- Місце запису: село Мельники Чигиринського району Черкаської область;
- Дата запису: 26.08.2018 р.;
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Зінченко (Матірна) Марія Данилівна, 27.03.1925 р.н., народився в село Лубенці Кам’янського району Черкаської області;
- Розшифровка аудіозапису: Захарчук Анна Олексіївна;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Трошивці Чигиринського району Черкаської області
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка. Як Вас звати? Прізвище, ім’я, по-батькові.
Була Матірна Марія Данилівна. Моя дівоча фамілія. А тепер брачна, то Зінченко уже.
В якому році народилися?
25 сьомого марта
А в якому селі?
Село Лубенці було Кам’янського р-ну.
Розкажіть нам про батьків, як їх звали?
Батько був Матірний. Його батько був козаком, лісничим. Баба була ж мати дома, хазяйка.
Тобто Вас покинули батьки?
Покинули, мати не кидала, а батько покинув. А батько покинув, бо він молодий чоловік був, так як і тепер. А мене так виросла в діда й баби, пішла в школу, послали мене там у діда й баби й тоді таке, школа була два дні. А перейшла до батька й до матері. Забрав батько так на Маковія, ото вчора був той празник чи позавчора. То тут уже іначе було життя. Батько робив, в Медведівку возив молоко, почалася така організація. Коли там і мене батько прокатав в Медведівку на коняці. Була така біла ряба коняка. І там йому дадуть трохи якогось молочка, дуже бідно було, дуже. Ніде нічого не було… І от так Голодомор отой. У діда й баби жила, отак через канава була, через канаву жив бабин син.
Ну поїхали ми з бабою. Тоді ж воно таке було: возиком по левурду, вже почала весною левурда, у ліс. А оце ж канава, а оце ліс. Поїхали ми в той ліс. І тільки нагнулися : баба собі під кущиком, і я під кущиком ту левурду (черемша). Боже, а там лежить отака голова, жіноча. А отаке … Чорна. Їздили в Голодомор, їз’їли цю людину молоду, а голову ту оставили. А ця баба мене за лахміття … Боже … чуть не впала, і бігом уже тікать з того лісу. Баба в один край, чогось, а я – сюди поміж материного брата, до хати біжу. А дядько, материн брат, кричить: «Ах ти прохвост такий, нащо ти трогаєш молоду дитину». А він женеться за мною, дядько женеться. Також мене за лахміття ззаду ухватив, а я в канаву впала і кричу: «Ой дядьку рятуйте» чи не знаю. Той дядько прибігає до тієї ж канави : «Ах ти, прохвост!» Але він мене відпустив. Він сам на канаві стояв, в я в канаві. Коли він мене пустив, я бігом до цього ж дядька прихватилася. Дядько мене забрав до хати, успокоїв…»
Тобто, це за Вами хтось чужий погнався?
Да, з’їсти хотіли. А я ж оце побачила голову жіночу, і мені б то саме було, бо 10 год, ще молода дитина.
Це тут біля Мельників десь, недалечко?
В Лубенцях, у діда й у баби. То він собі пішов десь. Дядько мене забрав так, ото ж так, канава і хата отака. До хати успокоїв дядько мене. Ну так же і кончилося собитіє. Голодомор такий був… Дуже в їх була садиба в ярку, то бере ж баба бере мене, ходім, на ту грядку. В їх у дворі був дуже великий садок. Ну колись були багатші люди й бідні. То вони, ми, ж віталися, дід та баба, багаті були. І машина була, молотарка тоді була. Куркулі, да. Це було таке: коня запряжуть, ходять та коняка і молотиться пшениця. Така була молотарка, як тепер комбайни на степах.
Ну а потім їх як, розкуркулили?
Да, почалась колективізація. Діда взяли в почьот, бо дід все своє здав в колгосп. В колгосп здав і машину, і корову, і коня, ну, в общєм, здав все. І його послали в Москву перший раз діда в Москву на виставку якусь. Та той дід побув там, а потом вернувся. А баба пішки в Київ пішла, бо вона не хотіла, шоб у колгосп писався. А дід записався, бо вже ж тоді розкуркулили й шо робили, то шо ж робить, куди, як та свекруха мені сказала, куди Бог посила, туди і йди. Ну в об’єм таке пережилось дуже. Та так же дід став ходить в колгосп на роботу, а я вже при батьках була, то вже я росла і ще дочка була, і два сини, четверо нас, а потом мама заболіла. Дуже велике було горе…
А батьки Вас забрали від бабусі й дідуся вже після Голодомору?
Уже після.
То Голодомор Ви пережили у рідних своїх дідуся й бабусі?
Да, да.
Знаєте, тоді ніхто, ні власть не допомогала, а люди падали. Ми, було, йдемо з бабою у яр, у неї на грядку, ой діточки, оце йдеш це лежить нога, а це рука. Оце так їли люди людей, їли. І оце так було. То тож я іду і жахаюся: нога, лежить нога людська, або рука. То баба мене: «Та, дитино, не дивись на нього». Таким успокоювала – не дивись. Але ж проходив і бачила таку страшну. То тож така була власть така шо, хіба можна було допустить, шоб сказать недорода було… Було, мати нагне і об бочку, об діжку. Лежить діжка у сінях, отак як у нас це веранда, і об діжку б’є, молотиться, бо воно ше було зелене, ще там тіки зерничко, півзерничка, його не можна ж було ні ціпом, ні палицю молотить, бо воно. А об діжку давала, і то того зерничка там з пригіршком нам вибила. А під лісом жили, то в лісі вже липа розбивалася. Дерево таке є липа. То начухраєм тії липи. А ліс був близько, там тираси були. Тепер, воно, мабуть, нема цього всього. Того щавлю. Був дикий щавель, такий плетющий… Ото тим і виживали – щавель і листя. Мати насушить листя. То ще прийшов до матері батько. Тожеж розділили діти – взяли одне батька, одне мати. То та мати оце в оцім щавлі, в оцім зварить галушку якусь там та діду старому дає, бо воно ж батько, синів батько. У того діда вже почали ноги пухнути, але та мати боролась дуже таки піддержувала. І менша сестра, і в неї почали пухнуть ноги. А я ще була на довгий вік, ще досі ноги не пухнуть.
А в колгоспі за роботу не давали нічого, може годували?
Були такі колгоспи, що варили обіди. Раз у день давали людям. Ну у нашім колгоспі не давали нічого.
А коли Ви жили з бабою, ходили, Ви кажете, в ліс щось збирали, а вдома не було картоплі, буряка?
Було, бо садили самі.
То в Вас було шо їсти, була картопля?
Була там якась картопля, ну дуже скупо.
Тобто Ви не голодували, виходить, під час Голодомору?
Ні, дід же був такий багатий, то в його були запаси трохи десь тако.
Він приховав якісь продукти ще, да?
Да.
Закопав може десь?
Да.
А де?
У хаті, під стоячою грубою. То груба стояча, тоді було таке. А під грубою викопав яму, а в яму поставив діжку і в діжку семеро відер жита закопав і нас спасло те жито. Уже як трясли людей, ото трусили в хатах. Під комином десь там квасоля була – забирали геть, ой Боже, діточки, як Ви нагадали…
Шо, може чимось проштрикували, як вони шукали?
Ходили … усякі ж люди, да. Такий до нас прийшов добрий чоловік, а нас четверо гевриків отаких і мати така нікудишня. Він отак поштурхав отак, бочка гупає. Але він цій бригаді каже: «Нема нічого!»
А скільки було людей в тій бригаді?
Ну, десь, може душ 5-7, отаке-о, невелика така бригада, ну приходив. То воно царство душі, якщо, та його нема вже того чоловіка. Ото він нас спас, що оте жито він штурм-штурх і не сказав.
Тобто це, от, в роки 32-й – 33-й приходили-шукали все ж таки, але не знайшли?
Не найшли, у нас не найшли. Оце таке-от було спасіння під грубою.
Оце жито Ви це їли?
Оце жито ми, ступи були такі, товчем. І діти, хлопчики ставали, гупали ступою. Стає і вона ж ото, ви ше знаєте отак, мабуть, у ступу, шо то ми робили…
Та, ми тоже бачили, знаєм, у нас у музеї є… Що ще їли, крім цього жита? Ще може щось заховали?
Нє, такого не ховалося більш нічого. А жито заховали. Під грубою стояло. Царство йому, тому чоловікові нас спас. Поштурхав оце тако, шпичка залізна була, а вона луна оце, гуп-гуп…
А тільки продукти забирали, чи може якийсь одяг, речі якісь забирали?
Її діти не було тоді ніякої, одна полотняна сорочка була, там, й штани в цьому житті полотняні, бо самі пряли, самі ткали, самі, бо й я ще ткала, ой…
А в місто може ходили, щось міняли, може у Вас там якийсь золотий хрестик був чи нічого не було?
Батько поїхали на Западну і привіз відер троє чи четверо кукурудзи, привіз батько, було.
Заробив там?
Нє, одвіз матину спідницю, така, колись були такі спідниці широкі. То, проміняв і дуже торонтовий був платок. Таке, колись краса була. Тепер нема такого. Шерстяний торонтовий, називався такий. Правда шо проміняв, один проміняв батько.
От люди голодують, вони йшли на поле збирали там, що лишилось?
Боже, діточки, було таке. Ідемо збирать колосочки. Прийшов косар – покосив, а ми йдемо збирати. А осьо охраннік біжить із плетькою. Дасть плетькою по спині і колоски ті, мішочок той забрав. І їздила підвода і висипали на підводу. Отнімали, не давали.
А сироти були під час голоду? От батьки померли, да, від голоду, а шо з дітьми було?
Шо з дітьми… дітей опріючували родини. Оцих престарілих домів, оцих, о, дєтскіх тепер, теперішнього не було цього вже нічого, нє, нє, нє.
Колгосп не опікувався цими сиротами, нє?
Нічого не давав, а вже послє, вже не знаю який годи почали сиротам відділять, там, колгоспів, ну там чи 3 чи 5 кілограм чого-небудь.
А в які ж це сім’ї тих дітей віддавали, якщо був голод, всі голодували, яка сім’я могла ще додатково дитину прийняти?
А якщо був у тебе брат або батьки, там, або батьківські померлі діти, чи їх порізали та поїли тих дітей, а ви осталася у родині та маєте душу, то канєшно ж, і і змога була яка… Добровільно приймали, помагали, в родину приймали. А так, шоб держава, ніколи ніхто нікому нічо не помагали геть, геть, не замічу, геть ніколи нічого. Дуже бідно ми жили.
А, от, Ви кажете, багато людей помирало, а місце масового поховання там у Вас було, в вашому селі десь?
Кладовище
А таке щоб у яму кидали?
Аааа, таке велике групове, шоб ото кидали всіх, то не було. А в інших селах таке було.
А Ви не пам’ятаєте де саме?
Ні, не знаю де
То у вас в сім’ї ніхто не помер від голоду в 32-32-му?
В основному ні
А в селі як-от Ви пам’ятаєте, багато людей померло від голоду? Сусіди, може, Ваші? Може, імена знаєте цих людей? Да, може прізвища?
Забулася, отам, де ми жили на Беркутівці в одній сім’ї четверо дітей померло.
А прізвище не пам’ятаєте?
Батьки були Микола, а мати – Параска чи Пелажка, як воно там було. І було четверо діточок, поховали Трохим і Ярина, це були батьки цих дітей. І вище хати викопали яму, їх повкидали туда.
А прізвища не пам’ятаєте?
Ні.
А ще хто, кого пам’ятаєте?
Потом було в нас, в нас було четверо дітей, під Голоківкою, там дід Касьян ото в почьоті був чоловік, жив там, ну ви, в Медведихи, та Ви должни ше й знати. Знаменитий чоловік був. Він славився на всю цю область, не то шо на Мельники, да, такий був дідок хороший, лікував людей і направляв усякі діла.
То під час Голодомору в дідуся й бабусі Ви жили, виходить, там, в іншому місці?
Нє, я в Лубенцях живу.
А оце в Беркутівці, оце Ви кажете?
А оце вже в Беркутівці в батьків була.
В Беркутівці, це коли батьки Вас забрали після Голодомору?
Да, після Голодомору, батько робив, у Чигирин возив молока з Медведівки, оцього містечка організовували і він як його коняка, то везе.
От, забрали Вас батьки, Ви жили потім на Беркутівці, та, інший хутір, як-от, Ви кажете тоді були податки на кожне фруктове дерево, на кожен кущ, як-от батьки тоді жили. Як Ви з батьками жили, розкажіть?
А як платить не було за шо, не платили ж ніде нічого, то прийшли ж до нас бригада, оця бригада, сільська бригада, актівісти, да, прийшли, з загороди вигнали козу, козенята і порося забрали. І якщо до вечора грошей не внесете, то там вони й стоятимуть у колгоспі, у загоні тут у колгоспі. Ми пішли до своїх бабів та дідів та ті позичили, бо вони ж були багаті. Позичили гроші, там його у селі ті гроші в колгосп заплатили та забрали, випустили нам із загону і поросята пригнали додому. То ото таке, діти, життя таке було вже. А тепер вже можна жить би.