- Місце запису: місто Березань Баришівського району Київської області;
- Дата запису: 09.08.2017 р.;
- Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
- Респондент: Рих Галина Лаврентіївна, 16.03.1922 р.н., народилася в селі Березань Баришівського району Київської області (нині проживає в місті Березань Київської області, працює директором Березанського краєзнавчого музею, тел. музею 04576-6-32-70);
- Розшифровка аудіозапису: Коцур Юлія Олексіївна;
Коротка інформація про респондента: Рих Галина Лаврентіївна, 16 березня 1922 р.н. народилася в селі Березань на Київщині. Нині проживає в місті Березань Баришівського району Київської обл., працює директором Березанського краєзнавчого музею. Під час реєстрації національного рекорду в номінації «Директор музею найповажнішого віку», в м. Березань (Київської обл.), 16 березня 2017 р. Галині Рих виповнилося 95 років. Це досягнення занесено до національного реєстру Рекордів України в категорії «Люди».
Після закінчення навчання в Березанській школі вступила на навчання до Переяслав-Хмельницького педагогічного технікуму. Успішно його закінчивши мала йти працювати вчителем, але почалася війна. Під час окупації працювала в сільському господарстві. Після війни втупила на навчання на історичний факультет Київського педагогічного інституту імені Горького. Після закінчення навчання в 1949 р. пішла працювати вчителем історії. Галина Рих завжди мріяла створити краєзнавчий музей в Березані, відтак самостійно почала збирати експонати для музею, записувати спогади жителів Березані про важливі історичні події. З 1968 року Галина Рих працювала в краєзнавчому музеї, брала участь у його створенні та наповненні. Офіційне відкриття музею відбулося 1975 року. Вона й нині працює в музеї та особисто проводить екскурсії.
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Березань (нині місто Березань) Баришівського району Київської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Якого ви року народження і де Ви народилися?
Рих Галина Лаврентіївна. Народилася у 1922 році 16 березня у Березані.
Ви весь час від народження проживали в Березані?
Народилася в Березані, а після 9 класу виїхала в Переяслав-Хмельницький. Перед війною закінчила Переяслав-Хмельницький педагогічний технікум. Вже направлена була в Ніжинський район на роботу. Коли ж почалася війна, нікуди вже я не поїхала, а була дома.
А потім, в час окупації, працювала в сільському господарстві, тяжко працювала. В нас тут дали на кожен двір по 5 гектарів землі і треба її обробить. У нас родина така була, шо я тільки така, шо могла робить. Я виконувала усі роботи: косила, молотила, працювала дуже тяжко. А потім вислали у радгосп. Тут, називається Олександрівський радгосп. Сапала, там працювала, завдання які давали виконувала. Так важко було.
Розкажіть про свою сім‘ю до колективізації. Скільки було у родині дітей, чим займалися батьки?
Нас у сім’ї троє дітей: сестра, я і брат. Брат самий старший, тоді Марія сестра, тоді я – сама менша. Я з 1922 року, брат з 1914, а сестра з 1917 року.
У нас мама працювала в сільському господарстві, у колгоспі, тоді були колгоспи.
До колективізації, як батьки жили?Вони вам розповідали?
Я цього не пам’ятаю. Батько в нас інвалід – без обох ніг. Лаврентій Мусійович. Був на громадянській війні і прийшов без обох ніг. А тоді як стали совєти, почали ходить у школу, і всі у школу. Таких розкошів у нас не було. Ми були послушні. Мама в колгосп пошла, мало заробляла. А на пенсію пошла так усього 8 рублів пенсія. 8 рублів давали колгоспникам. Мама – Люба Василівна. Не легке життя, не розкошне життя, убоге було життя.
З вами ще жили якісь родичі – бабуся чи дідусь?
Ні, ми самі з батьками. І города зовсім мало було. Розповідаю я вам про голод 1933 року, а чого ніхто не згадає про голод 1946-1947 року, хоч треба згадати. Голод страшний, я знаю. Тоді ж у Києві так у магазинах не продавався хліб. А на толкучці, на руках хто продає. 90 рублів хлібина, а ми получали стипендії 30 рублів. Ну нас виручало те, шо тоді давали талони. Тоді талони такі, бутилка олії попаде там, чи якогось, щось таке. В економічному відношенні так трудно було. Так важко, так важко. Не доставало, і дома немає, і тут немає. Тяжко було.
Ви пам‘ятаєте як проходило розкуркулення?
Знаю я, знаю харашо. Розкуркулення – це так званий 1929 рік, рік великого перелому. Спочатку обійшли совєти багатих. Приходять все забірають, тих на Сибір, розпоряджаються майном. Коні забірають, позводили там де був великий сарай у простих людей, туди зводять коні. Коням же треба заготовить їжу та тоді приводить. А вони, як назводили, коні дохнуть… Солому достають з покрівлі, корови дохнуть… А людей висилають… Це шось страшне… А понавозили туди таких дуже бідних, у багатих хати. Таких шо вони і в колгосп на роботу не ходили. Тут же після цього, можна сказать, і голод почався.
А вашу сім‘ю розкуркулювали?
Ні, бідних нікого не розкуркулювали. Бідних не чіпали.
А активісти приходили до вашої родини, коли здійснювали хлібозаготівлю?
Активісти приходили. І лазили і в нас. Батько каліка, ми бідні, плачемо. А він поліз, не він, а група їх, на горище шукать, чи немає де хліба. Бо йде ж держпоставка. На горищі лазили і кожен день провіряли чи є. А у нас нічого немає.
Батьки, щось намагалися приховати, щоб дітям хоч щось лишилося з продуктів?
У нас з їжі нічого не ховали, бо не було чого ховать. А як голод почався, у мами було дві дочки, я – дочка і друга дочка. Так оце колись же готовили придане, так це Галі. Так усе воно, як був голод, за позаніщо пообмінювали (майже за даром, нерівноцінний обмін К.Ю.).
А куди ходили обмінювати?
З ким можна було, з тим і обмінювалися. Ми нікуди не возили.
Активісти, які вилучали у людей продукти, були місцеві, чи їх із району направляли?
Ви знаєте, шо вам я скажу, шо в основному місцеві були. Місцеві були і вони зв’язані із немісцевими. І так. У нас батько, зробили жорна. А жорна там так, під сподом камінь і зверху камінь, і треба вручну крутить. Я крутила жорна, я знаю, яка це тяжесть.
Були активісти, вони знали у кого жорна. А жорна, що. Були ж млини, млини стоять, бо голод. Голод і все, як розживеться хто жменечку чого там, щоб змолоть… Великі ж млини стоять, бо голод, а жорна можна ж покрутить і змолоть… Мололи… А тоді так, у того жорна. І заявили вони, значить же вони щось десь достають, що вони мелять. Представник із Києва приїхав і наші активісти, березанці, повели у кого жорна. Приходять до нас… Троє дітей… Як бить жорна?… Батько каже: «Шо ж ви робите??? Страданіє, голод отакий!.. Погібаніє!..» Той київський: «Погібайте, нам без інтересу, шо ви погібаєте…» І взяли побили жорна… Ми плачемо: «Дядечку, не бийте жорна!..» Побили… І по горах лазять, шукають… Так ото, матуся пекла, із полови гречаної, воно чорне, як земля. Немає ніякого наїдку. Страшно було…
А ви знали цих людей, що привели уповноваженого з Києва?
Знаєте, прізвище я запомнила. Це не з нашого кутка. У нас Березань розділяється – Лисовка, ця сторона. Тут річка протікає, за річкою – Заріччя. І прізвище одного знала, весь час знала. Я сказать, уже доросла була, уже вчителька, але нікому не казала. Потому, шо є наслідники, шоб не було обідно нікому. А прізвище Касьян, бо батько казали – Касьян же, балакають.
Він же не один був, а прізвище я одне запомнила.
А як жили активісти, вони бідували, голодували?
Знаю. Про всіх не знаю, а про одного знаю. Вони не працювали, вони з забраного наживалися. Понімаєте, оце в кого заберуть… Про одного балакали, шо свиней крупчаткою годує…
Коли активісти вилучали продукти, люди добровільно віддавали, чи намагалися приховати?
Добровільно ніхто не віддавав. Просили: «Не беріте. Нема там нічого, не беріть».
У активістів при вилученні були якісь документи?
