- Місце запису: село Закутнівка, Первомайського району, Харківської області;
- Дата запису: 13 серпня 2021 року;
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Яковенко Клавдія Семенівна, 29 січня 1926 р.н.;
- Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Закутнівка, Первомайського району, Харківської області.
(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Скажіть, будь ласка, як Вас звати?
Та Клавдія Семенівна я.
А фамілія?
Яковенко.
А народились коли?
1926, 29 января.
А де?
Тут, не тут, а в батьків, ну в селі цім.
А батьків як звали?
Мама — Зоя Костянтиновна, а тато — Семен Констянтинович Забава.
Забава фамілія?
Забава.
А чим батьки займалися?
Ну батько предсєдатєль колхоза з 29-го года і поки 41-ий год і колхоз екувірували. А мама на рядових, а була депутатом і тільки суд який є – приїзджають, як бариню забирають, вона засєдатель. (сміється)
То батько колгосп організовував?
Да, з 29-го году він предсідательом і по 30-ий, 31-ий год. А в 31-ім годі в тюрму посадили, бо врожай трошки вродив. Такий голод був, люди пухли. А вони з секретарьом партійної організації, ну каже: «Гарно намолотили, нада людям потрошку дать». А вони уполномоченого район прислав сюди, слідив за порядком, а нічого не понімав – «як бик у хазяйстві». І шо ти думаєш? Вони взяли виполнили те, шо бумагу прислали, скіки вивезти государству зерна, мовчать. А вони поклопотались – треба людям трохи дать. А той сообщив. А вони другу бумагу таку присилають. Ну вивезли ще, а осталось. «Не будем ждать нікого!» Людям ноччю, люди получали, спішили! На другу ніч… А батько такий простенький в нас був, гарний, здоровий. Дньом предсідатєль, а ноччю гукають при бригаді, а в каждій бригаді кухня, готовили людям, снідали. Люди голодні страшно були, шо в людей були – партійці забрали тоді все. А хто умніший – поховав, то ще й нічого. І ото… на чом остановилась? Бо вже забуваю.
То батька забрали?
Да. Ну довольний і люди довольні, получили по скільки там. Мені було 6 год. Батьки на печі співають. І мати співала й батько, голодні –буряка наїлися і співають на печі. А тоді передня хата холодна, як погріб, а тут отопляється, соломою ж топили. Батько й мати на кроваті, а ми втрьох – сестричка, брат й я на печі. Натоплять піч, очерінь тепленька й ми спимо. Там і батьки до нас прийшли. Тоді вони полягали. Слухають, двері тріщать отак, стукають. Отак актівісти робили. Батько як схватиться, а мама… І оце як зараз помню, ну було мені 6 год може. А мама: «Підожди, Сєня, я сама». Вона така бідова бабуся була (сміється), хоч не бабуся. Грамотна, тоді чотири класи кончила, то считалося. Побігла, одкрила, а він одразу «ОБХС», як хватає і отако в сторону чуть не кинув і прибіга до кроваті та батька отак. А тоді ж мужики спали, називались підштаники і спідня рубашка полотняне. І стяг його. А він каже: «Та підожди, я хоч штани одіну». Так запомнила, діти, оце. Вони бросили, він одівся. А я хватаю отак за ноги, мені 6 год, за ноги, кричу. А мене оцей ОБХС бере, я ж мала, і в кровать, і в подушки отак швирь. Я злякалася, вже тоді не лізла туди. Батько мамі каже: «Зоєчка, бережи дітей, я вернуся». Довго суду не було, мама запряже… І того ж судили, секретаря. А та мати, його жінка зовсім неграмотна, три дівчаток, тако як нас. Вона нас посажа в солому в гарбу на свіданіє до батька. Батька тоді осудили на два года, а того на три годи. Ну батько в нас такий був – підходь до каждого чоловіка, зробе. Ну і поставили його в кладову видавать продукти, кухня, ж тюремчики. Повні, повні всі тюремні казарми були. І ото він видавав продукти на кухню, батько. Та нє, де шось десь прихова. А мати приїде, беременна Вітьою. То він хлібинка така і сокира не брала і кусок сала, такий завтовшки як оцо це (показує палець). Шкура та трошки там чи м’ясце, чи сальце. Мама привезе і нам отакі стьожечки поріже, ми посідаємо на печі і оце так сосемо, бо воно не кусається. Поки зсосемо – отак наїлась вроді та бурячком закусю. Ото так і жили. А мама заболіла вже, не стала до батька їздить. Її в районі положили, її знали ж у районі. Положили в больницю і вона лежала всю зіму в больниці. Шо вже було, я не в курсі дєла. А в марту Вітя родився, хлопчик. А батько ж в тюрмі, ніхто до нього не їздив. А в нас все в погребі покрали, а нас троє. Ну підем до брата, він бездітний був, ну трошки дасть, так і в їх нема. А ото по людях тоді… старший брат, йому було 13 год… завалився колодязь… Тоді мода була колодязя… зараз отут колодязя, а то аж туди в садок на низ. І завалився… Це не наша хата. Ми жили… Дідусь того одділив і мого батька одділив в кооператорку. Оце де їдеш біля станції сюди. Це зараз кооператорка, а тоді комуна називалася. А батько ото відтіль їздив сюди прєдсідатєльом, сюда. А тоді, як воно було, шо батько шо сім’я там, а він тут. А тут багатого вирядили з квартіри, з хати, і нам предложив сєльсовєт чи район поміняться – ту здать, а нам цю дадуть. Так і получилося. І ото хата в нас була дуже гарна, но згоріла, німці спалили.
