1. Місце запису: місто Київ, вул. Шота Руставелі;
  2. Дата запису: 02.10.2017 р.;
  3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
  4. Респондент: Кривоніс Олексій Остапович, 28.07.1926 р. н., народився в селі Савинці Срібнянського району Чернігівської області;
  5. Респондент: Кривоніс Віра Никифорівна, 25.12.1927  р.н., народилася в селі Терешки Шполянського району Черкаської області;

Під час Голодомору 1932 – 1933 років Кривоніс Олексій Остапович проживав в селі Савинці Срібнянського району Чернігівської області, а Кривоніс Віра Никифорівна проживала в місті Київ.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).

І Голодомор там (в селі Терешки) пережили?

Олексій Остапович (далі О.О.): Нє, вона в 30-том году виїхала оттуда. В батька ж забрали поддомік в селі за то шо він не дав палички, котра нравилась председатєлю мєсной  власті. Да, палочка яка-то була в нього, це так розказувала  вона й мати. І вони ж то – вони розійшлися: вона хочет в Київ, а він – ні. Так вони виїхала сама, а Вєра осталася з батьком. І пухли ноги, помнить как батька носила на скамєйку, прикладати, і там в селі він там жив. (Віра Никифорівна плаче) А мати приїхала в Київ, устроїлась на київський комбінат – деревообдєлочний комбінат на Тєлічкє в Пєчєрскій район –  работать  комендантом. І там она работала комендантом, єй далі отдельную комнату і в цій кімнатці. Вона потом поїхала в тридцятих годах, в тридцать втором чи тридцять третєм, я точно не знаю, забралі в Київ, її забрали, вона забрала її (дочку –Віру Никифорівну), а він (батько Віри Никифоріни) не поїхав. А єщьо братік у їх бил, он умер і у братской могилє єго похоронілі там, в Терешках. А вона в Київ приїхала і до 1978 року мати жила в Києві, работала, пенсію получала, работала комендантом общежития. Вона померла і похоронили на Берковцах.

Ну вона (Віра Никифорівна) виходить  фактично в 1932-му  чи 1933-му?

О.О.: В тридцятих роках  вона як просила переїхати в Київ, а он согласія не дав – не стал мєнять село на город і остался там. Вона приїхала сюди, тут вона в тридцять шестом вишла замуж  (другий раз) мати, родилась другая  дочка – сестра Ліда, котора сейчас в Києві проживаєт, їй вісімдесят років, в Києві проживає і робила учітєльницей. Ця (Віра Никифорівна) тоже учительница била украінського язика… української мови і літєратури і та  тоже – матєматик. А я тут вже в Києві служив, у мене вже тут отдєльная історія, історія длінная.

Добре, тоді з Вами ми ще трохи пізніше. А от бабуся що-небуть пам’ятає про Голодомор: що їли, чим рятувалися під час Голодомору? Як Ви рятувалися від голоду ?

Віра Никифорівна (далі В.Н.):  Мені краще буде, коли Ви будете задавати питання, бо я так не пам’ятаю нічого… Я знаю тільки,  що… кришки хлібні я…ох… У хлібин… у хлібі  общипували, оте все знаєте як …корочку, корочки отставали і отам така на столовій чи на … я вже забула, Льоша, може ти пам’ятаєш?

О.О.:  Я розкажу. В них квартирі, когда вже в Києві она ж осталася й мати, она тоже била. В них на квартирі квартиранти були і они приносили хліб, по пайку получалі в Києві. Так вона, мати, другий раз, вона (Віра Никифорівна) до хліба до цього, коли нікого не було, туда добиралася  і кусочки кругом общипувала етот хлєб. А квартіранти говорили матері, що ваша дочка хліб общипуєт. Потому шо вона, говоріт, голодна – потому і общипує. (Віра Никифорівна плаче) Ти епізоди тако окремі, епізоди вспоминай.

(далі розповідає лише Олексій Остапович)

А розкажіть, будь ласка, про свою родину до Голодомору, до колективізації. Якою вона була, чим займалися?

