1. Місце запису: село Домотканово Новгород-Сіверського району Чернігівської області;
  2. Дата запису: 2002 р.;
  3. Хто записав: Дідківська О.В.;
  4. Респондент: Лєвдік Олена Іванівна, 1920 р.н., народився у селі Домотканово Новгород-Сіверського району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Домотканово (нині місто Новгор-Сіверськ) Новгород-Сіверського району Чернігівської області.

Олено Іванівно, де Ви мешкали під час голоду 1932-33 рр.?

У селі Домотканово.

Пам’ятаєте голод тих років?

Да.

Скільки Вам тоді було років і чи були ще діти і сім’ї?

 Мені було тринадцять років, була моя сестра Дуся, вона була мала — два роки, батько, мама.

Як Ви вважаєте, в чому причина голоду?

Неврожаї були. Багато зерна загинуло. Калі більшовики приходили до нас, то майже нічого не забирали — нічого було.

Ви ховали зерно? Якщо ховали, то де?

Зерно заховували. Батько закопував за селом у лісі. В нас у селі був «дурний» Митяй — його так і називали. Коли в село більшовики прийшли забирати зерно, то він підходить і каже до них: «Не йдіть до нас, не шукайте зерна — його немає, батько вже все заховали», а вони й питають: «А де?», і він пішов і усе показав. Так сім’я без хліба зосталася.

І що далі з ними було?

Жили дуже погано. А ми, сусіди, помагали хто чим. Коли зима прийшла, то зерно повикопували і ним ділилися. А прізвисько за ним так і зосталося на все життя.

Що ви їли тоді?

Дуже тяжко було. Спочатку корова була, то мама в город ходила — молоко носила на заготовки. Воно добре було, а давали копійки. Потім корову зурочили та й їсти нічого було, тому ніякого молока майже не давала. Більшовики прийшли і її забрали. Зосталися ми одні — не стало кормилиці. У нас був кусок сала — жовте, старе аж тхнуло, висіло біля припечку. Мама з нього товканку робила — потовче, водою заллє і їмо його. Ми з подругами на поле ходили, викопували картоплю, а вона — мерзла, і буряки. Мати боялася пускати мене, розказували, що за декілька колосків з поля жінку з якогось села розстріляли. А колі сало скінчилося, то у нас було сідло з коня — кожане. Ми малі були — їсти хочемо, папа отрізав кожу з сідла — ми її жували. Вона тверда — ми її жуємо. Шукали у полях яйця пташок, та їли їх. Приносили додому лички — мама пекла ладки з них, іноді з сіна. Вони невкусні страшно, клейкі такі, к зубам пристають. Мама нам їсти дасть, батьку трішки, а вона горщики пошкребе і майже нічого не їла.

Олено Іванівно, пробачте, а у Вас хтось помер з сім’ї?

Ні, слава Богу, пережили (плаче). Страшні були, худі аж сині. Дуся боліти почала, та мама її відходила. Та у селі помирали. У маминої сестри двоюрідної Христини, дитя померло маленьке. Помирало небагато у нас у селі. Тільки страшні були — худі аж ребра видні.

А де ховали померлих?

На кладбищі. Коли потеплішало наш бригадир прийшов до папи і сказав, щоб ми їхали в інше село. Мати в плач, погрузили вещі на віз і ми поїхали. Приєжаємо в село, хати стоять, наче пустка — ні людей, ні зверей. Тихо як в могилі. Бригадир каже: «Вибирайте любу хату яку хочте». Ми ходили по хатах, дивились, а там, мабуть, люди повимирали. Все зосталося: начиння, подушки, меблі, ікони. Зайшли в хату, наверно багаті люди жили, велика була, а я помню, як зараз перед очима стоїть шифанєр, великий такий з зеркалом з дерева, і узори усякі, такий красивий. Я стояла і дівілась. На всю жизнь запомнилось. Ми пожили трошки і додому поїхали, там і хата, і город, і рідня, знайомі — своя земля. Приїхали в Домотканово десь у маї. Все оживати почало, сади зацвіли, почали село відбудовувати. 

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду