1. Місце запису: село Погарщина, Миргородського району, Полтавської області;
2. Дата запису: 9 серпня 2021 року;
3. Хто записав: Кравчук Тетяна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Васильченко (Загнєй) Катерина Антонівна, народилася 3 грудня 1925 року на хуторі Слобідка (сучасне село Погарщина), Миргородського району, Полтавської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживала на хуторі Слобідка (нині Погарщина), Миргородського (нині Лохвицького) району, Полтавської області

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента) 

Скажіть, як вас звати?

Катерина.

А по-батькові?

Антоновна.

А прізвище?

Та була ж одна, а заміж вийшла, то друга – Васильченко.

А яка була?

Загнєй.

А коли ви народилися?

25-го числа, 25-го 3-го грудня.

А де ви жили все життя, в цьому селі чи десь переїжджали?

Ні, був там хутір Слобідка там жила, а тоді заміж сюди вийшла.

А Голодомор, де ви пережили?

Та там же в Слобідці переживали?

А пам’ятаєте яким було ваше життя до Голодомору?

Та до Голодомору скільки ж мені було там ще. То я одна в батьків була, то харашо було, а після того вже, після того вже харошого нічого не було.

А як ваших батьків звали?

Загнєй Антон Паремонович, Загнєй Мелашка Каністаторвна.

А чим вони займалися батьки?

Земля була, сіяли, косили косою, молотили ціпом, ото те тим займалися. А хліб забирали, а куди одправляли ніхто не зна.

А земля багато було в батьків?

Та десь гектар.

А пам’ятаєте, як колгосп створився?

Та чо ж не пам’ятаю. Згонили, хто не хотів, одправляли на Соловки, хто не хотів у колгосп. Кажному ж шкода було, забирали ж землю, забирали худобу і з хати вигонили, хто не хотів у колгосп іти. А хто у колгосп пішов, той оставався.

А як ваші батьки, вони були у колгоспі чи не хотіли йти?

Та вони то не хотіли, но заставили, то пішли.

А як заставили?

Як заставили? Забрали землю, вигнали з хати, забрали худобу, забрали все. Та яка там худоба була, корова, конячка одна, оброблялося ж, а тоді спрягалися було, ті з сусідами чи із родичами, підпрягалися. Тоді виорють у нас, тоді їдуть до того, у кого коняку брали. І коровами робили, і биками орали. Тепер жизнь, може хто каже, шо плохо, тепер жизнь не плоха.

Ви кажете, що в вас забрали землю, забрали все, що було, а хто це забирав?

Хто, комуністи. Вас нема оце з вас нікого в комуністах?

Немає.

Хоч є, то не обідьтеся, но комуністи брали, шо їм треба і скільки треба.

А це були комуністи з вашого села чи десь чужі вони були?

Та чого, з нашого, з району приїжали і в нас же були у селі. Голови колгоспів, бригадіри, секретарі і  в нас були.

А коли батьки пішли в колгосп, то все повернули чи нічого?

Нічого не повернули, нічого.

А в колгоспі платили їм щось?

А шо, нічого, було помолотем хліб, на полі ж скирди були, раньше ж косілка, косами зразу косили, а тоді вже були косілки, кіньми ганялись ті косілки і баби в’язали. А тоді в копи складали, а тоді в скирди звозили, а тоді притягували там в машину, помолотять на полі, тік робили, помолотять, забрали. А в нас, а в нас нема нічого. Колоска, даже в полі, колоска не давали, шоб взяв, приорювали, а не давали.

А ви, як дітьми були, бігали на поле колоски брати?

Та чо ж не бігали, голодні, то було ж біжиш, бо, як батько піде чи мати, то зразу ж судять і тюрми дають, а ми ж бігали. Жорна такі були, поробили і ото, як украдеш відро тих колосків, помнеш, в жорнах змелиш і кандьорик.  

А були в вас вдома жорна, да?

Да, дома жорна робили.

А дозволяли вдома жорна тримати?

Нічого не запріщали за це.

А сусіди до вас приходили, просили, шоб ви їм помололи?

А приходили, приходили, та сусіди ж які були, ті шо хазяїна нема, а ті, шо хазяїн був, то сам робив, а ті приходили мололи.

А чим мама вас ще годувала в роки Голодомору?

Та чим, літом листячко з липи насушим, намнем, ліпенички такі. У кого ж корова була чи коза, то таке з молочком їли, то ті повиживали. У заводі, сахарний завод у нас був, його попиляли, 100 год оце стояв, а то розробили на металолом, жом сухий був. І то ж в кого молочко було, то закип’ятить і того жому сухого, так як макарони кине і ото так. А в кого ж не було корови, ні кози, нічого. Свиней не держали, бо хліба ж не було, нічим їх годувать було. Ото кроме корови, а корова тоже, яке ж там молоко, як снопи звозили в скирду. Страшна жизнь була.

А десь ховали їсти, наприклад, може десь закопували?

Не можна було заховувать. Буксіри були, оці ж тоже комуністи, ломи брали розвалювали, отам, де груба яка, де шо таке, де замітили вони, шо може, розкопували і находили.

А от в цих буксірах, то хто там ходив? Ви знали цих людей?

Та наші ж і ходили селяни, ті шо главні.

Їм за це платили?

Ну конешно, шо платили, вони ж жили, вони жили, їли і пили.

А як потім до цих людей в селі відносилися? Нічого їм не говорили, наприклад?

А хіба ж їм можна було говорить, тоді за слово, за слово тюрми давали. Це тепер можуть казать, шо попало, а тоді не можна було нічого казать, ні на кого начальство.

А вже потім, там їхні діти, внуки, їм нічого не згадували?

Коє-які ж повтікали, як воно стало гиначе, то переворот, як пішов, то повтікали. Церкви розкидали, хто Богу вірував, того в тюрму сажали, хто, каже, шо Бог є – в тюрму сажали.

А була в вас в селі церква, да?

Була, дуже гарна, отам, як їхатимете, так школа буде спереду, а тут таке, як вигін, на тому вигоні гарна була, гарна. Я ше знаю, малою ходила. Була і церква, були і батюшки, все було.

А шо з церквою сталося?

А вона ж була дерев’яна, спалили, видно. Розкидали і, видно, спалили.

А з батюшками, десь вони виїхали?

Да, батюшки повиїжали.

А от в церкві ікони залишалися, їх додому не забирали?

Хто зна, може хто і забрав та заховав, та добре, як він вернув сюди, то може й найшов, а як не вернувсь, то воно вже пропало, це ж тре так ховать, шоб ніхто не бачив.

А в ясла ви ходили?

Та тоді не було, це вже у послє, тоді не було ясел.

А в школу коли ви пішли?

Не знаю, я чотири класи всього кончила, бо як заворуха ота стала, то вже не ходила я в школу. Ну тоді і школа, я тепер оце кажу своїм онучатам, шо ну я таки ж занімалась лучше, а воно тепер і програми ж тяжолі, то англійські, то німецькі, то… А в мене шо, ну це в первому класі «Буквар» був, у тих класах природа, геограхвія, українська література, математика, ну, а тоді ж фізкультура там, то співи, то малювання, таке.

А на співах яких пісень ви вчили, не пам’ятаєте?

Хто зна. Вже позабувала.

Про колгосп щось було, про Сталіна?

Були анекдоти, каже: «Пшеницю заграницю, рабочому, – каже, – вино, а бєдному калхозніку показують кіно».

А в скільки років ви в школу пішли, не пам’ятаєте?

Та годів в восємь.

Після голоду вже, да?

Да.

А коли голод був, то школи працювали?

Працювали, шо, вчителям, то вони, то дуже увагу брали, як на оцих людей. Були школи, тільки, по-моєму, до семи класів. Ми тоді після голоду ото виїхали в Білорусію.

А чого виїхали?

А тут голод був, а в Білорусії і землі нема, самі ліси та болота, а хліб був. В 12-ть год пішла я на роботу. В лісі боялася, смолу видирать. Може бачили на соснах отам є такі порізані, як йолочка, а тоді ото ріжеться, підставляється така лієчка, смола туди збігає в ту лієчку, то вибираєш і в бочку носиш. Так я сама боялась, то було матір візьму і з матер’ю то підем, вибираєм. Ягоди ж там всякі в Білорусії і гриби всякі були.

Там не забирали?

Там не було цього. І не родило там нічо, та там і нема таких полів, як у нас.

А куди саме в Білорусію ви виїхали?

Город Бихов, Могильовська область.

Це біля кордону, да?

Та недалеко од нас. Бихов – це, бо казали, шо їздили наші туди на базар, та вони обично, то в Гомель сюди їздили.

А чим ви туди добралися, тож не пускали?

Поїздом. Ні, тоді не було границі, не було ніякого запрету.

Це як в вас хату забрали, да, ви розказували?

Да.

А в вас там родичі може якійсь були?

Там брат раньше жив.

Це батьків брат?

Ні, мій брат. З 9-го году був, мій брат.

Старший, да?

Да.

А як його звали?

Петро.

А коли він туди виїхав?

Та він виїхав ще раньше, до Голодомору, я не знаю чого, шо він туди поїхав, він там жив. І ото нам адрес дам і ми виїхали. А з хати ж вигнали, ми землянку вирили у садку там, другому, і ото там в тій землянці жили, а ото тоді ж ото.

То брат, напевно, лист якийсь написав, шо приїжайте?

Та ми списувались, тоді ж мобілки не було, а списувалися.

А як листи передавали?

Та поштою ходили. Пошта ходила.

І він сказав, шоб ви приїжали, да?

Ну ми ж, ще ж брат у мене з 20-го году був.

Це ще один брат?

Да. Нас 9-ро було дітей. Шестеро меншими померли, а нас троє, то було.

А коли померли, чого?

Ну раньше ж врачів не було, так як тепер. Як заболіло нема, тепер і оці старі, чи вони б жили поки, як схватить, от це вже всьо – вмираю, тут тобі Юля бігом до врачихи, лікарств набрала, капельниці вколить, всьо. І це пише з моря, чи та пише, дзвонить: «Як баба там, як?».

Переживає за вас.

Переживає, бо вона мій спаситель. Аби не лічила, так мене б не було давно.

Бачте, добре, що є такі внуки, що турбуються про вас.

Це ж онука рідного жінка, я ж її не гляділа, нічого.

Невістка ваша?

Це вже невістка.

А, дивіться, ви як в Білорусію виїжали, то це були батько, мати, ви і середущий брат?

Батька не було вже.

А де батько?

А батька забрали, як з хати вигнали, батька забрали.

А куди?

А ніхто не зна. По сей день ніхто не зна куди його забрали.

А чого забрали батька?

Землі багато було, цілий гектар землі було.

І за це приїхали і забрали, і вже ви більше батька не бачили?

Да.

А в Білорусію переїхали мати ваша?

Мати, брат і я.

А як брата звали середущого?

Семен.

А коли ви повернулися звідти?

Ще ж поїхали, ловко жить було там в Білорусії, брат робив дерево звозив на пристань і одправляли кудись вони. А я ж ото смолу з мамою вибирала, а тоді ж война.

А ви як туди переїхали, ви там розказували, що в Україні голод, що голодаємо дуже, говорили про це?

Та говорили, та шо, а шо вони поможуть, в їх усе в магазіні було, заходь і хліб, і все, шо хоч було. Воно ж, шо робочий, ми зразу на квартирі були, а тоді участки багато, туди наїхало було людей, поставили участки і на участках ото ми жили, тоді ото.

Багато українців туди переїхало?

Да.

Це з вашого село чи з різних сіл?

З різних, з різних сіл, тоже видно отак же ж порозганяли людей, бо воно скрізь же ж таке було, по всих. І не хотілося ж людям отдавать землю і йти в колгосп. А тоді шо голодуй.

Були такі люди, які не голодали, в яких було що їсти?

Та не було таких, це тільки не голодали комуністи та отіво, якось вони звалися, буксіри, оті тільки не голодали. А ті рядові всі голодали і пухли, і голодали.

А от було таке, шо людина просто посеред в улиці помирала?

Було.

І потім вона там так і лежала чи її десь забирали?

Та чо, забирали, ховали тако, були братські могили.

А в вас в селі були такі могили?

Та ні, в нас якось не було, ховали на кладбіщах. Двоє кладбіщів в нас в селі були.

І вони і зараз є ці кладбіща?

Да-да, є.

А хто ховав, хто цим займався, хто збирав цих людей?

Ну рід же ж збирався і ховав.

Свої своїх?

Да.

А пускали вас на вулицю десь гратися до інших дітей, чи навпаки казали, щоб нікуди не ходили?

Та чо, та ні, це не запріщали.

А наприклад, у вас може якісь подружки в дитинстві були?

Були подружки, нема їх уже, немає.

А що вони розповідали, як, наприклад, в них в сім’ї було? Теж казали, що голодаємо, нема що їсти?

Та й в тих же таке саме було, я ж кажу, це тільки комуністи і ті буксіри, шо звалися, а так усі голодали. Ото в кого корова, коза, ото піддержка вся була.

А чого забирали це зерно?

Ну хто зна, я вже так, думаю, може Сталін забирав та в Грузію, він же грузін сам, це я так думаю. А Бог його знає, яке воно там, шо воно, хто такий приказ давав, вобщєм, хто зна.

А батька ви ніколи не шукали?

А де ж його шукать, як кажуть, шо їх тисячі таких брали і висилали кудись у Сибір аж. У Сибірі ото там.

А хтось із села повернувся звідти?

Ні, ніхто. Нікого не повернули.

А ви як повернулися, то в школу тут, в селі ходили? Чи в школу ще там ви пішли?

Та чо, я тут школу кончила, чотири класи я тут кончила.

А багато дітей в школі було? В класі вашому?

Тоді по-моєму оце у нас один клас був тільки. Так я й не знаю, чи в нас оце года всі вони совмєщалися.

Що там в класі і старші, і менші?

Да-да.

А наприклад, вже мати ваша, потім, після Голодомору згадувала про голод, розказувала, що таке було?

Та шо вона розказуватиме, як я його вже знаю, і брат же з 20-го году, то він все знає. Нічого вона не розказувала, бо ми, не дуже за його і хотілося балакати.

А дітям своїм розказували, внукам?

Діти не вірять тепер такого. І те не таке, і те не добре, і те не добре. Та ми оте їли, «Та геть те, бабо, балакаєте».

Не вірять, шо був голод?

Да.

А 46-47-ий рік?

47-ий, 47-ий голод був тоже. Тоже уродило все, вивезли і всьо.

Теж приходили забирали?

Буксірів не було в 47-му, а вобщє змолотили – вивезли, змолотили і вивезли. І нічого не давали.

А їздили десь за Західну тоді щось міняти?

Нікуди, раньше нікуди, це тепер границі поодкривали, так їздять на всі чотири сторони, а тоді ніхто нікуди не їздив.

А було таке, наприклад, в 32-33-му, шо з села не випускали людей?

Та якось, якось такого й не було. Ну у кого ж не було, якщо не було ні в кого ніде роду, то куди ти поїдеш. А тепер якось грамотніші, розбитніші, бачиш, якось заграницю їдуть і скрізь, а тоді ніхто, нікуди не їздив. Тоді всі сиділи. І шо ти покинеш своє все? Як у людей і хати були.

А багато людей в селі померло від голоду?

Я вже й не помню цього, дітки.

Не скажите, да?

Нє, не знаю.

А може в вас якійсь люди по сусідству жили і ви знаєте, шо в них хтось від голоду помер? Чи там хутір був і тільки ваша сім’я там жила?

Ми жили на хуторці Слобідка, це ми до Слобідки були тільки з кілометр, то наш колгосп був, тут нас, я знаю, скільки було, якось і не помню.

А може розкажете, що вас найбільше вразило, може випадок якийсь, чи якась історія, може як ви їхали, тікали звідти, чи як батька забирали приходили, пам’ятаєте, коли батька забирали?

А чо, мені вже годів 10-ть було. Ну шо, прийшли, забрали і повели. Куди, шо, нічого.

А мати не кричала, шо, наприклад, не забирайте?

Та ні. Вони нікого не слухали, хоч кричи, хоч плач, хоч шо, ніхто не слухав.

А зброя в них була?

Конешно, шо була. Аякже, їм і зброю давали, їм все давали.

А були, наприклад, діти сироти, шо і батько, і мати померла? А шо з цими дітьми було, де вони були?

А нічо, старші менших доглядали. По четверо дітей було, шо десь колосок узяв, чи буряк, чи картоплину на полі колгоспному, ото тобі, батька немає і матір забрали, тюрми дали, ну то старші менших доглядали. І так і виживали.

А були на полях об’їжчики?

Були, там вони і дньом, і ночью були.

Не дозволяли, шоб щось брати, да?

Не дозволяли, ну то хай це таке з копи там, а як це колоски збірали, копи з там заберуть, так колоски ж там остаються і було ото біжиш і з відром скоренько хватаєш, хватаєш і шо не можна.

А об’їжчики не бігали, наприклад, за дітьми?

Ганяли, бо на конях же вони їздили, раньше ж машин не було, так як тепер, а верхи на конях і з батогом можуть опороть.

А як ви, коли ви виїжали, тікали звідси, то як ви до поїзда добиралися, поїзд же ж, напевно, в Полтаві, чи де був, чи в Миргороді?

Чого, в на у заводі був поїзд. У заводі поїзд, ми договорилися, були ж, там люди ж, хоч оце ж батько й мати нікому зла не робили. Були й тоді ж люди і бідніші, і багатші, то було ж такі люди були, шо прийде, нема корови, то мати давала, ділилася, то й вони вже як нас вигнали, то з нами ділилися. І тоді, як надумали виїжати, то нам вже таке, баби це так, а мужиокві ще ж треба з учота зняться, бо так же не поїдеш.

То це брат знімався з учота?

Знявся з учота, а тоді їхав поштар по пошту. А шо в нас, у землянці нічо не було, тумбочка і піл, той шо спали. Тепер же кроваті, а тоді піл.

А шо було з вашою хатою, хто її забрав чи вона пуста стояла?

Чого, та там квартиранти були, були.

А шо це за квартиранти?

А були такі, шо стоєї не вкривали, то вона завалилася. Перейшла одна з двома хлопцями. А тоді з другого села голова колгоспу переїхав жить, в нього дві комнати було.

В вашій хаті жив він?

Да. Як вернулись з Германії, думали може нам отдадуть, ніхто ж нам не отдав.

А де ця хата, зараз вона є, хтось там живе?

Не знаю, я все і думала поїхать, подивиться, вона може завалилась, у бур’яні там усе вже, нема Слобідки нема вобщє. А це цей хутірець, шо Озірщина, то ще й раньше його нема, і Хирівки нема, там одна тільки жіночка живе в Хирівці, кажуть, в неї 12-ро дітей було і двоє в Погарщині син і дочка. А вона то хто зна чи з сином чи з дочкою і з онуками, бо онуків сюди возить, у нас садік в Погарщині, а то в Хирівці в старому хуторі. Там начальства більше було, туди газ провели в старий хутір, а в Хирівці ні газу, свєт, видно ж, є, може стовп стоїть який та свєт може є. 

1. Дата запису: 12 серпня 2021 року;
2. Місце запису: місто Краснокутськ, Богодухівського району, Харківської області;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Товкач Пелагея Гнатівна, 5 травня 1928 р.н., народилася в селі  Красний Яр (сьогодні села немає, це біля село Китченківка) Богодухівського району Харківської області;
5. Розшифровка відеозапису: Сура Альона Юріївна;

 Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі  Красний Яр (сьогодні села немає, це біля село Китченківка), Богодухівського (нині Краснокутського) району, Харківської області. 

 (при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Пелагея Гнатівна.

А фамілія?

Товкач.

А коли Ви народилися?

5 травня 1928-го року.

А де народилися ?

Та тут, Карайкозівка, село Карайкозівка. Та й живемо всьо тут, кругом. Село Карайкозівка Краснокутського району.

А як звали Ваших батьків?

Мама – Марфа Кузьмовна Щербай, а батя – Гнат Андрійович Чаговець.

А брати, сестри у Вас були?

У мене чи в батьків? У мене? Ото сестра в мене одна (показує на сестру)

А як її звати?

Катя, Катя Гнатовна. Була й така справна, в садіку робила всьо время, а тепер не чує і погано бачить.

А якого року народження вона?

31-го.

Скажіть, а чим займалися батьки?

Та сільським господарством, у селі ж жили. Ну батя в мене був, ну як би сказати, він закончив церковно-приходську школу із похвальним листом. Це воно тоді були такі бідняки, но він закончив, то він був грамотний. Він робив, до войни він вже робив головою колгоспу, а у цих роках був секретарем у сільраді. Ну він так спокійно якось жив, він розумна людина була, він себе харашо і люди його поважали, і він людей.

Це в голодовку секретарем?

Секретарем у сільраді, сільради. Там були голови, ну я їх не запам’ятала. Знала одного – Дубинка. Но вони до нас не ходили, вони, ну не знаю, батя сам. А він грамотний був, воно тоді людей громатних не дуже було і ото його в сільраду взяли.

А мама чим займалася?

А мама… хазяйство, корова, діти, на роботу ж тоді ходила в колгоспі. А поки колгоспу, то дома ж робили.

А до колгоспу?

Дома, дома жили як і всі люди.

І господарство мали?

Мали. У мене дєдушка мій, це батін батько, у Карайкозівці жив, у нього була дубина своя. І ото як заходилась радянська влада і писали газети, то він каже: «Ану Гнатко почитай, що воно буде». Він йому чита й розказує: «У вас одберуть дубину, ви здасте» – «Як це в мене можуть відібрати дубину? Я її купив, цього не може бути!». Він не дожив до того часу, коли в його одобрали ту дубину. Воно ніхто її не відбирав, забрали все – та й усе. Ото так й займалися. Земля в їх була, я не знаю скільки, то її було, но знаю, шо обробляли. І мама моя, вона з Качалівки, (Карайкозівка й Качалівка, воно рядом, ми всі тутешні), то мама… В неї мама рано померла, в неї був сахарний діабет. І вона… А батько їде рано в поле землю обробляти і маму бере, щоб мама кобилу водила. А та кобила не любила дітей, вона каже: «Веду, то вона так за груди вхватить і кине в сторону». Батько сердиться на неї, поб’є. Так і жили. То 14 років моїй мамі було, як бабушка померла. То осталося  вдома ше дві дівчат, ну хлопці вже пішли по заробітках, по совхозах в Оленівку, Бузина в нас совхоз. Ну а дві дівчат осталось, повиростали. Ото так ми жили. Ну як жили – не багаті і не голодували, так як прості люди усі жили. А тоді ж ото вже голодовка стала. Ну я… ми так, шоб дуже голодувати не голодували, бо в нас коровка була. І ото коровка спасала і нас, і родню. А в нас тут у Краснім Яру, де оце ми жили, багато дуже родні було. Воно після столипінського того наділу давали землі (цього я не знаю, це розказували мені). І ото в нас тих родні, Чаговців тих, він і хутір не великий, але 6 чи 7 дворів. А тоді прізвище було Красний, то тоже наша родня. І тих було десь 8 дворів. І так усі один другому помагали. І як ото хліб позабирали, повикопували, то вони ховали од усіх і між собою ділилися. І ото вони вижили. Ну таких, щоб від голоду в нас не було… Ну голодували. Ми оно із Катьою ходили в яслі, колгосп давав (чи колгосп чи хто) їсти. Ну так шо там їсти? Ми листя з вишні дуже любили їсти, лопуцьки – бур’ян такий чистили. Ну нічого, вижили.

А інші люди, сусіди?

Ну й сусіди, знаєте, де багатенькі були… Там в нас кузнець, а в той час кузнець це був дуже в почоті, він коні кував, робив там усі повозки, дуже це почотна людина була. І вони були зажиточні. Ну не такі сказати, шоб там куркулі або шо, ну він трудом своїм добував. Того розкуркулили, не знаю, вони, кажуть, на Соловки. Де вони, ті Соловки? Не зна. Одправили Андрія на Соловки, Хоменко Андрій. А дочка його, він харашо обходився з дітьми і одна вже робила в радгоспі. Він каже: «Заробляй собі гроші і купуй собі, шо ти хочеш (крім того, шо він дасть)». І вона купила собі костюм, хороший костюм, такий, шо ні в кого не було. І тоді ото як начали розкуркулювати. А розкуркулювали як? Воно свої ж і розкуркулювали, ше хуже, бідніші. І одна жінка взяла той костюм. Вони ж роздають, як бачуть, шо дуже хтось хоче. Скажуть, що це 5 рублів своє, людина заплате, а може й так возьме. Йдуть комсомольці та й розкуркулюють. Та вона, ця сусідка, так просила ту жінку: «Скажи, скільки тобі заплатити за той костюм, я тобі заплатю, тільки мені віддай». І вона не віддала. І так жили до самого краю, поки повмирали. І вона ніколи не обіжалась, не казала нічого. Ну а в нас оце каже: «Так мені до сих пір того костюма шкода». 

Комсомольці якісь… Сусід в нас був молодий, кажуть, «комсомолець», а грець який він той комсомолець. У другого сусіда, його чи послали, чи шо… У їх двоє дітей, одна дочка така як я, а хлопчик менший і вони того хлопчика посадили, форма квасолі така кругленька, вони його застелили і його посадили, щоб не бачили. А той сусід (ну воно свої) його за руку, забрав ту форму з квасольою. А тоді ше в їх була сирничка така, така діжечка невелика, із літа заготовляють сир, поки корова доїться, заготовляють сир, сир роблять і туди пресують, водою заливають, щоб він вимокав. Так він замерз і  вони дьоргали-дьоргали, били-били, нічого не зробили, бо замерзло. То й ото осталось, не взяли. Ну а більше в них брати нічого було. Зерно вже забрали ше з осени. Шо ж там брати? І ото хто вміє ховати, той сховав. То я кажу, в нас родні багато було, то там де там шось – вже кажуть, вже ховають. Ну й ділилися, отак ото й вижили.

А де ховали?

Де ховали? Закопували, закопували і так по дорожці, там де ходят. Закопают і ходят, ніхто не зна. А тоді уже ж вибирають таку годину, щоб можна було відкопати. А то в колодязі. Колодять воно якось робили колодязі вода, зруб і в верху зруб і тут пусто. І ото вони там опускають одного, він прокопає там і ото там мішок із зерном. І набере тільки формочку, сім’я тільки формочку, бо як лишнє останеться, вони прийдут, побачать і скажуть: «А де воно в тебе взялося?» А де воно – ніде не находили ні разу.

Ну тоді ше, я знаю, як в нас корова була і бичок такий… А різати, Боже сохрани, нільзя було, нільзя. Я не знаю, чи здавати його треба чи куди. А мій батя  він таки ж грамотний і у Харків одвезти там з сусідом. «Давай заріжемо і одвезем». А він прийшов той сусід та й питає маму: «А де Гнат Сергійович?». А я тут як тут: «Пішов у саманку бичка різати». Вони упали духом, вони ж ховались од мене, шоб ніхто не знав, бо так же не дай Бог. Кажу: «Пішов у бичка в саманку різати». Той чоловік сів, мовчить. Ну зарізали й на Харків одвезли, продали, а відтіля хліба ж купили. Ото таке. Тоді в кого було та в баті і мами перстенки золоті ше, то відвезли Харків, здав. А я слухала, слухала шо він каже, куди він здав. А він каже: «В торгсин, в торгсин». Я ж його не понімала, шо воно таке за торгсин, Бог його зна. А тоді вже як я добилася, стала понімати, а батя мій сміється та каже: «Ти знаєш, шоб ти знала «Товаріщи опомнітєсь, Росія гібнєт, Сталін істрєбляєт народ». І ото як я запам’ятала тоді, то я до сих пор пом’ятаю. В мене то пам’ять була непогана. Я оце поки ше не лежала… зараз я тоже пам’ятаю, ну оце скоріше забуду, а все одно придумаю. Сусідки  в нас були Денис Климович і тьотя Галя. Ну і оце не придумаю як її було по батькові, ну не придумаю, а оце колись лежу і оце не думала і – о Полікарповна. Ну таке ім’я, хіба ж я запам’ятаю, а пам’ятаю. І оце до сих пір я знаю, оце в нас було Красний Яр (де ми оце жили), тоді Настинківка (це у нас основна бригада була колгоспу) і Коломацький Шлях. Я сійчас знаю усі хати і всіх людей. У мене це була подруга така, ну одногодці, оце в 19-му році померла… так я ото з нею починаю балакати і кажу: «А скажи Катю, там оно люди жили, як їх?» А вона не зна нічого. Кажу: «Ну з тобою поговориш». Оце таке, оце так ми живем.

А скажіть, Ви пам’ятаєте в 33-му, в голодовку в селі ж люди помирали з голоду, були пухлі?

Ну голодовка знаєте як… в нас шоб так голодали, пухли люди, щоб падали, були старші. Оце сім’ї – діти позоставалися, бо там їм потрошку шось давали з колгоспу (чи колгосп, чи як воно тоді звалося, я не знаю), а батьки повмирали. А тоді рядом ше село було, то жінка дитину з’їла. А тоді як прийшла у чувство, як наїлася хліба і з ума зійшла, не видержала. Тоді у нас ще сусіди були Ведмиденки, у їх було троє дітей, батько вмер з голоду, а бабушка каже: «Одвези в Харків дітей, одвези, бо вони подохнуть і ми подохнем». І вона одвезла. Хлопець був такий од мене старший годів на три, а дівчина така як я, а хлопчик маненький — два годики. І одвезла в Харків, ну тоді на вокзал привозять, посадять  і тікают, і їх покинут там. Ну той старшенький Яшко (вона видно йому розказала, щоб не казав звідкілля) посадила і ото втекла. Ну а їх через якийсь час привезли і привезли не до нас, а Костянтиновка (Ананівка, в нас там завод). Ну він брехав, ну він знає, шо Костянтинівка є, він їм розказував і вони туди привезли, а хлопчика малого – ні. Так вона скільки жила – стільки й плакала за тою дитиною, бо його хтось може взяв, ну хто зна. Ці хоч знали як їх звут. Я ж кажу, Маруся така як я, а Яшко старший. Ці могли все розказати, а той маненький. І це таке. Ну й так.

 В нас то корова була, молочко хоть яке-небудь, но його в ряд. Шо надоїть мама в ряд, тут ми їмо й сусіди, родичі. Ну а то кувшинчик стояв у погребі і там украла одна. І тоді йдут, гукают, вже як наїлася, гукают маму: «Виходьте, вішайте глечик їй на шию». А мама каже: «Та Бог з Вами. Шо ви кажете. Хіба таке можна! (а вона Лукія там Курилинчиха) Та вона з голоду, Боже сохрани, ніякого. То шо було, то пройшло. Якби вона попросила, я б дала, якби в мене осталося». Ото так жили. І ще я запам’ятала, шо в той год мишей так було багато, шо страшно лягати. Ляжеш, а вони по тобі бігают, ото таке було. Трудно було, ну… У нас хати не було, у нас як ото… У дєда ліс же був свій, дубина своя. І вони навезли туди, зробили хату, рублену здорову, ми гралися все дітвора в неї. Ну не зробили, ми в ній не жили, вона не обмазана, нічого. Ми на кватирі жили у людей, воно свої люди пускают в свою кватиру. І ото ми жили, кобила в нас була і ото повозка, збруя. Ну батя, він хазяїн, то в його шось було. А тоді начали одбирати. Ну я знаю, люди плачуть забирають коней, забирают збрую, забирают повозки – все, щоб звозили в колгосп. Ну батя сказав що : «Я не поведу». Ну він грамотний був та знав. «Ти одведи, одведи»,  – каже на маму. Мама одвела і вони там побули, хто зна скільки вони там побули, шо я слухаю, шо мама каже: «Розбирают люди коней, нема чим годувати. Коні дохнут, воно нікому нічого не нужне». Батя каже: «Я не піду брати». Мама каже: «Ну ладно, я заберу сама». І ото вона забрала кобилу. Ну тоді десь хліб, я цього не знаю, де він хліб. Батя каже: «Нада одвезти в Карайкозівку». Там його мачуха жила, два хлопці й мачуха, їм повезти. І мама… він налагодив повозку і вночі, щоб одвезти. То він тільки вона од’їхала в ярок, коли чує якийсь шорох у нас, вдома в нас. І вона тоді розпрягла кобилу і пустила її, а сама йде,  як ні в чом не бувало. Прийшла, воно вдома вже якісь комсомольці і кажуть: «Та ні. Вона не повезла, кобила дома». А кобила прибігла додому. А тоді оказується, шо в нас під сіном там десь (для кобили ж сіно) гніздо таке і там один Гнат Пилипович Куриленко сидів сторожував, шоб батю вловити, він же в сільраді робить, то він там дума, шо в баті хто зна шо. Уловити з хлібом, шоб засудити. І ото так вони тоді вже огляділись, вже взнали, побачили… Ми в кватирі жили і хазяїн побачив, шо там гніздо вимощене і хтось спить, тоді уловини. Ну уловили, но вони ж його не трогають, Боже сохрани. Він же посланий кимсь, а його як уловити, то в тюрму зразу їх посаджають. Ото таке було. Ну хто зна, трудно, голодували. Ну ми так, шоб зовсім… помагали нам, нам помагали всі – в того картошка трошки осталась, в того бурячок, в того ше шось. А тоді прийшов до мами мамин крьосний з Качалівки. Ну я його… отакий дядько здоровий, а мама зна, він  ж голодує, вона його нагодувала, ше додому молока налила. І він пішов, ну тоді через якийсь період не дійшов він додому – помер. Ото він голодний, а поїв і помер на дорозі.

А як його звали?

Счас скажу. Трохим Мусійович, а фамілії не помню, я якось не чула. Мама каже: «Трохим Мусійович».

А це він з якого села був?

Де жив?

Да.

У Качалівці, це Карайкозівка, Качалівка, мама в мене качалівська, а батя карайкозівський. Ну там десь через два-три кілометри, ото через дубину перейти, то там Карайкозівка.

А батько як працював секретарем, він не розказував шо робилося в сільській раді?

Ні, він не розказував, тільки він розказував ось шо. Приходили люди… Роботи у Харкові людям можна було. А тут нема роботи, бо хліба ж нема, їсти ж нічого було. Вони приходили по справку, щоб дав справку і він поїде в Харків і там вже робота буде. То справки батя давав, писав. І він пише, шо справка дана такому-то про те, шо він був розкуркулений, а тут де був – покине таку межу, шоб написати. Тоді голова почитає, що був розкуркулений, ставе печать, підписує і тоді йому дають. А батя бере і там, де оставив місце, напише «не був розкуркулений». І отак багато людям, шо вже після того…. він як попав батя в тюрму,  канал Москву-Волгу, то вже до мами приїзджали. Це вже послі приїзджали і благодарили. Він іще наробив справок, штамп і печать. І ото кому яку справку мама дає. Ото таке. Так шо в його було друзєй стільки, куди там. І люди такі благодарні були. А він з головами… Він же ж не партійний був, то партійні чи комсомольці, чи які вони там були, а він просто грамотний та й усе. Ото таке.

То багато людей змогли виїхати з села і в Харкові роботу отримати?

Виїзджали багато. Такі люди могли, такі могли, якщо в тебе гроші, шоб було чим зачепитись там. А розкуркулених тих нікуди не брали на роботу, нікуди, тих зразу отправляют. І ото батя так ті справки придумав і люди, багато людей… І ще я скажу ше при німцях… Ну я вже забула як фамілія, вони мені не нужні були, два якихсь приїзджали і благодарили (баті вже не було), мамі благодарили. Ну вони не думали, шо його нема, вони хотіли йому поблагодарить. Їх батько куркуль був, а їх два брати і ото вони поїхали в Харків, устроїлись на роботу і жили всю дорогу спокойно, ніхто їх не трогав. Ото таке.

А про план по хлібу шось розказував батько?

Як?

Про те, шо треба було план зробити, хліб здати.

Хто зна.

Такого не розказував?

Ні, він такого мені… шо я невелика. А я не прозіваю, шо він каже, не прозіваю нічого. Він колись шо там каже, я як не пойму, в мами питаю шо то таке, мама мені розкаже. Так шо я участвувала.

А в якому році він став головою?

У колгоспі?

Да.

Батя мій?

Да.

Та це він вже… як прийшов з тюрми… він як попав у тюрму… Він то був у сільраді, а там був магазин, в магазині торгував Михайло Григорович Киченко, і він прийшов, каже: «Гнат Андрійович, у мене ревізія, позич мені  грошей». А той же дума, позичу, позичив. Його ревізію зробили – все добре, а він не несе грошей. А та ревізія до баті, а в його нема, він же позичив. І то його за розтрату дали йому год тюрми. І то він копав канал Москву-Волгу. А тоді прийшов, прийшов і став робити (ну грамотна людина, його берут) у конторі обліковцем. Що я знаю, босяком, стрижений і пішов на роботу у контору, він не кічився нічим. Ну а тоді, не знаю, я не пам’ятаю це в якому, чи 39-му чи в 38-му його головою колгоспу поставили в нас уже. У нас був колгосп «Боротьба за врожай» і то він  головою колгоспу. Було все добре, жили харашо.

А в голодовку хто був головою?

В 33-му колгосп був вже?

Та тоді колгосп… який він той колгосп. Ото коні забрали в той колгосп. Вони не додохли, то різібрали. А люди не годяться робити, то його не було того колгоспу. Но бувало гонять вже після 33-го, 34-ий, вже ж воно весна, робити треба, сажати. Гонили на роботу, но люди дуже слабі, вони ж нікуди не годні, але йдуть, йдут робити. Ото нас в яслі одведут, а там усі голодні діти, а ми в тих яслях… А моя Катя була ж менша і така повненька, і ото вона тільки купатись любила. Як тільки так вже десь в кориті якомусь, у ночвах. І корости як набралася, воно ж діти, воші, короста. Голодні всі люди. І ото нас мати тоді забере, намаже маззю, проти сонця поставе, покупає і тоді вже в яслі не водила. Не знаю як воно ми обходились. Дєдушка, мамин батько, ото приходив і був з нами. Колгоспи ото стало десь в 34-му, як уже хліба наїлися, колосків,  зрізали колоски, ото м’яли, сушили, а так… голодували.

А було таке, щоб зібрати врожай приїзджали десь з Харкова або звідкісь з міста, помогти цей врожай зібрать, якщо люди не могли місцеві?

Було, приїзджали, ото Білоброва, це я Білоброва помню, вони якісь інженери, ну робочі, помагали. Ну так там помагали так, вони не довго – тиждень, два і все. А там як наші колосочки позбирають, за того колоски судитимуть, там нельзя. Об’їздчик  їздить, щоб, Боже сохрани, щоб ні діти, ніхто на поле поки зберуть. Ну воно ж збирали, кудись вивозили і опять не було нічого. Хто в городі посіяв, то вродило трошки. То тоді і картошка була, вже сажали, не одбирали, вже на цей год картошки не забирали. Вони падлюки, ці комсомольці, нічого не робили, а їсти то хочеться. То я ж кажу, у тих Слісаревських квасольку, формочку під дитиною взяв, їсти хочеться. І так і в погребах лазили. Ну нас ще спасало, шо в нас совхози були рядом – Бузова і Трудолюбівка. І там шось людям давали, шось якісь їсти шось давали. Може і шось гроші платили, я не знаю, но то вже  люди самі обходилися.

Совхози були коли – в 33-му чи в 47-му?

В 33-му, в 33-му.

Із вашого села туди ходили на роботу в совхоз?

Мама ходила, ходила.

Їй там платили?

Та хто їй платив?!

Може годували там?

Ні, ні, нічого. Ну дітям ото, я ж кажу, яслі були. Там усі, всі насипом діти. Чим там годували? Я пам’ятаю, любили їсти з вишні листя і там були такі лопуцьки, лобода така.

А до річки ходили?

До річки? Та Боже сохрани. Куди? Нікуди не ходили. Боже, нас же не пусте ніхто. Ото так жили.

А скільки людей померло у Вашому селі?

Хто зна. Ну так померли оце сусіди з цього боку – батько й мати померли. З того боку там умерли. А то тих же повисилали на Соловки, де трошки були багатші. А хто… Я ж кажу, був Василь Павлович Ведмиденко, шо взяв форму квасолі, у цього було ще два брати, ці поїхали в Харків. Він тут комсомолець був, він коло матері, а ті в Харкові. Вони повстроювались всі, то ото виживали. Ну а так… В однім, через дві чи через три хати, тут через дві хати троє дітей осталося. По той бік Скляри жили і там двоє дітей осталися, а батьки повмирали. Батьки де яку крихітку, то дітям же несут, а самі повмирали.

А Ви знаєте імена людей, які повмирали?

Померли, ну не знаю я тих. Знаю, що цих Скляр фамілія. І одних Скляр, і других Скляр. Я знала, Маруся, Даша, Галя, а батьків я не знала. І коло нас рядом хата хароша, сарай такий, цементова комора. І ми ото йдемо граємось, там нема нікого, повмирали. І там всякі ікони в їх… То ми ото розбираєм ті ікони, нам аби гратися. Ну ото такі, а так… умирали. Оце в баті брат був Наум, но я не скажу точно, чого він умер, но в 33-му вмер, а чого – хто зна..

А батько був секретарем, то він мав в сільській раді писати ,хто вмер.

Ну він ше знав… як прийшлось на пенсію йти, то Каті брати. То я пішла у архів і знайшла та як подивлюся, шо почерк батін, розпис так як і я розписуюсь, душа завмирає. Вона в 31-му родилася і його подпісь скрізь.

Це в який Ви архів ходили?

Тут, в Краснім Куті. Я не знаю… І я  в записях є, багато наших людей нема, воно погоріло, війна була. Уже як ми на пенсію йшли, но Каті знайшлося і мені. Ну я в Карайкозівці родилася, як наші ше жили в Крайкозівці, а тоді як в Красний Яр переїхали, хату построїли, але жити в ній не прийшлося. Воно тоді хат було, попросилися. Хаті пусті – ті поїхали, ті повмирали. А ото в Трудолюбівці ото, шо жінка з’їла дитинку, то там дуже… Ну люди на неї, її там водили по селу, кричи, що «я дитину з’їла”. Так вона вже потіряла ум, їй всьо равно. Ну а так в нас нічого, в нас благодаря, що в нас родня. Воно ше село не старе, сюди ще не дуже їздять оті, шо голови та всякі. Тут самі свої і як десь шось, то один другому сказав: «Ховайтесь».

А церква була в селі?

Ні, не було.

А ікони були?

Ну то ті люди, в їх були вдома, може в хаті були. Ото комора цементова і ми як підем і ті ікони. А тоді гроши, гроши такі розові, «катеринки» їх звали. І ми ото клеїмо на заборі ті гроші, граємося, ікони ставляємо. Шо ми знаємо шо то таке ті ікони — картини. Понаставляємо. Та я вже тоді і послі казала, шо гроші не треба берегти, ну як в тебе зайві є, то бережи. Знаєте як ми катеринки клеїли? А вони голубі, розові, красиві, великі такі. І ми клеїмо на заборі, хати собі вбираємо, а ікони ставляємо. Ну тоді,  я  ж кажу, церква… а тут села нові були, люди ше такі, то про церкву ніхто. Оце в мене вже чоловік, він із Коломака, то його мати ходила в церкву, а в нас – ні.

А коли Ви переїхали в інше село? Ви казали, що переїхали в Красний Яр.

В Красний Яр? Ну це ж тоді, як наділи давали, я тоді не помню, як воно це було, я тоді ше мала була. Ото ж хату нашу зробили, батя зробив хату, її не доробляв, ні обмазана, нічого. Я то не знаю вже, в тридцять якомусь вже.

В голодовку Ви де були?

В Красному Яру, в Красному Яру. Ми відтіля поїхали, з Карайкозівки. Там дєдушка ото вмер, не знаю коли він вмер. Мені казали, шо мені год був, як дєдушка вмер. Ну ото тоді батя ж, треба одділяться. І ото він знав, шо заберуть в нього ліс весь. Він своїм лісом, навозив дерева і зробив хату. Ну хата була дуже велика, я ж кажу, ми граємся, лазили туди у вікна, усе було, но воно не дороблено. То зависливі були такі люди, багаті, поміняли нашу хату на свою. Нам стару дали, а вони нашу забрали. І ото ми в старій жили. Ну сусіди ті, шо й були, бо село невелике, ми всі свої.

То та хата була в селі, де Ви народилися?

Нова хата? В Красном Яру. Дубина в Карайкозівці, бо діда був ліс, того дерева навозили в Красний Яр. А тут мабуть йому дали землю, усадьбу, я не знаю як, но навєрно. Бо тут город був і ото хата була.

А хто хату забрав? Хто там жив?

Ніхто там не жив,  ми її не доробили. Вона та хата у колгосп пішла. Воно, я ж кажу, ото той помінявся, нашу хату забрав, а ми в його пішли в стару. А в його ту хату забрали. Уже її не було, вже в 34-му її там не було, ніхто там не жив.  Куди її забрали? Хто зна.

А тато нічого не розказував за «чорну дошку»?

Ні.

Ви не знаєте, шо це?

Не знаю.

А було таке, що із села не можна було поїхати десь в місто?

О, канєшно! Не можна, нікуди. Ото тільки хто… Оце по лєву сторону в нас сусід був Бойко Денис Климович і в його то діти були – Микола, Зіна й Сашко. Так Микола був самий старший, як поїхав, то по сі пори.

Де вони дівались люди?

А в Харків як поїхав хліба добути, купити…

А Ви казали, що батько їздив в Харків. А він чим їхав?

Він тут конем запрягають до роз’єзда, в нас роз’єзд, до Коломака роз’єзд, я не знаю, 5 чи 6 кілометрів. А там поїзд Коломак-Харків, це станція Коломак. І поїздом одвезли ото м’ясо. Це вже я послі… Вони відвезли, продали, а потім вже хліба купували. А м’ясо не можна, як хтось побаче, що ми їмо м’ясо, заявлят і заберут усе. Як свої, то нічого, а як чужаки.

А одяг, якусь тканину возили, міняли на їжу?

Хе-хе… Його поміняли зразу все. Платки хороші шерстяні в мами були, то батя їх набере й на Харків. І дарма, він же в сільраді робив, може там і йому шо платили, я не знаю. Може який пайок, но всьо равно ми не були довольні, шо він возив на Харків, міняв.

А голова сільради хто був, місцевий?

Місцевий, тіки з Карайкозівки, там, де це мій батя жив та й ми де родилися.

А він був хорошою людиною?

Ну комуністи були чи комсомольці, вони до людей не… Ну а так непогано, до баті він харашо відносився,бо його знав давно. І так нічого.

А батько чого не вступав у партію? Не хотів бути комуністом Ваш батько?

А, ні. Він не був комуністом і уже при тому, як він вже в колгоспі був, уже він не був комуністом. Вже німці як приїхали, захватили нас, то в нас був там староста. Так приїхали арештовувати мого батька, бо він же був голова колгоспу. Це куди там – комуніст. То записали, там секретар був при німцях, пише, шо безпартійний. Батя в мене не був партійний, хоч і головою колгоспу був, а партійним не був.

А в 46-47-му?

Голодували. Моя мама в 47-му добула, поки вибори були. Я не знаю в якім вибори – чи в февралі чи… не пам’ятаю, коли вибори були. А тоді вибори, це Боже збав, треба одбути. І ото вона вибори відбула, взяла Катю і сусідка дала хлопця свого, такого з 37-го году, ну ото 10 років йому було. Я кажу, як це матері легко було віддати дитину куди попало йти? І ото вони поїхали в Западну, був такий поїзд, звався «семсот весьолий». Ото там ні білетів, ніде нічого. На Водяне сідають і ото везуть куди, аж у саме Ровно. І то по путі люди стают. Ну в кого є за шось там виміняти, а в мами нема нічого. І ото мама взяла Катю й Ванька того і поїхали. І ото вони там були на заробітках, робили людям, а люди годували. І ото приїхала ж 10 травня. А я робила у канторі у совхозі. Я в колгоспі не була, у совхоз пішла. То там таки мені шось платили, мені гроші платили. Мені 360 рублів ставка була. А на кухні дадут шось кухарки поїсти, то я худа була, ну не голодувала. Виходних не було, ні неділі, ні нічого, ну а на побєду був вихідний. І ото посадила… А мама як їхала в ту Западну, два відрі картошечки закопала у сінях, шоб не десь… У сінцях викопала яму й закопала. І 16 кілограм жита, жито до сусіда, Трохим Федорович Снісаревський. «Хай вона як доживе, не помре з голоду». А мені каже: «Будеш картошечку їсти потрошку». То я й однії не з’їла, а всю посадила. І то на побєду була дома і садила. А сусідка, дівчинка така годіків 5, укида мені картошечку, Валя така хароша. І це ми посадили, і така картошка виросла. А на другий день я пішла на роботу, коли дивлюсь, біжить той Ванько, шо з мамою поїхав. Я перелякалась, кажу: «А де ж мама?» – “Вони сидят на дорозі, там ждут». Я побігла. Привезли з відро зерна, заробили, люди давали. Якби не западна Україна, нам би труба, усим труба. Я кажу, там жили, де в я в совхоз був, Міщенки – троє дітей і вона, чоловік умер з голоду в 47-му. А вона з трьома дітьми і нема нічого. І її хтось направив, шо: «Ти покинь їх, утечи». І вона в Олексіївку до Водяної втекла, а їх покинула. Тоді колгосп став їх… людину одна найняли, шоб годувала. А я ж то роблю, нам давали по 250 грам. Но й хліб такий – то з сємєнов бурячних, то… дуже поганий. То я всьо равно зайду до їх в суботу. А вони сидять в плиту, отако  в камфорки ноги повстромляють. Вона то топить та жінка, та шо це соломою протопи. Я їм по кусочку одламаю хлібця, то вони їдять, а то десь у солому впаде – шука ту крихотку. А батько тоді в них вмер, батько старший був і вмер з голоду. А тоді, вже як понаїдалися, вона прийшла зразу та мати, зразу прибігла й забрала, туди повезла і там повиростали, і слава Богу. Так шо в 47-му ото… було і голодка та бєзконєчна. Отаке я вам наказала.

А скажіть, в 33-му шо батько казав, чому був голод? Чому голод був в 33-му?

О-о, то позабирали ж усе, усе позабирали! У людей же було все, вродило. Усе було – позабирали.

І куди це забрали?

Кажуть, у Ленінград, в Ленінграді великий голод, спасати людей. Я ше це в 47-му… це вже послє. Був льотчик Білоконь Кузьма, я його тоді не знала. А він в Харькові жив і жінка його в Харькові жила. А він в 47-му був у Польщі і він оцього нічого не знав, що в нас голодовка. Він каже: «Жінка напише пісьмо, воно ж позачіркуване то, що не треба». Тоді ж у пісьмах так і було, не напишеш нічого. Каже: «Дивлюся, у Польщі везуть пшеницю з України, куди там, отакий хліб». А тоді як приїхав в отпуск, як глянув, шо тут таке. Тоды вже взнав. Це Білоконь, льотчик. Він,  по моєму, герой Совєцького союза, трижди герой, дуже харош чоловік. Ну це вже я знаю.  А я 33-му як же ти… всі голодні, всі! Ото де хто шо… Ну в нас, я думаю, спасєнія ше й Харків був. В Харкові була робота і був хліб. Хай він не так був слободно, як кажуть, а купити можно. Значить десь шось дома шось продав чи за шось виміняв і ото трошки було таке спасєніє. А в Харкові, кажуть, і хліб був і робота. Це ж я кажу, шо Василь Павлович, квасолю взяв, в нього три сестри, три брати – вони всі були в Харкові і повиживали.

