1. Місце запис: село Янишівка Любашівського району Одеської області;
  2. Дата запис: 31.08.2020 року;
  3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
  4. Респондент: Рябоволенко (Стрембіцька) Лідія Станіславівна, 12 липня 1929 р.н. в селі Янишівка Любашівського району Одеської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько та Ксенія Завірюха;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в село Янишівка Любашівського району Одеської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка, як вас звати? Ваше прізвище, ім’я й по-батькові.

Лідія Станіславівна Трембіцька була з дому, а тоді Рябоволенко за Шурком, за чоловіком, чоловікове — Рябоволенко.

А коли ви народилися?

1929 году народилися.

А дата?

12 июля

А де ви народилися? Тут?

Нє, я родилася тут у цьому селі, а віддана була у Бобрик, туди в другі сторони.

А коли був Голодомор, то ви де проживали?

Ну жили тут усі вмєсте.

В Янишівці жили.

Тут батьки були, брати, сестри. Нас було 7 дітей. Тато і мамо, 8 і 9 душ було в хаті. Розказувати?

Розказуйте.

Ну було, це нас було багато дітей, дуже жили, зразу байдуже жили, а тоді шось Сталін зробив, таке щось зробив, що треба всі дерева повирубувати, всі, вообще дерева вирубати. Всі. Пиляти, рубати, щоб не було ні одного дерева. Це люди зробили. Тоді він прийшов приказ від Сталіна, значить так, хто тримає корову, 200 нє, 180 л, літрів молока здати треба, так у государство кожний раз віддавати. Хто має теля — шкуру здати, як хто де має свиню — нема м’яса, шкуру здати, хто тримає кури — за кури треба платити 180 яєць все врем’я, кожен год платити за це. Ну це його, шкуру здерли вже все. Тоді началалося таке шось, начали прямо шкуру з людей знімати. Начали лаяти всіх, заходити в кажду хату, переписувати скільки дітей, скільки це в хаті находиться. Як тільки дівчина 16-17 год немає вона дитини, хай платить як аліменти, щоб платили це так Ленін, той Сталін так зробив.

Мамо.

Да, робили це так, шкуру знімали. Пройшли всі. Тоді начали вивозити всі корови, всі повивозили, всі корови попродали, начали продавати всьо. Тоді начали хліб вивозити з колхозу. Я помню, шо це скільки там мені, я з 1929, а то було в 1930, а це всьо батьки мені розказували, як бідні мучали. Я ше трошки помню, от що було в 1930 я всьо помню, то цей кажуть що Сталін написав, передав сюди — всьой хліб вивозити за границю. Ну вивезли з конюшні, скрізь з цих амбарів, позабирали всьо. Но наші люди всьо равно трошки лишили, якось заховали, трошки пшеницю заховали, трошки там яменю, пшеницю заховали, щоб посадити весною. А тоді началося таке страшне, шо вивезли пшеницю всю, всьо з амбарів забрали, тоді треба начинати від людей забирати, всьо. Начинається прямо підвода за підводою їдуть ті, волами, підводою їдуть і в каждій хаті всьо шпичками.  Ці в хаті шукають кругом, а ті на городі, кругом хати, хати, скрізь шпичками шукають, де пшениця, де зерно яке є і всьо забирають. Ну ми, папа почув, що це вже до нас добираються. А в нас була так у хаті піч, а тоді лєжанка, а тоді грубка тако, в тій лєжанкі були такі патики папа позабивав і ми лягали, як кладемо звідси тут тепло, як у печі, то тут тепло. Нас 7 дітей, які менше, всі лягали тут на лєжанки. Папа взяв витягнув ті тих патики і всьо висипав два мішки зерна і замастив туди геть, кинув…

Накидали тряпки, накидали всьо, понаходили. А мама побачила що це вже близько доїзжають, мама злякалася, що це їх, забрала квасолю, горох який там, пшениці і у печі, коло піч, а тоді катруся отака є, що попіль туди згортати. Витянула звідти попіль і туди, насипала насипала ото всьо, в торбинки позав’язувала туди, і взяла отоко, глини намісила взяла землі замастила і попілом отако загорнула. Геть щоб попілом, тихо. Як вони шукали тут пішли найшли і там. Найшли і забрали, і там забрали. А в нас нішо їсти не було нічіво. На дворі папа не заховав нігде. А нас 7 дітей. То вони приїхали і одна підвода. Приїжає друга, гарбарка така їде, їде. Пішли поза хату, шпичками шукають у хаті, у сінях, отоко штурхають, пішли на город. Скрізь шпичками шукають, пішли на город, де найшли — забирають, всьо забирають. І все. А заді ще підвода їде ше гарбаїдна, ще їдуть тоже шпичками шукають. Осьо хто найде, тоді тих людей б’ють, лають, виганяють з хати, це страшне шо було. Ну зробили вони о таке всьо. А тоді у нас є на цвинтарі, у нас є такий, як сказати, такий як оце наша хата, як оця хата, отаке там яма.

