1. Місце запису: село Опішня, Полтавського району, Полтавської області;
2. Дата запису: 11 серпня 2021 року;
3. Хто записав: Кравчук Тетяна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Каплунова Ганна Яківна, народилася 30 липня 1923 року у селі Великі Будища, Полтавського району, Полтавської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Великі Будища, Диканського району, Полтавської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента) 

Скажіть, як вас звати?

Мене звуть Каплунова Анна Яковна.

А коли ви народилися?

1923-го року.

А коли?

30-го липня.

А де ви народилися?

Народилася я – Великі Будища, село Великі Будища, Диканського району.

Полтавської області?

Полтавської області.

А Голодомор де ви пережили?

Голодомор ми пережили в Великих Будищах, у Вовчім Яру. Там багато ж було.

А розкажіть за ваших батьків, як їх звали, чим займалися?

Ну раньше ж нічим не займалися. Батько ходив у півчу, співав, він харашо співав, ходив у півчу. А мати ж з дітьми, дітей було п’ятеро. І всі померли з голоду.

А розкажіть, як звали цих дітей і якого вони року були, шо померли?

А року, ти знаєш, я й не пам’ятаю, а як звати пам’ятаю – Соня, Марія, Василь і ще одно, і Маня, чого воно так звали тоді. А от рік я не пам’ятаю.

Це вони в 33-му померли?

Да. Знаю, шо оцей самий, хлопець, шо народився, він родився сліпим, ну може при родах, шо він, як гуляють на вулиці, ото бігають, так він лове, а бачить – не бачив. Но він умер рано, рано вмер. А батько в півчу ходив, а мати із дітьми була.

А в колгосп ходили?

А тоді колгоспу, ніякого ж колгоспу не було. А були, но ми не ходили. Ми не колгоспники.

А не заставляли йти в колгосп?

В колгосп, який же тоді колгосп, не пам’ятаю я цього.

А господарство було в батька з матір’ю?

Нічого не було, мати була служанка у харошого пана робила і дуже її шанували, і всякі прівєлєгії і подарки, і все було. А батько ж ото ходив у півчу. А у півчі, я не знаю, як тепер, а раньше там тільки гуляли та горілку пили, на празники лаявся дуже, це мені в помку. А тоді вже пізніше ж батько викапапкався з цього, вже ж стало на Ворсклі ловити тих ракушки варити, картошку одкопували. Хто посадив вже, то слідкували і хто, одкопували, пориєшся, знайдеш і яке воно вкусне і добре. І ще шо. Мати, як вмерла, не було мене на похороні, того шо я знала, шо у дядька єсть отакі огурчики, кілометрів за, не знаю, я побігла їх красти, шоб їсти було шо. А матір поховали без мене. Раньше ж не було ніякої труни і ями нікому було копати, а ото так рівчак йшов, там терен ріс, великий-великий, ото там прокопали під тим, прокопали під тереном і там її й положили. Ну вона вже вмерла, пошті не з голоду. Вже колосків нам’яли, вже напекли пампушок.

А в якому це році мати померла?

От ви знаєте, я не пам’ятаю, не пам’ятаю в якому.

А як мати померла, то з ким ви жили?

Жила так, хто прийме, то тітка, то дядько, то ніде, а саме її дужче, я її дякувала, в неї дітей, правда, багато було, шанувала мене хрещена. У них була корова, а раньше не закривали, так як січас, а так в сараї, то я підкрадуся вночі і пососу корову. А хрещена замітила і сказала, шоб я цього більше не робила, «двічі приходь і утром, і вечером, я тобі стаканчик молочка дам, а до корови не можна ходити, вона може розсердитися, вдарити», оце була.

А в патронат вас не забирали?

Ні, не забирали. Но патронат у Писаревщині був. Оце забирали, ну як тобі сказати, бігали ми туди, їсти нам давали, но не числилися. То було, як ти казала, чи в колгоспи, то в колгоспи зганяли і з колгоспів був патронат, в однієї жінки там. Ну ми користувалися там, вони годували і нас, хоч ми і не колгоспники були, а годували нас. А саме вже як поспіли ягоди, там все, то тоді вже зажили крєпко. Хата була так під лісом, ну як вулиця на вулиці, а звалося Вовчий Яр. Там багато було хат і хата біля хати були, сусіди жили харашо. А тоді ж розбрелися хто куди. Мати була багатенька, того шо в неї і рушників було багато, і всяких подарків, і все, вона його міняла на буряки, поки міняли, міняли, поки і сама вмерла.

А де міняла вона їх?

Ну в сильніших, уже сюди на Писаревщина село, там де технікум був, та нижче, а то вище, у багатших, багатших людей, в кого буряк ще остався.

А з батьком що було, де батько був?

А батько, а батько уже, батько послєднє время був у Писаревщині, жив він харашо, того шо в нього був свій млин, він зробив. Він плотник був і столяр, олію він бив, то олійниця була, вальце все, він ще там його робив в Великих Будищах, но там таких средств не було, а тут воно вже як технікум, тут були средства. І тоді він жив вже харашо. Ну я в школу не ходила, а більш я була на кухні, я була послушна і помагали поварам, а вони вечером мені дають катьолочок із борщем, щоб я батькові несла.

То ви, виходе, з батьком жили?

Та почті жили з батьком, да.

А мати ваша теж з батьком жила?

Жила, жила, да. Жила ж поки діти померли. Ні, в Писаревщині вона не жила, це в Великих Будищах.

То коли був голод, то мати з батьком ще жили разом?

Жили, жили разом, да, ще похоронили матір.

А потім батько переїхав в інше село?

Да, та він багато сел їздив, він строїтєльний, то пиляли вони, то рубали ліс, то, вобщєм, як тепер кажуть, на заробітки, так і вони тоді їздили. Він не кидав мене, так, щоб зовсім так покинув і все. Но добра не було ніякого.

А як батька фамілія була?

Гунько.

І це цих дітей в всіх, шо померли теж?

Да-да-да. Тоже було так, Гунько. І ще троє було, мати їхня вмерла, жила тут, то Діброва, а то там, жила вона тут, вона хворіла і мати померла, баба їх забрала. А вже було тепло, пам’ятаю, шо такий чавун великий і мати варе на дворі галушки, а галушки такі, де-не-де плаває шось таке, а звалися галушки. А тоді у баби було лоша, не знаю, де ділася та скотина, а лоша осталось, так баба у пічі на листи їх порубала і ото пожарила. Без олії, без нічого, ну так, як попекла і ото по такому нам кусочку давала. То вже ми тоді жили. А лоша з’їли. Багато помирало з голоду, а багато од грибів. Вовчий Яр, там гриби все возможні, хтось не второпав, який гроб, гроб, гриб, вже душу отдав.

А де ховали цих людей, як їх ховали тих, шо помирали з голоду?

Та всяко ховали, ховали та, шо рівчачок невеликий, прикидали землею тай все. Його нікому було ховати, понімаєте. Була така бригада, шо приїжали, другий так ховали їх, ніяк не ховали, считайте.

А буксирники до вас приходили?

А шо це?

Ну приходили, може забирали шось, заставляли в колгосп йти?

Нє, в колгосп нас не заставляли. А так же кругом шукали все. А шо брати, як нема нічо.

Ну може забирали, ви кажете, шо в мами було багато дарунків.

То вона їх, не забирали, вона їх переховувала, вона їх міняла на буряки. Ото по бурячку давала. Довго давала, довго вона нас держала, ну а тоді ж таки померли.

А де вона це все ховала?

Чогось, я й не пам’ятаю.

Може десь чули, шо може ямку десь копала на дорозі?

Ні, не було такого. Ми в одній хаті жили, а тоді воно дощі, перейшли в другу, жили в другій хаті.

А з хати вас не висиляли?

Нє, ніхто не висиляв. Тоді хат, знаєте, скільки було. І та пуста, і та пуста, і та пуста.

А чого вони пусті були?

Того шо померли люди. Люди померли, а хоронити їх було нікому, так вони і лежали, поки їх прикопали.

А тікали люди з села, можна було втекти з села?

А куди?

Ну десь в місто може, на Донбас.

Ну тоді ж не було такого, шо тікати, я не знаю. По-моєму ніхто не тікав.

А переселенці були в селі після Голодомору?

По-моєму, не було. Там вже в Вовчім Яру нікого не було, позаростало. З Вовчого Яру ще був Перепилиця, тут був головою колгоспу в Малих Будищах. Він сам родом відтіль. Його батько жив, казали куркуль, він багатий був. Він ото сюди переїхав і тут він був головою колгоспу. Но чогось він тут утопився. І сім’я була.

Це він був куркулем, а потім головою колгоспу?

Та тут, це вже оце.

Це вже недавно?

Да.

А хто такі ці куркулі були?

Ну як вам, як кінь є, так і куркуль, як кінь єсть, так і куркуль, як коня з’їли – вже й не куркуль.

А їли коней, да, крали і їли?

Да. Які тоді куркулі були, хто зна, ну саме краще, в кого була корова. Корова – саме краще. 

Наприклад, перед голодом не було таких повстань, шо люди були проти колгоспів, проти влади?

Хто зна. Оце ж проти влади. У матері брат чогось його забрали у подвал, кажуть, шо ти якийсь вредітєль і він там пробув багато. Його і його батька, материного батька, а тоді випустили, то цей Ахвоня, не знаю, де він дівся, просто не знаю, а дід осліп, зовсім осліп, його забрала мати. Він ото з нами повзав по землі, то кісточки нам вилускував, як сливи там є, то …

А як його звати було?

Діда?

Да.

Діда не пам’ятаю.

А мати, як прізвище було дівоче?

Оце ж Гунько.

То це батька прізвище, да?

Це мого батька.

А мати, як вона заміж виходила?

А, то тоже не знаю. Не знаю.

А церква була там?

А церква вона ж і січас є. Мати всих дітей водила, носила до церкви.

Мати ваша?

Да.

А не забирали з церкви ікони, не розносили нічого?

Хто зна, чогось я про це і не знаю. Я ж ото то в однієї тітки, то в другої, шо казали: «Йди, Ганю, до церкви, як празники і проси, кажи дайте тьотю, дайте». А я ж, яка я була дурна, значить, якшо надавали там на празник пиріжки чи шо, піч була і на печі такий карниз. І там каже тітка, там дядина, шо став отут, на карнизику став усі, а утром приходим нема. А де ж вони? «То Бог приходив і забрав для мами». То такі були.

Це вам тітка таке казала?

Це тітка, да. А я ж дурна, вірила. Або де-небудь шо дасть таке вкусненьке, ну глимпасє, там знаєте було, раньше ж не було так канхветів, як тепер, то несу їй.

Це вже як мати померла?

Як мати померла, тоді вже дядина забрала. І рушники там вишивані дуже хороші були, і скатерки, і все, то вона забрала, да. І вона мене обманювала, я ж уже понімаю, шо ідемо на базар разом, беремо ці шмоття і будемо продавати. А продавать ми не продавали. Не продавали, а де ж воно, хто зна. То каже якийсь приходив, прийшов, взяв і пішов, і шо я йому зроблю.

А чим вас мати годувала, ще коли голод був? Можу відправляла, наприклад, на поле колоски збирати, може самі бігали?

Нє, я про колоски не знаю. Я сама дужче пам’ятаю, шо бігали ми Ворсклу собирали оті …

Ракушки?

Ага. І воно ж, як звари, так вкусне дуже, оце я пам’ятаю, шо бігали.

А дозволяли це бігати, збирати?

Дозволяли.

Ніхто не сварився на вас?

Нє. Сварилися, як хто, як кого уловлять на картошці. Шо картошку посадили, а вони риють і собирать, вибирають картошку.

А хто ще матері допомагав, щоб от ви вижили?

Пошті ніхто. А хто, як воно всі були, ото такі. Ну саме дужче, це помагала бабушка, бабушка, все бабушка.

А може чули, що вам щось за голод хрещена говорила чи може тітка щось розказувала?

Казала, сусід в нас був хароший, в них тьолочка родилася, тай каже сусід батькові моєму, каже: «Яша, Яша, а в нас бичок родивсь», а він каже: «Харашо, якби він, – каже, – великий виріс тай здох». Так йому було тоді, сорився з батьком, був з дому пішов, а тоді прийшов.

А чого він так говорив?

А хто зна чого, просто, як тепер, я думаю, шо по-дитячому, пошуткував з нього.

А чого цей голод був, от ви кажете, нічого не забирали, нічого такого не відбувалося, а чого тоді люди голодали?

Забирали ж ого, закопували, одкопували в кого шо є. Забирали, забирали, даже, забирали, того шо там в одного була мука, як він її в мішок і в колодязь. І найшли і забрали. І шо ви думаєте, мука осталася суха. Да, це де мішечок, то тут же воно напиталося, а мука осталася суха. То це забрали, це забрали.

А хто це забирав?

Ну, казали, партійні. Партійні, казали. А які вони там, хто зна.

Це якісь чужі були чи свої?

Та свої, свої. 

Ви казали, шо мати ходила міняти хустки, рушники, а куди це вона ходила?

Ну до багатших.

А хто в вас таких багатший був, не пам’ятаєте, хто в вас такий був? Чим вони займалися, шо в них було, шо вони були багатші?

Ну, не знаю, казать не буду.

Це вона на буряки міняла, да?

Да, да, ну наприклад, це я казала, шо Перепилиця, шо він тут уже втопився, то в них, вони жили нанизу, а нагорі була в них копанка, така як басейн, понімаєте, і він брав з них, з людей, хто приходе вмиватися, чи води брати, бо там не було води.

А може в вас лишилися старі речі, або фотографії, або якась материна хустка?

А хто зна, я чось вже і не пам’ятаю. Чи я його розносила, було багато, а нема.

А в хаті були образи, ікони були?

Були, були. Були такі великі, красіві, ікони були.

А ікони не забирали в вас?

Нє, ніхто не брав, ніхто не брав.

А святкували Новий рік?

Тоже не знаю.

Не помните?

Не помню.

А Різдво?

Різдво, не знаю. Я знаю, шо послєднє время, батько вивчився канхвети робити. І їздили вони тут в Солоницю, така єсть, Опішнянського, там родичі були, міняли все.

Це коли було?

Та вже після 3-го ж року. Після голодовки.

А жорна в вас були в голодовку?

Були жорна, так нічого було молоти. Оце ж жорна ці і багато людей погубило, через те, що нарвали зерна, намололи, наїлись хліба, мати в мене вмерла, через те, що вона з’їла багато. Їй не нада було їсти. Їй по одній грамульці треба було їсти, а вона не видержала і вмерла.

А в школу ви взагалі не ходили чи тільки тоді не ходили?

Нє, чо. В школу ходила. Я в школу ходила у Великі Будища. Це вже тоже після голодовки.

А коли це ви в школу пішли, в 34-му?

Та я вже пішла в школу, мабуть, я не знаю.

А скільки вам років було?

Хто знає, 11-ть може більше.

Це ви в перший клас пішли?

Да, да.

І багато там дітей було, да?

Да.

Такі, як ви були, менші, чи всі однакові?

Ну це ж уже після голодовки. Шо я знаю, із Писаревщини нас у Велиці Будища везли биками. Як заметіль були, кругом снігу, то бики, в бики накидають соломи  нас туди, як хрущів, і везли в Великі Будища, через рови, там пішки почті і не ходили. Ото таке пам’ятаю ще.

Може ще щось згадаєте, нам розкажете?

Ну Бог його знає, як воно позабувалось. Не знаю я, нема в мене нічого од матері, нічого нема.

Може якусь історію пам’ятаєте, а що було з тим паном, в якого мати працювала?

Забрали його, кажуть, шо він багатий і забрали, як диверсант. Кажуть: «Ти помагаєш отим партійцям». І забрали його, хароший був, Іван Мусійович, звали його.

А фамілія?

А фамілії я не пам’ятаю. Уже після голодовки, уже городи були все і возили йому кавуни, мені в помку, шо в нього погреб не так як у нас, шо по драбині, а так по східцях ходили і давали, ото возили кавуни. Оце пам’ятаю.

А в 47-му був голод? Після війни.

Ну понятно, шо був, вже тут якось пайок був, я чось не знаю. Оце ж він 47-ий, чо ж я на кухні весь час, шо батькові носила в казаночку борщ. Оце я тут і пробула. Як особєно піонерський лагерь або що.

А де, от ці буряки, шо мати обміняла, де вона їх зберігала?

Ой, як там бурячок принесе, то вона по таким кусочкам його різала та давала, так їй хотілося, шоб діти видобували. Ну а тікати, ну а куди ж тікати, як воно кругом було таке, шо. Це ж уже пізніше, то хто сильніший, то, як я була сильніш, так я матір ховають, а я побігла десь, щоб щось украсти. А де слабіші, то хто зна.

Дякуємо вам, що розказали.

Може ще щось пригадаю. Хто зна, може ще що-небудь. Но мені саме главне оце, шо копанка, тоді ніде нема води, от нижче була вода, бо знаю. Вже як колгосп був, то там капусту садили. А вище нема, шо брав він за воду, як хто приходив, то брав, шо він там брав, я вже не знаю

Хто брав?

Та, батько оцього, шо я казала.

Тей шо головою колгоспу був?

Да, да.

А може ще що згадаєте, що вам хрещена розказувала, в хрещеної багато дітей було?

Да, в хрещеної багато. Тут по всьому Опішні були її діти, розійшлися.

А чим вона їх годувала?

Та тоже ж так, хто зна. Може закопували де, шо, викопували та. В них велика сім’я була, і дід, і баба, і всі. Но главне, шо в них була корова.

А їх не розкуркулили, не забрали нічого?

Шось я не пам’ятаю, чи може я вибула вже з того Вовчого Яру.

А як хрещену звати було?

Марія.

А фамілія?

А хвамілію я не знаю. Хвамілія хто зна.

А тітку як було звати?

Яку?

Ну цю, шо ви в неї жили, коли мати померла?

Маша, Маша.

А її фамілія?

А хвамілії я не знаю. Знаю, шо в неї Ахвоня був чоловік і його забрали і з концами, забрали і хто зна, де вони його діли.

А чого забрали?

Бо кажуть, шо він врєдітєль.

Це в голод його забрали чи пізніше?

Та почті в голод, почті в голод.

А не було такого, шо там, сусідів десь висилили в Сибір чи ше кудись?

Я не знаю такого.

З хат виганяли людей чи ні?

Ні, ні. Та воно ж тоді хат було сила, і та пуста, і та.

А знаєте, когось може заставляли в колгосп іти?

Ну може, нас не заставляли. Того шо батько мій був у церкві, його не заставляли.

Чекайте, ваш батько був у церкві?

У церкві, оцим, коло попа, хто там. 

Батько, виходить, був у церкві, при попі?

При попі був, був.

Так, а що потім сталося? Чому він покинув цю посаду?

Ну я не знаю, не буду я казати.

А шо з попом сталося, був піп, так і лишився?

Піп, тоже не знаю.

А церква лишилась?

Церква лишилась і січас.

А тоді церкву не забороняли?

Не забороняли. Бо мені ще помко, що ми довго не бачили німців, а тоді кажуть, шо вони в Великих Будищах, так ми з Писаревщини пішки прибігали, кругом церкви, щоб побачити, які ж вони ці люди, шо напали на нас. Стоїть і досі церква.

Комуністи не забороняли церкву?

Комуністи, Бог його знає.

Ну ці партійні, шо ви кажете?

Та забороняли, чого. Вони хотіли нажитися, отам при сєльраді були, хвамілія Коробка, дочечка в нього Валя, і то Сільпо чи де вони, набрали оселедців бочки і ще які продукти і закопали у лісі, в Широкому, там, то найшли і одкопали, і казали, шо ви ж партійці, нашо ви крадете. Одкопали.

А чули ви може про випадки людоїдства?

Чула, но в нас в Вовчому Яру не їли людей, це туди як на Милоградову десь їздили, то казали, шо там люди людей їли. А тут і не було.

А хто цей голод зробив, шо був?

А то вже хто зна, я не знаю, хто його зробив.

А чого його зробили?

Ну хто зна, ще воно не доходило до мене.

А як ви думаєте треба про це дітям розказувати? Треба вчити цю історію?

Та, вобщєто, історія є історія, історію нада не забувать, яка вона не є гарна, погана, а історія є історія.

1. Місце запису: місто Гоголево, Миргородського району, Полтавської області;
2. Дата запису: 10 серпня 2021 року;
3. Хто записав: Кравчук Тетяна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Ладивір Петро Федорович, народився 18 червня 1929 року у селі Солонці, Миргородського району, Полтавської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі селі Солонці, Миргородського району, Полтавської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)  

Скажіть, будь ласка, як вас звати?

Ладивір Петро Хведорович.

А коли ви народилися?

1929-го года.

А який день?

В який день?

Число, місяць?

На Петра, 12-го.

А де народилися?

В Солонцях, я в Солонцях жив до 55-го году, до начала 55-го року.

А розкажіть про своїх батьків, як їх звали, чим вони займалися?

