1. Місце запису: місто Львів;
2. Дата запису: 2004 рік;
3. Хто передав: Львівська обласна державна телерадіокомпанія;
4. Респондент: Прима Степан, 1911 р.н., народився у місті Львів;
5. Розшифровка аудіозапису: Голубєва Галина Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав у місті Львів.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

В 1933 році сторожив в Армії Польській на Збручу. Начальник штаба був Антін Боберський. Люди втікали, по-під лід пхались і втікали до нас. … То дуже тяжко було дістатися, десь поодиноко дісталися і перейшли на нашу сторону. Прикордонники стріляли, стріляли в тих з кулеметів по людях, як десь побачили. В нас вже їх тогда схоронили, вже не відпускали на ту сторону, в Росію. Вони не хотіли йти до Росії.

Приходили ввечері, вночі приходили, і тоді, значить, люди збирали, люди збирали хліб і нам давали, а ми, значить, щоби не машини, щоби підвода не туркотіла, ми брезентом хліб, на брезент брали і так тягнули, значить, до границі.

З нами були Тараско, Боберський, Фалич, і ми завше тягнули той хліб тихо. В брезентах, в брезентах, щоб було не чути, що то підвода під’їжджає. І тут передавали тей хліб, у них було те вже чекали люди, так той разом схопили і розійшлись. Були такі місця, що там, під колющим дротом зробили такі ями, і так те під ті ями, значить, пхали і так розбирали той хліб. Люди скоро розібрали – голодні були. Так кожен хапнув тую бухоньку хліба і летів до себе, аби се сховати і аби ще не їсти, бо що було голодне, по 2-3 дні не їли.

Ну, і ми шо? Ми так дуже рідко, шотретій день, шочетвертий день підвозили туди-сюди, коли був начальник новий Дижур, значить, коли він не контролював то. Боберський, він підказував, де, значить, треба підходити, в які дні підходити. Ми там підходили. Організував розвідку,  знав де, коли, як, шо. І так тоді нам приходилось, щоби їм помагати. Було тяжко дістатись до границі і треба вони ще перед границею з тими ж слухавками підслухували і так дальше… Ми так тихо в тих брезентах тягнули хліб і підводами ми не возили. Ми підводами возили може яких півкілометра, а потім на брезент і тягнули.

Значить, тут, на Руській вулиці, було таке, «Російське общество» таке, то ми там закинули, закинували їх тим камінням, били, побили, шиби побили. Отаке от, що я робив.

1. Місце запису: Макіївка Білоцерківський район Київська область;
2. Дата запису: 2008 рік;
3. Хто записав: Олена Завгородня;
4. Респондент: Дубініна Євдокія Михайлівна, 1926 р.н., народилася у селі Макіївка Білоцерківський район Київська область;
5. Розшифровка аудіозапису: Чудінова Дар’я Іванівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Макіївка Білоцерківський район Київська область область;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Село Макіївка, так, як на Донбасі Макіївка. Село в нас велике. Аж сильно наша сім’я і наша фамілія постраждала, чого? Шо ми не були в колгоспі. А чого? Потому шо… оооо, це ж я й діда й не найшла. Потому шо маминого батька розкуркулили, вислали на Урал, хату сламали. Все поламали. Хотя би … садіка оставили. Так нас не брали в колгосп, а нас було дітей тільки п’ятеро тіки, а двоє батьків. І ми сильно голодали. І коли не взяли нас у колгосп, так іздіватся начали. Наклали на батька 120 пудов зерна, шоб здав. А з чого? Як ми ж не в колгоспі, землю повідбирали там по стільки ж соток ото було. Колись до колективізації поодбірали. І іздіваються. Батька засудили. А в нас через день та й комісія. Як же на їх називали – комнєзами. І пікою штурхали в лежанки, в пічі, у долів земляному шукали зерна, клуночки находили.

І оцей самий старший наший братик – у Канаді помер – на печі ми всі п’ятеро сидимо – а там, може, відро жита. Ми на йому сидимо. І вони нас позганяли і забрали той клуночок, а той брат як схватився за той клуночок, так пальці й захрясли на мішечку. Стягнули його з печі, він упав на пол і брикається, поки той мішечок розв’язав, і жито по всій хаті. А діл соломкою застелений, і жито розсипалось, воно наше осталось. А його як шемельнули, ще й ногою влупили, а він під стіл – розбив голову. Мама плаче: «Що ви робите?». «Бандіти» – так і називала, подумала, що її ще поб’ють. Отаке було. Не раз нас грабили.

А один раз зарізали корову вчотирьох чи вп’ятьох. Бо нема ж чого їсти, а вона яловка була в дядька у нашого родича. Зарізали тихенько ноччю і розділили те м’ясо, щоб якось вижить. Бо дітей же повно у всіх. А дітей по багато у всіх було. Ото ж наче після революції думали, що добре буде жить, і дітей народили багато, у кажній сім’ї по п’ять, по шість дітей тільки. Зарізали ту корову, трошки ми поїли, а то там пічонка, то там щось таке, що варить його. Мама в казані наварила в пічі, а ми дожидаєм на пічі ж уже ж, поки скипить там пічонка, льогкі, всьо. Комісія у вікно як глянем: «Ай, мамо, комісія!». Куда ж вона діне з печі? Человек чотири чи п’ять приходять, а між ни… І я вже в пєрвий клас пішла, я ж двадцять шестого года, а це ж тридцять второй, я вже ж в школу ходила в первий клас. А старші всі ходили – сестра і два брати. А то маленька була, два годіка, Вєрочка, померла з голоду, дизентерія напала. І на ножки не стала. Два года, і вона розгаварювала, а ходить – не ходила. Боже, а між ними і вчитель! Как будто би заставляли, чи що, вчитель один. Так каже: «Що ж ви робите? Дивіться, скільки дітей на печі!». А вони той казан на стіл поставили і лопають. А ми по одному з печі: «Дайте й нам, та по шматку!». Хватаєм та на піч, та ложим на … там на тряпку ложим, бо ще ж батько прийде, треба ж і батька покормить. І ми половину похватали, бо всі ж по куску схватили. А вчитель не їв. каже: «Що ви це робите? Дітей стільки».

Сильно ми страдали, в колгосп не брали. А потом мама стала проситься в колгосп. Не брали знов, от. І взяли в колгосп нас аж у тридцять шестому році.

А чого не брали в колгосп? Тому що ваша… вважали, що куркулі?

Да. Куркульські діти ми, куркульська сім’я. Потом одбув батько год, оце ж судили його за те зерно. А його ж де взять? От. Год йому дали тільки й пустили. Оп’ять же ж: «Давай зерно, у государство надо зерно». «Но в мене ж нема, я поле отдала, у колгосп не принімають». Давай і всьо. Узяли нас, почали виселять. У нас кругом ліс, під лісом такий яр здоровий, там лисичі нори. Виселяють нас у той яр. Мама зв’язала в рядно вєщі, там тих вещєй, як всі вєщі на нас по сорочечкє. І в школу ми не пішли, всі четверо не пішли в школу. А вчителі спохватилися, один день нема в школу, другий. Приходять: «В чом дєло? Чого діти в школу не ходять?» Мама стоїть плаче, в хаті голо, вузолок лежить серед хати. «Нас же в Глинище виселяють під ліс, туди в лисячі нори. Та дід пішов сосєдєй просить двох чоловіків, щоб помогли якусь землянку там копать». А вони всі такі слабі ті чоловіки, бо вони мерли з голоду, ніхто й не хоче, бо єлі дибають. Та ті вчителі якось уже одстояли, пішли в сєльсовєт, в райісполком чи кудись в район там хтось поїхав. Відстояли. «Куда ж їх виселять? Це ж діти». Отставили, не вислали нас. І в общем ми так мучились до тридцять шестого року.

Аж у тридцять шестом пішли у колгосп, як уже старші брати підросли, сила нада у колгосп. І пішли батько й мати робить в колгосп, і два брати. І вже тоді заробили пшениці, аж тоді ми поїли хліба, а то…

Боже, сестричка вмирала і так просила. Вона не знала, що таке хліб. І назви не називали ми про хліб. Чуреки. Вона просила: «Чека хочу, чека. Винесіть мене на уліцу». Там в нас сарай такий був, колись конячка була, а то такі двері великі, та зимою виносили її погулять. А нема в що закутать, у рядно, у батькову шкапку. А вона така рада тій шапкі. А то мама кудись спішила. Ми ж сидимо голодні, а батько десь на заробітки їздив до Черкас на торфрозробку. А вона просилась: «Винесіть мене в конюшню». Мама так плакала: «Чого ж я тебе не понесла в конюшню? Може, ти б дихнула б свіжого воздуху, та й жила б». Маленька й померла. Вєрочка. Немає й карточки ніде. Тоді хто фотографірував? Пізніше то де в селі…

А де ховали от померлих?

Було ще кладбіще там в нас край села, коло колгоспу. То там ховали по одиначки. Сосєд умер як раз. Добре ім’я. З голоду. А бабка його раніше померла, то ще на кладбіщі ховали, от. А ми ящичок такий найшли, як коритце свине, не було з чого зробить, та й ніхто ж не робив. То обстелили тряпочками, та й бумагою, та й похоронили. А потом знесли тоє кладовище, хто мог, переховував, але врем’я пройшло вже, то ми не переховали. Там і колгосп устроївсь, то ми на знаємо навіть могилочки де, от.

Ну, що ще страшне таке розказать? Саме страшне – що ми були пухлі, а батько каже: «Мати, не роби ж так, діли ж усім потрошку і сама їж. Бо як помреш, що ж я з ними буду робить?». Потом десь він добув трошки щось, та й ми пожевали. Не держалися ж коні тоді. Ще воно така зараза була, сап називався. Коні дохли. Чи просто воно само по собі, що вони ж не їли зерна, овес нада коням, а на траві вони не будуть на самій жить. І коні заразні. Коні здихали. В колгоспі поздихали, в людей, і їх закопували. І цей наш сосєд, ще й мама наша всім хрещена була дітям, семеро було, пішов набрав того м’яса накопав, приніс наварив, приніс і до нас, каже: «Нате їжте, бо помрете». А батько каже: «Лучче помремо, но ми його їсти не будем». І не взяв. А він приніс додому. Ну, баба ж його наварила багато, Та баба, видно, спеціально ж двоїх старших оставила, не дала їм їсти цього м’яса, а дід поїв, бо не можна спинить його, бо він: «їсти, – кричав, – їсти хочу!», – і п’ятеро дітей померло. Бо вони поїли того заразного м’яса.

Одну дєвочку, тоже моя подружка, одного году, от, мама зарізала і з’їла. Так застали сосєді і родичі її. Оці ж де велика сім’я, да, ці померли, то два хлопці остались старші, так каже самий старший: «А ну я піду до тітки через дві хати. Подивлюсь, чи вона ще жива». Бо одна вона жила, дід раньше помер. Пішов, а вона м’ясо те потрошить, каже як: «Вона померла, я хочу подивиться, з чого вона померла». Забрали її, так вона й не вернулась у село.

Собственну дитину, да?

