1. Місце запису: Макіївка Білоцерківський район Київська область;
  2. Дата запису: 2008 рік;
  3. Хто записав: Олена Завгородня;
  4. Респондент: Дубініна Євдокія Михайлівна, 1926 р.н., народилася у селі Макіївка Білоцерківський район Київська область;
  5. Розшифровка аудіозапису: Чудінова Дар’я Іванівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Макіївка Білоцерківський район Київська область область;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Село Макіївка, так, як на Донбасі Макіївка. Село в нас велике. Аж сильно наша сім’я і наша фамілія постраждала, чого? Шо ми не були в колгоспі. А чого? Потому шо… оооо, це ж я й діда й не найшла. Потому шо маминого батька розкуркулили, вислали на Урал, хату сламали. Все поламали. Хотя би … садіка оставили. Так нас не брали в колгосп, а нас було дітей тільки п’ятеро тіки, а двоє батьків. І ми сильно голодали. І коли не взяли нас у колгосп, так іздіватся начали. Наклали на батька 120 пудов зерна, шоб здав. А з чого? Як ми ж не в колгоспі, землю повідбирали там по стільки ж соток ото було. Колись до колективізації поодбірали. І іздіваються. Батька засудили. А в нас через день та й комісія. Як же на їх називали – комнєзами. І пікою штурхали в лежанки, в пічі, у долів земляному шукали зерна, клуночки находили.

І оцей самий старший наший братик – у Канаді помер – на печі ми всі п’ятеро сидимо – а там, може, відро жита. Ми на йому сидимо. І вони нас позганяли і забрали той клуночок, а той брат як схватився за той клуночок, так пальці й захрясли на мішечку. Стягнули його з печі, він упав на пол і брикається, поки той мішечок розв’язав, і жито по всій хаті. А діл соломкою застелений, і жито розсипалось, воно наше осталось. А його як шемельнули, ще й ногою влупили, а він під стіл – розбив голову. Мама плаче: «Що ви робите?». «Бандіти» – так і називала, подумала, що її ще поб’ють. Отаке було. Не раз нас грабили.

А один раз зарізали корову вчотирьох чи вп’ятьох. Бо нема ж чого їсти, а вона яловка була в дядька у нашого родича. Зарізали тихенько ноччю і розділили те м’ясо, щоб якось вижить. Бо дітей же повно у всіх. А дітей по багато у всіх було. Ото ж наче після революції думали, що добре буде жить, і дітей народили багато, у кажній сім’ї по п’ять, по шість дітей тільки. Зарізали ту корову, трошки ми поїли, а то там пічонка, то там щось таке, що варить його. Мама в казані наварила в пічі, а ми дожидаєм на пічі ж уже ж, поки скипить там пічонка, льогкі, всьо. Комісія у вікно як глянем: «Ай, мамо, комісія!». Куда ж вона діне з печі? Человек чотири чи п’ять приходять, а між ни… І я вже в пєрвий клас пішла, я ж двадцять шестого года, а це ж тридцять второй, я вже ж в школу ходила в первий клас. А старші всі ходили – сестра і два брати. А то маленька була, два годіка, Вєрочка, померла з голоду, дизентерія напала. І на ножки не стала. Два года, і вона розгаварювала, а ходить – не ходила. Боже, а між ними і вчитель! Как будто би заставляли, чи що, вчитель один. Так каже: «Що ж ви робите? Дивіться, скільки дітей на печі!». А вони той казан на стіл поставили і лопають. А ми по одному з печі: «Дайте й нам, та по шматку!». Хватаєм та на піч, та ложим на … там на тряпку ложим, бо ще ж батько прийде, треба ж і батька покормить. І ми половину похватали, бо всі ж по куску схватили. А вчитель не їв. каже: «Що ви це робите? Дітей стільки».

Сильно ми страдали, в колгосп не брали. А потом мама стала проситься в колгосп. Не брали знов, от. І взяли в колгосп нас аж у тридцять шестому році.

А чого не брали в колгосп? Тому що ваша… вважали, що куркулі?

Да. Куркульські діти ми, куркульська сім’я. Потом одбув батько год, оце ж судили його за те зерно. А його ж де взять? От. Год йому дали тільки й пустили. Оп’ять же ж: «Давай зерно, у государство надо зерно». «Но в мене ж нема, я поле отдала, у колгосп не принімають». Давай і всьо. Узяли нас, почали виселять. У нас кругом ліс, під лісом такий яр здоровий, там лисичі нори. Виселяють нас у той яр. Мама зв’язала в рядно вєщі, там тих вещєй, як всі вєщі на нас по сорочечкє. І в школу ми не пішли, всі четверо не пішли в школу. А вчителі спохватилися, один день нема в школу, другий. Приходять: «В чом дєло? Чого діти в школу не ходять?» Мама стоїть плаче, в хаті голо, вузолок лежить серед хати. «Нас же в Глинище виселяють під ліс, туди в лисячі нори. Та дід пішов сосєдєй просить двох чоловіків, щоб помогли якусь землянку там копать». А вони всі такі слабі ті чоловіки, бо вони мерли з голоду, ніхто й не хоче, бо єлі дибають. Та ті вчителі якось уже одстояли, пішли в сєльсовєт, в райісполком чи кудись в район там хтось поїхав. Відстояли. «Куда ж їх виселять? Це ж діти». Отставили, не вислали нас. І в общем ми так мучились до тридцять шестого року.

Аж у тридцять шестом пішли у колгосп, як уже старші брати підросли, сила нада у колгосп. І пішли батько й мати робить в колгосп, і два брати. І вже тоді заробили пшениці, аж тоді ми поїли хліба, а то…

Боже, сестричка вмирала і так просила. Вона не знала, що таке хліб. І назви не називали ми про хліб. Чуреки. Вона просила: «Чека хочу, чека. Винесіть мене на уліцу». Там в нас сарай такий був, колись конячка була, а то такі двері великі, та зимою виносили її погулять. А нема в що закутать, у рядно, у батькову шкапку. А вона така рада тій шапкі. А то мама кудись спішила. Ми ж сидимо голодні, а батько десь на заробітки їздив до Черкас на торфрозробку. А вона просилась: «Винесіть мене в конюшню». Мама так плакала: «Чого ж я тебе не понесла в конюшню? Може, ти б дихнула б свіжого воздуху, та й жила б». Маленька й померла. Вєрочка. Немає й карточки ніде. Тоді хто фотографірував? Пізніше то де в селі…

А де ховали от померлих?

Було ще кладбіще там в нас край села, коло колгоспу. То там ховали по одиначки. Сосєд умер як раз. Добре ім’я. З голоду. А бабка його раніше померла, то ще на кладбіщі ховали, от. А ми ящичок такий найшли, як коритце свине, не було з чого зробить, та й ніхто ж не робив. То обстелили тряпочками, та й бумагою, та й похоронили. А потом знесли тоє кладовище, хто мог, переховував, але врем’я пройшло вже, то ми не переховали. Там і колгосп устроївсь, то ми на знаємо навіть могилочки де, от.

Ну, що ще страшне таке розказать? Саме страшне – що ми були пухлі, а батько каже: «Мати, не роби ж так, діли ж усім потрошку і сама їж. Бо як помреш, що ж я з ними буду робить?». Потом десь він добув трошки щось, та й ми пожевали. Не держалися ж коні тоді. Ще воно така зараза була, сап називався. Коні дохли. Чи просто воно само по собі, що вони ж не їли зерна, овес нада коням, а на траві вони не будуть на самій жить. І коні заразні. Коні здихали. В колгоспі поздихали, в людей, і їх закопували. І цей наш сосєд, ще й мама наша всім хрещена була дітям, семеро було, пішов набрав того м’яса накопав, приніс наварив, приніс і до нас, каже: «Нате їжте, бо помрете». А батько каже: «Лучче помремо, но ми його їсти не будем». І не взяв. А він приніс додому. Ну, баба ж його наварила багато, Та баба, видно, спеціально ж двоїх старших оставила, не дала їм їсти цього м’яса, а дід поїв, бо не можна спинить його, бо він: «їсти, – кричав, – їсти хочу!», – і п’ятеро дітей померло. Бо вони поїли того заразного м’яса.

Одну дєвочку, тоже моя подружка, одного году, от, мама зарізала і з’їла. Так застали сосєді і родичі її. Оці ж де велика сім’я, да, ці померли, то два хлопці остались старші, так каже самий старший: «А ну я піду до тітки через дві хати. Подивлюсь, чи вона ще жива». Бо одна вона жила, дід раньше помер. Пішов, а вона м’ясо те потрошить, каже як: «Вона померла, я хочу подивиться, з чого вона померла». Забрали її, так вона й не вернулась у село.

Собственну дитину, да?

Собственну дитину, да. Одногодка зо мною була, дєвочка Галя. Ну, потом два хлопці сосєді тоже, вот. Так я ж їх добре знаю. Так старші хлопці кажен день же ж бачаться з цими хлопцями, то граться в чогось, то то. Побігли: а де ж Ванька? А немає. І що ж, їм по 15 год тільки було. пішов роботу шукать. А вони його і з’їли. Вже потом сосєді кажуть, що вони його з’їли. Нема. І ті хлопці наші бігали-бігали: «То де ж він, де ж Іван?». «Та нема, не ходіть», – і почали палкою ганять всіх, щоб не ходили, не питали. І в другій сім’ї тоже Ванька звать було Платонович. Тоже наші хлопці товаришували. «Пішов роботу шукать», – «То чого ж він пішов роботу шукать, ми ж дружимо, то ми б вже з ним удвох би пішли. Ми ж голодаєм тоже». І отак пішов на роботу, всі говорили, що його з’їли там, ще сім’я була, ще брат, сестра старші, і менших унічтожали, от.

А один чоловік – не знала його імені – знала, що на його казали Мамай, – і в один день прийшов, батьків не було, – він шатнувсь у комору, сюда-туда, нічого в нас, ні хліба нема. Качани на стіні кукурузні висіли, він чотири качана – два в один карман, а ми догнали з сестрою, ми ж малі, я в пєрвий клас ходила, сестра в другий, догнали його в воротях, я з одного кармана вихватила, вона з другого, а він такий слабенький, що він єлі пішов. А ми батькові розказали, а на другий день, а батько каже: «Вже його нема, він на дорозі вмер». Боже, так падали люди!

А в одній сім’ї умерло двоє. Хлопець і дівчина. Так приїхали за хлопцем, на повозкі вже там якісь покійні лежали голі під … на коняка. Коняка така тоже єлі дибає, от. Забрали того хлопця, а вона лежить опухша, дівчина Варка тоже, старша на два годи за мене була. а вони її тягнуть, а вона каже: «Куди ви тягнете, я ж ще жива». А батько молоточком її по голові стук, добив, і на віз. Бо ще дома ж осталися діти. Так ті вже живі осталися двоє, от. А сосєд з-за сарая і бачив усе, і пізніше розказав, як цей дід помер. А то боялись діда всю жизнь, боялися, бо думають, що із-за угла молотком ще вб’є. Як уже той дід помер, так уже вияснилося, от.

І ще моя двоюрідня тьотка, мамина, дєвочка в неї померла. Так вона розказувала після того, що не було жалко нічуть. І дітей своїх не жалко. Каже: «А я, – каже, – лежу вже пухла, а її послала – водички витягни. І вже чималенька, вже год сім, що водички з колодязя щоб витягла. послала її по водичку, а вона ж їсточки хоче та огинається, а я, – каже, – ще й ногою її, ногою вдарила. Не чуть її води не несе. Як я вилізла рачки на уліцу, аж вона лежить мертва». Ну якось вона, ця тьотка, не вмерла, він десь на заробітки пішов, на завод чи в Київ десь, та приїхав, та хлібину привіз, та каже: «По такім кусочку ділив кажен день, сховав десь, по кусочку, бо дєвочка й мальчик остались». Так він, каже, потрошечку сільодочки і по крихоткі хліба і, каже, ми вижили. Потом згадувала, потом її жалко стало. Каже: «Я її послала по воду, ще й толкнула ногою». «Ой, Боже, как ви могли», – кажу.

А я маму свою питала після того: «Вам жалко було, що як ми вмірали, б ото?». А вона каже: «А жалко, – каже, – я не понімаю як це. Як це тьотка дєвочку свою хтіла із’їсти. Як же це не жалко? О, Боже!». І Сосницьку дєвочку вона хотіла із’їсти. Та забралась у її в картошку та укропчик цвіточки рвала, а вона підкралася ж до неї, а там баба спохватилася, та підбігла, та вхватила її. А вона стоїть, вирячила очі. Так каже: «Я й її не солила б. Так би і їла б. Вона така молоденька, біленька». Ой! А потом свою дєвочку через два дні зарізала. Ой, Божечка, Божечка!

У людей було золото. Оце ж у нас в один год чи два годи построїлись вони, це ж усе молоді люди, у кажної женщини придане якесь було оце здавна. В моєї мами сережки були гарні і якісь там хрестики, дукач, шо-то там, чи воно все, не знаю, його ж не стало. Лежимо на печі, ті сережечки щупаєм з колосочком такі здорові, а потом дивимось: немає тих сережечок: «Мамо, де ж сережечки?». Мама як заплаче: «А блинчики ви поїли, чуречки?». У платочку принесла мисочку муки. Обманювали ж, не давали, а мусіли оддавати, хоч за мисочку. І то протянули якийсь тиждень, підмішували. Полову підмішували гречану, просяну, листя з вишні і з липи. Ми сушили липу, в нас ліс рядом, і ми чухрали ту липу, таскали вузлами і сушили на дечку липу. Із липи потерти мука добра. Ми крали в мами в печі, як вона вийде, жменями та ту липу, їли. А з вишні гірка мука. А з вишні гірка. Недобра з вишні. Десь семенов бурякових на камні помололи, камні були. А камні тоже комісія шукала, ховаєм на троїх держимо ті камні, і ховаєм: то в тих сховаєм, то в тих. А як хотять ноччю здерти (якогось зерничка там десь достали), то ноччю. і там уже й сховають. А потом, кому надо, забирають ноччю в рядно і несуть. Їх б’ють, ті камні, а вони всьо равно їх зціляють і обручом жилєзним…

Жорна, жорна.

Жорна ці. І знов мелють, от. і так у нас ті жорна були, поки вже хліб був, поки заробляли, і комусь подарили, і не знаю і сама, кому вони оддали, я питала, ще мама була жива: «кому ж ви ті жорна оддали?» – «Та, вже й забули й кому». Так от.

Помню, мама розділить по кусочечку якогось там млинця чи коржика, якось розділить, а ми з борщ і суп так похлібаєм, а мама не придивиться, як ми там їмо, всім по кусочку. Ховаєш той кусочок на ноч, а ноччю проснешся і жуєш по крихотке його. І котрийсь з хлопців почує: котрась жує. А ну. І давай. І однімуть, і з’їдять. Старші. Цькували (сміється).

Це брати, брати, да?

Да. Ой, то одне одного не жаліли. Тоже ж отак о…

А Ви були найменша?

Найменша, да. Да.

На роботу ж ходила в сєм год це. У перший клас ходила, а потім пішла на роботу. І там, в совхозі ж. І там побачила дєвочку, з которою я в школу ж хожу. Вони на хуторі жили, хуторок так за селом. Тепер ті хутора позносили. І я з нею на роботі ходила, а вона з батьком. Тоже батько буряки сапав і морквулечки. І підсапає її, вона тоже. А я з хлопцями своїми, ми виповняли норму. Пололи пшеницю, жуки збірали, от. І я з тією Ганєчкою і там устрілася. А потом прийшла в другий клас я. Аж її немає. Питаю дівчаток з того хутора: «А де ж Ганя? Я ж і на совхозі, і на Павловці з нею робила». А вони кажуть: «Батько її з’їв». Батько з’їв і маму, і її з’їв, і сам помер. ой, страхіття! Я і досі нагадую ту дєвочку, тоже одногодка зі мною, подружка. Батько її з’їв. Вона ходила вже на совхоз і казала, що мама померла. А люди кажуть, що він з’їв її. А потом і цю дєвочку з’їв. Ну, я не знаю, як він помер, бо його забрали. Забрали й не вернули. Він не вернувся.

За цей… за злочин цей.

Да. Да-да. Уже удостовірились, що таке.

А люди узнали все-таки, да?

Да, узнали, да.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду