- Місце запису: cело Соболівка Теплицький район Вінницька область;
- Дата запису: 30 січня 2008 рік;
- Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
- Респондент: Фурдик Іван Карпович, 1924 р.н., народився в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область;
- Розшифровка аудіозапису: Паращєнко Тетяна Сергіївна;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область.
Мені хотілось би розпочати свою розповідь з оцієї фотографії.
Фотографія ця зроблена у тисяча дев’ятсот тридцять другому році, у вересні місяці. На ній вся школа в якій я навчався, вона на той час називалася ШКМ (школа колгоспної молоді). Туди входили: перший, другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий і сьомі класи. Це повторяю був тридцять другий рік. Я поступив в перший клас – вступив дуже цікаво. Прийшов з своїм товаришем в клас (дуже недалеко від нас була хата «куркульська», значить, ми так його називали – Перепа, він був репресований, висланий, а хата його використана під школу) там я навчався в першому класі з своїм сусідом – Кравчуком Василем. Прийшли ми разом з ним босі, це було… це був вересень місяць, прийшли босі тому шо всі тоді ходили босі, так було прийнято – по-перше не було що взутися, а по-друге не дуже страшно було коли ти босий. Нас вчителька, Катерина Іванівна, яка на цій фотографії є (її вже нема в живих) – записала нас обох. Я був бойовішій, перший записався – Фурдик Іван Карпович, розповів, чий я, хто мої батьки. Шо батьки мої колгоспники: і мама колгоспниця, і батько колгоспник – колгоспу «Золотий колос» тоді був біля нас, звався колгосп так. (Не зрозуміло 6.08) те, що я міг читати його без нічого. А чому так сталося, що в нас дома мій батько, коли був ще малим, то він проходив школу в пєрєпльотній майстерні села Соболівки, був такий єврей який мав пєрєпльотную, на українській мові – перепльоту майстерню.
Це у Соболівці?
Це у Соболівці. І між іншим, все в мене, в моєї власної бібліотеці – зберігаються книги, які переплітав єврей той (тоєсть мастєр), а потім батько. Є такі книги, зберіглись до цього часу в моїй, я можу сміливо сказати, великій бібліотеці.
А буквар зберігся?
Буквар? За буквар я Вам от шо розкажу, хоч це може буде і не по темі.
Все по темі.
Справа в тім, що цей буквар для мене дуже дорога була книга. Я любив книгу – я вже навчився читати, я знав букви всі. У нас на столі був переплетений батьком чотирнадцятого року видання «Кобзар» Шевченка і я його вже сміло читав всьо, особливо «Катерину». Був у хаті, у нас була піч (припічок), мама топила піч, а я клав ноги – грів і читав мамі «Катерину» Шевченкову.
А скільки Вам років було?
А мені було тако десь, вісім-дев’ять, отак. Але справа в тім, що я вільно читав, так шо для мене уже Буквар вивчати, так як нас учили це буква «А», я її вже давно знав, а коли мене вчителька визивали і казала «Напиши букву «А»“, а вчила вона писати – друкованими, а я кажу «А я напишу писменими» – і красиво пишу «А», ну вона каже «Молодєц, Ваня, молодєц». Це була перша похвала в мій адрес.
Тепер повертаємось до Буквара. Я книгу чомусь… напевно передано генами мені від батьків книгу я полюбив ще з того часу. І зараз я себе вважаю бібліофілом – зібрав я з батьком, починаючи з батьківській бібліотеки, і кінчаючи сьогоднішнім днем (батька вже нема звичайно, він прожив дев’яносто сім років), то книги які були в нього плюс мої зараз – це цілий клад, величезний клад… і всі дивуються, шо я маю особисту таку бібліотеку. Про неї писалось дуже багато.
Шо це, повторюю, тридцять другий рік, осінь.
Вересень.
Да вересень. Це вже приближалось, ми всєгда кажем тридцять другий-тридцять третій – Голодомор.
Тридцять два учні?
Тридцять два учні, да.
Але що я зараз скажу, то Ви здивуєтесь. Шо жодень учень із тридцяти двох з голоду в тридцять третьому році не помер. От що я на чому я роблю наголос.
Так слава Богу. То що взагалі люди не помирали?
Я це мушу сказати тому шо я так би сказати
Це констатація, я розумію.
Це констатація розумієте. І от тут дуже (показує фото), тут одиниці може дві-три особи є ще живих – можуть це підтвердити.
Я Вам вірю. А як же так сталося що сім мільйонів пішли з життя?
Я дуже дивуюся.
Чому саме?
Мені здається, чи може Вам не говорити цього?
Ви можете казати будь що.
Мені здається, що цифра приувілічіна. Я в Соболівці не бачив такого масового, як це …
Голоду? Смертності?
Масово смертей, чи шо. Я тільки чув. А чому це так? Тому шо мій батько був первокласним столяром, він навчався в нас було містечко, в Соболівці було – мєстєчко Собольовка, так она до революції всьо врємя счіталась – містечко, буква М на картє, на картє даже. Було населення, включаючи єврейського населення – тисячу двісті чєловєк, ілі около етой цифри.
Батько вчився у єврея столярному мастєрству, і я вже говорив пєрєсльотної справи, і він став спеціалістом, так би сказать, я по-сьогоднішньому кажу, висшой кваліфікації – спеціаліст-столяр. Його работи: окна, двєрі, шкафи – до сіх пор хранятся в нас, ім. сдєла зроблени його руками, і я його храню, як реліквію – пам’ять про свого батька, який був надзвичайно акуратний, ієно в столярній справі, в столярній справі повинно всьо сходитись, тютілька-в-тютільку. Все це можна побачити в моїй хаті вікна. По-перше шо мій батько – пасічник. З самої ранньої юності случаймо це все случилося, шо його попросили зробити вулик (один із пасічників), він зробив вулик, а йому за це дали два рої, бо дуже гарно він зробив вулика.
Тут я хочу запитати, Ви бідно чи багато жили?
Я не можу сказати шо ми бідно жили, я не можу
Ну були скажімо так середняки, куркулі чи бідні?
Трудно сказать. Ми жили добре. Я не можу сказать шо ми голодали, чи шось таке. Чому так
А був колгосп у селі?
Да. Я Вам розповім про колгосп якщо хочете?
Так ми рухаємось. Давайте до цієї теми. Ви пам’ятаєте як створювали колгоспи?
Да, пам’ятаю.
Як це було?
Дуже добре пам’ятаю, дуже добре.
І люди з радістю шли у колгосп?
Ні. Батько мій дуже довго думав над цим собствєно власне кажучи – збирали сходки села, агітірували, примушували вступати. А в батька було ж своє поле – на яке мене брали убирати пшеницю. Я дуже пам’ятаю, як я спав на околоті дньом – мене нагодують, вкриють від мух, і я сплю. Но це вже три було, напевно рочків, напевно трошки більше – шо я пам’ятаю. У нас було три полі – в одному місці, в другому і в третьому. На одному вирощував батько буряки для того щоб…
Годувати худобу.
Ні. Буряки цукрові, буряки цукрові. Він здавав їх на цукровий, наш Соболівський, завод, і одержував відповідно.
Ви можете покласти фотографію.
Відповідну плату. Друге поле було тут за перєєздом, там батько не тільки батько, а й сусіди, там якось так було шо ми сусіди були – і на полях сусіди, там картоплю я пам’ятаю вибирали ми. А третє поле було – пшениця, під якою я спав маленьким з такими як це вони звались – два горщечки.
Я знаю.
Як це їжа там була.
А шо готували в поле коли йшли? Яка їжа була?
Їжа була непогана. Чому я це наголошую шо непогана їжа була. Батько був столяр, спеціаліст. Він міг зробити я скажу та як я чув це в дитинстві візок, візок – це прядка, то шо прядуть.
Вовну? Шерсть, вовну?
Шерсть, вовну, ну і прядиво. А потім роблять рушники там цю саму, як воно зветься?
Одежу.
Одежу. Ну, полотно.
Сорочки.
Дуже цікаво, шо з цієї ниточки було таке довге-довге полотно, а це ж треба було його ви…ви як це його, зробити цю ниточку і шоб ця ниточка була абсолютна однакова, і я до сіх пор зберігаю полотно яке мама робила. Це дуже цікаво. І тепер я держу в руках і прамо очам не вірю, як цю ниточку такій однаковісінькій товщині можна було виткати, так от батько робив возики, возики – це звався возик, так ну в нас в народі ну прядка її назвали.
Це кравчучка вже потім стала, да?
Ні не кравчучка. Це до кравчучки дуже далеко. Це не то. Це возик-прядка.
Я поняв. Я зрозумів.
Вона у мене зберіглась до цього часу.
Давайте рухатись до колгоспу трошки.
Рухатись до колгоспу. Так от.
Рухатись в часі я маю на увазі.
Да це …
В історичному часі.
Це тридцять другий рік.
Так колективізація почалася раніше.
Вона почалася в кінці
В тридцятому вона майже завершилася.
Ну ше батько думав, думав, як би це так шоб…
А мати шо казала?
Та й мати тоже не хтіла. Але був поставлений ультиматум. Його уговорювали, він не, не погоджувався, в нього був брат – у брата були коні і легко було ці поля обробляти (ми жили по-сусідству). Так от довго він думав, але одного разу визвали, а тоді була дуже така строга влада – була міліція, були оці як вони звались – комнезами, було таке слово, дуже це ми всьо…
Комнезами?
Комітет незаможніх селян. Не чули такого слова? Комнезам. Поставили прамо як то кажуть до стінки, прижали.
Батька?
Каже: «Карпо, якщо ти хочеш шоб всьо було добре, щоб тебе не розкуркулили і не забрали відповідно шоб тебе не вислали з села», каже: «В тебе є пасіка», а більше в нас нічого не було – ні корови, ні свині правда були, но за свині ми правда мовчали і скривали, бо не можна було вбити свиню в той час – це було величезне прєступлєньє і заколоти. Так от він приходить додому і каже, каже: «Поставили таки й ультиматум, шо я повинен здати землю свою», цих три поля шо у нас були і два вулики «Ну шо тобі стоє два вулики віддати і все буде – кінець, і ти станеш колгоспником». Посовітувався він з жінкою, посовітувався з братом – той погодився, і батько погодився шоб не було неприємностей. Чому? Тому шо він бачив в нас був сусід, там де я живу, був сусід ну я вже не можу назвати фамілію Корінчук, фамілія Корінчук – в нього був син це пожилий мужчина був, а це син, який дружив з батьком в дитинстві, і вони обидва були в мастєрах друзяки і мастєра.
То шо з ним зробили?
Він не хтів в той колгосп – то йому таке зробили. Хата у нього була під бляхою, зеленою краскою покрасена, я дуже добре пам’ятаю це як це воно звалось в той час усуспільнили – це називалося, усуспільнили. І так. По-перше – шо його забрали, арестували разом з дітьми – велика сім’я була, а в нього що було? В нього були воли, вівці, я дуже добре помню, багато, так зодвадцять штук, воли і корова, може ше і свині були, я так точно не пам’ятаю, но це сусід наш – арестували його, забрали і по цьому всьо оце батько дивився на це нещастя і цього я його друга, товариша Вітьку забрали в Сибір десь, вислали, а хату бляху цю зелену покрашену зняли, і десь її в колгосп віднесли. Хату майже розібрали. Всі ці корови, і свині, свині, вівці – забрані в колгосп.
А в той колгосп ішли такі злидарі, шо аж страшно зараз подумати. Я їх пам’ятаю. Він не хотів робити у нього тоді було шестеро дітей – його сусід, того шо розкуркулили він ішов з задоволенням в колгосп, бо там шо – там кормлять дурно; і дітей будуть кормити дурно; і є де виспатись; і робота невелика. Йому дали кнура. Це такий, Мартин Бабій був. Йому дали кнура доглядати. Дуже легка робота – більше нічого, і шестеро діточок в нього тут, тут же його привели. А цей колгосп, контора була цей будинок зберігся до цього часу – це була контора колгоспу тепер, до останнього. Сьодні вона – тільки не там.
Тобто, та влада, підсумовуючи колективізацію, та влада – не жартувала.
Ой, вона добре не жартувала. З нею не можна було шутити. І батько думав, думав – він же не глупий був, думав – “Як же ж мені поступити?Як я віддам землю? Як буду жити на світі Божому? Як це дітей буду виховувати?”, нас було двоє – я і сестричка (вона тільки народилася в тридцятому році). Але все таки пішов – і добре зробив що пішов. Його більше не тро (перервався запис) По мамі моїй був старостою у церкві – це була освічена людина, яка відбула громадянську війну як сказати правильно, шо він служив в царській ше армії – повернувся сюди і служив оцим старостою я точно не знаю – це була грамотна людина на селі. В нього по на столі я ж був малесеньким – три-чотири рочки, я вже бігав до діда. В нього на столі стояла велика Біблія – великого розміру такого. Він завжди її читав. Ніколи він не працював в неділю – хіба тільки шо давав корові, там другим, їсти.
У євреїв краще вони з п’ятниці не працюють вже.
Можливо.
Ну так у них шабат у п’ятницю починається. Можете покласти фотографію.
Чекай, чекай.
Чи вона Вам допомагає?
Вона мені трошки допомагає.
Хай буде, хай буде.
Ви знаєте я поглинув у таку глибину свого дитинства і свого життя. Це ж Всьо таки я перед вами восьмидесяти п’ятирічний дід, а я ше не вважаю себе дідом, хоч я дід уже.
У Вас гарна закалка.
Чому я зразу хочу сказати – я не люблю горілки, не люблю курити і мій батько ніколи ні курив, ні пив. Можливо це навіть я забіжу вперед, на фронті коли мені прийшлося бути – я був начальником, видавали нам, як офіцерам – папіроси і спірт перед началом боя (за два-три часа до боя нас усипляли так-би мовити горілкою).
Усипляли страх.
Ото-то. А мені не то, то шо у мене була така служба – я не міг бути п’яним, я був мєдік, я допомогу оказував пораненим, я не міг бути нетверезим не тому шо я не пив – я її просто не любив тай все.
Де брали збіжжя? Як ходили люди?
Бачте тут така справа, шо батько був
У Вас гарне бачення деталей. Якісь деталі.
Батько мій був як же ж його сказати послушний.
Законослухняний.
Да, да законослухняний. От сказали шо тільки в колгосп, ну другого виходу нема – треба йти. Пішов. І як оце розповідають, шо забирали зерно в людей чомусь я не пам’ятаю шо в нас зерно забирали, не було такого, чомусь ми рахувались якісь такі, чи як Ви кажете «середняк» чи шось таке, шо я не винен державі нічого.
Тобто Ви були просто може на гарному рахунку у селі, у колгоспі?
Ну напевно так. Ну батько був авторитетною людиною, він нікому нічого ніколи зла ніякого не робив.
А шо навколо відбувалося, Ви бачили?
А навколо – я бачив…
Шо запам’яталось більше всього?
А найбільше всього коли я був у першому класі – це вже була весна, це вже був тридцять третій рік і спереду у нас був сусід, Корінчук Микита – пожила людина, сім’я велика, взрослі діти і от я читаю свій Буквар на нороді, так читаю, а чому я так усєрдно читаю? Бо я бачу шось там на городі твориться, шось там твориться в сусіда. А там оказується відкопали яму на городі, серед города, а в тій ямі був мішок зерна якогось. Значить сусід ховав шоб зберігти для сім’ї це ж всьо. Я так підходю до межі і трошки боюся, бо там власть – там голова колгоспу, голова сільради, міліція шо це там таке твориться.
Ціла подія.
Да ціла подія. Цей бідний батько втік у хату, десь він не появляється, а я підходю ближче, а вони Кущик такий, він ше, він правда розстріляний німцями як заложник, фамілія Кущик його, він був голова сільради і каже мені: “То бачиш які в тебе сусіди“, а я читаю тут при совєтскую власть – шось в Букварі, непомню точно шо, я шось відчував душою шо я повинен чи підхалімнічать, чи шо, як виразитись – я патріот … Зрозуміли мене чи ні? Він каже: “Бачиш які в тебе сусіди“, я кажу: “А шо?” “А от шо, мішок зерна закопав Сховав від держави, а не здає“, як це він, податок, чи як він, не здає. Тут ше появились якісь люди, ше, ше хазяїна бідного цього я не бачу – він десь сховався чи втік, старий такий дід йому років за сімдесят десь напевно вісімдесят ну вони це зерно забрали. Куди вони його за брали? В державу. Це раз. Друге по-сусідству трошечки нижче мене був штаб, так називає мий штаб – там оці вся начальники, міліція, фамілія Натупський, такий дуже гарний.
Це були свої місцеві, чи якісь зальотні?
Місцеві, місцеві. А Натупський – це був міліціонер, він не місцевій, но він міліціонер в формі з наганом, так страшно.
Це все серйозно?
Га?
Досить серйозно?
Дуже серйозно. У цей штаб зносили такі речі, оці мішечки, пере мішечки – там потрошку, там більше, ну і самі звичайно кормилися цим, цим хто зносив ну це було рядом з нами, так против штабу.
А коли традиційно вони ходили? Вдень, зранку, вночі?
Вони ходили вдень, вдень. Но я повторюю, що до нас вони чомусь не заходили, бо ми не були винні державі, розумієте. Чи то податки батько державі здавав ці шо положено.
Як вони знаходили ті мішки закопані?
О, це дуже цікаво, це дуже цікаво. Такі були отакої товщини, або й товще – желєзниє прути палиця загнута і такі, наварено, я би так сказати, шо його в землю входить і виходить ним можна шпигати на яку хочеш глибину і от цим вони находили. От цей мішок шо на городі я бачив – то там же рилля, всьо було засипано це і вони таки найшли шо там шось, а воно було мабуть досками накрито, а бо що зразу найшли – розкрили це всьо. Питайте ше тому шо я не знаю вже шо і розповідати
Ви кажете що не бачили масового голоду, але все ж таки люди голодували?
Чекайте, я ше до цього не дойшов.
Ше не дойшли?
Справа в тім шо наша сім’я, наша сім’я я не можу сказать шо ми голодували. А чому? Тому шо батько робив оці прядки.
Це все зрозуміло Іван Карпович
Шоб він міг продати і за ці гроші, навіть мама купляла на нашому Соболівському.
А де купляли?
На базарі.
Тут у Соболівці?
У Соболівці на базарі.
І базар працював?
Да, у центрі він був. Шо мама навіть для того шоб батько це ж батько для нас був кормілєць, тільки він, то вона навіть купляла гарний хліб житній. Ставила його на стіл, накривала рушником – і це було ніби то для батька тільки, но ми всі його їли – я, мама і сестричка моя молодша.
А народжувались діти у тридцять третьому році? Це типово було чи не типово, не пам’ятаєте?
Я такого не можу відповісти бо я був дитиною. Я тільки Вам підкреслив, шо в мене в класі було тридцять три особи.
І майже всі залишились живі.
І всі майже залишились напевно всі, ну я не пам’ятаю шоб з голоду помер мій учень, ну я не можу брехати, такби сказать – це то шо я знаю.
Було багато прошаків, так званих прошаків, ходили попід хати і просили кусочок хліба
Жебраків
Жебраків, да. Ну що ми могли те давали. Їх було багато, так?
Да. Нас чомусь картошка була у погребі була, я не знаю чому у нас була. Чому у людей гнила в ямах чого у сусіда погнила – а в нас вона була. Були, це жебрачество чи як його назвати, і було таке. Знали шо Карпо живе, не найбідніший всіх в селі – батько, а його ж знали всі в селі всьо, всіх знають. Приходили до мами і просили розсолу – розсіл огірків чи помідор, чи шось отаке, у нас в погрібі була діжка – те все було з’їсте, а розсіл залишався. Приходив з другий стороні так далекій може незнайомий чоловік з горнятком і просив розсолу. А чому просив? Тому шо він варив лободу, ще там шось таке лободу тільки я пам’ятаю, то їх треба було якось присолити, шоб вона мала якісь вкус, то він дуже до нас зачастив – це ж діжка велика – розсолу багато, і він дуже благодарив, шо мама йому бєзвозмєздно давала горня, чи горщик розсолу це солоне воно було, коли його залляти цим самим розсолом, то воно має якісь відповідні вкуси – це раз, друге – дєдушка мій, звідки моя мама.
Це староста?
Да, це староста цього був трудяга, він мав і корову, вівці, кролі, я ще в трирічному віці пам’ятаю кролі його, а сім’я була величезна, десять душ було, в том числі моя мама сама старша. Ну мене малесенького, там трьохрічного чи більше, де ж діти – до діда, а баба померла, баби нема. Моя мама сама старша в сім’ї була відводила мене до сестер і братів бавила – вона ішла на поле. Так от, оцей тридцять третій рік, я пам’ятаю тим, шо ця сім’я кормилася такими, якби Вам сказати, ну, як котлети жарять чи шо, такі з листя, сухого листя, чи воно терлося, розмішувалось, доливали туди миляс, у нас в Соболівці був цукровий завод, миляса була – солодке, солодке наливали туди і жарили його і їли, в тім числі і мені давали його пробувати, но я його не міг їсти – бо це було не привичне для мене їдло, воно немало ніякого вкуса, але це так було, це довгий час. Це мені здається не один рік, а так декілька років воно підряд було – це раз, а друге – те шо було, у дєдушки мого була корова, а це мало величезне значення, величезне, і вся сім’я вижила.
Не ховали корову?
А на шо ховати?
Хтось вкраде? Бо я чув таке від людей – шо крали.
Ну я не можу сказати бо я був трьохрічний-чотирьохрічний – скільки то мені років було напевно стерігли, корову закривали, корову дуже берігли. Були случаї, о, скільки було случаїв крадіжки в цей час – це страшно. Розкажу Вам таке шо, так званий підкоп оце видовбували яму знаружи, звідти – дирку в стіні, а знали шо тут напевно може бути якась їжа в цьому приміщенні – видовбували дірку і залазили, забарали якщо шось є і через це він називався підкоп – це ноччю робилося. Я це бачив, бачив ці діри і у дєдушки бачив цю диру.
Було радіо в селі? Як новини знали? Чи газети, радіо?
Ой Боже ніякого радіо.
Ой-йо-йой. Я тепер думаю про те як ті ми зараз, як всьо змінилося. Я ж виріс при каганчику, такий малесенький каганчик, і такий малесенький вогонь, отак я уроки робив при ньому, читав Шевченка при ньому аж майже недавно появилась електрика у нас – після війни та й після війни. Я навіть зберіг ці лампи і мрію про те шоб їх здати в музей люди поняття не мають шо таке лампи, що таке стікло на лампі, шо таке керосин туди лляти і воно горіло. Електрика – це чудо, то воно ж тільки при мені з’явилось.
Власне все. Я Вам дуже дякую. Ви нам розказали гарні речі. А скажіть будь ласка, Ваша така тільки відверта думка – в нашому суспільстві розмови про Голодомор і підняття цієї теми дуже збільшено, чи Ви вважаєте це нормально, що сьогодні піднімають цю тему в суспільстві, чи краще про це не згадувати і мовчати?
Про нього не можна не згадувати – це факт … да я ше Вам цікаву річ могу розказати – людоїдство, це було, це не видумано.
Ну це легенди? Чи це було?
Це було, це я свідок я цього всього ну Ви не знаєте де я жив той де я живу, а там (показує рукою) є річка – через річку жила якась особа я малим був як мені було сім чи вісім там років була по імені Ганка, чому мені так казали, чи вона Ганна була, не знаю, я її не бачив ніколи, не знаю, но чув, шо Ганка ловить дітей – ріже і їсть, і вгощає декого. Це пішло по селу, а це дуже недалеко від нас – через річку, але чую пізніше, шо Ганку арестували, арестували її в нас є зараз сєльсовєт в цьому приміщенні – була тюрма, міліція привезли її туди на підводі – із кусками людського тіла, причом – чорний, тому шо вона хранила його чогось у комені.
Під стріхою?
Не під стріхою, а комен цей шо дим іде на горіщі, то вона там чомусь ховала його і ці – я цього не бачив, но мені мій товариш розповідав з яким я вчився у першому класі, а він як раз жив біля самої цієї тюрми, біля самої міліції. Каже шо привезли цю Ганку, вона каже, така вже на людину не похожа – закутана, чорна, нещасна і частину людських людського тіла на возі привезли. Потім її забрали в район, Теплицький район, Теплицький район забрали і так десь вона там.
І зникла?
О це я свідок живий оцього, як його звати людоїдства, чи як там його звати … ну людоїдства, да.