Горбок.

Там стояв чоловік, стояв на стулі, сидів, сидів і записував, а ті що привозили мерших збирали по дорозі отако, діти, люди мерші всі, по дорозі падали, вмирали люди, вмирали геть. Рідко хто лишився живий, а то багацько всі повмирали. То гарбою їхали і забирали, за ноги за руки кидали на горбок викидали. А як привозили не сюди, на цвинтар, цей чоловік на стулі сидів і записував скільки штук туди він кидав. Та й тоді він каже: «Мені дадуть пів хліба за це, щоб скіки я записую». Ну а єден чоловік, папа каже, що той чоловік що записує тей каже: «Так мені було жалко чогось, але, каже, шо зробити, як судьба така, що, — каже, — закидають молодого хлопця, за ноги й за руки та й кидають. А він: «Васька, куди ж ти мене кидаєш? Я ше живий!». Нічого не буде, туда, і за ноги за руки кинули туди. Та йде це. Там дуже багацька яма, отако.

А це в одну могилу всіх ховали?

Га?

В одну могилу всіх ховали?

Могила, яма, яма отака здорова яма

І зараз та яма?

А горб, а горб та яма, і горб великий. А я жила в тому селі, а вже моє мами не було, а вже всі старі вимерли. А зараз он до зайди в то село, вже старих нема, одна я стара, вже таких нема. Отут є Ліда Саїна, що вже її, що її то всьо…вже…

97, навєрно.

Шо вже її 96 чи 7, її вже, а мені 92 год. То як оце всі люди ці повимирали, то на гарби всьо чисто і кидали їх за ноги, і за руки туди кидали в ту яму. Яму як вони вирили сирость, дуже широку і велику. Там діти, люди. І дітей там море, це скільки було. Всьо село, всьо село туди кидали. Ну там рідко, хто лишився живий, прямо рідкость, рєдкость люди полишались живі. Да, а тоді…

А зараз там на місці цієї ями якийсь пам’ятки є?

А моєї мами не було, вже батьків моїх не було, мамо тоже вмерла тоже 80 год було, таких уже старих не було. А я жила там, я була б сказала, але я жила в тому келі,  в тому селі в другому, то причому це ж, хто то був, якийсь був начальник. 

Мабуть при Ющенко.

Якийсь то Янокович чи шо там був, який, якийсь був начальник і сказав шо зробити пам’ятник. Взяли прямо на доріжці, отако як доріжкою йти отока туди далеченько йти, зробили отаке з каменя, все отоке го. І хрест. Ну це ж неправильно?!

Хрест.

Це я ж кажу, хто ж це так робив? Це ж не правильно, це ж всьо поховані там. Там скільки людей похованих.

Так а вони на тому місці поставили?

Ніхто нема, там скілько мєста, ну там люди тепер, потому гробкові люди беруть і ховають своїх тепер отако на гробкові, де рідні у кого помер хто рідний, то погробкові отако ховають отако.

На тому місці?

А гора отако гора велика є, та є, є, підете та подивитись, як схочете, да. То це так це всьо як убрали, поки це всьо убрали, вже всі кончелось це всьо, люди всі повимирали, вже тоді зробилися, як сказати, ну такий шо, дали йому як голова. Бо було вобще…не було цього, бо Сталін вже не дуже командував, щоби діти ті, що є ще маленькі діти, сказав Сталін, що скільки вже дітей, хай буде, щоб ці аборти не робити, щоб скільки буде дітей, щоб стільки дітей, щоб всі… привели щоб було дітей, то в мене було 7, через хату було 8 дітей, там 6, там 5, там 10, оце такі були, багацько було дітей було. Тоді зробили майданчик, помаленьку зробили, як помню я, скільки мені було, може 4 годи, може скільки. Шо давали блюдочка і чашечка, кидали туди кофіїн якийсь, не сахар, а шось таке чучуть солодке, чучуть солодке, карічнєхве щось туди кидали. То це нам давали і потом така малесенька тарілочка давали супу. Це давали нам їсти і маленький кусочок хліба, усім дітям, отако, майданчик такий був, що зводили, да. А тоді вже розяснилось трошки весна, вже начали сіяти, там то шо заховали — пшеницю, ячмінь, всьо начинали сіяти, начали вже  всьо. Вже начинали, дехто купив порося, де купив хто теля, вже начали трохи хазяювати, ті хто полишалися живі. Фух…

Бабуся, а от як ваша сім’я вижила, ви кажете шо приходили обшукували, забрали все, а як чим рятувалася сім’я ваша? Ніхто не помер? Чи хтось помер?