А було таке, що родичі із Харкова привозили якусь їжу, помагали, ділилися пайками?

Хто зна, помагали. Ну мама оце… в моїй родні оце батько був в Качалівці і дві сестри, то мама помагала. Ну шо десь там, ну помагала… Я думаю, такого не було, шоб не помагали, помагали. Із Харкова… оце ж бабушка Ведмедиха… і Вася ж поїхав, комсомолець  той тоже поїхав у Харків. То він був тут комсомолець поки тут шурум-бурум творили, а як перестали розкуркулювати, в людей забирати (у їх нічого вже брати, в людей), то поїхав у Харків. А матері везуть, шось привезуть їй і вона не голодувала.

То платили цим комсомольцям, тільки тоді, коли вони обшукували, забирали, а потім нічого їм не давали?

Нічого… так  вони сами брали. Я знаю, чи то їм давали чи вони сами брали. Як тільки замітили у когось шось, то самі брали. Сільрада написали, вони мабуть самі написали провірити в того і забирають. А тоді, як позабирали, вже нема нічого, тоді треба в Харків тікати. І ото вони, комсомольці, в Харків. Ну а таких там комсомольців, шоб заярих… Не було шо в нас чого брати, як ми усі голодні.

А після голодовки були пусті хати, шо там померли, то не заселяли звідкісь колгоспників у ці села?

Аха-ха. Як же? Засилали. Кацапів? У нас оце осьо Гасіліни…

Рязанови.

Рязанови, Польські та… У нас же хати пусті і їх усіх кацапів понасилали, до цих пір живут, до цих пір хати не мазані, там як в кацапів заведено, а наші які не є. Вони кажуть, шо вони наші брати. Нє, вони нам не брати. Може брати, але може десь в четвертім коліні. Які брати? Брати, шоб помагали, а то не брати. Як понаходили, хати позахвачували, куди там…

А вони всі російською говорили в селі?

Кацапи? Аякже, вони й досі балакають російською матері, діти то ні. Діти, шо повиростали тут, то ті вже не балакали, а старі – куди там, вони дорожать, то їхнє. А ми ж брати, тільки, я ж кажу, не рідні.

А у школі вчилися якою мовою?

Українською, українською. І діти мої українською, всі українською вчилися. А тоді поїхали в Харків поступати, а там усе по російському. Ну я не знаю як вони вже… А ми по українському вчилися і до цих пір же по українському. Ото таке було. Оце таке, шо пам’ятаю, може ше шо таке. Добре, то дужче пам’ятається, а те страшне — не хочеться його… Ну а треба, треба не забувати.

А скажіть, а Ваш батько газети читав?

Боже сохрани, він читав, він усе знаю. Іще при німцях, война як почалася і німці літали, кидали листовки. А він вже хворав та каже: «Йди шукай. Мені принеси». Я йому поприносю, він почитає, а тоді геть прибираємо… та воно, на грець, нікому не нужне. Німці тільки тих комуністів чи  там кого, ну заявляли на кого. А так вони не трогали нас, жили та й усе. Добра не було.

А у вас чужі люди ночували у голодовку?

Чужі?

Що просилися від хати до хати.

У мене сусіди, оці краснокутські вже чи розказували, як вони йшли з Харкова вже… Водяний, в нас станція Водяна з Харькова. І тут доїхали до Водяного, а тоді йшли в Качалівку, уже вечір і сили нема, уже не йдут. І вони попросилися, там вулиця під лісом, ночувати, а їх три жінки. І це була Анна Петровна М’якенька оце розказувала мені. Каже: «Ми полягли спати, нас пустили у ту хату, в другу кімнату, а сами там у кухні. І ми полягали, ті дві заснули, а я не сплю, а я не сплю – лежу, страшно. Тоді дивлюся, засвітило світ і шось мужики говорять. Я скоренько цих розтормошила і через вікно і в ліс втекли. Коли бачим світиться у тій хаті і шось  кричат, ато вони їх шукают, гукают». Вони до утра сиділи в лісі, оце од Качалівки і до Кута ліс. Сиділи в лісі до утра, а тоді утром повтікали. Ну вже, каже, не просились нікуди. А то хто зна, шо б там було. І страшно… ви шо, шоб ночувати у когось. О-о-ой, то… А ночувати йди, двері одкриті, як хочеш – іди. Воно поодчиняно все, нікому нічого не треба. Нема ні в кого нічого.

А ви не боялися, шо в 33-му у вас вкрадуть корову?

Ну батя ж у мене був, він не боявся.

А не було такого, шоб корову в хаті тримали?

Хо-Хо. Було-було.

Дякуємо Вам, що розказали, дуже багато ви знаєте.

Ну вибачайте, шо я вам так погано розказала.

Ви дуже гарно розказали.

1. Дата запису: 13 серпня 2021 року;
2. Місце запису: село Олійники, Красноградського району, Харківської області;
3. Записувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;
4. Респондент: Резніченко Василь Якимович, 1 січня 1927 року, народилася в селі Лебедівка, Сахновщинського району, Харківської області.
5. Розшифровка запису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в радгоспі імені 17-ї партконференції, село Лебедівка, Сахновщинського району, Харківської області.

 (при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть як вас звати?

Василь Якимович?

А фамілія?

Резніченко.

А коли ви народилися?

1 січня 1927 року.

А де народилися?

Народився в селі Лебедівка, Сахновщинського району.

Це тут недалеко, так?

Не далеко.

А в роки голодомору де ви жили?

А в роки голодомору жив в колишньому радгоспі імені 17-ї партконференціїї, це ви мабуть через нього їхали, десь ось…

Це він по дорозі тут, так?

Да.

А розкажіть за ваших батьків, як їх звали, чим  займалися?

Батько Яким Андрійович, мати – Анастасія Гаврилівна, займалися так як і всі в сільському господарстві займалися. Радгосп це була організація – не тієї системи, що в колгоспі, в радгосп поважався робітник, вони працювали, получали заробітну плату, відробляли свої робочі дні, оце, їх в районі було три таких радгоспи.  Батько працював завгоспом там, ну дрібне керівництво, а мама працювала на фермі.

А до радгоспу чим займалися?

А до радгоспу вони жили у селі Лебедівці, а потім звідти виїхали, знаєте, було тоді таке, що виїзджали з села туди де, у друге місце, отак вони переїхали. Воно рядом там.

У якому це році вони переїхали?

В якому році, десь в 30-му році 30-му. Колективізація коли була активна.

А як колективізація проходила?

Ви знаєте, я за колективізацію я не можу  дуже казати, як проходила колективізація, проходила ну як, не активно проходила, люди не хотіли віддавати свою землю, хотіли працювати так як і…ну раз держава таку систему завела, то хотів би не хотів, а якраз запрошували в колгосп. На радгоспі тут трохи інакше було, ну як кажуть, там зарплату платили раз у рік, а у радгоспі платили щомісяця.

А в голодовку батькам теж платили?

Платили і в голодовку їм ясно що їм, ну мало дуже платили, бо грошей не було. Держава була ж, економіка держави, чи то економіка радгоспу була у загоні так би сказати, пока, це в голодовку. Частина землі, частина хліба напевно держава продавала за кордон, потрібен був метал, потрібно розводтехніку (04.00, я так роззумію, що це означає – розвивати техніку), був в радгоспі робити, розвивати господарство.

А в тому селі де ви жили, у вас там була хата, да?

Де?

Там де ви народилися.

Де народився. Да. Там була хата, але я там не помню, не пам’ятаю.

І батьки покинули хату?

Ну покинули хату. Тоді не тільки наприклад у радгосп у міста виїжджали багато, виїжджали.

Чого виїжджали у міста?

Чого виїжджали у міста. Того що в містах була робота, так ну зарплату щомісяця платили регулярно, тоже, ну життя тоже не легке було у містах, особливо багато виїжджали в Донбас, в такі міста як Краматорськ, отам другі, де була якась техніка була, розвивалася, всерівно там робітники потрібні були.

А ваш батько не хотів в колгосп іти?

Ну не хотів, ясно, що не хотів, ну я ви знаєте, так сказать,  оцей самий момент до пам’яті, знаю, шо не хотів не тільки мій батько, а багато не хотіли в колгосп іти.

Там не платили, да?

Ну раз в рік платили, на трудодні платили.

А брати, сестри у вас були?

У мене сестра була, їй три роки було вона в голодовку померла.

А як її звали?

Оля.

А прізвище?

Тоже так само як я Різниченко, Оля Якимовна.

Вона з голоду померла?

Да в голод, бо не тільки голод був, а й  була слаба ясно й медицина була тоді. І от…

У моєї мами помер рідний брат і його дружина, а залишилося 4 дітей. Сама старша дєвочка була, їй було 16 років, а хлопчикам, а хлопчики були  менші. Ну вони сказать, ніхто їх прийняти не міг, бо в кожного було своє горе. Ну вижили вони. Ото діти дбали про себе, як кажуть, як могли, там  з городу свого, чи звідкіля вони там харчі. І вижили.

Два хлопці в війну загинули, вони вже ж були дорослими.

 А як маминого брата з дружиною звали?

Кирило звати було, а дружину я не пам’ятаю, ви знаєте.

А прізвище їхнє?

Їхнє – Штанько.

Вони десь тут жили?

Ну вони жили, ви їхали, не доїжджаючи радгоспу в сторону там село Германівка, вони там жили в Германівці, Воно від Сахновщини зовсім не далеко це село.

А ви голодували в дома, не було, що їсти?

Ну, сказать би, ясно, що голодував, як же ж, як і всі голодували, так і ми голодували. Особливо мерли діти малі, трудно було тоді щоб поховати, знаєте сил не було в людей. Так шо отаких невеличких ховали десь у своєму садку, в куточку ховали , отаких діток ховали.

А підвода їздила по селу, збирала людей?

 Підвода, я цього не пам’ятаю, ну, мабуть їздила.

А як ви рятувалися?

Рятувались як, ну як рятувалися, терпінням, терпіли ми, не тільки ми, всі люди терпіли, школи тоді не було, і взагалі там в радгоспі була початкова школа вже стала після голодовки і то в хаті, такі великій хаті, де жив багатий видно чоловік.

А де людей хоронили?

Ну кого могли на кладбищі, я ж сказав, що отаких малих, сили не було в батьків,  щоб когось найняти викопать, то вже самі там як кажуть, копали невеликі ямки, це ж дитина знаєте ховали, хто міг там шось  якийсь гробик зробить, а були такі, що і так ховали, загорнули тей заховали, хто робитиме і з чого буде робити тей гробик. Труднощі були великі, ясно шо.

А де заховували, на кладовищі чи десь в іншому місці?

Ну кого на кладовищі, в кого була сила, може рідня знаєте, родичі були, а з родичів хтось помер, а кого, а як дітей так невеликих гробики їх ховали в садочку десь коло хати.

А ви знаєте цих людей, що в садочку коло хати ховали?

Ви знаєте, оце я пам’ятаю моя сестричка, там ми жили коло балки, і садочок, і там її поховали, і ще там сусіди теж поховали разом. Ну вони вже давно тих гробиків немає.

А як сусідів прізвище було?

Штаньки. Це матирене,  моєї мами брат. Вони вижили його сім’я. Прокип звали його. А оце ж Кирило я кажу той помер. А старший брат оце Антон, той не пішов у колгосп і його вислали на Урал, розумієте, чи ні, його з сім’єю вислали на Урал і там вони так і жили, вони не вернулися.

А листи писали звідти з Уралу?

Ну писали звичайно, і я вже пам’ятаю після війни, як я прийшов з армії приїжали дві дочки його, маминого брата, приїжали сюди, їх тоже інтересувало, як тут живуть, а вони там прожили.

А не розказували вони багато там людей таких на Уралі було?

Ну ви знаєте, це вже був період, коли вони приїжали, коли вже про це мову мало вели. Виселали ясно, хто не хотів, щоб залякати других.

А не говорили, того що не хотіли чи не дозволяли ?

Шо не дозволяли?

Говорити.

Ну більше всього, шо це не хотіли, вже люди як кажуть обстановка змінилася, друга, вже може і люди стали забувати про це, хто зараз про таке пам’ятає, хто знає.

Потрібно знати про це? Потрібно згадувати?

Ну, ви знаєте, може я й не прав, може й не потрібно вже, все-таки ми вижили, так як ми жили зараз до розвалу союзу? то дай Бог би жити нам би людям весь вік так.

А жорна у вас були вдома?

А, ні, не було, у радгоспі не було, через те шо в радгосп хліб возили із Сахновщини із пекарні. Там хліб, ото в колгоспах у селах,  хліб сюди не возили, люди пекли самі, да, раз давали хліб, зерно ж то давали людям на трудодень, так вони мололи, в млині мололи і пекли, хліб хороший, знаєте. такі хлібини гарні можна було подивиться.

А мати з батьком вас з собою на роботу брали?

Ні, брали на роботу, на роботу постоянно, треба сказати, що тоді був порядок строгий нащод роботи, що і робота, і порядок, і щоб ніхто нічого не вкрав, робота була, будь ласка, тільки працюй. Так, ну шо були труднощі, пережили політична репресія, це ж ви знаєте  цю політичну, були політичні репресії, це всі люди добре пам’ятають, особенно чоловіки, вони лягали спать, і дрімали, і слухали, я добре пам’ятаю мені було 10 років, а мама лягла спать, а батько шось там доробляв, знаєте як, це вечері вже вдома треба шось доробить, доробляв, вона виходить і кажу йому, лягай вже спати, а він, я ці слова дуже запам»ятав, каже – лягаєш дома, а не знаєш де встанеш. Хоч він був простий робітник, розумієте. Можливо, зараз і перебільшують, шо це мов багато людей тоді так сказать притягались, шукали їм вину, вину шкали їм шоб, була така система, пережили її.

А чим харчувалися?

Ну чим харчувалися, обично в селі шо це борщ, суп, картошка варили.

В 33-му, в голодовку, що їли?

А да, в голодовку, шо було, тоді трудно було, шо було, ну тоді вже ж кабана не різали, так  як через 20 років жили ми в селі, корову держали, кабана держали, хліб, там шо на городі вирощено.

А лобуду їли, в ліс ходили…

Ви знаєте, я не пам’ятаю цього, ясно, шо отакі рослини які можна було з’їсти то їли, бо і таким це правильно було таке, шо їли.

А колоски в поле бігали збирати?

Ну бігали, збирали, за це ганяли. Ну за все, шо було державне там, чи колгоспне, це на, тоді за це було дуже суворо карали, суворо карали. Уже ось ми вже жили у Радянській системі під останні роки до розвалу союзу, то вже з колгоспу, колгосп тут же були колгоспи, ніхто вже нічо не брав, не крав уже ніхто, було зовсім друге, краще життя, не краще, а можна сказать хороше було.

А хто вас ганяв, коли ви колоски збирали?

Ну там об’їзчик був, об’їзчик , в каждом, при каждом колгоспі був об’їзчик,  верхи він їздив на коні і дивився щоб ніхто нічого зайве не брав, охороняли, і колоски, і других продукцію, яка була в колгоспі, чи в селі.

А об’їзчик він був свій місцевий?

Це свій місцевий, звичайно, вибрали.

А буксирники, активісти були?

А хто це такі?

Ходили, обшуки робили вдома?

Я за це не пам’ятаю, може й було це, але абсолютно я не пам’ятаю, та шо мені 7 років було, це не багато.

А може пам’ятаєте, що мати чи батько ходили міняти одяг на їжу?

Не пам’ятаю цього, то шо, треба сказати, що в селі і одягу зайвого не було. Ну от уже після голодовки школа була, то багато дітей, я наприклад в 17-му, де жив, закінчив 4 класи тільки, бо тільки 4-х класна школа була, а багато дітей, яких в школу не ходили, або сходив в 1-й, 2-й і більше не ходив бо в нівшо було в одіться , обуться, оце тоже така бєдность була дуже велика в оцьому.

А ясла в радгоспі були?

Були ясла, гуртожиток там був, молодь, ото ж молодь була така, що приходила з армії, вже, вже як я, прийшов після війни, приходили молоді ішов у радгосп на роботу, ставав на роботу, бо в колгоспі зарплату раз в рік платили, а вони тут ставали, в гуртожитку жили, одружувалися, жили, було й таке.

А в голодовку вас в ясла водили?

Ні, такого не було, ясел не було, хто ж там ясла в голодовку, чим годувати, ясел я знаю харашо, шо не було. Гуртожиток був, де молодь жила.

А було таке, що наприклад корова, чи кінь здохли і люди приходили м’ясо це тягали?

Та ви знаєте, слух такий був, я особисто, як кажуть бачив, чи знав, не можу сказати. Таке чути було по селах, шо там захворіла худобина і її там добивали, чи як там, таке було.

А церква у вас була в селі?

В совхозі не було церкви, в радгоспі церкви не було.

А в дома ви святкували Різдво, Великдень, може ікони були?

Ікони були в батьків, ну шось таке влаштувати велике не могли тому що, матеріально не могли себе забезпечити.

А батьки як в радгосп вступили то їм дали якусь хатку жити?

Да, дали хатку, там треба, що сказати, шо в радгоспі там багато таких було, шо я не можу сказати, де вони подівалися люди, от ті хати були пусті там селили цих людей, де вони подівалися, можливо їх вивозили, а можливо вони самі  десь, кудись виїхали були. Село по дві, по три сім’ї в одній хаті, одному по кімнаті ділили тей все і  таке було. Селили, а потом уже все мінялося.

І з вами якась сім`я жила?

Да, жили. Я добре пам’ятаю, це вже так сказать після голодовки 35-й, 36-й переселенців багато переселяли із Росії, переселяли. Знаєте ж ви про це, переселяли. Було так? шо на станції цілий ешелон сім»ї переселяли,  а їх ще ешелона нема, а туди ті вже кіньми, саньми, їхали їх зустрічали, так вони ті люди прижилися, і в селі ось у нас тут багато колишніх Росіян, треба сказати, що вони переселялися, видно ж хотіли на другу територію, може ж там на Україні мов  земля там, більше землі, а взимку переселяли їх через те, щоб вони за зиму прижелися,  за весну собі могли вже город придбати. Треба сказати, що цих людей вітали, вони…нас якась дружба була міжнародна між переселенцями, о це їх, між коріними жителями.

А куди їх заселяли цих людей?

Зараня приготовлювали їм там приміщення, спочатку в гуртожиток заселяли, а потом на нове місце жительства, ніхто з них повертався назад, можливо хто, а в осносному на Україні прижелися.

А як їхні фамілії були?

Ой багато в нас тут були, і Ванюшин були це в нас сусіди фамілії, тоді той…ну у нас Пальчиков отут в нас і досі єсть живуть, ось тут живуть. Мухін осьо в нас  рядом живе сусід. Це уже його батьки переселялися.

А як ви думаєте чого їх переселяли, може вони говорили?

До це добровольне діло було, добровольно об’явили видно хто хоче на Україну переїхати, я тільки так думаю, силою їх ніхто не переселяв, вони сім’ями з дітьми переїжали, повністю всі.

А з якої частини Росії?

Ну видно, видно з різних видно частин Росії, не могли з одної області вибирати людей. Ну це вже був другий період життя зовсім, труднощі в них були пока вони приживалися тут уже.

А в школі ви разом вчилися з цими дітьми?

Діти вчилися разом, ясно, в школі. Діти швидко освоювали українську мову, вони могли, освоювали і знають, і живуть, і все.

А чим вони відрізнялися від тих сімей які тут жити?

Я би не сказав, нічим, нічим. Можливо деякими як кажуть чим то другим там, дрібним, якимись дрібницями.

Можливо, господарство по іншому вели, чи були якісь інші традиції?

Ні, я б не сказав, от попробуй, хто тут в нас колишні росіяни, щоб вони чимось відрізнялися.

А пухлих людей багато було?

Були, но я цього сказать не могу. Були пухлі люди, це правильно, що були, пухлі люди були.

А їжу десь ховали?

А що її ховати як з нічого ховати, що обуло в сім’ї з’їдали тей все. А ховати, од кого ж ховати, щоб не об’їлися, зайвого немає харчів.

А дід, баба у вас були?

Були дід і баба. Дід і баба ці з села оце ж де мої батьки з Лебедівки, ті виїхали в Краматоровку, виїхали в Краматоровку, в Донбас, так, а як німці захопили територію вони повернулися в село, так в селі вже й доживали, з села не поїхали. А чого з міста в село переїжали, через те, що в місті їсти, з їжею труднощі були великі, в селі можна було щось придбати город якийсь, чи худобу якусь там завести, можна було вижити. Тільки через того тікали, виїжали, ну це не всі виїжали, одні виї;али, одні в містах так і залишалися.

А дід з бабою чого туди поїхали?

Втекли з колгоспу. Поїхали з колгоспу, не захотіли, ну як бути в колгосп це ж добровільне діло, чи як справа, як ви вважаєте? А створювалося не зовсім так.

А в місті можна було якось прохарчуватися? Дід з бабою виїхали в місто?

Ну жили вони там  якось, їм дали там оці бараки, вони в  бараках жили. Мені було 10 років бабуся приїжала мене брала  туди, я подивився, як в місті, я ж в селі жив, подивився як у місті, нічо там не побачив, побув три дні, бабуся вези мене назад, я додому хочу, у село, не хочу тут бути. Ну це вже був другий період.

А багато людей так з села в місто втікало?

Я так не можу сказати, були, що тікали, а скільки їх, хто це міг, одні втекли з села, а другі залишилися в колгоспах працювали так.

Кого ще крім ваших тітки з дядьком вислали?

Не знаю я, я знав, оце що їх брата саме страшого Антона Штанька, Штанько Кирилович вислали, я вам скажу, що я ясно, я не пам»ятаю як їх виселяли, там щоб бачив це може ще до мене не доходило це, а може ще не зовсім розумів, ну було це бач таке, шо одні в місто виїхали, другі в радгосп, а одні там …виїжали.

А було таке, що не випускали з села?

Я вам не можу сказати, чи був такий закон, видно раз виїжали, бросали свою хату, землю бросали, значить закону такого, мабуть, не було, щоб заборонити виїжати з села, виїжали хто хотів, або хто не хотів робить в колгоспі.

А було таке наприклад, що сім»ю з хати виселили і вони ходили по селу просилися переночувати десь?

Не знаю, такого не знаю, а хто їх, як це його хата ніхто його не виселив, він там жив, ніхто…

А коли розкуркулювали людей? (чол. голос за кадром)

А ну таке було, да. Розкуркулювали, вивозили. А чого його розкуркулювали не хотів іти в колгосп. Не хотів віддавати своє майно, от його і розкуркуювали, віддбирали в його.

А ви знаєте, може чули про таких людей їх називали активісти, комсомольці, буксирна громада, які ходили по хатах, відбирали зерно, їжу в людей? (чол. голос за кадром)

Ви знаєте, щоб відбирали, я не чув, ну як відбирають, якщо йому дали це зерно, а хто ж може відбирать, може в когось незаконно придбане було це зерно, може й відбирали, активісти були, да комсомольці були, партійці. Наприклад в радгоспі він називався не партогр, а начальник політ. оттдєла, це вже перед самою війною парторгом…це говорило про високу роботу. У радгоспі 17-му тут був Мачинський такий начальник політ. отдєла. Директори були Розенберг і забув, чи не пам’ятаю,  мінялися. Це євреї були. Ну їх присилали керувати це така справа, ну це вже було після голодовки.

А хто був головою радгоспу в голодовку?

Радгоспу, я ж казав був Розенберг і ще ж як, забув, він один був, а тоді другий. Він не голова щитався, в радгоспі директор, бо це державна установа, радгосп – це державне господарство, їх у нас у районі було 3 радгоспи. А в області багато було, був трест радгоспів, які керували цими радгоспами, ну а для чого це створювали, ну, щоб мов  порівняти як при якій системі може краще розвиватися господарство.

А це правильно, що от розкуркулювали, забирали в колгосп все це майно, це так треба було робити, як ви думаєте?

Я думаю, що не правильно було. Но а раз таку систему побудували, де як кажуть добровільно його зробити не можна було, то робили і тим, і силою, я б сказав, зараз мені навіть не хочеться даже цінити, як воно чи правильно чи не правильно,  вроді не правильно, зараз як кажуть це власність своя, так чи ні, зараз у нас система така, не можеш відібрать, ну а тоді так було.

А було таке, що люди повставали проти колгоспу?

Трудно було повставати, були органи на це, міліція була, активісти це як казали. Тут у нас не було щоб такі бучі були, повставати, трудно було повставати, заберуть у тюрму тей все, можуть судити, можуть так покарати.

А судили за колоски?

Ви знаєте, я не пам’ятаю за це. Чи судили. Більше це колоски збирали діти, а дітей, шо судити.

А куркулі були в селі?

У Лебедівці оце де ми жили, таких великих, багатих не було. Но це хоть і моєї мами брат цей якого вивезли, він був не багатий зовсім він як і всі рядові були другі брати, ну не пішов в колгосп принципіально от тобі й все, не пішов, а не йдеш і раз його щоб других залякати побистріше, на транспорт і до поїзда куда там їх, він же не один такий був, були може ще в області чи в районі, ще другі такі, щоб залякати.

А в 46-47-му голод був?

46-47-му, я якраз служив в армії, я був призваний в 44, а демоблізований в 51-му, майже 7 років служив, отак, із войною. Кажуть, що голоду як такого щоб великого не було голоду, а бідність була, якраз в 47-му році  взимку мені дали відпустку в армії і я приїжджав додому і кажу мамі у Лузовій я, я служив в Сковії, шо поїзд якраз у Лузовій стає, а я тоді на Сахновщину. У самий вокзалі, там коло вокзалу бачив, ну люди якісь такі занівичені понімаєте, а вона каже, я був в 47 взимку в лютому місяці, а вона каже та про шо в нас тут гірше було, а шо гірше вона вже мені не розказувала. Оце. Ну тоді труднощі великі були, і в армії годували слабо і все. Наприклад я приїхав додому, мама дала мені їсти, бо я ж, я не був майже 3 роки, я їм, а вона каже, а Мишко Стриженко – це мій одногодок, він в другому місці десь служив, каже додому написав, шо нас годують так каже, як ви дома дамку краще годуєте, я кажу до мами ну хіба так можна було писать, а ти каже нічого не писав. Кажу, а якби я таке написав, кажу да, кажу, годували слабо, дуже слабо, ну що ж війна тільки кінчилася, в державі нічого немає, що можна з держави требовать. Ну це, наприклад, у 47-му, чи якому році був вже врожай тут, мій батько получив орден трудового червоного прапора, я зараз не можу, не хочу йти вам шукать орден цей, він був управляющим в радгоспі, за урожай получив, тоді в радгоспі не тільки його, а й других там нагородили, от він мені цей голод не доходив, бо я в армії служив, хоч і слабо годували, але годували.

А скажіть а от чого була голодовка в 33-му, там же ж не було війни?

Та шо, може, не урожай невеликий був, так, а потім ж держава продавала зерна, потрібен державі був метал, щоб техніку розвивати. Там не одна причина.

А коли голодовка закінчилися?

Ну ви знаєте, я такого, не можу щоб, там якийсь був графік, чи якийсь, колись почалась вона цей, в 33 кажуть голодовка була, в 33. Вона не зразу починалася і не зразу вона і кінчалася, голодовка.

1. Дата запису: 13 серпня 2021 року;
2. Місце запису: смт. Селекційне, Харківського району, Харківської області;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Дудник Семен Опанасович, 15 лютого 1925 р.н.;
5. Розшифровка відеозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав селі Холодівка, Тульчинського району, Вінницької області.

(респондент розмовляє російською та українською мовами. При розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Дудник Семен Опанасович.

Коли Ви народилися?

15 лютого 25-го року.

А де народилися?

Село Холодівка, Тульчинський район, Вінницька область.

Як звали Ваших батьків?

Мать – Настя. Батько – Опанас. У матері нас було четверо. Я самий старший.

Розкажіть нам про менших.

Ну про менших, вже нікого нема.

А як їх звали?

Як звали?! Брат… Іван, Ваня. Сестра – Дунька. Самий младший брат був Міша.

Чим батьки займалися Ваші? Яке господарство мали?

Так… Мали сільське господарство. Коли почалась колективізація, а ні – були єдінолічніками. Батько не пішов в колгосп, не захотів. Тому… вирішино било єго якось ізоліровать від остального населення села. Поетому знайшли причину, шоб його засудити. Суд приговорив його, я не-не знаю к скольки рокам, но засудили, тримали там біля… сільської ради, якась комнатушка. Посадили його отуди, шоб суд був вищим, щоб… завтра його відвезти там його в тюрму чи куди. Я не знаю на скільки його посадили, но він убіг, ночью убіг, оказался в Криму, там… а (переходить на російську) работал и… получилось так, что бабушка с дедушкой, я не знаю то ли с ним переписались… Поїхали туда в Крим і взяли ме-мене туди. Це був 30-й рік. Нє 31-й. взяли мене з собою. Я в нього… ну тоже там устроїлися на работу. Він робив на кухні… кухонним рабочим в санаторії (переходить на російську) который находился у бывшем царском дворце. Сейчас дворец Путина… да-да-да. В Ялте. Я…не там. И отец там работал и это там бабушка недалеко в другом санатории жила и работала с дедушкой. А я в него летом жил, в отца. Ну что… это был 32-й рік, 32-й рік. Наступав період оцей Голодомор чи голодовки… (переходить на російську) мы называли его голодовкой. И получилось так, что там тоже в Ялте, тоже ожидали этот… эту голодовку жизнь все время ухутшалась, ухутшалась. Бабушку с дедушкой… Отец еще работал там, а я в бабушки с дедушкой жил. Жил в другом… санатории работали… они. Ну чувствувалась этот… наступление этой голодовки, везде чувствувалось видимому, так и… Отца рассчитали, бабушку с дедушкой рассчитали. Жить не за что там было… тоже трудно и… и они решили возвратиться опять на Украину, в то село где они раньше жили и… поехали. Отец остался там. Ну… он же бывший осужденный так дале… по закону же… по-видимому, опасно было возвращаться, так. А они решили возратиться. Это был… 32-й год. Возратились, прихватили меня с собой тоже. Ну в общем, привезли меня тоже. В село, где я родился, где мать жила и они… там решили жить. А с… это был 32-й год. Наступление этой голодовки, как мы называли ее… я не знаю как… то ли… это решено было на уровне правительства, то ли еще как. Но в общем, решено было… у крестьян выгрести все, что было, что они имели. Забрать все, вывезти все. Специально были созданы бригады, которые, в которых входили рабочии предприятий городов специально направляли, что б они бригады эти входили. Из… вытрушивали, выбирали все, что было у крестьян, все. Специальные бригады ходили и… не просили, чтоб отдавали им, что лишнее, а забирали сами. Специальные такие были штрыкалки (встає і показує) металлические. Это… допустим заходили в хату заходят так, эти металлические стальные остри и искали… где что прикопано. Нет ничего прикопанного, всю хату, ну хаты ж были… полы… глиняные, тогда не было. Всю хату… Проверяли. И не только хату – сараи. Если что и подозрительно… выкапывали все это, искали там. Вот так. Забирали буквально все. Мать… что б как то чуть-чуть припрятать… я уже й не знаю чого, насыпала в горшок и 2-го братишку посадила на этот горшок. На это зерно или не знаю что это было. Так… ну а… заходили искали везде все (жестикулює рукою). Все обыскивали, все если что-нибудь попадало: горсточка крупи или что – все забирали. Так мать посадила на горшок 2-го синишку, так этот старший видно догадался, что там зерно. (Встає і показує) Подфутболил этот горшок вместе с братишкой, конечно рассыпалось это зерно все, рассыпалось. Подмели, подобрали до зернышка, все забрали и ничего не оставили. Этих, это рассыпаного зерна не оставили нам, все забрали. 

 Скільки людей приходило?

Я нє пам’ятаю…(переходить на російську) ну бригада, наверно, около 10 человек вот так вот. Це ж надо было все везде… полазили не только в хате проштрыкали все, а и все сараи, в сараях.

А це були із села люди чи це були чужі якісь?

В основном (переходить на російську) чужие робочии, робочии каких то предприятий городских, в основном они. Но… но из села тоже были. Були уходили там же…

І так само до сусідів приходили?

Були активісти ж тоже якісь там.

До інших так само приходили все обшукувати?

До всіх. До всіх. Вибирали, все забирали і вивозили. Вивозили, все забирали. Нічого не залишали. Щоб десь якась крупинка, нє-ні їх не цікавило, шо… шо нам треба було шось їсти, тим, хто залишається (посміхається). Нє… це їх не цікавило.

А мама не просила, щоб лишили шось?

Та це бесполєзно було просити. Не можна було просити. Да вона знала… (перехід на російську) какая цель. А цель была одна – забрать все, что есть, все выгребсти, все выгребсти. Нічого не залишити.

Це було коли? Восени чи зимою?

Це було зимою.

Вже холодно було, да?

До весни це було. Це було, це було до весни ще.

І шо Ви потім їли, якщо у Вас забрали?

А?

Що їли? Що мама варила? Де брали їжу?

Нічого не їли. Нічого не їли, нічого не залишили. Де?

Чим-чим вижили. Чим вижили. Ну бабушка… была ну очень предприимчивая женщина, умная и… она руководила… своими… всіма. Так вижили за счьот чого?

У бабушки сундук був… с… її майном… і в мами сундук був з її майном. Так все це майно…Бил. Било кудись вивезено і виміняно на продукти… На кукурудзу ну і інколи привозили якусь муку, міняли. Якісь західні області, я не знаю, а може, даже Руминія, може, даже туда возили. Розрішали їхати.

Бабушка з мамой їздили всьо ета міняли. Привозили зерно. Шось мололи там. Млин був в селі. Якшо… Мололи, пекли, допустім, хліб. Шось собі залишали. А то продавали, а то покупали якесь… барахло. Знов возили, знов привозили, знов мололи, пекли. Якусь буханку, єслі шо, собі залишали, а решту продавали. Знов покупали і так і їздили. Доїздились до того, шо однажди приїхали… Районний центр в нас був Тульчин. От нашого села 7 кілометрів. От приїхали. Їздила бабушка, мама, мамина сестра (младша дочь бабушкіна) і бабушкіного брата жінка. В неї було 4-ро дітей. Тоже їздили міняли. Щось наміняли, привезли… Приїхали під вечір так до Тульчина. До села 7 кілометрів. Пішки далеченько, но… хтось із села там був, на подводі був. Женщини побачили його, шо тот їде, так… молодша мамина сестра вирішила їхати і бабушкіного брата жінка, которая оставалась, тоже вирішила їхати… подводой. Мама з бабушкой не поїхали, залишились в Тульчині. А ці поїхали. Під’їзджають до села. В нас гребля була… ставок і гребля. А посреді греблі… (переходить на російську) водостокы или как, мостик был… мост. Подъезджают к этому мосту… а через греблю… дирь эта (показує руками), водосток. І гребля… мостік… замощьонная гребля, так. Из довгой… тьоті… «Софийка, вот палку возьми и проверь… мостик целый или нет?». Та взяла палку (піднімається і показує). Прошла… Цілий мостік. «Сідайте, поїхали!». (Переходить на російську) Только поехали и все (махає руками). А мостика не было. А была весна, весна, все таело, огромный водосток и… поїхали, поїхали. Так подвода і… через ету греблю і…

А там… ну через греблю водопад такой і… (переходить на російську) там луг залитый водою. Короче… погибла мамина сестра… и бабушкина… бабушкиного брата жінка. Вот это все туда у воду повалилось и их снесло туда… в’їзд на луг, а там… (переходить на російську )все залито, утонули, короче, дві жінки. Вот так.

Ну шо… шо я вам скажу, канєшно, (переходить на російську) вот то мероприятие, то… 32-м году на кануне. Это было как раз… во вторую половину 32-го года, вот этот вот, все это забирали, то ли так можно было считать, грабежом правительственным, то ли что. Но оставляли-оставляли людей на голодовку. Оставляли людей на голодовку. Что и привело к голодовке. Ну тепер называют Голодомор, а на самом, мы на называли голодовкой просто. Потому что…

В селі люди пухли, багато померло?

(Розповідь російською) Младший брат… 2-ва годика ему было, бегал пухлым. Дедушка на печи лежал пухлый. От того, что совершенно ничего не было. Зернышка ни одного не было в хате, что б… сварить или спечь чего-нибудь. Ничего не было.

Ну что…весна, наступила весна. Ничего, что б что то спечь, что то сжарить не было! Ну, может, где-нибудь чуть-чуть какого порошка (сміється). Борошна, где то чуть-чуть я не знаю. Но всяком случае…  Весна, как только начиналась весна… начали питаться травой, травой. Первой попадалась конский щавель появлялся на лугах, конский щавель. Я не знаю, знаете вы его или нет. Это растение рвали его… товкли… мололи или еще там чего, варили. Короче, питаться… этим питались. Ну товкли, если было что-нибудь там чуть-чуть какое-нибудь, можно было у кого чуть-чуть там мукичьки добавляли. Что то типа, оладушков, что то пекли. Короче, этим кормились. А потом… в зарослях появилась лобода. Питались в основном лободой. Ей нужно памятник поставить (сміється). Она спасла нас. Тоже рвали… товкли, супы варили и все такое (сміється). Я помню… я вже кар… пас коров. И мне в бутылочку наливали, я не знаю что то, или суп был, или бульон был. С вареной лободой, ну молочком чуть-чуть заправленный, в бутылку. Я пас с другими, друзья были. Мы в селе, по-видимо, жили найбідніше. Мать-одиночка, четверо детей, представляете выжить в этот го-год. Ну что мне могли дать в поле с собой?! Наливали, мешали что то там… этой вареной лободы… бутылочку заправляли чуть-чуть молочком. Ну все, другие жили богаче, лучше, со… с настоящим молоком питали, а давали им… в бутылочке. А я достаю эту свою… а она мне: «Сема, а ти мне…шо їси?». «Та от…» – кажу. «Смачно?». «Дуже смачно!». «Ну дай, поміняємся…» (сміється). «Ну давай!». Мінялися таким чином. От так, от так і ето.

Чиї це корови?

Чужі. (Перехід на російську) У нас была…колгосп… как там… Привіз с Казахстана каких то маленьких коровешок и… я не знаю, то ли в долг, то ли что, матери… чи дал, чи продал. Она была маленькая и безрогая, совершенно. Ее все обижали коровы (сміється). Ну я пас свою и 4 или 5 чужих пас, так. За что… одягали мене і обували мене, до школи готували. Отак.

Це в 33-му?

Да-да-да. А це вже весна була. Отак вот.

А мама пішла працювати до колгоспу?

Да.

А коли?

Ну сразу як тільки…

Коли батька забрали, чи як?

… Я не пам’ятаю роки, які там. Я знаю, шо пішла, записалась. Туди ето… записувались, якось прийма, так… така була організація.

А Ви пам’ятаєте, коли оце батька забрали, то із господарства, шо було, то забрали у колгосп?

Всьо-всьо-всьо (махає рукою)! Всьо конфіскували, суд, конфіскували всьо. (Піднявся на ноги, перехід на російську) Хату конфисковали, хату, мать… с тремя детьми вышвернули с хаты, выгнали с хаты. Хорошо, что бабушка… (присів) підібрала, забрала до себе. Хату конфискували, сарай… Конь був у батька и коровенка была. Все забрали, все. Курей, все, все, шо було забрали. Нічого не залишили. Не думали, шо діти залишаються, шо їх можна… чимось годувати, шо там… Це нікого не цікавило.

А хата яка у Вас була?

(Показує руками) Ну обычна, эта… глиняная, соломою накрита.

А скажіть, як звали Вашу бабусю, ця, що Вам допомагала?

Феодосія.

А фамілія?

Самардак. (Перехід на російську) Она… оказалось, что… Мы, это она, коли началась коллективизация… бежала на Кавказ, в Сочи бежала. Дедушка раньше бежал, а то бежала она в Сочи, устроилась. Там был санаторий МВД №1 милицейский, там устроилась рабочей и там она… прожила… Санаторий МВД №1, так он назывался. Там она… прожила до последнего дня в Сочи. Не дожила 7-м месяцев до 100 лет. В 33-м она выехала, во время голо-, во время голодовки.

А Ви казали, дедушка пухлый був? Це цей дедушка тоже поїхав в Сочі чи це другий?

Він… тоже… но они, вони якось жили… почті, поразнь. (Перехід на російську) Дедушка с бабушкой. Бабушка все время самостоятельный образ жизни, была дуже сос-… самостійна… ну… хазяйновита. Я ж не сказав, що вона виїхала… в 34 вона виїхала, так?! Із 34-го року вона залишилася в Сочі. В 37-му році… вона попросила маму, шоб… жінка одна приїхала з Сочі, тоже її одна знайома, што б она мене з цією жінкою на літні канікули там… Хотя пасти скот…треба було, сестра замість мене (сміється), пасла. А щоб я з цією жінкою приїхав в Сочі. На місяць, на місяць. Я приїхав туди в Сочі в 37-му році, но получилось так, шо коли треба було їхати назад, їхала одна жінка з цього села… Вирішили мене з цією… жінкою. Бабушка… поїхали… «Поїдеш з цією жінкою». Параходом, із Сочі параходом до Одеси, а там желєзной дорогой. Так. Поїхали, приїхали в порт… ця  жінка там должна чекати мене. Бабушка шукала, шукала – не знайшла цієї жінки, поїхали ми назад. І оце  вирішило всю дальнєйшу мою судьбу. Я залишився в Сочі, зробився сочинцем, там в школу поступив, закінчив школу, пішов у армію відтіля, із армії вернувся туди. От так став сочинцем, зробився сочинцем от так. От то, шо ми не знайшли цієї жінки вирішило всю мою дальнєйшу судьбу. От так.

Скажіть, Вашу сім’ю, сім’ю Вашої бабусі називали куркулями?

Ні, вони не куркулі були. Тільки батько був куркуль.

Це Вас розкуркулили? А в них не забирали нічого? У Вашої бабусі, ну там з речей?

Ви знаєте, я й не знаю, я не знаю. Ми… ми туда… (перехід на російську) отдельно как то жили и… они… В них друга хата була… вони бідно жили-жили, бідніше від батька.

А у Вашій хаті поселилися другі люди? В цьой, шо забрали?

Та комусь там отдали… якась колгоспниця молода була… їй віддали цю хату.

А було багато таких людей, шо не хотіли до колгоспу йти?

Мало. Мало.

А ті, хто не хотів, усіх розкуркулили, да?

Не хотіли. Таких… таких мало було.

А ходили по селу, просили їсти? Чужі люди з інших сіл були такі?

Я не-не пам’ятаю.

До Вас там, наприклад, не просилися ночувати?

Нє… нє-нє-нє. Шо просити? Коли знали, шо-шо всі голодають. Шо просити? Діти в мами не просили їсти, потому шо знали, шо вона нічого не дасть. Знали, шо еслі… шо в неї, шо буде, то вона сама дасть. Не просили їсти. Ми не просили їсти, ми не хотіли їсти, потому шо не було чого їсти.

А селі-селі люди могли, наприклад, їсти дохлятину у колгоспі, якщо там шось помирало?

Їли… їхав один мужик. А в нас так… дорога піднімалась вгору. Їхав, видно була дуже слаба лошадка, і впала… впала, від чого кажучи, він її доріза здєсь… пішов додому, шоб шось там… потом… (перехід на російську) вернуться и забрать ее… ну мясо ж же якось довести додому. Приїхав… а від неї залишились тільки кістки. Ободрали всю її (сміється). З’їли чужі. В селі взнали, шо впала… (перехід на російську) лошадь и…набросились.

А собаки, коти були в селі в голодовку?

Не було. Нічого не було. Всьо поїли.

Навіть таке їли, да?

Я не-не не знаю… у нас не було не кота, ні собаки.

А до річки, може ходили, щось з річки…

А?

До річки ходили? Рибу ловить?

Я ловив. Всьо, шо попадалось кошиком ловив. Кошиком… это сестра… тримає кошик, а я згори іду заганять риб. Вона хоп, смотриш – шось попало, какая то рибьешка, одна или две, або нічого. Варили, їли, потом оце все… Ну цього я…

А в лісі шось брали, по деревах лазили?

…

Гнізда не шукали?

Я ж казав. Не казав, не казав. Я… (перехід на російську) частично жил гнездами. Я очень маленьким был, очень легкий был и…не було гнізда в близи, шоб я його не… доставав. Яйця, яйця… в картуз, в рот, закривав картуз, в рот. Яйця і … Малышей, дитинчат, пташат забирав тоже. Яйця загартав у глину пік, а пташенят на палку і жарили. Не було близько жодного гнізда, якого я не діставав. Я важив чуть менше ворони, а тому гілляки, майже не гнулись підо мною (сміється), витримували мене. Я до-доставав всі гнізда. Я ж не було… гнізда, яке б я не-не зміг, ета дітати.

А молюски з річки їли?

А?

Такі річкові молюски їли?

Нє. У нашій річці не було нічого такого.

А черепах їли?

У нас маленька річка. Ні черепах не було, ні… маленька річка, зовсім маленька річка.

А на поле не ходили мерзлу картоплю шукати, колоски збирати? На колгоспне поле?

Ага. Ходили. Ну не… (перехід на російську) не позволяли, гоняли. И обьездчик специально был, ловили нас. Мы с сестрой однажды пошли, так обьездчик нас поймал, там еще было человек 6-7 построил и (піднявся на ноги)… До сільради пішли. «Ви збирали… колоски», а це не розрішалось. Построил нас всех, я не-не пам’ятаю, чоловік 6-7, а,може там… Ну пішли до сільради, построїв, пішли строем. «Запевай пісню!». І пішли ми песни петь. «Будете гарно співати – відпустю!». Так ми старались,  мы шли в колоне по 2… а сестра одна ссади, так ми поем какую то песню, а она шото то там свое поет (сміється).

А що співали?

А?

А які пісні співали?

Хіба я пам’ятаю, шо співали.

То Вас відпустили?

Да. Дійшли до села. «Ну все хлопці, розбігайтесь. Тільки більш не попадайтесь».

А шо було в карманах, шо ми назбирали, всьо висипали йому (сміється). Все йому висипали, нічого в кармани, кишенях нічого не залишили.

А можна було покинути село і піти до міста і там шукати роботу?

(Перехід на російську) Конешно, можна, но учтите, паспортов же не было, а кто без паспорта примет на роботу. Паспорта… та ж тікати нє-нє.

А якщо у сільській раді довідку дадуть?

…

Ну якусь дадуть довідку.

Не давали нічого.

А чого?

Запрещалось отпускать людей. Это все запрещалось.

А Ви кажете Ваша бабуся в 34-му виїхала?

Убіжала. Убігла.

А Ваш батько, коли втік із ото з тюрми, коли його затримали – він утік. Він далі із свої прізвищем ходив, своєю фамілією чи міняв?

По-моєму, міняв. Я, я не питав, ніколи, це мене не цікавило. Де малий був… шо воно…

А Ви батька потім свого бачили?

(Перехід на російську) Нет, потом… 33-ом году получили записочку, не знаю кто ее писал: «Ваш муж (такой то такой) умер от…». Кишечная болезнь, как она называется?

Тиф?

А?

Тиф?

Ні.

Дизентерія?

А?

Дизентерія?

(Перехід на російську) Да. Умер от дезентерии. Кто писал. То лі він женився і це його жінка написала чи ще хто. Нічого ми .

А він як жив там в Криму, то він вам листи писав чи нє?

Нє-нє-нє. Додому він нічого не писав. Це було не довго, після того як ми переїхали в село. Ми переїхали це був кінець 32-ї, 32-ї. Якраз… починалася ця хароша… голодовка. Це все починалось із… 32-ї, коли все вичистили це, нічого не залишили людям. От так.

А закінчилось коли?

А?

Коли закінчилась голодовка? Коли стало шо їсти?

У нас, я ж казав, у матері було троє і ще одна у нас жила. (Перехід на російську) Одинокая женщина. Как она, как она умудрялась нас годувати, трудно сказати. Но жили мы практически все время в голодовке. Жили мы все время в голодовке. Хліба в нас не було, тіки по празникам бачили хліб. Хліб ми не їли. Шо-небудь спече там, там паляничку ілі ше шось, хліба ми не їли. Хліб я бачив тільки тоді. Я пас чужих коров тоді… там вирішино було 4 ілі 5 коров, хазяїн… хтось по черзі там… давав мені в торбинку шось…так хтось… покладе шматочок хліба бивало. Ото я бачив. Самого хліба в нас не було ніколи. Ми свого хліба не їли. Тільки… по великим праздникам, Пасха там, отаке є вот. А так нє.

А такі великі свята святкували трошки? До церкви, може ходили?

Ходили, й я ходив до церкви. Старались святкувати якось, я ж… тіки по великим святам (перехід на російську) мама что то там (перехід на українську) пекла, якась хлібинка була.

А в селі була церква?

Була церква, я ж ходив до церкви… з мамой ето… Рано-рано на ніч ходили, в церкву. У нас річка, треба було переходити… так служба (перехід на російську) ночью. Мать ходила на ночьну службу, ну й мене брала. Так вона на службі, а я на колокольню до дзвонаря. Я любив (сміється), коли він дзвон дзвонив. (Перехід на російську) Я музыку любил видно з детства (сміється).

А церкву не закрили? Потім.

Нет, временно прикрывали, но… зовсім не закривали. Батюшка… на дві церкви був, на нашей і там рядом село.

Ну це до 34-го поки Ви в селі жили? Далі Ви не знаєте, да?

Га?

Це до 34-го року Ви були в селі, Ви про це знаєте, шо церква була. А шо потім не знаєте? Чи Ви спілкувалися із своїми рідними? Ви писали листи із Сочі?

Та практично я й не писав, нє-нє. З мамой (перехід на російську) мы практически не общались. А она правда приезжала… раза 2 до бабушки.

А Ви як жили в Сочі ходили школи, Вас були друзі. А Ви розказували про голодовку?

Нє, нічого я не розказував, нічого я нікому не розказував.

А Ви не знаєте як вони там жили під час голодовки?

В Сочі?

Да.

(Перехід на російську) Да в городах хорошо жили. В городах голодовки не было. Тіки в селах. (Перехід на російську) Выгребли все с сел, оставил людей без нічого. Вигреблі.

А в голодовку Ви бачили як мерли люди і їх потім ховали? На кладбище бігали чи нє?

Ні, не бігав. У мене вмер двоюродний брат. Рядом село було, там тітка жила. Ну вони ж жили трошки краще, ніж в нашом селі. Ну він вирішив до тітки піти, ну, може, там шо-нібудь, там ето. Пішов, не знаю… ніс він з собою чи ні. Ну йшов назад, присів відпочити і так і вмер.

