- Місце запису: село Матіївка Бахмацький район Чернігівської області
- Дата запису: невідомо;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Баранова Анастасія Григорівна 31.01.1912 р. н.;
Допомагає донька – Марія Степанівна Лапшайкіна (далі – М.С.);
Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Матіївка Бахмацький район Чернігівської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
А тут по три хати лучших поставлять, хужих, і коло кого завод поставимо і ту розкидаємо. Оце так як дзвонять – снідати, поснідали, на роботу, на обід, а то прозіваємо і в ввечері так. Ну а тоді нема чого з’їсти, оце весною листок клена, в нас при городині весь лист люди поїли. Не жаби не найдеш, не миші, все люди поїли. А тоді пухлий ходе. А тоді дощ, як пройде, виходе, йде людина, впала і вмерла. Послє дождю так і вмер. У нас в село здорове, Паска, до Петра, 500 душ із голоду вмерло. Мущин забирали, кудись дівали, а женщін оставали. Хто багато живе, так і забрали, а де їх дівали, розтреляли, ніхто не вертався додому. А тоді, кому тільки їх вже вирахували на роботу в комуну, котушку ниток получиш і 100 грам сахару за день. І їсти дадуть скибку хліба і тарілку борщу. А ми не хотіли всьо равно в комуну. А тоді, не дойшли до комунізму, а тільки до соціалізму, тоді стали давать усадьби і ті давай розрівать і строїть людям хати. А тут я, як заграницю пішла, оце так люди з голоду, так стрішеш людину, а воно пухле, вид страшний такий, наче вас з’їсть. Страшне було. Оце вночі спиш – стукають, хто в вас був, той. Давайте оце так наваляй зараз на корову – 300 рублів. Тоді ще магазину на ноги і самому, оце на городі шо росте і картоплю здаю, а тоді молока скіки літрів без грошей у нас, а тоді яєць, а тоді м’яса по 32 кілограм і шкуру, і все здавайте, і шерсті 4 кілограми, вовни, а де брати все, платили ні чим платити, а то так виселяли, судить та штрафувать. Оце з голоду і вмирали. Ходили пухлими і вмирали. Ні за що купляти, бур’ян один їли, тай усе. Тут хоч щавель росте, а на моїй родині і щавелю нема. Зеленого колосу нажне, жита, розстрел, на своїй полянці. А тоді я в брата, в Магорці жила, йду додому та усе на полі купки жита, купки жита, не млинами, ступами, та жита цілого наварять, а воно не розвариться, тай наїдяться і цілим житом отравляються. І мене нагодували, я прийшла, я з’їла, а буряком, так мене як хватило, я по хаті качаюся, а вони з мене сміються, кажуть так і нам перший раз було, а це вже жилудок, мабуть так, цілим житом надірвати. А молоти і товкти, і ступою це зрада, бажали молоти і не мололи, нічо, шо год тей робить. І оце вже буряк квашений варили да їли, да із лушпайок кажними днями деревний пекл, отак жили люди, хорошо було. А Сталін сказав «Доведу до того поки мати своє дитя з’їсть».
М. С.: Да, кажи з‘їла Маню, зарізали.
Хто дітей їв, бабуся?
То жила женщині, було три хлопці і дівчина, чоловік з голоду вмер, а тей, мати пошла, як вони з’їдять м’ясо ваше, сідайте дитятка та їжте. Мати ложку взяла, налила чого. Біжу, біжу, а чую в вас м’ясо. Так вчора Маню зарізали. Оце стегна пообрізали, от і зварила, їли, а те в погребі лежить. Так страшно було балакать і розказувати. Я тут вже більше 70-ти год, так начали розказувать, вони повірять, тут такого не було, як на моїй родині. Тут камуни не було. А вже я сюди прийшла начало четвертого, трицятого года, тоді тут вже осеню всі в колгосп пішли. У нас була перва стахановська гілка, так я у стаханівській ланці робила. А тоді у Симиренко, в колгосп попривикали, ну то уже почали по 200 грам получали.
А люди втікали з села, щоб знайти собі їжу?
Куди їм тікати?
В Росію, в Білорусію?
Тікать нікуди.
А що охороняли?
Жили вдома, нікого нікуди не пускали.
А хто не пускав?
Справок не давали. Справки нету – не паїдеш.
А без справки не поїдеш?
Нє. Справку, паспорт.
А новий урожай коли з‘явився?
М. С.: Вона вже в Макіївці була.
Зерно давали на посів?
Своє, де хоч бери тай сій.
А де ж вони його брали?
Ніхто не дав. Як голодовка була так квасолі давали, шоб садили вдома. Оце таке було. Церкви порозкидали. Батюшок позасуджували. Празників не було. Як хоч, так і живи. Люди жили, сонні ходили, мертві ходили.
А пусті будинки заселяли потім приїжими?
Тай пустих не було. І самі хату розкидають та в комуну. Строїли на полі довгі-довгі дома. Розкидають і доточать, доточать, доточать.
А людей привозили звідкись?
Мєстні, зразу поступили в комуну, то батратили бідні люди, а тоді голодовка була, то люди наїхали до нас і вони на нас влаштували комуну. Людей служили, забатратили, в комуну пошли. Ой не дай Бог, згадувать страшно. Дівчата приходять, розкулачені, приходять з комуни в 10 часов вечора, потом воняють, ноги мокрі. Утром в 4 часа встають в комуну. У нас невістка була з комуни. Ото тільки буряк варили, тай дороже не було. Стерню рвали та зілля збирали та пекли в печах. Зразу в багатих забирали коней хороших, а їм поганих давали. А тоді і хазяїнів позабирали, десь подівали. А хати порозкидали у комуну поодвозили. Тоді з пустої хати як білий дим розкидали.
А що люди говорили про життя в Білорусії і Росії?
Я не знаю чи там була комуна. В гиначому районі тут і корови були, і свині. Я прийшла замуж, так корова була, телиця була, свиноматка була, овечки були, гуси були. А в нас там усе повиїдали та позабирали. Ото страху дадуть, прийдуть і все зразу в людини і сало заберуть, і все в комуну, в комуну. Оце в моєї сестри не пошла на роботу в комуну – штрафу дали 50 рублів. І до мене вони прийшли ввечері, комуна прийшла, сундук отак напополам, розламали, усе побрали і 50 копійок, не платите, то саме цінне забирали. Усе позабирали і сундука, і все. За те шо не пошла на роботу штрафу дадуть.
А що люди їли під час голоду? Були отруєння?
І траву, і собак.
Отруєння були?
Мерли хто, пухли були. Їли шо попало. Шо попало їли і пухли. А вмирали то рідше. Чи отравлєніє, чи од голоду. Особєно послє дощу, як дощ пройде. Я в Бахмачі саме до брата поїхала, дощ перейшов, люди на базар йдуть, хто на дорозі впали і людей йдуть і минають, там друге впало. Я ще молоденька була, важко було, нас було, всі взрослі були, нас в комуну тоже треба було, шоб там робили. Поки не було комуни, так не драли сильно шкур, а як стало, то комуна то страшне. А тоді в людей вже поописували, побрали і в їх нема, і свиней в комуні, в комуні свині. Так хто йде в комуну, той буряки копає, кусок хліба несе і кусок сала їсть.
М. С.: Із маминых слов слышала про Голодомор, не могу, я плакать буду. Як ей было тяжело, вони были сиротами, без батька остались, 7 человек. Работали в поле. И ночевали в поле. В них была земля своя, было хозяйство, было все. А потом их пришли, забирали и зерно, до зернине, забирали все. Дети оставались голодны, ели листья на деревьях, котов, собак, даже мышей, лягушек не было. Все люди подбирали, помирали з голоду. Тяжело было очень. А потом в 33-32-м году, было с 29-го года оно все началось, от. А мама вже вышла замуж, за границу, 30 км от Шаповаловки, Саботурын, тут село Матиивка, от, и каже «Как за граныцю попала». Все голодовки здесь не было. Может маленькая какая была, все и хозяйство в людей тоже и все было. А потом 33-34-й год начали все забирать в колхоз. У мого папки и дедушки забрали пара лошадей, коров, землю, лес. Он был все хозяйство, вес инвентарь для молотьбы, для косовицы, все забрали. И конечно, папа с мамой пошли в колхоз. Дедушка и бабушка были уже старенькие. Мама работала в передовой ланке, была стахановка. А потом началась война, отца забрали, он не вернулся. Осталась мама з нами, брат и я, и мамина свекруха и свекра старенькие, и было очень тяжело. Тоже голодовка начиналась после войны. Лошадей с колхоза тода забрали на войну. Один возвратился, еще работал в колхозе, а один не возвратился с войны.