Собственну дитину, да. Одногодка зо мною була, дєвочка Галя. Ну, потом два хлопці сосєді тоже, вот. Так я ж їх добре знаю. Так старші хлопці кажен день же ж бачаться з цими хлопцями, то граться в чогось, то то. Побігли: а де ж Ванька? А немає. І що ж, їм по 15 год тільки було. пішов роботу шукать. А вони його і з’їли. Вже потом сосєді кажуть, що вони його з’їли. Нема. І ті хлопці наші бігали-бігали: «То де ж він, де ж Іван?». «Та нема, не ходіть», – і почали палкою ганять всіх, щоб не ходили, не питали. І в другій сім’ї тоже Ванька звать було Платонович. Тоже наші хлопці товаришували. «Пішов роботу шукать», – «То чого ж він пішов роботу шукать, ми ж дружимо, то ми б вже з ним удвох би пішли. Ми ж голодаєм тоже». І отак пішов на роботу, всі говорили, що його з’їли там, ще сім’я була, ще брат, сестра старші, і менших унічтожали, от.

А один чоловік – не знала його імені – знала, що на його казали Мамай, – і в один день прийшов, батьків не було, – він шатнувсь у комору, сюда-туда, нічого в нас, ні хліба нема. Качани на стіні кукурузні висіли, він чотири качана – два в один карман, а ми догнали з сестрою, ми ж малі, я в пєрвий клас ходила, сестра в другий, догнали його в воротях, я з одного кармана вихватила, вона з другого, а він такий слабенький, що він єлі пішов. А ми батькові розказали, а на другий день, а батько каже: «Вже його нема, він на дорозі вмер». Боже, так падали люди!

А в одній сім’ї умерло двоє. Хлопець і дівчина. Так приїхали за хлопцем, на повозкі вже там якісь покійні лежали голі під … на коняка. Коняка така тоже єлі дибає, от. Забрали того хлопця, а вона лежить опухша, дівчина Варка тоже, старша на два годи за мене була. а вони її тягнуть, а вона каже: «Куди ви тягнете, я ж ще жива». А батько молоточком її по голові стук, добив, і на віз. Бо ще дома ж осталися діти. Так ті вже живі осталися двоє, от. А сосєд з-за сарая і бачив усе, і пізніше розказав, як цей дід помер. А то боялись діда всю жизнь, боялися, бо думають, що із-за угла молотком ще вб’є. Як уже той дід помер, так уже вияснилося, от.

І ще моя двоюрідня тьотка, мамина, дєвочка в неї померла. Так вона розказувала після того, що не було жалко нічуть. І дітей своїх не жалко. Каже: «А я, – каже, – лежу вже пухла, а її послала – водички витягни. І вже чималенька, вже год сім, що водички з колодязя щоб витягла. послала її по водичку, а вона ж їсточки хоче та огинається, а я, – каже, – ще й ногою її, ногою вдарила. Не чуть її води не несе. Як я вилізла рачки на уліцу, аж вона лежить мертва». Ну якось вона, ця тьотка, не вмерла, він десь на заробітки пішов, на завод чи в Київ десь, та приїхав, та хлібину привіз, та каже: «По такім кусочку ділив кажен день, сховав десь, по кусочку, бо дєвочка й мальчик остались». Так він, каже, потрошечку сільодочки і по крихоткі хліба і, каже, ми вижили. Потом згадувала, потом її жалко стало. Каже: «Я її послала по воду, ще й толкнула ногою». «Ой, Боже, как ви могли», – кажу.

А я маму свою питала після того: «Вам жалко було, що як ми вмірали, б ото?». А вона каже: «А жалко, – каже, – я не понімаю як це. Як це тьотка дєвочку свою хтіла із’їсти. Як же це не жалко? О, Боже!». І Сосницьку дєвочку вона хотіла із’їсти. Та забралась у її в картошку та укропчик цвіточки рвала, а вона підкралася ж до неї, а там баба спохватилася, та підбігла, та вхватила її. А вона стоїть, вирячила очі. Так каже: «Я й її не солила б. Так би і їла б. Вона така молоденька, біленька». Ой! А потом свою дєвочку через два дні зарізала. Ой, Божечка, Божечка!

У людей було золото. Оце ж у нас в один год чи два годи построїлись вони, це ж усе молоді люди, у кажної женщини придане якесь було оце здавна. В моєї мами сережки були гарні і якісь там хрестики, дукач, шо-то там, чи воно все, не знаю, його ж не стало. Лежимо на печі, ті сережечки щупаєм з колосочком такі здорові, а потом дивимось: немає тих сережечок: «Мамо, де ж сережечки?». Мама як заплаче: «А блинчики ви поїли, чуречки?». У платочку принесла мисочку муки. Обманювали ж, не давали, а мусіли оддавати, хоч за мисочку. І то протянули якийсь тиждень, підмішували. Полову підмішували гречану, просяну, листя з вишні і з липи. Ми сушили липу, в нас ліс рядом, і ми чухрали ту липу, таскали вузлами і сушили на дечку липу. Із липи потерти мука добра. Ми крали в мами в печі, як вона вийде, жменями та ту липу, їли. А з вишні гірка мука. А з вишні гірка. Недобра з вишні. Десь семенов бурякових на камні помололи, камні були. А камні тоже комісія шукала, ховаєм на троїх держимо ті камні, і ховаєм: то в тих сховаєм, то в тих. А як хотять ноччю здерти (якогось зерничка там десь достали), то ноччю. і там уже й сховають. А потом, кому надо, забирають ноччю в рядно і несуть. Їх б’ють, ті камні, а вони всьо равно їх зціляють і обручом жилєзним…

Жорна, жорна.

Жорна ці. І знов мелють, от. і так у нас ті жорна були, поки вже хліб був, поки заробляли, і комусь подарили, і не знаю і сама, кому вони оддали, я питала, ще мама була жива: «кому ж ви ті жорна оддали?» – «Та, вже й забули й кому». Так от.

Помню, мама розділить по кусочечку якогось там млинця чи коржика, якось розділить, а ми з борщ і суп так похлібаєм, а мама не придивиться, як ми там їмо, всім по кусочку. Ховаєш той кусочок на ноч, а ноччю проснешся і жуєш по крихотке його. І котрийсь з хлопців почує: котрась жує. А ну. І давай. І однімуть, і з’їдять. Старші. Цькували (сміється).

Це брати, брати, да?

Да. Ой, то одне одного не жаліли. Тоже ж отак о…

А Ви були найменша?

Найменша, да. Да.

На роботу ж ходила в сєм год це. У перший клас ходила, а потім пішла на роботу. І там, в совхозі ж. І там побачила дєвочку, з которою я в школу ж хожу. Вони на хуторі жили, хуторок так за селом. Тепер ті хутора позносили. І я з нею на роботі ходила, а вона з батьком. Тоже батько буряки сапав і морквулечки. І підсапає її, вона тоже. А я з хлопцями своїми, ми виповняли норму. Пололи пшеницю, жуки збірали, от. І я з тією Ганєчкою і там устрілася. А потом прийшла в другий клас я. Аж її немає. Питаю дівчаток з того хутора: «А де ж Ганя? Я ж і на совхозі, і на Павловці з нею робила». А вони кажуть: «Батько її з’їв». Батько з’їв і маму, і її з’їв, і сам помер. ой, страхіття! Я і досі нагадую ту дєвочку, тоже одногодка зі мною, подружка. Батько її з’їв. Вона ходила вже на совхоз і казала, що мама померла. А люди кажуть, що він з’їв її. А потом і цю дєвочку з’їв. Ну, я не знаю, як він помер, бо його забрали. Забрали й не вернули. Він не вернувся.

За цей… за злочин цей.

Да. Да-да. Уже удостовірились, що таке.

А люди узнали все-таки, да?

Да, узнали, да.

1. Місце запису: cело Нова Прага Олександрійського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 11 травня 2008 року;
3. Хто передав:Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Плотнір Федір Михайлович, 03 жовтня 1918 р.н., народився в селі Нова Прага Олександрійського району Кіровоградської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932-1933 респондент років проживав в селі Нова Прага Олександрійського району Кіровоградської області.

Де і коли Ви народились? Я із багатодітної селянської родини, старша дитина, абориген – корінний житель Нової Праги, бувшої колись Петриківки, отут по цій вулиці, але десь за кілометр звідсілля на південь. Колись тут був запорізький зимівник – чотири хутори і наша хата збереглася аж десь до 53-го року, тоді пожежа знищила. Десь там я родився на місці запорізького зимівника у  Новій Празі 3 жовтня 1918 року.

Якою була Ваша сім’я і чи ви займались? Яке господарство було?

Я перша дитина селянської сім’ї. Зайняття було хлібороби, потомственні хлібороби. Батькові наділили землю… воював в громадянську війну, а потім він обробляв свої, по моєму, чотири десятини чи шо дали землі вже совєцька влада. А було пару коней і свій плуг, а останньою тєхнікою кооперувалися – жаткою скошували одному, другому, третьому. А молотарки, то взагалі був такий мужик, який мав свою молотарку, з двору в двір перетягували – обмолотили тут, перетягли до сусіда. Були такі двигуни, шо вродє на соляркє чи на керосінє. А в одного був такий локомотив, шо цією соломою топлять, а він парою крутить значить це… ну займалися ми.

Я пам’ятаю ще як приватне господарство було до колгоспів, то у нас тут млин був Бруштейна (це, кажуть, троюродний брат Троцького, не знаю точно чи ні). То ше перший появився трактор гусеничний «Катерпіллар» і він велику платформу на колесах різноманітної борошна продуктів з ланової віз на станцію Шаровка. То вся наша вулиця, як на диво, супроводжували його  і він собі потяг. Я це помню, перша появилась техніка. Потім в одного чоловіка, він купив собі «Фордзон» трактор, але його скоро к ногтю – розкуркулювать значить все і цей мужик втік і приїжав після того із Ташкента, де він був інженером на сільгосп… завод сільгоспмашин. Оце тако. Але потім почалась колективізація. Це мабуть друге питання чи як?

Розкажіть про млин оцей, як він гудів.

Ага, ну млин – це було основне підприємство Нової Праги. Там працювали люди в три зміни. Я вже пам’ ятаю як в школу ходив, це вже год до колективізації совєцької власті, до 10 років я це ще пам’ятав. А гудок прогуде – собирайся, другий гудок через пів години – це вже заступає зміна. І так напротязі суток три зміни робили люди. Мололи і на камінь як жорна, понімаєтє,  – камєнні  і вальці – металеві вальці, шо роздавлювали зерно і сита просіювали. Це йшло більш на експорт. Мішки стандартні, на одних ярлики зелені, на других – жовті, на третіх – красні. І в залежності від кількості нулів, значить, позначалась якість борошна. Уже після того як колективізацію, млин цей закрили, то, я помню, мій батько пробрався у млин, щоб із отих витяжних труб сапою нашкребти пилка. Нашкріб біле-біле як сонечко ясне. Але попробувала мати зварити галушки, то чути, воно пріле вже і все.

Що таке «торгсін»? І як потрапила в Нову Прагу торгівля з іноземцями?

Для мене це така сама загадка як для вас. Це воно, по моєму… як би верх аморальності. Якщо це торгувала з нами держава наша під маркой торгсіна. А якщо це був просто якийсь афєріст, то була ж на місці і влада  якась, то чого б його не цього. Користувалися, я не знаю від кого це… і це не тільки в Новій Празі, я зустрічав, наприклад, в мене є книжка про голод на Сумщині, то я зустрічав, шо й там торгсіни діяв. Тут це приміщення збереглося й зараз. Із цього приміщення так нестерпно роздражающе пахло копченою рибою, шо голова  обертом ішла, не можна було втерпіти все. І люди, у кого були дорогоцінності, ну може інтелігенція деяка свої персні, хрестики, може цепочка була, приймали в основном золото, але і серебро брали. Отоварював він – кому пшона, борошна і міг дати шматок сала, бутилку олії в залежності від кількості того принесеного дорогоцінностей. Де воно, як воно офіційно я не знаю і не то. Мене попросили із обласного архіву і такі самі тексти я переслав директрисі обласного архіву і питаю її, може вона десь шось знає. Шо це воно таке, це вже така аморальність. В голодних людей видурювать за харчі ото все. І там я описую: один інтелєгєнт як узнав у нас канібалізм, його сусідка там недалека заманила жінку, вбила і їла те м’ясо. А цього фельдшера жінка перстень понесла в торгсін, то він тим часом порозрізав собі, я не знаю, чи це вени, чи це артерії поназрізав оці кровоносні собі жили, зійшов кров’ю і помер. В мене єсть в одній моїй книжечці на фотографії. Отаке. Багато, в кого шо було односили, ну це в основном не в селі, може священнослужителі, може учителі – отака інтелігенція,  то спасалися. Бо я не знаю, щоб я твердо вам запевняв, але казали, шо був і закритий розпред, де нужних людей поддержували пайками, їм не треба було дорогоцінності здавати. Я не думаю, шо це торгівля з іноземцями, але… це шоб об’яснить грунтовно я не можу. Це, по  моєму, тільки прикриття «торгсін»,  вроді розшифровка «торгівля з іноземцями». Це, по моєму, наший такий грабьож. Приміщення те збереглося, трохи там книгарня була. Більш детально я не можу, не знаю.

Ви кажете звідти пахло рибой, а взагалі чим пахло, який був запах головний в 1932-33-му, коли голод був?

Я вам скажу, я в’язень Бухенвальду і німці ставили таку мету, шоб в’язень ні про шо не думав, тільки про їжу. То про шо нам було думати? Люди шукали порятунку, не то шо вже там хліба, хліб – це була голуба мрія. Пішли рости гірчаки, пішли козельці. По тій книжці, що Голодомор на Сумщині згадується село презідента нашого, що там коло кладбіща цвіли акації, вони своїм цвітом теж спасали людей. Було, там я описую, був такий острів порятунку, нам в Новій Празі трошки повезло там був такий гуманна людина – завхоз і він спасав людей, він мав від кооперації свиноферму, здавав м’ ясо куди треба, а йому присилали на откорм свиней кукурузяну макуху – біла, такі плити прямокутні, солодка і таке смачне, таке Боже мій, шо я не знаю. А потім прийшла весна вже пізніше, пішли вже грибочки різні пішли козельці, пішли цвісти акації.

Я колись як був у Каневі, то розказував, шо той сторож, шо сторожував могилу Шевченка, з голоду помер, шукав козельців чи десь. Та де знайшли його труп, то там і закопали і потім вже оградку поставили.

Люди брели хтозна-куди може десь спастись і такі сліди ці були усіяні трупами, мерлі дуже багато. Факти канібалізму у Празі: це не далеко від нашої хати Мозгова заманила дівку, убила і з’їла. А то розказували мені на східній околиці села трупи найшли з понарізуваними кусками задниці (як це  сказати сідниці як то по українському), м’якоті вирізали. А на курганах в жінки померли двоє малих дітей, то їх остальна сім’я, кажуть, поїли. Оце таке.

А Ви не боїтеся розповідати про 33-ій рік про голод?

(сміється) Я вам скажу, що я надіявся , що колись може нащадки якісь. Сійчас бояться нічого, сійчас дай Боже. Хотя єсть і при владі такі гнучкі люди, які раньше поздоровляв своїх знакомих один крупний дядько з районного центру поздоровляв брезгував українською мовою, а сам був начальником, проявляв гибкость. Я ніколи не був фаворитом. Я ж вам кажу, що як про Ющенка не можна було згадувать, то я в своїй третій книжечці виразив подяку, що коли Ющенко їздив у третім році нашою областю, то він підтримав фестиваль козака Семена Климовського – автора пісні «Їхав козак за Дунай». То в мене за те, що я виступив на мітинзі Нашої України, приїхали відібрали мою єдину защіту – мисливську рушницю.

Яка причина голоду?

Я тепер читаю готове пояснення, а тоді шо я знав? Мені йшов 15-ий рік, ви не думайте, шо я там боюсь казать. Тепер вже дослідили по документах і твсе, шо вождь передового і прогресивного робітництва «прижав к ногтю», перевоспитував. Хотя я воював на Смоленщині, я з Білорусії начав, то з 18 липня його син Якоб Джугашвілі здався в полон німцям. Но це не любимий син. Дочка Світлана втікла з комуністичного раю в загниваючий капіталізм і там і заміж вийшла, і все. І третій, шо був чуть не  генералісумом – начальник авіації завів собі, казали, гарем. Він такий безпутній смисел життя, шо даже Микита Сергійович змушений був його арештувати. Ну  знаєте, я такі вєщі розказую, шо я не боюся. Тоді треба було мовчать, мовчать.

Началась колективізація. Батька викликають у тім будинку, що мав чоловік трактора (він утік від репресій), а в тім будинку штаб по проведені колективізації. Один там, хто дєжурний назначають, ходить скликає мужиків. Покликали мого батька, розказують, що лучше буде жить в колгоспі, агітірують морально. Та він каже: «Та я якось буду й сам, я скільки тягнувся». «Ну йди подумай». Пішув подумав, 20 минут – його обратно визивають. За ніч він не встигнув там штани скинуть на кроватку, за ніч 10-12  раз. Він уже каже посильному: «Я десь отут коло ясел, не йтиму додому. Ти вже мене… ». Ось такий моральний тиск, поки не мучивсь-мучивсь, а потім одвів коней, було на перших порах даже коровку забирали, а потім вродє була сталінська така поблажка «головокруженіє от успєхов». Я із дитинства так мені була цікаво політика, я помню і льодокол «Красень» і всього цього. То тоді записався в колгосп.  В нас одини дід був сліпий на одне око. Якщо зберігся навєрно фільм «Русскоє чудо», Микита Сергійович (царство йому небесне) зробив такий кінофільм. Коней підв’язували, вони вже безсильні були. Я піду нарву травички, де стоять наші коні, цю травичку погодую, поцілую їх, я плакав. Я вже як кончив, я хтів в кавалерію вступить, моя любов коні. А їх гриви пообрізали, тільки як на їжаках ето і хвости (нерозбірливо), коняка не має даже мухи чи овода того прогнати. Отака була значить ето.

Я потрошку собирав і фотографії. Як у мене  Панченко Володимир Євгенович побачив 18-го року видання Грушевського томик, він мене питає: «А Ви не боялись?». А книжка ж є, в мене страсть до книг.

А як почався голод, як це було?

Я пам’ятаю нема різкого рубікону. «Не хочеш в колгосп, то ти шо підкуркульник чи шо? Хліба не здаєш державі? Де ти  поховав?» Прийшли із штричками: «Де ти поховав?». Шукали, чи нема закопаного по… і на горищі, і де там по запічках, де все… вибирали у план. «Чи ти не хочеш помогти? Страдають з голоду робочий клас, а ви тут хліба не то… Тобі план був додатковий?»  –  «Був. Вивіз, я вже все вивіз, нема вже в мене нічого». Оставив на посів – беруть, вимітають все. Отако начався… от бачите, я не можу вам сказать, коли начався. Отак вибирали, у кого осталися десь в погребі може в когось якась там картопля, діжка та квашені огірки  і таке все. В нас була своя корова, то підкормлювали соломой, сіном. Даже це не хватало корму, то на хаті із середини соломки понасмикують та їм оце все. А потім осталися з матір’ю малі діти, а я до батька пішов туди, то там вже я воскресав, так сказать. Оце як начинався голод, він бачите, не то…

А вже страшно весною люди мерли дуже масово, цілі сім’ї вимирали. Хто тоді питав, яка твоя фамілія чи шо. Добиралися люди нашою балкою до цього острова порятунку. Ішов-ішов, нема сили, сів отдихнуть і навіки. І отак як путєводні позначки трупи, трупи, трупи. То потім кажуть вже нарядили да гарбой собирали та десь їх закопували, я не знаю, кому це було інтересно чи цікаво, шоб я ето… І цією дорогою, шо на Шаровку їхать тоже люди добирались, тоже трупами. Оце паралельно звозились вони до цього підсобного господарства, тоже ці дві дороги усіяні трупами. І по Празі трупи находили і вжн як трошки ушло у колію життя. То прикопували-хоронили, понімаєте. Років, навєрно, 12 назад помер один чоловік і помер серед тижня. Люди на роботі – нема кому яму копать. Він прибіг, собрав нас, чотирьох дідів. «Хлопці викопайте яму отут-о». Ми копать і принесли нам поїсти, стімули как-би сказать. Копають, прокопали 30 сантиметрів – кістяк. Колись у голод люди, щоб собаки не тягали трупа, якось дотягли на повозці чи шо до кладовища та скільки сили хватило викопали та так загорнули та все, понімаєте, потому шо не було їсти нічого, я не знаю. Дуже така болюча смерть голодна.

Ну Ви нікого не знаєте, хто возив, не бачили як це на цвинтар?

Не знаю. Я був хлопцем, учнем, я цього не можу сказать. Ну кажуть, шо вроді  їх тоді було наражено собрать та отвезти, я не скажу. А чимало є що прикопані. Протів нашой хати з другой сторони під косогором, де я був дома, йшов чоловік, потом присів. Ми потом узнали, шо його з міліції випустили і: «Йди ти, чоловіче». Він присів, сидить, на другий день сидить і все. Пішли ми з матір’ю вдвох. Він мертвий. То по косогор’ю була промоїна глибока від дощових вод, то ми його скотили та трошки землечкою, шоб собаки не то… Це я сам учасник цього дійства, так сказать.

А як Ви думаєте, для чого був влаштований цей голод?

Нашо Ви мене питаєте то, шо я вичитав? Я не знаю, ми якось тоді… і після того до нас не доходило, що то якось зумисно травили нас голодом.

Почався 34-ий рік, був відкритий магазін, де можна було за копійки купить хліба. Я знаю, мати за молоко чи шо вторгувала. А я дуже хотів учитись, мені так хотілось, я такий жадний на книжки й сійчас. І я, йдучи в школу, зайшов,  купив собі  чи 200 грам чорного такого гливкого хліба. «Боже, яке це – думаю, – думаю життя настало. Єсть, тепер ми голодать не будем». Так постєпєнно началося… Раді ми були, шо тепер можна було купить матерії на сорочку. Я кончив 10 класів, це був перший випуск десятирічки. В мене не було черевиків узути. Розірваний був черевик, проволкою стягнуто оцей львіний зєв. І я на випускному вечорі так. Але ми пішли в основном так: хлопці у воєнне училище, а дівчата в медицину більшість. Тоїсть ті спеціальності, шо треба було для захисту, отак.

Федір Михайлович, про переселенців, будь ласка.

Про переселенців… Ото ж я… Начався 34-ий год, оброблять землю нікому (це я так по теперішньому). До нас… А хатів пустих багато було, позаростали бур’янами, свіріпа (чи як воно зветься) жовтим цвіте, шо і вікон не видно хатів. Де трупи – повкидали в погріб та привалили все-все. То оце до нас переселили із Сумськой області. Ну я знаю, коли відправили, бо я ж цікавився, допитувався  після війни відкіль жили. З двух районів – Новгород-Сіверського, але більшість Хильчанського району. Я не знаю, чи той район зберігся, чи так як Нова Прага став не районом. А то з Хильчанського району. І я в своїм печатанім тексті перечислюю людей, яких я тут знаю, оці переселенці, руськоязичні ці люди були. Вони з пограничних з теперішньою границею України, відтілля. В основному молодь сюди.

1. Місце запису: місто Рівне;
2. Дата запису: 2013 р.;
3. Хто записав: Богдана Трофимюк;
4. Респондент: Тесля Марія Францівна, 7 листопада 1926 р. н., народилася у селі Ялцівська Рудня Малинський район Житомирська область;
5. Розшифровка аудіозапису: Голубєва Галина Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Ялцівська Рудня (нині Новоселиця) Малинський район Житомирська область;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Житомирськая область, Малинський район, село – раньше була Ялцівська Рудня, а тепер Новоселиця.

Ну, в Новоселиці я не жила, в Ялцівській Рудні тоже до 33-го року.

Ми не їли по кутках, ми їли всі за столом. А там вже батько… щось у тата єсть. А шо у тата єсть? Як вони ходили у ліс, дерево пилять, для государства. Оце що я пам’ятаю. Ще войни не було, ще… голодовки ще не було. І візьме тато з собою кусочок хліба і брати візьмуть по кусочку хліба, хліб-то був, це не можна сказать. Но так – за столом поїли, з кусками ніде, Боже спасі з кусками бігать – не можна, то було великий гріх. І прийдуть із лісу – вони ж голодниє, – і немає сала… Бувало і сало, я це пам’ятаю, сало, да візьмуть сало да шкоринку помажуть, щоб не так їсти сало, а шкоринку помажуть, а там уже як останеться на пальці, так і висмокчеш. Вот. І принесуть отого хліба, то ж «од зайчика», то такий добрий хліб був: «Мамо, то чого ж ви не спечете такого хлібця?». Оце вже началась голодовка, оце вона начиналась.

А тоді якось воно так получилось, внєзапно, що нема ніде нічого – ні їсти, нічого, що бігли старшиє на станцію, я не знаю, скільки кілометрів, і де можна було украсти зерно. Тоді всі бігли. Тоді мого брата… Дівчинка одна, друга… Тоді брат прийшов, взяв меншу сестру, пішов десь, щоб поїхати кудись поїздом, хоть би кого-небудь спастись. А нас троє – я і дві сестри старшиє осталісь тут. А потом забрали… єсть село Лумля (?), там був децкій дом, в тей децкій дом забрали.

Я знаю, шо люди ходили по лісам і шукали їжачків, шоб їсти. І їх убивали. Я не знаю, як убивали, бо я тільки знаю, шо Сашко покойний каже: «Зараз давайте поубиваєм, шоб вони не подохли, шоб ми дохлого не наїлися».

А в одних людей, я не знаю, як їх фамілія, була корова. То вони дньом всєй кучою – дітвори багато, бо багато дітей було, – дньом всєй кучою вони берегли корову, пасли, а на ніч в хату забирали, корова у хаті ночувала. Бо то тому, то другому хоть по стакану молока давали, а нам вже – шо останется. Ой, це дуже тяжко вспомінать, ой… (плаче). Як вона дає оцю водичку, лише розіллє молоко – і тому дать, і кумі, і куму, і ще комусь дать. А воно тіки шо біле і все…І у неї руки трясуться, вона сама голодна, і хлопці голодні – п’ятеро їх було.

У нас в селі жили оцими йожиками. Жили пташками. Голубів ловили, оце я знаю. Мені спочатку було шкода, що такий тий маленький голуб, а його зарізали і скубуть його. І уже начали тії… всякі гриби начали. Це ше шо було, ше тітка крепко плакала – назбірали хлопці (а у нєї всі хлопці, одна дочка була тіки, Катя), назбірали грибів, а тітка не бачила, бо вона дуже знала гриби. Вони наварили гриби і наїлися, і вони всі потравились, хлопці. Всі! А їх було семеро. Отак. Тітка прийшла (була в другому селі, в якихось тоже родичів була), як вона прийшла, а вони всі…, давай вона їх спасать, Ото вона їх і цілу ніч спасла, ні один не вмер. А вже кажуть, нежилиє були.

А так, я пам’ятаю, якраз була Пасха 33-го року. Вони ше доставали такіє квадратіки якісь були с костьола, оплатки. Оці оплатки, нас причастили, і тато з мамою пішли до дядька Андрія. Дядько Андрій таки жив харашо. І вони не дійшли до дядька, там в селі, рядом. І тато з мамою… Шо це було холодно, тата положили, йому стало знобить, положили тата на піч, а мама коло печі лежанка була там, лежала на тій лежанці, не лежанка, а полик такий. І мама там осталась. Як полізли на піч, тата тоді вже зняли, тато там умер. Бо голодні були, зовсім голодни.

Ворота скрипнули. Ну, як, ми вискочили, це ж з сестричкою, а ще дві старших у хаті. Мама йде і нічого не несе, і тільки плаче. Тоді ж сказали, ми запитали: «А де тато? Ідем також зустрічать». А вона каже: «Ви його не зустрінете, там тато і вмер і там похоронили». Чужі люди хоронили. «І ми розлізлись між людьми, мов мишенята…» І це точно так було, як по Шевченку.

Дуже красиве жито було, густе, посіяне наше. Наше, ше осінню сіяв тато. Дуже красиве жито було, і воно цвіло, отам такіє льогенькі-льогенькі цвіточки такі, шо вітром їх здуває. Ну, кажуть, шо жито цвіте, а як – не знаю, як, як назвати. Ну, колоски. Але, ше сестричка була вже, і вийшли на тії колоски, та це колоски, а там же буде ше зерно, ми же ж наваримо юшки. А мама ше каже: «Не можна чіпати, гріх, бо не буде жита». Трошки мама ше пожила. І  «Я, – каже, – дітки, ляжу спать». А їсти не було нічогісінько, анічого. І мама нічого не принесла, і в нас нічого не було – ні картоплинки, ні лушпайки, нічого. «Я, дітки, трошки полежу, а ви ж тут грайтесь, тільки далеко не біжіть, бо вовки». А вовки вже жить не давали. Мама лягла спать: «Я трошки посплю». Як ми сидимо, а так красіво – як другий раз мені сонце так якось зробиться і я вспомінаю цей момент. І вдруг мама захрипіла. Трошечки посиділа, бо вона не могла вже ходить, вона бралась за шо-небудь. Захрипіла. Так старшая сестра підхватилась, а вона бухнула так на ліжко, так і бухнула. Я до мами, а вона лежить тільки, хропає і вже не балакає, нічогісінько не каже. Нас зосталось четверо.

1. Місце запису: селі Хрипівка Городнянський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Лук’яненко Левко Григорович, 24 серпня 1928 р.н., народилася у селі Хрипівка Городнянський район Чернігівська область;
5. Розшифровка аудіозапису: Голубєва Галина Юріївна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Хрипівка Городнянський район Чернігівська область.

Ви знаєте, мій батько був простий такий дядько, але він був кмітливий чоловік. І коли він бачить, що, знаєте, забирають усе, і голод починається, і дітей треба ж якось рятувати, то він узяв і придумав добрий спосіб. Вночі викопав ямку на стежці, між хвірткою і порогом, входом до хати. Ну, та стежка витоптана, бо ж по ній кожний день без кінця люди ходять – і сама сім’я, і хто в хату заходить із чужих, і так дальше. Ну, там земля затрамбована і ніщо не росте, бо ні спориш, ніяка інша трава не росте, бо це ж стежка витоптана. Він викопав там ямку і туди картоплі засипав і землею знову і затрамбував. Ну, і все це вирівняв. А коли ж земля зрушена, то вона, звичайно, вона просідає більше. Ось, то він туди підсипав ту землю ввечері, і ми так от її туди затрамбовували. І тому вона була так вирівняна із стежкою іншою, де некопано було. І коли ті заходили із штирями такими довгими, знаєте, метровими, спицями довгими, ну, то вони не догадалися по стежці колупати, вони пішли там по городу, знаєте, під кущами, під яблунями вони там штрикали, а тут не догадалися проштрикнути і так от це залишилося. І навесні 33-го року батько то відкрив, от розкопали. Картопля, звичайно, згнила, ну, але крохмал є, і, таким чином, це допомогло взагалі врятувати нашу сім’ю.

Побачили, побачили, що це щось надзвичайно потужне, бо українська нація є велика, це не то що мільйон, то його так чи сяк в будь-якому випадку можна задавити, а коли тут просвітянство охопило 40 мільонів, і коли це навєрху оформляють як українізацію і, знаєте, це ж і освіту на українську мову, і підручники взялися друкувати, і театр почав розвиватись, і все інше, і так дальше… І виходить, що нібито Радянська Україна, але вона становиться Україною. І оце налякало. Оце налякало Сталіна, оце налякало власне ту політичну еліту імперську. Тому що комунізм, знаєте, це ідеологічно дуже зручна зброя для поширення імперіалізму. Але ось імперські почуття перелякалися. І тоді вирішили: давай завдамо удар нижче пояса, так, щоб Україна вже ніколи не могла піднятися й не могла тріпатися. Ось задум. А далі технічне завдання, яке Сталін дав. Те технічне завдання і виконували: перше – ізоляція України, друге – Голодомор, ну, цеє, забрати хліб, ось, а третє – контролювати і зробити все ще інше, щоб взагалі люди померли, щоб померло їх як можна більше. І тоже, дуже зроблено це було, і пропагандою воно добре було забезпечене, і організаційно, і збройними силами. Тобто, операцію організували науково.

1. Місце запису: село Соболівка Теплицький район Вінницька область;
2. Дата запису: 31 травня 2008 рік;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Баба Таня, 21 січня 1924 р.н., народилася в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область.
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область.

Я в 24-му році народилася, 21-го січня. Це мені вже 85-ий рік од рождєнія. Я пережила голод і вОйну – всьо на вік мій, всьо на світі білому. І война і голод…

 Ну велика була родина у Вас?

А цього…

Скільки у вас душ було? Сестри, брати, з яких вони років?

А-а-а. Була ця моя сестра, цеї не було не було – була вона на фронті. Ця моя сестра.

Хто?

Поля.

Нє. Як ви були малі зовсім ще в батьківській хаті, то скільки було душ?

Нас було… помирало трохи. Була-була старша, я – друга і брат 29-го року, а ця вже 40-го року, ця Катя – це моя сестра сама менша.

 Колгосп пам’ятаєте як зробили у Вашому селі?

Колгосп… Я вжей  так добре не пам’ятаю, я ше була тоді яка мала, в якому році вона робилась. Я знаю тільки, шо ну ходили, забирали все, все забирали. О, а це считалися куркулі, то їх геть з хатів викидали. Де це в яру цей живе Загоруйко, а там ще жив, жила тоже, то це казали, що вони куркулі. То їх забирали, викидали з хати. То сусіда там пішов, забрав дітей з хати, та потім їх десь на Сибір відправляли.

А де той Сибір люди знали?

Я не знаю. Казали, що десь морем, кораблем. То така дівчина як я 24-го року, то померла на кораблі, то кинули її в море. А цей Петро в яру, це він 26-го року, була Галя дівчина, їх було троє. А потім вони вже прийшли з цього батько й мати цю Галю принесли в мішку, бо вона була больна, а він ішов пішки. Було йому 8 років. Та й стали строїти знов хатину таку з гальки й болота. Ше мати розказує… а його мати зветься Меланка, звалася. То вони місили цю грязь, це болото строїти цю хату, то каже: «Попухли ноги в нас обох, то ми держимося за лопати, щоб не попасти в болото». В Петра десь ця хатина намальована є, він добрий би був художник, він так гарно малював, все малював – і матір ту точно таку, яка вона є змалював, і цю хатину змалював. Та й батька знов забрали, забрали вже десь і більше він не повернувся.

Ну шо я пам’ятаю? Я пам’ятаю, шо було недобре, цілий рік було недобре. Хліба не думали наїстися, не думали. Діти, от зараз я… Раньше такі діти були, діти раньше бачуть яку собаку чи кота, вони хотят пожбурити в ню камінцем, або вдарити. А ми були малі, ми хотіли їсти і ми знали, що вже шось було їсти – хліба кусочок, то знали, шо це побачили котеня  чи цуценя – всіх угощемо і дамо їм їсти. От шо то як голодні діти, то думают, шо всьо хоче їсти. І так до цеї пори я шо бачу, шо якесь безпризорне таке, я хочу його взяти, я хочу йому дати їсти і всьо.

Їли  цвіт акації, листя. Що бачили, те й їли.

То це весною, а коли не було нічого, то як виживали?

Ну як, літом…

А  зимою, як сніг був?

А, зимою я знаю як… Якось виживали. Була якась гнила  картопля, померзла. А чого вона померзла, хто її зогниїв? 8 кілометрів весною, то мама бувало піде, принесе зо дві відрі, 8 кілометрів принесе дві відрі цеї картоплі. А то десь якась квасоля була в больничці чи шо. Бо вони ж строїли, було велике хазяйство в больниці, були корови. Та вони повмирали, якби батько не пішов строїтєльом больницю строїть. Строїли цю, шо в нас зараз є. Та й нас забрали в круглосуточні такі ясла були. Ми там спали, давали нам по 200 грам хліба  і варили їсти. То ми так вижили. А повмирало багато. А тоді мама вже пішла там, було посіви були, то мама пішла там та ходила до молотарки, вже молотили, стали сіяти. То мамі ше давали ще три кіля муки, давали три кілі на місяць. То мама держалав же їх так до весни. Копає города і несе її вперед, покладе ззаду, то хтось її хопить, вкраде. То вона її кладе вперед, докопалася до неї – знову понесла, поклала цеї трошки муки вперед. А тоді трощки цього бур’яну та й таке. Заколотить така похльобка.

А корови не було у вас?

Не було.

А братика маленького чим годували?

А братика маленького, я ж тобі розказувала, шо якась в нас через сіни була хата  ше одна та й ми  у всю свою більшу пускали квартірантів – якийсь районний землемір був. Вони получали пайки, якісь, казали, централізовані пайки. А Саша маленький, чотири роки йому було. Та й вона його ця жінка питає землеміра: «Саша, шо тоді дати? Шо ти хочеш – цукерка чи хліба?» А він каже: «Хліба». Та й піде. А вона бахнула дверима, закрилася  та й сидить там, а він під дверима стоїть ця дитина, чотири роки. Я тепер нагадаю, то ше плачу. Стоїть та мама кричить: «Біжи забери дитину з-під дверей. Диви, нючить там під дверима». Я хочу його взяти, а він видирається, соває ногами, не хоче йти, чекає її, щоб вона йому шось винесе. А вона нічого не виносила йому. Та й таке. Та так він прожив трохи та й толку не було.

А то змололи на жорнах якоїсь гречки. А гречка знаєте яка вона, з лускою. І напекли таких цих пампушок з бульби, то з цею  лупою. І він, то  нагодували цю дитину, ця дитина з’їла, то тоді сильно йому живота здійняло, то він тако: «Гу-гу». Стогне. Так від тоді він як став… то було 16 років – він помер. Ходили такі хлопчики, з опухшими ногами ходили. Ноги попухли, ходили просити. А хто йому шо дасть, як в нікого нема, ні в кого нема.  Такий у сусіда, а було їх шестеро цих дітей. Но шестеро дітей… Була 15-го року сама старша, а ті менші, ну тоді їм скільки було, років 16 було цьому. То ліз у хату, може там шось є їсти, варять їсти, то закривають двері, бо не дадуть зварити. Візьмуть горшка цього і шо там є, вони його з’їдять. Так і були голодні. Коти поїли. Таке го було.

Сталін, пам’ятаєте як він помер?

Ну я чула, він 5-го числа…

А року?

От я шось не пам’ятаю, як це воно було. Я пам’ятаю, шо помер Сталін, а якого числа? 5-го здається.

А як помер? Шо в селі люди казали?

Нє, я не знаю цього.

Про Сталіна пісня співали якісь?

Співали.

А які?

Які… я знаю пісню ше про Лєніна цю… я її часом вночі нагадую… :

«Чи чуєш ти, маленький сину,

в цей день тривожний і сумний

спіткало горе всю вкраїну –

помер наш Лєнін дорогий.

Та не сиротами ми остались,

його найкращий друг живе –

наш рідній, наш любимий Сталін

веде нас у життя нове».

А мелодію пам’ятаєте як звучить та пісня?

Да.

Ми зараз запишемо, хай буде в нас на пам’ять…

Знаєте, були всякі, послєднє забирали в людини – квасолі трошки чи шось таке та й забирали. Ше з ними жінка така, шо ходила з ними, і вони забирали. Правда, шо вони всі померли – рак був чи шось таке, шо померли вони скоро. Навіть вже сєм’ї повимирали, може і гріх.

То Бог їх покарав?

Певне покарав.

А як Ви думаєте, а голод може статися ще?

Шо тепер? А хто його знає. Я думаю, шо… я знаю,  як воно буде. Раньше все вивозили, от сказали забрати все з колгоспу, з комори колгоспної – та й везуть, мусят вести. Є уполномочений, от в нас був уполномочений, прокурор був, такий Бецбах. Ше люди робили в таких установах, вони були уполномочені. Тей, хто возьме бурака одного – судять. За кіло проса, якась жінка намолотила, хотіла… Росло воно там, вона його жала та й намолотила дві кілі – 5 років Сталін давав, 5 років тюрми. А діти збирали колосся, то в ночі схоплювалися та кричали, шо їде об’єждчик, або голова, спросоння тікали. Такі маленькі з торбинками ходили, колосся збирали. І то об’єждчик б’є ногами дитина, шо воно збирає колосся.

 На полі, на конях?

На полі, на колгоспному полі. То як не було шо їсти, то ми якийсь хоч куліш зварим з цеї, роздере на жорнах та й зварить. То маленькі діти були такі малесенькі з торбинками ходят по полі, то вони ж бояться, вони тікають як тей об’єждчик їде. А вночі вони так налякаються, шо  вночі їм передається, шо схоплюються та кричат, шо їде такий то такий, набив та забере торбину з колоссям.

1. Місце запису: місто Мала Виска Кіровоградська область;
2. Хто записав: невідомо;
3. Дата запису: 14 серпня 2002 року;
4. Респондент:  Мірошніченко Василь Григорович, 1949 р.н.;

Хто Вам розповідав про Голодомори?

Розказував мені мій батько. Часто, бувало, він згадував свою молодость, про те время – колективізацію, голод, войну.

Що саме він Вам розповідав?

Казав, шо в трицять третьому мерли люди цілими вулицями. Та шо там вулицями – цілі села вимирали, а хати людей тоді розбирали, все до камінчика. Одним словом, стирали села з лиця землі, шо й ніякої згадки про них не оставалось, наче й не жили там колись люди. Вже через года опять були заселені ті участки. А тих, хто вмирав, ховали в одній ямі. Отак скидали, без труни і других атрибутів цього діла. Не те время було. От зараз, як подивиться в Паліїївкі [сусіднє село] на кладбіщі, де захоронєнія трицять второго, трицять третього годів, то одні ями пооставалися, бо земля ж осіла. Як там повна яма людей була – воно ж все перегніло та ото й получились цілі ями. Страшно й дивиця.

Зараз кажуть, шо голод був штучний. Може, воно й так, ну тоді люди не обвіняли власті в тому, шо вони голодали, і вмирали їхні діти. Більше звертали на мєсних, які всим відали і керували хлібозаготівлями.

Чи помер хтось з Ваших рідних тоді?

В діда була велика сім’я, то двоє його дітей вмерли. Вони самі менші були. Шось їли там. Годів два-четирі було приблизно. А хто старшенький, то в колгоспі вже робили, і мій батько тоже. Йому пятнацять було, то він за скотиною вже вхажував. То в колгоспі їх кормили, з голоду вмерти не дали. А їли тоді все, шо тільки можна було. Сначала з дерев всю фрукту поїли, а хіба ж ними наїсися. Як дома яку птицю держали, то тоже порізали, а зімою і навесну даже собак їли. Отак люди жили.

А що Ви знаєте про 1946-1947 рр.?

Батько як з фронту вернувся, то ніщета була страшна. Жили дуже бідно. Но в началі сорок шостого він женився, вся його рідня вже взрослі були, всі робили і трохи підживалися цим. Як хто в колгоспі був, то давали там по 200 г зерна за трудодень. Це хоч і мало, ну хоч з голоду не вмерли. А спасало те, шо крали в колгоспі харчі. В основном, зерно, хоч за це дуже наказували, но не було куда діваця. Всі токи і склади дуже охранялися, но люди всьо равно умудрялися шось та вкрасти. І зерно тоді терли, і або шось пекли, або варили. А мати моя наймалася до людей на роботу, як в кого чоловік не вернувся з фронту чи не могли самі обходить город, то вона їм помагала, то трохи їй за це платили – картоплину якусь чи трохи крупи, то якось помаленьку перебивалися.

А як в кого здоров’я не було і геть бідні були, то ті вмирали. А мама моя покойна як згадувала бувало про ці голодні времена, то аж сльози на очі ставали, то я її старався і не розпитувать.

