1. Місце запису: Херсонська область;
2. Дата запису:  інформація не збереглася;
3. Хто записав: Віктор Іванович Кисіль;
4. Респондент: Малашенко Уляна Іллівна, 1919 р.н., народився в селі Мала Каховка Каховський район Херсонська область;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Мала Каховка Каховський район Херсонська область.

Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна

(під час розшифрування аудіо матеріалу збережено мову респондента).

Зима була, 33-ій і пойдьом у колхоз, а жрать хочется, не даються нам нічого, в колхозє і коні дохнуть. Ну нічого, а в там у нас лінища за селом були. Ночью вивозіли тих коней, відтягували, а людей как назбегається с тапорамі, рубають тих коней, по кусках забирають. А я мамі кажу: «Мам, давайте й ми підем», а мама: «Знаєш шо лучше ми пойдьом щерицей натрусим семенов, наварим і наєдімся, как … [нерозбірливо]… ». Іду ж в колхоз. Прийду прєдсідателя питаю: «Дайте мені, шо небудь випишіть», а он: «Що я тєбє випішу? Нема нічо», я кажу: «Ну как нема нічо? Хоть якой-небудь муки чи крупи, чи шо небудь дайте». А предсідателем работал брат, самий старший. Устал і пошел, а я пошла за нім. Пошла я до него додому, жінка його націпала борща миску, красівий такой красний борщ, рябіна отакена лежить, посідали їдять, а я в порогах стою. І кажу: «Тішка, ну пожалуста, випиши шось, твої ж братья і брат твой і сьостри твої всі з голоду виздихають». Сидять, нічо мені не кажуть, тільки сидять абєдають. А я стояла-стояла двєрь одкрила і пошла с плачьом. Іду я. А в нас бил уполномочений Походун Степан Петрович. Тай каже: «Чьо ти йдьош плачеш?». А я кажу: «Йду плачу, була у Назарова, а он, – кажу, – нічо мені не дал». Ідьом, вертається он. В магазіні був, його жінка в мазагіні торгувала і я пошла к нєму. Заходить в магазін і каже: «Івановна, дай 8 кг картошки і 5 кг крупи». На другой дєнь вона муки трошки принесла. Я заколотіла блінчикі і печу блінчикі теє. А менша дєвчьонка прибігає: «Дай мені блінчика, дай блінчика». Я дала єй три блінчика, она взяла поєла. Двері одкриваєт, упала і кончілась. Ну шо дєлать, єй лєжать, а я сама. Взяла єйо, обмила, одєла, положила на столє. Сама пошла шукать … [нерозбірливо]… Он прішол, в рядюшку замотал і дєвчьонку пріньос на кладбіщє. Оні под бок єйо положилі і доскамі прікрилі. І ото бричка єздіт да каждий дєнь к двору под’єжджаєт, ше тьоплой уже кідают на бричку єго, ше може і не кончился, а вони на бричку кинуть, привезуть і в яму кинуть. І шо ви думаєте, по 100 чєловєк у ямі було.

1. Місце запису: Херсонська область;
2. Дата запису:  інформація не збереглася;
3. Хто записав: Віктор Іванович Кисіль;
4. Респондент: Ігнатов Петро Дмитрович 1919 р.н., народився в селі Агаймани Іванівського району Херсонської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав у селі Агаймани (сучасна назва село Фрунзе) Іванівського району Херсонської області.

Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна

(під час розшифрування аудіо матеріалу збережено мову респондента).