Якось наш батько, видно десь трошки, видно трошки десь заховав трошки хліба, що він нас усіх спасав. А тоді зробили, як оце вже, як оце трохи поховали всіх людей, поховали вже всіх, вже не мали робилося тихо, вже люди начали ворушатись, жити там, які полишались живі. То тоді сказали так, шо, каже: «Хто буде живий, здоровий — йдіть, гайда, молоді, йдіть варити їсти». Там такий котьол, будуть давати усім потрошки кулішу, будуть давати кулішу, там такий великий черпак. Приходьте чи з гладужчиком, чи з кастрюлею, приходьте їсти. Скільки дітей, стільки і потому будуть давати, будуть давати, то варили їсти і давали всім їсти, да. А вдома папа й мама, а тоді по-маленьку зробили, був млин, як оце був хліб один трошки хліб. Судили людей, а люди йшли бідні крали колоски, а хто колоски крав, а там сторож був, ловили судили, по 4 по 5 год судив за колоски. Сірожа той Стосястоцький дали щось йому 5 год за це. Ніна у нас там, з нашого села, малесенькі діти, двоє маленьких дітей,  а їсти нема й діти плачуть, їсти. А вона пішла трошки колосків украла, тільки вона прийшла начала теребити, а тут до хати приходять побачили, що колоски, зараз їй руки назад, діти в майданчик, а їй дали 3 годи відсиділа. Ну так здівалися над людьми. Садили всьо на полях було, але ніхто. Міліція була кругом, щоб ніхто не крав, а хто вкрав — судили. Да, ну тоді вже…

А дітей, дітей тоже судили?

Дітей судили, батьків судили.

А діти могли збирати колоски?

А діти могли піти, діти їсти хтять йдуть та підуть колосочки ті отако крутять, щоб хоть у рот кинути. Чій ти? Всьо, каже. А приходить вже, батьків наказують, да. Ну шо було, у нас то за городами, було отока, нас город отако туди далеко. А там посіяна пшениця, приходим, а там тако міліціянер, коло міліціянера стоять щоб ніхто не крав пшеницю, да. А ми просимо ми хочемо їсти, дайте, дайте хоч скіки колосочків. Не положено, не положено, не давали нам. А ми сидимо дітей, попід рів посідали отако дітей, страшні худі і не давали нам їсти, даже колосків. А вони куди відвернуться, а ми хоч ідем, хоч ідем, два три колосочки. Ну з голоду оце дуже багацько повмирали.

А у вас в сім’ї ніхто не помер з голоду?

Га?

У вашій сім’ї ніхто не помер з голоду?

У нас не помер, якось через то, шо зробили пізніше вже як оце начали сіяти, тоді відкрилося, відкрилося  млин, зробили млин, зробили млин, щоб могло, млин тільки якось там не знаю як воно мало палитися, як воно мало крутитися, ну той млин. А мій папа став сторожем, а  в папи був хароший друг, ті й давав йому ключі де мололи, тей там зпилює з вітром, воно як мелеться тей пиль літає отако, тей пиль тако відлітає, а давали по пів мішка. Пів мішка ячменю, чи пів мішка пшениці всього за літо.

За літо?

Да, попробуй жити, да. А цей вже папин товариш Зіранський Трохим, Тося, каже, що: «Не журіться з тим бідки, я вам, — каже, — поможу. Я буду йти, я вам дам ключі,  оцей ключ, як стане темно, всі, не буде ніхто ходити, відімкніть із середини замкніться. І туди, там, де ото пиль летіла, де пиль… мука летіла, де пиль летіла, де шо», а це ж не було ні сірника, ні зажигалки, нічого нема. То папа за дня дивися де воно там, а тоді рукою згортав згортав там нашо, нашо він там згортав чи на бумажечку, чи на яку трапку згортав. Тоді замикав хату і йшов до мами, шоб мама не спала. А мама вставала і шоб, ну чось не було ні сковороди не було, нічого не було. То мама будила дітей, шо йдіть збирайте патички, тим розпалювали плиту, як уже трошки жар є, а мама пекла, а така чось сіль була, така груба сіль, ну візьміть покачайте, чось не качали, жменю солі кинули. А вона тоді розкачала мама ті коржі, тей по одному коржі, як той вже жар той є, розгорнула і туди в жар кинула і жаром пригорнула. А ми сидимо всі считаємо минути, що це ж коли воно спечеться, а мама каже: «Чекайте, хай спечеться, ще ж і папа хоче і всі, всім потрошку я дам. Це замісила трошки, всім по кусочку». Ну це бідили дуже, папа нас так усіх спасав. А якось так, шо оце млин, привозили каждий собі солому по пів горби привозили соломи. Чи є, чи є хто має молоти — пів горби привези соломи своє, бо соломою там палили. А єдин раз, навезли стільки цих, бо каждий хоче щоб змолоти, навезли і хтось ночью узяв і підпалив і то кричали люди, збіглися трохи потушили, а то багацько соломи згоріло. Да, та тоді знов привозили, знов привозили ці люди чия згоріла, дуже було тяжко для людей, да.