1. Місце запису: село Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 20 липня 2002 року;
3. Хто записаав: невідомо;
4. Респондент: Зматченко Микола Іванович, 1950 р.н.;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Батько розказував мені одну історію, як він зі своїм братом – Ладиком орали поля десь під Ташликом. Дома вони робили в колгоспі, а тоді під осінь тридцять другого їх одправили оце на таку роботу. Це далеченько од нас. А їсти вони не взяли нічого з собою, бо не було шо. Робили вони вдвох на одному тракторі, по очереді орали. Отак один оре, а другий спить, бо голодні були, геть без сил. Пару днів отак вони поробили, а отправили їх десь ніділі на дві, і то їм не можна було ночю спать, а треба було орать, бо в колгоспі “горів” план. І дньом до них приїжджав один енкаведіст, годований такий, з пістолєтом, і не можна було слова промовити йому сказать, або зробить шось таке, бо зразу – “враг народа”, розстрел, або в тюрму посадять, а дома ж остались сім’ї. То Ладика він отак чуть не вбив був. Пару днів і ночей вони були отак в полі, і спали там, а ночі вже холодні в серпні, і вони ж голодні були, і мало того, і поспать нормально не могли, десь спали по очереді часа по два-три. Старалися виполнить план. А тоді поламався трактор, а які ж там запчасті? – ніяких, і сил не було його справлять. Тоді вони рішили піти в село і попросить поїсти і помощі. Якраз під вечір попросилися в хату переночувать. І десь вони на запічку найшли в торбинці сухий жом, вони саме там спали. То той жом вони почали їсти і таким він казався їм добрим! Отак трохи втамували голод. Ті люди, шо в них ночували чим могли кормили їх, бо пізніше батько з братом приходили в село ночувать, бо інакше померли б. А ще вони почали красти, в людей на городах. Хоч понімали, шо не можна так, шо всім важко, але ж голод їх заставляв, бо ж вони ще фізично робили. Робота на тракторі важка. В основному крали сахарний буряк чи городину яку, і тікали в поле. Там в них був казанок і вони на вогні варили собі якусь кашу, таке гаряче їли, хоч не наїдалися, то грілися. Батько казав, шоб вони ото тоді не крали, то не вижили б. Отакий голод був. З войни батько прийшов інвалідом. В сорок четвертому году під Яссами його ранили. Довго він лежав у госпіталі і йому одрізали ногу. Отак без ноги він вернувся. Жили з матір’ю в бідності, корову вони вже пізніше завели. Батькові призначили пенсію, то за неї вони купляли трохи хліба. Він пішов на роботу кладовщиком в закройний комбінат. Там, бувало, який кусок матерії візьме, то за нього вимінювали шось поїсти. Багато людей їздили в Росію або Білорусію, де не було голоду, і там вимінювали продукти, а в батька не було здоров’я для цього, тому перебивалися чим могли дома.

1. Місце запису: cмт Теплик Теплицький район Вінницька область;
2. Дата запису: 31 січня 2008 рік;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Тетяна Радіонівна, 1908 р.н., народився в смт Теплик Теплицький район Вінницька область;
5. Розшифровка аудіозапису: Паращєнко Тетяна Сергіївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в смт Теплик Теплицький район Вінницька область.

Город великий був?

Невеликий був.

А господарство було якесь?

Були свині, були й коні, були вівці, корови не було там – тут уже в нас була корова.

А чим батьки займались? Чим тато займався?

В колгоспі робили. Ше робили свою землю, а тоді вже колгоспену.

А скільки було своєї землі? Багата була територія?

А я не знаю.

Не пам’ятаєте, да?

Не доходило тоді до мене шоб я знала скільки було землі.

Ну багато було землі?

Не багато.

А що Ви вирощували? Що виробляли?

Шо виробляли? І пшеницю сіяли, жито, ячмінь, А на городі городним садили – і бараболя, і бураки, всьо так як тепер садять – так ми садили.

А що на обід готували?

Шо приходилось, всьо – борщ, каша, мамалига.

А що Ви любили більш всього? Що Ви любили в дитинстві?

В дитинстві всьо любила. Діти всьо люблять, що дасиш то й їдять діти. Не так як тепер, тепер діти перебирають … бо я то цукерочок, то бубличок, а тоді нічого не було, не було за шо купити.

А шо Ви зовсім грошей не мали?

Чом не мали? Як були в колгоспі, коли там дадуть в колгоспі, а як пан був то робили в пана, ше я в пана робила – ходила полоти.

А шо це за пан був такий? Хороший був пан чи поганий?

Пан був Яворський. Я знаю шо це за пан? Пан шо землю брав – тепер колгосп бере, а тоді земля була панська, а у людей мало було землі – по чверті, по пів, ну я не знаю, шо це означає я не знаю.

Ой Боже мій всьо, всьо робили. А тоді пішли в колгосп – в колгоспі всьо робили.

А як Ви пішли в колгосп? Заганяли, чи добровільно пішли?

Мусили йти.

А чому мусили?

Ходили, спати не давали цілу ніч – Іди розпишись, шо підеш.

Хто не давав спати?

Ходили бригади. Ой Боже мій, тільки ляжеш спати – вставай іди, визивають у сільську раду – розпишись, розписався тоді вже не кличуть.

А забирали тут шось у Вас?

Як у на таке у людей.

А шо забирали? Збіжжя, зерно?

Забирали перед голодовкою забирали. Всьо забрали, шо геть і в торбинках було повисипали всьо в мішок – і шоб нічого в хаті не було.

І картоплю забирали?

Картоплю й бураки, всьо, всьо.

Це Ваші сільські люди були чи чужі люди?

Люди були чужі – бригади з другого села ідуть і наші бригади, шпигали скрізь такими паличками довгими шпигали. Раньше ж груб цих не було, а печі в хаті, піч, по під препічок шпигають і на землю шоб не закопане.

А шо нельзя було закопати?

Шукали скрізь і забирали.

Якщо не віддаси? Ну як це прийшли і твоє забрали?

Забрали та й всьо.

Ну от до Вас би прийшли сьогодні і сказали ʺВіддай нам всеʺ Ви віддали б?

Не віддала бо люди не віддають – тоді люди віддавали, а як я не дам чоловік – зараз чоловіка забирають.

І забирали людей?

Ашо ж.

І Ви бачили?

Не бачила – тільки чула. Ой, хай Господь милує, шо було. Шо бачила? Голод який був, як людей ховали, як почала казати як у нас під хатою помер сусіда, а ми мали йти на базар в четвер, приходе сусіда каже (не зрозуміло) як помер … у тебе під вікном треба його похоронити – це у голодовку, пішов чоловік узяв первого брата ʺЙдьом викопаєм ямуʺ. Ой … викопали яму – приходять, на ліжку його обматали в радно, винисти – хто там, хто там мав силу … вони везуть а я іду з сестрою чоловічою – плачемо ззаду йдем і приїхали на цвинтар … до ями, у ямі уже домовина, те шо копав чоловік, а єдин сидить тако в куточку. Почали плакати – вони нас нагнали, чоловік мій той брат: ʺІдіть звідси, забирайтеся з цвинтаряʺ Чоловік протягнув того чоловіка, цього взяли туди положили. Ідем – бачу лежить жінка чорна та темна  і двоє дітей коло неї туди дальше знов діти лежать. Ой я не можу. Отакі були люди, отакі були люди тільки кісточки шо осталися, тільки кісточки і шкурочка, шо остались ше живі. А тоді вже ми до жили ми ше не були в колгоспі – пішли батьки в колгосп, а ми жили, ми ше не були в колгоспі озимина і на тому полі, почало достигати, таке шо можно його потерти в макитрі – таке було жито вже колосся терли в макитрі – пекли такі, трошки лободи листя їли, всьо їли байдуже – лобода сама лучша була мішали лободу ті лєпки та й їли поки достигло вже.

Як Вам вдалося вижити Татьяна Радіоновна?

Не знаю, і двоє діточок.

Люди допомогли? Бог допоміг?

Бог. Люди нам не допомогли. Я ж розказувала бо бураки закопані бо зародили бураки були, а буракі солодкі їли так як моркву тепер – пошкрабаєш буряк та й їси буряк, добрий був. Було закопане бигилко кукурудзи у нас; тут вирубає дрова; вночі викопав яму; закопав те багилко, заносили туди кукурудзи; зробив таку лінієчку шоб було з тої воронки брати; та й вночі борщу діжку наквасила – був борщ, кислий борщ, а то цеї лободи , а то тих крупів – та й вижили так. А ті люди шо не було нічого й нігде – виздихали та й всьо.

Багато людей померло в селі Вашому?

Я не знаю. Багато, але це в конторі знають, сільська рада, а я не знаю. Дуже багато, і дітей, і людей, і старих. Ой.

А Ви коли в тридцять третьому, тридцять другому – коли голод був, кудись виходили з хати, в гості ходили? Чи по хатам сиділи, як це було?

Де ті гості? Шо ти гості справлять? Тут развє шоб діти з’їли ложку того бульйон. Де ті гості – ніхто в гості не ходив.

То шо ніхто не допомагав?

Ніхто. Хто поможе, як ніде нема, нікого нема. Деяке було барахло – повиносили, і в Гайсин возили і шо хто дає то й віддаю.

А кудись поїхати було можливо? Втікати звідси?

Можливо, тільки шо вже сили не було. А хто мав силу їздив.

А паспорти були у Вас?

Були.

Були?

Були, а шо. Ніхто не питав ні за який паспорт. Нічого. От. Ой страшне було, дуже страшне. А война тоді була то ше тоже пережили.

А коли було страшніше у голод чи під час війни?

Голод найстрашніший, голод найстрашніший.

Як Ви думаєте це був штучний голод? Чи урожаю не було, чи обставини такі були?

Ні забрали, всьо забрали. Чисто всьо вивезли, всьо забрали, заготівку на людей наложили, на поле тільки поля та й заготівку наложили вивозили, а тоді ше так забирали всьо. Нарошно зроблене шоб люди виздихали та й всьо. Ой хай Господь милує і рятує шоб ці діти бідні ніхто не дізнався цього.

Боже шоб голоду не бачили, шоб діти робили, щоб діти шли помагати на поле робити, бо ті старі як повмирають то тоді ті всі виїхають, бо тепер ті молоді не роблять, нехтять. Всі вчать, всі вчитися, а робити ось такі вже як моя невістка такі, такі – вони ж тоже вже не можуть. Тоді шо буде?

А Ви думаєте голод ше може бути, як Видумаєте?

Хто його знає Не буде врожаю той буде голод. А шо ж їсти, а що ж їсти?

З Америки привезуть.

Ми не наїмося то шо привезуть. Те привезуть – то не для нас, не для таких бідних людей.

1. Місце запису: cело Соболівка Теплицький район Вінницька область;
2. Дата запису: 30 січня 2008 рік;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Фурдик Іван Карпович, 1924 р.н., народився в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область;
5. Розшифровка аудіозапису: Паращєнко Тетяна Сергіївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область.

Мені хотілось би розпочати свою розповідь з оцієї фотографії.

Фотографія ця зроблена у тисяча дев’ятсот тридцять другому році, у вересні місяці. На ній вся школа в якій я навчався, вона на той час називалася ШКМ (школа колгоспної молоді). Туди входили: перший, другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий і сьомі класи. Це повторяю був тридцять другий рік. Я поступив в перший клас – вступив дуже цікаво. Прийшов з своїм товаришем в клас (дуже недалеко від нас була хата «куркульська», значить, ми так його називали – Перепа, він був репресований, висланий, а хата його використана під школу) там я навчався в першому класі з своїм сусідом – Кравчуком Василем. Прийшли ми разом з ним босі, це було… це був вересень місяць, прийшли босі тому шо всі тоді ходили босі, так було прийнято – по-перше не було що взутися, а по-друге не дуже страшно було коли ти босий. Нас вчителька, Катерина Іванівна, яка на цій фотографії є (її вже нема в живих) – записала нас обох. Я був бойовішій, перший записався – Фурдик Іван Карпович, розповів, чий я, хто мої батьки. Шо батьки мої колгоспники: і мама колгоспниця, і батько колгоспник – колгоспу «Золотий колос» тоді був біля нас, звався колгосп так. (Не зрозуміло 6.08) те, що я міг читати його без нічого. А чому так сталося, що в нас дома мій батько, коли був ще малим, то він проходив школу в пєрєпльотній майстерні села Соболівки, був такий єврей який мав пєрєпльотную, на українській мові – перепльоту майстерню.

Це у Соболівці?

Це у Соболівці. І між іншим, все в мене, в моєї власної бібліотеці – зберігаються книги, які переплітав єврей той (тоєсть мастєр), а потім батько. Є такі книги, зберіглись до цього часу в моїй, я можу сміливо сказати, великій бібліотеці.

