1. Місце запису: смт Носівка Носівського району Чернігівської області;
2. Дата запису: 13 липня 2020 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент: Супрун Феодосія Минівна, 5 червня 1920 р. н., народилася в смт Носівка Носівського району Чернігівської області;
5. Розшифровка запису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в смт Носівка Носівського району Чернігівської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).

Представтесь, будь ласка. Як вас звати?

Мене звать? Фєодосія звать. Миновна. 

Супрун. Фамілія, імя, отчество треба. 

Чи так вам треба, чи не так, я знаю. 

Супрун Феодосія Минівна. 

Да. 

Це ваше… Коли вже ви заміжня чи дівоче прізвище? 

Нє, це заміжня. 

Це ж… Коли вже ви заміжня… А дівоче як ваше прізвище? 

А дівоче прізвище – Третяк. Третяк. 

Феодосія Минівна, а коли ви народились? 

В тиша дев’ятсот двадцатом году п’ятого іюня. 

А де ви народились? 

В НосОвці. 

В Носівці. 

В Носовці. 

Зрозуміло. А скажіть, будь ласка, а в тридцять другому – тридцять третьому роках ви так само тут проживали, нікуди не переїжджали? 

Я жила на Ніжинськом шляху, а це я построїла сама хату. Сама одна. Построїла хату. 

В Носівці жили. 

В Носівці жили, так?

В Носівці жила. А через тридцять год, а уже в тридцять год я сюди перейшла. І це вже тута семісят год на одному місці. 

Зрозуміло. Феодосія Минівна, а як звали вашого батька? 

Мина Васильович. Із тищу восімсот шеісят першого года. Як отмінилось кріпосноє право, і він тоді родився. 

У дві тисячі першому році згадували годовщину смерті батька. 

Я покажу батька, у мене є фотографія, хоч отак побачите. І документи у мене є. Такі старі. Ну що батько купляв землю, да й документи. Да й буду берегти, хай будуть. У школу дала і ше кудись дала. Пороздавала. 

Феодосіє Минівно, а де працював ваш батько в двадцятих роках? 

Господар, чи як. Як ше правильно назвеш. 

Господар. 

Господарував. 

Він як, був одноосібником?

Ну, одноосібник… Ну, батько в мене, як був в армії, він женивсь там на… На повинності ж там тоді, о. і в його було п’ятеро дітей. І жінка заболіла туберкульозом і вмерла. Осталось п’ятеро дітей. Батько женивсь на моїй мамі. І од моєї мами тоже було шестеро. 

Представте, яка сім’я була. 

Ага. Тобто окрім вас, ще п’ятеро, у вас п’ять братів і сестер? 

У мене п’ять братів було, оце моїх рідних, і тих, тих два, перших. Дак сім братів було. І сестри були оце. 

А коли почалась колективізація, він пішов у колгосп працювати? 

Не хотів батько йти в колгосп. 

Ага, тобто одноосібник. 

Але і брат уже в армії був. У Нєжині служив у полку. Оце привезли нас розкуркулювать. Ми у Ніжин поїдем, там бумажку написали – і всьо, не можна розкуркулить. Ну, ми разів п’ять їздили, а розкуркулить не можна. П’ять братів! У нас же своє, ну, і корова, і коні, і овечки, і свині – все було своє. Батько господар був добрий. І людям помагав, вдома було візьме посіє і пожне, а тоді теє, зерно розмолотить і зерно рознесе. 

Ага. Тобто до вас приходили розкуркулювати, ви кажете, але не розкуркулили. 

Не розкуркулили. Тоді у нас був штаб, в нас штаб був, дак оце ж куркулів розкуркулюють, до нас звозять оці вєщи всі і штаб… як… уже ануліровали, а вєщи стояли, ніхто їх не забирав. 

Цікаво, цікаво. А мама в вас, як звали? 

А мама Павліна Хомовна. 

А мама теж не йшла в колгосп працювати? 

Не, да вона нікуди не шла, у її стіки дітей, нема ж куди йти. Дітей же стікі. Треба наварить, представляєте, тоді ж полотняне було білльо, дак ноч’ю таки на, як оцьо диван, дак повни ночви оцього билля перестірать, да перевішать, да… Це страшне було. 

Ага. Тобто вас не розкуркулили власне господарство. 

Не розкуркулили, не розкуркулили. Отам же був у нас, я ше знаю, Осьолов, каже: «Ми виженемо вас з хати». Кажу: «А я не пойду з хати, я буду в хаті». «Так ми розкидаєм хату». Кажу: «А я буду на печі». О. «Ну, дак ми тоді піч…». Ну а я: «З печі, кажу, ніхто мене не зжене». Дак тоді вже хтось сказав: «Шо ти, дитино, і ти», – мені ж було дванадцять год, – «шо ти, дитина, так теє ж, налякуєш». 

А це приходили розкуркулювати односельці? 

У нас штаб, у нас штаб, у нас і, цеє, і розкуркулюють. У нас штаб. 

Ага. Тобто у вашому будинку зробили штаб. 

У нас штаб був, теє. 

Ага. 

У нас штаб оце, і німці були, а штаби ці були, оцеє скіки. 

Хата добра була. 

Шо? 

Хата добра була. 

Хата, хата, кажуть, у вас. 

Хата, стояла, понімаєте, так вона стоїть на горбку так високо і наче її теє… І велика хата була, і це всігда був штаб. 

Це більшовики, да, от коли прийшли, ну, більшовики, от вони у вас штаб зробили, так? У вашому будинку. 

Ну, прийшли і оце розкуркулять, і штаб у нас був. 

Ага. Цікаво, цікаво. А цей будинок, це тут, в Носівці, ви ж тут жили? 

Жили, жили. На Ніжинськом шляху. 

І є цей будинок. 

Ні, будинок уже нема. Перестроїли. 

Перестроїли, да? 

Перестроїли. Так же само на горбочку стоїть, перестроїли. 

Ага, зрозуміло. Цікаво дуже. А от у вас, я так розумію, все було добре в сім’ї, тобто вас же не розкуркулили. А от, можливо, ви бачили, можливо, сусідів розкуркулили, можливо, хтось із ваших рідних голодував? От в роки Голодомору щось таке пам’ятаєте? 

Ну дак а як же не пам’ятаю. 

Розкажіть, будь ласка. 

Моїх розкуркулили… мого брата. Вобшем, це як розказать, дак… Був у мене двоюрідній брат, прийшов, він служив у ранчо в Америці, же де служив, і коли він помер, на морі, теє, зорвавсь…

Міна? 

Підкажіть. На морі. 

Міна? Торпеда? 

Да ні. 

Торпеда? 

Карабель чи… Карабель. І вони по всій… у океані. Дак вісімнадцять часов в океані він плавав, о, а тоді його німці підобрали. Американці підобрали. Ну й прислали додому, а він туберкульозний був. І він оце пожив там скікі год і позвав мого брата, каже: «Іди, у мене хазяйство, і роби хазяйство, все роби». І він умер, і брат остався там жить. А тепер їх розкуркулили. Вигнали з хати. Сестру мою вигнали з хати, п’ятеро дітей, і вигнали з хати. 

О, бачите, ви кажете, хто б нас зачіпав, у нас шестеро дітей. А тут от п’ятеро дітей, і вигнали з хати. 

Вигнали з хати. А шо ж, а вона… по людях. 

Це їх вигнали. 

Голодовка ж була з трицить другого года, уже ж позабирали все, повибирали, дак дуже трудно було. Ну ше люди коє-как жили. А як у тридцять третьому році, дак уже ж хуже стало. Дак колгоспи тоді були, ше ж колгоспи, ше ж роботи багато, дак де шо було закопала, не помню. Ну закопана була на полі картошка. о. Дак одкопали картошку ту і забрали картошку, і дома промивали крохмаль, оце робили днишки. Я пробувала. 

Це ваша сім’я робила чи якісь сусіди? 

Ні, сусіди. 

Сусіди, так, в сусідів. 

У мене п’ять братів, в мене каждий день мені такеньку пампушечку, шоб я не вмерла.  А сусіди, оце ж… Оцю картоплю доставали, ну а мені пробувать давали. І я пойду оце лободу, лобода ж оце у нас, дак лободу стригли. Нема ж її, то всі зривають. А мені: «А нашо вона тобі здалася?» Вже мені нема, бо вони ж бідніші. Оце таке, це правда була, це істінна правда. І з дітьми, оце ж ми ж бігали. А тоді ж як… В колгоспі ці буряки сіяли, все, ми ходили на роботу, ну в мене там була… женщина. І бере два рядки, бере один мені, і собі. Кажу: «Я ж не теє…». Мені дванадцять год було. «Я ж кажу не теє, не вийде». «Так, становися». І це ми йдем і йдем, і ми самі перші вийдем. Давали, це істінна правда, істінна, суп варений, ну він такий рІдкий, там лобода, там було картоплина де одна, і хліб такий, отакі кирпичики, і він такий наче налитий. Не так як хліб оце, той, а наче він налитий, по куску, півкіла чи шо, по куску хліба давали. Це була так їжа. Ходили на роботу, і ходила на опитна. Я ж кажу, в школу ходила на опитна, там тії, грядки пололи. Там на шо вони висівали, дак тоже, дивимось, як флаг вже викинуть, дак ми вже флаг, то вже біжимо їсти. Тоже таке саме давали. Оцей той суп такий і кусочок хліба. Отак ми й прожили. 

А ви добровільно пішли в колгосп, самі захотіли? 

Да вже ж пішов брат, да вже каже: «Скільки ви будете мене мучить?». Брат сказав: «Ідіть у колгосп». Дак пошов в колгосп, ну й в колгоспі він, ну хто там, нікому робить. 

А батько так і жив далі одноосібно? 

Ні-ні, батько встався сам. Я була… у нас було дванадцять душ в сем’ї, велика сем’я була. 

Так він і не пішов в колгосп, да?

Ну, в колгосп ходив батько. Батько ходив сторожувать. 

Ага. Тобто потім він вступив. 

Уже батько був уже… уже старий був. 

Це вже після Голодомору він вступив?

Це послі Голодомору. 

Після Голодомору. А ви не пам’ятаєте, якесь було до нього ставлення, там, що він от не хоче в колгосп, якесь там чи насміхання, чи якісь там… до нього не було ніяких дій з приводу, там, органів місцевої влади, що він от не хоче йти в колгосп? Нічого такого не пам’ятаєте? 

Нє, я даже не брала. 

Ну, я маю на увазі, що от він, наприклад, не вступав у колгосп, а потім після Голодомору вступив. Як, на вашу думку, може, ви пам’ятаєте, чому він потім все ж таки вступив до колгоспу? Пішов до колгоспу, як ви думаєте, чому він так передумав, ну, чи як це назвати? 

Ну вначалі прошло… поступив в колгосп, пошов на роботу, на роботу прийняли його, так ніяких претензій не було. 

(незрозуміло) …і вони пішли всі в колгосп. 

В колгоспі, у колгосп пошов на роботу, знають, шо він робить добре, і свої коні, своє все, і коні здали, і корову здали, все поздавали. 

Ага, тобто в колгосп здав. 

У колгосп здав. 

А що здав?

Все-все поздавали. 

Коні, корову, да? А дома щось залишив? 

Шо?

Щось дома залишив він? 

Ну, овечки, може, залишились. 

Овочі? 

Овечки. 

Овечки да свині, мале. 

Овечки да свині. 

А коні, в нас були добрі коні, дуже добрі коні. 

Це після Голодомору він здав усе? 

Після Голодомору. А мій брат був, оце був Голодомор в тридцять третьом годі, у Бобровиці в Ярославці. Була комуна там. Дак він завкомуной був. А тоді, а тоді приїхав до нас, а у нас же ж і хліб, хліб ми пекли, мама здала золото, дак дали муки, дак із полови і з гречаної. Полову ото насіють, а тоді вже там парили, і вже ж муки добавляли, дак хліб пекли. Дак він прийшов був, приїхав до нас, дак одріже отак хліба кусочок, в рота вкине, а хліба нема ж. 

А ви кажете, мама здала золото. Це в торгсін? 

Шо? 

В торгсін здала мама золото, ви кажете, мама здала золото, там їй муки дали?

Куди здавали? 

Куди давали? 

А, в торгсін, в торгсін, в торгсін. Торгсіни були. 

А в Носівці були тоді торг сіни, да? 

Шо-шо? 

В Носівці, в Носівці були торгсіни? 

Да, в Носовці, в Носовці. 

Був торгсін. 

Були, торгували. Бо вже ж почули, шо люди здають золото, всі здавали золото. Привозять муку, привозять там продукти, і за продукти здавали золото. Це істінна правда, істінна правда. 

Але люди фактично ж були вимушені здавати золото, це ж не було добровільно? 

Ну вже вимушені. Ну оце ви голодні сиділи, ну як би сиділи голодні. А тоді брат мій шив, дак то картошку хто принесе за шиття, то те. Так ну ми… в голодовці ми ше так трохи ми вище були. А люди ж були зовсім голодні. Зразу повмирали отакі, нижчії, шо не було ничого, дак повмирали. А так людей мало, мало повимирали. А у тридцять третьом году, як нажали вже зерна, о, да напекли хліба, дак сем’ями, по сім чоловік повмирало. За день. Наїлися і всі померли. Це у нас одна тіки дєвочка осталася, а тиї всі повимирали. 

А ви не чули випадків, кажете, було більш-менш так… Ну, село це тоді було Носівка? 

Шо-шо?

Ну село ж було. 

Село було. По Носівці, у вашому селі, не чули випадків, щоб хтось когось там з’їв чи нападав на когось? 

Дак там на базар шось носили, але я на базар не ходила ж, брат ходив на базар. Ну, кажуть, шо було. Було, були на базарі, було. 

Можете розказати, що ви пам’ятаєте? 

Шо? 

Що ви пам’ятаєте, можете розказати?

Я знаю, брат приходив, а шо там уже ж продають. Брат ходив олії куплять. Я ше мала була, не ходила. Дванадцять-тринадцять годов було, я ше мала, да голодовка. Ой, була голодовка, була голодовка. А саме главне, мені жалько тих людей, шо поїли хліба наїлись. Уже голодовку пережили, а хліба наїлись і погибли. 

Ну це випадки окремі. 

Ну а ви кажете, що от на базар ходив, і все ж таки да, було там. Це мається на увазі купити м’яса, да, а насправді це потім виявлялося чи як? Ну от ви кажете, що він ходив там на базар. 

Ну видно… Ну там на базарі раньше… Там і супу давали, і все. Винесли, хтось купив і з’їв, і пошов. 

А так що підкормлювали тоді ще? 

Підкормлювали… Купляють, купляли ж люди. 

А, тобто це ви не про той випадок, що колись там із людського м’яса там щось виносили? 

Ні-ні, ні-ні, ні-ні. Мяса не було, ні. Не було. А так нікого… 

Зрозуміло, зрозуміло. 

М’яса ніхто не важив. Ну і в нас такого не було. Ну і в людей такого страшного не було, шо от дітей убивали да дітей їли – не було такого, не було. 

Зрозуміло. А ви не чули таких випадків, що, наприклад, хтось опирався отим конфіскаціям, ото як ходили забирали активісти, там, подвірні обшуки, не чули, щоб хтось там з кимось там бився чи не оддавав, не віддавав своє майно, от, оцим активістам, чули такі випадки? Чи всі отак просто спокійно все було?

Ну понімаєте, оце за Рикуніча ж скажу. У нас був Рикуніч (?) і пошов на степи, там розкуркулювать, дак його убили, до брички прив’язали і коня пустили, і він до брички прив’язаний так нісся до самої Носовки, тако було. 

Це він міліціонер був? 

Ні, він був того, десь у сєльсовєті. 

В сєльсовєті. 

Ага. Тобто він оце ходив як активіст, оці подвірні обшуки робив, і його вбили? 

Да, активіст, оце, убивали. 

Ага. Як його звали, ще раз повторіть? 

Рикуніч Павло, а по батькові забула вже. 

Рикуніч Павло, так? 

Ага. Як ховали його, вся Носовка, стіки народу було, шо ж не можна було… А його дочка зо мною в школу ходила. Стіки народа було!

А чому стільки народа: бо його поважали чи це людей змусили? 

Поважали, ну а як же ж…

Поважали, не дивлячись на те, що ходив отам у людей забирав. 

Ну в нього ж робота така була. 

Не поняла. 

Ну поважали, не дивлячись на те, що він ходив там і забирав? 

Дак шо, ну а як же… Поважали, аякже. Не всі ж… Знаєте, єсть такі, шо протівні, як тії, шо й обдирає, й несе, а друге з ласкою, і забере, і визве, і ласкою, і йде з добром. Не всі одні люди були. 

А ще когось знаєте, хто там так ходив, як член буксирної бригади? 

Да багато там було, багато їх, багато було тоді ходили. І жінки ходили, і багато ходило. 

А ви їх знали, да? Ну, знали, там, хто це, імена?

Ну, знали.

Тобто вони тоді ходили, виходить, і далі так…

Ходили, і ці жінки забирали барахло. Всяке було. 

І спокійно далі жили собі, да?

Да, спокійно. 

Тобто тут вони забирали, а тут вони собі…

Да. 

А не було таких історій, це ж ви вже в школу ходили, правильно? 

Да, я ше… 

А от не було таких історій, от що, наприклад, діти цих активістів, які вчора щось от забирали, приходили у речах, в одязі конфіскованому, забраному? 

Ні, такого не було. 

Не було таких випадків? 

Не було. Вони речі не брали, вони ото там діжки, діжки брали, самовари, отаке забирали. А так із одежи нічого не брали. А такі тики речі. 

А в школі, от у вас у класі, до Голодомору скільки було людей? От ви в школу, це ви в скільки пішли років в школу, в шість? 

У дев’ять років я пошла. 

У дев’ять років ви пішли в школу? 

Да. Я в двадцять дев’ятом году пошла в школу. 

В двадцять дев’ятому. А скільки в першому класі було дітей з вами? 

Да повен клас був, ну мо’ двадцять. 

Двадцять? Тридцять?

Мо’ двадцять, аби ж я знала, дак я пощитала… (сміється).

Приблизно. 

Повний клас, три ряди було. 

А після Голодомору скільки дітей у вашому от особисто класі залишилось? 

У нас тіки одна, це, з голови, померла. А то всі залишилися. 

А з сусідніх класів так само? Там ще ж паралельні класи в вас, може, були, такі якісь менші, більші… Теж приблизно така сама кількість дітей залишилась? Чи померли дітки?

Таких не знаю. Не хочу брехать, нашо… аби ж я знала, якби ж я знала, дак я уже ж… Ходим в школу? Ходим в школу. Свій клас знаєм. Шо ми тоді… Ах! Був у нас перший учитель, у нас був, Прокоп Дем’янович. Дем’ян Прокопович. Він проучив нас три годи. А тоді комуністи його забрали, дак ми так уже жаліли, так жаліли за їм. 

А чому забрали, як ви думаєте? 

Шо? 

Чому забрали комуністи його? Він шось…

Ну… як враг народа. 

Шось не те сказав.

Як враг народа. Шось, да, шось на уроках сказав щось не те, да? 

Ні! Він нічого не сказав. Він учив, а на другий день він вже не прийшов. Забрали, всьо. І другу вчительку поставили. 

А він що викладав? 

З першого до третього класу. 

А, початкові класи, зрозуміло, зрозуміло. А в школі вам не давали от писати твори, там питання не задавали, як ви там вдома там Різдво святкуєте, не давали?

Та ні, етого не було. Цього не було. Ні. У нас свої святки були, ничого не казала. 

Таких питань не задавали в школі, да? 

Ні. Та сичас більш розвинені люди, а тоді ж ніяк…

Жили собі люди…

Газет не було. Да. Шо там. 

А в школі українською мовою говорили? 

Українською говорили. 

Зрозуміло. І таких, щоб приїхали, російською говорили, приїжали вот викладачі? 

Ні-ні-ні, не приїжали. Тоді не приїжджали. 

Не приїжали. 

Тоді ж…. ну і пісьма ж не так ішли, да як одно прийде. Це добре, шо в мене брат служив у армії, дак, у Нєжині, дак ми сіли да й поїхали. А так ні. 

Зрозуміло. А от виходить, що ви в школі вчилися, а от, наприклад, якщо говорити про післявоєнний голод, от після війни, сорок шостий – сорок сьомий роки, ви щось пам’ятаєте?  

У нас загалом голоду не було. 

Не було теж. 

Ну та як не було. 

У нас не було. Ми всі робили, я за цєй голод вам не теє… Їздили по хліб то в западну, по зерно, ну ми не їздили. Хлопці робили гарно, і в мене… В мене один швед, кравець, один проводнік, той воєнний, той… Всі при роботі. 

А якщо згадати от цей Голодмор тридцять другого – тридцять третього років, от по прізвищах ви можете назвати тих людей, які померли з голоду? От ви кажете, що все ж таки хтось помер, щоб ми, наприклад, зафіксували. Бо ми ще робимо списки померлих, продовжуємо їх наповнювати. От якісь імена ви пам’ятаєте людей, які померли з голоду? 

Так то… 

А однокласниця ваша, ви кажете, померла з голоду? 

Ну так це вона ж уже ж наїлась хліба…

То хліба наїлася. 

Ну то все одно, ну так все одно це вона, виходить, від голоду. 

Дак це ж сім чоловік погибло, померло тоді. 

А як її звали, цю однокласницю? 

Оля її звали, а всіх не знаю, як звать. 

А фамілія? 

Прізвище?

А Маруся…

Новик, Новик. 

Новик, так? Ага. Це вона наїлась хліба, виходить, уже коли був врожай, це в тридцять третьому?

Да. І всі померли. 

Ну це і є від голоду. 

Це їхня сім’я вся Новиків померла. 

Шо? 

Сімя вся Новиків померла. 

Уся сем’я померла. Наїлись хліба і на утро не повставали, всьо. І заховали. 

А на вулицях взагалі ви пам’ятаєте, щоб хтось ходив, там, щось просив, там, голодні люди, десь які там ходили, може, не з вашого села? 

Ні, послі того не ходили. Не ходили. 

Нє. Взагалі в тридцять другому – тридцять третьому роках, не пам’ятаєте, якісь люди, щоб ходили там, просили поїсти? 

Ції, шо ходили да просили, – вони зразу померли. У перший рок. У тридцять другому, у перших тих, померлих. Да й тих поховали. Яма була на кладбіщі, викопали, укидали і всьо. Вони були бездомниї. 

То це є як місце масового поховання. У яму скидали тіла померлих людей, да? 

Шо? 

Ну ви кажете, у яму тіла людей померлих, отих, що голодували, просили, складали? 

Ну да. Оціх бездомних. А то своя ж родня ховала. 

А ви не знаєте, де їх ховали, де закопували тоді отих, що померли? 

Не знаю, то далекі… Давно було, сто год. 

Тепер уже попробуй знайти.

Да, попробуй знайти. 

Феодосія Минівна, а ви щось чули про таке, називається «закон про п’ять колосків»? 

Шо-шо?

Чули таке поняття «закон про п’ять колосків»? Чули таке щось?

Не чула, шо то…

Не чули. А на полях можна було збирати ті колоски там? 

Не можна було збирать колоски. 

Штрафували чи шо робили? 

А це ото ходили ж ми збирать колоски, дак торби наші позабирали. І в мене забрали торбу. 

Об’їждчики, да?

Об’їждчики. 

Не били вас? 

Шо?

Не били вас? Тільки забирали?

Ні, не били, не били. Бить не били. А торби позабирали. 

Об’їждчики жаліли дітей, навєрно. 

Ходили… Шо? 

Об’їждчики, кажу, жаліли дітей. 

Да за шо вони будуть бить. Торбу забрали да й поїхали. Вони на конях, а ми…

Ви тікали од них. 

Шо-шо?

Ви тікали од них. Як об’їждчик їхав, ви тікали. 

Куди тікатимеш, як він на коні? Нагнав, да й усьо. За торбу і пішов. Ходила колоски збирала, все ходила робила. 

Феодосія Минівна, а як, на вашу думку, Голодомор, він все ж таки був штучний чи природні були причини? Чому от так сталося? 

Як сказать, хтозна як. Не природня. Було трохи врожаю, люди б вижили б, напримєр. А вони наложували ж… Ви заплатили, наложили вам, ви оддали вже, о вони тей оп’ять наложують. Оце наложують, поки… Забирають. 

Забирали, шоб нічо не оставалось. 

Шоб не оставалось. 

Податки. 

Даже і в мисках, і в горшках були зерно – і то повибирають. Як хто знає. І ка’ ями одкопували, люди ями копали. Каждий ховалось по-своєму. Не так, як сійчас. Вже ви не ровняйте то врем’я до цього. 

Тобто люди ховали своє збіжжя, все ховали. 

Ховали, да, ховали. Той, хто зумів заховать – той лучче жив, хто не зумів – дак той помер. А тепер шо ж, тепер уже. Тепер другий світ. 

Ну, зараз такий світ, да. 

Ну тильки правительство погане в нас. Я не боюсь, я кажу прамо (сміється). 

Феодосіє Минівно, а жорна у вас були? 

Були жорна, були жорна, жорнами мололи ми на хліб. 

Кам’яні, да, такі? 

Два камені. Таке, той, станочок, а тоді камні ложат. Оно в мене, оно в мене жорна у тому, у дворі. 

Залишились? 

Оно ото жорна, тільки електрикою син зробив. 

А, ага, вже електрикою зробив. 

А то так же само построїв, тільки електрикою крутяцця. А то вручну крутили ми. 

І можна було?

А тоді давай жорна бить. Дак жорна… Ми тоді в сінях викопали тот, погреб, да туди жорна у погреб, там мололи. І поросята у погребі даже кололи. Ну воно вже нада шкуру здать із поросяти, дак ми у тому, у ямі там. 

Тобто жорна розбивали, вишукували, і тому ви викопали яму і ховали жорна, правильно? 

Ховали, ховали. Це цей, у нас же, говору, в сінях була яма, ну, оборудована, зверху закрита, і лазік заходити туди такий – залазиш, мелеш, виходиш. 

Правильно. Значить, ви заховали їх. 

Заховали. 

Ага, зрозуміло. 

А багато позаби… повикидали, вобшем, позбирали жорна, привезли, (незрозуміло), поскидали, і так ті жорна й валялися уже. 

Могли тіки забрать. 

А, тіки…

А як ви думаєте, навіщо таке робили – забирали в людей жорна? 

Не знаю… 

Ну, мабуть, щоб вони ж перемолоти не змогли нічого. 

Я не знаю. К чому це, я не можу сказать. А брехать я не хочу. 

Зрозуміло. 

К чому, к чому це жорна. Шо їм мішали тиї жорна, шо люди мололи. 

А до вас приходили сусіди, щоб таємно перемолоти на ваших жорнах що-небудь? 

Приходили. Приходили, ми пускали. Жорна, ступа – все в нас, в нас все було. 

І ступу ховали? 

І були ступа була, в нас все було. 

А ступу не ховали? 

Ми не ховали. Ступа була.

І вам, мабуть, мірчук залишали, да? 

Шо?

Мірчук залишали, коли-от помелять у вас на жорнах, мірчук залишали вам чи ні? 

Щось оставляли? 

Ні, нихто ничого, ні-ні-ні. 

Не залишали. 

Помололо й пошло. 

Бо так ж самі люди, як і ви. 

Ну, шо би… Людина пришла, шо мала змолола, дак і… Крупу грецьку робили жорна, крупу грецьку робили, теє ж, обдирали на жорнах. Всі приспособлялись своїми методами. Нехто нікуди не кодив. Того шо ти… Ну як… Мельниці були, дак у мельницях, а це ж не… В мельницях там легше ж крупу обдерти, чим в жорнах. Ну довше, ну люди приспособлювались. 

Це вже після голоду було, да? 

Да, мабуть в Голодомор…

Ні, це все було в тридцять третьому до четвертого. А тоді вже стало, колгоспи стали укрепляцця, укрепляцця, ну, я б сказала, уже гарно в колгоспах жили, уже люди заможніші, а тут война. Уже в людей, ті, збереженія в їх були, уже в їх машини були, вже вони на курорти можна їхати…

Ох, це ж уже коли було. 

А тут война. 

А взимку як ви виживали? 

Га? 

Чим топили? 

Взимку як ви виживали, от коли, наприклад, теж, ну, не було ж так дуже щоб якихось запасів, не було ж можливості зробити, от коли вже холодно, зима, от ні зелені, нічого немає, от як ви тоді, ну, що їли? Сім’я ж велика. 

Я це не поняла. 

Взимку, от що ви їли взимку: приховали щось чи в вас було що їсти і взимку так само? Ну, у вас нічого не забирали, і ви спокійно і зимували, все було у вас. 

Ну так а шо в нас… Хліб є? Сало в нас є. Корова є. у нас все своє, продукти, продукти всі свої в нас. Некуди не ходили, не в магазинах, не хімія купляли, як сейчас і хімія, і шо хочте. Як вже оліху ллють у сир. да ви їсте сир, да кажуть «добрий сир». Я не купляю. Я на базари ничого ниде не купляю. Всьо. Я вару півтора літра молока, у мене з молока і сир є, і масло є, і сироватка є. я до такого не хожу. Я сама все роблю. 

Феодосіє Минівно, а тоді от були дитячі будинки, патронати, там де, от коли батьки помирали, дітей туди віддавали? Було таке щось?

Дітдоми були?

Мо’ дітдоми де й були, но так…

В Носівці не було. 

Дружно такого не було, а так, мо’, де по одному. Мо’в городах, а в селах не було. 

А як склалась доля отієї сестри, що, ви кажете, на вулицю її вигнали з п’ятьма дітьми, вона там по людях ходила? Не знаєте, як далі там склалась її доля? 

Як-як? 

Ну от ви кажете, що вашу сестру двоюрідну вигнали. 

Ходила вона наймала хати і оце ж ходила, а ми їсти носили, а я малою, це ж мама наготує кошолку, а за кошолку, несу ж їм їсти. 

Ага, ви їм допомагали. 

Ну а як же, а як же ж ми, дітей оно ж п’ятеро. 

І всі вижили там да, діти? 

Усі. Одна дєвочка вмерла. А то всі живі. 

Померла з голоду?

Уже всі померли. Одна тіки, із тих дітей одна осталась, шо вигнали з хати. Вона врачом була. А сій час на пенсії, восімісят год. 

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

1. Місце запису: село Цвітне Олександрівського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 29.08.2020 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент: Вількановська Ольга Аврамівна, 16 жовтня 1926 р.н. народилася в Цвітне Олександрівського району Кіровоградської області;
5. Розшифровка аудіозапису:  Базько Софія;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Цвітне Олександрівського району Кіровоградської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як вас звати?

Ольга. 

А по-батькові?

Аврамовна. 

А прізвище?

Вількановська.

Ольга Аврамівна, а коли Ви народилися? 

Я народилася тища девятсот…

Через те, що война була, то брат старший… щоб нас звільнили од налогів, бо вже не було чим платить тих налогів, та й через те, що в войну не взяли, в Германію.

А число, місяць коли народилися?

Га?

Число, місяць, коли ви народилися.

16 октября, жовтня. 

Ольга Аврамівна, а як звали вашого батька, повне ім’я?

Повне ім’я — Аврам Тімофєєвич.

А прізвище?

Ну це ж батька Аврам Тімофєєвич.

А прізвище його?

А, прізвище. Вількановський.

А маму як звали?

А мама Василина Сазоновна, тоже 1884-го року народження, і батько 1884-го, і мама.

В мене чотири брати. Сестри не було.

А чотири брати яких приблизно років народження?

Один 1919-го, а менший, Алєксєй — 1921-го, а третій брат — 1923-го. Чисел я не знаю

Тобто три менших брати у вас є? А то старший.

А четвертий, самий менший мене, Афанасій Аврамович. Він родився після мене 1928-го року народження. Це я вам істіну розказую. Те, шо вменшили, то не дійсне. 

Ольга Аврамівна, а ви нікуди не переїзжали? Так і жили в селі в тридцять другому, тридцять третьому роках? В тому, де народились. 

Оооо, в цих роках я жила у своєму селі, дитинство та шкільні менші годи шкільні я жила в селі, не переїзжали нікуди.

Ольга Аврамівна, а ваш батько працював у колгоспі?

Мій батько працював у колгоспі бухгалтером, вів діла у колгоспі. І бухгалтер був, довольні ним були. 

А мама працювала?

А мама працювала, вона безграмотна.  Були лікнепи, вчили ото їх писать. Вони деякі букви знали, а тоді ми дома вчили їх. То вони якось розписувались, шо ми сміялись. Вінаконаконака, це вони було напишуть так. То мама безграмотна, а батько грамотний.

А ви не пам’ятаєте як батько йшов там, навіть, якщо на посаду бухгалтера, у колгосп щось сдавав він у колгосп? Коней чи реманент, щось сдавав?

От вони, мабуть, цього не сдавали. У їх не було.

Не було?

Да.

Зрозуміло. А ви пам’ятаєте таке слово, було у вас «куркулі», «розкуркулення»?

Обізатєльно! Я його чула не раз.

А розкажіть, що пам’ятаєте?

Розкулачення, куркулі — це я добре чула. Я пам’ятаю, коли можна зачепить наші условія у 1932-го року. У 32-му році, під осінь, нас п’ятеро і в нас чого-то піднялася хата, згоріла і ми остались під тином. А потім поїхала оця хрещена, що мого брата меншого, самого меншого, поїхала до дочок у Донєцк, а нас упустила в хату. Вона закрила ту, шо на дорогу хату, а нас упустила через сіни, так, як колись було. У цю хату, шо на город. І ми там проживали. Проживали, а через дорогу була пуста хата, там, де наша згоріла, а прямо рівно через дорогу була пуста хата. Вроді там розкулачена жінка і вислана із села. Я догадуюсь, що це не так. Я думаю, що вона в колгосп не схотіла йти і її вислали, бо не було ні сарайчика, не було ніякого більш приміщення для якоїсь ще птиці. Одним одна хата і в хаті вона, видно, держала свині, бо нічого не було, долівки ніякої, ні полу. А ми лазили через вікно, діти, бо купили ж, цю хату продавав сільсовєт, а мама, була в неї свиня і поросилася, і продала ці поросятка, і купила цю хату уже, там піч стояла, піч стояла. 

А ця друга хата була, треба давать рук. А ми через вікно лазили, то було повно бліх, що покривали ноги блохи, на ногах були, як ми лазили через вікно у тій хаті. А цю хату мама наймала, там мазали, готовили для житла. А тоді потихеньку, потихеньку і налажувалося. І там ми проживали довге врем’я, зробили ремонт у цій, уже другій, хаті. Постелив батько пол у цій же ж другій хаті, а в цій хаті долівка, шо на шлях, де ми ще й жили до ремонту. І так ми проживали, проживали, а він… А це тре зачепить 1947-ий год.

Давайте.

1947-ий год був тоже страшний. Не давали колосочків збирать, били жорна, щоб не мололи люди у жорнах. У нас була ступа і ми товкли в ступі крупи, і  мама варили борщ. Оце крупи, там картоплина, буряк і свекла. «Біжи, доцю, свеколки нарвеш». Розкажуть мені як свеколку рвать, осередочок молоденької. Я то їм посилали, то робила. А ми в школу ходили уже ж з цієї хати. Я кончила до войни, до войни я кончила шість класів, сьомого я не кончила. У скільки це я пішла, висчитайте. Шість класів откинуть.

В 1932-му ви пішли? А ви в скільки років пішли? Ви кажете, щоб ми вищитали, да?

Мабуть, з осени чи з весни пішла, бо шість класів я кончила. А після войни уже я кінчала через, кончилась війна, та братік менший мене пішов кончать дальше, ходить у школу, а я кончила сьомий після його, бо не було в чому ходить, не було в чому ходить і взуванок не було.  І кончила сьомий клас я після його, уже він продовжив, він чотири кончив до войни, а я шість. І він пішов ранше за мене вже після войни, а я годом перестрочила та кончила сьомий. Я вже забула коли я його кончила.

Ну нехай. Ольга Аврамівна, а скажіть, от ви кажете в 1946-47 розбивали жорна. А в 1932-33 розбивали жорна?

От я не помню. Та, мабуть, били ж. 

Ну у вас хата згоріла, а жорна залишились чи ні?

Жорен у нас не було.

Не було тоді ще. 

У нас не було вобще, не було жорен. Це вже як мої брати почали робить оцю горщечки, оце ми виживали так. Вони вивчились, оцей старший брат, Алєксєй Аврамович, то він поступив у цю ж, у цей цех, шо був у нас гончарний. Знанія були такі, примітивні, а таки ж построїли цех новий. І я була на тій стройкє. Кончали цей цех і я там і поступила, і доробила до пєнсії. А брат цей Алєксєй, його забрали в армію з цього гончарного цеху і він служив в армії, а ми троє, а брат старший, оцей Мітя, дев’ятнадцятого году.

Голод був, коли наша хата згоріла, а нас людина впустила в хату, то оцей менший братік був пухлий уже. Це признак уже до смерті. Оце Панасій Аврамович. То він був пухлий. А старший брат, Мітя, каже: «Мамо, вони все равно ці менші помруть». А в нас була корова, в нас корова помогла вижить. А вони беруть глечичек маленький чи вже там баночку та візьмуть сховають. А я, кажуть, була сильно суха, худесенька, а він був пухлий, уже він передсмертний був. А вони ховали молока та вносили, та давали йому більшу дозу, та оживили його, оживили. Я була худісінька, казали. А він уже пухлий. 

Ольга Аврамівна, а ви не пам’ятаєте, хоч уже хата і згоріла, і ви переселилися, ну все одно до вас приходили хтось з обшуками? Або до сусідів? Активісти, буксирні бригади, щось таке пам’ятаєте? 

Це я вже тільки од мами чула.

Розкажіть, що мама розказувала.

Мама розказувала. Були штики загострені такі металічні, щупи називалися. І вони щупали по оселях чи не закопане де зерно, щоб забрать. І даже у горшках було поховане, у піч поставили люди в горшках, і затолка така була, затов’яли, то познаходили, повисипали, позабирали. Оставляли людей на голодну смерть. 

А до вас особисто приходили? Мама розказувала? От до вас у хату особисто?

До нас не приходили, бо знали, шо в нас тільки корова. Нема нічого, погоріло все. Пожар був, нічого. Це ж протів тридцять третього, у нас згоріла хата в тридцять другом, перед осінню. Ой. Урожай був. Кажуть мама, урожай був, а не дали нічого людям на заробіток. Ще забирали з дому, отаке було. Викачка хліба була, сильна викачка хліба.

Тобто батьку, матері нічого не давали за трудодні? За зароблене нічого не давали в 1932-33?

Нічого не давали. Даже в 1947. А в 1947 я помню як мама клуночок у мішку принесли по 300 грам на … паличку поставили, трудодень, трудодень, палички ставили. І на той трудодень давали по 300 грамм. А шо ж там вона оте?

…може з сусідів?

Оце я помню. Ходили. 

Розкажіть.

Ходили. Ходили люди. Було багато тих прохачів: «Хоть шо-небудь дайте, хоть шо-небудь дайте». От я не помню дітей, а такі пожилі люди дуже ходили. А дітей не знаю, чогось не помню. І даже в 1947-му я не помню, шоб так. По-дружескі ділилися. Щоб люди не здерли, не змололи. Ви знаєте як це жорна?

Знаєм-знаєм. У нас є в музеї жорна. А скажіть, будь ласка, до вас приходив хтось у двір щось просити, от особисто до вас у двір? Ви кажете пам’ятаєте. До вас у двір заходили люди? 

Ну в хаті, помню я, аж у хату заходили оці прохачі. 

А ви з ними не говорили? Може батьки з ними говорили? Звідки вони, з якого села?

От ні. Оцього я не можу вам сказать, бо не помню. Може вони десь розказували, а цього я не помню.

А ви пам’ятаєте, було таке, що люди помирали і їздила підвода й збирала от трупи померлих?

Оце мама розказували. Були такі пороблені гарби, ними возили снопи та скиртували в скирти ці снопи, ці гарби. Доски, доски, доски, отакого. І оце биками. Ви їх, биків, не помните, а я помню, бо в колгоспі робила. 

Воли, може, воли?

Воли ж оці. Оці ж воли. І волами ці гарби їздили по селу і збирали, це мама розказували, і збирали мертвих людей з голоду, і везли на кладбище, і, кажуть, по п’ятнадцять душ кидали в яму, і вже були такі, що отак ворошило губами, ротом. 

Тобто це було місце масового поховання, правильно? Коли в одну яму скидали тіла людей. 

По п’ятнадцять, мама казали, чоловік цією гарбою везли і кидали в яму, і так і є на том кладбищі великі таки гроби. 

Зрозуміло.

Оце шо я знаю.

А скажіть, не знаєте таких випадків, щоб люди ходили кудись і міняли свої дорогоцінні речі на їжу? Хрестики, там, чи щось таке, чи рушники? Не ходили люди із села? Кудись обмінювати на їжу? 

Мама моя продала серги золоті. По сусідські вона з нею дружила, з цією жінкою. Продала вона, за стільки вона продала та купила пшенички, там, ми мололи ту пшеничку та ото споживали.

А чому в тої жінки було зерно і гроші були? Як це так? Чому у неї було, а у вас не було?

А я не знаю. Вони зажиточніші були. 

Ну тоді ж усіх зажиточних розкуркулювали. Може вона там була сім’я активістів?

Вони були не розкуркулені. Оця сім’я була не розкуркулена. 

Може вони активістами були? Або там в сільраді працювали?

Ну вони в колгосп пішли. А ото оця людина, що ми хату, що я розказувала, то видно не схотіла в колгосп і її вислали даже з села, а ці в колгоспі були. 

Ольга Аврамівна, чи пам’ятаєте ви, можливо мама вам розповідала, чи були випадки людоїдства? Люди на людей нападали?

Люди на людей, батьки є поїли своїх дітей. Я вам розкажу одне, що я чула і знаю. Коли мені було 15 років і ми потягли горшки, татко, купили мама горшків і виживали як можна. Налоги ж оті, давили налогами, тре налоги оддавать. І поїхали ми, їздила я не раз у ту Кам’янку з мамою, продавали ці горшки. Купимо і тоді тре виторгувать, і оддать, і шоб ще й собі осталось. А підходить одна жінка. А мами вона знакома, Цвєтяльська, там, у Кам’янці, то це я лічно чула на свої вуха. Хоть мені й було 15 років, але я чула, як вона каже: «Я тобі, Василинко, завидую, дочечка є, а в мене ж нема». А мама тоді мені каже: «А вони померли, а вони їх поїли. Мертві, мертвих дітей поїли».

А ви не пам’ятаєте прізвище тої жінки? Не згадувала, хто це був.

Не знаю. А точно, я як бачу досі цю жінку, не хвали її, нічого я не знаю. А це биль, це биль. 

Ольга Аврамівна, а можна було на колгоспному полі підбирати колоски? В 1932-му, 1933-му роках. Збирати після збору врожаю може?

Ну я ж у 1932-33-му, мені 6 років було, я не ходила ще по колоски. Це я не можу вам сказать, а в 1947 і 1946 році, то гонились за колоски. У 1947. 1947 тоже був трудний, но не так люди мерли. Декілька людей умерло. Я помню була церква в нас у центрі села і протів церкви, оце, вугол до школи і вуглова хата, а тоді друга хата. Тоже женщіна жила і в неї хлопець був, і він умер із голоду у 1947-мому.  І вона вмерла. Жита молодого нам’яли, наїлися, а тоді ще й підсушили та якось там та … з’їли. І вони од цього умерли. Сильно багато нельзя було, потрішечку їсти.

А ви кажете церква була. В церкву ходили люди? Можна було ходити в церкву? В церкву на службу, там, священник щоб був. Ходили?

Ходили в церкву усе врем’я. Я не знаю доки ми, доки вона существувала. А тоді, а тоді її закрили і зробили оцей магазінний склад, усе на світі для магазіна скобл’яного. 

А коли закрили не пам’ятаєте? Приблизно. Після Голодомору 1932-33-го років чи до Голодомору?

Ай, після Голодомору.

Після, да?

Да. Після Голодомору вже. Оце оці сорок шостий год, сорок сьомий год. Оце оці года були дуже трудні. Дуже.

То як на вашу думку, от ви кажете, був голод, Голодомор 1932-33 рік, так. То він був штучний чи природній, Голодомор 1932-33 років? Як на вашу думку?

Ні, він не природній, він штучний. Раз викачку робили зерна. В кого було зерно, то забрали. А людей позасуждали чи позагонили десь, не знаю, повиїжджали ж люди. 

А хто винний у тому, що забиралось усе, оця викачка?

Я не кого тут можна обвинувачувать, но я обвинувачую владу. Влада довела до цього. 

А зерно куди вивозили? Що мама може розказувала?

Мама цього, мабуть, не знала і нічого вона не розказувала. Де вони його дівали, що вони робили. Ось так трошки пробачте, переб’ю. Осьо були колгоспи, а роздержавлення, де ділось стільки скотини, де діли всьо на світі, шо було? Богатєющий був колгосп. А де воно все? Ніхто ж не знав. 

А про голод тоді можна було між собою говорити, про Голодомор? У школі там, між дітьми чи сусіди з сусідами. Можна було про це говорити, обговорювати? 

Не чула я ніколи, щоб обговорювали це. Не чула. Ні од учителів, ні од учнів, не знаю, так страдали люди мовчки, те й усе. 

А не чули, щоб хтось опирався? От, наприклад, забирають там майно чи, як ви кажете, там, виселяють з хати. Щоб хтось там рух опору… Ну тобто опирався, бився з тими активістами чи якось отак, нічого не було? 

Цього я не знаю. Я не знаю. Це мама. А вони ж всього ж не розказали. Якби ж вони живі були. 

А ви не пам’ятаєте, якщо отак масово люди помирали, що було з дітьми-сиротами? Був у вас тут патронат чи ще що-небудь? 

Да, дітей забирали. Патронати називалися.

У селі був патронат?

Да.

А ви нічого не пам’ятаєте про це місце? Чи багато там дітей було?

Не знаю.

Як вони там жили?

Не знаю. Я ходила в яслі і братік цей менший, то ми ще ж малі були. Ще, мабуть, дошкільнята були чи вже в школу ходили. Були в яслях оцих. Варили нам їсти там. 

А як ви виживали в голодні роки? Що ви їли? Що пам’ятаєте? В 1932-33-му роках.

У 1932-33-му то я ж вам сказала, що їсти не було геть нічого, геть нічого. Корова нас спасала, то ми вижили. Тоді ще молока… А тоді влада обложила 700 літрів молока однеси у молочарню. Молочарня була. І там сепаратор і на сепаратор крутили, віяли це молоко, що люди зносили, у кого корова була. А так не знаю шо мама готовила. А в сорок сьомому знаю шо готовила. Буряк терли оцей о сахарний, сушили терен і кидали в той буряк смажений він, і кидали терен, і макухи, макухи, і сіяли макухи на сито і мішали, і ми їли як мед. І в сорок сьомому. 

Зрозуміло. Дякуємо вам, Ольга Аврамівна.

Ну шо ж я вам ще можу розказать.

Дуже дякуємо, дуже змістовно було, так розказали все, що пам’ятаєте, от. І за сорок сьомий рік, це теж нас дуже цікавила ця тема, бо ми і це також..

Так, я запомнила сильно, а забула ж вам розказать. Ще наша хата не згоріла, а я дєвочка мала, вибігла, а хлопець з голоду вмер напротів, хата оця пуста, шо мама у сільсовєті її купила, там ми оборудували та жили.  То хлопець ішов дорогою, сів під хатою і там мертвий уже. Я там його бачила. Мертвий, з голоду вмер. А чий він, хто воно такий, може мама й знала. А я ж бачила його. Дорогою йшов і сів, і нема. І хлопець уже такий величенький, мабуть, років 14 йому було. 

Зрозуміло.

Може ще шо я пропустила. Ну щупи оці загонили, він гострий. Щупці ходили, штрикали, штрикали і де знаходили, забирали зерно.

А це місцеві були люди, які ходили зі щупами?

Місцеві. Просто бригада називалася «актівісти». Я добре знаю, називалася одна Сарахвина, активістка. І вона ходила, трусила оце зерно, даже з горшків висипало. 

А шо це були за люди?

Ну вони сільські. Вони ж були сільські. 

А яка їх подальша доля, не знаєте? Як вони потім жили? От вони так над людьми знущалися, активістами були, ходили труси ці трусили по хатах, а далі як?

Ну я, дитячі роки були, я нічого не помню. Ну по должностях вони були, вони були по должностях. А тепер хто погано шо робить, як не ці високі чини.

Вони були старі чи молоді? 

Старі чи молоді?

Ну середнього возросту вони були, бо я цю Сарахвину наче трошки пам’ятаю чуточку. Яка ж я була мала.

А хто в селі не голодував?

Були такі, що й не голодували. Були. То комірник, то той, шо молов у млині, то такі, то по сусідській жила сім’я, в них один син, ми сусіди близькі через дорогу, навскоси. То в них хліб постоянно був, а де він робив — я не можу сказать. В них один синок і всьо. То вони жили наче так, як мали хліб. А в нас не було. А в сорок сьомому було, то сіяли в городі жито і пшеничку на Паску, щоб було що спекти. То це, у сорок сьомому пекли мама хліб, мололи на жорнах жито те, що в нас ціпами молотили. У вас є ціп той?

У музеї — є. 

У музеї.

Є.

А ступа є?

Так, і ступи є, і жорна є, і прядки.

Бо я тут дівчатам з Кіровограда хотіла ступу оддать чи показать, а її видно вкрали. Тільки повела, воно… де лежало. Я за неї забула, коли це воно було, коли воно там поставилося. То її вже не було, тієї ступи, не показала я її. 

1. Дата запису: 4 вересня 2020 року;

2. Місце запису: село Синюхин Брід Первомайського району Миколаївської області;

3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, методист інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;

4. Респондент: Борінець Ніна Андріївна, 13 листопада 1925 р.н., народилася в селі Синюхин Брід Первомайського району Миколаївської області;

5. Розшифровка запису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Синюхин Брід Первомайського району Миколаївської області.

 (При розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати? Прізвище, ім’я, по-батькові.

Борінець Ніна Андреєвна.

Якого року народження Ви?

25-го году 13 ноября.

А де Ви народилися?

Тут у селі.

І під час Голодомору також проживали тут?

Да.

А розкажіть, будь ласка, про свою родину, маму, тата. Як їх було звати?

Тата було звати Андрей, маму Оля.

А якого року народження вони були пам’ятаєте?

Батько девятнос второго, а мама девятнос п’ятого.

А яка в мами була дівоча фамілія?

Мовчан.

А по-батькові?

Васілєвна.

А тата?

Васілєвич.

А прізвище?

Алтухов Андрей Васілєвич.

А були у Вас брати, сестри?

 Була сестра. У голодовку був тіф. Я ходила з нею в школу вона 23-го году рождєнія. Мама послала її в школу, а я 25-го і мене з нею послала в школу. Вона на тіф заболіла. В понеділок утром заболіла, температура висока і на другий понеділок до схід сонця умерла. А я осталось одна.

А як звали сестричку?

Зіна.

А скажіть, будь ласка, батьки Ваші до колгоспу пішли?

Я не знаю. Я знаю шо забрали, була коняка в батька одна, віялка була, плуг, борони. В його було два гектари землі і він її обробляв. Ну тоді таке врем’я було всіх були землі, і в дєдушки тоже, і в прадіда були землі. Всі роболи, а забрали геть усе із хати. Прийшли забрали… в мами скриня була, тоді не скрині були, а гардероби. Скриню забрали із всьою одежею, із стін поздирали коври тоді самотканні були. Все забрали, одні стіна осталися і те що на нас. Нічого не було. Були вище в хаті кабаки, приїхав якийсь дядько забрав усі кабаки, геть і гнилі. А мама взяла радно рване і почала мене вище хати “Біжи той це рядно забере”. Та мене так…що на нас було ми на печі спали. Була скирда соломи, палили тою соломою і так і спали. Не було нічого. Так ми прожили. А тоді в школу ходила я. Да тут школа була близько, через дорогу жила жінка в неї була дитина мала. Не помню стільки тій дитині було років, не помню. А школа була через дорогу. Я ходила у ту школу, а на велику перерву ми чого всі дітвора побігли до тої жінки на город, а тоді з городу йшли, а на порозі стояло корито. А хлопчики підійшли до того корити дивилися та й побігли, а ми дівчатка ззаді. Вони прийшли до вчительки, розказують вчительці що вони бачили, шо в тої жінки на порозі у кориті – ручки, ножки, пальчики. Вона зарізала ту дитину повідімо їсти хотіла та поклала щоб хололо на дворі не знаю. То вчителька нам й запритила щоб ми на вулицю виходили. Оце я таке помню добре. А по вулиці в Голодомор їздили підводи, вулицями підводою собірали, які валялися вже умерші, які ще не дойшли, то вони тоже їх на підводу та й на кладбіще кидали в яму. Викопана яма була велика і туди скидали, привозили й скидали каждий день. Оце я добре помню. Дєдушку мого забрали, а бабушку з дітями вигнали з хати. Забрали його в тюрму в Одесу. Він в Одесі з місяць пожив і помер, але там на кладбищі ховали, тоже була велика яма і туди скидали всіх. А моя тітка їздила в Одесу там у неї були знакомі, то ходила на кладбіще. Та й підійшли до тої могили великої, а там така камінна чи яка не знаю. І там усі написані фамілія, ім’я, отчество, якого року…

Якого району та якого села. Та й там тітка прочитала “Мовчан Василь Іванович, Первомайського району село Синюхин брід”. То це ми узнали, що він там похований. Ну тоді голод був кругом не тільки у тюрмі, багато людей було погибло. Ну… я знаю, шо мій тато з мамою зімою ходив на поле буряк сахарний позамерзав на полі, то вони той буряк собирали, носили та й пекли у печі. Це таке було, така їда. Мене закривали в хаті я назусував закривалася з середини, а на замок вони мене закривали ізнаружі. А приходили якісь дядьки да замок зломали, а двері открить не могли, бо я на заснув закрита. А я боялася вилізла на комін, тоді ж печі були, вилізла на комін і сиділа на комені – боялася. Що ще їли… як жили, то свині кололи та телята та шкури солили да на горіще викидали. А тоді тато познімав з горища, пошиалив, порубав на кусочки, кип’яченою водою залили. Вони порозкисали, мама почистили так як слід і варила холодець, то ми їли ту шкуру із тою водою, що заходила. А тоді не знаю, десь хтось видно закопав пшеницю і татові дав трохи, то мама варила… Не помню, шо вона з нею робили мені було шість, сьомий… Отак ми жили. А тоді вже весна – кракиш рвали, калачики, оті кружалочка їли на деревах, де слива, де абрикоса, оте все ми їли. Собирали і їли. Жмут отакий нарвеш коракишу, принесеш до порога, чистиш і їсиш. Тоді жито навчалося на городі. Тоді жито сіяли, жито колоски вже начали їсти, ті колоски. Мама тіко натеребе тих зерняток, а вони ж сирі. Вона їх потовче-потовче, а вони ж як тісто зробиться і пече блинчики такі, то ми їли. Голодні були дуже, але не наїдалися, бо не було чим наїстися. Шо де… вижили. Урожай був, але забрали геть і муку у кадушках, такі великі кадушки були, забрали  і ту муку, і пшеничка яка була забрали. Не було нічого. Та мама, як Зіна заболіла, а мама пішла віником обмела ту діжку, і геть із павутиною тою мукою перекинула, висипала і спекла коржики два маленькі, і дала мені один, і її. Я свій з’їла і просю в неї, а вона не дала мені. Ну я більш не помню чи вона з’їла, чи може пізніше мені додала це я не помню. Такі були голодні страшне голодні. Нічого не було, нічого. Лободу їли. Лобода… мама наріжте, киплячою водою зилиє вона м’якенька. Тоді такі ліпьошки ліпила пекла та й їли. І лободу їли, все їли шо приходилося, шо… находили та й те і їли. Такий голод був страшенний шо невозможно. А тоді, хто мав гроші і возможность, то в Америку повиїжали, пооставляли свої квартіри, дома, і повиїжали. Багато людей тоді в Мурманск повиїжали. В Мурмані там сушена картошка була, батько поїхав в голодовку туди та висилав нам сушену картошку і тріску, солону рибу, і гроші став висилать.

Але це вже після голодовки став висилать?

Да, це вже був не 32-ий, а 33-ій год.

А то це він в 33-му вам звідти висилав. А як його звали?

Да. Мій тато поїхав в Мурманск. Поняли?

А да, все я перепрошую.

Поїхали люди і він з ними поїхав. Робив там на желєзній дорозі, путя справляв. Та висилав нам гроші.

І тоді дозволялося, в 32-33-му, хто мав можливість, кошти, ті могли виїхати?

Так, повиїжали тоді дуже багато у нас в селі, половина наших людей виїхала. Там у Мурманску наших людей сім’ями були. Сім’ями виїжали туди. Бо там була суха продукта і там було шо їсти, а тут нічого не було. Тут не було нічого.  А тато нам висилав, посилкою маленькою вишле картошку сушену і тріска риби. Тоді ми з мамою жили.

А пам’ятаєте коли він висилав, то куди він вам висилав, де ви забирали цю посилку?

А в нас була почта в селі. В селі була почта з Первомайська привозили. Почтальйон приносила звіщеніє і мама ходила на пошту і забирала посилку.

І можна було піти спокійно забрати її, дозволялося?

Да, нічого.

А коли батько повернувся?

В 38-му году.

І цей весь період він вам висилав…

Приїжав в отпуск, гроші привозив, ну тоді вже приїхав в 38-ть восьмому году купили корову. Вже в нас корова була, він робив в Підгородні на нєфтобазі. Там був директор хороший, сіно коровам косив розвозив. Харош був начальник там. І так прожили.

А в голодовку коли в тата був плуг, кінь, він це добровільно здав до колгоспу, чи в нього це все прийшли забрали?

Тоді ніхто не здавав, у всіх забирали. Приходили комсомольці й забирали. І коняку, і в дєда дві коняки було, і не знаю стільки овець. Ну так і його в тюрму забрали за це, бо він був багатий дві коняки було. А бабу вигнали із хати з двома дітями, то вона була у чоловічої сестри.  А прадід він був в дочки, я знаю шо там була… вона на місяць ранше за мене родилася. Тоже її звали Ніна, то я до тої тьоті ходила, а там прадід був, а я заходю, а він сояшничиня… поперед його, а він оті осередки, шо в сояшничині він виштурхував, а тоді у ступі товк оті біленькі осередки. Ну, а тоді пекли блинчики якісь там чи шо, бо я ходила до тої дівчини гулять, бо ми свої.

А дідуся не визнали куркулем? Дідусь не був куркулем?

Дві коняки, нєсколько овець там, і більш нічого в нього не було.  Земля. Оце ж батько його, мій прадід  Іван. Це ж його вигнали з хати і невістку, його забрали в тюрму , бо в його був один тільки син, а три дочки. Це так…

Бабусь, а коли Ви ходили до школи, коли пішли до першого. В школі, в голодовку  32-33-го їсти давали?

Варили шось, но я тікала додому. Я мала була протів Зіни, ходила з нею, а потім сама осталася, а я тікала з школи додому. Знаю шо варили, але я тікала додому. Як тільки перерва велика я додому тікала. Не знаю чого. Не помню шо за причина була.

А багато тоді діток ходило до школи? Не пам’ятаєте?

Було багатенько, усі парти в школі були зайняті. Ходили діти до школи вчилися.

Ви розповідали, шо діти побігли до жінки, що жила біля школи, про дитинку. Та дитинка була цієї жінки?

Цеї жінки дитина була. Вона зарізали її, варила і їла. А як вже годи прошли я взросла була, ходили бо ж тут близько по вулиці зараз. Переулок там гола хата була.  Шо це я хтіла сказать, аааа, та я як зайду до неї, а вона в казана варить чи суп, чи борщ. А воно вже грає піднімиться шапкою, а вона ніколи не виливала, а я кажу «а чого Ви не виливаєте?» «А я перекипятю та й буду їсти», «А в голодовку, шо їли?»  Вона даже те шо скисне, то його не викине. А перекип’ятить і їсть. Не знаю як вона могла його їсти?

А не пам’ятаєте як було звати цю жінку?

Онесія.

А в неї не було більше дітей?

Ні, не було. Чоловік помер в неї, ну відомо помер я шось не помню, но вона була сама.

А ці активісти комсомольці, які приходили до вас, то вони приходили не один же ж раз?

Я не помню. Я нікого з комсомольців не бачила. Це розказували люди, шо комсомольці ходили і шпичками стукали в землю, де провалюється чи не заховали де пшеницю. Люди розказували, то я чула.

Але оці люди, які прийшли до вас додому, які забрали плуг в батька, коня.

Я це не знаю, я знаю шо тільки було, але позабирали. Я не заходила  я не бачила нікого. А батьки в хаті то ж розказували, і приходили до нас люди, то я ж слухала шо розказували.  Я не знаю тоді колективізація була, но я не в курсі дєла, я не знаю. Но всіх людей позабирали, чи люди не хотіли йти, чи може хотіли, чи не знаю шо.  Не скажу.

Але ж батько не пішов, батько втік, ну поїхав на роботу до колгоспу не пішов.

Тоді всі тікали, всі не хотіли йти в колгосп. Всі виїжали, розїжались, ті  Рибинськ, ті в Мурманск. В Америку багато поїхала людей. Шо в хаті балакали, то я це знаю, я ї не бачила. Коли вони забирали  не бачила чи батько сам оддав. А знаю шо забирали.

А були у селі патронати? Були ж діти сироти, шо з ними було?

У колхозі були сироти, і одна дєвочки ходила. Вона сиділа не далеко від мене на парті. Я знаю вона прийшла всьому новенькому, і платок білий новенький, а такі воші по ній лазили, шо всі ми від неї повтікали. А вона на другий день померла.   Не знаю чого, и не було шо їсти. Ну тоді ніде не було шо їси, хоть і в колхоз узяли, але ж тоже колхоз де брав… нічого не було. Ну якось кормили їх там не знаю як…

А не ходили в голодовку на поле збирати колоски, дозволялося?

Да.  Я помню бабушка жила їй дали хатку невеличку, як вигнали з хати, то була мамина сестра не помню стільки їй було. Вона ходила збирать колоски, всі діти ходили збирать колоски, і мене вона взяла. Ну не знаю я, чи я збирала, чи не збирала, а баб ушка пішла за ті колоски давали муки дітям. Не знаю по стільки кілограм та той комірник дав мені не знаю стільки кілограм, а баб ушка каже «бачиш дядько дав муки за те шо ти ходила збирать колоски», але я не знаю чи я збирала, чи не збирала я не помню.

Це в 33-му?

В 32-му. Осінь. Вже після того як… колхози ж були вони ж в 29-му організовувались.

Виходить Вам дали муку за те о Ви збирали ці колоски?

Ну я не знаю чи я збирала, чи нє, но я ходила за ними у полі по колосках.

А об’їждчиків тоді не було?

Ні.

Ніхто Вас не гнав?

Ні. Це просто для колхозу збирали ті колоски, це не каждий собі. Це в колхоз, а колхоз вже давав за це по кілі, чи стільки там муки.  Багато колосків назбирали, багато дітей ходили збирати.

Бабусю, а Ви знаєте, що таке «Торгсін»?

Не знаю.

Це був такий магазин до котрого люди приходили і могли обміняти золото або срібло на хліб. Не чули такого?

Ні. У нас золота не було.

А можливі мамі вдалося приховати десь сорочку, а потім піти десь міняти?

Ні. Забрали все у скрині в мами. І в сєльському совєті продавали.

Те що колгосп забрав, те потім продавали, торги були?

Да. 

А скажіть, будь ласка, як особисто Ви гадаєте, Голодомор це було природне чи штучне явище?

Хліб дуже вродив, дуже вродив. Ну, я чула од людей, що Сталін приказав  шоб великі налоги були , шоб забрать у людей це все, хліб. А не знаю чи це правда, чи не правда  не вкурсі дєла цього.

Можливо Ви чули, що було із будинками людей, котрих десь висилали. Вони стояли пусткою чи там хтось жив?

 Не помню такого.

Але багато було в селі пустих хат?

Да. Я думаю коло бабушки жив хороший дядько. Коні в нього були, сім`я було, то він уїхав в Америку.  Шо це я хтіла сказать, вже забулася…

Він мабуть виїхав?

Да виїхав, а хата залишилася. Та хата вже розвалялася, але тоді строїлася, брали люди пусті городи та строїли собі хати.  Уже в колхоз хліб давали, вже було харашо.  Люди строїлися по пути городах.

А ці активісти, люди, які проводили обшуки це були місцеві, свої?

Свої люди.  Чужих не було, свої.

А односельчани до котрих вони приходили за продуктами, намагалися якось оператися їм?

Не знаю, бо я ж була мала. Не помню.  Помню я нікуди не ходила, не знаю.  Шо не знаю, то не знаю.

А може бачили ці бригади, що ходили по селу вони були по одному, чи їх було багато?

Не знаю.

А були можливо в селі такі люди, які не голодували? І чому вони не голодували?

Я не знаю. Я ж не булла взросла. Шо я могла в шість год знати.  Те шо я помню, то те і розказую, а те шо не знаю, то не знаю.

А скажіть, будь ласка, при радянській владі можна було говорити, що був Голодомор 32-33-го?

Ні. Не чула такого. Ніхто нічого не говорив про це. Жили так собі та й все.

А Ви розповідали своїм дітям, онукам про час коли Ви не мали що їсти?

Нє, нічого я їм не розказувала.

Бабусю, а Ви знаєте що таке жорна?

Ні, не знаю.

Чи був у Вас можливо такий млинок на якому мололи пшеницю, камінчики такі?

Не знаю у нас такого не було. У людей були, якісь крутілки щоб крупу мололи, муку робили.

А ви не ходили до тих людей?

Нє. Ні батьки, ні я не ходили туди. У хаті одна… вони з наружі мнее запирали і так. Нічого більше не знаю.

Це баки весь час тоді шукали їжу, ходили десь?

Шукали… шо на степу, де мерзле підбирали та й їли.

А рибу не ходили ловити, ніде немає тут поруч якогось ставка?

В нас річка тут недалеко вниз, але ніхто не ходив нікуди.  Батьки мої не ходили нікуди.

Добре. Дякуємо Вам.

 

1. Місце запису: село Криве Озеро Кривоозерського району Миколаївської області;
2. Дата запису:  02.09.2020 року;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Євич Ірина Леонтіївна, 25 травня 1927 р.н., народилася в селі Червоний Орач Кривоозерського району Миколаївської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Червоний Орач Кривоозерського району Миколаївської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка, як вас звати? Ваше прізвище,  ім’я і по-батькові.

Ірина Леонтіївна.

А прізвище?

Ірина.

Фамілія?

Євич. Зараз уже Євич. Євич Ірина Леонтіївна. 

А якого року ви народження? 

27-го я записана. Ну я, ну я, мама,  бо нас дев’ятеро було, то мама може помилилася. Але хай буде, хай буде 27-мий.  Хай буде я з 27-го году я пишуся. 

А коли коли саме народилися — місяць і  число народження? 

Перед Паскою, ну не знаю. Вони приїжджают, мене поздоровляют як я не знаю якого числа. Перед постом вони там шо привезуть хлопці й невістки. Ну а я не знаю яке число.

Перед постом? 

Ну в маю, да. В маю десь перед Паскою, перед самою. 

25-го травня, так? 

Ну да. 

А чого ви кажете шо 27-го? Мати пізніше вас записала, да? Шо не знаєте точно.

Раньше раньше.

Раньше записала? 

Да. Ну в мене сестри були ще, вже осьо недавно єдна вмерла. Всі вже повмирали. Нас було дев’ятеро, ну те й вже всі повмирали. Оце я осталася, старшиха ще. 

А як ваших батьків було звати? 

Мама Єлєна, а батько Лєонтій. 

А їхня фамілія як? 

Сидоренко.

І в вашій сім’ї було дев’ятеро дітей? 

Да-да.

А ви пам’ятаєте як відбувалася колективізація в селі? 

Ну пам’ятаю, як ми сиділи на печі, а жінка приходила з району, свідєтєлі були, вона ганяла нас з печі, а мама, а батько болів та завіз у Любашовку пшеницю. В нас були, машина була, в нього було девять гектар землі. Машина була і стіжок був ше з пшеницею стояв в нас тут у подвір’ї. Та й мама, та й він з мелниками дивились шо, коли жінка прийде, шоб ви давали їй хоть шо-небуть, шоб вона дітей прокормила. Ну муки, шоб давали, а пшеницю завіз він наперед їм здав в млин. А вона приходила, ганяла нас з печі, тут сільська Карапузиха. І ще були там з нею район і вона зганяла муки, крупи. Колись там, шо вона з млина приносила. Розстеляла і садовила. А вона приходила, зганяла нас. Ми кричали і забирала ті торбинки. Вона забирає, кидає, а той шо уполномочений приходив каже: «Куди ти сьо кидаєш, в неї діти, шо ти всьо забираєш?» А вона ругалася і забирала всьо, каже: «В неї діти не голодні, в неї сало є, вона жарить, сусіди кажуть салом в неї пахне». Отаке, ну таке було, бестія. В печі горшки перевертала, шукала в горшках чи нема муки, чи нема крупів. Ну оце такий Голодомор був. Та й батько, та й мама так і жила. Сходила до желєзної дороги, приходила. Ми ж не на Горичі жили, а там хутір був під садом, два ряди було хатів. Хата була здорова, красіва. А батько ще йшов в больницю, заколов двоє свиней, мнясо мама посолила, а він в торби те сало, посолив і заховав у стріху. Позаховував у гочереті. Хата була і він позаховував сало й каже: «Хоч воно буде жовте, але ти підеш, улізеш і дітям зажариш». Ну оце таке, а сусіди чули. А вони були бідні, почули, шо мама прийде, бачить шо діти не пухли і пахне, не голод. Ну отак іздівалися, а тоді вже батько приїхав з Тірасполя, лежав у больниці, і привезла мама муку. Трошки привезла муки, дали і коні пара була ше й дві корови було. Батько лежав слабий та й каже до нього шо: «Сусіде, молися Богу, шоб я остався живий, а як нє — то ти з моїх рук не вийдеш. Як ти не лишиш дітям оцеї муки, то ти з моїх рук не вийдеш, я тебе кончу». Батько був красівий мій, здоровий дуже, всі завідували мені. Але ж він був дуже хазяйний. В нього було поле, батьки в нього були. Дав батько це десять гектар землі. Ну десять десятин, десять гектар. Так же, ви понімаєте шо таке? І він мав пшеницю сіяв, всьо було в нього. 

Да, стіжки ше були на подвір’ї не змолочені. Приїхала бригада, збили. Ця ж таки заставила, шо витрусювала, сусід отуто вона жила недалеко, вона всіх витрусювала. І приїхали змолотили той стіжок з пшеницею, а бо вона каже: «Чим ти діти кормиш?». Мама каже: «Ну пшеницю молотять діти, то я варю пшеницю то й кормлю їх». А вона не вірила цьому. А тоді брали і забрали маму зимою у цей, сюди в штаб, у сільсовет. Садовили на плиту голу, плита горіла, шоб вона призналась таке. Де, де зерно, де зерно? А батько закопав пшеницю на кожному своїй десятині, у яму насипав ночую соломи і в мішки набирав і закладав туди, а тоді зверху пристеляв чимось там. І сказав мелникам: «Шо я, в мене є пшениця, як не я то жінка тоді вас розщитається». Ну і, а вони знають на кожному полі знак клав, шо де можна знайти. І вони садовили маму на плиту. Ну там є ж такі, шо були полномочені та й кажуть: «Шо ви робите, в неї ж діти, шо ви робите?». Ну якийсь там одстояв за неї, вона, випустив її. А приїхали забрали старшу дочку, саму старшу дочку і садовили знов на плиту її, печену всю, і вона ночію боса якось утікла. Се не єдну ніч вони там іздівались, били її. А тоді вона втікла ночію. І боса прийшла сюди шо тепер Гораж уже. Ви на ньому ще не були? І прийшла боса і ми всі на печі чуєм шо шось стукає. А шибки замерзли. Чуєм вона стукає. І кричить, шо — «Це я Манька, я Манька, я замерзаю, я боса». Ше єдна сестра вже була, з 1919 году чи з якого, не знаю, пішла відчинила їй. Ми її всі обсіли, обтерли ті ноги, в воду холодну клали, шоб вона відійшла хоть. Оце таке було. Ну іздівалися вони. Але всьо равно батько, діти всі вижили і тоді вже пішла розкулачка, забрали вже, батько помер. Я його, я даже не помню вже. А знаю оце, шо я понімала, шо ця баба зганяла нас з печі, забирала ті торбини, шо мама нам підстиляла, шоб ми сиділи, шоб не нашли, найшла вона всі равно. Оце таке було. Ну тей ні одно не вмерло з голоду, ні єдно не вмерло. Всі, всі робили, колхоз вже появився. Забрали коні, забрали, одну корову лишили. Якийсь із Кривого лишив сам, якийсь сам полномочений був. Царство йому небесне, як він вмер. Лишив ту корову єдну. «В неї ж діти, — каже, — шо ж ви робите?». Ну та й а коні забрали. Плуги, всьо забрали, сівалки були, всьо забрали бо він був дуже хазяїн. Його батько був хазяїн дуже в Кривому і наградив його земльою, він робив. Оце таке. Оце такий голодомор був. А на похороні, ні єдно не вмерло з голоду. Мама всіх виростила. [1:11] (не чути слів) вже мені, не знаю скільки я, мама сажалкою садила в бомбах, де ями — бомби парувались. Вона сажалкою садила, а я кидала їй в сажалку зерно. А тепер шо молодьож знає? Як воно іде в школу і цей, і несе вже тєлєфон в заді на плечах, це воно йде заніматися. То шо з нього здати? То вже кінець світу, діточки, буде. Вже Бог не видержав, подивіться шо робиться. Плуги йдут, орендатори на город, плуги ломляться, кузні нема, порозбирали всьо. Орендатори позабирали собі всьо. Орендатори отак наживаються живут. А цей, а жити йшли б уже. Чотирнадцять рублів принесли мені, а воно всередині, я поклала в холодильник, думаю, шоб, а воно всередині мокре. А врізати не можна. Шось, якусь резину пускають туди і не можна вже. А син мін єден робе у порту. На всьо, на біржі грузе, з вагонів. Вже 10 год робе там. І вже не можна, каже: «Не можу вже дивитися, таке шо, хліб такий дорогий, а ми всьо грузим». За банани, за те всьо, за це. Та шо ж ця молодьож зробили і ше й артіста вибрали. Там же Бойко був у депутатах. Чого ж його, мені вже ж 90 год, чого ж Бойка не вибрали в міністри? Чого йо. А вони артіста взяли, а він грає на гармошку. Господі милостивий, нема молодьож, тоже вся. Я до синів своїх кажу: «Це ви голосували за артіста?». І всьо і нема шо кому казати. Шоб така багата Україна, на весь світ Україна. Вона ж не голодна, була. Я бувало їду до сина. Він занимався в інститутах. Їду до сина, а діти граються у городі так в присєдці у футбола, а я кажу, і хлібом кірпичик, а я кажу: «Що це ви робите, хлібом кидаєте?». А він каже: «А шо ж воно всьо равно в трубах стоїт хліб даром». А він же сухий, засох і вивозять за Одес продают уже. За Одесом у селі ж свині кормили всьо, тримали всьо. А тепер 14 копійок отака хлібинка. Ну до чого це дойде воно, от до чого орендатори дойдут? 

А скажіть, будь ласка, якщо ми повертаємося назад до Голодомору. 

Так. 

Ви оце розказували як розкуркулювали, все забирали.

Так.

Батьки ваші пішли тоді в колгосп, як утворився колгосп? 

Аякже і зараз, да!

Ні, в 1932-му, 1929-му…

Да, да, да. Дівчата всі вже були підлітки. Вже робили всі, пішли в колхоз робити всі. Батько вже не був в колгоспі. Забрали всьо, тяжка…

А батько коли ваш помер? 

В 1934.

1934?

Да. 

То батько пішов у колгосп із матір’ю? 

Ну аякже! Ну куди ж мама пішла. Як мамі стоїло вже хату другу врачі. Вже ті кати зносили, строїли хату і в колхоз вже діти пішли.

А оце ви кажете «кати зносили». Вони шо забрали хату у вас? 

Нє. Ну строїли другу, звідси господарства строїли два. Три ряди чи чотири відміряли і строїли хати, другі вже, а ці вже будуть зносили.

Оту хату в якій ви жили, то шо її зносили, да? 

Ну да, ну да. Всіх підряд, всі підряд.

Це було в якому, після Голодомору?

Ну да, а шо ж в Голодомор робили.

А до Голодомору, коли колгосп почали організовувати, коли ви кажете «коней забрали, зерно забрали» — тоді батьки зразу пішли в колгосп чи не пішли?

Пішли!   Ну а куди вони підут? Як колхоз остановився, і строят колхоз строят, вже строят.  З Кривого звідси виїжджали і строїли хату нам і всім, у кого зносили там.

А батьки добровільно, самі вступили в колгосп, чи їх заставили піти в колгосп?

Нє, нє, самі пішли, куди ж вони підут? Діти, дівчата вже такі були вже, шо робили, пішли на роботу вже, на поля сіяли там вже зерно дали їм, пшеницю сіяли всьо.

А оце ви розказували про бригади, про активістів, які приходили. Це були і місцеві і не місцеві? 

Ну місцеві. Нє, звідти приїжджав. Отой шо викидав на піч. Вона забирає всьо, складає ті торбинки, а він бере і викидає — то з містечка був. Звідци, з району. «Куди ти, —  каже, — забираєш усьо, а діти?» А вона каже: «Нічого, вони не пропадут у неї». Отак от. То він викидав на піч ще трошки, торбинки там чи з мукою чи з крукою, я не знаю. Оце так було. А батьки куди ж вони підут. Діти зразу пішли дівчата в колгосп, на роботу пішли. І заставляли їх. Там садік відкрили зараз. Хату якусь єдну. Оце так було. 

А скільки років було вашим сестрам, коли вони пішли в колгосп робить? 

Ну єдна була з 1919, а друга із 1922. Туня була з 1922. 

Туня з 1922, а як було звати ту шо з 1919?

Меланка. 

Меланка?

Да, це її змучили тут у сильсоветі. Садовили на плиту і отут мучили. Вона втікла боса. Це сама старша була. А то ті вже такі, Сєня ше була. Ганя була і син був, брат. Батько дуже зрадів, шо син був єдин, а то дівки були, а це були близнята — син і Ганя,  сестра була.

А сина як звали?

Сімон. 

Сімон.

Сімон, да. На фронті був, на войні був. І прийшов ше додому, раняний був. І став їздовим, молоко возив у Любашовці. І коні такі були як, як оцей ворота здорові вгодував і зірвалися з лісової з’їжджав і коні вбили його. Коні вбили.

А якого він року народження був?

Га?

Якого року народження він був? 

Двадцять второго. Я ж вам кажу, шо близнята народились — син і дочка.

І обоє 1922 року. Ну да.

Да, обоє 1922.

А потім ще діти якісь були. Бо деветеро ж дітей. Як їх було звати? Яких років вони були народження? 

Як я не знаю, я сама не грамотна. Як ми вже тут, я пішла ше лиш тут уже на Горачі у  первий клас я ходила. Тут. А туди, там школи ж не було, далеко ж було ходити до саду, там сад був панський, то ми там це дві хати, два ряди було хатів построєно. Оцей шо заявляв усе врем’я ходив, шо «Діти не пухлі. В неї хліб є. Беріт її, вона признається». 

Він доноси писав, да? 

Га? 

Він писав доноси, да, на вас?

Ну да, доносили, шо діти не голодні і зайдеш до хати в неї всьо пахне, зажарка. Як сало не жар, то його ж пахне. Воно ж пахне. Оце так було.

А того сала не знайшли?

Нє, вони ж не придумали, шо воно на горищі в парки. Ну як вам сказати. Хата вшита, так? Та й паркИ. І батько в торбинах сам заставляв і казав: «Йде в парках шукай та й зажарюй дітям. Хоть воно буде і жовте вже, але воно було посоляне». А мнясо, я не знаю чи забрали в мами. Було посоляне у таких макітрах такі були. Він посолив і казав: «Вари дітям». Та й це вони завідували, шо це ж. Ну бо було з чого, а як у нього землі не було, з чого він, де він візьме? Построїли хату, а не було. Там города було кусочок, 20 сотих. Та й шо. Та й оце так. Ну голод. Я голоду не знаю. Мама наша нас викормила. І млином тоді і та мама тоді. Ночою вже й цей хлопець підріс шо з 1922 году. І з мамою ночою і ця старша сестра запрагали коні ше і відвозили, видобували, землю видобували. А тоді вже, як оце вже колгоспи пішли, то тоді вже мама пішла мелникам сказала, де можна, де, де закопаний хліб. І вони добували і забирали.

А бельники це хто?

А?

Бельники це хто? А, мельникам, мельникам сказав.

Мелникам, мелникам да. Батько сказав, шо мама, жінка моя не обіде вас. Давайте, шоб діти не змерли, а вона віддасть вам всьо, усьо зерно віддасть вам. Оце так було.

То це те зерно, шо було закопано на полі, правильно? 

Да, знаки були вже, земля ж розтала вже, всьо вже. Організовують колгосп же ж. Забрали всьо. 

Землю забрали, да? 

Ну а шо ж. Уже, ще не сіють бо воно всьо в бур’янах є. Ну да, але дали, кому дали. То воно ж не оброблене, не було чим. А в батька були коні, були плуги, всьо було в батька своє. Бо батько багато жив тут у Кривому. Та й дав йому, всьо дав. Ну купляли й давали. А шо як тепер усьо віддала та Галіна чи як вона. Усьо віддала. Одеса віддав завод такий ценний був. Всю жизнь, за старе врем’я завод той був. А вона продала його. А вони вибрали артіста, цей, орендатором. 

Бабусю, а оце зерно шо ви кажете на полі поховане було то його ніхто, ні активісти, ні колгосп, ніхто його не знайшов те зерно?

Нє нє, мелники розбирали. Своїми робочими приїжджали і забирали.

І давали якусь муку за те, шо вони…

Ну да, то це давали мамі муку всьо врем’я. 

А коли вони розбирали? Вдень, вночі?
Ну коли. Я знаю коли, я не сильно скажу коли. Ну забрали вони всьо. Батько ж поставив знаки які там. А поки той колхоз організувавсь, аж туди поля. Тут близько вдома на Горачі було поле, а туди вони не думали, шоб туди вони добрались. 

Ну вони явно не могли ж вдень це забирати. Мабуть, же ж щоб ніхто не бачив? 

А поля далеко були, може вони й вдень забрали. Якщо мама давала разрішеніє їм, те й вони й забрали й вдень.

А коли оці бригади приходили, ви розказували, шо вони там зерно, муку на печі забирали. А чи брали вони ще якісь речі? Одяг чи рушники? 

Нє -нє-нє-нє. Нічого не брали. А батько покупив колись, це ж у Кишеньові не було може, то цей то батько покупив усі хромові чоботи і забив у ящик: «Шоб як я вмру шоб вони помнили мене». Такі з довгими халявками красіві, з довгими хвилявками. А особенно синові, да. І ті чоботи, а то повпихав, тоже під стріхи повпихав ті чоботи, ховав. Він усьо покупив, в нього були гроші і всьо дітям покупив, бо я каже вмру. І він вмер, лічився і вмер, бо в нього рак був тоже. І він помер, да. Ой ондо ж…

А чобіт не знайшли, ні? 

Нє-нє, нєа-нєа.

А сорочки, рушники, таке не брали? 

Нє-нє-нє ,Боже сохрани, нє. Нічого не брали. Може й брали, то шо я знаю, якшо мама не казала. 

А ви ще казали, шо в батька була машина. Своя машина була?  

Своя, да, молотарка. Ну я ж вам кажу, шо молотарка. Забрали. Сівалки були, плуги були — всьо забрали. Ну вже в колхоз забрали. Всьо забрали. Да. 

А от, якшо загалом, яке в нього, можете розказати яке в нього було господарство, яка була в нього хата, які в нього були машини? Шоб охарактеризувать його господарство.  

Нічого в нього не було. Красіва хата з лядами, як осьо в нас з лядами, понімаєте? Красіва дуже хата на всі ряди. Там два ряди було і в батька була сама лучша хата. Хлів був, коні стояли на дві половини, корови були. І оце всьо в нього було хазяйство. Більше яке в нього могло бути.

А землі скільки було?

Девять десятин. Дев’ять. Понімаєте? Ну тепер гектари, а тоді тоже 10 десятин, 9 гектарів було.

Який був реманент для обробітку землі? 

Га?

Який в нього був реманент для обробітку землі? 

Ну сівалки, плуги були свої. Сіяв сам собі, сіяв. Сівалкою…

Молотарка ще була, так? 

Молотарка, все шо молоти зерно. То ж тоді молотарка, тепер вже комбайн зайшов, скосив та й всьо. І в нього солома була. Він мав чим коні, сіно він заготовляв коням. Солома була в нього. Осьо було. Осьо таке було. Всьо своє в нього було. Всьо своє. І це всьо вже забрали в колхоз тоді. От і всьо. Ой, ну всьо діточки.

А скажіть у колгосп, коли забрали, коли мати пішла в колгосп, заробітну плату там платили їй? 

Аякже ж.

В 1930 роках.

Аякже. Ну копійки платили. Ну платили як. Я вже ж робила то нам давали по 15 копійок на трудодень. На трудодні робили тоді. Там же приїжджав предсєдатєль Денісов був. Покойний він, царство йому небесне. Він помер. Був. Ну та й шо. Ну це таке. 

А оця жінка, яка проводила конфіскацію то вона була якась сусідка? Ви її добре знали, да? 

Да як я її знала? Вона сусіда, вона тут жила в Кривому, а приїжджала туди до нас. Брала, якийсь полномочений був чи з Кривого був, чи звідки. І оце вона витрусювала, всіх витрусювала. Ну кого не було, вона витрусювала всьо. 

А вашу родину не визнали куркулями? Не було такого клейма — куркуль?

Вони не могли. Сім’я, а батько слабий лежав усьо врем’я, в Тірасполі лічився. Так вони не могли, куди ж маму з дітьми виженут. Не могли, шо він був куркуль. Може його батька виганяли, висилали, а його нє, бо він дуже був багатий. Оце таке. 

Ну не казали на вашу родину, шо куркулі, ні? 

Нє нє, нє, нє, нє. Шоб батько був то може б його були вислали. Ну з дітьми його не вислали. Я ж вам кажу шо дев’ятеро дітей було. 

А люди якось чинили опір тому, шо в них забирали там продукти, зерно забирали, якось опиралися цьому? 

Ну мама не давала, а шо. А вона каже ця, вона ж бригаду пригнала звідси з Кривого туди на Гораш. Ну ви не знаєте Гораша, ви ж не були на ньому. 

Це якийсь куток? 

7 кілометрів звідси, отой, село це, шо пересилали вже маму. Колхоз вже там зробили і всьо звозили туди, хто шо мав. Ну те й вона пригнала бригаду і забрала. Той стіжок змолотили і забрали зерно, а мамі не дали, а мамі не лишили нічого. Вона каже, вони не здо… це мама її знала а я не знала. Це мама так розказувала. 

А ви народилися і проживали під час Голодомору де? 

Ну там, там. 

То це село, як воно там.

Орач. Я на Горачі я там була, там отдєльно було в два ряди построєні. Та начали зносити їх вже на Горач знести колхоз, шоб зробити. 

Це Червоний Орач, Кривоозерського району, Миколаївської області? 

Да, да. Він був Одеської, а тоді шось перемінили Миколаївської.

Ну зараз Миколаївської, а тоді, в 1933 був Одеської.

Да-да.

А люди якось допомагали один одному під час Голодомору? 

Та де ж допомагали. Осьо ж моїй мамі, я вам кажу, насилали, шо діти не пухлі в неї є, хліб у неї, всьо. Іздівалися над мамою.

А яка була ситуація у ваших сусідів? Сусіди вижили теж усі? Чи помирали люди?

Помирали. Ну а як же! Господи, як солома падали з голоду. Ну а шо ж? Ну це в кого була земля то той міг вижити, а так. Шо міг робити, то сіяв собі шоть трошки. Жати, жито жали сіяли собі кусочок, шоб жито змолотити, спекти шо-небудь. Ну мама не жала, бо батько був такий хазяїн. Він день і ніч не спав. Робив бо в нього сім’я.

А оце вже в 1932-33 батько ваш дуже хворів, і в основному опікувалась мати вами, так? 

Мама, да. Мама вже сама воспитувала їх. Ну не грамотна була, нічого. Син з трьох занімався, а то всі були такі робочі. Я ж кажу, з малих літ пішли, у колхозі робили всі. А мама всю жизнь уже як построїли тут на Орачі хату, то вона, бригада прийде відци з Кривого, трактористи вже були всьо, мама хліб їм пекла, давала, їсти варила їм, уже вдома в себе тут. Та й так оце так. Ну страшний був голод, страше. Іздівалися над мамою і над сестрою цею звали її. На плиту садовили голою. А вона вирвалась якось і втікла, і прийшла боса. Ну страшне було, страшне. Ну я ще так усьо помню, як цей. Мама ше так заставляла нас Богу молитися. Ставила на коліна, шоб Бог простив нам. Стане, на рад посаде тако всіх на коліна: «Моліться Богу, шоб батько наш вижив». Мама була така велика, сильна, робоча була. А всі їй завідували, всі їй завідували, шо вона сім’ю таку воспитала. А то багато, Господи, по три душі за ніч вимирали. Тут уже, тут у Кривому, тут. А таке хто на селі там, то шось піде назбирає колосків там на хуторі, на поле вийде то якесь какишу нарве то того. Та й так виживали. Ну а мама не могла дати кому, бо вона ж бачит, шо забирают у неї всьо. У печі возьме рогачі і розгортає вьо, з печі чи нема горшків там із зерном або з чим. Отак. 

А оце ви кажете «нарве какишу». Какіш — це шо таке? 

Га?

Какіш. Ви кажете «назбирає колосків, нарве какишу». Шо це за рослина? 

Ну така трава — какіш. Він молочний, як молодий та й наїсться він, ну луплять його. Козлики якісь були цей, ше й давали. Їли діти, рвали. Ну багато там. Там у нас не так. Хто вийшов туди там ще собі повиживали, а тут всі повимирали, в Кривому. Багато хто повмирав. Ну вам же казала ця Маруся, повимирали в Кривому? 

Ну ми ще з нею не говорили. 

Вона не казала шо вимирали? 

Казала, казала. 

Ой, де ви бачили, шоб не казала вона. 

А де ховали людей? Померлих від Голодомору, де їх ховали?  Тих хто помирав ви кажете…

А я не знаю де їх ховали. Чи їх везли на цвинтар чи там закопували їх. Хто їх буде ховать? Це треба яму копати. А хто буде, як і батьки пухли. Хто піде копать? Я знаю де їх дівали. Я не знаю де.

Ну ви не бачили там наприклад, шоб підводи збирали? 

Нє-нє, я цього не бачила. Не бачила.

А ви казали «колоски назбирає в полі». А можна в 1933 було збирати колоски в полі? 

Ну да, ну да, ходили. Ну от у батька мого була пшениця то він же ж молотаркою не зібрав так як зараз. А як я вже в’язала то посля Лаборейка  ходила, а тоді, то цеє, а я за косаром в’язала. А тоді збирали громадили і збирали колоски у купу і молотили. А люди тоді збирали у кого була земля, ну например у батька, то була ж колоски збирали.

А в 1933 можна було збирать? 

Аякже, ну да.

Коли вже колгосп організувався. На колгоспних полях можна було збирать? 

Да. 

Ніхто їх не охороняв? 

Нє нє. Збирали, збирали граблями гребели, граблями і у снопи зв’язували. Називалися, як, ну в снопи зв’язували і тоді в молотарку кидали вже ті колоски, шо лишились, комбайн не скосив. Понімаєте? 

А люди могли собі вкрасти зерна на полі? 

Ну хіба, хто назбирає колосків у фартух там або в карман собі.

