- Місце запису: місто Гоголево, Миргородського району, Полтавської області;
- Дата запису: 10 серпня 2021 року;
- Хто записав: Кравчук Тетяна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
- Респондент: Ладивір Петро Федорович, народився 18 червня 1929 року у селі Солонці, Миргородського району, Полтавської області;
- Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі селі Солонці, Миргородського району, Полтавської області.
(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Скажіть, будь ласка, як вас звати?
Ладивір Петро Хведорович.
А коли ви народилися?
1929-го года.
А який день?
В який день?
Число, місяць?
На Петра, 12-го.
А де народилися?
В Солонцях, я в Солонцях жив до 55-го году, до начала 55-го року.
А розкажіть про своїх батьків, як їх звали, чим вони займалися?
Батьки в мене дуже хороші, дуже, я за своїх батьків і згадувать так мені, дай Бог і вам таких батьків, шоб були такі батьки, як в мене мати, бабуся, мати і батько.
А як звали ваших батьків?
Хведір Антонович Ладивір.
А маму?
Устя Омельянівна, батькову фамілію чи її? Даценко.
А чим батьки займалися?
Батько в колгоспі робив, мати в колгоспі робила. Мати на різних роботах робила, у ланці, сусідка була ланкова, ланкова, а вона в неї помощніцою мати. А батько він спеціаліст був, на бойні робив, бойня була тоді, тоді не розрішали вдома різать свиней, а тільки везти на бойню, і смалить не розрішали, а драть кожу, шоб здавали йому, він принімав кожі, на бойні робив батько.
А розказували батьки, як вони в колгосп пішли працювати?
Ой у колгоспі важко було. У нас була коняка, ми жили одноосібно і була в нас коняка молодінька, ми всігда нею втішалися, віз був, плуг був, борона тоді дерев’яні. І з сусідом, там через три хати, троюрідний брат батьків і в того коняка була, більше ні в кого там не було. І то вони обробляли землю, косили, а тоді батька як почадили мого в тюрму, в 33-му році, в 32-му році.
А чого посадили?
Скажу тобі, голубочко, шо батька мого посадили і плакать хочеться. Він біля нас був, він не кидав нас ніде. А там один був учитель – Хмара. А мельниця тоді була в центрі і обікрали мельницю і муку в мішках, воно видно багато наносили, і в березі, в нас город був до берега туди, а там у нас солома була. І він сюди доніс і в соломі тій поховав. А тоді ж найшли і кого, а хто сюди приніс, і батька по тій вині, батько три года одбув ні за нічо. Батько біля нас був, а кому це докажеш, тоді правди не було. То не докажеш нікому, ми росли без батька, щитай, то посадили, то на польській війні, то на германській війні. До 47-го року вже всі були комісовані, а батько до 47-го року в Челябінську був каптенармусом, біля воєноплєних німців, ті устраювали тракторний завод у Челябінську в Росії, а він там був до 47-го року, репарація була плєних німців в 47-му році і його ето, його демобілізували. В тоді ж друге в нас горе було, велике горе, батька скинули з поїзда. Приїхав батько, віз мушок там бєлья, дітей же ж нас четверо було в батька, чотири хлопчаки. Да, кроме мене, ше три брати було. І він через клунку, весь мішок і чемодан назад, а сумку наперед і в’язав тим, тоді провода, електропроводка не було такої як оце счас, а тоді обплетена зверху тим, трап’яна, нитками, і св’язав оце, а вони ж думали ті урки якісь, шо це переріжуть, а проволки не перерізали, а його штовхнули. А він доїхав до Гоголево, а в Гоголево поїхд не став. І з поїзда скинули, благодаря цьому, батько ще 4-ри місяці без сознанія був, чотири місяці біля його ми сиділи, як мала дитина, і ми біля його, як біля того, чотири місяці.
Це в якому році було?
Це було діло в 47-му році, 48-ий.
Це тоді теж голод був, да?
Голод, оце ж і голод був. Ми голодні, він їхав біля воєноплєних, було шестеро часів, чоботи були, ботінки були, одежа була, білья пар несколько, ну коє-шо там бєлья, часи осталися, в більї були заховані часи, то оставилися, їх чинив, но вони всьо равно пропали. Бо батька їздили скрізь по врачах, брат, старший брат їздив врачі, а врачі таблєтки було, його лічили більше снадтворним, такі жовтенькі таблєтки, як квасолька. Вони мені в полку ще й досі. І батько оце дадуть таблєточок, він, шоб спокойно. І він на печі було чотири місяці, не мог встать.
Це він, виходить, з цього табору вертався?
Це він додому вже, як демобілізували його.
А де ж він всі ці речі взяв?
А там же ж, він же ж був каптенармусом, каптенармусом, він тряпки, все було в його розпоряджені. А німці, як уже їх репарація була, то вони коє-які пооддавали йому, він і до німців, і до в всіх був, батько в мене, безвредний. І вони йому і часи пооддавали. Ми ж питали: «Тато, а де ви часи взяли?», «А це дав отой, отой фріц», називав по імені, ото таке.
А коли батько був в в’язниці в 32-му…
З 32-го по тридцять, ну три годи.
По 35-ий, да?
Да-да.
А де він був, де ця в’язниця була?
У Бошково, біля Полтави було Бошково, у Бошково він був.
А носила може мати йому їсти шось?
Возила, возила, шо їздила, це їздила, і ми їздили даже до батька. Він сам був, він коні дуже любив, в нас і коник тоже був, тоість, кобилка була. І він біля коней сам був у цьому, в Бошково.
А коні в вас забрали, да?
Коні?
Да.
В нас кобила була, … її звать. У, вобщєм, колгосп начали організовувать і у колгосп забрали. Ми плакали, прожалили, ходили туди до неї, така кобилка була красива і скулила. А с парою, спарувалася як грядку оброблять ото троюрідний брат жив, там десь хат через 5-ть, тоже кобилка була. І то на пару, плуг був свій, віз був. Їздили возами, як оце тепер в Даценки до дядьків, до тіток, до дєдів, хресні були. Кобилка своя була. А тоді ж забрали, ми стали нікому не нужні. Як кобили не стало, не стало і нам і доходу.
А все в вас забрали чи щось лишили?
Шо?
Кажу все забрали в колгосп чи щось лишили може?
Ну як, ну все забрали, ну 2 га землі було – землі забрали, 7 соток оставили, кобилу забрали, плуг був, борона дерев’яна була, коцок таке – це забрали у колгосп.
А казали на вас «куркулі»?
Казали, як це тоді не куркулі, забув як називали.
Індуси?
Забув вже.
Індуси може казали?
Та мабуть. Ну шо не з бідного. Ну в нас же ж дідусь був цей Омелько, мамин батько, він був багатий, до нього Мічурін даже приїжав, учьоний цей російький, під лупу його садок. Там садок у його був, там садків не було ні в кого, ні в Матяшівці, вобше не було садків. Од цього дідуся пішло все, від Даценків, Даценки їх. І він, уже дідусь, як став там хазяйнувать, там пісок був, кургани такі було, яке то ідуть, викупив пісок той, курган. А даже тут жив, як же Іванович, Олександр Іванович Даценко жив, то його батько – Іван Даценко та казав оце дідусеві, шо нашо тобі це здалося цей пісок. А він робив із піску такий доход, шо, значить, як виращував, шо вирущував, який доход. Пісок, там кургани такі, а він взяв нарубав вільхи, нарубав кілочків, там не перещитать скільки кілочків і по тім вже піску розбив рядки і кілочки поставив. І біля каждого кілочка ямку викопав і туди вони із Авічина там була, вона ж і січас є, із того брав отой торф і возив конячко в оці, в ті засипав, у ті ямки. І як вродило на перший год. Це мама вже розказувала, шо як вродили кавуни, отакі, каже були кавуни на піску, в оцих ямках копали, і в це у ямки засипали торф отой і кавуни, кавуни, кавуни. І пішло, і Матяшівка начала кавуни, а то було ходили просили до діда. Ото таке, так шо можна скрізь, тіки…
А не розкуркулили цього дідуся, Омелька?
Та нє, не розкуркулили, він же ж не дожив до цього, бо йому ж ноги обрізало. Це ж їздив Богу молитися на, як же ж оце осінью празник, Покрова, чи як?
Да.
На Покрову це він їздив Богу молився.
А як ваших братів інших звати було і якого вони року?
Ну самий старший – Василько, Василь, другий брат Іван і третій самий менший Яша.
А розкажіть ще за батьків своїх, як мати виживала в 32-му, коли батька в тюрму забрали?
