- Дата запису: 14 серпня 2021 року;
- Місце запису: село Вовківка, Красноградського району, Харківської області;
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Заможський Євген Тимофійович, 20 січня 1926 р.н.;
- Розшифровка відеозапису: Сура Альона Юріївна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Черкаський Бішкін, Зміївського району, Харківської області.
(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Скажіть, будь ласка, як Вас звати? Звати Вас?
Євген Тимофійович Заморжський.
Коли Ви народилися?
20-го января 1926-го року.
А де народилися?
А?
Де?
Село Черкаський Біжкін, Змієвського района, Харківської області.
Як звали батьків?
Заможський Тимофій Степанович, мати – Марія Семеновна Заможська.
А дівоче прізвище матері? Прізвище матері? по батьку? Фамілія матері?
Муштай Марія Семеновна.
Брати?
Аа…
Брати, сестри були у Вас?
У на… у мене? Старша сестра Шура 23-го року народження – померла. Малетша сестра Наташа 28-го року народження, тоже умерла, од рака; так шо я остався один з усєй сім’ї. Двоюрідний брат, де ви показував, тоже вмер. Дядьки всі повмирали, тітки всі повмирали. А я до сіх пор небо капчу.
Скажіть, а батьки чим займалися?
Мої? Коли?
У 20-х роках.
У 20-х годах тоді були єдинолічнікі. Кусок землі і за счьот цієї землі жили. У дворі в нас було: кінь, корова, 10 овець, курочки, качки, клуня для снопів і сарай, і хатка, ну сій час споминаю, баба Міся з вівцями спала, з ягнятами, як вони родилися. Ну хатка така маленька, ну примерно отака як оце, а потом через стєнку руская п’єска – кухонька, так називаємая. Оце такий размєр був хати, оце ми там жили, пока не пришло время, коли нас розкуркулили. Батько в це время робив в сільській раді, його заставили розкуркулити друга свого, він отказався; вони придумали, як же ж його розкуркулить тоже (мого батька) за те, шо він відказався розкуркулить свого товариша. Ну в зв’язку з тим, шо він був секретарем ради у нього печатка, наган збоку був це я зна… помню, вооружонний був, послали його в Харьков мінять печать – найшли причину, і за це время прийшли нас розкуркулить, ну хорошо, шо тоже нам сообщили добрі люди, шо завтра вас будуть розкуркулювать. Мати успіла, одна хата стояла під лісом пуста дядько якраз звідтиля поїхав кудась, ми й ще називали її павлова хата, вона за ніч перенесла туда всі вєщі, постель, ну скільки могла харчів тоже перенести це все за всю ніч; а утром прийшли, забрали коня, забрали курей, качок, овець, корову і вигнали нас із хати. Ну а батько ж приїхав, а його опять предупредили, шо тебе вже розкуркулили. Ну він якось придумав зайти в сільську раду, печать положив, наган положив, а сам утік, потому шо, коли розкуркулювали, то всю сім’ю в Сибір направляли. Ну, а ми ж утекли туда, вони не знали, шо ми там, а батько десь тоже ховався у друзєй, а потом поїхав аж у Блєзніцовський район, а вже там совхоз був імені Сємнадцатого партз’єзда і отдєлєніє совхоза, він там був помощником, устроївся помощником бухгалтера отдєлєнія етого совхоза.