А так, шоб піти назбирать. Даже після збору урожаю. Таємно піти назбирать, ну наприклад, коли вже прибрали врожай там же колосочки лишились. 

Да-да, збирали, збирали.

Можна було? 

Да. 

А об’єзчиків не було. Вони охороняли поля?

Нє-нє. Ночію, ночію охраняли. Кіньми, верхами їздили, шоб не молотили, ну шоб не молотили люди і голодні були. Понімаєте? Ну вже тоді давали, варили. Котьол був такий і варили вже людям такий суп, куліш варили, роздавали порцію, хто робив на полі. Та й роздавали вже, моїм сестрам давали, таке. Ну, суп там в котілках. Котьол такий здоровий був і варили. Повар там був і варили роздавали. У півдня, гобід такий був. Суп там чи галушки якісь у воді чи, ну таке роздавали. 

А в людей ще була сила працювати у 1932-33? 

Ну такі, которі могли ну я ж вам кажу, шо сестри мої, оці молоді, пішли зразу на поле бо заставляли. А хто ж буде робити? Як зараз вже йому, у 9 клас ходе або в первий іде вже осьо коло мене і несе мобілку, шо буде вже дзвонити. Та шо ж воно, корову вміє, а пасти мама заставляла корову нам пасти. Ще зарано спати хочеш, а корову мама заставляла шоб напасла, шоб дала молочка якого. Ой Боже мій, я вже не можу.

Бабусю, а чи були винагороди за донесення? Якісь були винагороди людям? Якщо хтось доносив на когось, що в нього там зерно є чи якісь там продукти осталися?

Да. Та вони всі повмирали з голоду. 

Так а їм якісь винагороди були за це чи ні? 

А я не знаю чи їм шо давали з району чи не давали, я не скажу. Хвате вже, ви заморилися зо мною. Хвате вже. 

Бабусю а чи чули ви про Торгсін? Ще декілька питань. Торгсін, магазин Торгсін такий, чули? 

Нє.

А можна було золото десь обміняти на продукти?

А я не скажу вам. Я цього не знаю. Шо я можу казати. Шо, в батька не було золота. Він старався, шоб в нього плуг був, сівалка була. 

А жорна були в батька? 

Нє.

Жорен не було?

Не було. 

В млин їздив. А чи тікали люди з села? Хотіли виїхати кудись, шоб врятуватися від голоду. Можна було втекти?

Це я тоже не скажу, доцю. Доцю моя, я цього не скажу. Не знаю. Я знаю шо мама розказувала, я це бачила на свої очі, як вона гонила нас з печі і забирала. Вона жила тут осьо, в селі. Карапузиха на ньо казали. Альона ти знаєш? Га? Знаєш, оце сім’я їхня ще гонука залишилась. Оця Сєня, оце її гонуки, оце вона робила таке. 

А як ви думаєте чого був Голодомор? 

А я шо знаю хто, хто це зробив? Шо я знаю? Я ж не знаю хто зробив. Бачте Лєнін один ночував у курінях, ховався, шоб панів знечтожити, бо каже «повстаньте гнані і голодні робітники усіх країн, порвіт кайдани, кайдани порвіт кайдани і йдіть на волю і робіть землю». І вони порвали кайдани і пішли всі за ним. Кайдани, вони ж заковували в кайдани, пани. Пани заковували. І Лєнін зробив. І тепер ше його, це ж гріх їм буде і тепер ше його хотят викидали його, шо Китай хтів забрати, бо Китай же знає, шо він зробив людям добре. Він же зробив, розігнав колгоспи й жили люди. А зараз під Миколаєвом, моїй сестрі чоловік, бригадіром був оце в Орачі, поїхав туди і цей, їздив. Подивився свині, ферми, скотина, доярки, всьо на масі, землі нема, всьо роблять на гроші, та й канєшно. А зараз у нас сусіда, осьо прийшов, батько в нього помер недавно, Адік. І він прийшов з армії від Києва. Відпустили на дві неділі в отпуск його, це ше йому до нового году. З нього нема людини один такий як він прийшов до мене, бо він з моїми хлопцями дружив з синами. Одні кості. І це в нього. А я кажу: «Чого ж ти Валічок такий, Дєнісу чого ж ти такий худий?». А шо ви думаєте — суп, чай, а хліба думаєте? А ганяють як. Боже! В мене це гоко, я в Одесі лічили мені, шоб вставити. Я 24 года на фермі була, осліпла ж геть. З чотирьох рання коровники. Попробуйте в сечі цілу ніч побути. І очі в мене не стали бачити. Я, сини забрали в Одесу. Уклали мені в єдин глаз уклали, чуть ще було трошки видно. То там стіки молодьожи падают. Сьо ж, професор каже — сьо від тєлєвізоров, страдают діти.

Бабушка, а скажіть будь ласка, а хто такий Сталін? 

Ну як? 

Сталіна знаєте? 

Ну як же Сталін, ну як же? Шо це Сталін зробив голод? Га?

А як ви думаєте? 

Нє. 

А хто тоді був при владі? 

Ну я ж не знаю хто, я знаю, шо Сталін не зробив. І Лєнін не зробив. Лєнін лиш розігнав панів і всьо. 

А колгоспи хто організував?

Лєнін. Лєнін. Повстаньте гнані й голодні робітники усіх країн.

А при Сталіну як було? 

А я відки знаю як? Як колгоспи були ж уже. Колгоспи були.

Ну вже ж як Голодомор був то хто був при владі? 

Ну а шо Лєнін був?

Ні, Сталін вже був. 

Ну да. Сталін був. 

То він не винен в цьому? 

Нє, не винен. Не у всіх же ж був Голодомор. А на висилку скіки вислали? Там повмирали люди. Боже мій.

А чого висилали на висилку?

Ну хто був тут багатий? Я шо знаю. Шоб з голоду повмирали чи шо, шо я знаю.

А, так того висилали, щоб з голоду повмирали? 

Ну да. Вони там погибали. Ішли пішки вже відти. Шо ж, осьо Колі Соколюк мама із своїми дітьми ішла пішки. Добивалася до своєї, до своєї землі.

Ішла з виселки пішки?

Да. Відти йшли пішки.

А чого їх виселили? 

А я не знаю, я кажу, шо він був куркуль. Який він був куркуль? Ну оце батька мого не вислали бо він, може батька його й висилали, я не знаю, бо шо він був больний. І він не був дома, він у Кишеньові лежав. 

А то, його не було получається шо він був у Молдовії, да? Його тут не було? 

Нє-нє, його тут не було. Він приїжджав, оце мелникам відвезем їм пшеницю і всьо. Ночію добуде, з мамою поїде, відвезе ночію, ночію приїжджає і всьо. Оце так було. 

А багато вислали з села людей? От ви кажете висилали, шоб вони там померли.

Доця, я ж вам кажу, шо тут я не жала. Ми жили 7 кілометрів, 2 ряди було хатів і ті вже, як зносили, знесли вже туди на Гораш. Чотири ради там робили, колхоз робили і строїли хати усім уже нові. А ці всі, тих два ряди де мама моя жила знесли, зносят уже, знесут. Забирали двері, вікна забирали вставляли там у тих хатах, що ж то строїли. 

Бабусю, а як ви думаєте, Голодомор був того шо був неврожай в 1932-33?

Ну да, а хто ж? 

Невродило у вас, не було врожаю у 1932 році? 

В 1932, а я за це не знаю, я шо знаю доця? Шо мама не казала чи там був врожай. Я знаю шо оце в батька було оце в 1933. Оце було.

Зерно було у 1933? Те шо ховали, це ж в 1933 воно було? 

Да, да.

То врожай був. 

Да, був врожай. Да в 1933 і в нього стіжок стояв ще не змолотяний. Змолотили вже зимою змолотили. Приїхали звідси з Кривого й змолотили. 

Ну так а як тоді виходить був Голодомор, а урожай був. 

Да. Да.

Так а чого ж тоді був Голодомор? 

А я знаю, хто не дав? Я ж не знаю чи Сталін не дав чи хто? Хвате вже покидайте діти, поморились. Вони голодні, вам ніхто не дав. Я варила суп, вам дати з галушками? 

Дякуємо. Нам далі треба їхати працювати, ще їдем до одної бабушки.

Сьогодні, сюди їдете?

Ще одне питання. Чи не було у вас тут повстань якихось проти радянської влади?

Га?

Повстань не було, коли колективізація йшла, коли Голодомор був? Ніхто не чинив опору, повстань якихось не було? 

Не знаю. Я знаю, шо співали лиш, шо «Повстаньте гнані і голодні робітники усіх країн. І поховайте мене серед поля на вкраїні милій. Ми її завоювали, шоб було чути, було чути як реве ревучий». Шоб його на середполя поховали.

Кого це? 

Ну я знаю, якогось, шо він цю землю завоював, Україну цюю. «Як реве ревучий. Шоб було чути, було видно як реве ревучий. Серед поля на вкраїні милій». Так він…

Хто це написав? Вірші, хто написав ці? 

Ну я знаю хто писав? Хтось писав. 

Шевченко? 

Шевченко да. «Поховайте мене серед поля на вкраїні милій, серед поля, як реве ревучий, — а, шоб, — реве ревучий». Ну це, оце таке. Вони воювали, вони й писали. А тепер шо, шо хто знає? Молодьож не знає голоду, молодьож не знає, одітися і всьо шоб батьки помогли і всьо дали. І всьо. Я своїм не давала. Мої своїми трудами добивались. Всьо.

У вас ніхто не помер в Голодомор, да?  У вашій родині.

Нє-нє-нє.

А дідусь, бабуся? 

Нє-нє-нє-нє-нє. Мамі всі завідували. Всі завідували. Шо вона виростила сім’ю таку робочу. 

Все тоді, дякуємо Вам. 

1. Місце запису: село Тридуби, Кривоозерського району, Миколаївської області;
2. Дата запису: 02.09.2020 року;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, методист інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Клименко Микола Михайлович, 7 січня 1924 р.н., народився в селі Розтяжин, Коростенського району, Житомирської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Розтяжин Коростенського району Житомирської області

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Микола Михайлович Клименко.

Дата народження, коли ви народилися?

1924-го року. На Різдво, 7-го числа.

А де ви народилися?

Народився я, єслі, так серйозно, це Повітський район село Розтяжі Житомирська область. Привезли мене в Херсонськую область, по-моєму, Генічевський район. Да, село Вишньове. Я там, там, я прожив до 32-го року. Було мені вже 8 років привезли мене сюда, в Розтяжі, привезли знов сюди в село Розтяжі. Привезли мене сюда в 32-ому році. Тут мене вже…Тут я вже довго-довго-довго-довго жив в одном мєстє. В 39-ому році нас, ми були таке не село, а таке — посьолок — там хата, там хата. До нас у 39-ому році начали звозить у посьолок, зробили такий посьолок. Дві вулиці такі здорові прорізали. Зара… теє Розтяжі і зара є вон там. Там  мой брат живє, Гриша там живє. А так, ну шо я більше скажу, нічого.

Тобто виходить ви повернулися назад туди, де й народилися?

Так, ну трошки не так, ну можна сказать, що це так. Я тут народився, но я й не знав. Батько чьото рішив туда пєрєєхать у Херсонськую область, там до 32-го року жив пока началась колективізація, то рванув сюди на свою родіну. Да тут ми прожили.., тоді батько мій почав у Коростень на роботу, як привезли нас сюди. Він там, проробив батько, там, у Коростені десь год чи больше, потом мєстне насєлєніє заставило його, щоб він ішов у колгосп на роботу, бо сказали: «Як не пойдеш, то обрєжем кругом: стежку  только тобі оставим.» То батько мусив покинути, він робив там на хлібзаводі у 32-ому році. Мусив покинути та пойти в колгосп на роботу, бо сказали: «Не пойдеш в колкогсп на роботу, то ми тебе обрєжем, оставим только одну стежку.» Це така.

Так він пішов до колгоспу виходить в 1933-ому уже чи в 1932-ому ще?

У 1932-ому ще в колгосп не пішов, у 1932-ому ще пішов у Коростень на роботу, там проробив трохи. А потом його заставили, батька, щоб он пошов, в 1933-ому році заставили, шоб он пошов у колгосп, бо обрєжем. Тоєсть то було трошки там землє, там картошку садили, таке, щоб можна було прожить. То його заставили, бо мусить йти в колгосп. Пойшов в колгосп, а там… А в колгоспі «Добре жити..» є така пєсня «…один робить… спить». А, це в комуні добре жити: один робить, а цей спить. Так і комуна рано в нас була, так і в колгоспі, а що ж там на трудодень… 100 грам, 200 грам получали на трудодень. А трудодень заробіть це було проблєма…  заробляти, конячка. Що я ще можу про цей колгосп казати. А я зараз зараз зараз вспомню… О, як я був все знав такий, був інтєрєсним, считав себе за це.

А можливо потім, під час розмови згадаєте, як тільки згадаєте, то віддразу нам скажете про це, добре? А скажіть будь ласка, чи було у батьків господарство тут в 32-33-ому роках?

У кого?

У ваших батьків корова, кінь були?

То в них зразу не було, зразу не було нічо, бо ми приїхали в 32-ому році. Уже постіпєнно батько купив корову, не пройшло й году, як її украли вночі та й зарєзали. В друге село завезли. Правда, найшли, найшли того винуватого, хто вкрав цю корову, але вже батько найшов ту корову, вже її зарєзали там, в другом селі, в селі Соболівка така. Найшли, да, тих хлопців, що вкрали корову, да їх таки найшли да посадили. Не знаю стілько там їм дали, но їх посадили. А м’ясо батько забрав. Я не знаю, де він там продав його чи як там… Я те м’ясо… Така справа.

Я пам’ятаєте, в якому це році вкрали цю корову. Це в 33-ому чи після 33-му?

Або… Я так точно не знаю, но, навєрно, у 33-ому, бо в 32-у ми приїхали, в 33-ому в нас вже ця корова була. Мо це в 33-ому году її вкрали, там, я точно не могу сказать. Але, таке.

Але ви цього м’яса коров’ячого не їли?

Нє-нє, його навєрно батько, може продав, може його часом… короче я не помню, сколько це мені було…в 33-ому це було 8 год, навєрно.

А скажіть, будь ласка, як звали вашого тата і фамілія тата яка?

Клименко, а звати Михайль. Михайль звать мого батька було. Михайль, Михайль. По-моєму, Михайль Миколайович, батько, по-моєму.

А якого року народження він був?

1895 року.

Не скажу точно. Може я й знав, но я зараз вже не знаю, в якому році він народжений був. Даже не знаю… 70 з лишнім год, по-моєму, прожив. Йому робили операцію, грижу робили, у Коростені робили операцію, грижу. А уход, який був, взяли да…не треба було поїть та напоїли водою чи чим да він там в больниці, то там і вмер. Бо ще я був у Коростені на роботі, да пішов до йього в больницю. Він мені сказав: «Сину, — каже, — Купи мені клубніки на базарі, да принесеш». А пока я….А я жеж у Коростені на Коростенському заводі робив там, дорожні машини там в Коростені. Да пока я приніс цеї клубніки, да він уже вмер, уже його там як. Неправильний уход був, не нада було йому мочить йому губи чи шо, а його взяли да напоїли водою чи шо його там. Умєр мій батько.

А скажіть будь ласка, а як звали вашу маму і її фамілію?

Александра Тимофєєвна. Да, по-моєму, да,  Александра.

А якого року народження не пам’ятаєте?

Не знаю, не знаю.

А скажіть, будь ласка, коли тато пішов до колгоспу, мама пішла також? Чим займалася мама в 32-33-ому?

Вдома вона там, ще яке хазяйство було там. У ці года, як я знаю, вона в колгосп не ходила. Вже потом їх заставили бураки там садили, силою їх заганяли туди на поля, щоб поля, поля щоб оброблялись, сапками, щоб обробляли поля. Це я, це я знаю, що вони туди ходили.

А скажіть, будь ласка, брати сестри у вас були?

Сестра… Як  же вона.. Сестра Маруся, сестра, а брат Гріша й зараз живе у Коростенському районі, село Розтяжі там, де він народився. Брат Гріша, брат.

А останні, ті що померли?

Ну  Маруся була, сестра, то вона умєрла. А больше я, по-моєму, я або забув, або  не знаю.  Чи мене були ще брати…

Ну як, Володя, Іван..

Володя, да, Володя брат був, помєр. А Іван погіб, на фронті погіб, у яком це… у 43-ом чи шо. Фронт проходив через наше село. Він чи, по-моєму, чи був вроді таке як женився, а потом попав пішов на фронт, і там його убило на фронті, брата мого.

І ше двоє малих померло…

А в голодовку хтось в родині помер?

В голодовку в нас ніхто, по-моєму, ніхто в нас у голодовку не вмер. Збирали таке листя, з липи, збирали листя таке, да сушили, да терли, да мати робила такіє лип’яники, да ми їли. У 32 році такі литеники мати летила да їли. А що я, я що ми ше… Від берези… такий ліс був березовий, коло нашого [03:25] (не чути слова) ворони там яйця несли. Я то не лазив, а брат мій… я  боявся, а брат мой лазив, да всі воронячиє яйця збирали. Да вже вдома мати їх варила ми їх їли там тії ворнячії яйця. А шо я … пам’ять уже, пам’ять я вам скажу чесно в мене пам’ять слабенька. Я уже рано часом встаю да встав та не знаю, де є. Тако головою покаю-покачаю, тоді розбираюся де є. А то я вже…встав та й не знаю де ж я, а де ж я ?

А скажіть будь ласка татові в колгоспі давали шось їсти, він приносив додому в 33-ому?

Як приносив, откуда?

З колгоспу, коли батько працював у колгоспі, йому їсти нічого не давали, він нічого додому з колгоспу не приносив?

Нє-нє-нє. Їжі ніякої не було, не було. Короче, я не помню, щоб годували там у колгоспі, не цього я не помню. А так…

А розкажіть, будь ласка, за дідуся і бабусю ваших. Чим вони займалися, їх розкуркулювали, не розкуркулювали?

Я не можу вам сказати, бо я не знаю. Я знаю, що батько мой у 32-ому році студова, із Херсонської області як приїзжав сюди, то в нього там були і косарка, і коні, і таке. Були своє… як він його позбував… Тоді колективізація началась, саме в 32-ому році у Херсонськой бласті, де батько жив. Те все продав і приїхав сюда, це, де ми народились можна сказати сюда приїхав жити.

А ви за маминого батька розкажіть, як розкуркулювали за те, що він колеса робив, ободи. За маминого батька, діда Панаса.

За діда Панаса? А що я можу сказати?

Мама розказувала ж, як їх розкуркулювали. Що дід воли мав. Що ви забулися вже?

Як його розкуркулювала, діда Панаса?

Та не знаю.

Що забулися вже?

Як воли в нього забирали?

А шо колеса робив?

Да, колеса.

Колеса в колгоспі робив.

А розкажіть про це.

Я не знаю, як їх..

Ну а шо ви забулися, як мама розказувала, як до діда Панаса приходили, як сім’я була велика, хотіли в Сибір їх вивезти? ВИ шо це забулись і не пам’ятаєте?

Не знаю.

Мами вже немає, а він не пам’ятає…

А як ви думаєте, чому тоді тато вирішив з Херсонської області повернутися, назад в Житомирську?

Потому шо там їх в 32-ому році розкуркулювать начали усіх там. Батька… його була і косарка там, і коні були, і корова була там, і він ше телята свої даже свої був там, переганяв там, люди несли молоко, він переганяв. Оце-це я таки помню. А чого він решив тікати оттудова чогось навєрно. Решив тікати, сюди  на свою родіну. Бо тоді у 1924 році завербувався в Херсонську область у 1924-ому році, да там жив до 1930-го.. 6 , а в 1932-ому…8 год він там прожив. Ще у мене фотокарточка та й у дяді Гріші є Наташа, велика така фотокарточк, ще і я сфотографірований там і Іван, і Володя. Є така карточка, здоровецька така.

Тобто тато думав, що він врятується, переїхавши звідти, думав, що в Житомирській області немає колективізації, да?

Я не знаю, що він думав, но сюди на родіну приїхав. Короче, тікав оттуда з Херсонської області…там колективізація. А чого він тікав, чи він боявся, що там хуже буде. Я ж був… мені скоко було …В 32 році це мені було 8 год було.

І будинок у вас там був, да?

Да, такий здоровий, але вони там, як я по розказках помню, у готовиє дома переїзжали. Село Вишнєве таке було, построїли такий посьолок, глиняниє дома такі були построєниє. До батько…Короче ми приїхали туда… я то не помню, але батько казав, що дом був построєнний, готовий. Вишньове таке село було, ще я помню, як я… мати послала мене до сусідів далеко у посьолку за тим… за сапкою, я пошов ту сапку взяв, да на пальці ньос, це я помню, да й  вухо розрубав і зара воно розрубане. А ще тоді я, ще тут, я розрубав тут ухо трохи.

А в Житомирській області, коли ви повернулись, то ви повернулись у будинок батьків тата, так у дідусів і бабусів, там ви жили так?

Там…ми. Короче, ми приїхали да поселилися, материна сестра там жила недалеко, хата була, да й ми в ту хату переїхали. А чоловєк ще й материної сестри був желєзнодоржник, завербувався, то аж переїхали аж на Дальній Восток, а хату цю вже нам покинули, цю хати перевезли сюди на посьолок, на Розтяжині і тут жили.

А завербувалися вони коли, в 32-ому вони покинули хату?

Да вони у 1932 році завербувались туди, на Дальній Восток, був з желєзнодорожних і вон туди на желєзну дорогу десь завербувався  і туди поїхав. В його тоже було двоє дітей, і він туди поїхав, пісєм нічого не було. Як вони там жили, як вони там доживали я так добре і не знаю, як у них склалося життя чи добре, чи погано. Але вони там , там вони доживали вєку.

Тобто після того ви втратили з ними зв’язок да після 1932-го року?

Не було зв’язку ніякого. Так я по моєй пам’яті зв’язку не було ніякого.

А скажіть, будь ласка, з цієї хати сестри, де ви жили, вас ніхто не виганяв, не приходили додому активісти до вас?

Які… приходили такі активісти жугат, такі у них були шквордіє у них довгіє. Приходили да шукали, у кого там хлєб закопаний чи шо. Да вони даже печонки таки закомєнки були, ну напрімєр, пєч закомєнки були, там було, що там у коробочці якійсь квасоля чи шо, вони  все забирали вишкребали все, нічо не оставляли. А я це трохи, але помню трохи, як батько в Коростені робив, то я туди за шкоринками… Батько готовив шкоринки такі, то я шкоринки брав по дорогах ньос… Лежали такіє полуживиє люди, полумєртвиє такі, і ніхто не занімався їми, таке було. Це я трохи помню таке, бо я ходив туди до батька. Батько робив там у Коростені де я ходив до його, шкоринки да батько заготовляв, то я ці шкоринки брав та й приносив, а мати вже на протвінь такий сушила їх і були такі вроді сухарі в нас. А лєтом, як  було лєтом поля були великі, то мати торбу шила, то я за горобьячій щавель, повнії торби були. Зараз мо не росте… горобьячій щавель. Приносив да мати парила його, цей щавель, кришила такими мєлкімі кусочками, це я помню. Це таке вроді як суп, суп варила. А ще таке, як кошолка здоровенькіє ставили на городі палочкой подпирали і шнурком держави, а гороб’я туди налазили таке шось було. Штурхали да ті гороб’ї всі ловили да мати вже їх парили всії тіє гороб’ї і в суп кидала. Варили да їли таке. Не було не гороб’єв, ні птиці ніякой не було, все виловили, все виловили, нічо не сталося. В 32-ому  році я вже начав ходити в школу, в комуну. В нас комуна там була, комунари жили, просто комуна була. «А в комуні добре жить — один робить, сім лежить, а як сонце припече — І той з поля утече. А як дзвоник дзелен-бов, вся комуна за столом.» Це я помню, бо я у школу в комуну тоді ходив в перший клас. Ну шо я ше…

А багато тоді дітей ходили в ту школу і чи давали там їсти?