Ой, лучше не розказувать, скільки сліз було, скільки бід на матір, їсти нічого і батька немає. Але де ж воно тоді. Дуже важко було матері, мати, ну мати в нас була, ну як ото сказати, Царство їй небесне, дуже, дуже, дуже, батьки дуже хароші в мене, я за батьків не скажу ні слова. Другі, як кажуть, шо батько згонив, а в нас він як та квочка, дітей біля себе, і мама, і тато такий. Дуже добрі батьки були. Дуже добрі.
А коли мати в колгосп пішла?
У 29-му році, тоді як я родився.
А платили мамі щось в колгоспі?
Та в колгоспі платили, чого, 3 грами хліба і 3 копійки на трудодень. І те ж забирали, бо налоги. Налоги були страшні, накладали налоги. Здай хліба, здай картошки, здай грошей скільки-то, яєць, молоко 120-ть чи 150-т літрів здай, коровку держиш – молоко здай. Ми ходили і я, пас корів і такий малий носив молоко 3 км хверма, там сепаратор був, туди носив в тикві, в гончарній тикві, молоко носив. Три-чотири літри, як сьодня помню. Ото таке.
А водила вас мама в ясла?
Де ясла, які ясла, ясла до короликів, не було тоді ясел. Був патронат, був у селі був патронат для сиріт, в яких не було батьків, був патронат у колгоспі. І там були багато, ну більшість дітей, в яких батьків не було зовсім.
А що вони там робили в тому патронаті?
Нічого не робили, шо їли. А як може шось там на основном, там були ті, ну підвали там були, дуже великі такі там жив пан Хамко раньше багатий, багатий був такий, як його називали чи паном, чи чим. І був Ханко цей і в його була молотарка, паровик, елеватор був, от і построєні постройки були, сарай, комори там, там десь було комір, мабуть, штук 8-м, комір. От, двір так сохранився, но там уже комір нема, бо порозбирали, но словом, там на тім місці є. От оце Ханко цей, він багатий був і його було це все. На тім дворищі організували колгосп, усе туди звозили і скотину, і шо було.
А хто це звозив? Хто приходив забирав і віз в колгосп?
А тоді були ті, як їх називали, я вже й забув, як їх називали, ходили…
Буксирники?
Бурсірники, да. Забирали все, і дітей, і нас, ми і плакали, а маму хватали за ноги. А вони і нас били даже. І тоді ж хліба не було нічого, а колосочки були збережені на своїй ниві, і колгоспна нива. Колосочки збирать ходили, торбинка та шо в школу ходиш і в оцю торбинку колосочки збирать. То тією торбинкою по пиці били. Одбирали торбинки ці з колосками і били ці. Це ж воно було, так і січас є, є ж такі, шо немає, на них дивишся, шо женщіна, шо діти, були такі. Як їх називали, забув.
Об’їждчик.
Нє, не об’їжчики, тоді їх по-другому називали, но вони були так, як об’їжчики. Це було, як ідеш полем, він дожене, штанці обтрусить, шоб цих колосків не наховав за штанішки.
А як ви врятувалися в Голодомор, може хтось вам допоміг?
Щас скажу вам, поміг Бог. Бог нам поміг. Ми були до роботи не ледачі, мати нас воспітала так, ми считай, там же озера в Солонцях, по тих озерах було скільки риби, в’юнів, карасів, риби багато було. А мене навчив, там дідусь один, 92 годи, так як мені в цей час, навчив мене в’язать ятирі, а брат навчив плавці робить, вобшем з братом удвох ми робили ятирі, ловили рибу, пісаки, сачки, кружельці, вобшем, всякі прєспособлєнія. Ми, считай, рибою спаслися. Рибою і кролів держали. Голуби вгору, а кролів в нору, а голуби вгору, і нема плану до двору. Так було тоді співали. Ото там було один в нас казав: «Голуби вгору, а кролі в нору, нема». Но держали кролів ми, дві ями і кролів багато було, ми ото вижили так. Хліба не бачили ми. Товкли, оце весна, старалися, як акація цвіте, акація цвітів оцих назбирать, натовчуть і мати млинців напече, такі добрі, шо куди ті цвіточки. Отаке. Ну що ще вам розказать. Нагадуйте.
А ікони в вас вдома були, не забирали ікони?
Ніхто, ну може де в кого, но в нас не забирали. У нас були ікони батьківські, ті, шо вони вінчалися були, погоріли канешно же, були ікони, були образи.
А була церква у селі?
Не було. У Сорочинці ходили. У Великих Сорочинцях, оце зі сторони Солонець була та Пречиста, чи якось її так називали, церква, зразу звідти, оце зразу як в Сорочинці в’їжаєш і зразу там хверма, а там на бугрі була церква, дерев’яна, красива церква була. Її в 41-ом году, в 40-м году її розібрали, а в 41-ом году начали клуб робить із неї, з цеї церкви, а тоді німці, як уступили, зима 42-го року була сурова і вони спалили оце церкву ту, гарна була церква. Друга в Сорочинцях, Полянівська і Спаська церква, дві церкви було там.
А коли церкву розбирали, то люди забирали ікони додому?
Та їх і раньше забирали, як тільки начали, тільки тоді ж були придурки, які не давали. Були умні, а були і багато дураків. І тепер хватає, а тоді тим паче багато було. Були, були.
А з вашої сім’ї в 32-33-му, в голодовку ніхто не помер?
З нашої сім’ї ніхто, нє, дідусь вмер. Дід Антін, татів батько у голодовку вмер.
З голоду, да?
З голоду. Ну сім’я була в дідуся, в батькового, їх десь 11-ть чоловік було. Сім’я, бабуся Ганна, дід Антін, а то Тарас, Гаврило, вобщєм, ну вобщєм, ото скільки, остались з їхньої сім’ї дядько Іван, дядько Степан, дядько Павло і тато, це чотири сини, і Хведоська, і Олена, і Мархва, оце три, оце скільки осталося. Сім чоловік.
А як діда Антіна прізвище було?
Ладивір.
А де він жив?
Вони десь заєжі, вони вроді, кажуть, шо це, як колись сиділи, якось брат став, ще тато живий, каже родословну дідуся, каже, шо у дідуся, шо ви не знаєте тато, а тато каже, шо дідусь, батько казав, шо вроді поляк він сам. Вроді поляк був батько, а мати вроді із Байдака, Миргородського району. Ото таке.
А пухли люди від голоду?
Як?
Пухли?
Оце, я не сказав, у 32-му році просяться ночувать, ідуть жінка і двоє діток, хлопчик з дівчинкою, вже пухлі. Вже пухлі, живіт ото-то, ноги, як, і попросились ночувать. А мати ж вона сирота тоже, вона ж і шкода і самих, важко самим, вона їх опустила ночувать, дала молочка, вобщєм, під те. А на утро встала, а вони всі померли. І батько пішов заявлять у сільраду, шо отак і отак, приїхали підводою. Підвода, віз, отак дві доски і отак дві доски і кидали їх, як ото, а як вспомню оцю, не можу. Кидали вроді не людей, а вроді якись ето на той віз. І везли, там могилка була, счас нема і пам’ятника на тім місці. Немає і ето, шо там поховані.
А це була така могилка для всіх чи окремо для них?
Копали, по заявкам від колгоспу, чи від кого, не знаю, я не в курсі діла цього, но викопана яма, глибоченька, но не дуже глибока, бо там вода близько. І туди звозили їх, так оце привезуть там скільки чоловік, прикидають землею, ще, ще і так поки яма наповниться. Багато дуже мерло тоді. У нас у нашій хаті десь чотири чоловіки вмерло. Просився ночувать чоловік, на утро, або вже пухлий був. А всі дітки тоже пухлі були, дівчинка та хлопчик. Отаке.
А часто хтось приходив, просився ночувати?
Ой, часто, приходили ж їсточки хоче, каже. Діти такі були, геть, пухлі, просяться, хоч крапельку йому хотілося, хоч краплиночку молочка ковтнеш і всьо. Ми тоді, якось тоді у нас, то хазяйство, я ж кажу, кролі держали, рибу ловили, навіть дітвора. Ятирі ми в’язали дуже з братом ловко, і сєтку в’язали, і ятирі робили. І ятирі було поставим, я держав. А недалеко дядько жив, четверо дітей тоже було, три хлопці і дівчинка. То вони не вміли в’язать. А ми з братом училися і в’язали. В мене на чердаку єсть зв’язане, син десь там ятирі пороздавав. Не знаю, кому він пороздавав був, були ятирі. Із жилки, із цих, шо рибу ловлять.
