1. Місце запису: село Жигалівка Тростянецького району Сумської область;
2. Дата запису: 24 липня 2020 року;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна, завідувач інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Лагоша Устина Антонівна, 15 жовтня 1926 року, народилася в селі Боромля Тростянецького району Сумської області;
5. Розшифровка запису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Жигалівка Тростянецького району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Лагоша Устинія Антоновна.

Коли Ви народилися?

26-го… 26-го.

1926 року…

Число і місяць коли Ви народилися?

15-го жовтня.

А де Ви народилися? Ви тут в Жигалівці народилися?

У Жигалівці.

І все життя проживали в Жигалівці?

Все життя.

І Голодомор теж пережили?

Да-да. Я тоді ще мала була, 6 год було.

6 год Вам було.

Мг-г…

А що Ви пам’ятаєте, яке господарство було в батьків до колективізації?

Ну кроме корова, більш не було нічого.

А земля була?

Не було.

 Не було землі. А як звали Вашого батька?

Антон… Дмитрович.

А прізвище, фамілія його?

Мицик.

Мицик?

Мицик, Мицик Антон.

А коли він народився? Якого року народження він?

Ну це вже не скажу.

Не пам’ятаєте. А мама?

І мама на год менша од нього була, но не знаю.

А її звали Мицик…

Мицик Євдокія Пилиповна.

Ви жили тільки з батьками, чи з вами бабуся, дідусь жили?

Не знаю, не було. Може й живі були, ну не було. От сім’я в нас була – три братіки і я. І ми були у садіку, там ночували. Братік був самий менший – 3 годи – і він там і вмер.

А як звали оцього Вашого братіка?

Андрій.

Андрій. Мг-г…Якого року народження був Андрій?

Ну 3 годи було йому.

В 33-му було йому три года?

Да-да.

А ще один братік, як його звали?

Як? Гриша.

А Гриша якого року народження?

Ну було йому 12 год.

А як ви в той садік потрапили?

 Ну це садіт, тоді считались ясла. І сійчвс та хата є, уже іначі люди там живуть, тих уже немає. І я не знаю, чи вони куди виїзджали – не було. А тоді вони вернулися у 43-му годі, ну померли, а другі люди перейшли.

 То виходить, це садік був у хаті багатих людей?

Да-да-да.

Їх вигнали…

Так-так.

Їх вигнали і там зробили садік?

Да.

А Ваші батьки пішли в колгосп?

А вони в колхозі були.

Ну зразу ж вони, до колективізації, не були в колхозі?

Та чого це? Я не… та 6 год мені було, як я була в садіку, а братікові 3 годи було і він з голодовки ж і вмер. Ну прийшов тоді батько, забрав же його у якісь пелюшки і одніс зразу на кладбіще. А там тоді ж так: вивезуть, бросять і всьо. Так вони тоді положили до женщіни із цьої вулиці. І третій брат, він не вернувся з війни, учився в Сумах тим, на офіцера (не знаю 5 год чи 3 годи). Началась война і їх 5 душ було з Жигалівки і їх уже розпреділили перед войною. Він наверно десь в дорозі розбомбило  чи доїхав, було тільки откритка. А більш нічого не було.

А Ви кажете, батько приніс на кладовище, поховав коло якоїсь жінки.

Да-да. Була вона в ящику.

Ця жінка?

Да.

І не закопана була?

Ні, не покопана. І ходили люди, тільки вони померли, і обрізали, і їли, но всьо равно померли.

Випадки такого були, шо вживали людське м’ясо?

 Да-да-да. Ше люди кажуть: «А де це то, куди це Галя ходить?» А вони кажуть: «А вона в школу». А вона піде, наобрізає і тоді то…

А вона на кладовище ходила?

На кладовище із сумкою.

То виходить, вони лежали, їх звезли і вони не закопані були.

Та хто ж його, як пухлі люди були.

І оце братика так само?

Положили туди…

Не закопували?

Закопували. Пішли туди… Ще був самий старший братік, мабуть 15 год, із 21-го году він, чи 14 годів мабуть. Прийшли і в ямку, ото туди поставили і нагребли землі, і всьо. А то так би і лежав.

І хреста там немає? І ви не знаєте, де він похований.

Та не знаю, ну що ж мені було 6 год.

А скільки у вас всього в сім’ї було дітей?

Та було ж то багато, тільки ж вони мерли. А цей братік, що був 12 год, уже пастушок був. У нас корова була, три корови було по вулиці. Пригнав на більше, мама пішла доїть. А забула ж сказать йому, шо хтось дав тих крехот от хліба, тільки у ядові помішані. І вони принесли, і положили в столик. А він же пригнав, вони не встигли сказать. Коли входять, він начав рвать і мабуть днів 3 рвав, попекло його, ото. І він і вмер.

А чого Ви кажете «в ядові помішане»?

Чого?

А, крихти хліба – зерно?

Ні, не зерно. Хліб і від хліба крихти, хто задв. Дуже було крис і в хатах, і миш, шо хто зна скільки було. І вони тоді вже… Батько як прийшов ввечері з роботи, а вони кажуть: «Вже в нас крис не буде». Батько  і мама кажуть: «Не буде крис». «А чого?» «А мене хто-то дав…» Я ж не знаю. А він каже: «А я його знайшов і поїв, ті крихти поїв». А вони ж травлені. І він за три дні і вмер. (плаче)

А як його звали?

Гриша.

Це він якого року народження був?

Ну 12 років йому було.

Це в 32-му було?

Ні-ні, в 33-му.

 І Гришу де поховали?

Я не знаю, я ш тоді, ну шо мені? Я ж у садіку була ж, я не бачила.

То це у Вас два брати померли з голоду?

Два-два.

Більше ніхто не помер? Чи ще хтось помер? Бо Ви казали «діти мерли».

Да, мерли, та уже забула. Було дев’ятеро. Тільки ж вони так – те вмре, друге народиться.

А оті решта дітей, зо померли, вони не з голоду померли, а так, до Голодомору померли?

Ні, маленькими померли. Я ж кажу… коли воно було.

А з тих дев’яти дітей скільки лишилося?

Скільки? Оце лишилося двоє – я і сестра, но сестра 3 годи як вмерла.

А скільки пережило Голодомор?

 Не могу сказать.

 Ви лишилися, сестра і брат, який ще на війні загинув, ви казали.

Да-да.

То вас уже троє було.

Мг-г… І тих – маленьке вмерло, тоді братік отравився і оце з войни і я, і сестра. А то невеликі.

 Ті четверо дітей ще невеликими померли?

Да-да, невеликими.

Чи може Ви пам’ятаєте, не приходили до вас забирать шось – продукти харчування?

Ой-й-й… та лазили скрізь  і по чердаках. Де шо… там квасолі трошки, де сховали – повитягали. Свої-свої! Ударники. Считались ударниками.

Їх називали ударниками?

Да, ну да.

Активісти на їх не казали?

Кого? Ну цього я…

Називали ударниками. А до вас ці ударники приходили?

Оце сюди?

Ну до вас, до батьків, де ви жили.

Ага, приходили-приходили. Мама була хвора, на печі лежала. Піч була, на печі лежала і під тим, під подушкою може пригорщ було квасолі. Аитяг, витяг і забрав. Ото таке.

І даже не лишив, і дітям нічого не дав?

Ні! Там трошки було. Воно ж і город нада було садить, то шоб було на другий год.

А більше нічого, крім квасолі, не забрали?

Не знаю, ну не знаю.

А Ви казали, шо була корова. Чи забрали її в колгосп?

Ні-ні.

Осталася у Вас корова?

Да, корова осталась.

Не забрали її?

Ні, було всього по три корови на вулиці.

І всі три осталися?

І всі осталися.

А на Вашу думку, на вашій вулиці ще когось розкуркулили, до когось приходили?

 Ну оце ж я вийшла заміж осюди, тільки ми не тут були, ось через дорогу. І та вони жили під тому… та під Харковом десь, а тоді вони після войни приїхали, там були в хаті і бики, і вівці у їхній хаті.

Коли був колгосп?

Ага, а тоді вони переїхали у войну, у войну у 43-му. І вже перестроїлись ми через дорогу. Оце сюди, пустее місце було. Уже люди ті померли, шо були. І ми уже ж построїли сюди…

 Так це тих людей розкуркулили, що Ви кажете.

Да-да. В общем, свекрів мого чоловіка батьків.

Ага, їх розкуркулили?

Да-да-да.

А шо в них забрали? Не розказував може чоловік?

Та помучене було бельйо і то ударники забрали. Мокре. Ну шо, ну тоді не було нічого. Ну нічого не було. Та тоді… тепер більше тих таких зажиточних людей. Тоді не було. Дом сам строй, забору не було, це ж года… Самі построїли. Ото таке, уже їх нема.

А, крім ваших свекрів на вулиці, ще  когось розкуркулили?

Зараз…  в общем не знаю, уже голова не робе.

А коли батьки пішли в колгосп робити?

Зразу-зразу пішли робить  і їм продали хату, їхню хату.

Їхню хату їм продали?

Да, їм продали.

А як же це? Що забрали хату, а потім продали?

Вигнали, вигнали з хати!

І з дітьми, з усіма?

З усім. В общем свекри поїхали, побросали ж дітей.

Діти тут осталися?

А тоді вони уже ту… як вони… уже писалися, зналися і поїхали. Тоді ж тоже так… і взрослі в їх були, три сина було і всі з войни не прийшли.

А Ви кажете, діти осталися тут, а малі діти, що з ними було? Якщо батьки поїхали, що з ними було?

Ну батько ото-ж раньше поїхав, а матиж то з дітьми була, а тоді вже.

Так батько поїхав-утік чи його кудись заслали?

Ні-ні, утік-утік. Ось коло Харкова.

І він там знайшов роботу і працював?

Робив. І там хлопці робили і дівчата. В тата були дві взрослі і дівчата робили. І сюди як прийшли, зразу ж пішли в свою хату.

А Ви кажете, хату в них забрали і продали комусь із людей?

Нє. Ні-ні, бики були і вівці.

Колгоспна худоба?

Да-да.

А Ваші батьки, вони пішли зразу в колгосп працювати?

Вони й робили в колхозі.

А в колгоспі платили якусь там оплату?

Та яку там… Ні, не платили нічого. Люди вимерли, хати були пусті як сій час. Уже осталось мабуть із десяток і то одна душа. Це рєдко, шо там є хто-небуть, а так нема нікого.

А люди вимерли під час Голодомору і хати стояли пусті?

Пусті і сюди навезли переселенців. Вони і тих… і овець, і коров пригнали собі – і все собі. Поселилися в хату, прибрали уже ж, у хату зайшли. Тільки одна хата, нема ні двора, нічого. То вони побули, може хто остався – сімей 5 осталося, а то всі поїхали назад.

А це які були люди? Це були українці?

Українці.

А звідки їх переселили?

А хто їх знає, я ж мала була, не знаю, я не знаю.

А чи ховали люди якісь продукти? Могли шось заховати від тих ударників?

Могли, а ті ось ударники, ударники лазили скрізь і ото де-то трубу откривать, туди ховали. А вони повитягали все де не сховали, повитягали все.

А де ще люди ховали?

 Ну хто… Ну мала ж я була, ну 6 год, я в садку була, я нічого. Це вже після того мені розказували.

А чи були такі випадки, що доносили де хто закопав зерно? Хтось міг доносить?

Та його не було, його не було того зерна, кроме квасолі, ото може яка картошина. А то я сказать, шо і дома не була. І день і ніч – і ночували втому садіку. Хоть тоді називалися ясла, то ось зараз то садік, а тоді у яслах.

А чи багато дітей було у тих яслах?

Багато було. Голодні ж були, а я не знаю як вони ту годували. Чи вони… шо вони давали, цього вже я не помню.

А чи мерли там діти?

Мерли-мерли. І оце ж у нас, мого братіка, 3 годи  – вмер. Так вони взяли однесли додому, а шо вдома? Тоді ж, як то кажуть, і людей не було. (плаче)

Чи чули Ви про такий «закон про п’ять колосків»?

Не чула я такого.

А чи можна було колосочки на полі збирати?

Нільзя, це кроме так як красти, нільзя було. Тут тепер уже скільки хоч сій, тільки шо… А тоді не було нічого.

А поля хтось охороняв, шо не можна було збирати?

Аякже. Ну були об’єздчики, коні, то давали коняки…

А хто були цими об’єздчиками?

Считались свої, считали ударниками.

А чи були такі люди в селі, які не голодували?

Може й були, але я кажу, шо я не знаю. Була б старша, а я шо ж було 6 год, я не дуже і знаю.

 А родичі, може хтось допомагав один одному?

Нам ніхто не допомагав, бо в каждого не було нічого їсти. У нас хоча б коровчина була, а в родичів не було. Свої діти…

А чи можна було шось обміняти в місті – чи купить, обмінять?

За шо? Більше не було, не знали. І грошей не було. Ні за шо ж. Можна було і те й, так ні…

А за одежу, за сорочки, рушники?

Та де воно… Начнеш у школу вже ходить, підуть-поїдуть вже зношене платя 5 раз постірав і вже розлізлося. Ото таке за шо, ні за шо. Може там яйце продадуть, а то нічого і ні в кого. Не то шо може в кого, а так большинство не було нічого.

А людей в селі померло багато під час Голодомору?

Багато-багато.

А скільки не можете сказати?

 Та хто зна, я не знаю.

Оце Ви казали ховали на тому кладовищі…

Ось зразу за нашим городом, оце зразу город і кладбище.

І оце на ньому ховали людей?

Да-да.

 А там якийсь пам’ятник встановлено чи якийсь хрест?

Та хто ж його встанове як люди пухлі?

А пізніше?

Пізніше оце вже начали встановить і пам’ятники та немає тіки здоров’я, уже ненужно воно. Уже ж ми своїм батькам поставляли.

А отим людям, що померли під час Голодомору стоїть пам’ятник чи хрест хоча би?

Як є родичі, осталися родичі або діти, то є.

А чи можна було в той час якось виїхати, втекти з села?

За шо? За шо? І копійки не було… А тоді… скільки того облігації було… Прийдуть із роботи пізно. Тільки ляжуть, стукають, підписуйся на облігації. А де ж його як нема нічого і ніде взять.

А що таке облігація Ви можете розказать?

Ну в государства гроші-гроші… Я не знаю. Може Дмитрович знає, а я не могу сказать.

Це в государство треба свої гроші.

Да-да.

І тоді далі безплатно робить.

Ну не знаю, я ж кажу не знаю.

А чи були у Вас жорна?

Ну люди робили там – хто жито сіяв, то… такеє як млин. Млини так були з нічого. Отож мій свекор як вернувся, він і то раньше був млин, мололи то як було. А тоді ж то голодовка, то нічого. Хоть би й рандніше…

1. Дата запису: 23 липня 2020 року;
2. Місце запису: село Боромля Тростянецького району Сумської області;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна, завідувачка Інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Яресько Марія Михайлівна, 12 вересня 1926 р.н., народилася в селі Боромля Тростянецького район Сумської області;
5. Розшифровка запису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Боромля Тростянецького район Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Ваше ім’я, прізвище й по-батькові?

Марія Михайловна Яресько.

Коли Ви народилися?

12 сєнтября 1926-го года.

А де Ви народилися?

В Боромлі.

В Боромлі народилися і ввесь час і весь час проживали в Боромлі. А Ви можете розказати нам про … вашу сім`ю, ваших батьків? Як їх було звати, чим вони займалися?

Батько був прєдсідатєльом колхоза, мама рядова, буряки сапала все.

А як звали вашого батька?

Михайло Минович, фотографія є.

Михайло Минович по-батькові … призвище його, Михайло Минович фамилія його яка?

Гонтаренко.

Гонтаренко, якого року народження він був?

Тисяча дев’ятсот второго.

Прєдсідатєльом коли він став?

Тисяча дев’ятсот тридцять первому до тисяча дев’ятсот тридцять п’ятому помер.

Ага.

А до то тридцять второй, тридцять третій він предсідатєльом був.

А … пам’ятаєте Ви, як відбувалася тут колективізація в селі? Як колгосп організовувався?

Ну колективізація, це ж я ше менша тоже була … Зводили ж усе … хазяйство було … коров … шо є в хазяйстві все зводили, зводили здавали. Батько тоже там ми де на другій вулиці там жили був полеводом сперва. Поодводив, коня одвів, корову одвів, все і ста, а тоді його райком, тоді Харківська область була. Назначили його сюди предсідатєлєм колхоза в тридцять першому, чи в тридцятому, чи в тридцять… і ото він тут був.

А Ви…

Якраз оці го, о цей період він головував.

Головував, а от ви кажете почалася колективізація він все здав, він добровільно здав у колгосп, чи заставляли його здавати?

Шо, шо?

Він добровільно у колгосп худобу здав корови, коня, добровільно віддав?

Добровільно, добровільно, бабушка огризалась мамка «шо ти робиш?»,  а він … передових всігда.

А зерно не приходили, не забирали, там не казали шо треба зерно здати, землю здати?

Та ну … приходили … я ж тоді ще малесенька була, не повню. Повню шо вони там спорили, шо за це все.

З батьками?

Еге, повню як він ото головував, а люди плохі ж були, дітки мерли, а вона м дома ой… Михайло, ой їй ще плохо, а шо роби, а шо ж робити, ну дітей підбірали, організували патронат, і хто хотів, хоч шоб дитина вижила, пирцю…патронат, діти і в школу ходили й маленьке, як попало няньчили і, так дітей спасали. Ну… їх багато померло. Ото як…

А от Ви кажете коли організували цей патронат, вони … забірали дітей тільки з Боромлі, чи…?

Нє, з Боромлі тіки вони померли, Петро Лісняр, Каркальське … є їхні їхні батьки вже…, а їх по впихали. Я тільки не зіраз, фотографія сидить батько, маленьку дитину ото ж на … кропиві, і кругом ось ці. Вони по … звали мого батька татом, папой отой, і він їх спасав, спасав діток, де ну шо ж було в колхозі, люди пухли. І … а робить пори нада, повилазять жутира, поки наварю якоїсь десь розживуться. Поїли, а тоді полягали і все, приїжали з Харькова під підкріплять «Чо почему не работаїте», а вони по підіймали ш штани ну…, а з чєм рабо тать ми їсти хотяб. Ну шукали й по-людях хоили, і і трохо для відкись пособляли, ну … було. Я це, воно в мене дєцка пам’ять це все у хаті ото батько, мамка умер … уже мер і Сашечка, уже мер Васічка, а дітей 26 патронаті… в школу вони ходили, училися їх і одівали, ну вони самі і там де більші дівчатка сами вже там прибірали, а кухарка була.

А Ви про цю дівчинку роз казали, розкажіть про цю дівчинку, Ви казали шо там дівчинку десь знайшли?

Батько?

Про, про ту дівчинку маленьку?

В його вроді грип, ну тоді ж таке время було, ха-га, ха-га, бабушка ж це ти ж шо, не нада ж той…, чаю попєш, жеребець, тоді ж машин не було, дрожки і пашол наполе вітер такий, а воно брало, а воно брало, як пішов воспалєніє льохких, а тоді не було ніяких лікарств, ні антібіотіків нічого. Обратився в больницю, вже позно.

Помер.

Він бистро випав, ото.

А про дівчинку Ви казали, яку в кропиві знайшли?

Ну його, як хоронили, приїжали з райкома ж ото се. На, ми осталися двоє, в мене братік ще був, ходив розряжать …майно братика отаке ще було. Так ві нам помагали потроху райком приїжав  там … тоді гроші не платили, трудодень, а на трудодень 200 грам пшениці, ну ото … ото таке помагали.

Бабусю, дівчинку в кропиві знайшли, можете розказати? Дитинку в кропиві знайшли?

Є…. ну ото ж хтось каже «ой дитина плаче в кропиві» хтось глянув,  принесли воно таке, вона ж оце недавно вмерла, жила, довго, більше до ста год пошти, довго жила, та ні не нестану. Принесли в патронат же … ну шо дівчата ми старшенькі тут є, ви уражуйте по-очереді шо ж робить, ну воно, чи воно вже понімало бєдне, воно й не плакала, і вона виросла у колхозі, а мати померла. Мати пхнула, а сама зголоду померла і тоді …пішла догодовувать старих осталась їй, вона і жила, і дітей, і дітей двоє ще було в неї. І ту ту дівчинку й я догладила потом, я батько ж, там я рядом жи голова там рядом. Я бігала в той пансіонат, там ото по-кусочку хліба, тарійці супу, а мене мамка забірала за руки, а ото … додому тікай тікай-тікай, тут ні нема, тіки діткам, тіки діткам, а я ж то не понімаю, мені ж хочеться там, от отаке.

А у вас як дома, Ви не голодували, у вас було шо їсти?

Ну так в напружку, ну ні я би не сказала, ото приїхали два уполномочених з райкома партії, з портфелем такі, жить ніде, общежитія нема, «Куди? Ну будьте в голови, там чотири комнати, колхозна хата», о так я повню під тим чимоданом, і вони батькові, з батьком більше кормилися, привозили, було в їх шо їсти, а мамка там уже те й … ну н не пухли ми і не голодні. (нерозбірливо)… а хлопчик же не понімав три годи, вони як приїдуть ці… він витягнить і дасть пряник, а воно ж побачило ті пряники як вони підуть під кровать, і в той чемодан, той чемодан. А вони застали його він… мама каже «ну ради Бога вбери той чемодан, він побачив де пряники». А він йому дасть. Ну бачиш, Харківська область була. Так вони приїхали з харчами.

Із Харкова приїхали?

Я вам вже якийсь борщ зварю, а вони кажуть «Ви небезпокойтесь ми з Михайлом Миновичем обізатільно будем разом їсти». Нічого… Ми нічого не сказать шоб голодували, ну і нічого лишнього не було. По шматочку, по шматочку. Ото десь Саша умірав і баб ушка помчалася і шматочок хліба йому дала. Одного спасли, а одного ні.

А хто це такий Саша Ви кажете?

Та два братики було Магликових, хлопчики такі. Мати опухла, мати умірає да нічого не зробить. А то мамка моя каже «ой, Міхайле, ой, Міхайле, ти не умірай». А він каже «а шо ж я роблю». А ті уполномочені кажуть «ти дивись шоб твої діти хоч би не попухли, шо ж ти зробиш». Та мамка одного спасла, а друге раньше заболіло. Ми ховали його на кладовищі, ящики збивали, бо труни не було, збивали і все. Ну убирали його…

Як звали того хлопчика, який помер?

Саша.

А прізвище його?

Ваня.

Га?

А другий Ваня.

Фамілія його яка?

Баглик.

Баглик?

Баглик Саша

Саша Баглик помер, а якого року народження він був? Стільки йому було років хлопчикові?

Якого ж вони? Маленькі були. Може тридцятого.

Зовсім маленькі?

Та це ж коли було.

Ага. Не пам’ятаєте. А батьки цих дітей, де ділися?

Оце вже я не знаю. Мати була, а батька не знаю.

А мати вижила їхня?

Боліла, пухла, но вижила. А хлопчика поховали, а те й жив, оце тільки вісім год як поховали. Так він мою мамку цілував (на шофера вивчився) «скажіть, шо Вам привезти. Вона мене спасла я її помню всю жизнь». Все время прівєти переказував, тільки вони в тому краї жили ( показує десь рукою вбік).

А вони Вам були чужі люди, чи якісь далекі родичі?

Ні, рядом ж конюшня була і вони шось там… хати не було чи шо… а ми ж бігаємо з братіком, нам же їсти так не хочеться, а вони…  Я бачила, шо мамка носила кусочок хліба, і я вкрала побігла, а Михайло взяв і все в пхнув в рот, а я кажу дай Вані, а він з’їв… і той сидить і плаче. Ну бач трудне було… і з головою, трудне время було, а ті з грошима були…

А звідки вони приїхали? Із Харкова?

Ну в 32-му.

А звідки вони приїхали?

Вони з Харкова. Область тоді була не Сумська, а Харківська.

То оці чоловіки чоловіки приїхали з Харкова?

Харківська тоді область була це точно.

Мгг. А ви жили в хаті це була ваша хата, чи коли він став головою…

Нє, у нас наша хата була там (показує кудись рукою), а тут ми строїлися, коли построїлися… тоді мала голодовка вопше була, забірали хати, забірали. Ну, а коли в нас старинна хата була нада ж перевозить сюди, а той кажить на правлінні «та шо ти Михайло Минович возитимешся, тут уже стройся, а те здавай». Бумаги зробили, все зробили, написали все… печать. Батько як построїлися, а оказується з цієї хати, обмен вони зробили. Цю палить, а спалили нашу. Казали, шо того хазяїна засудили, шо він йшов проти советської власті, всі казали шо його нема. Батьком помер пройшло сім год, коли приходить сусідка і каже «шо тобі буде», в вона каже «шо приїхав твій хазяїн і забере в тебе хату». Вооооо, правда приїхав і каже «я десять лєт цього ждав». Уууу і начав, а вона скажи «а є бомага», а бомага більшовики попідписували, нємці, все при німцях, а нємців вбивали більшовики. Та забірав ту хати, а ми…. та було дєло. А тоді люди всі скричали… так він три стіни остав, а тоді наші як вступили, а я підросла у канторі стала робить, десять класів кончила і все. І  я тоді кажу «а тепер я у Вас хату забери, Ви казали, шо я із совєтської власті»… «дам», «скільки?» Так він привіз три матіріалу, поміг доробить, а тоді далі вже в мене женіх появився і построїлися це… В мене хороший дуже чоловік був, бригадіров тракторної бригади робив. Два сини в мене є.

Бабусю, так він не вигнав вас з хати?

Ну він забрав же.

Забрав?

Тіки в його була під соломою, а він… в його під залізом, забрав, забрав, а тоді вже казав мамкі «прикажи дівчині, шоб вона… мене», я не заявляла в райком «я ще привезу матіріал». А мама каже «не займай його, а як ще німці вступлять тоді що ще будуть… » багато розказувать, багато було.

Мггг.

Так вона перед іконами казала «Михайле, аби ти встав я тобі казала не бери чужої хати», лаяла його покойного. А він каже «бомага є», а хто знав.

А не було бомаги?

Була. Так він же сказав цей хазяїн, шо його хати…він большевик, а большевик, а я боялася шоб оце в Германію не забрали. Баб ушка в мене безграмотна.

А дивіться, оце Ви кажете коли давали хату, мати була проти шоб ви йшли в чужу хату?

Була протів. Каже «вези в свою хату». А я йому в канторі сказали «та шо ж ти будеш возити, як відтіля рядом». Вот там, де місток хата стояла, його нема каже. Привезли, построїли і ми сім год… так ми ж поставили йому… бо не було ж цього нічого, а він воспользувався моментом…

А коли його заслали в нього була сім`я, дружина, діти були в нього? Чи він сам жив?

Отой чоловік?

Да.

Не було нікого. Він засуджений був, а як нємці вступили і він вернувся. Йому сказали, а де моя хата, а то б його спалили, його хату брали вже палить. А бомага… до коменданта нас мати за руки водила ми посідали, і комендантові переводчик розказує шо сем лєт прожила. А він каже «нє, нє, хата її» а він схвачується і каже «він большевик, болишевик век».

І вигнали вас з хати?

Вигнали.

А де ви тоді жили? Де жили ви тоді?

У сараї.

У сараї цього ж двора?

Ага.

А Ви пам’ятаєте як були хлібозаготівлі, як хліб збирали у людей? Був план на хліб, нічого такого не пам’ятаєте?

Ну знаю, шо ходили по хатах збирали хліб. Ходили трусили попід пічками. Помню, шо батько розказує мамці, були такі таблички для дописів, куди кидали їх. Ми пухним, а тут жила льотка Галька, а в тії під вишнею сундук пшениці.

Хтось написав?

Написав допис.

В сільську раду?

Оце каже «зараз нікому не скажу», а батько сам забірав дописи «піду каже до неї і скажу хай вона од копа, возьме собі і ми заберем собі змелем і наварим якоїсь…» пішов, вона каже в хаті товче качани із кукурудзи. Я каже «Галю, єсть докладна, шо у тебе є пшеничка, давай поділимось. Людей трохи спасем і тобі буде». Упала навколінки і кричить «Михайло Минович…», це я харашо помню. Коли приїжають з області і кажуть «Ти ніумеєш хліба шукати». І пішли тоді одкопали, а вона тоді вобморок падать і забрали. Було таке. Люди повиходять на поле, поки наварять там – похлибали, а далі лежать не роблять. Чим, чим ми будем робить. Помню в Семена Павловича батько вмер з голоду,напав, що з Харкова «Ти почему лежиш, нада рабо тать». А він підняв штанину і каже «чем? Я їсти хочу в мене сили нема». І ото наварять, поїдять. Дітей в патронаті кормили, вижили всі діти, повиходили заміж, повиучували.

Дітей ніхто не помер? Із дітей в патронаті ніхто не помер?

Ні.

Всі вижили.

Була хвотографія, ну война бачиш ж яке воно… Сидить батько і кругом патронатці. А як він вмер, вони спали він ноччю вмер, а виховатильки будить їх і каже «вставайте ваш папка вмер». Вони віночки несли і йшли за батьком і так плакали всі і вспоминали. Лісяків Петро все время на мене головиха… все время вспоминав батька, каже “якби не твій батько ми б не вижили”.

А ці, хот були із Харкова, вони українці? Чи вони російською мовою говорили?

Ну я вже їх не знаю. Я шо чула, шо бачила, а шо там вони… я їх бачу одіті харашо і ходи справляли дєло. Шоб люди робили потихеньку, а в людей сили нема. Роблять потихеньку поки наїдяться шо небуть. Ото розживуться, кажеть тільки поїли люди і полягали, а батько приїхали з ними побалакать і поїхав далі до людей. Коли прижають два «почему лєжите? Почему нє работаєте?» так вони як піднялися вже всі, через одного пухле, кричать начали. «а де предсєдатель?» Шукали, шукали, не найшли. Вертається батько, а люди кажуть «Михайло Минович, тут на Вас погром», а він каже «це буде, це буде». Коли дзвонять увечері приїдьте муки розжелися десь… а він думав шо буде

Будуть лаять.

Шо будуть лаять. Батько старався дуже, а в нього ж похвальних стільки, а на похвальних  – Ленін, Сталін. А потім ми ж боялися і все попалили, з сундуків повибирали.

Все попалили, нічого не осталося?

Дураки були. Його ж ото як поховали, то нам помагали.

А хто помагав вам коли батька не стало?

На кладовищі установили… по двадцять п’ять трудоднів писать, тому двадцять п’ять, і тому двадцять п’ять писать кажен місяць. І в списку тому було так Овчаренко Прасковя Яківна, Овчаренко Діна, мамка заробить там двадцять п’ять, а ми вдвох п’ятдесят. Була помощ, а тоді вже ж…

А чим давали цю помощ, грошима чи зерном?

Грошів тоді вопще не було. По двісті грам пшениці.

По двісті грам в місяць?

Урожаї тоді були дуже низькі. Оце все я помню, ми бігали та й бігали.

А скажіть, взрослих померло багато?

Ну от например, на нашій вулиці я не помню шоб хтось вмер. А так багато хто вмер.

А де їх ховали?

На кладовищі. А може ше десь поза углами, але я бачила тільки на кладовищі.

А хто ховав цих людей?

Ну радні ж ховали, ящики збивали. Хто там вибивав чи збивав, а ховали.

 А батюшка був виспівував?

Та ні. При совєтській владі сказали Бога нема, батюшки нема, у церкві віяли зерно.

А церкву закрили?

Закрили. У Боромлі було п’ять церков, а осталася одна, і при нємцях там тоже була одна. А там віяли зерно і співали. А вже коли нємці вступили, то сказали шо Бог є.

А Ви не помните як церкву закривали?

Нє, нє. У школі ж мені тоже… нам читали що Бог нема, то дурман нас же вчили.

А батьки не були релігійні? Ікон не було у батьків?

А в моїх батьків… дєдушка мій був старостою в Миколаївській церкві. Отак як їхати на Тростянець з боку стояла Миколаївська церква, там Троїнська – це Воздвиженська… і базарі. Оце порозоряли всі церкви.

То в дєдушки були ікони?

Нємци як уступили, то востановли. І тоді перва вінчалася Дашка Вінецька. Так баб ушка каже, моя мамка Марія «піди хоч подивися як вінчають». Так я от подивилась. А наш дєдушка дуже Богу молився. Ми віруєм і хлопці вірують. Ну як, понімають шо є.

А при радянській владі у батька в матері були ікони, коли Ви ше маленькою були.

Оооо, багато. Ми поженили двох синів, одній невістці подарили, другій невістці подарили, і є в нас і зараз ікони.

А в Вашого батька були ікони?

Ну так, значить були. Ну, бабушка поховали. А коли повішала значить приходять і той каже «ви зніміть ікони». А вже в мене чоловік був, я одна так він до мене прийшов. А він каже «знаєте шо, я їх не вішав це не моє діло. Он стара людина», а мама каже « я не буду знімать», «ну не кажіть, шо я до вас приходила, може більш ніхто не прийде хай висять». Батько, той чоловік мій поступав у партію, так вони пройдіть шоб ікон у їх не було. А одна дівчинка Вєра перехристила дитину так їй з роботи вигнали, а нільзя було, було таке, було.

А у Вашого батька, матері були ікони? Коли він був головою сільської ради

Були, були. Мині Іванович дєд, і бабушка була, вони богу вірили. В нас багато ікон було, багато. Я ж кажу дівчатам дали, сусідка ось переслала відкись.  Ну щас у нас дві, три.

Активісті, які збирали зерно це були місцеві чи приїжджі люди?

Аааа, у людей? ну шукали дак вони переробатували та варили людям остальним вони не…

Не вивозили?

Нє, нє.

А раніше? Це ж Ви розказуєте коли був Голодомор 33, то варили, а 29…

Ну я чула, шо балакали шо зерно повивозили – голод зробили. Голоду не должно було… зерна було багато, а це зробили спеціально каже голод. Отаке балакали, чула я.

Мггг.

А хто зна шо я. Може я шо недопонімаю, возраст такий. Чула, шо чула те й кажу.

А колгоспні поля, комори охороняли від цих голодних людей?

Поля?

Ага.

Обробляли ж люди.

Охороняли їх? Був якийсь охоронник, об`єжчик на полях?

Ніхто, а шо ж там охранять

Зерно. Коли голодні всі люди.

Ааа, так тоді ж ото давали вже начали потрошку.

Ні, в Голодомор 32-33-му. В 33-му поля охраняли?

Не помню.

Не помните. А колоски можна було збирать на полі в 33-му.

Кудиии, куди, луче… я ходила собі рать, як об’їждчик їде в яр ускочиш ховаєшся. А тоді приходжу мну-мну, провіяли. Жорна були, спеціально таке ото перетерли, те на суп, а те на пампушку. Не давали собірать, об’їждчик гонив.

І дітей гонив?

Гонивввв, гонив.

А чи бувало шоб когось зловили?

Ну так не наказували нічого, може лякав. Я сама собірала, ааааа їде, тікаю у яр. Було таке, було. Не давали, не давали.

А чи можна було шось обміняти на продукти рушники, сорочки? Чи міняли люди шось?

Міняли, міняли.

А розкажіть.

Міняли, міняли. Носили платячка там і платочки. До нас у войну приходить одна женщіна з двома дітками – зімою. Каже «пройшла всю вулицю і ніхто не хоче посидіти з дітьми поки я піду десь випрошу шматок хліба». А холодно, «ну хай побудуть діти», а бабушка «ну хай» і пішли. Приходить Передірєйша, так звали бабку. «А це чиї діти? Ти шо зума.. вона могла тобі їх перектнути. Ти шо, на шо ти согласилась?» Ігггг, вона пішла « а шо ж робить?» А вони сидять по нагрівалися й сміються, баба їсти їм насипала. А її нема й нема, ми вже полякалися коли приходе, а мама каже «ой, Галя, я злякалася», «Ееее ні, я діток не брошу я буду з ними умірать». І переночувала в нас, повечеряла. На другий день взяла дітей повкутувала… поїхала далі.

А в тридцять третьому міняли шось на хліб, на зерно?

От ти знає, не повню. Далі туди міняли. Так тоді ж нічого було мінять.

Ну сорочки, рушники, такого ні, да?

А «Торгсін», чули шо таке «Торгсін»?

(махає головою, шо не знає)

А золото могли міняти на продукти в 33-му?

Ну не сталкувалася з таким.