А сестричка ваша Галя…

Галя

Га?

Померла від голодомору сестричка Галя?

А да, Галя померла, що ж вона була маленька, ну маленька, бо я знаю, може було год, може не було года, ну не було її. Це як Маруся, сестричка моя і Стьопа і я, то ми були в садіку, то нам давали по отако по кусочку хліба, то моя сестричка Маруся не їла той хліб, а таке порвате пальтішко на ній і вона каже: «Я так хочу того хліба, що не могу видержати». Взяла розпорола юбку там і туди кинула отуди кинула, щоб не дивитися на той хліб, щоб занести тій Галі, щоб вона, щоб намочити в трапочки і дати щоб вона смоктала. А вона плаче-плаче їсти, а нема нічого. А вона приходи, то вона вже не жива, то каже так усі плакали плакали, папа збив ящичок, повіз на цвинтар і закопав. Да, так їй ше года не було, з голоду вмерла, да.

Це 33-му було?

Да, да в 33-му

А ви кажете вас було 7 дітей, це ви…

Да, то ми считаємо, що ми ж тоже, ще жила, вона ж тоже ще вродє була маленька

А як було кого звати, можете назвати?

Кого?

Своїх братів, сестер, як їх була звати?

А да, Сяня була сама старша, Сяня 1917-го году вона, брат мій 1922-гу году Міша, нема їх усі повмирали, Маруся була з 1925-го, Стьопа з 1927-го, ну а Юзько з 1925-го, нема, помер. Всі померли, нема, оце одна я, з сім’єю, в сім’ї одна я, да. Я з 1929, а всі рідні вимерли, нема. І, хто ті виїхали далеко: ті в Одесі, а ті там туди, як Тося в Сєвастополь туди, а сестра там, а та у Ригі, аж у Ригі, тоже була коло дочка забрала її, то вона там і померла.

А ви жили оце ваша родина жила, батьки ваші і діти. Дідусі, бабусі з вами не жили?

Нє, з батьком і мамою не жили, бо я віддалася в друге село, а та віддалася туди.

Ні-ні, я про 1933-й кажу. Ви жили з батьками, з вами дідусі й бабусі..

Всі жили, всі вмєстє жили.

І дідусь і бабуся були з вами?

Да, да. Нє дідусь, а папа і мама мої.

Ні, а ваші дідусь і бабуся?

Вони вже повмирали.

Повмирали, да вже.

Їх уже не було.

А чи от ви казали, забирали продукти шукали, а чи приходили розкуркуркулювать?

Ну приходили, приходили шо вони, як вони забирали даже, забирали подушки, одіяла забирають на тій, казани забирають, казани, сковороди, всьо викидають на гарби.

— Куди ж, як ми будемо їсти?

— А наші голова не болить.

Забирають, всьо забирали з хати. Чисто в хаті, не було нічого, да. Я ж кажу, мама через шо пекла коржики та у попіль кидала, даже не було сковороди, шоб спекти в сковороді, да.

А худобу не забирали вони?

Худобу то вони так сказали: або молоко здавати, сказали давати, шоб молоко здавать, трохи начали збивати, а тоді начали збивати, начали це як уже…

Як оце началася вже война, страшна така голодовка начала та ті корови попродали, де бачив хто продав, комусь там на базар, скоро люди всі везли всі на базар продавали, збували, шоб не було коло хати, щоб не було. Да, то в нас нічого…

А в голодовку у вас корови не було чи..?

Не було, не було, куди в голодовку, якби було зарізали та й їли, люди б їли м’ясо. Не було ні в кого, не було корови.

Так а куди вона ділася? Її забрали ту корову? Чи?

Всі корови на базар, воно проходило не за єдин раз, там пів года чи шо, шо має бути така розкулачка, що мають забирати кури, забирають й корови, свині, та й сьо, люди вже стали на базар. Хто почому є, хто шо є та й так продавали, шоб додому не везти. Та люди збували, збували. Як уже цей Сталін, начав шо це хліб, як тільки дали знати, що хліб щоб вивозили, всьо вивозили всьо й хліб, вже побачили що це будуть  нас ограблювати, тіки де шо бачили, так люди продавали, щоб не було нічого коло хати, ні свиней, нічого не було.

А як ви думаєте для чого це все робилося, це все забіралося в людей?

Шо-шо?

Для чого це все в людей забиралося? З якою метою?