А розкажіть нам, будь ласка, про життя батьків до колгоспу. До колгоспу батько і мати як жили?
Та як жили. Жили в свого батька, у діда й баби. У їх був молотарка була, тоді тракторів не було, а називався двигутель. І він оце по всім, хто його кличе, їде молоти зерно, а вони якийсь процент йому дають. Ну були коні, корова була, ото хазяйство. Як тільки колєктівізація, так мій папа все здав у колхоз зразу. Він поняв, шо нада здавать, все здав. А дідусь як узнав і чокнувся, і вмер, з ума зійшов. Ну хазяїн був і вдруг батько поздавав усе. За тих людей нема, хто це знав.
А діда як звали?
А діда звали Григорій, а по батькові не знаю як.
А фамілія?
Забава, Забава дід був, а мама Федоренко.
То батько поняв, що зразу треба все віддати в колгосп?
Да він зразу все здав, а тоді його в тюрму посадили, він ше поробив предсєдатєльом ото год. Він в 29-ім, то в 30-ім і в 31-ім году його посадили, а в 32-ім він уже прийшов. Півтора года посидів і тільки прийшов і зразу председательом.
І знов председательом?
Та зразу поставили председательом, уже зовсім друга власть і все, колгосп настоящій, людей годують утром. Кухня навпроти нас окна дерев’яні, кухні були. І поки людям на роботу, кухарки вже наварили. Ідуть, столи такі довгі, пєсні поють, а ми кругом – може хто шо впустить та з’їм те, шо впустили. І вечером, обіда не давали. А вечером і гармошка… Отаке, дітки, було.
А скажіть нам, а до колгоспу люди хотіли йти?
У колгосп? Бігом побігли, того шо в їх землі не було. У багачів земля, а вони не дурні. Оце ж мамин батько, він почув тоді… Він желізнодорожник, у панів жили. У маминого батька й матері 10 дівчат і 2 хлопців – 12 душ дітей і жили ото при станції дом начальника станції і він був тут… І всі хлопці желізнодорожники, а дівчата, три дівчат, усі вивчились врачами, а повиходили за желізнодорожників, саме начальство. Сама старша сестра мамина із Павловки вийшла за начальника станції. Такий дядько красивий, а тьотю не знаю, а хфотографія оставалась. Такий дядько красивий був в молодості. А у войну їздили в Харків. Ото мама хліба напече і продаєм, везем в Харків, чуть не мішків. 50 чи 40 рублів хлібинка.Так в нас і вкрали, один раз вкрали. (сміється) Так ми договорились з мамой не признаваться нікому, признались вже опослі.
А скажіть, а що в людей забирали до колгоспу? Корову забирали з хати?
Ну як тільки став колхоз, воно ще такого нормального не було. Приїзджають ото такі, не міліція, а як їх називають, і забирають коров. А в нас батько якраз був у тюрмі, а мама в больниці. А в нас корова сіра була така здорова, такі роги – забрали. А Вася пробрався і украв назад ноччю , привів, прив’язав у сарай і чим ті двері тільки не затуляв. Та приїхали, поламали двері і корову назад. Забирали і коров. Так то не начальство, ото таких шабаїв п’яних… Тоді наче не пили, а такі видно, шо не любили видно колхоза. Лазили і в печі забирали, що було в печі.
А хто це ходив і забирав?
