- Місце запису: село Соболівка Теплицький район Вінницька область;
- Дата запису: 31 травня 2008 рік;
- Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
- Респондент: Баба Таня, 21 січня 1924 р.н., народилася в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область.
- Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область.
Я в 24-му році народилася, 21-го січня. Це мені вже 85-ий рік од рождєнія. Я пережила голод і вОйну – всьо на вік мій, всьо на світі білому. І война і голод…
Ну велика була родина у Вас?
А цього…
Скільки у вас душ було? Сестри, брати, з яких вони років?
А-а-а. Була ця моя сестра, цеї не було не було – була вона на фронті. Ця моя сестра.
Хто?
Поля.
Нє. Як ви були малі зовсім ще в батьківській хаті, то скільки було душ?
Нас було… помирало трохи. Була-була старша, я – друга і брат 29-го року, а ця вже 40-го року, ця Катя – це моя сестра сама менша.
Колгосп пам’ятаєте як зробили у Вашому селі?
Колгосп… Я вжей так добре не пам’ятаю, я ше була тоді яка мала, в якому році вона робилась. Я знаю тільки, шо ну ходили, забирали все, все забирали. О, а це считалися куркулі, то їх геть з хатів викидали. Де це в яру цей живе Загоруйко, а там ще жив, жила тоже, то це казали, що вони куркулі. То їх забирали, викидали з хати. То сусіда там пішов, забрав дітей з хати, та потім їх десь на Сибір відправляли.
А де той Сибір люди знали?
Я не знаю. Казали, що десь морем, кораблем. То така дівчина як я 24-го року, то померла на кораблі, то кинули її в море. А цей Петро в яру, це він 26-го року, була Галя дівчина, їх було троє. А потім вони вже прийшли з цього батько й мати цю Галю принесли в мішку, бо вона була больна, а він ішов пішки. Було йому 8 років. Та й стали строїти знов хатину таку з гальки й болота. Ше мати розказує… а його мати зветься Меланка, звалася. То вони місили цю грязь, це болото строїти цю хату, то каже: «Попухли ноги в нас обох, то ми держимося за лопати, щоб не попасти в болото». В Петра десь ця хатина намальована є, він добрий би був художник, він так гарно малював, все малював – і матір ту точно таку, яка вона є змалював, і цю хатину змалював. Та й батька знов забрали, забрали вже десь і більше він не повернувся.
Ну шо я пам’ятаю? Я пам’ятаю, шо було недобре, цілий рік було недобре. Хліба не думали наїстися, не думали. Діти, от зараз я… Раньше такі діти були, діти раньше бачуть яку собаку чи кота, вони хотят пожбурити в ню камінцем, або вдарити. А ми були малі, ми хотіли їсти і ми знали, що вже шось було їсти – хліба кусочок, то знали, шо це побачили котеня чи цуценя – всіх угощемо і дамо їм їсти. От шо то як голодні діти, то думают, шо всьо хоче їсти. І так до цеї пори я шо бачу, шо якесь безпризорне таке, я хочу його взяти, я хочу йому дати їсти і всьо.
Їли цвіт акації, листя. Що бачили, те й їли.
То це весною, а коли не було нічого, то як виживали?
Ну як, літом…
А зимою, як сніг був?
А, зимою я знаю як… Якось виживали. Була якась гнила картопля, померзла. А чого вона померзла, хто її зогниїв? 8 кілометрів весною, то мама бувало піде, принесе зо дві відрі, 8 кілометрів принесе дві відрі цеї картоплі. А то десь якась квасоля була в больничці чи шо. Бо вони ж строїли, було велике хазяйство в больниці, були корови. Та вони повмирали, якби батько не пішов строїтєльом больницю строїть. Строїли цю, шо в нас зараз є. Та й нас забрали в круглосуточні такі ясла були. Ми там спали, давали нам по 200 грам хліба і варили їсти. То ми так вижили. А повмирало багато. А тоді мама вже пішла там, було посіви були, то мама пішла там та ходила до молотарки, вже молотили, стали сіяти. То мамі ше давали ще три кіля муки, давали три кілі на місяць. То мама держалав же їх так до весни. Копає города і несе її вперед, покладе ззаду, то хтось її хопить, вкраде. То вона її кладе вперед, докопалася до неї – знову понесла, поклала цеї трошки муки вперед. А тоді трощки цього бур’яну та й таке. Заколотить така похльобка.
А корови не було у вас?
Не було.
А братика маленького чим годували?
А братика маленького, я ж тобі розказувала, шо якась в нас через сіни була хата ше одна та й ми у всю свою більшу пускали квартірантів – якийсь районний землемір був. Вони получали пайки, якісь, казали, централізовані пайки. А Саша маленький, чотири роки йому було. Та й вона його ця жінка питає землеміра: «Саша, шо тоді дати? Шо ти хочеш – цукерка чи хліба?» А він каже: «Хліба». Та й піде. А вона бахнула дверима, закрилася та й сидить там, а він під дверима стоїть ця дитина, чотири роки. Я тепер нагадаю, то ше плачу. Стоїть та мама кричить: «Біжи забери дитину з-під дверей. Диви, нючить там під дверима». Я хочу його взяти, а він видирається, соває ногами, не хоче йти, чекає її, щоб вона йому шось винесе. А вона нічого не виносила йому. Та й таке. Та так він прожив трохи та й толку не було.
А то змололи на жорнах якоїсь гречки. А гречка знаєте яка вона, з лускою. І напекли таких цих пампушок з бульби, то з цею лупою. І він, то нагодували цю дитину, ця дитина з’їла, то тоді сильно йому живота здійняло, то він тако: «Гу-гу». Стогне. Так від тоді він як став… то було 16 років – він помер. Ходили такі хлопчики, з опухшими ногами ходили. Ноги попухли, ходили просити. А хто йому шо дасть, як в нікого нема, ні в кого нема. Такий у сусіда, а було їх шестеро цих дітей. Но шестеро дітей… Була 15-го року сама старша, а ті менші, ну тоді їм скільки було, років 16 було цьому. То ліз у хату, може там шось є їсти, варять їсти, то закривають двері, бо не дадуть зварити. Візьмуть горшка цього і шо там є, вони його з’їдять. Так і були голодні. Коти поїли. Таке го було.
Сталін, пам’ятаєте як він помер?
Ну я чула, він 5-го числа…
А року?
От я шось не пам’ятаю, як це воно було. Я пам’ятаю, шо помер Сталін, а якого числа? 5-го здається.
А як помер? Шо в селі люди казали?
Нє, я не знаю цього.
Про Сталіна пісня співали якісь?
Співали.
А які?
Які… я знаю пісню ше про Лєніна цю… я її часом вночі нагадую… :
«Чи чуєш ти, маленький сину,
в цей день тривожний і сумний
спіткало горе всю вкраїну –
помер наш Лєнін дорогий.
Та не сиротами ми остались,
його найкращий друг живе –
наш рідній, наш любимий Сталін
веде нас у життя нове».
А мелодію пам’ятаєте як звучить та пісня?
Да.
Ми зараз запишемо, хай буде в нас на пам’ять…
Знаєте, були всякі, послєднє забирали в людини – квасолі трошки чи шось таке та й забирали. Ше з ними жінка така, шо ходила з ними, і вони забирали. Правда, шо вони всі померли – рак був чи шось таке, шо померли вони скоро. Навіть вже сєм’ї повимирали, може і гріх.
То Бог їх покарав?
Певне покарав.
А як Ви думаєте, а голод може статися ще?
Шо тепер? А хто його знає. Я думаю, шо… я знаю, як воно буде. Раньше все вивозили, от сказали забрати все з колгоспу, з комори колгоспної – та й везуть, мусят вести. Є уполномочений, от в нас був уполномочений, прокурор був, такий Бецбах. Ше люди робили в таких установах, вони були уполномочені. Тей, хто возьме бурака одного – судять. За кіло проса, якась жінка намолотила, хотіла… Росло воно там, вона його жала та й намолотила дві кілі – 5 років Сталін давав, 5 років тюрми. А діти збирали колосся, то в ночі схоплювалися та кричали, шо їде об’єждчик, або голова, спросоння тікали. Такі маленькі з торбинками ходили, колосся збирали. І то об’єждчик б’є ногами дитина, шо воно збирає колосся.
На полі, на конях?
На полі, на колгоспному полі. То як не було шо їсти, то ми якийсь хоч куліш зварим з цеї, роздере на жорнах та й зварить. То маленькі діти були такі малесенькі з торбинками ходят по полі, то вони ж бояться, вони тікають як тей об’єждчик їде. А вночі вони так налякаються, шо вночі їм передається, шо схоплюються та кричат, шо їде такий то такий, набив та забере торбину з колоссям.