Батьки в мене дуже хороші, дуже, я за своїх батьків і згадувать так мені, дай Бог і вам таких батьків, шоб були такі батьки, як в мене мати, бабуся, мати і батько. 

А як звали ваших батьків?

Хведір Антонович Ладивір.

А маму?

Устя Омельянівна, батькову фамілію чи її? Даценко. 

А чим батьки займалися?

Батько в колгоспі робив, мати в колгоспі робила. Мати на різних роботах робила, у ланці, сусідка була ланкова, ланкова, а вона в неї помощніцою мати. А батько він спеціаліст був, на бойні робив, бойня була тоді, тоді не розрішали вдома різать свиней, а тільки везти на бойню, і смалить не розрішали, а драть кожу, шоб здавали йому, він принімав кожі, на бойні робив батько. 

А розказували батьки, як вони в колгосп пішли працювати?

Ой у колгоспі важко було. У нас була коняка, ми жили одноосібно і була в нас коняка молодінька, ми всігда нею втішалися, віз був, плуг був, борона тоді дерев’яні. І з сусідом, там через три хати, троюрідний брат батьків і в того коняка була, більше ні в кого там не було. І то вони обробляли землю, косили, а тоді батька як почадили мого в тюрму, в 33-му році, в 32-му році.

А чого посадили?

Скажу тобі, голубочко, шо батька мого посадили і плакать хочеться. Він біля нас був, він не кидав нас ніде. А там один був учитель – Хмара. А мельниця тоді була в центрі і обікрали мельницю і муку в мішках, воно видно багато наносили, і в березі, в нас город був до берега туди, а там у нас солома була. І він сюди доніс і в соломі тій поховав. А тоді ж найшли і кого, а хто сюди приніс, і батька по тій вині, батько три года одбув ні за нічо. Батько біля нас був, а кому це докажеш, тоді правди не було. То не докажеш нікому, ми росли без батька, щитай, то посадили, то на польській війні, то на германській війні. До 47-го року вже всі були комісовані, а батько до 47-го року в Челябінську був каптенармусом, біля воєноплєних німців, ті устраювали тракторний завод у Челябінську в Росії, а він там був до 47-го року, репарація була плєних німців в 47-му році і його ето, його демобілізували. В тоді ж друге в нас горе було, велике горе, батька скинули з поїзда. Приїхав батько, віз мушок там бєлья, дітей же ж нас четверо було в батька, чотири хлопчаки. Да, кроме мене, ше три брати було. І він через клунку, весь мішок і чемодан назад, а сумку наперед і в’язав тим, тоді провода, електропроводка не було такої як оце счас, а тоді обплетена зверху тим, трап’яна, нитками, і св’язав оце, а вони ж думали ті урки якісь, шо це переріжуть, а проволки не перерізали, а його штовхнули. А він доїхав до Гоголево, а в Гоголево поїхд не став. І з поїзда скинули, благодаря цьому, батько ще 4-ри місяці без сознанія був, чотири місяці біля його ми сиділи, як мала дитина, і ми біля його, як біля того, чотири місяці.

Це в якому році було?

Це було діло в 47-му році, 48-ий.

Це тоді теж голод був, да?

Голод, оце ж і голод був. Ми голодні, він їхав біля воєноплєних, було шестеро часів, чоботи були, ботінки були, одежа була, білья пар несколько, ну коє-шо там бєлья, часи осталися, в більї були заховані часи, то оставилися, їх чинив, но вони всьо равно пропали. Бо батька їздили скрізь по врачах, брат, старший брат їздив врачі, а врачі таблєтки було, його лічили більше снадтворним, такі жовтенькі таблєтки, як квасолька. Вони мені в полку ще й досі. І батько оце дадуть таблєточок, він, шоб спокойно. І він на печі було чотири місяці, не мог встать.

Це він, виходить, з цього табору вертався?

Це він додому вже, як демобілізували його.

А де ж він всі ці речі взяв?

А там же ж, він же ж був каптенармусом, каптенармусом, він тряпки, все було в його розпоряджені. А німці, як уже їх репарація була, то вони коє-які пооддавали йому, він і до німців, і до в всіх був, батько в мене, безвредний. І вони йому і часи пооддавали. Ми ж питали: «Тато, а де ви часи взяли?», «А це дав отой, отой фріц», називав по імені, ото таке.

А коли батько був в в’язниці в 32-му…

З 32-го по тридцять, ну три годи.

По 35-ий, да?  

Да-да.

А де він був, де ця в’язниця була?

У Бошково, біля Полтави було Бошково, у Бошково він був.

А носила може мати йому їсти шось?

Возила, возила, шо їздила, це їздила, і ми їздили даже до батька. Він сам був, він коні дуже любив, в нас і коник тоже був, тоість, кобилка була. І він біля коней сам був у цьому, в Бошково.

А коні в вас забрали, да?

Коні?

Да.

В нас кобила була, … її звать. У, вобщєм, колгосп начали організовувать і у колгосп забрали. Ми плакали, прожалили, ходили туди до неї, така кобилка була красива і скулила. А с парою, спарувалася як грядку оброблять ото троюрідний брат жив, там десь хат через 5-ть, тоже кобилка була. І то на пару, плуг був свій, віз був. Їздили возами, як оце тепер в Даценки до дядьків, до тіток, до дєдів, хресні були. Кобилка своя була. А тоді ж забрали, ми стали нікому не нужні. Як кобили не стало, не стало і нам і доходу.

А все в вас забрали чи щось лишили?

Шо?

Кажу все забрали в колгосп чи щось лишили може?

Ну як, ну все забрали, ну 2 га землі було – землі забрали, 7 соток оставили, кобилу забрали, плуг був, борона дерев’яна була, коцок таке – це забрали у колгосп.

А казали на вас «куркулі»?

Казали, як це тоді не куркулі, забув як називали.

Індуси?

Забув вже.

Індуси може казали?

Та мабуть. Ну шо не з бідного. Ну в нас же ж дідусь був цей Омелько, мамин батько, він був багатий, до нього Мічурін даже приїжав, учьоний цей російький, під лупу його садок. Там садок у його був, там садків не було ні в кого, ні в Матяшівці, вобше не було садків. Од цього дідуся пішло все, від Даценків, Даценки їх. І він, уже дідусь, як став там хазяйнувать, там пісок був, кургани такі було, яке то ідуть, викупив пісок той, курган. А даже тут жив, як же Іванович, Олександр Іванович Даценко жив, то його батько – Іван Даценко та казав оце дідусеві, шо нашо тобі це здалося цей пісок. А він робив із піску такий доход, шо, значить, як виращував, шо вирущував, який доход. Пісок, там кургани такі, а він взяв нарубав вільхи, нарубав кілочків, там не перещитать скільки кілочків і по тім вже піску розбив рядки і кілочки поставив. І біля каждого кілочка ямку викопав і туди вони із Авічина там була, вона ж і січас є, із того брав отой торф і возив конячко в оці, в ті засипав, у ті ямки. І як вродило на перший год. Це мама вже розказувала, шо як вродили кавуни, отакі, каже були кавуни на піску, в оцих ямках копали, і в це у ямки засипали торф отой і кавуни, кавуни, кавуни. І пішло, і Матяшівка начала кавуни, а то було ходили просили до діда. Ото таке, так шо можна скрізь, тіки…

А не розкуркулили цього дідуся, Омелька?

Та нє, не розкуркулили, він же ж не дожив до цього, бо йому ж ноги обрізало. Це ж їздив Богу молитися на, як же ж оце осінью празник, Покрова, чи як?

Да.

На Покрову це він їздив Богу молився. 

А як ваших братів інших звати було і якого вони року?

Ну самий старший – Василько, Василь, другий брат Іван і третій самий менший Яша. 

А розкажіть ще за батьків своїх, як мати виживала в 32-му, коли батька в тюрму забрали?

Ой, лучше не розказувать, скільки сліз було, скільки бід на матір, їсти нічого і батька немає. Але де ж воно тоді. Дуже важко було матері, мати, ну мати в нас була, ну як ото сказати, Царство їй небесне, дуже, дуже, дуже, батьки дуже хароші в мене, я за батьків не скажу ні слова. Другі, як кажуть, шо батько згонив, а в нас він як та квочка, дітей біля себе, і мама, і тато такий. Дуже добрі батьки були. Дуже добрі.

А коли мати в колгосп пішла?

У 29-му році, тоді як я родився.

А платили мамі щось в колгоспі?

Та в колгоспі платили, чого, 3 грами хліба і 3 копійки на трудодень. І те ж забирали, бо налоги. Налоги були страшні, накладали налоги. Здай хліба, здай картошки, здай грошей скільки-то, яєць, молоко 120-ть чи 150-т літрів здай, коровку держиш – молоко здай. Ми ходили і я, пас корів і такий малий носив молоко 3 км хверма, там сепаратор був, туди носив в тикві, в гончарній тикві, молоко носив. Три-чотири літри, як сьодня помню. Ото таке.

А водила вас мама в ясла?

Де ясла, які ясла, ясла до короликів, не було тоді ясел. Був патронат, був у селі був патронат для сиріт, в яких не було батьків, був патронат у колгоспі. І там були багато, ну більшість дітей, в яких батьків не було зовсім.

А що вони там робили в тому патронаті?

Нічого не робили, шо їли. А як може шось там на основном, там були ті, ну підвали там були, дуже великі такі там жив пан Хамко раньше багатий, багатий був такий, як його називали чи паном, чи чим. І був Ханко цей і в його була молотарка, паровик, елеватор був, от і построєні постройки були, сарай, комори там, там десь було комір, мабуть, штук 8-м, комір. От, двір так сохранився, но там уже комір нема, бо порозбирали, но словом, там на тім місці є. От оце Ханко цей, він багатий був і його було це все. На тім дворищі організували колгосп, усе туди звозили і скотину, і шо було.

А хто це звозив? Хто приходив забирав і віз в колгосп?

А тоді були ті, як їх називали, я вже й забув, як їх називали, ходили…

Буксирники?

Бурсірники, да. Забирали все, і дітей, і нас, ми і плакали, а маму хватали за ноги. А вони і нас били даже. І тоді ж хліба не було нічого, а колосочки були збережені на своїй ниві, і колгоспна нива. Колосочки збирать ходили, торбинка та шо в школу ходиш і в оцю торбинку колосочки збирать. То тією торбинкою по пиці били. Одбирали торбинки ці з колосками і били ці. Це ж воно було, так і січас є, є ж такі, шо немає, на них дивишся, шо женщіна, шо діти, були такі. Як їх називали, забув.

Об’їждчик.

Нє, не об’їжчики, тоді їх по-другому називали, но вони були так, як об’їжчики. Це було, як ідеш полем, він дожене, штанці обтрусить, шоб цих колосків не наховав за штанішки.

А як ви врятувалися в Голодомор, може хтось вам допоміг?

Щас скажу вам, поміг Бог. Бог нам поміг. Ми були до роботи не ледачі, мати нас воспітала так, ми считай, там же озера в Солонцях, по тих озерах було скільки риби, в’юнів, карасів, риби багато було. А мене навчив, там дідусь один, 92 годи, так як мені в цей час, навчив мене в’язать ятирі, а брат навчив плавці робить, вобшем з братом удвох ми робили ятирі, ловили рибу, пісаки, сачки, кружельці, вобшем, всякі прєспособлєнія. Ми, считай, рибою спаслися. Рибою і кролів держали. Голуби вгору, а кролів  в нору, а голуби вгору, і нема плану до двору. Так було тоді співали. Ото там було один в нас казав: «Голуби вгору, а кролі в нору, нема». Но держали кролів ми, дві ями і кролів багато було, ми ото вижили так. Хліба не бачили ми. Товкли, оце весна, старалися, як акація цвіте, акація цвітів оцих назбирать, натовчуть і мати млинців напече, такі добрі, шо куди ті цвіточки. Отаке. Ну що ще вам розказать. Нагадуйте.

А ікони в вас вдома були, не забирали ікони?

Ніхто, ну може де в кого, но в нас не забирали. У нас були ікони батьківські, ті, шо вони вінчалися були, погоріли канешно же, були ікони, були образи.

А була церква у селі?

Не було. У Сорочинці ходили. У Великих Сорочинцях, оце зі сторони Солонець була та Пречиста, чи якось її так називали, церква, зразу звідти, оце зразу як в Сорочинці в’їжаєш і зразу там хверма, а там на бугрі була церква, дерев’яна, красива церква була. Її в 41-ом году, в 40-м году її розібрали, а в 41-ом году начали клуб робить із неї, з цеї церкви, а тоді німці, як уступили, зима 42-го року була сурова і вони спалили оце церкву ту, гарна була церква. Друга в Сорочинцях, Полянівська і Спаська церква, дві церкви було там.

А коли церкву розбирали, то люди забирали ікони додому?

Та їх і раньше забирали, як тільки начали, тільки тоді ж були придурки, які не давали. Були умні, а були і багато дураків. І тепер хватає, а тоді тим паче багато було. Були, були.

А з вашої сім’ї в 32-33-му, в голодовку ніхто не помер?

З нашої сім’ї ніхто, нє, дідусь вмер. Дід Антін, татів батько у голодовку вмер.

З голоду, да?

З голоду. Ну сім’я була в дідуся, в батькового, їх десь 11-ть чоловік було. Сім’я, бабуся Ганна, дід Антін, а то Тарас, Гаврило, вобщєм, ну вобщєм, ото скільки, остались з їхньої сім’ї дядько Іван, дядько Степан, дядько Павло і тато, це чотири сини, і Хведоська, і Олена, і Мархва, оце три, оце скільки осталося. Сім чоловік.

А як діда Антіна прізвище було?

Ладивір.

А де він жив?

Вони десь заєжі, вони вроді, кажуть, шо це, як колись сиділи, якось брат став, ще тато живий, каже родословну дідуся, каже, шо у дідуся, шо ви не знаєте тато, а тато каже, шо дідусь, батько казав, шо вроді поляк він сам. Вроді поляк був батько, а мати вроді із Байдака, Миргородського району. Ото таке.

А пухли люди від голоду?

Як?

Пухли?

Оце, я не сказав, у 32-му році просяться ночувать, ідуть жінка і двоє діток, хлопчик з дівчинкою, вже пухлі. Вже пухлі, живіт ото-то, ноги, як, і попросились ночувать. А мати ж вона сирота тоже, вона ж і шкода і самих, важко самим, вона їх опустила ночувать, дала молочка, вобщєм, під те. А на утро встала, а вони всі померли. І батько пішов заявлять у сільраду, шо отак і отак, приїхали підводою. Підвода, віз, отак дві доски і отак дві доски і кидали їх, як ото, а як вспомню оцю, не можу. Кидали вроді не людей, а вроді якись ето на той віз. І везли, там могилка була, счас нема і пам’ятника на тім місці. Немає і ето, шо там поховані.

А це була така могилка для всіх чи окремо для них?

Копали, по заявкам від колгоспу, чи від кого, не знаю, я не в курсі діла цього, но викопана яма, глибоченька, но не дуже глибока, бо там вода близько. І туди звозили їх, так оце привезуть там скільки чоловік, прикидають землею, ще, ще і так поки яма наповниться. Багато дуже мерло тоді. У нас у нашій хаті десь чотири чоловіки вмерло. Просився ночувать чоловік, на утро, або вже пухлий був. А всі дітки тоже пухлі були, дівчинка та хлопчик. Отаке.

А часто хтось приходив, просився ночувати?

Ой, часто, приходили ж їсточки хоче, каже. Діти такі були, геть, пухлі, просяться, хоч крапельку йому хотілося, хоч краплиночку молочка ковтнеш і всьо. Ми тоді, якось тоді у нас, то хазяйство, я ж кажу, кролі держали, рибу ловили, навіть дітвора. Ятирі ми в’язали дуже з братом ловко, і сєтку в’язали, і ятирі робили. І ятирі було поставим, я держав. А недалеко дядько жив, четверо дітей тоже було, три хлопці і дівчинка. То вони не вміли в’язать. А ми з братом училися і в’язали. В мене на чердаку єсть зв’язане, син десь там ятирі пороздавав. Не знаю, кому він пороздавав був, були ятирі. Із жилки, із цих, шо рибу ловлять.

А скажіть, це ви розказували, шо яму цю копали для людей, які померли з голоду, а де це це місце є?

Воно біля кладбіща було, кладовище там. Там було, як вам сказать, оце в Солонцях, там була могилка, могила вона є, і там зразу кладовище, там кладовище так і є, і зараз. Одне, друге під Барничі, а тут оце де центральне кладовище тоже була могилка, така, ну шо там було, но могилка була. І тут оце ями цих копали по наряду, от в колгоспі наряди. Я ше малий був, не касалось воно, но копали ж ями і тіла закопували. Без всякого, ніякого, ніхто не виступав, не об’являв нічо, поховали.

А скажіть, ці люди, шо до вас приходили до хати, просилися переночувати, це були місцеві люди чи чужі?

Ні. Більшість, отам за Сорочинсьцями, Сакалівка, Лихвирівка, Панасівка, там оті села, там воно ліс і пісок і дуже бідно там жили люди. І багато звідтіля дуже ходило, багато дуже. Ішли всі, добирались до станції, шоб куди-небудь поїхать і не знаю. 

А часто в Голодомор люди допомагали один одному? Може ви знаєте, шо сусіди часто приймали в себе переночувати?

Вони вроді нічим поможуть, як вони всі, вони всі були, мало тоді було, шо які забирали поселинням, хто, а тоді більшість бідних було. Повиїжали, там ті на Донбас, вобщем в города, в Харків багато, в Харкові багато солончан дуже. Тільки їх вже ніхто не знає, вже самі не знають звідкіля вони.

А було таке, шо, наприклад, в село чужі люди приходили і заселялися і вже тут лишалися жити? Ну шо переселяли до вас в село чужих?

У голодовку не було.

А після голодовки?

А це при німцях багато було харківських, казали, шо харківські, а звідкіля вони були не знаю. Ну просилися і жили місяцями, тільки був один остався і то в Росію уїхав. Кравченко, вона мєсна, Олена то була, а він при німцях тікали.

А з Росії переїжали сюди?

Та було два кацапи, було, два. Ну дядько, вобщєм, мою тітку держав, дядько Олексій. Він, тоже десь, не знаю з якого регіону він з Росії, казав, шо там тоже голод захватив. І він з дочкою приїхав, з Танькою сюди. А тітка моя Мархва, моя мати хрещена.

А коли це він сюди переїхав?

Ну хіба я запомню все, не знаю.

Приблизно?

Десь отам у 36-39-му такоє.

А коли ви йшли в перший клас, то багато дітей з вами йшло?

Було 38-м чи, багато було, тоді дітей багато було. У нашім класі було багато, та не лише в нашім, перший, другий уже, третій клас. Даже другий і третій клас в однім зданії училися.

А як ви думаєте, хто зробив цей голод в 32-33-му?

Та хто ж зробив, комуністи, комуністи ж керували. Сталів вобше був паразіт, Берія був і Єжов був. Єжов, ми у третім класі сиділи на занятіях. І одкриваються двері, отак звідсіля двері одкриваються в клас, заходе два в будьоновках, шабля і пістолєт. І заходе сюди, а нас учив Сава Антонович Перебирій, був учитель, не учитель, а батько був, ох і учитель же ж був, людина була дорога. І вони його під руки і повели, і не дали даже з сином, син був Миколка, Володя вроді менший, а Микола був такий, як я. І не дали попрощаться. Як забрали і по цей день.

А чого його забрали?

Ну забрали, придумали тоді, шо єжовщина була, забрали і все. В мене і дядько під Лукою жив, там Хведосій, оце ж Валєнтіна те батько, оце гора, оце був сєнопункт, оце гора вся, сіно тоді возили, оці всі і сорочинці, і Обухівка, і Бірки, вобщем, возили, план був тоді, тоді ж держали коней, коні свої. І тут пресували і в вагони, і одправляли сіна. І дядько це мій був, начальнік сєнопункта, на нього написав Віхової Вєрки батько, докладну написав, шо він зв’язаний із бандою і його забрали. І сестра двоюрідна добивалась, добивалась, потом як оце вже, шо його в Харкові розстріляли. Тоді розстріляли безвинних людей, я ж кажу батько мій біля нас був, ніде не був і посадили.

1. Дата запису: 10 серпня 2021 року;
2. Місце запису: село Вирішальне, Миргородського району, Полтавської області;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Верховський Григорій Іванович, 24 липня 1926 року, народився в селі Бодаква, Лохвицького району, Полтавської області;
5. Розшифровка запису:Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав у селі Бодаква, Лохвицького району, Полтавської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Григорій Іванович колись був.

Коли Ви народилися?

26-го года. 1926-го года.

А число і місяць?

24-го липня.

А де Ви народилися?

Село Будаква.

Як звали Ваших батьків?

Григорій і Мар’я.

Григорій і Марфа?

Григорій і Мар’я.

А чим батьки займалися?

Пахали на землі.

Обробляли землю?

Да.

А багато землі мали?

Три гектари.

Три гектари, да?

Да.

А що ще було в господарстві? Корову мали?

Мали.

А коней?