А Ви казала, шо там якісь люди померли, дідусь, Ви пам’ятаєте померлих від голоду людей? Імена їх…

Ну ото ж хлопчик – Яресковський Павло забула як його по-батькові, Семена Павловича батько. Отой шо на полі казав «дивись який я пухлий який», ото він і вмер. Це я тож повню, а так повню шо мерли, но…

А чи було село ваше на «чорну дошку» занесене?

Нє, не чула таке.

А чи були випадки людоїдства, хтось говорив про таке?

Шо?

Випадки людоїдства?

Були. Отам де церкова Райка живе, отам була така… дівчата тікайте… казали шо їли людей. Балакали, балакали, було таке.

І знали, хто ці люди?

Тікай, мимо його бігом тікали, боялися. Розговори були, но я не помню шоб когось…

Оце коли люди голодували, а Ваш батько був при владі, чи не переживав він шо така ситуація?

Ой, да дуже переживав. Бідний мотався як, і ночю не спав сидів думав шо робить, де взять кинуть комусь нада… ну шо робить. Оця вулиця (показує на дорогу), ну ніхто тут не вмер. Я не помню.

А чи помагали люди один одному?

Ой, хто там помагав (посміхається). А тепер помагають чи шо??? Ніхто нікому не помагав.

Ну ви ж кажете Ваша мати спасла дитинку, хлібом ділилася.

Помагала, помагала. Батько… я чую вона каже… носила. Я тоже було вкраду вийду на вулицю кому не будь… ну тоже, огранічено було. Огранічено.

А от Ви кажете, шо батько переживав, шо така ситуація, люди голодують. А чи не думав він якось вийти з колгоспу, покинуть, ну було у нього таких думок?

Нє, нє. Він патріот був. його уважали люди. Ондо актів весь на фотографії є можна подивиться. Подивіться.

Да, ми перефотографуємо.

Да актів весь і він. Бухгалтер, помошнік і всі там.

А це вони всі ходили і зерно собірали?

От чого не знаю, то не знаю.

А про Голодомор можна було говорити між своїми, шо люди голодують? Шо був Голодомор

Ні, нільзя було. Балакать. Я тільки думаю батько й мамка скандалили без кінця. Він каже «Нашо ти мене гризеш. Мені так трудно я не знаю шо робить, а ти ше й вдома гризеш». І я там обзивалася мені в потилицю дали… не лізь хоч ти за батька обступалася от.  Мотались, мотались. Він худий був такий тоді.  Батько, батько. У нас молоко давали хоть ми брали, так нам і корову коли вмер дали – забирай. Нам помагали їздили до райкома, то платтячко, то хлопцеві брючечки… мамці так юбку якусь. Помагали.

Це ще коли батько був головою?

Як вмер же ж уже.

І корову дали як умер?

На кладбищі… виходний був увесь колгосп не раб отав, несли його там приїжали виступали, і там постановили помагать нам поки…

А як Ви думаєте, Голодомор був природнім чи штучним? Не було врожаю чи як він стався? Чому стався Голодомор? Він був штучним чи не було врожаю?

Та я чула, шо казали зробили Голодомор… Сталін той.

 А Ви як думаєте?

І я думаю, чого ж з Харкова приїхали люди?

Контролювать…

Я думаю шо… Світ великий, можна було… Зробили та й усе.

Бабусю, а Ви нам…

Усі люди так кажуть. Усі кажуть, шо зробили Голодомор.

А як Ви думаєте, дітям треба про це розказувати?

Оце ж ви мої діти та внуки… нада, а шо хай знаю дітки про те шо було.

А ніхто вам нічого погано про батька не казав? Про те шо він там…

Ніхто. Уже як заболів він лежав, я зайшла заглянула, а він так заглянув, одвернувся. А ввечері мамці каже «як боїшся одведи дітей до сусудів я буду умірать». І вмер ночю. Сусіди прийшли…

А Ваш чоловік якого року народження?

Двадцять шостого тоже.

А як його звали?

А вмер дев’яносто год йому було. Чотири годи як умер.

А як звали Вашого чоловіка?

Александр Григорович.

А прізвище?

Харош був, хороший (посміхається) був чоловік.

Він тоже пережив Голодомор?

Ну так же як і я?

Він тут жив у Боромлі теж?

Вони якось не у колгоспі були, трошки отдєльно вони жили. А родився тут. Сім год в армії отслужив. Награди… учасник бойових дєйствій. Він получав харошу пенсію. У нього стільки похвального є… і мене наградили. Я думала Ющенко…я кажу може ж пенсії добавлять  (не розібрати).

Ваш чоловік про Голодомор шось розказуав?

Ну тоже казав голодували, їсти хотілося… но не померли. Вони потікали десь до якихось родичів, а тоді приїхали построїлись. Вопшем нічого. Він ще з дєдства пірхав мене. А тоді одслужив службу пожинилися і жили харашо. Хороший оловік був, хороший Царство йому небесне. Трудяга, уважали і в колгозі… і я ж кажу учасник бойових дєйствій, і медалі в його є все.

Бабусю, а от коли була колективізація і хліб забірали, чи люди не повставали, чи н було ніяких повстань?

Шо?

Чи люди не повставали коли забирали хліб? Повстань ніяких не було? Чи люди не бунтували коли хліб забирали?

Не бачила я

Батько нічого такого розказував?

Не бачила. Була спеціально бригада, шукали ходили. Батька приїжали стружать « Ти не умеєш…» Батько не ходив. Ходила бригада спеціальна. Отих людей і лаяли. Шо попід пічками лазили – лаяли. Ну а шо робить. Вопшем… якби я була більша я б більше розказала. Шо я наслухалася, шо я набачилась…

Є ще запитання?

Все. Тоді дуже дякуємо за розповідь.

Гонтаренко Мина Йванович – дєда, Гонтаренко Марина Дмитровна – бабушка. Було в їх хазяйство. Був млин, ліс, поле, все було. Ну все ж начали розкулачувати все забрали.

І млин, ліс, поле. А худоба була в них?

Га?

Худоба була?

Одвели корову й коня.

Це батька Вашого батька?

Це вже батьки.

А вони добровільно це все одали?

Одвели добровольно ааа…

Не проти шо там все треба в колгосп здать?

Я знаю, шо та каже «ти кобилу веди, а я корову», то вони в двох й повели, батько й мати.

Це дід і баба одвели?

Да, да. Нє, нє. Це вже батько й мати.

А дід і баба як було?

Ну дід і баба шо ж…

Як їх розкуркулювали? Можете розказати шо було з мленом?

Ну я їх уже не помню.

А де вони жили після розкуркулювання? Як їх розкуркулили дід і баба де жили, осталися окремо жити там де і жили?

Вони померли в своїй хаті… в них нічого

А коли померли вони?

Та ну давно

До Голодомору померли?

Ні, ні до Голодомору вони померли.

До Голодомору померли, да?

Вони давно померли.

А коли вже батько був головою колгоспу вони вже померли?

Вже померли, вже було їх.

Це в них все забрали в колективізацію???

Доточка, у мене давлєніє піднялося…

Добре, все. Дякуємо.

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

1. Місце запис: село Янишівка Любашівського району Одеської області;
2. Дата запис: 31.08.2020 року;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Рябоволенко (Стрембіцька) Лідія Станіславівна, 12 липня 1929 р.н. в селі Янишівка Любашівського району Одеської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько та Ксенія Завірюха;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в село Янишівка Любашівського району Одеської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка, як вас звати? Ваше прізвище, ім’я й по-батькові.

Лідія Станіславівна Трембіцька була з дому, а тоді Рябоволенко за Шурком, за чоловіком, чоловікове — Рябоволенко.

А коли ви народилися?

1929 году народилися.

А дата?

12 июля

А де ви народилися? Тут?

Нє, я родилася тут у цьому селі, а віддана була у Бобрик, туди в другі сторони.

А коли був Голодомор, то ви де проживали?

Ну жили тут усі вмєсте.

В Янишівці жили.

Тут батьки були, брати, сестри. Нас було 7 дітей. Тато і мамо, 8 і 9 душ було в хаті. Розказувати?

Розказуйте.

Ну було, це нас було багато дітей, дуже жили, зразу байдуже жили, а тоді шось Сталін зробив, таке щось зробив, що треба всі дерева повирубувати, всі, вообще дерева вирубати. Всі. Пиляти, рубати, щоб не було ні одного дерева. Це люди зробили. Тоді він прийшов приказ від Сталіна, значить так, хто тримає корову, 200 нє, 180 л, літрів молока здати треба, так у государство кожний раз віддавати. Хто має теля — шкуру здати, як хто де має свиню — нема м’яса, шкуру здати, хто тримає кури — за кури треба платити 180 яєць все врем’я, кожен год платити за це. Ну це його, шкуру здерли вже все. Тоді началалося таке шось, начали прямо шкуру з людей знімати. Начали лаяти всіх, заходити в кажду хату, переписувати скільки дітей, скільки це в хаті находиться. Як тільки дівчина 16-17 год немає вона дитини, хай платить як аліменти, щоб платили це так Ленін, той Сталін так зробив.

Мамо.

Да, робили це так, шкуру знімали. Пройшли всі. Тоді начали вивозити всі корови, всі повивозили, всі корови попродали, начали продавати всьо. Тоді начали хліб вивозити з колхозу. Я помню, шо це скільки там мені, я з 1929, а то було в 1930, а це всьо батьки мені розказували, як бідні мучали. Я ше трошки помню, от що було в 1930 я всьо помню, то цей кажуть що Сталін написав, передав сюди — всьой хліб вивозити за границю. Ну вивезли з конюшні, скрізь з цих амбарів, позабирали всьо. Но наші люди всьо равно трошки лишили, якось заховали, трошки пшеницю заховали, трошки там яменю, пшеницю заховали, щоб посадити весною. А тоді началося таке страшне, шо вивезли пшеницю всю, всьо з амбарів забрали, тоді треба начинати від людей забирати, всьо. Начинається прямо підвода за підводою їдуть ті, волами, підводою їдуть і в каждій хаті всьо шпичками.  Ці в хаті шукають кругом, а ті на городі, кругом хати, хати, скрізь шпичками шукають, де пшениця, де зерно яке є і всьо забирають. Ну ми, папа почув, що це вже до нас добираються. А в нас була так у хаті піч, а тоді лєжанка, а тоді грубка тако, в тій лєжанкі були такі патики папа позабивав і ми лягали, як кладемо звідси тут тепло, як у печі, то тут тепло. Нас 7 дітей, які менше, всі лягали тут на лєжанки. Папа взяв витягнув ті тих патики і всьо висипав два мішки зерна і замастив туди геть, кинув…

Накидали тряпки, накидали всьо, понаходили. А мама побачила що це вже близько доїзжають, мама злякалася, що це їх, забрала квасолю, горох який там, пшениці і у печі, коло піч, а тоді катруся отака є, що попіль туди згортати. Витянула звідти попіль і туди, насипала насипала ото всьо, в торбинки позав’язувала туди, і взяла отоко, глини намісила взяла землі замастила і попілом отако загорнула. Геть щоб попілом, тихо. Як вони шукали тут пішли найшли і там. Найшли і забрали, і там забрали. А в нас нішо їсти не було нічіво. На дворі папа не заховав нігде. А нас 7 дітей. То вони приїхали і одна підвода. Приїжає друга, гарбарка така їде, їде. Пішли поза хату, шпичками шукають у хаті, у сінях, отоко штурхають, пішли на город. Скрізь шпичками шукають, пішли на город, де найшли — забирають, всьо забирають. І все. А заді ще підвода їде ше гарбаїдна, ще їдуть тоже шпичками шукають. Осьо хто найде, тоді тих людей б’ють, лають, виганяють з хати, це страшне шо було. Ну зробили вони о таке всьо. А тоді у нас є на цвинтарі, у нас є такий, як сказати, такий як оце наша хата, як оця хата, отаке там яма.

Горбок.

Там стояв чоловік, стояв на стулі, сидів, сидів і записував, а ті що привозили мерших збирали по дорозі отако, діти, люди мерші всі, по дорозі падали, вмирали люди, вмирали геть. Рідко хто лишився живий, а то багацько всі повмирали. То гарбою їхали і забирали, за ноги за руки кидали на горбок викидали. А як привозили не сюди, на цвинтар, цей чоловік на стулі сидів і записував скільки штук туди він кидав. Та й тоді він каже: «Мені дадуть пів хліба за це, щоб скіки я записую». Ну а єден чоловік, папа каже, що той чоловік що записує тей каже: «Так мені було жалко чогось, але, каже, шо зробити, як судьба така, що, — каже, — закидають молодого хлопця, за ноги й за руки та й кидають. А він: «Васька, куди ж ти мене кидаєш? Я ше живий!». Нічого не буде, туда, і за ноги за руки кинули туди. Та йде це. Там дуже багацька яма, отако.

А це в одну могилу всіх ховали?

Га?

В одну могилу всіх ховали?

Могила, яма, яма отака здорова яма

І зараз та яма?

А горб, а горб та яма, і горб великий. А я жила в тому селі, а вже моє мами не було, а вже всі старі вимерли. А зараз он до зайди в то село, вже старих нема, одна я стара, вже таких нема. Отут є Ліда Саїна, що вже її, що її то всьо…вже…

97, навєрно.

Шо вже її 96 чи 7, її вже, а мені 92 год. То як оце всі люди ці повимирали, то на гарби всьо чисто і кидали їх за ноги, і за руки туди кидали в ту яму. Яму як вони вирили сирость, дуже широку і велику. Там діти, люди. І дітей там море, це скільки було. Всьо село, всьо село туди кидали. Ну там рідко, хто лишився живий, прямо рідкость, рєдкость люди полишались живі. Да, а тоді…

А зараз там на місці цієї ями якийсь пам’ятки є?

А моєї мами не було, вже батьків моїх не було, мамо тоже вмерла тоже 80 год було, таких уже старих не було. А я жила там, я була б сказала, але я жила в тому келі,  в тому селі в другому, то причому це ж, хто то був, якийсь був начальник. 

Мабуть при Ющенко.

Якийсь то Янокович чи шо там був, який, якийсь був начальник і сказав шо зробити пам’ятник. Взяли прямо на доріжці, отако як доріжкою йти отока туди далеченько йти, зробили отаке з каменя, все отоке го. І хрест. Ну це ж неправильно?!

Хрест.

Це я ж кажу, хто ж це так робив? Це ж не правильно, це ж всьо поховані там. Там скільки людей похованих.

Так а вони на тому місці поставили?

Ніхто нема, там скілько мєста, ну там люди тепер, потому гробкові люди беруть і ховають своїх тепер отако на гробкові, де рідні у кого помер хто рідний, то погробкові отако ховають отако.

На тому місці?

А гора отако гора велика є, та є, є, підете та подивитись, як схочете, да. То це так це всьо як убрали, поки це всьо убрали, вже всі кончелось це всьо, люди всі повимирали, вже тоді зробилися, як сказати, ну такий шо, дали йому як голова. Бо було вобще…не було цього, бо Сталін вже не дуже командував, щоби діти ті, що є ще маленькі діти, сказав Сталін, що скільки вже дітей, хай буде, щоб ці аборти не робити, щоб скільки буде дітей, щоб стільки дітей, щоб всі… привели щоб було дітей, то в мене було 7, через хату було 8 дітей, там 6, там 5, там 10, оце такі були, багацько було дітей було. Тоді зробили майданчик, помаленьку зробили, як помню я, скільки мені було, може 4 годи, може скільки. Шо давали блюдочка і чашечка, кидали туди кофіїн якийсь, не сахар, а шось таке чучуть солодке, чучуть солодке, карічнєхве щось туди кидали. То це нам давали і потом така малесенька тарілочка давали супу. Це давали нам їсти і маленький кусочок хліба, усім дітям, отако, майданчик такий був, що зводили, да. А тоді вже розяснилось трошки весна, вже начали сіяти, там то шо заховали — пшеницю, ячмінь, всьо начинали сіяти, начали вже  всьо. Вже начинали, дехто купив порося, де купив хто теля, вже начали трохи хазяювати, ті хто полишалися живі. Фух…

Бабуся, а от як ваша сім’я вижила, ви кажете шо приходили обшукували, забрали все, а як чим рятувалася сім’я ваша? Ніхто не помер? Чи хтось помер?

Якось наш батько, видно десь трошки, видно трошки десь заховав трошки хліба, що він нас усіх спасав. А тоді зробили, як оце вже, як оце трохи поховали всіх людей, поховали вже всіх, вже не мали робилося тихо, вже люди начали ворушатись, жити там, які полишались живі. То тоді сказали так, шо, каже: «Хто буде живий, здоровий — йдіть, гайда, молоді, йдіть варити їсти». Там такий котьол, будуть давати усім потрошки кулішу, будуть давати кулішу, там такий великий черпак. Приходьте чи з гладужчиком, чи з кастрюлею, приходьте їсти. Скільки дітей, стільки і потому будуть давати, будуть давати, то варили їсти і давали всім їсти, да. А вдома папа й мама, а тоді по-маленьку зробили, був млин, як оце був хліб один трошки хліб. Судили людей, а люди йшли бідні крали колоски, а хто колоски крав, а там сторож був, ловили судили, по 4 по 5 год судив за колоски. Сірожа той Стосястоцький дали щось йому 5 год за це. Ніна у нас там, з нашого села, малесенькі діти, двоє маленьких дітей,  а їсти нема й діти плачуть, їсти. А вона пішла трошки колосків украла, тільки вона прийшла начала теребити, а тут до хати приходять побачили, що колоски, зараз їй руки назад, діти в майданчик, а їй дали 3 годи відсиділа. Ну так здівалися над людьми. Садили всьо на полях було, але ніхто. Міліція була кругом, щоб ніхто не крав, а хто вкрав — судили. Да, ну тоді вже…

А дітей, дітей тоже судили?

Дітей судили, батьків судили.

А діти могли збирати колоски?

А діти могли піти, діти їсти хтять йдуть та підуть колосочки ті отако крутять, щоб хоть у рот кинути. Чій ти? Всьо, каже. А приходить вже, батьків наказують, да. Ну шо було, у нас то за городами, було отока, нас город отако туди далеко. А там посіяна пшениця, приходим, а там тако міліціянер, коло міліціянера стоять щоб ніхто не крав пшеницю, да. А ми просимо ми хочемо їсти, дайте, дайте хоч скіки колосочків. Не положено, не положено, не давали нам. А ми сидимо дітей, попід рів посідали отако дітей, страшні худі і не давали нам їсти, даже колосків. А вони куди відвернуться, а ми хоч ідем, хоч ідем, два три колосочки. Ну з голоду оце дуже багацько повмирали.

А у вас в сім’ї ніхто не помер з голоду?

Га?

У вашій сім’ї ніхто не помер з голоду?

У нас не помер, якось через то, шо зробили пізніше вже як оце начали сіяти, тоді відкрилося, відкрилося  млин, зробили млин, зробили млин, щоб могло, млин тільки якось там не знаю як воно мало палитися, як воно мало крутитися, ну той млин. А мій папа став сторожем, а  в папи був хароший друг, ті й давав йому ключі де мололи, тей там зпилює з вітром, воно як мелеться тей пиль літає отако, тей пиль тако відлітає, а давали по пів мішка. Пів мішка ячменю, чи пів мішка пшениці всього за літо.

За літо?

Да, попробуй жити, да. А цей вже папин товариш Зіранський Трохим, Тося, каже, що: «Не журіться з тим бідки, я вам, — каже, — поможу. Я буду йти, я вам дам ключі,  оцей ключ, як стане темно, всі, не буде ніхто ходити, відімкніть із середини замкніться. І туди, там, де ото пиль летіла, де пиль… мука летіла, де пиль летіла, де шо», а це ж не було ні сірника, ні зажигалки, нічого нема. То папа за дня дивися де воно там, а тоді рукою згортав згортав там нашо, нашо він там згортав чи на бумажечку, чи на яку трапку згортав. Тоді замикав хату і йшов до мами, шоб мама не спала. А мама вставала і шоб, ну чось не було ні сковороди не було, нічого не було. То мама будила дітей, шо йдіть збирайте патички, тим розпалювали плиту, як уже трошки жар є, а мама пекла, а така чось сіль була, така груба сіль, ну візьміть покачайте, чось не качали, жменю солі кинули. А вона тоді розкачала мама ті коржі, тей по одному коржі, як той вже жар той є, розгорнула і туди в жар кинула і жаром пригорнула. А ми сидимо всі считаємо минути, що це ж коли воно спечеться, а мама каже: «Чекайте, хай спечеться, ще ж і папа хоче і всі, всім потрошку я дам. Це замісила трошки, всім по кусочку». Ну це бідили дуже, папа нас так усіх спасав. А якось так, шо оце млин, привозили каждий собі солому по пів горби привозили соломи. Чи є, чи є хто має молоти — пів горби привези соломи своє, бо соломою там палили. А єдин раз, навезли стільки цих, бо каждий хоче щоб змолоти, навезли і хтось ночью узяв і підпалив і то кричали люди, збіглися трохи потушили, а то багацько соломи згоріло. Да, та тоді знов привозили, знов привозили ці люди чия згоріла, дуже було тяжко для людей, да.

А сестричка ваша Галя…

Галя

Га?

Померла від голодомору сестричка Галя?

А да, Галя померла, що ж вона була маленька, ну маленька, бо я знаю, може було год, може не було года, ну не було її. Це як Маруся, сестричка моя і Стьопа і я, то ми були в садіку, то нам давали по отако по кусочку хліба, то моя сестричка Маруся не їла той хліб, а таке порвате пальтішко на ній і вона каже: «Я так хочу того хліба, що не могу видержати». Взяла розпорола юбку там і туди кинула отуди кинула, щоб не дивитися на той хліб, щоб занести тій Галі, щоб вона, щоб намочити в трапочки і дати щоб вона смоктала. А вона плаче-плаче їсти, а нема нічого. А вона приходи, то вона вже не жива, то каже так усі плакали плакали, папа збив ящичок, повіз на цвинтар і закопав. Да, так їй ше года не було, з голоду вмерла, да.

Це 33-му було?

Да, да в 33-му

А ви кажете вас було 7 дітей, це ви…

Да, то ми считаємо, що ми ж тоже, ще жила, вона ж тоже ще вродє була маленька

А як було кого звати, можете назвати?

Кого?

Своїх братів, сестер, як їх була звати?

А да, Сяня була сама старша, Сяня 1917-го году вона, брат мій 1922-гу году Міша, нема їх усі повмирали, Маруся була з 1925-го, Стьопа з 1927-го, ну а Юзько з 1925-го, нема, помер. Всі померли, нема, оце одна я, з сім’єю, в сім’ї одна я, да. Я з 1929, а всі рідні вимерли, нема. І, хто ті виїхали далеко: ті в Одесі, а ті там туди, як Тося в Сєвастополь туди, а сестра там, а та у Ригі, аж у Ригі, тоже була коло дочка забрала її, то вона там і померла.

А ви жили оце ваша родина жила, батьки ваші і діти. Дідусі, бабусі з вами не жили?

Нє, з батьком і мамою не жили, бо я віддалася в друге село, а та віддалася туди.

Ні-ні, я про 1933-й кажу. Ви жили з батьками, з вами дідусі й бабусі..

Всі жили, всі вмєстє жили.

І дідусь і бабуся були з вами?

Да, да. Нє дідусь, а папа і мама мої.

Ні, а ваші дідусь і бабуся?

Вони вже повмирали.

Повмирали, да вже.

Їх уже не було.

А чи от ви казали, забирали продукти шукали, а чи приходили розкуркуркулювать?

Ну приходили, приходили шо вони, як вони забирали даже, забирали подушки, одіяла забирають на тій, казани забирають, казани, сковороди, всьо викидають на гарби.

— Куди ж, як ми будемо їсти?

— А наші голова не болить.

Забирають, всьо забирали з хати. Чисто в хаті, не було нічого, да. Я ж кажу, мама через шо пекла коржики та у попіль кидала, даже не було сковороди, шоб спекти в сковороді, да.

А худобу не забирали вони?

Худобу то вони так сказали: або молоко здавати, сказали давати, шоб молоко здавать, трохи начали збивати, а тоді начали збивати, начали це як уже…

Як оце началася вже война, страшна така голодовка начала та ті корови попродали, де бачив хто продав, комусь там на базар, скоро люди всі везли всі на базар продавали, збували, шоб не було коло хати, щоб не було. Да, то в нас нічого…

А в голодовку у вас корови не було чи..?

Не було, не було, куди в голодовку, якби було зарізали та й їли, люди б їли м’ясо. Не було ні в кого, не було корови.

Так а куди вона ділася? Її забрали ту корову? Чи?

Всі корови на базар, воно проходило не за єдин раз, там пів года чи шо, шо має бути така розкулачка, що мають забирати кури, забирають й корови, свині, та й сьо, люди вже стали на базар. Хто почому є, хто шо є та й так продавали, шоб додому не везти. Та люди збували, збували. Як уже цей Сталін, начав шо це хліб, як тільки дали знати, що хліб щоб вивозили, всьо вивозили всьо й хліб, вже побачили що це будуть  нас ограблювати, тіки де шо бачили, так люди продавали, щоб не було нічого коло хати, ні свиней, нічого не було.

А як ви думаєте для чого це все робилося, це все забіралося в людей?

Шо-шо?

Для чого це все в людей забиралося? З якою метою?

Ааа, Сталін, Сталін приказ такий дав, Сталін  і тут усі оці наші люди оці грабителі, суки. Так оці наші люди волами, всьо і посилали йдіть у кажду хату, бо в нас хати були тако раз і тако дорога і нічого не було, а з того боку знов була другі хати були другий раз. То це вздовж три волами їдуть і вздовж шпичками шукають, після це во сьо забирає цей хліб забирає, а ті йдуть шпичками ше шукають, ше шукають, щоб найти. Забирають, забирають, одіяла, подушки, сковороди там, казани там, шо забере оце. Ограблювали, геть усьо забирали

А це тільки свої були, чи приїжджі?

Наших заставляли, якщо ви не підете, не поїдете, не буде, не будете — пуля в лоб, показує пістолєт — осьо. Зараз уб’ють і всьо. Убивали. В нас жінка була Сюта ходила, тоді мій дядько, рідний дядько Франко, тоже ходив. Вони йому сказали, якщо ти не підеш оце попід хати, ну він трохи жалів людей, шо ховайте, чи що там. А воно всьо равно куди? Він заховає, а другі осьо зараз їдуть, а треті їдуть ше і знов, знов забирають, забирать. Ну куди ти у пазуху заховаєш?! Куди? Да, оце во, сдівались над людьми, дуже.

А люди якось могли від них боронитися?

А шо ти будеш боронитися, як я начальнік у канторі, начальники всі з пістолєтами. Повно їх понаїжджало.

З пістолєтами це не мєсні були, да?

Да, вони були, ну ружо були, ружо такі, ну як сказати, боялися люди шо будуть убивати, того і віддавали всьо, віддавали бо будуть убивати. А тоді ззаді їхали тоже ше на конях їдуть, на конях їдуть і провіряють чи провірили, чи не провірили чи хати провірили все, оце такі, на конях їдуть такі з пістолєтами міліціонери. Ну здівалися над людьми, поки ограбили геть всіх людей, а тоді начали люди вмирати, вимирати, що геть ограбили нічого не було.

А ви оце кажете, що це ваш дядько, ну він шо обшукував, він міг шось помогти вам, шо наприклад, там ваш шось…

Ну може він трошки той дядько Франко, може він трошки папі і лишив трошки, а другі зараз ці від’їхали, другі приїхали, ну куди в пазуху заховаєш, да, да?!

А чи були в селі люди, які не голодували в те, в той час?

Не було, не було, всі люди такі, всі шо хто був поздихали, вмирали, а на дорозі отако, прямо на дорозі діти, люди отако вмирали, страшне. Чоловіки, дівчата, хлопці — всі мерли, не було всьо забрали, хліб забрали, всьо. Вони зговори, говорили, шоб не було корови, свиней, курей, шоб не було, дерева обпиляли, щоб не було геть нічого, да. Ну добре, що це начальна, наші начальніки, шо добре, шо заховали трошки пшениці, там ше шось заховають, ячменю то весною посіяли, да. А ті привезли скількись картошки посадили, щоб щоб щоб шось мати їсти. Люди ходили, не було ще жатки, не було ще тракторів, а всі ходили з косами й косили пшеницю, ячмінь. Там треба, а в нас такі малі діти, всі, ходе бригадір і проси: «Йдіть збирайте, такого як буде, косити дядько, а тий збирайте на купку, — такі маленькі діти, — діти всі збирайте на купку, на купку».

Колоски?

А другі…ну не колоски, як він на косою косе, та й тоді на купу кладіть, а другі будуть збирати в сніп, всіх дітей заставляли робити малих, щоб робили. А дітей було трохи, багацько повмирали, трохи полишалися дітей, ще полишалися.

А люди якось помагали один одному?

Ніхто не помогав нікому, даже ніхто не дав. Оце, шо у папи був брат, то це, то це трошки він, в  його дітей не було, то він нам трошки помогав.

Кум нам помогав, що це він у млині робив та й ключі папі давав, то це ше папа нас трохи піддержав. Бідили дуже, всьоди, оце. А тоді вже як начали, вже, як сказати, вже трохи ця оце кончилося, помирали ті всі, а тоді вже начали для людей, щоб був майданчик, щоб же люди косити йшли. А давай як це косити йде, то шоб ішов с котєлком, давали кулішу, такий черпак великий на літру. Це папі і мамі кулішу, а вони нам приносили їсти, то ми вже дома їли. А які більші, то йшли помогати, ішли помогали прибирати за папою, за мамою, за другими йшли, йшли помогали зерно збирати, да.

А в голодомор можна шось якийсь там рушник чи сорочку на продукти…

Боже, вони всьо забрали з скрині забрали, подушки забирали, подушки, одіяла, як матові, перини в кого забирали. Гарби їдуть, гарби викидають, хто куди.

А куди його дівали те шо забирали?

А куди воно? Каже, шо так Сталін сказав, Сталін сказав, шо всьо ограблювати всьо, він прямо цей Сталін здівався над нами всіма. Це ж не тільки наш Бобрик чи Янишівка, це всьой мир був. Це всі люди у ці голодовки вимерли геть. Ну якось так вижили помеленьку, вижили, вижили і так. Зразу садили пшеницю, а тоді пізніше вже садили горох, квасолю садили, люди обробляли.  То й нам потрошку вже давали, тоді вже люди дома вже садили, вже як давали ячмінь, то вже папа брав ячмінь та брав отако просо та на городі сіяли. Тако роздерем чимось землю роздерем, сапою рядки поробемо поворушемо, а тоді, а тоді вже граблями чи чим загорним, загорним, загорним те й тоді вже ми собі мали своє з города. Так іздівалися люди над людьми, дуже-дуже, да. Городи позаростали бур’янами нічого не було, страшне шо було. Їсти не було, геть. Ото, шо куліш, скільки дітей — давали кулішу, кулішу давали. Ну вже ці старші пішли, Сяня пішла на роботу, Міша пішов, Стьопа пішов, які старші пішли робити, пішли вже робити та їм тоже давали кулішу.

А скільки цим дітям років було, шо вони пішли робити?

Ну як є Стьопа, Стьопа з 1927…о, а Міша з 1922, а в 1933 скільки йому було. Бо я знаю скільки? А Сяня, Сяня з 1917, да то їм уже заставляли другу роботу їм давали, та й давали їм уже і їсти давали, да.

А чи чули ви про такий магазин Торгсин?

Як?

Торгсин?

Нє, а шо це таке?

Чи були випадки, коли золото обмінювали на продукти харчування?

Золото в нас у селі не було золота, не було ні в кого золота. Раньше бідили люди дуже бідили, даже до цего, поки ми дожили до цеї голодовки, то люди не ходили в золоті, не ходили.  Може десь, десь може й люди жили добре.

А шо було з дітьми, які були сиротами, от ви кажете…

А забирали сиротів, забирали цих дітей, і відправляли ну там було як, не майданчик, а таке як відправляли, як санаторій.

Патронат?

Да, патронат. Відправляли їх у патронат туди дітей, і діти виростали, а тоді верталися додому. Там давали їсти, заставляли робити і ті діти там, і росли, і їли.

А цей патронат тут у селі був?

Нє, нє десь, не знаю, може в Любашовкі, може де, ну десь недалеко, той патронат. То забирали, а цих маленьких дітей в садік, всіх в садік, а які більші — всі на роботу. Так шо всім була робота, давали кулішу, шоб… От папа принесе куліша мені, мені принесе. Ну Стьопа вже тоже йшов на роботу, а мені кулішу, які маленькі. Юзькові, Юзькові, Юзько був малий, то принесуть, то ми вже так хоч кулішу поїмо і вони бідні поїдять кулішу. Тоді ранесенько встають і  ідуть знову косити, ідуть убирати пшеницю, чи там ячмінь чи шо.

А людей у вас в селі багато померло від Голодомору?

Божеее, міліони-міліон всіх, міліард людей, а дітей не считаний скільки померло. Я ж кажу, шо така як сказати, ну от підете, хоть дві минути підете, дві минути. Там таке страшенна, тако де плід, аж тако аж туди аж тако оце хата, оце гора, оце горбок такий, це була, не знаю, чим вони викопали яму і гарбою, тим підводою, заїжджають гарбою, заїжджають волами, а два чоловіки — за ноги за руки, і туди. А той сидить считає, скіки каже считає, бо каже: «Мені за це, що я считаю скільки душ, вони підсчитують, та й каже дадуть мені тоді пів хліба», то чорного такого як макух, дадуть чорного хліба, то так зби…

А ви знаєте людей, які там померли від голодомору? Їхні імена, можливо, пам’ятаєте когось із сусідів, чи когось із родичів?

Ну як сказати, там рідних.

Може сусіди які?

Я тоді мала була, не помню. Це всьо мені розказує папа, мама. Посідають балакають балакають оце всьо за цей голодомор, всьо да, а в мене хоть пам’ять шо я всьо…

А можна було отак розказувать, балакать між собою чи вони не дуже розказували про це?

Нєє, балакали і слухали, але вслух балакали, а шо ж. Ну так якось папа з мамою нас усіх лишили, прямо завідували так, шо це батьки лишилися живі. Так, шо шо це зробили тей млин і папа ото змітав отого, і оті коржі пекли та ми їли, а то лебуду, рвали лебуду, а тоді в ту муку, шо ото папа принесе та вмочали отако. Кропила мама водою, посоле і тако в ту лебуду, отако у муку і оце і пекли таке. Отакі і це каждому мама дає.

А жорна у вас були в самих дома особисто?

Не було.

А чого не було жорен?

Не було. Жорна?

Жорна.

Нє, в нас не було. Тоді в каждій хаті, люди самі приробили собі крутькало отаке го. Осьо сідає, так як стілець, а тутечке таке  воно завертяно, таке воно поточене, поточене, поточене, ті надівається така надівається з бляхи таке надівається такего во, а тут крутькало тако, сип туди осьо крутиш і крупи сипляться, чи там ячмінь, чи кукурудза, чи пшениця якась. Ми варили куліш тоді, як уже зернято той начали получили трошки вже ячменю. Бо давали той, оце людина робе, папа з мамою робили получили пів мішка ячменю, чи там шо хоч бери пшениці чи ячменю пів мішка, то це ми оце ми змолимо, або кукурудзи. А папа, каже: «Ти шо будеш варити? Мама, шо будеш варити?». Вона каже: «Шо, куліш варити». «Та ти дивись, не думай віяти на  дворі, отак оце скоротиш і всьо, не змивай нічого, так туди». А казан такий здоровий на 15, казан то це мама всипить, кипить уже. Мама туди жменю солі. А тоді каже: «Ти, стара, дивися, не думай віяти на дворі, отак туди», це такий куліш. Та й тут нас багацько в хаті, а тоді папа зробив отакі з досок, отаке зробив стіл і на ножках, а тоді зробив нам стільчики отакі, шоб ми сідали їсти. А були миски, якісь були черепяні цвітами в середені, такі черепяні якісь були і дерев’яні ложки і такий великий черпак. Це мама черпак сипе і такі цвітами якісь деревля…ті поливляні такі були миски поливляні. То мама насипає нам, більшим туди, а меншим сюди, щоб їли. А в сінях, всі сусіди оці, що 9 дітей, всі поприходили, всі зашмаркані, заглядують.

— Бабко, ми хочемо їсти.

— Чекай,  — мама каже, — чекайте. Мої поїдять, а тоді я і вам дам.

Мама моя була добра така, да. Та й це ми поїмо, аж повпріваємо так їмо той куліш, наїлися, всьо повставали. Мама бере, а казан такий здоровий на 15 чи 20 той казан, мама бере, сипе-сипе, вони всі, тільки тако зашмаркані отакого, зашмаркані сідають усі за стіл. Мама каже: «Сідайте, сідайте їжте».

А це сусідські діти, да?

Сусідські, осьо цьо…осьо доріжка ти потой бік дороги хати, і по той бік хати.

І це діти з різних сімей, да?

Да, з хати. Нє, лишилася єдна ще жінка.

А це якась жінка?

Це єдна з усіх і батьки всі повмирали, всі, це одна я тоже своїх, це єдна я лишилася і вона.

Так оце всі ви кажете 9 дітей, вони всі між собою брати-сестри, чи це з  рі…

Рідні, рідні були, да. Це Дядько Ванька робив у млині, а вона тільки діти водила. Вона отака була, Тьотя Маня, отака, гладка була, да. Нема, всі повимирали всі, нема нікого і одна Танька ще є. Одна Танька, така як бомба, це сама менша лишилася, да.

А люди тікали із села в пошуках порятунку?

Якого порятунку, як кажу, шо скрізь голодомор, скрізь люди по дорозі валяються, ніхто нікуди не їде, нікуди тікати. Не було куди тікати, да. То люди вимирали, прямо по дорозі валялися, отако.

А ци чули ви про такий режим «чорних дошок»?

А шо це таке?

Шо село на «чорні дошки» заносили.

А шо це таке? Болєзнь така?

Ні, це режим «чорні дошки», коли не можна було в село в’їжджати і виїжджати.

Аа…нє, нє, нє, ніхто не їхав, ніхто нікуди не йшов. Да,да.

Коли військові загони огороджували…

Да, да, да, ніхто не…да, да. Оце Сталін усьо робив Сталін, його треба по куску рвати, на куску якось здівалися. Або так. Колись моя мама дала мені отаку книжку грубу. Ну я мала коли читати?! Як, поки маленька дитина виросла, а тут уже зараз мені сказали, шо: «Гайда, неси дитину в садік, а тобі буряки». Чи 40 соток буряка, гектар кукурудзи. Гектар соняшників оце всьо шарувати, всьо робити і маленька дитина, піди в садік. Я не мала коли, а книжку ну тако скільки минут, коли сяду отако є, а я тако пролистую, читаю. Там було трохи по слов’янські, якісь букви не такі, а то є нашими слов… То так написано, що люди добрі, будете жити, буде на жидів, на цих євреїв, буде сильнейше дуже гонєніє буде. Дождетесь, це багацько годів пройде. То це ця книжка, отако вже порвати, отака жовта, як люди знали наперед. Тоді там трошки я отако перекидала, шо, шо буде ше переживете, шо буде таке, шо всьо стане водою і лишиця скільки душ людей лишиця. Всьо потопеть водою, всьо погорить, всьо водою потопе, оце буде таке потоплєніє, оце буде кінець Світу. Ше буде кінець Світу, це ше буде. Ну це воно в нас є, а там де оце, де оце там, шо це займаються вулками, дивіться скільки, там люди строїлись, таке всьо до пуття, таке гарне і всьо вода тече, і звідти лиш оси гискри летить, вогонь летить і всьо горить, страшне шо було.

А скажіть, церкву у вашому селі не закрили чи закрили у 1930…?

У нас не було

В 1933-му була церква?

Не було у нас церкви

Не було церкви…

Ми ходили у Криве, а тоді аж у Бобрик 10 км ходили . А тоді 8 км сюди ходили. А тоді вже я не ходили, бо я коло коров дояркою робила, то я не мала коли. А мама моя вже така стара ходила пішки, йду каже…

То це в якому році було?

Коли, ну я в 1950 віддалася

А в 1933 була церква?

А, де в селі церкви не було.

А зараз є церква?

І церкви зараз нема. Іду в Криве, в Криве йдем, або або в той Бобрик на ту сторону є. А це 7-8 км. Як ховаємо, ховати треба то їдемо в Бобрик.

А як ви думаєте, чому був Голодомор, це був було природнє…?

Шо природня, люди жили нормально, люди всьо мали, корови, свині, всьо мали, діти росли нормально, школа, всьо було добре. Сталін такий приказ дав, він зразу так — вирубати дерева, всьо начинати корови, корова, шо є кури, 180 яєць дати. Корова є — 380 л молока, що за год віддати, та люди здавали, продавали, боялися, а де ж брати? Де це всьо? Є свиня є, нема, шкуру здати як нема свині. Теля є, народилось, шкуру з теляти або теля здавати, да. Він начинав добре здіватися над людьми, да. А тоді вже начав, усе обход…Сказав усі дерева повирубувати, що ж вирубали дерева. Я вже віддалася у 1950 годі, ми не мали палити. Німці спалили нам хату, ну якось там вони укрили, як-небудь там прилампічили її ту хату. А сарай, коморі, сараї, погріб отоко всьо це згоріло, бо не відступали німці. І лишилося скільки німців і оце палили у нас хати та попідра хати палили. Да, то не було в нас. Мучилися бідні люди, боже мій боже! Я віддалася то жила 10 год 3 сім’ї в бідній хаті жили, а бідили, не дай бог, як бідили, да. А тоді вмирає батько, тоді мама вмирає, а тоді осьо молодий чоловік мій помер, а тоді осьо сина поховала, стала на око не бачити. В 60 год, серце схватило його, да. Вже я така бабка, що я вже прапрабабка, я, да. Це шо мій син був живий, то в нього так це була б онука, правнука і вже прапра вже хлопцик, пра пра хлопчик цей.

А ви своїм внукам правнукам про голодомор розказуєте?

Не мала, коли розказувати, як я коло коров робили, я коло коров, як я мене як я віддалася, то зразу мене голова колхозу, трошки вже ото після голодомору, всьо. Я приїхав до нас у хату, прийшов голова колхозу. Ну дали вже голова колхозу, бригадір, оце голодомор уже кончився всьо, вже начали вже отако робити, шоб жити. А мій папа сапожніком був. А він прийшов підчиняти чоботи, та й каже:

— Стрембіцький, що ж ви так бідуєте, шо ж у вас нічого, то діти. Подивіця яка дівчинка, обдерта, обірвана. Що ж ви так?

— Скільки тобі год?

— (я кажу) 12.

— А в тебе подруги є?

— Кажу, є

— А хто в тебе подруги?

— Кажу, Пеклик Ліда, Тихонєнко Міла

— О, бери оцих подругів, іди в колхоз удосвіта, ідіть, а я прийду, я вам дам 10 коров, будете доїти. Будете 10 коров доїти, піввідра молока надоїте і бігом через городи, через усьо неси додому молоко, хай мама. А папа каже, а до мами каже: «А ви Стрембіцька, не спіть, на колесо крутіть кукурудзу, варіть кашу, а дівки молока, та й будете їсти. Що ж ви подивіться, ви з голоду поздихаєте, ви тільки єлі ходити худі, страшні всі». Я пішла удосвіта, рано пішла, сказали дівкам, вони согласилися. Пішли ми туди, надоїли мені пів відра, надоїли, там прийшов голова, сказав: «Осьо це 10 коров, щоб ви знали шо треба три рази доїти і єдин раз до криниці гнати, напувати, а тоді шоб вони. Беріть крейдою напишіть чимось напишіть шо це, яка єдна, друга, третя, четверта, п’ята, щоб вони підряд корови знали стоять». То це, те й ми носили так, а тоді як я вже підросли всьо, стали більші, і вже дівки тоже собі взяли корови, а я вже взяла собі вже, шоб доїти корови, навчилася доїти руками.

1. Дата запису: 20  липня 2020 року;

2. Місце запису: село Перекопівка Роменського району Сумської області;

3. Хто записав: Наталія Прохода, Шелест Михайло;

4. Респондент: Прохода Євгенія Володимирівна, 23 серпня 1929 р.н., народилася в місті Маріуполь Донецької області;

5. Розшифровка запису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Маріуполь Донецької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).

Респондент, представтесь, будь ласка.

Мої данниє.

Да.

Прохода Євгенія Владіміровна. Де я родилася?

Да.

Я родилася в городі Маріуполі.

Коли?

В двадцять дев’ятому году, і там я і проживала. Сюди я вже попала з чоловіком. Чоловік тут у лікарні працював. От. Ну шо мені розказували мої батьки. Зразу важко балакать. Мій дєдушка умер із голоду. У його все забрали. А жив він на Київщині. От Києва село Лобачеве. Вони жили заможно. Як заможно, в них було сім братів, дві сестри. Вони працювали, важко працювали, но без найомних. І в їх забрали все. І мого дєдушку із самим младшим. Мій папа приїхав в Маріуполь сюда, працював він агроном – садовод. І всі брати приїхали сюда. На завод устроїлись, робили, бо тут давали якийсь пайок, бо люди мерли так: іде, упав і вмер. І вони в городі так лежать і вони мертві. Хто їх ховав – я не знаю. Цього меня папа не розказував, ну вони мене ще й берегли от цього, тому шо не дуже це приємне. Ну коли дєдушка, на Київщині там страшний голод, там забрали все, розказує мій папа, шо це дєдушка розказував, шо ходили шампалами шукали землю, по землі зерно. І де яке хоч відро, все вигребли, і дєдушку викинули з хати. І дєдушка вмер з голоду з младшим своїм сином. І це таке… ну а шо свекруха мені розказувала, так це вообще ужасно. Вони із Кіровоградської області, мій чоловік і їхні батьки. Так мені свекруха каже, шо в їх одна жінка не стара ще, і з’їла свою дитину. Ето ужас канешно. У, каже, у бабушки стояла квасоля у глечику на сімена посадить, прийшли – і те забрали. Ну і хто як зміг вижить. Недорода не було, урожай був, і у кого була коровка, там сіно якшо заготовили, якшо коровку не відібрали, то ті люди вижили, так же як і мої батьки. У батьків була корова, і вижили мої батьки, я, хоть б мені три года було, я це нічьо не понімала, но ми вижили. Ну іщьо благодаря тому, шо на заводі Ілліча Маріуполь це так які всі города, він же розпреділявся на райони, там де працювали мої дядьки і папа, давали якийсь пайок. Він не був там таки обільни, но люди могли вижить. Ну і ще  й у кого була корова могли якось существовать. От.. ну отож мій дєдушка приїхав сюда, а тут папиних аж сім братів було. Один брат тіки остався там на Київщині, і якось вижив. Ми даже не знаєм як. А ці всі працювали на заводі, получали якийсь пайок, всі вижили. А люди мерли пачками, хто не працював на заводі. Було канєшно ужасно…

Скажіть, будь ласка, як звали вашого батька?

Ковєцкій Владімір Борісовіч.

Агрономом він працював у колгоспі?

Нєт. Він не  в колгоспі. Совхоз Рози Люксембург. Під етім… од Маріуполя 40 кілометрів. Там сади колись були панські хароші, і папа там працював. 20 років він там працював.

Він добровільно працював там?

Ну канєшно добровільно, потому шо надо ж було у корову прокормить, надо було сіно якось скосить, бо в городі була в нас і квартіра, но прийшлося їхать у село, шоб вижить.

А він здавав що-небудь у колгосп?

А в його, ну батько ж мій горожанін, шо здавать, не було нічьо, а тоді як ото уїхали дєдушка і бабушка, Альошка, це мамині батьки, продали хату тут у Маріуполі. У Маріуполі, і поїхали з моїми батьками в село, і вони тоді купили коровку, і ото корова…

Це виходить, дивіться, у вас батько з-під Київщини…

Да.

Працював в Маріуполі…

Да.

Під час Голодомору він там працював?

Да-да.

А що він розповідав про Маріуполь, тобто там багато люде в місті, була їжа?

В городі трудно було, люди дуже багато мерли, а ті хто уїхав у село, та ще в кого коровчина було, ті вижили. А так їсти не було нічого, хотя урожай був, а Сталін прислав сюди Кагановича, вигріб Каганович все, шо люди мерли, як мухи. Хотя город же стоїть на берегу моря, і там як весна, там путіна тюльку ловлять рибалки. І тоже саме виживали люди з тюльки тієї котлєти мололи на м’ясорубку, то хтось то повиживав, но померло дуже… процентів сємдесять померло людей у Маріуполі. Це так папа казав.

І в совхозу цьому годували людей, якійсь там обіди?

 Коли папа робив?

Да.

Та ми жили в саду одна хата, там не було ніде нікого.

А як звали вашу маму?

Ковєцкая Єлізавета Алєксєєвна.

А вона працювала в цьому совхозі?

Вона була домохозяйка. В неї було троє дітей, хозяйство, вони там завели птицю, завели корову. Матері хватало дома роботи. Працював папа сам.

А батьку у 32-33 рр. платили за роботу?

Ти знаєш, я даже не знаю. Навєрно платили. Якось про це мови не було. Но виживали трудно, потому шо як дєдушка приїхав з Київщини, от, там якийсь пайок, за це ще папа на заводі робив, якийсь пайок давали, шо папа, но нас же троє дітей в моїх батьків, дєдушка і бабушка, мамині батьки. Сім’я чимала. А дєдушка, папа мій казав цьому дєдушкі, свойому батькові, шоб він не їхав на Київщину, бо там сплошний голод був, там все повигрібали, а він, а там же жінка осталася, а він забрав хлопчика і поїхав, а папа, те шо получив пайок, переділив йому , ну і ми довго не знали нічьо, а потом як уже все воно, я не знаю як воно втихло чи шо, як уже батько мій узнав , шо дєдушка вмер з голоду. Ото таке було. Ну і розказувала свекруха те, шо в їх було дуже великий голод, це Кіровоградська область, село Попельнасте, дуже велике село. Свекор там вчителем працював. Так свекруха розказувала, шо дуже-дуже багато перемерло людей. Хотя урожай був.

А подробиці про те, як розкуркулювали родину вашого дідуся, ви знаєте?

Ну я ж не знаю, я не знаю, я тіки знаю, шо папа мені сказав, шо дєдушкі Борі, каже,вже немає. Кажу,  папа а де він дівся. Каже та в них же все забрали, хату забрали, зерно забрали, в дєдушки була дубина, в наслєдство переходило йому, ліс дубовий, земля, ставочок малий. Вони були, таких же людей називали кулаки, хотя вони були просто труженіки,  а не кулаки. Каже, все-все-все в їх забрали, а дєдушка , каже, под тином умер з голоду з цим хлопчиком. Оце таке.

А ви знаєте, ким були люди, які приходили по хлібозаготівлю?

Ну откуда ж я знаю, двже папа мій , може й знав папа, но я не знаю цього. Я бувало начну його коє-шо розпитувать,  і він, я бачу, як йому було це важко розказувать, він каже «Ладно, дєтка, потом ятобі все розкажу». І він як-то все время не хотів  у цьому в подробності вдаваться , шо і як було, було дуже важко, хотя і года пройшли, уже взросла була я, розпитувала, то він, не дуже йому нравилося, шо я розпитую, бо погибли ж, самі рідні погибли ж. було канєшно тяжело. Ну а я ж цього канєшно, я мала була. Ну раз живі, значит спаслися.

А що відбирали в селян –  продукти харчування чи речі?

Все підряд: і речі брали. Папа сказав, каже, у їх кожухи забрали, і валянки. Це була осінь. Так таку теплу одежу забрали. Оце. У кого…? Наче в дєдушки Альошки і папа там. Сначала мій папа як приїхав сюда на Маріупольщину, він тут у барині робив садовником. І жив у батьків моєї мами, у їх була свою хата. Вони не дуже зажиточні були. Сім’я була дуже велика, у бабушки було 12 дітей, мерли часто. А як папа приїхав, вони трошк.. Він арендував землю у барині, насадили вони капусти, насадили бакшу. І в їх пішли ,як сказать, гроші. Ну а потом папа каже: «я насадив на заливному лузі капусти, а потом каже капусту вирізали, модярами возили на базар, розбирали її, капусту… я зразу ж виорав і насіяв просо. Каже просо таке вродило і ми стіки його намолотили, шо варили, і для худоби було, та й продавали..»

Які роки були?

Це навєрно уже 34-35-й.

Це вже після голоду?

Да! ну каже папа, шо у їх були тепла одежа була, то брали теплу одежу. А хто вони такі були, ну я знаю шо… ну ета, тьотя Саша розказувала, ето мамина сестра. Вона тоже уціліла, бо папа мій купив їй ров. Так вона розказувала, шо як прийшли… як красні… прийшли красні, то каже, хто в нас робив прєдсєдатєлєм сєльского совєта, каже «П’яниця Іван і Зоська…, каже, секретарем там робила, то, каже, так безчинствовали, так безчинствовали ,так людей обіжали. Вони кажуть, шо вони були бідні, а люди були багаті. Люди, ті шо трудилися, у тих було, шо їсти, в шо вдіться. А це ж, пропивали все, хотя вони шось десь крали – пили, крали-пили. І вони були ото во власті оці вот, Зоська і П’яниця Іван. І каже шо  папа,  забрали, теплу одежу забрали.

А, на вашу думку, навіщо це робилося, навіщо у людей забирали продукти, речі? Ну  у цей період, 32-33 років.

… називали її, їздили. Папа каже, лошадка і мужики, ето самое, якшо находили землю, то шампуром так землю, як тільки там надирають шо зерно,  вигрібали все в мішки і забирала продразверстка. Для армії ,казали. Оце таке, та Бог святий знає, шо воно було. Хорошого нічого не було канєшно.

Чи упиралися люди конфіскації?

Канєшно упиралися.

А як їх, їх за це карали, чи як?

Забирали, забирали, дядю Васю забрали тьоті ніного, і не знають де він , шо він. Як його дочка виросла, учітельніцой стала і стала запрашивать, де батько. Приїхали у два часа ночі забрали і всьо. Отвітили тіки, шо він осуждьоний, без, а він на заводі робив гружчиком. Він осуждьоний, без права перепісі і умєр в Магадані.

А в якому році його забрали?

В 33-му.

І забрали саме шо, чому забрали?

Нічого не знають. Ну каже тьотя Нюня, це жінка його, це приятелі моїх батьків. Мі по-сусідству жили. Так вона каже, шо він такий шо скромний, політіка для нього не существовала, і він знаю: завод, робота, сім’я, всьо. Шо, за шо, ніхто не  знає. Ну ще такі були нюанси, оце , отой те сказав, а отой те сказав, а при Сталіну ето било всьо. Без разбора забирали людей і отправляли… написали, «без права перепісі і он умєр в лагєрі». І цей, і вони даже не знають… а там могилка, …, в ями братські викидали та і все, чи хоч пририли, Бог святий знає.

Чи можна було приховати якусь частину зерна?

Ховали, закопували.

Де закопували?

У землю закопували…

…в сараях ховали, на горищах ховали. Все находили. Як іщейкі, як вони наче чули, де те зерно, і людей оставляли без нічого. Все, шо було, чи квасоля, чи ячмень там  у когось, чи пшениця, все підчисту.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування худоби чи зерна?

Було, да. Тож я ж тобі кажу, шо доносили. Он кулак, а який же він кулак, от допустім, у нього було там дві десятини землі. Він на ті землі сіяв і пшеницю, і картошку садив, усе для своїй сім’ї. який він був кулак, но називали кулаком. А хто називав кулаком? Лодарі! Хто робить не хотіли, і прийшла совєтська власть, і оце наша власть пришла..

А які це були винагороди? Чим їх нагороджували?

Кого?

Ну тих, хто доносив.

А цього я не знаю, не знаю, чи їх нагороджували. При німцях плєтями били. Я ж окупацію пережила, так показують, он комуніст живе. А німці плєтями лупили. Були понімаєтє німці, которих біла подпольная комуністіческая організація,  і вони билі достаточно образованиє люді. Не тікі фашистська була там партія, шо било характєрно, шо оцих доносчиків били розгами. І таке було, да.

Чи чули ви закон «про п’ять колосків»?

«Колосків»?

Ну це образна назва. Насправді, він по-іншому називався. Ну те чим можна було збирати на полі колоски, врожай.

При совєтской власті нізя було. Тьотку Ганну посадили, хотя її муж погиб, двоє діток осталося.

Це інші роки біли. Вже після Другої світової.

Да, вона пішла ж на поле, назбирала колосків, каши дітям наварила. Ну вона каже : «я виновата в чом, шо послухалась людей. Ті хто просився, тіх не забирали, не садили  в тюрму. А я ж , каже, думаю – мій чоловік воював, мої діти, погибшого офіцера діти, так вони ж должни здохнуть. Я ж , каже, собирала після обробки урожая, ті колоски, шо вже на землі лежали, ї каші наварила. На те стріляйте в мене». Вона ж така, язиката баба була, і забрали її, три года дали.  А от я не знаю де її діти, з ким жили, мабуть з тьоткой Настьою, сестрою, два мальчика.

А хто охороняв поля і колгоспні комори, де зберігалося відібране у людей?

Ну  жителі села, я цього не знаю, но я знаю, шо комірники були і ті шо там …

Під час голодовки були комірники?

Нє, під час голодовки, я цього не знаю. Я це про вже як совєтська власть началася, так були комірники. А тоді забирали зерно ,як папа розказував, на підвози і увозили. І увозили на железную дорогу, на станцію, грузили у вагони. Шо вони везли, казали шоце прод.. як? На армію, хліб на армію. А куди воно, стіки на армію надо було хліба, шо вони вигрібли все, всі ж областя вигрібли.

Чи допомагали люди один одному виживати? Чи ділилися вони продуктами? Ну саме у часи 32-33 рр.

Ну тоді ні в кого нічого не було. Хто чим помогав, хто кропивою виживав, хто чим, хто лободу. Хто де шо міг, тим і виживали.

А в місті можна було щось купити чи виміняти на ринку?

Ти знаєш, я цього не знаю, не знаю, якто цієї розмови  не було.

А що ви чули про «Торгсин»?

А торгсин. Ну моя мама несла серебряні ложки, вилки, ножи, потому шо їсти було нічого. Вона несла в торгсін і купляла продукти

Це в Маріуполі було?

Да, в  Маріуполі. Це ж в 33-му році.

А от сироти, шо залишали в сім’ях, де померли батьки, яка доля їх була?

В детдом отправляли дітей. Да… моменти билі ужасниє.

Чи бачили ви голодних людей на вулиці, які ходили і просили їсти?

Ну я нічого не бачила, я ж то нічого не знаю, мені три года було. А навєрно були такі люди. Ну ті шо із города їхали  в село і просили, тим давали люди, картошку давали. Це мені мама казала колись. Каже, оті люди, каже, шо із города приїзжали в село, то каже, оце селяни картошку давали, там ну шо, шо в їх там моркву, буряк давали. Піддержували тих, хто ходив, просив, бо у їх купить було ні за шо, у їх вибрали усе. Хоть умирай там, хоть іди жебракуй.

Як ховали тих, хто помер від голоду, усіх в одну яму чи кожного окремо? Як це було організовано?

Я не знаю. Папа мені так казав, каже, «ідеш , людина вмерла, і там, каже, мертвий лежить, і там , і дуже ,каже, рясно лежать люди мертві». Я кажу: « Папа, а хоронить?», каже : «я не знаю, каже, як їх хоронили. І вообще чи їх хоронили. Їх ,каже, коли там були катакомби коло моря. Не знаю, шо це таке за катакомби, це так як ото  в Одесі так, шо ето. Хто їх рив ті катакомби, я не знаю. Так ото швидше всього їх туда і звозили, ті шо могли, ну може бить солдати, воєнниє может бить убирали, потому шо ті, шо голодали, убирать не могли цього нічого.

А у селі, де ви зараз живете, чи відомо вам, де є поховання людей, які померли від голоду?

Я не знаю. Я цього нічого.

Чи є в селі пам’ятник Голодомору? У Перекопівці?

Перекопівкі, кажуть, є. Вам не казала ета?

Ні, я не чув.

Не чули.. Тут єсть. Це ж … Валя там шось шефствує над цими пам’ятнікамі… Шо єсть тут есть пам’ятників Голодомора.

А за вашими спогадами, чи можна було виїхати із села під час Голодомору?

Можна було. Можна було. Люди не могли виїхать, а пішки люди йшли. Ні про який транспорт мови не було, а пішки уходили.

Чи чули ви про якесь  село чи колгосп, який було занесено на чорну дужку? Чорна дужка є такі..

Я не знаю. Цього не знаю.

Можливо пам’ятаєте, чи можна було з’їсти м’ясо мертвої корови або коня?

Їли люди, іли все: і котів, крис їли, папа казав , каже, мишей , горобців поїли. Це було.

Чи були у вас жорна?

Жорна не було. Жорнів  в нас не було. По крайнєй мєрі, як казав папа.

Чи чули таке поняття «червона мітла»?

Нєт. А шо це таке?

Ну це так називали бригади, які приходили додому і все вимітали.

Ну їх. Я не чула цього.

Чи можна було у ті часи говорити про голод? Велись такі розмови, і коли вони почали вестися?

Та вели канєшно, как говорят, на кухнє, а нє громогласно. На кухнє канєшно велись розмови. Особєнно у кого погибли люди, рідні.

Як, на вашу думку, Голодомор був штучним явищем чи природнім?

Штучним (кивнула). Урожай же був, так який же це природній. 47-й рік- це був природній. Там у нас на Маріупольщині отакі степи були коричневі, як оце (показує рукою). Все згоріло, не було ніякого. Картошку посадили харошу, а воно тіки почало вязаться отаке копали люди. Нічого не вродило. Голодовка була страшна тоже, і дуже багато людей погибло тоже. Це 47-й рік. 46-й …

Поки будуть жувать цю тему.

Тему жевать необходимо.

Нєобходімою но Ющенко її дуже хорощо проповідував цю тему, і він піднімав це питання. І правильно робив, потому шо багато забувають, багато не хочуть ні чуть, ні знать, особєнно молодьож.

Важливо знати і молодьожі про це розповідати?

Шо-шо?

Ну як ви думаєте, про це потрібно розповідати?

Конєшно, но їм ето нєінтєрєсно, нєінтєрєсно. Оні своімі афорізмамі сипят, оні, у ніх музика нелюдська, як начнуть гепать. І їм кажется, шо ето хорошо. А када хароша музика, када дєйствітєльно за душу бере, каже, та..

Скажіть, а ви не знаєте, взагалі як до цього Голодомору 32-33 р. і після, самі люди змінились, їх відношення один до одного? А шо саме?

Да. Значит оце дуже важно. Люди були дуже дружні після оцього Голодомора. І от ето розказує. Папа ж садовник, в його саду робили люди. Ідуть на роботу утром – співають, ідуть з роботи- співають. І на роботі співають. І оце ж Неділя, вихідний. Ну уже ж люди городи садять. У каждого, хтось там курицю завів, порося. Ну люди уже ж підняли плечі. Вечір. Значит оце вулиця, виходе. Каші наварили , в мене вареники, у того борщ, у того там картопля натушена, у того самогон. Виходять, то наливка, посідали, кавун роздали, і співають,  у якогось сусіда є двухрядка гармошка, танці, і каже, ото до півночі. Розходяться довольні, потому шо вони пережили таке, вони раділи життю, шо живі осталися. І каждій дуже хорошо друг до друга відносилися. Ну це із слов моїх батьків. Оце таке було, да. І даже після цієї війни. Я пам’ятаю,  в нас, я ще дєвлчкой була, як ось Ліза, нас ганяли на роботу. І їдем на роботу, ідем пішки на роботу. Ніхто не возив. Співали , с пєснями, і назад з пєснями. Кажу, ну шо ж, було весело. І день, шо нас заставляли. Наші як одступали, поля були ж засіяні кукурузами. А де мій папа робив, називався совхоз... І там оце, де папа був, там бариня жила і дуже гарний сад був. Вона із-за границі привозила такі сорта, шо я.. ось скільки я вже живу, мені вже 91 рік, но я такої фрукти не бачила, як в тому саду було. А в основном всі поля там не засівалися, там… був , пасли вівці по всім полям, так шо я вам хочу сказать. Оцю кукурузу вівці поїли, а … стоять. Їх нада було срубувать. Так оце дітей, взяли нас із сапами за сім кілометрів од дому йшли пішки, збивали це кукурузиння для того, шоб прибрать поля, шоб уже начинали садить, сіять, орать. А орали я своєю коровою,  і сусідська дівчина така, як я. І оце ми волочили коровами, а там воли орють, а коровами заволокчували  і сіяли.  Оце так сразу і було після цієї війни уже у етом 45-м році, як кінчилась війна. Ну, люди дуже дружні були, дуже дружні. Пережили канєшно багато, і всього пережили, потому шо, я помню батько чудом остався живий. Якшо вам інтересно, я вам це можу розказать. Це ви знаєте, роман написать. Мій батько значит був садоводом. Один главний агроном цього совхоза дуже він ето як то сходився з моїм батьком, і вони бєсєдували, ну той агроном і цей агроном. І він часто бувало як приїзжає до нас, питає : «Алєксєєвна, а борщ є?», мама каже: «Є, Тіхон Пантілєєвіч», каже: «Ну такого борща я ніде не їв, Алєксєєвна, насипай». А потом значит пріказ, і його  евакуіроваться. Папа був члєном партії. Евакуїровалися. У батька біли хароші лошаді тут в саду. Ну шо , все в домі осталося

… вся мебель , все. Погрузили на воза продукти і одежу, ну і поїхали. Од’їхали од Маріуполя до Таганрога 75 кілометрів. Це ж хароші коні. Доїзжаєи недалеко до Таганрога. Красноармейці кажуть : «О, а ну давай … ці коні». Забрали оцих лошадей у батька. І батькові  оставляють – у одной хряпа перебита, одна крива. Ну а в Таганроге жила мамина сестра. Шо робить, куди ж діваться? А моя сестра, нас було троє, на Кавказі жила. Ну решили, шо до Галі поїдемо. Отступать нада. Доїхали , ці коні бідні дотягли нас до тьотки моєї, заїхали у двір, а чим же їх годувать цих коней. А цей дядько, тьоткін чоловік каже папі: «Володя, давай їх одведем за село, там , каже, плантації були буряка. Там, каже, бурячки, там таке, каже, аони там не пропадуть, ці коні. У нас же, каже, нема шо їм дать». Ну їх випустили. А коні, не знаю хто їх забрав. А тут приказ німців : «Хто где работал, все по своим местам». Батько розпрощався з нами  і пішов у …, туди, де він робив. Ето 75 кілометров, і явиться в гестапо. Ну ми знаємо, шо батька ми більше не побачимо. Він тіки значит на порог гестапо, йому на встрєчу Тіхон Пантілєєвіч, отой агроном, який був главний агроном. Оказиваєтся, он бил граф, і він не встиг заграніцу утекти, і сховався оце у ці дебрі, де мій батько жив. Він як побачив, каже : «Ковєцкій, чого ти не отступив?», а він каже : «Тіхон Пантілєєвіс, у мене, каже, коні забрали солдати». «Сядь на лавку, не заходь до коменданта, посидь мене, подожди мене». І він пішов. Пішов  до коменданта і каже: «Там в карідорє сідіт отакой (показує рукою) спєциаліст». Ну а батько мій був действітєльно спєциаліст, потому шо тепер такий спєциаліст – це таких спєциалістів немає.  Він учився в Києві, оно називалось «Маерскоє…» Як, Наташа? І зараз те учіліще, казав Вітя, є. Учіліще імені Маера. Тудибрали мальчіков. Допустім сєльсько-пріходскую школу вони кінчали. Ето получал діплом батько. Ето там вивіска: «Господа, помєщікі, хто кому трєбується етот садовнік». І папа значіт подивився і каже : «В Маріуполь трєбується садовнік». Він подумав – город, море, і поїхав. І він каже, ліг спать, йому сниться сон, шо він на катку, катається. Ніде ні одної душі, коли, каже, навстрєчу біжить дєвушка, краснощока така, я протянула мені руки , і я , каже, як ухватив цю дівчину, і много-много раз обійшов цей каток. Ну приїхав він сюда, до цієї барині, заходе значить, постучав, откриває двері,(пауза) моя мама. А мама горнічною робила у барині. Папа каже: «я отшатнувся. Один к одному, каже, я цю ніч тіки бачив оцю дівчину, і вона мені открила двері». Ну шо, мій батько женився на моїй мамі, оце таке було. І мій батько вцілівблагодаря цьому Тіхон Пантілєєвічу, його німці не тронули, дали йому папір, шоб його войска не трогали, от. Шо він , а цей Тіхон Пантілєєвіч говорить : «Він дуже хороший социаліст. Он ещьо і для Рейха послужит». Німці ушли, він так остався живий тут у цієй … І кажу, отака буває притча, нєт, ето нє притча, ето судьба ілі шо, шо цей Тіхон Пантєлєєвіч остався живий, шо він батька спас. Оце таке. Таке в житті буває.

Кагановіч..

Да, шо це було штучно зроблено, але саме для чого, яка була ціль?

Ну шо я вам хочу сказать. На Україну всєгда покушенія. А як ви думаєте зараз, нема на Україну покушенія? Согласни ви со мной? Вот так било і тогда. Українці могли за себе й постоять, вони всєгда хотіли самостійної України, но не получалося. Вєчно хтось її лапою давив, як не той , так той. І під Росією, мі ж як були під Росією, то російська мова давила нас, українська мова, она презиралась. І росіяни називали, шо український язик – це собачий язик. А почему він собачий язик? Приїхав із кацапщини у Маріуполь работать на Україну, чого ти називаєш наш язик «собачий»?! жив би ти там уже у себе в Росії. Нєт, вони приїхали сюда, бо тут вони заробляли гроші хароші, тут можна було жить, і тут город непаганий Маріуполь. У Маріуполі море і так далєє. І українці дуже трудолюбивий народ, дуже трудолюбивий. Шо у нас каждий якою клапоть землі, то він його розроблено, шо він там шось має, от , потому шо як оце у Богославського жінка, він на росіянкє женився. Вона каже: «Нафіг он мне нужен, твой огород. Хочешь – сади», на мужа. Українець привіз сюди жінку росіянку, а вона каже – бери, сади собі, а он їй «нафіг нє нужен». Оце так, так шо українці канєшно, і німці тоже щитали нас ну как би рабами. І всі бачать українців рабами, потому шо українці, пожалйста, вони заробітчани, їздять ухажують за етімі стариками, шо негодні, потому шо тут вижить трудно, зарплати дуже малі. Ну то українців всєгда цінили за їхню работоспособність, і зараз таке робиться, і тоді творилося, шо Україну поработілі, поработілі. Вони  з України викачували все, все шо могли ,все йшло, все йшло на Москву, все хароше. Я помню у нас же в морі осітрина. Там як первоє мая, як уже освободили нас, так ми поражалися. Машина, …, це є американське шо, машина з прицепом, і голова етого осітра біля кабінки, через увесь кузов і прицем і хвіст тянувся по землі. Отакі вировсли осітри, потому шо німці замінірували море. Море  риба розводилася, шо риба кишила в морі. А риби сорта. 50 процентов в Маріуполі погибло людей. Остались ті, шо в села повтікали, може там десь хтось попристаювався, там же ш … я знаю хто там на рибоконсревний бил … там же рибоконсервний комбінат був, там ето, там таранку, там консерви робили з осітрини, ікру чорну. Ікри чорной там літрова банка десять гривень стоїла. Їж – не хочу. І все було конешно в ізобілії вже, кончилося це все. Но а те люди пережили важко. Ну ето спасібо Сталіну грузину шо обув всіх у резину, і видалив людей. Скікі людей пропало – ето спасіба Сталіну. В тридцять седьмом году наших знакомих родственіков всіх забрали, ніхто не вернувся. Тридцять седьмой год. А тоді виписували з Бєльгії, с Франциї, етіх, на завод Ілліча, інженєров. Потому шо не було своїх інженєров. Ну робочі люди були, а нужни ж були спеціалісти, так виписували з Бєльгії. І там бєльгіці як приїхали, то сразу поставили вопрос : «А где ми будєм жить?». Так вони зразу почали строїть. Построїли. Я между прочім родилася у том бєльгійском доміку на заводі Ілліча. Настоіли домікі такі, шоб можна були жить і поселилися. Вони ж забирали сім’ї сюда. І там контрактні вони були. На скікі, на три года, хто – на скікі. І уїжали. І я знаю, шо мої батьки купили, в нас були францезкіє кроваті красівиє, гардероби. Ето самое… у мене інтєрєсовало де ви взяли такі кроваті, а папа каже: «а французкі інженєра як уїжали вони ж, – каже, для себе попривозили, бо в нас, – каже, які дерев’яні були  кроваті або койки желізні. А вони, каже, продавали, а ми, каже, купляли. І всі інженєра були із заграніци, бо своїх видалили… совєтская власть».

Добре. Дякую Вам.

 

1. Дата запису: 22 липня 2020 року;
2. Місце запису: село Хоружівка Недригайлівського району Сумської області;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, методист Інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Ющенко Олександр Данилович, 23 вересня 1923 р.н., народилася в селі Хоружівка Недригайлівського району Чернігівської області (нині Сумської області);
5. Розшифровка запису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Хоружівка Недригайлівського району Чернігівської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)                                                                                                              Скажіть, будь ласка, як Вас звати? Прізвище, ім’я, по батькові?

Ющенко Олександр Данилович.

Якого року Ви народження?

1923-го.

А число і місяць?

23 сентября буде мені 97-м років.

Скажіть, будь ласка, де Ви народилися?

Село Хоружівка Недригайлівського району Сумської області. У 33-му році мені вже був десятий рік от. Ми жили, я жив на край села на південь, так називається Шкодівка – посьолок, ну вулиця. Ото я там родився.

Розкажіть, будь ласка, про свою родину

Родину?

Да. Про тата, про маму.

Батько в мене, оце як я розказав, у 34-му… той у двадять… восімнадцятому році девятсот, дід помер. Батько став молоть у вітряці, і він робив до 29-го року до колективізації. А в час колективізації предложили «йди в колгосп і здай вітряк». Батько здав вітряк в колгосп от… у 29-му році. І з 29-го року батько робив у тому, у майстерні (вітер задуває і не чути одного слова) у колгоспі тоді от. Він спеціаліст хороший був от. А чо спеціаліст? У нас по селу якщо було десь свадьба, заведення таке, ага… Отакий мішок (показує) повний був ложок, і великий, і маленький, ложки роблені. Це доказ майстра.

А як звали батька?

Данило.

А прізвище? Ющенко? Ющенко Данило?

Данило Андрійович.

 А якого року народження? Якого року народження був?

Він був? Да?

Да.

Десь семидисятого, вісімсот, десь восьмидесятих роках.

 А як звали маму?

Маму?

Да.

Олена?

А прізвище і по батькові?

Прізвище Олена, а по батькові Андріївна.

А якого року вона народження?

Ну десь (вітер задуває) ну на чотири роки молодша вона була від батька.

 А мама в колгосп не пішла, чим вона займалася?

І мама пішла  колгосп рядовою робітницею. Батька ставили бригадіром, і майстром він робив зразу от. Ну вопшем прості робочі були.

А брати, сестри були?

Братик… у кого?

У Вас брати, сестри?

У мене?

Да.

Був брат з 19-го року народження він – Іван Данилович. У 39-му році пішов в армію, тоді в двадцять років брали у армію. Він пішов у армію служив (вітер) у Шипетовке у часті дальньобойних орудій.

А батькам платили?…

І загинув він, война началася два годи прослужив він, война началася і його не пустили додому

 А батька платили у колгоспі? У колгоспі батькам платили гроші?

Гроші?

Да. У колгоспі?

Тоді гроші не ходили, тоді трудодні булі.

А що давали на ці трудодні?

На трудодні у кінці року… по збору врожаю от, давали на один трудодень зароблений, коли давали кілограм хліба, коли два кілограми. Коли який був урожай

А чи розкуркулювали людей у Хоружівці?

Як?

У вашому селі розкуркулювали людей?

Кого?

Людей в селі?

У селі?

Да.

Чи розкуркулювали?

Ааа, (сміється) звичайно розкуркулювали. Ну хто супротівлявся не хотів іти в колгосп, а заставляли от, приглашали, заставляли от. Ну хто проти був цього тих розкуркулювали, хто не хотів іти в колгосп. Більшість так було.

 А як це робили?

Га?

Як це робили, як розкуркулювали?

Розкуркулювали?

Да. Як саме?

Були такі спеціальні групи людей, організовані от. Заходять, викидають усе з хати, хазяїна виганяють із хати от, іди куди хочеш ну більш отправляли як не на Біломор канал, так на Сибір. Більш на Сибір йшли люди, отуди відправляли. Мій батько зразу не хотів іти в колгосп… як визвали його в сільську раду от. Йому сказали «Завтра утром шоб всі були готові сімйою» от. А в нас сім`я була батько, мати, баба і два хлопчики, я і брат Іван. Ну шо, приходить він додому, сказав нам. Бабушка моя значить покупала нас з братом, вечером. Переоділа. Тоді шитої одежі не було от. Вона дала мені і братові на рубашечку монофактури і на брюки за пазуху впхнула от. Ну в нас була гарна лампа велика от. Бабушка наготовила стіл вечерять, посідала мати, тоді Ван сів, а тоді я. Ждем батька. А батько десь там на дворі був не було в хаті. А потім батько входить в хату і як закричить (береться за голову) як заплаче… «не повезу я в Сибір дітей шоб вони там з голоду вмирали». Утром устав… ага зайшов і він до нас, як вхвате нас хлопців отако (показує наче обіймаючи) як закричав « не повезу я дітей у Сибір». Утром устав пішов в сільську раду і сказав «Беріть мельницю», а в нас… ми не були в коркулях через те що в нас не було землі. Оце дід як начав будувать мельницю, так він купив двадцять п’ять соток земельки у полі за селом. На бугрі от. Ото наша земля була, нас не трогали за землю ніхто нічого. Сказав батько «Беріть мельницю я йду в колгосп». З того дня все наладилось. Батько пішов робить в колгосп… і мати. Ну мати шо сапували, жнивали, сільськохозяйствені такі роботи були.

А додому до Вас не приходили тоді?

Хто?

Ну ці самі шо Ви кажете групи, які ходили. У Вас не було їх?

Нє, нє, нє.

А були у Вас… що було з господарства? Корова чи кінь був?

Корова була і двоє коней у батька було, інвентар такий для себе тільки. В нас такого хазяйства… ну мельниця була.

І виходить, що ю корову і цих двоє коней не забрали у Вас?

Ні. Ааа, коней ми здали в колгосп.

А корова залишилася?

А корова залишилася. Да.

І була і в 32-му, і в 33-му роках, да?

Да (махає головою) Ну батько в тридцять четвертому році помер із тіхфу. У 34-мі після голоду. Був тіф в нас сильний. І такі сильні мужчини перемерли.

А Ви голодували? Ваша сім`я голодувала?

Ні.

А скажіть в селі багато людей померло від голоду?

Дуже багато. Дуже багато. Мені було вже десять років от. А чого голод? Голод був зроблений. Ходили грипи хлопців, той людей молодих із такими (показує) палками жилізними от. Заходять у двір і по огороду йдуть і палками шукають закопаного хліба. Ото в ширенгу і йдуть от. А у нас хлуба було. Батько у нас з такого розрахунку – 12-ть пудов зерна, хліба на душу. Нас було п’ятеро. Ото на п’ять чоловік батько з матір’ю загнав в землю хліба. Яким путьом. Наприклад, оце в мене в хату іти так нема нічого, ато (показує) із вітряка камінь, той шо муку молов уже зроблений, отакої товщини

Жорна, да?

Ні. На подоб`є жорна, д-да. Так камні великі в діаметрі десь метер… до півтора… у мельниці от. Так перед порогом був камень, як іти у сіни, от. Так під тим каменем викопали яму круглу як колодязь і сплели із лози діжку таку… Сплели діжку таку, обмазали її глиною з середини дуже харашо. Висушили, опустили в оцю яму оту лозяну діжку… усуху. Мука житна, якшо з жита сухого змолота мука от, і її страмбувать дуже добре от, стовптать… вона буде три годи лежать і буде дуже хороший хліб із її. Не поститься. Не портилася мука. А потім засипають, і куди ж туди засипають? П’ятнадцять мішків в отаку діжку… у яму, закрили, а тоді зверху камінь поклали. Хто може додумать шо там отакий склад. На городі не закопували. У хаті… у дворі протів вікна от отака (показує) скриня була закопана хліба. Подовж огорода була канава… ну, межа оброша деревом. Там було шіснад… шістдесят мішків, шістдесят мішків зерна закопано.  У клейонках увертали закопували. А хто там буде ширять шукать. Ви поняли?

Да, да.

А шукали хліб, ну так була викачка хліба, чи то у стріху, де-то було запхатий там рукавчик, чи де б то не ховав його все находили і усе забірали. А в нас коли копали колодязь у дворі, а він був тринадцять метрів глибина із отої глини… у дворі побудували земляний сарай. На три відділи. Як? Форма, туда глина мокра, полова, солома і топчаний… Було три отдєла, відділи, ага. І один відділ був спеціально для хліба. Засіки там, мабуть, штук п’ять чи сім під ящики, як склад вобщем. І оцей хліб котрий в людей забирали до нас у оцей хліб… в отці засіки засипали. Замикали вони сами. Раз вони той хліб принесли самиі замикали. А потім виберали цей хліб і везли на Ромни підводами. А ми жили так (показує) оце наша вулиця, а тоді яр отакий там люди жили, а за яром поле. Оце як ви їдете на район так тею дорогою поза Хоружівкою туди до Кулешівки. Дерева не було тоді. І оцей хліб, не тільки в нас він був, іще склади були такі, бо це нада було підготовити. А потім підготовлять підводи – коні. Складають мішки на брички, іззаду на кожній брички на великому штирі червоний прапор, і ззаду у брички. І їдуть отією дорогою, так як ми називаємо на Кулишівку… оце сусідське село. А потім на Ромни повертають. Так оце там ми було любуємося. Яка ж красота, підводи отакі, лошаді хороші от як вони тільки там ідуть із прапорами (сміється). А підвід десь може шістдесять, може й більше, ну чуть не од Хоружівки до Кулишівки. Ну воно таке було дуже інтересне нам. Ото так.

А Ви знаєте, що таке «закон про п’ять колосків»?

Да.

Що?

Начить так. Ми з товаришем, із сусідом ходили збірать колоски, коли покосили там жито, пшеницю… і в нас об`єжчик значить мене (посміхається) захватив він, а той утік товариш. Він у мене рукавець з колосками відібрав. Ворувать… хто ходив ночю десь там біля кулупівки після косовиці, ну складень снопи (вітер і не чути одного слова) ловили, ну вопшем наказували, судили… саджали. Ото, шо харашо було шо закон був такий шо  не воруй, робить нада.

А дітей також садили?

Га?

Дітей садили?

Судили?

Да, за колоски, чи ні?

А за колоски ні. Ото об`єжчик взяв, отніс у бригаду, хммм свою роботу показав.
А після збору урожаю можна збирати ці колоски?

Аааааа, тоді можна було. Ну тоді землю обробляють зразу як скосили.

А ці підводи Ви розповідали про підводи, які їхали, зерно, то його збирали з полів, чи забирали у людей?

Оте, що везли?

Да, да.

Із таких складів як у нас хлів був.

А склади ці як формувалися? Звідки вони брали шоб покласти їх у ці склади?

Ну склади це може у хамази як тільки то… А так як оце я знаю шо у нас у дворі був сарай на три відділи. І в третьому сарайчику… оцьому відділу була посуда для того і от вони використовували для складу, а тоді відтілля забирали, скірзь од нас і…

А чиє це було зерно?

Га?

А чиє це було зерно, звідки вони його привозили Ви знаєте?

А оті… у наші сараї?

Да.

Ніііі, це було відусіль із села, і там забрато, і там забрато, ну по кождому двору ходили оці люди.

А люди, Ви кажете, що померло багато людей?

Сила була ето померших. Начить був такий випадок. Оце через яр… у яру долинка була, а там хатка була і жила одна женщина… уже так пожиленка. Сама як то жила вона там, чи померли остальні, ага… і вона так доголодувала шо пішла в центер села і підмогричила отаку (показу) дитинку, дівчинку… привела її додому, туди до хати – зарізала і з’їла м’ясо… а наші ж батьки і ми дивимось… ну у яру недалеко вона там, ну стіки там метрів триста… І батьки балакали «довго вона жить не буде вона вмре скоро, як попробувала людського м’яса, то вона жить не буде» На четвертий день вона померла.

А людей ховали тоді?

(вітер) усяко ховали. Якшо сім`я, хто то вмер… у своєму огороді. Ніякого кладовища от. У нас там кладовище, де я жив, тут пів кілометра да… до мого роду. Значить там було так. Як зімою от, так на кладовище возили і там було кладовище окопане тим… канавом. Огорожі не було, а рів так називався. Глибокий дуже. Так там на углу кладовища, ну це ми знаємо, його завалили, оту канаву – трупами. Зімою. Бо копать нікому було ями шоб хоронить… це вже як вдома у дворі, то єсть здорові люди тоді похоронять там і по троє і по п`ятеро. В мене якраз були там сусіди от, дітей багато було, п`ять могилок, ну їх уже немає тих могилок. Время іде все міняється от. А в оцій канаві там люди зараз лежать, тільки їх тих канав уже ж немає. Ющенки огородили забором хорошим. Тоді обсадили йолкою і березою. Там Ющенки поховані – Андрій і баба Варка. Віктора і Петра батько й мати, і дажи діти їхні на тому кладовищі. Дуже страшне.

А скажіть, будь ласка, люди допомагали один одному?

(махає головою, що ні) Помагали як. Наприклад, мій батько і так за триста метрів жила сестра, четверо дітей було, попухли, немає чого їсти. А в нас же хліб, то був, і от мати як печево пиче, батько утром пекли хліб скрито, не можна було показувати, або шо… Тоді пекли хліб з соломою у печі, як тільки хліб починає давати пахощі через димоход на улицю падає вітром дим і чуть, хто хліб пече. Не можна. Ще як на улицю іде вітер… нада берегтися. Бо по нюху можуть прийти люди голодні. Був такий випадок, пече мати хліб приходить людина, мужчина із яру сусід, от їх є родство, онуки…і він уже був зовсім негодний той старий, а знакомі харашо були… ну він пойняв шо отам може я розживуся та прийшов і сів. А мати хліба на печі наробила, шоб не бачив же ніхто, а він як прийшов та сів, а тут хліб нада брать та й сажать у піч… а він сидить. І шов и думаєте,  той хліб засох на печі. А  не можна було йому дать. Мати тільки… і до хліба чисто не їли, а їли із половою, всякими добавками. Так мати кусок одломила, а хліб такий да… якшо хтось прийшов, а ви обідаєте от, хліба не беріть не показуйте. Кинуться люди – голодний народ… це страховіття було. Так батько було так, як спиче мати хліба зімою, це й я бачив часто осюди (показує на груди) в пазуху за кожуха візьме паляницю цю, а паляниці ж такі от…Понесу ж, ой як же ж тітку звали…ага. Понесу дітям, а там четверо діток було й дуже голодні. Так от батько підгодовував отих дітей. Один зараз той хлопець єсть у Харькові, йому дев`яносто п`ять років, він на два роки менший од мене, от. Так і оцей хлопець їв той хліб шо батько йому носив паляниці, а то не було…

А як його звуть, того чоловіка?

Оце в Харкові?

Да.

Іван.

А прізвище?

Ющенко.

Ющенко Іван, а по батькові?

Мммм, Ладимарович. Ладимар батько… чи Володимир. Ладимар звали

А з Вашої родини хтось взагалі помер з голоду?

Де?

У Вашій родині, не у сім`ї, а родині?

Ні. У нас голоду не було. У нас батько хліб же, він же той… у вітряці молов, а дома у його хліб і мирчук був от… своє зерно було. І свій хліб. У нас не було голоду, но ми їли як, хто прийде тількиии не чистий. А тоді й ми ж пацани були, як началася весна ми шо перше їли… і я їв. Там було багато липи у нас, липи і вони були поспиляні, і такі кущі… так листя із липи тільки починає розвиваться – так їли шо… хоть ми й не голодні були, а з хлопцями з дітьми нада було їсти.

 А шо ше ці діти їли?

Га?

Кажу, що ці діти ще їли? Можливо якусь живність, комашок, якихось плазунів, черепах?

А тоді їли шо тільки не попадало людям, все їли. І котів їли, і собак, ну все, потому шо ну не було… усе вибірали, продукт увесь і сїдомий, увесь убирали. Шукали і попід стріхами, і на печі там десь, і в землі ото як найшли, то викопали. Все забірали.

А можливо …

Це ж був зроблений голод

А хто зробив цей голод?

Га?

Хто зробив це голод, як Ви думаєте?

Ми сами.

А поясніть, чому як самі?

Га?

Кажу поясніть, будь ласка, як самі Ви кажете ми самі, як?

А того шо з нашої среди організовували компанії і з цими штирами, так і йдіть шукайте хліб і вибірайте. От вони найшли, забрали на підводу, одвезли до таких… як ото і в нас був сарай от… на зберігання. Накопичилося багато хліба, ото ж я розказую як отправляли на Ромни.

А як взагалі ці бригади, які ходили ходили по людям, як вони самі жили? Як жили їхні сім`ї?

Ну, якшо вони ходили, то я думаю шо сімї не з голодних ходили.

 А можливо уже потім коли закінчився Голодомор люди з село ніяким чином над тими, хто в них забирав, можливо були якісь там історії що доля тих людей сталася трагічно?

Така влада була шо всі жили мирно. Це випадково десь якесь помстилося, це мало було. А ті всі люди були даже у нас отуди (показує головою) до центра, тільки ше трошки дальше от

У цьому селі одна женщина померла, вона була дівчиною от. Вона померла, ну стільки… годів п’ятнадцять по-моєму, отак. А мой і менше, померла женщина от. Вона вийшла заміж, два сини у неї було, один вже вмер, один живий ще. Іона ходила… це мало того шо шукали хліб. Оця жінка значить ходила в кожусі. Білий кожух, чорні обложки, і тут, і так (показує на собі, чорні обложки, білий такий красивий, ну спеціально женщіна така була одежа. І вона в людей його забрала, і в йому ходила. Таке було. А так її ніхто не займав, ну таке время було. Шо ж… ну помститься людина людині, а толку з того?

Можливо люди опиралися якось? Були якісь повстання…

Ну були випадки, од балачок ми чули, а у нас у селі такого не було.

А що саме Ви чули, які були балачки?

Га?

Кажу, що саме Ви чули, які були балачки?

Ну такі… насильно одбірали в людей з рук, і од рота – усе їдоме. Чи то квасолька, чи то там якісь іще зернові такі там… Якщо воно їдоме, усе забірали. Шоб то не було от. Ну тоді ж то… як оце наприклад, квасолька от – боби, це таке тільки у суп кидають його, або там зварять.

А люди намагалися із села втекти до міста?

У моєму возрасті я такого не той… да, були, були тікали на Москву. Такі чутки були це од батьків.

А Ви знаєте, що таке «Торгсін»? «Торгсін»?

«Торгсін», «Торгсін»?

Да, да.

Нє… Знаю, чув (сімється). «Торгсін»… там було все у «Торгсіні» і хліб і до хіліба у «Торгсіні» це було. У Ромнах… Страшна смерть од голоду… Стіки людей валялося в зімній час, літом так поскорій його уберіть та закопають. А як умер оце зімою і валяється до самої весни… ну як не було нікому його сховать.

А знаєте, що таке «червона мітла» Чули такий вислів?

«Червона мітла»?

Да.

Так шось трошки впомню шось таке, шо червона мітла це якби сказать… тоді ж влада була під червоними тими… прапором от. Да, були балачки такі.

А чорні дошки? Села не заносили на чорні дошки? Таке не чули?

Чув (сміється і киває головю) Це в колгоспі було чорна дошка от. Як там чи проштрафився, чи шось таку шкоду зробив шось таке от…. На чорну дошку… тоді да.

А шо тоді було з тим селом, яке занесли до цієї дошки?

Як?

Що було з тим селом, коли його заносили  до тієї дошки?

Із селом?

Да.

Нічого. Однаковенно, дивись… оооо, кажуть Микита попав на чорну дошку. Тоді ж так у колгоспі були коні… коней же ж кормили і дертю, ну хлібом, а хто годує конів, то там же ж можна украсти – можна, украв. А його й поймали на чорну дошку. В тюрму не сазали.

А чи можна було взагалі говорити про Голодомор уже після нього? Там десь сорокові, п’ятдесяті роки, шістдесяті?

Тоді вже можна було балакать про Голодомор, но у нас така була система шо не можна було, як би сказать, обсуждать владу, або якийсь ж там член партії чи шо… не можна було. Це було заборонено. А оце було якшо не хотять у колгосп іти… от мій батько коли пішов у колгосп, дев’ять чоловік пішло разом. А хто туда пішов? Значить Олекса Ющенка знаєте ви? Олекса поета?

Так, так поета так.

Хоружівський. В нього батько був грамотний. І Михайло в нього брат був тоже грамотний – вчителі вони всі були. Так оце Яків Максимович їхній батько… у його даже радіо було проведено. Так оце якшо шось таке передають по радіо, так по харошому він може сказать, а так він не скаже. Так ото такі люди були перші в колгоспі. Оце Яків Максимович, Ющенка Віктора батько от і дід, ой кажу батько – дід. Оце отакі люди якби сказать, яи інт елегентні вопшем таких з грамотних, видних таких людей. Оце ці люди зразу пішли в колгосп. А вже остальні тут уже трудно було так зробить… не хотять іти в колгосп. Шо робилося? В мене сусід був Андріян – його не стало ноччю. Кажуть Андріяна цю ніч забрато із квартири – сплячого… і нема, і нема по сей день. Де його діли, хто його брав, куди його дівали? Чи може в Недригайлові, де втопили, чи може де на Біломор? Бог його знає. Налякали одного, а всі інші боялися… недостача, а тоді потихеньку йдуть в колгосп. Така система.

А Ви розповідали свої дітям, онукам про Голодомор?

Хто розказував?

Ви, Ви розказували? Ви розповідали?

Ми, ми?

Так, особисто Ви?

Ой сейчас діти не такі як ми були. Не інтересуються нічим, хоч кажи не кажи, розказуй не розказуй. Безінтересно їм.

А як Ви гадаєте, голодомор був природнім явищем чи штучним?

Штучним.

А чому?

А тут природа не мішалася. Вони тільки в природи брали і в людей брали. А для чого це й Голодомор був зроблений – це запитання…Одна держава була. Одна нація була. Багатюща держава була. А кому це нада було придавить народ так, щоб він був слухяний. Я так думаю.

А можливо…

І тюрмами, чорними дошками.

А можливо Ви чули про повстання під проводом Клітки? Не чули такого?

Кого? Повстання під проводом Клітки. На Роменщині тут було. Не чули такого?

Не чув. Такого я не чув. Та система будувалася, можна сказати, що в кожній області по-своєму, по-різному.

Все. Ми Вам дуже дякуємо за розмову, що приділили нам час і стільки всього розповіли.

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

Місце запису: місто Охтирка Сумської області;

Дата запису: 25.07.2020 року;

Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна, завідувачка Інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;

Респондент: Задереєв Федір Андрійович, 1 лютого 1921 р.н., народився в  селі Кобилянка Чернігівського району Чернігівській області;

Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Кобилянка Чернігівського району Чернігівській області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка, як вас звати?

Ааа, роділся по собственному желанію. В Черніговской губерніі. В области. На реке Снов. Которая впадает у Десну. Сейм река и Снов. Снов где-то идет оттуда с России. С Брянской области. Но она тогда была даже судоходная. Так вот. А родился знаете когда, по собственному желанию? 1 февраля, 21 года. Отак. Ну и пошел и поехал, по жизни. Ну, как вам сказать, помнить начал тогда, когда отец вывозил навоз и с собой на поле меня взял. Он был босиком, в самотканной сорочке и в брюках. Ну картуз, конечно, тут уже…старый картуз. И все. Выбросили навоз, он свернул папиросу. Кресало было. Выбил огонь, закурил. И мы поехали домой. Но от шо интересно, я лет 5 был, или 6, запомнил песню, я. Как он пел. «Хорошо на горке жить, тяжко подыматься. Хорошо девчат любить, тяжко расставаться». Дааа, даа. Ну и вот таким образом. Но вы знаете, погода была исключительная. Чайки эти были…а, ну, полевые. Килик они у нас… Жаворонки. Птицы, понимаете. А поехали на озеро, там уток было… перелет, сотня! Они нырнули, а я ж не знал. Говорю: «Батька, а утки потопились!». «Чудак, они ж нырнули» — говорит и так дальше. Это я запомнил. Ну а потом пошел и поехал. 

А як ваша прізвище, ім’я і по батькові?

Меня? Федор Андреевич Задереев. Задереев.  

А вашого батька як прізвище, ім’я, по-батькові? 

Ааа?

Отца вашого.

Андрей Федорович був. А мать — Варвара. Во так.

А якого року народження батько? 

От, я уже не помню, честно говоря. Не помню. 

А мати?

Тоже. Забув. Какого-то 98 года. В общем, в прошлом. В прошлом.  

Восєм, тисяча дев’ятсот восємсот дев’яносто восьмого? 

Ну я не знаю. Батька был полноцен, военнообязан еще. Значит где-то, какого-то 98 года. Еще в те годы. Но честно говоря не помню. Не интересовался. 

А батьки в колгосп вступили?

Не, не вступили. Я вам можу сказать, когда Риббентроп приехал сюда, на Украину. Министр иностранных дел Германии. А у нас был Молотов. Это я запомнил. И заключили договор на 10 лет. Торговый и мирный на 10 лет. Поняли? Мы должны им снабжать пшеницу и свинину. Жили. Немцам. А они нам дают механизацию: станки там, моторы электрические и так дальше. От такое вот. Той вот, они нас подвели. Потому шо тихая была такая агрессия. Тайная, понимаете? Ну и рассказует потом через Буг переплыл… Я — прапорщик по званию, я. И той прапорщик немец переплыл и докладывал шо: «170 дивизий сосредоточили. Немцы на границе. Будьте осторожны!» Когда доложили в Москву, из границы, наши, говорят: «Это провокатор. Расстрелять» Поняли? От такое вот.

А Голодомор ви пам’ятаєте? 

…а была приказ ликвидации безграмотных. Понимаете? По всей стране. Ну я не знаю, в 32 году я ходил в школу. Еще в пер…во второй?…во второй класс, примерно.  Или в третий. И когда мы с отцом идем со школы, а хлопцы мне говорят…ну, такие пацаны, как и я, «Хведар Девич» — у нас по белорусски гомоня… гомонять. Там, разные села, разные наречья есть, — «Вашу теличку повели дядькИ». Они знали, соседи, теличку нашу. Я смотрю, а их — 3 человека наших, а один в Буденовке в военном. Красная повязка. Вот. С винтовкой. С города. Ну, повели так повели. И, а, и сани потянули. Понимаете? А че голые сани? Понравились сани им, понимаете? Козерочки назывались. Впереди кучер, а сзади 2 пассажира. Я прихожу домой, а мать плачет. «Шо таке?» — забрали теличку, и забрали фасоль даже, в руках у нее была была, фасоля. Понимаете. А нас было 3 детей. Или четверо даже. Все забрали. И собаку убили. А я…но не жалко было, ничего, а пацан же ж, собака то друг. Побег. А за сараем на огороде собака убитый. Ну конечно я рыдал и плакал. Это от такой случай, понимаете, был. Первый удар по мне, по моему организму и всему сознанию. Вот так вот. Но потом и пошло, и поехало. А я шото себе записал. Ага, очень много случилось. 

Ми це зможем зліпити? Та? Ну краще щоб, та, може  відклав листок. Якшо… Чекай, він краще сам розповідає, потім запитати. Це значит, шо получается. Ховайте! Хо-хо або сховайте, да. Можна я візьму? 

Да. В конце концов, я еще запомнил отчетливо, когда зимой приходила женщина. А отец, а отец ездил строить у Москву метро, а потом приехал. Вот соседка пришла, женщина говорит: «Андрей Федорыч, батька умер».  Как…а зима уже, холодно ж было. Похоронить надо. А батька встал из-за стола, каже: «Ганна» — Анна звать, — «Я» — каже — «крошки не было во рту уже 3 или 4 дня, силы нет». Все. Заплакала и пошла. Потом, когда люди начали умирать —  некому хоронить. Ну все, в общем, выкачали все от это зерно забрали ж, с осени. И у колхоза увели кОней, забирали плуги, понимаете, волей-неволей, в колхоза. И в конце концов, шо ж получилось? В конце концов, хоронить даже некому было. Дак, наш сосед через 1 дом, Савка звать, а она Марфа была. Там такой пацан был, как я у них. Их выгнали с хаты. Наложили какой-то налог, там на «Куркуль», «Підкуркульник». Выгнали. Так они, батюшківський погреб был на кладбище. Один был погреб — вот так лестница, а то походной, большой погреб. Ну начали туда снОсить. Дверь открыли и замораживались там трупы. Вот. И в конце концов, значит туда наложили десятка 3 людей. Мертвых. Дааа. Ну некому было хоронить буквально. А потом, значить, дошло до того, шо запах пошел. Дак кто-то сволок перепилял в двух местах, заварили там, понимаете. От это… Ну, людей умерших. Вот. А потом значит, уже помнится еще такой случай, шо я вишни рвал Чуть-чуть покраснели. На кладбище. И шо… шо такой запах такой. Неприятный. А я за пазуху сюда рвал, значит. Неприятный запах. Свет, понимаете смотрю. А там хоронили и смотри какие-то тряпки лежать и видать или рука, или нога. Белые косточки. Я тикать оттуда. Понимаете. Ну некому, так прикинули може снегом и чуть землей. И все. От такая штука.  А было такая…такой случай. Вода разлила ото. Дак, Суходолы, там 4 километра, Черныши село. Пришли. Хотели переехать за речку, щавлю нарвать. Так они сидели… А кто? Пухлые. Кто их повезет? Сидели-сидели. Потом я пошел по воду, а мы около речки жили, а они уже все умерли, понимаете. Человек 4. 

А як їх звали, знаєте?

Я с соседнего села, я їх не знав. А потом куда-то делись, вроде кто-то в речку покИдал и поплыли. От такой случай. 

Ну а потом, еще ото ж весною, уже вода збула. У меня было под отчетом 3 детей. Трое:  26го года, 31го и 28го помоему. 

Це ваші брати і сестри? 

Да-да.

А як їх звали?

Семен один, Павел и девочка Шура. Да. Это я помню. И значить, а отец и мать ушли в Белоруссию.

Чого?

А у меня, по отцу, одна тетка вышла замуж в Белоруссию, недалеко, в Гомельскую область, а другая в Россию, Курская область. Так воны туда ушли добывать кусок хлеба. Ну там картопля, бульба, значить была у них, так они спасались, там не было такого голода. А я один остался и на печи 3е детей. Но я уже ж був герой. Мне было 12, или 11 лет. Да. Так я рано утром вставал, ехал рыбу ловить. Вудочкай. Иногда окунчиков поймаю десяток, приезжаю лодкой. Я рвал крапиву, свиньячу лободу, да, подорожник, все. Приезжал это домой и в чугун накрышу этого всього. Соломы с крыши нарвал, соломенные ж были крыты. Наварыв этаго борщу и давай кормить этих, на печи пухлые такие были, детвору.  А они, понимаете, с удовольствием кушали, но косточки… рыбу, тую шо поймал. Ну покидал. А когда дня 3 ничего нету… А и дней 10 не было отца и мать, а я вот это их спасал, этой пропорцией вот этой. Я рвал эти липовые листья кушали, тоже хорошо давалось кушать. Потом еще ходил с другом облога, поле, там такие…ото я ложку когда беру такое как ложка ото черпну, где кушать. Кругом листочки, мы копали длинные корни, белые такие, блестять вроде как крохмал там. Кушали, хорошо. Вот. И таким образом значить ото я… А когда нету улова ни рыбы, встают мои подопечные, а ножка така, они сидять, кидали косточки — берут косточки, жуют, понимаете… Один случай был незабываемый. Я приехал лодкой до берега, ну подтянул и собрал свой инвентарь, иду. А стежка была. И налево верба, такая крупная, ну выгнившая кусок. А там дедушка сидел, но тепло было, уже в шубе, шапка-ушанка. Я подошел: «Дедушка». Шо, а он языком так «вувувуву» от тако. «Есть хочу, есть хочу». Ну я запомнил, думаю я поделюся с ним. Да когда уже пришел до хаты, перекрышил эту всю зелень, сварил этого борщу. Я с лавки попозметал, подмел уже значить это… головка называется по белорусски — пол. Ага. Да думаю, пойду возьму воды ведро и сам трохи умоюсь и вспомнил за деда. Миска черепяная, керамичная, набрал, думаю, деда ж надо…«Есть хочу» — просил, и токо вот так лежал «Есть хочу». Думаю: «Я его борщом накормлю». Ну взял, значит, ложку, насыпал в мыска большая, на ведро. Иду. Ведро оставляю, порожнее. Иду до вербы. Пришел: «Дед, дед, я тебе борщу принес». А он умер. Умер уже. Все. Я всю жизнь думаю «Как я не успел деда накормить». Жалко. Ну и в конце концов, я дальше… Потом мать и отец пришли, дак принесли очистки, очистки Сушили в печи и варили нам. Они называлися «смердюха». А это там, все собирали. Копали огороды, там в Белоруссии, шукали прошлогодню картоплю. Собирали. Ото шкурку собирать, там же крохмал! От это варили и кушали. Ну шо вам еще раска… Да. Ааа, ну вы знаете, я был рискованный. Я увидел у адных, жили парень такой лет 17, женщина лет 30 или 40 и бабушка. Но, значит они жили,  у них корова была. Богато. А я засаду сделал в огороде. Думаю «Може я заскочу в хату, як якого хліба може є». А у них корова заболела. Я сидел, сидел за плетнем, значит, в огороде. А эта женина, 40 лет, ушла на работу куда-то. А бабушка и тей хлопец шото около коровы все…больная корова была. Потом погнали ее в череду. Они закрыли хату, висячий замок. И на призьбу положили ключ под кирпич. А я тут как тут. За ключом…а замок такой, кузнечный. Бах, открываю, заскакую в хату. Направо — печь русская. Но там что-то горшки стоят, но горя…горячая. Понимаете? Как я вхоплю? Так ведь ошпарюсь сильно. Налево —  полки. На полках ничего нету. Ну шо такое? Где ж хлеба найти? А прямо от так от как идти, печь минуя. скрыня стоить. Я открываю, а скрыня… вот такая высокая. Открываю: ой! Там хлеб лежить, штуки 3 отаких… ну как футбольный мяч. Черные. А оказывается этот хлеб — картопля там натерли, и от этот, подождите, полова гречневая! Дак я, понимаете, открыл, а куда, я ж малый. Думаю: залезть и прыкриє туда. Мышеловка будет настоящая. Вот. Ааа, да кочергу беру, подпираю крышку, перегнулся за хлебину за эту. Токо выхожу, понимаете, хотел же закрыть. А хлопец у форточку: «Ти чого тут?» —  то лет 17, такой парубок. И как курицу ловить меня. Я…нуу он посмотрел, думал что кто-то еще в хате є. Бросае мене, да до дверей. А у краю хаты двер…это…ворота с жердей. Як к тем воротам и пошел драпать. На край села. Выбежал, а там забежал я на поле конОпли от такой от. Слава Богу! А буханка ж хлеба есть! Черная такая. Черная. Я, значить, давай так покушал, и уснул. Да! Боюсь идти в село. Кто увидит — отнимуть хлеб. Да и потом хлопец этот может поймать. Дак я пришел уже притемком до хаты. У сараї переспал. Все там спали домашние. А утром проснулся — тяп-лап, а хлеб є. Тогда я пошел до речки. Ну знаете, в животе шото хлеб, так оно тяжело было как-то, как камень сидело. Помню, болел живот. Прихожу до речки, зачав штаны. Ото раз — хлеба того вкушу и хлебану по-собачьи этой воды с речки. Дааа, потому шо думаю: увидят дак отнимуть. Так, понимаете. От такой тоже случай был. Вот. 

А браті…своїх братів і сестер, ті шо дома були, їм давали цього хліба?

Да й приносили там от эти очистки. Да й спасались кто как мог. Дааа. Крапива выручала, понимаете. Лобода, ну свиняча лобода называется. Но она сьедобная.  

То ви ту всю хлібину самий з’їли? Оту всю злібину, кажу, самий з’їли? 

Так я ж постепенно, я ж делил. Не сразу того ж дня. Уже не помню как. Нооо, это все по секрету. А иначе куда? Отнимуть. 

А сестрам, братам?

Неее-не-не. Я в хату не заходил. Може дня 2 или 3. Батька и матка уже ж были дома. 

А, вони вже повернулися. 

Дааа. То вже при батька й матка были. Дак я свою обязанность и сдал им. Все. От так. Это когда их не было, дак я ну там, ну сколько в Белоруссию сходить, пешком же ходили. Та недалеко. Там 15, чи 20 килОметров. Гомельска область.  

А ви де жили? В якому селі ви жили? 

Село…там таке село, може дворов 80. Живописное. Там Десна. Устье. И потом речка Снов. Понимаете? Озера, луга… там красота.  

Як називалось воно? Назва яка? 

Село Кабылянка називалось. А пишут — КОбылянка.  

А якого району? 

Черниговского району. Это последний район, значить, с Белоруссиею.  

Чернігівського району, Чернігівської області?

Да. На 20, чи 22 килОметра. Знаменитое последнее местечко Седнев. То там жили промышленники. А они землю имели, но больше там кузнецы, там вырабатывали кожи и так дальше. А вокруг села: Брусилов, це над Десною, мы рядом, понимаете, еще. Тогда не такие люди были. 20 КилОметров…  пешком ходили у город. Все нормально. Туда и назад. Я потом повзрослел, после голодовки, 13-14 лет. Батька рыбы поймает на фунты: 5-6 фунтов. Матка каже: «отнеси». Каже…Каже соли купить, керосину, понимаете там. Шо еще? Деготь, понимаете. Нужно было от такой вот. А крестьяне все вырабатывали сами. Не надо был город. Главное: керосин, соль, спички, а иногда кресало выручало. У батька была такая трубочка, и фитиль, и 2 камушка. Отут карман такой пришитый був. 

А потом же тогда девушек воспитывали так, шоб она обшивала всю семью. Даа, и детей, и мужа. Все шили сами. Пряли нитки всю зиму, ткали полотно, отбеливали. И вот, и она обшивала. Это подготовка была к жизни. Мужского, женского пола то шо надо, отлично. 

А ваші батьки в колгосп пішли? 

Нет. Батько как-то выкрутился. Дак у тридцать уже четвертом году, к нам приехала моторная лодка. Приостановилася коло села. Сбежалося много людей. Этот, фамилия Якугар, вышел значить и говорить: «Кто может плавать? Водником тогда еще. Мне надо». И он его взял на работу. Бакенщик называется. На второй день уже баржа пошла. Столбы потянули выше, против течения. Белым окрашены столбы. Такие, как телеграфные. И крашены. Да. А этот Якуга, батька каже… А! Он вышел с моторной лодки, говорить: «Кто на работу? Я хочу взять. Но шоб только не куркуль». А отец 8 лет батрачил у Лаврененковых. С детства. Потому шо то ж сиротой остался. Шестеро детей было. Ну и его мать сдала, как подпасок. И так 8 лет он там проработал. У богатых людей. А этот Якуга каже: «Шоб не куркуль». А потом: «О я же куркуль». А батька: «Да який же я куркуль?» Я запомнил. «Так я в Лавренинковых наймитом 8 лет работал». Ну хорошо. Посадил…А! «Ты возьми хлеба хоть на буханку, поедем со мной». Ну я не знаю, батька прибег, шото то там мать собрала: хлеба в мешок. Посадил на лодку и против течения поехал в село следующее — Клочков. Потом к Седневу. А на второй день буксир, мотор…пароход буксирный, баржу потянул со столбами. И отец с этим товарищем же ж ставил столбы обстановку. И зачистил…бакенщиком, на работу как собрался. 

А в 29му, в 30му, 33му батько не пішов у колгосп?

Не! 

Ви ж про 34?

Не пойшов. Так забрали. Коня забрали. А часто у колхоз…я его встречал. Да бывало встретишь, ага….ну пожалеешь шо там. Побег. Ну его забрали. Забрали все. Не було ни плуга, ни бороны, ничего. 

А розкажіть шо забрали? Шо забрали в колхоз?

У колхоз все забрали туда…и коня. Я говорю: все забрали. Но батька чето не пошел. Оце ж пошел работать бакенщиком.  

Ну це він вже пізніше пішов. А шо саме забирали? От ви кажете: «В колхоз забрали». Шо забрали в колхоз?

Инвентарь в основном. Больше ведь ничего не брали. Инвентарь. Лошадей, в основном. Вот так. 

У вас тоже лошадей забрали? 

1 конь был — забрали того коня. Забрали. Плуг, повозку, все забрали. В колхоз.

А корова? Не було корови? 

Ник…никто не спрашивал: хочешь — не хочешь. Забрали и все, будь здоров! Вот. А тем более батька ж поступил работать, ну и забирайте все. От туда. На окраине там построили конюшню. Село… я не знаю как. Потом пошло и пошло. Ну я в 35 году, не знаю сколько мне было уже. 14-15 лет. То я в матки попросил хлеба якого-нибудь спекти. Дала мне мать буханку хлеба и я пошел в город. В город пошел, в Чернигов. Да, на базар Пятиуглы. А там же женщины торговали, понимаете, пирожками. Шо ж, попросил, уже хорошо — успех. Ходил, попрошайничал. Потом нашел друга —  Иван. Был Павлов Иван. Ага, дак мы ночевали знаете где? На пристани у Чернигове, лодки ото перевертають, ага, на песку. Так хорошо, на кулаке. От тако. А днем мы промышляли на базаре. Были такие шо й молока давали выпить бутылку. Ну и в конце концов, только каже «щас тут, а то вкрадеш бутылку». Ага. И пирожки давали. Потом этот Иван, мудрец был,  он приучился хто не дає пирожка. Дак ото он не дає,  а кошелка стоит с пирожками, кошелки у нас. Не дає. Так он научился. Он по ту сторону полки ляже. На полку. Ногу подниме, кричит: «Он летить-летить-летить, ой летить!» А я с этой стороны, где кошелка, слева стоить. И пирожки ж открытые. Дак она: «Га? Где летить? Шо?» А я, моя задача: «хап», и пошел драпать. Все! Ну сколько вхопил, это вже мое, на пополам с Иваном. Потом нас милиция закосила, понимаете. И куда: На Макаронку привезли. А, так я попал… А знаете как мы стирали белье? Трудно мне говорить. Очень было много. Дак мы снимали, научились как. Сорочку об стол побив. Да. Так вони падают вниз головой. А им легче было. А хто постирає? А хто? Когда мы никому не нужны были. Ну, правда, милиционеры завели нас, 2 патрули поймали. На Макаронку. Ну Ивану не повезло, он попал ящики сбивать, тарный цех. А меня — в сушильный. Где-то нашли штаны, переодели, потому что щель была — ужас. А шо. Ну все то ничего, мы били об столб, телеграфный столб «бах» и шо то, они падают сволочи. Но гниды то остаются, эти сволочи. Ну и все. Дак и меня переодели. Одели, понимаете, белый колпак дали и халат белый, значить. И где-то нашли майку, сорочку, у душ… И в сушильный цех. Ага. Я смотрю, думаю: на другую планету попал. Макароны… вы шо шутите.

Макаронна фабрика?

Да! Макароны! В сушильный цех, ну. Дак я значит давай, начальник такой, хороший конечно. Ну, думаю, будет же ругать, все равно. Но хапнул в руку, давай кушать — трещить. А он услыхал, увидел: «Ты что, пацан, голодный?» Я ж не признавался, шо я голодный. Да, дядька так» — говорю — «балуюсь». Потом я приспособился, как жрать эти… 

Я ходил там, где завальная яма, называлася, мешкотара, мешкотара. О, я там найшов спать ночью. И в конце в концов поспособился начальству там уже которое после смены душ, так я спинУ мыл. Ну, они мне капейки. Я уже промышленность найшов себе. 

Комусь мили спину?

Ага, как сейчас называется это…

Баня.

Алигархи, да. Ну да, считай, олигархи. Чесне слово. А потом уже начальник пошел выписал мне аванс, грошей. Я их у руках не держал. Но пошел в столовую, никогда в жизни не забуду, я две тарелки, одну тарелку заказал суп: макароны, картошка, и чебуля, и маргарином зажарэнэ. Большая тарелка влупил, думаю, ты смотри, как живу я, как генерал или просто я… на другом свете. Посидел-посидел, а еще одну заказал. Запомнил на всю жизнь. И пошла моя, и пошла моя жизнь. 

А в яком це году було?

Это было, ну, мне было четырнадцать или пятнадцать лет. Я уже й забувся.

Тридцять п’ятий, тридцять шостий, да?

Да, тридцять шостий, да, отак от. Да, короче говоря, разоблачили, шо я малолетка. А я работал и ночную смену. Дак начальника охраны труда меня… «Ты малолет… сколько лет?» Я сказал. «Ай!» Ругался там. И мне назначили… это уже год прошел уже, да, вот. А Иван, Иван друг найшел молодец за четыре килОметра квартиру в Усемцах, доски послали, всё. А кто нас переодевал, говорю, телогрейки достали где-то. Да, уже получали мы зарплату, но он обижался, шо ему холодно работать. А я в сушильном цеху, да еще и макарончики жевал. Ага. Значит, повезло. Ну и в конце концов почти, почти год прошел как… Зара. Дак мне начислили за малолетство четыреста пятьдесят рублей. Это большие деньги были. Дак я ходил в очередь у магазин купить пальто. И купил за двести двадцать рублей. А потом заказал я, не заказал, нет. Это потом я уже. Колохозовские ботинки купил за двадцать четыре рубля, сарочку и картуза. Но еврей обманул на картузе, взял двадцать два рубля. Шивилётовое, большая пуговица, семиклинка. Так я поехал уже в село. Так куда, всё село сбежалося смотреть на меня. Я одет, я обутый куда вже всё. Ну, я работал на макаронке, а, а жить то негде. Правда, что там, где Иван нашел квартиру, похолодало в сенцах, дак забрали в хату. Хорошая женьщина, забрала в хату. У нее, значить, муж был молодой такой значит парень, а она пожалела. Ну, спали на доски, поставить, шо, в чем ходил, в том и спал. Но а потом, когда уже я приоделся, я услыхал, что на музыкальной фабрике берут учеников. А там общежитие было. Дак я рассчитываюся тут и пошел на музыкальную фабрику. Думаю, в общежитие устроюся жить же, у тетки в этой на досках. Это сейчас вон постель, тогда не. Да. Ну, значит, приняли меня, понимаете, и в конце концов я стал работать. Заболел, плеврит… А, подождите, я на музыкальной когда устроился, сразу ж не взяли в общежитие. На хуторе, на окраине мы нашли с Иваном квартиру, но он чудак пошел на катанинову фабрику, там где, это, сукно делають, грузчиком. Я говорю: «Так ты пошел учится, да». А я говорю: «Я вот буду мастером музыкальном». Тыщу двести человек музыкальная фабрика, бараки там, духовой оркестр свой… был танцплощадка. А я уже шестнадцать или семнадцать лет был. 

Це в Чернігові ця музикальна фабрика?

Да, Черниговская музыкальная фабрика. В шесть стран отгружали струнные инструмент, пианино, фисгармоны. Отак. 

А якшо повертатися назад до Голодомору, от ви казали, шо до вас приходили забирали там коня, здали в колгосп. Зерно забрали чи ні?

Кого? 

Зерно забрали у вас?

Какое, каком зерно было. Не, не было, не было. А, зерно. Я вспомнил. У тридцать втором году хадили, значит, с палками. Палки, отакое, как палец, железные, и шукали ямы, и забирали все, выгребали. Свои, да.

А хто це був?

А хто? Ну, такие вот, комсомольцы. Организовывали, обещали им что-то. Знаете, всякие люди есть, которые могут и продать и купить. Их заагитировали и ходили, всё. «Бригада» называлася. А когда, я помню еще чы тридцать второй чы тридцать третий нас отправляли на бугрик, ну, площа такая перед улицей, чтоб смотрели вдруг «бригада» если ходит, чтоб прибежали домой и сказал. Прятали всё. Соломяна крыша таки тряпки прятали, и продукты прятали, всё. Забирали. А потом у калхоз не идешь — куркуль, пидкуркульнык, всё. Аписывали, клуни были, ламали. Я помню в сельраде та-тарги были, забирали даже тряпки, и продавали у сельраде эти, ну, вещи. Хто больше, хто больше. Отакое дело. Такая была неразбериха. Мужики жили неплохо. Нам с Чернигова… Беларус ездил у нас, дак он «скаравки» крычить, «каравки, каравки». Ездил к нам Беларус, у него такой ящик, ну, этот камод такой, там иголки у него, нитки, он, вышивать ото для всё. Дак он снабжал всех жи… тряпки, а «каравки» это по-белорусски, «каравк». По-украински «тряпка». Он собирал тряпочный. З России ходил, понимаете, канавал. Вы поняли? Канавал. До чого канавал: из жеребца делал коня. А наши, значит, кабанник, тоже делал, из, ну, кабана. Вырезал, понимаете. А этот еврей привозил дёготь боч-бочку с Чернигова. Далеко же. Ехать не так, и рабочее время тем более. А временем дорожили, потому что все ж вручную. И помолотили и пахали землю конем, и борозновали, всё. Так вот еврей привозил дёготь, а это был золотой человек. Звали его Ис… подождите, Ископейсахович, Ис-Ископейсахович, дак ему яешню жарили уже когда побагатели, значит, а последний, шоб он принес дёгтю. Отакой почет был. Ну, дружно жили мужики. Я помню, когда ж это было, уже не знаю. Еще, еще ни колхозов не было, вот тогда верили, понимаете. Какая вера была. Ище приезжали в шинели бывший военный, кожи собирал вырабатывать. Это еще до колхозов. Дака батька дае официйно то вс… советчик, стеренка кожа сапоги шить нада. Не расписки, ничего. Отдал и… «Як тебя звать?» Что-то нарисовал на коже и всё. Через три месяца привозит, пожалуйста, извольте радоваться, получи. А помню зимой приж… пришел мужик к нам одетый так еще по зимнему, башлык такой. Да за-заходит тогда, модно было. Самобытна культура была. Мир дому сему. Перекрестился и шапку снял. Да, и принес две косы косить. А батька когда, так грошей нэмае. Летом то яець продаш, то рыбы поймаешь продашь. Дак я вам на веру. И батька еще стукал, по звуку определял косы качество. А я пацаном и я б звонил, дал бы мне кос. Да, и поигрался бы. Дак он из-за пазухи дае чаю, положил на стол, чотырёхугольнэ. На веру. Да приехал только, знаете когда, уже после Покровы. Тоже поприветствовал, так знаете, — «Хазяин, косы добры?» Ой, а бабка не узнала, сколько прошло с зимы. Вот, нада рассчитаться. А вообще в Чернигове ото брусилов поближе к городу, дак оня евреи торговали хомуты, плуги, бороны и так дальше. Зазывайло было коло магазина: «Зайди! Хоть не купиш, посмотри». А говорит: «О! А как тебя зовут?» «А, Иван». «Та я тебя знаю, ты живешь коло Десны. У тебя гуси е, я ж бачыв, я ходил там. Ты хороший человек. Ага. Шо ты купив у нас? Купы что-нибудь». «А грошей нема». Той в’яже: « Я знаю, ты хороший человек. Там же не один мне говорил, что ты прекрасный мужик. Я тебе даю в дар, без-без денег даю. Я знаю, я тебя знаю хорошо. Ну, правильно? У тебя гуси есть?» «Е гуси, е». «Над Десною?» 

В усіх є гуси.

Да, а мужик никогда не-не обдурить. Вы знаете, я был пацаном года четыре или пьять, да, был пост, пост. А корова телилася напротив печи кувшин стоял молока, знаете, на скисание. А я на печи один остался, думаю, пойду я сметанки попробую. С печи слез, лавки кругом и стол, и забрался на эту окна, где стоял два кувшинА сметаны, это, молока. И хотел палец умочить, шоб, значит, попробовать сметана. Глянув на иконы, а иконы на меня смотрят. Тут назад руку. Бо-бога боялся. Да, думаю, может, может, они не правда, они не смотрят так, як я думаю. Думаю, не, вчора в ночь попробую. Только палец завелся, там смотрю на иконы. От на меня смотрят все. Хуп, назад, и не попробывав сметаны, боявся Бога, потому что на меня иконы все смотрели. Отакое внушение.

А після Голодомору?

Вы знаете, искаранить было не очень так просто. Почему? Потому что тогда в школу ходили, дак не в школе, уже коммунистическая была власть, а ци дедушки учили меня лично «Отче наш»: «Отче наш…». Да, и молитвы, понимаете. Заповедь, да, не убей; не укради; люби ближнего как самого себя; поделись; имеешь, две сорочки дай нагому; не лицемер. Вы поняли? Да, потом приставки всякие: не плюй в колодязь, бо трапыться напится; не знай броду не лезь в воду. Отак было воспитание, поняли. Передавалося к поколению к поколения, поэтому не так просто всё это отрицание какое сделать, чтоб уже забыть эти все заповеди и молитвы. Мне батька, когда ложился спать, он всегда шепотом прочитает молитву. Иконы, лампадка висить. И тогда ложиться спать. А когда встал, перекрестился, поняли? Отакой был закон, дисциплина. Ну, обман и там всё, тогда не было разводов, кстати, как сейчас. Не… Ужас, у меня голова може опухнуть от этой… Детей бросают, тогда не было. Боже сохрани. Так, так. Батюшка венчал на у церкви. Он-он читал такое: «Отныне и до веку. У вас из двух сердец одно сердце». Да. И там спрашивал: «Веры…» Значить как… Спрашивал: «Будешь ты, значит, верная его?» И ему, всё. От они всё повенчались — всё. До венчания две косы носили девушки, ленты заплетали. Ходили гулять, танцевать. А после, когда вышла замуж, заплетала косу и кругом обметала. Усё, уже в косу ленты не носит, всё

А після Голодомору всьо, все так і осталося, оце як ви розказуєте? Коли прийшла совєтська власть.

Да я вам говорю, что искоренить было трудно это всё. Она осталася в дУшах и передавалася… Бабушки же не все умерли и дедушки, передавалося.

А іскорєняли, хотіли іскорєніть це?

Ну, пропаганда другая была, понимаете. У нас церкву закрыли, да, вже пошло дело, говорить, это забабоны и никаких не было… Аж, а з церкви сделали школу, и когда занесли туда дальше, перегарадили и сделали школу из церкви. Закрыли церкву вообще. Поняли? Закрыли церкву. Да, а батюшка, я помню, в сельсовет чето вызвали да допрашивали шото. Потом, а мы пацаны были, что-то молодые, водой облили ее, в чулан посадили старика. Гонение было, да. Религию, почему то. Вот такое было.

А його не заслали нікуди батюшку? Він так і остався в селі?

А потом… Я уже не знаю, куда его дели потом. Не-не знаю.

Ну не було вже його в селі? 

Не, нет. Потом уже церкву закрыли и всё. Комсомольцы.

А хто був в тих активах, актівістах? Ви казали, були актівісти, бригади. Хто був в тих бригадах, шо зєрно забирали?

Дак присылали ж усю з города учителей таких, понимаете. Ну и вся эта, как говорится, начальников, председатель сельсоветов всех так и… Ставили таких, которые были поддерживали эту диктатуру.

А люди якось упиралися цьому? Якось протестували?

Канешна, безусловно, безусловно. Например, паску святили, дак, тайком, понимаете. Нельзя было паску посвятить. Тайком. Отак, втихаря. Как то в домашних условиях. Ну, такой переворот был. Вообще... ужасный переворот. Всё было не так как было всё. Начали перестраивать. Такая истина. 

А коли була калє… колективізація, ті, які ходили по хатах, ті, хто зерно забирали, хто це були? Які це були люди? Це свої були чи тоже приєжжі?

Я гаварю, шо в нас, там, когда я со школы ишов, дак я увидел, хлопцы показали, шо в сане первый снег выпал. Так три наших было, один з города. Будёновка, шинель. Я запомнил красна повьязка тут. С города уполномоченный, молодой. Я не знаю, ну, как сказать, чи военный, чи милиционер одетый как был. Вот это запомнил и всё. 

А колиски дозволяли збирати на полі в тридцять третьому?

А-а-а.

Колосочки.

Колоски. Мы копали, перекапывали картошку, и этот обьещик ехал. Втикать, куда втикать, а он с кнутом. Ну, уже-уже выкопано, а мы перекапывали. Так он с кнутом. Справа молодой лес был, а слева дорога проезжая, этот, шлях. И там столбы были телеграфные. Так эти столбы нас спасали. Он нас с кнутом хотел отшмагать. А я… пере… крутишся кругом столба, он пока развернё… на лошади, я лично спасался. С кнутом ездил, ганял. Вот так. А я куда, хитро до столба. Он как развернет лошадь, я на эту сторону, он повернул лошадь, я вот так крутился. Гоняли, ничё. И колоски собирать, и копать даже картошку. Я лично участвовал, картошку вспомнил. Собирали мы, ну, человек четыре хлопца или три. Перекапывали. Ну, обьещик гонял вот так вот нас, вот. Такая истина.

А не засуджували за колоски? Не судили за колоски нікого?

Этого я не могу сказать, не знаю. Я вам расскажу за колоски, я вспомнил. У нас недалеко был, звали его Демьян. Неча-Нечаев, по-мойму. Ну, у него жинка первая умерла, а вторая Пала-Палашка звали. Вот, а он называл Палажа. Ну, падаждите, значить, дивчина была от первой жены, такой возраст как я. А от второй была годиков три девочка. Ишел этот Демьян, он такой рассказывал очень много сказок таких, поэт прямо. Интересный человек. Он может всю ночь рассказывать всё новое и новое придумывать, да. Так он умудрился где-то пошел на поле жито настриг ножницами. Ну, воно еще не соспело, а-а, ну, короче, украл где-то. И налузал этого зерна жита. Сварили кашу, да, и покушали. Эта девочка, ну, скоко там мне было, може, десять-одиннадцать, и ей так примерно, вот. И эта жинка, и он покушали на ночь. Утром, и утром уже часов в двенадцать эта мала на подоконнике сидит ривит, плаче. Люди обратилися, в чем дело. Ну, через стекло ж видно, ребенок залезла, годика три, наверное, четыре. Кинулись, а воны лежать. Эта дивчина умерла, де-дядька Демьян умер и жинка умерла. А чого, понаедались, они голодные желудок был, понимаете. У них, ну, сьели эту кашу и всё. И умерли. Три сразу умерли.

А як їх звали, дід Дем’ян, а жінку його як звали?

Палажа.

Палажка. А дочку їхню як звали?

Я-я-я не знаю, не помню.

А як, як їхня фамилия була?

Не… Нечаев.

Нєчай.

Нечай. Да, теперь еще сосед у меня ж был Иван. Когда ликвидация безграмотных было, ну, в эти же моменты еще до Голодомора, мы ходили вдвох полтора класу соседе. Перелаз у нас при тене перелаз, вот такая вот, сделана, шоб ходить друг за друга. Дак вот у нас была книжка, недостаток было в книжке школьной, на двох книжка. Дак он позанимается часа два, потом я. «Буквар» там или что-то было. Да. Ну, вы понимаете, было устроено, где-то доставали килограмм муки на ведро кипятку. Заваривали такую мутную, значить, водичку. Ото нам давали пить. Горячий сниданок назывался. И шо вы думаете, мы с ним дружили, ходили, а потом еще нас на поле водили что-то делать. Просо полоть чи шо. Да, я уже не помню. Ну, короче говорю, водили что-то учительница за пределы города. Дак мы идеи ото по ранжиру первые. А он идет Иван этот, Федоришин Иван, Клановец фамилия. Ага, и говорить на меня: «Федир, ты знаешь, у меня так живот болит». Я дак: «А чого його так уже болить у тебя?» «Дак и не могу нагнуться даже». Дак поднял отак сорочку, а воно знаете, блестить аж. Опухоль. Дак я говорю: «Дак ты ж скажи учительнице, шо ты не можешь нагинаться». А он, зачем вели туда нас я не знаю. Ну, факт тому шо дали по кружке этой юшки. Увид, повыпивали [02:23] (не розумію слова) Ну, и всё, ладно, я говорю: «Дак ты не нагинайся, як в тебе болить». На второй день я жду, он должен через огород ко мне зайти опять туда же, да. Нет. Я думаю, пойду я, дай его через огород, через перелаз. Зайшов во двор, со двора в сенцы, а мать стоит. Я говорю: «А где Иван? Че ж його не… я его жду-жду, а его нема чогось». А вона каже: «Нема нашего Ивана, умер». Умер. Ну, меня как топором по голове кто ударил. Прибежал додому да ревел, плакал. Иван же умер. А батька на столе так голова, не стриженый, заросший. Поднял голову, так у нас же по-белорусски: «Чого ты ревешь? Чё ты ревешь ото на всю горлянку? А ну нечего…» Я говорю: «Иван умер, Иван умер». [03:43] (не розумію слова) «Ану иди сюда». Думаю, бить будет за то, что я ревел и плакал, и кричал отак. «Ану подыми штанину». Ну, я поднял отак, а у меня ноги як валенки. Так он пальцы вот так ткнул — яма. Пух, ну, я ниче, я пацан, не болело же ничего. Да каж— «Варка, не давай хлопцю жидкости». Я на всю жизнь запомнил. А то з нашем тэе будэ, шо з Иваном, тэе буде. Через день, через два и нашому буде тэе, шо з Иваном, жидкости. Ну, тогда уже то варили, когда борщи тэе чи шо то, жидкость вымучивали, давали густое, понимаете. Почему, потому что идет опухоль в ноги, а потом у живот. А переплетение кишок — всё, хана. Поняли? Так умер Иван и похоронили.

Це в тридцять третьому він помер цей Іван?

Да-да, в тридцать… 

Фєдоришин його було прізвище?

Тридцать третий, во.

Фамілія його Федоришин?

Фамилия Кладовец, фамилия Кладовец. А Федориха — мать называли, Федориха.

Ага.

А больше я… Я там и не ко… там еще были дети, ну, я их не-не знаю, там…

…никто не называл, так сказать, по имени. А ее называли, если она вышла за Кас… Костюк Константина, Костючиха. Витахваниха, вот, и так дальше. Яковиха. Тогда, знаете, тогда, тогда было приятно всем, например, я совсем пацаном был, дак, мой Никита, мой! Это громко звучит. Або Никитиха, уже его замуж вышла за Никиту, Никитиха называли, отакое. Так от я уже не помню, как его отца звали, Ивана, а зв… а мать помню, потому что не было. А мать была, но называли Федориха, потому что муж у нее был Федор.

Фьодор.

Ну, уже никого я не помню. Только мать, полная такая, круглая женщина. А и отець, отець случай, когда я прибег у сенцы, дак я в обморок чуть не упал, когда она сказала, нема Ивана, умер осьо. Ну, кричал не своим гласом, прибежал домой кричал, дак меня… Я думал, шо отец меня отшмаргает за то, что я так кричал. И всё, умер Иван мой друг. Отак.

А у вас у сім’ї ніхто не помер? У вашій сім’ї?

Да нет, у нас, слава Богу, потому шо, во первых, ходил в Белоруссию, поддерживали, а кроме того бабушка Лукерка жила, мать, отца моего мать, отдельно. Была невеста, сын погиб на фронте, и был там еще хлопец чи два. Но йих не трогали, не грабили. Корова у них была. И бабушка нам приносила иногда картошку, а как. Когда невеста пойдет по воду, дак бабушка картоплю сховае в грязищу в сапоги. Сюда, как вам сказать, под кофту, а потом же, бо вона боялась невестки, а потом говорит: «Пойду Андрея проведаю». И приходит до нас, ну, и там еще зимой, говорю, весною нихто нам не помогал. Ну, бачите, потеплело, дак, мать, матка и батька ходили в Белоруссию по очистки. Смердюков варили. Ну, и я уже пацаном стал, я… Потом уже вода збувать начала, щавель появился. Подорожник я рвал, всё. Спасал, я был боевой такой, знаете. И потом я сочувствовал вот, трое детей пухлых. Матери нет, я отца в Белоруссии, и там семеро дет… десять дней. Но я духом не падал, я рано вставал и бежал. То рыбы поймаю, то щавлю нар… Лободы, и готовил, кормил йих. От токо от всю жизнь я, чесно говорю, почему-то я такой, не такой как надо. Я вспоминаю этого дедушку. Я его вроде как виноват о том, что он умер рано. Борщу надали в миску, и я его не мог накормить, он уже… принес, дак он уже мертвый был. Отак, и все. 

А ви кажете там бабушку вашу не розкулачували, нічого не забрали, а чого?

А их не тронули, потому что хлопец несовершеннолетний, а тем более он каже, что на первый день Пасхи въезжал пахать на поле. Понятно? Значить он поддерживал этот строй. Семнадцать лет якобы комсомолец. Поняли? Во-первых. Во-вторых, две женщины и он несовершеннолетний, дак у них и не было ничего, никакого… Ка-корова только была, а так я не помню, шоб кони были там или…

А, а оцей хлопець, шо ви кажете сімнадцять лєт, це брат вашого батька чи чий він брат?

Да, это брат моего старшего, моего отца старший брат. Он во время войны погиб где-то…

Я не знаю какая война. Факт тому, что эта невеста осталась, как говориться, без мужа и этот хлопец без отца. Помню, такой белобрысый такой был хлопец. Его что-то сагитировали. Нас позорили, что «ваш ушёл». Агитировали специально против религии, а собрали таких хлопцев… Тоже колхоз начался, а на первый день Пасхи поехали пахать на поле, да. Специально! Пасха — это святой день, а они поехали. Вот так.

І у них тоді нічого не забирали?

Агитация была, агитация против религии. Вот такая штука. Вот, ну такое событие очень тяжёлое конечно, но очень смутное, потому что начали ломать и религию, и строй..

У вашому селі багато людей померло?

То я не знаю,  там 36 человек чи шо вроде казали, но кто их считал? Хотя село небольшое, может дворов восемьдесят или сотня, и все.

А 36 — це їх в тому погребі поховали?

Та нет, кто куда как. Я же рассказывал, когда вишни рвал, как кто-то прикопал уже белые такие косточки чи с ноги, чи с руки и тряпки лежали. И я тикал, как сумасшедший, бежал оттуда.

А чи чули ви про магазин торгсин в 1933?

Как?

Торгсин?

Я не понял.

Магазин торгсин знаєте що це таке?

А я слыхал, но я не знаю. Близко не знаю, близко не знаю. Но торгсин был. Тогда золото как-то принимали, говорили, что давали муку. Ну вообщем золото принимали на съедобное что-то. Ну то в городе, у нас в селе такого не было. Я слыхал только. Все было в городе там. Кто-то продавал чи козу, чи овцу. Тоже были случаи такие, что купил, привел ее во двор, «на привяжи» говорят, а его бах, убили этого, что продавал и забрали козу. Когда начали осматривать, то в подвале там целый цех готовой пищи с этого, с человеческого мяса. Вот так, чи колбачу, чи холодец варили. Костей, говорит, куча.

Так це у вашому селі було?

Нет, это в городе, в городе, кто продавал козу, понимаете? Так в селе слыхал, что в городе такой случай был, понимаете. В себе не было такого. Были такие случаи, что один посадили картошку, ну как ее, очистки посадили, а горбатенький хлопец, я не знаю, лет может десять-двенадцать копал. Дядька посадил. Так он его поймал и взял, бросил через забор так, что вниз головой убило. Вот, что копал картошку на огороде. Отако было такое.

А як ви думаєте, чому був голодомор? Був неврожай?

Неа, я вам говорил, что было хлебозаготовка, викачка зерновых. Так объясняли. И отдавали якобы немцам что. Договор был торговый такой, заготовка зерна. От так выкачали все и все. Даже были случаи, что муку под лед ховали в воду и там находили все. Как специально, крыша из соломы палками, говорят, штурхалы, шукали. Там, где зерно были два килограмма так шукали. А з железными палками ходили. Я издалека видел бригада шла человека три, наверное, ну они до нас не дошли, повернули, пошли во двор. Там Кондрат, дядька Кондрат был. Палки железные загоняли в землю, шукали яму. Такая палка, как палец. Все забирали съедобное.

А можна було говорити, що був Голодомор, що люди голодували? При совецкой власти можна було про це говорити?

Все забили. Нет, никто не вспоминал. Никто. Все, как умерло. Говорили только так, наедине и все. Говорили, но опять же все сворачивали «это Сталин виноват, что значит… 

…якоби он рассердился на украинцев». Не было такого, Сталин это сделал и все. И никто ничего не судил. Все ушло, все.

Так і ви забули? Ви тоже забули про це? Чи ви боялись може розказувать? Можна було про це говорить? Вы могли так просто обговорювати з вашими ровесниками?

Я вам хочу сказать, что я лично ушел с села. Сколько мне там было, пятнадцать или четырнадцать, я спасся от этого всего, потому что в селе дальше продолжалось, недостаток большой, хлебом не наедались. Я ушел, я нашел свой путь, мне повезло. Знаете почему повезло, хоть и трудно было. Я уже говорил, что под лодкой ночевал, вшей кормил не дай бог, а вот там я ночевал ещё вспомню, когда уже работал на макаронке пацаном. Так там жомовая яма, где мешкотара, ходил «клопы меня сожрали» и чего-то руки до сих пор ноют. Да, а чего это клопы позалазили. Мешкота, знаете там.. Так я побег на медпункт, они посмотрели: «Где ты ночевал?», там, «То тебя там клопы сожрали!». Ну разговора не было абсолютным образом. Ми радовались тому, что наелись хлебом кое-как после голодомора. Мы радовались, что мы живы остались. Мы увлечены были жизнью и тем, что, как говориться, была уже крыша над головой и все. А потом мне сказали, чтобы я перешёл с макаронки на музыкалку учеником, музыкальная фабрика. Так с Иваном дружил, на окраине города ночевали у тетки, но у этой тетки муж суждений, но пришел какой-то дядя, жених, и говорит прогнать их отсюда. Она прогнала с коридора куда, в сарай. Ну в конце-концов, а телогрейка одна на двоих. Уже трава малой была, так он телогрейку с меня снял и у меня двойное воспаление легких. Вот так я лечился месяц. Так, а потом меня поселили в общежитие, понимаете? Ну и там поддержку дали значит мне. Я вышел, как говориться, в люди. Я был, все вымышлено было, всякие политики, все. Я был радий, что я живой остался, во-первых, и что я в общежитии жил и работал на штоке, работал, рабочим на музыкальной фабрике. Вы не знаете, как мы жили. Я брал буханку хлеба на день, но большая, четырехугольная. Завтрак у нас был в общежитии. Кипяток был, кипятильник электрический. Так вот кружку кипятка берёшь, а на шесть человек комната, на столе соль стоит, солянка, на борт кружки посолил и хлеб, полбуханки хлеба и кипяток, а обед уже в столовой: борщ и каша там, а пришёл понимаете с работы…  ходить. Уже той костюм старый был, что на макаронке приобрёл. Вот. И пошёл, да, ну хоть голодный, но зато был духовой оркестр и пожалуйста на танцы, пошел и уже забыл, что ты голодный, всё.

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

1. Дата запису: 22 липня 2020 року;
2. Місце запису: смт Недригайлів Недригайлівського району Сумської області;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, методист Інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Новікова Зінаїда Іванівна, 22 червня 1925 р.н., народилася в смт Недригайлів Недригайлівської волості (нині Недригайлівського району) Чернігівської області (нині Сумської області);
5. Розшифровка запису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в смт Недригайлів Недригайлівського району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Да був у вас прадід.

Ага, значіть прадід був з Хоружівки прапрадід, прадід ба бабушки моєї в мене єсть фотографія моєї бабушки от там (показує лівою рукою в сторону хати).

Пра… прабабушки, чи бабушки?

Бабушки.

Бабушки.

Бубушки оцієї, прабабушки, є й п прабабушки є фотографія, но в моєї сестри иии… Ольги Валєр’яновни Столяревскої, шо Люда иии, та Євдокименко там хтось нє це не з вашої групи, а й з музею до мене приходила.

Ну ми, ми  з музею з Києва.

А, ви з Києва?

Да, ми з Києва.

Сюди приїхали? (здивована)

Да.

Спеціально?

К. Ю. Да.

(Всі сміються)

Ми з Києва, у Києві є такий Національний Музей Голодомору Геноциду, який збирає свідчення, експозиція якого містить свідчення людей очевидців Голодомору і ми з ними спілкуємося.