Ми осталися одні, тут наступив голод. Оце якраз розкуркулили нас і тут же ж голод. Ну те, шо було поїли, а потом, а шо ж дальше? Нема ж ні в кого нічого, усе, шо було в селі, повигрібали, і тут голодовка пішла по всьому селу. Велике село було і от голоду, коли вже голод закончівся прімерно половина людей вернулися в село, а остальні розбраталися куди де хто, хто в Росій остався, а хто десь у другоє місце поїхав, а дуже багацько поїхали і село обідніло зовсім. І от ми там сидимо, ну мати тоді і каже: «Дітки, тут самі ж будьте». А шо ж дітки, ну старша сестра та їй уже, це ж вона в 23-го года вже 10 років було, уже дєвочка собразітєльна була і ми осталися втрьох в цій хаті. Мати зібрала свої вєщі і поїхала в Росію, мінять вєщі на продукти: пшоно, там шо-небудь, мука, ну шо давали… бартерни я связі. Ну і довго її не було, а в нас їсти нічого, єдінствєнне шо було – бочка сольоних огірків (дядько цей засолив) і ми оце огірочка це ми їли їх поки не виїли всю бочку, ну може вона не повна була я знаю шо ми її кончіли їсти, їсти нічого. Кинулися пішли до дядька на фотографії там одо, де батько із своїм братом старшим думали, шо там ще що-небудь розживемося хоть шо-небудь буде, бо він же ж рибак, а рядом озеро здорове, це ж в них рибка єсть, може, ж нам шось дадуть. Не дали нічого тоді таке отношеніє було, шо каждий виживав як умів. Пішли до бабушки й дєдушки по материній лінії, тоже ж думали, шо там же ж нас покормлять внуки, ніхто не має: «Дітки, пробачте у нас тоже нема нічо, ми тоже на… ми голодуємо». Ну вернулися ж назад, ну шо ж робить, а шо робить. Село на піску, пісок тільки був, шоб де-небуть там молочою хоть зірвать поїсти – немає, не було нічого із ростітєльной піщі, ні щавлю нічого. Ну от ми сидимо, ждемо маму і дождалися до того, шо я вже став пухлий. Налило мене, я вже почті не ходив більше лежав, ну ще б день, два не було б матері, готов би був. Ну слава Богу, вона вовремя приїхала, побачили, шо я в таком состоянії, зразу ж не давала їсти, а зварила супчику пшоняного, чуть-чуть покормила, потом через время ще, ну і постєпєнно я начав приходити в себе, опухоль прошла. Ну і ті харчі, шо мама привезла тоже кончілися – «Що ж робить, дітки?». Поїхали в Росію і забрала вона нас, забрала бабушку свою, дєдушку тоже, бросили вони хату, все шо там було, там і осталося, бо нада ж спасаться і поїхали в Росію. Найшли хатинку пусту і пішли просить у людей їсти. А потом картофельне поле було і вже весною, зиму то ми перебули, ходили просили їсти, особенно старша сестра, вона красива була і їй тільки вона заходе, і їй обєзатєльно яєчка дадуть, то кусок хліба, то картошку, то-то ще шо-небудь, більше вона приносила, а менша ж зовсім не ходила, а я походив день-два, а мені почті нічого не дають, я і перестав ходить. Ну, а тут слава Богу весна прийшла, і ми начали копать картошку в те місце, де було картошка посіяна, а вона ж ну оставалася в каждом кущі якась одна-дві картошини оставалися, хотя вона померзла, там один крохмал остався, ну всьоравно викопали, варили, як-небудь перебули. Ну, а тут уже приходе время вертаться назад, а кудиш вертаться назад, вертаться назад нікуди. Шо ж робить? Ну й потом договорилися із сільським совєтом, з батьком, шо він сказав: «Куди вам треба, як куда, так ви із сєльскім совєтом, з таким чоловіком зв’язуйтесь так він вам скаже де я». Ну і от ми взнали, шо він там і прямо з Росії приїхали туда на третє отдєлєніє всього совхоза імені Семнадцатой партс’єзда. А як помню і сєчас, приніс він пів відра молока і буханку хліба, і ми її всю обмололи, бо голодні ж були страшно (тремтячий голос від хвилювання). Ну потом нам хату дали, свободна була, і постєпенно ми начали обживаться, коровку завели, курей завели, кабанчика, короче говоря, стали жить непогано. Ну а потом дальше, якшо вас інтересує, це вже біографія буде моя з батьком, а по часті це голода оце такі дєла були. Совхоз оце по цьому селі, це те, шо я помню, шо половина села тільки вернулася назад – це батько розказував, а половина осталася десь на других місцях. Ну і батько ще ж розказував такі вєщі, шо оце в оцьому районі иим… ну якби Змієвський район, потом рядом Алєксєєвський район, люди тоже ж ходили з села в село де-небудь, шо-небудь там попросить, і от голоду падали прямо на дорозі лежали. Слідом каждий раз їздили підбирали ці трупи, вивозили, а один случай даже був, шо одна жінка своїх дітей з’їла, умер… ну убила одного, потом другого з’їла, і пока, пока вона їх їла, пока вона жила, а потом вже ж нічого не було їсти, і сама вмерла тоже. Ну це батько вже розказував, це я ж малий був, я таких вєщей не знаю, оце такі дєла.
А Ви бачили у вашому селі, шоб люди мерли, ходили пухлі?
Оце ж я вам розказую, шо я сам пухлий був. Ну шоб я ще кого бачив, я не бачив, потому шо я тіки ходив до старшого дядька, шо я казав, вот, до бабушки, вони ще не пухлі були, а більше я нікого не знаю. По сусідах не ходили потому шо ми ж із села, як би вам сказать, на окраїні села, далеко ж було від села, ми ж нікого не бачили, ото там тільки сиділи.
А в Росії де саме Ви жили?
Ну цього я не помню, я цього не помню. Де? Яке село? Де? Що? Знаю, шо ми тільки в Росії були, шо ми ж ходили просили, по-рускому нам отвічяли, такшо ото так. Малий же ж я був, скільки мені 7 год, ще в 7 год було. Знаю тільки, що їхали сперва в поїзді – критий вагон, уголь загружений був до самого потолка, і нас проводнік, ну не проводнік , а сопровождающій товарного поїзда запустив у цей вагон, і ми ото полягали зверху на уголь, і ото доїхали до якоїсь станції, теж не помню, висадили нас, а потом ми пішки йшли. А тут же розлив був, це ж весна. Потом у лісі десь ночували, хатка, мабуть, лісника, а потом велика річка була, ну нас переправили, і ото в село, воно на горі було оцієї річки, то ми туда пробралися. Ще шо?
А там в Росії люди не голодували?
Не було ж такого, бо ми самі в них просили їсти, у цьому селі не було голода, де ми були. Потому шо і сала нам кусочки давали, і яйця давали, і творог давали, ну шо було. Хліб же ж давали так шо по цьому заключять можна, шо там же ж ніхто не голодував, було шо їсти в них.
І багато таких українців в Росії було? Виїзджали.
Ну я ж за своє село тільки кажу вам, я шо почті все, не пошті, а все село зразу поїхало, все побрасали. Ну в коє кого, коє шо було,канєшно, особливо в тих хто ходив розкулачував, то в тих все було, а так люди все бросили всі постєлі то, ну шо єсть, в чом одітий був в том і поїхав чоловік, все побросали. Ну потом ну десь половина вже вернулася, як вже голод кончівся, а половина так і не вернулася осталася в Росії, і по других селах України.
А хто були ці люди, шо розкуркулювали?
Ну хто, із наших, із наших же ж, з нашого ж села. Тоді ж організовували людей, які спеціально ходили розкуркулювали. Ну, а хто вони такі по самі? Знаю тіки, шо це вже батько розказував нам, шо оцей главний, який назначав розкуркулювать і сам ходив розкуркулювать, оказався тоже в цьому совхозі імені Сємнадцатої партконференції. Батько його узнав, замітив і прийшов у міліцію заявив, тоді ж у каждому селі міліціонер був, сєчас тоже був, ну зараз вже ж немає, а тоді даже представник НКВД був, помімо міліції, ще й представник НКВД, ну він в НКВД заявив, шо отак, і атак, і отак, і отак . пішов розказав шо, як його незаконно розкуркулили, потому шо у каждого селянина, який жив у цьому селі обєзатєльно ж тягло було, отому його дєдушка по материной лінії дві пари волів було, кінь був, 10 овець, кабанчик, 2 корови, такшо жили вони непогано, правда сємь дітей було. Їх і не розкуркулили потому, шо він тоді ж зразу колхози організовувалися, і він зразу туда волів отправив, корову отправив, коня; а потом через время назад забрав, а потом через время поять отдав. Його не розкуркулили, хотя у нього тягло порядошне було, правда в нього і десять десятин землі було, а у нас же ж так як і в других селянин коровка, конячка, курочка, качечка і всьо. Який жеж він куркуль? Ну а то шо розкуркулили тільки таким путьом. Так шо хто він такий? Відкіля? Але він з нашого села був, ну батько сказав шо. Його арестували, допросили і розстріляли, за те шо він, ну… як Сталін випустив статтю «Головокруженіє от успєхов», чи шось отаке, я не помню, за те шо оце розкуркулювали людей, і його тоже допросили, узнали все шо він робив, і розстріляли. Справєдлівость восторжествувала. Фуух… Ще шо?
А в колгоспи інші люди йшли самі? У колгоспи люди йшли?
