- Місце запису: село Медведівка Чигиринського району Черкаської області;
- Дата запису: 13.08.2018 р.;
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Жук Надія Логвинівна, 11.09.1925 р.н. (за документами 11.11.1925 р.н.), народився в селі Медведівка Чигиринського району Черкаської області;
- Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Медведівка Чигиринського району Черкаської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтеся, будь ласка.
Надія Логвинівна.
А по батькові?
Логвинівна.
А прізвище?
Жук.
Коли народилися?
В 1925-му році.
А число, дата, місяць?
11-го вересня, а записана 11-го листопада, а родилась у вересні. Бо 9 і 11 римські пишуться похоже і помилилися в районі. Та заплакала вона, бо її виженуть з роботи. Кажуть: «Написала, то і так буде вже ті два місяці. Не плач».
А народилися?
В Медведівці. І батько тут родився.
А як звали батька і матір?
Логвин батько, Силович. А Сила – Максимович, а Максим – князь був Чигринський.
А прізвище батька?
Яблунівський.
А в мами прізвище теж Яблунівська?
Сліпченко, а потом Яблунівська, вже як вийшла заміж за батька.
А як звали матір?
Мотря.
А батьки працювали в колгоспі?
Батько був учитель, провчителював 22 роки. Потом його обвинили в українському націоналізмі і посадили в тюрьмі. І з цього часу до самої смерті він більше жив у тюрьмі чим вдома.
А коли його приблизно в тюрму посадили?
Десь вже як пройшла революція. А в яких роках? Я ще тоді не родилася.
Це в 1917-му його посадили?
Ні, пізніше, десь у 22-му, 23-му році.
А мама де працювала?
А мама із чотирма дітьми – нас троє дівчат було і один хлопець. Я була маленька, я народилася як батька вже посадили. Ні…ні… я народилась після того як батька посадили. Приїзджав додому, отпустили на якесь время. Добивалися вчителі–колегі, його судили зразу до розстрілу, но вчителі спасли, вчителі і учні, які були впливовими на той час. Добилися і він приїхав у отпуск, відпустили. Звільнили від розстрілу і відпустили додому.
А як же ви виживали, якщо у Вас батька не було і четверо дітей?
І ще до всього, сестра, менша од мене на 11 років, родила хлопчика, а батько хлопчика втік із села. Через три роки він вернувся, а мати була з нами (а батько наш у тюрьмі був). А як виживали? Мати ж моя у колгоспі була і ходила кожен день на роботу, і получала 300 грам кукурузи на день, все. Трудодень – 300 грам кукурузи. Но в нас була корова і корова нас содержала. Молоко продавали і годували нас.
А мати добровільно пішла до колгоспу чи може…?
Добровільно.
А щось здавала в колгосп – якийсь реманент?
Аякже-аякже. Який реманент… Був віз і була корова. І був сусід і ми спрягалися, і тими коровами їздили на грядку. У нас грядка була в Заводище, князя Чигринського: перейшло в спадок Силі, дід Сила – батьків батько, а потом моєму батькові спадком пішла та земля. То треба було на той спадок їздить за врожаєм і на роботу, то коровами їздили. То воза забрали, здала мати воза, плуга… Плуг свій був, батько був учителем, то вже не такі бідняки були. А як вже забрали батька, то нізвідки ні копійки, тільки за корову, за молоко. Так і жили.
А, взагалі, приходили до вас до хати, щоб щось забрати?
Приходили, приходили скрізь, у кожну хату – шукали хліба. Но ми тоді вже отказалися від тої землі, що на Заводищі, з неї майже не було толку. Та тільки та земля, що була при хаті. Дівчата старші – сестра Тіна, а ще старша Тася. Тіна на 11 років старша за мене, а Тася на 13. То вони працювали вдома на грядці, а мама в колгоспі. Оце так жили.
І приходив до нас медведівський, його фамілія Сивокінь, жив він тоже на Заводищі. Зайшла в хату, а сидіть він, цей що був… Він як зайшов, то продивився по хаті, біл продивився. У вуглі побачив, що там ямка замазана глиною, він туди шомполом, намацав – щось є, намацав отакий вузлик квасолі. І це все, що в нас забрали, більше нічого не було. Так мати плакала, що Господи: «Батько рідний, та не бери! Бачиш, в мене п’ятеро дітей у хаті. Що ж ти робиш?» І ті всі, що з ним були: «Та остав!».
Та хіба все, що вони забирали, вони здавали? Вони собі розділялися між собою та жили…
То їх багато так приходило?
5 чоловік. А більш нічого не знайшли. Стіл був у батька, письмовий стіл красівий – це вся обстановка хати, а хата була на курячих лапках, під Мельниками ми жили. Лава була, стільців не було, стільці забрали. То це лава, стіл під вікном у кутку, під іконою, там їсти ми всі якось вміщались. Мати приносила пеньки і на пеньки сідали. А спали долі, кроваті не було, а мати на печі, і літом, і зимою – отаке життя було.
То вони один раз приходили чи ще може хтось приходив?
Нє, більш не приходили. Вони побачили, що нема чого тут брать. Вони обшука все, обдивилися кругом чи немає ями свіжої. Та вже йому, тому комуністові в червоних штанях, сказали: «Та вже не будь таким падлєцом! Ти подивись на цю сім’ю, вони голі й босі».
«Стола заберете? Ну заберіть стола, більш нічого не возьмете». А він важкеленний, він і сійчас стоїть у мене в калідорі, письмовий стіл, красівий тоді був – точені ножки. Це єдине, що тоді збереглося од учительської роботи. А робив він, на квартирі жив. А це вже у таку халупку влізли, я не знаю. Ну, віконця були три, отакі завбільшки, не більше, і все. Оце в таких умовах виросли.
І коли учились ці хлопці, я пішла додому до них, а він сидить на лежанці і прийняв, то держав руку коло ока, а то прийняв: «А тепер дивись, дочко, я тебе знав. Це я у вас квасолю забрав, а оце ця квасоля виходить оцим оком! Я її поїв!» Кажу: «На здоров’я Вам. Що я Вам ще скажу, більш нічого». «Якби мені хоч капелька молока, якби мені хтось дав вермишельки жменьку, щоб я перед смертю з’їв молочного супу!» Я на другий день кажу: «Мамо, мені треба бутиль молока!» – «Нашо?» – «Мені треба!» – «Ну возьми». Взяла бутиль молока, пішла в магазин, купила 2 кілограми вермишелі і пішла до нього. Принесла. «На, кажу, їш на здоров’ я, давай дітям тоже їсти». А де жінка – покинула й пішла.
То це вони бідно жили так, не було чого їсти в них?
Вони? А бідно, аякже! Ну в його рак ока, вилізло око, а там яма. Каже: «Оце квасоля виходить тим оком». На лєвому оці, це я запомнила. Страшне таке видовище. І дітей мені шкода стало. Дітей шкода, а не його і я понесла. «Ой, спасибі ж тобі, дитино, що ти така добра!». А я йшла в школу, книжки покинула, занесла аж на Заводище, а поки вернулася, то запізнилася та на цілий урок. «Де ти була?» Кажу: «Носила своєму другові (в лапках) їсти». Розказала. А в мене Павло Захарович… Ви були у Воскобойніків?
Були -були.
А Павло Захарович Воскобойніков – це був мій найдорожчий друг. Він старший за мене на багатенько, але ми дружили з ним із 49-го року і до самої смерті, і з ним ми поставили пам’ятник у Медведівці. (Пам’ятник Максиму Залізняку) Ви знаєте про це, да? Ми вдвох боролися поки… Ніхто нам не помагав із села – ні колгосп, ні район – ніхто! Ні школа… Учителі помагали і ходили собирать гроші, а то більш ніхто. То ми з ним трудилися, поки зробили… статую і доставили в Медведівку, а тоді вже Павло Захарович от-от умре, Воскобойнік, вже не годиться. То шо я буду робить там? То ми ходили, добивалися, їздили в Київ тричі, із Павлом Захаровичем, щоб добиться за пам’ятник. Він же гетьман був, перший гетьман України і наш земляк. І ми добилися – пам’ятник стоїть у центрі. Оце єдине, що я оставила після себе у Медведівці. Ну, а учнів багато було! 38 років працювала, то всякі були…
А коли вони тоді приходили, то якісь документи показували?
Та хто їх тоді питав! Хто? Мати буде питать, чи я спитаю? Мені 7 років.
А зброю мали?
Ми?
Ні, вони.
А-а-а… мали. Тей з пістолєтом був, він ним так вимахував. Ходив по хаті, показував, що він у червоних штанях. Тоді червоні штани носили комуністи. А голодовка була, велика голодовка. У мене були пухлі ноги, що з-під нігтів жидкость якась текла.
Цукровиця? Таке воно біленьке, прозоре?
Да-да. Їли качани із лузаної кукурудзи. Мололи на жорна, варили і їли. Ото такі харчі були. І вижили.
А жорна у Вас були? Не здавали у колгосп?
Не було жорна в нас. У нас були жорна в Лисків. І мені всігда давали молоть на жорнах, всігда.
А всі знали, що в них є жорна?
В селі на кутку всі знали.
А в них не забрали жорна?
Не забрали. На кутку знали, а начальство не знало. Люди не видавали, бо всі йшли туди молоть.
Тобто, це така таємниця була – люди між собою знали, але туди не говорили активістам?
В моєї подружки були жорна. До них молоть я не ходила, бо в неї Яків, батько, такий дуже строгий. «Ти ж не знаєш, що в нас є жорна?» – «Нє. Хіба ж це Ваші? Це не Ваші. Це Ви позичили, щоб це змолоть». Каже: «Да». Ну і все. Зато він був сторожем у колгоспі, каже: «Надю, приходь, я тобі наготовлю помідор. Там о, у кущі насиплю, а ти позбираєш. Тебе ніхто не питатиме, де ти взяла. І неси додому, і будуть у вас помідори».
То він вас таким чином рятував від голодної смерті.
Він був дуже добрий до мене, бо я дуже дружила з його дочкою і помагала їй всігда молоть на жорна. Я із 8 років вже молола на жорна з нею.
А як його звали?
Яків Пантеліймонович Руденко. Він був другий чоловік у сім’ї, був перший чоловік Чиженко, а він Руденко. То Вєра од нього була, од Руденка, моя ровєсніца почті, там шось місяці різниця. Недавно я узнала, що вона жива і так зраділа. В селі нема нікого, хто зі мною вчився, в школу ходив, хто зі мною робив у школі. Всі вчителі ті вимерли, що робили зі мною …
А пам‘ятаєте прізвища людей, які померли від голоду?
Від голоду? Нє, я не назву їх, я не назву цих людей.
А може просто прізвища сусідів?
Сім’я така була. Микитишка її звали, в неї п’ятеро дітей було, а Микита чоловік. То Микита вмер з голоду. А Микоя («р» і «л» не виговоряв ) пас із нами корови і найшов після війни гранату. «Кинь, далеко кинь! Положи отам і йди сюди!» – «Я її паязіткою зіб’ю». Та як пшакнув біля себе, то і кишки з нього рознеслися. Це при мені було.
А як прізвище цього, що помер від голоду?
Руденко. Руденко Микита. Микола теж помер, але вже такою смертю у війну. Ще війна йшла там, а тут остатки, німці вийшли.
А Ви бачили, щоб на вулиці були трупи померлих?
Бачила, не в себе, в себе не бачила.
Може щось пам‘ятаєте про закон про п‘ять колосків? Щось чули про це?
Ні, не чула.
А «торгсін», таке чули?
Чула.
А що знаєте про це?
Це торгові організації, які йшли не через керівництво зверху, а організовувались між собою… як вам сказать – торгівці і торгували. Оце був торгсін.
А щось міняли – мама чи може сусіди туди ходили міняти?
Ходила мати. Моя мати була із нормальної сім’ї, великої. Я усіх тіток і не знаю. І всім були і золоті сережечки, і золоті кольца. І в матері були, і мати для мене та сестри одної, другої були золоті кольца, то вона все здала в торгсін.
А куди вона ходила?
У Черкаси. Пішки.
А що принесла тоді?
Що вона тоді принесла… Вона ходила з рідною сестрою та зайшли по дорозі до сестри. Та сказала: «Заміси тісто, а я спечу коржі». А вона сховала трішки тіста в пазуху, а потом каже: «Сестричко, прости мені, я вкрала трішки тіста» – «Я бачила. Неси додому, або давай я корж спечу та оддам тобі» – «То вона ж проситиме по дорозі, а в мене ж і Володя вдома…» Який Володя?.. Да, це було в голодовку. Володя вдома, Тіна й Тася, і Андрійко. Андрійко тут живе, батько забрав ту сестру і дитину. І прожили як два голуби, дуже гарно жили, померли вже.
То виходить, що на ті золоті прикраси дали борошна, з якого хліб замісили?
Ні, хліб замісили на сестрине, а матері якихось тряпок надавали та мати привезла.
Тобто, вона золото поміняла не на продукти харчування, а на одяг і взуття?
І на продукти. Щось давали там, хлібину дали. В общем щось давали. З нашого села Тихін Ремигайло був, такий чоловік, робив у Мельниках пекарьом – хліб пік од колгоспу для колгоспників. Усі ідуть купувать, а я не йду, бо в мене грошей нема і я дуже мала була тоді, а потом дівчата кажуть: «Та й ти йди з нами, він хоч тобі кусок хліба дасть». Пішла я. «Як тебе звуть, доцю?» – «Надя» – «А ти не Тінина сестра?» – «Тінина» – «Ага, ану йди сюди. Чого ти прийшла?» – «Я і сама не знаю чого я прийшла. Мені сказали, що Ви дайте кусочок хліба, то я прийшла» – «Ну хай дівчата йдуть, а ти пока останься, побалакаєм». То дівчата пішли, а він мені в тряпки замотав хлібину-паляницю. «Неси, дочко, додому, не щипай вже. І оце кусочок хліба цей їж, а цей принеси мамі, дай цілу паляницю. Браву високу паляницю, не такі як сійчас печуть. Я принесла додому паляницю. «Де ти взяла?» Кажу: «Дядько Тихін дав» – «Який Тихін?» – «Коло Тіни живе» – «Це Ремигайло. О, спаси ж його Господи! Нагодую хоч раз дітей».
Це під час Голодомору дав цілу хлібину?
Да, хлібину цілу дав.
А ще хто допомагав в ті роки вижити?
Ну хрещений батько був рядом, то покличуть: «Будь з Ольою поки ми на базар сходимо, а вона сама боїться. Ти така, що нічого не боїшся». Кажу: «Не боюсь». Вона за мене старша на три роки, а не боюсь. То вони як прийдуть додому та їдять, то і мені борщу дадуть, а тоді скажуть: «Йди, Надю, додому. Там твоя мати свиню купила». А вона купила таке поросятко. Я ж біжу, щоб побачить поросятко. Та то давали коли їсти мені. А щоб додому, то ні – не давали.
А коли це поросятко купила мати?
Виміняла за молоко.
Це під час Голодомору?
Да, за молоко виміняла.
А у вас корова була тоді. Я ж кажу, що вона нас вигодувала, тільки не молоком, а тими грішми, що мати виміняла. Просо міняли за молоко, за ряжанку. У Головківку носила. Та йде через ліс, а в неї в лісі однімуть та прийде без нічого. Або молоко обнімуть, або вже що виміняє за молоко.
А може чули такі випадки, може в інших селах, про людоїдство?
Було таке. Ішла дівчинка в школу і її вхватили на дорозі і зарізали. І знали хто це зробив, і ніхто не наказував їх. Оце чула я. І павло Захарович розказував, що він бачив, як жінка різала свою рідну дитину. Вам не казав цього Тарас?
Вони пам‘ятають такі випадки, але не знають де це було. А Ви може пам‘ятаєте?
У Медведівці це було, у Медведівці!
Бо вони казали, що тут не було такого страшного голоду.
У його не було страшного голоду, а в нас був страшний голод. По-різному ж люди жили. Були люди, що їхні батьки робили разом із матір’ю і все в хаті було. А наш же батько по тюрмах, то нам було трудніше.
Тобто, у Медведівці був канібалізм – людей їли?
Було-було, під час Голодомору людоїдство було. І мені сказали: «Дитино, не ходи, бо і тебе з’їдять. Не ходи сама».
А прізвищ Ви не пам‘ятаєте, кого з‘їли чи вбили?
Я знала прізвище… і знала на кого винять.
Може потім згадаєте під час розмови. А як, на Вашу думку, багато людей померло в Медведівці?
Багато, багато померло.
А як Ви думаєте, скільки – півсела чи третина села?
Нє, не півсела, цього ні, не можна сказать… У нас же після голоду, або і під час голоду, було 2 перших класи і до 7-го класу – два було, 10-літки ще не було.
А під час Голодомору Ви ходили в школу?
Да, ходила.
А якісь історії однокласники розказували за 32-33 рр.? Як у них вдома було, як їм жилося?
Ну як… тоді я ділилася з Вєрою, з подружкою, і з друзями… Ну як жили… Хрещений батько жив харашо із жінкою, в їх одна дитина була і їх двоє. А Яків Руденко… Їх цих Руденків багато було братів – Яків, Онопрій… Варфоломій… позабувала. Отакий цілий ряд – Якова хата, Микити хата (оце ж Микита Рудь) і Варфоломій Рудь, а там Вахтелемей Рудь і Клим Рудь. То всі Руді жили харашо, крім Микити.
А чому вони жили харашо?
В їх були хароші землі. Ми жили під бугром… а сюди вниз річечка Медведиця, на Мельники як іти, і в нас неродюча земля була. А в їх дуже родюча земля, отак! Сонце їм гріло. А чого в їх така родюча земля – цього я не скажу.
А хіба в них не забирали продукти харчування?
Може і забирали трохи, але вони і вміли сховать.
Тобто, вони скоріше за все приховували якісь продукти?
Аякже, аякже.
А де ховали?
Викопували. У землю. В сараях викопували яму, це я знаю. Ну, Микита тоже закопав, бідний, но в його дітей купа, то в його повикопували.
А в нього ніхто не помер з голоду?
А Коля… а це вбило. Оля жива осталась, а Кузьма – у Германію забрали його, то вернувся з Германії і він не вмирав.
А можна було тоді говорити про голод чи не можна було?
Тоді про неї не згадували уже як пішли у вищі класи, а у нижчих класах у мене ще не було дружби. Бо я прийшла у школу – уже перша чверть кончилась, а я ще годів не мала, то мене прийняли в школу. То ходила до 1-го травня, а потом пасла…
А в школі годували в 32-33-му?
Годували, годували.
Усіх годували?
Мене безплатно годували, таких як я годували безплатно. Давали – юшенька сама і картоплинки не піймаєш, а юшенька – десь локшининка попадеться. Чаю – то всім тим, що платно, то їм з сахаром, а нам чуть-чуть поросне того сахарку.
А платно, це в кого батьки?
Да, де батьки є. А мій батько по тюрмах, то мене безплатно. А брат безплатно не ходив їсти. Брат учився на відмінно, ходив раньше мене. Одівали його як панка. Як їм це вдавалось, я не знаю. Усі його дуже любили, а мене не любили – я була ненужна дитина. Це цілком понятно: батько в тюрмі, приїхав на время додому і на тобі – дитина родилася.
А діти куркулів ходили до школи?
Розкуркулених? Ходили. Ходили і до їх ставилися грубовато, «куркулі» казали.
От Ви кажете, що Вас годували, а дітей розкуркулених теж годували?
Вони не голодні приходили.
Діти розкуркулених неголодні приходили?
Да.
А чому?
У нас Варфоломій Руденко розкуркулений був, вернувся додому багатющий, не найдеш другого такого.
А як це так вийшло?
А виїхав туди як… в Росію.
В Сибір? Ну, його вивезли чи він сам утік?
Він сам утік. А розкуркулили, а не садили у тюрму, розкуркулили тільки.
Виганяли з будинку?
Вигнали, а він вернувся у свою хату і ніхто йому нічого не сказав.
А отак щоб Ви бачили, що інші діти голодували, окрім Вас, у Вашому класі?
Бачила, бачила і ті їли тоже зо мною.
А скільки це приблизно ще дітей було?
Чоловік 5-6, а може більше. Я тоді не считала… Я тоді ж ходила у школу, я ж кажу, од жовтневих свят до первомайських, а то пасла – мене не пускали в школу, а з класу в клас переводили. А в 7-му класі (сміється) поставили 5 одиниць, поставив Борис Михайлович. Як його фамілія була? Забула… І визвав брата (а брат відмінник) : «Що ти не поможеш Наді? Сам відмінник, а в неї 5 одиниць». А він каже: «Вона не дурна, їй помагать не треба. Вона б сама встигала харашо». «Ну чого ж оце 5 одиниць за першу чверть?» А мені класний керівник не ставив, що мене нема у школі. «Подивись, вона не була ні разу на уроці. Яку я їй оцінку поставлю? Одиницю». Пішов завуч в клас, з братом побалакав і пішов. «Ти йди до дошки!» Пішла. Я любила, дуже любила математику. І коли навіть не ходила в школу, то я всігда розв’язувала трудні задачі, до мене приходили, де я пасу, і я розв’язувала . А дражнили мене «Хома», бо вдівалася так як Хома. А я не сердилася. «Хома, йди сюди», то я і йду. А в 7-му класі як оце визвали до дошки, завуч визвав мене, та дає приклад, а я кажу: «Дайте мені серйозну задачу, а не приклад!». Він дав задачу таку, що чорт ногу зломить, а я бистренько розв’язала і перевірку зробила і пояснила. А він каже: «А де ж ти навчилася?» – « А в мене ж книжка є. Я по книжці вчила, пасла і по книжці вчила». Я знала, що я прийду в школу і буду вчиться далі, щоб не буть задньою. «Ти вже більше не будеш «Хома», ти вже «Яблучко». І хто назве її Хомою – получить од мене», – сказав такий Сірьога Данилевський, – Хто хоть раз назве Хомою, той получить од мене, ви знаєте мої кулаки». Більш не дразнили, була Яблучко.
А що було із дітьми-сиротами у 32-33 рр., якщо батьки померли від голоду? Був якийсь будинок чи патронат, чи яслі?
От ходили в школу тут. Як остався або батько, або мати, то не забирали цих дітей. А були такі, що були у приюті, а потом поверталися.
А в Медведівці був приют?
В Медведівці не було, в Чигрині був. Ухань, він у приюті був, він тут живе. Виходить, що якщо батьки помирали, то сиріт відвозили в Чигрин?
Да-да. Брали їх вроді в дєтдом. І це я точно знаю, що Ухань вернувся звідтілля в Медведівку і тут збудував хату сам, женився тут на моїй однокласниці.
А ми можемо стверджувати, що його батько і матір точно померли від голоду?
Ні, не можу сказать, не знаю цього.