А скажіть, це ви розказували, шо яму цю копали для людей, які померли з голоду, а де це це місце є?
Воно біля кладбіща було, кладовище там. Там було, як вам сказать, оце в Солонцях, там була могилка, могила вона є, і там зразу кладовище, там кладовище так і є, і зараз. Одне, друге під Барничі, а тут оце де центральне кладовище тоже була могилка, така, ну шо там було, но могилка була. І тут оце ями цих копали по наряду, от в колгоспі наряди. Я ше малий був, не касалось воно, но копали ж ями і тіла закопували. Без всякого, ніякого, ніхто не виступав, не об’являв нічо, поховали.
А скажіть, ці люди, шо до вас приходили до хати, просилися переночувати, це були місцеві люди чи чужі?
Ні. Більшість, отам за Сорочинсьцями, Сакалівка, Лихвирівка, Панасівка, там оті села, там воно ліс і пісок і дуже бідно там жили люди. І багато звідтіля дуже ходило, багато дуже. Ішли всі, добирались до станції, шоб куди-небудь поїхать і не знаю.
А часто в Голодомор люди допомагали один одному? Може ви знаєте, шо сусіди часто приймали в себе переночувати?
Вони вроді нічим поможуть, як вони всі, вони всі були, мало тоді було, шо які забирали поселинням, хто, а тоді більшість бідних було. Повиїжали, там ті на Донбас, вобщем в города, в Харків багато, в Харкові багато солончан дуже. Тільки їх вже ніхто не знає, вже самі не знають звідкіля вони.
А було таке, шо, наприклад, в село чужі люди приходили і заселялися і вже тут лишалися жити? Ну шо переселяли до вас в село чужих?
У голодовку не було.
А після голодовки?
А це при німцях багато було харківських, казали, шо харківські, а звідкіля вони були не знаю. Ну просилися і жили місяцями, тільки був один остався і то в Росію уїхав. Кравченко, вона мєсна, Олена то була, а він при німцях тікали.
А з Росії переїжали сюди?
Та було два кацапи, було, два. Ну дядько, вобщєм, мою тітку держав, дядько Олексій. Він, тоже десь, не знаю з якого регіону він з Росії, казав, шо там тоже голод захватив. І він з дочкою приїхав, з Танькою сюди. А тітка моя Мархва, моя мати хрещена.
А коли це він сюди переїхав?
Ну хіба я запомню все, не знаю.
Приблизно?
Десь отам у 36-39-му такоє.
А коли ви йшли в перший клас, то багато дітей з вами йшло?
Було 38-м чи, багато було, тоді дітей багато було. У нашім класі було багато, та не лише в нашім, перший, другий уже, третій клас. Даже другий і третій клас в однім зданії училися.
А як ви думаєте, хто зробив цей голод в 32-33-му?
Та хто ж зробив, комуністи, комуністи ж керували. Сталів вобше був паразіт, Берія був і Єжов був. Єжов, ми у третім класі сиділи на занятіях. І одкриваються двері, отак звідсіля двері одкриваються в клас, заходе два в будьоновках, шабля і пістолєт. І заходе сюди, а нас учив Сава Антонович Перебирій, був учитель, не учитель, а батько був, ох і учитель же ж був, людина була дорога. І вони його під руки і повели, і не дали даже з сином, син був Миколка, Володя вроді менший, а Микола був такий, як я. І не дали попрощаться. Як забрали і по цей день.
А чого його забрали?
Ну забрали, придумали тоді, шо єжовщина була, забрали і все. В мене і дядько під Лукою жив, там Хведосій, оце ж Валєнтіна те батько, оце гора, оце був сєнопункт, оце гора вся, сіно тоді возили, оці всі і сорочинці, і Обухівка, і Бірки, вобщем, возили, план був тоді, тоді ж держали коней, коні свої. І тут пресували і в вагони, і одправляли сіна. І дядько це мій був, начальнік сєнопункта, на нього написав Віхової Вєрки батько, докладну написав, шо він зв’язаний із бандою і його забрали. І сестра двоюрідна добивалась, добивалась, потом як оце вже, шо його в Харкові розстріляли. Тоді розстріляли безвинних людей, я ж кажу батько мій біля нас був, ніде не був і посадили.