У 1932-му році був неврожай в Агайманах. Намолотили по 15, 3 центнера з гектара. А мені кричать по телефону «А Горностаївка по 20 центнерів з гектара, пиши по 20». Грім і молнія. А ті і по 25 написали. І все липові показники. Ну шо ж врожай у вас хороший, лишіть собі скількись, а решту державі. Отож забрали все під чисту. Під час жнив хліб лежав купами. Як вивезли все, почалась карткова система. Скоротили всіх, лишили трактористів, навіть їх записали сторожами, щоб сторожів не держать. Решту людей вивезли за межі радгоспу напризволяще. Мене додержали до ноября і сократили. І я пішов шукать собі жизнь. Попав я в радгосп «Роза Люксембург». У «Розі» мене знайомий, до бухгалтера мене взяли. Дєлає мені начальство іспитаніє. Провадь у калідорі, утром встаю на вікні хліб, я отдаю хліб, бо хтось підкидав. Такі я пройшов іспитанія. Я їв у столовій, крутився між начальством. Начальство п’є молоко і я з ними. Зимою, у январі, чистив апарата. Приїхала тройка. Начиная од начальника задають вопроси. Визвали і мене на трибуну. Я кажу: «У 26-тім году батько вмер од тіфа. Дітей у нас було багато», «Ага, там ти германський, Димидів син, у вас дві кобили було», «Були, мати здала у колхоз». У марті приказ приходе, таких оставить, таких сократить без зарплати. Дамо як коситимуть наступного врожаю.  Карточку одібрали і йди куди хоч. Пішов я у Гаймани. Наліг туман, думаю заблудюсь. Іду я вєтром, полем, с паличкою, вдруг слишу загавкали собаки. Прийшов у Шліпенку, радгосп такий. Знайомі согріли. У Шліпенки, із Шліпенки прийшов Гаймани. Сократили врозь, прийшов до матері. Мати вдома, єлі ходе. У єй дочка Алєксандра, пухлая лєжить. Брат старший за мене, с двєнацетого года Андрей, пухлий лежить. Два блєзніца, хлопчики, пухлиє лєжат на пєчке. І я прийшов, і дома абсолютно муки, нічо нема. У мене волос вгору піднявся, думаю, шо ж мені дєлать. Ану я єщє в сілє здоровий. Ну а їсти хочеться вже. Я пішов на общий двор. Там тракторную бригаду укомплєктують, а учьотчика не найдуть ніяк. Участковий агроном ад інтереса стоїть і каже: «Ну де взять такого чоловіка?». А йому підказуть, он стоїть, поговорітє з нім, він в совхозє робов сторшим учьотчіком в тракторній бригаді, він цчьот знає. Він говорив со мною. Я кажу: «Які условія мені?». «Середній зароботок тракторіста будеш получать, два с половиною рубля на каждий трудовий день, дєнєш будеш получать і гарантія два с половиной кілограма хліба на трудодень». «А сійчас, шо ви мені будете давать?». «А січас, – каже, – приварок, як тракторісту, кіло хліба тобі, як тракторісту». А я кажу: «А єслі я хліба брать не буду?». «Чєво мукрий?». Я кажу: «В мене ж пухлі братья і сьостри лежать. І мати єлі жива. А як учьотчік, я можу на одному приварку, я ше ж не врослий, не пухлий, а муку це у сім’ю». «Добре, ми це здєлаєм». І сразу мене «Іді, абідать», туди, де тракторістам варять. Я неділю перебив, мені кажуть «Получі муку, 7 кг у кладовой совхоза». А то не муку, а можна сказать сійчас терті товкуччя, я цю муку у руки і чуть лі не бігу додому. Приніс матері «Ма, ось я муки приніс 7 кг». Мати плаче, довольна, рада, ті кричать «Дайте їсти, ми хочемо». Я їх уговарюю, не треба нічо, мати от зараз затірочки зваре, вам дасть поїсти. А матері не накармлюйте здорова, а то в них кишки полопають. Це я це знав. Ма буду вам давать усьо, будете живиє, я буду носить. І знаєте шо? Я то саме їв борошно й хліба не їв, то тракторісти розвертають, адин одвертається і каже: «Каму? Каму?». Не оддають. А я глазами стою, вроді схватив би хліба, знаєш, хочеться. Як не привага уже, ляжу спати, встаю, глаза наливаються, чуствую вроді врозались. Я кажу: «Ні, не буду хліба». Я терпів пока уже начали хліб давать людям на трудодні, і матері завезу неізвесне калічество там хліба. Аж тоді я начав хліб їсти. Парабив я це 33-ій год, уже хліб єсть і все, кажу: «Получайте на мої трудодні, як тракторіста хліб, а я поїхав взагалі». Братья і сьостри вже адтухли, вже ходять і все хліб єсть, картошка єсть усе.

1. Місце запису: село Хрещате Козелецький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 12.07.2002 р.;
3. Хто записав: Ругаль Л.П.;
4. Респондент: Броварець Оксана Василівна, 1919 р.н., народилась в селі Хрещате Козелецького району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Хрещате Козелецького району Чернігівської області.

