1. Дата запису: 30 вересня 2021 року;
2. Місце запису: місто Лиман, Лиманського району, Донецької області;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Акимова Тетяна Єфремівна, 1923 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживала в селі Ямполівка, Краснолиманського району, Донецької області. 

 (при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Татьяна Эфремова Акимова.

Якого року народження Ви?

1923 года.

А число і місяць?

23 октября.

Скажіть, будь ласка, де ви народилися?

Я родилась в селе Ямполовка, Краснолиманского района село. Мне повезло, что я значит жила в семьи, где мама при крепостном строе была нянечкой у помещиков. Петровские какие-то помещики. И ети Петровские помещики владели наделами земли села Ямполовки, Терни там, Тоска. Земли там прекрасные. Когда дали надели земли, а народ здесь трудолюбивый. Начали трудится от зори до позна.  Работали на этих наделах земли, сеяли пшеницу, сеяли льон, делали бакшута там. Сеяли зерно, обзавелись хозяйством. Я помню, когда дали надели, у нас значит, маленькие мы были, но все равно ж слышали. 8-9 лет уже ж соображаешь. Вот, что разбогатели когда землю отдали. Народ же трудолюбивый. Я помню, что у нас была корова с теленком, лошадь с лашонкам, пара быков. Обрабатывали значит поля, урожаи ж были хорошие. Люди жили хорошо. И овцы, и куры, питание значит было хорошее. Но трудились ой-йо-йо-й как. А потом значит в 28-м году организовывали в нас колхоз. Это уже начинается новая экономическая политика. Новая формация общественно экономическая. И объявили, что в 28-м году начинают организацию колхозов. Значит надо все, что есть, какое хозяйство сдать в колхоз. Бо ж ничего нет, только ж з этих частных хозяйств. Ну и тут идет разделение населения. Населения которое значит дает это все в колхоз, остается без ничего. Это з трудом проводилось, но разделение этого населения произошло.  У нас отец был грамотный, и дед был грамотный. Переселили их из России и они грамотны были.  А остальное населения неграмотное были, ни письма, ни книжки, ничего не читали. И значит разделение посвольное произошло, значит крестьян вот таких вот, шо отец грамотный. Он решил сдать все. И отец значит при расслоении этого общества, организации колхозов попав значит в ряд сознательных людей. Он все сдал. Остались мы без молока, без всего, в общем уже начинающийся голод. Голодомор был там настоящий. А те которые не сдавали все свое имущество это куркули были. Значит они не хотели это сдавать все, нажито своим трудом. Так их отправляли в Сибирь, на лесоповал. Но в общем была такая компания. Вы наверно ж знаете об этом. И нас значит никуда не вывезли бо отец попал в сознательных. Тогда идеи Ленина все были, что «пролетарии все стран соединяйтесь».  

31-й год ничего нету. Начинается голодовка. Люди пухлые. Ноги как стекло налитые водой. И значит у нас пол улицы умерло. Вообще фамилии исчезли – Давидивы, Курские, Бордюгови, их не стало, семьями умерли. А мы сохранились почему? Потому что отец у нас когда значит был неурожайный год, то картошки была как торен, маленькая. И эти семьи которые были вдоль улицы, то они говорят да что это её копать. Что её копать, как она все равно как торен, мы умрем, да это все. А отец был… 5 человек это семьи, ну 7, двое девчонок умерло от дифтерии, тогда не лечили дифтерию.

Когда при расслоении отец наш попал в сознательных людей. Ото значит распространяли идеи Ленина, и колхозы там, и все-все-все, общественное хозяйства. И его значит направили в Харьков.

В якому році його направили?

Направили его з колхоза, ну по требованию Ленина, он собрав всех сознательных коммунистов уже на то время.  Ну совещания какое-то то в Харьков, я не знаю.

В якому році це було?

Ну это было уже наверно в 32-м году. Бандитизм был страшный. И одеты были значит плохо. З конопляного полотна, которое сами ткали вдома, шили рубашки мужчинам, штаны. Бандитизм был страшный. Когда закончилось это совещание. Ехали, я уже не помню з какой станции. С него сняли вот это вот все. Аааа, там дали им американские рубашки, вот такие как военным тогда выдавали, хорошего такого цвета – зелено-болотного.  И штаны дали, и сапоги. И фуражки. И бандиты значит между Харьковом и еще какой то станцией… сняли фуражку, рубашку. Но благо, что отец сохранил ту крашеную рубашку и штаны, что он их не выбросил. Многие побросали.

С колхоза людей не выпускали, потому что надо было трудодни зарабатывать. Деньги ведь не платили. Вот ну в общем жизнь такая скудная была и значить ото когда начали люди умирать от голода некому было хоронить. А у нас отец я ж ото говорю я сейчас уже осознала, что действительно… говорить вот так вот нас 5-ть человек детей, будем копать картошку. Да, папа ну она ж вот такая, вот никто ж ее не копает. А мы будем копать картошку. Выкопали картошку как терин, она в земле засохшая это, все это выкопали. А потом значит когда ото есть нечего, а у нас мать хозяйственная была, сад был такой некультурный посаженный в рядочки это все, а самосад какой там попало. И вишни сушила на горище вишни вот высыпала туда вишни, они высыхали там, варенье не из чего было варить, сахара ж не было и денег не было на сахар вот. И эту картошку эли.

Як вашого тата було звати?

Єфрим Костянтинович.

А прізвище?

Акимов.

А маму як було звати?

А маму, еврейское это имя дали в церкви, значить Фира Григорьевна.

Наш батько работал в бухгалтерии. Трудодни подсчитывал. А потом ему как сознательному доверили организацию колхозной свинофермы.

Це в якому році?

Ну это уже после организации колхозов, где-то в 38-ом год.

Це вже після Голодомору?

Да, после Голодомора. Даа, Голодомор это же некому было хоронить потому что умирало много людей.  Да, а почему мы не умерли, потому что отец сказал “выкопаем картошку”. Мать сердилась, мы это тоже, такую картошку копать (показує), для чего это… отмывали эту картошку от чернозема холодной водою с колодца, что стоял возле дома. Чистить не чистили, потому что ну было что чистить. Отец сам сделал ступу. деревянная супа с металлическим дном. Товкли значит зерно какое там было. А зерно было вот какое? Отец имел саперную лопатку, ходил по степу. Над ним все смеялись, что он раскапывал ямки грызунов, сусликов. Они ж туда зерно, кукурузу, что там… заготавливали. Оно было грязное такое. Он раскапывал хранилище вот этих зверьков. Приносил домой, мы мыли, сушили, потом толкли в этой ступе которой он сам сделал. Вот эту вот картошку отмывали от чернозема. Варили эту картошку з шелухой. Потом из дуба желуди очищали от коры такой наружной. Потом в той ступе толкли эти желуди. Потом все это просеивали через сито, мешали все это, картошку, она хоть маленькая и в шелухе, но она связывала все это. И ту муку которую суслики эти… и таким образом пекли на плите, без масло, без ничего – лепёшки делали и эли. И потом у нас была посажена грядка цибули… она была такая недородная. А весною мать взяла ёё мелкую, посадила грядку большую цибулю, и у нас была цибуля. И вот соседка, которая не копали картошку, ничего, у них детей не было…

Вот, да. Так я еще не… упустила, када в ета… созывал Ленин на совещании туда, то им дали еще кроме обмундирование ото приличного такого, дали еще, это, книжку “Кобзар”.

Шевченка?

Шевченка. И ета… стихи… этого… немецкого поэта Гейне. Не философа. То есть философ Гейне, а это значит очень хорош… хорошие стихи у него. И у нас две книжки, так у нас неграмотные… Когда фотографировались, с Лимана приезжали  фотографировать, вот, своих фотографов в селе, это, не было, это было слишком высокое искусство для селе неграмотного… Так брали у нас книжки и фотографировались, с этими книжками, сейчас это смешно, а тогда это было грустно страшно. Красивые женщины. Соседка Курасова, которая умерла, от голода, она осталась у нее фотография с книжкой и еще вот так рука значит одна тут держит значит этот книжки, Кобзар… Она брала. Ну мы уже когда читали, потом грамотными стали, в школу стали ходить. Вот. А другой, значит, на этажерки… Отакая от этажерка. И все. Красивые фотографии делали.

А ви кажете, шо вона померла від голоду. А як її було звати? 

Ніна.

А прізвище? 

Курасова. 

По-батькові? 

По-батькови я не знаю. Батько… Ми ее просто Нина звали. Молодая.

Ну вона проживала тут у вашому селі? 

Она невестка была, да. Она невестка была, с другого села невестка была. Курасова. 

А з якого села? 

З Тернов.

Ага. Це воно було там поруч десь? 

Рядом. Рядом.

А ви кажете “молода”. А не знаєте, якого року народження, чи скільки їй тоді було років? 

Не знаю. 

А ви почали розповідати історію про цибулю і вашу сусідку 

Ага, вот значит грядка цибули возле межи с этими Курасовыми с этой Ниною и значит это у них один сын был, вот эта невестка и двое стариков. Ну це они умерли в голод. Да, и когда были живые… и отеки такие страшные были, ноги как колодки, а я стою в маленькой хатенке, так называли маленькую комнату, где русская печь. И одно окошко там, и мне видно, что эта соседка рвёт цибулю нашу.  А мы знаем, что голод, что нельзя это раздавать, мы ж погибнем, это тоже… я говорю маме “Мама, а тетя Таня рвёт нашу цибулю”. И мама значит вышла. А форточка открыта и мне слышно их разговор. Мама говорит «ну, кума», а в сели все ж кумовья там, дружно там жили. «Кума, ну что ж ты это… ну ты ж видишь у меня дети, пятеро… ну как я ето». Вырвала значит пять кустов цыбули и даёт «ну не рви ты пожалуйста, мы ж все помрем, бо ж голод такой». И плачут оби. Я смотрю на все это и сказать ничего не скажу. Пришла значит мама, расстроенная такая. Ну я как посмотрела на её ноги, а они… а я тогда говорю «ну шо ж ты ей раздаешь цибулю, когда мы тож в такой состоянии». Она говорит но ты б видела её ноги стеклящие, опухшие все. “… они умрут, не сегодня завтра, они умрут”.

А чи були такі, хто не хотів добровільно здавати до колгоспу своє господарство?   

Ну, я ж говорю, что те кто не хотел сдавать, они были куркули. И их высылали иль на лесоповал, или Сибирь.

А хто їх висилав?

Правительство. Правительство тогда было такое вот жесткое.

Чи були обшуки у цих куркулів?

Приходили зерно забирать. Так как у нас забирали зерно. Вообщем мы остались голодать. Они не голодали, потому что они не давали это зерно, они питались это нормально. И их ото… в колхоз значит не поступают, живут нормально. Тут умирают, некому хоронить, нет сил, а они к этому непричастны были. И называли КУРКУЛИ они тогда.

А хто до них приходив забирати це зерно?

Ну как кто? Были председатель сельского хозяйства – коммунист, секретарь сельского совета – коммунист, милиция, все это організовували с милицией, это государство.    

На ці трудодні…

100 грамм хлеба давали за трудодень.

Виходить ваш батько підраховував ці трудодні?

Ну, а как же.

А хто видавав людям цей хліб?

Ну как, кладовщики были.  Отец учет вел, а те значит видывали.

Ви казали, що коли був Голодомор, то дуже багато людей мерло. А хто ховав цих людей?

Хто ховав людей? Вы знаете, по несколько дней, они лежали, некому было ховать. Народ был ослаблен. Куркули вообще к этому отношения… вообще не хотели к этому мешаться. Ни в колхоз сдавать это все, ни вступать.  Ну и собирались потом, кто как может. Собрали и на повозки. Везли на кладбище. Хоронили в общую яму. На кладбище в силе Ямполовка, есть это кладбище на горе там возле керчи. Так вот в это общую яму хоронили, без христов там, без всего.  

В ці роки коли створювався колгосп, чи виникали конфлікти між куркулями і…

А как же, и к нам это приходили «шо ты себе это думаєш, на голод семью свою обрек» – куркули. Ну, мы жаловались конечно, что действительно они нас преследуют. А их потом высылали в Сибирь на лесоповал, там они и были. Акимовых много в России.

А було таке, щоб люди десь ховали їжу, щоб її не знайшли, куркулі ховали десь щось?

Конечно. Закапывали все. Доступа не было. И не делились они. И их за это коммунисти, коммунистическое правления их высылали. Потому что жаловались, что их преследовали во таких вот, какие действительно все отдавали. Оставались ни с чем.      

1. Місце запису: місто Умань;
2. Дата запису: 30 січня 2008 рік;
3. Хто записав: Сергій Буковський;
4. Респондент: Шевченко Олександра Олександрівна, народилась в селі Гутницьке, Олександрівський район, Кіровоградської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Гутницьке, Олександрівський район, Кіровоградської області.

Олександра Олександрівна, як батько і мати вас називали в дитинстві?

Шура.

І тільки, інших не було, от як ви гуляли на вулиці, як вас кликали?

Шура. А от уже ж офіціально по документах, в школі там запісь робили, то Олександра.

Любили вас батьки?

Батько дуже любив і я його.

А мати?

І мама любила, ну я була сама менша і на батька я похожа, то батько мене дуже любив. Всіх любили і старшеньких дівчат, ше було дві нас – Ніна, сама старша з 20-го року народження і  Варя, Ніна – 19-го, а Варя – 20-го року.

А де ви, в якому селі ви народилися?

Я народилася Гутницьке Олександрівський теперішній район Кіровоградської області.

І шо це було за село: велике, маленьке? Хто там жив, які люди, заможне село було?

Значить, село було невелике, десь 180 дворів було приблизно так. Стояло на узліссі Чорного лісу, оцей шо від Знам’янки йде туди. Ну було зелене, річечка, ставки були, садів дуже багато. Ну хатки були біленькі, як раніше. Гарне село було. Мені подобалось. Люди жили дуже скромно, були роботящі, дуже роботящі люди були. І такі урівноважені, порядні. І діти вони виховували, нас такі, як і самі були виховані. Ну пам’ятаю, шо бувало наробиться чоловік, іде додому з роботи, жили ж бідно тоді, босий, штани на ньому полатані, сорочка порвана, там кепка якась на голові, несе вилка чи граблі і співає на все село. Зараз цього немає, шоб люди співали, ходячи, десь йде і співав. Дуже збиралось багато молоді  в неділю, як був вихідний, співали, робили, старалися робить, а тільки…

Вибачте, це ви кажете співали коли, оце до колективізації це ще все було?

До колективізації і після колективізації тоже. Я ж пам’ятаю колективізація – це 29-ий-30-ий роки, ну а мені вже ж було вже років 8-10-ть. Я пам’ятаю, як збиралося багато молоді, співали, в цьому була втіха людям. Збирали не раз збори, чоловіки, особливо, дуже супротивилися. І жінки теж дома ж пиляють, шоб він таки не йшов до колгоспу. А треба було йти.

Олександро Олександрівно, от я багато разів чую, шо треба, треба, треба, ну ви ж не хотіли, батько не хотів?

Звичайно не хотів.

А чому ж треба, чого ж люди пішли?

А як же?

Ну взяти не піти, ну я не хочу.

Були одноосібники в нас, дехто оставався одноосібник, так їх же, їх тиснули з усіх сторін, вони були як не радянські люди. Треба було йти, всі боялись. Як не підеш, то можеш бути, вже пізніше були вороги народу, а це були як куркулі може. Я пам’ятаю, як розкуркулювали.

А шо це таке куркуль?

Куркуль – це нібито повинен бути багатий чоловік, який має ше і робочу силу, у його єсть наймити, які працюють на нього і він ніби як експлататор. Ну допустім в нього сім’я велика. Но він цей куркуль завжди працював сам коло землі, по господарству. А вже як наймит був, то він же ж помагав хазяїну, бо вже в хазяїна було таке господарство, шо він не зміг його сам обійти. І я пам’ятаю, шо люди дуже сперечалися, не хотіли і село як опустіло. Зігнали коней, корів до кучі до однієї, там порося в кого було, кури навіть. Це було велике горе для селянина, залишитися без нічого. Воно ж наживалося своїм трудом, дуже багато років людина складала копійка до копійки і треба було отдать. А там даже гурт великий, то там трохи і не було часу, там був падьож, там коні пропадали, і корови. І в кожної жінки серце билося за своєю коровою, вона за нею ходила, вона її доглядала, вона годувала сім’ю. А тут треба отдать.

А ви бачили, як ведуть, наприклад, корову чи коней туди до клубу чи де збирали їх, як жінки вели ви пам’ятаєте?

Плакали, звичайно плакали, а чоловік вів, бо треба вести, він знав, шо інакше нільзя зробити, треба одвести, він вів. І батько одвів двоє коней, такі гарні були, одвів. І стало сумно нам у дворі, бо в нас не було вже ніякого хазяйства, нічого не було.

А ви пам’ятаєте той день, як це було, коли батько повів коней?

Я не пам’ятаю, я пам’ятаю той день, коли коні ше в нас були і це була дуже рання весна. Не знаю скільки мені було років, років 5-ть може. Розтавав сніг, бігла вода, шуміла вода, сонечко світило так, так ярко світило сонце. А батько вивів коней і напував. Напували в таких довгих жолобах, називали жолоб для коней, наливали туди води і батько привів і стояв ждав поки вони нап’ються, а я лежала на печі і крізь вікно мені було видно це. Це я запам’ятала на все життя.

А скажіть, будь ласка, ви жили під Чорним лісом, от в ліс ніхто не пішов там партизаном чи з зброєю і  в вашого батька якась зброя, рушниця, шось таке було?

Нє, була в нього один час рушниця, я знаю, вроді як охотніча, но де вона ділась я не знаю. Ніхто не ходив в ліс, бо вони находилися вже, була громадянська війна, то тікали у ліс люди ховалися. Там була і Маруся, там був і Махно, там були інші оці загони, оці ж білогвардійські. І люди боялися всього, боялися кожен іде-іде загін якийсь у село і приходять, і кажуть: «Оце так самих кращих ваших людей давай в список». Список забрали, оце будуть заложниками, «якшо наших вб’ють, значить усіх постріляєм». І так загинув мій дідусь. Ше до колективізації, як в нас робила молотарка. У селі була в одного чоловіка молотарка і він по всьому селу їздив і в кожному дворі він молотив зерно. Ну а там, тоді ж йому платили за це люди там скільки зерна, чи скільки. І я пам’ятаю, шо в нас в ночвах стояло, ну ж знаєте, ночви шо таке, балії такі, стояло багато риби, наловили із свого ставка, коропи.

А як голод, от 32-ий рік, як це починалось, ви пам’ятаєте? Чому він трапився, чому це все взагалі трапилося, як ви думаєте? Як це починалося?

Ви знаєте, ми тоді нічого не думали, як він трапився, ми тільки спостерігали, не знали чого це. Хліб був тоді, а тільки його вивозили. І осталися пусті комори колгоспні. Хотя колгоспники і хто працювали мало получали, ну шось давали на трудодні, а потім вже ж нічого не дали, бо не було шо і почався голод. Ну це страшно пригадувать це. Я пам’ятаю, шо їли і бур’ян їли різний. Ці цвітки із акації різні сушили, казали, маторженики на них. І ше з різних бур’янів пекли такі маторженики. Ну і було так, шо нічого було приготовить сім’ї їсти. Саме хуже було матерям, в яких була велика сім’я, треба чимось прогодувати. Почали помирать діти перші, а потім старі люди, а потім вже дорослі такі, котрі працювали. Я пам’ятаю, батько наш був пухлий. І приїхав він із степу одного разу, його довго не було дома, бо працював на Бугайовому полі, це шо коло другого села, за Чорним лісом, Бугайове поле називалось.  І він приїхав днів через три і він такий товстий став, обличчя в нього таке товсте. А я каже: «Мамо, чого це він такий товстий», а мама: «Доню, він пухлий». Од голоду пухлий. Я пам’ятаю, я перший раз побачила батька батька такого пухлого.

А у вас забирали щось із хати, з подвір’я?

Не було чого забирать, вже пусто було, все забрали, шо було. Ну сказть, шо в нас зерно якесь було – ні, було тільки те, що проїсти треба було. Нічого не було в нас. Я пам’ятаю, в нас стояла комора лита, жилізом крита, це ше до колективізації, і там були закрома на кожне зерно, окремо там жито, пшениця, може просо чи ше. Я пам’ятаю, туди зайдеш, так пахло там хлібом і свіжими дошками такими. То потім же ж ту комору, зняли вверх, жилізо забрали для колгоспу, а стіни розпиляли, вона лита була. І в нас, як уже після колективізації, то в нас зерна ніякого, ніколи не було. Якшо привезуть, було якийсь мішечок чи клунок, то це й багато вже.

Так оце шо змінилося, шо до того, до голоду були співи, як голод, то це тиша стала?

Тиша, село завмерло. Хто ж буде співать голодний, люди ходили, як привиди. Ніби не знали, шо це його хата, шо це його сім’я, він знявся десь пішов, десь його застала смерть. Люди вмирали не тільки у своєму дворі, чи у своїй хаті, де зустріла смерть, там і мав померти, чи на городі, чи десь в березі, чи десь до лісу пішов може думав десь знайти поїсти, там помер. І село пахло мертвечиною.

А як це пахло мертвечиною, шо це за запах?

Чути було запах мертвяка, такий якийсь солодкуватий, приторний запах, дуже неприємний, дуже неприємний. Ну я ше мала тоді була, я не знаю, як оце розказать, шо я тоді відчувала, но знаю, шо оце таке було, шо неприємно було отак дихать, ти повітрям. Пока десь отак як з села дальше, то там свіже було повітря, а як заходе людина у село, то чути шо єсть трупи і несвіжі. Бо не всі знали, де хто, де дівся чоловік, даже з сім’ї, не стало там дитини чи батька, не знають де він дівся, а він десь помер там, лежить, може й не один день. В мене, коло нас була подружка, жила, Дметрики сім’я, Дметренко Дуня, в неї було три брати старших, а з Дуньою ми дружили, ну в кукли гралися, в різні дитячі ігри. І одного разу, я пам’ятаю, несуть, глянула – несуть Павла в ряднині і спереду іде, держить за два кінці і з-заду держить за два кінці, вдвох несуть його і Павло дивиться, такі були голубі красиві очі, дивиться в небо. Я подивилася і думаю, шо ж таке, чого ж це він дивиться. Я зайшла в хату, кажу: «Мамо, Павла понесли на кладовище, чого він дивиться?», а вона каже: «То в нього така смерть». Через кілька днів питаю: «Мам, а де Дуня, шо її не видно?», а вона каже: «А вона ж тоже вмерла». Це ж ми рядом жили, там не було ні плачу, ні зойків, ніхто не йшов за ким хоронили, не ходили тоді, бо кожен тоді ледве-ледве жив. А хто більше, то однесли і була величезна яма, вони скидали всі майже трупи і не завертали, доверху і накидають. З другої сторони нашої хати жили сім’я Мочарів, четверо дітей було. Всі четверо померли. Пам’ятаю, дівчинка Галинка, така невеличка, їй, мабуть, півтора року, може до двох, то вона ходила по всім селу одна, бо маму ж посилають на роботу ж ганяють, вона одна іде по селу і на ній одна сорочина, вона розв’язана, така ж не одягнута, як слід. І підходить до кожного і питається, дивиться в очі на дорослу людину і питається: «Їсти?», вона тільки знала два слова «мама» і «їсти», но вона так казала «їзі», людина ж не дає їсти, бо немає чого. Вона другу людину десь побаче, вона підійшла теж од неї «їзі». Був Сірьожа Крішний, дуже він переносив голод погано, завжди він просив їсти: «дайте хоч кусочок, хоч крихітку дайте, може сухарик в вас єсть». Просить у людей у кого немає, люди одвертають очі. А потім, я пам’ятаю останній день його, сиділи біля нашого забору, так присів на почепки і такі у нього розові, не рум’яні, а розові щоки, горять, наче хто його підмалював, а чоловік стоїть, дивиться на нього, каже: «Сірьожа, дуже їсти хочеш?», а він каже: «Нє, не хочу». Таким голоском відповів, дуже, він знав, шо він не хоче вже, бо він вже помирав. Так він помер.

А священика не було в церкві?

Та ні, шо там говорить. Я пам’ятаю, в нас бабуся була, вона вмерла в голодовку в 33-ім році і мамин брат помер менший теж в 33-му році. Бабуся, як була жива, а вона сама із Суботова, де Богдан Хмельницький, вона звідти родом. І такий в неї голос гарний був, вона так співала. І от на ці вечірні святки, ніхто ж їх не святкував, бо не було, шо їсти в хаті. І ми сиділи, нас троє дітей на печі, і коло нас бабуся сидіть. І вона почала співать ці свята, ці ж вечірні, шо вечерю носять пісня, щедрівки. І таким голосом вона співала, а ми ж кажемо: «Бабусю, не співайте, хтось почує та виженуть нас із хати, із школи виженуть», – це старші дівчатка кажуть, сестри, – «Виженуть із школи, не співайте». А вона, мабуть, остання пісня в її житті була, вона аж очі заплющила, голову вгору підняла і так виводила на всю хату. А про батюшок, про священиків ніхто не міг говорить. Один був в нас в селі Колігін Марк Филімонович, був вчитель і з батюшків він. Но він був вчений і він вчив дітей, а потім його посадили. І він сидів довгий час, десь в Архангельській області. А жінка в нього була така розбитна, поїхала і привезла його додому. А потім він працював ше в одному селі Покровки після того, рядом село наше є. Після того там ше працював. Такий був здоровий чоловік патлатий, красивий, повний і дуже гарно співав. Оце із батюшок був вчитель. Як кажуть, як поніміли, ніхто не плакав, ніхто не голосив, ніхто не скаржився ні на шо, люди мовчали і мовчки вмирали. І я пам’ятаю, я ж кожен рік їздю, оце недавно була на гробках, я проходила те місце, де була яма, її вже ніхто не пам’ятає, шо там та яма була, її вже загорнули, скільки трупів. Я пам’ятаю, шо виглядали руки, ноги із-під землі, прикидали трохи і так вони виглядали частково. То ніхто не згадав, шо там була. Уже немає тих людей, отаких, як оце ми, мого віку, за 80-т в селі майже немає. І я одну фотографію зробила, шоб, в селі там Портнов, наш уповноважений і я вже 10-ть штук відвезла в село роздала людям, бо осталися тільки внуки, правнуки тих людей. Я вже не пам’ятаю, якого вечора, но тоді коли десь Різдво, вечерю носять, оце тоді було. То ми сиділи на печі всі, і голодні, і холодні, піч, правда, топилася, було там пристанище, і бабуся оце співала. Бабуся Марійка була дуже співоча, померла.

Це був який рік?

В 33-ій році вона померла. Ну це так тоді було.

Взимку?

Да.

А Паску не пам’ятаєте в 33-му?

Ні-ні, тоді не було ніяких Пасок, нічого. Не було чого їсти в кожній хаті. Уже в кого була корова, но це дуже рідко, може, не знаю скільки корів було на все село, то може їх там молоко коли було. Люди жили, бідували страшно. Я пам’ятаю, вже в 34-ім році батько привіз додому десь може не центнер, менше зерна і випали отак, під цією ж іконою, прям під Миколаєм, отако в куточок висипали, ми поставали, п’ятеро нас, батько, мама і нас троє дітей і дивимось, шо у нас в хаті є зерно. Мабуть, мама зварить нас галушок, дуже любили, може які коржі спече, бо на хліб ми навіть не розраховували, бо там дуже ж його небагато. Літо 33-го, люди даже ходили на степ і рвали зелені колоски і їли їх просто, це було дуже скрутно, не можна цього робить, бо багато помирали від цього. Ну а оце ж перший раз, як це лежало зерно в хаті, я пам’ятаю, його було небагато і ми, на хліб ми не розраховували, аж потім уже у 4-ім році почали продавать хліб у магазині і тоді вже хліба наїлися. І всі, хто вмирав, не думали ні про печиво, ні про булки біді, всі про чорний хліб, отак шкуриночка чорного хліба, хай вона спечена в попелі, ото про те мріяли люди. Якби тільки тоді кусочок хліба. Одна дівчинка казала: «Якби мені такий кусочок хліба, як замаска чорна, я б його з’їла, за один раз я б його не з’їла, я б його оставила ше на другий раз».

 

1. Дата запису: 1 жовтня 2021 року;
2. Місце запису: село Брусівка, Лиманського району, Донецької області;
3. Записувала: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Брусь Ганна Михайлівна, 4 лютого 1926 року, народилася в селі Малий Хутор, Чернянського району, Курської області;
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Малий Хутор, Чернянського району, Курської області.

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка, як вас звати?

Брусь Анна Михайловна.

Коли ви народилися?

4 фівраля, 26 года.

А де ви народилися?

Купська область. Еее. Купськая область, Чернянський район. Поссовєт… Больщанський поссовєт. Село Малий Хутор. 

Ага. Ее. А як звали ваших батьків? 

Михайло. А Пілагєя – мати. 

А якого року народження вони були? 

Ну, батько вмер… Мати вмерла у… У 90… У 85 году. 88 було. 

Ага.

А батько вмер… на 92 году. 

А можете розказать про свою родину. Чим вони займалися, ваші батьки. 

Ну чим. Землю обробляли. Землю обробляли і ті, і другі. Мати була там з села, за 15 кілометрів родилася. А батько тута це в цьом хуторі. Ну а тоді ж так, як… як от тепер познакомились там. Начали розкулачувать, і ту… мать… мати сюди переїхала. Чоловіка її первого вбили. Война була. Вона переїхала до сестри. І туточка це з батьком познакомилася, жила. І ото вона вийшла замуж за його. Ну вона… Вона старша на 6 год од батька була. Батько… батько наш на 92 умер. А мати на 88-м. Ну 88-м. Мати… Мати родилась в село Окуні. Курська область була. Окуні. Це ж Окуні. Роєвка. Роєвка тоді, і ще село там. І тоді Окуні. А там тоді вже Старий оскол. 

Ага. А ви казали, шо розкурку… розкуркулювали там людей? 

А як же! Розкуркулювали. У колхоз шоб уступали. Шоб уступали в колхоз, розкуркулювали. Діда 9 душ дітей було в його і їх двоє. Самі робили. Наймичків не було. Дві коняки було, корова була, вівці були, ну порося. Ну 9 душ дітей. Батькові вже 13 год було, він начав уже з короней. Дід орав, а батько скородив. А вязать уже, вже за батьком сестра була Наташка, ото в’язала. Бабушка храме… Храма була. Вона не той… Дома була. А вони робили. Наймичків не було. А дом тіки хароший був. І ото жалізом укритий. Через це розкулачили. А тепер он по дві машини. В машину того курлака все ж не влізе. Чи влізе. І з усім тургом. Отак розкулачили. 

А тільки дідуся розкулачили? Чи ще когось із родичів розкулачували? 

Батька. Батько тіки построїлись. Хату тіки обмазали. Ше не поновляли. А нас уже четверо було. І ото там построїли тоже хату, там вимазали. А батькові родичі дали тоже винбару, шоб построїли хату. І ше й не… не помазали. Ну свиня хароша була. Корова… Це брат материн дава харошу корову. Вона давала 35 літрів молока! Оце ми жили нею тіки. Ага. А тоді мати так уступила, ну записалась в колхоз. А батько… Чо він, я не знаю, чо він мєдлів, чи шо… І прийшли й забрали. Коня забрали, свиню, 20 поросят… Я дивилася, стояла на скамейці, і дивилася в вікно, як поросят… 20 штук поросят кидали… Така велика кашолка, а свиня на всю повозку лежала. Тоді віз називався. Віз. Ага. І забрали коня того, і все, і лати. Одна хата була покрита жалізом, а друга соломою. А воно ж холодно вже було. Забрали жалізо там, і лати забрали, все заб… Як курлдацький син. Як курлацький син! 

Угу. 

І ото його забрали. І ото він 5 місяців… Той… Ну тоді одпустили. Там один, видно із родичів… Діда сестра вже не була, а він коріспон… Чи шо… О. Ну ото як кажуть, шо передає там чи шо там. Так по… Він поміг! Ото його одпустили. А тоді він вже в колхоз уступив. І ото робили в колхозі. Ну, ми то коровою жили. А то люди вмирали! Люди вмирали! У кого коров не було. Ну мама і помагала. За 9 кілометрів мати на коромислі носила молоко. А кушени ж тоді були по 3, 3,5 літрів. На коромислі. 9 кіломєтров. І вона купи ото… Мукички на стакан продавали. Є ж же… Робили ж по заводах… То шо… Може крали, може получали там, чи шо… Ну продавали на ринку. А вона купе то пшона і ето… А спориш той на захват. Коров пасти, а ка… Скариш… Спариш! Їли ліпьошки із паришу. І ото мати насуше. Тоді стакан… по стакани, просіє, а тоді трошки мукички, шоб держалося. Трошки мукички. А то молочне варила. Казали рябчик. Трошке затр… Затірка. Ви ж знаєте. Затірка. А трошки пшонця. Рябчик, каже нам. І ото сиру нам, ото… То ми так жили. А які уступили в колхоз. А бідні ж. Так тим пом… Тих одкр… одбирали, а тим помагали. 

Одбирали в багатших і помагали тим, хто вступив у колгосп? 

Да. 

А як помагали? 

Ну давали там стіки харчів там чи шо там. Як помагали. Шоб не вмерли з голоду! Шоб робили в колхозі.

А які були це харчі в колхозі? 

Га? 

Які це були харчі? 

Ну… Я… Ну це я вже помню. Це вже більша була. Там котьол варили на цьому… На …. на полі. Катьол варили там. І ото в миски насипали. І ми там ото тоже туди той і нам там трошки давали. Ото така…. така. Ну єслі одбирали там, напрімєр, хліб одбирали, чи шо там таке… Чи муку чи шо там. Ну потрошки давали там, пом… Шоб не померли. І в кого коров не було. А чо коров не було, я не знаю. А в нас карова хароша була, то мама…

У вас корову не забрали? 

Нє. Корову не. Уступили ж у колхоз.

Ну свиней же в колхоз забрали? 

У колхоз забрали. І нічого не дали. Коня забрали, і повозку… Забрали все. Нічого не дали, й копійки. І лати, і жилізо забрали. А діда на 10 год одправили на Вацов десь. 10 год сидів.

А за шо йому дали 10 год?

Розкулачили.

Як куркуля його одправили? 

Да. Як куркуля. А дітей пов… У нас вони жили. І тоді оце де мати жила. І тут розкулачили материну сестру. І ці в нас. А вони ж ходять, та тої материне барахло забирають… Та це ж каже моє. Нє, каже, це курлацьке. Курлаки і там вже. П’ятеро дітей було робочих… Не держали, нікого не держали. А.. А.. Ну хата хароша. Ну робили ж! Трудилися! Як і тепер. Хто трудиться – той живе. А хто не хоче робить – той вже бідно живе. І пєнсію таку заробив. Я в колхозі жила. Ну я, канєшно, пєнсію малу получаю. 

А коли розкуркулили діда, то їх із хати всіх вигнали? 

Вигнали. Хату забрали. Вінбар у колхозі поставили. А вони у нас жили… тинялися по.. по тих… Де в нас нікого… Материна сестра – там сім чоловік. Діда погнали. А материної сестри чоловік на Донбас утекли. На Донбас утекли. Тут у шахту поступили, робили. На Донєцку. А тоді і… уже через три годи і їх забрали туда. А дід 10 год одсидів. 

І повернувся? 

Повернувся. Ну він не довго жив. Вже… Я вже його знаю. Тоді я не знала, я ж мала була. Ну. О. І ото так. І хату забрали. Все розкулачили. А тоді, оце батько, тоді сестра, тоді брат Гришка, і ото як розкулачили, а він йому 17 год, як поступив в конюшню, пока й война началась, в конюшні. І ото він там хатку построїв, поганенбку, з бабою жив. А так усі порозходились. Повис… Повиходили заміж ото. Ну в колхозі ж робили. 

А в колхозі ви казали там їсти давали, а гроші платили? 

І копійки не давали! Було оте єслі трудодень заробить, шоб стіки там зробила, назначили – тоді трудодень запишуть. А то й трудодня не писали! Отак. 

День одробив і не запишуть? 

І не запишуть. Єслі не… не виповниш… ну на… на… на цей… на трудодень. На цілий день – трудодень. А на трудодень кур… кукульку давали. Де шо од війки, то од віялки йшло. То чечевицю, то війку. А війка – це свиняча їда. Отак давали. Урожаї які були, страшні урожаї були. Це вже я вже знаю. А де вони дівали? Де вони шо дівали? 

В 32-33-му були урожаї?

Були урожаї. Хароші. В нас там урожаї. Не поливалось, нічого. От тіко од Бозі, од дождя. А врожаї були. Ну в нас там більше жито сіяли. Жито. Житній хліб був. Пшениця там мало сіяли. А так усе: й просо, і гречку. Усе сіяли. І ото, коров не було в колхозі. А свині були, вівці і коні. Коней 80 голов було. Коней було в колхозі.

А коли оце ви казали, ходили по хатах і розкуркулювали – до вас тоже приходили? 

Приходили. Сіки раз, я знаю. У нас був, це він 4 брат, 31 года. А мати… Батькову підйовку називається… Ну костюм. Він же раньше був шерстяний. Щиталися це празничні. В церкву ходили. І вона під голови поклала Вовки. Уже нема нікого, я одна осталася це з родні.  Ага. І… Вона підклала під подушку, колись кацака тож гойдалася, на вірьовках. 

Ага.

Отака колиска.

Колиска.