Ааа, Сталін, Сталін приказ такий дав, Сталін  і тут усі оці наші люди оці грабителі, суки. Так оці наші люди волами, всьо і посилали йдіть у кажду хату, бо в нас хати були тако раз і тако дорога і нічого не було, а з того боку знов була другі хати були другий раз. То це вздовж три волами їдуть і вздовж шпичками шукають, після це во сьо забирає цей хліб забирає, а ті йдуть шпичками ше шукають, ше шукають, щоб найти. Забирають, забирають, одіяла, подушки, сковороди там, казани там, шо забере оце. Ограблювали, геть усьо забирали

А це тільки свої були, чи приїжджі?

Наших заставляли, якщо ви не підете, не поїдете, не буде, не будете — пуля в лоб, показує пістолєт — осьо. Зараз уб’ють і всьо. Убивали. В нас жінка була Сюта ходила, тоді мій дядько, рідний дядько Франко, тоже ходив. Вони йому сказали, якщо ти не підеш оце попід хати, ну він трохи жалів людей, шо ховайте, чи що там. А воно всьо равно куди? Він заховає, а другі осьо зараз їдуть, а треті їдуть ше і знов, знов забирають, забирать. Ну куди ти у пазуху заховаєш?! Куди? Да, оце во, сдівались над людьми, дуже.

А люди якось могли від них боронитися?

А шо ти будеш боронитися, як я начальнік у канторі, начальники всі з пістолєтами. Повно їх понаїжджало.

З пістолєтами це не мєсні були, да?

Да, вони були, ну ружо були, ружо такі, ну як сказати, боялися люди шо будуть убивати, того і віддавали всьо, віддавали бо будуть убивати. А тоді ззаді їхали тоже ше на конях їдуть, на конях їдуть і провіряють чи провірили, чи не провірили чи хати провірили все, оце такі, на конях їдуть такі з пістолєтами міліціонери. Ну здівалися над людьми, поки ограбили геть всіх людей, а тоді начали люди вмирати, вимирати, що геть ограбили нічого не було.

А ви оце кажете, що це ваш дядько, ну він шо обшукував, він міг шось помогти вам, шо наприклад, там ваш шось…

Ну може він трошки той дядько Франко, може він трошки папі і лишив трошки, а другі зараз ці від’їхали, другі приїхали, ну куди в пазуху заховаєш, да, да?!

А чи були в селі люди, які не голодували в те, в той час?

Не було, не було, всі люди такі, всі шо хто був поздихали, вмирали, а на дорозі отако, прямо на дорозі діти, люди отако вмирали, страшне. Чоловіки, дівчата, хлопці — всі мерли, не було всьо забрали, хліб забрали, всьо. Вони зговори, говорили, шоб не було корови, свиней, курей, шоб не було, дерева обпиляли, щоб не було геть нічого, да. Ну добре, що це начальна, наші начальніки, шо добре, шо заховали трошки пшениці, там ше шось заховають, ячменю то весною посіяли, да. А ті привезли скількись картошки посадили, щоб щоб щоб шось мати їсти. Люди ходили, не було ще жатки, не було ще тракторів, а всі ходили з косами й косили пшеницю, ячмінь. Там треба, а в нас такі малі діти, всі, ходе бригадір і проси: «Йдіть збирайте, такого як буде, косити дядько, а тий збирайте на купку, — такі маленькі діти, — діти всі збирайте на купку, на купку».

Колоски?

А другі…ну не колоски, як він на косою косе, та й тоді на купу кладіть, а другі будуть збирати в сніп, всіх дітей заставляли робити малих, щоб робили. А дітей було трохи, багацько повмирали, трохи полишалися дітей, ще полишалися.

А люди якось помагали один одному?

Ніхто не помогав нікому, даже ніхто не дав. Оце, шо у папи був брат, то це, то це трошки він, в  його дітей не було, то він нам трошки помогав.

Кум нам помогав, що це він у млині робив та й ключі папі давав, то це ше папа нас трохи піддержав. Бідили дуже, всьоди, оце. А тоді вже як начали, вже, як сказати, вже трохи ця оце кончилося, помирали ті всі, а тоді вже начали для людей, щоб був майданчик, щоб же люди косити йшли. А давай як це косити йде, то шоб ішов с котєлком, давали кулішу, такий черпак великий на літру. Це папі і мамі кулішу, а вони нам приносили їсти, то ми вже дома їли. А які більші, то йшли помогати, ішли помогали прибирати за папою, за мамою, за другими йшли, йшли помогали зерно збирати, да.

А в голодомор можна шось якийсь там рушник чи сорочку на продукти…

Боже, вони всьо забрали з скрині забрали, подушки забирали, подушки, одіяла, як матові, перини в кого забирали. Гарби їдуть, гарби викидають, хто куди.

А куди його дівали те шо забирали?

А куди воно? Каже, шо так Сталін сказав, Сталін сказав, шо всьо ограблювати всьо, він прямо цей Сталін здівався над нами всіма. Це ж не тільки наш Бобрик чи Янишівка, це всьой мир був. Це всі люди у ці голодовки вимерли геть. Ну якось так вижили помеленьку, вижили, вижили і так. Зразу садили пшеницю, а тоді пізніше вже садили горох, квасолю садили, люди обробляли.  То й нам потрошку вже давали, тоді вже люди дома вже садили, вже як давали ячмінь, то вже папа брав ячмінь та брав отако просо та на городі сіяли. Тако роздерем чимось землю роздерем, сапою рядки поробемо поворушемо, а тоді, а тоді вже граблями чи чим загорним, загорним, загорним те й тоді вже ми собі мали своє з города. Так іздівалися люди над людьми, дуже-дуже, да. Городи позаростали бур’янами нічого не було, страшне шо було. Їсти не було, геть. Ото, шо куліш, скільки дітей — давали кулішу, кулішу давали. Ну вже ці старші пішли, Сяня пішла на роботу, Міша пішов, Стьопа пішов, які старші пішли робити, пішли вже робити та їм тоже давали кулішу.

А скільки цим дітям років було, шо вони пішли робити?

Ну як є Стьопа, Стьопа з 1927…о, а Міша з 1922, а в 1933 скільки йому було. Бо я знаю скільки? А Сяня, Сяня з 1917, да то їм уже заставляли другу роботу їм давали, та й давали їм уже і їсти давали, да.

А чи чули ви про такий магазин Торгсин?

Як?

Торгсин?

Нє, а шо це таке?

Чи були випадки, коли золото обмінювали на продукти харчування?

Золото в нас у селі не було золота, не було ні в кого золота. Раньше бідили люди дуже бідили, даже до цего, поки ми дожили до цеї голодовки, то люди не ходили в золоті, не ходили.  Може десь, десь може й люди жили добре.

А шо було з дітьми, які були сиротами, от ви кажете…

А забирали сиротів, забирали цих дітей, і відправляли ну там було як, не майданчик, а таке як відправляли, як санаторій.

Патронат?

Да, патронат. Відправляли їх у патронат туди дітей, і діти виростали, а тоді верталися додому. Там давали їсти, заставляли робити і ті діти там, і росли, і їли.

А цей патронат тут у селі був?

Нє, нє десь, не знаю, може в Любашовкі, може де, ну десь недалеко, той патронат. То забирали, а цих маленьких дітей в садік, всіх в садік, а які більші — всі на роботу. Так шо всім була робота, давали кулішу, шоб… От папа принесе куліша мені, мені принесе. Ну Стьопа вже тоже йшов на роботу, а мені кулішу, які маленькі. Юзькові, Юзькові, Юзько був малий, то принесуть, то ми вже так хоч кулішу поїмо і вони бідні поїдять кулішу. Тоді ранесенько встають і  ідуть знову косити, ідуть убирати пшеницю, чи там ячмінь чи шо.

А людей у вас в селі багато померло від Голодомору?

Божеее, міліони-міліон всіх, міліард людей, а дітей не считаний скільки померло. Я ж кажу, шо така як сказати, ну от підете, хоть дві минути підете, дві минути. Там таке страшенна, тако де плід, аж тако аж туди аж тако оце хата, оце гора, оце горбок такий, це була, не знаю, чим вони викопали яму і гарбою, тим підводою, заїжджають гарбою, заїжджають волами, а два чоловіки — за ноги за руки, і туди. А той сидить считає, скіки каже считає, бо каже: «Мені за це, що я считаю скільки душ, вони підсчитують, та й каже дадуть мені тоді пів хліба», то чорного такого як макух, дадуть чорного хліба, то так зби…

А ви знаєте людей, які там померли від голодомору? Їхні імена, можливо, пам’ятаєте когось із сусідів, чи когось із родичів?

Ну як сказати, там рідних.

Може сусіди які?

Я тоді мала була, не помню. Це всьо мені розказує папа, мама. Посідають балакають балакають оце всьо за цей голодомор, всьо да, а в мене хоть пам’ять шо я всьо…

А можна було отак розказувать, балакать між собою чи вони не дуже розказували про це?

Нєє, балакали і слухали, але вслух балакали, а шо ж. Ну так якось папа з мамою нас усіх лишили, прямо завідували так, шо це батьки лишилися живі. Так, шо шо це зробили тей млин і папа ото змітав отого, і оті коржі пекли та ми їли, а то лебуду, рвали лебуду, а тоді в ту муку, шо ото папа принесе та вмочали отако. Кропила мама водою, посоле і тако в ту лебуду, отако у муку і оце і пекли таке. Отакі і це каждому мама дає.

А жорна у вас були в самих дома особисто?

Не було.

А чого не було жорен?

Не було. Жорна?

Жорна.

Нє, в нас не було. Тоді в каждій хаті, люди самі приробили собі крутькало отаке го. Осьо сідає, так як стілець, а тутечке таке  воно завертяно, таке воно поточене, поточене, поточене, ті надівається така надівається з бляхи таке надівається такего во, а тут крутькало тако, сип туди осьо крутиш і крупи сипляться, чи там ячмінь, чи кукурудза, чи пшениця якась. Ми варили куліш тоді, як уже зернято той начали получили трошки вже ячменю. Бо давали той, оце людина робе, папа з мамою робили получили пів мішка ячменю, чи там шо хоч бери пшениці чи ячменю пів мішка, то це ми оце ми змолимо, або кукурудзи. А папа, каже: «Ти шо будеш варити? Мама, шо будеш варити?». Вона каже: «Шо, куліш варити». «Та ти дивись, не думай віяти на  дворі, отак оце скоротиш і всьо, не змивай нічого, так туди». А казан такий здоровий на 15, казан то це мама всипить, кипить уже. Мама туди жменю солі. А тоді каже: «Ти, стара, дивися, не думай віяти на дворі, отак туди», це такий куліш. Та й тут нас багацько в хаті, а тоді папа зробив отакі з досок, отаке зробив стіл і на ножках, а тоді зробив нам стільчики отакі, шоб ми сідали їсти. А були миски, якісь були черепяні цвітами в середені, такі черепяні якісь були і дерев’яні ложки і такий великий черпак. Це мама черпак сипе і такі цвітами якісь деревля…ті поливляні такі були миски поливляні. То мама насипає нам, більшим туди, а меншим сюди, щоб їли. А в сінях, всі сусіди оці, що 9 дітей, всі поприходили, всі зашмаркані, заглядують.

— Бабко, ми хочемо їсти.

— Чекай,  — мама каже, — чекайте. Мої поїдять, а тоді я і вам дам.

Мама моя була добра така, да. Та й це ми поїмо, аж повпріваємо так їмо той куліш, наїлися, всьо повставали. Мама бере, а казан такий здоровий на 15 чи 20 той казан, мама бере, сипе-сипе, вони всі, тільки тако зашмаркані отакого, зашмаркані сідають усі за стіл. Мама каже: «Сідайте, сідайте їжте».

А це сусідські діти, да?

Сусідські, осьо цьо…осьо доріжка ти потой бік дороги хати, і по той бік хати.

І це діти з різних сімей, да?

Да, з хати. Нє, лишилася єдна ще жінка.

А це якась жінка?

Це єдна з усіх і батьки всі повмирали, всі, це одна я тоже своїх, це єдна я лишилася і вона.

Так оце всі ви кажете 9 дітей, вони всі між собою брати-сестри, чи це з  рі…

Рідні, рідні були, да. Це Дядько Ванька робив у млині, а вона тільки діти водила. Вона отака була, Тьотя Маня, отака, гладка була, да. Нема, всі повимирали всі, нема нікого і одна Танька ще є. Одна Танька, така як бомба, це сама менша лишилася, да.

А люди тікали із села в пошуках порятунку?

Якого порятунку, як кажу, шо скрізь голодомор, скрізь люди по дорозі валяються, ніхто нікуди не їде, нікуди тікати. Не було куди тікати, да. То люди вимирали, прямо по дорозі валялися, отако.

А ци чули ви про такий режим «чорних дошок»?

А шо це таке?

Шо село на «чорні дошки» заносили.

А шо це таке? Болєзнь така?

Ні, це режим «чорні дошки», коли не можна було в село в’їжджати і виїжджати.

Аа…нє, нє, нє, ніхто не їхав, ніхто нікуди не йшов. Да,да.

Коли військові загони огороджували…

Да, да, да, ніхто не…да, да. Оце Сталін усьо робив Сталін, його треба по куску рвати, на куску якось здівалися. Або так. Колись моя мама дала мені отаку книжку грубу. Ну я мала коли читати?! Як, поки маленька дитина виросла, а тут уже зараз мені сказали, шо: «Гайда, неси дитину в садік, а тобі буряки». Чи 40 соток буряка, гектар кукурудзи. Гектар соняшників оце всьо шарувати, всьо робити і маленька дитина, піди в садік. Я не мала коли, а книжку ну тако скільки минут, коли сяду отако є, а я тако пролистую, читаю. Там було трохи по слов’янські, якісь букви не такі, а то є нашими слов… То так написано, що люди добрі, будете жити, буде на жидів, на цих євреїв, буде сильнейше дуже гонєніє буде. Дождетесь, це багацько годів пройде. То це ця книжка, отако вже порвати, отака жовта, як люди знали наперед. Тоді там трошки я отако перекидала, шо, шо буде ше переживете, шо буде таке, шо всьо стане водою і лишиця скільки душ людей лишиця. Всьо потопеть водою, всьо погорить, всьо водою потопе, оце буде таке потоплєніє, оце буде кінець Світу. Ше буде кінець Світу, це ше буде. Ну це воно в нас є, а там де оце, де оце там, шо це займаються вулками, дивіться скільки, там люди строїлись, таке всьо до пуття, таке гарне і всьо вода тече, і звідти лиш оси гискри летить, вогонь летить і всьо горить, страшне шо було.