Бабо Оксано, що ви можете розказать про голод 1932-1933 рр.?

Я вже тоді булла чималою дівчиною 14 год. Жили ми з матір’ю і двома братами, батька нашого забрали на войну.

На яку войну?

Не знаю, нам не казали куди, а сказали що на війну. Жили ми дуже важко, бо були зовсім бідними. Щоб хоч якось вижити, рвали медуньку, сушили її. Пиляли липу і із неї збирали тирсу, сушили і добавляли в липі пики, бо вона була м`якою і пахуча все це зачиняли і пекли. У нас усе забрали, бо мати не хотіла іти в колгосп. Оставили одну хату, бо то була не хата, а одні стіни. Ноч у стінах зимою, на ранок прокидаєшся, а у відрах вода замерзла. Забрали городи кругом хати. Все кругом було не наше, не було де і картоплини посадить. Да вижили ж, бо я пішла побиратся в чужі люде. Договорюсь з матір’ю, щоб через день-два  прийшла в якесь село і забрала, те що насобираю. І я давай ходить по селах чужих, в кошику хату заходжу прошу, плачу. Деякі люди казали – Не хай Бог дає, а деякі давали, то картоплинку, то скибку. Так і нас обираю. Мати приходить і забирає торбу. Ходили і бачила, що навколо нічого не було., люди були пухлими, попід тинами лежали, люди чи мертві чи живі – не знаю, було страшно.

Серед ваших близьких були померлі від голоду?

(Плаче) були. Найстрашніше врізалось мені в пам`ять. Приходжу до своєї тітки Соломки, а в неї лежить дитя в колисці, і каже: «Мамо, ам, ам». А ще менші тільки плачуть. Всі пухли. А їй зовсім нічого дать, даже і цицьки, нічого дать. За одну неділю троє менших дітей умерло.

Чи ходили ви на поля збирать колоски?

Ой ні. Не ходили, бо дуже боялись, на нас і так вовками усі дивились – нещасна голота, а ще й живі. Їли всяку живність. Один раз спекли їжачиху в печі. Ми саме завели курку, аж тут дивимось лізе їжак. Ми подумали, що лізе до курки, дак за нього і в піч. Голки обгоріли, ми його дістали, випотрошили, а в нього з одної сторони 3 їжачат і з другої – 3. Та нікуди діватися поїли і їх.

Після війни вам жилось краще?

Яке там краще. Бідними всегда важко. У войну я осталась сама з двома братами меншими. Матір у 1937 р. за те, що не хотіла в колгосп, забрали в тюрму. Да в конці войни вона пришла голодна сама, ще й з маленьким сином. Да я уже ходила на роботу, на всяку, куди загадають туди і іду, щоб хоч щось заробить. Вже по старцях не ходили. Нам дали трохи городу, ми його засадили. А ще мені помогли цигане. Я їм розришила стать табором у себе на городі. На ранок просинаюсь, а в мене пропало 25 рублів, я до їхнього старшого. Він собрав їх усіх і почав питать, хто брав гроші, всі мовчать. Тоді він сказав щось їм по романські і вони всі скинулись по п`яторці і отдали 25 рублів. А вже коли виїзджали оставили мені трохи м`яса, воно на вкус було не понятне, і зерна, і картоплі. Де вони це брали, я не знаю. А ще мені на роботі давали пайок. От і вижили.

1. Місце запису: село Киселівка Носівський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 24. 07. 2002 р.
3. Хто записав: Ругаль Л.П.
4. Респондент: Тавлуй Галина Василівна, 1912 р.н., нородилась в селі Киселівка Носівського району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Киселівка Носівського району Чернігівської області.

Чи Ви пам’ятаєте яке було життя в 1932-1933 рр.?

Тоді я була дівкою на виданні, так що щось помню. Голодовка була страшна. Хазяйство у нас було маленьке: трохи города, корівонька і кури. А сім’я наша була чималою — 6 чоловік. Врожай вродив у нас поганий, да й що можна взять з того куска землі? Зате налоги накладали великі. Ми стянули тільки половини накладеного, бо не хотіли збувать коровку — це ж годувальниця. Та всьо равно прийшла бригада активістів і забрали корову, зерно, да все що нашли. Мати і плакала, і просила, не пожаліли даже малого Гаврила. Мати у його колиску, под ряднину, всипала трохи зерна. Нашли і забрали. Обстукували своїми палками вони всі стіни, поли. Батька нашого посадили, бо не виплатили всі налоги. Мати осталась з 4 дітьми. Я хоть була старшою, а то ж все малеча. Жалко було коли вони плакали, їсти хотіли. Приходилось рвать іванкови головки, липовий цвіт, опуцьки. Ночами з матер’ю ходили на поле, красти картоплю, буряки, а іноді і колоски. Ходила я і в Чернігов, і в Київ под церкви — просить милостиню. Колись пошла в Київ, а мати дала кусок гарний полотна, щоб я обміняла його на буряки чи картошку, щоб варить можна якусь юшку. Дак я з ним носилась носилась, да й принесла додому. Бо не в кого нечого не було. Хоть як важко не було, да вижили.

1946-1947 рр. були такими ж важкими?

Важко було, да не так. Тоді важко було робить, бо мужиков почти не було, приходилось все робить самим. А голоду тоді вже не було. Було чим і засіять, і що їсти було, бо ми ж і під войну обробляли городи. Тоді ми робили і ждали, коли поприходять наші чоловіки, а значить і жить будем лучше. Да пришли не всі. От мій не прийшов (плаче).

1. Місце запису: село Киселівка Носівський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 19.08.2002 р.;
3. Хто записав: Ругаль Л.П.
4. Респондент: Скрипник Василина Тарасівна, 1921 р.н., народилась в селі Киселівка Носівського району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Киселівка Носівського району Чернігівської області

Що ви можете розповісти про 1932-1933рр.?

Нічого не хочу і казать про це, бо це було страшно, да і дещо забулось. Знаю, що всегда хотілось їсти, бо не наїдалась. Нас у батьків було шестеро. Почти все батько заплатив за налоги, да й то сказали, що мало, так прийшли і забрали корову. Скоро нам зовсім не було чого їсти, тоді батько старших двох сестер одправив просить милостиню, щоб вони самі себе прогодовували, ми всі поплакали, да нікуди було діватися. Позже, после голоду Олька вернулась, а Василина. А ми остались дома, збирали різне коріння, травичку – розтовкували це і добавляли в макуху і так їли, запивали холодною водою, сирою. Або ж підем назберем горобців під коморою, принесем, мати обшпарить, обскубає і наварить якоїсь кашки. Ще горобців можно було десь побачити, а голуба не було ні одного у селі. Мати наша часто плакала. А скільки ж тоді людей померло і своїх і чужих. Всіх їх ховали в одну яму. Ой, важке время було. Не дай боже, дати вам це пережить, не хочеться і споминати.

1946-1947 рр. теж були такими важкими?

Ні, тоді було вже легше. Ми всі робили в колгоспі, заробляли. Був невеличкий город. Ми його вручну скопали, засадили. да і налоги тоді не були такі великими. Тоді жилось лучше.

1. Місце запису: село Полонки Прилуцького району Чернігівської області;
2. Дата запису: 2007 р.;
3. Хто записав: Нугаєва Олександра Степанівна;
4. Респондент: Хитрик Галина Миколаївна, 1927 р.н., народилась в селі Полонки Прилуцького району Чернігівської області

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Полонки Прилуцького району Чернігівської області.

Розповідь записана зі слів правнучки.

У 1931 році, у лютому місяці, до хати моєї бабусі, котрій було 4 роки, де проживала вона із своїми батьками, сестрами і братами, вдерлися колишні ледарі та п`яниці села, які стали активістами. Вони загадали бабусиними батькам збирати свої речі: натільну білизну й одяг. Злочинці погнали батьків до центра села де збирали до вигнання й інших заможних селян. Старших дітей посадили на воза і повезли до Прилук, бабусю викинули із хати на вулицю, думаючи, що вона помер. А самі почали розкрадати хатнє майно, ділили між собою худобу, яка належала сім`ї. Бабуся все це бачила власними очима, але через свій вік не могла зрозуміти, що відбувається.

Її батьків відправили до Донецької області. Дітей відправили у різні дитбудинки м. Горлівки та м. Макіївки. Бабуся залишившись сама у селі, нікому непотрібною, ходила по селу і просила їсти, але їй ніхто нічого не давав, бо люди боялися, що якщо вони допоможуть їй вижити, то на них очікуватиме така сама доля. Бабуся обдирала кору дерев, та їла бруньки беріз до березня. Потім з`явилися кульбабки, лобода, кропива, і їй стало легше прокормитися. Люди у селі намагалися її ігнорувати.

Так вона жила до серпня. У серпні, до села, з вигнання повернулася її мати. Батько помер віл голоду на Донеччині. повернувшись у село, мати знайшла бабусю, але жити їм було ніде, тому що хату віддали другим людям. Вони з матір`ю вирили землянку і в ній жили близько трьох років, поки не построїли мазанку.

Одного разу, цього ж року, після жнив бабуся і ще двоє дівчат пішли на поле збирати колоски ячменю, жита, пшениці, щоб було, що їсти. Назбиравши по торбинці, вони поверталися з поля додому. Їх побачила доярка і запитала, що в торбинках. Дівчата відповіли, що там колоски. Доярка дуже розлютилася і вдарила одну з дівчат ціпком. Так, як дитина була ослаблена голодом та знедоленням, то вона одразу і померла. Доярка забрала торбинки з колосками і вихвалялася перед усім селом, що спіймала «лихих» крадіїв.

Ця  розповідь написана зі слів моєї бабусі, котра і досі  живе у селі Полонки Прилуцького району. Ганьба тим людям, які втративши людяність, руйнували сім`ї та змушували людей жити в тяжких злигоднях та вмирати від голоду. А на Прилуччині у цей час йшла «Розбудова й зміцнення соціалістичного сільського господарства».

1. Місце запису: м. Прилуки, Чернігівська область;
2. Дата запису: червень 2009 р.;
3. Хто записав: Нугаєва Олександра Станіславівна;
4. Респондент: Гузенко Ольга Данилівна ( Романюк), 1928 р.н., народилася в селі Рудівка Прилцького району Чернігівської область;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в місті Прилуки.

«У 1933 році моя сім`я переїхала до міста Прилуки. До цього ми разом з батьком проживали у селі Рудівка Прилуцького району. Мама Мотрона Климентіївна і батько Данило Іванович мали своє господарство, корову. У колгосп батьки вступати не хотіли. Пам`ятаю дуже добре 1932-33 роки. Пам`ятаю, що майже щодня хтось помирав, а батько допомогав у похованні. По один бік сусідами була багатодітна сім`я і майже всі вимерли.

Через хату жила сім`я, де мати з`їла своїх дітей. Цю жінку, її звали Оксеня, мама мені показувала пізніше, коли ми вже проживали в Прилуках і тут же жила вона (Оксеня). Пам`ятаю як одного разу прийшла додому, а в хаті з`їдено все їстівне. У підпіччі знайшли хлопчика 8 років який запримітив, що всі пішли з дому відкрив хату  і виїв все. Сусіди батькові радили побити,або вигнати, але батьки зробили по-своєму. Вони стали допомогати дитині, щоб їжа скоріше перетравилася: масажувати живіт, заставляли ходити…

Пам`ятаю як приходили ті, яких називали «красна метла» забираючи все: м`ясо, зерно, речі. Один з них Гладуш Петро (пізніше проживали на одній вулиці) брав усе підряд, а батькові радив зайняти чужу хату, чого батько, звичайно, не зробив.

Коли переїхали до Прилук у 1933 році стало легше жити. Батько працював на цегляному заводі №1 забойщиком, тут отримували гроші, пайки. Мали своє господарство: порося, корову, козу. Мали змогу допомагати іншим. Через вулицю жили 2 багатодітні сім`ї: Іванчатенко Уляна (8 дітей) і Семенець Степан і Маруся ( 8 дітей), То ж мама, як заколе батько порося чи козу обов`язково передає мною тарілку холодного сала, м`яса. Зараз думаю: І що та тарілка на всіх… Але ж вижили, виживали всі в обох родинах. Правда Семенець Степан протягом тижня брив, стриг людей, а  люди за це йому щось приносили . Так і вижили.

А взагалі, страшний був час. Важко. Дуже-дуже важко було…»

1. Місце запису: м. Прилуки, вулиця 30 років Жовтня, 54, Чернігівська область;
2. Дата запису: травень 2009 р.;
3. Хто записав: експедиційний загон Прилуцької ЗОШ I-III ст. №3;
4. Респондент: Лищита Любов Григорівна, 1921 р.н., народилася в селі Ковтунівка Прилуцького району Чернігівської області.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Ковтунівка Прилуцького району Чернігівської області.

Зі сльозами на очах згадує Любов Григорівна голодні роки 1932-1933.

«В сім’ї було п’ятеро дітей, а осталась я одна. У нас була корова, але прийшли комуністи, з якими був і наш сусід Павленко, і забрали її. Ми, діти, схватили корову за хвоста і тягнули корову назад. Але її все рівно забрали. Брати Петя й Коля померли з голоду. Потім батько і сестри. Я пішла по «миру» просити хліба,  а коли повернулась, то  матері теж уже не було. Колгосп віддав мене у дитбудинок, звідки мене забрала сім’я Єрмоленка Василя Івановича та Ганни Гаврилівни. Вони були не багаті, дітей своїх не було. Я разом з ними переживала ці роки. Я пам’ятаю як Ганна Гаврилівна пекла хліб з якоїсь трави і трішечки кидала муки».

1. Місце запису: м. Прилуки, вулиця 30 років Жовтня, 14, Чернігівська область;
2. Дата запису: травень 2009 р.;
3. Хто записав: експедиційний загон Прилуцької ЗОШ I-III ст. №3;
4. Респондент: Крисенко Надія Сергіївна, 1925 р.н., народилася в селі

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Рибці Прилуцького району Чернігівської області.

«Прийшли голодні 30-ті роки. В селі померло багато людей. Я рано осталась без батьків і виховувалась у сім’ї дядька, де, крім мене, було ще п’ятеро дітей. Я добре пам’ятаю випадок, коли до нас зайшли два хлопчика (не діти, а самі скелети) і попросили огірків, які тітка несла з городу. Вона їм дала. Ввечері ми побачили цих дітей, які лежали біля тину і були уже мертві.

Я своїм життям зобов’язана моєму дядькові Недільку Андрію Васильовичу, який врятував мене від голодної смерті, взявши в свою родину. Було дуже важко виживати.

Взимку померла тітка Марина і двоє дітей. Інші члени сім’ї вижили. Доводилося їсти квіти, різак та жолуді, які приносив дядько з лісу. Також їли рибу, яку ловили в річці Удай».

1. Місце запису: м. Прилуки, провулок Тімірязєва, 2, Чернігівська область;
2. Дата запису: травень 2009 р;
3. Хто записав: експедиційний загон Прилуцької ЗОШ I-III ст. №3;
4. Респондент: Дубовка Галина Григорівна, 1939 р.н.

Розповідала членам експедиційного загону про свою родину зі спогадів своєї бабусі.

«У мого діда, Брацюна Василя Федотовича, який проживав в селі Бубнівщина Прилуцького району, було нелегке дитинство. Його батько помер, коли йому було 13 років. Почалися 30-ті роки – і землю забрали. Сім’я голодувала. Дід був пухлий. Після того як обмолотили зерно, дід пішов у поле зібрати колосків. Його побачив об’їждчик і каже: «Діду, жити хочеш?» І так його побив, що через 2 дні він помер. Поховали старого біля хати. І зараз стоїть ця могила, як нагадування про ті страшні роки. Важкі випробування лягли й на плечі родини мого батька. Його сім’ю було «розкуркулено». Бригада активістів, на чолі з Бондаренком, забрали все, а їх вивезли у с. Давидівку, а потім на Соловки. У дорозі померла моя прабабуся і маленька дитина. Дід, Шаповал Іван Трохимович, його дружина й син повернулися у Прилуки. Дід працював на взуттєвій фабриці. Але одного разу під’їхав «чорний ворон» і його забрали. Шаповала Івана Трохимовича судили за те, що нібито він був в організації, що готувала убивство Кірова, й відправили копати Біломорканал. Діти добилися звільнення батька. Коли Іван Трохимович дізнався про звільнення, він упав мертвим, так як серце не витримало цієї радісної, довгожданої звістки. Я на все життя запам’ятала спогади бабусі й тепер розповідаю своїм дітям і онукам про ці страхіття».