Значить так. Короче мій праді… прадід з Хорушівки Лев Герасимович, фотографія єсть у моєї сестри (показує лівою рукою в сторону хати), якшо треба буде, то тоді піппідете побачите. Ота отакі (показує руками, які за розміром) і прабабушки єсть, бабушка і дєдушка потомушо откуда ми… Він поїхав в свою, колись в тисяча восімсот якомусь году поїхав у Росію на заробітки купив там. Заробив гроші, так як і зараз же їздять, і їдучи назад у, ууу Курської губернії остановився і жинився на дочкі управляющого якогось помєщика, і приїхав сюда. І купив він хату, тоді кажуть шо там жив Мазепа, оце де ссічас кінотєатр, де все закрито, де музей був шо на над річкою протів…ммм, протів оцього двухитажного дома. Оце тут була хата, та була під соломой кажуть, а він жив тут. І він був у Недригайливі землеміром Лев Герасимич. Недригайлів був заштатний городок Лебединського уєзда Харьковскої губернії, він… заштатний городок. Тут було 25 урядників, оце землемір, больниці тут не було, бо по, по… по лікара їздили в Лебединь. От, ви це ви записуєте вже?

Ukrainer:  Ага.

Ии… тоді (закрила очі і задумалася), підождіть на чом жеш я остановилася. Ага, він купив хату отремонтірувати, де Мазепа жив, і там де сєйчас адмінистрация стояла і церква. На тій церкві були пушки і на нашому городі оце де де сєйчас закрито (показує правою рукою кругові рухи), де музей там я не знаю може ви й не знаєте. Стояли пушки і вони протів Мазепи, протів шведів стріляли, протів… Шведи наступали із лисої гори Стирнів, ааа наші ооос, о Петра I війська відбили і сказали шо раньше називався Дригайлів, а шо то войска Петра I  не одбили, так сказать назвався Недригайлів, не дрогнули войска в таком смислі. Іііііи отут, я пам’ятаю, я родилася в 25 році, ми ж були, там в центрі жили, навпротів церква була, і школа близько була. Шооо як ходила і бабушка водила мене в церкву, бабушка Татьяна, да усього у прадєда було п’ятеро дітей Костя старший, потом Ліза, Марія дочки, четверта моя Татьяна Львовна, моя бабушка. І Александр Львович був… ще один брат у Сумах він тоже землеміром, там і похороняний уже після войни (махає лівою рукою). Бабушка моя закончила пансіон Кієвскій і вона казала шо її… шо по при совєцкій власті харашо.  Як ми голосували, перший голос, я повню ми водили її на голосування, шо у шо… дітей уча… учать бесплатно  шо повино б безкоштовно значіть. Аааа, раньше вона могла вчиться тільки як батько платив. Коли вона кончила, закінчила пансіон її послали на роботу вчителькою які вся… А в цю пору, як тут купив оце ж дєд жив мій прадед Лєв Герасимич, там була така домік… такий хата на два ходи, п’ять кімнат було і проход такий… називалася попроходна. В цю пору в тисяча дев’ятсот восімсот девяносто наверно…

Ииии, чи може дев’ятого чи восьмого не знаю. Прислали Столяревського, він закончив це семінацію Харківську сюди, так якби на роботу  но церква тож була, а він же його як пра… практіка і його, він був на засульї учителем богослов’я, а був у нас на квартірі. Бабушка кончила той інститут і вони пожинилися, і вона  пожинилися і вони (закрила очі і вспоминає ) ііі потом його не знаю, тут він священником не робив, а його послали в приход дали Вільшана під Харьковом. Бо перший Валєрян, шо Оля Столяревська моя сестра, вона 30 год проробила математиком в Саквониці, правда щас вона уже без, ну больна лежить. Так вона ихххх, иххх… підождіть шо я хотіла сказать (пошебки сказала).

К. Ю. Здали його в приход.

Ага, шо в Валер’ян родився в Недригайливі ще в дев’ятсот первому году, а в дев’ятсот третьом, четвертом, моя мама в п’ятом году родилася в Вільшані під Харьковом, і в 1909 тьотя Галя, сама послідня родилася 5 дитина. А тоді з Вільшани його перевели в Штеповку, я не знаю в якому році нє, не ми не ходили не була я… У Вільшану вони поїхали, а в Шеповкі жили вони до, до дев’ятнадцятого года, навєрно дев’ятнадцятий. Бо як у Недригайлові так розказувала мені бабушка, шо була епідемія тіфа, і усі поболіли у сім’ї  тіфом то, той так бабушка і дедушка… ба дедушка дві неділі пожив і помер на стрітення. Мій Георгій Павлович Столяревський священник в Степовкі, а бабушка з своїми дітьми, ось п’ятеро дітей… дід Ворона забрав її тоді сюда. Після того як уже, уже помер її там нема шо робить, і тоді як привіз. Так того дня, як його виносили подпівали в церкві, і виносили із церкви уже по … 15 умер, а це 16 лютого. В цю пору вітає ма… саней із, які по путі всіх попів знищували, убивали. У Недригайливі убили лікаря і влетіли в Степовку, шоб убить і мого дєдушку, але ж він… його виносив він помер своєю смертю. Він був дуже добрий роз… роз… розвозив бідним вдовам та всим оце подарунки, гостинці на святки, в общем дуже щедрий він був. І господар допустив, шоб він… його вбили він за умер своєю смертю. Бабушка приїхала з трьома дітьми сюди в Недригайлів, ну після цього вона, як тут вони жили. Ага, до Валер’яна тут оце це шо він у Мазепи ж купив, дєдушка ще був живий прадє, прадєд мій ще тоді жив. Я не знаю в якому році він умер, бо як тоді так при… ну, прижимали за цих священників, шо не можна було… їх боялися потомушо боялися шо накажуть. І так тоді мама моя встроїлася на роботу у закриту столову була для, для начальства.

Це в якому році?

У три… трицатому, ну підожди ще… ага, тоді приїхав із Волги, приїхав батько мій Новіков Іван Олексійович, до сестри Шишканової вона. Вони навпроти там жили, де січась осьо батюшка наш. А то тоже ви не знаїте, раз ви не Недригайлівські. Це якби у … Приїхав Новіков, ну там була голодовка в Росії, а його старша сестра вийшла заміж за Шишканова, і він приїхав на Україну до … Ну і це двадцять другому, першому… другому році шото так, ну тоді… А тут же ш, моя мама дуже красива була і вобщем вони поженилися, шо він став того я Новікова. Чого як я розписувалася із своїм чоловіком, так мені захотілося остатися на своїй фамілії і я осталася. А вони у мене всі Васильківські, а я Новікова. Ага, тоді і він був міліціонером на роботу у міліцію устроївся бо він же…

Ваш тато?

Тато. І його послали в Лютеньку Полтавської області, банди там були на ті раз у міліції. А тоді Совєцка власть прям готувала спеціалістов нада для страни. І його забрали в інстітут, поступні іспити, за один місяць їх там підготували. Скільки він класів кончив я не знаю чи 7, чи 4, тоді за десятку і говорить не можна було. І вінннн, його взяли в інстітут Лєсотєхнічєскій інстітут в Київі, в тридцатом году нас тоді, раз його забрали в інстітут … Дед мій дядя Валер’ян забірає нас, маму і нас двоє в мене сестричка єсть Галя і ще вона тоже жива з 26 року її 94 в цьому році буде. І забирають нас сюди в Недригайлів.

А звідки забирає?

Із Лютеньки, там де він був міліціонером, а його ш же забрали в Києв учиться, а ми ж шо.

І народилися Ви тоже в тих Лютеньках?

Нєт.

Тут у Недригайлеві?

Я ж у Недригайлеві. Ми… він же тут пожинился, ми… тут я тут народилася. Ми жили, а тоді його… Він був у міліції його не послали із Недригайлова в Лютеньку. І аттуда як його вже забрали вчиться і в 30 году він кончив інстітут цей. А тоді там найшлась одна на 10 год молодша жіночка яка його прибрала, а він сказав… і він остав нас оставив. І ми осталися так і жили у свого у брата маминого … дяді. У 30 році пос… його забрав у 30 році вже минуло 5 років.

А тут у 33-му голодовка, ну я повню ще як приходили люди просили христа раді шо нєбуть, а шо ж ми можем дать, тоже. Но так як моя мама працювала поваром у закритій столові, то вона нам кожен день приносила глечик із супом. Вона ж це їду ж приносе і багатьом вона викидала на помойку та кашу, а люди приходили, шо тіки могла. Її багато згадує тепер людей, яка вона була добра. Тоді, а бабушка сказала моя, Шура… її звати Олександра, як хочеш живи, а дітей учить треба дітей, шо б ти учила їх, шо б ни… шо б ни, заміж не виходь її за заміж могли взять. Вона була молода й красива, але ж ти тоді будеш няньчить дітей, ти не зможеш учить своїх. І да ще шо, і приходили люди ото просили. Дєд Валер’ян, оце він був мій хрещений батько мені, повню шо иии, шо кукурузу ото руба трошечки. Тоді там у Харькові був… жила Павло і тьотя Тоня – це брат і сестра. Вони нам трошки помагали шо нібуть прислали з того, і ото пикли такі оладки якісь, щоб ирошки водички добавити, і всьо шо тіки могли, цвіти із окації їли і все шо подобне таке. І таким путьом ми осталися всі живі, усі ніхто не помер. Дєд Валер’ян був пухлий казала мама, шо каже він каже найменше потомушо мужики, а їсти пошти нічого. І отаким путьом ми … пам’ятаю, як приходили просили а шо ж ми можемо дамо, як ми самі ледве-ледве витягали.

А для кого була ця столова закрита в якій мамі в якій мама працювала, хто там харчувався?

Те начальство, яке прислало Совєцкий союз для в Недригайлов. З рештою власть помінялася тож була, то власть уже Совєцка стала. Стали на завод строїли завод сушильний в нас… Тоді транспорта, такої ж дороги не було як зараз. Так вони… Сула була полноводна і вони по Сулі всі стройматеріали і… і…(дивиться в ліву сторону)

Це наш колега.

Лісоматєріали, і цемент, і в общем кирпич, все на баржах привозили строїли завод, построїли завод сушильний. А в 50-х годах уже робили його концервний, бо у нас був такий Андрій Іванович Буднік, який дуже-дуже був грамотний. Колись не був урожай на картошку, з Москви приїхали забрали всю картошку шо должни ми со… А каже шо ж як і ще такий буде урожай не урожай, і треба зробить документацію зробили консервному, шо тоді ми уже консервірували огірки, помідори, а потім уже й м’ясо. А сушили картошку, буряк, цибулю, часник все це і для армії, і для тюрми. Бо ми сортірували не качествєно в тюрму отправляли сушо… там з призенками якимись, а те на сєвєр і там армію кормили картошкою сушоною, оце сушильний завод такий був у нас.

У вас виходить в сім’ї було двоє Ви і сестра?

Да. І мама осьо ж, ну тоді…

А чи приходили до вас додому якісь люди, чи відбирали продукти?

 Нууу, в нас такого нічого не було потомушо ми ж оце, я ж кажу шо…

Не розкуркулювали Вас, а в селі людей розкуркулювали?

Ну як звичайно розкуркулювали. Мій чоловік навєрно Іван Александрович шо в мене он фотографія шо, так в його он через сосну там(показує лівою рукою вперед), і хати сєйчас половина є старої хати. Так де така хата шо багато вікон і на полах особено яких шо пол єсть, так всіх цих розкуркулювали, забірали для того шоб начальство, яке прислане було з Києва … партійне їм це треба дать квартиру. Одні повтікали із двухитажок там два що в центрі є то є тепер для осасула ии ресторан там, тут був дом були такі будинки. Так вони повтікали хто утік, а хто остався от і їм же їх треба було дать жильйо і готувать. Я знаю шо вона була… і казала шо закрита столова, потомушо не всі там сюди ходили у скільки можна було, я не знаю скільки.

А багато людей тоді померло?

Як це, я ж не знаю скіки, бо я ж іще мені було тіки восім років.

Нє, ну можлива Ви бачили там коли десь були на вулиці, можливо бачили людей які лежали десь під тинами, чи на вулиці. Можливо тоді їх десь забирали?

Ні.

Такого ви не бачили?

Такого я не бачила. Може і було но я ж дитина була, дуже ш я не ходила шо то. Знаю тіки шо приходили це я знаю шо приходили, просили я це… я бачила і уходили от. По-моєму не знаю чи мама казала, чи нє шо хтось і впав колись шо не встав ну… ну, не дуже пам’ятаю, оце я знаю.

А знаєте що таке «закон про п’ять колосків»? 

Які?

«Закон про п’ять колосків»

А це за шо, за шо засужували?

Да-да розкажіть нам.

Ні, я такого закона… тоже не знаю шо.

Нууу, а чи було таке шо до прикладу діти, можливо ви ходили на поле збирати колоски, але цього не можна було робити. Не збирали на полі колосків?

(задумалася) Ми ніби, я ми не збирали, бо я ше тоді в перший клас, посилала таких маленьких ще не посилали, може й посилали хто більший. Я знаю тіки шо жалувалися, шо приходили забірали усе забірали, де куди не заховаїш вони повітягували, і забірали там … хоч там квасоля там, чи пшонца чи де заховали і забірали все.

Ви вже в 32 пішли до школи?

Так в 7 років я пішла до школи.

А було багато дітей тоді у школі, ходили до школи?

Да, дітей же тоді було багато.

А їсти вам там давали у школі?

Ні.

Їсти не давали.

Які ж ї де які ж ї де яка ж їда. Ніхто ж тоді в школі даже розговора. Я тут закончила 7 класів в 38 році і зовсім не давали, і тоді не давали пфсля вже голодовки ніхто не давав.

А діти всі одного віку були у школі, у класі у Вас?

Да, одного усі … дітей тоді багато було, о то вже хто повмирав, а хто, хто… хто остався так я знаю шо були у нас.

А оце з 32 по 33 рік, наступний рік теж усі діти прийшли, ніхто не помер? Ну в наступному навчальному році це ж 32 перший клас у вас був, а в 33?

 Ні, ні, ні нічого.

Ніхто не повмирав?

Всі прийшли, чи Ви не пам’ятаєте?

Я, перший і другий рік училася в Недригайлові, а в третьому класі я, мене забрала тьотя Тоня, мамина сестра в Харьков. Вона каже тобі трудно і забрала мене, я там в десятій школі вчилася в третьому класі. Я була при откритії цього пам’ятника харьковського… шо зараз на найкращий він щитається, був називався постошева … сад постошева Шевченка в Харькові, а тоді Постошева називався, на откритії була. Тьотя Тоня моя робила в тєхнікумі лаборантом і я тоді у з 38 році, я поступила в цей технікум учітся, і тридцять восьми тридцять дев’ятому, в 39 мені було сім чітирнадцить років, тоді після 7 класу приймали в технікум.

А скажіть будь-ласка, вибачте, переб’ю Вас, можливо пам’ятаєте хто жив із Вами по-сусідстві, чи не забирали…, можливо Ви із дітьми гралися з їхніми, чи розкуркулювали їх?

Коло нас жили Івницькі, і одна з них тьотя Льоля була невісткой, так їх тоже забрали хату. Їх вигнали, щитай дали їм щось таке кудись там повез забрали …

А хто їх вигнав?

Ну хто, власть совєцка, хто? хто виганяє, а мого цього, цього дєда Валер’яна, шо сєйчас я кажу, там фотографії єсть, осьо прапрадєда, прадєда моєго, так… видали і отут вот поселили учителів … начальство якесь пос…, а йому дали хату аж туди де церква, туди на Полтавську, на Саквуниху. На Полтаву туди, як їхать. Бо там дали хатинку таку погану-погану, тоже вирядили когось і там було вже. А … жили тут. Тут було 5 комнат, де це я кажу дєдушка сюди приїхав, бабушкі пожинилися і ото вона тоді, вже як а 38, а тодіж моя мама, як робила у … у цій столові так з зала залазилася солітер, бо вона ж м’ясо те пробувала на соль, і попала видно ж … яйце те, шо тоді вона заболіла, а не було … не було … того … не аналізів неяких взяти … лежала вона у Вільшані, больниці в нас не було, і у Ромнах, і вже він висосав так шо вона … Приїхала тьотя Тоня з Харькова забірать, а вони кажуть зачєм забіраєш живой труп, маму… Вона взяла в Харьков її, і там оприділили шо в неї солітер, 8 метрів було, начали її травить, а він … А трать не можна потомушо організм слабий треба підкормить їх, і її, і його, усіх. Бо для того шоб видержав організм яд, той шо буде травить той солітер … Він вийшов 8 метрів, а голова осталася, прийшлось ще раз давать їй, і оце треба було підкрепить, підгодувать усе. І не лигально це ж вона не приписана там і без направлєнія, а такі поправилася.

Це в якому році було? 

Тридцять … п’ятому шостому.

А де сестра працює мамина? 

В тєхнікумі, лаборантом. В машиностроітєльний, він був єврєйскій, а в 37 році єврейські школи закриті. І наш курс був третій, третій рускій тіки 2 курси євреїв, а 2 в нас за зай зайцев, … шнейдер всі в нас євреї такі були, і там я вчилася. Так школа ж по-украінські, а по… російською був, то трудно було, но все ж таки мені не трудно було, в мене ж батько росіян, так я… вміла говорить мені однаково шо російською, шо українською мовою.

А скажіть, будь ласка, в 32-33-му роках люди помагали один одному? Ну тобто, були ж такі, які жили багатше, які жили бідніше, чи підтримували один одного?

Я не скажу, бо я ж тоді не сильно була, ну як же я знаю.

Ну можливо по-сусідстві були якісь такі випадки?

По-сусідцкі були, так ніхто ж роз розкулачили, а більщ нікого там. Оце ж у центрі ми були, оце де сійчас … Оті дом двух етажний і це все це був наш город, сад. Усе я повню як, як його знищували, як копали … траншеї, і спилювали груші, і все а і тепер построїли ті там дома, а це був там були.

Це той шо Мазепи був, да?

Да, да-да це шо прадєд мій держав, він же був землеміром в … в Недригайлеві. Знаю тільки бабушка Вселовна казала, по радіо передають шо ми не сильні, ми не іст… вона каже шо … шо Бога немає, бо опіум шо це той, а вона каже це не правда Бог єсть і своїх примєрах свого … із своєї жизні розказувала, як у … доказувала мені, шо я повірила, і стала я, вірила у шо бог єсть. І тоді, і це мене держало може й зараз держе, потомушо я молюся за всіх, вона мені передала любов к богу, увєрена була, і я не можу нічого ізмінить. Вона сказала шо три вєщі… «человєк должин, должин знать любіть значіть нільзя ізмінять свойо ім’я котороє тєбє далі, вєру которою которою тєбя крістілі, і родіну в которой ти роділся, етого нільзя, ето нє простітєльний грєх».

Скажіть будь ласка, а чи знаєте ви, що таке «Торгсін»?

Шо?

«Торгсін», чи знаєте таке?

Знаю.

Шо це таке, розкажіть нам?

Знаю, я тобі розкажу. Як забрала мене тьотя Тоня в Харьков, і ми ходили в «Торгсін» мінять сєрєбряниє ложкі на крупу на на всьо, і на одну копійку мені дали канфет. І я з нею була в Харькаві, в том магазіні нава… «Торгсін» знає в цьом… «Торгсін» вона, вона йшла і … мене взяла, я ж не остануся сама, мені було 10 год тоді от. Так в «Торгсінах» я була і міняли даже, ми своє серебро давали, в нас же було серебро, потомушо духовного сословя. В нас же була б батюшка був в Штеповкі і …, а тоді ж ми сюди перейшли ни… з проста ж шо нема нічого.

Тобто Ви не один раз ходили туди, чи один? В той «Торгсін», в той магазин один раз ходили, чи не один?

Один, потомушо, а шо ти понесеш туди, однисеш серебрані ложки, а другі же нема. Канєшно один раз, ну дєло в том шо була я в «Торгсіні», в Харькові.

А чи багато тоді таких людей там було, чи була велика черга, чи взагалі вона була, чи не було?

Ні, черги не було.

Тобто людей не багато було там?

Людей не багато … вони знають і уходять зразу. Ну взяли там продукти якісь і шо, я знаю шо копійка оставалася так мені дали канфети, оце я повнила (сміється).

 Ukrainer: Ааа, а взагалі, шо було в цьому «Торгсіні»?

Все, все.

Ukrainer: Все, угу…

Все було.

Ukrainer: угу.

Все шо треба шо шо треба, шо може тей було, потомушо ми ж несли хто золото, хто серебро. В нас були серебрані ложки, я знаю шо ми, ми односили для того шоб поміняли на продукти, на якусь там крупушку, шось таке тьотя Тоня брала.

Оце ви кажете шо були ну з релігійної сім’ї, а чи не небуло гоніння на релігію, на вашу сімю?

Як то не було, було. Оце у Харьков поїхав Павлік Павел і то Антоніна двоє. І дядя Павлік хотів поступить учиться, так не міг поступить, бо зразу хто твій батько був, учитель, вони дають сюди заявку, а він же учитель був священник, і його не принімають. Було гонинння таке, і ше і… заставляли отказуваця од од матері … пічатать шо в газеті, шо він отказуєця за то шо була матушка.

Ваш брат … це брат, це хто це? Кого це заставляли отказуватися?

Бабушку мою.

Бабушку от батька, отказуваться, правильно?

Ну да … да, нє … шо…

Ну да батько … священник же був, і баба ма … бабушка Татьяна Львовна, була матушка щитай, так оце треба отказатися от матері за того шо вона була свя матушкой за то, бо бога немає,а а ви вірите в бога.

То вона не пичатала в газеті, цю свою статтю, заявку?

Ну й вона не печатала, ні канєшно не печатала, а предлагали, знаю шо предлагали.

Дивіться, тоді в 32-33-му роках тут церква була в Недригайливі, так?

Так, її в 34 році, вже при мені, я повню, як її розбірали.

Розкажіть нам.

Розбірали, як її роз… знімали. Тут був колокол, шо як вітер в Ромни, так … чуть не до Ромна сплав такий хароший був з серебром. І от не знаю, де він є, потомушо як от тепер уже після войни, була церква в в той, там це шо на вигоні. На вигоні церква в нас єсть, в 13 году построїли, і із калуга, із либидина їй. Вона вийшла сюди заміж, так вона встроїла там в церкві це тут щатаєця нова, вона красна із красного кірпіча. А тут була біла церква по… Ніколаєвська казали, шо бабушка водила мене, так оцю, як розібрали. Построї построїли адміністрат оце де адміністаце де сейчас стоіт, там же і ті … ви бачили як проїжали.

Це в три, 34 році, не в 33-му, а саме в 34-му її повністю розібрали?

Да.

А хто, хто це робив?

Власть заставляли.

Заставляла влада людей?

А як же, влада людей заставляла.  Я не знаю чи хто у церкві, у Лебедин напрімер … там є на … церква деревяна зелена, так розібрали половину, а тоді хтось убився, упав і вони не стали, так половина і осталася, і зараз є. Бо у мене невістка з Лебедина, понімаєш, от а…

А можливо Ви чули про випадки канібалізму, не чули такого? Можливо мама розповідала, чи тут в Недригайлові було? Людоїдство, не їли?

Ні, ні-ні, такого в нас не було, нечула я такого.

А чи знаєте Ви, що таке «Чорні дошки»?

Ні. Шо це таке?

Не заносили села на «Чорні дошки»?

Ні, а шо це таке?

А скажіть, будь ласка, тоді можна було говорити про Голодомор, в ті роки?

Ні, канєшно не можна було, ніхто… і не дозволяли. Я тіки знаю шо у тридцять … як я вернулася з Харьков в четвертий клас четвертий, п’ятий, шостий, сьомий. Так у нас у тридцять мабуть п’ятому Майборода був присланий дуже хароший вчитель директор школи, і його забрали, забрали і… не вернувся він. Ось за тоді Єжов підбирав оті начальство, так багато людей забірали це я повню. Знаю бо його дочка зо мною в один клас ходила, Валя, і … батько так і не вернувся. Забрали його на, на… північ заслали.

А за шо?

А за шо, за те шо він директор був, всіх розумних людей забірали, як розумний, так і треба убрать його. Шоб не був роз, шоб не був розумний.

Шоб не підбурював можливо людей?

Можливо, можливо і таке.

А скажіть, будь ласка, окрім того що, як власне Ви ще виживали під час Голодомору, окрім того що мама приносила вам їжу зі столови?

Я ж кажу шо з Харькова мене оце тьотя дядя Павлік і тьотя Тоня трошечки помагали … шо якусь там мукички. Шоб стакан муки купиш на базарі, і добавляєш у осі у цю зелень усю, шоб була ліпьошка, шоб вона держалась, ото таке.

А вони не розповідали у Харькові не було такого Голодомору, про вони не розповідали, чи був та Голодомор?

Ні, я н не знаю, не по. Я знаю шо тут чучуть вони помагали і мама і а… оце ж цей дядя Валер’ян, так цей … собірав цвіти із акації, і з кукуризу там шо шо мо, шо сєдобне те й брали.

А оце у школі, як ви пішли, да, про релігію вам шось казали, розказували шось про релігію?

Ну а як же ш, казали шо це опіум, шо це …

Бога немає, і наче най со весь час каждий тепер по радіо, як зовсім друга пере другі передачі, і це як за дітьми треба … з дітьми, як треба говорить і все, а тоді тільки про це й казали шо … Про філософію, про Карла Маркса й Енгельса воті, оті д диктували, та … шо бога немає.

А свята дозволяли, там паску відзначати?

Ні, ніхто не дозволяв, яка ж паска, які ж свята. Ми самі празднували, самі пикли пиріжечки, які тільки могли, не в саму. В голодомор то не було, а в оті вже роки в тридцять п’ятий, шостий, сьомий, восьмий. Всігда знаю на Різдво, ми … на санчатах зук катаємся, а п пиріжечки пичуть. Доставали муки, і пикли пиріжечки, і… на Паску пикли з пасочки, і красили яєчка все.

Чи дозволяли яйця красити, нічого не казали за яйця?

Красити…. забороняли, не можна було, як хто оце узнає школа так і витяг на конверт, і там їх і… ну лають їх за те шо шо та й можуть і якшо комсомолець викинуть із комсомольця. Якшо піонер, то з піонерів виключать за те шо паски красить, яйця красить.

А як вони узнавали?

Ну якшо узнають, якшо хто на кого донесе.

А під час Голодомору в 32-33-му були доноси, люди один на одного доносили?

Так … кому доно… доносить, як вони єлі ходили.

Ну можлива там сусід на сусіда, там десь в когось шось було заховане?

 Я тобі кажу, шо ми жили так шо у нас не було таких сусідів. Це в центі я жила, якби це я на вулиці десь отут жила то між людьми, а ми жили там.

Ну можливо де чули?

Там де , де той, де січас краєзнавчий наш музей, а потому шо ж після його зробили кінотеатр, як уже забрали в нас, а тепер … там розвалилося все, так загородили, музей зробили.

Так це в вашому будинку музей?

Так, так.

Ага, то це будинок Мазепи зараз музеєм є?

Так, так. У Мазепи будто би мій прадєд купував, то Мазепа тут жив.

Тобто в вашому будинку зараз музей?

Ма, я зараз, зараз я не знаю де музей, зараз ні.

Ні?

А був, сначала со, со… як він тільки спіл сотворився, так був оце тут, як у уїжаєш, як виїжаєш січатак по цю сторону Зарудька називається. А тут навпротів загорожено сійчас о, коло двухетажних домів, оту отут був будинок Мазепи і отут ми жили.

А скажіть, будь ласка, а ви знаєте що таке жорна?

Шо?

Жорна. Що таке жорна?

Знаю, жорна це камні терти тако (показує руками) … муку робили ми собі.

А у вас вони були? Да?

У людей були, а ми ходили до людей. У нас ми не було, а я знаю шо ми ходили … якшо достанем пшениці або там, чи жита шо… яку крупу, так на жорнах мололи. І ступи, ті шо товкли пшоно, оце тоже до людей ходили, як ступа со… пша, просо насиплеш, а тоді ногою треба так шо, той шоб товклося поки обіб’ється. Пшоно, а тоді сіяли дома, кожен сіяв пшо… просо, робили пшоно самі, не було, рис це було … розкош, це як привезуть воно дорогий був рис. Рису пошти тоді не було, а пшоно, ну зато люди здоровіші були, потому шо пшоно дуже корисне для організма.

А це ж коли ходили, Ви кажете шо ходили до інших людей в кого були жорна, це ж мабуть  потрібно було робити десь ввечері, щоб ніхто не знав і не бачив. Да, приховано?

Ні-ні, робили це в тоді вже після, не во время Голодомора.

А це не, не під час Голодомору. Це вже пізніше?

Да-да пізніше, і перед войною, у войну оце це все жорна…

А скажіть, скажіть, будь ласка, Ви розповідали своїм дітям, онукам про Голодомор?

Вони тепер такі розумні, шо не хотіть слухать. Вони кажуть ми тепер по інтер… все знаєм, і нам баб ушка нічого не треба розказувать.

Але, як Ви гадаєте, вони повинні знати, от була справді така трагедія, люди помирали, не мали що їсти?

Я говорила, я розказувала ,так шо толку з того, ми чули уже, бо це… я ж багато років уже живу (сміється).

Ну у Вас же сімейна своя історія є, не питали у вас, а як у вас бабусю було, чи Ви пережили Голодомор, чи ні? Не запитували, не цікавилися онуки?

Ні, тепер не цікавляця, вони не знають шо таке Голодомор, і не знають (сміється) ні, у нас же Голодомор ще був другий у 46 році у 47, тоді не.. не вродило, отоді був ще голод, так тоді тоже ходили. У нас, у нас ніхто не вмер на заводі, а люди по-селах повмирали приходили. Бо ми картошку сушили, і отой жом з картошки шо … як сушать тай цей миєця, а потім іде на такий торанспортьор шо обдираєця-обдираєця, а тоді картошку ми берем руками і ви оті глазки вико потомушо там яд. Ми, всі жінки стоять на транспортьорі, так оцей обдіраєця і оцей жом зараз викидають свиням варить. А тоді ми брали у сумочку, для того шоб с спикти пи ліпьошку.

А скажіть, будь ласка, як Ви вважаєте, Голодомор 32-33-го, це штучне чи природне явище?

Штучне.

А чому?

Ну потому шо урожай був, а забрали, забрали вони ж пріходять  забірають, вибірають. Де там це було, це б чи по приказу Сталіна, чи я не знаю, чи хто там, хто там хотів, хотіли унічтожіть Україну, і вони ото таким путьом, так оце з Криму вони виселять. Чи … Чичню тоже, бо я була у Казахстані, так і з чи… із того … із Чичні там всі були взаслані. Так там менше, а Україну не вдалося шо не получилось, а хотіли. Я щитаю шо вони, це сознатєльно було.

Щоб винищити націю і людей. Є ще в когось питання?

Ukrainer: А скажітє, а чи знали Ви якихось активістів, які саме ходили по-людях 32-33-му роках?

Знали.

Ukrainer: Ага, а можете розказати про цих людей?

Ну шо, їх уже немає звичайно, бо я ж тоді дитина була, а їх уже нема. Кіріченко у нас там … на цій вулиці живе, і там … ще там другі ходили. Вони так і жили … їх же правітєльство послало їх, їх підтримувало, а… а ми знали, ну так шо шо ми знали, знали тай усе.

Кириченко, а як було звати?

Я й забула, як же його звать, Федосьою його дочка була, а… Кіріченко знаю шо …

Ukrainer: Аааа, а як взагалі скажіть, ну люди якось були ображені на цих людей, на активістів, якось ну як був …, як вони контактували з ними? Була серед людей, якась образа на активістів, там під час того, як вони забирали, і після?

Ну харашо, так як була… так шо зробиш, а шо, хто тобі шо поможе, була так шо, була тай усе, хто ж поможе. Його їх власть підтримує, а людям хоч кажи, хоч не кажи.

А можливо уже потім, після того, як пройшов Голодомор там пройшло 10, 20, 30 років? Можливо, можливо хтось комусь помститися хотів?

Може, може були такі, так тоді ж тоді бачиш як тоді можна було донести і по словам тебе уже накажуть.

Тобто…

До 37-38-мих роках, то це їх їжові рукавиці були, тоді як ото… я ж кажу усіх розумних людей старали…

Оце той, бо моєї, моєї тьоті брат… її чоловіка був у Києві, Олексієнко. А його жінка була активістка і їх послали на Сєвєр … і заслали, а за шо? не за шо, за шо? за те шо вони співали. Ну знаю, шо його Олексіїнка того не брата не було, того шо його заслали.

Не повернулися вони?

Ні, ні може й повернулися вті, я не знаю… поки він був живий казав шо ні. Мабуть, вже не повернулися, бо він би сказав, шо якби було.

А скажіть, будь ласка, ще раз як звали тата, прізвища, ім’я, по-батькові, рік народження, і також маму, як звали, прізвища, ім’я, по-батькові і рік народження.

Кого моїх?

Так, ваших батьків маму і тата.

Моя мама родилася … 29 травня 1905 року, а батько сьомого липна на Івана Крістітєля 1902 року. Оце він з Волги, я ж кажу з Волги приїхали, оце в мене синочок там такий (сміється) бурлак.

А звали ще як їх маму і тата?

Звали як батьків, маму як звали?

Мама Алєксандра Георгієвна Свужа, бабушка Шура, мама Шура була.

І призвіще?

Столяревська, це б Столяревський це й батько війни …Так дикаря тут розстріляли, а … в Штеповкі він умер, оце я казала своєму батюшкі шоб «Ви поминайте оцього дикаря», бо я знаю коли він умер. Бо він умер тоді як, як мо… дєдушку хоронили значіть, а це було 16 лютого, бо 15 він умер, а 16 його оспівали його у, у Штеповкі.

А тата Новіков Іван?

Олексійович.

А, батько ото як поїхав навчатися в ту школу міліції, чи там академії міліції більше не повернувся?

Нєт, він же закончив інститут лісотєхнічєскій його послали, його послали в Новгород-Сіверський. Там не знаю, чи дирек…, чи нач… замістітєль, чи лісником. А тоді як була война, він з сімйою виїжав у Росію, у то ну совєцкий союз … по-моєму Оренбурська область була, а вже як вернувся… Був він раняний.

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

 

1. Дата запису: 21 липня 2020 року;
2. Місце запису: село Коровинці Роменського району Сумської області;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна завідувач Інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Коваленко Марфа Данилівна, 22 червня 1926 р.н., народилася в селі Костянтинів Курманівської волості (нині Недригайлівський район) Чернігівської області (нині Сумської області);
5. Розшифровка запису: Софія Базько ;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Костянтинів Курманівської волості (нині Недригайлівський район) Чернігівської області (нині Сумської області).

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати? Ваше ім’я і прізвище?

Ммггг… Марфа Даниловна Коваленко.

Якого року Ви народження?

22 червня 26-го року.

А де Ви народилися?

В селі Костянтинів.

Костянтинів якого району, якої області?

Тоді були … Курманівської волості і Чернігівського району в мене в першому свідоцтві про народження.

Чернігівського району Чернігівської області?

Нє, нє, нєєє…

Нє?

Нє, район не Чернігівської, тоді я ще не знаю який район був. А так казали волость та Черніі… ой Курманівська. Ну вопшем це ж Сумська область утворилася в 39-му році

Да. А до цього?

А до цього ми були, оця територія, (показує руками) Чернігівської області.

Чернігівської області. А Ви можете сказати, Голодомор Ви так само пережили в тому селі, більше не переїжали під час Голодомору?

Да, да, дааа, в тому селі в Костянтинтинові.

В Костинтинові. А розкажіть, будь ласка, про свою родину, про своїх батьків як їх було звати, якого року народження вони були?

Ну як… жила я в сім`ї… дід – це самий основний був – Коваленко Яким Семенович.

А якого року народження дід?

Семидисятого, 1870-го.

Хто ще був?

Батько – Каваленко Данило Якимович.

А він якого року народження?

1895-го 28 грудня, то за два дні чи три дні йому на… по… (запинається) йому год. Мати, мати – Коваленко Мокрина Гнатовна.

Вона якого року народження пам’ятаєте?

Дев’яносто шостого.

Тисяча вісімсот дев’яносто шостого?

Ага.

Крім Вас діти ще були в родині?

Булиии.

Хто це були?

Братік, братік, нема вже його, Коваленко Хфедір Данилович.

Якого року народження?

П’ятнадцятого року

Тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого?

Да, п’ятнадцятого травня.

Був тільки брат?

Був іще один брат сімнадцятого року, той дитям умер, із скарлатини, а я вже ото….

І коли він умер цей брат?

У год.

У год вісімнадцятого року виходить, да?

Да.

А як його звали?

Олексій.

Олексій. Це вас було троє дітей, да?

Троєєє….

А можете розказати про родину Ваших батьків, чим займалися?

Ну як чим? в Костянтинові може чули, церкву ремонтували. Там послідній граф жив, Хвощинський… та й до того граф Головкін, ну вопшем так можна брехати вам багато? Люди хороші казали костянтинівці, я їх не помню, но Головкін… цей… ну..як його…мммм…слово вискочило з пам’яті. Перший пам’ятник у Куляшіві мамонту оце наш граф, той як його, да….. Асигнував. Вивіз скилет у Харків, у Куляшівці поставлений перший пам’ятний мамонта у світі був. Оце дід робив у цій якономії вона на валу…у горі, а ми внизу ну, ну, нуууу метрів може до ста і більше.

Це дід робив цей пам’ятник?

Ні, це мій дід був там ну як…наймитом, робочим.

Робочим у цього Головкіна?

Ні, не в Головкіна, а вже у Хвощинського – це я далеко на перед заїхала (показує рукою). У Хвощинського, ага… Землі не було, сім`ї тоді мммм багато дітей було, дід передостанній, передостанній, ага… Ну батько, батько.

А господарство якесь було у Вашого батька, вони жили разом?

Ага ну в діда ж яке ж господарство, ну вроді ж конячина, мабуть, ж була, і корова була. І ото ж двоє дітей було мій батько і його сестричка на восім год менша.

Город, мабуть, був, якась земля була?

Землі в полі не було бо він як… ну, робочим – батрак, а коло хати була земля.

А от коли почався організовуватися колгосп у селі, як це відбувалося? Чи приходили щось забирали, чи не забирали…?

Батько мій у батраках, ходив у церковно-приходську школу, в церковно-приходську школу трьохкласну, і до колективізації робив хфельшерок воці лікарні (показує рукою праворуч в сторону дороги).

Батько робив фельдшером в лікарні?

Да.

А коли почалася оце колективізація?

Ну оце ж коли почалася колективізація, ну я під стіл пішки ходила, хммммм (посміхається), ага. Помню, помню як писали, шо радянська влада началася в сімнадцятому році, но в нашому селі вона десь в двадцятих двадцять перших, це так я зараз думаю началася. Ага, ну як… Батько тут робив (знову показує на те ж місце в сторону дороги), мати дома, мати дома, діти ж… і ще ж сестричка його маленька осталася, баба скоропостижно вмерла. Ага.  Голодовку я ж тоже помню. Ну як помню, не дуже ж повню, но повню. Пишуть, або ж й зараз кажуть «Голодомор 32-33 рік», у моїй пам’ять остався тільки 33. Тоді ще я можу була несвідома, може я була несвідома, но, но… Ще як зімою як трудненько складно було, но у погребі картопля була, був буряк, ну капуста в діжці, огірок, там… ну таке було, таке було. А вже весною тоді відчувався краще ну чим харчувалися? Чим харчувалися, оце ж цими продуктами харчувалися. Ага.

А дивіться, оце Ви кажете, що осталися якісь продукти у Вас у погребі, а чи не пам`ятаєте Ви, чи не приходили, чи не забирали нічого?

Так оце ж я дойду до цього, дойду до цього. Зімою. Ходили якісь бригади. Ну братік учився уже в Ромнах у школі механізації, так називалася, теперішній механтехнікум. Школа механізації. Батько отут робив знову показує рукою на те ж місце в сторону дороги) і оце перший будинок отам квартіра була батькова. Мати більшість тут була. Братік отой шо ж із нами був, старший, між мною і батькова сестра. Він все казав до кінця днів своїх, шо він приніс їм шкарлатину. У всіх стопроцентна смертность тоді була, ну після цієї хвороби, після цієї хвороби. Ну а з дідом більшість була там в Костянтинові, я сюди не хотіла і брат сюди ходив в коровинську школу.

А батько приїхав у Коровинці робить фельдшером, да? Лікарем?

Да, да.

Да. Тоїсть виходить, шо Ви осталися в Костянтинові з дідом…

Ні, ні, батьки були чуть не каждий день

В Костянтинові, да?

В Костянтинові.

 А він Костянтинів не далеко десь тут?

Ну спідометр показував сім кілометрів у двір лікарні і двір додому.

Тобто, батько приїхав сюди і жив на цьому подворищі, де Ви зараз?

Не на цьому, ні (тупцює палице по землі). Це дворище було одного багатого чоловіка. Другий хфельдшер який приїхав в труш отам пристав (показує палицею в той бік) в прийми, у прийми. Ага. Ну шо я ше хочу сказать за зіму, ну чи тридцять другого, чи тридять третього року, коли це було… чи тридцять другого, чи на початку тридцять третього. Прийшла до нас бригада, це вони ходили по селу. Прийшла бригада охоронець он у мене лежить (показує на собаку) і так і тоді охоронець був (посміхається) таки самий тільки сірий дужче похожий на вовка. Ага. Гавка собака, а вже зіма холодно, ну дід же поки… а батько і мати сюди пішла, ну вопшем батьків не було нікого вдома, ті померли сестричка вмерла батькова, і мій братік.

От скарлатини обоє померли?

Обоє. А він біткався, шо й мені приніс. Ага. Ну це я пізніше дойду. Той, як його… поки дід мене вдів вийшли на двір вони по двору ходять там стільки, я одного – недалекий сусіда, тільки знала, тих хто вони я не знала, ну не взнала або… не знала!

Може й вони не місцеві були?

Нє місцеві, всі костянтоновські, всі костянтинівці. «Шо таке?» «Прив’яжи собаку» – кажуть дідові. Собака прив’язана. А прив’язана собака так як ото в мене (знову показує на будку із собакою) коло кУрника, а то коло сарая, де корова була в сараї. Собака прив’язана. Ну так їм в сарай треба. Дід прийшов, собака ходила по цепові (показує) на гвіздочок накинув цеп. У сарай зайшли одв`язують корову і забірають. Шо там дід їм сказав… А батькові сказано, йшли люди костянтинівські сюди в Коровинці, прийшли й сказали «Ми не заходили, ну так кричала твоя дитина, шо не можна було зрозуміть ми не заходили і швидко ж пішли на Коровинці» на Коровинці. Значить ото вони забрали корову. А чого я кричала, отой ше шо ж його знала я рижий Василь, рижий Василь, ну риже волосся і Василь звали, недалекий сусіда, штурнув діда чи він… бив чи не бив, я цього… а штурнув і дід упав і ото я начала кричать. Батько кидав все запряга коней тут (показує знову на дорогу) коні і бики були, ага і їде. Вже коли батько і мати приїхали, так той як його… ну я в хаті була пороздівувані ми з дідом. Може це я лишнє кажу?

Ні, ні, нє (хором відповідає знімальна команда) розказуйте все дуже цікаво, детально цікаво.

Ага. Ммм…. Ну… той…. «Чого ти…», «Чого ти кричала?» батько мене питає «А Василь рижий бив діда», «А за що діда бив?» (муха дзенчить поруч і собаки на вулиці гавкають) звертався батько зразу до мене (руку кладе собі на груди), а не до діда. «А за шо діда бив, а чого ти кричала?» «Ну ото ж шо діда бив» Ага, а корову забрали. Ну нас батько вспокоїв. Мати осталася, батько тими кіньми лікарськими поїхав у Недригайлів, у Недригайлів. Ну як, центральна лікарня щиталася роменська тоді, а тут…. Бо у Недригайлові було шось… (махає рукою) шось було тоже. Главний врач. Питає «На якому основанії забрали в мене корову?» «Як забрали?» «Ну хто його зна, забрали і все. Я приїхав мені сказали, дитина кричить…» ну шо там рішалося не знаю, но корову сказали поставлять. Він мені і дідові так сказав: «Якшо приведуть корову ту яка була наша, наша хай ставляють у сарай, якшо приведуть корову в якої людини жінки осталося четверо чи п’ятеро дітей, хай тієї корови не заводять». Так у нас корови навесну тридцять третього року і не булоооо.

А приводили корову чи не приводили в двір корови?

Ні! Ні, не приводили.

Л. Г. Тобто, татові пообіцяли, що повернуть, але не повернули?

Пообіцяли так це же щось старше було, шо тоді старше було я не знаю. Ага. А, а, ааа та бригада, яка була в Костянтинові та корови не приводила. І так ж ото осталися ми на весну, на весну вже як, ну буряк, картошка була там, сад був, сушка була. Вже в Тернах був завод цукровий, значить були иииии, насіння цукрових буряків, хоружівці робили, розповсюджували. Значить на вечір солодуха. Шо таке солодуха розказати, чи не треба вас затримувать?

Розкажіть (хором відповідає знімальна група)

Варили цукровий буряк. Цукровий буряк обчистили порізали там на кусочки на четверо, чи  на пополам, який буряк повелечині. Оце зварили. Тоді вже як зварився порізали на отакі квадратики (показує на пальцях) залили оцим розчином і буряк, той ні огірок або капуста, хліба вже ну як не було. Це наприклад так у нас було. Люди пекли, сусідка і тут вона тоже робила, так мати (баба) так казала, шо гербиків – так називала оті листяники. Так у кого була корова на молокові отой листяник можна спеки. Моя мати не пекла лисятників, бо, бо ну шо… молока вже не було. Не було молока. Ага. Ну мене зберегла, я пухлою не була. Я розкажу й за хазяїна, той пухлий був каже… а він не з нашого села. І ще з сусідською дівчинкою одного году ми. Я росла була може в кращих условіях була, а та ну може така, ну менша од мене, а годами ми однакові. Біжимо займають у нашим праваллі так називалося, хто назвав ярок, хто ну люди на землю берегли, а на невгіддях посилялися.

Посилялися. Значить ото нижче нас ще люди були, а оця ж жінка, шо нам молока давала з Сонєю цією (показує лівою рукою в сторону городу) вона вже вмерла в Донбасі, мене в Донбас не завербували, бо я в школу ходила, аааа, а вона вже в Донбасі загинула. Біжимо приганяємо корову її вона бере відро доє, а ми на порозі посідали у сараї. Видоїла. Кружка миталева тоді була мідна з відра набрала нам одній оту кружку випили, випила я чи вона, тоді другій. Тоді такого слова як «спасибі» іще не було. Ми не казалиии. І побігли. Це в обід пригонили вона нам по кружці молока давала. І у вечері. Це Зінченко Ганна Титовна була, ну десь така годами була як мій батько, мо там год різниця сюди туди.

І вона жила в Костянтиновці?

В Костянтонові, в Косянтинові. Ага. Ну, шо я ще можу сказать… Дід, дід – це ж він із семидисятого року, старенький вже, ага. Їздив у Сущову, не сам він їздив у Сущову, а їздили ну як… костянтинівці. Грошей тоді і в помені не було, зайцем десь до поїзда пристали. Чого? ну міняли в кого шо було. Значить, і в матері платки були, і ще й я бабині платки носила… ну як вмерла, а вони ж зберігалися. Там рушники вишивані, за оце… а хто так якусь пригирщ давав, якусь пригирщ давав зерна. Оце ще спасало. Значить тепер що ще нас спасло. Послідній граф Хфощинський над нами, а з бугра вниз отак різко… ну може їхали до костянтинівської церкви там прорізана дорога. Так а ж оце я почула, де взявся той вал? я ж читала шо це притока Дніпра – Сула була… ну береги такі, а ж оказується, це я так вже думаю, шо то насипаний вал той був. Граф, де він жив, хто його ізна, но часто приїздив в оце іменіє в Костянтинів, де дід у його працював роботником, батраком. Звідки люди знали який… його сина. Казали “Василь нехрищений” є в його син Хвощинського. НАдійде на гору пані або графиня, гукають “сосєдка, пусть ваш мальчик прийдьот поіграть с нашим”. Мати каже “я для його…” Вже ж одежа чиста ж була в  Ромни батько їде там в лікарню і його бере, ну вопшем вже він ну як, я не хоче пребільшити, но чистіше від дітей нашого яру. Я його помию зараз же і чистенько вдіну вона й каже служанка Глаша, костянтинівська жінка, преведе він сам прибіжить, бо він з гори у свій сад була стежечка – прибіг. Та й чого це я вам оце таку брехню кажу. Ще нашу сім`ю в голодовку багато спас те шо дала ж пані ота, ну непотріб із серебра. По дві-три ложки, по дві-три ложки, чайна й в мене є поламана ну тут спаювали. Тепер той як його, мммм… ножі нержавіючі із нержавіючої із серебреною колодочкою. Вилка.  Ага. І оце вона… та сельодочніца в мене й досі зберігається приніс дід. «Оце, Хфедя, тобі подарок од Василя нехрищеного» Звідки знали чи він хрищений, чи не хрищений. Но ото тоді нашого ярка діти не приймали брата гулять, або хай мати пиче – коржики, або йди до Василя нехрищеного. Так оце те спасло. Як спасло? В Ромнах був такій магазин, так називали «ТОРГСІН». Оце дід брав або ложку, або вилку, ну шось і йшов. Там пригищі (складає долоньки і показує) стількись приніс, приніс… і той як його.. і вже мати там якусь затірку чи шось заколотила, шось заколотила. Ото, ото і таке було (плескає у долоні). Ну шо, ходили бригада, чи та… ну багато бригад було. Чи костянтиновці, чи ще якісь я не бачила того, бо  це ж мала була, казала з отакими штиками (і показує своєю палицею). У сараях десь, по городу шукали чи немає зерна, чи чого немає закопаного. Закопаного. Ну, у нас такого не було вони знали і до нас із такими штиками не приходили. А, ааа, а про те, якшо там якась розпроюшечка зварена. Уже началася картошка. Так це заходили заглядали в піч, виносили виливали, та ше й той горшечок кидали шоб розбився. Тоді посуда, яка була – тільки глиняна. Глиняна. Но оце, оце шо ще в мене осталося в пам’яті, нооо…оооо. Багато, особливо дітей – умірало. Багато особливо умірало дітей, коли? Як уже картошку якось посадили, казали шо уже із лушпинням садили і все. Но вже началася вроді, началась картошка. Так ото оту картошку довбало, гризло, поки там і дуба врізало і на місці там і вмерло. У наше провалля не заїздили, а отак (показує рукою догори) центральна вулиця села спеціально виділена була людина, повозка іздили собірали покойників вже. Хто міг хоронить і як хоронить. Значить ото, ото вже їх вивозили на кладовище і там вже, хто хоронив цього я  не знаю, но у краю казали, вже ж я пізніше із дідом, як у школу ходила, то ходила на кладбіще, ааа до баби, так той як його казали, шо оце та могула куди звозили, шо собірали отих ну умерших.

Це в Костянтинові та могила, да?

Да.

Г. Л. А зараз Ви не пам’ятаєте, де саме вона?

Де та могила?

Ну вже як такого села Костятинів вже немає. Скраю живе один двір ну померли всі, він такий ну як, от мого сина молодший. Це моїх ровесників син. І там дві чи три хати є такі дєвочки як я, в дітей у Сумах тут ближче. Ну я в тридцять років чуть дуба не врізала, то була у дітей. А це вже кажу ні, не хочу щоб мене палили я вже тут і так погоріла. Не хочу шоб мене у коробочці привозили. Я сюди (показує рукою в сторону) хоч уже там, де батьки в Костянтинові поховані уже я туди… отой як його – мене не везіть туди! А то все казала, шоб мене отвезли в Костянтинів до батьківвв.

Г. Л. А скажіть, будь ласка, можливо Ви пам’ятаєте це

Давала ж своїй дитині і те… ну так це ж тоді іще… це ж було до голодовки, це було до 17-го року ще. Це було до 17-го року! Так шо як, як ти ходи до Василя нехрещеного так гостинців давай тих шо, шо тобі давали.

А оці ж получається ложки і вилки всі шо вони давали там в 17-му році під час Голодомору їх поміняли?

Нє, нє, давали вони як виїжджали в якому році? Но після 17-го.

Ага як виїжали, а куди вони поїхали?

Хто їх зна. Ось шо осталося в моїй пам’яті. У цього графа була машина – Хвощинського.  Жінка його Кандиби з Конотопа. Був диктор Кандиба в Сумах я кажу «А ти не родич нашій пані, графині?» Ой шось мелькнуло зразу сказати…(зажурилася, підтримує рукою голову і пригадує) Ага. Шохфер, шохфе, шофер був… водив цю машину. Тепер у графа був трактор «хфорзон» він стояв у Недригайлові протів сільгосптехніки. Протів сільгосптехніки. Куди його зняли? Не знаю. Но це вже материної сестри син у сільгосптехніці робив, тоже з вищою освітою механік. Так кажу «Толік, куда ж дівся той хфорзон?» «Кудато забрали, ну в музей». Шохфер той, шо я може не по порядку… Шохфер шо казав. Значить як виїжав він, як виїжав… ну як за графа цікаво? Я тоже пригадала шо розказували діти. Ага. Все шо могли погрузили, ото решта, те які сервізи були так осталося. А те шо по одній ложці по дві вилки, там датські шось ото приніс дід. Сказала «Нате це вашому пальчикові на подарок». І ото носив в «ТОГРСІН». За це ми вижили. В нашій сім`ї ніхто не вмер.

А ще от Ви казали коли приходили корову забирати. Вони забрали тільки корову більше там… зерна не забирали?

Нічого. У нас нічого не брали, а за людей я ж мала була не знаю… У нас забрали тільки корову.

Тільки корову. А по сусідах там такого не чули?

Уроді в нашому отам… ну це ж я ше й в школу не ходила. Першого вересня 33-го року я пішла у перший клас. Я пішла у перший клас. Так це благодаря тому, шо школа за хатою була. Школа за хатою була. Братік ходив в Коровинці у школу, отут же (показує) а приходив… ну… коли батьки йдуть і він прийде в Костянтинів і я ж більшість тут була. А як мені схочеться до діда, санітарка тут була костянтинівська. Костянтинівська, може це я таке балакаю, шо не треба?

Г. Л. Потрібно.

Ну ви вибирите те шо треба, а те викините. Піддроче мене «До діда давай підемо». А вона з діжурства звільнилася вже прийшла із вузликом і її тоже до родини хочеться. «Так мене Пріська повезе». Батько каже «Так хай запрягає» (посміхається) Так ото ми поїдемо, аааа, поїдемо вона до своїх сходе і мене ж до діда завезе іііі, отой…

А Ви в 33-му пішли в школу. Чи багато дітей пішло в 33-му в школу?

Ну тоді в селі клас великий був. Скільки ну в крайності більше тридцяти учнів. Оце ж школа була у будинку попа і я так тепер думаю, шо мій батько попав у церковно-приходську школу і фельдшерську школу в Київ – благодаря дітям попа. І був на квартирі і жив у синів попа.

А вони якось там спілкувалися між собою, товаришували?

Як?

Товаришували з дітьми попа, ну Ваш батько?

Да, да, да. Ну так це ж ті діти вже були старші. Це була тільки Пашуня попова казали. Вона од мене старша і отам в Роменському районі я вже забула в якому селі, вчителькою робила, ааа вона…. Так приходила в села, а я вже в школу ходила. Так той як його… діти кричали так зробили її такою неблагополучною, шо там як і піп неблагополучний… Мати вийшла, а ми на горі, отам шо біля церкви на садибі графа корови паслися. Ага. І я ж, і там наша… уже пізніша корова, після того як вже ото дід у тій школі робив техробом. Десь же треба було робить було. Ну колгосп, хто ж піде в колгосп? Хфєдя вчився, мати тоже може багато пережила, і вопшем тоже негодна була. Я сознаю така як я, ноги не рухалися, а ну… і все…А ото в школу вже як начала ходить осіню так це дід там техробом був, сам топив, сам мазав, бо він привик мазать дома. Нежинився вдруге.  Я питаю « Діду, а чо у Вас баби немає?» «Та таккк». Баба ж умерла, ну в погріб на отакій горі порівнюючи із Сулою (річка) убралася вода в погріб. Так і при моїй пам’яті вже вода була тільки в другому погребі. Ага. То вода була не з Сули, а оця слойова шо верхнева. Ага. То вона там діжка спасала в погребі, а тоді ж намокла, осюди дід привіз в лікарню (показує рукою на дорогу). І оця лікарня з Костянтинова вивезена, так це ще Головкін подарив. Кому подарив в Коровинці? Дід не знає. Не знає. Но каже, шо «я хлопчаком був» так возили її дерево і… ну кіньми, і волами вивозили. Хлопці, ну «мужчини розгружали, а я тільки коло тієї підводи йшов». Оце шо я..

Вибачаюсь. Вони там розібрали і сюди перевезли склали її?

Да. Там розібрали в Костянтинові за графським іменієм, а во тут (показує) оце її склали.

Г. Л. А в школі їсти давали Вам?

Ні.

Г. Л. Не годували?

Ні. А братік учився в Ромнах в голодовку у 33-му, тому… ну варили тричі. Тричі і отакий кусочок (показує на руках) хліба приносив в суботу матері, а я перша вхватила та й їсти, а він плаче «я ж матері ніс». Тоді вже ж мати ділила – мені – йому і той… і собі, а більшість нам отдавала. А нам нічого не давали, тепер  (відволіклася на колегу) ото вам там погано сидіть… Той як його.. я в своєму класі була найменшою, тоді як і в десять рокі, і в дев’ять років ішли в школу, ну кому…

Тобто, у Вас в  класі були діти різного віку?

Да. Да, да. Не так як зараз шо в мене, ой вибачте, це вже я не туди хотіла зачепить. Шо в мене в класі були дітки (респондент усе життя пропрацювала вчителькою) і п’ятого року, і шостого. Як народився після першого вересня і був в одному класі – одне третього вересня, а друге п’ятого, так вже вони осталися у другий клас на другий рік. А тоді ж воно так ото дід же там, дід там техробом уже був. Так і я ж уже біжу, гуляюся з тими дітьми, а вчителька каже дідові «Кажіть батькам хай вона ходить в школу» (посміхається).

А чи чули ви про такий «закон про п’ять колосків»? Дозволяли після збору урожаю збирати колоски?

Ааа, ходив і дід, ну як… дід не били вже. Діда не били. Но як це із селянина і син фельдшер кричав і божу мать співав. А шо це божу мать ви знаєте, по матушки? Дід там же десь багато лісків, гайків було. Оце ж попівщина один лісок, там осюнівщина – це багатих людей було, аааа, аа дітей було шо і дуже гарно били там. Об`єжчик – так називався. Називався об`єжчик, той шо ж це по полі, так не давав собі рать. Не давав собі собірать. Так ну а шо ж, хто насобірав тих колосочків. Нособірав колосочків витирли там їх варили, тоді іще появилися – жорна так називали, мололи оті колоски. Отак два отаких я бачила їх (показує) ну отаких два камінчики там якось воно зроблено, крутиш і між оцими камінчиками колосочок той… на те як його ну на муку перетирає.

А жорна у всіх були?

Нє, нє, у нас в Костянтинові в одного тільки були, були і як… Цей чоловік кузнець був, шо якось ну десь він міг ці… ну вопшем я нічого не помню, а тільки вже до його молоть, до його молоть ще годів три або п’ять ходили. Та ще, ну отой яр бачила ті жорна.

А мололи з усього села, ходили і чергу займали і по черзі мололи, бо якшо в нього одного були?

Еееее, ше й таке йому ж це так тіки молов по блату, не всім він мог молоть. Це вже пізніше виявилося. А там родичам, знакомим, приятилям. А тоді вже як оце став колгосп, тоді вже можна було усім, усім.

А плату він за це не брав?

За це же я не скажу вам. За це не скажу. Не скажу, не знаю. Оце таке. І ще що за голодовку можу сказать, може шо пригадаю за чоловіка. Він з другого села Бутки. Ага. Тоже ж він з 25-го году, старший на год од мене. Так каже, я пухла не була не буду казать, ага, ото ж ану дві кружки хай які там вони не є, но триста грам там було чи двісті молока випивали ми з тією дівчинкою. Бач, оце вернуся тепер, а у тії дівчинки два старших брати вмерло, це в нашому проваллі або ярку. Старші од неї, ага два хлопчики, ну воно ж тоді дітей так …ммм

Г. Л. А не пам’ятаєте як їх звали?

Іван і Борис.

А прізвище яке?

Гусак.

Гусак Іван і Гусак Борис?

Ага.

І вони обоє померли в 33-му?

У 33-му, як оце улиця вужча була чим оце в нас отут, так наша хата на горі, а їхня внизу отак протів нашої хати і погріб був, і груша я в підвал не ходила на вало туди у свій сад, а їхні груші собірала. Це ж вони не сердилися, не сердилися. Так ото хлопчики вмерли так батько виніс у погріб, такий погріб шо уже завалився. Якось пригорнув. А бабушка вмерла оцих же дітей, так вже мій дід і там іще один дід був десь в коліно викопали ямку коло того погріба… А тоді як це вже все поладилося, тоді вже там могилки…

А діти так і в погребі лишилися?

Так у погребі, тільки там на тому місці вже вирівняли як могилка як…

А я кого приблизно року народження ці діти були не пам`ятаєте?

Я не знаю, но хлопчики старші од мене. Один, а тоді може через год, чи через два другий. А оце Соня дівчинка та шо нам молоко сусідка давала, сусідка давала молоко.

Г. Л. А бабушку цю як звали?

Як?

Бабушку яка вам давала молоко?

Г. Л. Нє, не молоко. Бабушка, яка померла, цих хлопчиків бабушку як звали?

Я вже забула. Я забула.  А матір їхню, ото ж матері в оцих дітей не було, дочку оцієї бабушки вбила корова осінню, осінню. Корова була, а така шо билася, шо билася. Ага. А чоловік десь шось не був, а корову тоді доїть зімою вводили в хату і телятко в хаті було прив’язане до ножки стола (посміхається) це таке було в селі. Так ото ж діти були оце ж троє, і той як його і баба. А вона ж доїла як та корова шо начала бить її, діти повискакували давай кричать, ну вона до ранку вмерла та жінка. Просто вона її задушила задавила поки люди поназбігались. Так ото в нашому ярку один случай смертності, а так трудно було, но повиживали.

Г. Л. А чого вони в хаті цю корову тримали, шоб ніхто не бачив, шо вона в них є, чи чого вона була в хаті?

Корова?

Г. Л. Так.

Вона була в сараї, а телятко в хаті, а зімою, а зімою водили в хату корову шоб подоїть, не телятко виводили на двір.

А от взагалі у самому селі багато людей померло, як розказували?

Яку кількість, ну багато. Багато. Ну я вам не можу сказать скільки. Не можу сказать.

У цьому Констянтинові, а в Коровинцях?

А за Коровинці… я в Коровинцях, ну як стала вже як у школу начала ходить так сюди ж до батька і матері ходить і….. ну не знаю за Коровинці, не можу сказать.

А батько не розказував, ну він лікарем працював?

А ше оце ж одно збрешу чого я із шкарла… не вмерла тоді із шкарлатини. Батькові, він ж тут (показує знову у бік лікарні) епідемія була лікарня завалена я може мішаю?

Ні, все добре (команда)

Так той, а додому ж приходив, братік як приходив він тут у школу ходив у хату його не впускали. Ми… як я вже стала поправляться так через вікно, він на дворі, а я в хаті коло вікна побалакаємо, тоді або ж він піде на Коровинці або у сусідів переночує, а утром із дітками, які вже його ото ровесники ходили в школу у Коровинці піде в Коровинці. Ага. А… аааа, а той так ото тут якась женщіна у лікарні батькові каже шо «слухай, чоловіче добрий задінь своїй дитині золоті серги, золоті серги, і той… твоя дитина поправиться». Так я й досі в сергах (показує свої сережки) но не в тих. Це вже в Києві куплені, радянські серги. А то красні братік дочці своїй купи … та а я вже в Коровинцях поломала одну і ходжу з одноЮ сергою, то в те вухо, то в те, шоб не заростало.  А він каже «А чого це ти?» кажу «Поламала» «А ми Валічці дочці своїй купили такі самі». Тільки оце на оцих луска вроді, а на тих такий цвіточок був…. той як його, кажу «Купіть і мені». Братік оце вже… це вже я тут поламала, тут поламала. Ну просто стара та серга, а може Бог зна як то почилося шо ушко то одломилося. Ну якщо інтересно ше про голодовку, то я про чоловіка ше скажу?

Розповідайте.

Як казав він, ну я баб ушку його ще помню. Шо тоже ж трудно було.

А де це він тоді проживав в якому селі?

У Бутки ось рядом тут, кілометрів п’ять-шість.

Це теж Роменсьокого району?

Так, зараз… це ми три дні стали Роменського, я  тоді ще як народилася так Роменський район, я вопшем як начала робить так Роменському районі. Була Лебединського, а це знов Роменського (сміється). А в 39-му році це ж Сумська область Недригайлівського району з’явилися. Аааа, ага так він каже шо був і пухлий, і бабушка його поїхала тоже в Сущову і його ото ж пухлого взяла, а менший братік ну остався вдома. Так баб ушка там десь робила, робила тим як його…ну-ну наймичкою, а він із тими дітками у Сущові гуляв. Но наші оцей частина Недригайлівського району більшість у Сущову їздили. І я як їду в Лінінград так плачу, вийду в Сущові і плачу. Питають «Чого плачеш?» того що з Сущова нас спасла й мій дідусь туди їздив по пригорщу давали, хто просив, хто шо міняв от. Так оце я із скарлатини й досі жива, і досі жива. Ага. А братікові дітки тоже боліли скарлатино. Но це вже пізніше. Як інтересно, то і цю брехню розкажу? А тоді викините.

Ви недоказали за чоловіка

А за чоловіка, ну так ото ж він каже, шо той як його…. Він гуляв із тими дітками так приїхав одітий не так як тут у селі у те время трудне, ага… Повненький, гарненький, ааа ну а баба там робила роботніцею. А при мені вона годів три жила так вже тоже ж стара. З якого вона року була я не знаю. Ну десь може ровесниця моїм дідові і бабі, хммм семидисятий. І материна мати з семидисятого, і дід мій з семидисятого.

А він там не розказував в них там розкуркулювали їхню сім`ю, забирали шось, не забирали?

Да. Да. Як? Його сім`я…як, як п`ять десятин тоді тепер гектари, а тоді десятини це менше гектара. Як п`ять гектарів щитався куркуль. Наприклад, і в нас в Костянтинові є, називали їх тих людей, шо в того п’ять і в оцього п’ять, і в цього п’ять. Так оцей і оцей куркуль, а цей з голоду умірав. А ті робили, а то як виїхав сіять назіму жито «це я тут на гречку оставляв». Неоране. Так хазяйнував. А ті оце в них люди найняті робили, як дідова сестра я помню заходила позичать, ні йшла позичать до Коцура, ну так називався багач, того щоб дітям затірку зварить… «а я тоді одам». А чоловік у неї вже тоже вмер. Так, а шо ж платить прийдеш на жнива одробиш, ото… Ну якось мені кажеться люди тоді були чемніші, чесніші. Наприклад, ну в одному селі старалися чим могли один другому помогти. А тепер як заглядає шо в тебе  в дворі шось краще і на тебе наплювати. Ну це мій вимисел і домисел.

А як Ви думаєте Голодомор змінив людей, суспільство, відносини між людьми?

Хто його зна – змінив, но мені кажеться не в кращу сторону.

А чи були якісь випадки донесення на сусідів? Може в когось продукти осталися, в когось забрали корову, а в в когось не забрали?

Ну наприклад, у нашому селі в Костянтинові вже я пішла в школу, діти стали в школу ходить. Так, так таких багатих, от в того п’ять десяти, в того одна, в того дві, так таких не було шоб дуже чимось відрізнялися. Або шо я могла у сім год повнить.

А в них цю землю в колгосп не забрали?

Ааа, забрали, земля пішла в колгосп.

Все позабирали ті всі десятини?

Да, да. Да. Ше і в нас города його небагато було так одрізали город у батька. Як? Не колгоспник ж так оставляли п’ятнадцять сотих. А батько сказав, ну той город шо садиться можете забирать, а дальше під горою (махає ціпком, ой я некультурно з ціпком) той сад оставте. Сад оставте, ну той сад там були і вишні, і груші, і яблука, но… ну все було. Ага. Так той як його, то стежечкою я у сад могла ходить у свій. А тут колгосп садив на нашому городі – дідовому, іще десь у мене валяється частина города, дід купив. Так ще Курманівска волость давала документ, що купили й тоді у діда город. Отаке. А тоді вже після Вітчизняної війни ніхто того города…

Він той город купив до Голодомора до колгоспу купив, чи вже потім у колгоспа цю землю?

Дід цей город купив ще до колгоспу.

А потім у нього частину цього купленого города забрали, правильно?

Ні, ні він там невеличкий був, оце ж в мене двадцять п’ять сотих (показує рукою на свій город) давали як лодареві. Ага. А так половина його бур’яном заростала. Ага. А в діда така смужечка вузенька була. Купив в якогось там сусіду, той поїхав, як? Там і в Хоружівці було таких багато. Я згадаю Хоружівку, бо я там тоже двадцять років гроші заробляла. Виїздили на житєльство, де краще. Ну вже як в нас була в Костянтинові комуна у графських домах.

У графських домах зробили комуну?

Да.

Колгосп там організували, комуна ця?

Комуна зразу була, а тоді став колгосп. Два колгоспи було.

І то в їхньому помісті зробили колгосп, сараї, все забрали і там о в тому графському організували цю комуну, правильно?

Ну все те графське шо було, гараж був і машина була в графа, і трактор був все було, тай той як його….

І все позабирали і там організували цю комуну?

Там комуну організували і в комуну приїздили люди, ну не тільки… ну костянтинівців там не було. Ага. А тоді вже із селян був один колгосп, а другий колгосп – комуна, ну комуна так шо зразу було два колгоспи.

А чи говорили люди між собою де краще було у колгоспі чи комуні, і чи були випадки, щоб переходи з комуни в колгоспи?

Ну як, комуна була «Спартаків» – хоружівці, так тоді комуни позакривали й там стали колгоспи. Це мій вимисел і домисел. Я істіни не знаю. Це так я думаю.

А не говорили, яка різниця була між комуною і колгоспом? Може Ви чули таке?

Ну як, це те шо я так думаю, комуна – обробляла графську землю, а та шо людська була це був – колгосп. А тоді з’єднали в один колгосп. Ну Коровинці наприклад, село більше у половину, а, аа, Костянтинів невеличке село, но як мені й таке приснилося за Костянтинів (сміється) як інтересно буду брихать.

 Г. Л. А скажіть, будь ласка, повертаючись до 32-33-го, була у селі церква і чи не скидали купола з церкви?

Чи не закрили церкву?

Я в ту церкву ходила до віялки, ну як? Там організовували, будували коману, ну як… сипку.

Тобто церкву закрили?

Церкву закрили.

І в ній організували зерносховище?

Да. І, ііі ходила при німцях туди на роботу, на роботу.

А Ви не пам’ятаєте як ту церкву закривали, нє?

Хто ізна, не повню.

А по Голодомору ще запитання. Як Ви вважаєте, Голодомор він був штучним, це було якесь природне явище?

Хто ізна, за це я не можу вам сказать. Штучно зроблене, бо це було не в одному селі нашому, а й в Бутках таке, в Курманах, ці села шо отой… так шо я вам за це нічого не можу сказать.

А як Ви вважаєте, майбутньому поколінню потрібно знати про Голодомор, чи потрібно дітям зараз розповідати про це?

Потрібно! Потрібно.

А навіщо?

Ну це мені кажеться ІСТОРІЯ. Історія. Хто і для чого це зробив!? Но це історія…

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

1. Дата запису: 20 липня 2020 року;
2. Місце запису: село Перекопівка Роменського району Сумської області;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, методист Інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Омельяненко Ганна Аврамівна, 14 вересня 1928 р.н., народилася в селі Перекопівка Роменського району Сумської області;
5. Розшифровка запису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Перекопівка Роменського району Сумської області 

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Ганна…

А прізвище?

Та хто зна яке тепер. Була Чубова, тоді Омельяненко, а тоді…

Омельяненко, так?

Та Омельяненко ж … та уже й Омельяненка нема

А по батькові Вас як?

Аврамовна.

А скажіть, будь ласка, якого року Ви народження?

28-го

А число і місяць?

14-те вересня

1928-го року?

Да.

А скажіть, будь ласка, де Ви народилися?