А скажіть, церкву у вашому селі не закрили чи закрили у 1930…?

У нас не було

В 1933-му була церква?

Не було у нас церкви

Не було церкви…

Ми ходили у Криве, а тоді аж у Бобрик 10 км ходили . А тоді 8 км сюди ходили. А тоді вже я не ходили, бо я коло коров дояркою робила, то я не мала коли. А мама моя вже така стара ходила пішки, йду каже…

То це в якому році було?

Коли, ну я в 1950 віддалася

А в 1933 була церква?

А, де в селі церкви не було.

А зараз є церква?

І церкви зараз нема. Іду в Криве, в Криве йдем, або або в той Бобрик на ту сторону є. А це 7-8 км. Як ховаємо, ховати треба то їдемо в Бобрик.

А як ви думаєте, чому був Голодомор, це був було природнє…?

Шо природня, люди жили нормально, люди всьо мали, корови, свині, всьо мали, діти росли нормально, школа, всьо було добре. Сталін такий приказ дав, він зразу так — вирубати дерева, всьо начинати корови, корова, шо є кури, 180 яєць дати. Корова є — 380 л молока, що за год віддати, та люди здавали, продавали, боялися, а де ж брати? Де це всьо? Є свиня є, нема, шкуру здати як нема свині. Теля є, народилось, шкуру з теляти або теля здавати, да. Він начинав добре здіватися над людьми, да. А тоді вже начав, усе обход…Сказав усі дерева повирубувати, що ж вирубали дерева. Я вже віддалася у 1950 годі, ми не мали палити. Німці спалили нам хату, ну якось там вони укрили, як-небудь там прилампічили її ту хату. А сарай, коморі, сараї, погріб отоко всьо це згоріло, бо не відступали німці. І лишилося скільки німців і оце палили у нас хати та попідра хати палили. Да, то не було в нас. Мучилися бідні люди, боже мій боже! Я віддалася то жила 10 год 3 сім’ї в бідній хаті жили, а бідили, не дай бог, як бідили, да. А тоді вмирає батько, тоді мама вмирає, а тоді осьо молодий чоловік мій помер, а тоді осьо сина поховала, стала на око не бачити. В 60 год, серце схватило його, да. Вже я така бабка, що я вже прапрабабка, я, да. Це шо мій син був живий, то в нього так це була б онука, правнука і вже прапра вже хлопцик, пра пра хлопчик цей.

А ви своїм внукам правнукам про голодомор розказуєте?

Не мала, коли розказувати, як я коло коров робили, я коло коров, як я мене як я віддалася, то зразу мене голова колхозу, трошки вже ото після голодомору, всьо. Я приїхав до нас у хату, прийшов голова колхозу. Ну дали вже голова колхозу, бригадір, оце голодомор уже кончився всьо, вже начали вже отако робити, шоб жити. А мій папа сапожніком був. А він прийшов підчиняти чоботи, та й каже:

— Стрембіцький, що ж ви так бідуєте, шо ж у вас нічого, то діти. Подивіця яка дівчинка, обдерта, обірвана. Що ж ви так?

— Скільки тобі год?

— (я кажу) 12.

— А в тебе подруги є?

— Кажу, є

— А хто в тебе подруги?

— Кажу, Пеклик Ліда, Тихонєнко Міла

— О, бери оцих подругів, іди в колхоз удосвіта, ідіть, а я прийду, я вам дам 10 коров, будете доїти. Будете 10 коров доїти, піввідра молока надоїте і бігом через городи, через усьо неси додому молоко, хай мама. А папа каже, а до мами каже: «А ви Стрембіцька, не спіть, на колесо крутіть кукурудзу, варіть кашу, а дівки молока, та й будете їсти. Що ж ви подивіться, ви з голоду поздихаєте, ви тільки єлі ходити худі, страшні всі». Я пішла удосвіта, рано пішла, сказали дівкам, вони согласилися. Пішли ми туди, надоїли мені пів відра, надоїли, там прийшов голова, сказав: «Осьо це 10 коров, щоб ви знали шо треба три рази доїти і єдин раз до криниці гнати, напувати, а тоді шоб вони. Беріть крейдою напишіть чимось напишіть шо це, яка єдна, друга, третя, четверта, п’ята, щоб вони підряд корови знали стоять». То це, те й ми носили так, а тоді як я вже підросли всьо, стали більші, і вже дівки тоже собі взяли корови, а я вже взяла собі вже, шоб доїти корови, навчилася доїти руками.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду