- Місце запису: cело Нова Прага Олександрійського району Кіровоградської області;
- Дата запису: 11 травня 2008 року;
- Хто передав:Сергій Буковський, режисер;
- Респондент: Плотнір Федір Михайлович, 03 жовтня 1918 р.н., народився в селі Нова Прага Олександрійського району Кіровоградської області;
- Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;
Під час Голодомору 1932-1933 респондент років проживав в селі Нова Прага Олександрійського району Кіровоградської області.
Де і коли Ви народились? Я із багатодітної селянської родини, старша дитина, абориген – корінний житель Нової Праги, бувшої колись Петриківки, отут по цій вулиці, але десь за кілометр звідсілля на південь. Колись тут був запорізький зимівник – чотири хутори і наша хата збереглася аж десь до 53-го року, тоді пожежа знищила. Десь там я родився на місці запорізького зимівника у Новій Празі 3 жовтня 1918 року.
Якою була Ваша сім’я і чи ви займались? Яке господарство було?
Я перша дитина селянської сім’ї. Зайняття було хлібороби, потомственні хлібороби. Батькові наділили землю… воював в громадянську війну, а потім він обробляв свої, по моєму, чотири десятини чи шо дали землі вже совєцька влада. А було пару коней і свій плуг, а останньою тєхнікою кооперувалися – жаткою скошували одному, другому, третьому. А молотарки, то взагалі був такий мужик, який мав свою молотарку, з двору в двір перетягували – обмолотили тут, перетягли до сусіда. Були такі двигуни, шо вродє на соляркє чи на керосінє. А в одного був такий локомотив, шо цією соломою топлять, а він парою крутить значить це… ну займалися ми.
Я пам’ятаю ще як приватне господарство було до колгоспів, то у нас тут млин був Бруштейна (це, кажуть, троюродний брат Троцького, не знаю точно чи ні). То ше перший появився трактор гусеничний «Катерпіллар» і він велику платформу на колесах різноманітної борошна продуктів з ланової віз на станцію Шаровка. То вся наша вулиця, як на диво, супроводжували його і він собі потяг. Я це помню, перша появилась техніка. Потім в одного чоловіка, він купив собі «Фордзон» трактор, але його скоро к ногтю – розкуркулювать значить все і цей мужик втік і приїжав після того із Ташкента, де він був інженером на сільгосп… завод сільгоспмашин. Оце тако. Але потім почалась колективізація. Це мабуть друге питання чи як?
Розкажіть про млин оцей, як він гудів.
Ага, ну млин – це було основне підприємство Нової Праги. Там працювали люди в три зміни. Я вже пам’ ятаю як в школу ходив, це вже год до колективізації совєцької власті, до 10 років я це ще пам’ятав. А гудок прогуде – собирайся, другий гудок через пів години – це вже заступає зміна. І так напротязі суток три зміни робили люди. Мололи і на камінь як жорна, понімаєтє, – камєнні і вальці – металеві вальці, шо роздавлювали зерно і сита просіювали. Це йшло більш на експорт. Мішки стандартні, на одних ярлики зелені, на других – жовті, на третіх – красні. І в залежності від кількості нулів, значить, позначалась якість борошна. Уже після того як колективізацію, млин цей закрили, то, я помню, мій батько пробрався у млин, щоб із отих витяжних труб сапою нашкребти пилка. Нашкріб біле-біле як сонечко ясне. Але попробувала мати зварити галушки, то чути, воно пріле вже і все.
Що таке «торгсін»? І як потрапила в Нову Прагу торгівля з іноземцями?
Для мене це така сама загадка як для вас. Це воно, по моєму… як би верх аморальності. Якщо це торгувала з нами держава наша під маркой торгсіна. А якщо це був просто якийсь афєріст, то була ж на місці і влада якась, то чого б його не цього. Користувалися, я не знаю від кого це… і це не тільки в Новій Празі, я зустрічав, наприклад, в мене є книжка про голод на Сумщині, то я зустрічав, шо й там торгсіни діяв. Тут це приміщення збереглося й зараз. Із цього приміщення так нестерпно роздражающе пахло копченою рибою, шо голова обертом ішла, не можна було втерпіти все. І люди, у кого були дорогоцінності, ну може інтелігенція деяка свої персні, хрестики, може цепочка була, приймали в основном золото, але і серебро брали. Отоварював він – кому пшона, борошна і міг дати шматок сала, бутилку олії в залежності від кількості того принесеного дорогоцінностей. Де воно, як воно офіційно я не знаю і не то. Мене попросили із обласного архіву і такі самі тексти я переслав директрисі обласного архіву і питаю її, може вона десь шось знає. Шо це воно таке, це вже така аморальність. В голодних людей видурювать за харчі ото все. І там я описую: один інтелєгєнт як узнав у нас канібалізм, його сусідка там недалека заманила жінку, вбила і їла те м’ясо. А цього фельдшера жінка перстень понесла в торгсін, то він тим часом порозрізав собі, я не знаю, чи це вени, чи це артерії поназрізав оці кровоносні собі жили, зійшов кров’ю і помер. В мене єсть в одній моїй книжечці на фотографії. Отаке. Багато, в кого шо було односили, ну це в основном не в селі, може священнослужителі, може учителі – отака інтелігенція, то спасалися. Бо я не знаю, щоб я твердо вам запевняв, але казали, шо був і закритий розпред, де нужних людей поддержували пайками, їм не треба було дорогоцінності здавати. Я не думаю, шо це торгівля з іноземцями, але… це шоб об’яснить грунтовно я не можу. Це, по моєму, тільки прикриття «торгсін», вроді розшифровка «торгівля з іноземцями». Це, по моєму, наший такий грабьож. Приміщення те збереглося, трохи там книгарня була. Більш детально я не можу, не знаю.
Ви кажете звідти пахло рибой, а взагалі чим пахло, який був запах головний в 1932-33-му, коли голод був?
Я вам скажу, я в’язень Бухенвальду і німці ставили таку мету, шоб в’язень ні про шо не думав, тільки про їжу. То про шо нам було думати? Люди шукали порятунку, не то шо вже там хліба, хліб – це була голуба мрія. Пішли рости гірчаки, пішли козельці. По тій книжці, що Голодомор на Сумщині згадується село презідента нашого, що там коло кладбіща цвіли акації, вони своїм цвітом теж спасали людей. Було, там я описую, був такий острів порятунку, нам в Новій Празі трошки повезло там був такий гуманна людина – завхоз і він спасав людей, він мав від кооперації свиноферму, здавав м’ ясо куди треба, а йому присилали на откорм свиней кукурузяну макуху – біла, такі плити прямокутні, солодка і таке смачне, таке Боже мій, шо я не знаю. А потім прийшла весна вже пізніше, пішли вже грибочки різні пішли козельці, пішли цвісти акації.
Я колись як був у Каневі, то розказував, шо той сторож, шо сторожував могилу Шевченка, з голоду помер, шукав козельців чи десь. Та де знайшли його труп, то там і закопали і потім вже оградку поставили.
Люди брели хтозна-куди може десь спастись і такі сліди ці були усіяні трупами, мерлі дуже багато. Факти канібалізму у Празі: це не далеко від нашої хати Мозгова заманила дівку, убила і з’їла. А то розказували мені на східній околиці села трупи найшли з понарізуваними кусками задниці (як це сказати сідниці як то по українському), м’якоті вирізали. А на курганах в жінки померли двоє малих дітей, то їх остальна сім’я, кажуть, поїли. Оце таке.
А Ви не боїтеся розповідати про 33-ій рік про голод?
(сміється) Я вам скажу, що я надіявся , що колись може нащадки якісь. Сійчас бояться нічого, сійчас дай Боже. Хотя єсть і при владі такі гнучкі люди, які раньше поздоровляв своїх знакомих один крупний дядько з районного центру поздоровляв брезгував українською мовою, а сам був начальником, проявляв гибкость. Я ніколи не був фаворитом. Я ж вам кажу, що як про Ющенка не можна було згадувать, то я в своїй третій книжечці виразив подяку, що коли Ющенко їздив у третім році нашою областю, то він підтримав фестиваль козака Семена Климовського – автора пісні «Їхав козак за Дунай». То в мене за те, що я виступив на мітинзі Нашої України, приїхали відібрали мою єдину защіту – мисливську рушницю.
Яка причина голоду?
Я тепер читаю готове пояснення, а тоді шо я знав? Мені йшов 15-ий рік, ви не думайте, шо я там боюсь казать. Тепер вже дослідили по документах і твсе, шо вождь передового і прогресивного робітництва «прижав к ногтю», перевоспитував. Хотя я воював на Смоленщині, я з Білорусії начав, то з 18 липня його син Якоб Джугашвілі здався в полон німцям. Но це не любимий син. Дочка Світлана втікла з комуністичного раю в загниваючий капіталізм і там і заміж вийшла, і все. І третій, шо був чуть не генералісумом – начальник авіації завів собі, казали, гарем. Він такий безпутній смисел життя, шо даже Микита Сергійович змушений був його арештувати. Ну знаєте, я такі вєщі розказую, шо я не боюся. Тоді треба було мовчать, мовчать.
Началась колективізація. Батька викликають у тім будинку, що мав чоловік трактора (він утік від репресій), а в тім будинку штаб по проведені колективізації. Один там, хто дєжурний назначають, ходить скликає мужиків. Покликали мого батька, розказують, що лучше буде жить в колгоспі, агітірують морально. Та він каже: «Та я якось буду й сам, я скільки тягнувся». «Ну йди подумай». Пішув подумав, 20 минут – його обратно визивають. За ніч він не встигнув там штани скинуть на кроватку, за ніч 10-12 раз. Він уже каже посильному: «Я десь отут коло ясел, не йтиму додому. Ти вже мене… ». Ось такий моральний тиск, поки не мучивсь-мучивсь, а потім одвів коней, було на перших порах даже коровку забирали, а потім вродє була сталінська така поблажка «головокруженіє от успєхов». Я із дитинства так мені була цікаво політика, я помню і льодокол «Красень» і всього цього. То тоді записався в колгосп. В нас одини дід був сліпий на одне око. Якщо зберігся навєрно фільм «Русскоє чудо», Микита Сергійович (царство йому небесне) зробив такий кінофільм. Коней підв’язували, вони вже безсильні були. Я піду нарву травички, де стоять наші коні, цю травичку погодую, поцілую їх, я плакав. Я вже як кончив, я хтів в кавалерію вступить, моя любов коні. А їх гриви пообрізали, тільки як на їжаках ето і хвости (нерозбірливо), коняка не має даже мухи чи овода того прогнати. Отака була значить ето.
Я потрошку собирав і фотографії. Як у мене Панченко Володимир Євгенович побачив 18-го року видання Грушевського томик, він мене питає: «А Ви не боялись?». А книжка ж є, в мене страсть до книг.
А як почався голод, як це було?
Я пам’ятаю нема різкого рубікону. «Не хочеш в колгосп, то ти шо підкуркульник чи шо? Хліба не здаєш державі? Де ти поховав?» Прийшли із штричками: «Де ти поховав?». Шукали, чи нема закопаного по… і на горищі, і де там по запічках, де все… вибирали у план. «Чи ти не хочеш помогти? Страдають з голоду робочий клас, а ви тут хліба не то… Тобі план був додатковий?» – «Був. Вивіз, я вже все вивіз, нема вже в мене нічого». Оставив на посів – беруть, вимітають все. Отако начався… от бачите, я не можу вам сказать, коли начався. Отак вибирали, у кого осталися десь в погребі може в когось якась там картопля, діжка та квашені огірки і таке все. В нас була своя корова, то підкормлювали соломой, сіном. Даже це не хватало корму, то на хаті із середини соломки понасмикують та їм оце все. А потім осталися з матір’ю малі діти, а я до батька пішов туди, то там вже я воскресав, так сказать. Оце як начинався голод, він бачите, не то…
А вже страшно весною люди мерли дуже масово, цілі сім’ї вимирали. Хто тоді питав, яка твоя фамілія чи шо. Добиралися люди нашою балкою до цього острова порятунку. Ішов-ішов, нема сили, сів отдихнуть і навіки. І отак як путєводні позначки трупи, трупи, трупи. То потім кажуть вже нарядили да гарбой собирали та десь їх закопували, я не знаю, кому це було інтересно чи цікаво, шоб я ето… І цією дорогою, шо на Шаровку їхать тоже люди добирались, тоже трупами. Оце паралельно звозились вони до цього підсобного господарства, тоже ці дві дороги усіяні трупами. І по Празі трупи находили і вжн як трошки ушло у колію життя. То прикопували-хоронили, понімаєте. Років, навєрно, 12 назад помер один чоловік і помер серед тижня. Люди на роботі – нема кому яму копать. Він прибіг, собрав нас, чотирьох дідів. «Хлопці викопайте яму отут-о». Ми копать і принесли нам поїсти, стімули как-би сказать. Копають, прокопали 30 сантиметрів – кістяк. Колись у голод люди, щоб собаки не тягали трупа, якось дотягли на повозці чи шо до кладовища та скільки сили хватило викопали та так загорнули та все, понімаєте, потому шо не було їсти нічого, я не знаю. Дуже така болюча смерть голодна.
Ну Ви нікого не знаєте, хто возив, не бачили як це на цвинтар?
Не знаю. Я був хлопцем, учнем, я цього не можу сказать. Ну кажуть, шо вроді їх тоді було наражено собрать та отвезти, я не скажу. А чимало є що прикопані. Протів нашой хати з другой сторони під косогором, де я був дома, йшов чоловік, потом присів. Ми потом узнали, шо його з міліції випустили і: «Йди ти, чоловіче». Він присів, сидить, на другий день сидить і все. Пішли ми з матір’ю вдвох. Він мертвий. То по косогор’ю була промоїна глибока від дощових вод, то ми його скотили та трошки землечкою, шоб собаки не то… Це я сам учасник цього дійства, так сказать.
А як Ви думаєте, для чого був влаштований цей голод?
Нашо Ви мене питаєте то, шо я вичитав? Я не знаю, ми якось тоді… і після того до нас не доходило, що то якось зумисно травили нас голодом.
Почався 34-ий рік, був відкритий магазін, де можна було за копійки купить хліба. Я знаю, мати за молоко чи шо вторгувала. А я дуже хотів учитись, мені так хотілось, я такий жадний на книжки й сійчас. І я, йдучи в школу, зайшов, купив собі чи 200 грам чорного такого гливкого хліба. «Боже, яке це – думаю, – думаю життя настало. Єсть, тепер ми голодать не будем». Так постєпєнно началося… Раді ми були, шо тепер можна було купить матерії на сорочку. Я кончив 10 класів, це був перший випуск десятирічки. В мене не було черевиків узути. Розірваний був черевик, проволкою стягнуто оцей львіний зєв. І я на випускному вечорі так. Але ми пішли в основном так: хлопці у воєнне училище, а дівчата в медицину більшість. Тоїсть ті спеціальності, шо треба було для захисту, отак.
Федір Михайлович, про переселенців, будь ласка.
Про переселенців… Ото ж я… Начався 34-ий год, оброблять землю нікому (це я так по теперішньому). До нас… А хатів пустих багато було, позаростали бур’янами, свіріпа (чи як воно зветься) жовтим цвіте, шо і вікон не видно хатів. Де трупи – повкидали в погріб та привалили все-все. То оце до нас переселили із Сумськой області. Ну я знаю, коли відправили, бо я ж цікавився, допитувався після війни відкіль жили. З двух районів – Новгород-Сіверського, але більшість Хильчанського району. Я не знаю, чи той район зберігся, чи так як Нова Прага став не районом. А то з Хильчанського району. І я в своїм печатанім тексті перечислюю людей, яких я тут знаю, оці переселенці, руськоязичні ці люди були. Вони з пограничних з теперішньою границею України, відтілля. В основному молодь сюди.