- Місце запису: Будинок літніх людей, місто Бар Барського району Вінницької області;
- Дата запису: 26.03.2019 р.;
- Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна;
- Респондент: Ланова Олександра Олексіївна, 02.02.1932 р.н., народилася у селі Івашківка Городянського району Чернігівської області;
- Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Івашківка Тупічевського району (нині Городянського) Чернігівської області.
(під час розшифровки відео матеріалу, збережено мову респондента)
Як звати вас прізвище, ім’я, по-батькові та якого ви року народження? І місто, село в якому народилися?
Народилася я у селі Івашківка, Тупічевського району, Чернігівської області. Мене звати Ланова Олександра Олексіївна, 32-го року народження. Що вас цікавить?
Місяць та число?
2-го лютого, 2-го лютого я народилася.
Скажіть, будь ласка, скільки вас було у сім’ї дітей?
У сім’ї дітей, у матері, чи у мене особисто?
Ні-ні, у матері.
У нашій сім’ї було троє дітей, брат, сестра і я. Брат з 38-го нема його вже, сестра з 48-го, а я з 32-го. Сама старша я, у сім’ї. А у мене одна дочка і одна онука. Всьо більше тоже нема нікого. Вони живуть у Вінниці. А я ось тут уже проживаю.
А так розумію стосовно теми Голодомору ви знаєте від батьків.
Я знаю із родствєнніков, і знаю по собі. Я пам’ятаю вже. Ми були тільки з мамою удвох. Батко був десь, батька зіслали, батька не було. Були ми двох із мамою. Я була дуже маленька, опухша вся і мама опухша, була з голоду. Знаєте, всьо ж позабирали з села, не було нічого. Мама ховала у горщику гороху трошки і прийшли ці сталінські посіпаки, і забрали і той горох із горщика. Там уже пригорша була і все. А то мама давала лободу, щирець терла і так пекла бліни, і так ми вижили. А бабка моя, небожка вже, мамина мама, бачила, шо мама вже ледь сходить, шо помре. Вона каже до неї, шо ти візьми ніби мене дитину, і завези в Чернігов і лиши її там, може її хтось підбере, тей вона виживе і ти може тут виживеш сама. Мама не погодилася, сказала, шо я так не зроблю, я буду вмирати і дитина моя хай вмирає, я не піду. Страшні були умови в селі. Сусіди хлопчика зарізали і з’їли, бо не було, понімаєте. Люди падали, як мухи по дорозі, їхала підвода, накладали, як дрова на підводу і відвозили в ями. Хліб, який, де в кого був, викачали, всьо забрали до грама. Мали такі якісь довгі палки, шо штрикали і якшо там находили зерно, то зерно забивали в ту трубку і вони вже бачили, шо там закопане зерно і тоді вже відкопували. А то били селян за то, шо признайся, де ти закопав, де ти заховав, шо в тебе і так далі. І всьо. Отаке було життя. Дід і бабка насилу вижили. Тоже умови були страшні, жили в землянці, хати не було. От. Їх розкулачили і вигнали з хати. І вони викопали землянку і жили в землянці. От. Ну роботи ніякої не давали. Не то шо врожаю в Україні не було, ні, врожай в Україні був, хліб вродив і всьо вродив, но сталінський режим, його завдання було знищити українську націю. І він посилав своїх посіпак тих, йому помагав Молотов це був, права була рука, яка, слухайте, гнобила народ. І люди гинули, сім’ями гинули, бо не можна було прожити далі, не можна було прожити, всьо забирали, всьо до грама. Яка картоплина, чи яблуко яке, всьо забирали до грама, лишали сім’ю без нічого. І так люди мучилися, дуже багато людей померло. І дітей, і старшого покоління, і молодшого покоління. Дуже багато людей загинуло в нашому селі. Бо були страшні умови, їсти не було шо, яка лобода була і щирі, всьо вирвали, а шо далі, з землі шо візьмеш, траву, траву повиривали, яку було можна. Ні хазяйства, ні корови, ні в кого нічого не було цього, бо все чисто забрали, під чистую. Не було нічогісінько. Пожалітися не було кому. Не було у кого спитати шо, ці сталінські посіпаки за найменшу провину – кили, кияли палками і так далі. Знаєте, знущалися, над людей, над людьми, бо їм не хотілося, щоб люди щось знали, чи шось. Були ж такі люди, шо знаєте і розуміли, і всьо, і задавали запитання їм, і всьо, от. Мій дєдушка, Василь, був грамотна, розумна людина, він кінчив ветеринарний технікум, от, чи училище, шо там він кінчав, дід був грамотний і коли він запитав, що навіщо це в них така картина в селі, навіщо ви забираєте все, люди ж працювали, люди ж вьсо зібрали і так далі, навіщо ви. Діда посадили на 5 днів у погреб і там тримали, і вибили добре, і на тому кончилося. Отака була картина. Ніхто, ні до кого не міг сказати нічого, пожалітися, тому шо не було зовсім нікого. Ну а ви знаєте, сталінський режим, це був страшний режим. Вся українська еліта загинула, яка бла на Україні, і в нас же ж в селі були люди, з освітою, зі всім. І знаєте, всіх винищив, всіх забрав, а куди забрав і де подів, хто знає. Так люди ніхто не повернувся з того. Страшні умови були, не питайте навіть. Такі були страшні умови в людей. Знаєте, ви один день не поїсте, правда, і плохо, а це ж місяцями, годами, днями, люди не мали шо навіть кусочка хліба, шоб перекусити. Люди не мали і гинули, вмирали від цього всього від насильства, від несправедливості. Люди помирали від голоду. Тому шо хліб був, хліба було багато, хліб вивозили, а людям не давали. І люди гинули сім’ями, і діти, і батьки, і діди всі гинули підряд. Отака була картина в моєму селі. І в окружності тоже такі самі в всіх селах, тоже ж така сама була картина, як і в Івашковкі, така сама була, хліб усьой викачали, все забрали до грамулючки, а лишили тільки голі хати і голодних людей, і всьо, і більше нічого, більше нічого не було. Отака, доню, була картина.
А чи бували випадки, що селянин йшов проти селянина? Чи переходив, до прикладу, сусід на сторону тієї самої радянської влади і чи приходив до свого сусіда, відбираючи продукти?
У Івашковкі такого не було. Не було такого, шоб сусід відбирав у сусіда такого не було. Уже пізніше, як встановилася радянська влада ше то, то тоді була там два таких чоловіків, шо вони, знаєте, робили пакості людям. То вже було, вже зовсім пізніше. А в той період, коли були такі труднощі ніхто не переходив на сторону радянської влади, ніхто не йшов один проти другого. Жили як могли. Ніхто ж нікому не міг помогти, ви ж це розумієте, шо ніхто не міг помогти того шо у всіх же однакове становище було. Не було ні хліба, ні зерна, ні картоплі, нічогісінько ж не було. То хто в кого мав шо відбирати, ніхто ні в кого не відбирав і ніхто не переходив до радянської влади, до тих посіпак ніхто не йшов. От, а ті посіпаки, знаєте, шо хотіли, то робили, творили чудеса, і вбивали, і арештовували, і кидали в холодну, і куди тільки не було. То були зачинили в льохові на кілька днів, то ніхто навіть і не знав, то насилу… а вони кричать, то могли б, а вони, ви знаєте, шо люди стащала, вже не може ні кричати, нічого, тей та і сидіти у тому погребі. То два померло, а три вижило з трудом, отака було картина. А такого шоб хтось переходив до когось, то ні діди мої, ні батьки мої ніхто такого не казав. Ніхто. Ну шо вас цікавить кажіть.
А як гадаєте який урок сьогоднішнє молоде покоління має винести з цієї трагедії, яка сталась, аби вона більше ніколи не повторилась?
Шо можуть винести покоління. По-перше, вони мають пам’ятати цей випадки, які були, цей Голодомор вони повинні пам’ятати. Повинні пам’ятати перш за все. А друге те, шо вони повинні знати, шо люди своєю працею, своїм трудом звеличували державу, допомагали людям іншим, шо вони повинні брататися, об’єднуватися і боліти за свою державу, за свій народ, це молодь наша. Ось, якшо у них є ще свідомість дійти до цього, от. А так шо, то я такого не пам’ятаю, шоб шось було. А молодь повинна пам’ятати все те, шо було. Запомнити, шоб такого більше не повторилось, пе-перше за все, того шо це неможливо, от, і вони повинні знати це, врахувати і думати про те, шоб тільки робити добро людям, не робити нічого поганого. Оце молодь повинна пам’ятати. Пам’ятати своїх батьків, дідів, прадідів, які погибли від Голодомору, ось, тих, хто погиб і на війні у 41-му році, вони повинні пам’ятати і з цього винести певний урок, обов’язково, я так думаю, а не знаю може ви гиначе думаєте, а я так думаю, шо повинні вони пам’ятати.
Ви цілком праві, адже, без минулого немає майбутнього.
Нема майбутнього, це так завжди. Як хочеш, шоб було майбутнє, то треба пам’ятати минуле і з нього робити певні висновки, певні висновки, ті, які потрібні у нормальному житті. А нема, той казав, шо якшо ти не знаєш про свою державу, про свою сім’ю нічого, то ти навіки залишишся дитиною, а не дорослою людиною. От бачите це воно так і є, шо обов’язково за минулим іде майбутнє, обов’язково, якшо майбутнє це правильно будують, правильно ідуть по тій дорозі, шо треба. Ну ви знаєте, в жизні трапляється все, вам не треба говорити, в житті трапляється буквально все.