- Місце запису: село Мізяків Калинівський район Вінницька область;
- Дата запису: 19.08.2020 року;
- Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;
- Респондент: Коменчук (Отаменюк) Катерина Кирилівна, 20 жовтня 1934 р.н. в селі селі Мізяків Калинівський район Вінницька область;
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала село Мізяків Калинівський район Вінницька область.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Скажіть, будь ласка, як вас звати?
Катерина чи Катя, Катерина пишеться.
А по-батькові?
Кирилова.
Як?
Кирилова.
А прізвище?
Це ж Катерина, я вам кажу.
Не, фамілія?
А, Коменчук, а була домашня — Отаменюк.
А коли ви народилися? Дата.
В тридцять четвертому році.
А місяць, число?
А місяць — двадцятого жовтня.
В жовтні?
Да.
А де ви народилися?
В Мізякові.
І тут все життя прожили?
Да.
Сто метрів.
В сусідстві, коло нього.
А розкажіть про свою родину, про батьків.
Ой, батьки мої, не пішли відразу в колгосп. Жили собі так, тримали всьо, бо мали конів, худобу. Клуня здорова була, сарай здоровий зібрали, всеньке дерево, всьо. Мали нову хату строїти, бо жили ще в старій. Як взяли в колгосп, вони відразу не написали заяви, ще трошки почек…, а потом вже й хоч і пишуть, але вже не приймають, вже не хтять. Вон й зразу одказався. То всьо це позабирали. Тільки нас лишили, було семеро в хаті і ця хата старенька. Мама були, якісь приїхали підводою і нас всіх на підводу забрали, завезли в сільрад, суп нам дали їсти, бо не мали, що їсти. Вони за нас кажуть, що ми вас веземо кудись там, привезли додому назад. Тата забрали десь. Якийсь іден, щось вони, не знаю, щось сказали чи шо, той іден, там був Конон… який там дуже, ногами дуже бив їх. Таке я вже помню, я вже знаю, як він бив ногами, вони всенькі окривавлені тако лежали. Десь іще забрали кудись, посадили, а ми з мамою осталися самі. Нічого не мали тоже їсти і нічого, но тоже була тоді корова. Коні забрали, а були дуже гарні коні у нашого батька. А брат вже був великий, вже йому було двадцять два роки. Він ще поїхав до Вінниці, бо ще так он, ще всьо не забрали. А цей іден, що це ходив там, забирав всьо, ссадив там, з тих його конів, а дав йому таки здихлякі, що він додому не доїхав. Він як взяв ті коні, то там й покинув там того воза, а він в нього забрав той і сам пішки прийшов додому. То тоже все казав: «Я ще тому кривов’язому… Він ще побачить, кого він ссадив з коней!». Тоже не дочекав, бо це дуже, прийшли німці, забрали німці тоді, дослужував вже в армії. Як прийшов, то нет. Та й таке було, так їсти, тоже виживали. Тоді вже, хто пішов в колгосп, то же вже дали землю, засадили. А в наших, тут, все під саму хату землю забрали, що німа де ні посадити, нічого, то вони так — в лісі садили. Тато робив в лісі всьо, ходив. То там в лісі давали, то садили так, в рядках цих. Так виживали, а потом вже. Так і до німця були ми в колкоспі. Вже німець зайшов, то вже пішли ми, дівчата, пішли вже робити в ланку, а ідна сестра пішла в госпіталь в Вінницю, воєнних там доглядала. А ми так вже і жили всі тутки, так і були вже в колгоспі. Ой, да, вже в Веселлі робила, шукала десь їздити. Десь визначали кудись дівчат, тоже десь їздити, бавовну збирати. То так і виживали, а потом стало лучше вже нам, тоже додали города, трохи садили. Брат заболів, спаралізувало, ми його лічили два роки. Всьо де було, мама всьо, нічо в нас не осталося. Тільки підем к комусь, щось от весною садимо чи копаєм, городи тоді копали, то ті дадуть нам з кошик бараболі, щось ще. То так і жили. А тоді ще була ідна ця корова, то прийшли злодії вночі та корову забрали. Батько їздив кіньми, возив їдному чоловіку бараболю восени. Той дав їм горілки, а тоді ще вина, він випив і повів коні, туди, вон на пасовисько і другого дня не прийшов додому. Шукали, ходили дві неділі скрізь. По лісі, скрізь, а він зайшов на острови, там тако в Супрунівському селі світилося, він туди йшов, заблудився і там на островах закоченів. От таке наше було життя. А тоді вже хто де, хто де — все робив. Ті в колгоспі, а ті в лісі пішли посадки пололи, рубали хамизу. Я була в Калинівці, нас завод завів, на стройці ми там строїли. І що тоді платили? Копійки, але так виживали. А вже тоді я пішла заміж до цього, а він був сам іден в батьків, то тоже тримали корову, то щось мали все. І так вижили. Нажили двох діток: хлопчика та й дівчину. То зараз є вилитий синок, це дочка тоже стоїть, коло нас, доглядає. Оце таке життя наше було.