А буквар зберігся?

Буквар? За буквар я Вам от шо розкажу, хоч це може буде і не по темі.

Все по темі.

Справа в тім, що цей буквар для мене дуже дорога була книга. Я любив   книгу – я вже навчився читати, я знав букви всі. У нас на столі був переплетений батьком чотирнадцятого року видання «Кобзар» Шевченка і я його вже сміло читав всьо, особливо «Катерину». Був у хаті, у нас була піч (припічок), мама топила піч, а я клав ноги – грів і читав мамі «Катерину» Шевченкову.

А скільки Вам років було?

А мені було тако десь, вісім-дев’ять, отак. Але справа в тім, що я вільно читав, так шо для мене уже Буквар вивчати, так як нас учили це буква «А», я її вже давно знав, а коли мене вчителька визивали і казала «Напиши букву «А»“, а вчила вона писати – друкованими, а я кажу «А я напишу писменими» – і красиво пишу «А», ну вона каже «Молодєц, Ваня, молодєц». Це була перша похвала в мій адрес.

Тепер повертаємось до Буквара. Я книгу чомусь… напевно передано генами мені від батьків книгу я полюбив ще з того часу. І зараз я себе вважаю бібліофілом – зібрав я з батьком, починаючи з батьківській бібліотеки, і кінчаючи сьогоднішнім днем (батька вже нема звичайно, він прожив дев’яносто сім років), то книги які були в нього плюс мої зараз – це цілий клад, величезний клад… і всі дивуються, шо я маю особисту таку бібліотеку. Про неї писалось дуже багато.

Шо це, повторюю, тридцять другий рік, осінь.

Вересень.

Да вересень. Це вже приближалось, ми всєгда кажем тридцять другий-тридцять третій – Голодомор.

Тридцять два учні?

Тридцять два учні, да.

Але що я зараз скажу, то Ви здивуєтесь. Шо жодень учень із тридцяти двох з голоду в тридцять третьому році не помер. От що я на чому я роблю наголос.

Так слава Богу. То що взагалі люди не помирали?

Я це мушу сказати тому шо я так би сказати

Це констатація, я розумію.

Це констатація розумієте. І от тут дуже (показує фото), тут одиниці може дві-три особи є ще живих – можуть це підтвердити.

Я Вам вірю. А як же так сталося що сім мільйонів пішли з життя?

Я дуже дивуюся.

Чому саме?

Мені здається, чи може Вам не говорити цього?

Ви можете казати будь що.

Мені здається, що цифра приувілічіна. Я в Соболівці не бачив такого масового, як це …

Голоду? Смертності?

Масово смертей, чи шо. Я тільки чув. А чому це так? Тому шо мій батько був первокласним столяром, він навчався в нас було містечко, в Соболівці було – мєстєчко Собольовка, так она до революції всьо врємя счіталась – містечко, буква М на картє, на картє даже. Було населення, включаючи єврейського населення – тисячу двісті чєловєк, ілі около етой цифри.

Батько вчився у єврея столярному мастєрству, і я вже говорив пєрєсльотної справи, і він став спеціалістом, так би сказать, я по-сьогоднішньому кажу, висшой кваліфікації – спеціаліст-столяр. Його работи: окна, двєрі, шкафи – до сіх пор хранятся в нас, ім. сдєла зроблени його руками, і я його храню, як реліквію – пам’ять про свого батька, який був надзвичайно акуратний, ієно в столярній справі, в столярній справі повинно всьо сходитись, тютілька-в-тютільку. Все це можна побачити в моїй хаті вікна. По-перше шо мій батько – пасічник. З самої ранньої юності случаймо це все случилося, шо його попросили зробити вулик (один із пасічників), він зробив вулик, а йому за це дали два рої, бо дуже гарно він зробив вулика.

Тут я хочу запитати, Ви бідно чи багато жили?

Я не можу сказати шо ми бідно жили, я не можу

Ну були скажімо так середняки, куркулі чи бідні?

Трудно сказать. Ми жили добре. Я не можу сказать шо ми голодали, чи шось таке. Чому так

А був колгосп у селі?

Да. Я Вам розповім про колгосп якщо хочете?

Так ми рухаємось. Давайте до цієї теми. Ви пам’ятаєте як створювали колгоспи?

Да, пам’ятаю.

Як це було?

Дуже добре пам’ятаю, дуже добре.

І люди з радістю шли у колгосп?

Ні. Батько мій дуже довго думав над цим  собствєно власне кажучи – збирали сходки села, агітірували, примушували вступати. А в батька було ж своє поле – на яке мене брали убирати пшеницю. Я дуже пам’ятаю, як я спав на околоті дньом – мене нагодують, вкриють від мух, і я сплю. Но це вже три було, напевно рочків, напевно трошки більше – шо я пам’ятаю. У нас було три полі – в одному місці, в другому і в третьому. На одному вирощував батько буряки для того щоб…

Годувати худобу.

Ні. Буряки цукрові, буряки цукрові. Він здавав їх на цукровий, наш Соболівський, завод, і одержував відповідно.

Ви можете покласти фотографію.

Відповідну плату. Друге поле було тут за перєєздом, там батько не тільки батько, а й сусіди, там якось так було шо ми сусіди були – і на полях сусіди, там картоплю я пам’ятаю вибирали ми. А третє поле було – пшениця, під якою я спав маленьким з такими як це вони звались – два горщечки.

Я знаю.

Як це їжа там була.

А шо готували в поле коли йшли? Яка їжа була?

Їжа була непогана. Чому я це наголошую шо непогана їжа була. Батько був столяр, спеціаліст. Він міг зробити я скажу та як я чув це в дитинстві візок, візок – це прядка, то шо прядуть.

Вовну? Шерсть, вовну?

Шерсть, вовну, ну і прядиво. А потім роблять рушники там цю саму, як воно зветься?

Одежу.

Одежу. Ну, полотно.

Сорочки.

Дуже цікаво, шо з цієї ниточки було таке довге-довге полотно, а це ж треба було його ви…ви як це його, зробити цю ниточку і шоб ця ниточка була абсолютна однакова, і я до сіх пор зберігаю полотно яке мама робила. Це дуже цікаво. І тепер я держу в руках і прамо очам не вірю, як цю ниточку такій однаковісінькій товщині можна було виткати, так от батько робив возики, возики – це звався возик, так ну в нас в народі ну прядка її назвали.

Це кравчучка вже потім стала, да?

Ні не кравчучка. Це до кравчучки дуже далеко. Це не то. Це возик-прядка.

Я поняв. Я зрозумів.

Вона у мене зберіглась до цього часу.

Давайте рухатись до колгоспу трошки.

Рухатись до колгоспу. Так от.

Рухатись в часі я маю на увазі.

Да це …

В історичному часі.

Це тридцять другий рік.

Так колективізація почалася раніше.

Вона почалася в кінці

В тридцятому вона майже завершилася.

Ну ше батько думав, думав, як би це так шоб…

А мати шо казала?

Та й мати тоже не хтіла. Але був поставлений ультиматум. Його уговорювали, він не, не погоджувався, в нього був брат – у брата були коні і легко було ці поля обробляти (ми жили по-сусідству). Так от довго він думав, але одного разу визвали, а тоді була дуже така строга влада – була міліція, були оці як вони звались – комнезами, було таке слово, дуже це ми всьо…

Комнезами?

Комітет незаможніх селян. Не чули такого слова? Комнезам. Поставили прамо як то кажуть до стінки, прижали.

Батька?

Каже: «Карпо, якщо ти хочеш шоб всьо було добре, щоб тебе не розкуркулили і не забрали відповідно шоб тебе не вислали з села», каже: «В тебе є пасіка», а більше в нас нічого не було – ні корови, ні свині правда були, но за свині ми правда мовчали і скривали, бо не можна було вбити свиню в той час – це було величезне прєступлєньє і заколоти. Так от він приходить додому і каже, каже: «Поставили таки й ультиматум, шо я повинен здати землю свою», цих три поля шо у нас були і два вулики «Ну шо тобі стоє два вулики віддати і все буде – кінець, і ти станеш колгоспником». Посовітувався він з жінкою, посовітувався з братом – той погодився, і батько погодився шоб не було неприємностей. Чому? Тому шо він бачив в нас був сусід, там де я живу, був сусід ну я вже не можу назвати фамілію Корінчук, фамілія Корінчук – в нього був син це пожилий мужчина був, а це син, який дружив з батьком в дитинстві, і вони обидва були в мастєрах друзяки і мастєра.

То шо з ним зробили?

Він не хтів в той колгосп – то йому таке зробили. Хата у нього була під бляхою, зеленою краскою покрасена, я дуже добре пам’ятаю це як це воно звалось в той час  усуспільнили – це називалося, усуспільнили. І так. По-перше – шо його забрали, арестували разом з дітьми – велика сім’я була, а в нього що було? В нього були воли, вівці, я дуже добре помню, багато, так зодвадцять штук, воли  і корова, може ше і свині були, я так точно не пам’ятаю, но це сусід наш – арестували його, забрали і по цьому всьо оце батько дивився на це нещастя і цього я його друга, товариша Вітьку  забрали в Сибір десь, вислали, а хату  бляху цю зелену покрашену зняли, і десь її в колгосп віднесли. Хату майже розібрали. Всі ці корови, і свині, свині, вівці – забрані в колгосп.

А в той колгосп ішли такі злидарі, шо аж страшно зараз подумати. Я їх пам’ятаю. Він не хотів робити у нього тоді було шестеро дітей – його сусід, того шо розкуркулили він ішов з задоволенням в колгосп, бо там шо – там кормлять дурно; і дітей будуть кормити дурно; і є де виспатись; і робота невелика. Йому дали кнура. Це такий, Мартин Бабій був. Йому дали кнура доглядати. Дуже легка робота – більше нічого, і шестеро діточок в нього тут, тут же його привели. А цей колгосп, контора була цей будинок зберігся до цього часу – це була контора колгоспу тепер, до останнього. Сьодні вона – тільки не там.

Тобто, та влада, підсумовуючи колективізацію, та влада – не жартувала.

Ой, вона добре не жартувала. З нею не можна було шутити. І батько думав, думав – він же не глупий був, думав – “Як же ж мені поступити?Як я віддам землю? Як буду жити на світі Божому? Як це дітей буду виховувати?”, нас було двоє – я і сестричка (вона тільки народилася в тридцятому році). Але все таки пішов – і добре зробив що пішов. Його більше не тро (перервався запис) По мамі моїй був старостою у церкві – це була освічена людина, яка відбула громадянську війну як сказати правильно, шо він служив в царській ше армії – повернувся сюди і служив оцим старостою я точно не знаю – це була грамотна людина на селі. В нього по на столі я ж був малесеньким – три-чотири рочки, я вже бігав до діда. В нього на столі стояла велика Біблія – великого розміру такого. Він завжди її читав. Ніколи він не працював в неділю – хіба тільки шо давав корові, там другим, їсти.

У євреїв краще вони з п’ятниці не працюють вже.

Можливо.

Ну так у них шабат у п’ятницю починається. Можете покласти фотографію.

Чекай, чекай.

Чи вона Вам допомагає?

Вона мені трошки допомагає.

Хай буде, хай буде.