Про деяких було відомо. На горище лізли. Два чи три мужчини і женщіна. Називали її Копташка, вона десь в якусь організацію «Копташка» її пристроїли. До совєцких времьон, до нового устрою, вони відносились.
А жінки-активістки, жаліли дітей, співчували іншим жінкам?
Та нє… Ого… Вони високопоставлені такі були. Сочуствія і співчуття ніякого в них не було…
Як ви вважаєте, з якою метою вилучалося у людей зерно?
Справа у тому, що відбувалося перетворення сільського господарства з одноосібного на колгоспне, кооперативне господарство. Оце ж я стала говорить вам, шо я вчитель історії в школі була. Кончила історичний факультет. Я розповідаю про капіталізм. Сидить хлопець: «Галина Лаврентівна, а шо то, криза була в 33-му, чи шо то було в 33-му?». А я стою мовчу, наче не чую. Я прекрасно знаю, а як розкажу, так мене не тільки знімуть з роботи, мене ж посадять. От так… Треба було мовчати…
Ви розповідали своїм дітям, онукам про пережитий голод?
Знають, знають усі. Як же тут не знать…
Яка було доля тих людей, які приховували свої продукти, своє майно?
Таких і не було. Шоб у кого, шоб найшли так багато. Це торбиночки, може в кого… А до однієї жінки прийшли, Донець Мотрі, а в неї четверо дітей. І вчора були, і сьогодні йдуть. А в неї було трошки чи квасолі, чи якогось зерна, і нікуди заховать. А бутичка стоїть, так вона насипала в бутилочку. А він замітив, шо в бутилочці лежить. Четверо дітей… Забрав бутилочку та витрусив.
Скільки разів активісти приходили до хати?
Не один раз. Бачите, в Дунчихи два дні під ряд. Вчора були і знову йдуть. І знову йдуть, і знову… Не було, шо ховать…
А якою була доля куркулів, їх родин, дітей?
Їх таких багатих, я тоді ще дитиною була. Частину їх позабірали, багатших – у Сібірь. А вони не в Сібірь… А оце колись, декілька років тому, під Києвом у лісі у Биківні, там скільки їх… Рядом була родина, жила. Ми, одна хата, тоді третя хата – вони. Сім’я троє дітей, три дєвочки. Дві старших, а одна молодша, батько й мати. В них нічого такого не було, хата була, кінь був гарний. Іван Федорович, він так нічого. А дівчатам ніякого дозвілля, вона бува наллє у ночви води літом і хльопаються дітки. Оце вся розвага… Так, забрали Івана Федоровича і хтозна де діли. Неізвєсно… А ж оце вже тепер… Мене колись возили в Биківню, і оце там вони полягли… Більшість полягли… Ми думаємо, що вони в Сибірі, а вони в Биківні. Частину у Биківню, а частину у Сибір. А котрі вони вже розрізняли, кого в Сибір, кого в Биківню… А людина ні в чому не повинна. Тая дружина, зразу померла. Зразу померла, не могла вона цього пережить нічого. Сім’я розпалася, дівчата старші вийшли (заміж К.Ю.), а та Люба – менша… Там тітка якась прийняла – вона там пожила, не йде… Ніде дитині діться.
А хату в них забрали, коли батька вислали?
Забрали й хати. Хати забірають. Там, одні Захаровичі жили, так у колгосп хата перейшла. Бережні жили, тоже там контора. Чи не контора, шось таке. Вобщім хати забираються, або наділяються таким бідним…
А що було з дітьми, батьків яких вислали?
Їх теж бува виселяли. Це тільки тим приюти давали та інтернати, шо бідні та померли батьки з голоду. Так цих забирали в інтернат. А куркульських дітей не забирали.
А якщо мати сама виховувала дітей в них зерно не вилучали?
На це ніхто не дивився. Забирали усе. Тоді не дивилися ні нащо.
Куркульським дітям сусіди, родичі допомагали чимось?
Такого не було.
От наприклад, у нас був кінь. Оддали ми в колгосп. А батько каліка, так йому треба куди чи проїхати чи шо. Так тоді окремо шукає. А своє, шо було те в колгосп оддали.
Яке було відношення у суспільстві до куркульських дітей?
Ви знаєте, оце я вчилася із дітьми у школі. Вчителька сама ж багата, Мар’я Федорівна Гаєвська. І сидить дівчина і шось сказала. А вчителька, сказала таке: «Скрутіть дулю куркулю, хай не шкабарчить». Я була здивована, сама ж багата. Ми шось рішали, якесь питання. Це видно в четвертому класі було.
Як вона розбагатіла, в неї хтось з родини був в активі?
В неї батько мав млин. Він виїхав, а Мар’я Федорівна вийшла заміж за офіцера.
Бували випадки коли дітей куркулів в школу не приймали?
Бувало. Бувало вони й не куркулі були. Нє, бідне. Батько, мати й дитина, така сім’я. І хатка така під соломою, тільки кінь. Він не хотів іти в колгосп. Кожен же хотів, так же привикли, всі розпоряджалися своєю землею по своїй можливості, по бажанню. Сіяв шо хоч. А він не хотів. Так за те. Вони бєдні були. Індус – індивідуальне господарство. Він індус, індусове недужно. Понімаєте… Він же їздив до Петровського у Харков та бумажку привіз. Із дівчинкою їздив до Петровського, шоб прийняли в школу. Воно скрито, бо потому шо, тая Настінька, вона пізніше стала учителькою. І вона оце розказала своїй подружці і звідсіля я узнала. Батько Настю возив до Петровського.
Чи були випадки, коли люди приховували худобу і не здавали у колгосп?
Та де ж ви заховаєте. Ні, такого не заховаєш. Де можна заховать?
А випадки донесень один на одного, якщо хтось устиг приховати щось?
Не було. От тоді люди були якісь добріші. Зараз страшні люди… Зараз такі забори, що тільки бовдур вигляда, а бо двохетажні доми. Це страшні люди зараз.
А чому люди змінилися, що на це вплинуло?
Я не знаю… Як багатші стали, багаті не дивляться на бідних…
У колгоспах була якась плата за роботу?
Ви знаєте, це було одно страданіє…
Мати ваша відразу пішла у колгосп?
Всі пошли. Всі пошли і вона пошла. Пооддавали все і в колгосп. Тут розмов ні про кого не було, шоб не йшов. Це рідко якийсь… Ото ж був один індус.
А оплата яка була у колгоспі?
Це шось страшне… Цілий рік робить, а в кінці дають трохи. Там одходи… Там по (200 грм.) двісті грам на трудодень. Це страшне… Нема нічого… Дойшла пенсія, так 8 рублів пенсії. Як же можна прожить? А тоді іще… От не пам’ятаю, які роки було. Я й оце згадувала. Оце вони в колгоспі, бєдность, і ще наклали податки. Ти дожен: стільки кілограм м’яса поставить, оддають, і яєць і ще шось… Вообщім продукцію ти дожен здать. Шо ж робить? Задумались… Як його податок цей виконать? Стягувались, та поїхали в Яготин та купили на базарі теля та оддали за м’ясо. Ну не кожен год, це я знаю за один год. Видно хтось одумався. Було таке…
А в період Голодомору 1932 – 1933 років, людям в колгоспі їжу давали?
Ото одходів давали, в конці году… А був у нас тут МТС (це машино-тракторна станція), там було і ДПУ (Державне політичне управління) і там робив двоюрідний брат. Він із бідної родини, батько вмер їх. Так він почув, що голод, так хто піде у комуну, так там даватимуть у комуні їсти. Можна робить і даватимуть їсти. Так він у комуну пішов. Ну комуна була звідси, максимум 15 км, звідсіля. Там не колгосп, а комуна. Покинули тут хату в Березані, тьотя. Дочка одна замужня була, а одна ні, а Тимофій у МТСі робив і переїхали, і вони там вижили. Там давали їсти. Це вже таке господарство. Тоді вже перемінялися назви.
А в Березані був колгосп?
Да, було аж п’ять колгоспів. В нас, там де я живу – була «Пролетарська правда», тут на піску «Шлях Ілліча», до станції – «Індустрія», а на Заріччі я забула, який там. П’ять колгоспів було. І в нас Березань розділяється за річкою – Жовтневе. І була друга сільська рада, дві сільських ради було.
Як Ви вважаєте, людям, які вступили в колгосп жилося краще ніж одноосібникам?
Цих зовсім мало одноосібників було. Не було можливості їм жить. Так вони трохи побули одноосібниками і влились, бо не можна було їм жить.
Що таке «закон про п‘ять колосків»?
Чула, чула, чула… Це шось страшне… Моя сестра, Марія Лаврентівна, вже вона працювала вчителькою математики, жила у Березані. Та й каже: «Галю, ось підем, я засідателем, почуєш, які суди проводяться». Тай пошла. Так там значить, розглядали питання, давали 5 год – хто піде колоски собірать. Колоски собі рать, це ж так, воно ж пропадає. Це якби в покосі – це приступлєніє. Чи із снопа тягти. А це ж ходе собірає колоски і гоняться галопом на коні. І хто це поймається – 5 годов… 5 годов тюрми. Це страшне якесь варварство. Середньовічне, чи хтозна яке.
А де ці суди проходили, в сільській раді?
В обикновенній сільській хаті. Це не тільки у нас у Березані. У нас знайома, була переїхала жить, людина мені розказувала. Як її поймали дівчинкою, собірала та галопом на коні наганяють її та зачіняють. Оце як великих приступників. Усіх, і дорослих і дітей.
А рядом село Семенівка. Так там насобірала (жінка К.Ю.), умірала сім’я. Насобірала, так зачинили, дали 12 годов. Прямо із ниви етапом у тюрму. Вона каже, хоч попрощаться із дітьми… Не дали…
Хто охороняв поля?
Це тільки в оцей період охороняли. А так не охоронялися поля. Не призначали…
У селі були люди, які не голодували?
Не голодували ті у кого було золото. Ідемо ми на роботу із однією людиною. Вона співала у церковному хорі і вийшла заміж за сина священика. Терещенко, а звали як, забула. Вона співала красіво. Каже: «Я голоду не знала. Золото було, поїдь і здав». Тоді Торгсини були.
У Березані був Торгсін?
У Київ їздили.
Розкажіть як люди виживали?
Страдали та й усе. Пухли ноги…
Чим люди харчувалися? Шукали якісь замінники їжі?
На городі всяке… Баланда із лободи, всякі бур’яни, щавель. Таке, рослинність…
В лісі щось можна знайти було?
Не дуже. Березань оточена лісами, але справа в тому, що й зараз ти нічого не достанеш, погода ж така. Ну якшо й погода більш нормальніша, на грибах не розживешся. Хоч ходи десь шукай.
Випадки вживання в їжу плазунів зустрічалися?
Людоїдство було, трупоїдство.
Один чоловік, оддав хату за хлібину. В мене там у книзі призвіще записано його. А тоді, як узнавали хто чим знімається. Хто займається людоїдством, чи не займається людоїдством. Людоїдство, трупоїдство – це було…
Я ось вчителювала біля Переяслава – Гланишів, там було тоже людоїдство. А виявилося, як сім’я людоїдів? Хлопчик такий, дошкольного возроста, пошов по-сусідству до хлопчика тоже гулять, і п’є воду.
- Шо це ти їв, шо воду п’єш?
- Та батько, такого здорового дядька зарізав, так оце ми понаїдалися.
І виявилося, що ця сім’я людоїди. Воно ж виявляється в нас на Київщині в 16 районах було 123 випадки людоїдства і трупоїдства.
А в Березані такі випадки були?
Ми з двору нікуди не виходили. Батько був больний. Якщо хтось вийшов: «Тато, а Коля вийшов із двору». У нас усі були у дворі.
Родичі допомагали один-одному?
У нас такі родичі були, шо у них тоже нічого не було. Усі бідно жили.
У місті речі можна було на продукти обмінять?
На базарах конєшно, можна було. Людина приходе, оддає із одежі шось, чи платок, чи скатерть. Отак обмінювалися. І без базару обмінювалися, узнавали. Спеціально, шоб стояли на обмін, так такого не було. А одна жінка, видно жадна була, та все керсети собірала… Коли сім’я вся погибла, не врятувала…
В Березані багато людей померло від голоду в цей час?
Багато помирало, валялися по дорогах. А я бачила, до бабусі своєї йшла, так бачила, як везли на грабатці мертвих. Так як дрова ото везли. То рука додолу висить, то нога, то голова. Та накладено не як людей, а хтозна що.
Матуся, була уборщицею у школі восьмирічній. Вона робила там. А школа була построєна, а навпроти кладбище. А діти тоді не були такі гулящі, як зараз, я мамі помагала. Вона убірає, і я там помогаю. То замітаю, то води підношу. От приходить хлопець. «Куда, Грицько?» Я од куда того Грицька знаю, бо він по нашій вулиці. І даже чи вони куми (наші батьки з його батьками). Він возростом такий як я, може трохи старший.
- А чого ти, Грицько, прийшов?
- А я супу хочу.
- Тут супу нема, – кажу.
А не знаю чи малось, шоб давали дітям супу. Ну не всім давали. Бо як стали давати супу, так мені не давали. А другим дітям давали. Чи це тим, шо вже батьки померли, то їм давали. А коли ше Грицько приходив, тоді ше не давали. Видно десь почув, шо будуть давати.
- Немає тут ніякого супу, – кажу йому.
Він вийшов через дорогу перейшов, а через дорогу кладбище. Під кладбищем сів і вмер.
А вже ті люди, шо були призначені, вони провезли померших, захоронили. Вже та повозка поїхала. І хто-то вже, не знаю, видно побачив, під клайбищем лижить дитина мертва. Утіг його у кладбище. Не копав уже ями, а зверху прикидав Грицька. А чого я там була. Я майже кожен день бігала до бабусі. Коли собаки одгребли і тягали мертвого Грицька.
Люди, які збирали померлих, мали якусь платню за свою роботу?
Оцього я вже не знаю. Видно шо мали. Бо ті шо копали ями, голодне ж не буде копать. І возитиме, собіратиме. Видно їм платилось. Воно не може, щоб за даром, і людина не мала сил для того.
Як померлих від голоду ховали?
Всіх на загальному клайбищі.
Як ви вважаєте зараз потрібно говорити про Голодомор?
Треба не забувати. Для сучасних і майбутніх поколінь, щоб знали яке горе було. Треба обов’язково, щоб оце пам’ятю було на всі віки і для всіх людей.
Безневинна людина, народжується на страждання.
Як Ви вважаєте, ми можемо щось зробити, щоб такі злочини ніколи не повторювалися в житті нашого суспільства?
Зараз страшні люди… І мені не можна такого казать. І я вистажусь… Я по роботі своїй, по внешнєму оточенні… Єсть такі, шо легко вони устроюються, легко їм жить на світі. І другого товче і радується, не помагає.
Як ви вважаєте, співвідношення в суспільстві між людьми змінилося через те, що нація пережила Голодомор, чи з якось іншої причини? Це наслідок Голодомору?
Ні, ні… Може, бачите, мені без 5 вже 100. Може, я не так розумію. Люди не ті… Доброта не та… У мене немає за плечима, щоб я щось створила. По-добросовісному все…
Яка цінність пам‘яті про Голодомор для молоді?
Мені кажеться, тут виховна робота повинна бути. І Ющенко правильно поставив питання. Як оце я проводжу екскурсію: «Та то не правда», – кажуть.
Йде комуністична партія: «То все не правда». Дивіться, визнали геноцид. Так раніше і Америка і другі держави визнали геноцид українського народу. А Верховна Рада саме пізніше визнала геноцид. А то не хотіли прийнять цього рішення, шо геноцид. От Вам і все.
Як Ви вважаєте, на чому потрібно акцентувати увагу, розповідаючи про Голодомор 1932-1933 рр.?
На пам’яті…. Да, на пам’яті….
Повертаючись в роки Голодомору, пригадайте, чи здійснювалися християнські обряди над померлими?
Підводою возили, повну підводу нагружали, ніяких обрядів не було. Ні священика, ні хреста, нічого абсолютно. Кидали так, як дрова. Туди у спільну яму. Може так хто, якась сім’я… У час голодовки я не зустрічала. Ну оце Ксенію, як ховали, шото було. Видно чи родичі шось… видно приїхали, почули… Якшо сім’я, родичі, так це особливі випадки.