  Будь ласка, відповідаю. Мій дід приїхав з Чернігівщини, село Пліски какоє-то,  приїхав в Савинці Срєблянського району Черніговской області, взял кредіт на землю, купіл п’ятнадцять гектаров землі в кредіт. В його було восьмеро дітей і ми купили землю на окраїні села Савинці, в відє полухутор –  хутор бил, Кривоносівщина називался он. Кривоносівщина, так і називався… Сестри – діти, батькові дівчата, повиходили замуж, а три хлопці, коториє билі із батьком со своїм там…самий младший  остався в домі проживать, де жили дід, а ці два – середній син і старший син – рядом построїліся двє усадьби. Ето проходіл так яр, лісок, потом там бил лісок, така роднікова вода бєжала, била копанка у нас і там ото били наши поля –  п’ятнадцать гектаров. І ми там жилі, жилі-дружилі – било нормально. І то вже когда я роділся і когда ми началі жить – началась колектівізация. То не захотіли ці – ні батько, ні мати, ні брати його –в колгосп  поступать. В колгосп вони не поступали, хотіли жить одноосібниками. І ми так ото жили до тридцять третього року. В тридцятих годах… в тридцятих годах… перед тєм как ото бил Голодомор, забрали нас хлєб, била усадьба… бил клуня била, топтаний сарай бил, гдє животниє содєржалісь, була клуня, це ж бил в нас…комора була под зерно – це ж було…на стовпчиках так, потом свинарник бил, колодязь бил, сад бил. У поля било около сотні берез посажено, щоб не так завівало сад, щоб не так поражало мороза. І ми там жилі. В нас забрали хлєб, забралі всьо. А вже слух раньще ходив – то в того забруть, то в того на вивоз забиралі хлєб. В нас тоже би хлєб забралі… нєсколько хліба,  я помню как счас, хліба на пєчькє – пєчька в нас комната. Скільки комнат в нас било? Раз, двє – двє комнати, кухня й коридор. То на пєчькє оні отдєлілі, там самтімєтров двадцять ілі сколько,  кірпічі дальше поставілі і туда заложілі часть хлєба, у ету нішу, і будто би там стєна стоіть, така була. То часть хлєба оставілі. Часть картошкі перенєслі к сосєдям знакомим, коториє билі хароши… Прийшлі к нам і потом, я знаю шо зімою пришлі к нам, а в нас било троє – двадцять третього года, двадцять четвертого года рождєнія, а я – двадцять шостого, самий менший. Сказалі собірайтеся, ми забєрьом в сельский совет.

А як звали Ваших братів, сестер?

 Брата старшого звали Володя, он уже умер здєсь в Києві.

Якого він року народження?

Двадцять третього, тисяча дев’ятсот двадцять  третього года,  а середній брат – двадцять четвертого року народження –  жил в Харькові, он тоже вже лєт шесть помер.

А як його знали?

Євлампій…Євлампій.

Це вас було троє синів у батьків?

Троє синів. І нам сказали в трідцать третьом году зимой –  ми  зайшли в сєльскій совєт: «Ви сєводня вже всьо – у вас дома нєту, дом забралі. Ви будєтє жить…от сторож, котрий школу стереже-остерігає (жил старік) , то будете жить у нього на квартірє.

Із батьками чи самі це діти будуть жити?

Троє дітей і мати. А батько в ето времє ходил на заробітки в Прилуки, за сорок п’ять кілометрів, работал на цементному заводі, щоб заробить какую-то копійку, щоб заробить пітаніє шоб купіть. Його не було дома. Нам нічого не розрішилі взять, даже ложки не взяли, даже нічєво не взялі. І нас посєлілі там, больше нас на усадьбу не пустілі.

І зерно ваше там осталося заховане? Зерно там осталося?

Зерно там осталося. І де в людей шо било, то мати знесла – картошку от сосєді нам давалі. Мати там спрятала, так іногда  варила. А отак то ми єлі, когда вєсна началася, ми ходілі по полям собіралі мьорзлую картошку, собіралі морковку, де мьорзлая била. Потом ту картошку в холодной  водє одтаювалі приносі лі…потом тьорлі, крохмал отбіралі і то шо там десь якоїсь муки доставалі нємножко – дєлалі блінчікі, іногда єлі. А потом попоже, когда началося лістья, так ми лістья єлі ліпи, потому шо лістья ліпи мягкіє і оні лєгко кушаліся. А цвєти – клєвр єл я, харошо помню. Помню як оббівалі, ми всєгда ходілі в сад, панскій сад так називался, там рядом бил – недалеко. Ми ходили оббивали вєткі – бросалі камні, бросалі брьовнишкі, шоб цвєт оббить і шоб тот цвєт. Кромє того, вже топтанку зробив, такой тройнік, така…рибу ловить. То ходіл на болото, рядом там, оцих малєнькіх – кільку і шо-нібуть. Ото тоже от як поймаєш штук нєсколько, то у воду бросаємо, потом туда ще шо-небуть добавляємо і єлі. Зімою ловив горобців: здєлав ото як ночви такоє… каркас такой небольшой, а потом в том каркасє натягували сєтку – там прив’язували одну сторону, а одну сторону ту подималі, тут розсипали сміття… сміття, щоб горобці туда залітали. І ми  в хаті сидимо, а вєрьовочкою тут подпьорлі – стовпчик такой, тут вєрьовочка  і вірьовочка ідьот до нас в хату. Горобці от прилітають – садяться сюда, а ми потом тако хлоп!… хлоп і накриє їх. Ми ті горобці брали, головки одорвали, у воді в кипяткє парили і то варили, і їли. А коли батько був, так часто-густо слідили-дєжурили, когда вивезуть (в нас рядом там було… скотомогильник). Лошаді… мьортвиє прівозілі хороніть з колгоспу, так оні з лошадєй тих рєзалі м’ясо, нарізалі, приносілі домой, м’ясо милі, потом солілі – коняче м’ясо –  солілі  і по кусочкам ото бросалі в суп, щоб можна було з’їсти, потому шо їсти не було чого. Їли макуху.

А де брали її, макуху?

Макуху то покупалі. Покупалі макуху обично конопляну і покупали макуху із подсолнуха – тоже давилі, ето масло давилі.Так покупали макуху і ту макуху єлі, бросалі і то варили всякі…затірку, так називаємую. То затірку ото наколотимо да їли. Я потом в школу у тридцять третьом році не пішов, потому шо був пухлий. У меня були свіщі на руках і на ногах почому-то, свіщі такі билі – лопалися, я помню, і вода какая-то текла. Так  в школу в тридцять третьом мене не прийняли как я бил слабий дуже і я пошол в тридцять четвьортом году в пєрвий клас в Савинской школи. І занімался я с Нікітєнком, хто бил на год моложе, тому шо меня не принімалі раньше. Я занімался в школі сім років. В тридцять сєдьмом году отца забралі, отца забралі і посаділі в тюрму – ні за что.

А в чому його звинувачували?

Такого нє било якого обвинувачення, потому шо я єзділ дєло смотрєл, там отакі бумажечки – какіє-то доноси булі на нього, там кто-то пісал. І його забралі в тридцять сєдьмом году, с нім связі уже нє імєлі – пісалі пісьма, я пісал вєздє і всюду. І його реабілітірувалі посмертно, документи всьо єсть на батька. На мєня – то шо я бил репресірован  в тридцять третьом году – єсть решеніє суда. Суди билі нєсколько в Срєблянському районі…

В 33-му ? Так Ви дитиною в 33-му були.

Мєня лічно. Так дитина, дитина – забралі. (сміється) Мєня репресіровалі в шесть лєт –  вигнали з хати, так я суділся, шо незаконно це зробили, шо вигнали з хати. … суди в Срібному, потом в Нєжині. Решеніє суда єсть. І в Києві рєшєніє суда єсть о том,  шоб прізнать меня реабілітіровиним і мнє дають пенсії п’ятдесят чотири, кажеця, гривні. Тоже документи у меня єсть. Я тут і пишу в том пісьмє, которе написав, шо я вже реабілітірован і получаю 50 рублєй про реабілітацію. А я був дитина, я…там пас скот в людей, даже в директора сосєднєго района, а він – жена жила в (Явдоха Яровая) в Савинцях, я корову пас і ходил в школу, і сємь лєт закончил на отлічно.

А це зерно, яке Ви залишили там у своїй хаті, якось його можна було забрати?Зерно те що Ви розповідали, що заховали, його можна було якось забрати?

Я точно не знаю, не буду Вам врать, потому шо вже забил. Зерно било замуроване потом кажеця забрали. Потому шо ми ж варене зерно всєгда товкли, крупу цю пшеничну і зерно в ступі обшморгували – товкли нємножко, потом варилі супи с єю.

А в ту хату когось же поселили, там якісь люди жили, коли вас вигнали хати?

Там ферму організували –  птічу фєрму, птичу, птіца била. У нас бил большой топтаний сарай – там помєстілі птіцу, клуня била, комора, сад. І жити там, сторожом отєц бил Нікітєнка Івана Йосиповича, которого убілі. Так отєці і сєм’я єго жилі в нашей квартірє. Мєжду намі говоря, я пушол туда на город, шоб нарвать клубнікі. Он токо клубнікі наєлся і только послє нєсьот нам. На городє в нас билі цвєти, кустарнік бил разлічний, клубніка, цвєти – ну как в хазяїна хорошого, вони хазяйновать любілі. Так Іван так жив там з сімйою – батько його, Степан, Іван, Маруся. І Маруся – старша сестра –  била така як мій брат старший – двадцать третього года. Я пушол туда, так вона (я не говорю нікому – даже йому не говорю) прогнала з города: «Ти, – говоріт, – не йді сюда, бо це не твого – це вже наше». Но ми з нім на етой почвє отношеніє не портілі, я не споминал йому, только Вам говорю, шо било такоє.

А за зерно Ви не пам’ятаєте чи змогли забрати, чи не змогли?

Забрала мати, кажеться мати ходила, шо то забрала  і поділила пополам. Я точно не скажу, шоб не врать – ні в коєм случає. Картошку знаю тоже ділилися: там билі сосєді через яр, уже в селі, і мати туда картоплю занесла, несколько мєшков і кумаков носила нєсколько раз осєнню, когда копала. Ми зараді етого вижилі, осталісь живимі. Так вони нашу картошку тоже єлі – діліліся – і нам, і їм – інакше ж нєльзя.

 А от ви пам’ятаєте, хто були ці люди, які проводили хлібозаготівлю, хто приходили зерно забирали? Це місцеві були?

Билі місцеві, билі приєзжі, потому што разниє фуражки билі. Ето у мєня осталися в пам’яті фуражки, фуражки шо в мєня в пам’яті осталися. А в нас клуня била метров п’ять ілі десять от того сарая, от того дома. Комора і в коморі билі у нас там отсєкі – гдє пшеніца, гдє жито, овьос, гдє гречка і гдє-то ячмень – всьо отдєльно било, по отсєкам, по отсєкам. Хлєб собіралі, молотілі  в клуні і туда складивалі. Дєрєвяна, з дєвєва, со сруба, построєна. А дальше бил сад.

І це вони все забрали?

Забрали всьо. А потом, когда суд бил, я всьо поднял і вони мені вернули как на гусака можна купіть – грошей мало, било решеніє суда.

А в них якісь були документи скільки вони чого вилучили, у вас скільки забрали?

Нє? Нічьо такого не давав, всьо забралі і всьо, з хату вигналі, з хати забралі в сєльсовєт, завалі в цей сєльсовєт ноччю і сказали : «Вашой хати вже нєту».

І всі речі  – все там лишилося?

Всі речі – всьо осталось. Потом весною на тому на вигоні, бо це ж з школи, продавалі, розпродувалі, всьо вивозілі, скрині вивозілі і наше всьо продавалі. Куда дєньгі дівалісь не знаю. Нічєго не… дали, даже… ложки не дали.

А як ви думаєте, з якою ціллю це все робилося,вилучалося все?

Це  таков пріказ бил, отакий пріказ о рознарядкі, рознарядкі получалі. Шо проходить трідцать сєдьмой год і хорошо уже жилі помню. От прийшла утром, слух прошол, шо їхали оті забрали восємь чєловєк – у машину посаділі і повєзлі, говорять: «Врагі народа. Оні, – говоріт, – нє хотят іті в колхоз, хотят єдінолічно бути – одноосібниками». Це так говорили, я ето хорошо помню. І в школу, когда я ходіл, так я вже об етом молчал – мать пріказала нічого об етом нічого нє говоріть, потому шо хуже буде. І я даже в анкетах, которих пісал на роботу, когда работал вже в міністєрствє, на пєнсію. Я даже получіл (сміється) республіканскую пєнсію, в мене документи єсть, єсть решєніє кабміна України, получіл я в тисяча дев’ятсот восємдєсят п’ятом году персональну пєнсію – мінімальную, так как я бил безпартійним.

А чому Ви не хотіли в партію вступати?

Я знав, шо мєня не приймуть. Я знав, шо не приймуть – я розкуркулений, я з дома вигнатий.

І приходилось це все приховувати?

Приховував, я в це время і в армії приховував, і с армії приховував.

А люди от якось могли боронитися проти таких дій влади, що в них там все забирали, розкуркулювали, забирали, забирали зерно? Якісь були протести?

(Респондент плаче) Только скажеш протів кого-нібуть хоть слово, хто во власті – сразу ти враг народа і забралі! Всє как миші молчалі – бояліся, бояліся, потому шо ніхто не хотєл іті в тюрму!

А от з Вами в школі дітки, які там інші навчалися, діти інші, які з Вами навчалися в школі, однокласники ваші, як вони?

А ми з ними  дружилі, потому шо  дружилі, дружилі харашо. Ми друг друга не обіжалі і дєті в ето дєло нє вмєшиваліся. Оні в такому ше кушалі, оні когда приходілі, то в іх било допустім сало било, хлєб – всьо. В них било всього скушать, а ми голиє, голодниє, то ж похльобку шо дадуть в школє, когда малєнькім бил – давалі, затірку давалі. Так ото супу з’їси і всьо.

А вони не ділилися діти між собою, якщо в когось є, щоб з іншим  поділитися?

Просить било невдобно. Било іногда шо дадуть, а било і нє дадуть, це такоє дєло. З ким ти дружиш і он как живьот. Це ж Нікітєнко,  це ж ми з ним дружилі всьо время – в армії билі, занімаліся до сємі класов вмєстє і счас ми з ним дружимо.

Ну вони не голодували, їхня сімя?

Нє, вони не голодувалі так, так не голодувалі. Канєшно билі какіє-то недостатні, я ж всєх нє знаю. Я знаю тілько тєх, кого розкуркулили.

А от їхня сімя получається вона була в селі за соціальним статусом вони були бідняки, що їм дали вашу розкуркулену хату?

Бідняки були.

Бідняки і батько пішов в колгосп?

І батько пішов в колгосп пєрвово дня, і мати пішла в колгосп. І послі він сторожив у колгоспі, робив-сторожив нашу усадьбу, де ферма була. І там жилі оні всє – і Маруся, і Іван, і Степан, і батько, і мати. Он погіб у войну.

А от Ваша сімя, Ваші батьки з ними якось спілкувалися чи не спілкувалися?

Спілкувались.

Спілкувались. Ніякої такої обіди на них не було?

Обіди виражать… шо це. Нє, не виражали ніякой обіди, нічєво. Оні ж їх посєлілі, оні говорілі шо:  «Ми ж не самі заняті, а нас полєлілі».

Чи були якісь випадки донесення сусідів один на одного, якщо там хтось із сусідів десь щось приховав і інший сусід знав, що шось заховали і міг донести?

Нападалі, забіралі всьо. Вєчєром нє ходілі, потому шо люді даже на уліцах уміралі, хоронілі людей в дворах і дальше. Кто-нібуть шо-нібуть вєчєром єслі ньос  какую-то вєщь в руках, то шапку-фуражку ту накинув і забєрьот шо ти приньос, і хто забрав – докажи хто забрав, куда будєшь обращаться – нікуди. Поетому вєчєрамі ми нє ходілі, свєта не було нігдє.

А от люди загалом хотіли йти в колгосп, коли створився колгосп? От Ви кажете, ваші батьки не пішли, інші вступили,  от як загальний настрій в селі був?

Разний настрій бил, разний бил, как і сєчас – сєчас разний настрій, так і тогда разний  настрій бил. Одні йшли – їх агітіровали, а другі нє хотєлі йті, сказалі: « Ми не хотім йти». Нє хотєлі йти.

А тим, які вступили в колгосп, їм трохи жилося легше, краще ніж тим, які лишились поза колгоспом?

Конєчно їм лєгчє жилося, потому шо імєлі огород  уже, імлі, обрабативалі єго, город же ??? три сотки бил.

Давали їм город?

Давалі город, они обрабативалі город, котрий при хаті був, оставлялі. А нам город не давалі.

А мати також не пішла в колгосп?

Не пішла.

Вона десь по заробітках робила?

Вона раньше в пана робила поваром, до замужества. Била поваром, хорошо готовила. А потом вона ж не пішла в колгосп,  вона особо не хотіла йти в колгосп. Раз вона не хотіла, то й батько не йшов, а батько то забрали поетому. А брат батька мєньший  умєр, тоже на зароботках бил і нє вєрнулся – умєр.

Коли був Голодомор, колгоспникам якусь їжу давали в колгоспі?

Я не скажу точно. Ну канєшно трудодні пісалі. Я сам рабо тал вже, когда вирос я, я работал обліковцем – трудодні писав: кому трудодєнь, кому пол трудодня, кому одну вторую палочки, а кому даже мєньше. Я робив.

Це в якому вже році було?

Ето вже било послє войни, во врємя войни я работал на пасіці, на пасіці робив. В мене пасіка була– п’ять уліков було вже. Тогда хату…Ми вернулися в хату послє того.

А коли Ви вернулися в хату?

Як нємци прийшли, ферма виєхала скотовая і птічья гдє-то за Урал туда.

І ці виїхали?

Да. А ці раньше,  два года оні пожилі і почєму – вони хату другу построїли ілі купілі Нікітєнкі. Вони два года там билі.

Самі чи вам дозволили?Чи ви пішли та й жили?

А ми нікого не спрашивалі – власті не було, власті ж не було. І ми сразу как только война началась, нємєц занял, ми ввійшли в хату жить свою, і в нас ? тім боліє. І там жилі і держалі корову, держалі теля, я держал і сві…того…пчьоли держал.

А давайте повернемся до Голодомору. Чи чули Ви про «закон про п’ять колосків»?

Нууу….чув. Я сам хозяєн етого дєла. Всє поля, коториє билі… билі возлє сєла, канавки порубані і там билі вишкі такіє на тройніках і там стоялі часовиє. І когда там зєрно созрєвало, то вже начаіл  ставіть охрану. А ми ж голодниє, без нікакіх  зьорнишко бралі. Рєбята такіє как я – голодниє, багато било голодних – більше голодних чим не голодних, потому шо только актів жил боліє-мєніє, а тє голодниє билі. Ми ідьом і дєжурімо, гдє дєжурний: єслі дєжурний пушол на ту вишку, на крайню, – ми сюда чєрєз яр етот пєреходіли, канавку ету перестрибували і в колоски, і колоски в карман, нєсколько колосков. А оні вже наліваліся по пол зерна било, сладкіє такі билі. Колоски ми бєрьом, нєсколько колосков воруємо  і йдьом в лєс і там їх висмоктуємо. А єслі попадьот сторож, так бєрьот бросаєт в яму тєбя. І мєня тоже, я нє знаю как я остался жив, мєня тож бросілі головою вніз у яму ту,  я виліз таки і втік потом. Я сам воровал колоски і вишки ті стояли долго.

А  били там дітей, наприклад, чи тільки то в яму кидали і не били?

І билі, розкамі билі, всєм билі. Білі.

А випадки щоб засуджували дітей, дорослих, можливо?

А потом єслі жнива, то ходілі, єслі пойдьош собірать колоски, а колоски оставалися как пройдьот комбайн і так дальше, собіралі колоски. І як тільки колоски собєрьош – забірають і  колоски й тєбя, і нєкоторих суділі – не всєх, потому шо всєх судіть нєвозможно било. Бралі і суділі, отравлялі на висилку. На нас дєтєй, єслі ми ідьом тако дєті туда на поле собіраєм шо-нібудь, – куда ж нас заберуть вони? Вони только поб’ють, поганяють і всьо, такой принцип бил –  шоб білі.

Щоб боялися йти туди?

Я помню хорошо  ето, за ті колоска в тюрьму саділі,  багато людей посаділи і сиділи люди.

Були випадки такі, що люди сиділи?

Багато, багато, багато судили, судили. Как только шо-нібуть украв, так всьо туда, то счітай, шо ти пушов брать. Ти у полі собіраєш, послі того як вже собралі зерно – уже ж можно собіріть, оно пропадьот так ілі іначе. Нєт, суділі.

А як Ви думаєте, навіщо це робилося? Чому не дозволяли, щоб хоч якось люди…

Потому шо голови не було у власті. Надо смотрєть за народом, помагать єму, помагать нада народу, нада дать свободу. От і в нас сійчас – безпорядок у нас. Я тоже недоволєн етім… я голосував за Порошенка, а он сдєлав не то що обіщав. Я єму написал чотирнадцять пісєм, откриток.  Кого, што і так дальше пішу єму: інвалід войни, по статтє п’ятнадцять законного рождєніє. Я імєю право обращаться, імєю право, а обязанни пєрвиє ліца государствєнной власті любого ранга разсматрівать мої обращенія, разсмотрєть. Я ж глупості пісать нє буду, я только пішу правду ім, а оні не хотят етого дєлать.

А от скажіть, будь ласка, під час Голодомору були випадки, щоб люди допомагали один одному? Чи родичі може чимось допомагали, ділилися?

А свої помагали родствєннікі. У сосєднєм сєлє в нам билі, в Гурбінце (п’ять кіломєтров), много родствєнніков по матєрє – і Ущенкі, і Тимошенкі, і ми туда ходілі, ходіла мама. Там она обрабативала городи, помагала обрабативать. Оні давалі і сало, давалі і хлєб, давалі й крупу – всьо шо только можна, оні помагалі.

А під час Голодомору у них були продукти так само чи не було?

Тоже такоє…Вони тоже многіє…і них була така сама біда як і в нас.

Тоже не було чим поділитися? Не було чим поділитися?Чи все-таки могли щось знайти?

В кого можна було ділитися – ті ділилися, а в кого не було – то ті не могли поділитися, ті самі голодалі. Билі такіє как і ми і там, в сосєднєм сєлє. Там так почєму-то мєстная власть так относілася плохо к людям. Там розкуркулених било дуже мало.

А скажіть, будь ласка, а під час Голодомору в місті ситуація краща була?Люди могли щось там в місті?

Отлічалася. У городі були пайки – давали по триста, по чотириста грам хлєба, припісивалі к магазину і там люді получалі, оні нє імєлі возможность поділіться, потому шо ім нє хватало. А оні получалі пайкі в городє. І в город не пускалі, село било… на трасє всєх возвращалі, нє пускалі в город.

Як ви пам’ятаєте, коли люди почали з голоду помирати? Це був 32-ий чи 33-ій, яка це пора року була? Чи можливо ви не пам’ятаєте?

Я знаю, шо я вже відєл людей, котори мьортви билі  на уліцах – ето в трідцать третьом году,  трідцать второй ще прошол боліє-мєніє, прошол нормально в нас в сєлє. Можеш хто й вмірал, то я нє знал. На похорон так нє ходілі, людей нє хоронілі, потому шо ніщєта била і їсти не було чого, люді єлі двігаліся.

А в селі вашому багато померло з голоду людей?

Багато, багато померло, багато. А хоронілі людєй  на городах на своїх, там дє чєловєк живьот, уміраєт, ото забіралі і хоронілі на городі. І возлє Вєри  тоже самоє хоронілі братіка і другіх там хоронілі.

Біля хати?

Біля хати.

А на загальних кладовищах не хоронили?

Хоронили на загальних і хоронили дома – і то било, і другоє. Хто считал как удобним, как єму удобнєй.

Сільська рада хоронила, так?

І сєльсовєт і сіль…как назвать? Знаю шо власть мєстная.

А їм за це чимось платили чи ви про цене знаєте?

Нє, то я ж не знаю про це, не знаю как там платили – не платили, но оні хоронілі, потому шо нєльзя, шоб чєловєк бил мьортвий днямі на уліце, он лєжит пока…пока люді увідят єго, потом сообщают. Билі ж власть, котрих нє трогали, котори господствувалі і властвувалі.

А хто до такої категорії відносився?

Голова сільради бил, назначали там, секретар, голова, потом посильний там був у їх.

І вони не голодували?

Конєшно шо нєт, нєт, нє-є-є… Їх ніхто не трогав, к нім приєзжалі всє, власть с района як прієдєт любую дірєктіву, дірєктіву любую виполнялі безукоризнєно. Надо только чєловєка арістовать – ариштовивалі, надо по рознарядкє – бралі людей, забіралі.

А чи відомо Вам чи було в селі загальне місце поховання, тобто,де масово ховали померлих в Голодомор?

Єсть, два кладбіща било.

Їх окремо хоронили чи в загальних могилах хоронили людей цих?Ви чули це чи, можливо, не доводилося ?

Я точно…знаю, шо билі і братські могили, а так в основном, то отдєльно хоронили, отдєльно, отдєльно.

А скажіть, будь ласка, як Ви вважаєте, про Голодомор потрібно розповідати зараз?

Про Голодомор нада розповідать постоянно, це наша історія, нада шоб ето не повторилось нікогда, ето нє должно било бить і нєльзя допускать. Нада шоб каждий осознал чєловєк как церков громілі, как церкву унічтожилі, как людей прізіралі за ето дєло. Ето страшно. Моя мать тоже била вєрующей, очєнь веріла в Бога і я вєріл в Бога, скажу вам.

А Ви пам’ятаєте як у вашому селі церкву закривали?

Церковь такая  в нас деревяная била, построїлі церков сільрада, потом дальше церковь стояла (нерозбірливо) потом посєлілі і била церков такая стояла, там люді собіралісь, там молєбєнь проходіл і всьо. І єйо што – закрилі. В церковь ходіть нєльзя і нічєво дєлать нєльзя. А в мене отєц здєлал дома… ікони – образи билі, такой спеціально іконка – ікона така і под стєклом, откривалася- закривалася, стояла она в уголкє, а потом рушникі билі, рушники спеціальниє билі на тіх іконках. І батько тоже вєрующій бил, а мать особенно вєрующа била. Даже в секту потом она поступіла, потому шо єйо… муж єйо сестри Насті возглавляв ету секту і она поступіла… поступіла туда, молітся ходіла туда, когда  церковь закрилі.

Секта, це ж вони православні також були, просто таємно?

Православні.

Тільки таємно молилися?

Таємно, таємна була від государства, шоб власть не знала, потому шо єслі узнають, так будуть привлєкать к отвєтсвєнності. Так оні собіралісь вєчєрамі, ото собєрутся – помоляться, помоляться і розходяться как ні в чьом нє бивало. А ту церковь переобурудували – поли сняли, зерносховище зробили і в церковь зерно хранілі.

А хто це робив, переоборудував?Дзвони знімали з церкви чи нє?

Сєльскій совєт – власть сільська, сільськая власть дєлала, команду давали сверху, а вони дєлалі всьо.

А народні свята – Пасху, Великдень – дозволяли святкувати? Святити паску, випікати, крашанки?

Нє-є-є…Ні в коєм случає, кажен сам, кажен сам пік паску, на Паску, на Рождество Христовоє – кажен обізатєльно. І комуністи, і не комуністи –  власть, не власть, а всє пеклі паску і праздновалі.

Ну відкрито можна було це чи собі тихенько вдома?

Кажен сам сєбє – открито так не ходили.

А в школі там розрішалі дітям колядувать, щедрувать чи навпаки говорили?

Нє, а ми ходили, щедрик-ведрик ходили. Я сам ходив по хатах і колядував, це робив.

Це вже після Голодомору?

Після Голодомору, після Голодомору.

А під час Голодомору?

Под час Голодомору я даже …какой там розговор мог бить – нікуда я й не ходив, токо піщу добивалі, да шось там поїсти …

А батьки якось там знали і вам казали, що сьогодні там Пасха, Різдво? Якось намагалися відсвяткувати?

У сім’ї  разгаварівалі об етом, а на уліцу нєльзя било виходіть.

А під час Голодомору, коли не було навіть продуктів, вони згадували що сьогодні свято?

Згадували в каждом домє, в каждом сєлє, даже сам прєдсєдатєль сєльского совєта їв паску і всьо їв.

А в людей не було нічого їсти, а він паску їв?

Він паску їв, в людей не було нічого, а він їв. Потому шо всє Паску праздновалі. Кончілась война, даже послі Голодомора, люді праздновалі всєгда всі празникі – і Паску, і Тройцу праздновалі і дальше.

А як ви думаєте, про Голодомор дітям потрібно розповідати, молодшому поколінню?

Обязатєльно треба говорить, без етого жизні нє может бить, кажен чєловєк должен знать свою історію, шоб еті ошибкі нікогда-нікогда не повторіліся. Ето щастя для дєтєй, для людей, котори будут знать, што ми за нація, што ми за народ, гдє ми живьом і как ми живьом.

В суспільстві, між людьми відносини, після Голодомору змінилися?

Змінилися-змінилися, були ізмєнєнія, були-були-були…

Який відбиток Голодомор наклав на наших людей, на співвідношення їх?

Осторожность, осторожность і єщьо раз осторожность. Люді боялісь говоріть правду друг другу, єслі оні нє родствєннікі. Потому шо подєлішся – завтра  напишуть отаку бумажку і заберуть, а бралі кажду ночь. Люді билі в пєрєпугє, оні боялісь, шоб іх нє забралі, ніхто не знає кого в цю ночь заберуть. От ночь прошла – забралі дєсять чєловєк, а завтра прийдьот снова рознарядка восємь-дєсять чєловєк забрать і відправить в Сибірь ілі на Бєломорканал, ілі Волгодон, ілі куда-то отправлять надо, направлять. Рознарядку полу чіл – он при власті – люді осторожниє билі, бояліся очєнь.

Голодомор був геноцидом?

Ето геноцид, геноцид настоящій! Даже рєчі бить нє может, ето організована била акція, нікакой…урожай  била колосальна, колосальна била урожайность – хлєб бил, всьо било. Людей оголілі нє только в нас, а в другіх мєстах ше захватілі.

Хто здійснював геноцид в 33-му році?

Геноцид? Сталін… ето Сталін давав команду, а на мєстах власть нє сознала, то шо дєлать етого нєльзя, дєлала ето. Ето пускалі дірєктіву сверху, всє крічалі «Ура!», как прі комуністічєском строю. Как только принялі в ЦК любоє постанову – всє рукі поднялі вверх, нікакіх ісправлєній вносіть нє надо, ніхто не совєтується з народом, а дєлают што хотят. Он хотєл вопше висєліть украінскій народ, только Жуков сказав: «Такой тєріторії нету». Ілі  Жуков хотєв і хто-то сказав, шо украінцев сорок п’ять міліонов ілі сорок – виселять нєкуда, а он хотєл висєліть. Ето геноцид.

 

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду
Пошук по області, району чи населеному пункту
Зв’яжіться з нами