Ви знаєте я поглинув у таку глибину свого дитинства і свого життя. Це ж Всьо таки я перед вами восьмидесяти п’ятирічний дід, а я ше не вважаю себе дідом, хоч я дід уже.

У Вас гарна закалка.

Чому я зразу хочу сказати – я не люблю горілки, не люблю курити і мій батько ніколи ні курив, ні пив. Можливо це навіть я забіжу вперед, на фронті коли мені прийшлося бути – я був начальником, видавали нам, як офіцерам – папіроси і спірт перед началом боя (за два-три часа до боя нас усипляли так-би мовити горілкою).

Усипляли страх.

Ото-то. А мені не то, то шо у мене була така служба – я не міг бути п’яним, я був мєдік, я допомогу оказував пораненим, я не міг бути нетверезим не тому шо я не пив – я її просто не любив тай все.

Де брали збіжжя? Як ходили люди?

Бачте тут така справа, шо батько був

У Вас гарне бачення деталей. Якісь деталі.

Батько мій був як же ж його сказати послушний.

Законослухняний.

Да, да законослухняний. От сказали шо тільки в колгосп, ну другого виходу нема – треба йти. Пішов. І як оце розповідають, шо забирали зерно в людей чомусь я не пам’ятаю шо в нас зерно забирали, не було такого, чомусь ми рахувались якісь такі, чи як Ви кажете «середняк» чи шось таке, шо я не винен державі нічого.

Тобто Ви були просто може на гарному рахунку у селі, у колгоспі?

Ну напевно так. Ну батько був авторитетною людиною, він нікому нічого ніколи зла ніякого не робив.

А шо навколо відбувалося, Ви бачили?

А навколо – я бачив…

Шо запам’яталось більше всього?

А найбільше всього коли я був у першому класі – це вже була весна, це вже був тридцять третій рік і спереду у нас був сусід, Корінчук Микита – пожила людина, сім’я велика, взрослі діти і от я читаю свій Буквар на нороді, так читаю, а чому я так усєрдно читаю? Бо я бачу шось там на городі твориться, шось там твориться в сусіда. А там оказується відкопали яму на городі, серед города, а в тій ямі був мішок зерна якогось. Значить сусід ховав шоб зберігти для сім’ї це ж всьо. Я так підходю до межі і трошки боюся, бо там власть – там голова колгоспу, голова сільради, міліція шо це там таке твориться.

Ціла подія.

Да ціла подія. Цей бідний батько втік у хату, десь він не появляється, а я підходю ближче, а вони Кущик такий, він ше, він правда розстріляний німцями як заложник, фамілія Кущик його, він був голова сільради і каже мені: “То бачиш які в тебе сусіди“, а я читаю тут при совєтскую власть – шось в Букварі, непомню точно шо, я шось відчував душою шо я повинен чи підхалімнічать, чи шо, як виразитись – я патріот … Зрозуміли мене чи ні? Він каже: “Бачиш які в тебе сусіди“, я кажу: “А шо?” “А от шо, мішок зерна закопав Сховав від держави, а не здає“, як це він, податок, чи як він, не здає. Тут ше появились якісь люди, ше, ше хазяїна бідного цього я не бачу – він десь сховався чи втік, старий такий дід йому років за сімдесят десь напевно вісімдесят ну вони це зерно забрали. Куди вони його за брали? В державу. Це раз. Друге по-сусідству трошечки нижче мене був штаб, так називає мий штаб – там оці вся начальники, міліція, фамілія Натупський, такий дуже гарний.

Це були свої місцеві, чи якісь зальотні?

Місцеві, місцеві. А Натупський – це був міліціонер, він не місцевій, но він міліціонер в формі з наганом, так страшно.

Це все серйозно?

Га?

Досить серйозно?

Дуже серйозно. У цей штаб зносили такі речі, оці мішечки, пере мішечки – там потрошку, там більше, ну і самі звичайно кормилися цим, цим хто зносив ну це було рядом з нами, так против штабу.

А коли традиційно вони ходили? Вдень, зранку, вночі?

Вони ходили вдень, вдень. Но я повторюю, що до нас вони чомусь не заходили, бо ми не були винні державі, розумієте. Чи то податки батько державі здавав ці шо положено.

Як вони знаходили ті мішки закопані?

О, це дуже цікаво, це дуже цікаво. Такі були отакої товщини, або й товще – желєзниє прути палиця загнута і такі, наварено, я би так сказати, шо його в землю входить і виходить ним можна шпигати на яку хочеш глибину і от цим вони находили. От цей мішок шо на городі я бачив – то там же рилля, всьо було засипано це і вони таки найшли шо там шось, а воно було мабуть досками накрито, а бо що зразу найшли – розкрили це всьо. Питайте ше  тому шо я не знаю вже шо і розповідати

Ви кажете що не бачили масового голоду, але все ж таки люди голодували?

Чекайте, я ше до цього не дойшов.

Ше не дойшли?

Справа в тім шо наша сім’я, наша сім’я я не можу сказать шо ми голодували. А чому? Тому шо батько робив оці прядки.

Це все зрозуміло Іван Карпович

Шоб він міг продати і за ці гроші, навіть мама купляла на нашому Соболівському.

А де купляли?

На базарі.

Тут у Соболівці?

У Соболівці на базарі.

І базар працював?

Да, у центрі він був. Шо мама навіть для того шоб батько це ж батько для нас був кормілєць, тільки він, то вона навіть купляла гарний хліб житній. Ставила його на стіл, накривала рушником – і це було ніби то для батька тільки, но ми всі його їли – я, мама і сестричка моя молодша.

А народжувались діти у тридцять третьому році? Це типово було чи не типово, не пам’ятаєте?

Я такого не можу відповісти бо я був дитиною. Я тільки Вам підкреслив, шо в мене в класі було тридцять три особи.

І майже всі залишились живі.

І всі майже залишились напевно всі, ну я не пам’ятаю шоб з голоду помер мій учень, ну я не можу брехати, такби сказать – це то шо я знаю.

Було багато прошаків, так званих прошаків, ходили попід хати і просили кусочок хліба

Жебраків

Жебраків, да. Ну що ми могли те давали. Їх було багато, так?

Да. Нас чомусь картошка була у погребі була, я не знаю чому у нас була. Чому у людей гнила в ямах чого у сусіда погнила – а в нас вона була. Були, це жебрачество чи як його назвати, і було таке. Знали шо Карпо живе, не найбідніший всіх в селі – батько, а його ж знали всі в селі всьо, всіх знають. Приходили до мами і просили розсолу – розсіл огірків чи помідор, чи шось отаке, у нас в погрібі була діжка – те все було з’їсте, а розсіл залишався. Приходив з другий стороні так далекій може незнайомий чоловік з горнятком і просив розсолу. А чому просив? Тому шо він варив лободу, ще там шось таке лободу тільки я пам’ятаю, то їх треба було якось присолити, шоб вона мала якісь вкус, то він дуже до нас зачастив – це ж діжка велика – розсолу багато, і він дуже благодарив, шо мама йому бєзвозмєздно давала горня, чи горщик розсолу це солоне воно було, коли його залляти цим самим розсолом, то воно має якісь відповідні вкуси – це раз, друге – дєдушка мій, звідки моя мама.

Це староста?

Да, це староста цього був трудяга, він мав і корову, вівці, кролі, я ще в трирічному віці пам’ятаю кролі його, а сім’я була величезна, десять душ було, в том числі моя мама сама старша. Ну мене малесенького, там трьохрічного чи більше, де ж діти – до діда, а баба померла, баби нема. Моя мама сама старша в сім’ї була відводила мене до сестер і братів бавила – вона ішла на поле. Так от, оцей тридцять третій рік, я пам’ятаю тим, шо ця сім’я кормилася такими, якби Вам сказати, ну, як котлети жарять чи шо, такі з листя, сухого листя, чи воно терлося, розмішувалось, доливали туди миляс, у нас в Соболівці був цукровий завод, миляса була – солодке, солодке наливали туди і жарили його і їли, в тім числі і мені давали його пробувати, но я його не міг їсти – бо це було не привичне для мене їдло, воно немало ніякого вкуса, але це так було, це довгий час. Це мені здається не один рік, а так декілька років воно підряд було – це раз, а друге – те шо було, у дєдушки мого була корова, а це мало величезне значення, величезне, і вся сім’я вижила.

Не ховали корову?    

А на шо ховати?

Хтось вкраде? Бо я чув таке від людей – шо крали.

Ну я не можу сказати бо я був трьохрічний-чотирьохрічний – скільки то мені років було напевно стерігли, корову закривали, корову дуже берігли. Були случаї, о, скільки було случаїв крадіжки в цей час – це страшно. Розкажу Вам таке шо, так званий підкоп оце видовбували яму знаружи, звідти – дирку в стіні, а знали шо тут напевно може бути якась їжа в цьому приміщенні – видовбували дірку і залазили, забарали якщо шось є і через це він називався підкоп – це ноччю робилося. Я це бачив, бачив ці діри і у дєдушки бачив цю диру.

Було радіо в селі? Як новини знали? Чи газети, радіо?

Ой Боже ніякого радіо.

Ой-йо-йой. Я тепер думаю про те як ті ми зараз, як всьо змінилося. Я ж виріс при каганчику, такий малесенький каганчик, і такий малесенький вогонь, отак я уроки робив при ньому, читав Шевченка при ньому аж майже недавно появилась електрика у нас – після війни та й після війни. Я навіть зберіг ці лампи і мрію про те шоб їх здати в музей люди поняття не мають шо таке лампи, що таке стікло на лампі, шо таке керосин туди лляти і воно горіло. Електрика – це чудо, то воно ж тільки при мені з’явилось.

Власне все. Я Вам дуже дякую. Ви нам розказали гарні речі. А скажіть будь ласка, Ваша така тільки відверта думка – в нашому суспільстві розмови про Голодомор і підняття цієї теми дуже збільшено, чи Ви вважаєте це нормально, що сьогодні піднімають цю тему в суспільстві, чи краще про це не згадувати і мовчати?

Про нього не можна не згадувати – це факт … да я ше Вам цікаву річ могу розказати – людоїдство, це було, це не видумано.

Ну це легенди? Чи це було?

Це було, це я свідок я цього всього ну Ви не знаєте де я жив той де я живу, а там (показує рукою) є річка – через річку жила якась особа я малим був як мені було сім чи вісім там років була по імені Ганка, чому мені так казали, чи вона Ганна була, не знаю, я її не бачив ніколи, не знаю, но чув, шо Ганка ловить дітей – ріже і їсть, і вгощає декого. Це пішло по селу, а це дуже недалеко від нас – через річку, але чую пізніше, шо Ганку арестували, арестували її в нас є зараз сєльсовєт в цьому приміщенні – була тюрма, міліція привезли її туди на підводі – із кусками людського тіла, причом – чорний, тому шо вона хранила його чогось  у комені.

Під стріхою?

Не під стріхою, а комен цей шо дим іде на горіщі, то вона там чомусь ховала його  і ці – я цього не бачив, но мені мій товариш розповідав з яким я вчився у першому класі, а він як раз жив біля самої цієї тюрми, біля самої міліції. Каже шо привезли цю Ганку, вона каже, така вже на людину не похожа – закутана, чорна, нещасна і частину людських людського тіла на возі привезли. Потім її забрали в район, Теплицький район, Теплицький район забрали і так десь вона там.

І зникла?   

О це я свідок живий оцього, як його звати людоїдства, чи як там його звати … ну людоїдства, да.