Одну пару.

Вівці були?

Не було.

А батьки в колгоспі працювали?

Нє.

Не пішли в колгосп?

Не пішли.

А їх заставляли іти в колгосп?

Заставляли товариші.

А чим займалися? Тут же колгосп в селі був.

Колгосп був організований.

Організувався колгосп?

Киває головою.

Багато людей пішло в колгосп?

Та чимало.

А батьки не пішли?

Не пішли.

А Ваших батьків називали куркулями?

Називали.

А до колгоспу не забрали коней, корову у батьків? Чи забрали?

Забрали.

Все забрали?

Киває головою.

А хату мали чи виселили з хати?

Вижили.

Забрали хату?

Там одній жительці понравилася хата і забрала.

А де потім жили ви?

По сусідах.

По сусідах, да?

Да.

А батька арештували? В тюрму забирали чи нє?

Забирали за жорна. Позичив жорна молоть і забрали.

Довго його тримали у в’язниці?

Місяць. У млина робив…

І він там працював, да?

Да.

А ви потім де жили?

По сусідах.

А в 33-му сім’я голодувала?

Голодувала. Я поліз у піч, батько заробив висівки миску невелику. Поїв цієї вісівки і мати на мені хватки побила.

А що ще їли?

Шо де попало. Були ясла раньше. Повела в ясла прийняли нас. А сама пішла на буряки, а нас на вигін вивела і йдіть куди хочте.

А Ви в сім`ї були одні чи мали сестер, братів?

Сестри, три годи тоді було.

І вона теж ходила в ясла?

Ходила так не прийняли.

Не прийняли?

Не прийняли.

А чого?

Куркулів діти.

Діти куркулів ви були, да?

Да. Три годи їй тоді було.

То у Вашій хаті жив хтось із начальства?

Не з начальство, а сусіди.

Сусіди Ваші?

Да, сусіди.

А до вас приходи, забирали до колгоспу коня, хто це приходив?

Їх не запомниш.

Він один був?

Хто?

Ті шо приходили забирати.

Десять було.

Десять людей?

Да.

А вони при собі мали зброю?

Хто зна, тоді ж не контролірували. Я з одним встрічався в солхозі, то він там тоді робив прорабом… я в районі харашо знаю.

То мати була вдома чи вона потім таки хода сапати буряки? Працювати в полі?

Нє.

Нє. А потім ви мали будинок?

Пізніше мали старенький.

У цьому ж селі?

Да. А на Соловки вишлють, кругом вода, і немає ні вікон, ні криші.

А чим мама вас ще годувала в голодовку?

Голодовку? Чим прийшлося.

Збирала різну лободу?

Да.

Вона, мабуть, ходила по хатах наймалася на якусь роботу чи нє?

Наймала.

І їй за це платили щось?

Люди платили.

А Ваші дідусь, бабуся були з Вами?

Були та померли.

Коли померли?

Я не знаю. Я тоді малий був так не помню. Знаю їхали у Васильки, вийшли з хати, а комсомольці чи як їх там звали… вийшли порозкидали хфатки і все їдьте куди хочте.

Комсомольці їх називали?

Да. Та мужики всякі були.

А в селі крім вас були ще куркулі?

Були.

А як їх звали?

Не знаю.

І в них теж все забрали, вигнали з хати? Чи вони далі жили в своїй хаті?

Нє, вигнали і все. Нас тож отак, (нерозбірливо слово) хто більше дасть.

 А в Сибір не відправляли людей?

В Сибір?

Да.

Не відправляли.

А люди пухли з голоду? Помирали у тому селі?

Помирали. А є таке село, шо не знали шо голодовка.

Хто не знав?

Люди.

Де?

Ну, у селах були такі. Поїздом їдеш і розпитує шо там…

А у вашому селі всі голодували?

Всі. Даже дітей своїх їли, як воно…

Були такі випадки в селі, шо навіть дітей їли, да?

Да. Їли свої синів, а їх потім забрали

Їли своїх синів. А хто їх потім забрав? Якась міліція їх потім забрала, да?

Да.

А скільки людей померло?

А хто зна.

Ну скільки 100, 200, пів села?

Пів села.

А де їх ховали?

Де прийшлося.

А біля хати могли ховати?

Було так багато.

А були такі місця, де багатьох ховали в одну яму?

Хто знає.

Ви такого не знаєте?

Не знаю.

А підвода може по селу їздила і збирала померлих? Гарба була, да?

Да.

На вулиці могли тоже помирати?

На вулиці такмо багато померало. Я ходив малим у їх хати, де жили Переслько і Куценко. У цього пасіка здорова була, чия вона була, чи його, чи чия була… у цього пасіка була, то давав хліба.

А церква була в селі?

Була

Її закрили чи вона діяла?

Закрили. Клуб після того був.

Клуб був там?

Да.

А ікони з церкви де ділися?

Хто знає. Розтягли подомах.

А в школу коли Ви пішли?

Коли?

Десь після голодовки зразу?

Десь після голодовки.

В класі дітей було багато?

Тридцять душ.

А вони Вам розказували про голодовку?

Нє. Я це не згадував.

Не згадували, а чого?

А хто зна. У каждого свої клопоти були.

1. Місце запису: село Ісківці, Миргородського району, Полтавської області;
2. Дата запису: 10 серпня 2021 року;
3. Хто записав: Кравчук Тетяна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Святець Наталка Іванівна, народилася 14 вересня 1926 року в селі Ісківці, Миргородського району, Полтавської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

 Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Ісківці, Миргородського (нині Лохвицького) району, Полтавської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента) 

Скажіть, як вас звати?

Наталка Івановна.

А фамілія ваша?

Святець.

А коли ви народилися?

14-го вересня.

А року якого?

26-го.

А де народилися?

А тут у селі.

І нікуди не переїжали, тут і жили?

Нікуди, кроме в Германію вигонили, в Германію на три годи послали.

А розкажіть про ваших батьків, як їх звали, чим вони займалися?

Батько – Іван, мати – раньше так називали Пріська, Єфросінія чи як. Алка, яке це, як Пріська? Пріська так називалось раньше. Жили в колгоспі, робили в колгоспі. Було нас 5-ть дівчат. Ну перва дівчинка вмерла, ше я не знаю, перва, а я сама старша. Одна була з 29-го, одна була з 32-го, під голодовку, год був, як голодовка була, як воно страдало, мучилося. Одна з 38-го була. Ну і всі померли, одна я осталася, сама старша, сама менша і сама перва померла. Так одна по одній, а я вже таке, дівчата, так я вже, вже мене діти, обідили діти, та я думала, хай вже одно, так тому й буть, а то ж обоє померли, одно вмерло, через три года і друге померло.

А скажіть, як ваших сестер було звати?

Марія, Ольга і Шура, сама менша.

А ця, що 32-го народилася, то як її звати?

В 32-му Ольга.

А батьків, як було звати?

Іван і Пріська.

А якого року вони, не пам’ятаєте?

А це вже цього я не знаю.

А от чим займалися, ще як не було колгоспу? Мали господарство може якесь?

Та мали все время господарство займалися. Оце ж воно в 33-му голодовка началася, я й сама це могу збагнуть, скільки мені було, сім год було мені, шо я помню. Якби якось шо люди під голод дуже вимирали, села повністю, багато вимирало. Ну в нас благодаря була коровка, ми тільки тим і жили, шо в нас була коровка. І оце тобі те ж мале дитя, шо год було. Мати гонили на буряк, тоді ж буряк пахали у Вирішальному отам, мати заберуть на Вирішальне буряк полоти, а те мале совається на дворі, муха пасуться на ньому і ми малі, шо ми можемо зробить. А шо воно було тоді, чи колективізація якась, шо все тоді викачали до зернини, под мєтьонку все вимели. Зробили голодовку, а шо воно хотіло не знаю, чи воно революція якась проходила, чи якось, ну я сама собі не могу пояснить. Нас уже було тройко. Прийшла сусідка і каже: «Ви знаєте, дітки, шо, – оце ж тоді піч була, – застеліть ряденцем, насипте зерна на піч, застеліть ряденцем і полягайте на печі, може ж вони не займуть». Ну а тоді ж така бригада ходила, якась колективізація, нас поскидали так, як жабенят, змели з печі те все зерно одо зернинки, де яка квасолинка була, де шо, все повигрібали, остались ми без нічого. Ну а шо ми їли, зелень якусь, траву якусь, там у ліс ходили, липа листя таке було, широке, воно таке слизьке, як без солі, так не можна було їсти, ну вобщєм всяку зелень їли, тай все, бо не було ж нічого. Ну я ж кажу благодаря тому, шо була коровка, ми вижили. А так усе повикачували. Повикачували все під голодовку, шо вони хотіли, ну багато тоді людей вимерло ж, багато, сила. А ми повиживали, тай так мучимось, страдаємо.

А що ще в вас забрали тоді, крім зерна, ви пам’ятаєте, як вони прийшли і хто це такі були, свої чи чужі були?

Свої, свої, один був, ше й по-сусідські жили, там Хорошун Семен. Та бригадами ходили, бригадами викачували то все. І оставляли на голодну смерть.

А в колгоспі давали щось їсти?

Та ніхто нічого не давав, тоді ніхто, нічого, хто там. Ну вже ж як став натурально колгосп, так вже як оце пройшла голодовка, то став організовуваться колгосп, то тоді вже ж давали, получали ми і зерно, там той на заробітки і все. Тоді вже ми трохи ожили. Тоді ж люди піднялися вже, як стали давать у колгоспі. Ну як воно, як не война, то ше шось, так 16-ть год було забрали в Германію, там три годи одпекла.

А скажіть, чим ваші батьки в колгоспі займалися?

Мати ж ходила на різні роботи і вже ж і ми підросли, то вже і ми на різні роботи ходили, а батько більшість був, поки молодшим, був бригадіром уже тоді, над людьми вже був там, таким начальнічком.

Це він зразу бригадіром став чи ні?

Да.

А тоді, коли голодовка була, то він вже був бригадіром?

Е ні. Це вже, як організувався колгосп, це як вже стало на ноги, тоді вже воно пішло трохи лучше.

А бігали в поле колоски збирати?

Бігали, бігали, бо горе заставляло. Так думаєш, довольно було, ше й не довольно було, ше й гонили, ше й били, ше й і сумку вкинуть із тим зерном. І як принесеш те зернинко, то ше де ти його змелеш. Такі жорна були, каміння, здерем на крупу на яку. Та його не описать, і не розказать.

А в вас жорна були вдома?

Не було, ми ходили по сусідах.

Сусіди допомагали, да?

І вже це, уже і при совєтській власті, більше ходили по жорна, більше. А так топить не було чим, як не соломкою. Підеш ночью соломи до скирди десь принести, охоронець застав спалив на плечах і з тим йдеш додому. Ні топить не було чим. Це вже тепер розумні, як став газ, як стало, тай то. А тоді страдали, мучились люди, страшне.

А хто може вам допомагав, підтримував, давав щось їсти дітям?

Ніхто нічого, бо тоді, як під голодовку всі страдали, всі страдали, не було таких, шо було шось поїсти. Повикачували в усіх, в усіх підряд, зробили голодовку таку.

А куди вони його забирали це все?

А хто ж зна куди, хіба я його знаю, куди вони його одправляли. Кудись же ж одправляли, десь же ж його сохраняли. Та шоб в сім год ше те його все помнити, шо було, це воно в голові не держиться, тей так, так трохи знаю, шо.

А церква в вас в селі була?

Церква була, була, до церкви ходили. І церква довго була, церква була ше в 51-му году. У мене родилася дівчнка, то друга, а свекор в мене був больний лежав, так як ото помер, то знаю, шо в церкву носили, так це в 51-му году, ше церква була. А тоді й церква розпалась. Та і тепер, я осьо туто, за оцією хатою, шо пуста, там хата колгоспна була, так там праве батюшка, ну ніхто не ходе, мало людей ходе. Такі вже як богомільні, то ходять, а я по-сусідському, недалеко, то я вже, вже я не догибаю, не хочу нікуди.

А скажіть, а от в 32-33-му, не було такого, шо церкву розбирали, або виносили ікони, а люди додому забирали?

Було, було. Так не знаю точно, чи в 33-му, чи ну, та вже, мені здається, шо може й тоді розбирали, а вже було і при Совєтському Союзі ж, то розбирали церкви, розбирали. В нас розібрали церкву, а це оце так там в хатці оце праве батюшка.

А багато людей померло від голоду?

Та більша половина, більша половина людей вимерла, це десь хтось остався, мало, мало людей осталося.

А переселялися десь люди в інші міста, чи може десь в місто тікали, було таке?

Хто знає, я не знаю. Та може в кого була возможность, той утікали, не сиділи вже на місці. А такі, як багатосімейні, куди вони з дітьми підуть, куди вони тікатимуть.

А було таке, шо в селі якісь нові люди з’являлися, десь раніше їх не було, а тут вони появилися, вже стали жити?

Не помню, не помню.

А в ясла ви ходили? Водила вас мама в ясла?

Ходили, ходили в ясла. І вже й мої діти, і діти мої вже ходили. Ну вже тоді ж Совєтський Союз був.

А ви, вас водили в ясла, там мати може в колгосп йшла працювати, а вас в яслах лишала?

Водили, садік був тоді ше. Це вже після голодовки. Та в сім год вже мене, це як з дєтства може водили, так це я вже не помню.

А в школу ви коли пішли?

Я не знаю тоді з 8-ми чи з 7-ми класів ходили. В школу ходила, сім класів кончила.

Це ви після голоду ходили в школу?

Та вже, да, після голодовки.

А багато в класі в вас дітей було, в першому класі?

У нас було дітей тоді не числена сила, нас було по два класи, було «а» і «б» і по 30-ть душ було. Он у мене дітвора є, і син, і дочка шкільна хвотокарточка і тоді ше дітей повно було, і тоді багато було. Раньше дітей багато було.

А були сироти, діти, в яких батьки померли в голод?

Шо ж я тобі скажу, хіба ж я знаю, скільки тих осталося сиріт. Більше ж діти мерли, та померли і старі, померли і діти. Возили катахвалками, Боже, Боже, ой це Страшний Суд.

А де ховали цих людей, шо помирали?

На кладбіщі, на кладовищі.

На цьому, шо зараз?

Угу, та в нас у селі двоє кладовищ, одно старе, одно новіще.

А як ховали? Так як зараз чи якось по-іншому?

Да, як обично. Тепер вже зовсім по-іншому, тепер одправив батюшка в хаті і на кладовище, ні людей. Раньше було, все село сходить, як похорон, йдуть і йдуть люди ж на похорон, а тепер через цей карантін тишина, спокій, одправив батюшка, загребли тай.

А були в селі куркулі?

Були, були, куркулі були.

А хто це такі вони?

Ну де вони були, де які багатші люди, зажиточні, то то і куркуль, а такі бідняки вже.

На вас не казали куркулі?

Та ні, ні, нас не займав ніхто.

А розкуркулювали?

Да-да, розкуркулювали.

Всіх чи тільки цих куркулів?

Та Бог святий знає, хто їх щитає, скільки їх було.

А часто до вас, от ви казали, шо приходили зерно забирати, а часто так приходили щось забирати?

Та ну вже ж як раз прийшли, вимели, забрали все, то вже вони не йшли, бо вже нема чого брати. Де який вузлик не сховаєш, де шо не сховаєш, по кажному горщечку перевірять, перетрусять.

А батьки не ховали десь в якісь вузлики, може десь закопували?

Ми не закопували ніде нічого, а люди ж є ховали, ховали, а тоді вже після того одкопували, їли.

А одяг в вас забирали?

У нас не забирали, бо в нас не було чого брать, а по-сусідські жили, сусіди, було 5-ть дівчат і один хлопець. Так у дівчат було багато одежі. У тих забирали, у кого багато, а в нас не було чого брать. Забірали, одежу забірали.

А було таке, наприклад, може знаєте по-сусідськи, десь ходили обмінювати там або одяг, або може вишивку якусь на їжу?

Та міняли, міняли.

А в кого міняли?

Ну в кого було ж більше одежі, то той міняв, а як, я ж кажу, у нас то шо на плечі, те і все, то в нас не було чого мінять. Хто міняв, то таки трошки їм піддержка була, вже вони трошки виживали, бо була якась жменя зерна.

А може ви десь ходили шось збирали, може десь в ліс, може десь на якісь поля якусь картоплю мерзлу, шось збирали таке?

Збірали, ходили. Були кагати, де вони, я оце сама собі каждий день задаю запитання, не знаю, де це, хто це її мог кагатувать картоплю, вона зімувала, перегнивала. Ми лазили в ті ями, воно ж вонюче, не можна дойти до ями, ми в тіх ямах довбалися ту гнилу картоплю, а тоді вибирали той крохмалю, змивали, мили все, оладки пекли. Но яке воно вже на смак, як воно, було таке. Таке було.

Це ви сама ходили чи з кимось?

Та вже ж по-сусідські збиралися, ходили, а воно, в яку сторону, в яке поле, я не могу представить. Думаю, ну чого це кагатували цю картоплю. Були кагати закопані і ото деревали весною. Ну їли всяку гадость, їли все, аби шо в рот укинуть, бо їсти хотілось.

А в ліс ходили?

Ходили, в ліс ходили, а шо ми там збирали. Я ж кажу, під голоду, то ніякого дерева не їли, а з липи листя, липа цвіла, листя таке широке було, липу ото рвали їли. Гірчак такий ріс у траві, таке листя широке, червоне, гірчак, но він гіркий такий, то у траві лазили шукали, то їли. Та їли, шо хоч, їли, бо їсти хотілося.

А бувало таке, шо, наприклад, родину з хати висиляли, хату забирали, а вони десь в ліс йшли, може якісь землянки копали?

Не помню.

А на Сибір колось висилали?

Висилали, на Сибір висилали, тільки я не помню кого. ЧИ куркулів таких, чи таких багачів, ну вже ж такої бідноти, я думаю, шо нікуди не висилали. А кого висилали, висилали. На Сібірь їздили.

А повертались вони потім звідти?

Дехто вертався, дехто там оставався, дехто помер. Ну мало осталося.

А було таке, наприклад, шо з села не випускали? Ну шо не можна було втекти з села?

Не помню такого.

А ці люди, шо ходили збирали, ті, шо зерно у вас забрали, то була в них зброя чи не було?

Та, мабуть, не було, та може була, но я, на мене ніхто не наставляв, не знаю. Нас не лякали таким, не помню.

А може вам мама ще щось розказувала, щось саме за голод, може щось в колгоспі говорили, хто тоді може, пам’ятаєте, головою колгоспу був, може він чимось допомагав людям чи навпаки все забирав?

Не було таких голів, шоб хтось чимось помагав, не помню.

А вони були всі місцеві, чи присилали їх звідкись?

Більше місцевих, більше місцевих. За мій вік, уже як було тих голів, я їх вже й сама не перещитаю, не знаю.

А не ходили десь у місто золото міняти на зерно, чи на хліб?

В нас не було, ми не ходили, а за людей не знаю. Якшо було у кого, може міняли все до послєднього, аби ж не вмерти. А в нас такого не було нічого, ми не заможні були люди.

А вже після Голодомору, говорили, що був голод, розказували, між собою обговорювали цю тему?

Про голод?

Да. Вже після війни, десь в 60-их роках говорили за це?

Та говорили, кажне время згадуєш, ше воно все в пам’яті, все воно, його тільки не хочеться згадувати і все, бо вже прожите. Воно в печінках сидить.

А скажіть, як ви думаєте, чого був цей голод, чого в людей все забирали?

Ну я не знаю чо це, це ж якесь начальство скерувало зробить такий Голодомор. Це ж не люди таке, а якесь же ж начальство, шо було, а шо там таке було Бог святий знає.

А шо між собою люди говорили, чого це так сталося?

Хто зна, його ніхто не знає, я не уявляю, я не знаю хто це мог таку викачку зробить, весь мир пустили на голод. Та воно ж і в 47-му після войни було таке, ні хліба не давали, не давали нічого. І тоді люди страдали, но все ж таки не така голодовка була, як то зробили.

А в 47-му чого голод був?

Ну я не знаю, чи неврожай був і грошей не платили, і хліба не давали на трудень, це ж тоді трудодень ше був. Ходили ж за трудодні. Грошей не платили, вобшем не знаю, як це зробили, но скрутний був год. 47-ий страшний був год. Воно після войни, знаєш, все поки налагодилося.

А як ви в 47-му рятувалися?

Та так, перебувалися по-трошку. Держали там на якийсь оладок, трудно було, грошей не платили, а ніяких. Не було за шо купувать. Страшне тоді страдали люди. Та то гроші мінялися, то всяка чепуха.

А в Голодомор батько ваш щось приносив з колгоспу додому, може харчі якісь?

Нічого, ніхто нічого.

За трудодні працювали, да?

Да.

А потім за них щось платили?

Та вже ж це після голодовки, там стало таке, вже ж колгосп організувався, то вже ж трохи було легше жить. Ну це після голодовки. Ну все воно наладилося, воно все поступово наладилось. Хіба це все так раптово.

А коли тільки колгосп створили, ще до голодовки, то люди хотіли туди йти?

Не дуже хотіли, тоді насильно заставляли. В колгосп насильно заставляли. А тоді колгосп розігнали, довше збирали, чим розгонили. Чи то розгонили довше, чим збирали.

А може протестували там брали вина якісь в руки, ішли проти цієї влади?

Та ні, такого рукопашу не було, не було.

Не хотіли, но йшли?

Да. По неволі треба було йти, бо таки у колгоспі шось та давали, шо-небудь, а так шо ж, а вже шо-небудь та давали.

А от ті, хто не хотів йти в колгосп, сказали, шо не підуть і все, шо з ними було?

Та було, грабили їх, грабили, не допускали ж його, багато було таких, шо не хотіли йти в колгосп, а все ж таки поступово перейшли усі, без колгоспу таки, з колгоспом легше було трохи жити. Трудно було з роботами, трудно.

1. Дата запису: 10 серпня 2021 року;

2. Місце запису: село Сенча, Миргородського району, Полтавської області;

3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;

4. Респондент: Чех Мотрона Федосіївна, 7 квітня 1928 р.н.;

5. Розшифровка аудіозапису:  Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Сенча, Миргородського (нині Лохвицького) району, Полтавської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Мене?

Да.

Чех Мотрона Хведосіївна

Коли Ви народилися?

Двадцять восьмого.

Року, да?

Да.

А як звали Ваших батьків?

Чех Хведосій Андрейович був.

І мама. (голос за кадром)

А мама?

Мама — Олексенко Олена … Олексіївна.

А чим Вони займалися? Мали господарство якесь?

Мали.

Розкажіть нам про … Що тримали?

Корова була, свині були, птиця була. Хазяйство було полностю все.

А брати, сестри у Вас були?

Сестри були, нас п’ять було.

Як їх звали?

Була сама старша. Це була Чех Олена Хведосіївна, а тоді була Чех Ганна … Хведосіївна …

Наташа. (голос за кадром)

А тоді була … не знаю, як Вам сказать би, вона була то наша, материна, ну вона була  Труша. Мати йшла заміж за батька, так була вона із дитиною. Так от чи її пишіть, як хочете, чи на Чеха, чи на Труша. Труш Наталка Андреєвна, є така?

Да, добре. Хай буде.

Ну,  і Чех Мелася Хведосіївна.

І під час Голодомору Ви жили з батьком, з матір’ю, і було оце п’ятеро дітей, да?

Да.

Скажіть, а батьки в колгосп пішли, працювали в колгоспі?

Обізательно.

А чому вони пішли в колгосп?

Ну, як чого? Потому шо тоді заставляли. Хочеш, не хочеш — іди в колгосп. Забірали ж усе.

А шо забирали?

Коня забрали, корову забрали. Ну, свиней батько повирізав. Ото то …

А земля була?

Була, 35 соток. А тепер уже більше.

35 соток, це було до колгоспу? Чи після того як уже вступили до колгоспу?

Ну, як Вам би сказать, батько купив хату стару. Там були грядки оці, а він не брав ніде.

Працювали в колгоспі, а їм за це платили?

Обізатєльно … копійки.

І трудодні писали?

Да, були трудодні, виходи. Виходи були. А вже вони там як уже тоді вели тамочки трудодні ті. Ну, зарплата була дужа мала — сім рублів, восім рублів. Оце роби місяць, і отака зарплата була. І в кінці года давали, так ото получе мати восємнадцать-дванадцять рублів — на плаття не набере.

А батько, що робив у колгоспі, яку роботу?

Ну, як сказать, рядовим, куди пошлють.

Скажіть, а Ви пам’ятаєте голодовку? Ваша сім’я голодувала?

Наша сім’я уся голодувала, ну вижили. Вижили за счьот дітей: ходили акацію рвали, будяки по вигону. В общєм, ну були  і дівчата, всі старалися. Батько був пухлий, мати — пухла. Багато було нездорові. А тоді вже ж ми як стали, ходили людям помагали. Люди нам по кусочку хліба давали. Ми батька, матір годували, а самі вже жили, шо найдемо по полю, той наше. Який бур’ян був не ївся — усі їли. Такі були в нас харчі. А в людей, канешно, було … не було оцього. Потому шо як діти малі, а вони взрослі, то … то мерли, та й і все.

Я ходила до агронома. Був агроном у нас (тут по сусідські жив), і вони мене так полюбили. А він получав пайок. І він мені було ото … Я піду пол помию тамочки чи шо-небудь зроблю о. Вона мені дасть кусочок хліба і каші рисової, то я кашу поїм уже ж . А батько їх і хліб матері принесе …

То агроном Вам допомагав?

Допомагав.

Він був хорошою людиною?

Хароший, хароший.

А він тільки Вам давав шось їсти? Чи до нього інші теж приходили?

Та ні, в каждої в нас було своє. Хто багатий жив, там була Олька. По отаких ото ж ходили помагали. То вони були старші — пололи, убірали. Це й було.

Це ви за голодовку розказуєте, да?

Да, да, да, да. Ну, це ще, це ще ж не голодовка. Ще розкажу я Вам за голодовку : як помирали, як ховали, як вкидали.

То розкажіть. Люди помирали, да?

Помирали. О це ж у кладбіщі нашім отут поставили пам’ятник вже три годи. Хто поставив і ніхто і не знає — поставили ноччю. Хто його поставив, Бог його знає. А могили ж тоже покопали ноччю. Такі ями глибокі, шо, не знаю, так якби ускочив, то як у колодязь. Ну, і було ж таке время, шо люди мерли дуже, дуже мерли. Ну, немає нічого їсти, немає! І особєнно такі підлітки годів тринадцять-чотирнадцять. Ну куди воно? Ні піти, ніде й достать, а красти не імили понятія, шоб тоді вкрасти. Ну, так і прожили. А батько в мене був, він — дуже  жалісливий чоловік. Він було ото … повикидають навулицю. Ну хто? Ну, ніхто не приймає. То батько на підводу поскладає. Виплів латки, одну рогозяну, одну солом’яну. І ото підослав на спід могили в ті, а зверху рогозяними укривав. І було ото: поїде по-під дворами (віз шість-сім душ), покладуть, привезе, складе туди у яму. Ну, а тоді ж уже стали більше — привозили машину із того … з лікарні. Повну машину! Боже мій, вони страшні були люди, потому шо дизантерія була велика. І ще і ворушилися, і мурчали шось там. І під’їде машина, виверне їх у ту яму і всьо. І так ото дві ями навозили. Ну, дуже мерли, дуже мерли од голоду. Таке тощаки самі. Ну, і нічого ж і не зробиш було. А ті, шо робили подлость: забіралии одежу, шо там бурячок десь зостався чи шо-небудь. Ті наживалися … жили ж. А такий простий народ, він дуже бєдний був. Нема защити невідкіль, ніхто не захищав. Чи в тебе є, чи в тебе немає — нікому ти ненужний був. Ото таке. Валяли і груби в хаті (було ж … такі палки були желізні, гострі). І ото було розриє грубу. Ну, хто ховав же, та висівочки були із пшона і там муки трошки чи крупів трошки. Ну, забірали ж. Забірали, а їхньої сім’ї немає. До нас зайшов же, ну наш чоловік же. Ну шо, мама … у скрині в нас була мамина юбка (називалася вона) така з хвандами. Ну, і вона її було ж ото в скриню кладе і два платочки було квітчастих. І він одірвав прибоєц, забрав уте все чисто. І зносили (тут була женщина, і чоловік із нею був), зносили у той магазін і продавали. Ну, так шо ж там брали? Брали де ловкий рушник, де платок хароший. Ну, матерії  такої ж тоді не було дуже. І так ото проживали. Ну, здівалися дуже, дуже таки здівалися. І їм Бог наділив, шо вони всі поболіли, і всіх покалічило. Таки казали: “Хоть Бога й немає”. Є він! Який же Він, хто їх шо це робе. Ну, пропали всі чисто, покалічило. Була одна женщина, убралася, люди оце обдирала людей. Так вона на одне око сліпа була, противна дальше нікуди. І вона було занімається — обдирала людей. Так її так скалічило, шо: як кинулися її ховать, шо не можна було розправить. Та зробили таке ящик, та в ящик її посадили і так забили її, і заховали. Ніхто вніманія не обращав. Так живуть … Шо Вам ще?

А як звали цю жінку?

Уляна.

А фамілія?

Мережко.

А інші?

А?

Інші люди, які обшукували і забирали, як їх звали?

Ну, їх же було тіко шість душ на село. На село оце в нас, а в селі було два колгоспи. Ворошилова був, і Сталіна був. Ми в Сталіна були, а то Ворошилова ота сторона од річки була. Ну … мужчини, мог би сказать розумні, а в такій справі дурні були, обдирали дуже людей. Забірали все, шо не було. Було ж тоді багато кожухів, так вони забирали ті кожухи. І однак і не спользували. Один дядько так і побив одного за кожухи. Ну прожили.

Ви кажете, побив за кожуха?

Да.

Коли це було?

Ну, це було в тридцять третьому отак, отак.

А за що побив?

За те, шо він у нього забрав і кожухи, і платки …. та ,в общєм,  усю одежу. У нього була цінна одежа, і він забрав усе: поскладав, пов’язав (і там найшов, ще женщіна якась підійшла), забрали і пішли. А він тоді, вже ж видно з тєрпєніє, гнав корови (тут пас, це повз нас), і він перестрів його і одмолотив. Ну, він не довго вже й пожив. Ото так заробляли.

А як цих людей називали, шо ходили, обшукували, забирали?

Ну як, був Зайченко Хведір Митрофанович, Бацман Дмитро Григорович, Отліжко Григорій … Петрович. Хто ж іще був? Отліжко Петро був Іванович, отуточки коло нас жив. І ото женщина була одна. Це їх було шість чоловік.

А чому вони ходили, обшукували? Хто їм дав такий приказ?

А хто їм? Шо хотіли, то й робили. Їм приказ дали: “Ідіть, значить, і забирайте!”. Ну, не йдуть там у колгосп чогось, другому треба була … Ну така, в общєм, воно було таке время, шо безвластіє. Чорт зна, хто тоді руководив? Хто його брали? Куди його брали? Нікого не допитаєшся. Каждий чоловік жив, він з двору не виходив — боялися, боялися одне одного. Тіки ж таким і занімалися.

А до Вас один раз приходили, обшукували чи пару разів?

Та до нас ходили часто. В общєм, з міліції приходили (вже міліція була тоді), батька забірали. А шо вони вже там казали ж у міліції, хто його зна. На другий день було ж прийде. Прийде, а ми плачимо сидимо, шо нема ж батька, нема кому руководить, нема кому їсти дать. Отаке було.

Батька забирали. Батько, може, шось на них казав, не хотів віддавати?

Ні.

Не сварився з ними?

Він нічого … ото коня забрали і те … і воза. Більш у нас нічого й не було.

А Ви кажете, батько возив померлих.

Померлих, ну це він уже возив рано. А вже пізніше забрали коня. Уже воно оце перегоріло трохи. Ну, в колгосп тоді забірали — строїли колгосп. У людей забірали ж коні, вози, брички тамочки,  плугарки (шо в кого було, те і забірали).

А Ви кажете, дві ями було, було поховання. Це на цвинтарі? Або це яке, старе кладовища? Чи шо це? Де воно?

Та воно осьо напротів нас, напротів нас. Воно … А хто його знає, колишнє воно. Може, людей раньше меньше мерло., бо тут людей не було. Це колися, як у двадцять другому році це тут стояло море, соїдіняло Сенчу і Засулля, до Корсунівки добіралося. А тоді вже ж поступово десь вода дівалася, так як оце сійчас нема води. У нас так: оце сійчас там трохи є вода, то ж було в нас коло хати вода стоїть. А тепер немає, уходить. А куди вона йде? У нас якось і дощу мало. У людей он як чую оце ж по радіо, шо каждого дня дощ, дощ, дощ. Нема ніде нічого, все пропало … дощ. Ну, ми, Бог милував чи так так Бог глянувся на нас, шо у нас пока все чисто є. Законсервірували всього.

Скажіть, будь ласка, а у вас всі вижили? Ви батьків врятували, да? Ніхто від голоду не помер?

Батько?

В сім’ї.

Да, всіх. Ми дружно дуже жили, дуже дружно. Ми ж не счіталися так: шо мені наїстися, а тобі не дам. А було ото кусочок хліба заробимо і всі несем додому. А тоді торгуємо ж: кому більше, кому нада іще й на другий раз ( бо вже ж не підеш на другий раз просить). Отаким побитом і вижили всі чисто ми. Всі! Пішли в колгосп тоді робить. Ну, платили погано. Робили дурно, важко, ой Боже. Я кіньми орала, робила (хто волами). Коровами заставляли, в кого корови були. В нас не було в таке время. Так коровами, було подивишся і заплачеш. Ну, шо та корова вим’я по землі тягається, а в неї сили нема, шоб молоко та вим’я тягать.

Скажіть, будь ласка, а в селі були куркулі?

У селі?

Да.

Були … були. Да, тоді й пани були ж, і пани були. Оце в нас коло колгоспу, тут дом стоїть. Був пан, так його при німцях … ні, совєтські вигнали, засудили на десять год. Він при німцях вернувся. Німці прийняли, дали йому свій дом же. А наші як увійшли, так січас же на другий день на п’ятнадцять год його отправили. І там він і остався. Були, були всякі. Оце ж Грузове. Грузове, де річка була тамочки, де Тимченки, може знаєте, хто такий не знаю. Були ж … школа оце була тоді. Не було, у школу не ходили , а школа була (построїв пан якійсь, у його грошей багато було). Ну і … а тоді вже після того, як уже трохи перегоріло все, у школу було ж брали. Так, брали ж тіко таких, которі багаті, которі багато знають, а бідних не брали в школу. Тоді всі були дурними, нікому вони ненужні були.

А Ви в школу ходили?

Я?

Да.

Я кончила сім класів і більш я не попала — война, німці (не було при німцях школи). Ходила.

Скажіть, будь ласка, а в селі церква була?

Була, хата.

Хата?

Церкви в нас як настоящої розібрали. Була вона, ото була  до річки. Хороша церква, так вони розібрали. Так, ті, хто розібрав, до Нового Году померли. Гріх видно великий був.

Це місцеві розбирали, із села?

Місцеві. Да, да, да, свої.

Оті активісти?

Ні!

А хто?

Ну, такі … такі, такі. Простий дядько та і все. Ото набрали їх, восім чоловік було. І вони розібрали її бистро.

І шо робили із цим деревом із церкви?

А в колгосп завезли та й палили. Хто там? Ну, і сійчас скіки дураків є! Скіки сейчас же не празнують! Тоді повикидали ж були і коней, і все. У нас ось тут посусідськи жив чоловік, у його ікони були. Може, та як вони женилися — дві великих, дві малих. Один узяв оце посліднє время, посліднє время (ну годів два тому, може) узяв попродав. Батьки померли. Батько ж то розбірав церку, так на дорозі умер. Син дома, калюжка така була дєтська (чорт його знає, чого він туди попав), шо його ж паралізувало там, витягав ту воду і сам мокрий. А вона лежала — зогнила, ніхто її не доглядав. Ой, було страхоліття: син був у неї, так він пив дуже, пив. Ну, і було ж зваре кандьор чи юшку яку-небудь лемішку. Таке ото готовив.

А Ви кажете оцей сусід, це він був один із восьми людей, які церкву розбирали, да?

Ну, да. Там де усі були восім, і він же ж був восьмий.

І він забрав ікони додому, да?

Додому взяв же ікон. А тоді оце ж продавав. Ну, годів три або не він уже, він уже вмер, не було його. А син …

Продав ікони, да?

Забрав, забрав, да попродавав ікони. І, мабуть, у суботу. Це було в четвер в нас базар, а в суботу він вмер. Я, я потім … дуже скандальні вони були люди, ми не браталися. А тоді він же чує, гукає. А там у нас собака була прив’язана (ну, вона то в своєму дворі, ну близько коло їх). Гукає: “Тьотко Мотько”, – як завиє. Я кажу: “Хто там такий? Шо таке?”. А він: “Я Вам прощаю все чисто, спасіть мене”. Я тоді зайшла, давай свою дочку гукать і онука, кажу: “Отак і отак, ідіть. Потому шо, – кажу, – шо він там, де він плаває. Все, … ну, ото пішли, я ж пішла (бо я так боялася, а вже повночі було). Пішли, а він у валянках (видно кури закривав) і у кухвайці. Так мокре все, не можна ж торкнуться ні за шо. Ну, взяла ж вона й онук і потягли до хати, він вже й ногами не ходив, холодно було. Затягли у хату, кажу: «Передіваться де-небудь!» Ну, висів костюм його, ну не робочий, в общєм, такий. Та в переділи, та до утра ото дожив, та й і вмер. Ото так було.

Скажіть, будь ласка, а в голодовку ходили на поле колоски убирать?

Ви знаєте, шо й не ходили.

А чого не ходили?

Того не ходили — там били . Воно, може, де і збірали. Були такі дівчатка, хлопчики. Ну, я не була на колосках, а вони збірали. Так було охраннік той прийде (та у тож палка або дубець) і б’є. Ну, шо ж ти, так їх і мало було дуже колосків, мало. Я стерню, стерню я брала. Було ізбиваю граблями і беру топить, бо нічим було ж топить. І ото у носилки наберу, приносю, витопим, нагрієм у хаті вце.. А в піч очерет був, очеретом топили.

Скажіть, будь ласка, а в місто ходили люди одяг міняти на їжу, чи, може, якесь золото на їжу мінять?

Куди ходили?

До міста.

Ну, їздили по селах. Ото Западна ж була. Їздили, було брали коноплі чи платки, сорочки вишиті. Одежа все була така культурна. То ми ото забірали і їздили, і міняли. За сорочку два кілограми було муки давали.

Це Ви їздили після війни вже , да?

Да, да, да, да,  це після війни було. Сорок сьомий рік, воно почти шо як голодовка. Ну, тико якась така неоткрита була, шо хліба дали трошки. Там дали по двадцять грам  чи по двісті грам, а які там трудодні були грідкі.

І в 47-му сім’я тоже голодувала, да?

Голодували. Сорок сьомий рік — це ж война кончилася. Война кончилася, людей нема, нема кому робить. І було таке самісіньке, тіки трохи не таке.

Легше було трохи, да?

Легше багато було, багато. Таких мертвих … ну, больних було багато, а мертвих було … якраз у сорок сьомому році тоді ж була хвороба. Така шо ій було туга, шо не спасешся, вона переходна — тіхв був, шкарлатін був, тубуркульоз був. Ото було оці мруть молодьож більше мерла тоді. До клуба оце ж, в нас же тут навротів клуб стоїть. До клуба довозять, не одкривають, нічого, так на кладбища везуть укидають і всьо.

Скажіть, будь ласка, а в 33-му, в голодовку людей в селі багато ж померло, да?

Да, да, да.

А скільки приблизно?

Ой, не пересчітаю, нє. Дві ями глибоких. Ну, сот до двох, а мо й більше.

А село тоді велике було?

Ну, воно й сійчас таке саме, тіки людей нема. Оце в сей год і прошлий год, і позапрошлий год вимерли полностю сім’ї оцією хворобою. Ну, тепер же ж уколи роблять, а тоді ж ніхто ніяких уколів нічого. Одно заболіло і за тиждень виховали все. Багато таких, шо помели в сім’ї по-п’ять, по-шість душ. Сім’ї були чималі такі. Ну, страхоліття мерли.

А Ви знаєте, фамілії сімей, які померли?

Ой, яких померло? Так, їх багато не пересчітаеш.

А кого Ви пам’ятаєте?

Ну, Артеменко отут був. Був він, жінка, чотири хлопці. Один був у Миргороді у банку діректором робив, там умер.

А в голодовку, в 33-му, хто помер?

У тридцять третьому старші помирали — батьки. А ця молодьож, ще пока вона оставалася. А вже у сорок сьомому році і ці померли. Оцей тіхв і шкарлатіна як ходив (це ж невилєчіма хвороба). А тоді ліків не було ніяких, не було. Ото хина, порошочок, і всьо, а от чього він помага, чорт його знає.

Скажіть, будь ласка, а після Голодомору, в 34-му —  в 35-тих роках, сюди приїхали якісь переселенці?

Не було.

Не переселялися сюди?

Ні, ні, ні, не було.

А Ви про таке чули?

Ну, так вообщє, так вообщє-то було ж хтось прийде там, купували. Ну, і хат таких не було ж, то сійчас уже ж і хати хороші. А тоді вона там … ну, шо з очерету все построєне та глиною обліплене та й і все.

А жорна у Вас були в голодовку?

У нас була м’ясорубка. Ми на м’ясорубку мололи.

А шо мололи?

Пшеницю.

А жолуді не збирали в голодовку?

Жолудів?

Да.

Збірали, так годували порося. Ото перемелимо і годували порося. Збірали, я сама лічно збірала у лісі. У нас тут недалеко ліс був, дуби стояли багато і багато жолудів було. Багато жолудей збирали — мішками. Було.

А в голодовку були такі люди, шо помагали іншим? Ділилися їжею, якшо було в них?

Ні, ненавесні були. Шоб я жив, а ти здох. Такого не було. Ну, може, там це було як сестра там чи … оце отакі були. Там мирилися, ділилися. Тоді сім’ї великі були, по-семеро дітей. Тепер це троє та багато, а тоді семеро було. І ото рідня вся одному отаким побитом і виживали. Те тому поможе, те тому поможе. А садили ж (тоді кабачків не було, гарбузи ж були), ото гарбузи садили замість огірків і жили.

Скажіть, а Ваша мама пісні співала?

Ні, ні. В нас були мама і тато Богу молилися.

Ходили до церкви?

Ходили, аж у Київ ходили. Аж у Київ ходили.

А коли церкви не було?

Шо?

Кажу, в селі ж церкви не було.

Була хата вже. Тоді піп найшовся, він був попом, він ото оборудував ту хату і ходили … Багато ходили людей Богу молилися. Було як багато, він надвір виходить, а як менше — то в хаті. Тут хата недалеко була, коло клуба.

1. Дата запису: 13 серпня 2021 року;
2. Місце запису: село Закутнівка, Лознівського району, Харківської області;
3. Хто записав: Кравчук Тетяна;
4. Респондент: Чумак Галина Тимофіївна, 10 вересня 1925 р.н., народилася в селі Бакаївка, Прилуцького району, Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживала в селі Бакаївка, Прилуцького (нині Ічнянського) району, Чернігівської області, а потім переїхали до Донбасу. 

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть як Вас звати?

Чумак Галина Тимофіївна.

А коли Ви народилися?

25-го году. 10 сентября родилась.

Де Ви народилися?

В Бакаївкі.

І все життя тут прожили?

Нє. Були ми на Донбасі.

А в голодовку де Ви жили?

Та ото ж їздили по Донбасі. Дев’ятеро душ дітей, батько, мати. Но всі вернулися живі.

Розкажіть про Ваших батьків. Як їх звали. Чим займалися?

Бакай Тимохфій Петрович – це батько. А мама Євгенія Івановна Бакай.

А чим вони займалися? Господарство було?

Було.

Яке? Що було?

Куркулем були. Тікали на Донбас щоб не виселили.

А хто це такий куркуль?

Мій батько.

А чого його так називали?

Того шо він багатеньке жив, своїми дітьми работал. Є же і старші сини і дочки, підсобляли батькові.

А як це він був багатенькмй? Що у нього було земля, коні?

Ну земля обробляли.

А стільки землі було?

Не знаю.

А коні були?

Конєшно ж робили, то коні були.

А коровка була?

Була.

А що ще було?

Ну так усе було і свині, і кури, і все.

А жорна були?

Да.

А які вони були?

Я тоді невелика була так я не знаю.

А батька розкуркулили?

Не розкуркулили, вони на Донбас поїхали.

А чого поїхали?

Шоб на Соловки не вигнали.

А тоді виганяли з села?

Аякже. На Соловки висиляли.

А кого з села вислали на Соловки?

А тут по сісудськи висилали, но їх вже нема.

Фамілія їх не помнете?

Не помню.

А коли ви поїхали на Донбас, то що було із вашою хатою і землею?

Бросили й поїхали.

А коли вернулися, то хата була чи тут хтось жив?

Да. Там пожили, а тоді вже не схотів і повернувся у своє село.

То у вашій хаті хтось жив коли ви вернулися чи ні?

Нє.

Пуста стояла?

Да.

А хто це хотів вислати вас на Соловки?

Правління. Главні. Но утекли тато.

А в якому році утекли?

Ну це раньше. Під голодовку, да.

А люди тоді йшли в колгосп працювати?

Так тих людей уже шо виганяли, то в колхоз не приймали.

 А кого приймали?

Ну, нормальних людей приймали.

А розкажіть за свої братів, сестер. Стільки їх було? Як звати?

Це главний Іван, тільки я не знаю з якого году. Митька, Ніколай, Саня, Соня – дев’ять душ було дітей.

А як ви добиралися на Донбас? Чим ви їхали туди?

Ну, наверно ж поїздом.

А до поїзда як?

Хто зна дєтка, я ж невелика була тоді.

А як ви жили на Донбасі, де ви жили?

По квартирах ходили.

Просилися, да?

Да.

А пам’ятаєте тих людей до яких просилися?

Уже я позабувала.

А чим вас годували?

Чим?

Да.

Ходили тато, мама на роботу. Зімою сніг откидали. Таки… думаєш наїдалися? Всього було. А тоді вернулися. Почали в школу ходить. А тут і война.

А куди батько на роботу ходив на Донбасі?

Ну куди навєрно пошлють.

І шось приносив вам їсти?

Да.

І шо приносив?

Ну, шо зароби, купить і зготовлять. Но всі живі вернулися – дев’ять душ.

А Ви не бігали? Не просили їсти?

Ні, я тоді мала була.

А на вулиці жебраків було багато?

Да.

І пухлих людей було багато?

Да.

А було таке шо люди просто помирали на вулиці?

Ну голод, голод, да.

А як їх хоронили?

Я, дєтка не знаю, не знаю.

А шо батьки Вам розказували про ті часи?

Ну де? Куди навєрно пошлють. Мама сніг одкидала там, а тато я не знаю.

А в батьків були брати, сестри?

….

А дід бабу у Вас були?

Були, я щитай їх не знаю.

А в 47-му голод був?

Да. Це ми вже тут були.

І як Ви виживали? Де брали їжу?

Шо було, дєтка.

А чого в 33-му людей висилали? Чого заставляли в колгосп іти?

Ну, ото ж навєрно багатих висилали.

А для чого їх висилали?

Знаєш, то пани… то і того виганяли.

А чого голод був?

Того шо є такі правління шо голод робили. Я тільки забула, який шо одмінив кукурудзяний хліб пекли. Поки дітвора куплять, поки додому дойдуть, то пів хлібинки з’їдять.

А сьогодні дітям треба розказувати шо був голод?

Ужє, дєтка їх нема. Одна я осталася з дев’яти.

А дітям маленьким, внукам треба розказувати?

Да вони і так знають.

А Ви розказуєте їм шо Ви пережили?

Да. Хорошого не було. І на Донбасі так же жили. Прийдуть у дванадцять часов міліція. І одежу брала, і золото давай, і всьо. І ото батько втік у село. Скрізь воно харашо.

А часто до вас приходила ця міліція?

На Донбасі? Ну, розказували батько, мати шо була міліція і одежу забирали… скрізь воно було.

А їжу ховали батьки?

Ось ми тільки були на кладовищі і не дойшли до батьків… там такий бур’яни шо не долізеш.

А де батьки ховали їжу?

Ніде не ховали. Дев’ять душ дітей шо зароблять – поїмо і все.

А золото у вас було?

Не знаю.

А нікуди батько чи мати не ходили міняти?

Я думаю не всих золото буває.

А одяг на їжу міняли?

Та було, було.

 А де міняли?

Та там у селі, хто багатенький…

 А багато людей померло з голоду?

Да.

 А знаєте, хто помер?

Нє, нє.

А як ви повернулися уже в село, то було багато чужих людей?

Їздили з Бакаївки на Донбас, переманули і поїздом приїхали.

Коли повернули в село з я Донбасу, то були тут чужі люди, нові сім`ї?

Все було харашо. Вернулися, почали робити. 

А в якому році ви повернулися?

Я й не знаю.

А на Донбасі багато людей було, які із села приходили?

Да, багато. Де лутше туди люди і є.

А з села випускали? Можна було втекти?

То навєрно тоді документів не було, не знаю.

А шо брали із собою на Донбас?

Ну, одежу брали. Харчувалися ж

Ікони з собою не брали?

Брали.

Ікони возили з собою?

Да.

І назад привезли їх з собою?

Да, да.  

І зараз ті самі ікони є?

Маленькі є.

А церква у вас в селі були коли ви приїхали?

По сусідськи була. Але вона згоріла. А в Бакаївки не було. В сусідньому селі була.

Може батьки ще щось розказували вам про цю голодовку?

Ну, дєдка голодовка єсть голодовка. В 47-му тоже була голодовка.

А в 47-му на західну Україну їздили?

Да.

Міняти щось? А хто їздив?

Брати.

Були випадки людоїдства?

Ну. Хто зна, дєтка балакали. А хто зна чи це правда, чи не правда. Казали. Ну їсти, то хотілося, то… страшне як голод.

1. Дата запису: 14 серпня 2021 року;
2. Місце запису: село Вовківка, Красноградського району, Харківської області;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Заможський Євген Тимофійович, 20 січня 1926 р.н.;
5. Розшифровка відеозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Черкаський Бішкін, Зміївського району, Харківської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як Вас звати? Звати Вас?

Євген Тимофійович Заморжський.

Коли Ви народилися?

20-го января 1926-го року.

А де народилися?

А?

Де?

Село Черкаський Біжкін, Змієвського района, Харківської області.

Як звали батьків?

Заможський Тимофій Степанович, мати – Марія Семеновна Заможська.

А дівоче прізвище матері? Прізвище матері? по батьку? Фамілія матері?

Муштай Марія Семеновна.

Брати?

Аа…

Брати, сестри були у Вас?

У на… у мене? Старша сестра Шура 23-го року народження – померла. Малетша сестра Наташа 28-го року народження, тоже умерла, од рака; так шо я остався один з усєй сім’ї. Двоюрідний брат, де ви показував, тоже вмер. Дядьки всі повмирали, тітки всі повмирали. А я до сіх пор небо капчу.

Скажіть, а батьки чим займалися?

Мої? Коли?

У 20-х роках.

У 20-х годах тоді були єдинолічнікі. Кусок землі і за счьот цієї землі жили. У дворі в нас було: кінь, корова, 10 овець, курочки, качки, клуня для снопів і сарай, і хатка, ну сій час споминаю, баба Міся з вівцями спала, з ягнятами, як вони родилися. Ну хатка така маленька, ну примерно отака як оце, а потом через стєнку руская п’єска – кухонька, так називаємая. Оце такий размєр був хати, оце ми там жили, пока не пришло время, коли нас розкуркулили. Батько в це время робив в сільській раді, його заставили розкуркулити друга свого, він отказався; вони придумали, як же ж його розкуркулить тоже (мого батька) за те, шо він відказався розкуркулить свого товариша. Ну в зв’язку з тим, шо він був секретарем ради у нього печатка, наган збоку був це я зна… помню, вооружонний був, послали його в Харьков мінять печать – найшли причину, і за це время прийшли нас розкуркулить, ну хорошо, шо тоже нам сообщили добрі люди, шо завтра вас будуть розкуркулювать. Мати успіла, одна хата стояла під лісом пуста дядько якраз звідтиля поїхав кудась, ми й ще називали її павлова хата, вона за ніч перенесла туда всі вєщі, постель, ну скільки могла харчів тоже перенести це все за всю ніч; а утром прийшли, забрали коня, забрали курей, качок, овець, корову і вигнали нас із хати. Ну а батько ж приїхав, а його опять предупредили, шо тебе вже розкуркулили. Ну він якось придумав зайти в сільську раду, печать положив, наган положив, а сам утік, потому шо, коли розкуркулювали, то всю сім’ю в Сибір направляли. Ну, а ми ж утекли туда, вони не знали, шо ми там, а батько десь тоже ховався у друзєй, а потом поїхав аж у Блєзніцовський район, а вже там совхоз був імені Сємнадцатого партз’єзда і отдєлєніє совхоза, він там був помощником, устроївся помощником бухгалтера отдєлєнія етого совхоза.

Ми осталися одні, тут наступив голод. Оце якраз розкуркулили нас і тут же ж голод. Ну те, шо було поїли, а потом, а шо ж дальше? Нема ж ні в кого нічого, усе, шо було в селі, повигрібали, і тут голодовка пішла по всьому селу. Велике село було і от голоду, коли вже голод закончівся прімерно половина людей вернулися в село, а остальні розбраталися куди де хто, хто в Росій остався, а хто десь у другоє місце поїхав, а дуже багацько поїхали і село обідніло зовсім. І от ми там сидимо, ну мати тоді і каже: «Дітки, тут самі ж будьте». А шо ж дітки, ну старша сестра та їй уже, це ж вона в 23-го года вже 10 років було, уже дєвочка собразітєльна була і ми осталися втрьох в цій хаті. Мати зібрала свої вєщі і поїхала в Росію, мінять вєщі на продукти: пшоно, там шо-небудь, мука, ну шо давали… бартерни я связі. Ну і довго її не було, а в нас їсти нічого, єдінствєнне шо було – бочка сольоних огірків (дядько цей засолив) і ми оце огірочка це ми їли їх поки не виїли всю бочку, ну може вона не повна була я знаю шо ми її кончіли їсти, їсти нічого. Кинулися пішли до дядька на фотографії там одо, де батько із своїм братом старшим думали, шо там ще що-небудь розживемося хоть шо-небудь буде, бо він же ж рибак, а рядом озеро здорове, це ж в них рибка єсть, може, ж нам шось дадуть. Не дали нічого тоді таке отношеніє було, шо каждий виживав як умів. Пішли до бабушки й дєдушки по материній лінії, тоже ж думали, шо там же ж нас покормлять внуки, ніхто не має: «Дітки, пробачте у нас тоже нема нічо, ми тоже на… ми голодуємо». Ну вернулися ж назад, ну шо ж робить, а шо робить. Село на піску, пісок тільки був, шоб де-небуть там молочою хоть зірвать поїсти – немає, не було нічого із ростітєльной піщі, ні щавлю нічого. Ну от ми сидимо, ждемо маму і дождалися до того, шо я вже став пухлий. Налило мене, я вже почті не ходив більше лежав, ну ще б день, два не було б матері, готов би був. Ну слава Богу, вона вовремя приїхала, побачили, шо я в таком состоянії, зразу ж не давала їсти, а зварила супчику пшоняного, чуть-чуть покормила, потом через время ще, ну і постєпєнно я начав приходити в себе, опухоль прошла. Ну і ті харчі, шо мама привезла тоже кончілися – «Що ж робить, дітки?». Поїхали в Росію і забрала вона нас, забрала бабушку свою, дєдушку тоже, бросили вони хату, все шо там було, там і осталося, бо нада ж спасаться і поїхали в Росію. Найшли хатинку пусту і пішли просить у людей їсти. А потом картофельне поле було і вже весною, зиму то ми перебули, ходили просили їсти, особенно старша сестра, вона красива була і їй тільки вона заходе, і їй обєзатєльно яєчка дадуть, то кусок хліба, то картошку, то-то ще шо-небудь, більше вона приносила, а менша ж зовсім не ходила, а я походив день-два, а мені почті нічого не дають, я і перестав ходить. Ну, а тут слава Богу весна прийшла, і ми начали копать картошку в те місце, де було картошка посіяна, а вона ж ну оставалася в каждом кущі якась одна-дві картошини оставалися, хотя вона померзла, там один крохмал остався, ну всьоравно викопали, варили, як-небудь перебули. Ну, а тут уже приходе время вертаться назад, а кудиш вертаться назад, вертаться назад нікуди. Шо ж робить? Ну й потом договорилися із сільським совєтом, з батьком, шо він сказав: «Куди вам треба, як куда, так ви із сєльскім совєтом, з таким чоловіком зв’язуйтесь так він вам скаже де я». Ну і от ми взнали, шо він там і прямо з Росії приїхали туда на третє отдєлєніє всього совхоза імені Семнадцатой партс’єзда. А як помню і сєчас, приніс він пів відра молока і буханку хліба, і ми її всю обмололи, бо голодні ж були страшно (тремтячий голос від хвилювання). Ну потом нам хату дали, свободна була, і постєпенно ми начали обживаться, коровку завели, курей завели, кабанчика, короче говоря, стали жить непогано. Ну а потом дальше, якшо вас інтересує, це вже біографія буде моя з батьком, а по часті це голода оце такі дєла були. Совхоз оце по цьому селі, це те, шо я помню, шо половина села тільки вернулася назад – це батько розказував, а половина осталася десь на других місцях. Ну і батько ще ж розказував такі вєщі, шо оце в оцьому районі иим… ну якби Змієвський район, потом рядом Алєксєєвський район, люди тоже ж ходили з села в село де-небудь, шо-небудь там попросить, і от голоду падали прямо на дорозі лежали. Слідом каждий раз їздили підбирали ці трупи, вивозили, а один случай даже був, шо одна жінка своїх дітей з’їла, умер… ну убила одного, потом другого з’їла, і пока, пока вона їх їла, пока вона жила, а потом вже ж нічого не було їсти, і сама вмерла тоже. Ну це батько вже розказував, це я ж малий був, я таких вєщей не знаю, оце такі дєла.

А Ви бачили у вашому селі, шоб люди мерли, ходили пухлі?

Оце ж я вам розказую, шо я сам пухлий був. Ну шоб я ще кого бачив, я не бачив, потому шо я тіки ходив до старшого дядька, шо я казав, вот, до бабушки, вони ще не пухлі були, а більше я нікого не знаю. По сусідах не ходили потому шо ми ж із села, як би вам сказать, на окраїні села, далеко ж було від села, ми ж нікого не бачили, ото там тільки сиділи.

А в Росії де саме Ви жили?

Ну цього я не помню, я цього не помню. Де? Яке село? Де? Що? Знаю, шо ми тільки в Росії були, шо ми ж ходили просили, по-рускому нам отвічяли, такшо ото так. Малий же ж я був, скільки мені 7 год, ще в 7 год було. Знаю тільки, що їхали сперва в поїзді – критий вагон, уголь загружений був до самого потолка, і нас проводнік, ну не проводнік , а сопровождающій товарного поїзда запустив у цей вагон, і ми ото полягали зверху на уголь, і ото доїхали до якоїсь станції, теж не помню, висадили нас, а потом ми пішки йшли. А тут же розлив був, це ж весна. Потом у лісі десь ночували, хатка, мабуть, лісника, а потом велика річка була, ну нас переправили, і ото в село, воно на горі було оцієї річки, то ми туда пробралися. Ще шо?

А там в Росії люди не голодували?

Не було ж такого, бо ми самі в них просили їсти, у цьому селі не було голода, де ми були. Потому шо і сала нам кусочки давали, і яйця давали, і творог давали, ну шо було. Хліб же ж давали так шо по цьому заключять можна, шо там же ж ніхто не голодував, було шо їсти в них.

І багато таких українців в Росії було? Виїзджали.

Ну я ж за своє село тільки кажу вам, я шо почті все, не пошті, а все село зразу поїхало, все побрасали. Ну в коє кого, коє шо було,канєшно, особливо в тих хто ходив розкулачував, то в тих все було, а так люди все бросили всі постєлі то, ну шо єсть, в чом одітий був в том і поїхав чоловік, все побросали. Ну потом ну десь половина вже вернулася, як вже голод кончівся, а половина так і не вернулася осталася в Росії, і по других селах України.

А хто були ці люди, шо розкуркулювали?

Ну хто, із наших, із наших же ж, з нашого ж села. Тоді ж організовували людей, які спеціально ходили розкуркулювали. Ну, а хто вони такі по самі? Знаю тіки, шо це вже батько розказував нам, шо оцей главний, який назначав розкуркулювать і сам ходив розкуркулювать, оказався тоже в цьому совхозі імені Сємнадцатої партконференції. Батько його узнав, замітив і прийшов у міліцію заявив, тоді ж у каждому селі міліціонер був, сєчас тоже був, ну зараз вже ж немає, а тоді даже представник НКВД був, помімо міліції, ще й представник НКВД, ну він в НКВД заявив, шо отак, і атак, і отак, і отак . пішов розказав шо, як його незаконно розкуркулили, потому шо у каждого селянина, який жив у цьому селі обєзатєльно ж тягло було, отому його дєдушка по материной лінії дві пари волів було, кінь був, 10 овець, кабанчик, 2 корови, такшо жили вони непогано, правда сємь дітей було. Їх і не розкуркулили потому, шо він тоді  ж зразу колхози організовувалися, і він зразу туда волів отправив, корову отправив, коня; а потом через время назад забрав, а потом через время поять отдав. Його не розкуркулили, хотя у нього тягло порядошне було, правда в нього і десять десятин землі було, а у нас же ж так як і в других селянин коровка, конячка, курочка, качечка і всьо. Який жеж він куркуль? Ну а то шо розкуркулили тільки таким путьом. Так шо хто він такий? Відкіля? Але він з нашого села був, ну батько сказав шо. Його арестували, допросили і розстріляли, за те шо він, ну… як Сталін випустив статтю «Головокруженіє от успєхов», чи шось отаке, я не помню, за те шо оце розкуркулювали людей, і його тоже допросили, узнали все шо він робив, і розстріляли. Справєдлівость восторжествувала. Фуух… Ще шо?

А в колгоспи інші люди йшли самі? У колгоспи люди йшли?

 Та Господи Боже сохрани. Всі возмущалися, ніхто ж не хотів, я вже ж вам розказував, як дєдушка, то віддав, то назад, віддав, то назад. До він так волів любив, кращий воловик у селі був. Воспитував же ж, роздавав, із подростаючого бичка робив вола, і оце в нього даже купували всєгда волів, він ото два-дві пари держе. Молодих зробив вивчив, старих продає, потом опять нових собі собирає опять, так він оце цим занімався. Так шо колхозсоз давався з великим скрипом. Ну, як сказать? Под насілієм, ніхто не хотів іти в колхоз. Хотя в началє був, ой як його КАМБЕЗ… да КАМБЕЗ – комітет незалежних селянин, там всього 10 чоловік було в цьому комітеті, це первоначально, як би сказать, зародок колхоза. Оце добровільно вони зійшлися всі 10 чоловік, всю скотину звели, коров, тягло, от і свою землю вони совмєсно обробляли, а потом ділилися, оце таке було в нашому селі, а потом оце забросили, начали колхози. Ну я ж кажу, під дуже, під великим скрипом создавали. Люди не хотіли, не хотіли йти.

А хто був головою колгоспу на початку?

Не помню і не знаю. Ну я ж тоді не інтересувався цим. Так хоч би знав, я б уже б давно би забув. Так шо не знаю хто. Ну цього села вже немає. Там наше село Черкаський Пішкин на березі Сіверського Донца, недалеко від Змієвської ГЕС, може, ви знаєте, ну там, мабуть, же знаєте Змієвська ГЕС велика станція, потом село. Лиман рядом стоїть, а потом наше село Черкаський Пішкин на березі цього Сіверського Дінця, а наворотів село Ніжнє Рускоє, Верзнє Рускоє дальше і Ніжнє Рускоє – це два села, там росіяни живуть і сєчяс. І тоді ж на обществєнних началах ще не знаю як міст построїли мєжду цим селом нашим Черкаський Біжкин і Ніжнє Рускій, потому, шо землі оцього села находилися за оцим селом Ніжнє Руского Біжкіна далеко в степу, а тут же ж тільки на піску хати стояли. Поетому міст нужен був вот так, урожай же ж собирали. А як його перевезти? От построїли цей міст, ну в війну цей міст унічтожили, бо німці були по тій стороні, де Нижньо Рускій Біжкін, а Черкаський Біжкін на оцій стороні. Ні одной хати не осталося, а були такі красиві дома – рублені з дуба, ну, мабуть, багато там жило людей таких шо багатих, ну ми там як були малі бігали дивилися, і сільська рада де находилася, і все проче. Так во время войни це село все згоріло, ну розбили снарядами, чи чим, ну ні одної хати не осталося, а Ніжнє Рускоє село осталося ціле, потому, шо там німці били; а тут все унічтожили, такшо. Потом начало це село возрождаться. Помню церкву і там, де церква стояла, почему то це місце називалося Замок. Школа там була, така площадь була хороша, земелька там добра, ну і кажуть, шо тут колись був козацький пост. От із Юмського полковника назначили оце місце –сторожовоє мєсто козаков, і оце церква дерев’яна тоді стояла там, як вишка, і казаки там були. Так шо це село було козацьке колись, а тепер його нема.

А оці два села, де росіяни жили, там, де росіяни жили у двох селах, там голодували?

Нєт там не голодували, от там почємуто не голодували. Ну у нас, мабуть, от цього дурака всьо завісило, потому, шо забрали ж ну-ну-ну всі харчі, все зерно, все ж підібрали, як розкулачували всіх, а потом жеж просто ходили все і забирали, потомушо нада ж, план був виповнятьшей по здачі, а за Ніжнє Руского Біжкіна, це є я знаєм ми уїзжали там люди були, і ми вернулися, а там люди були, так і осталися. Ну, мабуть, там ліс недалеко був, ну-ну-ну чєрнозьом, так шо, мабуть, із-за цього вони там із підручних вєщей, як якимсь путьом пережили голод. А ми ж на піску, я ж кажу були, нічого в нас не було, один пісок.

А оцей комуніст, шо Ви кажете, через нього, то він був десь з району? Його прислали?

Нєт він мєсний був, мєсний був. Ну, ну дурак дураком був.

То він відповідав за хлібозаготовку, да? Це він відповідав за хлібозаготівлю?

Канєшно. Він же ж гріб усе підряд і розкулачував. Хто йому не понравився, того й розкулачував. Не тих, хто дєйствітельно такі, шо нада було їх розкулачувать, шо вони багачі були, це ж в каждому селі було, так тих почему то не тронув, а от хто йому не понравився отих розкуркулив.

А у вашому селі були багачі.

Обєзатєльно, но тільки ж я їх не помню. Я тільки помню де оці хати стояли із дуба, здорові двухетажні. Дома були, це є я помню харашо, потом там то клуб, а в другому сільська рада, оце тільки помню, а там, шоб на ліцо того дядька бачать, ілі шо, то я такого не бачив, а оце тільки оці хати тіки бачив, бо пацаном же ж був і бігав по селі. Ще батько мені батури дав, чого ти по селі бігаєш, тебе бачили отам і там. Чого ти туда ходив? Я кажу: «Та просто понравилося пройти подивиться, чи далеко ще вулиця, чи багато ще тут людей живе». «Підростеш, тоді будеш узнавать, а так сиди дома». Хех…

Але в них потім забрали хати? Ви кажете: «Там сільська рада потім була у тих багачів». Це багачів все одно забрали хати. Да?

Обєзательно. Обєзательно. Як воно? Де вони подівалися? Не знаю я, потому, шо нас іще не розкуркулювали, а у цих хатах уже ніхто не жив. Значить вони, мабуть, раніше поняли, а вони ж і мали і золото, це ж Боже сохрани. І, навєрно, зарання ж потікали.

А у Вас золото було?

Та Боже сохран… а откуда? Откуда? Батько сирота з п’яті лєт, йому було п’ять лєт, як умер батько, мати раньше ще вмерла, а батько вмер, коли йому було п’ять год, і тоді опікуном по решенію громади став старший брат Семен. Семен Степанович випивав добре, і оце батько там у нього був до совєршеннолєтія. А батько коли вмирав завєщаніє зробив: каждому обєзатєльно шото попадало, толі кусок землі, толі шото хата, толі ще шо-небудь, ну роспреділили непогано. Було ж 4 брата: Сьомка, Єгорій, оце Семен, і батько, і сестра Ульяна це от така Уляна. Ну їй нічого не попало, бо вона вийшла заміж у село біля Марефи. Марефа город став сєчас біля Харькова. І ото він п’ять год остався, пока до совєршеннолєтія нічого ж в нього не було, апотом оце ж як стало, вже він прийшов женився. Потом шото в нього не получилося, розійшовся, толі жінка ізмєнила, толі шось таке получилося, шо він тоді вже на моїй мамі женився. І оце йому по настоятєльству оця хатка попала, клуня, сарайчик і все. Де ж, де ж у нього золото?

А Ви казали, що батько був секретарем?

Да.

Він грамотний?

Шо?

 Він був грамотний? Да?

Да, да, да. Він же гімназію окончів, Чугуївськую гімназію, а попав він туда сиротою ж, нікого ж батька, матері не було ж. Ну в нього був, ну якби сказать, опікун не напряму, а по дружбі. Він дружив з батьком, батька з батьком, а батько, ну як би вам сказать, сочуствував революціонерам і включився в їхню роботу, і розпрастраняв рекламації по селу. Жандарми вислідили його, а він якраз получив пачку проклемацій, і пришли з обідком, а його тоже успіли предупредить, шо до тебе приїдуть з обідком за прокламації. Ну він успів сховати ці прокламації до волів прибіг і під сіно положив, сіна положив зверху, воли їдять, а він вернувся в хату. Ну жандарми провели обиск, нічого не найшли, а всьоравно забрали його в Кутузку, дуже добре його побили і він через время помер, а його друг оце ж тоді пообіщав батькові, шо він меншого брата, чи меншого сина оце, шоб він обєзательно його вивчив, бо всі ж остальні брати були безграмотні. І ото він його направив в Чугуїв, оплачував все, і літанія, і адежу, і все пока він не кончів гімназію. Ну ото законів він гімназію, через шо його і поставили секретарем потому, шо ж він же ж грамотний чоловік.

А як діда цього звали, шо листовки поширював?

Заможський Степан.

То дід підтримував соціалізм? Да?

Шо? Да, да, да, да, да.

А батько ваш?

Нєт. Він же ж ще молодий був – це во-пєрвих. Во-вторих, він знав, йому ж розказали, поетому він, мабуть, вивод зробив і не думав цього робити.

Але в сільраді працював? Працював секретарем. Хоч не підтримував, але в сільраді він працював.

Ну так шо?

А скільки років він працював?

Ну не помню, не помню скільки. Ну не довго, потому шо я помню, як він перестав робити секретарьом, він був продавцьом в магазині. В магазині продавцьом був.

Це вже в совхозі в тому селі другому? Да?

Шо?

Ну це не у вашому селі, а в другому?

Ні в цьому ж селі, в цьому ж селі, в цьому. Ще були ми не розкуркульовані, вот оце тут робив він. Я помню харашо, вот приніс він в хату керченськую сєльодку, а тоді ж керченська сєльодка це ж цінилася, куда та там волжська, дунайська і прочая. І от приніс він ііі… кілограм, чи скільки, і ми її вмололи зразу за день просєст, а вона така маленька, ну вкісна. А це перш я помню, це ж як при советськой власті запретили ловить керченську сєльодку, потомушо вона вже почті, пошті її всю виловили, так шо запре тили. Сєйчас не знаю чи ловлять, чи ні, а це я читав, шо була запрещена ловля.

А шо ще продавалося в тому магазині? Що в магазині продавалося там, де батько робив?

Ну я не помню. Помню тільки, що це була велика дубова хата, з неї оце зробили магазин, а привозили шо, і відкіля я не знаю. Знаю, шо керасін купували там, канфєти були, сахар був, бо я туда тоже заходив, а так більше, ну-ну, шо як скобяні товари даже були оце я помню. Гвозді брали люди. А відкіля вони получали, від якої організації? Я не знаю,я не помню, не знаю. Воно ж мені не нужне було.

А в людей гроші були? Гроші були? За шо купляли?

Гості?

Гроші.

Не поняв.

За що купували товар? У них гроші були?

Гроши, гроши були, а де брали гроші люди я не, я ж не знаю. У батька, то були гроші, бо він же ж торгував, значить зарплату якусь получав. А так люди приходили брали при мені, я помню, шо батько ще й кульки крутив конфетки давав, хто приходив купувать, це я помню як він кульки крутив, хе-хе… із бумаг.

А Вам цукерки давав? Вам цукерки давав батько?

Дуже ви громко кажете хе-хе-хе… непонятно. Я чую все харашо, тільки дуже ви громко кричите і балакаєте хе-хе…

Батько Вам цукерки давав?

Ну а як же ж. Да Боже сохрани. Ще тіткам моя моя менша сестра матері, якби нянькою була, мене ще меленький був на руках носила, вот,а потом же ж я ж здоровий став, а всьоравно батько приносив канфети і їй давав, шоб вона мене угощала. Так вона більше сама употребляла, чим мені давала хех…

А в совхозі батько ким працював? В совхозі ким батько працював?

А це його… Давайте тоді я розкажу. Оце після сімнадцятого партконференції він приїхав же ж сюда в цей центр цього села, там же ж магазін був Рапкоп, і він туда устроївся бухгалтером. Поробилося там, він недовго поробив, тягнеш на родіну. І найшов він місце совхоз Донец Змієвського району, помошником бухгалтера.  І це ми туда переїхали у 30-ть… у 38-м году… да 38-м году преїхали в цей совхоз, і він став тут поморником бухгалтера, і там він робив до начала войни. А потом во время войни він получив бронь вмєстє з главним агрономом. Шаталися то сюда, то туда,і після войни він получив назначеніє в совхоз «Червоний». Так і називається совхоз «Червоний» Алєксєєвського району, главним бухгалтерам совхозу. Це було в 43-м году у сєнтябрі місяці. Ото він там проробився до самої пєнсії, відтиля він і пішов на пєнсію.

А де цей совхоз знаходиться? Шо це за село?

Так і називається – Червоне. Червоне село, а рядом Задорожноє. Чого його назвали Задорожне? Тому, шо там проживали люди які робили на жилізній дорозі, оце Задорожноє. Потом начали наші люди застраюваться, і соєдинилися із цим селом Задорожне, а так це село я не помню, шоб як його назвати, я тільки помню, шо це село, шо це совхоз «Червоний».

А в 46-му, 47-му був голод?

Голод був – це я знаю по других сообщеніях, а шоб ми голодували, і шоб цей совхоз голодував, такого не було. Бо якраз кончів школу, поступив в інститут сельско-хозяйствєнний. Батько ж продовжував  робить. Корова в нас була, кабан був, кури були, я кролів завів, так шо ми не голодували. Сім’я наша не голодувала, у совхозі не голодували. А от село Алєксєєвка – районний центр, там де й райком партії був і райісполком, там люди голодували, казали так, шо голодували. Ну, шоб умирали от голоду такого я не чув.

1. Місце запису: село Закутнівка,  Первомайського району, Харківської області;
2. Дата запису: 13 серпня 2021 року;
3.  Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Яковенко Клавдія Семенівна, 29 січня 1926 р.н.;
5.  Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

 Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала  в селі Закутнівка, Первомайського району, Харківської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Та Клавдія Семенівна я.

А фамілія?

Яковенко.

А народились коли?

1926, 29 января.

А де?

Тут, не тут, а в батьків, ну в селі цім. 

А батьків як звали?

Мама — Зоя Костянтиновна, а тато — Семен Констянтинович Забава.

Забава фамілія?

Забава.

А чим батьки займалися?

Ну батько предсєдатєль колхоза з 29-го года і поки 41-ий  год і колхоз екувірували. А мама на рядових, а була депутатом і тільки суд який є – приїзджають, як бариню забирають, вона засєдатель. (сміється)

То батько колгосп організовував?

Да, з 29-го году він предсідательом і по 30-ий, 31-ий год. А в 31-ім годі в тюрму посадили, бо врожай трошки вродив. Такий голод був, люди пухли. А вони з секретарьом партійної організації, ну каже: «Гарно намолотили, нада людям потрошку дать». А вони уполномоченого район прислав сюди, слідив за порядком, а нічого не понімав – «як бик у хазяйстві». І шо ти думаєш? Вони взяли виполнили те, шо бумагу прислали, скіки вивезти государству зерна, мовчать. А вони поклопотались – треба людям трохи дать. А той сообщив. А вони другу бумагу таку присилають. Ну вивезли ще, а осталось. «Не будем ждать нікого!» Людям ноччю, люди получали, спішили! На другу ніч… А батько такий простенький в нас був, гарний, здоровий.  Дньом предсідатєль, а ноччю гукають при  бригаді, а в каждій бригаді кухня, готовили людям, снідали. Люди голодні страшно були, шо в людей були – партійці забрали тоді все. А хто умніший – поховав, то  ще й нічого. І ото… на чом остановилась? Бо вже забуваю.

 То батька забрали?

Да. Ну довольний і люди довольні, получили  по скільки там. Мені було 6 год. Батьки на печі співають. І мати співала й батько, голодні –буряка наїлися і співають на печі. А тоді передня хата холодна, як погріб, а тут отопляється, соломою ж топили. Батько й мати на кроваті, а ми втрьох – сестричка, брат й я на печі. Натоплять піч, очерінь тепленька й ми спимо. Там і батьки до нас прийшли. Тоді вони полягали. Слухають, двері тріщать отак, стукають. Отак актівісти робили. Батько як схватиться, а  мама… І оце як зараз помню, ну було мені 6 год може. А мама: «Підожди, Сєня, я сама». Вона така бідова бабуся була  (сміється), хоч не бабуся. Грамотна, тоді чотири класи кончила, то считалося. Побігла, одкрила, а він одразу «ОБХС»,  як хватає і отако в сторону  чуть не кинув і прибіга до кроваті та батька отак. А тоді ж мужики спали, називались підштаники і спідня рубашка полотняне. І стяг його. А він каже: «Та підожди, я хоч штани одіну». Так запомнила, діти, оце. Вони бросили, він одівся. А я хватаю отак за ноги, мені 6 год, за ноги, кричу. А мене оцей ОБХС бере, я ж мала, і в кровать, і в подушки отак швирь. Я злякалася, вже тоді не лізла туди. Батько мамі каже: «Зоєчка, бережи дітей, я вернуся». Довго суду не було, мама запряже… І того ж судили, секретаря. А та мати, його жінка зовсім неграмотна, три дівчаток, тако як нас. Вона нас посажа в солому в гарбу на свіданіє до батька. Батька тоді осудили на два года, а того на три годи. Ну батько в нас такий був – підходь до каждого чоловіка, зробе. Ну і поставили його в кладову видавать продукти, кухня, ж тюремчики. Повні, повні всі тюремні казарми були. І ото він видавав продукти на кухню, батько. Та нє, де шось десь прихова. А мати приїде, беременна Вітьою. То він хлібинка така і сокира не брала і кусок сала, такий завтовшки як оцо це (показує палець). Шкура та трошки там чи м’ясце, чи сальце. Мама привезе і нам отакі стьожечки поріже, ми посідаємо на печі і оце так сосемо,  бо воно не кусається. Поки зсосемо – отак наїлась вроді та бурячком закусю. Ото так і жили. А мама заболіла вже, не стала до батька їздить. Її в районі положили, її знали ж у районі. Положили в больницю і вона лежала всю зіму в больниці. Шо вже було, я не в курсі дєла. А в марту Вітя родився, хлопчик. А батько ж в тюрмі, ніхто до нього не їздив. А в нас все в погребі покрали, а нас троє. Ну підем до брата, він бездітний був, ну трошки дасть, так і в їх нема. А ото по людях тоді… старший брат, йому було 13 год… завалився колодязь… Тоді мода була колодязя… зараз отут колодязя, а то аж туди в садок на низ. І завалився… Це не наша хата. Ми жили… Дідусь того одділив і мого батька одділив в кооператорку. Оце де їдеш біля станції сюди. Це зараз кооператорка, а тоді комуна називалася. А батько ото відтіль їздив сюди прєдсідатєльом, сюда. А тоді, як воно було, шо батько шо сім’я там, а він тут. А тут багатого вирядили з квартіри, з хати, і нам предложив сєльсовєт  чи район поміняться – ту здать, а нам цю дадуть. Так і получилося. І ото хата в нас була дуже гарна, но згоріла, німці спалили. 

А розкажіть нам, будь ласка, про життя батьків до колгоспу. До колгоспу батько і мати як жили?

Та як жили. Жили в свого батька, у діда й баби. У їх був молотарка була, тоді тракторів не було, а називався двигутель. І він оце по всім, хто його кличе, їде молоти зерно, а вони якийсь процент йому дають. Ну були коні, корова була, ото хазяйство. Як тільки колєктівізація, так мій папа все здав у колхоз зразу. Він поняв, шо нада здавать, все здав. А дідусь як узнав і чокнувся, і вмер, з ума зійшов.  Ну хазяїн був і вдруг батько поздавав усе. За тих людей нема, хто це знав.

А діда як звали?

А діда звали Григорій, а по батькові не знаю як.

А фамілія?

Забава, Забава дід був, а мама Федоренко.

То батько поняв, що зразу треба все віддати в колгосп?

Да він зразу все здав, а тоді його в тюрму посадили, він ше поробив предсєдатєльом ото год. Він в 29-ім, то в 30-ім і в 31-ім году його посадили, а в 32-ім він уже прийшов. Півтора года посидів і тільки прийшов і зразу председательом.

І знов председательом?

Та зразу поставили председательом, уже зовсім друга власть і все, колгосп настоящій, людей годують утром. Кухня навпроти нас окна дерев’яні, кухні були. І поки людям на роботу, кухарки вже наварили. Ідуть, столи такі довгі, пєсні поють, а ми кругом – може хто шо впустить та з’їм те, шо впустили. І вечером, обіда не давали. А вечером і гармошка… Отаке, дітки, було.

А скажіть нам, а до колгоспу люди хотіли йти?

У колгосп? Бігом побігли, того шо в їх землі не було. У багачів земля, а вони не дурні. Оце ж мамин батько, він почув тоді… Він желізнодорожник, у панів жили. У маминого батька й матері 10 дівчат і 2 хлопців – 12 душ дітей і жили ото  при станції дом начальника станції і він був тут… І всі хлопці желізнодорожники, а дівчата, три дівчат, усі вивчились врачами, а повиходили за желізнодорожників, саме начальство. Сама старша сестра мамина із Павловки вийшла за начальника станції. Такий дядько красивий, а тьотю не знаю,  а хфотографія оставалась. Такий дядько красивий був в молодості. А у войну їздили в Харків. Ото мама хліба напече і продаєм, везем в Харків, чуть не мішків. 50 чи 40 рублів хлібинка.Так в нас і вкрали, один раз вкрали. (сміється) Так ми договорились з мамой не признаваться нікому, признались вже опослі.

А скажіть, а що в людей забирали до колгоспу? Корову забирали з хати?

Ну як тільки став колхоз, воно ще такого нормального не було. Приїзджають ото такі, не міліція, а як їх називають, і забирають коров. А в нас батько якраз був у тюрмі, а мама в больниці. А в нас корова сіра була така здорова, такі роги – забрали. А Вася пробрався і украв назад ноччю , привів, прив’язав  у сарай і чим  ті двері тільки не затуляв. Та приїхали, поламали  двері і корову назад. Забирали і коров. Так то не начальство, ото таких шабаїв п’яних… Тоді наче не пили, а такі видно, шо не любили видно колхоза. Лазили і в печі забирали, що було в печі.

А хто це ходив і забирав?

Ну такі мужики, прості наші, колхозники, двохлічні. Як їм жалко було багатство віддавать, от вони не піддержували це. А усі бідні – усі за були, всі за. Годували, вдома не було нічого, а тут два рази на день годували і неплохо годували. А була кухаркою тьотя Мотя, того воєнного дядька дівчина… Вже хватить мені балакать?

Нє-нє.

Так вона знала, шо ми ж родичі з дядьо Васьою, а це її був кавалєр, так вона насипе нам густішенького.

А в голодовку в людей не було ж нічого, в них забрали?

Та… забирали, кого вони продавали, хто не піддержував колхоз ще в 37-ім годі двох забрали. Отак сидять, балакають у бригаді і не піддержав цю власть – ноччю приїхали, забрали. І другого так. Аж война кончилась, аж тоді признали, шо зняли оце все, мол невинуватий. А вони не вернулись, вони померли в тюрмі.

Так в 32-ім ходили по хатах, забирали їжу?

Так оце в 32-ім годі.

Це коли ваш батько в тюрмі був?

Ні, в 32-ім в тюрмі, ше мама приїхала із Вітьою з больниці, батька ще не було. У кінці, я то вже не помню, мабуть прийшов, побув, муку молов (млин отак, як ото деревина). Ніхто не вміє двигателя завести. А така, поставили з досок, як база. Та сторона там стоїть двигатель, там бочки ото з горючим, а друга сторона перегорожена і отак попід тим дірка, і отут колесо таке здорове (я ж ходила до батька), і там колесо таке здорове біля чогось. І построєна така будочка і на тій будочці такий ковш — туди зерно сиплять, а тут два камня — один такий, а другий зверху. І ото він двигатель уключе, а ремінь ті колеса так крутить і мука сиплеться. І за ніч намеле людям і в колгосп. Хліб пекли, не продавався хліб. А кухарки… мама моя пекла хліб і ото возиком везе. А напече таких, перепічки називались. І ото Шурка Климунчуха згадує, в неї дітей було четверо в матері, а такі голодні були страшно. А мама їде возиком, біленька хусточка, таки хліб везе, всігда чистенька. “Маркуша, йди сюди!” І ото їй перепічку, так щоб ніхто не бачив. Так Шурка досі згадує, мати розказувала. А тоді вже стало нічого.

А в голодку люди голодували в селі?

Ой, люди і мерли. То їзде підвода… Мерли ж отак впаде нікому не нужне, підвода їде, собира, одна яма і копають. А одні  оце, де Зінка живе, то там був погріб і жили, їх чогось називали Вовки. Мені було 6-7 год, не все запомнила, але все помню. А от шо вчора вечеряла, ні за шо не скажу!Забуваю. А те, шо в дєтствє ну все помню і все. Так ті Вовки, в їх дві дівчата було, виїхали в Москву, а батьків бросили, бачили однак не спасуть. Так вони померли, так їх завали погріб, так вони ото там. І хата на тім погребі стоїть. Як вони сплять? Там покойники. Дуже мерли люди, дуже. Підводами собирали.

А скільки померло?

Я, дєтка, не знаю.

А батько Вам не говорив?

Ну може він і говорив, ну я дуже мала була. Я таке запомнила, шо мені касалось.

Так а чого люди мерли?

Ну голод, не було ні хліба, нічого не було. Шо було й те забрали актівісти ті, називалися.

Так актівісти ті, що з села, чи ГПУ із району було?

Ні, свої. Ну був оце той, шо сообщав усе — це не наш. Він нічого в хозяйстві не понімав, абсалютно, а прислав район. Батько його так не любив, шо він такий несправедлий. Тоді поставили його завклубом. Оце контора, тут далі ясла. І я в яслах була, садік (тоді ясла називались).Велика комната і розкладушки дерев’яні. І ото кухарка навере, нагодує, багато нас було. І ото так розкладушечки, розкладушечки попід стєнками, попід стєнками. А Петра Варимонича мати кухаркою була. І сказала (от Петра старший був Микола брат)… тоже один ряд дівчат, другий ряд хлопчиків. І він підмітив, Вася прийде, мама напече, сметанки наллє і орішечків трошки, бо батько молов, може вона трошки ходила, украла. Ну по багато не було, а так потрошку. А він принесе, а він де моя койка постука, я схватилась, ось і Коля прибіга. А тоді за углом поїмо, тоді Настя, як її, Настя Івановна, мати його, більшенько мені суп насипе.

То Вас у яслах годували?

Да. Ну в мене дома вже тоді корову віддали, людям віддали коров уже в 33-ім годі, по моєму, наша корова вже дома була. А молочко трошки запустить там галушечки або шо і так виживали. 

А батько, він не був комуністом, він в партію не хотів?

От не хотів і всьо. У нас і прокурор, і суддя… Оце приїзджають з района, з батьком дружать. І в совхоз привозять таку сєть і оце до вечора сидять за столом, випивають. Шо окрошка — холодний борщ, тепер окрошка, а тоді холодний борщ. Ото квасу наробе мама, така бочечка дерев’яна в погребі. В погребі й не нада холодільника, глибокі були. І ото окрошка ціле відро. І дядько приїде воєнний в отпуск, так батько мене звав: “Клавусю, борщ є?” – “Є”. Сама вже робила, вже я в школу ходила, це вже 37-38-ий год, вже мать я в 4-ий ходила. Сиплю їм, борщ, а тоді вже надоїда, так я беру (каструль не було) чавун, тільки всередині емалірована біла. Беру чавун той, поставлю їм на столі. І ото предсідатєль сєльсовєта, дядя воєнний, ну прокурори, тільки прокурори, більше не було нікого. Тольки приїзджають вони тільки на виходні і їдуть тоді ноччю в совхоз — рибу ловлять. Не дадуть і рибину! Цілий день їли і батько з ними поїхав, приїзджають, сєть розстеляють, сушать, а самі поїхали на роботу. І рибини не оставляли. Ото так було. Ну шо ще?

То батько вернувся, коли голодовка кінчилась чи як?

Ну вернувся ще голодовка, мололи ж муку. А тоді батько таки наважився трошки не муки, а зерна у мішечку і приніс, і поставив на плиті в нижній хаті, бо вона не отоплялася. А за ним слідили. З ісполкому у совєті всі предсєдатєлі з’їзджаються.

Батько вернувся з тюрми і зерно хотів достати?

Ну, вернувся, то трошки помоловся, а його приїхали район, обратно прєдседательом поставив і вже робилось дуже харашо.  Наш колхоз “Сталіно”, сусідський колхоз  “Іскра Леніна”, сусідський колхоз “Перемога”, а то радкоператорка там, комуна називалася. Батько в  комуну не схотів. Як його жали, щоб він поступив у партію, а він: “Знімайте, я не хочу”. І поки война началась, він не поступив. А чого — не знаю, ше мені не доходило.

Не знаєте, чого не хотів?

Ну не схотів і всьо. Робити робив, а “не хочу” і все. А дядя той воєнний, той партійний. А цей самий старший брат не схотів у колхоз, землю в його ж батько забрав. Дідусь же подів — і батькові виділив, і тому виділив. І з одним живе, а другий зразу постув у комсомол, дядя Вася. А земля дідусева була під гарівкою, під залізною дорогою. Чого він батькові моєму і хату недалеко поставив біля ставка. Ну два года тільки жили. 

А тоді вже і крупчатку їли і м’ясо… Ага, я хотіла сказать, як мама у больниці, а батько у тюрмі, а ми ж голодні як собачата троє. А брат старший придумав: колодязь заваливсь, він дужче завалив, стрибне туди, бурячка наріже, а зверзу тоненьким хмизом накриє. А зайців по двору ходили зайці. А вони чують, тільки на той хмиз і впав, а вилізти — не вилізе. То в нас на горищі по два висіло. Картошки нема, а Поліні вже було 10 год, юшки наваре і м’ясо. А тоді зайця однесе дядькові Омельку, батьковому брату, шо бездітний, а він шось нам добренького дасть. Та я кажу, які ми дурні були в цю войну. Чого ж ми зайців не ловили?

В 31-му судили, коли батько роздав людям зерно?

31-ий ще так нормально було, а 32-ий ото вже голодовка і 33-ій — це страшна голодовка була. А 29-ий і 30-ий це ще тільки так організовувалося, все отаке.

То батько помагав людям, вони йому дякували потім?

Ой, вони і зараз згадують. Він був такий простий дядько, проста сім’я була, ну хазяйновиті були, канєшно. Чотири сини в бабусі, старший дуже хароший був сапожник, батько оце… Ніхто не занімавсь механізація оце, двигатель, молотарка, весь інвентар — це на батьку. Третій син харош був плотник, но заболів туберкульозом і вмер вже в 34-ім чи 35-ім годі. А той же комсомолець, зразу поступив у комсомол. Так їх, три хлопці, послали аж у Вінницьку область, як ото — завербували. Так він там побув, мабуть, з год, єлі живий та теплий  вернувся, вош привіз скільки, мама ратувала, ще неженатий був.

1. Дата запису: 14 серпня 2021 року;
2. Місце запису: селище Слобожанське, Красноградського району, Харківської області;
3. Хто записав: Кравчук Тетяна;
4. Респондент: Калугіна Катерина Михайлівна, 24 жовтня 1928 р.н., народилася в селі Китченківка, Богодухівського району, Харківської області;
5. Розшифровка аудіозапису:  Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживала в селі Китченківка, Богодухівського (нині Краснокутського) району, Харківської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть нам як Вас звати?

Катерина, Катя.

А фамілія?

Калугіна.

А по-батькові Вас як?

Михайловна.

А коли Ви народилися?

21 апреля, 1928-го.

А де народилися?

В Шляхові, тут село.

 А розкажіть за Ваших батьків. Як їх звали чим займалися?

Начинали вони, ну колективізація. Хто не йде в колгосп значить куркуль. Висиляли в Сибір, хто куди. А батьки вдарилися у Гракове Чугуївського района. Ну я була пухла. Було мені шість років вже. Батько робив на тракторі, а мати у ясілках. Брат був менший мене, а сестра старша. У яселках були, а була вдома, лежала пухла. І як сій час помню така кока жилізна я то встану помочуся, а лягти вже не ляжу. І ото мене батько у кармані кашою, давали ж пайок і я вижила. Забирали із-під нас і подушки. Оце як в колгосп не йдеш забирали все. А ми тоді ще бігали після того, ходили в степ собирали бур’яни, колоски. Ото намнуть, намнуть, мати провіє. То на дерушку здире крупи і ото варила кандьор ото так. А тоді война началася.

А скажіть, а батьки зразу в колгосп пішли?

Ні, у село чи район шо воно Гракове, Чугуївського району, ударилися туди. І ото там трохи поробило, поробився тоді, трохи втихомирилося вернулися ми в свою хату, і пішли в колгосп.

Це вони тікали, шоб в колгосп не вступати, да?

Ні, шоб у Сибір не вислали, тоді ж у Сибір, не йдеш у колгосп, у Сибір на залізні на золоті приски висилали. Ну а батько якось туди ударився Харківської області, ну а шо.

А знаєте кого з села вислали, багато з села висилали?

Та хто зна, ні не повню. Висилали, голодовку і дітей їли, одна була така Дралиха шо вона ловила дітей і їла, ой хай господь одверта.

А до колгоспу, яке було в батька господарство, може земля була, чи корова, чи кінь?

Ну корова була у колгосп забрали.

Приходили вас розкуркулювати?

Розкуркулювать, забрали все і з нас ми ж малі були тай подушки повитягували з під нас.

А що ще забрали?

Га?

Ще що забрали?

Та все позабирали, остались у чому стояли.

І одяг забирали?

Усе все і де шо було крупа де шо все позабирали.

А Ви пам’ятаєте, як вони прийшли, скільки їх було?

Та два чоловіка, де три.

А зброя в них була?

Та ні.

А батько, мати не кричали, не казали не віддам, не заходьте?

Та руки назад.

А хто це був, хто це приходив?

Та жінка і два мужики.

А ви їх знали? Вони були місцеві?

Місцеві, місцеві.

А як їх звати?

Та, бабу Оришка, а мужиків я не повню.

А ким ця баба Оришка була?

Та робочою, ото у коликтивізації.

А вони один раз приходили, чи декілька?

Прийде раз забере шо друге, ну все позабирали, ото разів три прийдуть, то зерно заберуть, то крупу, ну все вичистили.

А як ви з села в район ішли пам’ятаєте?

Ні, не пам’ятаю, чи наймав батько та одвіз, та до того, та нє не повню як Ми там очутилися.

А де ви там жили?

Ну там були хати ж пусті і ото нас там поселили.

А чого вони там пусті були?

Та в Сибір повиселяли ж, у колгосп не йшли, повиселяли.

А як говорили на цих людей, яких виселяли, хто вони були?

Ну які не хотіли в колгосп іти, це ж у Гракові де пусті хати були.

А говорили на них куркулі?

А як же, куркуль не йдеш у колгосп значіть куркуль, і виселяли їх.

І на батька вашого так говорили?

Та й на батька ж, на всіх хто не хоче в колгосп значіть куркуль, виселяли.

А не говорив батько, чого він не хоче іти в колгосп?

Та тоді ж … як воно було, ну забрали все, куди ж і ото вдарилися в той совхоз Гракове, Чугуївського района.

Там совхоз був, да?

Совхоз.

І там Ви казали пайок якийсь давали, шо там давали?

Давали ж, ну робили ото їх кормили, а так ніякого пайка.

І те чим годували, вони додому приносили, да?

Ну то мати, то батьку, то кашу принесуть у кармані, бо я ж лежала пухла. Як мене ше Господь держе, виздоровіла.

А чим мати Вас ще годувала?

Як дома?

Ні в голодовку в Греково чим годувала вас, може лободу якусь рвала, чи ше шось?

Та ото із буряків сімена, ото на дертушку, і ото терли, і ото пекла млинці. Ой та не дай бог. А тепер шоб жилудки не боліли.

А брати, сестри у Вас були?

Ну сестра старша з 26-го умерла, а брат із 30-го тоже помер, а Я одна середня осталась.

А в голодовку хтось помер?

Сестра старша Шура вмерла.

З голоду?

З голоду.

Це вона 26-го року була, да?

Ні, з 24-го Шура це, а тоді 26-го, Я 28-го, а брат з 30-го. А вона з 24-го.

А як батька фамілія була?

Литвин Михайло Микитович.

А маму як звали?

Анна Максимівна.

А багато пухлих людей було на вулицях?

Та вони ж не ходили, не ходили бо баба крала та, їла людей, ой господи.

І казали вам да шо не можна іти на вулицю?

Та Ми ж нікуди не ходили. Як де йдуть вони, нас замикали.

А ви говорили шо мама в яслах працювала, да? В яслах?

Я нікому не хвалилася, там же чужі люди. Я ж нікуди не ходила, лежала.

А в яслах там багато дітей було?

Я не знаю.

А було таке шо от люди просто посеред вулиці помирали?

Було таке, на ходу.

А хто їх хоронив?

Та люди ж і хоронили, рідня яка хоронили. Умотають у шо небуть, укинуть у яму, та й усе. Не так як сійчас.

А може мат шось міняла, чи батько на їжу там одяг якийсь?

А який тоді одяг був, який же тоді одяг був кожух та кожушина.

А тікали люди з села в місто?

Та тікали у район, у город тікали.

А ви знаєте хто тікав?

Та Бог Святий зна, тоді я мала була усіх неповню, шість годіків хіба я все повню.

А в селі чужі люди були?

Ні самі свої.

А після голодовки, може хтось з Росії переїхав сюди жити?

Ні.

А в голодовку ходили жебраки по вулиці, просили їсти?

Та шо ж вони ходили, як нічого давать.

А сестра Ваша старша, бігала на поле колоски збирати?

Ходила й сестра, і брат, і я, і ше сусідські, ото бур’яни, і ото ми збирали колоски, і ото об’їждчик ганяв. То одна стане отак рака, а друга стане, а та піддержує чи нема об’їждчика не видно. Як їде на коняці то Ми розбігаємось по буряну, а нагоне то батога дасть.

А знаєте хто ці об’їжчики були?

Та вони померли вже, то сусідка Наташа.

А взагалі це були свої якісь люди з села вони були ці об’їжчики?

Да з села.

А скажіть, а в голодовку церква в селі була?

Ну я б, не було в селі, а в районі було. І отут Федоровка село, я туде ше й паски носила святить уже паски стали трошки лучше, і мати мене сопровождала, і ото я ходила сама. Та йду степом на дорозі шось сидить стою я стою присяду, а воно стоїть риже таке. Ну думаю піду напряму, коли щавель рижий уже те засох, а я думала хтось сидить. Пройшла все благополучно. У Кричовку ходила тоже святить. Ну тоді Німці пішли дальше, а мама пішли корову доїть, три солдата стоїть у сараї, мать не бойся не бойся. А вони в сіні в сараї на горіщі спали, ну мати їх попоїла молочком, ввійшла наварила їсти, і ото їх днів три кормила. А тоді ж свєту не було, а лампи, засвітили лампу, вікна позатуляли, вони по передівалися, і на Київ додому. Дойшли, ше й писали письма … батькові, благодарили, дойшли.

А лишилися у Вас ці пісьма?

Та ну шо ви, це ж уже давно.

А коли Ви в школу пішли?

Пішла Я в школу, чотири класи кончила там же ш у шляховій, оце тут була школа, тут Німці гарнізон був, а тут оце все було Німецьке кладовище. А наші заступили, танком усе розорили. А уже оце ось скільки год пройшло, кістки викопували, і оце магазин на кладовищі.

А скажіть в 47-му голод був?

Та вже трошки легше було, легше було. Ну наші за вийшли, а солдати ж по вулиці, так ми із сусідом на драбину і там у городі туди сад попів був і там були окопи. Ну одного як сійчас знаю були документи Запоріжської області, Сабадар Демяна Моносивич, як сійчас знаю, паспорт оддали ми сільсавєт, а чи воно дойшло, чи ні. У нього були в кармані кабачки, голодні ж були, а в того, той не наш, Узбек, у того пшениця в кармані була, ну у кармані документів не було. Ну ондого один окоп оцього Сабадаря Демяна Моносович, а цього ж у другий окоп, ото закопали, зарили. Я могилки оправляла, а сійчас уже я не годюся як там шо.

А скажіть, а у голодовку їжу ховали?

Ховали, шо ви, у піч у попіл. Ну находили, пси. А тоді пішла Я ото чотири класи кончила, пішла сюди в п’ятий клас. Мати книжки купила по двісті рублів платила за книжку, зошити, дойшло до німецького язика і я бросила, бросила німецький ну шо німецький язик я не могла, шо ви таке перенести. Ну батько 30-ть кілометрів робив там на тракторі в Мажарці, мати ось батько він ше не їзде додому, бо робота. Та батько тобі шкуру спусте, шо ти бросила школу, ні не спусте, бросила Я. А тут у 46-тім ХВЗО і Я пішла в ХВЗО на електрика вчиться, мотори мотала, а проїзводство у турбіном на подстанції діжурила, ото в ремонт на … зварювала такі кусочки, мотори розматували. Зробили мастіра станок такий обплітать, і трансформатор … тисочки я беру оці два кусочки отак і те кладу хвальга так нарізана, я кладу на цю хвальгу і бурою присипаю, воно раз і зварилося, я напільничком раз-раз обточила давай другий і отак мотор і намотають ну те. А тоді зробили отаке, а тоді ж 11-ть бабін поставлять і я ці нитки то до кучі уключаю на катушку намотаю, ну включаю воно обматує, а тоді пускаю через те вона обплітає цей провід, а тоді мотали мотори, та було всього. А тоді уже стали розбагатіли, стали провід підвозить, отак і.

А скажіть, а в голодовку багато людей померло?

Багато, багато.

А скільки це десь багато?

Та ну хто … не щитала.

Ну половина села, чи четвертина, чи менше?

Та половина села вимерло, а які осталися ото не забрали у Сибір, у колгоспі остались. А тоді стали ганять на висадки, на буряк, викидали з бурта весною, то я два бурячки обчистю і в пазуху сховаю, додому принесу, а мамка почисте на тертушку і в молоці ото зваре, ото буряк і трошки крупці, ото так виживали. Ну я пішла у 83-тім на пенсію, ну ше трудновато було.

А скажіть, а чого був голод, чого голодовка була?

