1. Дата запису: 10 серпня 2021 року;
2. Місце запису: село Сенча, Миргородського району, Полтавської області;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Чех Мотрона Федосіївна, 7 квітня 1928 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Сенча, Миргородського (нині Лохвицького) району, Полтавської області.
(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Скажіть, будь ласка, як Вас звати?
Мене?
Да.
Чех Мотрона Хведосіївна
Коли Ви народилися?
Двадцять восьмого.
Року, да?
Да.
А як звали Ваших батьків?
Чех Хведосій Андрейович був.
І мама. (голос за кадром)
А мама?
Мама — Олексенко Олена … Олексіївна.
А чим Вони займалися? Мали господарство якесь?
Мали.
Розкажіть нам про … Що тримали?
Корова була, свині були, птиця була. Хазяйство було полностю все.
А брати, сестри у Вас були?
Сестри були, нас п’ять було.
Як їх звали?
Була сама старша. Це була Чех Олена Хведосіївна, а тоді була Чех Ганна … Хведосіївна …
Наташа. (голос за кадром)
А тоді була … не знаю, як Вам сказать би, вона була то наша, материна, ну вона була Труша. Мати йшла заміж за батька, так була вона із дитиною. Так от чи її пишіть, як хочете, чи на Чеха, чи на Труша. Труш Наталка Андреєвна, є така?
Да, добре. Хай буде.
Ну, і Чех Мелася Хведосіївна.
І під час Голодомору Ви жили з батьком, з матір’ю, і було оце п’ятеро дітей, да?
Да.
Скажіть, а батьки в колгосп пішли, працювали в колгоспі?
Обізательно.
А чому вони пішли в колгосп?
Ну, як чого? Потому шо тоді заставляли. Хочеш, не хочеш — іди в колгосп. Забірали ж усе.
А шо забирали?
Коня забрали, корову забрали. Ну, свиней батько повирізав. Ото то …
А земля була?
Була, 35 соток. А тепер уже більше.
35 соток, це було до колгоспу? Чи після того як уже вступили до колгоспу?
Ну, як Вам би сказать, батько купив хату стару. Там були грядки оці, а він не брав ніде.
Працювали в колгоспі, а їм за це платили?
Обізатєльно … копійки.
І трудодні писали?
Да, були трудодні, виходи. Виходи були. А вже вони там як уже тоді вели тамочки трудодні ті. Ну, зарплата була дужа мала — сім рублів, восім рублів. Оце роби місяць, і отака зарплата була. І в кінці года давали, так ото получе мати восємнадцать-дванадцять рублів — на плаття не набере.
А батько, що робив у колгоспі, яку роботу?
Ну, як сказать, рядовим, куди пошлють.
Скажіть, а Ви пам’ятаєте голодовку? Ваша сім’я голодувала?
Наша сім’я уся голодувала, ну вижили. Вижили за счьот дітей: ходили акацію рвали, будяки по вигону. В общєм, ну були і дівчата, всі старалися. Батько був пухлий, мати — пухла. Багато було нездорові. А тоді вже ж ми як стали, ходили людям помагали. Люди нам по кусочку хліба давали. Ми батька, матір годували, а самі вже жили, шо найдемо по полю, той наше. Який бур’ян був не ївся — усі їли. Такі були в нас харчі. А в людей, канешно, було … не було оцього. Потому шо як діти малі, а вони взрослі, то … то мерли, та й і все.
Я ходила до агронома. Був агроном у нас (тут по сусідські жив), і вони мене так полюбили. А він получав пайок. І він мені було ото … Я піду пол помию тамочки чи шо-небудь зроблю о. Вона мені дасть кусочок хліба і каші рисової, то я кашу поїм уже ж . А батько їх і хліб матері принесе …
То агроном Вам допомагав?
Допомагав.
Він був хорошою людиною?
Хароший, хароший.
А він тільки Вам давав шось їсти? Чи до нього інші теж приходили?
Та ні, в каждої в нас було своє. Хто багатий жив, там була Олька. По отаких ото ж ходили помагали. То вони були старші — пололи, убірали. Це й було.
Це ви за голодовку розказуєте, да?
Да, да, да, да. Ну, це ще, це ще ж не голодовка. Ще розкажу я Вам за голодовку : як помирали, як ховали, як вкидали.
То розкажіть. Люди помирали, да?