Колиска, да. Колиска. А вони ходять і скрізь шукають. Мати вже позаховувала, де корова, у ясла позакопувала, де шо єсть своє. А це ж у курлаків усе забрали. Оце матину сестру як розкулачували… 5 дітей. А вона платки хароші були, шо вони багатенько жили. Тоже ж робили, землі багато було.  А в кого землі менше було, ті бідніше жили. Ага. Так вони і платки познімали з дітей. І платки познімали з дітей.  Холодно в дікабрі місяці було. І платки познімали з дітей. І они то прийшли до нас. А шо ж. А мати своє ж ховала, бо заберуть же. А брат прийшов, каже: “Поліна, уступай у колхоз, бо все заберуть. Усе заберуть”. І вона поступила в колхоз, а тоді і батька випустили. Ну він каже, шо… Він каже: “А це врємєнно буде?” То не вступав. Ото ше і  його забрали все. А тоді і він уступив. Куди ж діватись? Нікуди діватись. А колхозі шо? Косарка була, та коси. Голі і босі ходили. Не було ні матерії, не було нічого. Ее… Бу… Жінки в’язали. Нада нав’язать двінацять ків… Сімсот два… Сімсот дванадцять снопів нада зв’язать, шоб трудодень записали. 712 снопів нада завязать. А вони ж коли в’язать? А ми ж… Яка я була? Ну вже, як война началась, мені 17… 17-ть год було. Як война началася. Ага…

А у 32-33-му, коли ви казали забирали все, у вас одежу і там рушники – тоже забирали? 

Забирали. Вони ж каже – це кулачка. Материне забирали. А вони ж у нас жили, як їх розкулачили. Забирали. І рушники, і… чуть машинку заб… Швейна машинка у матері була. Так вона закидала тряпками, такими нашими. А той і машинку б забрали. Отак. А ті розкулачували. Які? Сутички, так їх звали їх, сутички. Не робили нічого.

А хто це був? 

Такі… Такі, як січас. Комуністи.

Комуністи? А це місцеві були, чи приїжджі?

Місцеві! Місцеві. Із того там, із Труда був. Один, розкулачував. А другий… А другий  з Кріпака. Клипак – це Крипацький був. У нас село було. Оце Юрївка називалася. До, до… Тоді малих було. Це Юрївка називалася. А через двір, участок називався. Там два ряда хатів. А в нас один ряд був. Од… Хатів 24… 26…

Це вулиця? Куток?

Ага. Вулиця. А через зєрок – участок. А колхоз один. Ворошилов називався. А в Красной армії – Крас… Красна армія. А то Труд, Веселий труд. Там третє село. Там церква була. То… Все. Це три села. А… Оце так було. А Крипак – він крипацький був, так і Крипак. Куди? В Крипак пішли. Крипацьку… Усе. Бо…

Аа… А одежу люди міняли на продукти харчування? 

Ходили, міняли. За… За 80 кілометрів на санчатах їз… мати їздила, платки возила. Собі ж юбки, ото такі великі юбки були… Похо… Ото же поховала. Яму вирила, так вона пів скрині. У неї дві скрині баразла було, як заміж вийшла. А тоді ото розк… Так вона вози… ходили там якось луче було. Во… Волочево називалось там. Воно далеко. А вони по санчатах отак грузли у снігу. І ото оддавали ні за шо. А шо нада? А як нада. Копійки не давали. Нічо не платили, і 20 копійок не платили. Це ше я вже знаю. І… 

А шо робили з тією одежею, шо забирали? 

У магазін, продавали тоді. У магазін здавали. Магазін такий проділи… Продавали. Оту одежу продавали. Ето платки, які по той… Усе. Одежу…

Оцю одежу розкуркулених продавали? 

Продавали. Продавали. Магазін зробили такий там, і продавали цю одежу. Я тоже… Іпдуть у магазін, кажуть – наші платки лежать. мати каже: “Мої там два рушника я бачу”. А то вона заховала то, де корова. Бо корову ше не забрали. Аби би корову забрали, то ми б померли. Ото вмирали. Один крову пас. А вже ж ну ж як… А хатів… Батько вмер уже, а мати така слаба була. А він хароший парінь такий був. І корову пас. Хартівся по… по хатках. Люди ж… Нічого їсти вже давати… Як він умер. І мати була, Кулина звать його була. Колега. вона сиділа на печі, хатка поганенька така була. Та каже: “Дайте мені хоч ліпьошечку. Дайте мені хоч ліпьошечку”. А ми пішли туди, а те приходим, те кажем: “Мам, дайте, Кулина просить ліпйошечки”. Вона каже: “Діти мої, я дам. І три ліпйошки”. Ото вона ліпила нам, а ми їли. Вона дала 4 ліпйошки. Ми понесли її. А вона сидить, отак зігнулася і кае, і ми й не бачили, коли вона їх поковтала. Оце як січас бачу, у мене на глазах. А мама каже: “Діти, вона завтра всіравно вмре! Вона ж тепер голодна, вона ж не поїсть там, чи шо там таке. Мені не жалко”. Ну, каже, молока я оддала, каже, я б молока пів літру налила . Продавала. Вона давала бідним тоже, як єсть лишнє. А то ж нам сир робила, сиру намасте і каже: “Діти, їжте”. Хліба ж нема. Хліба не було. А то оці ліпьошки із той… із чого? Воно ж лікарствіне тоже. (сміється, – ред)

А із чого ліпьошки? 

Спориш жали. У пі… У… На верстах у печі топили… Пліток вже не було, а пєчі були. Усушили на листах. А тоді в стакані товкли, сіяли. А тоді оце мати там мукички жменьку, шоб держалося, шоб ліпилося. Шоб же ліпилась ліпьошка. І ото вона так пекла. А корова ж була, масло було. Ше трошки масла зільє, шоб укусніші були. Ото ми оце їли. Це хліб був. А хліба не було. А тоді вже над… це.. це літо. Дали там, я… я не знаю по стіки, дали там зерно. Ну кажуть, хіба це зерно? Це ж одвійки! Віялку знаєте? 

Знаємо.

От. Крутять віялко, оце шо йде у одход, оте дали. А те куди? А один, його розкулачили, а він тутечка там був… Ке… керий називався. Ее… Керий фамілія. Сидять біля винбара, а хлопці кажуть: “Сказали, із Синянки приїхали, та каже, собранія, каже. Хто вперед убере, тому… ее… ну дадуть… перве зерно”. Убрали, а косілка… Усі мужики латані рубашки і той, ніде було купить. Не було ні матерії, нічого. Раз у місяць як привезуть там десять метрів – так по головах лізуть. Таке, як марля, як марля таке. Таке було. Ну а матері там ото знакомий був, кум він, так матері три метра через голову кинув, так вона собі пошила. Мені, кажу, плаття. А вона ж нам шила. Полотно в неї було, а вона розшиє отут тим… ну з вівці ото, тим… І кармани пришиє, і там розріже… Це наше бул… той… А матерії не було, ніде купить було. Хоч би і гроші були. І…

А скажіть… А скажіть оце в 32-му, коли зерно забирали, то в вас тоже шукали зерно? Знайшли шось? 

Зерна не було в нас. Зерна не було в нас. Я… я не знаю, як свиню забирали… Коня оце, свиней забирали, оце лати забирали, а зерно – я не знаю. Чи було? Навєрно ж було. Ну хліб ми їли, я знаю. 

А може батьки заховали десь? 

Може й заховали. Я цього вже не скажу, не хочу брехать. 

Ну ви не знали, як…

А це… Є же ж були такі хамли. Усе роздивлялися. Оце ж материну сестру розкулачили, а в їх картошки багато було. Хароша картошка. А вони привезли до нас. І за сараєм викопали яму, а.. а ті колі… не робили ні в колхозі, ніде, сусіда. І бачили. І передали. Так вони прийшли, викопали ту картошку. Заявили. Каже, це кулацька картошка. Всю картошку забрали. Ага. А тоді її оце брат в поссовєті був. Голодранці. Нічого не робили, нічо, ні в колхозі, нічо не робили. Крали та ворували тіки. Та й січа судили їх. Отак. Були отакі. Ага. Та каже: “Полько, ти до мене принеси”. А мати, в неї ж полотна було багато, каже, сундук цей, і каже, п’ять шматків. Знаєте шматки? Полотно. Шматки. Як оце в матерія скручена.

Угу.

І ето полотно таке. А хароше ж таке, льоне. І вона 5 шматків їй однесла. А вона не оддала нічого. Кеже: “Це кулацьке”. Понятно? Отак. Отаке було. А то умер. Це Воронка, поховали. І там на участку на тому ховали. У садках ховали. Без гроба, без нічого. І це Воронку цього, і в його… Ну він із кріпака був, а почіняли хати, крили хати соломою, а тоді ж люди уже платить нічим – і вони померли. Так ми бігали, а вони за… Такі здорові були мужики. І Митро називався. У його 6 дітей було. І вони померли. Я знаю, ми йшли рядом, а вони на… на ряднуху їх поклали, викопали яму не глибоку, викинули, ряднюгою прикрили і закопали. А ми оце все бачили. Ну діти остались живі. Бо мати вступила в колхоз і їм помоч давали. Ну корова в їх була. Бачиш, а він умер. А діти 6-ро диві остались, не хочу брехать. Бачиш. А на вчастку там багато померло. Но я фамілії вже забула як їх. Я знала. Ну у садках ховали.

Усіх у садках ховали? 

У садках. Сади хароші були. Яблуні, груші чи шо там. Там не садили нічого, так садок. Ето як ото туди підеш, так я боялася було ходить! Хрести же стоїть, і там, і там хрести стоять. Каже, це шо вмирали, каже це ховали їх. На грибки не носили. Нікому ходить, носить було. 

А на кладовищі нікого не ховали? 

Ховали, чо, ховали. Хто ближче. Ховали на кладовищі. 

А не було підводи, яка б збирала померлих? 

Нє, такого не було. А я вам розкажу. Це я чула сама лічно своїми очами. Пока й умру не забуду. У Полтаві, одна розказувала, там сестра її жила. А вона тутечка. Ну її чоловік робив на заводі, там у Чернянському районі. Район Чернянки. І там у їх хлів був, усе. А вона прислала та каже: “Сестра, помираємо”. Двоє дітей і він, помираємо. Каже, забрали все, нема ніде нічого, їсти ні, забираємо. Умираємо. А вона начала сухарі су… судить… сушить. Картошку сушить начала. Сиру шо ж ти повезеш. А сиру. Пок насушила, пока оце поїхала. Це вона лічно розказувала. Мама шила на машинку, а вона приїхала розказувала, плакала. Як приїхала туди в Полтаву, в село. І де нема нікого, каже, нікого. З роду не забуду пока й умру. Каже, не видно нікого, пусті хати. Увіходю, каже, нема нікого, нічого. Він лежить на… чоловік. Ну же сестри чоловік лежить на печі, каже, а шо таке? Злазить і каже, такий, каже кожа одна на йому. І каже, а сестра де? Каже, та я її з’їв! Як зів? Каже, мене, каже, мороз по тілу пішов. А діти де? Ми дітей поїли. Каже, сначала вмерла та, а та вмерла. Ми поїли. І жінку, каже, я з’їв. А тут іще, каже, оди увіходе. Да, каже, дивись, каже, свіже… Свіже м’ясо. Свіже м’ясо прийшло. Чужий зайшов. Каже, такий високий, каже, та ше й. А я, каже, злякалась. Ну вона сестрі забірала, корова була, і сальця узяла, все виладає, каже, нате їжте, ось, каже, їжте, я кладу і кладу. А, каже, а в вас дрова єсть? Каже, єсть от там на дрова лежать. А я, каже, їм розкладаю, вони вже за там… за… еее… їсти стали. Хліб… Сухарі ці дала. Не хліб та взяла там дві буханки хліба. І сухарі узяла. Картошка сушана там. Ну всього, сіки… сіки могла донести на собі. Ага. А сама каже, тоді вийшла, каже, як дьорнула. Каже, тікать. А там, каже, сіляжина. І така, лоза така красна, каже, а тут каже з другого села ідуть ще двоє. А я каже, уся вспотіла, бігла, каже, старшне, каже, не знаю, як я добігла і не оглянулась, каже, ні разу. Каже, а як ви не боялися сюди, каже, йти, тут каже, один одного поїли вже давно. А ви, каже, де були? А ми каже, в рожиті були… Не поступили в колхоз, і, каже, їм дали помочь. Хто вступив колхоз, каже, давали помочь. І ми, каже, привезли їм. Та й койка які хати, які поступили в колхоз, каже, так то живе. Це ми, каже, їм одвезли. А ви, каже, не боялись. Тут, каже, самі себе поїли всі. І я, чо каже, нічо не сказала… Я… скіки мені було. 8 год. Чи 9 уже. На другий год це уже. Ага. І ото я зроду не забуду, як вона розказувала. Такий голод був. В нас такого не було. Умирали. Ну такого не було. 

А яке це було село на Полтавщині? 

Не знаю. Не хочу брехать. Не хочу брехать. Шо я знаю, те я вам кажу. вона то казала. Но я забула. Воно ж усьо в голові отут не вкладаєця. А тут я знаю. По тому… По… От знаю Большой Хутор і Большанський сільсовєт був. І там друге… Там Роєвка, тоді Бородіно… Це все там знаю. Туди, до… до Вороніжа. Туди, на сторону Вороніжа. Оно ж діти рідненькі. Оно ж Україна була. Половина Купської, половину Воронєжської. Оце Україна була. До 37-го года. І жили. Було… Це ж батько розказував. Я ж то не знаю. Но я знаю, як перемінили. До 37-го года Україна була, числилася. А тоді уже стали… перемінили. Перемінили це ж… Стало в Росії все.

Забрали цю територію? 

Да, забрали. Забрали цю територію. А тоді, в 52-м году стала Бєлгородська область, по… тоді Чернянський регіон, Больщанський польсовєт. І село Малий Хутор. Не Юрйовка, а Малий Хутор. А Больщанський сєль… польсовєт оце був там. Оце так. А там у Полтаві оце вона тоже розказувала, каже, так я зроду не забуду, каже, поїли, каже, всіх. Там, каже, поїли один одного всі. Отак. А в нас такого не було. Бачиш, батько вмер, а тоді той пастух пас, і мати вмерла. А… а не їли. 

А в вашій сім’ї хтось помер? 

Нє, з нашої сім’ї ніхто не вмер. І дідови ніхто не вмер. А, нє, дві… Ну то не од голоду. То ше не розкулачували. Двоє вмерло. Двоє дівчаток. А ми то жили. І мати помагала. І цих із родні – померли, тіки вже пожилі… Той… ее… свекор і свекруха вмерли, материної сестри. 

А чи змогли десь батьки зерно заховати тоді в 32-33-му? 

Ну я.. Ото я знаю, шо у яслах у корові… той… І в нас був грамафон, ото такий грав грамафон і хтось казав, шо в їх грамафон є, чи шо там таке – так вони шукали. І туди заглядали. Мати думала, шо вони на сіно там і накидала там усього. І землею прикидала. Шоб, каже, шоб хоч це не забрали. Отак глибини усе… усе закрила. Де шо своє. І юбки там, і платки. Тоді ото возила… Ну міняла на хліб. А є село там… як… у Волотові… Забула, як село тоді… Новий Мір, тоді Маслівка, тоді Приліпне.

То це вона вже в Росію ходила мінять? 

Нє. Ну да, воно російське було, да. Російське. Волотове – це туди, на восток. 

Да. І там не було Голодомору. 

Там не було. Там оце ж міняли. На санчатам їздили, так по снігу. Не було там голоду. А я ж у не знаю, як там, ну міняли, їздили… Не було голоду. І у тому… Новомірі не було. Міняли. І це ж… Це тоді в Росії. Не на Вкраїні вже. 

А шо було з дітьми-сиротами? Батьки помирали, шо було з дітьми? 

Аа… А отутачка. Отут я знаю, в нас не здавали. У нас як батьки вмирали, то родичі забирали. Родичі, ще які живі, забирали. А тутечка, уже мені кажуть, це я… я тут не жила, так і здавали. Я там… чи дітдом був, чи там де. В Славянську. Знаєте Славянск? 

Да.

В Славянск одвозили. Оце Нюриной… Нюрина мати двох одвезла. Нюру оставила. А чоловік умер. А двох одвезла. І тоді ще тут одна, баба тут. Суботиха була. Вона трьох одвезла. Ну а тоді не оформляли ж там, фамілія там, якого года, батьки і шо таке… Не оформляли цього. Та баба суботиха одну взяла. Чужу. Не своя, каже… Не своя, каже. Ну, було. А двох так і не… Десь одвезли, перевезли десь. 

А для чого вони одвозили в дитячі будинки?

Нічим кормить було. Голодовка ж була.

І вони думали, шо так врятують дітей? 

Ну взяли, десь одвезли може… Ну не знаю, чи врятували, чи нє. Нюра може знає. Можеть вона знає. Ну каже, ходили вже, й мати ходила. Мати її вмерла, вже я знаю. Я тут була я. Я із 47-го году тут живу. 

А Нюра ція жива ще? 

Нюра? Ви ж були в неї. 

А. Ну це Люба мабуть туди поїхала. Ага. 

Ага. Жива вона ще Вона на три года старша од мене. Вона 23 года. Ото мати двох здала, а її оставила. І ото вона ото живе так. Їй уже скоро 100 год буде. Ну їй 96-й, а вона на три года старша од мене. 

А оці активісти, які забирали в людей продукти і одяг – вони могли його собі забірать? 

Забирали. Забирали. Бачили, шо жінки юбки носили, платки носили. Чи купували, чи так забирали. Не скажу. Но це, шо магазін забирали. Оце. А люди ж бачили. Каже, он платки, каже, наші, юбки наші, каже. Отак.

А дідові вашому хату не повернули коли він вже вернувся? 

Хто то повернув! Ото… Винбар построїли з його із хати. Винбар у колхозі построїли. А дядько Гришка вже, конюхом робив, йому там один старший конюх Андрій помог йому, там хоч і такі, із колхоза трошки виписали. Постраїли вони двохкомнатку, хатку. І ото він там жив із бабою удвох. Уже вдвох жили. А то всі вже. І… Нє. брат ще не жинатий був, із 22-го года. Із… Із 22-го года він. А Гришка цей… Ну було 17 год йому… Я забула. Ну їх 9 душ було. Ото таке. І ото вони …. І ото вони… ето… жили. Ну ніхто не вмер. Ніхторт не вмер. Мати… Ше я то вам таке скажу… Матипіде мінять, баба в нас жила, а корова хароша була. Ну вона здоє, а її ж ті… дочки прийдуть, а їм молоко подає. А нам попалам з водою зваре. Баба це така була. Батька вже мати. А ми… Она зваре собі, а ми її поїми. Чавунчики такі ото, рогачі ж були, та кочерга була, та лопатка, хліб сажали. Ага. А ми… Це ж добріше. Ми поїмо. А дядько ж прийде, та й обідеця. Ну шо ти, каже, поїли. Поїли все. А своє стоїть. Наше ж хуже, а це добріше. Ото таке, таке було.

А чи можна було колоски в полі збирать тоді? 

Колоски не давали збирать. Сумки одбирали. Пока свій обїжчик був, то ше можна було. І оце тут буряки, і отут анави ж рили… де буряки були. І ми… мати… Із тряпок помиє сум… пошиє сумку через плече, а ми ж уже убрано. Нема ні… ні копнів. Копни знаєте? Це ж копна. Я… мати… Батько косе, а мати в’яже. А шоб вона заробила трудодень, а я копни кладу. А брат з 28-го, а сестра з 27-го году, а вони носять сно… А мати невеличке в’яже, шоб ми підняли. А я копни кладу. А клопна – це чотири христя, по 15 хлопів. 4 христя, копна називається. А тоді оце копни звозять, у… у стіг. У стіг кладуть. А кла… клали такі старіки, ше возможні були. Мужиків вже повбивали, це ж після войни вже. Мужиків повбивали. Так вони… еее… ото, складали ті снопи. А тоді каже, хто вперед помолоте, тому авансом дамо. Всі, і я участвувала там. Віяла, удвох. Сама не покрутю віялку, а вдвох. Та відтіль, а та відтіль, і крутили віялку. А старші носили, то де зерна хароше, носили туди. І оце на тачки, тачки зробили такі, воєнні називалися. Воєнні коні стояли, не їздив на їх. І тачки ці… Ці тачки і накладалися мішки. А дороги не було. Пісок такий… Там оце. У нас тут був же чорнозьом, а туди до Чернянки – там пісок. І оце коні, колеса загрузають до половини. Коні страшне. Як до… Вони каже, то туди, то туди. Не хочуть, вже знають, шо там нізя. Ну все стаують… Усе… Возили. Ото возили. 

А після збору урожаю можна було колоски пособірать? 

Та їх уже не було. Пустили вівців. Вони зразу пособирали. А то сумки однімали. Ее… Пока свій був, то можна, каже, ховайтеся, каже, бо аж з Чернянки сюда… Були ж такі, шо каже, собирають колоски там і се… А ми тоді, хто куда. Хто в канаву, хто в буряки. Буряки, канєшно, свекла така була, і канави такі. У канаві. Так одний ліг у канаву, заничив, так чуть кінь не задавив його. Гнався за ним. І сумки одбиралися із колосками. Так ми тоді сумки… Мати каже, скіки сумок… Як ми тоді оце пучок наберем, пучок наберем та зав’яжемо так, та прив’яжемо, а в нас платічко було, шо… Ага. Прив’яжемо поворозкою. Ага. Другу… У другу. У сум… У той… Поки можете, ще запхньом туди. Пока. А як об’їжчик – тоді вже тікай. Воно ж не без сумок, він же баче, шоб без сумок. І тікаємо. І ото на городку. На який попало город, аби ближче. Аби втекти, шоб у картошку ту впали, то шо там таке. Отаке. А як тіки оце звезуть, і звезуть копни, оце по… молотілку привезуть і молотять. І… а тоді у другий колхоз. А тоді в третій. Одна молотілка на шесть колхозів була. 

А якшо це із цими колосками ловили, то шо було?

Колоски ці мати сушила, а тоді обминала. А тоді були такі… ногами, ці штуки були, знаєте? Ви не знаєте…

Знаємо. 

Знаєте?

Да.

Отакі ногами… той… І топтали, і крупу робили. 

А чи судили людей за те, шо оце вони крали колоски? Якшо когось спіймали.

Нє, не судили. Ну діти були. Зрослих же не було. 

Дорослі не ходили? 

Дорослі нє! Ти шо! Дорослі було возьме свекли і буряк у карман. За буряк і судили. В карман насіння возьме, молотять соняшники…. В карман насіння – судили. У Валуйки… Знаєте Валуйки? Отуди. То ново… тоді Валуйки. А тоді придумали судить на місці, на місці. Посудять на місці, шоб робив задурно в колхозі. Судили так. Шоб задурно робив. Скандали такі були. І так ночю, чи ночю, чи в полуночі, яка хужа робота – ето, стукають в вікно, іди там роби. Іти там роби. Отак робили, так судили. Думали. то в Валуйки там. А то оту  на мєсті судили. Отак робили. 

Чи чули ви про чорну дошку? 

Чорна… Нє, за це не чула. Шо це чорна доска.

А чи можна було з села кудись виїхати? 

Нізя було. Не давали паспорта. Не давали. Ми вже взрослі були, уже це ж послє войни, не випускали с колхоза. 

А в 32-33-му можна було получить паспорт і виїхати? 

Я за це не знаю. Ніхто не виїжджав. А ті утекли, ото ж я ж казала, шо материної сестри чоловік утік на Донбас сюда. На шахті робили. А як вони втекли, чим вони поїхали – я ж… до мене це не доходило. Отак. До мене не хо… А чо чорна доска, а я… я це не могу сказать, не могу, не буду брехать.

А чули ви про торгсін? 

Про шо?

Торгсін. Золото можна було на продукти харчування в місті обмінять? 

А в кого золото? Я не знаю. Тоді я не бачила, не чула, шоб золото було.

Хрестики, наприклад, сережки. Не міняли на продукти?

Не знаю. Оце я не бачила. Ми носили хрестики, пока в школу не ходили. А як у школу – то і запрітили носить хрестики. То мати їх поховала в скриню. То мати поховала їх у скриню. 

І в Голодомор їх не поміняли? 

Нє, не поміняла.

Вони були золоті чи обичні? 

Не знаю. Ну ближчали. Жовтенькі були. А не знаю, чи золото, чи мєдь. Чи шо… шо там було. Воно ше мєдь жовта. І блистить. 

А як ви думаєте, чому був Голодомор? 

Ну, чого був го… І врожаї були. Вони забирали, шоб в колхоз не йшли. Коліктіві…. Коліктівізац устраїли. І шоб робили задурно. Задурно й робили. За… Я ж тобі кажу, шо… сємдісят… сємдісят двінацать снопів нада звязать, шоб трудодень записали. 

712?

712 снопів. Це 12 кіп нада женщін нав’язать. 12 кіп по… по 60 снопів. От щітайте. 10… 10… це по 60… і ще. Ото ж бачиш. Тоді трудодень запишуть. Ото ше я клала копни, а барт і сестра… А босі, нічого. І оце ж мати тряпками по… пообкутує, а воно ж оце під косточки, а косою ж косять низько, косою низько косять. А це косточки аж у кров. В кров. Інчим обуваця було. І купить ніде. Хоть… Хоть би копійка була. Ніде було купить, нічо не було в магазінах. Не було нічо в магазінах.

А як ви думаєте, хто винен в тому, що був Голодомор? 

Правітєльство! Хто?! 

А хто тоді був у правітєльства? 

Ну Сталін був. Сталін був. А там і Бєрія був. Він же тоже шкоду робив людям. І Сталін же так.

А як ви думаєте, можна було уникнути голодомору, шоб люди не помирали від голоду? 

А чом нє? Як… Як забрали. Урожай був, люди повбирали все, а вони ж позабирали. Чо ж не можна вникнути. Конєшно можна. А як позабирали! Як… у нас же ж шукали, а як там, де… де люди померли, так розказували, які отак утекли, якось там – у це село, де… де вже осталися живі – там їх сохраняли. Так вони тепер розказують, я чую. Так кажуть, шо закопували в землю, так ходили ширяли і чавункчики, де зварено, де шо. Усе ширяли. І корову, свиней, усе забирали. Нічого шоб не оставалося. Каже, скрізь собиралося. Чо ж нізя уникнуть? Уникнуть можна. Все врожай був. Забирали все. Спіціально це робили! Шоб ішли в колхоз, задурно робили. А люди не хотіли йти. І вот і розкулачували, і це голодомор зробили. 

А як ви думаєте, дітям потрібно розповідати про Голодомор? 

Аякже! А я своїм кажу. А він каже… А вони кажуть: “То давно було”. То давно було. Як другий раз, ото мняса нема, чи шо там таке, кажу, а ви, кажу, ліпьошок, кажу, не чули? Не бачили. Каже, за то лікарствіннє, каже, то лікарствіне. Но, каже, ну їли, кажу, поїли б лікарство, кажу. А ви кажу, ше жизні… Хліб, кажу, 

Вибачте, ви в кадр знову зайшли… 

Тепер, кажу, погана жизня. Кажу, хліб, кажу, бери… 

Ідіть до нас сюди. 

А тоді ми, у колхозі нічо не давали, а ми соберемся у Чернянку там, конем привезуть будку, і такий, хоть коники ліпи. Привезуть у магазін, а ми прийдем… 13… 9 кілометров, три часа йдемо, шоб у нас взять. А по кілу давали тіки. По кілу давали. І прийдемо, нема нікого, двоє-троє. Ми займем в одном магазіна, в другім, а вони – один займа, два займе, а тоді своїх же. Так як у селі. Так і в Чернянке там. Яка Чернянка район там був тоді. Один завод масляний був, більш нічого. Тоді вже і кирпичний построїли, і сахарний построїли. Тоді вже більше людей, і більше продуктів було. Ага. А ми тоді, якби тепер – очі повибивали, а тоді ми забиті були. Ага. І от нас усе становляця, а ми назад, і назад, і назад. Уже й хліба нема. А брат лізе туда, без очереді. А продавець каже, шо вони ж були тут, я ж, каже, прийшов, вони ж були тут. Куди ж каже, пихаєте. Не пихайте хлопця. А він у піску, оце плаче, грязний, оце грязь скрізь. Так він одрізаний кілограм. Каже, одойдіть отсюда, вони каже тут були діти. А вони кажуть: “Там вам у колхозі дають!” Ідіть у колхозі там дають. Якби давали, ми б сюди не прийшли. 

А в яком уце році було? 

У яком році? 

Угу.

Ну, уже брат був… Я ходила у… Я з 9 год пішла. Бо первого два года не було, так я з 9 год. Ну він у первий клас ходив. Із сіми год. От і з 28-го года. У яком году? Щитайте. 

У перший клас пішов? 

У первий клас пішов.

Це вже 35-й мабуть. 

Навєрно. Мені три… А вже у нас 5 був, 5 був. Це вже сорок сє… Із 37-го года. 

Угу.

Нє, з 36-го. На 10 год од мене менший. Самий менший був, Оліксєй. Самий менший.

А оце ви казали…

А він… А він тоді возьме ото той кілограм і ні сам не їсть, ні нам не дає. І прийде що я взяв. Шо я ж узяв, прнесе ж додому. Отак було. Отак. Він каже, одойдіть, каже, вони були тут. Я вже прийшов, вони вже, каже,  тут були, каже. Безсовісні ви, каже, дітей одганяєте. А вони, каже, там у колохозі, каже, ану аа… Одна казала, каже: “Якби нам давали в колхозі, ми б сюди не прийшли з вами скандалить і тут у очіріді стоять”.  Отак. А будкою привезуть, скіки там привезуть…

А скажіть, будь ласка, дітям і онукам треба для чого розказувати про Голодомор? 

Шоб жили мирно, шоб жили злагодно. Один одного любили. Один одному помагали. І все. І… Ну, канєшно, тим правітєльству не підкажеш, не підскажеш, шо нада так і так. Вони по своєму роблять. А це шоб вони, шоб вони знали, шоб вони сокровенно жили, скромно жили, не переводили як попало. А шоб скромно жили, умєрєнно. Для чого ж нада. Нада… Кажуть, каже, на… На… На… На все… На все і на довше нада на довше терпіть нада.

А скажіть, будь ласка, чи був якийсь спротив? Ви розказували, шо відбирали худобу, забирали речі, розкуркулювали. Чи люди якось повставали? 

Як, шо вони… Шо вмерли, то встали… Чи як?  Я не поняла…

Нє, нє. Чи вони сопротівлялися? 

А чо ти будеш спротивляця? От приїхали до нас, запрягли, самі запрягли і свиню ви… вивели. Сіки їх, не знаю, сіки їх там по… на всю повозку свиня була, 20 штук поросят було. А хто сопротівлявся? Батька вже не було, забрали. А мати буде сопротівляця? Як сопротівляця? 

А всі разом об’єднатися, піти забрать свою худобу. Такого не було? 

Не було. Куди там! Куди там… Мати така у нас ше була, а зяїн такий був, не поси… не посиїн заїм, хоч шо, а підписуйся. Скіки сказали на 800, а чим платить. От батька визвали. Ага. На 600 рублів. А тоді гроші були. На 600 рублів. Де взять? Ага. Ти курлацький син, ти протів совєцкой власті, чи шо. А він де трошки сидів, 5 місяців, і підписався. І приходе, а мати каже: “Ти підп… підписавсь, каже, так на коромці будеш носить молоко і, каже, будеш платить. А я підписуваця не буду”. Ага. От визивають її, вона така, не боялася. Визивають її, з поссовєта ж приїхали. Каже, сопротівлялася. Каже: “Я підписуваця не буду! У мене 5-ро дітей”. А вони кажуть – то ваше удовольствіє, шо 5 дітей. Так, каже, шо, ти протів тоді сам совєцкой власті? Я, каже, Сталіну напишу, шо ти протів совєцкой власті. А хто буде защіщать страну, каже, як ми не будем рожать. Сталін плоте, каже, по тисячі в год у кого 10 дітей, по тисячі плате. А ти, каже, протів, каже, Сталіну напишу. І так мати не підписалася і прийшли їй більше нічо не сказали. Отак мати сопротівлялася і не підписалася. Це я вам кажу, це шо знаю. Було сопротівлєніє. А як брали, а шо ти можеш… 

А заставляли цю позику підписувать? 

А як же! Заставляли. 

А облігації були? Підписували облігації? 

Були. Були облігації. А… а той… а плати, хоч не плати. Хоч шо… А той. А налоги які були. Держиш, не держиш курей – 100 яєць оддай. Чітири… 44-ри кілограми м’яса оддай. Три… 260 літров молока оддай. А як…

Навіть якшо корови немає? 

Ну корови нема, молоко не… А курей нема, а оддай всьо равно 100 штук. А корова, 20… 260 літров. А єслі там роблять таке, знаєте, приймають, то і триста, то і 300 вносять. Отак було. Аа… А… те у садках було… У нас було за городом там 80 соток. 80 соток було города. Там садили. Картошка хароша, говорит. А тут садки були: яблуні, груші були. Ага. А вони на кажде дерево, роде не роде, а три рубля оддай за каждий год. Чи роде, чи не роде. А три рубля оддай за каждий… той. Ну і люди начали рубать. Начали, шо ти… Гроші то нема ні ко… Тому ж не платять. Грошей нема. Ага. 

1. Дата запису: 01 жовтня 2021 року; 
2. Місце запису: село Брусівка, Лиманського району, Донецької області; 
3. Записувала: Гоцуляк Любов Богданівна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду; 
4. Респондент: Ларіонова Ганна Макарівна, 30 червня 1923 року, народилася в селі Брусівка, Лиманського району, Донецької області; 
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна; 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Миколаївка, Слов’янського району, Донецької області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента) 

Як вас звати – прізвище, ім’я, по батькові?

Ларіонова Анна Макаровна. 

Коли ви народилися? 

23-го года 30 іюня.  

Де народилися? 

Ну та тут родилася, Брусовка.  

А розкажіть за ваших батьків, як було звати вашого батька, вашу матір? 

Матір – Дар’я Івановна, а батька – Макар Іванович.  

Фамілія Ларіонов? 

Фамілія Тарасенко їхня була, це моя уже Ларіонова. 

Яке господарство було у ваших батьків, пам’ятаєте? 

Ну господарство було тут таке, вони тут занімалися, такі робили повозочки, ото таке робили. Ну роблять, а потом везуть на базар, продають на базарі. І були ото у мого… ну ото вони жили мій батько уже зі своїм батьком, у діда були воли, ну я не знаю, я то їх не бачила, мала була, ну знаю, шо були воли і була тьолка ото, ну ото якісь там уже я не знаю хто вони, ну вони в них позабирали тих волів, ту тьолку, тьолка та, шо уже родила б теля, молоко було б. Ну і вони отож так і жили, я не знаю, ну я так предполагаю, шо ми ото майстрували робили, а волами може де кому шо там підвезуть, зароблять, ну хто шо держав тоді тут, село ж мале, кругом ліс і землі тут мало, воно там так садовили для себе, ну не так як ото люди, здорові села, великі там поля, хліба, отож сіяли і все багото всього садили, тут зажиточних дуже людей, то не було, таких шоб дуже зажиточні. Ну ото у їх це позабирали, ну я то мала була, ну і таке отож началося, тоді ж ото голодовка та началася. Я помню, шо батько з якимось там мужиком, вони дружили, вони десь поїхали, видно ж на заробітки, а мати мене тоді ото до свого батька повела і я там ото у дєда жила, ну маленька, скілько мені там чи 8 год було. Я жила і там у дєда ото було 2 дочки, в одної був маленький синок і вони ходили каждий день ото в колхоз на роботу, а ми ото із дєдом були дома, дєд ото варе їсти, я ото, шо він скаже я поможу там, то позамітать, то одежу поскладать, то пошле в садочок мене. Там в їх садок великий був, це дом у їх і протів дома ото сарай, там коровка в сараї, ну не знаю, шо там ще, я забула, шо ще там з хазяйства було в нього, туди посажена картошка, в краю там вишнііів, я їх як зараз бачу, висять вишні видно не старі, а вишнііів тих, я прибіжу, нахилилась, подивилась, нема нікого, в їх там садок великий і груші, і абрикоси, і сливи, і яблука, там все садок великий-великий був і і їх там, це мати уже розказувала, у полі городів багато було. Ну так я оце ж, ну дєд було отож їсти варе, ну я помню, шо молоко було, а картошка ота дрібненька, ото таке їли, ну коржики ті як прийдуть там спечуть коржиків, а ми отож гляділи того братка маленького із дєдом, оце я все таки помню. Ну і уже як я підросла, ну як уже кончилась ця голодовка, тоді уже і батько звідкілясь приїхав, я його не питала де він там був, а мати сама, вона мене до дєда відвела, а сама поступила там моркву у Славінському убирали, ну люди і вона, і вона там і жила ото, то прийде вишень нарве, поторгуює ж, мабуть, а кончилась, то тоді вже стали вони дома жить, уже дєда того не стало, бабушка ще була жива, вона в дочки жила. Ну шо вам розказать, ну так по людях як я уже підросла, то страшний голод, люди і собак їли, і кішок їли. І оті шо оббирали, як їх називали, забула як їх називали, шо страшно оббирали, то забирали зерно і людей, шо люди собі надбають ото, ну люди там конєшно, ну у нас шо воно кругом ліс, нема таких, шо у нас зажиточні були, шо було я вам розказую. І ото стали ми тоді вже дома жить, ну а по людях я чула, шо здорово оббирали людей, де у людей шо вони жили поля там ото такі ж, шо вони дбалили зерна, все ото, таих здорово оббирали, це я чула, кажу і вам, уже як я підросла. 

А як звали вашого дідуся з яким ви були? 

Як звать дідуся? Іван Лук’янович було його звать. А бабушка – Настя Никанорівна. 

А братика, цього маленького хлопчика? 

Звать Леонід, а як по батькові шось я забула. 

Це вашої тітки був син, правильно? 

Да, моєї тьотки, я ж вам казала їх було 2, ото вони в колхоз кажень день, а ми з дідом, дід водички принесе, нагріє, обмиє як він там закакається, я йому, як мала була, я йому пельонки стірала, а дєдушка воду носив. Він наче як Алєксєйович було, наче Алєксєйович. 

А ви не пам’ятаєте ваш батько, він поїхав перед голодовкою чи в 32-му коли уже голодовка почалася? 

Ну оце таке ж шо нас, мабуть, обобрали і ото так не стало заробітку і вони отож десь поїхали, десь в другі міста, може десь, ну живий же, батько остався, мати на моркві там спаслася. 

А коли батько повернувся, в якому році? 

Ну це як кончилася, оце ж уже не так стало воно. 

Після голодовки, після Голодомору? 

Ну да. 

А мама, мама приходила до вас, до діда чи не приходила? 

До діда? Та, ну вона каждий день там робила, ну приходила, ну її ж ніколи, приходила, то вишень нарве, та продасть, провідає і ото так, вона там видно жила у тому общежитії, шо ото морквою вона і спасалася, жива ж осталася. 

А вам вона не приносила з дідом цієї моркви? 

Моркви? Та вона, там же, навєрно, красти нізя її оту моркву, ну так трохи там принесе. 

А ви кажете, шо були вишні, був красивий садок – вишні, груші, то в 32-33-му ці вишні і груші також були? 

Вишні уже були, а те воно ще не поспіло, то таке ото яблука, груші і оте, те нічого ще, було, но дерева, а ще не поспіло воно тоді, а вишні уже поспівали. 

А не приходили з села люди не просили цих вишень, хто немав взагалі, не у всіх же був садок, не всі мали вишні ці? Чи не приходили люди з села до дідуся прости цих вишень, чи не крали їх? 

Ні, ніхто не крав їх і ніхто не просив, ніхто їх не просив, ніхто їх не крав і не просив, вони їх, якось вони їх розстеляли там, шоб вони, так же тоді не закривали їх, а так розстеляли, шоб вони ото сохли, якось попілом помню посипали їх, ото таке я помню, раньше ж їх не закривали, помню шо попілом якось присипали.  

А ваш батько з вашим дідусем… Дідусь то був мамин папа, да? 

Да. 

І виходить, що ви жили разом з дідусем? Ваша сім’я і сім’я дідуся жили на одному подвір’ї чи різні хати були? 

Ні, ну це ж воно за Донцем те де я у дєда жила, де я у дєда жила це ж воно за Донцем. 

Народилися ви у Брусівці? 

Ну да. 

А як звалося то село, де ви жили у діда? 

Ну у діда. 

А як звалося то село? То був Лиман чи якесь інше? 

Це Ніколаєвка звалося. 

Село Миколаївка? 

Да. 

Також Лиманського району? 

Слов’янського району, раніше і ми були Слов’янського, а це уже потом перейшли. 

А ви кажете, що дідусь варив вам їсти, було молоко, тобто корову у вас не забрали у Голодомор? 

Ну у їх не забрали. 

У діда не забрали, а у ваших батьків забрали? 

А в нас осьо тут бачите, же забирали, де не забирали хтозна, було так. 

А шо вам ше дід варив їсти, окрім молока, шо ви ще їли? Ці вишні їли, да? 

Та і вишні їли, я помню, шо дрібна картошка  в їх така була, тай їли. 

Дід ваш ховав цю картошку дрібну, молоко? 

Ну помню картошку, молоко помню, ну помню шо ото пекли там якісь коржики, а хліба не помню, де він там той хліб не було, хліба не було.  

А дід їжу не ховав? 

Нє, нє, не ховав дід тоді, там нічого ховать було. 

А зерна не ховав? 

А хто знає, не знаю я, ну воно тепер ви уже знаєте, раніше по колхозах люди робили і зерна їм багато не давали, їм не давали багато того зерна, хто його знає, я мала була, я не придивлялась.  

А ви кажете шо ходили якісь люди, які робили обшуки, активісти ці да? Активісти ходили і робили обшуки по хатах? 

Та ну, я забула, як їх називали. 

Активісти, комуністи, буксери, комсомольці, не пам’ятаєте як? 

Ні, я ж мала була, воно ж мене не касалося, я ж мала була. 

А ви цих людей, які приходили з обшуками, ви особисто їх не бачили, до вас приходили так, щоб ви їх бачили? 

Я ж не бачила, я ж мала була, я з хати не здорово виходила. 

А люди в селі помирали? 

Га? 

Люди в селі помирали в голодовку? 

Ну у селі одна я знаю на том краї, де бабушка Галя живе, там умерла одна, умерла женщіна. 

А як її було звати не знаєте? 

Та кажеться Катя її звать було, Катя. 

А фамілія? 

А фамілію я не знаю, помниться мені, шо її Катя звать, а як вона, з ким вона ото я не знаю тоже, з ким жила чи сама жила, чи хто його знає.  

А ви в сім’ї в батьків були одна? 

Та одна була. 

А потім коли закінчилася голодовка, повернулися ваші батьки і ви з села Миколаївка вернулися назад у Брусівку, да? 

Ну да, уже у Брусівку вернулися, у школу уже стали ходити. 

А батько не розповідав де він весь цей час був? 

Не помню я, оцього не помню, не помню де він був, ну живий остався. 

А ви не бачили пухлих людей? 

Нє, я ж до дєдушки як мати ото повела мене, а сама ото там стала ту моркву з людьми там ото, там вона в общежитії, це так я думаю, жила там в общежитії, сюда вона намориться, видно ж гне хотіла ходить, а там в общежитії видно була, ну я ж мала була, якби я більша була, я б її розпитувала, шо де ж ти там живеш чи шо, а то ніякого вніманія. 

А ви своїм дітям, онукам розповідали про Голодомор?  

Конєшно, розповідала, хоч я у діда, якось же я такого страшного не бачила, хоч шо небудь та їла, а люди ж погибали зовсім, та не дай бог той голод. 

А ваш дід він не пішов до колгоспу, не працював у колгоспі? 

Тут же не було його тоді колгоспа. 

Не було колгоспа? 

Да, не було, колгоспа тоді не було, був колгосп уже ото опосля, опосля тут був і ми як, були школьниками, ходили на ту сторону, то ж через Донець там перевозили нас ото школьників туда, нас перевозили, там же Донець ото проходе і там шо нада було ми ото робили, це уже як я підросла. 

А з вами був тільки дідусь чи була ще бабуся? 

Нє, не було, уже бабусі там не було. 

Ви були тільки втрьох? Ви, братик цей Льоня і ваш дідусь? 

Ага, дідусь і отож ці дві дочки його в одній і оцей же хлопчик був, це ж мій братік був він двоюрідний. 

А ці дочки це ж ваші тітки, правильно? 

Га? 

Ці дочки 2, це одна з них ваша мама, а інша її сестра? 

Ну це ж сестри моєї мами. Та їх там було я не знаю, мабуть аж 6-ть душ. 

А то ці 2 дочки, які там жили з вами, то вони були менші, да? 

Да. 

А як їх було звати? 

Одну Орина, а другу Женька, мати ж його Женька була. 

А якого року народження вони були не знаєте? 

Нє, цього я не знаю. 

Але тоді вони були дівчатами, да? 

Ну, конєшно, тоді ж вони ще не старі були. 

І не одружені були? 

Ну оця була, шо оцей уже мальчик, так він умер, оцей його батько, а в нього мати була сліпа, вони ще і не одружилися, ну він десь робив на якоїсь роботі там і він умер чи простудився, чи шо. А мати в нього, він як то болів казав, шо іди сюди до мене і будеш жить із матір’ю, бо він здорово заболів і він умер, а вона тоді не схотіла до матері, бо мати його сліпа була, це я знаю точно і ото тут у батько оц жила з дитиною, ну а друга та сама була ще. 

А ця Женя вона ходила до колгоспу? А колгоспу не було 

Ну, конєшно, ходила. 

Ні-ні, в 32-33-ій, ви кажете, шо у вас там колгоспу в Голодомор не було? 

Ну перебивалися уже як небудь, шоб уже так як ото люди зовсім у них нічого не було, ну я не знаю як там люди, як було мені в діда я вам розказую. 

Ваші тітки, вони з мамою на моркву не ходили? 

Хто? 

Ваші тітки, ця Женя тітка і ще інша, ці 2 сестри вони з вашою мамою не ходили на моркву? Тільки мама була? 

Нє, нє, вони ж у колхоз ходили, у колхозі вони ходили на роботу. 

А де був цей колхоз? 

Га? 

Де був цей колхоз? 

Ну в їх же там, у Ніколаєвці, ну а тутечки у нас же не було. 

А дід ваш ходив до колгоспу в 32-33-му? 

Який? 

Оцей з яким ви жили, в якого ви жили? 

Отут шо в Брусівці? 

Ні-ні, в Миколаївці? 

Там, в Миколаївці? Ну він, я ж вам розказую, шо він дома був, дома був. За раньше я не знаю як він там жив, а оце шо я помню, шо вони ходили на роботу, а ми ото із дєдом були дома і гляділи того малого. 

А їм давали в колгоспі якийсь пайок, вони щось приносили звіти додому їсти? 

А хто його знає, я не помню чи давали, чи не давали, ну єслі би я була більша, взросліша, а я шо помню. 

А на поле колоски ви не ходили збирати? 

Нє, нам ніколи було, глядіть малого нада було . 

А скільки йому було років цьому хлопчику тоді коли ви за ним дивились? 

Та він у люльці був, малий був, маленький був. 

А шо йому їсти давали, ви не знаєте, цьому хлопчику як не було нічого? 

Хто його знає, не помню я, ну не знаю, шо ж хтозна, я якби взросліша була я б, а то шо як я сама дитина. 

Але ви кажете шо було молоко, можливо це молочко давали йому? 

Мабуть же, дєдушка він же уже знав шо йому там вони може приказували хто його знає, шо я там помню, я ж тоже дитина була, якби я взросліша була.  

А розкажіть дідусь, який жив у Миколаївці це був дідусь вашої мами, да? 

Да. 

А тут у Брусівці був дідусь вашого тата? 

Да. 

А як його було звати? Розкажіть про нього. 

Про діда? 

Да, який тут був у Брусівці? 

Я ж вам казала, шо занімалися ото повозочка, тут багато людей тоже так занімались, то повозочками, у кого там коровки були, там молочко та ото тай спасалися, а хто його знає. 

А воли, в нього були воли, в цього діда? 

Да були і воли, я ж мала була, я їх… якби знала, шо буде хто спрашивать, я б їх подивилася які вони були ті воли, бики кажу я знаю які, а то і не подивилася які вони там були, отож, мабуть, вони волами возили, кому шо привозили та ото так жили. 

А як звали цього діда? 

Діда? Дід Іван. 

В Голодомор в нього цих волів не забрали, вони лишилися? 

Та ну де ж, позабирала, а хто їх забирав я ж їх не знаю хто вони були чи комуністи, чи хто вони такі були. 

А в селі когось розкуркулювали? 

За це не знаю, я ж мала була, хіба воно мені касалося, їсти хотілося, а не було уже, мати повела і сама отож собі хоч на моркві найшла, та спаслася. 

А було таке, щоб хтось ї якусь траву, лободу? 

А хто знає, ну помню, шо мати, шо вона нарвала лісову цибулю і на базар возила, оце помню як ще ото була дома. 

Це в голодовку вона це возила? 

Ну да. 

А на базар куди, в яке місто? 

Та ну, мабуть же, чи в Лиман, де ближче, Лиман же був ближче, а Славінськ це далеко.  

А ви не чули, щоб ці люди, які забирали, які приходили обшукувати, щоб вони, можливо, сварилися з цими людьми в яких забирали? 

Ну так, я забула як їх називали, не вспомню я. 

Яких людей, ці шо забирали чи в цих в кого забирали? 

Ну та оці шо забирали як їх називали. 

Активісти, ні? 

Та ні, забула, прямо з голови вибросилось. 

Буксирники, ні? 

Ні, довго помнила і уже ж забувається все, то ж воно давним давно було. 

А оця жінка, яка померла, ви не знаєте де і хто її поховав? 

Хто не знаю, та хтось же поховав, лежать же не буде.  

А в селі окрім цієї жінки чи тут в селі, чи, можливо, там в Миколаївці  люди отак масово не помирали? 

Ну Миколаївці наче так не помирали. 

А тут, в Брусівці? 

Ну у Брусівці так то, конєшно, голод то терпіли, ну повиживали, а ото одна умерла, а одна це я помню, шо її звать Катя було. А хто його знає, може ще хтось помер, я за те время, шо там була у Миколаївці, може хто і помер, я ж не знаю. 

1. Дата запису: 25 вересня 2021 року;
2. Місце запису: місто Світловодськ, Олександрійського району, Кіровоградської області;
3. Хто записав: Сопронюк Тетяна;
4. Респондент: Прокоп`юк Ксенія Гивівна, 31 січня 1927 р.н.;
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала у селі Танське Уманського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Ксеня.

А по батькові?

Гивівна. Прокоп’юк Ксеня Гивівна.

А коли Ви народилися?

27-го року.

А дата?

Тридцять первого січня.

А де Ви народилися?

У Танському.

Ну називай Черкаська область.

Це де саме?

Ну Черкаська область, Уманський район, село Танське.

А батьків Ваших як звати?

Мама звалась Параска. Фомілія була Сивак Параска Андріївна. А тато Гива. Сивак Гива Денисович.

А у Вас були брати і сестри?

Брат був, то на войні вбитий. 

А з якого він року?

25-го.

Мг.

Старший на два годи.

А звати як його?

Іван. Сестри були. Ганя вмерла, менша за мене, а Ніна 35-го року ше в Умані живе.

А ця, яка вмерла, то з якого вона року?

28-го.

А яке у Ваших батьків було господарство, коли Ви була ще маленька?

Була корова, коняка була, то її, як тоді в колгоспі, то забирали. Були і корову забрали, але тоді корови віддали. А тоді була корова, як настав вже голод, то корова у хаті з нами разом була, коло столу в’язана, бо так крали, витягали зовсім, хто шо міг. Крали сильно. Їли ми шо? Кропива у нас спіла. Голод два года підряд був, год, то було б легше, а так дуже було важко. То в нас це корова була, то там яке масло збирали, то всьо носили в Умань, там продавали і там купили крупи 100 грам чи шо, і тоді та кропива, я її ше помню в роті, як я її не хтіла їсти і треба ж їсти, бо крупинка де-не-де з кукурузи була, а вона шелепає. Тепер згадаю то-то, ой кропиву, там, листя кульбаби їсти – я не довольна. Кажу, я так наїлась, шо мені хватає тої кропиви. Ну вже як поспіли, як вже розвилися вишні, то ми то листя рвали і глей, то з вишні дерли, і ліпили вареники з того листя. Їли цвіт і оці бруньки, які попадались. З вишні вони не кислі, бо слива то та шей кисла, але всьо їли підряд, хто шо де побачив. Дуже були. Була тоді в нас не звали садік, а майдан, там були здоровані, які вже батьків не було, а, може, в кого й був, а в нас столи виставили і там насипали, яка їжа, я не помню, а ті здоровані прийшло, отак рукою шерп – випив, пішов, з другої тарілки, а в них, каже, корова є. Це на нас з Ганьою, бо Іван вже ма’ть корову ту пас. Була в нас родичі на за нас в татів перед в брата дочка брала його із п’яти год пас корову, о. То той, то вона його бере на плечі, несе в поле, – він пасе корову. В них корова є, значить, нам їсти не дадуть. 

Одного разу, но давали по сто грам хліба, такий кусочок. Чогось мені, мого тата хресного жінка робила там, і мені таких кусочків тако важат, і так одрізали кришки, вона мені хотіла більше дати, вона мені дала мою пригорщу, а я як побачила, шо мені дрібненьке, а всім кусочки я об землю, вона каже, шо з’їла? Діти збіглись, як ті курчата і мені нічо не попало. Всьо ми будем в хаті сидіти, но ми шей з братом сиділи. Ми не хтіли в ті садіки, ми сиділи в тій хаті замкані, то тато на обід, ну кузнец був. Прийде на обід нам насипить, того, кропиви, ми поїли. 

А як були ми не замкані, то активісти ходили провіряли, шо в нас в хаті є. Тата й мами нема, вони на роботі, а ти, а ми ж самі, прийшли, витягнув з печі те горня, подивились – там нічо нема, тіки кропива. Одного разу, де в нас того було жита, я не знаю, скільки на печі вистелили і нас усіх трьох положили ми на край головами і ті активісти зайшли, і нам сказали, шо не ворушаться, ні одне, діти слабі всі троє, ми лежимо слабі, бо як ворушнеся, то те жито зашелепає. Значить, ті активісти вийшли, всьо, ми вилізли, ми не грались, ми сиділи так під грубою, но ми не пухли, а були ж такі, шо попухли зовсім. То дуже погано було. Но як уже настав бур’ян, там та така пшінка кругленька, тут якось гіначе його звуть, листочки. На березі, в нас беріг був, там вже травичка, значіт всьо, вже пішли на ту траву. 

Десь-колись тато десь достав, де, не знаю, буряків, тіки не оцих рябих червоних, а жовті кормові. Зварили ми всі їмо, о, каже, їдять діти, значить виживуть. Ми поїли раз, другий день воно протівне, воно буряк кормовий, запах має кормового буряка, бо цей простий, цей добрий, він пахне, а кормовий, то тіки скотині, але ж ми раділи й тим. То в нас, а то мама пекли ше блинчики з либоди, то вже пішла лобода. Як вони їх ліпили, я не можу придумати, на сковороді жарат той бур’ян, і ми їли, вкусне-вкусне. Куди ж воно, як його нічо не було. А була в нас ше баба жива Маріна, татова мама, тий каже: “Ба, дайте хліба”. Баба: “Під стіл впав”. Ми шукаєм той хліб, а його нікде немає. Тоді баба десь на роботу ходила, десь на свинарник, бо тут у неї спідниця і тут пришита така кишеня, і вона туди макуху ховала, і тоді  прийде, і по жменьці нам усім дала, всім трьом. Шо ж тої жменьки? І дядько був живий, татів брат, то в Рудці ловив. В лежанці якось очмале їх, а тоді зварив, і нам по грубцю видавав. А тоді він умер. Вперед баба. Нє, в нас хлопчик ше був, а якого він году чи тридцять первого, чи 33-го, но маленька дитина, мама його скупала, ми на печі його купали, нать зима була, о, скупали. Мама мені дала в руки я його держу, а вони стелят, постелити, вповити його. Він став гикать. Мама: “Не траси”. Я, кажу, я не трасу його, він, кажу, гикає, тоді положили його, воно гикнуло ше раз і кончилось. І чого, і шо? Ми ж його молоком напували. Чого воно, з чого вмерло, то не знаємо. Десь тут вже пішло, сусід, то це в нас три було похорони. То як дядько вмер, тато зробив йому дубовину, бо ховали без дубовини. Копали великі ями, там вони є на цвинтері, де поховані ці, шо помирали, то на купу складали, складали поки не повна і всьо. А дитину ту сховали, мама ходила з татом, нас не брали, бо ми ж малі, куди нас тягнути? Після пішли ми на кладбище, а мама, кажут, отут коло тину поховали, там зрита вся земля і не знали, де маленька. А ше як ми ходили в садік, там була Наташа, дівчинка така повненька, вона була сама меншичка у родові, там були брати і сестра була старша, і двоє її рідних були мала і не рідних. Тої Наташки не стало в садіку. Не стало Наташки. Сусіди, радом жили хати, а чи вони родичі, чи нє, то я не знаю. Вони її зарізали і зварили. А ті стали шукати. Він, дядько, звався Олександр, а жінки не помню як звати. Бо всі Олександр, Олександр, о. То вони в горняток вже найшли варану, ту, дитину і було ше м’ясо, то воно поховане там, так кладбіще заходити, на Танському, то тако на лєву руку і там пам’ятник великий батько поставив. Шо ти, зарізали і похована. Так з горнятом і ховали, те м‘ясо і всьо. Страшно було. То нам наказували, якшо ви йдете на вулицю і хтось вам дає намистечко чи шось – не йдіть ні до кого, не заходьте, ні до кого, йдіть прямо. То ми боялися, бо це ж, я ж ту Наташу знаю. Бо батьки… Чо я її знала, то я не знаю, на це вніманія… В садіку тому були. Сусід чоловік вмер і сестра вмерла, стара була дівка. Тоді друга хата – вмерли там чоловік і жінка померли, діти всі остались живі…

А Ви прізвища пам’ятаєте цих людей?

Тодось цей дядько звався, а та жінка Легера. А фамілія Тодося, то Музика.

То це вони двоє померли?

Нє, він десь жив з жінкою в хаті, а то сестра жила окремо. Така маленька-маленька хатиночка була в неї. А через дорогу – дід помер, Архип, Музика тоже фамілія. Павло Музика і Митя, хлопчик 28-го року. Я понесла молоко йому. Несли, бо просили, шо принесіть молока. Я понесла молоко, а він на столі вже нарадяний. Я ж кажу молоко принесла тобі, чого ж ти, кажу, ліг тут, а вони всі дивляться на мене. І ше менший хлопчик там помер, то четверо в цій хаті. А через дорогу, назад них, жінка жила з чоловіком, дітей в них не було. Бандіти, злодії її зачинили в скриню, ну як вона вижила, то я не знаю. Корову забрали, а ліс недалеко за городами, там, я знаю скільки там перейти, не дуже далеко, лісочок. Зарізали, розтягнули, а хто її випустив, то я не знаю. То вона жила десь вісімдесят з чимось год ше сама. То-то наче всіх знаю, а тоді на заді, туди були татові хароші, вони дружили з ними всі. То там хлопець умер здоровий уже такий був і двоє таких, як я, а одно меншечке.

А фамілія як їхня, пам’ятаєте? 

Чеженко. Чеженко, той, Гнат звався, Чеженко Гнат Григорович і Петро Григорович, і Марійка Григорівна. Це ці діти. То це я, я їх добре знаю. А через дорогу дальше двоє дівчаток Петренко. Була Галя, така як я, і Поля. Та 29-го году, та 27-го. Ну, померли. Ну, а в тітки нашої, це татової сестри чоловік, три хлопці.

А як їх звати було?

Коваль. Коваль, це Іван був, 26-го году, бо він ставший за мене на год, а ті меншичкі, то я не знаю з якого году.

А батька їхнього як звати було?

Андрій. То він тоже помер. Чотири душі в хаті. Страшно мерли люди. То цей дядько наш, то ж тато зробив дубовину, ці, шо підвода їде, підбирає мертвих, заходе до хати, взнав, шо є мертві – забрали, бо хто там за кого хотів казати комусь там. То він три дні лежав. Два, ці шо їздять, удвох не могли дубовину на віз покласти, бо якби без дубовини, він лекший, його потягнули за ноги, за руки, тай всьо, а з дубовини візьми його, о. Дуже, дуже. І ше в мами вмерли батько, це мама з Косенівки була, не танська, косенівська мама, то батько, мати, брат, жінка і двоє дітей. Це Бурлаченки був Самійло і Федор – брати. То діти померли у того, Самійло, а жінка осталась жива. То ми родались з нею доки були живі вони. Осталася Медоша, мама, наче, тоже наша нивістка, але ми родались з нею. Хароша була людина. То, то я ж кажу, а тут де вже я вийшла замуж, то тут цей дід, його дід помер, то тіки вже сусіди казали, шо отут, у цій ямі, там їх бог його знає скільки сховали. 

А це Ви в яке село заміж вийшли? Там же в Танському?

Да. А тут вже в сусіда вибігла, Маруся, вона вже була Франко. Вийшла на вулицю:

 – Ой, дічата, шо в нас случилось.

– Шо таке?

– Володя братик умер.

Ніхто не плакав, нікому не шкода нікого, умер і всьо. Тоді вмер шей батько, тут вже за батька не знаю. Як вмер і всьо, бо не всьо ж знаєш, шо на вулиці.

А як його звати було?

Франко Федір, а хлопчик Володя. Тоді в неї був другий чоловік, то вона хлопчик був, то вона назвала, тоже, Володьою його. Я кажу, то всьоровно ж того братика не заміниш, бо він був, вона 28-го, а він меншечкий, десь 30-го, якого року, но малий хлопчик, ми ж на вулиці, там в кажен хаті четверо, п’ятеро, як вибігли, тий юрбою всі. Но вже дальше, то, но вмерли здоровацько, вже дальшечко хата була жінка, Дарка звалась, но фамілії я не знаю, то чоловік, казали, вперед вмер, а вона вмерла, ше була чуть жива, то її стягнули в свиті була вдягнута, з печі стягнули на віз поклали, пока довезли, то вона й кончилась. Так, шо таке. А тут, де ми тоді поставили хату, вже вжились в селі, то батько й мати вмерли, дівчинка лишилась, то вже тоді після вже цего, то зробили інтернат, вона була в інтернаті. А ті в Германію брали, забрали в Германію і вона не вернулась. Хоч вона до нас і ходила, ми її знали, а чо вона? Красіва така жінка, мати, дівчина білява була, а вона чорнява, кучерява, красіва. От, я її шось запомнила, та й вона каже до неї: “ Ганю, ти знаєш шо я, ма’ть, умру, бо в тебе завелись воші в голові. Я, ма’ть, умру.” І вона, коли вмерла, не знаю, но Ганя осталась сиротою. То тоді їх позабирали, хто сироти, був інтернат окремо в нашому колгоспі, і через вулицю, через річку другий колгосп. І там вони були.

А багато там дітей було?  

Багато. Скільки, но, багато. Вони всі вже були такі великі. Дівчата виходили замуж, хлопці в армію. То великі, то я тих не знаю, то великі.

Скажіть, а братика Вашого, який тоді тоже в голодовку помер, як його звати було?

Коля. Коля. Хароший хлопчик. Такий і не худий, повненький, шоб таке. А чо воно вмерло? Вмерло і всьо.  

А в..

Тоді ж, кажу, шо підвода їде збирає і всьо, і ніхто не плакав, ніхто не біг, ніхто горілки тої не ставив, як уже почали, як умер тепер, то й весілля роблят. А тоді тій, тоді ніхто, нічо. Забрали, повезли, на цему кінець. Но кропива мені надоїла.

А були в селі люди, шо не голодували?

Хіба може оці активісти, як оті, шо були до партії тулилися, бо вони ж активісти, то вони розкуркулювали людей, забирали всьо, ну, в нас в коморі поставили, з тих хатів валили і коморі поставили, свинарник зробили з тих хатів. А в тих людей там усьо ж було: корови, свині, коні. Всьо забрали. Коні ті почті виздохали в колгоспі, бо тоді коровами вже, мама шей ходила з коровою, волочити там сіяли, то, шо робити, снопи возити, то тіки з коровами. Корови вдвох, ярмо – й пашол.

А ось ці активісти вони з Вашого села були?

Да. 

А був там якийсь уповномочений з района?

Нє. Там вони самі командували, а хто ними командував, хто його знає? Знаю, голова сільради був, ну такий, шо в них вся сім’я вижила.Там їх було з десятеро, мабуть, і всі вижили. І ці шо вони як свині брали, корови, там на полі зробили хферму з цих хатів, шо тоже вистроїли такий, як гуртожитки хатки, там вони й садок посадили. Це ти знаєш де ферма? Там садок був і черешні, і ну вопшем садок, то вони там жили пока ці свині їли, то вони там жили, а хати в селі держали, а тоді як переїли, нема, тай давай в село вертатися всі, всі покинули там.

А багато цих куркулів було, кого розкуркулили?

Нє, не дуже багато, но були.

А шо з цими людьми, з цими родинами розкуркуленими сталося?

Ті, ті десь пороз’їжалися. Є такі, шо не вернулися в хати, так вони осталися і до цеї пори, ті хати, бо не було чо вертатися – обіжені були. Був ше Пугач – це голова сільради був і тоже великий активіст, а на старість вже зробився такий як і ми. З нами вместі. Вже ми грузили машини, а додому хочеться вкрасти качанів, хоть би з десіт, а шофер каже: “Так, Якович, оберніться, оберніться, бо дівчата грузяться на машину”. То ми хоч по десятку в сумку, бо більше може, ше другий якийсь схватити видерти, або штрахувати. 

А тоді плата в колгоспі, яка була? Повів корову парувати – відщитали. Грошей, може, якісь копійки той були, то десь діти попасли корову, десь корова вскочила хтось побачив- записали, оштрахували. Ніколи, ніхто й копійки не мав зовсім. Нє, там не було. А тоді, шо там дали, не знаю. А родило, тоді в 34-му році, такі врожаї були сильні вже, но всьоровно ж не дали такого, шоб люди свободно жили. На городі сіяли кусочок жита, там, градочка соняшника, кукурузи радочків три, штири, бо там можуть пиняти, там нє, нельзя взяти.

А як була голодовка, Ваші батьки в колгоспі працювали?

Да. Тато в кузні, а мама з коровою ходила, а тоді вже на бураки на площу, шо вони там робили? Ходили, а ми…

А годували їх у колгоспі? Шось давали?

Нє, нє. Хто там дасть? Нє, нє. А вдома така була велика ікона – портрет святого Миколи, той тато, кажут, дивіться він баче куди ви повертаєте, шо ви, не робіть збитків у хаті. Ну як ти? Ваня, ж той, самий старший, виліз на стіл, як шилом виколуп зрачки тому святому, каже, тато переступив поріг: 

-Тату, а вже святий Микола не бачит, шо ми робимо. 

– А чо? 

– А там зрачки виколов.  

Ну шо ж, тато обернув голову, смішнувся і всьо. 

Не сварився?

Заперечно махає головою, сміється.

Так нельзя, нельзя. А друга така ікона, там тоже багато святих, а він каже, а цих ви ше не подерли? Нє, кажем, ше не вспіли. Бо ми ж не вилізли, бо ми ж малі, а він самий більший.

А тоді у вікні сидимо, ми вже з Ганьою вдвох, пішла коняка тако під гору, бо ми на нищій ленії, якийсь такий горб і вище ленія, і нище ленія. Та коняка під гору йшла, така кара коняка ішла. Збіглись люди, які нам за тину чуть було не видно, ту коняку збили з ніг і тіки остались, геть і кишки забрали, всьо. Збили, а ми тіки дивились у вікно. Приходе тато, тато вечері приходе пізно і мама пізно, а досвіта, брегадір був вредний-вредний, а вікна, оті штири шибки була хата, о, як затарабане – ми всі посватівсь. То мама, з ним тато сварився, що ж ти тарабаниш? Ну постукай.  Тато в кузні, то він кузнєц, то він собі знає свою роботу. То тоді, а люди коняку ту пиняли, збили, тай шо? Нішо. Ми не знаєм, шо там осталося. Ну, каже, тато там нічого не осталось. І всьо забрали, шо було.

А ці ікони у Вас не забрали з хати?

Нє, нє.

А ці активісти вони тільки їжу забирали чи ше шось забирали?

Вони тіки заглядали, шо в тебе в печі є і всьо. Я ж кажу, то..

А вони один раз приходили чи багато разів?

Нє вони ра… багато, а тоді, як нас замкнули вже в хаті, то вже всьо. А ми як уже ми були більшечкі, уже ця голодовка кончилась, то ми, тоді в ту хату, де була, де корова стояла, бо хліви мабуть, на дрова спалили, не знаю, де ділись, то в тій хаті ми в цій жили, а через сіни корова стояла. Там грати тато поробив і ті грати ми пролазили, які ми там були, но ми пролазили і ми могли на двір побігати. А тоді назад в хату, а там ключ був желізний такий отсунеш, отсунеш, то ми вміли. То в сінях нам давали їсти, а хата замкана, бо тоді багато ходило. Ми казали – старці. Вони всякі можут до хати ввійти, а шо там було брати? Там брання ніякого. Нікде нічо нема. Шось там було, то тато десь їздив, а куди він їздив? Десь проміняв на шось.

А шо він проміняв?

На якесь зерно міняв. Привіз..

Одяг він міняв?

Нє, ну да. Якісь черевики, мамине намисто, хустка. Ну там таке, шо було, то те всьо тоді поміняли. А шо вони наміняли, то я не знаю. Но нам привезли карандаші червоні, голубі, то ми ними малювали. Малювали, малювали, а тоді межі дірку в сіни прорили і їх туди заклали. І мама замастила, і всьо. А я кажу, там олівці наші.

Багато розуму було.

Даа. А вже 47-ий рік, то ше краще було. Я вже на роботі була. І який голод був.

А розкажіть.

Я там в газеті читала про той голод. Обше, 46-тий рік суш була. Дощів не було. Був, ми сіяли, я ходила коні водила в сівальці – грудки. А босі, бо взутись не було в шо, це ж вже після войни, 46-тий рік. А всоровно ж, лазь по тих грудках, то.. 

Їздила в Білорусію…

Ви їздили?

Да. І товаришка була така сама як я і дядько сусід, і ше сусіди, два дядьки. Ми з ними поїхали. Нашо татові штани, сорочка, моя хустиночка, мама купила мені, я її забрала якось. Купили нас спідничку, то я тоже її забрали, якась скатерка, якісь рушник був такий домотканий, ше старий. Завезла двацит штирі кілі жита з ячменем, привезла, то ми там три ниділі лазили. Там тоже вони ше… Но вони, в них тіки хліб був, а в хату зайдеш, там пісок у хаті і холодно ше було, бо ми були вже мороз, розтавало вже, як ми вже додому приїхали. Ходим, ходим, ходим, дадут шось таке рідке їсти, таку миску велику черепняну. Воно вода, но воно салом затерте чути і де-не-де крупина гороху, і картопля така здорова-здорова до неї в мундірах зварана, покладяна – бери їж. А хліба, як міняєш у кого, то тоді дасть тобі кусочок хліба, а так тобі не дадуть, то ми ходили просили, шоб міняйте шось, беріт і дайте нам їсти хоч, шо-небудь, хоч тої води. Та я кажу до тої, то вона тоже, я Ксенія і вона Ксенія. Кажу, Ксеня, то чого ж ці ії картоплі та не кинути сюди? Чого вона її варе окремо? За чого окремо? Я ж кажу, в хаті і теля можут бути, і козенята, і кури, а чого це в хаті? І пісок. Нема, шоб там Білорусь, Білорусь! Там такі самі злидні, як і в нас, тіки ше в них, видно хліб був, о.

А де Ви саме в Білорусі були, пам’ятаєте, ті міста чи села? 

Нєа. Ми до станції Ліди не доїхали, а яка ця станція, ні за шо не можу спомнити. Знаю, шо таке Бі-ло-ру-сь ми в’їхали, а станція Ліда десь дальше. 

А чим Ви їхали?

На якомусь уже поїзді. Десь їхали, якесь є Криворучча. Воно десь під границею, десь воно, мабуть, ше було совецьке. Бо як білоруська, то там був стовб, отой шо на тому, на границях, перекинутий, то ми, то там ми зайшли туди в станцію, кудись там їхати, ну дядьки командували, а ми ззаду хвости. Тий, кажуть люди тікайте звітси, тут самі бандіти, тут нема таких. А в мене мішок, той з тими вещами, грубий твердов’яний. Чую, дрр по ньому бритвою пішов. Я оглянулась, стоїть хлопець, кажут: “Йой, атдайся – різне по очах.” То ми з тими дядьками давай тікати, десь утікли. То вони командували, як, куди, шо. 

От як ми приїхали туди, Беларусь там написано таке, допись така, зайшли ми, дев’ять кілометрів до низу пішли, так пішли прамо, і там шастали. Ну там вони хуторками живут, там не так, як в нас село, та й зайшов, та й йдеш, о. Там хуторки. Всюди там родичі чи шо, хуторками?

То це Ви в 46-му чи в 47-му?

В 47-му.

А в 47-му були активісти, які оце їжу забирали?

Нє, тут вже не заглядали.

А чого тоді голодовка була?

Не вдались, неврожай був, шо було – вивезли, а тоді як ми вже приїхали, то ми в Умань приїхали, де станція Козятин, тоді ми сіли на Умань, то вредняк якийсь, а вона заболіла, подружка, а дядьки там ше остались. А ми вдвох поїхали. Поїдем, кажу, і всьо. Нам нема чо тут шлятись. Три неділі не роздівались нікде, нічого. То це ми з Козятіна сіли на ту Умань. Приїхали в Умані, а там уже наші підводи, та брали зерно на посів, то воно ж було, його ж вивезли. Но в колгоспі стали варити їсти. Нам, я на фермі вже була коло телят, привезли, у нас уже корова доїлась, у нас була корова, о. То льон варений, а він зелене, таке мутне, таке гидке, шо страшно дивитись, його люди їли. А я порцію свою брала дома теля напували, а молока йому не давали. Нам молоко, а тобі і те хвате. А одна мати вмерла з голоду.

Ваша?

Нє, сусіда, там на хфермі була дівчинка, Ганя Цегельна. Хоть гуще. А наш сусід був захфермою, а молоко телятам, на перегон вже, з ферми, грузили з села. Перегон, сметану забрали, а перегон давали телятам. І він покладе на драбині високо, те кисле молоко, тай каже: “Іди, Гань, на горі воно підійшло, і їж скільки хоч, шоб вижила, бо ти ж вмреш з голоду”. А вдома ше братик був і менша сестричка. То як вона, но вижила? В нас ж вдома корова, молоко, та й мама продадуть, та й куплят якоїсь крупи, шось. А той, ми не голодні. Я ж, кажу, то я той льон брала свою порцію, а мама в полі, і Ганя тоже на пустині коло телят менших, а я коло старших. Нас по трицит трудоднів в місяць – це ціла уйма, а мама ж напоє всі площі. І в мами є трудодні. То тоді зародила пшениця і по три кілі на трудодень дали, то ми пшениці тої получили, але ж пшениця пшеницею, а хочеться ж убратись, бо голий. То мама, мололи ми. В нас млин в селі був, тепер вже нема і места того не найдеш. То моломи, пекли такі калачики невеличкі і носили в Умань, продавали, і нам купляли, то на кофточку, то на спідку, то хустиночку. І так ми забагатіли.

А колосочки Ви ходили збирати?

Збирали.

А можна було?

Треба ше тікати, дитись добре. Збирали. Стерня поколить тобі руки, і ноги, бо босі. 

А в 33-му ходили люди колоски збирати?

Нє, нє ми малі були. На поле не підеш, нас не пустять. 

А батьки Ваші, може ходили?

Нє, нє. Де там, там мак підняли б – задушили б.

А скажіть, а Ваші батьки, вони самі в колгосп пішли? Добровільно чи як?

Як добровільно? Усіх заставили.

А вони хотіли туди йти чи не дуже?

То як? Якесь у них поле вже було своє. Я знаю, шо десь було поле і мама, я заснула, мене мама покинула, побігла додому, а я плакала, шо кричала, боялась, шо сама вийшла в поле. Куди глянь – поле. То десь було поле. А ті забрали всьо в всіх. А не хтів, не приймали в колгосп і не маєш права нікуди, ні до чого. Та й хто міг куди тікав. А то всі сідили молча. Дуже погано. 

А шо у Вас забрали в колгосп? Це Ви казали, коня забрали, землю..?

Коня забрали, корову забрали, а тоді корову вернули.

А як вернули? Мама забрала ту корову?

Нє, прямо сказали – забирайте.

Мг.

Чия корова, йдіт – забирайте. То забирали. А ті, шо розкуркулювали, то тим не вертали. В одного там сусіда, через дві хаті наперед нас, то вона десь у Грузію втікла. Вона багата була. То вона втікла в Грузію із синами. Два сини було. Один Пилип був, а один не знаю як звали,а менший, я знаю, шо ми з ним Пилип, Пилип, Пилип, Пилип, тай ми малі були, дурні, а він за нами біжить доганяє бити, а ми тікали. То це я знаю, шо Пилип він звався. 

А ці куркулі вони багаті були ці люди?

Мабуть багаті були.

Ну, а шо в них було, може, знаєте?

Нє, не знаю. Вони багаті, ну шо їх розкуркулили. Ну один, він вже був, його син, вже мою саму меншу сестру взяв, то в нього була машина ця, шо молотити. Хата без піддашків. Жінка перша вмерла, осталось двоє дітей: Тинько, а як той, шо Ніна їздила до них?

Володя? А, я не знаю до кого вона їздила.

Де Ніні жила в Росії.

То я поняла. Я не знаю як його звати.

Андрій і Мехтуд. То Мехтуд оженився, а тих два, той був в Германії – його забрали. А тоді за шо його судили? Дали десят год, то він в Мотійську був і там він оженився, і там жив. 

А в якому році його судили? Як голодовка була чи пізніше?

Нє, нє, тоді ше, як з Германії вони вертались, тай хтось, шось на нього сказав і він безневинно десять год получив.

А скажіть, а жорна у Вас були?

Були. Вони, матіше, там каміння вдома є.

А в 33-му можна було на жорнах молоти?

Як на жорнах молоти, одне на вулиці стоїть, шоб ніхто, хто буде йти, шоб не почув ніде. А внизу там, на жорнах мелиш..

Бо забирали ці жорна, да?

Нє, бити, бити могли, побити.

Мг.

То вони так і остались, ті жорна. Так на них і за німцями мололи. Ну в млин не було шо нести, то на жорна.

А шо Ви в голодовку на жорнах терли?

Ну там яке, як за німцями збирали тоже колоски, о, бо ше на роботу, то я ходила в садогороднє з жінками..

За голодовку питає.

А ті..

А скажіть іще, в голодовку, Ви казали, шо дружина Вашого хресного тата вона десь працювала  і вона Вам помагала, а де вона працювала?

А в садіку..

В майдані.

Ага.

Чи кухаркою, чи нянькою. Но вона там була. А сусідня дівчина була, вона комсомолка, мама казала, вона активістка, то вона ж тоже мені хтіла добре дати того хліба кришечок більшечко, бо її тато просив, давай їй, бо вона погано їсть, то шо можеш поможи їй. Але ж як я, як я кинула. Вони збіглись, як ті курчата, з’їли, ті кришечки. Ну такі ж кришечки. Ну чомусь їм по кусочку, а мені кришечки. 

А Ви в школу пішли вже після голодовки чи ше..? 

Ну да, в 35-му. Ця, сама менша, родилася в Маю, а я в осіню пішла в школу, в перший клас. 

А розкажіть..

А Іван вже в третій ходив. Іван старший, то він в третій клас ходив. 

А розкажіть церква в селі була?

Церква була, а в 40-му році її розібрали. Така красіва-красіва церква, дерев’яна, здорова, но дуже красіва була. То в ній зробили клуб, то був клуб, а тоді повалили в 40-му і зробили клуб, там він і є.

А коли її закрили?

Церкву?

Да.

Десь тоді, десь після голодовки. Вже тих, вже в голодовку там шось, казали тато, шось там горіло, вже підпалили, але погасили. Кажуть, це комуністи палят. Там тако було іконів, бо я ходила з бабою в церкву. Баба мене брала. Хтіла шей причастити, а там два дядьки, бороди такіго, той звідти сидит, той звідти, а тут якесь чорненьке таке, який воздушок воно зветься, держат. Батюшка вийшов, я як глянула на них: “Вааа. Не хочу меду, я не хочу.” Баба мене підняла, я ногами топаю. А баба кричит, сердиться. Баба віруюча була. 

То так і не причастилися, да?

То де ж там, як.. батюшка не треба їй, вона може виплювати, нельзя. Десь, то розуму багато було, шо верещала та тікала. 

А ше за 47-й скажіть. Багато тоді людей померло, в 47-му вже?

Багатенько.

Більше як в 33-му?

Нє, менче, менче. Там на Бабанці в тітки Ваня помер і в другої тітки, Івана баба вмерла, і там ше з кілька хлопчиків в сиріт. Батьки померли, не було, то вони самі жили, то, то не дуже багато. Була дівчинка-сирота її назвали Дуньою. Її найшли десь, в голодовку, в картоплі, в полі, а де там, та картопля була? Знаю, шо в полі. Назвали її Дуньою. Весела фамілію зробила. То вона була в інтернаті, а тоді як, вже ця голодовка 47-ий рік, в інтернаті, ті всі повиходили, а вона лишилась одна, ні туди ні сюди. І вона десь з голоду і померла. То казали, шо Дуня вмерла. А де вона?

А в 33-му з Вас хтось, із родини, був пухлий? Пухлий з голоду хтось був?

Нє, в нас, наче, в нашій хаті не було.

А так, по людях, були люди, шо пухли?

Да, а це мого вже чоловіка, сестра, то казала, була така спухша, шо страшно було дивитись. А в нас, в сім’ї нє, ні Іван, ні Аня, я тоже. Ми не пухли. Мабуть, шо молоко було. Я ж кажу, корова коло столу в’язана і цілу ніч діжурат тато й мама. Бо корова встане..

Ну і їсти ти казала, шож однаково давали всім. 

Да.

Шо ділили однакові порції. 

Тато сказав, шо всім однакові, шо ми, шоб всі вижили. 

А скажіть, Ваш тато він же ж, да, коваль був? То він ше до колгоспу був коваль? У нього своя кузня була?

Да. Він кузнєц був. А в нього був товариш майстер. Вони вози робили, ну, він вивчився, я не знаю, де він вчився, но ми шей книжки, ті татові, шо як коняку кувати, як шо робити, то, то вже ми грались порвали їх. Спеціалісти. Була дощечка така, і на ній ми вчились писати. Тато: “Гайда, пишіт, вчіться”. Бо тато ходив в школу. Громади якісь там кончив, а мама одну громаду, то вони вміли читати, но так, по складах. 

А в нього забрали оцю кузню, як в колгосп він пішов?

Нє, вона, кузня, така маленька була, то він мабуть, оте шо кувадло, те своє, туди в колгосп пішов з ним. Тай там робив.

А ця кузня в Вас так і осталася, при хаті?

Нє, він забрав її в колгосп. 

Мг. 

А тоді, колгосп той, став промартіль, і тато перейшов в промартіль. Там кар’єр у нас в селі був великий, за селом. І тато там жеш пунти, таке вже всьо, вже всьо на цегельні робив. Ну коня покувати, то це він біг, а то всьо вже робили. 

А як Ви думаєте, чого була голодовка в 33-му?

Ту, бо забрали, казали, шо це вже, ну це вже 47-го казали, шо машина з пшеницею з Германії їде чах-чах, а звідти чурки, чурки, чурки. Ха-ха. Таскали. Бо не дали, хіба не можна було шось дати? Який? 47-ий. Хай воно погано вродило, но ж таки вродило. В Умані на складах всьо тріщит, бо там такі великі ж ті сховища, а люди з голоду здихають. Де йшло, там впало.

А в 33-му чого була голодовка?

Бо не.. бо всьо ж забрали, кажу, ж він в торбинці шукає того зерна і в горшках шукає, то як жеж? Де ж та людина візьме шо?

А Ви фамілії цих активістів знаєте?

Нєа. То дядьки чужі, не знаю. В нас у хаті ше якась сходка була. Чоловіки повно, жінок там не було. А вони курят, мама сердиться: “Раді Бога хай, діти почадіють”. Вони ж курят, курят, аж в хаті нічо не видно. 

А шось, шось були зарізали чи маленьке порося, чи шось, а я татому дядькові обняла його, вилізла за стіл, обняла того дядька, дід, він вже мені дід Семен, о. Обняла і: “Дідо, а в нас м’ясо є.” А це ж нізя, бо другі ж почує, то дід той, татові кивнув: “Забери її”. Тато: “Гайда”. 

То це як голодовка була, то це ці сходки були, да?

Да. Якісь сходки. А тоді мама сказали, шо куди хочте, туди сходьтесь, но курити, шоб в хаті мені не курили, бо, каже, діти почадіють від цего диму. То десь перенесли. А тоді вже, то голосувати за Сталіна, то вже нас кликали у поріг. Була хата тоже велика, то туди вже жінки всі сходились, на ті сходки. І лєктор приходив. Шось там читає, шоб йшли ті голосувати тіки за нього. А за кого ж там? Тіки одна фамілія. Там же ж нема списку.

А мама з Леніна портрет триколом в печі прибили дергачі класти, шоб стіна не стукалась. Взяли прибили його поперек і всьо. Активіста жінка, вони виїхали з села, в друге село переїхали чогось, о. Каже: “Параско, шо Ви думаєте? Це ж, каже, оштражают, вижинут, в тюрму заберут чоловіка.” А шо? Мама: “То я його гоберну очима до стіни, а сюди буде бумага, і всьо”. Обернули і всьо, а він, ай..

А було таке, шо людей з села висилали?

Тоді в нас забрало, вже в 37-му, то там брали підряд. Там, на Бабанці, дядько пожилий, тоді другий, тоді коло нас близько, він на одне око сліпий, і не грабаний зовсім, і нікому нічого не винен, і того забрав, ніхто їх нічого не бачив. І Лєни поварихи батька вчитель тоже ж не понравився деректора школи – пішов, тоже. І ше багато-багато, то два-три вернулось через десять год.

А тоді, в 33-му, забирали людей? Чи ви не знаєте?

Нє, не знаю, то я не знаю. Но тоді боялись говорити голосно. Даже брат брата боявся. То тато з цим, з своїм первим братом, там шо говорят, а в нього рідний брат, то вони і не родались, і до смерті.

А чого?

Той пішов в активісти, а той пішов в робичі. Той жив пропиваючи, а ті робили. 

Їздовий був, такий, як усі люди. І з нами тіки: “Здрасті, здрасті”, а більше нічо. 

Шо Ви нам ше, може, за голодовку шось не розказали? Ви дітям своїм розказували за голодовку?

Розказувала, як ми, які ми були голодні. .

А не боялися?

Нє. А в 47-му одну жінку, вона взяла сім буряків з поля – сім год дали. А сусіда, то чи триста грам було, чи чотириста ячменю, в карман взяла, то чотири годи.

То це в 47-му вже?

Да. Це ше тоді, а одну я не знаю шо, Івана Дякова мама, год примусовий дали. Вона десь, десь отробляла.

А за шо?

Чи не виплатила налогу? Ну нічого не було тільки одна дитина і хатина. Ну нікде нічого.

А налоги були високі?

Да. Налоги дуже-дуже були. Двісті п’ятдесят штук яєць здати, курачі, шо були. Як корова є, то я не помню скільки того молока, вопшім, ціле літо носили, на пункт туди носили. А налоги: сорок одно кіло м’яса, то це держали королі. То це вже виручка, шо здав королі тай платиш і штраховка, то це штраховка невелика. А позика: мама підписала на п’ятсот, а мене заставили на сто. Я кажу, то мама ж підписали, а голова колгоспу дядько хароший, каже: “Слухай, там на Бабанці вітер яблуню зломив в саду, поїдеш, зебереш, тіки підпиши, бо мене з’їдять. Я нічого не можу зробити”. Та я, а я була тоді їздовою тоді, я шей їздовою була. Кіньми їздила, аж драньтя сапило. Тепер посадив би мене на коня. То тий, то ми поїхали, пилка в нас є – роздробили, погузили і раді. А те одроблю, але так і виплатили. 

А на фруктові дерева були налоги? На яблугі, на грушки?

Були, були. А тоді, шось прийшов приказ, шоб в городі не було дерева, о, за кажне дерево треба заплатити. Стали вирубувати в кого шо було. Ну за вишні, то нічого не казали. В нас усадьба була, то ми на тій усадьбі вишні держали. А в хаті чи колохати одна груша, чи одна яблуня. І таки ми не рубали її, о.

А люди рубали?

Повирубували великі садки. Був налог. Дуже-дуже угнітали народ, а нашо це мучити людей? А як получати нема шо, ну, а де ти його шо візьмеш?

А скажіть ще, Ви казали, шо коли була колективізація забрали коней і коров. Коров повернули, а Ви сказали, шо коні, там подохли, а чому вони там подохли в колхозі? [оператор]

А чим, а чим їх кормити було? Їх ж треба було кормити чимось.

То через то потім оце коровами боронували?

Там корови забили, там в кого великий хлів, тоді в ті хліви, а тоді повіддавали. Сім’ї, діти, то повіддавали. В кого одна корова, а як більше, то шей… А це в хазіїв, то було більше, а в таких бідних, то по одній.

То, в голодовку, в колгоспі взагалі худоби не було, виходить?

Тоді ше не було, а тоді вже почали, ті хферми робити, почали стягати, ну й там які де, а тоді трактували. “ У вас є корова, теля? Є? Значіт контрактація.” Не маєш права ні продати, ні зарізати. І всьо –  колгосп. Ну там, шось тоді ше давати, шось там зерна давали..

За корову?

І налогу шось там платили, шо менше налогу платиш. 

Це як теля контрактують, да?

Да. А так не маєш права, контрактація і всьо. Ми за німця виховали теля. Була корова, а дядько був такий, шо він і брегадіром був, за німця, но він такий  не вредний був, куди послав, туди пішов. Ми ту корову в нього держали і якось так получилось, шо теля ми сховали, о. Тоді він держав, тоді ми, і на переменку. І в нас вижилось теля, і кончилось оце всьо, і те теля підросло, і ми поділились. Йому корову віддали, і теля контрактація, він забрав, а нам теличка ця осталась. Тільна, значіт, ми вже в 47-му з коровою. То так получилось. 

А так… А то були нагнали овець. Повно. Звідки їх десь нагнали? Десь німота та нагнали. Повні отари. То були у нас в колгоспі. А тоді, як наші наступили я пішла тим вівцям їсти давати, бо це Іванова мати посилала на роботу. А шоб Іван не робив, тато сказав, на німця не роби, то мене посилали. Тоді ми на дорогу ходили, десь у Брозові робили, Добровода село, там робили німці десь дорогу, не тут де тепер центральна, а десь дальше. То Іван туди ходив, мама, він і на сніг я ходила за нього. Він там шось робе, а коло нас стоять, там німці з тими автоматами, шоб нікде не.. А наші плєнні женуть, а ми дивимось, плачемо, і дивимось на них. Ну шо ми Вам поможемо, як коло нас стража стоїть. Шо кинути хліба хот чи нє? Але ж не кинеш, бо тебе кине з пуля в лоб.То там гонили. То я за Івана ходила, і там ті, вівці гляділа. Тоді приходь, а їх немає. Їх розтягнули всі, хто поблище. Бо наші вступили, а їсти нема, шо дати. По домах розібрали, а тоді вже наші прийшли, вже всьо. Ті вівці зігнали до, до весни додержали вдома, тоді зігнали, в нас, в колгоспі вівці були, то я пасла. Аш пока в школу не йти. Я шість класів кончила до войни. Пішла в сьомий. В вересні ми не ходили, бо багато роботи в колгоспі було:молотити жнива, ми вже кончили убрали, ше тіки молотити. То багато роботи і вже бурак був посіяний, то мама на буряках. Бураки копали в ручну, то було по сємсят соток на жінку, о. Там плата мала була – сахару дали. Не знаю, в торбнці принесли, кіло, може, півтора, хто його знає? То мама в базар занесла. Дали нам покушати і забрали. То тоді ми.. шось ше мала сказати за це, за ті вівці. Попасла – пішла в школу. Цілий місяць ходила в сьомий клас. Так я цю.. а любила як на іспитах. Я  всі ответи ті важкі, задачі – всі зробила полностю. А тут ше вчителька стоїть і каже, шо ж ти стоїш думаєш? А я кажу, думаю, чи мама вспіли до обіду була коло машини, після обіду мама піде до машини, чи мама вспіли, чи нє?  А ти, каже, не думаєш  за задачу? Я, кажу, в мене думка одна: чи вони вспіли, чи нє? Шо буде як не вспіли, то оштрахують. Отут, кажу, вопрос. 

Походила місяць. Тепер ж, шо робити? Понесла в сільраду якісь гроші, якийсь налог, а дівчина, шо за мною, ми вместі ходили, каже: “А я вже встроїлась “. Я кажу, а як? Тридцит трудоднів, ну бігати будеш день і ніч, але ж, каже, а шо з тої школи як нам зошит десят рублів. Ганя пішла в школу в четвертий чи п’ятий клас, Ніна – в перший клас. І треба тридцит рублів тіки на, на, по зошити. Книжок нема. На кажну книжку треба зошит, то де ж їх набрати? Де ж мама сама виконає на нас трох? Нє, кажу, мама, я кидаю школу. Но, кажу, шо тато хтіли, шоб я вчилась. Тато не прийшов, от тобі і всьо. Іван вбитий, тато не прийшов. І ми остались – штири жінки в хаті. Чотири хустинки треба мати. Оо, життя було тяжке. 

А розповідав про бабусю, дідуся, ну тобто батьківських, чим вони займались?

А розкажіть нам за батьків свого тата, хто вони були?

Тата я не знаю, татового, бо він вмер, якась пошесть ходила, він вмер. Давно. Шо вони остались троє дітей з бабою. А баба була простенька баба-жінка сільська. І всьо.

А в них якесь господарство було?

Це, знаю, шо брат татів і сестра остались. Я не знаю чи в них шо було. В нас була корова, а шо в них …

Ну вони ж вмерли в голодовку.

Мг. 

То я не знаю.

А мамині батьки?

Мамині батьки, то в них було, там було п’ять дівчат і там хлопців було куча, но два вони колись померли. Шось вони ніколи не розказували за них. А три, то в голодовку два вмерло, один – на войні вбитий.

А як їх звати, тих, шо в голодовку померли?

Федир і Самійло.

А фамілія?

Бурлаченки.

Ага, це Бурлаченки були.

Бурлаченко Андрій – це батько, а мати – Катерина. Мамина. Тож померли. Це з голоду.

А ще не знаєте, може, чули, де люди в селі їжу ховали від цих активісті? Як, ну, тобто шось знаєте про, Ви розказували про свою сім’ю, а може, ще про когось знаєте, нє? [оператор]

Нє.

Нє, не знаєте?

Не знаю. Ми, ше як в нас то в селі піч, а тут є кончається, в печі така наче колбочка, о. Тоді забили доски, замастили білою глиною і туди всипали зерно. А коли брали, не помню. І то ми ше качались на тому житі, а тоді просо чось сушили. Була, там в сусіда була, таке товкти просо на пшено, о. Бо в нас, я не помню, може, і в нас було, то тий, то ховали. І закопували, то ті активісти шукають, де гній, отак коло гною, баче, шо розгарбано, значит, вони подивились. Тут скрізь вони ходили. То якісь комсомолки ходили, ганчірки збирали. То якісь п`ятисотниці – туалєти чистили ходили. То ми малі були. Мама: “Аа, порозпирало б їх”. Вони геть і всьо забирали. 

То люди не любили цих комсомольців?

Нє, нє.

А були якісь конфлікти між людьми і комсомольцями в селі? Не знаєте такого?

Ну я не знаю. Мале, малеча, шо ж.

Аці активісти вони потім далі в Вашому селі жили?

Да.

І всі знали, шо вони активісти?

Ну да, всі знали, всі знали, хто і шо. Тіки шо, я тіки це знаю, шо Пугач – ту фамілію і це, Івасюк був. Вредний-вредний дядько. Був голова сільради, шо його всі боялися. То казали, як розкуркулювали, там коло нас недалеко, дівчинка була, як це? Чи її Марусьою звали, чи як звали? Шо мати не бачила, де вони її діли і вбили, чи де зробили? Вона не найшли її. Вона цілий рік шукала, а тоді вже, як після войни, вони десь з Донбасу, де вони поз’являлись, то приїхали в село. Все одно, каже, не добилась вона, де та дівчинка її ділась. То вже в неї друга дівчинка була, Маруся, то вона вже цю гляділа. А ту, каже, не знаю, де. А то, там була сільрада посеред села, чиясь хата була розкуркулювали чи вигнали, о, то в тій хаті сільрада була. І там такий підвал, і батюшкове обійстя було. Тут ж дальше і церква була, то там був великий льох, то казалось, шо туди того батюшку запхали, то він там і вмер. А то… 

А це в якому році його туди запхали?

Десь у голодовку тоді. Десь тоді, в ті года. Каже, шо ці, туди його заперли і куди, то ніхто його там не найде, смітьом засипали тай всьо.

А знаєте як того батюшку звали? Як казали якось?

Фамілію?

Ну чи ім’я просто.

Ім‘я не знаю. Фамілію знала, но зараз забулась я. Бо його син за німця правив у церкві. 

А він тоже священник був, да, виходить?

Да, він син був. От забулась як він. Забула. Як? Не придумаю… То він був у церкві хароший такий батюшка. А то як наклали великий налог, та й він десь дівся. Тей…

Десь в голодовку пропав, да?

Нє, нє. Це вже після голодовки, після німця.

1. Місце запису: село Сарнавщина Конотопського району Сумської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто передав: невідомо;
4. Респондент: Король Анна Василівна, 1928 н.р., народилась в селі Сарнавщина Конотопського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Сарнавщина Конотопського району Сумської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

 

Знеєте, мені, малій дівчині, здавалося, що завтра я зможу наїстися, скільки хочу. Та поступово їжі ставало все менше, та й не зрозуміло тоді, куди дівалися всі наші запаси їжі та худоба, це все проходило не зачіпаючи мене. Але взимку стало вже дуже погано, бували не їли по 2-3 дні. Зате у нас залишилася свиня, не знаю, яким чином, адже тоді все забирали, але вона у нас була і годували ми її віддаючі частку своєї їжі. На Різдво тато заколов її. Мама готовила з неї юшку, якої б мало вистачити нам надовго. Ми з братом і двома сестрами лежали на печі, коли в хаті зайшли комсомольці з головою нашого колхозу. Почувши відразу запах смачного, і не дивлячись на крики моєї матері, з’їли всю юшку, вона служила у них закускою до самогонки. Наївшись, вони забрали і решту свині. З цього часу їли ми лише щось таке, що не могли без відрази класти собі в рота. На весну стало вже легче, наш стіл став більш частіше з їжею. Але до цих пір я не можу забути того страшного відчуття голоду, яке відчувала тоді малою, сидячи на печі.

1. Місце запису: місто Кролевець Сумської області;
2. Дата запису: 19 листопада 2005 року;
3. Хто передав: Стеців Юлія;
4. Респондент: Демченко Марія Федосіївна, 14 червня 1913 н.р., народилась в місті Кролевець Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі місті Кролевець Сумської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Пам’ятаю, що десь в 30-ті роки був голод. Та в нашому городі такого не було.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Та усе тоді вродило, але приходили люди від власті та забирали і урожай, і живность.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Та ходили якісь люди не наші, не з нашого села-города і забирали усе.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда за приховане зерно?

Та не було ніяких нагород, нічого не давали, люди боялись усього того.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Та не було ніяких документів, нічого не бачили, приходили ото все забирали та лякали нас, що до тюрми заберуть або розстріляють.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Та лякали, робили все, все, що хтіли, і били, і арістовували.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Носили вони нагани, добре пам’ятаю, та саблі.

Як люди боронились?

А хто там боронився? Як ми того боялись.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ховали все, їсти хтіли, хто як міг так і виживав.

Хто і як шукав заховані харчі? Як їх звали?

Та як звали? Хто нам казав? Шукали повсюди, і в хаті, і біля хати, у коморах, хлівах.

Скільки їх приходило і хто це був?

Приходило їх щось три чоловіки, і то й більше.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ой, ховали у лісах, городах, копали ями та заривали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не була я у колгоспі, не знаю, що там давали чи нє.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Худобу брали, а таке нашо їм було.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Не знаю. Не чула такого.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Та в мене ж чоловік робив на мельнеце, та й вроді не голодували, приносив там щось, та й мали, що їсти.

Хто охороняв поля і комори?

Та не знаю.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Та й шли напевно, треба було годувати якось сім’ю.

Чи змушували йти людей до колгоспів і як?

Та змушували, загоняли силою, хто не хтів.

Де переховували худобу, щоб не забрали у колгосп?

Ой, виводили до ліс, та й там ховали, але находили й забирали.

В який час ходили збирати у людей зерно, продукти?

Страшно було вранці та вдень, бо знали, що прийдуть, а у вечері спокійно було.

Скільки разів приходили до хати?

Я не помню, але одне запомнилось последню корову приходили забирати 6 разів.

Коли почали люди помирати з голоду?

Вже восени, похолодало вночі сніг то-то вже тяжко було.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Та де я вам скажу, не знаю. Та не хто там опікувався, кому ті діти треба були.

Хто не голодував в селі і чому?

Та люди щось приховували, була там чи корова, чи якесь зерно.

Хто зумів вижити?

Та мало вмерло, то по селах, то там тяжче було.

Чи допомагали люди одне одному виживати від голоду, чи ділились продуктами?

Да бігали один до одного.

Які засоби вживали до виживання?

Та варили все, їли все, що їлось.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Помагали дуже один одному, бо одному то би не вижив.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Все, що можна було, усе.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Та де, я таке вже не скажу.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Та теж вже не помню.

Чи можна було купити чи виміняти в містах?

Ходили міняли, але хто хтів, щось вимінювали.

Чи був голод у містах?

Та не дуже.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Родичи та й знають, а ми-то звідки, на кладбіщі.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Та всіх поминають.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади.

Я в церкві рідко буваю, негодна вже, але згадують, поминають.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є дві церкви, православні.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Немає, нє.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр.? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Та да, знають конешно, розказують у школах, та й діди з бабами.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Та ті, що ходили забирали усе у людей.

1. Місце запису: село Загребелля Роменського району Сумської області;
2. Дата запису: 19 липня 2002 року;
3. Хто передав: Солонинко Інна;
4. Респондент: Батюта Ганна Яківна, 1926 н.р., народилась в селі Загребелля Роменського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Загребелля Роменського району Сумської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Батька брали на войну. Я була старша, а троє менших. Я проважала батька кіньми аж у Сулими, там був прийом. Не доїхали, повернули додому, бо вже пересік німець. Спочатку німці боялись заїжджать у хутір, а як одступали, поїхали поза лісами. Батько викопав у кукурузі в огороді окопчик. Коли один німець на коні їхав і наскочив на яму. Забрав його і посадили його в курган високий, багато чоловіків там було і доправили їх десь за Київ, що через море їх собралось 130 чоловік і втекли і переправились до руських. Всим давали допомогу, а матері ні, бо мов-би він у німців. Поки не прийшло пісьмо від батька. Як я старша, то послали на курси тракторістів. Я пройшла один год на тракторі. Виздоровіла і не пішла на трактора, забрали на стройку Донбаса. А мати з трьома дітьми малими осталась. Пише, що «Я не можу дальше жить. Обміняла всі села кругом. А люди їздять у Глобін, міняють там хліб. А я далеко поїхать не можу». Я рішила приїхать додому, помогти матері. Їхала без нічого. На стройку дуже багато нагнали німців, поляків. Не було чого їсти може. Давали 300 грамів хліба, а то таку баланду, де чорні помідори плавають, такий росольник був. Людям у кого була возможность висилали їсти сухої картошечки. А мені нічого і самі голодні сиділи. Я решила втекти. Раз получила я 300 рублів – це хлібина стояла. Вийшла на вокзал не вдалося поїхать. Удруге міліція нас задержала, було нас троє дівчат. Одна з Смілянського району. Ми їхали товарниками. Позабирала міліція гроші, але одпустили. Ми взнали, коли буде поїзд на Суми. Пішли отдихнуть у сосну. У четвер перед Паскою. Земля була влажна. Полягали отдихать. Я прокинулася перва. Ні ноги, ні руки неволодають, качаюсь як головешка. Я давай качатись і б’ю подругу, щоб розбудить їх. Побудила і качались поки одійшли. Бог дав одійшли. Через поле до вокзалу дійшли. Якраз прийшов товарник. Повлазили у вагон, там їхали воєнні, сказали, що вони пойняли, хто ми. Сказали, сідайте в куточок і тихенько сидіть. Нас вони заступили, коли провіряющий ішов. В Сумах повставали. Кукушкою доїхали до Біжівки, де жила подруга. Прийшли до неї. Її мама нас пошанувала. Брат у неї став головою колгоспу. Є защита. Дала вона поїсти сала й хліба, і каже: «Не їжте багатьсько, дітки, краще перегодя поїсте». Валя вночі встала й пита мене, чи хочу їсти. Знову сіли їсти. На утро Валіна мама дала поснідать і мене провела за село, і показала: «Ти бачиш, дітки, ото сміле».
Дала хлібину і кусочок сала. Я йшла десь 10 км, йшла день. Дойшла у хутір Красне. Там сидять женщини увечері. Питають: «Куди ти йдеш?». «Додому, на Пшінчине». Кажуть: «Не йди, бо вовки ходять». Осталось 3 км і я рішила йти.
Рушила йти, коли іду вже темніє. З одного боку осока рудка, а з другого ліс. Чую, щось шелестить, а тут скраю дві верби. Злізла на вербу, коли лізе вовк із лізу. А кошовочка в мене була, де були чоботи і піджак. Вовк поліз осокою, куди мені йти додому. Я тихенько злізла, узяла ту кошовочку на вербу, укленилась між розсохи, наділа чоботи, піджачок, а була в чунях резинових і обмотках. Обмоткою обв’язалась на вербі, а другою прив’язала кошовку. І рішила ночувать. Розвиднілось. По той бік рудки йде людина. Злізла. Це була субота Великодня. Прийшла додому. Мої два брати й сестра пораділи. Я як показала ту хлібину і сало, мене обцілували і дуже плакали всі. На утро, на Паску, мама взяла хлібчик і сала., винисла на стовпчик, посвятила і ми давай розговляться. Тоді я взяла скатерть і платок шовкові і батькові туфлі, поїхала в Глобин, виміняла три пуди хліба. Несла дуже трудно. Несла два пуди ззаду пшениці і пуд
спереду жита. Дойшла до Сененків , під горою стояв дуб зрізаний. Сперлася на нього, трохи оддихнула. Мене зустріли діти. Менший братик біжить і каже: «Галько, я тебе як прийдемо додому сто раз поцілую». А ще одна жінка дала за платок у додачу хлібину. Коли приходять до мене голова сильради і голова колгоспу. «Ми тебе засудим, що втекла з Донбасу. Тільки йди за мого брата», – каже голова колгоспу. А брат був кантужений, і рука, і ноги не володали. Привіз мені на лінейці його свататься. А з села Пустовійтівки до тітки в гості ходив чоловік. Я утекла до цього чоловіка. Приходив так, щоб ті не знали. Коли взнали, так ми мій сундук взяли і у 3 часа ночі пішли. Голова колгоспу так отомщав мамі, заробітку не давав. Один, каже, до вас приїдуть трусить хліб. Ми у вузлики узварець, квасольку і на хату, і попідпинали попід угли і запхнули соломою. А з сундука лучше повдівали. На мене сорочок штук п’ять і підпостили постіль. Укрили рядном вроді я больна. Приходе бригада. Подивилися, пішли з хати. Лазили на хату два чоловіки. Один хороший, а другий плохий. Одну сторону той, що трусив усе повитягав, а другий, усе було ціле. Каже: «Тут нема». Це сусіда й направив, той, которому добро робили. Записався батько в колгосп. Одвів кобилку, воза. Було два сараї. Так один, щоб не забрали, продали одному чоловікові. Розібрали. Ще батько і помагав строїть. А гроші не оддав.

1. Місце запису: село Терешківка Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 23 липня 2005 року;
3. Хто передав: Цявук Тетяна Василівна;
4. Респондент: Кошман Марія Георгіївна, 1919 н.р., народилась в селі Терешківка Сумського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Терешківка Сумського району Сумської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?
Пам’ятаю.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Влада забирала урожай.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Відбирали вирощене в полі, городі. Це були активісти.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Не знаю.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Документів не мали, заходили в хату, заглядали по горшках, скрізь.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Було висилали, заарештовували.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Ні.

Як люди боронились?

Ніяк.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Можна. Закопав батько зерно в чулані, але знайшли і забрали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Як звати не пам’ятаю. Шукали скрізь, штрикали землю і все знаходили, по горшках все висипали і забирали.

Скільки їх приходило до хати?

Ходили по 6-7 чоловік.

Де можна було заховати продукти харчування?

Закопували.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Збирали також і одяг, рушники.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Ні одного колоска не можна взяти з поля.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, не дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об’єзчик Дерновий.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Так, хотіли.

Чи змушували людей йти в колгосп?

Змушували.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Її ніде не заховаєш.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Два рази.

Коли почали люди помирати від голоду?

З 1932 року.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Держава не опікувалася, сироти вмирали.

Хто не голодував в селі і чому?

Не було таких.

Хто зумів у селі вижити?

Я змогла.

Чи допомагали люди одне одному виживати, чи ділилися продуктами?

Ділилися продуктами.

Які засоби вживали до виживання?

Їли листя із вишні, кінський щавель, варили із липового цвіту чай.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Родичі допомагали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Бурячні сумена, лобода, липовий цвіт.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Листя із вишні, кінський щавель.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Диких тварин не вживали.

Чи можна було щось купити чи виміняти в місті?

Нічого було міняти.

Чи був голод в місті?

Не знаю.

Чи знаєте що таке ТОРГСИН?

Не знаю.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Ні, не відомі.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Собирав Мандюк Іван Лукич, ховали на старому кладбищі.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Платили, 1 кг хліба за одного померлого. Були випадки, коли закопували ще живих.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей, померлих від голоду?

Ховали на старому кладбищі.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Ні.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

За часів радянської влади не поминали, тепер – поминають.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Православна церква Московського патріархату, церква християн баптистів-евангелистів.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Встановлений хрест.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр.? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Молодь знає про голод, розповідала сусідам.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Владу.

1. Місце запису: село Терешківка Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 26 серпня 2005 року;
3. Хто передав: Цявук Тетяна Василівна;
4. Респондент: Кобзар Уляна Андріївна, 1915 н.р., народилась в селі Терешківка Сумського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Терешківка Сумського району Сумської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Пам’ятаю.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Влада забирала врожай.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Барабаш приходив з комсомольцями і забирав.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Не знаю.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Ні, документів не мали. Заходили у двір і скрізь шукали.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Ні.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Ні.

Як люди боронились?

Ніяк.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Де б не ховав, скрізь знаходили.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Із Сум був Барабаш, він шукав на чердаку, в печі.

Скільки їх приходило до хати?

3-4 чоловіки.

Де можна було заховати продукти харчування?

Закопували діжку зерна, знайшли; ховали в піч, в комині.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Збирали і одяг.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чула. Жодного колоска не можна взять було.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об’єзчик Дерновий охороняв поля, сторожі охороняли комори.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Заставляли.

Чи змушували людей йти в колгосп?

Змушували.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Не переховували, ніде було сховать.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Один раз.

Коли почали люди помирати від голоду?

В 1932 році.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Не знаю.

Хто не голодував в селі і чому?

Не було таких.

Чи допомагали люди одне одному виживати, чи ділилися продуктами?

Ні.

Які засоби вживали до виживання?

Пекли драники з мерзлої картоплі, із сушеного листя вишні, липи.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ні.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Кропива, лобода, мак, кінський щавель.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Із липи, вишні, лободи.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не вживала.

Чи можна було щось купити чи виміняти в місті?

Нічого було мінять.

Чи був голод в місті?

Був, але не такий.

Чи знаєте що таке ТОРГСИН?

Ні.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Не відомі.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Була людина, яка збирала померлих.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Платили, за одного померлого – 1 кг хліба.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей, померлих від голоду?

Ховали на старому кладбищі.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Ні.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Тепер – згадують, раніше – ні.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Православна церква Московського патріархату, церква християн баптистів-евангелистів.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Встановлений хрест.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр.? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Знає, розповідала дітям, онукам, правнукам.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Владу.