1. Місце запису: село Барашівка Житомирського району Житомирської області;
2. Дата запису: не вказано;
3. Хто записав: не вказано;
4. Респондент: Яковенко Лідія Петрівна;

Під ча Голодомору 1932-133 років проживав в селі Барашівка Житомирського району Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

Мені було три рочки. Я лежала на печі вся попухла і синя від голоду. У нас не було що їсти, і мама ходила і просила лушпиння в багатьох людей, але ті їй відмовляли. Незабаром у мами попухли ноги і вона ледь ходила, але я благала у мами щось поїсти і мама, через великий біль, змушена була знову йти і просити у людей. Їли ми все, що мама принесе: щавель, лушпиння, жолуді. Окрім мене в батьків було ще шість братів. Вижили не всі, в живих залишилося лише два брати.

Одного разу старший брат вирішив піти в місто. Щоб в заможних людей знайти собі роботу, сів на пеньочок перепочити і … помер. Довго ми чекали на нього, адже він був наша остання надія. Пізніше до нас прийшли люди і повідомили про смерть брата. Ми його закрутили у рядно, викопали яму і похоронили. Голодомор – це найчорніші дні в моїй пам’яті.

1. Місце запису: село Барашівка Житомирського району Житомирської області;
2. Дата запису: не вказано;
3. Хто записав: не вказано;
4. Респондент: Рибачок Євстафій Андрійович, 1904 р.н.,;

Під ча Голодомору 1932-133 років проживав в селі Барашівка Житомирського району Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

Згадую Сталінський «терор». Ми всі діти були дуже пригнічені, бо батько був дуже впертий. Ми всі вмовляли його подати заяву у колгосп, а він казав: «Я дуже старий». Тоді на нього накладали один податок за другим – «тверде завдання». Звичайно, він нескінченного податку виплатити не зміг, і його запроторили у тюрму, а хатину розібрали.

Мати з дітьми залишились надворі голі, босі і голодні – оце сталінська свобода, оце його правда. Може було ще гірше людям, ніж нам. У 1933 році я бачив таке: ходили «активісти» по дворам і коли знаходили у гладишці зерно – відбирали. Це означало, шо на кілька днів раніше ти повинен померти…

Ще я бачив таке: на станції, дожидаючи поїзда, я пішов вранці до зорі трохи пройтися. Вийшов на скверик, де на лавках, траві і під стінами вокзалу, лежало дуже багато людей. «Може сплять?», – подумав. Я пішов далі в напрямку міста. По дорозі мені зустрілася підвода (площадка). Я пішов далі, потім вернувся, вже розвиднялося. Коли бачу, знову їде назустріч підвода (та сама), напружена, ніби снопами. Коли я зрівнявся з нею, то побачив, що підвода загружена трупами. Це підводою підбирали померлих голодуючих на вокзалі. Багато було випадків, коли люди їли людське м’ясо. Я знаю багато конкретних випадків, але писати про них не хочеться, – неприємно.

1. Місце запису: мсто Київ;
2. Дата запису: не вказано;
3. Хто записав: не вказано;
4. Респондент: Малевана Ніна Петрівна, 1924 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Янківці (нині Іванківці) Житомирського району Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

Жили ми в той час на Житомирщині у селі Янківці, велике було село і дуже гарне. Родина наша була заможньою. Батько, Петро Степанович під час громадянської був буденівцем, мати закінчила церковно-приходську школу, знала грецьку мову та латинь, вчила дітей. Крім мене, в нашій сім’ї було ще двоє хлопців. Один брат був старше за мене на чотири роки, а другий на три. Було в нас гарне господарство, мали двох коней, корову, свиноматки, вівці, кури, качки, двадцять гектарів землі.

Але, як тільки комунізм прийшов до села, то почались кожного разу збори на селі, почали людей агітувати вступити до колгоспу. Батько ще з часів громадянської став комуністом і повинен був показувати приклад, але мати не хотіла щоб все віддати у колгосп. Батько був добрий, завжди допомагав людям, отож одного разу його забрали і розстріляли. А потім до нас до хати прийшли три людини у формі і почали штиками тикати усюди, шукати зерно, матері дома не було, а ми налякались та на піч позалазили. А в куту у хаті стояла цепа, це така палка, як коса, вона крутиця, так ми зерно на борошно перетирали, вони її побачили і за піччю горня з зерном, то взяли і все зерно висипали на тряпку та все забрали, а як мати повернулась додому, то вони почали її бити.

А дід мій був купець, він м’ясом торгував у Житомирі. Якось його запитали, якими грошима він бере, а він відповів, що царськими, бо лише йому довіряв, так вони його вбили. Мати весь час батькові казала, що все, що ми маємо, це наші мозолі. А директор школи у селі не стерпів всього цього та застрелився. Якось прийшли до нас, у хаті нічого не було, так вони скриню побачили, були шуби з вівці батька та матері, так їх забрали, бо більше нічого не було.

Забирали у людей снопи, заготовлені до зими. Почалось все це восени, коли врожай люди зібрали, а до зими ми всі попухли. Коли за коровою прийшли восени, мати як раз капусту різала, вона її у землі ховала, то вона вибігла з ножем та перерізала ремні, якими корову до воза прив’язали, так мати за це відправили до психіатричної лікарні, вона там два роки побула і померла. Потім ми з двома братами самі жили. А потім старшого кудись забрали разом із дідом, який поруч жив. А я залишилась із другим братом сама, ноги мені попухли. Пам’ятаю – якось стою боса на підлозі, а з мене з ніг вода капає, не знаю чому. Ходити не було сил, брат старший за мене був, брав мене за руку і ми йшли їсти траву. Восени дядько Сидор яблука давав рвати, щоб ніхто не бачив, акацію їли і бузок, моркву рвали, з землею їли. Жили у нас у селі китайці. Вони собак їли, а може то були якісь інші люди, але жовті та очі в них були косі. Людей ніхто не їв, але я чула, що тільки якщо немовля помре, то його їли, поки м’ясо свіже. Отаке було. Напевно, про це навіть чути страшно, не те що пережити. Потім мене відправили до притулку ім. Щорса у Житомир. А братів своїх я так і не знайшла. Зараз у мене син, дочка та внук. Нехай Бог нам усім допомагає.

1. Місце запису: село Барашівка Житомирського району Житомирської області;
2. Дата запису: не вказано;
3. Хто записав: не вказано;
4. Респондент: Маркевич Тетяна Олександрівна, 1912 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Барашівка Житомирського району Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

Під час Голодомору нам жилося дуже важко. Ми їли жолуді, кропиву, кору дерев та траву. Жолуді ми пекли на сонці та змішували з гнилою картоплею. Також з гнилої картоплі робили крохмаль і з нього готували галушки. Ми їли гов’яки — гриби, що ростуть на деревах, але, мало хто після їхнього куштування залишився в живих.

1. Місце запису: село Буки Житомирського району Житомирської області;
2. Дата запису: 2005 р.;
3. Хто записав: Вербило Людмила;
4. Респондент: Лиса Любов Степанівна, 22.04.1923 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Буки Житомирського району Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках або в 1946-1947 роках?

Помню голодовку 32-33 років, страшне врем’я було. А голоду 46-47 років у нас не було, то їсть їжі не хватало, так люди їздили на Закарпаття, возили туди хустки, вєщі, міняли їх на їжу. А хто й тут добував собі. Але ми нікуди не їздили. Тоді люди не вмирали, ніхто в селі не вмер. Не так страшно було.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Влада забирала. Який же там неврожай, як у людей і зерно було, і картопля, і квасоля. Так забирали все до зернинки.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Були такі, називали їх у народі «Червона каманда» (якось так). Це були члени правління.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Хто їх тоді нагороджував?! Раді Гопода Бога!

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?

Які ж у них документи? Це були члени сільради. Вони приходили до хати і забирали все до зернинки. Шукали кругом, вишукували. Навіть з печі виймали зварене і виливали надворі. Якщо у горщику була квасоля закопана, то й ту знаходили і забирали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти? .     .

Ну канєшно, шо били. Бо люди не хотіли віддавати останнє, так їх били як худобу. А висилать не було кого, бо всі люди покотом від голоду вмирали.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Нє. Не мали.

Як люди боронилися?

Зброю ніхто не іспользував. Хто в хату не пускав, а якийсь хазяїн, як од його паслєднє забирали, вибіг на ту «червону каманду» з вилами, одного ранив, а остальні його так побили, шо він, по-моєму, й до ранку не дожив. Да, так у його четверо діток було.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, овочів, продуктів?

Ну, це рідкий случай. Але от в нашій сім’ї ніхто не помер, нас троє дівчат було. Наш батько покійний дід Рудий закопав десь їжу за коморою, я й не знаю, де точно, у нього ніхто не знайшов, а ми вижили.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Я ж уже розказувала, як шукали… Заходили в хату, перевертали все, навіть з печі виймали баняки і виливали з них все. На горищі, в коморі кругом вигрібали все до зернинки. Це були члени правління, Бог їх знає, як їх звали.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Приходили по 5-6 чоловік.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніхто такого не розказував.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

А де там у колгоспі їжа була?

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу?

Нє, по-моєму тільки їжу забирали. А манаття їм не треба було.

Що таке «Закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чула. В селі у нас так було: як не було у людей шо їсти, то вони йшли на поле і збирали колосочки, зерно, шо оставалось. Було шо ловили тих людей і судили їх потім.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Нє, не дозволяли, але люди йшли крадькома, коли вже поночі було, збирали, як було шо.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Лановий.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

По-різному було. Були такі, які хтіли і йшли добровільно, а були такі, шо не хотіли йти.

Чи змушували людей йти до колгоспів і як?

Змушували, всіх змушували. А як не хтіли йти, то приходили додому і забирали все, худобу відводили в колгосп.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Хто в поле виводив, хто біля річки прив’язував, але дізнавалися про ту худобу.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Я помню, що вдень ходили. Ніхто до нас вночі не приходив забирать продукти.

Скільки разів приходили до хати?

По пару разів приходили, залізали кругом: в піч, під піч. Все вигрібали.

Коли почали люди вмирати з голоду?

Коли голод начавсь. А найбільше вмирали в 33-му році зимою і весною.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Ніхто за ними не дивився. Держава? Це ж через їх стільки людей повмирало.

Хто не голодував у селі і чому?

Не було таких шо зовсім не голодували. Просто тоді ж тоже були багатші й бідніші. У кого була ще корова і її не забрали, то тим легше було, корова їх годувала. Бачте, і ми менше голодували, бо заховані продукти були.

Хто зумів вижити?

Ті, в кого було хоч шось їсти. Наша сім’я вижила – я, двоє моїх сестер, мати й батько. І родичі наші, які в селі жили не вмерли.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ніхто нічим не ділився. Найшов – з’їв – вижив. Так як і зараз — хто кому поможе?

Які засоби вживали до виживання?

Їли люди, шо находили їстівне: листя дерев, коріння, жабів, ракушки. Перетирали кору, виживали, як могли.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Нє, не мали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Коріння різне копали, щавель рвали, ягоди їстівні збирали: чорниці, горобину.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Я й не вспомню зараз. З усіх, де можна було віддерти кори, а листя різне жували.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали у їжу?

Собак їли, жабів ловили їли.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Мабуть, можна було. Але наше село далеко від міста, мої батьки туди не ходили.

Чи був голод у містах?

Я й не скажу. Тоді ми про це нічого не чули.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Ніхто їх не щитав, не рігістрірував, не записував. Більша половина села вимерла, всі, хто бідніше жив. А точно я сказати не можу. Он я по телевізору слухала, так і зараз не можуть точно сказать, скільки всіх вимерло.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Да. Жінка була голодна, дитина померла і вона її різала на куски, варила і їла.

А як люди взнали?

Ну, люди дозналися, ну де ж, люди знали, шо в неї була дитина, і дитини не стало і ніхто не хоронив її. Ну де ж? Обнаружили, шо вона була порубана і складяна в якійсь каструлі чи в баняку (мнясо складяне було). Ну вже послі пішли шукать. Таке було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили на кладбіщі скраю, возили їх туди, а то й закопували де попало. У кого був хтось здоровіший і живий, то тих хоронили у трунах, а в кого нікого не осталось, то так забирали по хатах, шоб не позасмірдались. Ніхто не робив їм гробів, нічого, так хоронили. Чогось один раз так було, шо повно трун стояло на березі, чогось не переправляли на ту сторону [в селі немає власного цвинтаря, людей хоронять на цвинтарі сусіднього села – Тригір’я, який знаходиться на протилежному березі річки Тетерів (бл. 200 м)]. Так я й не знаю шо з ними зробили!

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

А чим їм було платить? Нє, в селі тут ніхто нікому не платив.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення померлих людей від голоду?

Всіх хоронили на кладбіщі.

Чи поминають їх на «Гробки», «Проводи», «Зелені свята»?

Може, як хто встався, то рідні поминають. А так хто? Може правнуки чи праправнуки.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

За радянської влади ніхто не поминав. А тепер поминають…вже будуть поминать.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона належить?

Немає церкви. Тільки в Тригір’ї є монастир чоловічий.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Нє. Нікому. Тільки горбочки скраю на цвинтарі.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932 – 1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Ну канєшно знають. Зараз про це написано багато, та й в школах їм навєрно розказують. А внуки питалися, так я їм розказувала і про те шо люди тяжко голодували, і шо забирали в них все до зернинки, і шо жінка дитину свою з’їла. Все розказувала.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Ну, влада тоді така була, я не можу сказать хто гименно. З Москви указ був.

1. Місце запису: село Барашівка Житомирського району Житомирської області;
2. Дата запису: не вказано;
3. Хто записав: не вказано;
4. Респондент: Кулеша Марія Микитівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Барашівка Житомирського району Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

Коли я виглядала з хати, я бачила жахливе видовище: люди були розкидані по всій дорозі. Вони ревли не своїм голосом, неначе звіриним.

У нас були сусіди, що поїли своїх трьох діток. Коли ж люди запитували «Де ваші діти?», – вони відповідали: «Вони пішли і не повернулись…». Але пізніше в них вдома люди знайшли чиїсь кістки, виявилося, що вони зварили своїх дітей.

Люди божеволіли на моїх очах. Тато мені говорив: «Людина гірша лютого звіра, якщо вона голодна, вона може на тебе накинутися і з’їсти».

Тому тато благав не виходити з хати. У моєї мами були золоті прикраси, вона їх зняла і понесла у Торгсін (магазин, де міняли золото на крупу або на четвертинку хліба) і вона поміняла золото на скіпочку крупи. Мама залила її водою і зварила супчик. Голодомор – це той страшний біль, що досі живе у моєму серці.

1. Місце запису: село Піщанка Житомирського району Житомирської області;
2. Дата запису: 20.11.2005 р.;
3. Хто записав: Власенко Валентина Вікторівна;
4. Респондент: Коломієць Ліда Олександрівна, 1924 р.н.;

Під час Голодомору 1932-133 років проживала в селі Барашівка Житомирського району Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

– Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

– Так. Я пам’ятаю у тридцять третьому році, бо в другому я була менша ще, а в…тридцять третьому це вже було повний голод. От!

– Які на Вашу думку могли бути причин голоду: неурожай, засуха, податки?

– За це я не …

– Чи забирала урожай влада?

– Забірали врожай! Які напрімєр, у нас шо було, то забрали: і квасолю, і пшоно, і крупу, все забрали! Був такій чоловік, шо він геть усе, усе забрав у нас. І ми осталися голи, боси…

– Якщо відбирали, то хто це робив?

– Ну… у нас був такий чоловік, шо він забірав у нас, був такій чоловік. А я не знаю ізвідкі воно йшло, я не знаю. Забрали в нас корову, одкопали копець картоплі, забрали картоплю, унесли в таку степку і замикнули… Нам дали кошіль картоплі. А була баба в мене ще, баба була – це моя баба була, то вони бабі дали тоже відро картоплі і степку замикнули і поставили… вартового… Із нашого села вона та жінка, но вона вже вмерла – Ганя Тарасишина.

– Чи були винагороди від влади… за донесення на сусіда про приховання зерна?

– Шоб ховали зерно?!

– Ні, якщо сусід на Вас доповідав владі, чи були винагороди йому за це?

– Чи нагороди були йому?

– Да!

– Я не скажу доця, бо це ж я не понімала, бо я ж в школу не ходила, да я не знаю, шо наверно було йому, теє? Чого ж він ходив забірав це все? Значить було йому шось?! Коли він ходив забірать, це все. І даже одежу забрали! Не то шо корову, картоплю, і одежу даже забрали, всю одежу. У меї матері скриня була і в теї скрині одежа була така, ну все: платки, другі спідниці, ну колишнє, не теперешнє ж, а колишнє. Позабірали! А бабі, тій, шо на смерть, отдали клумачка.

Зрозуміло.

Да, цій бабі клумачка отдали тилько!

Коли відбирали продукти харчування, як це відбувалося? Чи мали ті, хто їх відбирав, якісь документи?

Я за це не знаю, доця. Чи було там? Ну, коли посилали їх, то навєрно, шось було в їх, якісь були документи. Бо батька мого забрали у тюрму, о. А мати бідна пішла в Житомир – нам шо-небуть зороблять.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Висилать, я ж кажу, батька мого вислали, а мати тоже осталася. То я пішла, як забрали корову і картоплю в нас, бо отелилась корова, то я пішла до маминого брата. Так як я старша була, ну дев’ять років мені було. А мама була, в сільраді сиділа, думала. Я пішла. Мама каже мені: „Біжи, доця, до дядьки Савки і попроси його гроші, шоб хоть корову отдали. То я пішла, то мені дали гроші. Я занесла в сільраду. О! То я вже й не знаю, чи нам отдали ту корову чи й не отдали, а мати прийшла з сільради вже, то пішла в город робить.

Чи мали зброю, ті хто ходили відбирали продукти?

Кого?

Зброю!

За це я не знаю. За це я, доця, не знаю! Чи забірали..

Як люди боронилися від тих, хто ходив забирати продукти харчування? Чи можна було приховати якусь частину зерна, картоплі?

Забірали, де шо є, понаходять. Понаходять і на горі, і під землею, скрізь чисто забірали. Все чисто забірали.

Хто і як шукав продукти харчування і якщо можна, то як їх звали?

Оці шо забірали: Випорхонюк Павло. Це родич дальній.

А скільки їх приходило до хати?

Приходила жінка – Тодоська, Ганя, і він приходив. Трьох.

Тобто троє? Так?

Трьох приходило!

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніде не мона сховать було, бо находили все.

А якщо ховали, то де ховали?

Ну я знаю, мо десь під землею, я тобі не знаю, бо я знаєш я не скажу де точно, бо я не знаю як.

Чи давали їжу тим, хто під час Голодомору пішов до колгоспу?

За те вже не знаю…наверно. Може й давали кому шо, як там хтось шось робив, то може там і давали шось. Думаєш я знаю, може, якісь пів буханки хліба якогось… чи крупне якіхсь, чи шось може дали там?Дуже вмірало багацько!

Забирали лише продукти харчування чи одяг, продукти вжитку там якісь певні?

Одяг забірали!

Все забирали, так?!

Вєщі всі забірали. Всеє, майбуть, мискі не забірали їх, вони кому вони треба були, єслі було шо шоб сипать?

Що таке закон про „п’ять колосків”? Чи пам’ятаєте Ви що-небудь про нього?

За ті колоскі? Ну, не давали збірать, ходити коли жнива, то не давали никому збирать, ни дітям, ни старим. А як стари підутьзбірать, то заберуть їх, то в тюрмі. У тюрму садовлять. О! А отут жінка – сусідка в нас була, то тоже так – Тамара. То вона взяла…да в голодовку там пішла, да взяла два чи три буряки, то неї, за ці буряки посадили в тюрму.

Тобто не дозволяли збирати в полі колоски, залишки городини?

Да!

Зрозуміло! А, хто охороняв поля і колгоспні комори?

Не знаю доця…хто охороняв… там не було майбуть чого охороняти. Я тоді не знаю, шо воно таке було.

Чи хотіли люди добровільно йти в колгоспи?

Навєрно, хтіли. Мий батько пішов добровільно в колгосп, як уже прийшов с тюрми, то вже пішов у колгосп добровільно. В нас був вже колгосп, був вже, то пішов. Шо ж він… Шо ж далі робить було, вже далі йому робить не було ничого.

А Ви не знаєте, змушували людей, людей іти до колгоспу чи ні?

 і змушували! Хто не хтів іти…

А як, не пам’ятаєте?

Хто не хтів іти, а хто пішов! Хто грамотніший. Мий батько був грамотний, то він пішов і … здав у колгосп, усе поздавав: і коней, і манєжа, і клуню, і борони, і плуга, геть усе здав…у колгосп.

Де переховували худобу, щоб не забрали у колгосп?

Не знаю. У нас…в нас уже не було… теї… корови, нічого. Забрали десь, а де діли… не знаю де, і всьо.

В який час ходили забирати в людей зерно, продукти: вдень, вночі, коли приходили?

І вночі приходили брать, і вдень приходили брать.

Тобто, за одну добу могли прийти декілька раз?

Да!

Коли почали люди помирати з голоду?

Ну, в …тридцять третьому… дуже стали умірать, бо в тридцять другому, ще начавсьголод, а в …тридцять третьому вже був голод повний, бо я… Котілок у мене такий був…котілок, а я ж була сама менша… а, ой, старша, а сестра у мене була із ..двадцять сьомого году, я з …двадцять четвертого. То я ходила оце по сусідах із тим котілком, шоб мені лушпин дали. А там наверху хата така була… там ми жили … він був ковальом, то вони жили добре. Я піду до їх, то вони мені дадуть лушпин, то я прийду додому, да зварю у тому котілку, да ми…, а ше була сестра, ще менша, то вона і вмерла із голоду… на печі вмерла. То прийду, да наварю кропиви, накідаю туди ти лушпини, накідаю хмелю, лободи… о , гороб’ячий щавель, таке. Все ми збірали, да туди накідають. І оце так ми їмо, їли. І вона… але вона вмерла, в …тридцять третьому році вмерла.

Чи пам’ятаєте Ви, що було з малими сиротами? Опікувалася ними держава чи ні?

Нєа! Майбуть, не опікувалась, нікого, навєрно, не держала, бо не…не було такіх, тепер, шо зара забірають дітей, да глядять… дом. Такого, здається, не було. Я …общем може було, но я не помню цього… Я не знаю, я далеко не ходила. Це тико озьдо ходила, осюди тако, і всьо, бо ми жили через дорогу осьо. То вже таку хату купили стареньку, а тую у нас другу забрали, бо батька забрали в тюрму і матір. Нас, ось цеє, і нас розпродали і всьо.

Хто не голодував у селі і чому?

Ну, оце я тіко можу сказать, шо як, ну цей – Роман…як це, Галі Роман, як це Романа цього ж фамілія, … не Трухімов, а як це ж, а Сав… нє, не Савченко…

Роман Романович – син Сергій допомагає згадувати.

Нє. Роман не Романовічь. Романовічь на пам’ятнику написано. Да?! Да! То, то Іван…А може їхні батьки…То це тилько я до їх ходила, це тико вони мені шо-небуть давали. Він кузнєц був. Я й забулась, як їхня фамілія…це ж озьдо…забулась, як ця фамілія їхня…

А хто зумів вижити під час Голодомору?

Хто зумів вижити?Но оце тико вони й вижили! Ну вижили ще хто, ось ця – Марта Таломінчук вижила, бо була в тюрмі да прийшла вже з тюрми, послі голодовкі вже, то вона вижила. О! Були ще такі, но вже вони повмирали, вже їх нема.

Зрозуміло!

Не, ще єсть, ще є Випорхонюк Надька , ще Надька Випорхонюк є, ще Випорхонюк Надька є.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділились продуктами?

Доця, я вже не знаю.

Не пам’ятаєте!

Я…я…я знаєш нікуди не ходила це може хтось ще старший, то мо там шо ділилися. Ну це я вже не можу припомнить, бо я цього не знаю. Знаєш я не пам’ятаю цього, може й ділилися, но от мені та ділила давала мені тих лушпин дасть, коли може якісь і крупи мені дасть шо небуть, О! У котілок у цей, то ця Оксана, о і цей Роман. А так доця більше…

Які засоби вживали до виживання? Засоби до виживання, що робили люди, щоб вижити?

Ну, шукали кожне собі, шукали де небудь шоб їсти і дітей погодувать, но дуже мало. Повмірало багацько, дуже.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Може й мали, у нас… у нас, да ніхто…

Ви не мали?!

… Нє я не мала!

А на селі не знаєте випадки, щоб люди мали таку допомогу?

Може й мали, но я його не знаю, знаєш, може й мали шо. Може, хто ба гать ший. жив , то може й давали там їм шо їсти чи шо, а так я… Мені то давали вони…кромє…піду котілочок …, бо я більш нікуди не мала ходить, я не знала куди йти, тико це сюди. Оньо через дві хаті .

Зрозуміло!

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Я його не знаю шо… Я тико рвала гороб’ячий щавель, о… Ти тоже не знаєш його майбуть цей гороб’ячий щавель…?

– Ні!

Кропиву, то ти знаєш?

Так!

І лободу знаєш?

Так!

І хміль знаєш?

Так!

Оце я тико рвала! А ягоди я не ходила в ліс, бо я їх…може й бачила, може й знала, то я їх не назбіраю, я туди не хо…, не могла йти, бо думаю, шо вмру там!

Зрозуміло!

3 яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Я то не вживала, я тико оце вживала. Піду напрошу лушпин, да наварю оцьої, оціх лободи да кропиви. Дай тільки, А більш нічого я не вживала, а другі вживали, вживали гречані тії такі тиє, шо то , як тобі сказать, ну як гречку оберуть, ту гречку да ти…

Я зрозуміла!

…лустя те от, да запор зробиться, дай вмірають. Запор зробиться, вони наїдяться його, а воно ж запор зробиться, … лушпин тих дай вони умірають.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Ни знаю, чи купить шо мона було чи ні, бо знаєш я…

А виміняти?

Вимінять не знаю чи, а вже пізніше було це майбуть у ….четвертому вже році… то мати моя ходила міняти, аж туди далеко ходила в Гомельники, в село, то міняли вже там шо було, то міняли…,Сказать принесуть там якійсь кусанець хліба чи шо, да це тилько таке я й знаю.

Чи був голод у містах?

У містах!

Так!

У на да був… наверно був, коли в нас був, то й скрізь наверно був, як у нас був в селі, то й скрізь був наверно.

Чи пам’ятаєте Ви скільки людей померло у селі і чи є такі відомості?

О за це доця вже не знаю, знаю скіко у нас умерло,…умерло. Умерла моя баба, баба це моя рідня баба, їдня вмерла, сестра моя вмерла менша, дід умер – мамин батько це був, дід умер, баба вмерла, прабаба вмерла і… двоюрідній брат еден умер, двоюрідній другій брат умер…два брата по…, оце я знаю шо вони у нас тут, бо в нас тут був садок такій, то вони у нас тут під яблуньою повмирали. Це шо я знаю, оце я знаю і всьо.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Шо як?

Людоїдства, людей їли?!

У нашому селі не! У Горбаші, то я знаю шо було, шо із нашого села там була жінка і вона з’ шо було, шо із нашого села там була жінка і вона з’їла свою дитину. Вона вмерла, а вона неї з’їла.

Де і хто хоронив померлих від Голодомору?

Ось у нас ті шо я знаю, то тут усі на кладбіщі хоронили. Так удяганих і взути, і вдягнені тако кинуть на низ і так викопають ямкі і так ховали.

Тобто без труни?

Без труни. Це шо я знаю скіко, шо без труни, но мою сестру іс такім ящиком поховали, бо був…забор був, то я попросила оцього діда шо це…я ходила до його, то він прийшов, отбив штафєти і зробив такого ящичка, но неї було чотири годи, чи три чи читири було годи і він, і ми вклали у той ящичок неї. І сами занесли, і сами закопали неї, і з цею меншою сестрою і пішли. Так! Це такеє я знаю.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Кому? Хто? Нихто Боже! Тако накідають на виз цього діда, бідний аж там мамин батько, аж туди далі жили, жив. Ну тако кинули на воз, на виз його , із тим, із пінжаком якимсь…пінжак такій. Кінули на віз його і ноги ше тако телипалися, як зара бачу…ноги телипалися, о … і це привезли на кладбіще й викопали там ямку і кинули туди в ямку і всьо і без труни і без нічого, ніхто даже навіть й нічого.

Чи відомі у Вашому селі місця, де захороненні люди, які померли від голоду?

Шо як?

Чи відомі у Вашому селі місця захоронения людей від голоду?

Чи… ну я то знаю де…де захована баба, де дід захований, я знаю, а більш то… Ну кожне своє знає, кожне хто вижив, то кожне своє знає, де похований, я то знаю де.

Чи поминають їх на „Проводи”…?

Ну поминають, поминають! Ну це зависають напрімєр…я пишу своїх усіх, то я поминаю, а другі… А так, як оце виступають за це шо в войну погібли, то так їх і поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і ще за часів тієї, колишньої, радянської влади?

Ну в церкві це… в церкві, так правиться. Згадуєм, а так більше нічого…

Не пам’ятаєте чи за радянських часів їх згадували в церкві?

Тоді хто згадував, в церкви не пускали, церкви ж розв…розвалювали церкви…церкви не було, У нас же тоже так само, у нас клуб був у церкві, у нас клуб був у церкві. Да! Із Голіївкі там одна, то вже, як поставили цю церкву, то вона ще й пєвчою ходила, а танцювала у церкві, а й пєвчою була ще, як вже построїли так, як треба була церква – Чийдоха, Чи….

Чи є у Вашому селі церква, І до якого патріархату вона відноситься?

У нашому селі, ну в селі… нема, ну наше село відноситься туди до Голіївкі.

А до якого патріархату відноситься їхня церква: Московського чи Київського?

Я не скажу, я не знаю… не знаю, не знаю доця.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ох! .Пам’ятників не має! А хрести, хоч і були .ставили їх, то вже вони погнили, вже старі, вже… дерев’яні були, вже їх і близько не має…О! Да ,то в середині воно було, вже вони погнили і…уже тих і людей нема, вже вони й не… і тиє люди повмірали, шо їхні родичі були шо повмірали, то і вони вже повмірали, вже й їх тута…

Чи знає сучасна молодь села про голод, який був у …32­…33 роках, зокрема, чи Ви розповідали про це своїм дітям, онукам?

Я! Я розказувала ось їм, ось це діти! Цьому дитині, розказувала, шо яке, як було. Він зара чує, шо я була…, і ранше казала, шо я с котілком ходила по лушпини, і ранше казала, то чьо він не знає… знає.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Більш нікого не… О тико цього – Випорхонюк, винуватий і ця, та Тодоська, я забула як в неї вже фамілія, теї Родоські, і та Ганя, ось цього сестра Льонькова…                                        тоже….Щепанські.., оце Щепанська Ганя.Оце я їх винувачу, шо вони гляділи і даже люди були такі, шо степку глядить замикнули і не дали нам даже картоплини, …замикнули всю картоплю і не дали нам картоплини даже.

Зрозуміло!

Позабірали, да!

1. Місце запису: село Барашівка Житомирського району Житомирської області;
2. Дата запису: не вказано;
3. Хто записав: не вказано;
4. Респондент: Ільченко Галина Дмитрівна, 1926 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Барашівка Житомирського району Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

Мені було 6 років, коли розпочався Голодомор. Нам не було що їсти, і ми зривали з конюшини квіточки, перетирали їх, сушили на сонці і пекли млинці. У нас була корова, тому нам жилося легше, ніж іншим.

Одного разу приїхало до нас 10 підвод і забрали геть усе, що було в хаті. Ці люди ходили по хаті та штрихали шомполом по землі, бо не було підлоги, і шукали, чи ніде нічого не заховано. Я сиділа на печі і сховала під подушкою декілька зернят, але цей чоловік зіштовхнув мене і забрав у мене ці декілька зернят. Але, на щастя, ми заховали в мішечку в криниці ще зернята, їх не знайшли. Ми дістали їх, по одному просушили і спекли хліб. Мені було дуже страшно, люди гинули на моїх очах, але, на щастя, моя сім’я залишилася жива.

1. Місце запису: село Барашівка Житомирського району Житомирської області;
2. Дата запису: не вказано;
3. Хто записав: не вказано;
4. Респондент: Довтян Лідія Петрівна, 1930 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 роківпроживала в селі Барашівка Житомирського району Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

Мені було чотири роки, коли розпочався Голодомор. Нам не було що їсти, і ми з братом лежали на печі, опухлі від голоду. Я весь час просила у мами, щоб вона пішла і в кого-небудь попросила їсти і нам принесла. Помню, у нас було 5 курей, але прийшли Барашівські активісти, заставили маму скласти курей в мішок, і вона їх носила по селу всю ніч, поки вони ходили до других людей, і забирали все, що находили.

Ми всю ніч сиділи в темній хаті голодні і кричали, гукали маму, бо думали, що її вбили, але мама голодна і холодна повернулася додому, а ці люди на другий день порізали наших курей і з’їли, а ми лежали і смоктали свої кулачки, і це була вся наша їжа. Були в Барашівці люди, які допомагали мамі, щоб ми не вмерли з голоду, а були і такі, які говорили їй, щоб вона нас винесла з дому і поклала біля міліції, то самій було б легше виживати. Слава Богу і добрим людям ми залишилися живі.

1. Місце запису: мсто Житомир Житомирської області;
2. Дата запису: 2002 р.;
3. Хто записав: Соболев В. В.;
4. Респондент: Левченко Ганна Порфиріївна, 1923 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Головенка Житомирського району Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

В 32-у році урожай був поганий. Їсти нічого, налоги накладали великі і все забирали. Батько сховав під пол картоплю, але хтось доклав і його посадили. Нас лишилось п’ятеро.

В сусідів відбирач попався добрий, знайшов буряки і сало на хаті, але пожалів і сказав, що нічого нема.

Їли іванкові головки і листя липи, сушили його, м’яли, товкли в жорнах і робили липьошки. Гришка помагав матері носити їх до комори, щоб зразу не поїли і відтинав собі трохи. Я була найменша, тітка хотіла завести мене на хутір, щоб не кормить, але я знайшла назад дорогу. Старші сестри ходили на поле, збирати колоски, але їх гнали, казали за колос дають 10 років. Я збирала морожену картошку осінню на полі. Їли вишневий клей. Сусідку хотіли забрати, але її поп заховав під крилосом, а сестра її тікала через річку по льоду, та її зловили.

Потім мати дітей чужих гляділа і нам щось приносила – зовсім голодні не були. Налоги великі брали: м’яса 40 кілограмів, по 400 штук яєць, молоко, а якщо не давали – забирали все. Наташка ходила в город Житомир і колись щось приносила, но і в городі голод був. Їли погано, всі повпухали та картошку на сімена залишили. Казали, що в Троянові люди геть з голоду повимирали і під заборами лежали, так що ми жили ще непогано. Слідуючого году голод був вже не такий.