Та Господи Боже сохрани. Всі возмущалися, ніхто ж не хотів, я вже ж вам розказував, як дєдушка, то віддав, то назад, віддав, то назад. До він так волів любив, кращий воловик у селі був. Воспитував же ж, роздавав, із подростаючого бичка робив вола, і оце в нього даже купували всєгда волів, він ото два-дві пари держе. Молодих зробив вивчив, старих продає, потом опять нових собі собирає опять, так він оце цим занімався. Так шо колхозсоз давався з великим скрипом. Ну, як сказать? Под насілієм, ніхто не хотів іти в колхоз. Хотя в началє був, ой як його КАМБЕЗ… да КАМБЕЗ – комітет незалежних селянин, там всього 10 чоловік було в цьому комітеті, це первоначально, як би сказать, зародок колхоза. Оце добровільно вони зійшлися всі 10 чоловік, всю скотину звели, коров, тягло, от і свою землю вони совмєсно обробляли, а потом ділилися, оце таке було в нашому селі, а потом оце забросили, начали колхози. Ну я ж кажу, під дуже, під великим скрипом создавали. Люди не хотіли, не хотіли йти.
А хто був головою колгоспу на початку?
Не помню і не знаю. Ну я ж тоді не інтересувався цим. Так хоч би знав, я б уже б давно би забув. Так шо не знаю хто. Ну цього села вже немає. Там наше село Черкаський Пішкин на березі Сіверського Донца, недалеко від Змієвської ГЕС, може, ви знаєте, ну там, мабуть, же знаєте Змієвська ГЕС велика станція, потом село. Лиман рядом стоїть, а потом наше село Черкаський Пішкин на березі цього Сіверського Дінця, а наворотів село Ніжнє Рускоє, Верзнє Рускоє дальше і Ніжнє Рускоє – це два села, там росіяни живуть і сєчяс. І тоді ж на обществєнних началах ще не знаю як міст построїли мєжду цим селом нашим Черкаський Біжкин і Ніжнє Рускій, потому, шо землі оцього села находилися за оцим селом Ніжнє Руского Біжкіна далеко в степу, а тут же ж тільки на піску хати стояли. Поетому міст нужен був вот так, урожай же ж собирали. А як його перевезти? От построїли цей міст, ну в війну цей міст унічтожили, бо німці були по тій стороні, де Нижньо Рускій Біжкін, а Черкаський Біжкін на оцій стороні. Ні одной хати не осталося, а були такі красиві дома – рублені з дуба, ну, мабуть, багато там жило людей таких шо багатих, ну ми там як були малі бігали дивилися, і сільська рада де находилася, і все проче. Так во время войни це село все згоріло, ну розбили снарядами, чи чим, ну ні одної хати не осталося, а Ніжнє Рускоє село осталося ціле, потому, шо там німці били; а тут все унічтожили, такшо. Потом начало це село возрождаться. Помню церкву і там, де церква стояла, почему то це місце називалося Замок. Школа там була, така площадь була хороша, земелька там добра, ну і кажуть, шо тут колись був козацький пост. От із Юмського полковника назначили оце місце –сторожовоє мєсто козаков, і оце церква дерев’яна тоді стояла там, як вишка, і казаки там були. Так шо це село було козацьке колись, а тепер його нема.
А оці два села, де росіяни жили, там, де росіяни жили у двох селах, там голодували?
Нєт там не голодували, от там почємуто не голодували. Ну у нас, мабуть, от цього дурака всьо завісило, потому, шо забрали ж ну-ну-ну всі харчі, все зерно, все ж підібрали, як розкулачували всіх, а потом жеж просто ходили все і забирали, потомушо нада ж, план був виповнятьшей по здачі, а за Ніжнє Руского Біжкіна, це є я знаєм ми уїзжали там люди були, і ми вернулися, а там люди були, так і осталися. Ну, мабуть, там ліс недалеко був, ну-ну-ну чєрнозьом, так шо, мабуть, із-за цього вони там із підручних вєщей, як якимсь путьом пережили голод. А ми ж на піску, я ж кажу були, нічого в нас не було, один пісок.
А оцей комуніст, шо Ви кажете, через нього, то він був десь з району? Його прислали?
Нєт він мєсний був, мєсний був. Ну, ну дурак дураком був.
То він відповідав за хлібозаготовку, да? Це він відповідав за хлібозаготівлю?
Канєшно. Він же ж гріб усе підряд і розкулачував. Хто йому не понравився, того й розкулачував. Не тих, хто дєйствітельно такі, шо нада було їх розкулачувать, шо вони багачі були, це ж в каждому селі було, так тих почему то не тронув, а от хто йому не понравився отих розкуркулив.
А у вашому селі були багачі.