Та чого, ну оце ж Росія шоб у колгосп ішли, при Сталінові, ну забрали в людей усе, і голодовка вам. А сіять не сіяли, бо воно ж отакий переворот був, от вам і голодовка, не врожай, бур’янами позаростало все.

1. Дата запису: 12 серпня 2021 року;

2. Місце запису: село Костянтинівка, Богодухівського району, Харківської область;

3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;

4. Респондент: Тільна Марія Андріївна, 15 серпня 1922 р.н. в селі Костянтинівка, Богодухівського району, Харківської області;

5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 рр. респондент проживала в селі Костянтинівка, Богодухівського (нині Краснокутського) району, Харківської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Півжирним – репліки Вигодованець Ольги Василівни.

Курсивом – репліки.

Без виділень – репліки респондента.

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Марія Андреєвна.

А фамілія?

Тільна.

Коли Ви народилися?

Тринадцятого августа.

Коли Ви народилися?

П’ятнадцятого августа кажіть.

Ой, позабувала вже.

А якого року?

Із двадцять другого. П’ятнадцятого августа.

А де народилися?

Тут, в Костянтинівці.

А як звали Ваших батьків?

Як?! Андрій Корнєєвич.

А фамілія?

Така, Тільна.

А маму?

А маму – Парасковья, Парасковья чи Майловна.

А брати, сестри були у Вас?

А брати і сестри. Одна Шура, одна Настя, одна Марійка…а і Клава.

Вас було четверо, да?

Я не поняла.

Четверо дітей було?

Да .

А чим батьки займалися?

Земльою.

Багато мали землі?

Кого?

Землі, багато мали?

Нє, не дуже багато. Не дуже багато.

А скільки?

Жили бідно. Жили бідно, дітей багато.

А корову, коня мали?

Коня мали.

А шо ще було в господарстві?

Курей держали та каче-качечок, а тако нічо нема. А жили бєдно.

А батьки пішли в колгосп?

Батьки, вже батько, вже вмер – не було.

 А коли помер батько?

Ой, не помню. І в голодовка в тридцять третьому сильна була. Пухли оце, йдеш на ходу впаде й вмера. І яма готова була на кладбищі. Оце я помню.

Багато померло людей?

Багато померло, сильна, сильна в тридцять третьому голодовка, сильна була голодовка. Жом їли, щавель кінський рвали, рубали сокиркою, парили, галєти пекли, жом їли..

 А чого була голодовка?

Так зроблено. У колгоспи люди не тікали, тікали… А за те шо не хотіли в колгоспи йти. Активісти тоді були й баби, й мужики. І день, і ніч загадували надворі завірюха, а ти йди заставляй, шоб люди йшли, а люди вже не хотіли йти у колгосп. А на сєвер ж висилали, на сєвері ліс рубали. Хто, хто з сєвєре живий вернувся, а багато не вернулось. А то ше й жива людина. А коняку запрягають, коні були й в повозку, ще дихає людина, а вони грузять. Яма готова була. Пока повну яму накидають людей, а тоді закидают. Ні труни, нічого.

І Ви бачили, що по вулиці люди мерлі лежали, да?

Да.

А у Вашій сім’ї всі вижили?

Скільки? Двоє вмерли. І ото ходимо щавель кінський рвемо й галєти печемо, й патоку, патоки не їли, бо не давали, а жом корови, шо їдять знаєте? Крали жом, а той жом кислий, печінки роз’їдає. А то в колгосп хто не хоче йти – на сєвєр, ліс рубали. Хто, хто вернувся, хто не вернувся.

А хто у Вас помер? З голодовки?

Хто? Марійка  і Клава.

Скільки їм було років?

Клаві було десять, а тій було п’ятнадцять.

А де вони поховані?

Я не скажу.

В одній цій загальній ямі?

Да,  тоді ж, у ямі.

До хати прийшли і забрали їх?

Да.

На підводу?

Да.

А Ви знаєте де це поховання?

Вже того кладбища нема. Розрилювали. Нема того кладбища.

Це старе, да?

Да.

Скажіть, а мамі платили в колгоспі шось, їжу якусь давали?

Та там воно шось, не багато давали.

Але в голодовку вона шось приносила?

Ой. Приносила.

Скажіть, а буксирники, активісти до Вас приходили?

Приходили.

І шо вони робили?

Ну шо у колгосп, шо.

А забирали їжу, а забирали коняку?

Забрали.

А батько не казав, шо не хочу віддавати.

Хоч і казав, то по йому не було.

А один раз приходили?

Та разів, мабуть, два-три.

І постійно шось забирали?

Да.

А, може, мама з татом шось заховали? Якесь зерно закопували в землю?

Ті активісти і квасолю у стакані стоїть ті активісти забирали, полову віяли, там зерно було. Ті активісти були: Кучугура, Треполець, баби й мужики були. Тоді хто? Треполець, Кучугура, а тоді баби – Шейчиха, Серахфима, вже й вже позабува багато, їх багато було тих бабів, активістів.

 А одяг могли забрати?

 Могли.

 У Вас шось забрали?

Забрали шо?! Конячка поганенька була.

А хустки, спідниці не забрали?

Ну ми, шчитай, ходили в полотняному. Бузина, як ото ягодки з бузини, знаєте? Й ото красили полотно й шили плаття, шили спідницю.

Це мама шила, да? … А Ви ходили на поле, колоски збирати?

Ходили, як колоски вже поспіли і ходили красти отак, ночью. І тоді одна жінка, діти були малі, звати її було Секрета, а дітей було четверо й малі діти були. На Хитромільці село і там вони жили. Так мати пішла колосків нарізала – впіймалась. Засудили в тюрмі вмерла. Тоді вже…тоді вже колоски крали, в тюрму садовили. А тоді хто не попадеться, вже стали зерно, колоски крадемо, галєти печемо. Хто понаїдався дуже і повмирали, сильно понаїдались – голодні були  і померло багато. Дітвора позоставалась молода.

Сироти були, да?

Да.

І шо з ними було?

А тоді ж ото і в колгоспи людей багато поступило робили, і мій родич пішов у колгосп, Федір Іванович Варфоломенко. Ну голодовка, люди добрі, шо тіки робилося. І оце йде-йде людина, впухлі і впаде, і всьо, упаде і. І піде-підеш до річки, а такі поробили ті рибку ловили. 

 А розкажіть нам ще за голодовку? У Вас в сім’ї померло двоє. Ви ж теж голодували, да?

Ой, а в мене бабушка стара була, стара. Жила отдєльно. В в неї було, а вона рибку ловила. Вона каже, а я кажу: «Попадеться». А це воно діло літом було. А я, а вона… Ану піду до бабушки хай риби дасть. А хата під соломою. Знаєте яка солома? Коли прийшла її немає. А де ж вона є вже? Колоски…так я шо у вікно на дві на дві половинки відкривалося. А в неї був директор Сич, МТС тут, на квартирі. І молоко в нього було, все. Ага открила вікно, подивилась нема ніде нікого. Аби мене той Сич впіймав у хаті, він би мене вбив. Пішла в другу хату, а там мукичка в булані стоїть, та ще й біла. А ніщо ж узяти. Побігла в сарай, а там торбинки лежать. А пішла торбинку взяла, насипала муки туди, зав’язала. Ну, а шо ж ше. Шо ж воно таке трепечеться, подивилась риба жива в чавуні, знаєте такий чавун. Жива рибка, така й величенька й мала. Так я шо?! Платок отакий був, підперезалася, висипала сюди рибу (показує на пазуху) а-а-а це було вже після войни. А воно ж трепечеться тут. А в землянці сама жила. Прийшла додому і зачала коржі, коржі місити, а риба кипить у воді. І защипнулась у землянці. Отаке віконечко (показує руками) – шибочка. І защипнулася, і та риба вариться, а тут же коржі печу, тре пекти. Коли слухаю: «Ану о-открий се я бабушка». Ой Бооо. Кажу: «Подождіть». А вона кричить же: «Чи ти спиш?». А я злякалася, ховаю отак. Отщипнула. «Знаєш шо?»,  кажу: «Шо?». «Пішла на поле, приходю в хату і рибу забрала, і муки тще набрабрала. Бог з ним. Я така ще не дуже голодовку. Аби ж прийшов квартірант», а його Сич фамілія, «він би, – каже, – в хаті вбив». І не признавалася, поки й вмерла. Вона в мене в хаті й жила, і я поховала.

 Це в сорок сьомому?

 Да.

Після війни, коли теж був голод, да?

Да… дві ж голодовки було. Ну то голодовка ж ще терпіма. А ото голодовка третя, ой стра-страшене (махає рукою). А активісти шо роблять.

 А це активісти, вони із села були?

 Да.

Чи були з району ще хтось?

 А з району не знаю.

А вони після голодовки жили в селі ці активісти?

 Вже не було…Тому…а Кучегурі зробили операцію, а він грєлку води випив – і вмер. А Кучугура живий ще була, то Тріполець. Тут недалеко жили, вони вже повмирали. А тоді …дочка в їх була, в Кучугури, і син Микола. А дочка Зоя. А тоді вони виїхали в Волгоград, не знаю чи вони живі. Вони дуже старі, вже може нема їх.

А в голодовку, в тридцять третьому, ви ходили на вулицю гуляти з дітьми?

Не ходили.

А чому?

Нічого ходить.

А в школу Ви ходили?

Ой, походила, я кажу, три дні з походом. Я тіки, як-небудь там розпишусь, а вже оце сійчас не бачу, не розпишусь, я неграмотна.

Три дні тільки ходили в школу?

Да. Шчитайте не ходила. Шчитайте не ходила. А сій час оце не бачу, бачу шо сидять он чорне, а так уже не розпишуся, вже-вже Люба Олексіївна за мене розписується або її чоловік, Ніколай Ва-Васильович. А вже нічого не бачу. А біз палки нікуди не піду.

Скажіть, а як закінчилася голодовка в тридцять третьому?

Ну вже ти й закончилась друга голодовка, а в нас сильна була в нас. Война сильна. Хати палило, а хати під соломою. Тоді, тоді мало було під шифиром, під-під жилізом, а під соломою. Підходе нємець в вікна б’є, вікна б’є, двері от крива, летить калач – і вже горить, вже горить, воно солома…

Скажіть, а церква була в селі?

Була хароша, натуральна церква, натуральна. І звони натуральні. Як задзвонять в звони, так аж на Коломасі чути. Знаєте де Коломак? Аж на Коломасі чути. А тоді вже як топтали, палили там, де сільрада… тоді й начали. А той звін такий хороший. Приїхали, то зняли, порубали на куски і поять повезли. Ікони палили, ногами, та… усе було. Ми усе, усе горе  перенесли, усю стрась.

А з цьої церкви люди додому люди ікони не несли?

В мене не було ікони, вона десь моя бабушка в мене забрала і хароша була ікона, велика, вся в шумисі.

 Ця ікона з церкви?

Да.

 А хто її виніс?

А тоді як оце празник, Зелена Неділя знаєте? Плащаниця серед церкви стоїть, вся в гробу, красіва.

То ікону цю хто приніс: батько чи мама?

Мама.

Вона ходила до церкви і цю ікону забрала, да?

Да. Церква натуральна, красота. Кра-красота. І тоді хто у попа як хто вмре, то біля церкви ховали. Такі таблиці жилізні. А в мене там родич жив за церквою, то як іду через церкву, та боюся, тоді ще ж молода була,жила. Як востануть мертвяки, та й мене туди потягнуть.

Скажіть, а мама не ходила не міняла одяг, полотно на їжу?

Ходила.

А куди?

Куди? Куди прийдеться.

Десь в селі, чи далі в місто?

І на западну їздили.

Це після війни вже, да?

Да. Да після войни. Курить, мете, а вони їдуть міняти на запад. Вже туди далеко од мене сусід, Мишко Зозуля, іще який і поїхали міняти. Ну вже вечоріє, раз вже не дуже давно вмер то ж старий. Поїхали на запад міняти. Уже вечоріє, тре проситься до людини ночувати. Підішли каже до того, до їхнього двору. Виходе хазяйка: «Шо ви хотіли?». «Ночувати». «Я», – каже, – без хазяїна не пустю». Ой Боо. Я тут ка вечоріє і курит, зіма. Пішли далі. Стукаю, собака гавка, собака гавкає. Виходить дядько. «Шо таке? З востоку Ви?» . Це ж ми з востоку, а вони кажуть: «Еге, приїхали міняти». А той ж дядько каже, западенець: «Без хазяйки я не пустю». А тут ка вечоріє й курить. Ой Боо. Ну це Зузуля Мишко, недавно вмер він, недалеко ось. Приходим, пішли далі. Стукаєм. Собака гавка. Можна руку підняти? Пішли далі, йдемо. «Шо Ви хотіли?» – тьотка виходе. «Ідіть, хазяїна – каже, – нема, десь пішов». Ввела нас в хату: «Роздівайтеся». Пороздівались в хата, порозсівались в хата, в хатах тепло, часи дзвонять – на стіні весять. Дала нам поїсти, пішла, пішла каже сіна внесла, постелила на підлозі. «Лягайте». А тут каже, перед нами часи висять, оті шо дзвоне. Коли каже стукає ,а стука, а ми ж ка лежимо вдоль. Як глянули. Шапки в заверюсі, а ми ка ж думали, нас поб’ють. Лежимо. А хазяйка й каже: «Ви легше, – на хазяїна, – Ви трошки легше». І за стіл сідають. « В мене гості є із востока». А той хазяїн і каже: «А які вони, де вони ті гості?». А ми ка… хоразь поляка та й побігти. А коли ж посідали ж за стіл, вона їм станове й вина, й горілка, й закуска шо хоч. А ми ж лежимо. А часи ка дзвонять. Коли каже бем-бем, час ночі. Коли каже встають, встають, така здорове западенен-западники. Повдівались каже, толоби понадівали, ружжа понадівали. Пішли, пішли а ми каже: «Куди вони пішли?». «Пішли, – каже, – в ліс». Яка хазяйка хароша, пустила ночувати. А інша каже, не пускай, боїться. Усе випла … усе люди добрі, усе побачила.

 Скажіть, а чого був голод?

Так зробили, так зробили.

А хто зробив?

 Ну якісь і зробили, якісь і зробили. І те кладовище вже його давно нема. Розруйнували, нема.

А Ви потім згадували про голод? Говорили?

Кого?

Уже після, ви говорили про цю голодовку, розказували іншим?

Да, казала.

 Всі знали про голодовку? Між собою говорили?

Да.

Скажіть, а оцих активістів, їх, як до них інші люди ставилися? До тих людей, шо ходили і обшукували? Їх боялися чи нормально з ними?

Боялись. Боялись. В Германію як брали, ховались скрізь же. І під мостами, і в ставку, і в проваллях як у Германію брали.

То Ви сховалися і Вас не забрали?

Я ховалась у воді. О тут є міст як їдеш по Центральній, і ото під мостом ховались… А тоді я, ось тут недалеко, таке провалля глибоке, називається Вершина. І там родніки вода біжить, і там ховалися.

Скажіть, а в голодовку в село приходили люди чужі, з інших сіл, з інших областей?

Були всякі.

Ходили вулицями, да?

Да.

Вони просили їсти, приходили?

 Приходили. У кого є шо, давали. А кого нема, то не давали.

Але багато таких було, да?

Да.

А були такі люди, хто не голодували?

А хто в селі не голодував?

Мало.

А хто?

Вже їх на світі нема. Вже на світі немає.

А це були прості селяни чи такі, шо працювали в колгоспі? Може, були активістами, ті що мали їсти?

Отоді вони, о ті шо були активістами, вони могли великі люди. Вони як уже були брегадірами…

То в них була їжа? Чи ні?

Шо ви кажете?

У цих активістів їжа була?А голова колгоспу був в селі?

Був.

А як його звали?

Емхмхм… забула. От забула вже. Хіба то вже сьодня було.

А цей голова допомагав колгоспникам чи ні? В голодовку?

Вже забула.

А, може, Вам ще хтось допомагав, ділився їжею?

Ой ніхто не допомагав.

А бабуся рибу приносила в тридцять третьому?

Да. І бабусю я поховала, ото шо в неї крала муку, рибу. І я її поховала.

Чи багато людей померло? Чи багато пустих хат?

А кладбище велике було, оті шо в голодовку було поховано. Розруйнували, нема нічого.

А після голодовки були пусті хати?

Хати?

Да!

Були пусти хат було багато, багато пустих було. Повимирали ж. А одна баба старенька так свою дитину з’їла. Так стільки ж їй було год?! Баба стара, а свою дитину з’їла. Отака була, це тридцять третій. Сильно. Навсігда воно, навсігда воно в умі.

А ця баба вижила?

Вижила, ну до й не довго пожила. Узяла її племінниця, та й та племінниця все й докоряла: «Ти ж свою дитину, – каже, – з’їла». А баба була така на очах страшна, а а кхфамилія як? – Кравченко.

А після голодовки сюди їхали переселенці?

Після голодовки?

Да. У ці пусті хати?

А ти й зачали. Ото в колгоспі не хотіли люди – на сєвєр, на сєвєр. А на сєвері ліс рубали. То хто живий вернувсь, а хто там умер. А хат пустих багато було. Були ж люди, село пусте, село пусте.

А скільки померло?

Ой я вже не помню цього.

А Ви кажете відправляли в Сибір, а кого відправляли?

Шо в колгосп не йшли ті.

А як їх називали тих людей?

А тоді в кого коняка, корова, ото розкуркулюють беруть і на сєвєр, і на сєвєр. То як повернулиця ті живі, а ті померли. То ті живі як прийшли та й кажуть: «Ви на сєвері були, ми ліс рубали, живі остались…» Ну не дуже давно померли, вже старі. Одна, як хфамілія? Це на Сєвері вони. Душивськ – Душевський. Як же… Кордюмоли. Я багато знала та забула. Це ж не сьогодні. Як воно, труд, то голодовка, то война. То Германія. Усе, уся біда була. Тоді не щадили, не щадили нічього. Колосків нарізала, дітей малих покинула і в тюрмі й умерла, не вернулась. Отак було строго. А тоді вже, ото крали ночью, понаїдалися того зерна, стала їсти, скільки людей померло як уже понаїдалися. То ж тоді жом кислий, а воно ж пєчєнь роз’їда.

А їли таке, шо в колгоспі корова здохла, таке м’ясо їли?

Їли за-запаску, їли аби було.

А де брали? Куди йшли за тим м’ясом?

Ох.. А тоді вже стало лучше. Стало, в колгоспі курей… держати. То курям дам, здох на курях везуть.

Дохлятину в голодовку їли?

Їли. Коли жом кисле їли, щавель кінській, галєти їли.

А галєти це шо?

Ото ж кінський щавель нарвемо,а воно здорова, отут оно є. То називається галєти, і їмо.

І шо його різали?

Да.

А далі шо?

А тоді як зімою, одна полі, городи були в людей і садили соняшники, понімаєте?! То весною  вже розстає, сонце, вода біжить, весна. І рвемо ті соняшники, а тоді ро-розлом- розламуємо і оте видовбуємо, біле, і тоже їли. А тоді забула, совхоз був, совхоз, понімаєте?! І ж висипали такий послід, понімаєте?! То пшениця, а то послід. І висипали тамо, у совхозі, недалеко. А воно з дурманом отой послід. Так ми понабирали того посліду, а воно з дурманом. Ка поприносили, та начали варити, той послід. Там і пшеничка є , а то послід, а то з дурманом. Та як понаїдались та дурні два дні були і не повмирали. Тіки дурні були. Нам усе було.

А коні дохлі їли?

Їли.

А де вони були? В колгоспі десь?

У колгоспі. А тоді ж, а тоді ж їжі не давали, а курям везуть. Моя мама, мого батька, сестра Галя, то в колгоспі біля курей була, то одріза кусок та й побіжу, та й возьму та й раді-рад – радий. Не говоріть, радий-розрадий.

То ця сестра помагала, да?

Да.

Чорну дошку. Шо вони забирали.

Скажіть, а ви знаєте, шо таке «чорна дошка»?

Як?

«Чорна дошка». Чули таке? Що таке «чорна дошка»? Знаєте?

Ні (махає головою)

А в Харків ходили із села? В місто Харків? В голодовку?

Пішки ходили в Харків.

А чого ходили?

Ходили чого? Ба-батькова сестра Васька звати, Вася. Ходили пішки в Харків.

До сестри?

Да. А жила вона на Кличковській. На Кличковській жила. Та її вже давно на світі нема.

І шо ця сестра? Шось помагала?

Та шо-небудь та й поможе.

А вона де брала?

Я не скажу оце.

Вона, може працювала десь?

Мо й десь робила.

То це батько пішки ходив?

Да. І в Красний Кут – це район. Як нада, оце ше войни не було, то пішки ходили. Не було ні автобуса, ні машини, а пішки ходили.

Добре! Дякуємо Вам, шо нам розказали.

Да. Спасіба й Вам, шо ви приїхали. І дай Вам здоров’я, не хворати, і жити Вам по сто год.

Дякуємо!