- Місце запису: місто Мала Виска Кіровоградська область;
- Хто записав: невідомо;
- Дата запису: 14 серпня 2002 року;
- Респондент: Мірошніченко Василь Григорович, 1949 р.н.;
Хто Вам розповідав про Голодомори?
Розказував мені мій батько. Часто, бувало, він згадував свою молодость, про те время – колективізацію, голод, войну.
Що саме він Вам розповідав?
Казав, шо в трицять третьому мерли люди цілими вулицями. Та шо там вулицями – цілі села вимирали, а хати людей тоді розбирали, все до камінчика. Одним словом, стирали села з лиця землі, шо й ніякої згадки про них не оставалось, наче й не жили там колись люди. Вже через года опять були заселені ті участки. А тих, хто вмирав, ховали в одній ямі. Отак скидали, без труни і других атрибутів цього діла. Не те время було. От зараз, як подивиться в Паліїївкі [сусіднє село] на кладбіщі, де захоронєнія трицять второго, трицять третього годів, то одні ями пооставалися, бо земля ж осіла. Як там повна яма людей була – воно ж все перегніло та ото й получились цілі ями. Страшно й дивиця.
Зараз кажуть, шо голод був штучний. Може, воно й так, ну тоді люди не обвіняли власті в тому, шо вони голодали, і вмирали їхні діти. Більше звертали на мєсних, які всим відали і керували хлібозаготівлями.
Чи помер хтось з Ваших рідних тоді?
В діда була велика сім’я, то двоє його дітей вмерли. Вони самі менші були. Шось їли там. Годів два-четирі було приблизно. А хто старшенький, то в колгоспі вже робили, і мій батько тоже. Йому пятнацять було, то він за скотиною вже вхажував. То в колгоспі їх кормили, з голоду вмерти не дали. А їли тоді все, шо тільки можна було. Сначала з дерев всю фрукту поїли, а хіба ж ними наїсися. Як дома яку птицю держали, то тоже порізали, а зімою і навесну даже собак їли. Отак люди жили.
А що Ви знаєте про 1946-1947 рр.?
Батько як з фронту вернувся, то ніщета була страшна. Жили дуже бідно. Но в началі сорок шостого він женився, вся його рідня вже взрослі були, всі робили і трохи підживалися цим. Як хто в колгоспі був, то давали там по 200 г зерна за трудодень. Це хоч і мало, ну хоч з голоду не вмерли. А спасало те, шо крали в колгоспі харчі. В основном, зерно, хоч за це дуже наказували, но не було куда діваця. Всі токи і склади дуже охранялися, но люди всьо равно умудрялися шось та вкрасти. І зерно тоді терли, і або шось пекли, або варили. А мати моя наймалася до людей на роботу, як в кого чоловік не вернувся з фронту чи не могли самі обходить город, то вона їм помагала, то трохи їй за це платили – картоплину якусь чи трохи крупи, то якось помаленьку перебивалися.
А як в кого здоров’я не було і геть бідні були, то ті вмирали. А мама моя покойна як згадувала бувало про ці голодні времена, то аж сльози на очі ставали, то я її старався і не розпитувать.