1. Дата запису: 20 липня 2020 року;
2. Місце запису: село Перекопівка Роменського району Сумської області;
3. Хто записав: Наталія Прохода, Шелест Михайло;
4. Респондент: Прохода Євгенія Володимирівна, 23 серпня 1929 р.н., народилася в місті Маріуполь Донецької області;
5. Розшифровка запису: Базько Софія;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Маріуполь Донецької області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).
Респондент, представтесь, будь ласка.
Мої данниє.
Да.
Прохода Євгенія Владіміровна. Де я родилася?
Да.
Я родилася в городі Маріуполі.
Коли?
В двадцять дев’ятому году, і там я і проживала. Сюди я вже попала з чоловіком. Чоловік тут у лікарні працював. От. Ну шо мені розказували мої батьки. Зразу важко балакать. Мій дєдушка умер із голоду. У його все забрали. А жив він на Київщині. От Києва село Лобачеве. Вони жили заможно. Як заможно, в них було сім братів, дві сестри. Вони працювали, важко працювали, но без найомних. І в їх забрали все. І мого дєдушку із самим младшим. Мій папа приїхав в Маріуполь сюда, працював він агроном – садовод. І всі брати приїхали сюда. На завод устроїлись, робили, бо тут давали якийсь пайок, бо люди мерли так: іде, упав і вмер. І вони в городі так лежать і вони мертві. Хто їх ховав – я не знаю. Цього меня папа не розказував, ну вони мене ще й берегли от цього, тому шо не дуже це приємне. Ну коли дєдушка, на Київщині там страшний голод, там забрали все, розказує мій папа, шо це дєдушка розказував, шо ходили шампалами шукали землю, по землі зерно. І де яке хоч відро, все вигребли, і дєдушку викинули з хати. І дєдушка вмер з голоду з младшим своїм сином. І це таке… ну а шо свекруха мені розказувала, так це вообще ужасно. Вони із Кіровоградської області, мій чоловік і їхні батьки. Так мені свекруха каже, шо в їх одна жінка не стара ще, і з’їла свою дитину. Ето ужас канешно. У, каже, у бабушки стояла квасоля у глечику на сімена посадить, прийшли – і те забрали. Ну і хто як зміг вижить. Недорода не було, урожай був, і у кого була коровка, там сіно якшо заготовили, якшо коровку не відібрали, то ті люди вижили, так же як і мої батьки. У батьків була корова, і вижили мої батьки, я, хоть б мені три года було, я це нічьо не понімала, но ми вижили. Ну іщьо благодаря тому, шо на заводі Ілліча Маріуполь це так які всі города, він же розпреділявся на райони, там де працювали мої дядьки і папа, давали якийсь пайок. Він не був там таки обільни, но люди могли вижить. Ну і ще й у кого була корова могли якось существовать. От.. ну отож мій дєдушка приїхав сюда, а тут папиних аж сім братів було. Один брат тіки остався там на Київщині, і якось вижив. Ми даже не знаєм як. А ці всі працювали на заводі, получали якийсь пайок, всі вижили. А люди мерли пачками, хто не працював на заводі. Було канєшно ужасно…
Скажіть, будь ласка, як звали вашого батька?
Ковєцкій Владімір Борісовіч.
Агрономом він працював у колгоспі?
Нєт. Він не в колгоспі. Совхоз Рози Люксембург. Під етім… од Маріуполя 40 кілометрів. Там сади колись були панські хароші, і папа там працював. 20 років він там працював.
Він добровільно працював там?
Ну канєшно добровільно, потому шо надо ж було у корову прокормить, надо було сіно якось скосить, бо в городі була в нас і квартіра, но прийшлося їхать у село, шоб вижить.
А він здавав що-небудь у колгосп?
А в його, ну батько ж мій горожанін, шо здавать, не було нічьо, а тоді як ото уїхали дєдушка і бабушка, Альошка, це мамині батьки, продали хату тут у Маріуполі. У Маріуполі, і поїхали з моїми батьками в село, і вони тоді купили коровку, і ото корова…
Це виходить, дивіться, у вас батько з-під Київщини…
Да.
Працював в Маріуполі…
Да.
Під час Голодомору він там працював?
Да-да.
А що він розповідав про Маріуполь, тобто там багато люде в місті, була їжа?