А як його звали?

Сидячи там.

Як його звали?

Ваня, його звали.

А фамілія?

Тоже Дудник.

Він жив у Вашому селі?

В нашому селі.

А більше з родини ніхто не помер?

Старший брат батька.

Ще помер, да?

Помер от голодних год. Він тоже.

Як його звали?

Ваня. Да. Дядько Іван.

1. Дата запису: 3 вересня 2021 року;
2. Місце запису: село Нижнє, Хмельницького району, Хмельницької області;
3. Хто записав: Сопронюк Тетяна;
4. Респондент: Віхтюк Катерина Савівна, 1 квітня 1923 р.н., народилася в селі Нижнє, Хмельницького району, Хмельницької області;
5. Розшифровка запису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала у селі Нижнє, Хмельницького району, Хмельницької області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Розкажіть нам як Вас звати?

Катерина Савівна.

А фамілія як?

Віхтюк.

Це по чоловікові?

По чоловікові.

А дівоча?

Бакай.

А коли Ви народилися?

1-го квітня 23-го року.

А батьків ваших як звати?

Бакай Сава Яковлєвич – 1897 року батьку. Мама – дівоча Мельник Марія Миколаївна, 1899 року. Брат 1919-го року (Бакай Антон Савович).

А розкажіть яке господарство було в батьків до колективізації?

В 18-му році батьки пожинилися. Вони поки колгосп був, то вони всьо мали. І воза зробили новенького, і сані, і всьо, і плуг… вопшем всьо шо треба до хазяйства. А як вже був радянський союз, то сказали всьо шо є здавати. Троє коней в них було, знаєте  як молоді тільки постаралися, то всьо ж новесеньке. Батько все поскладав до воза, склав добровільно бо дехто багато… одноосібники шо були. І батько робив спочатку так як всі в колгоспі. Він закінчив церковну школу. Працював в колгоспі. Їздовим спочатку, а поті два роки пішов був комірником. А вже в 32-му році чи в 31-му поставили його бригадиром в колгоспі. Він робив там і в 32-ім році вже був не врожай спочатку, ну вже в конці… бо як в 33-му була голодовка, то ше трошки вперед захватило в 32-ім році. Батько сіяв, розказувати?

Да, кажіть-кажіть.

Сіяв отуто за цим, за греблею, де той садок… батько сіяв ячмінь. І в той день як сіяти ячмінь батько заслаб і не міг йти сіяти. А вже лежав попросив свого сусіда, тут Андрій був. Попросив того Андрія шоб пішов і замінив його. Бо люди будуть сіяти, а почали сіяти сівалкою тільки, руками не можна сіяти, тільки сівалкою. А той напевно був не практичний чи шо? Я шо знаю. Як сіють сівалкою, то ці колесні лишаються за сівалкою, то йому може треба було чуть переступити, а він всю площу засіяв, шо ці колеса вздовж пустий лишилися. Вийшов батько на другий день як подивився. Боже досить слабий, то бідному закрутилася. То він шо робить, а сіяти руками Боже борони всю площу. Він пішов бере ячмінь, людей і шо буде, то те буде. І бере пересіває цю площу. Вздовж всьо поле він пересіяв. Бог дав дуже дощі гарні, чисто всьо. Всьо, вже область знає і район знає вже хтось доказав… приїхали ці провірили, да всьо посіяно тож видно. Всьо, беруть судять батька, дали батькові десять років тюрми. Всьо, засудили його. Дали десять років тюрми в підвал десь там був в Деражні той підвал був. Добре шо він пішов тільки туди і там в нас з Деражні наш родич робив в міліції. Каже батькові «Сава, отако принеси якогось подарка чи шо, тут є голова і секретар в цім підвалі. І там вже двох сидить з нашого села. То  ти якого подарка принеси їм, то будуть давати тобі їсти, бо як потім принесуть діти їсти, то всередині не дадуть». Вже пройшло там время. Я не знаю стільки він там, чи вже два місяці він був там в тій тюрмі, чи більше. Точно я не знаю. Цей каже «Сава, пошли когось зі своїх шоб подивилися чи сходе». А дуже тоді дощі пішли та й воно вже такого (показує). Вони пішли подивилися і сказали шо сходить і гарно, і видно навіть. «пиши заяву шоб тебе освободили, но сам письма не посилай… не думай бо не допустять того письма». Бо такий був приказав. Батько написав дав йому. Він того дня поїхав в Хмельницьк. Вручив їм і ше й попросив певно, і вони сходу приїхали провіряти. Як вони приїхали провіряти, то там не то шо не видно… а їдне рівнесенько і дуже дощі шли, то дуже великий той ячмінь і рясний такий, знаєте? Всьо. А батько як пішов туди, то там був один, тоже Віхтюк його фамілія, він був вкрав вперед мішок зерно, то йому тоже дали десять років. А в нього були вулики, то батько каже до жінки шо «принеси дві півлітрові баночки меду». Він приніс і батько дав тому півлітрову баночку, і тому півлітрову баночку меду. Дивиться та й каже шо десь їднашкана нема, шо цего третього. А так віддав цему голові й секретарові. Нема цего їднашка. Дивляться, а він такий там… йому не дають їсти. Батько його кажи «виходь но сюди». Приходе, а мій брат уже, і в нього з 20-го була тоже дочка. То мама… та вже хтось каже їй, “готуй так само як і ми. Ми носимо два рази часом і три рази їсти, готуй і ти”. Шо ж це таке він відказався вже мені їсти, казав шо вже не буде. То вже батько як освободили, то він вже написав і за них. В одного… а в цього паспорт вкрали, бо він робив цим, ну зерно приймав тут на тоці. Вкрали паспорт, то тоже дали десять років. Батько написав це приїхали і цей… а виїзний суд, як приїздили, то був в клубі. Виїжджали звідти, як давали батькові десять років. І їх так освободили. Носили їсти шо? Шо було. Я буду розказувати. Шо вам ше більше розказати? В нас була корова. Тоді була голодовка всі як, так і ми були малі, то вакація як зацвіла дуже обривали цю акацію… і їли бо ж солодці такі оці. Котрі хлопчики більше нарвав, то сушили і там батьки добавляли бодай трошки муки і пекли такі млинчики. Гет як оці-го калачики цвітуть по полі. Як достигли, то ці діти так ті калачики обривали і їли. Ну в нас ше, а в которого було сім`ї, ну шо було по четверо дітей, по шестеро дітей. То в нас ворони, було багато дуже воронів. Ворони…і вони зробили такі пух… шо це стріляли. І це наб`ют воронів і принесуть, шо ж це стільки там, но всьоравно вже ті батьки кинуть в суп чи шо там. На долині в річці були такі як черепашички.

Равлики.

Ну отакого довгенькі, я не знаю як вони…

Річкові, річкові черепашки

Да, то їх розлупували діти і те м’ясо їли. То тако подивимося як ці хлопчики і дівчатка дуже… видно там гірше бідували як ми тут. То так біжать з тими торбинятками. Назбирають там і носять. То там так були визбирали, шо і тих черепахів потім там і не було. Варили як там той борщ… я так заповнила своїх сусідів, шо вмирали в 33-ім році. То тут одна жінка в каричроді тут лісочок туди є, як коло Кальної туди дальше. Вони напевно не мали де хати колись поставити, бо ж землі не було, то поставили там хату і одна сім`я там жила. Там було не скажу чи восьмеро дітей, чи більше, но звідси була жінка віддана за ними. То вони повмирали чисто всі на голодовку. Лишилася одна дівчинка. Може старша вже за мене.

А як їх фамілія була, пам’ятаєте?

От не знаю. Ті дівчатка вони дуже голодували. Бараболі у них не було, нічого не було. Це ж уявіть собі варять лободу і це такий борщ що там розкришуть щось. І вони бідні не мали шо їсти. А цих дві дівчинки вони ходили в Деражню. А в Деражні був базар продавали саме настали черешні, всьо продавали. То хто там дав може яку їм жменю, а то вони їли, то певно їли з кістками чи шо. І вони не знаю стільки там побули днів і обидві померли. А де поховали, то тоже не знаю певне в Деражні. Хто їх там брав… як вони самі… і батьки померли. І той маленький хлопчик і той помер. Лишився один з 26-го року, лишився, але пішов на війну і то й погиб. Так шо нікого не було. Тут же сестра ше їдна була віддана  в Нижнім. Немає дітей тільки чоловік і вона, то якби добрі возьми ж до себе хоть би ці діти. Нє, ніхто нікого тільки сама себе спасали як могли. Як стало там в 32-ім році зерно було, шо збирали на 33-ій рік, то хто мав… ці старі бідували дуже. Пішли збирати це зерно ці колоски, то не давали. Вигони, забирали ці колоски… отаке було життя. А ми так самі, ну як сказати… їли цю акацію і це всьо, і цю зеленину, но була корова і нас піддержала ця корова. І всіх так людей. В кого була корова, хто якийсь крепший був, то в того… вижили, але шо будували, то всьо…

А в якому році батька Вашого засудили?

В 33-ім році.

А суд був привселюдний?

Нашо ж, виїзний суд був, то шо ті люди поможуть

Це судова трійка була?

Да. І цейво. І вони давали ше десять день батькові після… після того шо йому дали ше десять років, то він ше десять днів був вдома. А тоді, де хто як батька уже знав… мав їхати, то приїжджали, то з села хто приходили прощатися з батьком. Як ниньки помню. Шо там казати. І так батько лишився живий.

А він коли вернувся?

Га? Ну не помню, чи зо два місяці він там був, чи може менше. Цего я точно не помню, но ше як батька мали забирати. А батько… в нас був сарай нище мої хати був хлів поставлений. Батько зробив такого ключа, ну такий з проволки, так шоб той хлів засовувався. І тако засуну вийняв і всьо. Він каже «я як піду, то ви дивіть бо прийдуть… ну такі ж вони хтят їсти, прийдуть красти». А там кури були зачиняні, корова, і всьо. Правда. Ми взяли… прийшов дєдушка, мамин батько, до нас на ніч. Ми вже тут в хаті сидимо, і тої ночі прийшло трьох і сусід… прийшло трьох. Били-били, не можуть розбити, шоб бараболю, а бараболя, які льохи були… яма тако викопана в середині, а туди зверха отак закрито і там бараболя. Думали хоть бараболі возьмуть та й будуть мати. Стукали-стукали, не можуть відстукатися. Взялися куди підемо до цего Андрюха, до сусіда. А сусід думає як вже батька забрали, а як там батька будуть допитувати. Батько може скаже на нього шо він сіяв. А батько чо буде казати на нього ше будуть двох судити. Батько на нього не казав. А він тої ночі як вже пішли, то він в хліві свому виліз на подрасе, на гору там. І думав що якщо хтось приїде, то він буде ховатися там. А ці били-били та й пішли туди. А тут в це момент якась машина їхала, загуділа, то й Андрей злякався думав буде десь тікати ховатися. Він дивиться тут вже трьох прийшло до нього. Ці повтікали. І отаке воно життя. А як вже батько освободився прийшов, був вдома. В нас город гарний був, бараболя була в нас і города було більше не то шо в них по клаптику. Були середняками. Бараболя так гарно зійшла батько вже вдома, такий радий. Вийшов вже на город. Шо ж такеє ця бараболя така зелена, шо ну і ну, а ця шось вудіння повяло. Батько витягає, а там забрана… і вже ж не буде врожаю. Була одна грушка дичка була на городі і дві вишні. Батько сидить цілу ніч сидить, прийшов рано і вже є признаки… вже вони собі там на борщ чи там на суп. Він вилазе на ту вишню і сидить до самого вечора «поки аж не розвидниться буду сидіти». Сидить. Приходять ці самі шо крали бараболю, приходять сюди. Батько мав ломаку, то вибив одного. Іван каже «не кажіть хоть нікому. Всьо більше в вас не вириваємо». А в людей ті в кого… та й голодували. Шось в 32-му році не було врожаю. Була ця голодовка така. А їли шо там. Хай мама варила той борщ… як була корова, то таки забілила його. Якесь молоко. Як могли так виживали. А хто сховав ше вперед… ходили не мали чим сіяти, то ходили хата в хату це в 29-ім році, то всі казали шо забирали… ні в кого не було в хаті якшо є якась трошки пашні було чи яка квасоля, то ховали на гору. Як сховали на гору, то лазили вони й  по горам… ті голодували люди. А вже як спухне ця людина, то ніхто не спасає вже. Ще в одного тут тоже Щисняка було дві сестрі, то разом померли з голоду і він лишився тільки сам, то він навіть тепер довго жив Щисняк. А так по селі були шо повмирали з голоду, то я всіх… шо мені було десять років, то я всіх не знала, тільки сусідів знала.

Ше мене запитували. А шо не давали їм шо їсти? Чи не варили? Де вони мали варити ці колгоспи як тільки організували. А в себе не думайте, шо зварить… були такі горщики великі на відро, і це в пєц зварить того відро чи горщик борщу… і такого хльопали як того хліба нема. Всі так, не то шо там. І одні вижили, а ті шо вже були такі слабий і не хтів вижити.

А скажіть, буксирна бригада була в селі?

Як?

Ну були такі люди, які ходили, буксирники, активісти ще може на них казали чи комуністи, які оце ходили в людей і забирали їжу.

Їжу?

Да.

Ну, то я ж вам кажу, шо забирали зерно.

А в 32-му були такі люди?

То ж да, забирали.

А хто це був?

Хто я не знаю, свої, сільські. То вони ходили… правда вони, не буду брехати, кажу так як є. Вони ходили, но до нас чось не заходили. Я не знаю чи вони, но не були вони у нас. А в тих геть на гору лазили, шо ж ви там візьмете? Взяли зо два кілограми зерна чи якогось там… це вроді в колгосп, ооо, таке… було, було.

А як створювалися колгоспи, то Ваш батько сам пішов в колгосп, сам записався?

Сам пішов і того й його і бригадиром поставили, і в коморі робив. Хто пішов сам того поважали, чи як вам сказати… сам пішов ніхто його не силував, нічого.

От ви кажете, що до вас буксирники не приходили у вас їжу не забирали, а чого ж тоді не було чого їсти? Що ви кажете, що акацію їли

Ну то ше вперед, шоб сіяти брати, поняли? Вперед, то в кожної людини ше було шо… но вже як вони брали, от прийде дай, а каже шо нема, то кругом глядит. Кругом глядять, бо дай хоч шо небудь забрати.

А в 33-му люди ходили просити їсти по вулиці? Може до вас де заходили?

Оце, хто там, дитино… хто там давав би їм шо, як його й не було. Каже прийшов сусід вона всипала своїм їсти, він не питає давай мені ложку… сідає з ними і їсти. Ходили і діти, і старі,  і всі так.  Шо зробити як була така…

А скажіть, куркулі були в селі?

Канєшно. Були заможні це щиталися, були їх от в якому році … Щоб сказала я точно то я не знаю в якому році, то їх роз розкуркулювали судили, то їх висилали з села. Висилали туди за Кальною, отам Іваново є таке поле, то там вони, їх сім’ями туди висилали і вони там копали такі балгани, і там жили в тих балганах, а хати були їхні порожні. Ну то ну шось не довго було, а скоро вони скоро поверталися, а кого, а хто не вернувся, то багато таких шо виїхали сємї і в Одесі і кругом вже тоді віїзджали. Ну це не лічно в 33-му році і виїжджали сімями.

А коли вони повернулися назад у свої хати?

Не довго там були. Певне вони, ну я не знаю, тоді вже був приказ, щоб їх цей. Це десь було вже в 37-мім році, чи, я не знаю точно в якому. Ну в 37-мім репресія була, репресілували, то тоже я добре повню. Бо все вийду, прийдуть і тату ховайтеся бо поїхав чорний ворон до гори, а це чорна машина забирала людей. То в нас в Кирнишнім сємдісят душ репресірували, а Нижні певне зо 20. Всього було, це всьо треба було пережити людям, али бачите як життя то переживеш, чи тобі люди поможуть, чи діти. Я на на як добре шо я маю добрі діти, і вони всі за мною стоят, то мені здається шо я й того довше живу.

А скажіть, Вам батько розказував чого була голодовка в 33-му?

Він казав, ну шо казав… казав шо голодовка получалася того шо чи то посуха, чи шо… но врожаю не було повністю і того получалася голодовка. І шо це магазини були шоб хліб купляти, не було нічого ж.

А церква в селі була?

Церква була в Слободі, і в Черешенцях , і в Кальні.

А в Нижньому?

В Нижньому не було церкви. Нижнє було прикріплено до Слободи. Мої мама ходили і в церкву сиди, і в Черешенці, і в Кальню, і в Слободу.

А ту церкву в Слободі її не розібрали як була голодовка?

Нє-нє. Її не розібрали.

А були церкви по сусідніх селах, які розібрали?

В Черешенці розібрали і в Кальні.

Кошмак у нас такий був – фельдшер. Заставили його тоді вилізти на церкву і зняти тії дзвони. Хреста і дзвони – це всьо познімати. Я кажу за Кошмака, шо заставили його зняти

Да-да.

Заставили зняти його оті дзвони з церкви. Він чужий, він не наш. Десь з Житомирської області чи звідки він. Його заставили зняти. І він взяв поскидав з церкви. Потом там був склад, вопшем не стало вже тої церкви. І в него діти пішли інваліди. Діти пішли інваліди.

Глухонімі.

Пішли інваліди. Це шо в нас в Черешенцях було.

А цей Кошмак не був активістом?

Його прислали до нас ветврачом.

А врачом.

Він в нас тут оженився. А тоді знаєте була партія – хоч не хоч – пішов.

А церква потім зерно тоді сипали. А тоді розібрали.

В 47-ім тож була голодовка. Я пішла вже робити в сільраду. Була як голодовка? Тоже шось був недород чи я знаю від кого, то вже зависило. Но в 47-ім люди вже ходили в колгоспи на роботу. Як вони ішли на роботу, то вже була хата така, кладовка і там зробили, як… ну варили їсти, обід нам давали. На обід, хто не мав шо їсти – приходили в сільраду і в сільраді нам давали такі мантильончики. От дадуть мені два чи три, хто прийшов, то я записувала їх і давала їм мандильончик цей. І вони на обід приходили. На обід був такий великий котьол, ну суп чи борщ. Вони пообідали, а хто мав вдома лутше, то він йшов додому їсти. А цим давали кусочок хліба, борщу і супу та й вони їли. А я приходила до них в контору в колгосп задавала ці списки і провіряла хто їв, а хто ні. І завтра так само.

Коли батька оце Вашого посадили, то було в 33? Коли оце він сіяв, тобто коли оце він не сіяв і сіяли замість нього?

33-ім. В 33-ім він прийшов і в 33-ім оце на городі він бараболю рвав. Думаєте шо ми то як… так само як і вони. Як і всі так і ми. Те їли…

Йому довелось потім пересіювати поле, правильно?

Да. І за це його судили, бо ж тоді ручну заборонили сіяти, тільки сіялками.

І це виходить, те чим вони сіяли це було в колхозі, так цей ячмінь?

Це в колгоспі.

В 33-ім році це вони в колхозі брали цей ячмінь.

33-ій рік колгосп вже був.

1. Дата запису: 3 вересня 2021 року;
2. Місце запису: смт Деражня Хмельницького району, Хмельницької області;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга;
4. Респондент: Губіцька Ганна Тодосіївна, 22 грудня 1919 р.н., народилася в селі Коржівка, Хмельницького району, Хмельницької області;
5. Розшифровка запису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала у селі Коржівка, Хмельницького району, Хмельницької області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Попросіть, будь ласка, представитися. Бабуля, кажи свою фамілію

Губіцька Ганна Федосівна.

Розкажіть нам чим батьки займалися? Яке господарство мали, що тримали?

Нічого дуже доброго не мали. Тримали корову. Голодовка була. Мучилися, страдали. Їсти хтіли. На городі хорту рвали. Кропів попід рови рвали варили їли. Таким чином вижили. Ніхто не спух. А браток мій тільки їден спух, но видужав. А так шо мучили поки не дочекалися вже ягоди. Дочекалися вже ягоди, то було луче.  Яягоди їли, то таке, то сяке. Тий так пережили.

Розкажіть нам про Голодомор, про 33-ій рік. Чому голодували? Де все ділося? Чи приходили до вас забирати?

А я не знаю… хіба в государстві не знаю. Хто був дужчий, то був лутший, а хто був слабший, то ще й до решти помер. А ким же буде жити? Ким? Шо тою хобтою. Попухли люди та й повмирали. От тобі і голодовка. А хто мав корову. От буду казати сама за себе. Ми ще мали корову, видоїли корову процідили молоко ще добавили води спражили по кружечці, поділили. Нас то четверо було дітей, а їх двоє, то шість душ в хаті. Тато йдуть косити на поле дали кружку молока. Так само і мама на полі норма. Полять бурки і всьо роблять.  Вже вечір, йде моя мама гойда-гойда-гойда. А чим же… від стакана молока треба весь день полоти. От такий, то голод… А хто був дужчий мав за пазухою, як то кажуть, копійку купив хліба, бараболі. По сусідстві в нас був. Зверха шкрябає… чоловік є. Не обирай грубо бараболю – тоненьсенько. Перед ним ріже тоненко шкурочку, ну обирає шоб зварити бараболі. Він вийшов на дві чи куди, а вона як палець нарізала шкаралуп і в відро кинула, пригорнула і сховала. Вже пішов на роботу вона пішла позбирала ті лушпайки. Приносе. Каже «тьотко нате вам шо нібуть, ходь до тої хобти лушпинку покришите». Ну тий шо взяли помила мама помили та й порізали. І взяли кусочками вкинули в ту хобту до лободи. Потом ше й кропива появилася, то з кропиви дуже добрий борщ був. Суп варили. Та й так вижили, а шо будеш казати. А потом вже є ягоди вже такево. Навіть бараболька вже як горіх завгрубшки. Но вже пішла найшла ту бараболю, бо восени вже не буде під корчом. А вже зараз її витягнула. Вже трошки тої хобти, трошки тої лободи у кропиви, скілька бараболь… о вже молоком забілили. Це такий борщ був. Оце така, діти була голодовка. Дуже мучилися…

А чи приходили до вас люди, чи обшукували в хаті?

Шургали, шургали. Да. Казали шо цигани ходять. Як вона пришла… в мене вдома, то нє, а  в сусідки отаких, то два хлопчики. Один хлопчик, ходить хлопці до хати, ходіть я вам цукерків дам. Вони прийшли. Со скрині вигорнули який був лах, який був лах. Зараз нє, зараз нє  і на землі, і на постелі, де хоч тих лахів. Раніше за все треба було платити налог, навіть за хату свою в якій сидиш. Приходе мама з робити вони плачуть. Чого? Бо якась тьотка зо скрині всьо вибрала. Нема. Лишила голу скриню. Нічого не лишила. Всьо вибрала. Отакі були люди.

А чого був голод? Чого був Голодомор?

А я не скажу вам чого. В радянськім союзі не стало хліба. Та й був голод. А шо не було зверху хліба? Море, море. Но такий закон якийсь вийшов хтось випустив. Такий закон випустив шо зробили голодовку по всім білім світі. Ну шо може нє? Який ти грамотний. По всім білім світі голодовка була. Ну чого? Невже государство хліба не мало? Мали. Но чого не давали. Ні вареного, ні печеного, ніякого не було. Шо було ниньки в тебе в хаті, то зварила, а не було, то так і було. Багато людей вимерли з голоду. Полишалися діти сироти. Ну вже там колгосп підтримував.  Давали там тим дітям… а то дуже багато людей з голоду повмирало. Як нема ніде нічогісінького, спухло і лежить. Ні врача, нікде нікогісінького. Приходе, а він вже готовий так нашо йому той врач як він вже готовий, вже помер. Помер з голоду. Та й зробили голодовку. А потом побула та голодовка рік чи шо. Побула та голодовка, а потом вже і мололи, і пекли хліб, і государство пекло хліб возило по селах.

Розкажіть стільки вас було в сім’ї, брати сестри були? Як їх звали?

Є,є,є. А нас було дітей шестеро, а двоє батьків – сім (вісім) душ. Треба їм шось їсти дати. Чим небудь невдужиш. Тільки но по ложці і то вже сім ложок нема. А як звари такий банячок там п’ять літрів чи шість зварили, ну то шо ж там поділили рано, поснідали та й пішли всі на роботу. А я сама старша, ше бабуня були. Татова мама була. Прийшли вже та й кажуть «шо ти мама вже ниньки варила?» «а шо там врила… варили каже супу якогось, напхали якоїсь хопти. Зварили того супу». Наїлися мама з татом та  й пішли на роботу. 

Розкажіть чи розкуркулювали в селі людей?

Розкуркулювали, доцю. Смотря за шо і чого. От каже він ниньки богач. Приходять. Ну найшли там відро чи дві зерна якогось. Підняли, згорнули і на плечі винесли за ворота на підводу кинули. Прийшов до мене. В мене нема нічого. Поглядів, поглядів…лежить тако штири, вийшов і пішов. Вже в мене нема і це забрав. Дочечко, йди дядько кличе… так він туди і подушки нема, це всьо забрав… отак грабили. Це отака грабьож. Ну, а шо зробиш. Досить голодовка, то ше тобі трудіння.

А батьків ваших як звали?

Як батьків звати? Мама – Марія, а тато – Тодор, а браток – Роман, сестра – Дунька, їдна Валька, Рая. Це такий в мене був рід. 

 А в батька коні були, корова? Розкажіть нам про це все.

Корова була, коні були колгоспні. Своїх коней не було, а був колгосп згарнізували «8 березня». Згарнізували це всьо зробили колгосп. Ленін відвоював панів вигнав. Там лишився хазяїном. І поміряв землю. Панську землю людям роздав. Ну от є в хаті штири душі чи дівчата, чи хлопці вже дорослі треба замуж віддавати. А де подінеш як нема землі. Тій були всі коло батька. Робили, ходили до пана як був пан. А потом шо зробилося я не буду казати, бо я не грамотна не знаю добре. Пішли вже зробили війну, Ленін вигнав панів і лишився за хазяїна. Поміряв землю. В кого був коняка. В тебе є коняка в мене є коняка спрягаємося до купи. В того є борона, в того є плужок і всьо стягають до купи. Тре чимось ту землю горати. А щось посіяти. Ти маєш ниньки трошки – ти мені дала, а я тобі. Якось засипали пашньою земля. Пашня вродила вимолотили, до млина помололи. О, баль, вже баль. Вже нема голоду. Вже наїлися як то кажуть. Спасіба Ленін, що виручив совєтський союз, а то були б ті банди забрали. В мене ні копійки золота  навіть не знаю, яке воно то золото. Приходять до дядька «гайда збирайся», «шо там?» «а ти золото маєш, давай золото, дасиш золото будеш вдома, не дасиш золота…» Як хтось мав, то дав якусь п`ятьорку. А як нема під паху вивели посадили на підводу і всьо руку і ноги зв’язали. Куди будеш тікати.

А в якому році організовували колгосп?

За це я вам не скажу. 8 березня, то розганяли вже колгосп вперед збирали, но якого дня, якого числа, то я не знаю. А потом я не знаю шо зробилося, якийсь начальник був шо тре розігнати колгосп, шоб колгоспу не було, но були б самі собі хазяї. То це 8 березня розганяли всю цю колгоспу худобу. А як є в тебе корова, в мене теличка, в мене лошатко, котенятко всьо поздавали в колгосп. Це колгосп. Роблять люди. А потом оце стали розганяти, то зробили 8 березня. А так худоба біжить додому реве.

А ваші батьки, які були бідні селяни?

Бідні, бідні. Не були багачі. Були бідні. Посіяли пшеницю вимолотили, забрали, поїхали до млина. Ше люди самі собі млини робили. Пшеницю, жито, овесь, ячмінь, горох, усе їли. Коник був у нас. Цей коник орав землю.

То цього коника батько до колгоспу здав?

Да. То я ж кажу цього коника шо вперед мали, а потом організували. Вже тих панів вигнали, а організували колгосп, то все треба до купи позганяти. В те є корова – завела, в мене є теличка – завела, в того коняка є – завела. Ну всьо позаводили до купи.

Скільки людей в селі померло? Може імена людей знаєте, які померли з голоду в 33-му?

Чекай, 33-ій, ну шо я вам буду казати. Я ж не згадуватиму всього села. Хто помирав… Я вже не тих пор. Я вже забулася. Скільки дітей. померло. Ну моя сім’я ніхто не помер. Ніби не моя сім’я, а татова сім’я. То ніхто не вмер. А люди були зараз через дорогу. Тій шо… тій спухло та й нема… А шо буде їсти, як ніхто нічого не хоче допомогти. Мій батько був добрий. Ага, ти нинька прийшла «дядьку, возьміть треба, то й то привезти, чи поможіть мені», «добре, доцю я зараз прийду поможу».  Оооо, поміг пішов. Мама кажи «іди, вони ж тобі одні діти, іди поможи». Пішов поміг та вже дали хліба. Боже вже так тішиться. Пекли ті діти того хліба…. «Дядьку, нате вам хоч буханочку хліба за то шо ви помагали нам».

Може Ви пам’ятаєте, у 33-му уповноважені приїжали із району, комуністи?

Приїджали. Приїджали, ну а що ж я ж кажу, я не грамотна. Я молода була, я не розбиралася. Приїхали, о кажуть, з району приїхали, приїхали. Отакі самі приїхали ти чи я, чи другі… вчені, тож не баран. Прийшли подивилися, ага є голова колгоспу. До него це треба зробити, це треба зробити, харашо. Всьо согласився голова колгоспу зробити. На другий день, гайда хлопці чи жінка самі будем робити, тільки треба сарай поставити. Каже нема де малих поросяток нема де подіти. Були такі, що мали льох, але то ж треба поросяток окремо диржати. Жінки посходилися болота кіньми намісили з соломи наробили балабушок і до вечора виклали дом. На другий день вчепили зверха кроки, балки… пожалуста. Та й за якийсь тиждень стоїть дом, хоть болятяний дом. І вже пожалуста можна шось загнати. Ну це вже пройшло.

А в 47-ім знов була голодовка. Добра була голодовка, дійствітільно була. От за ту голодовку, то багато людей вимерло, багато. Шо не хата, то через хату. Ця каже той помер, ця каже той помер. Абсолютно нічого не було, нічого. ну от немає в хаті абсолютно нічого, тільки їдна вода в криниці. Ну скільки ти можеш пити воду, день чи два поп’єш, більше пити не будеш. Вода є вода.

А чому в 47-му була голодовка? Де ділося зерно?

Я не знаю. Так кажут, шо в государстві хліб був, но чого зробилася така голодовка. А потом після тої голодовки всьо появилося, і пшениця і всьо.

Колоски в 33-му можна було збирати на полі?

Ааааа, колосочки? Ага да, можна було і ходили збирати. То як в тебе є жорна, то я назбирала, натерла, вийняла половочку і прийшла до тебе прошу «дай мені я змелю на крупи». Хоч вечері дітям супчику зварю, чи на якусь кашу виляю на молоці пшеничну зварю. Ну правда мучились. Їдні других прикривали. Ти ниньки слабша, а я дужча, «ходи поможиш мені трошки», «добре, зараз я прийду». Пришла шось трохи помогла, ооо вже вечір, дала хоч якихось 5-6 барабольок, вже дала стаканчик круп. Ооо, вже завтра буде кашка чи супчик, вже завтра будем.

Розкажіть про церкву, в селі була церква? Чи ходили ви з мамою до церкви?

Ходили. Я сама ходила. Любила. Гарно співають в церкві. Батюшка книжки гарно читає.

А церкву не закривали комуністи?

Нє, сразу не закривали. А потом шо зробилося, то я вам не скажу як. Хто так підробив, то я не скажу вам. Гайда хрести з церкви знімати, треба церкву розібрати. Тій всьо. То є такі шо не лазили догори на церкву. Зібрали всьо село. Їден дядько… та й кажуть, хто навохоті лізти хреста зняти. Кілько й кілько дамо грошей. Кажуть не тре нам грошей і ми знімати не будемо. Ми його не ставили, а були такі люди шо ставили хрести, приварювали. Церква була польська. Щитати полки ходили. Було дві – руська і польська. Їден дядько каже «давайте я полізу» і всі «лізь, лізь» каже «ти грошей заробиш, лізь, лізь». Поставили їдну драбину – коротко. Не годен до комина дойти. «давайте другу драбину». Піднесли другу драбину. Принесли дали мотузки, прив’язав дві драбини тако до купи. Прийшов до хреста. Зняв того христа кинув на землю. Вже старий дядько, згорблений… бо ми ходили дивитися, ми малі були, но ходили дивитися. Хто буде знімати хрест з церкви. Давали багато грошей, но хто давав, то я сама не знаю. Но государство давало. Я знаю. Чи сільрада давала, чи хто давав. Не буду казати. Но давали. Лізь. З одної драбини зліз – переходе на другу драбину. Як та драбина… Бог його знає, розв’язалася і дядько до землі БАХ зверха і забився. А то всі, от маладєц. Вже завтра будем ховати. Плещуть. Нашо  тобі лізти? Нашо тобі знімати той хрест? Хай собі стоїть. А це захтів грошей багато. Поліз. Зняв. Забився. Зробили труно поховали. На тобі твої гроші і твого хреста бери з собою…

А вдома у вас ікони були у мами?

Ікони?

Да.

Да, колись була ікона.

А комуністи не приходили до хати? Ікони не забирали?

Були ті шо забирали. Були. Були шо приходили забирали. А чо забирали? Як в тебе всьо повалилися роблять другу церкву. Вже кір піч добавили, мурують церкву. То канєшно шо приходили «дайте образ». Самі не грали, образ не брали. А як смальнув уже, то взяв видер і всьо.

1. Дата запису: 31 серпня 2021 року;
2. Місце запису: смт Деражня, Хмельницького району, Хмельницької області;
3. Хто записав: Сопронюк Тетяна;
4. Респондент: Павлік Ніна Савівна, 1927 р.н., народилася в селі Подолянське, Деражнянського району, Хмельницької області;
5. Розшифровка відеозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондентка проживала в селі Подолянське, Деражнянського району, Хмельницької області. 

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

Розкажіть як Вас звати.

Ніна.

А фамілія?

Павлік, Павлік Ніна Савівна.

А де Ви народилися?

Де? В селі, в селі Подолянське.

А батьків Ваших як звали?

Як Савівна, то Сава.

А мама?

Мама Федора звалась.

А батьки Ваші як пережили голод чи не пережили?

Батько спухший лежав, так і помер. А мама так само. Їсти не було нічого. Збирали, тоді в лісі гриби збирали.

А що ще їли?

Всьо їли – бур’яни, кропиву – всьо, що є. Що на землі є, ходили в ліс по ті гриби. То шо їх варили? Їсти хоче, з’їли того гриба і так і всьо.  І навіть не ховали, а взяли тако завезли, кинули в яму.

А картоплю збирали мерзлу?

Аякже, збирали картошку, мерзла картошка, збирали і їли. З’їли тої картошки ті, що спухли – померло.

А як її пекли?

То як – в печі пекли, кинули на жар тако. Як пекли, як колись можна було спекти?

А ходили, ловили ховрахів чи жабів, чи тварин якихось ловили?

Вони самі здихали в лісі, здохло там шо-небудь, взяли тоді замість м’яса. Смердить, але зварили і неварене. Але шо будеш їсти, як їсти хочеться.

Дохлятину їли?

А шо ж, як їсти хочеться. Як їсти хочеться, то дивишся шо є. І не дивишся, їсти хочеться.

То Ви самі ту дохлятину знаходили чи то Ваші родичі?

То шо тілька одна я? Всьо село, всі люди.

А багато людей в селі померло?

Багато. В нас село маленьке, то мабуть багато, всі повмирали.

А де їх хоронили?

Де? На кладбіщі.

А хто?

Той, хто не повмирали. Шо там гроб був? Нічого не було. Притягнули на коцу, притягнули, кинули, прикидають і всьо. Де його шо брать?

А підвода по селу їздила, збирала?

Де там та підвода була? Биками, бики, потягнули тако биком. Де шо візьмеш? Не було ніде нічого. Голод був, голод. Щоб більше ніхто не бачив, щоб не знав, що це таке.

А Ви пам’ятаєте, може Ваші батьки десь намагалися ховати їжу? Було таке?

Нє-є. Ніхто нікуди. Де та їжа? Де її взять? Це тепер пішла в магазін. А то ж і грошей не було ніде, ні магазів – нічого не було. Голод! Отако йдеш, шось знайшла і вже ділишся, чи сама сире з’їла та впала і нема. Підібрали, дотягнули на кладбіще, докидали.

А ходили на поле колоски збирати?

Коли вже було трошки луче, сіяли там в колгоспі, то тоді вже колоски були. То не давали збирати, колоски не давали.

А хто не давав?

Ну той, як… Був лановий, не давав збирати. То як підуть у поле – заберут всьо, перемолотять, то хліба не буде, нічого не буде. Голод.

А хто ходив збирати колоски – діти чи дорослі тоже?

Діти, діти ходили.

А Ви ходили?

Аякже. Тоже ходила збирати. Їсти хотіла, як їсти хочеться. А той лановий не давав та й нема, нічого не назбираєш. Пішла, якогось там гриба взяла, пожарила або й недожарений і з’їла і тако впала.

 А от як у Вас батьки померли, брати померли, хто за Вами тоді доглядав?

А хто доглядав? Сама ходила.

То Ви ж тоді ще дуже маленька була.

То яка маленька? То ж трошки більша була.

А скільки Вам років тоді було?

Та я не помню скільки, але вже тако трошки ходила, бігала.

А приходили може сусіди, родичі які?

Де ті родичі і сусіди? Як вони самі голодні ходили, збирали.

А в колгоспі може шось давали їсти?

А де той колгосп тоді був, де? Потом як колгосп трошки давав, то трошки луче стало, то давали варили, давали по черпачку людині, сипали чогось. А то не було.

А Ваші батьки працювали в колгоспі?

Ну а як, де ж? В колгоспі всі.

А ким вони там працювали?

Ну як? Робочими ходили роботать. Батько був опухший, опухший лежав, як колода ноги, як колода лежав, бо голод – їсти не було шо. Так і помер. Так і повмирали з голоду. 33-ій рік, шо ж ти зробиш, ніде нічого не було. А потом вже стало луче, тільки не було людей.

А може вони Вам розказували, вони добровільно пішли в колгосп? Вони розказували вам?

Де там, хто розказував шось.

А до колгоспу яке в них було господарство?

Яке там господарство? Був колгосп і ти ходив на роботу в колгоспі.

А після голодовки було багато в селі пустих хат?

В нас це село маленьке, там не було людей, не було людей. Село Подолянське маленьке, там не було ніде нічого.

А було таке, що цілі родини вмирали?

Вмирали, всі вмирали. Хто остався? Голод. Хай Бог милує той голод, щоб його ніхто не знав.

А куркулі були в селі?

Де? Яке це село було, малесеньке. Нікого не було.

Нікого не розкуркулили?

Нікого, там нікого не було. Голод, всі їсти хотіли, опухші, опухше лежить і так у те склали, забрали за ноги і туди волокли.

А хто це виволікав?

Самі, самі. Як я трошки можу, а ти не можеш, то я. То ж не буде людина смердіти надворі, ішли закопати.

А було таке, шо люди ходили по селу і просили їсти?

Просили, да.

І хтось їм помагав?

А хто помагав? Де його брати, як самі не мають нічого. Шо я дам, як я сама голодна.

А ходили в місто або в сусідні села по їжу?

А там де? Це по всіх селах таке було. Шо тільки наше село одно, це кругом таке було, це кругом таке було.

А коли закінчилась голодовка?

В 33-му році, то це в 34-му трохи луче ставало тако.

А були в селі люди, які в 33-му не були голодні?

В нас не було, в нас не було, всі такі пухші, особенно мужчини, бо ше жінка трошки наче крепша, а чоловіки всі опухші тако. Там лежить – впало, не може встати, опухше. А їсти шо я дам, як я сама голодна. То голод.

А ясла були в колгоспі чи патронат під час головки, де б дітей підгодовували?

Шось було трошки, шо давали, шоб маленькі діти… Бо ходили, которі діти були там маленькі, на полі вже начали ходити, робити. На полі десь обробляти, дитину десь треба діти. Якусь баланду зварат для тих дітей… Отаке.

А під час голодовки ходили люди на роботу в колгосп?

Аякже, ходили, ходили хто міг. А там шо могли? Хто міг, то йшов там. Буряки там сапали, як посіяли там буряки. Хто може, то той пішов, а хто не може, то як піде?

А платили шось за ту роботу?

Нічого не платили. Що дадут, як ніде нічого не було. Це голодовка – шо, де візьмеш? Давали того супу якогось, то варили. Хатина якась була, то варили, зварат, якусь тарелочку тобі дадут, трошечки в тарелочку, щоб тарелочку з’їсти. А там шо? Нема їсти. Голодовка. Хай Бог милує. Я більш не хочу, щоб я більш не бачила й не жила в такой голодовке.

А Ви ходили в голодовку вже в колгосп чи ще зовсім маленькою були?

Мала ще. Ходила, гриби в лісі збирала. Підемо, в лісі назбираємо гриби, нажаримо, вони не дожарилися і тако з’їла, і забрали, і здихай. Якось так вижила.

1. Дата запису: 4 вересня 2021 року;
2. Місце запису: село Копачівка, Хмельницького району, Хмельницької області;
3. Записувала: Сопронюк Тетяна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Ковбасюк Галина Пилипівна, 27 грудня 1928 року, народилася в селі Лисогірка, Летичівського району, Хмельницької області;
5. Розшифровка запису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Лисогірка, Летичівського району, Хмельницької області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Розкажіть, будь-ласка, як вас звати?

Як мене звати? Ковбасюк Анна Пилипівна.

А дівоче прізвище?

28-го року 27 грудня… народження.

А як звали ваших батьків?

Новосядлий Пилип Юхтимович, а маму – Новосядла Паранька Артемівна.

А може пам’ятаєте якого вони року народження?

Тато мій з 900-го року, мама з 6-го року.

А у вас були брати і сестри?

Були, було п’ятеро нас, ті діти від Голодомору повмирали. Тато був засуджений за налоги, дуже великі налоги, не міг виплатити тих налогів, то засудили, в тюрму посадили, мама померла, ну 3-є дітей померло, 2-є нас осталось, з 26-го року брат  і це я вже друга, а ті діти повмирали і мама померла.

А як їх звали тих дітей?

Кого?

Дітей, які повмирали пам’ятаєте і яких вони років може пам’ятаєте?

Ваня, Женя і Лєночка. Дві дівчатки і хлопчик.

А може пам’ятаєте коли вони померли, весною 33-го чи взимку ще, чи ще в 32-му?

Як мама померла, то десь тако напровесні певно, бо ще в грубі палили, було холодно ше в хаті, а тато, то вже не скоро, тато довго жив, шо там мамі було, мамі було яких… з 6-го року, то в 39-му мама померла, а тато вже шось не дуже так давно, ну…

Галя, скільки може бути?

Бабушка Ганя в 74-му померла, а дєдушка раньше, в 72-му році, в 72-му році він помер, а діти померли тоже тої весни як мама, тоді і діти померли (ред. – говорить жінка на фоні).

Ще тоді, ще тоді ше як мама і тут мама тоже за ними.

Так мама в голодовку померла?

Да, да.

Да, в 33- му році, молода була, 33 роки їй (ред. – говорить жінка на фоні).

Ну тоді ж голодовка була з 33-го року до… можна казати, шо до 55-го. Бо тоді в 33-му році була голодовка, а тоді в 47-му голодовка і тоді вмирали люди. І травилися грибами, боже, як і тепер дехто шо не так приготовлять, то тоже отравлєніє.

А яке господарство було у ваших батьків?

Шо?

Яке господарство було у ваших батьків?

Пошті шо нічого не було, нічого не було, там якесь нещасне свинячко тримали і в погрібі смалили, бо тоді ж за колектівізації воно ж так було шо…голодовки, не було чим годувати. А я як росла, то тоже уже до весни, а уже на весні, то ходила в ліс березові бруньки общупувала їла, потом з липи бруньки, а потом уже листя, а потом уже квасець підріс, то я у садки ходила рвала і їла. І сойошники були у колгоспі, то ці бадиляки сойошникові там осередок, кулупала ті осередки і їла і так вижила. Може люди десь хтось шось мав їсти, то так не жив, а я то скрізь так, тільки на тих бур’янах.

А як у вас померла мама і померли брати і сестри, хто за вами тоді доглядав?

Ше бабушка була, бабуня була, то отож так.

А шо вона вам готувала їсти, як була голодовка?

Шо-шо?

Шо вона вам їсти готувала, коли була голодовка в 33-му?

Ми жили хата на дві половині, в общім два брати – один брат в передній хаті, а другий в задній, ото бабуня там жила з тим синком, невістка там, внуки були тоже, а я вже тут в цій хаті, то вони вже постукають в стіну коли там шо там, а то так коли там дадуть кусочок хліба чи так шось їсти. А уже ввечері їхня дочка, моя тьотя, робила на свинарнику, то вже десь там в колгоспі бараболя якась там була, так вона вже принесе тої бараболі, вони вже зварять і уже…. а тоді квасили огірків в великий кадіб, такі вже огірки ті здорові, принесуть, то вже в стіну постукають, шо йди вже вечеряти, то я вже піду і там уже тої барабольки з’їм , тої картоплі і так.

А в якому селі ви тоді жили?

В якому селі?

В якому селі?

Меджибізький район, село Лисогірка, тоді Проскурівська чи як вона, бо я вже забуваю.

А за шо батька засудили?  

За налоги, за налоги засудили, дуже налогами великими, мій батько не пішов в колгосп, дуже вели… хто пішов в колгосп, то легше було жити, ну шось боявся йти в колгосп. Не пішов в колгосп, налогами великими обложили, це за ті налоги засудили.

А в якому році?

Я вже помню думаєте.

Ну до голодовки це було чи після, чи під час?

Під час, під час голодовки (ред. – говорить жінка на фоні).

Під час голодовки, бо голодовка тата засудили, а мама з тими дітьми, діти повмирали, а той…

А до колгоспу у батька велике господарство було?

До колгоспу, до колгоспу було, ну то в колгосп забрали всьо.

Ну а шо в нього було? Земля? Воли? Коні?

Ну таке, ну да, там у татових батьків було хазяйство, ну і так уже вони… були поля, були всьо, але всьо забрали до колгоспу.

Але він сам туди не хотів іти?

Шо-шо?

Сам він у колгосп не хотів іти?

Не хтів, не хтів і так всьо… всьо із хати забирали, із хати тоже всьо забирали.

А може пам’ятаєте що саме з хати забрали?

Ну там, ну шо у скрині було, там подушки, там ше шось, придане мамине там шо там, то всьо забрали.

А його, а батька забрали виходить під час того, тоді як з хати все забирали чи потім за батьком прийшли?

Вже потом, потом тата засудили, вже потом, вже не було шо брати, не було звідки тих налогів платити, то вже в тюрму посадили.

А він вернувся звідти?

Да, да, ну тож вернуся, то жив уже до 72-го року.

А в якому році він вернувся?

Шо-шо?

В якому році він вернувся з тюрми?

Ну десь тоді вже скоро, бо дали… дали 3 роки тюрми, ну то вже тоді татова сестра подала касації чи шо, шо діти осталися і той уже сироти, то уже випустили. Випустили і то вже так тато уже пішов тоді вже в колгосп і так уже робив і це уже дожив до 72-х років.

А суд над батьком публічний був, привселюдний чи тако якось тайком? Пам’ятаєте? Знаєте?

Я щось не розбираю і не дочуваю.

А де батька судили?

Де батька судили? Десь в Межибожі був суд, в Межибожі був суд і судили, там всьо, паспортний стіл і суд і всьо, навіть і тюрма була у Межибожі. В Межибожі в тій тюрмі не сидів батько, десь в Житомирі чи де.

А ще кого з села засудили?

Я не помню, шо я ше, яка я тоді ше була. 

Але він один, його одного засудили чи були ще люди з села, яких тоді засудили?

Я тоже цего дальше не знаю як там, ше кого судили чи нє.

А були у селі якісь такі активісти чи бригади, які приходили і з хати забирали їжу?

Були, були, були , були ці активісти і це всьо забирали і той і ше дитина… і гляділи вони желізними палками, штурхали, гляділи зерна, шоб забрати всьо, то тоді ше дитиня, тоді хата і вервічках колиска висіла така плетяна і дитиня лежало в колисці, то ше з тих активістів підняв ту колиску і те дитиня упало на землю.

А це були з села люди, місцеві?

З села, з села, ці активісти були, це вони тоді розкулачували в ту голодовку і це такі  в голодомор зганяли то до колгоспу людей, то… і грабили всьо з хати.

А було таке шо може ваш батько чи мати ховали їжу десь від них?

Ховали їжу?

Угу.

Ну десь там була може жменя зерна ше там, то ховали, але дехто сховав, а дехто ні.

А ви кажете от розкулачували в селі, то в селі були куркулі?

Були, були, то це вони тоже розкулачували і зганяли в одну хату по 5-ть сімей, зганяли, а то всьо… а вже ті активісти сідали в ті хати, де вони там, вони там дивилися де добра, добрі, гарні хати, шоб… це у активіста паршивеньке, то вже, шоб сісти в ту хату, то розкулачували і виганяли, та голодували дуже люди, бідували.

А потім ті люди вернулися в свої хати?

Да, вже за німця, за німця, коли німець уже вступив, зайняв Україну, то за німця уже ції розкулачені, шо по чужих хатах стикалися, то приходили і тих активістів виганяли, бо це ше моя мачуха була розкулачена. Як мама померла, тато вернувся з тюрми, то оженився, бо ше ж молодий був, то тоже вона була розкулачена, за німця увійшла в свою хату, то тато пішов до неї в приймачі, а нас обох так і оставив, але брат пішов в армію, а ше раньше, то тоже я це була одна, шо бабуня мене кликала їсти, а брата, то забрала тьотя до себе корову пасти, ну а потом він уже в армії був, а я уже…

А як цієї мачухи прізвище було?

Ксенька Петрівна, а її дєвіча фамілія Гончар. Гончар Ксенька Петрівна.

А в них велике господарство було, шо їх розкулачили?

Ну там певне, шо да, ну це вона уже тоді за німця увійшла в свою хату, в неї ше сестра була в Німеччині, прийшла сестра, а тато прийшов з армію, уже з войни вернувся, то вже там вони жили в тій хаті за німця, а коли вже знов колгосп, вже вернувся, то їх з тої хати вигнали.

Другий раз уже?

Да, зробили там конюшню в тих хатах і всьо, тато вже прийшов вже до мене, вже в свою хату вже з нею, ну тоже не добре мені було.

А розкажіть як була голодовка ось у вас в родині померло, а так по селу багато людей повмирало?

Умирали люди, умирали, ше як я була сама ця голодовка була, то помню, шо ішов хлопець, прийшов в хату, постояв, постояв, а в мене ж тоже не було шо зовсім їсти і з хати вийшов, пройшов трощки і під забором помер.

То він з вашого села був, сусід якись ваш? Чи ви його не знали?

Я його зовсім не знала, куди, я нікуди не ходила і нічого, і яка я там ше була мала, і яка я там ше була.

А як ваша роди… от як ваші родичі повмирали, то хто їх хоронив?

Ну то, вже як батькові родичі, то ше помер дід, батько татів, то ше синки були, ше були синки, їх троє було.

Нє, як в голодовку люди вмирали, от як з голоду вмирали, то їх ну хто хоронив і де їх хоронили?

Ну на кладбіще, ну кінь був, хто літом то на возі, а хто зимою, то на санях. Знаю, дві сестрі разом помирали, їдна одного дня, тої ше не похоронили, а друга другого дня, то разом на санях везли.

То їх сусіди хорошили чи батьки тоді ще були?

Шо-шо?

Хто їх хоронив? Сусіди чи ще тоді батьки були?

Ше в них мама була, вже батька не було, мама була, брат був в них.

А було таке шо підвода по селу їздила і збирала отако хто вмирає?

Я ж…шо знаю, давали люди знати, шо як там десь давали знати одні другим шо там, то вже забирали і хоронили, то ж не лежали.

А було таке, шо в одній ямі багато людей хоронили?

Як в одній земля?

Не було такого? Ну одна могилка була, а там багато людей було?

Нє, такого не було, ну в войну, як це вже война була, то підбирали цих битих всіх хто, то звозили, там в садку викопали здорову яму і звозили, зробили там братську могилу, це в Лисогірці, зробили братську могилу і з тої могили потом перевозили в село, в селі біля церкви викопали яму, там рядом церква і рядом клуб, і там викопали, зробили братську могилу, то ті кості там уже звідти добували і вже тоже фурами возили і ті кості по дорозі падали і так… ну то понинькі там та братська могила там написано всьо, ну таке.

А в 33-му ходили люди на поле колоски збирати?

Ходила, ходила, по горошинці збирала, дзьобала.

А можна було, пускали?

Де там, не можна було, був лановий, їздив конем і прямо тако кидався тим конем на кого бачив. Було-було таке.

А ще що може, може картоплю збирали мерзлу чи буряки?

Картоплю мерзлу, то така шо раньше зародила картопля і не було де людям подіти, то катували її і вона там роками, а потом уже у цю голодовку, то вже дехто повнив, ходили добували ті кагати і збирали ту, ну там крохмаль був такий уже виснажений і ше й непріятний, то це вже збирали, це я уже добре знаю шо збирали і вже розтирали, бо я вже і так, вже розтирали колотили і якось там пекли, а й не було ше й на чому, бо четвертушичка олії і на пательні квачиком потерли і всьо, та пательня синя була. Це така була голодовка, а я вже, це я вже була завербувалася на Лозове сюди, на торф, то там у байракові тоже була така здоровена плита чавуна і на тій чавуній плиті. Це пішака з Лисогірки на Лозове і там уже у вихідний у Лисогірку там дехто уже прийшов до батьків, я то не мала до кого, ну там мачуха була, але ж шо ж з того, вона ноль вніманія. А дехто там у батьків, батьки десь пристаралися тої бараболі, уже тої виснаженої, гнилої, то вже там пекли, тако ложкою кинула на ту голу чавуну плиту і забрала, і так їли. Боже, дуже тяжка голодовка була.

А було таке, шо тварин диких ловили?

Шо?

Ну ховрахів якихось, жаб там чи їжаків в голодовку?

Ну я шо знаю, як там хто ше… це шо я знаю, то я знаю, так як я собі спокійно, як я лежала в больніці 2 місяці, то тоже так уже ввечері ті кажуть, вже шоб хтось розказував, так я розказую, що це ще не всьо ше далі буде, вот перепочила, ше не всьо ше дальше буде, ше дальше буде. То там тоже така хароша вчителька була, то каже: “А боже, за це ваше життя можна таку історію написати, таку книжку”.

А чи люди ходили в місто чи в сусідні села щось на їжу міняти?

Ходили, я й сама ходила, я сама ходила у городок туди, там помню, шо такий рів і там десь кладочка переходили і міняли. Я і сама ходила там, то за сливки сухі, сливки там засушені, то грушки сухі, міняли десь там жменю, шо виміняли, я ходила. А то на поїзді, поїзд на площадці, там і вугля було і дерево, то їздили туди, ну то вже там десь шось вило… той клумачок виміняєш і назад уже звідти їхали на тому вуглі і на всьо, то ше було шо ключкою стягали, то так як потягнуло, як зачепило за шо попало, то стягуло як не той клумачок, а нє, то і людину стягнуло і ти полетів.

Це в 33-му було? Чи вже в 47-му?

Нє, це вже в 47-му році… це вже в 47-му, бо я тоже звіти їхала, як залізла в якісь міжа колодяча, міжа ті колодки і ше такий голольод, дощ, мерзло, то чуть не заковязла там.

А розкажіть іще, а в 33-му були у вас жорна, мололи на жорнах?

Були жорна і ще в 33-му році були жорна і в погребі ховали, бо вручну мололи на тих жорнах, де там хто там мав яке кіло-дві того зерна, то тоді це мололи і так шо-небудь там, хоть затірешку яку-небудь там тоже.

А у вас в хаті жорна були, ви теж ховали?

Були, були жорна і було…

А як почалася голодовка, то ваші батьки у колгоспі працювали?

Коли? В 47-му…

В 33-му, в 33-му?

А, в 33-му це тоді ше нє, ше ж тоді засудили тата.

А людям в колгоспі за роботу платили як була голодовка? Колгоспники краще жили?

В колгоспі платили там по 50, по 100 грам зерна давали на трудодень. Шо ж там,  тоже нічо, почті нічого, не було шо в млині молоти і не було шо…

А були при колгоспі якісь де б дітей годували?

Шось там, тоді в 33-му році я не помню, шо там було, де як там, а вже в 47-му  вже були ясла, дитячі ясла, вже та то… ну і вже десь ше до десь 47-го року, то тоже вже в колгоспі десь там бараболя вродила, то вкопали, то вже вивозили кухарку в поле, котьол, воду і там уже якись там суп варила, то вже хто там на роботі, то по черпачку там давали.

А в 33-му ви от як сиротою фактично да лишились ж, ну напівсиротою, бо мати померла, батька немає, то з колгоспа вам якось помагали чи нє?

Ніхто нічого, ніхто нічого, ніхто ні на кого не дивився.

А були в селі люди, які не голодували в 33-му?

Може десь з тих активістів, може і були такі.

А як до тих активістів ставилися в селі?

Шо-шо?

Як до них ставилися? Їх поважали, цих активістів чи навпаки?

А хто ж їх мав поважати? Ці люди, які розкулачені по чужих хатах? Шо, шо, ніхто нічого.

А вони потім ким працювали? Ну вони в колгоспі мали якісь посади?

Ну як хто, як хто, ну які там посади вони були, тоді ж таких посадів не було, там голова сільради, ну там в конторі бухгалтер, ну секретар, ото таке, тільки тягнули людей за налоги, дуже налогами великими обкладали.

А був серед цих активістів як уповноважений з району, не місцевий?

Ну були ці агенти всякі такі, приїжджали, визивали людей, там заставляли підписуватися на позику, розпинали, отаке во.

А агітували вступати в колгосп? Як тільки от колективізація почалася агітували за колгоспи?

Не поняла шо ви сказали.

Ну закликали людей вступати в колгоспи як тільки от колективізація почалася? Десь збирали може людей в якісь хаті, агітацію проводили за колгоспи?

Проводили, проводили, збирали там… десь у якісь хаті, вже там зібрали там скіко хазяїв і шось там, шось там говорили.

А батько ваш чому в колгосп не пішов?

Чого не пішов?

Ага.

Я знаю, чось боялися тоді, до колгоспу не дуже аж так ішли, дехто пішов, ці активісти то шо там, ті так… а багатенько не йшли до колгоспу, а вже потом вже німець, після німця, то вже всі пішли в колгосп і всьо, вже перебору ніякого не було.

А після 33-го було багато пустих хат в селі?

Були, були, було багато, було.

Там потім хтось жив?

Гу?

Там потім хтось жив у цих хатах?

Ну ті активісти, ті шо вигнали, ті люди вже в одну хату по 5 сімей зігнали, а ті активісти де позаймали, а там дальше шо я вже знаю.

А церква була в селі?

Як колгосп, як тіки но колгосп почався, шо ці активісти, то церква до того ше за застарого время, то була церква, а вже потом, як уже це почалася ця колективізація. То вже церкву… вот у Копачівці, то зовсім розвалили, а в Лисогірці там дзвіницю зняли, отаке.

А в тій церкві в Лисогірці був якийсь, ну там клуб був чи шо там було як дзвони зняли?

Вже там був, вже як колгосп, то там зерно сипали, там такего вже, ну вона вже і опустошилась та церква, а за німця уже знов відремонтірували вже всьо, вже так по нинішній день. А тепір уже знов там, то українська, то російська, така саматоха знов.

А може знаєте, що з священиком сталося? З батюшкою з тої церкви?

В те время я не знаю шо там де там, де вони поділися, ну тоді ж тоже і монастир був і той монастир закрили у Волончинцях і той монастир шось розгромили і всьо, вже потом за німця це всьо стали знов всьо відновляти.

А в 47-му теж була голодовка? Да?

Ну тож це ж я розказувала, шо була голодовка, дуже татові тоже і ноги попухли і… ну не було… голодовка була, вже в 47-му році, то вже вона була десь, можна сказати, шо до 55-го. В 47-му році як була голодовка, то ше, слава богу, шо у нас була корова, то корова розселилася, то ше тут видоїли, там скіко того молока, то ше добавили половина води і закіпятили, і десь там жменю, шо це в колгоспі на полі колосочків збирала чи там шо і там уже змололи, засипали і отакево заколотили і так вижили. А шоб не та корова, не те молоко, то тоже, певно, були б повмирали.

А в 47-му було таке, шо люди вмирали з голоду?

Було, було.

А може знаєте імена?

Та де я знаю, яка я там ще була і шо там знала, куди я там ходила, в таких ужитках нікуди і нічого, тіки там десь до сусідів пішла посиділа, а шо душу обігріла у тій хаті, бо ше й в хаті холодіна була і не було чим палити.

А в 47-му ваша вся родина вижила, ніхто з родини не помер?

В 47-му нє, ніби там уже по старості, то вже так, а з голоду, то ні…

А налоги були в 47-му році високі?

В 47-му році ше налоги були, були налоги ше то, ше вже такі дівчата як я, то ше й холостяцькі було, ше 300-та рублів холостяцького цим і хлопцям, і дівчатам і всьо. Я то старалася не заплатила, бо приїзжав агент чи приходив, пішака тоді ходили , чим їхати, о… приходе той агент і за тих 300-та рублів, то, боже, шо він… Я кажу, шо я отут три дні прожила в тому році, і шо я буду платити? То він требував хоть половину, хоть половину, я і тої половини не заплатила, бо де я возьму, бо де я возьму, в мене нема і переламаної копійки.

А як ви думаєте, чому в 33-му році був голод?

А я знаю чого він був. Тоже десь чужий хлопець прийшов і це там до дівчини і так вони подружилися, ну уже там шось там було вже це вже було шо їсти, то все вона кришку хліба оставляла, а він каже: “Нашо ти оставляєш цю кришку хліба, шо ти уже не раз в рота взяти, ти не можеш його з’їсти?”. А вона каже: “Це так голодовка заставила, шо тоді дуже була голодовка і так кожну кришечку хліба ше на другий раз оставляла”. А він не вірив її, він каже: “Не віру, шо це так було, бо де він там в армії служив, то каже там коні хліба не з’їдали і зерно, і печений хліб, всьо-всьо”

Це ваші знайомі якісь да були? Родичі чи сусіди?

Не родичі, а так оце там розказували.

А в 47-му чого була голодовка?

Так воно тягнулося шось, а я шо знаю.

Не врожай, не вродило і не врожай (ред. – говорить жінка на фоні).

Чого була голодовка? Того шо… Твого батька чо зняли з голови колгоспу? Вже шось там в полі вродило, вже в коморах той врожай, уже зібрали там те зерно і тут приїхали, шоб той, віддати у державу, у колгосп, в державу віддати те зерно, а він узяв і там людям роздав, приїхали і вже в коморі нема і то його вигнали, зняли з голови колгоспу.

А це який рік був?

47-ий (ред. – говорить жінка на фоні).

В 47-му році.

Це ваш чоловік?

Да.

А як його звали?

Ковбасюк Павло. Зняли з голови колгоспу, ну уже робив він у бригаді, то шо це, а потом дальше і так уже знов тоді став робити бригадіром тракторної бригади, в Новосільці робив шось 8 років.

А коли його зробили головою колгоспу?

В 46-му. (ред. – говорить жінка на фоні).

В 47-му році

В 46-му. (ред. – говорить жінка на фоні).

В 46-му, а це вже в 47-му.

І шо тоді кажете вродило чи не вродило?

Шо-шо?

Ну от шо він зерно людям роздав, то тоді добрий урожай був чи не дуже?

Ше який він там той урожай був, тоді ше ціпами молотили, ше той, ше в тих молотарок не було, ше нічого не було.

А розкажіть, як це тоді було шо.. Ну розкажіть за нього от… шо він людям роздав зерно, да?

Да.

На зарабатані трудодні, на зароблені трудодні (ред. – говорить жінка на фоні).

Шо-шо?

На зароблені трудодні роздав (ред. – говорить жінка на фоні).

Та да, на зароблені, хто скіки трудоднів, тай на зароблений трудодень там роздав там чи по 100 грам, чи по 200 грам такого там як там і  всьо.

А потім його кудись викликали?

Ну аякже, чуть в тюрму не посадили, з партію хотіли вигнати (ред. – говорить жінка на фоні).

О, то розкажіть, розкажіть ну шо з ним далі було от коли він людям зерно роздав?

Тягали по всім інстанціям (ред. – говорить жінка на фоні).

Ну шо йому за це було, шо він роздав?

Ну зняли з голови колгоспу, робив уже в бригаді за той трудодень там то шо, а потом помаленьку воно всьо втряслося, то вже…

А він в партії був чи не був?

Да, був партійний, потом уже і з партії ісключили і тоє так…

Нє, в партії востановили (ред. – говорить жінка на фоні).

Ну то вже…

А коли?

Партію востановили (ред. – говорить жінка на фоні).

А чого виключали з партії?

Шо людям зерно роздав (ред. – говорить жінка на фоні).

Шо людям зерно роздав, потом казали, шоб теля в колгосп здав – теля продали, не здали в колгосп і за те його… саме більше за те теля його ісключили з партії.

Шо він своє теля не здав в колгосп?

Да.

А він в 47-му році як була голодовка, то він в колгоспі організував харчування? Там людям давали шось їсти?

Да, тоже десь там і в колгоспі теля вже заріжуть то шо тоже вже варили людям, хто на роботі, то вже варили там, давали їсти.

В 47-му?

Да.

А ви про запас тримали якісь продукти уже після голодовок?

Уже після голодовок? Вже це вже коли, вже десь в 52-му, в 53-му році він уже пішов у Новосілку бригадіром тракторним, там уже був знаменитим, там він уже получав на зерно добре, уже і грішми получав і зерно, то вже тоді і продавали трошки.

А потім після 33-го і після 47-го можна було про голодовки говорити?

Де там, де там, не можна було, бо забирали, висилали людей на… враг народа.

А ви дітям своїм коли про голодовку почали розказувати?

Розказувати, я і по нинішній день розказую.

Ну ви не боялися своїм дітям дома розказувати про те, шо батьки, мама померла з голоду?

Розказувала я і дітям, і внукам уже розказувала, то вони так любили слухати, я собі тоді якось, це шось я тіраюся, ті шось такого, а то я собі як спокійно, то розказую, то вони: “Бабцю ше розкажіть, ше розказуйте, ше шось розказуйте”. Так дуже люблять, люблять вони і по нинішній день слухати, тіки шо нема коло мене їх.

1. Дата запису: 4 вересня 2021 року;
2. Місце запису: село Гута, Хмельницького району, Хмельницької області;
3. Записувала: Сопронюк Тетяна;
4. Респондент: Масний Анатолій Феодосійович, 14 березня 1927 року, народилася в селі Гримові Коричинці, Деражнянського району, Хмельницької області;
5. Розшифровка запису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав у селі Коричинці, Деражнянського району, Хмельницької області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Розкажіть, як Вас звати?

Масний Анатолій Феодосійович.

А коли Ви народилися?

1927-го року.

А дата?

14 березня.

А де Ви народилися?

В селі Гремові Кариченці.

Це тут десь недалеко?

Не далеко, скіки там, кілометрів 10.

А як ваших батьків звали?

Батько, батько… мама звала Масная Олександра, а вже був в мене другий батько Нич. Мені було рік, другий рік пішов, як мій батько помер, а прийшов другий маму взяв. То вже фамілія Бідний, фамілія вже їхня Бідна Олександра. А батька вбили на войні.

А на якій войні?

О це вже в 42-му році, в Карпатах.

А у вас були брати, чи сестри?

Були брати, один брат помер уже давно.

А як його звали?

Масний Олександр.

А з якого він року?

А?

З якого він року?

Він з 23-го, о була, другий був, другий брат був, це вже від цего батька з 39-го року, то він ше є десь аж, забувся як там, може його вже й нема давно не знаю, ми давно не переписувалися. І ше була сестричка, померла в 35-му році.

А з якого року вона була?

А вона була з 25-го.

А ваш батько рідний, кажете помер да?

Помер, я його не знаю, не повню, не знаю.

А знаєте чого, як він помер, від чого?

Га?

А пам’ятаєте, ну може знаєте від чого він помер?

Від чого він помер … ну саме тоді таки була … таке время саме, саме цей 33-й рік. Вони ставилися, тіки хату зводили, помер, то тіки звели. Мама вже сама там її обмащувала, і щитати троє дітей.

А яке в ваших батьків господарство було?

Таке, шо там господарство, не було, нічого не було. Була тіки корова і шо ше. Тіки була корова в 33-му році, то вона нас тіки спасла, бо мама варила якись там, а шо, шо вони варили. Варили кукурудзення, якесь там велопували, варила суп. А корову вже не було чим кормити, то вже с хати сліпки здирали, сокирою сікли. О мені було 6 років, то я на подвір’ї в нас такий був льох і там ті калачики такі росли. То я ці калачики на весні їм, а мама на роботі, я вже спух, а мама каже, “а хай вже вмирає шо я з ними зроблю”. Троє дітей, то я вижив, а сестричка померла.

А ви кажете мама суп варила, а з чого вона його варила?

А?

А з чого вам мама тоді суп варила в голодовку?

З чого варила, навесні щавій якийсь, лободу, кропиву, картошку гнилу. Ну це вже коли гнилу картошку, то це бо її не було, я не знаю, це в 47-му році, то цю картошку. Я в 47-му році прийшов, прийшов з армії і … і зимою прийшов, двоє дітей, мама сама, батька вже вбили. Їсти нема нігде нічогісіцько, голо, шо було ходили позабирали. Ходив з воєнком, з цего… старший… а то свої підлабузники ходили обдирали, дерли з висипали шо було в людей. Хто сховав, то сховав, те шо сховав та трошки шось було зварити. А на весні вже нема шо, картошки нема, мама картошку обирає … лушпайки, попілом пересипає, шоб навесні посадити город. До весни якось дожили і вже пішло травичка, лобода, кропива, вже тоді мама варила. А корова трошки молока давала, вже тоді стало трошки легше.

То це от оце шо ходили забирали, то це в 47-му було, чи це в 33-му?

А?

Оце шо ходили, ви кажете витрясали, забирали зерно, то це в 47-му, чи в 33-му?

Забирали, там був приїжав з району старший. Забирали… постанову, не здав поставки, то… ходили забирали, не лишали, собі а так хто сховав, то сховав.

А в якому це році було?

33-му, 33-й ше 32-й трошки захопився, 33-й. А потом… 37-й, 37-й… коликтівізація, здавали вже всьо, позабирали коні… всьо в колгосп в 37-му році забрали. О і вже почали в колгоспі, хто ходив на роботу, то на обід там варили якусь ка фармугу, отам дадуть чирпачок. Мама… пошле мене, шоб я взяв пока донесу то вже з’їв, отаке було життя.

А ваші батьки пішли в колгосп?

Да пішли в колгосп, бо хто не піде, то хто не пішов, то одразу на Соловки, всьо забирали. Вони одразу в колгосп пішли. В колгосп пішли дали дали землю по 40 сотих, о і ходили на роботу каждий день в день, а платили нічого, 5 копійок давали. І потом, зразу ше нічого, а потом по 300 грам за день. 

Багато тоді людей в селі померло з голоду?

В нас в селі то нє шось чоловік з 5, а по других селах помирали, ну шо я малий був, я там знаю, али знаю шо мама каже о сьогодні ондо вмерла, ондо каже знов вмерла, шось 5 чоловік вмерли, а то так.

А пам’ятаєте, як їх звали?

А не знаю…, шо я знаю як їх, шо вони повмирали.

А пухли люди з голоду?

Пу… о пу… пухли, ше й багато пухли бо не було шо їсти.

А як вижили?

А?

А як вижили, як вони пухлі були?

Ну так, хто як міг, хто як міг, там їли шо, хто шо мав шо їсти. Тяжко, тяжко, десь там мама сховала трошки зерна і на жорнах пішла молоти. Мене в фірткі поставила, дивись тіки хто йде скажи, бо так хто б не йшов, таке було донісєніє, аби тіки почув шо жорна мелят всьооо, уже зара приїдут з обиском.

А хто це приїжав?

Га?

А хто це приїжав з обиском?

Був з району, а то всьо свої таки підлабузники, такі самі шо хтіли вижити і обдирали людей. Прийде, самі ж шукають по… той тіки дає команду старший, а ці перевертают кругом. І в сараї, і в сіні, і всьму, то батько був жов жорнив цей камінець в гнойові схвав, а то ходили побили камінці, в кого є побили жорна. А батько сховав в гнойові, то лишилися там, ну то шож…

А пам’ятаєте, як їх звали, оцих шо з обиском приїжали?

Де я їх повню, їх вже давно… не має, вони ж вониже були тоді їм було тіки по 30, по 40 років, а зара їх деее вже давно нема.

А куркулі були в селі?

Га?

Куркулі були у вас в селі?

Ну так куркулі тоді ше, тоді ше й таких, деякі були такі заможні щитати.

А розкуркулювали когось?

Га?

Розкуркулювали людей, розкулачували?

Да, да, да, хто був заможній забирали всьо. А хто зумів втікти, то втік, а то позабирали. А вобше так в людей чисто вже хочете хто мав коні, плуг, борони, сівалки це всьо забрали без… в колгосп, нічого не дали за це, тіки хто мав корову, то лишили, а це всьо забрали.

А у вашої родини шось забрали в колгосп?

Я не знаю шо в нас там було, шо в мами було, і шо вони в колгосп забрали, якись там був трохи… тоже ціво в колгосп, коні були, бо батько строївся то возив матіріал, то забрали коні. Ну раз були коні, то і був в них плуг, і цего такео було реманент був, позабирали.

А можна було ходити на поле колоски збирати в 33-му?

Ходили, ну це вже… в тих роках не розрішали, обше не розрішали всьо время колосків збирати. Хто назбирав, забрали і колоски забрали і гайда відправляли тоже на соловки. Судили тяжко судили, за ці колоски, так судили шо цей, о не було. А потом ну шо ж уже в 37-му році, 38-й. 39-му році я малий 12 років пішов вже в колгосп, дали мені коні, дали віз, повним їздовим був, плуг, борони, сівалка, босий цево ноги порепали, ціле літо… бігаїш босий бо тоді не було шо взутися. І за сівалкою, і за плугом.

А в 33-му ви ходили на поле колоски збирати, Ви ходили?

Нє, не ходив, я тоді, тоді ше я малий був, туди не ходив ше. А хто ходив, то мама не пускала нікого, бо забирали. Приїде і забрали і не показували… і не знати де ділись одразу в нас суд за колоски. Назбирав там того, скіки такоо тої пшениці, колосків, всьооо пішли, нема.

А були в селі люди, які в 33-му не голодували?

А?

А були в 33-му люди в селі які не голодували?

Ну, таких дуже, це вже дуже мало, хто вже якусь мав посаду там заняв вже, то вже там йому мав цео… а так всі чисто голодували. О тіки такі, хто там вже мав якусь посаду в колгоспі, тоді ше колгосп не називався, а називалося іначе. О і так, і так була уже в сорок, як я з армії прийшов… Германії.

Я ще вас за 33-й хочу?

Га?

За 33-й хочу вас спитати, а де хоронили людей які померли?

На цвинт на цвинтер, був цвинтерю

А хто хоронив?

Свої люди, корті ше могли, їздила підвода, було шикує отам помер, поїхав кинули на підводу, і повезли там хто його, так привезли, там кинули в яму шо тоді робили, ні трунів не робили нічого так кинули прикопали і всьо.

Отако всіх в одну яму?

А?

Всіх в одну яму?

Нє, нє, одєльно, одєльно, це де було багато то кидали в одну. А то як сьогодні оден помер, а там через скіка днів знов помер от, отак вони по одному ховали.

А мама ходила міняти речі якісь на їжу?

Не мали… не було нічого, шо ж міняти нічого вона, вона гола. Віддалася молодою, пішла з дому гола нічого… не мала, прийшла в цю, почала строїти хату. Не було ні стола, ні постелі, нічого якесь там дощеня збила, і так, і так спали.

А церква була в селі?

Церква була.

А в голодовку вона відкрита була?

Нє я не знаю, я знаю шо церква була до войни. А в голодовку я шось не знаю, чи тоді була та церква, чи нє. А до войни то знаю шо було, бо заприщали, ходили, але люди всеровно йшли.

То вона так і осталася, чи її розібрали?

Так і осталася, да і потом прийшли, а потом вони шо забрали церкву, то туди почали зерно зсипати вже цейво, уже закрили ж вже вже оці наші рускі, церкву закрили, то зерно зсипали туди колгосп.

А коли то було вже після війни?

Нє.

Ше до війни?

А нє нє це після войни вже було. Бо за німців, то знов церкву відкрили, був правили. О а після войни церкву закрили, туди зерно зсипали.

А в 47-му була голодовка?

А?

В 47-му була?

В 47-му велика голодовка була, но голодовка була така, шо тоді люди робили на заводах там, то їх їм трошки давали. А ці шо в селі нема нічого в 47-мім році. То я тоже в 47-мім році, якраз прийшов з армії, нема нічого, кажуть в западну їдь. 

А в 47-му році в селі були люди які вмирали з голоду, як Ви вже повернулися оце з армії?

Я таких не повню, не знаю таких молодих шо вмирали.

А пухлі люди були в 47-му?

Пухли старі люди, старі і молоді люди. Я сам був спух шо мама казала, вже йому буде клямка, але вижив.

Це в 33-му?

Це в 33-му було, а 47-му то я поїхав же, прийшов з армії, і поїхав в цю западну за хлібом, приїжаю за, а шо я мав, мама дала трошки якись сливок сушоне, прийшов до їдного, а він шо у вас є, я думаю шоб ти мені попався як я був в армії. А як я тепер прийшов, кажу шо в мене є трошки сливок. Я знаю каже чи дати чи не дати, ну йдьом заводе в комору і так пшениця, жито, ячмінь, овес, горох всі ці, бачиш всьо є, хай вам Сталін дає. Я думаю давби б тобі цей Сталін. Правда дав мені цеї пшениці, і я вже поїхав додому, мама варила фармугу. А я на весні пішов по городі збираю, дивлюся де найду гнилу барабольку, о то там в середині є трошки цего, то мама витеребить і трошки на молока і млинці пече, вони смердяча. А я їв, а старший брат не їв, не міг їсти, а в нас в колгоспі за німців лишилося 2 кагати картошки, як розкрили ці кагати, всі ці люди зїжають беруть цю бараболю, і мама ходила бере і теребить, варат таке смирдяче, і таке виживали від тої бараболі, потом вже началося луче. Я знаю вже як началася акація, як наївся то чуть не …

А це коли та акація була це 47-й, чи в 33-му?

В 33-му тоже була, но я був малий і не дістану, то мені давали вже потом, нарвали а я, а я тіко малий був то їв траву там разню шо міг.

А диких тварин ловили ховрахів, жаб може, чи ворон якихось?

Були всьо було ворони були, і горобці були. Горобці їли шукали, як міг спіняли, котів їли, собаків їли.

В 33-му?

Да в 33-му, а в 47-му не знаю тоже собаків їли, хто міг спіняти, о і котів їли, людей їли. Були, було так шо зварить хододець, і находили пальці в холодцю людини. Мама було таке шо свою дитину за зарізала і зварила.

А де таке було?

Було ну де, по селах було, в нашом селі то я не, такого не повню.

А це так люди, да розказували?

Да.

А чого в 33-му була голодовка?

Ну чого ж тоді було, я знаю шо тоді було.

А де вся їжа поділася?

Га?

Де вся їжа поділася, в 33-му де їжа поділася?

А де їжа позабирали всьо, всьо позабираль, цей шоб йшли в колгосп, позабирали всьо по мітлу. В людей було шо, вони хазяювали ше самі, то було шо їсти. А вже 33-й, 32-й, 33-й почалися ці колгоспи, і давай всьо під мітлу, всьо забирати, ті люди лишилися голі, тай вмирали з голоду.

А до вас приходили забирати?

Приходили, приходили і шукали кругом, і на горі,  і в погрібі, кругом шукали.

А раз приходили, чи багато разів?

Га?

А скільки разів приходили?

Ну скіки, раз прийшли, забрали всьо знають шо біше нема, то вони потом ше ходили, ше пора зловить, ну шо прийде вже нема нічого.

А в 47-му чого голодовка була?

А в 47-му посуха дуже велика була, в 47-му посуха, і не було ніде нічого. Хліба тоже, в колгоспі не дали, а хто, а хто мав, то забрали поставку, позабирали, от і така то була.

А податки в 47-му були високі, чи нормальні були?

Га?

Платили люди в 47-му податки?

Ай в 47-му році, вже після жнив, дали 300 грам хліба і по по 15 копійок на трудодень. А шо ти 15 копійок, шо ти купиш, а налоги великі. Дай 300 яєць, дай 250 літрів молока, 40 кілограм мяса. Потом шо ше.

А дерева фруктові?

Га?

А були податки на дерева фруктові?

Були … на дерева податки, після войни, я знаю вже були. За кажин дерево платити, ходили щитали ці дерева і скіки шо і плати гроші, то люди давай вирубувати, бо шо ж, те дерево, яке де шо вроде, а те не вроде, то вони вирубували.

А ходили в 33-му, чи може в 47-му люди в міста, і тако комерційний якись хліб купляли за гроші?

Не знаю магазін, магазінів тоді не знаю чи в тих магазінах, чи було шо не було. А так шо люди, шоб купляли, то не купляли, бо не було за шо, вони ше своє з дому віддавали, послєднє забирали.

А після голодовки, можна було от навіть там в 50-х, 60-х, можна було говорити за 33-й?

А нє, нє за це не можна, не можна, хто почув то зара доносе, з доносом прийде і заберуть і всьо. Яка каже голодовка, не було ніякої голодовки, це й каже всьо брехня.

1. Дата запису: 4 вересня 2021 року;
2. Місце запису: село Галузинці, Хмельницький район, Хмельницька область;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга;
4. Респондент: Шикирявий Григорій Іванович, 28 листопада 1927 р.н., народився в селі Галузинці, Хмельницький район, Хмельницька область;
5. Розшифровка запису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Галузинці,  Деражнянський (нині Хмельницький) район, Хмельницька область.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента) 

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Григорій Іванович.

А прізвище?

Шикирявий Григорій Іванович.

Коли Ви народилися?

17.

28 листопада 1927 року.

А де народилися?

В селі Галузинцях.

Як звали Ваших батьків?

Іван Григорович.

Шикирявий Іван Григорович

Мотря Іванівна.

Тише.

І Поліщук Мотря Іванівна.

А яких років вони народження?

Батько – 1893, а мама – 1906.

А брати, сестри у Вас були?

Брат – 1931-го року, сестра – 33-го року, другий брат – 37-го і сестра – 41-го.

Під час Голодомору це вас було двоє, а потім троє дітей в сім’ї, да?

Да.

А дідусь, бабуся були у Вас?

Тих не помню.

Ні одних, ні других?

Нє, вони повмирали.

Розкажіть, будь ласка, а Ваші батьки мали землю, коней? Господарство, яке в них було? Чим вони займались?

Ну то колективізація началась батько щитався бідний, бідняк. В колгосп не хотів йти. Там не знаю скіки землі. З півтора гектара, бо ж то бідняк був.

Але до колгоспу не хотів?

Не хотів.

А чому не хотів?

Бо так не знали, шо то таке колгосп. Зганяють тута. Хто шо більше мав, то вже кулак його розкулачували, виганяли. Колгосп десь в  29-му році, перший вже колгосп тіки начали сіяти. Шо ж там зібралося небагато їх.

 А якось агітували? Може збори проводили, шоб люди до колгоспу йшли?

Ну да, агітували.

А якщо не йшли до колгоспу, то шо було?

Ой, ну не колгоспники, то бідняки, значіть. Хто мало мав землі накладали податок зерна. Виконав, шо дали – знов накладають, так шоб зовсім знищити його. 32-ий рік, то вже була… знищували всьо, хліб де знаходили забирали. Підготовка була до 33-го року.

Це хлібоздачу треба було зробити, да?

Да.

І Ви кажете обшукували? А хто цим займався?

Село поділяно було на шість районів, но було, зараз немає. На кожен район були кілька ходили, вимітали. Вони з колгоспу коней не брали, а одноосібників. Якраз мого батька були коні. Приходять троє – їх запрягай, і їдуть десь по селі там. Потім вже батько розказував, то ше розказувати не можна, а вже втіхаря, шо на нашому участку була сама, казали вредніща жінка і два чоловіки. Кажут, в одній хаті ну нічого вже нема. Діти на плиту і під припічком ше в горщику трохи пшона було і то забрали. Вимітали всьо тогда.

А Ви пам’ятаєте, як до Вас додому приходили?

Тож приходили всьо вже здав немає нічого. І брали підводу його шоб  їздив, возив те, шо вони заберуть, бо де ж ти.

Ше про борщ хай рокаже з щавлю.

Нашою вулицею де я жив якраз звідти нашою вулицею померлих везли на цвинтар. Тій каже повезли.  Я виходжу один веде коней, підводою, а двоє ззаду йдут, нема нікого. А часом шо один йде. А от сусід жив, з мого року тоже, можу провести. Його дід був дзвонар в церкві, ну по покойнику дзвонят, то дід йому казав, шо одного дня було дванацять, аж рука боліла дзвонити. Так вмирали люди. Було, шо полишалися діти, а батьки помирали. Там цвинтар, зараз там вже вище дорогу зробили, а була там така глибока дорога і викладена в старовину кусок дороги коло цвинтера з камінців викладяно. А по боках, метрів через шість здорові камінці були, викладяна дорога. І нище там внизу вже було ворота на цвинтар і та крайня хата, ну то тоді не можна казати, а як німці прийшли, той дядько розказав, шо каже вийду рано внизу гляну коло камінця вже одне або двоє лежат. Повзли туди вже чує, шо вже лишиться хто там. Повзли і там вже вмирали, там затягнута вже. А було, шо привезли, а вже яма зайнята.

 То в одній ямі по одній людині ховали чи велику яму копали?

Ну да – одній. То той дядько, шо ті, то казав, шо я, свіжа могилка, то я розкопаю і там ховав зерно і так вижили, так вижили. То забирали всьо.

Оце на цвинтарі він закопував зерно в могилі?

Да. Де ж його сховаєш? Там же ніхто не буде шукати. А то штуркали палкою шукали кругом.

І до Вас ця активістка, жінка, тоже приходила шукала?

То ми віддали вже всьо, нема. Вже всьо віддали, немає нічого. А коні були . Вже значіть в 33-ій, ну вже двох нас є, значіть тот брат менший. Мені вже 6 рік, а він був начало 3-го. В нас була лавка така, а друга менша, коротша, і там ну бугайкири, там п’єц. Я тут на лавці ходжу собі, а дивлюся мама там п’єцу, раком стоїть шось дивиться в ту п’єцу горить і спята там. Я знаю шо хочеться їсти, але я ж понімаю, шо нема, а малий ходит і плаче. От бачу вже мама несе миску і ложку ці дерев’яні. І трах миску ці на лавку і бігом тікає. Ну цей малий на землі був,то йому якраз по бороду і скоро за ложку, а я поки зліз, а він ложку взяв та як закричить: «Я нє гам пу». Значит, гам-це їсти, а нє- не буду, а пу – це борщ. Вже я злажу тоже взяв цю лошку в рот ковираю язиком, а язик терпне, терпне зробив ше кіл. Походив, походив він вже віджив. Знов беру самий живий... На долині ці кінські листочки рвали.

 А вже пізніще це ж своє поле там було. А там ше була каюта така там радном застеляна. Нам казали туди не заходити. От приходить тато з поля звідти. Мама відкриває вікно:

-Ну шо там?

– Обійшов всьо поле кругом ніде колоски нема, шо хоть трошки то твердий, нікде не найшов.

-А шо ж то буде?

Закрилася поплакала тоді.

А це вже після того народилася там сестра. А вже пізніще знов пішов прийшов вже сів,а двері відчинені в сіни кинув мішок. Колоски шось там наскубав, то дівся. Вже я побіг тереблю, вже п’єцо нажали на жорно. Молоте в млені – треба довідку свіряти, шо ти всьо виконав. То шо мололи на жорнах. А мололи на жорнах. Пішла така компанія побити жорна. Вийшов зараз на двір дивлюся  тато веде коні звідти зі шляху. А перед него до сусідньої хати бачу пішов тей, як вони називалися? До тої хати пішов.

Активісти.

 Я сховався в хату, а жорна в нас стояли тоже такі. Прибігаю тато бігом шось цего зверху поломав. Думаю шо йому робиться. Взяв камінець … , взяв і товче. Розбив на двоє той камінець, під одну руку взяв і під другу руку, вроді два камінці. Каже пішли до того Олекса. Олекса виніс свої жорна під’їхали, каже, вже сюди. Він каже мене біжи лищи вже свої,то він розбив один камінець, вроді два виніс. Каже це таки спас камінець.

І шо Ви той нижній камінець якось використовували?

А потім найшли вже другого. Разом, там ше брат був, найшли другого, то вже мололи знов. А ця компанія перейшла, то вже…

А корова у Вас була?

Не було. Тоді корів, те, корів один не тримав. Приходить другий – продай половину. А тоді в трох, шорирох тримали, аби хоть на четвертий день було. То так.

А Ви пам’ятаєте як звали цих активістів?

Ну ця шо до нас ходила називали її Яворшинко. Це казали, шо в селі вона найвредніща була. І  потім її музиканти, десь там грали, і вночі пішли, і зарізали її. Зарізали маму, а її по різали куску і посолили. Їх скоро вичислили і судили.

Це коли, в голодовку? Чи потім?

Ну да ше голодовка, да.

А ті два чоловіки?

Га?

А ще двоє активістів?

Ну то знав Кащук, а там був … Анонько . Приходять вона зразу за тата: «Запрягай». Пішов. А вони двоє ходять, Кащук ходить. Ох, вже давай пішли, бо.. А ше шляховой, а ми по дорозі заберем його. То їх троє ходило. А їх було жінки ше жили ці.

То у Вас в 33-му сестричка родилась, да?

Да.

А коли весною чи літом?

Якраз же..

Серпень.

Після, нє ше не після жнив. Вже. А тоді я ше не понімав, а тоді вже казали, шо 33-ій роки – голод.  А жнива затягуються як погода якась така. Но казали, шо вродила тоді. Врожай був.

Тій вже як мала получилася  вже колиску, висить колиска, вже там лишають. І вже пішли в поле, вже лишають на мене. То вже жали, шо там своє.

А може Ви пам’ятаєте із оцими активістами, може уповноважений був із району? Не ходив по селу?

Вони самі уповноважений. Сільська рада була, командувала.

А хто головою сільської ради був?

Якийсь був чужий. Потім їх було ше. Потім вже началася ця репресія. Цей  голова попав під ту репресію. А хто? скіки? померло туди? Є шо батьки повмирали, а діти полишалися. На моїй вулиці троє померло від голоду. Там скіки 500 метрів чи шо.  Там одна, двоє, дві було жінки, не старі молоді, старша померла, дальше другий хлопець. А там рядом хата нашої жінчина сестра з хлопчиком, вже кажут : «Настя померла». І шо ж вона, шо там достане там дитині. А сама померла, хлопчик лишився.  І троє на нашій вулиці. А так не знаю. Ніхто учоту не вів. От як цю репресію, то одна жінка мені розказувала, її чоловіка забрали, каже: «Вроді не замєтно, а 120 душ забрали». А повернулося 5.

Із Вашого села?

Да.  

А може Ви пам’ятаєте імена оцих жінок, шо померли з голоду?

Ну ці шо на моїй вулиці, то їх дві було. Корибок, вроді, фамілія. Одна Марія, шо лишилася, а той не знаю як. А там другий Сашко, Сашко фамілії тоже не знаю. А крайній Ткачук чоловік. Ткачук Володимир, чи шо? А то не знаю. Я ж то шо тоді ше був.

А Ви розказували, шо дід Вашого друга був дзвонарем і коли хтось помирав, то він дзвонив у дзвони. А може.. І шо дозволяли оце в дзвони дзвонить?

То як ж дзвонар. Він. Церква. Неділя чи шо, то він рано встає і дзвонить там. А померлих всьо время дзвонили і до цих пор дзвонять за померлих.

А ці дзвони….

То казав, шо одного дня 12 душ.

А ці дзвони потім не скидали з церкви?

В 36-му році церкву розібрали, а через дві неділі прийшло, шо не можна розбирати церкву, бо це укрепрайон в нас, а там всі дерева дуби по полі стояли. На карті і церква тоже. Гармаки дальше, то там є до цих пор церква. А в Шийці, то перед нашою забрали шо, то до нас ходили довго.

А хто розбирав церкву?

Активісти. Я вже ходив в коперацію, до долини там, і мені мама каже: «Дивись туди не заходь, дивись туди». А тут на горбочку всьо виносили і палили. Великий костьор.

 Ікони палили?

Так. Ну шо там луче, бо казали, шо наша церква найбагатша була по окрузі. Золота, то позабирали, а то палили. Отой мій ровесник казав, шо туди побігли хлопчики, каже нас заставляли носити з церкви на вогонь. Одна каже, дівка, тоже, каже туди ту здорову ікону, божу матір, кидають в вогонь, а вона не горить. Попалили всьо. А церкву розібрали. Построїли комору. Вона стоїть до цих пор.

 І з того дерева?

Так. Та як була на камінцях, так і стоїть до сихпор. А ми вже построїли церкву.

Потім нову построїли, да, церкву?

В 2000-ному році голова сільради зібрала збори церкву зібралися і строїли.

А в дома у Вас ікони були, в батьків?

Ну да.

А ці активісти, вони тільки зерно забирали?

А?

Активісти вони тільки зерно забирали? Чи могли ще щось взяти з дому, з хати? Одяг там, якісь кожухи. Таке не брали?

Та нє. Одяг. Ну сам перед в панів. Панів там скіки було їх забрали. Де вони там поділись. Потім кулаки. Це вже хто там мав навіть якусь віялку чи шо, це вже тоже кулак. Тоже повисилали. Ото вже лишилися, ті шо не мали толку нічого.  

Ви кажете, шо розкулачували? Так, а кулаки, ці куркулі у Вас в селі  були? Може ви знаєте фамілії їхні?

Наякже. Начинається це були звідти, з шляху. Це була перша хата. Зараз є покут. Каже, дивимся їдемо хата кулака. Смішно, каже, зараз вона стоїть хатина, а була розкудлачена. Через дорогу тоже була розкулачена. Старий дід на верстаті полотно робив, то він лишився в селі забрали його. То одні візьмут, бо ж він виробляє трохи. А молотий в сім’ю гармаки забралися… А хату активіст один, така шо на дві половині хата була, одній менший активіст, а друга якась руковірена була, а там. Прийшли німці вони приїхали в свою хату. А ше вище тоже розкулачена, тоже називали  КВД, нас кажуть в селі так КВД, то тоже вигнали кулака, о, він поселився.

За німців вони вернулися в свою хату? 

Да.

А Ви кажете одна хата перша, шо там були розкуркулені, то вона зараз стоїть іще ця хата?

Да. Стоїть і жінка 30-го року ше живе в ній.

А як прізвище цієї жінки?

А?

Фамілія як?

Єворська.

 Це вона в батьківській хаті живе?

 Не в батьківській. А та хата. Розкулачили хату, вислали, а той, а там коло хазяйства була хата, то ця жінка, шо пішла після репресії повернулася в Житомир. Приїжали нать раз до мене. Вернулася. Каже оцево до мене внук з нею туди до хазяйства, вона каже: «Тут десь була хата і в ній була офіцерська столова. Я була офіціанткою. І загнали мене і б’ють, шо офіцер». То та хата була значіть, чоловік там жив, вже його  вигнали, бо треба було столову. Бо в 39-му вже казарму строїли тут, то вже були офіцери. То того чоловіка посадили на цю хату. …. А цю кулака, то він жив, то туда його невістка пішла. Ну через дорогу дочка.

То Ви не знаєте….

А, забувся я, знав шо ж, і через дорогу знав, і тоже забуваюсь. Я це всьо знаю, а зараз, як той знаю, а як він називається вже забув. Отже, йду до курей, нє, прихожу, мені треба було до свиней йти.

Скажіть, а на цвинтарі у Вас є місце масового поховання жертв голодомору?

То нижній цвинтар там пущі шо всі.

Там де кущі?

Га?

Сьогодні в нижньому цвинтарі, там де кущі, там ховали під час Голодомору, да?

Там щитається весь то вже старий цвинтар, бо новий вже тут, а за ним, то старий, там вже ж, там вже був заріс, то вже був заріс ліс. Ми як церкву строїли, то звідти всьой ліс, матеріал, вирізали. То там туди вже заросло акації, шо туди не проїдеш. Там є ше пам’ятник, той…

Хрест?

Ну як німець наступав. Погибших там викопали яму. Навіть мій батько ходив: в одній ямі 9 душ. Ну там хрет поставили як ше раньше школа була, учні, то там ше ходили, там трохи обрубовували там. А зараз там заросло ніхто не пройде нікуди.

Скажіть, а після війни в, 46-му, в 47-му, тут люди голодували?

Голод був, но я був в армії. 44-го по 51-ий. Сім років. А тут був голод, а ми в армії на Далекому Сході. Це першого вересня, не знаю, чи жовтня, вересня кажиться, периходив на зімною форму в армії. Дають ше тепле більйо, о, значіть дві парі, нижня лєтня, дві парі портянок, рукавиці і шапкаяяя, то на цю вагу добавляється раціон:100 грам хліба,10 грам цукру,20 грам риби там ше шось. Прийшло це обмордірування дали, це 46-ий рік, а добавки цеї нема. Прийшла весна 47-ий, кажуть зняли ше 60 грам крупи, ше там шо. А шо ж буде? Перейти на подножний корм. Який подножний? Ну виноградний лист, там кусок . Але так не було, там якось.. Ну вопшем бідувато, бідовий раціон був. Кажуть «тіжоле положення в странє». Тоді сильний голод, той недород, посуш. Ну тоже там досі, але багато кругом. Тій як оце після того,в тих роках, Матвєєв, артіст чи шо розказує, розказує, шо таке,то біда от в 46-му в Румунії недород, голод. Ми відправляємо 16 ешелонів пшениці, а свої люди вмирають, тоже, но тут Україна спасла ця Західна, там ше якраз всі ше не в тих колгоспах. Жили люди добре, то всі їхали туди, більшість. Везли, то шо міняти, яку одежу, купляти шо, бо вже потім, як я вже прийшов, то сміялися, шо тато продав корову і поїхав в Західну купив три пуда кукурудзи. А єврейка була, а жирівка каже хитріща зарізала корову, тій м’ясо є. То так спаслись. То це одне, а в нас була сушарка, в долинє ну пушті завод, срубат, там зі всюди везли бараболю сушити, тої і бараки, і цибуля, то всьо. Були кагати бараболі там, тій вже потім війна ця, тій ті кагати бараболі там вже не зогнила, а вона зробилася влязла вже нема цієї землі ,а там же їздять по ній, ходять, і там зробився вже крохмаль. Вже в 47-му казали, шо одна жінка вона знала де розкопала – є, і той крохмаль, каже якби ш то так хтось шоб розкопав тій ділив чи шо. А то розкопають, розхватають, перемішають, то кажуть той кагат один розібрали, потім вона найшла другий, і шей третій. То так спасалися тим крохмалем ше. А другі їздили в Західну. А цим тоже пользувався вори. Там як та на лагута, там глібока ця дорога, шо є з відти рів і звідти рів, а їхали на ті, Західну, на площадках, на глагонах зверху, а ті вори значіть на горбку забиває колика, прив’язує  мотузок здоровий, а мотузку такий гак три, і кидають на ту чи на площадку, чи на вагон. А там він зачіпляє чи той мішок, чи людину. Нашого чоловіка стягнули були так.

А податки платили в 46-му,в 47-му?

А я ж не був, но платили всьо время. Потім вже після війни тут якраз податки щитали дерево, то знищували сади, бо ж за кожну деревину нащитували налог. А позика ..

Шо позика?

Підписують на позику, потім плати гроші. Примусово підписуй, добровільно, но примусово підписуйся, а тоді давай гроші. Тай познищували сади, бо плати ж за нього. Вже аж в 50-их роках вже розрішили вести свою продукцію в город. То вже якісь сливочки начали сушити, яблучка, тай начали розводити.

А Ви знаєте хто в селі організовував колгосп, тоді, ще в 30-му?

Був Надахівський Василь, ну от так строїли тут, потім клуб був, отут задом. Строїли такий дім кажуть для комунарів. Комунари мали жити. Навезли комунарів. Ну вони тут по селі пожинилися. А потім ше на Україну прислали 10 тисяч організовувати колгосп. То був, як він забув, забув, той він був головою колгоспу в тому, в  Новій Гуті. А в нас не знаю хтось другий був, не знаю. Може були затори були, ці комунари, а той, то то десятитисячник.

А до школи Ви в якому році пішли?

В 36-му. Мені треба було в 35-му,але ми були в Білорусії.

А в Білорусії, коли Ви були, то як люди там розказували: вони  в 32-му – 33-му голодували чи в них нормально було?

Це не знаю, як хто говорив. Як воно не як Україна була окружена. Там були шо везли десь з Естонії, каже тато віз з Естонії, шось на плечах, на границі забрали.

Це коли було?

В 33-тіх. В 33-тіх,тож Молотов вже потім признався, шо зробили штучний голод, зібрали всіх цих, оці розкулатки, зібрали ледачих, п’яниць і цим пользували вони.

А зерно куди вони дівали?

Вивозили.