Ну такі мужики, прості наші, колхозники, двохлічні. Як їм жалко було багатство віддавать, от вони не піддержували це. А усі бідні – усі за були, всі за. Годували, вдома не було нічого, а тут два рази на день годували і неплохо годували. А була кухаркою тьотя Мотя, того воєнного дядька дівчина… Вже хватить мені балакать?
Нє-нє.
Так вона знала, шо ми ж родичі з дядьо Васьою, а це її був кавалєр, так вона насипе нам густішенького.
А в голодовку в людей не було ж нічого, в них забрали?
Та… забирали, кого вони продавали, хто не піддержував колхоз ще в 37-ім годі двох забрали. Отак сидять, балакають у бригаді і не піддержав цю власть – ноччю приїхали, забрали. І другого так. Аж война кончилась, аж тоді признали, шо зняли оце все, мол невинуватий. А вони не вернулись, вони померли в тюрмі.
Так в 32-ім ходили по хатах, забирали їжу?
Так оце в 32-ім годі.
Це коли ваш батько в тюрмі був?
Ні, в 32-ім в тюрмі, ше мама приїхала із Вітьою з больниці, батька ще не було. У кінці, я то вже не помню, мабуть прийшов, побув, муку молов (млин отак, як ото деревина). Ніхто не вміє двигателя завести. А така, поставили з досок, як база. Та сторона там стоїть двигатель, там бочки ото з горючим, а друга сторона перегорожена і отак попід тим дірка, і отут колесо таке здорове (я ж ходила до батька), і там колесо таке здорове біля чогось. І построєна така будочка і на тій будочці такий ковш — туди зерно сиплять, а тут два камня — один такий, а другий зверху. І ото він двигатель уключе, а ремінь ті колеса так крутить і мука сиплеться. І за ніч намеле людям і в колгосп. Хліб пекли, не продавався хліб. А кухарки… мама моя пекла хліб і ото возиком везе. А напече таких, перепічки називались. І ото Шурка Климунчуха згадує, в неї дітей було четверо в матері, а такі голодні були страшно. А мама їде возиком, біленька хусточка, таки хліб везе, всігда чистенька. “Маркуша, йди сюди!” І ото їй перепічку, так щоб ніхто не бачив. Так Шурка досі згадує, мати розказувала. А тоді вже стало нічого.
А в голодку люди голодували в селі?
Ой, люди і мерли. То їзде підвода… Мерли ж отак впаде нікому не нужне, підвода їде, собира, одна яма і копають. А одні оце, де Зінка живе, то там був погріб і жили, їх чогось називали Вовки. Мені було 6-7 год, не все запомнила, але все помню. А от шо вчора вечеряла, ні за шо не скажу!Забуваю. А те, шо в дєтствє ну все помню і все. Так ті Вовки, в їх дві дівчата було, виїхали в Москву, а батьків бросили, бачили однак не спасуть. Так вони померли, так їх завали погріб, так вони ото там. І хата на тім погребі стоїть. Як вони сплять? Там покойники. Дуже мерли люди, дуже. Підводами собирали.
А скільки померло?
Я, дєтка, не знаю.
А батько Вам не говорив?
Ну може він і говорив, ну я дуже мала була. Я таке запомнила, шо мені касалось.
Так а чого люди мерли?
Ну голод, не було ні хліба, нічого не було. Шо було й те забрали актівісти ті, називалися.
Так актівісти ті, що з села, чи ГПУ із району було?
Ні, свої. Ну був оце той, шо сообщав усе — це не наш. Він нічого в хозяйстві не понімав, абсалютно, а прислав район. Батько його так не любив, шо він такий несправедлий. Тоді поставили його завклубом. Оце контора, тут далі ясла. І я в яслах була, садік (тоді ясла називались).Велика комната і розкладушки дерев’яні. І ото кухарка навере, нагодує, багато нас було. І ото так розкладушечки, розкладушечки попід стєнками, попід стєнками. А Петра Варимонича мати кухаркою була. І сказала (от Петра старший був Микола брат)… тоже один ряд дівчат, другий ряд хлопчиків. І він підмітив, Вася прийде, мама напече, сметанки наллє і орішечків трошки, бо батько молов, може вона трошки ходила, украла. Ну по багато не було, а так потрошку. А він принесе, а він де моя койка постука, я схватилась, ось і Коля прибіга. А тоді за углом поїмо, тоді Настя, як її, Настя Івановна, мати його, більшенько мені суп насипе.
То Вас у яслах годували?
Да. Ну в мене дома вже тоді корову віддали, людям віддали коров уже в 33-ім годі, по моєму, наша корова вже дома була. А молочко трошки запустить там галушечки або шо і так виживали.
А батько, він не був комуністом, він в партію не хотів?
От не хотів і всьо. У нас і прокурор, і суддя… Оце приїзджають з района, з батьком дружать. І в совхоз привозять таку сєть і оце до вечора сидять за столом, випивають. Шо окрошка — холодний борщ, тепер окрошка, а тоді холодний борщ. Ото квасу наробе мама, така бочечка дерев’яна в погребі. В погребі й не нада холодільника, глибокі були. І ото окрошка ціле відро. І дядько приїде воєнний в отпуск, так батько мене звав: “Клавусю, борщ є?” – “Є”. Сама вже робила, вже я в школу ходила, це вже 37-38-ий год, вже мать я в 4-ий ходила. Сиплю їм, борщ, а тоді вже надоїда, так я беру (каструль не було) чавун, тільки всередині емалірована біла. Беру чавун той, поставлю їм на столі. І ото предсідатєль сєльсовєта, дядя воєнний, ну прокурори, тільки прокурори, більше не було нікого. Тольки приїзджають вони тільки на виходні і їдуть тоді ноччю в совхоз — рибу ловлять. Не дадуть і рибину! Цілий день їли і батько з ними поїхав, приїзджають, сєть розстеляють, сушать, а самі поїхали на роботу. І рибини не оставляли. Ото так було. Ну шо ще?
То батько вернувся, коли голодовка кінчилась чи як?
Ну вернувся ще голодовка, мололи ж муку. А тоді батько таки наважився трошки не муки, а зерна у мішечку і приніс, і поставив на плиті в нижній хаті, бо вона не отоплялася. А за ним слідили. З ісполкому у совєті всі предсєдатєлі з’їзджаються.
Батько вернувся з тюрми і зерно хотів достати?
Ну, вернувся, то трошки помоловся, а його приїхали район, обратно прєдседательом поставив і вже робилось дуже харашо. Наш колхоз “Сталіно”, сусідський колхоз “Іскра Леніна”, сусідський колхоз “Перемога”, а то радкоператорка там, комуна називалася. Батько в комуну не схотів. Як його жали, щоб він поступив у партію, а він: “Знімайте, я не хочу”. І поки война началась, він не поступив. А чого — не знаю, ше мені не доходило.
Не знаєте, чого не хотів?
Ну не схотів і всьо. Робити робив, а “не хочу” і все. А дядя той воєнний, той партійний. А цей самий старший брат не схотів у колхоз, землю в його ж батько забрав. Дідусь же подів — і батькові виділив, і тому виділив. І з одним живе, а другий зразу постув у комсомол, дядя Вася. А земля дідусева була під гарівкою, під залізною дорогою. Чого він батькові моєму і хату недалеко поставив біля ставка. Ну два года тільки жили.
А тоді вже і крупчатку їли і м’ясо… Ага, я хотіла сказать, як мама у больниці, а батько у тюрмі, а ми ж голодні як собачата троє. А брат старший придумав: колодязь заваливсь, він дужче завалив, стрибне туди, бурячка наріже, а зверзу тоненьким хмизом накриє. А зайців по двору ходили зайці. А вони чують, тільки на той хмиз і впав, а вилізти — не вилізе. То в нас на горищі по два висіло. Картошки нема, а Поліні вже було 10 год, юшки наваре і м’ясо. А тоді зайця однесе дядькові Омельку, батьковому брату, шо бездітний, а він шось нам добренького дасть. Та я кажу, які ми дурні були в цю войну. Чого ж ми зайців не ловили?
В 31-му судили, коли батько роздав людям зерно?
31-ий ще так нормально було, а 32-ий ото вже голодовка і 33-ій — це страшна голодовка була. А 29-ий і 30-ий це ще тільки так організовувалося, все отаке.
То батько помагав людям, вони йому дякували потім?
Ой, вони і зараз згадують. Він був такий простий дядько, проста сім’я була, ну хазяйновиті були, канєшно. Чотири сини в бабусі, старший дуже хароший був сапожник, батько оце… Ніхто не занімавсь механізація оце, двигатель, молотарка, весь інвентар — це на батьку. Третій син харош був плотник, но заболів туберкульозом і вмер вже в 34-ім чи 35-ім годі. А той же комсомолець, зразу поступив у комсомол. Так їх, три хлопці, послали аж у Вінницьку область, як ото — завербували. Так він там побув, мабуть, з год, єлі живий та теплий вернувся, вош привіз скільки, мама ратувала, ще неженатий був.