В городі трудно було, люди дуже багато мерли, а ті хто уїхав у село, та ще в кого коровчина було, ті вижили. А так їсти не було нічого, хотя урожай був, а Сталін прислав сюди Кагановича, вигріб Каганович все, шо люди мерли, як мухи. Хотя город же стоїть на берегу моря, і там як весна, там путіна тюльку ловлять рибалки. І тоже саме виживали люди з тюльки тієї котлєти мололи на м’ясорубку, то хтось то повиживав, но померло дуже… процентів сємдесять померло людей у Маріуполі. Це так папа казав.
І в совхозу цьому годували людей, якійсь там обіди?
Коли папа робив?
Да.
Та ми жили в саду одна хата, там не було ніде нікого.
А як звали вашу маму?
Ковєцкая Єлізавета Алєксєєвна.
А вона працювала в цьому совхозі?
Вона була домохозяйка. В неї було троє дітей, хозяйство, вони там завели птицю, завели корову. Матері хватало дома роботи. Працював папа сам.
А батьку у 32-33 рр. платили за роботу?
Ти знаєш, я даже не знаю. Навєрно платили. Якось про це мови не було. Но виживали трудно, потому шо як дєдушка приїхав з Київщини, от, там якийсь пайок, за це ще папа на заводі робив, якийсь пайок давали, шо папа, но нас же троє дітей в моїх батьків, дєдушка і бабушка, мамині батьки. Сім’я чимала. А дєдушка, папа мій казав цьому дєдушкі, свойому батькові, шоб він не їхав на Київщину, бо там сплошний голод був, там все повигрібали, а він, а там же жінка осталася, а він забрав хлопчика і поїхав, а папа, те шо получив пайок, переділив йому , ну і ми довго не знали нічьо, а потом як уже все воно, я не знаю як воно втихло чи шо, як уже батько мій узнав , шо дєдушка вмер з голоду. Ото таке було. Ну і розказувала свекруха те, шо в їх було дуже великий голод, це Кіровоградська область, село Попельнасте, дуже велике село. Свекор там вчителем працював. Так свекруха розказувала, шо дуже-дуже багато перемерло людей. Хотя урожай був.
А подробиці про те, як розкуркулювали родину вашого дідуся, ви знаєте?
Ну я ж не знаю, я не знаю, я тіки знаю, шо папа мені сказав, шо дєдушкі Борі, каже,вже немає. Кажу, папа а де він дівся. Каже та в них же все забрали, хату забрали, зерно забрали, в дєдушки була дубина, в наслєдство переходило йому, ліс дубовий, земля, ставочок малий. Вони були, таких же людей називали кулаки, хотя вони були просто труженіки, а не кулаки. Каже, все-все-все в їх забрали, а дєдушка , каже, под тином умер з голоду з цим хлопчиком. Оце таке.
А ви знаєте, ким були люди, які приходили по хлібозаготівлю?
Ну откуда ж я знаю, двже папа мій , може й знав папа, но я не знаю цього. Я бувало начну його коє-шо розпитувать, і він, я бачу, як йому було це важко розказувать, він каже «Ладно, дєтка, потом ятобі все розкажу». І він як-то все время не хотів у цьому в подробності вдаваться , шо і як було, було дуже важко, хотя і года пройшли, уже взросла була я, розпитувала, то він, не дуже йому нравилося, шо я розпитую, бо погибли ж, самі рідні погибли ж. було канєшно тяжело. Ну а я ж цього канєшно, я мала була. Ну раз живі, значит спаслися.
А що відбирали в селян – продукти харчування чи речі?
Все підряд: і речі брали. Папа сказав, каже, у їх кожухи забрали, і валянки. Це була осінь. Так таку теплу одежу забрали. Оце. У кого…? Наче в дєдушки Альошки і папа там. Сначала мій папа як приїхав сюда на Маріупольщину, він тут у барині робив садовником. І жив у батьків моєї мами, у їх була свою хата. Вони не дуже зажиточні були. Сім’я була дуже велика, у бабушки було 12 дітей, мерли часто. А як папа приїхав, вони трошк.. Він арендував землю у барині, насадили вони капусти, насадили бакшу. І в їх пішли ,як сказать, гроші. Ну а потом папа каже: «я насадив на заливному лузі капусти, а потом каже капусту вирізали, модярами возили на базар, розбирали її, капусту… я зразу ж виорав і насіяв просо. Каже просо таке вродило і ми стіки його намолотили, шо варили, і для худоби було, та й продавали..»
Які роки були?
Це навєрно уже 34-35-й.
Це вже після голоду?
Да! ну каже папа, шо у їх були тепла одежа була, то брали теплу одежу. А хто вони такі були, ну я знаю шо… ну ета, тьотя Саша розказувала, ето мамина сестра. Вона тоже уціліла, бо папа мій купив їй ров. Так вона розказувала, шо як прийшли… як красні… прийшли красні, то каже, хто в нас робив прєдсєдатєлєм сєльского совєта, каже «П’яниця Іван і Зоська…, каже, секретарем там робила, то, каже, так безчинствовали, так безчинствовали ,так людей обіжали. Вони кажуть, шо вони були бідні, а люди були багаті. Люди, ті шо трудилися, у тих було, шо їсти, в шо вдіться. А це ж, пропивали все, хотя вони шось десь крали – пили, крали-пили. І вони були ото во власті оці вот, Зоська і П’яниця Іван. І каже шо папа, забрали, теплу одежу забрали.
А, на вашу думку, навіщо це робилося, навіщо у людей забирали продукти, речі? Ну у цей період, 32-33 років.
… називали її, їздили. Папа каже, лошадка і мужики, ето самое, якшо находили землю, то шампуром так землю, як тільки там надирають шо зерно, вигрібали все в мішки і забирала продразверстка. Для армії ,казали. Оце таке, та Бог святий знає, шо воно було. Хорошого нічого не було канєшно.
Чи упиралися люди конфіскації?
Канєшно упиралися.
А як їх, їх за це карали, чи як?
Забирали, забирали, дядю Васю забрали тьоті ніного, і не знають де він , шо він. Як його дочка виросла, учітельніцой стала і стала запрашивать, де батько. Приїхали у два часа ночі забрали і всьо. Отвітили тіки, шо він осуждьоний, без, а він на заводі робив гружчиком. Він осуждьоний, без права перепісі і умєр в Магадані.
А в якому році його забрали?
В 33-му.
І забрали саме шо, чому забрали?
Нічого не знають. Ну каже тьотя Нюня, це жінка його, це приятелі моїх батьків. Мі по-сусідству жили. Так вона каже, шо він такий шо скромний, політіка для нього не существовала, і він знаю: завод, робота, сім’я, всьо. Шо, за шо, ніхто не знає. Ну ще такі були нюанси, оце , отой те сказав, а отой те сказав, а при Сталіну ето било всьо. Без разбора забирали людей і отправляли… написали, «без права перепісі і он умєр в лагєрі». І цей, і вони даже не знають… а там могилка, …, в ями братські викидали та і все, чи хоч пририли, Бог святий знає.
Чи можна було приховати якусь частину зерна?
Ховали, закопували.
Де закопували?
У землю закопували…
…в сараях ховали, на горищах ховали. Все находили. Як іщейкі, як вони наче чули, де те зерно, і людей оставляли без нічого. Все, шо було, чи квасоля, чи ячмень там у когось, чи пшениця, все підчисту.
Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування худоби чи зерна?
Було, да. Тож я ж тобі кажу, шо доносили. Он кулак, а який же він кулак, от допустім, у нього було там дві десятини землі. Він на ті землі сіяв і пшеницю, і картошку садив, усе для своїй сім’ї. який він був кулак, но називали кулаком. А хто називав кулаком? Лодарі! Хто робить не хотіли, і прийшла совєтська власть, і оце наша власть пришла..
А які це були винагороди? Чим їх нагороджували?
Кого?
Ну тих, хто доносив.
А цього я не знаю, не знаю, чи їх нагороджували. При німцях плєтями били. Я ж окупацію пережила, так показують, он комуніст живе. А німці плєтями лупили. Були понімаєтє німці, которих біла подпольная комуністіческая організація, і вони билі достаточно образованиє люді. Не тікі фашистська була там партія, шо било характєрно, шо оцих доносчиків били розгами. І таке було, да.
Чи чули ви закон «про п’ять колосків»?
«Колосків»?
Ну це образна назва. Насправді, він по-іншому називався. Ну те чим можна було збирати на полі колоски, врожай.
При совєтской власті нізя було. Тьотку Ганну посадили, хотя її муж погиб, двоє діток осталося.
Це інші роки біли. Вже після Другої світової.
Да, вона пішла ж на поле, назбирала колосків, каши дітям наварила. Ну вона каже : «я виновата в чом, шо послухалась людей. Ті хто просився, тіх не забирали, не садили в тюрму. А я ж , каже, думаю – мій чоловік воював, мої діти, погибшого офіцера діти, так вони ж должни здохнуть. Я ж , каже, собирала після обробки урожая, ті колоски, шо вже на землі лежали, ї каші наварила. На те стріляйте в мене». Вона ж така, язиката баба була, і забрали її, три года дали. А от я не знаю де її діти, з ким жили, мабуть з тьоткой Настьою, сестрою, два мальчика.
А хто охороняв поля і колгоспні комори, де зберігалося відібране у людей?
Ну жителі села, я цього не знаю, но я знаю, шо комірники були і ті шо там …
Під час голодовки були комірники?
Нє, під час голодовки, я цього не знаю. Я це про вже як совєтська власть началася, так були комірники. А тоді забирали зерно ,як папа розказував, на підвози і увозили. І увозили на железную дорогу, на станцію, грузили у вагони. Шо вони везли, казали шоце прод.. як? На армію, хліб на армію. А куди воно, стіки на армію надо було хліба, шо вони вигрібли все, всі ж областя вигрібли.
Чи допомагали люди один одному виживати? Чи ділилися вони продуктами? Ну саме у часи 32-33 рр.
Ну тоді ні в кого нічого не було. Хто чим помогав, хто кропивою виживав, хто чим, хто лободу. Хто де шо міг, тим і виживали.
А в місті можна було щось купити чи виміняти на ринку?
Ти знаєш, я цього не знаю, не знаю, якто цієї розмови не було.
А що ви чули про «Торгсин»?
А торгсин. Ну моя мама несла серебряні ложки, вилки, ножи, потому шо їсти було нічого. Вона несла в торгсін і купляла продукти
Це в Маріуполі було?
Да, в Маріуполі. Це ж в 33-му році.
А от сироти, шо залишали в сім’ях, де померли батьки, яка доля їх була?
В детдом отправляли дітей. Да… моменти билі ужасниє.
Чи бачили ви голодних людей на вулиці, які ходили і просили їсти?
Ну я нічого не бачила, я ж то нічого не знаю, мені три года було. А навєрно були такі люди. Ну ті шо із города їхали в село і просили, тим давали люди, картошку давали. Це мені мама казала колись. Каже, оті люди, каже, шо із города приїзжали в село, то каже, оце селяни картошку давали, там ну шо, шо в їх там моркву, буряк давали. Піддержували тих, хто ходив, просив, бо у їх купить було ні за шо, у їх вибрали усе. Хоть умирай там, хоть іди жебракуй.
Як ховали тих, хто помер від голоду, усіх в одну яму чи кожного окремо? Як це було організовано?
Я не знаю. Папа мені так казав, каже, «ідеш , людина вмерла, і там, каже, мертвий лежить, і там , і дуже ,каже, рясно лежать люди мертві». Я кажу: « Папа, а хоронить?», каже : «я не знаю, каже, як їх хоронили. І вообще чи їх хоронили. Їх ,каже, коли там були катакомби коло моря. Не знаю, шо це таке за катакомби, це так як ото в Одесі так, шо ето. Хто їх рив ті катакомби, я не знаю. Так ото швидше всього їх туда і звозили, ті шо могли, ну може бить солдати, воєнниє может бить убирали, потому шо ті, шо голодали, убирать не могли цього нічого.
А у селі, де ви зараз живете, чи відомо вам, де є поховання людей, які померли від голоду?
Я не знаю. Я цього нічого.
Чи є в селі пам’ятник Голодомору? У Перекопівці?
Перекопівкі, кажуть, є. Вам не казала ета?
Ні, я не чув.
Не чули.. Тут єсть. Це ж … Валя там шось шефствує над цими пам’ятнікамі… Шо єсть тут есть пам’ятників Голодомора.
А за вашими спогадами, чи можна було виїхати із села під час Голодомору?
Можна було. Можна було. Люди не могли виїхать, а пішки люди йшли. Ні про який транспорт мови не було, а пішки уходили.
Чи чули ви про якесь село чи колгосп, який було занесено на чорну дужку? Чорна дужка є такі..
Я не знаю. Цього не знаю.
Можливо пам’ятаєте, чи можна було з’їсти м’ясо мертвої корови або коня?
Їли люди, іли все: і котів, крис їли, папа казав , каже, мишей , горобців поїли. Це було.
Чи були у вас жорна?
Жорна не було. Жорнів в нас не було. По крайнєй мєрі, як казав папа.
Чи чули таке поняття «червона мітла»?
Нєт. А шо це таке?
Ну це так називали бригади, які приходили додому і все вимітали.
Ну їх. Я не чула цього.
Чи можна було у ті часи говорити про голод? Велись такі розмови, і коли вони почали вестися?
Та вели канєшно, как говорят, на кухнє, а нє громогласно. На кухнє канєшно велись розмови. Особєнно у кого погибли люди, рідні.
Як, на вашу думку, Голодомор був штучним явищем чи природнім?
Штучним (кивнула). Урожай же був, так який же це природній. 47-й рік- це був природній. Там у нас на Маріупольщині отакі степи були коричневі, як оце (показує рукою). Все згоріло, не було ніякого. Картошку посадили харошу, а воно тіки почало вязаться отаке копали люди. Нічого не вродило. Голодовка була страшна тоже, і дуже багато людей погибло тоже. Це 47-й рік. 46-й …
Поки будуть жувать цю тему.
Тему жевать необходимо.
Нєобходімою но Ющенко її дуже хорощо проповідував цю тему, і він піднімав це питання. І правильно робив, потому шо багато забувають, багато не хочуть ні чуть, ні знать, особєнно молодьож.
Важливо знати і молодьожі про це розповідати?
Шо-шо?
Ну як ви думаєте, про це потрібно розповідати?
Конєшно, но їм ето нєінтєрєсно, нєінтєрєсно. Оні своімі афорізмамі сипят, оні, у ніх музика нелюдська, як начнуть гепать. І їм кажется, шо ето хорошо. А када хароша музика, када дєйствітєльно за душу бере, каже, та..
Скажіть, а ви не знаєте, взагалі як до цього Голодомору 32-33 р. і після, самі люди змінились, їх відношення один до одного? А шо саме?
Да. Значит оце дуже важно. Люди були дуже дружні після оцього Голодомора. І от ето розказує. Папа ж садовник, в його саду робили люди. Ідуть на роботу утром – співають, ідуть з роботи- співають. І на роботі співають. І оце ж Неділя, вихідний. Ну уже ж люди городи садять. У каждого, хтось там курицю завів, порося. Ну люди уже ж підняли плечі. Вечір. Значит оце вулиця, виходе. Каші наварили , в мене вареники, у того борщ, у того там картопля натушена, у того самогон. Виходять, то наливка, посідали, кавун роздали, і співають, у якогось сусіда є двухрядка гармошка, танці, і каже, ото до півночі. Розходяться довольні, потому шо вони пережили таке, вони раділи життю, шо живі осталися. І каждій дуже хорошо друг до друга відносилися. Ну це із слов моїх батьків. Оце таке було, да. І даже після цієї війни. Я пам’ятаю, в нас, я ще дєвлчкой була, як ось Ліза, нас ганяли на роботу. І їдем на роботу, ідем пішки на роботу. Ніхто не возив. Співали , с пєснями, і назад з пєснями. Кажу, ну шо ж, було весело. І день, шо нас заставляли. Наші як одступали, поля були ж засіяні кукурузами. А де мій папа робив, називався совхоз... І там оце, де папа був, там бариня жила і дуже гарний сад був. Вона із-за границі привозила такі сорта, шо я.. ось скільки я вже живу, мені вже 91 рік, но я такої фрукти не бачила, як в тому саду було. А в основном всі поля там не засівалися, там… був , пасли вівці по всім полям, так шо я вам хочу сказать. Оцю кукурузу вівці поїли, а … стоять. Їх нада було срубувать. Так оце дітей, взяли нас із сапами за сім кілометрів од дому йшли пішки, збивали це кукурузиння для того, шоб прибрать поля, шоб уже начинали садить, сіять, орать. А орали я своєю коровою, і сусідська дівчина така, як я. І оце ми волочили коровами, а там воли орють, а коровами заволокчували і сіяли. Оце так сразу і було після цієї війни уже у етом 45-м році, як кінчилась війна. Ну, люди дуже дружні були, дуже дружні. Пережили канєшно багато, і всього пережили, потому шо, я помню батько чудом остався живий. Якшо вам інтересно, я вам це можу розказать. Це ви знаєте, роман написать. Мій батько значит був садоводом. Один главний агроном цього совхоза дуже він ето як то сходився з моїм батьком, і вони бєсєдували, ну той агроном і цей агроном. І він часто бувало як приїзжає до нас, питає : «Алєксєєвна, а борщ є?», мама каже: «Є, Тіхон Пантілєєвіч», каже: «Ну такого борща я ніде не їв, Алєксєєвна, насипай». А потом значит пріказ, і його евакуіроваться. Папа був члєном партії. Евакуїровалися. У батька біли хароші лошаді тут в саду. Ну шо , все в домі осталося
… вся мебель , все. Погрузили на воза продукти і одежу, ну і поїхали. Од’їхали од Маріуполя до Таганрога 75 кілометрів. Це ж хароші коні. Доїзжаєи недалеко до Таганрога. Красноармейці кажуть : «О, а ну давай … ці коні». Забрали оцих лошадей у батька. І батькові оставляють – у одной хряпа перебита, одна крива. Ну а в Таганроге жила мамина сестра. Шо робить, куди ж діваться? А моя сестра, нас було троє, на Кавказі жила. Ну решили, шо до Галі поїдемо. Отступать нада. Доїхали , ці коні бідні дотягли нас до тьотки моєї, заїхали у двір, а чим же їх годувать цих коней. А цей дядько, тьоткін чоловік каже папі: «Володя, давай їх одведем за село, там , каже, плантації були буряка. Там, каже, бурячки, там таке, каже, аони там не пропадуть, ці коні. У нас же, каже, нема шо їм дать». Ну їх випустили. А коні, не знаю хто їх забрав. А тут приказ німців : «Хто где работал, все по своим местам». Батько розпрощався з нами і пішов у …, туди, де він робив. Ето 75 кілометров, і явиться в гестапо. Ну ми знаємо, шо батька ми більше не побачимо. Він тіки значит на порог гестапо, йому на встрєчу Тіхон Пантілєєвіч, отой агроном, який був главний агроном. Оказиваєтся, он бил граф, і він не встиг заграніцу утекти, і сховався оце у ці дебрі, де мій батько жив. Він як побачив, каже : «Ковєцкій, чого ти не отступив?», а він каже : «Тіхон Пантілєєвіс, у мене, каже, коні забрали солдати». «Сядь на лавку, не заходь до коменданта, посидь мене, подожди мене». І він пішов. Пішов до коменданта і каже: «Там в карідорє сідіт отакой (показує рукою) спєциаліст». Ну а батько мій був действітєльно спєциаліст, потому шо тепер такий спєциаліст – це таких спєциалістів немає. Він учився в Києві, оно називалось «Маерскоє…» Як, Наташа? І зараз те учіліще, казав Вітя, є. Учіліще імені Маера. Тудибрали мальчіков. Допустім сєльсько-пріходскую школу вони кінчали. Ето получал діплом батько. Ето там вивіска: «Господа, помєщікі, хто кому трєбується етот садовнік». І папа значіт подивився і каже : «В Маріуполь трєбується садовнік». Він подумав – город, море, і поїхав. І він каже, ліг спать, йому сниться сон, шо він на катку, катається. Ніде ні одної душі, коли, каже, навстрєчу біжить дєвушка, краснощока така, я протянула мені руки , і я , каже, як ухватив цю дівчину, і много-много раз обійшов цей каток. Ну приїхав він сюда, до цієї барині, заходе значить, постучав, откриває двері,(пауза) моя мама. А мама горнічною робила у барині. Папа каже: «я отшатнувся. Один к одному, каже, я цю ніч тіки бачив оцю дівчину, і вона мені открила двері». Ну шо, мій батько женився на моїй мамі, оце таке було. І мій батько вцілівблагодаря цьому Тіхон Пантілєєвічу, його німці не тронули, дали йому папір, шоб його войска не трогали, от. Шо він , а цей Тіхон Пантілєєвіч говорить : «Він дуже хороший социаліст. Он ещьо і для Рейха послужит». Німці ушли, він так остався живий тут у цієй … І кажу, отака буває притча, нєт, ето нє притча, ето судьба ілі шо, шо цей Тіхон Пантєлєєвіч остався живий, шо він батька спас. Оце таке. Таке в житті буває.
Кагановіч..
Да, шо це було штучно зроблено, але саме для чого, яка була ціль?
Ну шо я вам хочу сказать. На Україну всєгда покушенія. А як ви думаєте зараз, нема на Україну покушенія? Согласни ви со мной? Вот так било і тогда. Українці могли за себе й постоять, вони всєгда хотіли самостійної України, но не получалося. Вєчно хтось її лапою давив, як не той , так той. І під Росією, мі ж як були під Росією, то російська мова давила нас, українська мова, она презиралась. І росіяни називали, шо український язик – це собачий язик. А почему він собачий язик? Приїхав із кацапщини у Маріуполь работать на Україну, чого ти називаєш наш язик «собачий»?! жив би ти там уже у себе в Росії. Нєт, вони приїхали сюда, бо тут вони заробляли гроші хароші, тут можна було жить, і тут город непаганий Маріуполь. У Маріуполі море і так далєє. І українці дуже трудолюбивий народ, дуже трудолюбивий. Шо у нас каждий якою клапоть землі, то він його розроблено, шо він там шось має, от , потому шо як оце у Богославського жінка, він на росіянкє женився. Вона каже: «Нафіг он мне нужен, твой огород. Хочешь – сади», на мужа. Українець привіз сюди жінку росіянку, а вона каже – бери, сади собі, а он їй «нафіг нє нужен». Оце так, так шо українці канєшно, і німці тоже щитали нас ну как би рабами. І всі бачать українців рабами, потому шо українці, пожалйста, вони заробітчани, їздять ухажують за етімі стариками, шо негодні, потому шо тут вижить трудно, зарплати дуже малі. Ну то українців всєгда цінили за їхню работоспособність, і зараз таке робиться, і тоді творилося, шо Україну поработілі, поработілі. Вони з України викачували все, все шо могли ,все йшло, все йшло на Москву, все хароше. Я помню у нас же в морі осітрина. Там як первоє мая, як уже освободили нас, так ми поражалися. Машина, …, це є американське шо, машина з прицепом, і голова етого осітра біля кабінки, через увесь кузов і прицем і хвіст тянувся по землі. Отакі вировсли осітри, потому шо німці замінірували море. Море риба розводилася, шо риба кишила в морі. А риби сорта. 50 процентов в Маріуполі погибло людей. Остались ті, шо в села повтікали, може там десь хтось попристаювався, там же ш … я знаю хто там на рибоконсревний бил … там же рибоконсервний комбінат був, там ето, там таранку, там консерви робили з осітрини, ікру чорну. Ікри чорной там літрова банка десять гривень стоїла. Їж – не хочу. І все було конешно в ізобілії вже, кончилося це все. Но а те люди пережили важко. Ну ето спасібо Сталіну грузину шо обув всіх у резину, і видалив людей. Скікі людей пропало – ето спасіба Сталіну. В тридцять седьмом году наших знакомих родственіков всіх забрали, ніхто не вернувся. Тридцять седьмой год. А тоді виписували з Бєльгії, с Франциї, етіх, на завод Ілліча, інженєров. Потому шо не було своїх інженєров. Ну робочі люди були, а нужни ж були спеціалісти, так виписували з Бєльгії. І там бєльгіці як приїхали, то сразу поставили вопрос : «А где ми будєм жить?». Так вони зразу почали строїть. Построїли. Я между прочім родилася у том бєльгійском доміку на заводі Ілліча. Настоіли домікі такі, шоб можна були жить і поселилися. Вони ж забирали сім’ї сюда. І там контрактні вони були. На скікі, на три года, хто – на скікі. І уїжали. І я знаю, шо мої батьки купили, в нас були францезкіє кроваті красівиє, гардероби. Ето самое… у мене інтєрєсовало де ви взяли такі кроваті, а папа каже: «а французкі інженєра як уїжали вони ж, – каже, для себе попривозили, бо в нас, – каже, які дерев’яні були кроваті або койки желізні. А вони, каже, продавали, а ми, каже, купляли. І всі інженєра були із заграніци, бо своїх видалили… совєтская власть».
Добре. Дякую Вам.