- Місце запису: місто Рівне;
- Дата запису: 2013 р.;
- Хто записав: Богдана Трофимюк;
- Респондент: Тесля Марія Францівна, 7 листопада 1926 р. н., народилася у селі Ялцівська Рудня Малинський район Житомирська область;
- Розшифровка аудіозапису: Голубєва Галина Юріївна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Ялцівська Рудня (нині Новоселиця) Малинський район Житомирська область;
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Житомирськая область, Малинський район, село – раньше була Ялцівська Рудня, а тепер Новоселиця.
Ну, в Новоселиці я не жила, в Ялцівській Рудні тоже до 33-го року.
Ми не їли по кутках, ми їли всі за столом. А там вже батько… щось у тата єсть. А шо у тата єсть? Як вони ходили у ліс, дерево пилять, для государства. Оце що я пам’ятаю. Ще войни не було, ще… голодовки ще не було. І візьме тато з собою кусочок хліба і брати візьмуть по кусочку хліба, хліб-то був, це не можна сказать. Но так – за столом поїли, з кусками ніде, Боже спасі з кусками бігать – не можна, то було великий гріх. І прийдуть із лісу – вони ж голодниє, – і немає сала… Бувало і сало, я це пам’ятаю, сало, да візьмуть сало да шкоринку помажуть, щоб не так їсти сало, а шкоринку помажуть, а там уже як останеться на пальці, так і висмокчеш. Вот. І принесуть отого хліба, то ж «од зайчика», то такий добрий хліб був: «Мамо, то чого ж ви не спечете такого хлібця?». Оце вже началась голодовка, оце вона начиналась.
А тоді якось воно так получилось, внєзапно, що нема ніде нічого – ні їсти, нічого, що бігли старшиє на станцію, я не знаю, скільки кілометрів, і де можна було украсти зерно. Тоді всі бігли. Тоді мого брата… Дівчинка одна, друга… Тоді брат прийшов, взяв меншу сестру, пішов десь, щоб поїхати кудись поїздом, хоть би кого-небудь спастись. А нас троє – я і дві сестри старшиє осталісь тут. А потом забрали… єсть село Лумля (?), там був децкій дом, в тей децкій дом забрали.
Я знаю, шо люди ходили по лісам і шукали їжачків, шоб їсти. І їх убивали. Я не знаю, як убивали, бо я тільки знаю, шо Сашко покойний каже: «Зараз давайте поубиваєм, шоб вони не подохли, шоб ми дохлого не наїлися».
А в одних людей, я не знаю, як їх фамілія, була корова. То вони дньом всєй кучою – дітвори багато, бо багато дітей було, – дньом всєй кучою вони берегли корову, пасли, а на ніч в хату забирали, корова у хаті ночувала. Бо то тому, то другому хоть по стакану молока давали, а нам вже – шо останется. Ой, це дуже тяжко вспомінать, ой… (плаче). Як вона дає оцю водичку, лише розіллє молоко – і тому дать, і кумі, і куму, і ще комусь дать. А воно тіки шо біле і все…І у неї руки трясуться, вона сама голодна, і хлопці голодні – п’ятеро їх було.
У нас в селі жили оцими йожиками. Жили пташками. Голубів ловили, оце я знаю. Мені спочатку було шкода, що такий тий маленький голуб, а його зарізали і скубуть його. І уже начали тії… всякі гриби начали. Це ше шо було, ше тітка крепко плакала – назбірали хлопці (а у нєї всі хлопці, одна дочка була тіки, Катя), назбірали грибів, а тітка не бачила, бо вона дуже знала гриби. Вони наварили гриби і наїлися, і вони всі потравились, хлопці. Всі! А їх було семеро. Отак. Тітка прийшла (була в другому селі, в якихось тоже родичів була), як вона прийшла, а вони всі…, давай вона їх спасать, Ото вона їх і цілу ніч спасла, ні один не вмер. А вже кажуть, нежилиє були.
А так, я пам’ятаю, якраз була Пасха 33-го року. Вони ше доставали такіє квадратіки якісь були с костьола, оплатки. Оці оплатки, нас причастили, і тато з мамою пішли до дядька Андрія. Дядько Андрій таки жив харашо. І вони не дійшли до дядька, там в селі, рядом. І тато з мамою… Шо це було холодно, тата положили, йому стало знобить, положили тата на піч, а мама коло печі лежанка була там, лежала на тій лежанці, не лежанка, а полик такий. І мама там осталась. Як полізли на піч, тата тоді вже зняли, тато там умер. Бо голодні були, зовсім голодни.
Ворота скрипнули. Ну, як, ми вискочили, це ж з сестричкою, а ще дві старших у хаті. Мама йде і нічого не несе, і тільки плаче. Тоді ж сказали, ми запитали: «А де тато? Ідем також зустрічать». А вона каже: «Ви його не зустрінете, там тато і вмер і там похоронили». Чужі люди хоронили. «І ми розлізлись між людьми, мов мишенята…» І це точно так було, як по Шевченку.
Дуже красиве жито було, густе, посіяне наше. Наше, ше осінню сіяв тато. Дуже красиве жито було, і воно цвіло, отам такіє льогенькі-льогенькі цвіточки такі, шо вітром їх здуває. Ну, кажуть, шо жито цвіте, а як – не знаю, як, як назвати. Ну, колоски. Але, ше сестричка була вже, і вийшли на тії колоски, та це колоски, а там же буде ше зерно, ми же ж наваримо юшки. А мама ше каже: «Не можна чіпати, гріх, бо не буде жита». Трошки мама ше пожила. І «Я, – каже, – дітки, ляжу спать». А їсти не було нічогісінько, анічого. І мама нічого не принесла, і в нас нічого не було – ні картоплинки, ні лушпайки, нічого. «Я, дітки, трошки полежу, а ви ж тут грайтесь, тільки далеко не біжіть, бо вовки». А вовки вже жить не давали. Мама лягла спать: «Я трошки посплю». Як ми сидимо, а так красіво – як другий раз мені сонце так якось зробиться і я вспомінаю цей момент. І вдруг мама захрипіла. Трошечки посиділа, бо вона не могла вже ходить, вона бралась за шо-небудь. Захрипіла. Так старшая сестра підхватилась, а вона бухнула так на ліжко, так і бухнула. Я до мами, а вона лежить тільки, хропає і вже не балакає, нічогісінько не каже. Нас зосталось четверо.