Помирали. О це ж у кладбіщі нашім отут поставили пам’ятник вже три годи. Хто поставив і ніхто і не знає — поставили ноччю. Хто його поставив, Бог його знає. А могили ж тоже покопали ноччю. Такі ями глибокі, шо, не знаю, так якби ускочив, то як у колодязь. Ну, і було ж таке время, шо люди мерли дуже, дуже мерли. Ну, немає нічого їсти, немає! І особєнно такі підлітки годів тринадцять-чотирнадцять. Ну куди воно? Ні піти, ніде й достать, а красти не імили понятія, шоб тоді вкрасти. Ну, так і прожили. А батько в мене був, він — дуже жалісливий чоловік. Він було ото … повикидають навулицю. Ну хто? Ну, ніхто не приймає. То батько на підводу поскладає. Виплів латки, одну рогозяну, одну солом’яну. І ото підослав на спід могили в ті, а зверху рогозяними укривав. І було ото: поїде по-під дворами (віз шість-сім душ), покладуть, привезе, складе туди у яму. Ну, а тоді ж уже стали більше — привозили машину із того … з лікарні. Повну машину! Боже мій, вони страшні були люди, потому шо дизантерія була велика. І ще і ворушилися, і мурчали шось там. І під’їде машина, виверне їх у ту яму і всьо. І так ото дві ями навозили. Ну, дуже мерли, дуже мерли од голоду. Таке тощаки самі. Ну, і нічого ж і не зробиш було. А ті, шо робили подлость: забіралии одежу, шо там бурячок десь зостався чи шо-небудь. Ті наживалися … жили ж. А такий простий народ, він дуже бєдний був. Нема защити невідкіль, ніхто не захищав. Чи в тебе є, чи в тебе немає — нікому ти ненужний був. Ото таке. Валяли і груби в хаті (було ж … такі палки були желізні, гострі). І ото було розриє грубу. Ну, хто ховав же, та висівочки були із пшона і там муки трошки чи крупів трошки. Ну, забірали ж. Забірали, а їхньої сім’ї немає. До нас зайшов же, ну наш чоловік же. Ну шо, мама … у скрині в нас була мамина юбка (називалася вона) така з хвандами. Ну, і вона її було ж ото в скриню кладе і два платочки було квітчастих. І він одірвав прибоєц, забрав уте все чисто. І зносили (тут була женщина, і чоловік із нею був), зносили у той магазін і продавали. Ну, так шо ж там брали? Брали де ловкий рушник, де платок хароший. Ну, матерії такої ж тоді не було дуже. І так ото проживали. Ну, здівалися дуже, дуже таки здівалися. І їм Бог наділив, шо вони всі поболіли, і всіх покалічило. Таки казали: “Хоть Бога й немає”. Є він! Який же Він, хто їх шо це робе. Ну, пропали всі чисто, покалічило. Була одна женщина, убралася, люди оце обдирала людей. Так вона на одне око сліпа була, противна дальше нікуди. І вона було занімається — обдирала людей. Так її так скалічило, шо: як кинулися її ховать, шо не можна було розправить. Та зробили таке ящик, та в ящик її посадили і так забили її, і заховали. Ніхто вніманія не обращав. Так живуть … Шо Вам ще?
А як звали цю жінку?
Уляна.
А фамілія?
Мережко.
А інші?
А?
Інші люди, які обшукували і забирали, як їх звали?
Ну, їх же було тіко шість душ на село. На село оце в нас, а в селі було два колгоспи. Ворошилова був, і Сталіна був. Ми в Сталіна були, а то Ворошилова ота сторона од річки була. Ну … мужчини, мог би сказать розумні, а в такій справі дурні були, обдирали дуже людей. Забірали все, шо не було. Було ж тоді багато кожухів, так вони забирали ті кожухи. І однак і не спользували. Один дядько так і побив одного за кожухи. Ну прожили.
Ви кажете, побив за кожуха?
Да.
Коли це було?
Ну, це було в тридцять третьому отак, отак.
А за що побив?
За те, шо він у нього забрав і кожухи, і платки …. та ,в общєм, усю одежу. У нього була цінна одежа, і він забрав усе: поскладав, пов’язав (і там найшов, ще женщіна якась підійшла), забрали і пішли. А він тоді, вже ж видно з тєрпєніє, гнав корови (тут пас, це повз нас), і він перестрів його і одмолотив. Ну, він не довго вже й пожив. Ото так заробляли.
А як цих людей називали, шо ходили, обшукували, забирали?
Ну як, був Зайченко Хведір Митрофанович, Бацман Дмитро Григорович, Отліжко Григорій … Петрович. Хто ж іще був? Отліжко Петро був Іванович, отуточки коло нас жив. І ото женщина була одна. Це їх було шість чоловік.
А чому вони ходили, обшукували? Хто їм дав такий приказ?
А хто їм? Шо хотіли, то й робили. Їм приказ дали: “Ідіть, значить, і забирайте!”. Ну, не йдуть там у колгосп чогось, другому треба була … Ну така, в общєм, воно було таке время, шо безвластіє. Чорт зна, хто тоді руководив? Хто його брали? Куди його брали? Нікого не допитаєшся. Каждий чоловік жив, він з двору не виходив — боялися, боялися одне одного. Тіки ж таким і занімалися.
А до Вас один раз приходили, обшукували чи пару разів?
Та до нас ходили часто. В общєм, з міліції приходили (вже міліція була тоді), батька забірали. А шо вони вже там казали ж у міліції, хто його зна. На другий день було ж прийде. Прийде, а ми плачимо сидимо, шо нема ж батька, нема кому руководить, нема кому їсти дать. Отаке було.
Батька забирали. Батько, може, шось на них казав, не хотів віддавати?
Ні.
Не сварився з ними?
Він нічого … ото коня забрали і те … і воза. Більш у нас нічого й не було.
А Ви кажете, батько возив померлих.
Померлих, ну це він уже возив рано. А вже пізніше забрали коня. Уже воно оце перегоріло трохи. Ну, в колгосп тоді забірали — строїли колгосп. У людей забірали ж коні, вози, брички тамочки, плугарки (шо в кого було, те і забірали).
А Ви кажете, дві ями було, було поховання. Це на цвинтарі? Або це яке, старе кладовища? Чи шо це? Де воно?
Та воно осьо напротів нас, напротів нас. Воно … А хто його знає, колишнє воно. Може, людей раньше меньше мерло., бо тут людей не було. Це колися, як у двадцять другому році це тут стояло море, соїдіняло Сенчу і Засулля, до Корсунівки добіралося. А тоді вже ж поступово десь вода дівалася, так як оце сійчас нема води. У нас так: оце сійчас там трохи є вода, то ж було в нас коло хати вода стоїть. А тепер немає, уходить. А куди вона йде? У нас якось і дощу мало. У людей он як чую оце ж по радіо, шо каждого дня дощ, дощ, дощ. Нема ніде нічого, все пропало … дощ. Ну, ми, Бог милував чи так так Бог глянувся на нас, шо у нас пока все чисто є. Законсервірували всього.
Скажіть, будь ласка, а у вас всі вижили? Ви батьків врятували, да? Ніхто від голоду не помер?
Батько?
В сім’ї.
Да, всіх. Ми дружно дуже жили, дуже дружно. Ми ж не счіталися так: шо мені наїстися, а тобі не дам. А було ото кусочок хліба заробимо і всі несем додому. А тоді торгуємо ж: кому більше, кому нада іще й на другий раз ( бо вже ж не підеш на другий раз просить). Отаким побитом і вижили всі чисто ми. Всі! Пішли в колгосп тоді робить. Ну, платили погано. Робили дурно, важко, ой Боже. Я кіньми орала, робила (хто волами). Коровами заставляли, в кого корови були. В нас не було в таке время. Так коровами, було подивишся і заплачеш. Ну, шо та корова вим’я по землі тягається, а в неї сили нема, шоб молоко та вим’я тягать.
Скажіть, будь ласка, а в селі були куркулі?
У селі?
Да.
Були … були. Да, тоді й пани були ж, і пани були. Оце в нас коло колгоспу, тут дом стоїть. Був пан, так його при німцях … ні, совєтські вигнали, засудили на десять год. Він при німцях вернувся. Німці прийняли, дали йому свій дом же. А наші як увійшли, так січас же на другий день на п’ятнадцять год його отправили. І там він і остався. Були, були всякі. Оце ж Грузове. Грузове, де річка була тамочки, де Тимченки, може знаєте, хто такий не знаю. Були ж … школа оце була тоді. Не було, у школу не ходили , а школа була (построїв пан якійсь, у його грошей багато було). Ну і … а тоді вже після того, як уже трохи перегоріло все, у школу було ж брали. Так, брали ж тіко таких, которі багаті, которі багато знають, а бідних не брали в школу. Тоді всі були дурними, нікому вони ненужні були.
А Ви в школу ходили?
Я?
Да.
Я кончила сім класів і більш я не попала — война, німці (не було при німцях школи). Ходила.
Скажіть, будь ласка, а в селі церква була?
Була, хата.
Хата?
Церкви в нас як настоящої розібрали. Була вона, ото була до річки. Хороша церква, так вони розібрали. Так, ті, хто розібрав, до Нового Году померли. Гріх видно великий був.
Це місцеві розбирали, із села?
Місцеві. Да, да, да, свої.
Оті активісти?
Ні!
А хто?
Ну, такі … такі, такі. Простий дядько та і все. Ото набрали їх, восім чоловік було. І вони розібрали її бистро.
І шо робили із цим деревом із церкви?
А в колгосп завезли та й палили. Хто там? Ну, і сійчас скіки дураків є! Скіки сейчас же не празнують! Тоді повикидали ж були і коней, і все. У нас ось тут посусідськи жив чоловік, у його ікони були. Може, та як вони женилися — дві великих, дві малих. Один узяв оце посліднє время, посліднє время (ну годів два тому, може) узяв попродав. Батьки померли. Батько ж то розбірав церку, так на дорозі умер. Син дома, калюжка така була дєтська (чорт його знає, чого він туди попав), шо його ж паралізувало там, витягав ту воду і сам мокрий. А вона лежала — зогнила, ніхто її не доглядав. Ой, було страхоліття: син був у неї, так він пив дуже, пив. Ну, і було ж зваре кандьор чи юшку яку-небудь лемішку. Таке ото готовив.
А Ви кажете оцей сусід, це він був один із восьми людей, які церкву розбирали, да?
Ну, да. Там де усі були восім, і він же ж був восьмий.
І він забрав ікони додому, да?
Додому взяв же ікон. А тоді оце ж продавав. Ну, годів три або не він уже, він уже вмер, не було його. А син …
Продав ікони, да?
Забрав, забрав, да попродавав ікони. І, мабуть, у суботу. Це було в четвер в нас базар, а в суботу він вмер. Я, я потім … дуже скандальні вони були люди, ми не браталися. А тоді він же чує, гукає. А там у нас собака була прив’язана (ну, вона то в своєму дворі, ну близько коло їх). Гукає: “Тьотко Мотько”, – як завиє. Я кажу: “Хто там такий? Шо таке?”. А він: “Я Вам прощаю все чисто, спасіть мене”. Я тоді зайшла, давай свою дочку гукать і онука, кажу: “Отак і отак, ідіть. Потому шо, – кажу, – шо він там, де він плаває. Все, … ну, ото пішли, я ж пішла (бо я так боялася, а вже повночі було). Пішли, а він у валянках (видно кури закривав) і у кухвайці. Так мокре все, не можна ж торкнуться ні за шо. Ну, взяла ж вона й онук і потягли до хати, він вже й ногами не ходив, холодно було. Затягли у хату, кажу: «Передіваться де-небудь!» Ну, висів костюм його, ну не робочий, в общєм, такий. Та в переділи, та до утра ото дожив, та й і вмер. Ото так було.
Скажіть, будь ласка, а в голодовку ходили на поле колоски убирать?
Ви знаєте, шо й не ходили.
А чого не ходили?
Того не ходили — там били . Воно, може, де і збірали. Були такі дівчатка, хлопчики. Ну, я не була на колосках, а вони збірали. Так було охраннік той прийде (та у тож палка або дубець) і б’є. Ну, шо ж ти, так їх і мало було дуже колосків, мало. Я стерню, стерню я брала. Було ізбиваю граблями і беру топить, бо нічим було ж топить. І ото у носилки наберу, приносю, витопим, нагрієм у хаті вце.. А в піч очерет був, очеретом топили.
Скажіть, будь ласка, а в місто ходили люди одяг міняти на їжу, чи, може, якесь золото на їжу мінять?
Куди ходили?
До міста.
Ну, їздили по селах. Ото Западна ж була. Їздили, було брали коноплі чи платки, сорочки вишиті. Одежа все була така культурна. То ми ото забірали і їздили, і міняли. За сорочку два кілограми було муки давали.
Це Ви їздили після війни вже , да?
Да, да, да, да, це після війни було. Сорок сьомий рік, воно почти шо як голодовка. Ну, тико якась така неоткрита була, шо хліба дали трошки. Там дали по двадцять грам чи по двісті грам, а які там трудодні були грідкі.
І в 47-му сім’я тоже голодувала, да?
Голодували. Сорок сьомий рік — це ж война кончилася. Война кончилася, людей нема, нема кому робить. І було таке самісіньке, тіки трохи не таке.
Легше було трохи, да?
Легше багато було, багато. Таких мертвих … ну, больних було багато, а мертвих було … якраз у сорок сьомому році тоді ж була хвороба. Така шо ій було туга, шо не спасешся, вона переходна — тіхв був, шкарлатін був, тубуркульоз був. Ото було оці мруть молодьож більше мерла тоді. До клуба оце ж, в нас же тут навротів клуб стоїть. До клуба довозять, не одкривають, нічого, так на кладбища везуть укидають і всьо.
Скажіть, будь ласка, а в 33-му, в голодовку людей в селі багато ж померло, да?
Да, да, да.
А скільки приблизно?
Ой, не пересчітаю, нє. Дві ями глибоких. Ну, сот до двох, а мо й більше.
А село тоді велике було?
Ну, воно й сійчас таке саме, тіки людей нема. Оце в сей год і прошлий год, і позапрошлий год вимерли полностю сім’ї оцією хворобою. Ну, тепер же ж уколи роблять, а тоді ж ніхто ніяких уколів нічого. Одно заболіло і за тиждень виховали все. Багато таких, шо помели в сім’ї по-п’ять, по-шість душ. Сім’ї були чималі такі. Ну, страхоліття мерли.
А Ви знаєте, фамілії сімей, які померли?
Ой, яких померло? Так, їх багато не пересчітаеш.
А кого Ви пам’ятаєте?
Ну, Артеменко отут був. Був він, жінка, чотири хлопці. Один був у Миргороді у банку діректором робив, там умер.
А в голодовку, в 33-му, хто помер?
У тридцять третьому старші помирали — батьки. А ця молодьож, ще пока вона оставалася. А вже у сорок сьомому році і ці померли. Оцей тіхв і шкарлатіна як ходив (це ж невилєчіма хвороба). А тоді ліків не було ніяких, не було. Ото хина, порошочок, і всьо, а от чього він помага, чорт його знає.
Скажіть, будь ласка, а після Голодомору, в 34-му — в 35-тих роках, сюди приїхали якісь переселенці?
Не було.
Не переселялися сюди?
Ні, ні, ні, не було.
А Ви про таке чули?
Ну, так вообщє, так вообщє-то було ж хтось прийде там, купували. Ну, і хат таких не було ж, то сійчас уже ж і хати хороші. А тоді вона там … ну, шо з очерету все построєне та глиною обліплене та й і все.
А жорна у Вас були в голодовку?
У нас була м’ясорубка. Ми на м’ясорубку мололи.
А шо мололи?
Пшеницю.
А жолуді не збирали в голодовку?
Жолудів?
Да.
Збірали, так годували порося. Ото перемелимо і годували порося. Збірали, я сама лічно збірала у лісі. У нас тут недалеко ліс був, дуби стояли багато і багато жолудів було. Багато жолудей збирали — мішками. Було.
А в голодовку були такі люди, шо помагали іншим? Ділилися їжею, якшо було в них?
Ні, ненавесні були. Шоб я жив, а ти здох. Такого не було. Ну, може, там це було як сестра там чи … оце отакі були. Там мирилися, ділилися. Тоді сім’ї великі були, по-семеро дітей. Тепер це троє та багато, а тоді семеро було. І ото рідня вся одному отаким побитом і виживали. Те тому поможе, те тому поможе. А садили ж (тоді кабачків не було, гарбузи ж були), ото гарбузи садили замість огірків і жили.
Скажіть, а Ваша мама пісні співала?
Ні, ні. В нас були мама і тато Богу молилися.
Ходили до церкви?
Ходили, аж у Київ ходили. Аж у Київ ходили.
А коли церкви не було?
Шо?
Кажу, в селі ж церкви не було.
Була хата вже. Тоді піп найшовся, він був попом, він ото оборудував ту хату і ходили … Багато ходили людей Богу молилися. Було як багато, він надвір виходить, а як менше — то в хаті. Тут хата недалеко була, коло клуба.