А розкажіть, як батька звали?
Кирило.
А прізвище? По-батькові?
Отаменюк Кирило Федорович.
А якого він року був?
Не знаю, діти. От до цей пор, не знаю.
А матір як звали?
Мати звали Василина. Василина Олексеївна по-батькові.
А за братів, сестер своїх, ви кажете семеро вас було. Як звали їх? Якого року?
Іден був тільки но брат, звали Тодось, він був двадцять другого року. Той кажуть, це він прийшов, вже солдати, бо німці забрали, а тоді ще солдати вже як не ті. То й заболів, його спаралізувало, відібрало руку й ногу, то він вже так то помер. А сестра єдна, то пошла в Вінницю, то була в воєнному госпіталю, робила. А єдна ж на Веселля пошла, вже як була велика, там якийсь радгосп був, на радгоспі робила, а нас дві було дома, в колгоспі.
А дивіться, ви як були ще маленькою, то батьки розказували, що от був голод, да? Говорили про це в сім’ї, що од був голод ?
А, ну да, а що же. Розказували. Все розказували.
А казали, що чого голод був?
Наші батьки казали, що ходили вітрашували всьо, кажуть, що там цей Ленін чи Сталін не знав, що вони таке в селах робили. А вони всьо витрашали до зерненьки, як квасолю з горщків забирали, всьо. То хіба це там таке було на, ну, їм дав указаніє? Казали, щоб здавали хліб, щоб поля засівати, от то шо, то от таке казали. Но не казали, щоб з горщиків квасолю витягати. А так всьо позабирали, то через то був голод. Ніде нічо не було. Це собі забирали, а те десь може трохи здавали, та й так, то нажилося, а то здохло з голоду, то й всьо. Таке було. Так як й тепер, єсть багачі такі, так і в мого батька куркулили, бо він був багач. Що в нього було? Тільки дітей повна хата. Ну конів тримав, худобу тримав, а так — нічого не було ж. Що казали, що, куркулити його, бо він багач. Так як тепер, тепер тоже, мало як цих бачим таких, та їх ніхто не куркуле, ніхто нічого не робе, вони собі що хтят, то роблять з тими бідними людьми.
А ви знаєте цих людей, що приходили куркулити? Розкуркулювати?
Знали, но вони вже давно поздихали.
А як їх звали?
Ну не знаю. Звали Владимир, не знаю, як по-батькові.
А фамілія яка?
Як фамілія була?
Чия?
Ялинки… як була фамілія?
Чия?
Владимира Ялинки.
Якого Владимира?
Владимира.
Кого?
З Ялинки.
З Ялинки як була фамілія? Ялинка [00:22](нерозбірливо), як їх фамілія була?
Кириліна?
Ялинчина.
Ялинки, Ялинки як фамілія була?
Якої Ялинки?
Ну той, де аферистом був. Ай, запитайте кого-небудь.
Гончаренко.
О! Гончаренко.
Кушняренко.
Кушняренко.
Ну да, а той був Давід Сракомака, то тоже не знаю, як то йо фамілія була. Давіда, як була Сракомака фамілія? Сракомака чи як? Дівчата сміються, що я кажу «Сракомака». А то був Древенчук, туто.
Сракомака Давід був, як його фамілія?
Кого?
Кажу, Сракомака Давід був, як його фамілія була?
Харченко.
Ааа Харченко, бачите. Ну може вже хватить, бо ми вам тако накажемо, що…
Харченко Давид Александрович. Угу. А чого їх взяли в активісти? Не знаєте? Чого?
Вибирали такого в сільраді, которий, знали, которий може бути такий. Бо є, як вона така добра людина, то вона не хтіла йти, а як таке… Там був Конон Іван, Іваньків, то він був любитель людей, що хтіти робити, о. То вони таких вибирали.