Обєзатєльно, но тільки ж я їх не помню. Я тільки помню де оці хати стояли із дуба, здорові двухетажні. Дома були, це є я помню харашо, потом там то клуб, а в другому сільська рада, оце тільки помню, а там, шоб на ліцо того дядька бачать, ілі шо, то я такого не бачив, а оце тільки оці хати тіки бачив, бо пацаном же ж був і бігав по селі. Ще батько мені батури дав, чого ти по селі бігаєш, тебе бачили отам і там. Чого ти туда ходив? Я кажу: «Та просто понравилося пройти подивиться, чи далеко ще вулиця, чи багато ще тут людей живе». «Підростеш, тоді будеш узнавать, а так сиди дома». Хех…
Але в них потім забрали хати? Ви кажете: «Там сільська рада потім була у тих багачів». Це багачів все одно забрали хати. Да?
Обєзательно. Обєзательно. Як воно? Де вони подівалися? Не знаю я, потому, шо нас іще не розкуркулювали, а у цих хатах уже ніхто не жив. Значить вони, мабуть, раніше поняли, а вони ж і мали і золото, це ж Боже сохрани. І, навєрно, зарання ж потікали.
А у Вас золото було?
Та Боже сохран… а откуда? Откуда? Батько сирота з п’яті лєт, йому було п’ять лєт, як умер батько, мати раньше ще вмерла, а батько вмер, коли йому було п’ять год, і тоді опікуном по решенію громади став старший брат Семен. Семен Степанович випивав добре, і оце батько там у нього був до совєршеннолєтія. А батько коли вмирав завєщаніє зробив: каждому обєзатєльно шото попадало, толі кусок землі, толі шото хата, толі ще шо-небудь, ну роспреділили непогано. Було ж 4 брата: Сьомка, Єгорій, оце Семен, і батько, і сестра Ульяна це от така Уляна. Ну їй нічого не попало, бо вона вийшла заміж у село біля Марефи. Марефа город став сєчас біля Харькова. І ото він п’ять год остався, пока до совєршеннолєтія нічого ж в нього не було, апотом оце ж як стало, вже він прийшов женився. Потом шото в нього не получилося, розійшовся, толі жінка ізмєнила, толі шось таке получилося, шо він тоді вже на моїй мамі женився. І оце йому по настоятєльству оця хатка попала, клуня, сарайчик і все. Де ж, де ж у нього золото?
А Ви казали, що батько був секретарем?
Да.
Він грамотний?
Шо?
Він був грамотний? Да?
Да, да, да. Він же гімназію окончів, Чугуївськую гімназію, а попав він туда сиротою ж, нікого ж батька, матері не було ж. Ну в нього був, ну якби сказать, опікун не напряму, а по дружбі. Він дружив з батьком, батька з батьком, а батько, ну як би вам сказать, сочуствував революціонерам і включився в їхню роботу, і розпрастраняв рекламації по селу. Жандарми вислідили його, а він якраз получив пачку проклемацій, і пришли з обідком, а його тоже успіли предупредить, шо до тебе приїдуть з обідком за прокламації. Ну він успів сховати ці прокламації до волів прибіг і під сіно положив, сіна положив зверху, воли їдять, а він вернувся в хату. Ну жандарми провели обиск, нічого не найшли, а всьоравно забрали його в Кутузку, дуже добре його побили і він через время помер, а його друг оце ж тоді пообіщав батькові, шо він меншого брата, чи меншого сина оце, шоб він обєзательно його вивчив, бо всі ж остальні брати були безграмотні. І ото він його направив в Чугуїв, оплачував все, і літанія, і адежу, і все пока він не кончів гімназію. Ну ото законів він гімназію, через шо його і поставили секретарем потому, шо ж він же ж грамотний чоловік.
А як діда цього звали, шо листовки поширював?
Заможський Степан.
То дід підтримував соціалізм? Да?
Шо? Да, да, да, да, да.
А батько ваш?
Нєт. Він же ж ще молодий був – це во-пєрвих. Во-вторих, він знав, йому ж розказали, поетому він, мабуть, вивод зробив і не думав цього робити.
Але в сільраді працював? Працював секретарем. Хоч не підтримував, але в сільраді він працював.
Ну так шо?
А скільки років він працював?
Ну не помню, не помню скільки. Ну не довго, потому шо я помню, як він перестав робити секретарьом, він був продавцьом в магазині. В магазині продавцьом був.
Це вже в совхозі в тому селі другому? Да?
Шо?
Ну це не у вашому селі, а в другому?
Ні в цьому ж селі, в цьому ж селі, в цьому. Ще були ми не розкуркульовані, вот оце тут робив він. Я помню харашо, вот приніс він в хату керченськую сєльодку, а тоді ж керченська сєльодка це ж цінилася, куда та там волжська, дунайська і прочая. І от приніс він ііі… кілограм, чи скільки, і ми її вмололи зразу за день просєст, а вона така маленька, ну вкісна. А це перш я помню, це ж як при советськой власті запретили ловить керченську сєльодку, потомушо вона вже почті, пошті її всю виловили, так шо запре тили. Сєйчас не знаю чи ловлять, чи ні, а це я читав, шо була запрещена ловля.
А шо ще продавалося в тому магазині? Що в магазині продавалося там, де батько робив?
Ну я не помню. Помню тільки, що це була велика дубова хата, з неї оце зробили магазин, а привозили шо, і відкіля я не знаю. Знаю, шо керасін купували там, канфєти були, сахар був, бо я туда тоже заходив, а так більше, ну-ну, шо як скобяні товари даже були оце я помню. Гвозді брали люди. А відкіля вони получали, від якої організації? Я не знаю,я не помню, не знаю. Воно ж мені не нужне було.
А в людей гроші були? Гроші були? За шо купляли?
Гості?
Гроші.
Не поняв.
За що купували товар? У них гроші були?
Гроши, гроши були, а де брали гроші люди я не, я ж не знаю. У батька, то були гроші, бо він же ж торгував, значить зарплату якусь получав. А так люди приходили брали при мені, я помню, шо батько ще й кульки крутив конфетки давав, хто приходив купувать, це я помню як він кульки крутив, хе-хе… із бумаг.
А Вам цукерки давав? Вам цукерки давав батько?
Дуже ви громко кажете хе-хе-хе… непонятно. Я чую все харашо, тільки дуже ви громко кричите і балакаєте хе-хе…
Батько Вам цукерки давав?
Ну а як же ж. Да Боже сохрани. Ще тіткам моя моя менша сестра матері, якби нянькою була, мене ще меленький був на руках носила, вот,а потом же ж я ж здоровий став, а всьоравно батько приносив канфети і їй давав, шоб вона мене угощала. Так вона більше сама употребляла, чим мені давала хех…
А в совхозі батько ким працював? В совхозі ким батько працював?
А це його… Давайте тоді я розкажу. Оце після сімнадцятого партконференції він приїхав же ж сюда в цей центр цього села, там же ж магазін був Рапкоп, і він туда устроївся бухгалтером. Поробилося там, він недовго поробив, тягнеш на родіну. І найшов він місце совхоз Донец Змієвського району, помошником бухгалтера. І це ми туда переїхали у 30-ть… у 38-м году… да 38-м году преїхали в цей совхоз, і він став тут поморником бухгалтера, і там він робив до начала войни. А потом во время войни він получив бронь вмєстє з главним агрономом. Шаталися то сюда, то туда,і після войни він получив назначеніє в совхоз «Червоний». Так і називається совхоз «Червоний» Алєксєєвського району, главним бухгалтерам совхозу. Це було в 43-м году у сєнтябрі місяці. Ото він там проробився до самої пєнсії, відтиля він і пішов на пєнсію.
А де цей совхоз знаходиться? Шо це за село?
Так і називається – Червоне. Червоне село, а рядом Задорожноє. Чого його назвали Задорожне? Тому, шо там проживали люди які робили на жилізній дорозі, оце Задорожноє. Потом начали наші люди застраюваться, і соєдинилися із цим селом Задорожне, а так це село я не помню, шоб як його назвати, я тільки помню, шо це село, шо це совхоз «Червоний».
А в 46-му, 47-му був голод?
Голод був – це я знаю по других сообщеніях, а шоб ми голодували, і шоб цей совхоз голодував, такого не було. Бо якраз кончів школу, поступив в інститут сельско-хозяйствєнний. Батько ж продовжував робить. Корова в нас була, кабан був, кури були, я кролів завів, так шо ми не голодували. Сім’я наша не голодувала, у совхозі не голодували. А от село Алєксєєвка – районний центр, там де й райком партії був і райісполком, там люди голодували, казали так, шо голодували. Ну, шоб умирали от голоду такого я не чув.