- Місце запису: село Машеве Семенівського району Чернігівської області;
- Дата запису: невідомо;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Марія Єгорівна, 1922 р.н., народилась в селі Машеве Семенівського району Чернігівської області;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Машеве Семенівського району Чернігівської області.
Я, Марія Єгорівна, народилася в життєписному Деснянському Поліссі, селі Машево Семенівського району Чернігівської області в 1922 році 14 квітня, в сім`ї хліборобів, де, окрім мене, було ще четверо дітей: Галинка – 1918 року народження, Настуня – 1925 р.н., Михайлик – 1932 р.н., тато – Єгор Лаврентійович Осадчий, мама Ганна Данилівна ( прожила до 1979 р.) та бабуся Євдокія, татова мама. Господарі були непогані, адже мали двох коней, корівку, овець майже отару, пара свинок , то й вважались «середняками» та й землі чимало мали. Тато десь за півроку до «колективізації» прочув, що буде все в спільне господарство переходити, не розуміючи, як це може бути, здав всю землю, продав коня, десь з десяток овець вирізали. З майна було ліжко дерев`яне, рядюшка замість ковдри, скатертина, одне простирадло, два столи, один віз, збруя до коня, плуг і борона, молотарки не було, ціпами молотили. Батько пішов у Шостку на військовий завод, недовго там і пропрацював, захворів на туберкульоз, в 1931 році зовсім зліг, тому його відправили додому. Вдома мама й бабуня лікували столітником та жирами, бо ще лишались і вівці, й корівка. Тато знову пішов на роботу, звідти направили його на лікування в санаторій до Москви. Коли тато повернувся, то ми його не впізнали, так страшно схуд. На заводі виклопотали допомогу, бо хатина наша була низенька дуже, вікна при самій призьбі. Запаслися деревиною на хату. Навесні 1933 року вода змила міст через річку, прийшли до нас місцеві червоні комісари та й забрали весь ліс, цілий день вивозили, аж 10 підвід вивезли на благо трудящого народу, хоча ліс був поряд. Це були «комітетчики», люди з нашого села, які жили на сусідній вулиці з нами. В основному це були люди бідні й безземельні, але найбільше в ці комітети пішли п`яниці, ледарюги, які ніколи на землі нічого путнього не робили і за скотиною ніколи не доглядали. Бо то ж праця, і ліс заготовити праця тяжка, а тут бери – забирай у того, хто вже немічний. Бо давали їм за це гроші і нагани давали Як зараз пам`ятаю: лежить тато напівмертвий і голову до віконця повернув, а потім повернувся під стіну і через декілька днів пішов у вічність. Мені було 11 років, брату один рочок. Понесли тата до кладовища по тому мосту, що з дерева віднятого у нас відновили. Рік був дуже сутужний, голодний. Запам`яталось ще, що поминати тата прийшло півсела, дехто вже й ніг волочити не міг. Бо в нас ще запас картополі був і капусти, мама наварила відро картоплі, то всі й поїли. Їли повільно, не дивлячись один одному в очі, ніби чогось стидилсь. Мама навіть не плакала, закам`яніло її серце навіки, довго ще відпоювали її різними травами. Лікар сказав, щоб серце відійшло треба щоденно 12 стаканів чаю пити. Щоб нас врятувати ходила по колгоспу, де давали 200 грам хліба й затірку. А нам дітям, що ходили до колгоспу, де давали 200 грам хліба й затірку. А нам дітям, що ходили полоти, давали по півлітра супу, який я несла додому для братика й сестрички. Михайлик і виріс таким щедрим, ніколи не говорив, що в нього нема чогось, завжди ділився останнім. Рятувала нас і корівка, було мама зранку наварить казан молока, куди добавить жменю пшона та оладки з перетертої коноплі, то ми цілий день і черпаємо, а бабуня просить, щоб хоч мамі залишили, бо після роботи ж прийде голодна. Ніколи незабуду голодних очей сусіда Василя Смаги, прийшов одного разу і стукає у віконце просить: «Галю, дай хоч стаканчик молока». Мама й ділила все, що було, а в нього ж троє дітей на печі, а дружина вже й ходити не могла, ноги опухли. Через декілька днів підвода зупинилась, і «буксири» (називали так тих, хто звозив людей до поховальних ям) погрузили, як дрова, Василя й дружину та й відвезли на кладовище, в ямі й сховали. А діток на патронат зарали. Доля ніби й непогано в них склалась, в люди повиходили, десь в Росії осіли. Ще Грицаї в нас по сусідству жили, то вони вже «багатими» вважались, бо були в них і кінь, і кобили, і корови. Всю сім`ю десь на Соловки вивезли. Мабудь, не вижили б і ми, та дядько мій робив на виробництві і мамі допомогав: передавав віку, овес, ячмінь ( кілометрів 60 від Черешеньок до Машево). Потовчемо,а воно все одно колоче, неприємне на смак. Повесні щавель дикий їли, лопуцьки, все, що в лісі знаходили. Згодом тітка Марія забрала мене в село Черешеньки, де й виховувалась. Сестру Галю забрали до Новгород-Сіверська навчати вчительській справі. Отак і вижила наша сім`я».