…щоб вони засновували колгоспи…
То вибирали самих таких недобрих людей..?
Да
В активісти.
А наприклад, якщо от виселяли з хати, то куди люди йшли?
Шукали бідні, щоб хто притулив до себе. От, примерно, біля мене, той то був аж в Янів найшов добрих людей, бо вони його забрали. А там їдні жили, там їдний верущий, та взяв їх був до себе, то вони там були. Там є й жінка померла, то він там й обід робив та я ще помню, то я ходила на обід туди, та й так.
А брат ваш в школу ходив?
Ходив, а як же ж.
А коли пішов в школу?
А я думаєте помню? Я не помню. Я тоді же ще була мала. Вже забула це коли.
А от дивіться, ваші батьки, вони ходили в колгосп на роботу, да? А малих дітей де вони? Хто з малими дітьми був?
Вони не ходили в колгосп, я тобі … Вони не пішли зразу в колгосп. А малих дітей… Мама була вдома з дітьми, а батько робив тако то, то в лісі, то вдома щось таке робив, що десь і продавав, чи що, а то в лісі вони були. Різали стоси, робили зимою сані, таке от щось робили. І так заробляли на хліб. А хто вмре — йшли ями копати, й таке робили.
А скажіть ще, що було з речами людей, яких розкуркулювали? Що було з їх речами?
Господь їх знаю, діти. Я не… От казали, що їх продавали потів, в колгосп. Я не знаю. Ааа так ці забирали, що забирали, а потом роздавали, продавали хто. От пример його баби — вона тримала на смерть собі хустину, спідницю якусь там, катаночку. То й там їдна купила в них, одкупила, та й ходила в цій хустині. А та баба ходила, то й впізнала. То й ходе за нею, та й каже: «Скинь мою хустину, суко, бо я ж її на смерть тримала». Таке було життя. Да. Да, таке було. В мами чоботи, казали тоді, хромові чоботи, те ж таке дороге. Тоже їдна взула та йде садком з чоловіком. Тако через садок наша хата, а вона іде стежкою. Мама вибігає: «Скинь!». Такою назвала її… «Чоботи мої взула. За шо ти їх заробила?». Якийсь там… ходив до неї чи шо там, то й то дав їй ці чоботи. А вони її доганяють, а він за ними, хоче їх набити, а ми всі біжимо, кричимо. От таке було. Таке було життя. А вже як колгосп… були на буряках. Робиш то на буряках, ну всьо що було. Гній накидати ходили ми самі, і по полю розкидали… ходили. Таке було життя. А тоді прийдем, дали нам щось зо два кіла, чи зо три, цукру за ці буряки, як завезли. Ми, ложкою ділимся, бо нас багато було у ланці, а є трошки. То як все? То ми ложкою. Поділилися. А пішли в комору робить, а цукерки було в магазині, в кого були гроші, можна було купити. Ми робимо в магазині, дуже просимо комірника: «Дайте нам до хліба трошки цукру». Він нам дав отак жменьку бумагу. Та й нас було вчотирьох чи п’ятьох, я вже й навіть забулася. Я кажу: «Дайте мені цей цукор, я вам куплю цукерки в лавці, бо дуже хочу пиріжки спекти з яблуками». Вони мені цей цукор віддали, а я вже їм чотирьом цукерки купила. Це вже після німця і після всього. Таке вже було життя.
А мама ваша нічого не міняла?
Не, нічого не міняла, бо в них всьо позабирали — нічого було міняти. Я ж кажу, ті чоботи. Ми тіки доганяли жінку, що віддай. Але що вона їх віддала, чи шо? Вона не віддала. То й таке було.
Але всьо забули, всьо переколотилося і з тими людьми жили, і ніхто вже більше не сварився з ними. Кажем так, як — «Господь терпів і нам велів» . Що треба миритись зі всіма. Хоть знаєш, що воно тобі тяжкий ворог, але треба мириться. Той так то і до цей… Зараз вже, зараз вже й в колгоспі було добре, вже платили гроші. Вже дід зразу був робив на соші. Клав сошу. Тоді ж не асфальтировали, а це всьо він клав осьо. Від, тамо у Лавріївці. Від Лавріївці до [1:18]( нерозбірливо), то всеньки він навколеньки ту сошу робив там. То тоді вже заробляв трошки гроші, давали. Вже були, як діти малі, то вже ми трошки получали, то вже вони вчилися. Дівчина вчилася в Калинівці, в технікумі, а хлопець, то й хлопець вже кончив, вже й вищу школу, тоді, заочно, а те так.
Добре, дякуємо вам.
А скажіть, в оці роки, коли виганяли людей з хат, що було з цими хатами, хтось в них вселявся?
Розбирали ті хати та й строїли собі хати! От їден, цей, кажу Сракомака собі построїв хату, їдну розібрали. Цю розібрали, то той построїв собі хату. Тако. Тепер вже люди, тепер би збиралися, а й шли й розбиралися, а тоді ніхто не був, всі боялися. Боялись зачепити.
А чому боялись зачепити?
Та й прийдуть вночі та й заб’ють, або шо. Або дітей поб’ють, або шо. Всі боялись зачепати. Тоді ж не було ні суда, нічого. Що ти подасиш може на когось на суд, чи шо? Тобі ж всьо равно ніхто нічого не присудить. Ще тебе обвінують. Там в нас їдного чоловіка, тоді було з торбою сало висіло десь там на горі. Якийсь злодій добрався туди, якось там продерся. Пошита була хата сніпками та й вкрав те сало з торбою. От вони сідають на коні, їдуть в Стриживку, кажуть десь він її буде продавати, бо це ж схоче кусок хліба купити. Вони зловили цього дядька. Найшли вони його з цим салом. Ну, забрали в Стрижівку, в міліцію. У міліцію. Цей дядько прийшов за цим салом, вони кажуть: «Вже нема в нас цього сала, бо це ж таке: той кусочок, а той два, та й растянули.» Ті й самі розтягнули, що забрали. То й кажуть: «А цього будем судити, подамо до суду». А він стоїть, та й каже: «А чого, а нашо, вам дядьки, до суду подавати? Він свин то вкрав вам, але ж ви його з’їли, то це треба вас судити. Але хто ж вас судите? Вас не посудять, бо ви самі суддя». Та й відпостив той чоловік того дядька. «Хай він йде додому, до дітей. Він вкрав, бо він їсти хтів. А ви ж не хтіли їсти й розібрали його!». От таке було життя всьо. От таке, діти, вот. Ой, спасибо, що ви мені нагадали, всі свої роки які я, тепер вже було б і добре… Колись ми в школі таке ще й вірша вчили, що: «Як же мені не радіти, як же не співати? Знатні люди, мої діти, я щаслива мати. Маю дочку інженера, сина комсомольця. Світить Сталінський закон нам, ясніше сонця. Порівняю ці старі дні із новими днями, укрилися старі дні світлими вогнями. Як далеко відлетіли, ті дні невеселі. За колгоспного життя стали ми веселі. За колгоспного життя, стали ми багати.» — Та коли я ще вчила, і всьо знаю наізусть! Всьо знаю наізусть, що це таке
А як ви відноситесь до цих віршів? Бо ви ж… Путь до цих колгоспів, він на костях зроблений.
Ну це, це вже було, в цей колгосп вже платили. То й вже й вроді було би лучше тим, тепер вже й колгоспи платили. Тепер вже, хто на буряки полов, то получали й по три мішки цукру і вже ложкою не ділилися, і хліб давали. А нам колись, як дадут пут пшениці, то це дуже добре за цілий рік. То вже змирилися й з колгоспом, було. Все здається, що було так само. Вже платили гроші, вот, він робив на цій дорозі. Він вже получав а потом робив на кірпічному заводі іще с кілька років, а тоді вже й був, строїв цього конюшні, то шо, на стройці, в плотніках, в бригаді. Кругом хватало його.
Скажіть, у 1932-33 рік, ваші батьки ховали їжу?
Ховали, то шо? Її подобували. Кругом ховали. Дістами, було закопали гороху щось там, то дістали. Кажуть, викопав, встромив, каже: «Ооой, є тутки!» . В нас така була ямка, там викопана, в коморі, а зверха — підлога, щоб там не дуже можна було. То насипали бараболі на спід, а зверху поклали в мішечку горох. Вони шукали, кажуть: «О, є, — каже, — зарили. Є, йдіть сюда!» та й повитягували всьо, що було. Так не можна було сховати нічо ніде. Ну корову ще не чіпали, корову не забирали, була корова. Та корову ще так доїли, якщо доїлася, бо бувало, що не доїлася. А то нема, шо дати їсти, то що вона там тоді давала та корова? Люльку молока? Але й вижили і до цей пори, бо вже скільки року, і вже й треба вмерти, але нема смерті — мусим жити. Дітей мучимо ще коло себе. Вон вона в Вінниці то собі б жила, а то ще є чоловікова баба така сама, як ми. То вона, то їде туди, наваре бабі їсти, постірає там, всьо поробить та й їде сюди. Ну тут ще тримає каченята й двоє поросят. То це їде їм варити, дати, бо там каже: «Що буду дурно сидіти, щось там буде». Отой город обробляє, то вона вже коло нього мориться, каже: «Якщо й будем жити, то на той рік, то не садили нічо!». Бо у нас все одно буда цього року посуша така, то й шо вона робить? Да. Але й як буде тут злецько, то й там, у городі, буде злецько. Таке. Але я маю…
А брат ходив ваш в поле колоски збирати? Старший?
Чи шо?
Брат ваш старший.
Ходив, ще й як ходив. У сорок сьомому році я колосся збирала.
А в тридцять третьому не ходив?
Ходив. Ходив тоді ще, да. Но він вже був парубчак, то може вже й колись стидався йти збирати. Вже тоді. Він великий був і одна дочка була велика, велика вже дівочка.
Тоді тільки діти ходили?
А?
Тільки діти ходили, парубки вже не ходили?
Нє, нє.
А чого ?
Щось тако шукали десь, або вже йшли на якусь роботу, шукали, в когось наймалися, хто багатший, то наймав.
Скажіть, коли будувався колгосп, багато людей добровільно туди пішли? Чи багато людей пішли добровільно, чи нє?
Багатенько. Мало було вже цих, що те, примерно туто на Голосівці, то скільки? Десь, два, три, чотори, п’ятох я знаю, що вони пішли зразу, а то пішли, йшли, знають, бачуть, шо йдуть, що вже роботу якусь їм шукають, дають. Хоч там нічого не платили, але ходили. Ми вже на огородах садили, а той огород позабирали, нема чого. Той таке було. А в сорок сьомому то й вже й я ходила колосся те збирати та й збирали, той голова їде, та й за нами, ми навтікача до села біжимо, а вони підводою летять за нами. Я бігла-бігла, а мені не давало дихати, бо в мене була, як я вже була велика, бронхіальна астма, то мені ще й тоді… То я задихалася, то вони мене вже догнали. «Чия ти?». А я ж не хочу сказати чия я, я сказала на якогось там чоловіка, що в нього багато дітей. Ці нічо не кажуть, а другий каже: «Щось я не помню, щоб там така дівчина була». Але нічого не видрали, і мене, це колосся — нічого. Тільки налякали, накричали і всьо. Горох це й я по бубоці, по бубоці збирали. То й назбираємо, то й є вже вже на пиріжки і суп зварити. От таке було.
А годували в колгоспі?
Та й хто там годував? Не. В школу, як я ходила, то хто бідний, то давали суп, суп привозили вдень. Давали. Я зо два рази пішла, а тоді, не схотіла. Бачу, що біжать з цими мисочками, ці діти таки менші, я вже була величенька, йшла до школи, мені уже було десять років, я шла в перший клас. Бо тоді, після німця, то такі всі ходили. До німця не ходили. Та я два рази тільки пішла, а те не пішла, кажу: «Мамо, ви щось зварите, та я вдома наїмся, не піду я більше туди їсти».
А багато дітей з вами було в класі?
Багато. Було в первому класі, було вісімнадцять душ, чоловік, а потом нас розсоїдинили. Тут в нас була попова хата така, то тут вже мене, то в другий клас я вже ходила отдєльно, а ті отдєльно. А в перший клас, то з всенько села ходили.
А в перший… А в першому класі всі діти були однакові, чи різного віку?
Ні, віднакові, віднакові.
Всім по десять років було?
Нє, були й меньші. Меньші були. Це ми з скількох були більших, а то були такі, як до школи йти. От зо мною їдна ходила до школи, то вона була з тридцять сьомого року чи з восьмого, а та з шостого. Такі були.
Але всі разом ходили, так? Всі в один клас.
Всі разом. Ну да, бо вже тоді всі в один клас ходили.
А ще старші були?
Не, ще страших не було. Ні. Іден тільки був залишився десь він в первому класі, то був, в второму класі, то той старший був на два роки за нас, бо він залишив, залишили його, а так не було. А іден ходив зо мною в первій клас, то й в нього був, а він після того був в нас головою сільради, то й був у такому костюмчику з палатки зеленої пошитий, штанці й [00:59](нерозбірливо). Та й витирав тако носа цим рукавом. Ми сидимо на вроці. Вже я більшая, він був менший за мене. Це визиває вчителька його і мене. То й каже до мене: «Катю, втри йому носа». А я тако дивлюся — «Як то втерти носа?». А вона: «А он тако-тока, як то чим вин втирає?». Я беру того рукава його та й от тако. Мушу втерти, як заставляє. Як вже він головою був, як вже багато років пройшло, він прийшов, податки тоді ми ще платили, за податком. То я да й виношу гроші, він ще з їдним, та й треба здачи йому здати, а він мені здає не всі, а я кажу: «А шо це, все?». А він каже: «Ооо, то ти добре вмієш лічити!», каже. А я кажу: «Да». Він — «То ти довго до школи ходила, як ти вмієш лічити?». Я кажу «Довго! Я тобі навіть носа втирала рукавом!». А він почервонів, зробився, як, а той другий дивиться, то на мене, то на нього, то на мене, то на нього. «Як втирала?!». Я кажу: «Хай він розкаже». А він каже: «Да, це таке було, в первому класі. Я тако, як бачу що велика з носу лізе, я кажу рукавом, а воно тут на палаці блищало. Вчителька її заставила». То вже й однокласник зо мною був, вже й давно був в Вінниці, а потому був в мого синка на роботі. Та й прийшов до нас, та й приніс мені ще навіть трьохлитрову банку меду, він пасики тримав. Це вже ось років за чотири було, а я кажу: «Я тобі гроші дам». А він — «О, Катю, ти шо, гроші мені дасиш? То ми ж, я ж ходив з тобою до школи!», а я вже як забулася. А він каже: «Забулася? А ти не знаєш, цю дівчину, носа втирала, а я помню її доненьки», каже.
А розкажіть, що це за податок такий був? Про податки.
Так накладали багато податков. Двісті штук яєць ти повинен був здати, чи в тебе є кури чи нема. Двісті літрів того молока повинен винести. І свинів годуєш, повинен шкуру дати. Свинів мав не шмалити, а зняти шкуру і віддати шкуру. То є такі люди, що до ліса возили, то й там шмалять в лісі та й привезуть до дому. В нас вкрали корову, а двісті літрів молока віддай. То мама йшли до Янева, купляли масло і заплатили за цю, шо корову вкрали. Як ви думаєте, була тоді якась власть, чи шо? Можна було так? Так нема корови, вкрало, но віддай. І всьо. То це вже ж коли. То вже після німців та й після, та й вже ми, то не в голодний рік не позаголодний.
А на дерева фруктовий податок накладали?
Ні.
Аякже ж!
Щось я забулася, вже не помню. Колись шо — «Спасібо Сталіну-грузіну, шо видумав цю розину», що були вже голоші розинові. «Володимиру Іллічу, що я хліба не печу». Вже був хліб в магазині, то так, вірші такі казали. То й так, люди то так казали: «Спасібо Сталіну-грузину, що видав цю резину». Вже чуні якісь клеїли, взували, з резини такі склеївали чуні. То я до школи ходила в ціх чунях. Тут відірвали з порваної кухфайці рукави та в цей чунь встромлю туди, ці рукави, та й замість валенків. То так до школи ходила в первий клас, в другий. Таке було життя, діти. Да. Це не брехня, це собственно на свій шкурі в цих чунях. Та як десь до вогню, чи шо, візьми цю чуню, а те й він розклєється, то й прийдеш босий додому .
А в Янів ходили чого? Шо там було?
Куди?
В Янів, ви кажете.
А там базар був.
Ага, а хто базар робив?
Люди всьо шо мали — зносили…. продавали, а те що не мали, купляли.
То в них не забирали ? Чи чого в них було, що носити, а у вас не було?
Ну як не забирали? То, що пішло в колгосп зарання, то в них не забирали дуже так. Там здали хліб, то шо, а так не забирали. То вони, як є лишнє, то продавали та й купляли. Тут у нас сусід казав, що мав золото, той взяв дві п’ятьорки золота, пішов в Янів, то купив відро пшениці за три п’ятьорки. Приніс додому та й на жорнах змололи, й напекли хліба. Тут є хлопець, він трохи такий слабий, то ще тепер згадує, каже: «Нам тато казав, що заніс п’ятьорки та й віддав за відро пшениці!».