Да на оцьому ж місці… тільки так построїлися

Але в селі Перекопівка?

Га?

В селі Перекопівка?

Перекопівка.

І тут були в роки Голодомору, 32-33-го року також проживали тут?

Так. 

А скажіть, будь ласка, стільки Вас було у сім’ї?

Га?

Кажу брати, сестри у Вас були?

Сестра одна була, вже немає вмерла

А як її звали?

Маруся

А вона була старша чи молодша?

Старша?

А якого року народження пам’ятаєте?

Вона… 26-го помоїму

На два роки була старша за Вас?

Да, вона старша була

А як звали Вашого тата?

Тата? Оврам…

А прізвище і також по батькові?

… Чуб Оврам Лаврентійович

А якого року народження він?

Якого року народження? Вже забула

А маму як звали і прізвище її?

Матір? Агафія, так мати вмерла мені два годи не було, отака я була (показує)

А чи пам’ятаєте Ви 32-33-ій роки, як розпочинався Голодомор?

Тай (махає рукою) стільки живу так Голодомор. Пам’ятаю того шо тоді время було таке… оце іде сокланяється, йде, йде, впало…все. Підвода приїхала забрала. В нас тут аж двоє вмерло. Один прийшов просе «їсти…», а була ж бабуся в нас ще, так каже «Нема чого, ось блини пекла так наші не хотять, а гречана полова її запарили і ще пом’яли ту полову і не їли.. наші не хотять їсти…» Дали тому чоловікові два ті блинчики, так не бачили коли він їх і ковтнув. З’їв каже «дайте ще бо тут…» «вмру», а бабуся каже «тільки не вмирай на ось» винесла на тарілці, оддала і він оце (показух в сторону виходу) двір пройшов і не вспів сісти, там лавочка така, він не вспів сісти… впав і готов. На шо ж.. трудне время було.

А багато в селі людей померло? Ви кажете, що їх збирали і вивозили, куди їх вивозили?

Ну десь на кладбище, чи куди одвозили підводою скидають землею прикидають і усе. Так шо… не ходила я тоді бо мала була.

А Вас розкуркулювали, чи ні?

Та шо нас розкоркулювать як у нас нічого такого не було. Уже не було ні… ну у кого брали, а у кого нічого не брали оооо… хто в колгосп не записувався так забирали, особино в кого була яка одежа лутша. А в нас шо? Було полотно. І в матері було полотно, бо мати їздила на заробітки розказує тітка, шо їздили в Одесу там, той… 

А скажіть, будь ласка, у Вас була корова чи можливо кінь у тата був? Якесь господарство

Були. Вже не брали ніде ні в кого нічого. Прийшов один, а батько в сараї прибирав там… він сів і балакали, балакали, шо він казав не знаю, всього ж не спомниш. Тоді батько вивів коняку і упряж оддав «на», каже «давай і корову». Забрав і корову. А була там така лавочка у хліві, сарай такий довгий був, а на цьому сараї стояли мішки із зерном… «давай» каже і зерно… на тому сидів… виліз батько, зерно… не знаю стільки там його було, ну так каже батько, шо за дверима мішок стояв так мабуть не бачив бо сидів каже і командував, шо давай, давай… На воза поставили на воза «і корову вигонь», вивів корову. Баба плаче каже «та хоч коровки не беріть, дітки малесенькі матері немає, а ви забіраєте», а він каже «Ваші діти, що хочте те з ними і робіть». Пішла баба в хату плаче… та більшечка була, а я совсім мала була. А він тоді запрягать, а не знає як «запрягай» каже батькові. Батько запріг. Запріг він коняку, він тоді сів… а другий з ним був так коло воріт стояв. Ворота одкрив, а той виїхав з двора і батькові нічого, ото забрав… і той ворота зачинив і сіли вони й поїхали. А батько каже «оце похазяйнували все», а баба плаче каже «шо ж дітям їсти давать як ніде немає нічого». Ну шо ж… По сусідськи, оце ми живемо отут немає того хати, бо тут жили ж молоді, молоді вистроїлися, а тут вона стара хата… погана  вже була продавалася так ми з чоловіком купили хату та зять і ще батько це воїна кончилася в….

А скажіть, будь ласка, Ви кажете, що один мішок не побачили, бо десь стояв за дверима, то його так і не забрали він залишився?

Га?

Ви кажете, шо один мішок не побачили з зерном, який стояв за дверима

Ага.

То він залишився у вас, то зерно залишилося його не забрали?

Як один ж ото остався, а те все забрали, не знаю стільки тих мішків було, шо забрали. Забрали. Стали…

А потім повторно до Вас ще не приходили, не шукали більше?

Ні не приходили до нас більше, тільки… ми ж дівчати невеликі були бігали ж може гуляли десь. А бабуся вже ж стара була. В неї чотири сини було і сама виростила їх так уже ж не годна була, не знаю стільки казали їй… дев’яносто чи…

А як звали бабусю, пам’ятаєте?

Параска.

У Вас в сім’ї хтось помер від голоду?

Га?

У вас в родині хтось помер від голоду в 33-33-му?

Ні, ні, не помер з голоду, бо було… тіки стала кропива рости, така маленька уже було пощіпуємо її, тим попариш кип’ятком, тоді покришиш і лободу і воно…

А чим ще харчувалися, що ще їли щоб вижити? Можливо ходили по якийсь цвіт акації чи цвіт липи, не їли такого?

Га?

Кажу можливо ходили у ліс і збирали якісь ягоди чи можливо…

А були в селі люди, які не голодували, які мали шо їсти?

А ті не голодували шо в людей забирали.

Тобто, ті шо забирали це були місцеві, да? Це не чужі були? Це були свої?

Свої. 

А були можливо доноси? Міг сусід донести на сусіда якщо той ховав якесь зерно чи якусь їжу?

Га?

Кажу чи були доноси, чи міг сусід донести на іншого? Сказати шо він десь там ховає зерно?

(думає) туди ж дальше всього ж і не побачиш, бо не підеш, а у дома де по сусідськи що робить побачиш… та, а ті були вже як стали… ті…

А як ви, думаєте, оце що зробили Голодомор, хто зробив Голодомор, хто забирав їжу?

Хто? Підвальний знаю, Колісник, це були там… ммм, забирали. І вони тоді ж умні були, а ми ж дурні були. Не було нічого і нікому пожалуваться. Там як так ноччю привезе…. змелить муку тоді, так вони ж біді, негодні. То було хлопець маленький їх, це вже трохи перейшло, так було прибіжить ми більшечкі, а він невеликий, так каже «ще не і снідав і нічого», а то було кажуть батько «так, а чого не сніда?» «та й я ще не снідав, а тільки з’їв кусочок колбаси, яєчко і ті, молочка випив, а снідати не снідав». Це суп він не їв. Ой…

А в селі люди допомагали один одному? До прикладу, хтось же був багатший, хто мав, а був бідніший в кого не було, ну кого розкуркулювали, чи допомагали?

Ні, ні, ні.

Ніхто не допомагав? 

Ніхто не помагав нікому.

А ви чули колись таке чорна дошка?

Га? 

Чорна дошка чули про таке колись?

(довга пауза)

Були такі села, які заносила на такі спеціальні чорні дошки, які не здавали зерно.

Не знаєте такого?

Так шо ж оце батько… полотно було, но полотна вони так не брали ж бо воно не таке цеене. А в кого ж ото светера були то шо воно так… це хтось на заробітки їздили. Заробляли яке тай купе собі одежину яку – позабірали. А на базар було прийде батько, піде на базар… кажу, а там продають багато, вони вивозять і печене, і хліб, і мука, крупи.

Ukrainer: Може води запропонувати

На базар в городі в Ромнах оце…

Так він возив це полотно і в Ромнах на базарі обмінював це полотно на хліб, да?

І оце на базарі ж…  було батько у мішок накида оце і полотна візьме, і рядна візьме, не було ж тоді такого і на базар попрода стільки там… купе хлібину і це шоб по кусочку як одріже, то скибочку… по кусочку всім. 

Тобто, він віз полотно, полотно продавав, а за ті гроші купував хліб?

А як, треба ж шось було купить…

Чи він можливо те полотно обмінював на хліб?

Та…

Обмінював?

Ні, нє обмінював

Просто продавав?

У кого ж не було і полотна, а треба було шо небуть… я ходила і кохта, спідниця з полотна пошита.

 І він забрав це одяг і його тоже обміняв?

Га?

І він забрав цю вашу кофту і спідницю тоже в Ромни на базар і обміняв на хліб чи нє? 

Нє.

Ні, Ви ходили?

Ми ходили таке ж удіте. Сіяли коноплі мочили їх і тоді мняли та було…

А скажіть, будь ласка, можна було говорити тобі про Голодомор шо він був? При радянській владі?

Шо був… знаю балакали ж, осьо те картошку первий год посадили в колгоспі там у полі вона й вродила отака завбільшки (показу на руці) була й маленька, а то й така здорова, оооо, ну й ходили і збирали, була здорова, здорова…

Це ходили в 32-33-му чи вже після Голодомору?

Ні, це ще, мабуть, у 33-му, та хіба все заповниш.

А чи згадуєте сьогодні цей час, ті роки 32-33-ій?

Аааа, згадуєм і багато. Знаю шо була в мене подруга. Прийшла каже шо чоловіки чи зроботи йшли там, чи шо… стояли балакали. Так от каже картошку… там були ж морози сорок градусів, а вони взяли і поодкривали, ну і шо ж там якась трава була на аналіз брать, но ото ж брали та кажуть що хто ж це… отакі морози були вона й морезла. Це шо вони там брали померзла закрили і стояла та картошка. А там чоловіки балакали, а ця подруга ж стояла слухала. Вже й шукали де та картошка, ну хто зна де. Давай ідемо взнаємо де ця картошка була, пішли взяли по відру… це ж як ішли чоловіки з роботи балакали, ну ще в школу не ходили. Взяли відра і лопатки підемо туди де, ну… це перейти шлях тоді стіки треба йти, ну пішли й пішли і дойшли, таке ж воно видно шо яма була може там сіла трохи, бо… було так ми давай же ш зразу накопали картошка, давай трохи розкопаємо наберем картошки, а вона ж вонючаааа, вонючааа (прижмурює очі). Так взяли набрали картошки без землі без нічого. Вона така здорова у відра взяли і додому прийшли, кажемо завтра з утра підемо, бо як узнають, то виберуть. С подругою, вона з батьком, дядько тут сам не брав жеж нікого, і ми з сестрою. Взяли ж такі тачка було, і ото набрали тієї картошки, ооо. Картошка тож вонюча, хто зна яка і поїхали додому. 

А коли це було, коли Ви ходили по цю картошку?

Га?

Коли Ви ходили по цю картошку в 32 чи 33-му? Чи це було після Голодомору?

Це і 33-ій не було ніде нічого.

Тобто, про картошку це було після Голодомору?

Не було ніде нічого і ту ж картошку узяли ще ми тачку і це ж дядькові сказали, хрещений наш батьковий брат рідний  їсти… голодний ж і все, так ми то… подруга із батьком і поїхали ж тачками далеко-далеко… 

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

1. Місце запису: село Мізяків Калинівський район Вінницька область;
2. Дата запису: 19.08.2020 року;
3. Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;
4. Респондент: Коменчук (Отаменюк) Катерина Кирилівна, 20 жовтня 1934 р.н. в селі селі Мізяків Калинівський район Вінницька область;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала село Мізяків Калинівський район Вінницька область.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як вас звати?

Катерина чи Катя, Катерина пишеться.

А по-батькові?

Кирилова.

Як?

Кирилова.

А прізвище?

Це ж Катерина, я вам кажу.

Не, фамілія?

А, Коменчук, а була домашня — Отаменюк.

А коли ви народилися? Дата.

В тридцять четвертому році.

А місяць, число?

А місяць — двадцятого жовтня.

В жовтні?

Да.

А де ви народилися?

В Мізякові.

І тут все життя прожили?

Да.

Сто метрів.

В сусідстві, коло нього.

А розкажіть про свою родину, про батьків.

Ой, батьки мої, не пішли відразу в колгосп. Жили собі так, тримали всьо, бо мали конів, худобу. Клуня здорова була, сарай здоровий зібрали, всеньке дерево, всьо. Мали нову хату строїти, бо жили ще в старій. Як взяли в колгосп, вони відразу не написали заяви, ще трошки почек…, а потом вже й хоч і пишуть, але вже не приймають, вже не хтять. Вон й зразу одказався. То всьо це позабирали. Тільки нас лишили, було семеро в хаті і ця хата старенька. Мама були, якісь приїхали підводою і нас всіх на підводу забрали, завезли в сільрад, суп нам дали їсти, бо не мали, що їсти. Вони за нас кажуть, що ми вас веземо кудись там, привезли додому назад. Тата забрали десь. Якийсь іден, щось вони, не знаю, щось сказали чи шо, той іден, там був Конон… який там дуже, ногами дуже бив їх. Таке я вже помню, я вже знаю, як він бив ногами, вони всенькі окривавлені тако лежали. Десь іще забрали кудись, посадили, а ми з мамою осталися самі. Нічого не мали тоже їсти і нічого, но тоже була тоді корова. Коні забрали, а були дуже гарні коні у нашого батька. А брат вже був великий, вже йому було двадцять два роки. Він ще поїхав до Вінниці, бо ще так он, ще всьо не забрали. А цей іден, що це ходив там, забирав всьо, ссадив там, з тих його конів, а дав йому таки здихлякі, що він додому не доїхав. Він як взяв ті коні, то там й покинув там того воза, а він в нього забрав той і сам пішки прийшов додому. То тоже все казав: «Я ще тому кривов’язому… Він ще побачить, кого він ссадив з коней!». Тоже не дочекав, бо це дуже, прийшли німці, забрали німці тоді, дослужував вже в армії. Як прийшов, то нет. Та й таке було, так їсти, тоже виживали. Тоді вже, хто пішов в колгосп, то же вже дали землю, засадили. А в наших, тут, все під саму хату землю забрали, що німа де ні посадити, нічого, то вони так — в лісі садили. Тато робив в лісі всьо, ходив. То там в лісі давали, то садили так, в рядках цих. Так виживали, а потом вже. Так і до німця були ми в колкоспі. Вже німець зайшов, то вже пішли ми, дівчата, пішли вже робити в ланку, а ідна сестра пішла в госпіталь в Вінницю, воєнних там доглядала. А ми так вже і жили всі тутки, так і були вже в колгоспі. Ой, да, вже в Веселлі робила, шукала десь їздити. Десь визначали кудись дівчат, тоже десь їздити, бавовну збирати. То так і виживали, а потом стало лучше вже нам, тоже додали города, трохи садили. Брат заболів, спаралізувало, ми його лічили два роки. Всьо де було, мама всьо, нічо в нас не осталося. Тільки підем к комусь, щось от весною садимо чи копаєм, городи тоді копали, то ті дадуть нам з кошик бараболі, щось ще. То так і жили. А тоді ще була ідна ця корова, то прийшли злодії вночі та корову забрали. Батько їздив кіньми, возив їдному чоловіку бараболю восени. Той дав їм горілки, а тоді ще вина, він випив і повів коні, туди, вон на пасовисько і другого дня не прийшов додому. Шукали, ходили дві неділі скрізь. По лісі, скрізь, а він зайшов на острови, там тако в Супрунівському селі світилося, він туди йшов, заблудився і там на островах закоченів. От таке наше було життя. А тоді вже хто де, хто де — все робив. Ті в колгоспі, а ті в лісі пішли посадки пололи, рубали хамизу. Я була в Калинівці, нас завод завів, на стройці ми там строїли. І що тоді платили? Копійки, але так виживали. А вже тоді я пішла заміж до цього, а він був сам іден в батьків, то тоже тримали корову, то щось мали все. І так вижили. Нажили двох діток: хлопчика та й дівчину. То зараз є вилитий синок, це дочка тоже стоїть, коло нас, доглядає. Оце таке життя наше було.

А розкажіть, як батька звали?

Кирило.

А прізвище? По-батькові?

Отаменюк Кирило Федорович.

А якого він року був?

Не знаю, діти. От до цей пор, не знаю.

А матір як звали?

Мати звали Василина. Василина Олексеївна по-батькові.

А за братів, сестер своїх, ви кажете семеро вас було. Як звали їх? Якого року?

Іден був тільки но брат, звали Тодось, він був двадцять другого року. Той кажуть, це він прийшов, вже солдати, бо німці забрали, а тоді ще солдати вже як не ті. То й заболів, його спаралізувало, відібрало руку й ногу, то він вже так то помер. А сестра єдна, то пошла в Вінницю, то була в воєнному госпіталю, робила. А єдна ж на Веселля пошла, вже як була велика, там якийсь радгосп був, на радгоспі робила, а нас дві було дома, в колгоспі.

А дивіться, ви як були ще маленькою, то батьки розказували, що от був голод, да? Говорили про це в сім’ї, що од був голод ?

А, ну да, а що же. Розказували. Все розказували.

А казали, що чого голод був?

Наші батьки казали, що ходили вітрашували всьо, кажуть, що там цей Ленін чи Сталін не знав, що вони таке в селах робили. А вони всьо витрашали до зерненьки, як квасолю з горщків забирали, всьо. То хіба це там таке було на, ну, їм дав указаніє? Казали, щоб здавали хліб, щоб поля засівати, от то шо, то от таке казали. Но не казали, щоб з горщиків квасолю витягати. А так всьо позабирали, то через то був голод. Ніде нічо не було. Це  собі забирали, а те десь може трохи здавали, та й так, то нажилося, а то здохло з голоду, то й всьо. Таке було. Так як й тепер, єсть багачі такі, так і в мого батька куркулили, бо він був багач. Що в нього було? Тільки дітей повна хата. Ну конів тримав, худобу тримав, а так — нічого не було ж. Що казали, що, куркулити його, бо він багач. Так як тепер, тепер тоже, мало як цих бачим таких, та їх ніхто не куркуле, ніхто нічого не робе, вони собі що хтят, то роблять з тими бідними людьми.

А ви знаєте цих людей, що приходили куркулити? Розкуркулювати?

Знали, но вони вже давно поздихали.

А як їх звали?

Ну не знаю. Звали Владимир, не знаю, як по-батькові.

А фамілія яка?

Як фамілія була?

Чия?

Ялинки… як була фамілія?

Чия?

Владимира Ялинки.

Якого Владимира?

Владимира.

Кого?

З Ялинки.

З Ялинки як була фамілія? Ялинка [00:22](нерозбірливо), як їх фамілія була?

Кириліна?

Ялинчина.

Ялинки, Ялинки як фамілія була?

Якої Ялинки?

Ну той, де аферистом був. Ай, запитайте кого-небудь.

Гончаренко.

О! Гончаренко.

Кушняренко.

Кушняренко.

Ну да, а той був Давід Сракомака, то тоже не знаю, як то йо фамілія була. Давіда, як була Сракомака фамілія? Сракомака чи як? Дівчата сміються, що я кажу «Сракомака». А то був Древенчук, туто.

Сракомака Давід був, як його фамілія?

Кого?

Кажу, Сракомака Давід був, як його фамілія була?

Харченко.

Ааа Харченко, бачите. Ну може вже хватить, бо ми вам тако накажемо, що…

Харченко Давид Александрович. Угу. А чого їх взяли в активісти? Не знаєте? Чого?

Вибирали такого в сільраді, которий, знали, которий може бути такий. Бо є, як вона така добра людина, то вона не хтіла йти, а як таке… Там був Конон Іван, Іваньків, то він був любитель людей, що хтіти робити, о. То вони таких вибирали.

…щоб вони засновували колгоспи…

То вибирали самих таких недобрих людей..?

Да

В активісти.

А наприклад, якщо от виселяли з хати, то куди люди йшли?

Шукали бідні, щоб хто притулив до себе. От, примерно, біля мене, той то був аж в Янів найшов добрих людей, бо вони його забрали. А там їдні жили, там їдний верущий, та взяв їх був до себе, то вони там були. Там є й жінка померла, то він там й обід робив та я ще помню, то я ходила на обід туди, та й так.

А брат ваш в школу ходив?

Ходив, а як же ж.

А коли пішов в школу?

А я думаєте помню? Я не помню. Я тоді же ще була мала. Вже забула це коли.

А от дивіться, ваші батьки, вони ходили в колгосп на роботу, да? А малих дітей де вони? Хто з малими дітьми був?

Вони не ходили в колгосп, я тобі … Вони не пішли зразу в колгосп. А малих дітей… Мама була вдома з дітьми, а батько робив тако то, то в лісі, то вдома щось таке робив, що десь і продавав, чи що, а то в лісі вони були. Різали стоси, робили зимою сані, таке от щось робили. І так заробляли на хліб. А хто вмре — йшли ями копати, й таке робили.

А скажіть ще, що було з речами людей, яких розкуркулювали? Що було з їх речами?

Господь їх знаю, діти. Я не… От казали, що їх продавали потів, в колгосп. Я не знаю. Ааа так ці забирали, що забирали, а потом роздавали, продавали хто. От пример його баби — вона тримала на смерть собі хустину, спідницю якусь там, катаночку. То й там їдна купила в них, одкупила, та й ходила в цій хустині. А та баба ходила, то й впізнала. То й ходе за нею, та й каже: «Скинь мою хустину, суко, бо я ж її на смерть тримала». Таке було життя. Да. Да, таке було. В мами чоботи, казали тоді, хромові чоботи, те ж таке дороге. Тоже їдна взула та йде садком з чоловіком. Тако через садок наша хата, а вона іде стежкою. Мама вибігає: «Скинь!». Такою назвала її… «Чоботи мої взула. За шо ти їх заробила?». Якийсь там… ходив до неї чи шо там, то й то дав їй ці чоботи. А вони її доганяють, а він за ними, хоче їх набити, а ми всі біжимо, кричимо. От таке було. Таке було життя. А вже як колгосп… були на буряках. Робиш то на буряках, ну всьо що було. Гній накидати ходили ми самі, і по полю розкидали… ходили. Таке було життя. А тоді прийдем, дали нам щось зо два кіла, чи зо три, цукру за ці буряки, як завезли. Ми, ложкою ділимся, бо нас багато було у ланці, а є трошки. То як все? То ми ложкою. Поділилися. А пішли в комору робить, а цукерки було в магазині, в кого були гроші, можна було купити. Ми робимо в магазині, дуже просимо комірника: «Дайте нам до хліба трошки цукру». Він нам дав отак жменьку бумагу. Та й нас було вчотирьох чи п’ятьох, я вже й навіть забулася. Я кажу: «Дайте мені цей цукор, я вам куплю цукерки в лавці, бо дуже хочу пиріжки спекти з яблуками». Вони мені цей цукор віддали, а я вже їм чотирьом цукерки купила. Це вже після німця і після всього. Таке вже було життя.

А мама ваша нічого не міняла?

Не, нічого не міняла, бо в них всьо позабирали — нічого було міняти. Я ж кажу, ті чоботи. Ми тіки доганяли жінку, що віддай. Але що вона їх віддала, чи шо? Вона не віддала. То й таке було.

Але всьо забули, всьо переколотилося і з тими людьми жили, і ніхто вже більше не сварився з ними. Кажем так, як — «Господь терпів і нам велів» . Що треба миритись зі всіма. Хоть знаєш, що воно тобі тяжкий ворог, але треба мириться. Той так то і до цей… Зараз вже, зараз вже й в колгоспі було добре, вже платили гроші. Вже дід зразу був робив на соші. Клав сошу. Тоді ж не асфальтировали, а це всьо він клав осьо. Від, тамо у Лавріївці. Від Лавріївці до [1:18]( нерозбірливо), то всеньки він навколеньки ту сошу робив там. То тоді вже заробляв трошки гроші, давали. Вже були, як діти малі, то вже ми трошки получали, то вже вони вчилися. Дівчина вчилася в Калинівці, в технікумі, а хлопець, то й хлопець вже кончив, вже й вищу школу, тоді, заочно, а те так.

Добре, дякуємо вам.

А скажіть, в оці роки, коли виганяли людей з хат, що було з цими хатами, хтось в них вселявся?

Розбирали ті хати та й строїли собі хати! От їден, цей, кажу Сракомака собі построїв хату, їдну розібрали. Цю розібрали, то той построїв собі хату. Тако. Тепер вже люди, тепер би збиралися, а й шли й розбиралися, а тоді ніхто не був, всі боялися. Боялись зачепити.

А чому боялись зачепити?

Та й прийдуть вночі та й заб’ють, або шо. Або дітей поб’ють, або шо. Всі боялись зачепати. Тоді ж не було ні суда, нічого. Що ти подасиш може на когось на суд, чи шо? Тобі ж всьо равно ніхто нічого не присудить. Ще тебе обвінують. Там в нас їдного чоловіка, тоді було з торбою сало висіло десь там на горі. Якийсь злодій добрався туди, якось там продерся. Пошита була хата сніпками та й вкрав те сало з торбою. От вони сідають на коні, їдуть в Стриживку, кажуть десь він її буде продавати, бо це ж схоче кусок хліба купити. Вони зловили цього дядька. Найшли вони його з цим салом. Ну, забрали в Стрижівку, в міліцію. У міліцію. Цей дядько прийшов за цим салом, вони кажуть: «Вже нема в нас цього сала, бо це ж таке: той кусочок, а той два, та й растянули.» Ті й самі розтягнули, що забрали. То й кажуть: «А цього будем судити, подамо до суду». А він стоїть, та й каже: «А чого, а нашо, вам дядьки, до суду подавати? Він свин то вкрав вам, але ж ви його з’їли, то це треба вас судити. Але хто ж вас судите? Вас не посудять, бо ви самі суддя». Та й відпостив той чоловік того дядька. «Хай він йде додому, до дітей. Він вкрав, бо він їсти хтів. А ви ж не хтіли їсти й розібрали його!». От таке було життя всьо. От таке, діти, вот. Ой, спасибо, що ви мені нагадали, всі свої роки які я, тепер вже було б і добре… Колись ми в школі таке ще й вірша вчили, що: «Як же мені не радіти, як же не співати? Знатні люди, мої діти, я щаслива мати. Маю дочку інженера, сина комсомольця. Світить Сталінський закон нам, ясніше сонця. Порівняю ці старі дні із новими днями, укрилися старі дні світлими вогнями. Як далеко відлетіли, ті дні невеселі. За колгоспного життя стали ми веселі. За колгоспного життя, стали ми багати.» — Та коли я ще вчила, і всьо знаю наізусть! Всьо знаю наізусть, що це таке

А як ви відноситесь до цих віршів? Бо ви ж… Путь до цих колгоспів, він на костях зроблений.

Ну це, це вже було, в цей колгосп вже платили. То й вже й вроді було би лучше тим, тепер вже й колгоспи платили. Тепер вже, хто на буряки полов, то получали й по три мішки цукру і вже ложкою не ділилися, і хліб давали. А нам колись, як дадут пут пшениці, то це дуже добре за цілий рік. То вже змирилися й з колгоспом, було. Все здається, що було так само. Вже платили гроші, вот, він робив на цій дорозі. Він вже получав а потом робив на кірпічному заводі іще с кілька років, а тоді вже й був, строїв цього конюшні, то шо, на стройці, в плотніках, в бригаді. Кругом хватало його.

Скажіть, у 1932-33 рік, ваші батьки ховали їжу?

Ховали, то шо? Її подобували. Кругом ховали. Дістами, було закопали гороху щось там, то дістали. Кажуть, викопав, встромив, каже: «Ооой, є тутки!» . В нас така була ямка, там викопана, в коморі, а зверха — підлога, щоб там не дуже можна було. То насипали бараболі на спід, а зверху поклали в мішечку горох. Вони шукали, кажуть: «О, є, — каже, — зарили. Є, йдіть сюда!» та й повитягували всьо, що було. Так не можна було сховати нічо ніде. Ну корову ще не чіпали, корову не забирали, була корова. Та корову ще так доїли, якщо доїлася, бо бувало, що не доїлася. А то нема, шо дати їсти, то що вона там тоді давала та корова? Люльку молока? Але й вижили і до цей пори, бо вже скільки року, і вже й треба вмерти, але нема смерті — мусим жити. Дітей мучимо ще коло себе. Вон вона в Вінниці то собі б жила, а то ще є чоловікова баба така сама, як ми. То вона, то їде туди, наваре бабі їсти, постірає там, всьо поробить та й їде сюди. Ну тут ще тримає каченята й двоє поросят. То це їде їм варити, дати, бо там каже: «Що буду дурно сидіти, щось там буде». Отой город обробляє, то вона вже коло нього мориться, каже: «Якщо й будем жити, то на той рік, то не садили нічо!». Бо у нас все одно буда цього року посуша така, то й шо вона робить? Да. Але й як буде тут злецько, то й там, у городі, буде злецько. Таке. Але я маю…

А брат ходив ваш в поле колоски збирати? Старший?

Чи шо?

Брат ваш старший.

Ходив, ще й як ходив. У сорок сьомому році я колосся збирала.

А в тридцять третьому не ходив?

Ходив. Ходив тоді ще, да. Но він вже був парубчак, то може вже й колись стидався йти збирати. Вже тоді. Він великий був і одна дочка була велика, велика вже дівочка.

Тоді тільки діти ходили?

А?

Тільки діти ходили, парубки вже не ходили?

Нє, нє.

А чого ?

Щось тако шукали десь, або вже йшли на якусь роботу, шукали, в когось наймалися, хто багатший, то наймав.

Скажіть, коли будувався колгосп, багато людей добровільно туди пішли? Чи багато людей пішли добровільно, чи нє?

Багатенько. Мало було вже цих, що те, примерно туто на Голосівці, то скільки? Десь, два, три, чотори, п’ятох я знаю, що вони пішли зразу, а то пішли, йшли, знають, бачуть, шо йдуть, що вже роботу якусь їм шукають, дають. Хоч там нічого не платили, але ходили. Ми вже на огородах садили, а той огород позабирали, нема чого. Той таке було. А в сорок сьомому то й вже й я ходила колосся те збирати та й збирали, той голова їде, та й за нами, ми навтікача до села біжимо, а вони підводою летять за нами. Я бігла-бігла, а мені не давало дихати, бо в мене була, як я вже була велика, бронхіальна астма, то мені ще й тоді… То я задихалася, то вони мене вже догнали. «Чия ти?». А я ж не хочу сказати чия я, я сказала на якогось там чоловіка, що в нього багато дітей. Ці нічо не кажуть, а другий каже: «Щось я не помню, щоб там така дівчина була». Але нічого не видрали, і мене, це колосся — нічого. Тільки налякали, накричали і всьо. Горох це й я по бубоці, по бубоці збирали. То й назбираємо, то й є вже вже на пиріжки і суп зварити. От таке було.

А годували в колгоспі?

Та й хто там годував? Не. В школу, як я ходила, то хто бідний, то давали суп, суп привозили вдень. Давали. Я зо два рази пішла, а тоді, не схотіла. Бачу, що біжать з цими мисочками, ці діти таки менші, я вже була величенька, йшла до школи, мені уже було десять років, я шла в перший клас. Бо тоді, після німця, то такі всі ходили. До німця не ходили. Та я два рази тільки пішла, а те не пішла, кажу: «Мамо, ви щось зварите, та я вдома наїмся, не піду я більше туди їсти».

А багато дітей з вами було в класі?

Багато. Було в первому класі, було вісімнадцять душ, чоловік, а потом нас розсоїдинили. Тут в нас була попова хата така, то тут вже мене, то в другий клас я вже ходила отдєльно, а ті отдєльно. А в перший клас, то з всенько села ходили.

А в перший… А в першому класі всі діти були однакові, чи різного віку?

Ні, віднакові, віднакові.

Всім по десять років було?

Нє, були й меньші. Меньші були. Це ми з скількох були більших, а то були такі, як до школи йти. От зо мною їдна ходила до школи, то вона була з тридцять сьомого року чи з восьмого, а та з шостого. Такі були.

Але всі разом ходили, так? Всі в один клас.

Всі разом. Ну да, бо вже тоді всі в один клас ходили.

А ще старші були?

Не, ще страших не було. Ні. Іден тільки був залишився десь він в первому класі, то був, в второму класі, то той старший був на два роки за нас, бо він залишив, залишили його, а так не було. А іден ходив зо мною в первій клас, то й в нього був, а він після того був в нас головою сільради, то й був у такому костюмчику з палатки зеленої пошитий, штанці й [00:59](нерозбірливо). Та й витирав тако носа цим рукавом. Ми сидимо на вроці. Вже я більшая, він був менший за мене. Це визиває вчителька його і мене. То й каже до мене: «Катю, втри йому носа». А я тако дивлюся — «Як то втерти носа?». А вона: «А он тако-тока, як то чим вин втирає?». Я беру того рукава його та й от тако. Мушу втерти, як заставляє. Як вже він головою був, як вже багато років пройшло, він прийшов, податки тоді ми ще платили, за податком. То я да й виношу гроші, він ще з їдним, та й треба здачи йому здати, а він мені здає не всі, а я кажу: «А шо це, все?». А він каже: «Ооо, то ти добре вмієш лічити!», каже. А я кажу: «Да». Він — «То ти довго до школи ходила, як ти вмієш лічити?». Я кажу «Довго! Я тобі навіть носа втирала рукавом!». А він почервонів, зробився, як, а той другий дивиться, то на мене, то на нього, то на мене, то на нього. «Як втирала?!». Я кажу: «Хай він розкаже». А він каже: «Да, це таке було, в первому класі. Я тако, як бачу що велика з носу лізе, я кажу рукавом, а воно тут на палаці блищало. Вчителька її заставила». То вже й однокласник зо мною був, вже й давно був в Вінниці, а потому був в мого синка на роботі. Та й прийшов до нас, та й приніс мені ще навіть трьохлитрову банку меду, він пасики тримав. Це вже ось років за чотири було, а я кажу: «Я тобі гроші дам». А він — «О, Катю, ти шо, гроші мені дасиш? То ми ж, я ж ходив з тобою до школи!», а я вже як забулася. А він каже: «Забулася? А ти не знаєш, цю дівчину, носа втирала, а я помню її доненьки», каже.

А розкажіть, що це за податок такий був? Про податки.

Так накладали багато податков. Двісті штук яєць ти повинен був здати, чи в тебе є кури чи нема. Двісті літрів того молока повинен винести. І свинів годуєш, повинен шкуру дати. Свинів мав не шмалити, а зняти шкуру і віддати шкуру. То є такі люди, що до ліса возили, то й там шмалять в лісі та й привезуть до дому. В нас вкрали корову, а двісті літрів молока віддай. То мама йшли до Янева, купляли масло і заплатили за цю, шо корову вкрали. Як ви думаєте, була тоді якась власть, чи шо? Можна було так? Так нема корови, вкрало, но віддай. І всьо. То це вже ж коли. То вже після німців та й після, та й вже ми, то не в голодний рік не позаголодний.

А на дерева фруктовий податок накладали?

Ні.

Аякже ж!

Щось я забулася, вже не помню. Колись шо — «Спасібо Сталіну-грузіну, шо видумав цю розину», що були вже голоші розинові. «Володимиру Іллічу, що я хліба не печу». Вже був хліб в магазині, то так, вірші такі казали. То й так, люди то так казали: «Спасібо Сталіну-грузину, що видав цю резину». Вже чуні якісь клеїли, взували, з резини такі склеївали чуні. То я до школи ходила в ціх чунях. Тут відірвали з порваної кухфайці рукави та в цей чунь встромлю туди, ці рукави, та й замість валенків. То так до школи ходила в первий клас, в другий. Таке було життя, діти. Да. Це не брехня, це собственно на свій шкурі в цих чунях. Та як десь до вогню, чи шо, візьми цю чуню, а те й він розклєється, то й прийдеш босий додому .

А в Янів ходили чого? Шо там було?

Куди?

В Янів, ви кажете.

А там базар був.

Ага, а хто базар робив?

Люди всьо шо мали — зносили…. продавали, а те що не мали, купляли.

То в них не забирали ? Чи чого в них було, що носити, а у вас не було?

Ну як не забирали? То, що пішло в колгосп зарання, то в них не забирали дуже так. Там здали хліб, то шо, а так не забирали. То вони, як є лишнє, то продавали та й купляли. Тут у нас сусід казав, що мав золото, той взяв дві п’ятьорки золота, пішов в Янів, то купив відро пшениці за три п’ятьорки. Приніс додому та й на жорнах змололи, й напекли хліба. Тут є хлопець, він трохи такий слабий, то ще тепер згадує, каже: «Нам тато казав, що заніс п’ятьорки та й віддав за відро пшениці!».