Ніхто там їсти не давав, а в школу ходили багато. Комунари там, комунари  ходили у ту школу, школа була: невеликий такий домік. Я помню така, як хата, нас ходили туди в школу, бо я ще знаю, як я пошов туди, первий клас це я добре помню, а вчителька мене ще міла, таке вродє я такий був нечистий, то вона водою ще міла лицо,  мене таке, тряпкой витирала мене. Бо я ще не хотів в школу йти, то мати мене ще дубцем біла, все це я тоже добре помню. По сраці крєпко біла, щоб йшов я в школу. Заставляла, короче заставила силою в школу крепко таке дубцем підбігла по сраці, я кричав таки: «Караул!». Заставила пошов я в школу в перший клас. А потом в другий третій, четвертий… 7 класов було школи, то я туди ходив. 3 чи 4 кілометри ходили пішки туди у школу.

А чого не хотіли ви ідти в школу в перший клас?

А я не знаю, боявся чи шо, чогось навєрно боявся чи шо. Але потом ходили вже в Хотіновку, як я пішв, то вже до 7-го класу там ходили. Семілєтка була, то я ще там кончав семілєтку, там ще. Ще я знаю в 1937 году я кончив 7 класів у Хотиновці. Захотів у Коростені в школу  поступить, щоб дальше вчиться, то мене… учився я непогано, поведінка була посередня. І мене тоді через те в школу не прийняли, сказали як директор перемінить, напише вам поведінку лучшу, тоді ми вас возьмем в школу. Я приходжу до батька кажу, що мене в школу не прийняли. Та каже, в колгоспі і так є, що робить. А були ще тоді такіє тєхнікуми чи шо, тоже в газетах писали, але я… нічого не поступив, так я вже аж до прихода нємцев.

А скажіть, будь ласка, в голодовку, в селі, багато людей померло?

От я вам не хочу брехати, в нашому селі, я не помню, щоб хто вмєр. Спасались, хто як може, але по моєму у цьом посьолку, де я жив, по-моєму, ніхто не вмер. Та багато, як  я вам кажу у Коростень ішов, багато по дорогах лежало, але я шоб у нашому селі хтось… Не помню, не хочу брехати, бо не пам’ятаю, щоб хто помер. Я уже, липи всі були оборвані, всі ці листки поєдені і щавель цей там рвали. Ще там… Дикиє опенькі були коло пньов, то ці опенькі тоже рвали, да жарили і їли таке.

А коли ви поверталися він тата до села, і бачили цих людей, то вони там просто лежали і їх ніхто нікуди не забирав?

Ніхто-ніхто-ніхто, так от лежали, як я од батька йшов, опухші і все лежали. Вони може там і помєрли, но я не знаю, я до них не подходив. Я із торбочкою йшов бистренько додому.

А не пам’ятаєте? Чи як він їх вам давав, чи йому можна було їх брати тоді?

Не поняв.

Де він брав ті шкоринки?

Шкоринки тато де брав, шо вам давав?

А він розвозив хліб, розвозив хліб. По карточкам тоді були в Корстені давали, хліб розвозив, а шкоринки оставалася в критих машинах. Вони десь хлєб в критих машинах возили, до цієї шкоринки, що були. І товариші по роботі йому помагали, були коростеньці всі, їм шкоринок не треба було, вони вроді в городі лучше жили. Шкоринки ті вони батьку давали, да батько все время їх складав у мішок, да вже тоді як я приходив, давав мені ці шкоринки. І сам батько тоже, по магазінах хліб розвозив, мій батько, коні були в його там, і він розвозив по магазінах. А тоді по краточкам давали хліб у Коростені. Коростеньцям, канєшно, сільським жителям ніхто там не давав тих карточок, і хліба ніхто не давав.

А як ви думаєте, чому цей хліб по карточках, давали саме тим хто жив у місті, а в селі не давали?

Кому не давали? А в селі. Не давали в селі, то я не знаю чого… не давали в селі цього, не давали хліба. Не давали, ніхто. Це шо як крестьянка була чуть багаче чи шо, у Коростені корову доїла, да возила туди у Коростені на базар, чи не базар чи толкушка.., та продавала за копєцкі. Та за копєйкі покупала хліб, за копєйкі. Сколько там давали, то вона могла якось там. Я вам скажу ще й курочок держали по три, по чотири хоть, да вони там по два по три яйця несли за день. Мати собі забирала і туди носила, носила на базар, це я добре знаю. А ще знаю, що я перед самою войною батько отдав мене на роботу, бо тоді вже перед концом вже як трохи розбагатились. То із крестьян заставляли, щоб вони молоко здавали, по 100 чи по 200 літрів молока. А як я на ту заработку устроївся мене вроді сільрада, налог знімала, ніякого налогу не було, бо  я. А там все работка робило три смєни,  і день і ночь робили. Рєзали да сушили да робили топливо таке, я там робив, робив слав цей аж руки пухли в 1941-ом году мені скоко там було 17 років…

А скажіть, будь ласка, ви ходили в 32-ому чи 33-ому на поле, колоси можна було збирати і чи були?

А де там ті, я і не знаю.. комбайнів тоді не було ше. Косарі косили, тоді можна було збірать, тоді не було ще цього указу, що за колоски судили, тоді не було. Тоді можна було збирать у полях. А косарі косили, а жінки грабельками, да все складали в купки да в’язали тіє, снопи в’язали, у копи складали. Тоді колосков на полі не було, всьо чисто-чисто подбиралося. Тоді у копи складали, а потом копи звозили да скиртували у колгоспі. Робили стоги такіє, а потом такіє були барабани і на двері така була, я не знаю як воно називається, манєж такий був. Коні запрягали в цей манєж, а потом до цього барабана построїли таке, то воно крутилося, то туди снопи клали і так молотили.

А ви знаєте, що таке жорна?

Жорна, а як це не знаю, я їми пользовався, жорнами. Мати сушила там, сушила як яке було зерно насушить, у нас жорна не було. У людей були жорна, ми там вже мололи в цих жорнах, і трошки давали цій хазяйці, що давала жорна. Були жорна, це я помню, крепко, на жорнах таке вмєсто млина мололи таке.

А в 32-33-ому ними можна було користуватися, жорнами цими?

Ніхто, по-моєму, не запрєщав. Я їх у 32-ому і 33-ому мало помню цих жорн, шоб ніхто не давав. Мало помню, але по-моєму їми цими жорнами пользовались, бо вони шо були ці жорна. В кого шо було, навєрно. Вдома, на городі такі, сіяли такі, там чи пшеничку, чи там жито сіяли, а потом так само вбирали, да вдома цєпі, біли такіє цєпі, молотили й молотили його, збирали да й тоді носили.

А ви знаєте, що таке Торгсін?

Торгсін? Це по-моєму, там де золото здавали. Чи шо таке в цьом торгсіні. Це я помню, у кого що було, у цей торгсін здавали, у кого шо було здавать, я не знаю у цей торгсін. Шо було в тих людей, був такий, наверно, шо було. Я помню цей торгсін. Це було в Коростені там десь, у городі був цей торгсін. Це я знаю, а ще я не знаю.

А скажіть, будь ласка, оці активісти, люди, які приходили до вас, вони приходили тільки один раз чи не один?

Як, як у тебе було шо, то вони забирали все. До чого було йти? Як там уже брати нема чого. Вони йшли тоді первий раз… вони обично приходили восени, як там я вам казав жито посіяно, то вони налог цей забирали. Налог! Дирки, як находили там в тебе под кроватью яму яку, із зерном там в мішках, забирали все вишкрибали, вишкрибали нічого не оставляли. Нічого-нічого, там де печурки були, як була якась квасолина чи горошина і те забирали, усе забирали, усе, нічого не оставляли. Це так считали, що вони налог, вроді налог такий забирали. Оставляли людей без нічого, це вже там послє, як доживали, я даже і не знаю, як доживали. Я знаю только шо десь там даже було таке, шо в полі шукали якихось в селі дітей там. Дітей своїх кажуть, маленьких дітей їли, кажуть таке. Только це не в нашом селі, я помню шо таке.

А ці активісти, це були свої люди з села?

А хто ж свої? Свої гад були, вовкодави. На їх добре слово ніхто не казав. Даже я помню, шо не в нашем селі, рядом в селі, одного того Жабку звали. Один наш, Сидорака, кажуть на нього, убив його кажуть. Він ішов на станцію вночі, то він його у потилицю застрелив, то так йому і нада було. Жабка така була, називали його. Це вже усе до послєднього, нічого не оставалось.

Це його вбили за те, що він у людей забирав?

Да-да, за теє. За те, шо він людей крепко грабив.  Да його убили к чортовій матері, їх нада було усіх пострілять, але люди наші боялись чи як, ніхто їх не чіпав.

А чому боялися вони їх?

А я знаю чому вони їх… чогось боялися, думали, що вони там накажуть. Короче я не знаю.

А коли закінчилась голодовка, ці люди активісти, вони не втікли з села, вони там і жили?

Нє-нє так і жили. Я знаю там домік такий жив у нас там, трубка шо в нього була, грав на трубкі.. Шо його дочка була, шо він свою дочку до войни встиг замуж  віддать за якогось там лейтинанта, перед самой войной. Шо дочка в нього була, у того активіста. Цього активіста я добре помню.

А як ви думаєте, голодовка — це було штучне чи природне явище?

Нє, це не природне явище, якби природне явище, то б не надо було забирать цей хліб у людей, той не було б голодовки ніякой. Це як …їх там, я не скажу, но там їх крепко забирали. Такі активісти були, що вони самі, без насілія, добровольно вигребали все, клали на воз і везли у рампункт чи як його там, і здавли там це не… Це не натурально, це такіє дєятлі були, шо вони робили голодовку. Дєятєлі були, що вони не забирали той хліб у людей, що він посіяв вдома, то й голодовки не було, а як вони забирали послєднє… Я вам говорю. Штиркали пооткривать ями, бо полов не було. тоді земля. Те забрали послєднє. Це такі дєятєлі були, що зробили голодовку, дєятєлі.

А хто були ці дєятєлі, оці, що зробили голодовку, хто це був?

Сільськіє дєятєлі, активісти були. Чи вони партійні чи не партійні, я не можу сказати. Но сільськіє дєятелі, із села, вони це робили. Там городських не було, там все селянськіє дєятєлі були.

Але їм же давався звідкись наказ?

Ну, навєрно, хтось їм давав накази. Хтось навєрно, з района їм давав наказ. Самі вони по-моєму цього не робили. По-моєму район, район то був. Районне начальство давало їм наказ, і вони це вигребали, вишкребали це везли вони, все везли вони в район там. Я  не знаю там, на базу яку там чи шо. Але вони все вивозили нічого не оставляли, нічого.

І виходить, шо району тоже ж хтось давав наказ?

Ну район хтось іще давав, з області хтось давав наказ, така справа.

А хто такий Сталін?

Сталін, ого Сталін, Йосип Віссаріонович, це лічность була. Я чув… ото є щось про Сталіна… Є така: «Висить Сталін на стіні і показує рукою, іди в колгосп за мукою». Так. Та про Лєніна ще скажене. А Леніна. Не вспомню. «Висить Сталін на стіні і показує рукою, іди в колгосп за мукою». Но там перед цим ше шось є про Лєніна сказано, що Лєнін, Лєнін чи Сталіну сказав. Я знаю ще, що таке, забуваюсь. Хочу щось сказати…

А скажіть, будь ласка, в селі були діти-сироти?

Не хочу сказати, бо не знаю.

Патронати не знаєте чи були?

Га?

Патронати не знаєте чи були?

Не знаю чи були патронати. Не хочу сказати, бо не знаю.

А чи були в селі люди, які не голодували?

Навєрно, таких не було у селі. Село у нас невелике, Розтяжі був, шоб зовсім не було чого їсти, то таких не було. Я не знаю, як ми так вижили, що цей колгоспи йшли, що нам там на ті трудодні давали. Шось то давали на ті трудоднідавали, шось давали, чи багато чи мало, но, по-моєму, шось давали. «Проробило цілий день і заробило трудодень». Та вже я…

А допомагали родичі або сусіди?

А шо там було помагать? Шо? Шо тут помагать сусіди. Каждий копався на свойом городі. Да і шо там. Не було… коньми не обробляли, а сапками да копались лопатами. Коло землі копались конєшно. Даже було таке, шо Чехецька колонія була в нас недалеко, то туди їздили до Чехова. В їх картопля гарна росла. А в нас така плодушка дрібненька, то в тих Чехов люди покупали ту картошку, покупали. Гарна велика,  а вдома ми садили, начинали. Навчилися садить картошку, хоть велика. Була плодушка така як шаріки.

А можна було тоді говорити про Голодомор? Що був голод говорити щось про це, говорити щось погане про Сталіна?

Коли?

Після голодовки, десь 1940-і, 50-і, 60-і роки?

Я не хочу брехати, навєрно, балакать-балакали мені так кажется. А може й не балакали. Тоді ж я знаю, мій батько, за це даже, шо балакали, в Запорожжі у батальйоні робив, в трудармії. За це вспомнив. Да батько мій каже, каже: «Кругом заграницей каже меняють там президентів, меняють, а в нас —  Сталін да  Сталін». І йому дали 10 год, батьку моєму, із конфіскацією імущества. Даже приїхали до хати да описали там шо… шо батько сказав, що вєздє меняють правітєльства, а в нас каже Сталін та Сталін. То йому 10 год упекли.

І він сидів ці десять років?

Усі 10 год одбухав.

А це в якому році було?

В якому.. Я вам скажу… Якщо Сталін жив. У 43-му чи 44-му, як фронт прийшов, а востановляли Донбас. Та їх отправляли туди на роботу, на востановлєніє. Ну і дід там работав і висказався, то вони всі були враги народа.

Робили сім’ї дєдушки?

Да-да.

За те, що вони таке сказали.

Да, даже сосєді. Враг народа. Забирали, на городі шкоду робили.

А дивіться, а як відреагували сусіди ваші, от коли тато ваш це сказав, за Сталіна. Сусіди проти вас якось бунтували тоді?

А хіба сусіди це знали, це ж батько був в Запорожжі, він балакав, а не в селі. 

А дядько Гриша вам шо розказував?

А дядько Гріша розказує, що…

Вас дома тоді не було. Ви в Германії сиділи.

А дядько Гріша розказує, що він же був воєнний даже у партію його. Каже: «Як я могу буть комуністом?». Брат Гріша довів, щоб батька мого оправдали, скинули цю судимость оцю скинули з нього. Уже батько мало і прожив, але йому оправдали цю судимость.

Оправдали вже після того, як він вже ці 10 років просидів?

Да-да, вже впосля.

В 70-х годах.

Ну тоді була реабілітація.

А скажіть, будь ласка, можливо в 1932-33-ому у селі були якісь сільські повстання? Може люди якось ..

Нє. Які повстання, та дай бог повставати…Раді бога. Може.. Я й не знаю, боявся хтось лишнє слово сказати не то, що повстання.

Так тоді залякували людей?

Та я ж не знаю чи залякували, я знаю, що ніхто нічо не казав.

Жили так як року народження і ми боялися по телефону сказати щось таке, а ви хочте щоб тобі хтось щось сказав..

Ви щось хотіли сказати, да, можете продовжити, не забулися думку?

Ви казали, що всі мовчали…

Ну боялись, навєрно, сказать шось слово, боялись я так думаю. А шо ж, ніхто нічого не казав. Ми такі були грамотєї всі, шо там могли шо сказати? Всі такі грамотєї, по два, по три класи було образованія у ті врємєна, неграмотні ми…Бо дважди два, ми може дважди два й знали а так, а би ше шо там знали. Про яку там політіку могла бути речь? Яка там політіка була. Тіко, шо я говорю батько у Запорожжі в трудармії як служив, язик чьото повернувся сказать, що вєздє меняється правітельство, а у нас Сталін, да Сталін.

І бачите донесли і посадили. А скажіть, будь ласка, люди були в селі в 32-ому, 33-ому в голодовку, люди, яких же виганяли з хат, розкуркулювали?

В мойом селі, то я не знаю. А в другом селі, я знаю, що був такий багатий мужик один такий, дуже багатий, це я помню. До його розкуркулили, вислали, в общем, посадили на воз і вивези. А то все хазяйтво, бо дом був хороший такий построєний, а це все осталось. А його вивезли десь, куда я не знаю, чи вже, який… Десь кудась вивезли його, розкуркулили його. Був такий один хазяїн сильний, сильний хазяїн був такий. Токо не в мойом селі, а рядом сусіднє село.

А з вашого села людей нікуди не вивозили?

Не помню я, як його, щоб вивозили, сколько там… Не знаю я, щоб з мого села. Село Вишньове, Генічевський район Херсонська область, і там мій батько жив, Генічеськ і зараз, по-моєму.

Хати в людей не забирали?

Хати?

Да, в голодовку.

Нє-нє-нє. Цього я не помню, щоб там забирали хати.

А речі? Коли приходили ці активісти, вони брали тільки продукти, чи брали ще якийсь одяг можливо?

Я знаю, шо це тіко вони забирали зерно. А чи забирали подушки там, чи радюшки — я не знаю. І всьо. Більше я нічого не скажу. Скільки мені там було 8 год, там я інтересувався за те.

1. Місце запису: село Боромля Тростянецького району Сумської області;
2. Дата запису: 23 липня 2020 року;
3. Хто записав:   Коцур Юлія Олексіївна, завідувач Інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Микола Іванович Вовк, 14 вересня 1928 р. н., народився в селі Боромля Тростянецького району Сумської області;
5. Розшифровка запису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Боромля Тростянецького району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Микола Іванович.

Прізвище, ім’я, по батькові.

Вовк Микола Іванович.

А коли Ви народилися?

… через місяць буде. 28-го году.

28-го року, через місяць це в серпні…

Це на праздник Воздвиження. Буде, буде праздник… осєнній.

Ага 

Та й таке. Та ніхто його не празднував канєшно. Ну, а сєйчас отмєчаю…  п-просять могоричь…дєнь рожденья твій…

Угу

Та таке діло.

А Ви народилися тут у Боромлі?

Тут, в о о тій хаті, о тут…там моя родіна.

Ага і весь час проживали в Боромлі?

Кроме армії

Кроме армії, зрозуміло. А Ви можите розказати про свою родину, про своїх батьків, батька, про матір.

Можу.

Як було звати Вашого батька?

Вовк Іван Іванович.

Якого року народження він був?

Дівятсот, дівятсот третього года.

Ага . Ееее… яке в них було…а матір як було звати?

Євдокія Іосіфовна.

І вона якого року народження?

Вона дівятсот первого.

Девʼятсот першого року. А можете розказати, яке в них було господарство до колективізації? Чи памʼятаєте Ви?

Був, був же

Чи можете розказати?

Був у нас ще дєд, батьків батько, який керував усім ділом. [02:11] (не чути слова) .А батько був в канторі. Пришов, повечеряв і пішов, чи то поснідав –пішов, прийшов. Ну о таке. От. Коли прийшла колєктівізація бульо… У колхоз не хотіли вступать. Не хотіли. Ну вони рєшили вислать сімʼю нашу ее на сєвєр, на сєвєр. І водного дня, ночью, приїхали, ворвались в хату. Ну як, міліція була, а в нас тут станція, станція «Рябушка» єсть, за станцієюй Балаглій, там стояли ешалони [03:12] (не чути слова)  запасли, запасли. Як нагружляться [03:15] (не чути слова) тоді вже витягають той ешалон і понад [03:20-03:25] (не чути слова). Ввобшем нас вигнали з хати, з хати вигнали. Ну ми ж діти ше щітайте. Ну підводи колхоз дав, погрузили це барахло шо, шо…Сказали скікіто нада, що не буде більш, режим такий був. Не більше… Погрузили – повезли на склад нас усіх [04:05 – 04:08] (не чути слова). Погрузили вагони, і дєд мій був там…з бабою, з бабою, уже з другою жінкою, перва вмерла. Вобщєм він всим ділом керував. Батько [04:31] (не чути слова)  впав…ну бєздєйствующій. Він до начальника ешалона. Раз, а там охрана стоіть [04:44] (не чути слова)  двері, шоб туди ніхто не шов. І вже нєсколько попиток він хотив до нього пробраться – не пускають, а тоді він, той, замітив, шо в начальніка двері були откриті, чи шо таке, каже: «Та пусти, хай зайдЕ сюда. Шо таке?». Він зачав розказувать: «Я – каже, – [05:15] (не чути слова)  їду». Було в його…

Хароше хазяйство, коні…Коні були, молотарка булла своя, інвентар дрібний такий. А сійчас каже в нас тут зімля єсть. «Так я оце все діло пріобрів. Мене й висиляйте. Зачєм же сімʼю був, наказаніє таке?». Батько служив в військах ГПУ. Краматорськ, Краматорськ на Донбасі. Оце розговор: «Документи які єсть? Документи?». Він каже: «Та може й буть у невістки це Євдокії Юзвікової». І пішов ліг там, де їх поселили, у вагон. Каже: «Які в тебе єсть документи? [00:53] (не чути слова)». Понімаєте, яке все діло. Дєло в том, шо значит : «Я – каже, – буду отвєчать за те шо в мене було хазяство, там коні, корова, от…». Но найшло мати того покоя – той документ, шо якось з армії батькові дали, там з Краматорська. Приніс. Пустили обратно його отуди. «Усь» – каже. Він почитав, почитав, каже : «Ввас освободять, і вас тоже». Освободив от поєздки туди [01:57] (не чути слова).

Нє.

Нє ?

Челябінск

Челябінск?!

У Челябінск. А дєд каже: « Ні. Я добував все сам і мене й наказуйте». Поїхав дєд з бабой. Із там туди. Привезли ешалоном. Це я вже розказую як мій дєд розказував. «Привезли – каже – ешалоном з-за Свердловки ше триста километрів кудись там.». Вот. Оце виступив там якийсь у кожанці, раз у кожанці, то був керівник якийсь. Бо тоді таке… Начали там каже жить. Оце каже: «Блядьські комуністи чи ці еее куркулі. О тут – каже, – оця ваша і родіна до вашої смерті». От. Ну шо ш. з дому брали кожухи всілякі ото, тому шо там холодно.  Казав  і сорока градусів морозу не сходило. [03:23] (не чути слова). А ліс, а в ліс як ввійдеш – тишина і теплО. Оце каже рубацте любе дерево, робіть байраки собі і [03:37] (не чути слова)  спіціально приносили бочкі такі. Ну буржуйка така, щоб обігрівалась. Дзень, один день за подготовку, а [03:54] (не чути слова)  після завтра на роботу вже. Ну дєд начав робить. А він трудолюбивий був. І начав робить [04:05] (не чути слова)  всі плани. Приїхали провєрять хто як робЕ там. «А шо це дєд у тебЕ багато дров на-на-напиляли там?» Вопшем там … Та як…Время раніше не було. Рубали, й рубали, рубали. Аа пійшлов якійсь їхній там і каже, а дєд каже, шо з бабою робив. Потомушо не приймуть у тебе цілого батальйону. Багато дуже даровано. А а туко план. Та баба виходила то тріски переносила. Ну вопшем такіє то дєда освобождають відтіля. «Йдіть, на Україні голод» – каже, там каже. «Будь тут, будь тут, переживай тут». «Нє» – і він поїхав сюди. 

Приїхав сюди. Ну в нас. Мені сильно запомнилось як собака був такий Авраг, такий рижий, здоровий собака. Там на тому дворі. Обійшов звір вже із заключєнія. А він узнав. Да.

А скіки там дід був? По-по часу, по времєні скіки?

По врємєні три годи.

Три года був. А в якому році їх оце от вислали? Поїхав, в якому році?

Відсіля?

Да –да.

Значить… Та, мабуть, у тридцятому, вроді.

Угу. А в тридцять третьому він назад вернувся?

Да.

Угу. Як тут було з Вами? Ви ж кажите, що  Вас з хати усіх викинули?

Приїхали. І ночью привезли нас сюди.

Вернули? 

Вернули, сімʼю  всю. Нас черверо було – пʼятеро. І то значить…

А Ваш батько служив, де Ви казали?

В войськах ГПУ

ГПУ, в Маріуполі?

 Да.

Краматорську.

Краматорську. Ага Краматорську.

Краматорську.

І це в нього був документ, шо він там був в тих войськах і це через це їх вернули назад?

Нє. Не через це. Не через те. Це всю роль зіграв дєд, дєд. Того шо хто винуват, той хай каже: «ПолучА за це діло».

Ну він же документ приносив,показував?

Аякже.

Сина вернули назад. А чи були, може, чули такі. Ще когось із Вашої Боромлі, ще когось разом із Вами забирали?

Нікого не було тоді.

Нікого не збирали.

Нікого. Воно то спеціально то так робилось., щоб навперемішку.

А оте хазяйство, шо Ви казали…

Приїхали ж, а вікна ж позабивали, двері позабивали там. Спіціально команда булла і нас усіх отправили на «Рябушки» на форміровку…  як там його. Забʼють його повністю, тоді вже... Він за себе взявся оце сам, поїхав, а баба, він там заболів, заболів. А ця ж добра булла, приносила йому їсти там. А коли заболів, то врач один вже: «Я посовєтою тобі лєкарство, лєкарство посовєтою – вилічишся. Тіки нада лікуватця». Уто-во нада. Йолка, сасна. Варили клей с спіртом розводили шось – принімали. Ну вилічився. 

А як же було тут, коли вернулися Ви назад, шо було далі? Батько вернувся назад у цю хату?

А як же. Де батькова вся сімʼя наша.

Вся сімʼя.

Вся сімʼя. Ну шо, позривали ми ночью вікна, всунули в хату, тому шо… а коли розвидилось, тут такий був смєрг, горький смєрг. Шо поїхали туди і вернули назад і після того нас нєчєго вже…ми пішли в колхоз вот.

Батько пішов у колхоз, да?

Га?

Пішов у колгосп батько?

Да.

А о те майно, що ви кажете, худобу все забрали? Воно в колгосп його здали і не вернули?

Те шо тут, те шо з собой забрали, то ваше. А це тут наше.

Ага. Тоїсть назад не привели худобу, ні?

Нє, привезли.

Привезли худобу?

Привезли.

Все привезли худову. І назад батько не отдавав у колгосп? Пішов у колгосп, а худоба дома осталася?

Все позабирали, позабирали все до грама. До каждої, до паганої бороди. Позабирали, все…і корову, і все.

А шо ще забрали? І корову забрали?

Пара коней була, молотарка була – забрали її, ну всьо. Колхоз. Довго були, ферми стояли. От хати розбирали в людей і робили сараї для скотини, для коров.

А чиї хати розбирали?

Га? 

Чиї хати розбирали?

Ну кого отправили на сєвєр, кого туди там. О це я упустив трохи. О це каже.

Ту же, ту же в кожанці каже: «О це –  каже, –  тут ваша жизнь буде» Вот.

А коли пішов батько у колгосп, де він працював, ким він там працював у колгоспі?

У канторі він там,  поставили його, поставили робить там.

Зразу після цього, да?

Да-да. То туди, то сюди. О це хвотографія там єсть.

Ага.

 Після того я ходив по молоко. В колхоз виписали молока. Як прийдеш, то ж тобі наллють.

А в колгоспі платили якусь зарплату? Це от зразу як він пішов от, в колгосп пішов. Це в тридцятому він пішов? Тридцять другому – тридцять третьому якесь платили?

Трудодні писали, а тоді в кінці года, шо попаде…, чи по двєсті грамм хліба, чи просто грамм хліба; пшениці чи шо там вродило.

Трудодень це якшо один день одробив?

Да.

За один день можна заробить один трудодень?!. Чи можна менше заробить, чи можна більше заробить?

Буває , було й таке. Було таке, шо списали по півтора-два. Це ж страшноє…

А можна було, наприклад, пів трудодня записати, там не знаю, погано працював чи мало працював пів трудодня?

Такого я Вам не знаю.

Не знаєте, да?!

Не знаю, ну от шо.

А коли о це колективізація відбувалася? Багато людей розкоркулили, виселали? Ви от про свою сімʼю знаєте, чи були ще такі історії? Може хтось розказував?

З того краю було три, три хазяйства. І ніхто не вернувся, ніхто. Посля тоді вже писали там, ті заключонні там, шо …до осені робили дорогу кудись там...

Там повмирали?

Повмерали. Замерзали люди, того шо не приспособлені були.

А  в сімʼї вас було двоє дітей?

У батька були.

А як звали її?

 Євдокія тоже, по матері… Тоді Маруся була, Маруся – ця з двадцять сьомого года. Я двадцять восьмого. Катя ще булла, маленькою вмерла. Не от голоду.

Не от голоду?

Не от голоду. Вмерла, бо скарлатина булла чи шось таке, епідємія була.

А коли вона вмерла?

Цього не знаю.

А ця Катя якого року?

А після того в нас осталось четверо.

А Катя ця якого року народження була?

Тоже не скажу. Ну десь в період такий перед мною. А потом ше Альоха був. Той вже тридцять пʼятого года.

Та тут було діло. О це дивишся йде чоловік... А він каже: «Дядьку» –  той шо пішов, шо каже…

Шо він каже?

Іде чоловік ви кажете, що було діло, йде чоловік.

Йде чоловік, я зачинив і пішов. Каже: «Їсти дай. Їсти». Він єлі пішов. Він додому не дійде. Ішов [01:55] (не чути слова) упав.

А багато людей голодувало, померало від голоду?

Сила – силена. Сила – силезна людей. Сімʼями. Тут у нас жила – всіх дітей своїх повбивала. Дітей!

А ще може знаєте? Ви тих дітей знали як їх звали?

Ні.

Не знали.

Та це ж…

А може когось знали із сусідів, із родичів хто помер від голодомору? На вулиці вашій?

Ви знаєте, шо оце вопроси такі, шо тоді вони не касались нікого. Просто померли – підвода приїхала, забрала – завезла на кладбіще. Хто даже ще ворушився, ще живий. А вони кажуть: «Та приїзджать ще другий раз тут та». Команда була так... Їх годували.

Похоронну команду, да?

Да – да, шоб їх же.

 А може знаєте хто був в тій похоронній команді чи нє? Людей можливо знаєте?

Знав я тут, знав. Знали всі, шо була женщіна така, така женщіна, шо ходила в тій команді, шо отбирали хліб, отбирали, шо тіки їстівне було в хазяйстві, шо тіки їстівне. Все отбирали. Ну.

А ця женщ…

Ну моя мати їздила мінять разні такі цінності, прекраси там якісь, які де були. Тут , в Росію. В Росію. І привозила відтілЯ хліб.

А це як, це вона в торгсін їздила?

Як?

“Торгсін” їздила?

(Киває головою). Тут в селі був. Є  в тебе золото чи там шо – пішов там.

А де був торгсін тут?

У центрі там, знаєте?

А де сааме? Шо там за…?

Цього я не зна.

Нема вже тієї будівлі, да?

Та нема.

І, а мати їздила в Росію мінять золото, да?

За ті , за…

За що? А вона одежу міняла

Одежу міняла.

Сорочки, да, мабуть,рушники? А скажіть, хто ще у тих активістах був? Ви кажете жінка ходила, вона була місцевою ця жінка?

З місяця. Парася Петровна, так звали її.

Парася Петровна? А прізвище в неї якось було в цієї Парасі?

Га?

Фамилія була в цієї Парасі Петровни?

Та була, но вже…

Не памʼятаєте.

Нихто її не звав. Поклади. 

А вона ця, Парася Петровна, була сама чи в неї були якісь там друзі, які з нею ходили разом?

Аякже. КромИ її ше там, списи такі залізні. Поковиряли. Ці поковиряли. Розрили, роз.. ну шоб людина не жила. Таку обстановку создали, шоб не жила.

А скільки було тих людей, які оце з нею ходили, їх багато було?

Нє. Три чоловіки – чотири.

А, ну люди знали хто це був?

Аякже.  Спіціально, як же воно називалаось, бригада була. Ну по нашом, по викачкє хлєба.

Ага, по викачкє хлєба. Бригада по викачкє хлєба. А хто входив в ту бригаду по викачкє?

Ну наши ж входили, ну наш ж ту люди і входитили.

А це окрема була бригада, чи це були представники сільської ради, може, з колгоспу?

По-моєму, з сільської ради.

Це з сільської ради, да?

Колгосп, колгосп не мішавсь туди. Колгосп даже, отакі головиви даже як ото хвотографії єсть – піддержували людей. Їсти давали. А людей, патранат тут був, патранат. Люде, люде поброшані, які без ліку залежали, там обслужували. Ну хлопці там були, ну дівчата там були. Ну дєло в том шо…патронатам ці були як якісь приступніки, як приступніки якийсь він, де тоже ж там. А шо ш то.

А чого це дитина, яка жила в патронаті, вона була як якимсь приступніком?

Ніі, не був, просто

Просто отношення таке було.

ОтнОшення. ОтношЕнія було.

А чого до них таке було отношенія?

Ну вони були…

Чиї – чиї це діти були?

Га?

Чиї це були діти? Ну вони ж чиїсь були діти?

Чиїсь були.

Сиротами вони були вже?

Сироти разні о там, ну вони ж нарушителі, канєшно, діти ж.

Діти – нарушителі?

Ну як? Тоже. Ходять оце, їм же пайок давали. По садках, по... А далі сходились спать. А повиростали тоді вже стали і бідні люди вже, бідні люди з тих людей, от.

А де їхні батьки ділися, шо вони потрапили в патронат?

Якихся обстоятельствах або десь погибли.

Так це погибли, погибли під час голодомору?

Та…і  голодомори шо ж. Саме главнее, а хто, моя мати їздила мінять там, собиралися ж гуртом і їхали. А то...

А цим дітям каже…

Аякже, давли, давали, перечисли пайки разні, ну не дуже  то там вони пайки там, ну, можна жить і ще.

Ніхто в патронаті не помер з дітей? Чи були, чи можливо помирали?

Це даже не ізвєстно. Це діло скривалось.

 А о це ви кажете ті шо були, шо там ходили обшукували, забирали зерно, їх люди, хто це були?

Аякже, аякже. Тоді люди не балакали, то та як січас балакають. Йшли десь до кантори, куше- куше як ото якись протез чи шось таке. Сьодні того взяли, сьодні того. Ну дядьків.

Взяли це значить забрали в нього все?

Ні, його лічьно.

Його лічьно взяли в актив?

Забрали. Суд. Тройка була така. Під тройку попадає.

А шо тройка робила?

Розстрєлювала людей, засуждала до двадцати пʼять год в далекі табори.

Так їх всіх збирали спеціально, да?

Нє.

Як о це люди? Як вони вибирали кого? Додому приходили забирали, ця тройка?

Ну як ж ж, туди подавали бмажку туди, цей та м те казав, це те казав

Ага, це за донесення 

За донесення.

І були випадки, шо один на одного доносили?

Ну то й того, шо забрали, той уже нікуди не донесене. Так я за те кажу, шо січас скільки того разговору, а тоді як яке. Хлопці молоді там насобруться там, той анєгдот розказує та й то, всьо  вийшов – міліція визиває. «Ви робили таке?», «Робив.». «А це?» «Цього не робив» «Робив». Всьо забирали. І с концами. Вопшем наша сєчас жизнь – стрАшна.

А якшо повертатись до хлібозаготівель, коли там був план. На село ж приходив план, мабуть, треба було скількись зерна здати?

Аякже. Скільки нада…  їх, забрали, назавтре доберем, прийдеш семісят центнерів нада шоб булО, сємдисят пудів, шоб було на отО во. Вигрібали усе. Копали, загрібали люде все для спасенія себе ж.

А шо знаходили? Ці, шо ви казали, о ця бригада по збору зерна?

Знаходили.

Находили.

Находили.

А як вони находили?

Та о ці ж списи по городу риє.

А хто був в тих бригадах, ви памʼятаєте як тих людей?

Ні. О цього я не скажу.

Це тільки ту одну жінку памʼятаєте як звали?

Ця жінка довго, довго тут жила, довго.

І на неї люди не було ніякого такого на неї гонінь.

Такого…ній, як би сказать насмєшкуваті… Вона хліб возила, с пєказні, в нас тут, пекарня була, привозили сюда хліб. А в нас тут Васеленчиха пекла хліб, такий хліб пекла, шо та куди там – золото. 

Це вже після Голодомору?

Даа – да.

Це вже після Голодомору пекли. А як в цієї жінки доля склалася, все було добре в неї, там з її сімʼєю?

Ніхто там не репрєсіровав, ніхто. Просто вона, вроді, на таком уровні була, шо вона заслужений чоловік, понімаєте? Способствувала колєктівізациї, заставляла людей, шо єслі в тебе забрали той хліб, шо десь захований, то значить… Значить курка була. Катьол її такий. Де вона його, спіціально видно привезли. Чоловік на сімсот там повне таке. Зварила.

А чим, знали ви такий закон «Про пʼять колосків»?

Ну то дурний. Ну то ж спіціально було таке, шоб, шоб ловить чоловіка. Припахує рядом трактор іде, припахує,  а не збирай.

Кого не збирай?

Колосків же ж. Ну шо ж пережили.

Не розрішали збирать. А ці поля хтось, ну як контролювали, охороняли чи хто?

Обʼїжчики спеціальні, обʼїжчики. Приїхав, подивився, торби позабирав, а то потікали. Тікали, біжить по стерні, ноги в крові всі. Не дай Господь Бог, сила така.

А когось засуджували за цим законом, чи нє?

Садовили.

Садовили.

Садовили.

Можливо ви когось знаєте із людей?

Може й помнилось, но воно воно не дуже було.

А дітей наказували за те, шо колоски збирали?

Мою покойну жінку – собирала колоски і тут обʼїщик був такий спеціальний. В нього батіг, кінь хороший і дивиться там на полі собирають колоски там. А дітвора ж – до річки там, через річку, на другу вулицю пішла. Подали ж. ну це ж уже, це ж уже таке хіба до войни було діло. Шо. Ну, ну.

А скажіть, буль ласка, як Ваша родина переживала голодомор, як їм вдалося вижити, як їм вдалося врятуватися?

Батько був у канторі і витребував корову назад. Бо діти малі, найшли документ такий. Получили помощ, свою. І якраз в той період, в кого була скотиняка – молоко, а там природа зразу… всіх, закипіло і.

А чи вдалося шось десь, може, заховать, якесь зерно чи шось десь чуть-чуть, якусь жменьку приховати?

Ну єсі, єсі вже правду казать, то значить, хто заховав та й пішло на пользу, слава Богу. А то ж розкопували, обнаружували. І наказували, отуди аж на Соловки. [03:46 – 03:50] (не чути слова).У тебе єсть кандидатура на Соловки. Всьо. 

А Ваші нічього батьки не змогли заховать чи не розказували?

Це секрет.

А?

Секрет був такий!

Секрет був такий.

Вони там своє робиться. Дітвора…

Шоб не чула і не знала, не розляпувала. Зрозуміло. А із колгоспу була якась підтримка? В тридцять третьому, коли всі так голодували все ж таки батько Ваш там працював, у колгоспі. Чи піддержували Вас?

О це ж , о це ж працював. Ідеш на роботу, значить раз поїси –дадуть там, ото вони наварять, разноє. Колхоз дасть крупів там, всяке. О це давали.

Тільки там батько поїв і все? А додому шось дітям?

Батько тут він не їсть, а там, хто копає, де посрєдственно на роботі дадуть там по тарілці супу.

А додому шось там, бо дома діти? Зерно чи хліб?

То вже викручуться, самі викручувались.

Викручуйтесь як хочете. А люди якось помагали один одному, ну може в когось там корова лишилася, хтось може десь шось там?

Чи приховав?

Люди между собою. Раньше люди дружили между собою люди , сильно дружили. Ото єслі є корова в матері там. Наш же четверо – ото чотири куми там, то їм діли. Сьодні там возьме, завтра там возьме.

У вашої корови?

Да-да.

Ваша мати комусь давала?

Да-да-да. Я ж кажу, куми.

А я почула «куби». Чотири куми. Кожному по чуть-чудь давала.

По літрі, по півтори, в кого маленькі діти, то нас ж було важка.

Ага. Помагали. А , а Вам може тоже хтось шось давав чи може чимось ділився, чи такого не було?

Ну якось мені запомнилось на всю жизнь. Це, це було годов пʼяти десь. Ну кладовка була, шо мати напекла якісь такі з бурʼяну – пампушок. І на припічок положила наш. Ми ж у хаті самі, а самі кудись пішли. Шось за жінка ввійшла, а матері вже нема. Штору підняла, а там пампушки. В пазуху повкидала та й пішла. Мати приходЕ: «А де пампушки?». Якась тьотка пришла – забрала і пішла. «А ви де булИ?». «Та й ми ж тут були».

А люди не ходили селом, може хтось там ходив просить їсти, шоб там хтось шось дав?

Та все було тоді, люди завелись старцями. Той пішов, той прийшов. І шо – небудь буряк, морква, шо таке все, все шісне. «Дай шо нібудь, пожалуста». І давали. Ділилися, мабуть того і вижили.

А скільки людей померло у вашому селі?

О, цього не скажу. Це треба там в історії Боромлі, там-там должно все сказать вже, вже сійчас.

А де їх ховали? От ви кажете їздила підвода, були люди. Де їх ховали?

На кладовищі.

На кладовищі. На якому?

Яма, виклали… і тут.

 На якому? Десь отут є кладовище є? Десь не далее від Вас?

Та он же тут за… от колхоза на гору. Сто метрів.

Тільки на тому ховали чи може ще на якімсь?

На каждому кладбіщі.

На каждому кладбіщі.

На каждому кладбіщі, така сила народа.

І ви кажете, загальні ями були, туди їх всіх?

Да-да –да.

А чи там якісь памʼятні знаки є? Ну шось там встановлено є, шо там же?

По-моєму там нема нічого. Все закрито було. Все закрито, все загавлено. Це ж не даром Бабин Яр открили, це ж буквально ось-ось тридцять-сорок год тому назад.

А тоді ж про це говорили, шо там люди помирають від голоду? Чи всі собі, ніхто

Та хто ж?! пресса глуха була. Ніхто нічого. «Все в порядку» – так і докладували вверх, шо йдьот дєло, харашо йдьот. Поступило в колхоз такого таке. Отакі діла.

А про шо писали в пресі, шо колективізація йде харашо, да?

Йде отлічно. Люди поступають.

Добровольно, да?

Добровольно.

Всі щасливі. Зрозуміло. 

А якось під час голодомору люди виїзджали з села, могли виїхати кудись у пошуках?

А куди ж ми поїдем?!

На заробітки кудись?

Та які заробітки?! Бєз, без того ж, без пасторта.

Угу. А взяти паспорт?

Не дають. Раз із села не дають. Так і звали «раби», так і звали людей «раби». То шо без паспорта нікуди не поїдеш.

Тобто врятуватися, втекти десь на роботу?

Та куди?! На каждій станції застави були, застави, міліція, воєнні. А повертайся або туди, або сюди. Єслі туди – на...

А чи чули Ви про таку  «чорну дошку»?

Як це ж, шо за дошка.

Чи село було ваше на чорну дошку?

Старший.

Старший звідкіля? Керуючий був з Тростянця. Ага. Понятно, а чи могли між собою говорити про голодомор люди?

Боже вас сохрани! Зразу вас на Соловки. Зараз доложили. Ніхто не балакав даже.

 А пізніше вже в сорокових, пʼятидесятих, ви могли там своїм дітям розказать, шо ви пережили голодомор, шо там таке було?

Нє. Було таке, булО таке, шо… я, я, як сказать, з двінадцити год на тєхніці прицепщиком, поки тут, поки в трактористи вибився, то вопше людей багато. Начало ото ж піжписувать зайом государственний. Ну получку нада, а шо таке получка?! Я не підписав, не підписав. А робив в другому колхозі. Приїзджають, а МТСі. А це МТС був, це МТСі був – бобік. Директор МТС: «Їзжать, їзжайтє його… підпиши бумажку». А я ж... Так  киває уполномочений: «Чого ви не хочете підписать?», ну начитаний був, канєшно. «Ви знаєте, шо ваші подписи спасуть нашу економіку, ну вопшем». «Не будеш подписувать? Так»…  трактора, «Сідайте в машину, ми вас підвезем…». Не підписав.

А зайом, шо це значило, шо Ви позичаєте в держави шось?

Держава мої гроші забирає, позичає.

А держава позичає у Вас гроші, Вам треба свої гроші отдать у державі?

У державі. І не менше восімсот рублів. Такий план.

Такий план. Кожен должен отдать свої гроші?

Да.

А коли ж Вам вернуть ті гроші?

Там вже нема.

І не повертають? Ніхто їх не повернув. І це в якому розі було?

Як? 

В якому це році було?

Та десь в пʼятдесят четвертом я пришов з армії, піісят шостий – сьомий.

І за це Вас потім з трактора зняли і Вив же потім не працювали більше?

Я підписав.

Підписали? Прийшлося, заставили.

Ну шо, ну я кажу, ну заставили підписати шо. Дєло в том, шо я прийшов на роботу, мені гроші є. Підписав – отдав свої гроші, а ви сначала зарабативайте.

А так Вам треба зразу налічними гроші віддати?

Ні.

Із получки списують Вашу зарплату. Фактично Ви працюєте безкоштовно якийсь там час?!

Місяць, нада працювати. Місяць.

Вісімсот же рублів, шо за місць була вісімсот рублів?

Була. 

Це коли там жнива, да , мабуть? Коли активний період, да?

Таким дуракам як мені…були такі дні.

Зрозуміло. Як ви думаєте, про Голодомор треба розповідати наступним поколінням?

По-моєму не нада, не нада. У мене онук бу, Царство Небесне, харош хлопчик такий був, розбився в машині. Та сяде коли – нєбудь та розкажу Саша отаку ми жизнь прошли, він до баби…

Не вірили?

Не вірили. Нашо ж, хто ж дужче докаже як я?! Ото… та я даже нічого.

А як Ви думаєте, чого був це й Голодомор, він був природній, чи того шо там не вродило, чи це було штучно?

Який природній?! Це спеціальна політіка була, політіка комуністів, шоб сто процентов переворуженіє сєльського хозяйства, ануліровать це дєло. Це ніякий, на полях був хліб.

Так, може, дітям треба розказувать, шо о така була радянська влада, така була політика, до чого вона призвела?

Ну, по-моєму вже ж кажуть, кажуть.

 А ще одне питання: чи коли там ота колективізація проходила і розкуркулення чи чинили люди якийсь опір?

Не паняв?

Опір чи чинили вони? Якось намагалися захищатися?

Здорово. Ну що ж всі…позабирали, порозстрелювали, розговору нема. Сьодні тут забастовочку зробили тут маленьку – вечором пазабирали, тройка розстріляла. Того шо вся власть була…

А тройка, в них якийсь був, документи якісь були чи вони могли без суда і слідства розстрілювать?

Так. без суда і слєдствія. Попавсь туди – всьо, назад хода нєт.

І були такі випадки, шо тройки розстрілювали людей тут у Боромлі?

У Боромлі, в Охтирку возили. Охтирка. А в Боромлі нє. В Боромлі слєдствіє, таке, туда.

А таких якихось організованих збройних повстань не було такого?

Не було такого. Та де ж. самопали самі були.

Ну як ви кажете були такі заворушення, то все рівно самопалами шось вони там…

Нічого. Не показували даже. Не було.

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

1. Місце запису: місто Носівка Чернігівської області;
2. Дата запису: 13.07.2020 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент: Гурбіч (Шовкун) Марія Кирилівна, 13 жовтня 1920 р.н., народилася в селі Олександрівка Бобровицького району Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Олександрівка Бобровицького району Чернігівської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Як Вас звати? Представтесь, будь ласка.

Так, я Марія Кирилівна Шовкун. Учителька історії, пропрацювала 50 років, 9 місяців і 1 день учителем історії. Найбільше в Носівці, в цій середній школі. Уроженка Бобровицького району села Олександрівки, 13 жовтня 20-го року. Іде соте літо.

Марія Кирилівна, а як звали Вашого батька?

Мого батька звали Кирило Павлович Шовкун. Матір – Параска Василівна Шовкун. Батько розстріляний 1 січня 1943-го року разом з односельчанами. А мати попереду померла, за три місяці до того, як було закатовано в Чернігівській області брата старшого Колю. Мати не витримала цього і померла. А батько був розстріляний.

Мені було 12 років і я робила вже в колгоспі ланку. Шо таке ланка – це накидається на жінку п’ядесят сотих буряків, їх треба проулать, пошарувать, осипать і вибрать і відправить на завод. Це настільки кропітка робота, яку трудно уявити, як зараз вам, наприклад, так це зовсім не під силу. А нам було під силу. Я маленька була. На матір було 25-ть сотих цього буряків, на невістку – 50-ть. Так невістка ходила, в неї ше дитинка маленька, так мати могла моя справитися вже і вдома там з коровою, і з городом, а я ж дитина, так я один рядок полола і все.

А Вас примушували туди йти?

Звичайно, примушували. Я за матір полола і мати повина була йти, там 25-ть сотих, хоч поли, хоч не поли, все рівно тебе штрафуватимуть. Порядки, дисципліна була в колгоспі, тіки такіє. Я вам попереду сказала, шо було багато хорошого ну, наприклад, і безплатна освіта, і безплатно лікування, ми це відчували, але багато було страшного, страшного. Імено сатанінська була боротьба за виживання. Так от 1932-ий рік був дуже наводнений. І багато врожаїв пропало. А 33-ій рік, це вже настояща голодовка, яка пишеться в усіх документах, ця була ше страшніше. Шоб уявили ви собі, якшо бачите Носівку, або бачите Чернігов, так можна від Чернігова до самого Чемера, оце все стояла вода, від Носівки і до самої Бобровиці стояла вода. Хати були під водою, село було під водою, вулиці були під водою, але були такі горби, де не було води. Ну дехто виживав карасями, ловили карасі жменями, бо їх було стільки, в’юни, карасі там, пічкурі всякі, такі рибки. Так люди виживали. Були такі сім’ї, шо 10-ть душ в сім’ї і виживали цею рибою, буквально рибою, відро ціле наловлювали, варили там і жарили і їли, бо нічого не було. Чому не було? Зараз говорять так, шо десь висипали цей зерно у річки. Я цього не бачила і не можу сказати, але у кінофільмах я бачила. Ну як воно було, де хліб брали. От ми з вами селяни ось цей, Іван, Петров, Сідоров і так далі, один закопав де нібудь там на городі зерна трохи, другий десь там сховав, так приходили ті, хто робив ошук, обиск по-рускі, по-українські обшук, палками проколювали землю і викопували теє зерно, уже воно в деяки пророшувало, в деяки було мокре, ссипали його у підводи, у мішки і везли у район, а далі ми не знаємо, де вони його дівали, я не знаю. Я була такою малою, я пам’ятаю, шо ведуть 15-ть підвід ведуть із однієї вулиці і, отого, прілого ячменю, прілої пшениці, це вже ж повикопували, бо люди ж ховали собі. А воно шумує отак, а воно парує і прапорці на кожному. Червоний той прапорець. Червона балка, називалося. Оце таке допускалося, як воно допускалося, хто робив це – наші робили. Скажімо, ми живемо в Носівці, призначають вас в Носівку «ага, Марія Кирилівна, там Ларіса і Вася пішли трусить отам», ми ж могли трусить так, шоб не витягать із печі, а було таке, шо з печі витягали. Наприклад, у запічку, там маленький запічок, так отакі були квасольки – заберуть, ну словом, не знаю, чи це така безжальність, чи це дурні були такі, хай буде, вибачайте за грубість. Мені здається, що були люди дуже просто дурні, не розуміли, шо вони обіжаються так. Тут коло нас жив чоловік, тут у Носівці вже, так він зробив, і жили люди, в яких він робив довгий час. Так мені розказували, одна була вчителька Калина Григорівна Волощенко, як у них Назаренко, витягнули з печі супчик був із квасолькою і вилив у помої. Це настільки, як би сказать, до голодовки його настільки, людей готували, шо оце таке робили. Деякі виживали, а деякі ні. Скажу про одну людину, яка жила коло нас по-сусідські в моїй Олександровці, Бабко Варка, її фамілія – Бабко, а звать Варвара. В неї було четверо дітей, чоловік Павло. І вже голод почався десь із січня місяця, там картоплі немає, там хліба немає, може у кого корова, от у нас, наприклад, корова, то коє-як виживали. Там лободу їли і оцей, щирець їли, і ці коржу там мололи, сушили, в общем все. Макуха була, макуха, знаєте, шо таке?

Так, знаємо.

Так от, макуха, якшо була в кого, так їли і це щиталося гостинець цілий. А не дай був макуха з маку або із конопель, так це ми вже багатирі. Так от, веду до того, що в цієї Варки хата вся під водою. І чоловік, Павло, пішов пошукати десь хліба. Вона осталася голодна, холодна з чотирма дітьми. Ну носили там сусіди. І моя мати молочка їй не один раз, але це п’ять чоловік треба було прогодувати і своєї сім чоловік. Ну так похоронила вона за весну четверо дітей і сама осталась жива. Поговорювали, кругом хати вони, поговорювали, шо може вона займалась дітоубійство і шо своїх. Може, но я цього не скажу, і я не хочу цю думку, і я не хочу цього думати. Бо жінка вона була дуже гарна, високопорядна. І тоді я так, якось, ну. Знаю, один раз я до неї прийшла, вона молотить у хаті, лужить сніп пшениці, вона качалкою молотить отак пшениця і приголошує «Ой, позаростали ж стежечки-доріжоньки, де ходили ваші маленькі ніжечки». І це вже як дождали хліба, врожаю. І я тоже стала коло неї на коліна і кричу: «Тьотя Варко, тьотя Варко», я ж мала тоже, мені вже 12-ть років почті було, от, так я цілую її, а вона зридає. Я прийшла додому і розказую батькові і матері, батько тоже так наче ніколи не плакав, а то батько розплакався і каже: «Бідненька вона, бач Парасю, – матері, – ми не могли їй допомогти». А нема чим допомогти, все те, що зілля рвемо, зелень всю. Ну оце ж кажу, шо корова була, так вона нам помагала. Ше в невістки дитинка маленька, 3 місяці, така, шо треба годувать, так. Ну але остались живі. А Павло її чоловік при ходив один раз і приніс жменечку таку, може пів кілограма муки. І спекли вони там уже шось, він побув один день у неї і пішов, як пішов, уже більше не повернувся. А вона вижила. І вижила, і мала дитину, там од когось, од голови колгоспу, казали, красавіца Шура. І Шура ця вишла заміж і мала трьох синів. І коли померла ця тьотя Варка, так побудували їй чуть не золотий пам’ятник. Село Олександровка таке собі, степове село, тай годі. А пам’ятник такий, як поставлений десь дуже багатим, це вже поставили внуки їй пам’ятник. І така пам’ять про неї. Ну там сім’я Батраків тоже вимерла, от. Один чоловік по дорозі йшов і просить, уже вмирає. А я пасу корову, от. Я біжу до мами, до своєї: «Мамо, дід Опанасій умирає». Мати швиденько молочка йому несе, я несу, трусяться ж рученята, вот, а він вже вмер. Я не можу сказати, но очевидно була якась може правда, якшо зараз в сучасному життю дивитися на нашу державу, як дивиться на нас Росія, і, якшо оці лагері згадать, коли наших убивали і це не тільки там німців були колонія одна, на території Волги так там, євреї там, татар, так можна повірити, шо Україну, мабуть, так знищували, як багатьох людей. Питайте ще.

Ну от людина, от ви говорили, що ви несли йому молока, а він уже помер, то ще раз скажіть, хто це був?

Шо-шо? Він що?

Хто це? Як його звали?

А, як його звати – дід Офанасій.

Афанасій. А прізвище?

Литвин.

Афанасій Литвин.

Афанасій Литвин.

Значить він помер від голоду, правильно ми розуміємо?

Угу, угу. Не знаю, як його по батько. Афанасій точно. Литвин Афанасій. А оце бабка Варка – це точно знаю. Чоловік Павло в неї був.

Тобто у бабки Варки всі діти померли від голоду?

Угу, оце шо вона недалеко… На одній вулиці жила в нашій. А дєд цей, Литвин, він далеко жив. Але він, видно, десь шукав уже ж, промишляв, може, десь їсточки. Ну, оце швидко мати тут уже ж доїть, ну, корову, і швидко молочка я несу йому, а дать хліба ж – немає хліба собственно. Вот. Ну, борщ, такий борщ, наприклад: щавель сам, якщо в кого квасоля була або біб, дак могли, а то сам щавель, ну. Я донесла, а він уже мертвий.

А ще пам’ятаєте, хто помер від голоду? Поіменно, імена.

Так… (пауза) Знаєте, трудно зараз згадати… Зараз згадаю…

Родичі спочатку, може далекі, двоюрідні, дядьки.

Батрак, але не знаю, як звати. Олексієнко, от… Але не знаю, як звати. Олексієнко мужчина. Батрак женщина. Ану стойте, ще подумаю… (пауза)

А однокласники, може, ваші?

От за однокласників моїх нікого не пам’ятаю. Наче всі вижили однокласники. На війні загинули, там осталося три чоловіки, а у голодовку наче всі оста… Дзюба! Дзюба… ну, а як звати, тоже, мужчина. Дзюба.

А щось про них можете розповісти? От вони померли…

Шо-шо?

От вони померли з голоду, ці троє, ви прізвища згадали. Щось про їхнє життя можете згадати? Чому вони померли від голоду? Як саме?

Ну, цей. Дзюба, забула, як звати, молодий парєнь зовсім, молодий, вот… (пауза). І, тепер, сім’я померла, наче Горовий фамілія, сім’я, батько й мати і дочка-інвалід. Оце усі померли. Я не бачила, а це мені казали, шо сім’я Горових вимерла, отак. Так, подумаю ще…

То батьки ваші в колгоспі, правильно, працювали? І батько, і мама?

Батько й мати мої живі осталися. У нас рятувала корова. І у нас була овечка ще, ще було двоє овець, дак ше зарізали овечку, дак варили теє м’ясо, із лободою, із щавлем, і воно таке було похльобка. Но колгосп давав, варили якусь похльобку з горохом, і всі, хто ходив на роботу, дак давали тую, ми називали, баланду. Ну там трошки гороху і трошки жидкості, і кусок мяса, бо різали якесь там теля чи якусь  корову для того, шоб люди робили в колгоспі, бо люди ж падають, от. Дак ми – я… на мене і на невістку давали такий чималий черпак оцього ж уже гороху. Ну отакий момент розкажу вам, шо несу я через… там жито й пшениця, стежечкой такою з колгоспа несу у відерці цеє, горох уже цей зварений – це ж на обід уже ж, на обід. Бо на обід приїжджали ми, це в селі там близько. Ми близько, не так, як, скажімо, Носів, чи шо – їхати далеко, і на обід не приходили, а ми на обід приходили. Несу, а за мною женеться парєнь. Ну, парубок такий, може, йому тоді чоловік тоді сімнадцять було, років сімнадцять було. Гукає мене й каже і ложка така велика: «Дай мені набрать гороху у тебе». Я так якось, значить, злякалася, на «ви» його називаю. Кажу: «Беріть! Беріть, скіки хочете». Він набрав повну гороху, швиденько проковтнув, набрав другу і каже: «Іди, не нада вже, неси вже додому». Ну я принесла додому, мати там насипає, і батько тоді каже: «Да, дитині давали, да, – каже, – саму воду давали». А я не кажу. А тоді кажу вже нишком матері, кажу, шо Микола Набок мене зустрів, дак попросив, дак я… «Ничого, дочечко, хай. У нас корова є, дак ми вже виживемо». Но той парєнь вижив. І ми тоді з ним зустрілися, ну я вже тоді була студенткою, а він уже був лейтенантом. І ми так плакали, згадали це обоє, шо (плаче) довгий час… Словом, дивимось одне на одного, я кажу: «Ви Микола Набок?» «А ти Маша?». Я кажу: «Да, Маша», і плачемо обоє. І тоді вже ж поговорили, розказали. Ну я рада, шо він остався живий, вот, і вся його сім’я – четверо їх дітей, вдова-мати, трудно, але вони вижили.

Ну да, якимось чином, може, ви йому і допомогли.

Як оце, Парменчук іще помер один. Але не знаю, як звати тоже оце. Я була малою тоді й мені можна було, там дехто записував, а я якось не… не придумувала цього.

А всі ці люди, це вони проживали в Носівці?

Оце ні, це я говорю за алєксандровських.

А, за алєксандровських.

Оце всі за свою Алєксандровку, а за Носівку я нікого не знаю.

Ага, значить в селі Алєксандровка, там де ви жили, ці всі люди померли.

Да, де я жила. Це моє мело рідне, де я, де оце й палили оце.

А вам Феніаминовна розказувала за носівських, да? Оце ви були в Феніаминовни.

Розповідала. Да.

Дак вона трошки розказала?

Вона да, вона свою історію. Я носівчан нікого не знаю, це мені треба було б готувацця, розпитать людей. А Феніаминовна, вона носівчанка, дак вона… Да, вона розповідала. Ну а я оце з Бобровицького району.

Ага. Марія Кирилівна, а батьки добровільно пішли в колгосп чи не хотіли йти?

У колгосп?

Батьки, да. Добровільно?

Боже вас сохрані! Ніякого добровольного не було. Не хотіли йти. Я вам розкажу, як, наприклад, мої батьки поступили. Ми жили в Лосинівському районі, хутір Вила. Зараз у хуторі Вилах немає і одної людини. Хати розвалені. Там двадцять три двори, так як оце наша вулиця. І ми жили там. Дак мої два брати попали за націоналізм у тюрму. Один – студент університету, а один – молоденький учитель, тіки кончив тєхнікум, у Мрії (?) був тєхнікум педагогічний – тепер частина його у Прилуках, а частина у Новгород-Сіверську. Я прилуцький кінчала тєхнікум. Так от… (пауза). Виходить записать?

Да, ви стільки всього розказуєте, кажіть-кажіть, да.

Так от, жили ми в Вилах. Ну, можна сказать, шо непогано жили. У нас було десять десятин землі, багато було скоту. Батьки робили робили як кати. Я ніколи не бачила, щоб вони лягали спать і вставали. Кажецця, шо вони взагалі не спали, бо багато ж скоту і багато землі. А брати оце сиділи в тюрмі на Соловках. Чули Соловєцкий монастир?

Чули.

І чули, що там помер останній не гетьман запорізької, а кошовий отаман Петро Калнишевський, ви це знаєте? Якшо не знаєте, дак шоб знали. У двадцять третьому номері «Сільських вістей», да в мене даже є, ну дак шоб прамо, то я вам покажу, є про йОго і портрет його. Так от, нас доводять до розкуркулювання. Батько їде на Соловки до синів, от, і каже: «Шо його робить?». Кажуть, шо спродуйте все, оддайте в колгосп і тікайте в колгосп, бо згниєте на Калимі, як многіє. На Калиму. Калима, шо таке Калима – заслання на Калимі, ріка Калима. Ну, і батько приїхав, зразу найшов чоловіка, який захотів із села Алєксандровки Борбровицького району поміняцця з нами. Він приїхав у наш же ш хутір не було колгоспу, а там колгосп був. Батько здає свою землю, дає сіялки, віялки, поступає в колгосп в Олєксандровку, і там ми живемО і оце вже там ми й голод пережили і оце й, оце там уже в колгоспи там і остались, я там оце робила в колгоспі ж мої родичі, пока я не стала вчицця, а тоді брати мої остались жИві. І з Харьковського університета мені сказав тут один письменник, шо шістдесят чоловік, ну а я знала, шо сорок чоловік заарештували і чотирнадцять їх розстріляли. Невинних совершенно дітей! Студентів, невинних, за націоналізм. Підшили, шо будто би була така група націоналістів, яка хотіла повалить совєтську власть і вбить Сталіна.

Це не СВУ, не Спілка визволення України?

Шо?

Не СВУ, не Спілка визволення України?

Да, називалася Спілка визвОлення України. Се-ве-у. і оце мені ще даже нашлись такі, там тоже доказували: «О!», – я гарно занімалася, – «Дак вона ж севеу!». Не понімаючи цього, не понімаючи севеу. А тоді виявилося, шо такої спілки не було і нехто нікого не, як би сказать, не собирався вбивать. А таке було це. Дак оце брати зразу (нерозбірливо) тату, поступай, у колгосп, бо згниєш на КалИмі. І ми поступили в колгосп і остались жИви і не розкуркулені.

І не розкуркулені? Самі все здали?

Не розкуркулили. Ми ж здали в колгосп. У нас була сіялка, різаки були, от, коні. Семеро коней було, уявляєте собі? Це троє коней, четверо коней таких, шо пахали, бо десять гектарів же землі, от, а три таких росло там молоденьких, там лошаки і кобили молоденькі. Три корови, сім’я велика – одинадцять чоловік – це три брати оце, сестра і я ж оце, і невістка, і діти невістчині, і батько, і мати, дак всі робили оце дуже. Але це до колгоспу ще. А багатьох оце, оце повмирали оце бабки оції, дак потому шо не поступили в колгосп. Якби поступили в колгосп, може, з ними б не так би поводилися. А то не по… дак вся сім’я вимерла од голоду.

Ага, тобто вони як одноосібники залишилися.

Да-да, це одноосібники, одноосібники.

А після вступу в колгосп до вас хоч раз приходили оці активісти, буксирні бригади, оці подвірні обшуки, щось таке хоч раз хтось приходив?

Оце тоді, тоді?

Після вступу батьків у колгосп, от, в тридцять другому там, от початок там, може, і в тридцять третьому хоч раз хтось приходив до вас обшуки робити в хаті?

(сміється) Ніхто не приходив, ніхто не приходив. Причому в колгоспі робили тридцять років – нічого не одержували в колгоспі, нічого. Трудодні писали. А тепер ше таке поняття маєте, як позика? От. Займ називався. Шо таке позика? Це держава позичає у людей, у колгоспників гроші. Де ж у колгоспників гроші, якшо на трудодень дають двісті грам хліба. Дак от, держава робить так: робимо в колгоспі дурно, совершенно дурно, живуть люди за рахунок города, от. Як там живуть, як виживають – це їхнє діло. І за год жінка-вдова, наприклад там, або сім’я проробить сто піісят карбованців, якшо по дві копійки платять у день, сто піісят карбованців вона проробить цих грошей. Ці гроші позичай державі, бо треба на оборону. Треба на підняття міста, бо в місті треба промисловість строїть, а нема ж нічо, промисловість же в нас дуже була слаба. Трудно даже уявити, як зараз ви… ну показать вам, яка була одежа або зовсІм не було одежі. Дак це зараз я дивлюся, як оце й мої діти, як і знайомі, і блИзькі – це страх, скікі одежі. А то одне теє як було, вот, у нас дід там Квач був, дак сорочка порвалася, тікі воротнік остався, оце тут порвалася, і корчогли (?) осталися. Він зняв тії чохли (?) і всі сміялися, шо так же жартували. І він сам жартував, бо не було за що і де купить. Шо промисловість така. Дак полотно ткали домашнє, конопляне і лляне, шили і так виживали оце. Ніхто добровільно… Дуже мало хто добровільно… Ну оце ж мій батько пішов добровільно в колгосп. Пішов добровільно, шоб не розкуркулили. І в друге село, і в другий район – це тк добровільно.

То ви народились фактично оце на хуторі Вила чи все-таки в селі Олександрівка?

Ні, село Олександрівка

Все-таки в Олександрівці народились.

Село, це село. А хутір Вила – це були Лосинівського району, за три кілометри.

То ви там не народились?

Але там не було колгоспа, але год прошов і колгосп там тоже став. Це Лосинівський район.

Ви просто там жили?

Там ми жили, ми там жили на хуторі. Батько мій з Рівчак-СтепанІвки, чули таке село нашого району? Носівського району Рівчак-СтепанІвка, дак мій батько рівчак-степанівський. Купив землю тут, гектар пустої землі, і сюди перейшов і построїв хутір, оце називався хутір – хата, от. І там іще з сіл. Бо столипінська реформа – давали землю. Столипін організував банк, це довга тема, банк, який давав, селянський банк, гроші позичали. І селяни могли купить землі там за десять кілОметрів, там за п’ять, за двадцять даже пусті землі і построїцця. Ну а це… Рівчак-СтепанІвка – це Калинівка три кілОметри, Вила три кілометри, і оце над три кілометри оце батько купив землі, а тоді почали другІ там куплять селяни і так організували хутір двадцять чотири хати. І це був хутір називався. Хутір Вила. А три кілометри – вже межа, там прилуцький шлях, і там уже Бобровицький район. А в Бобровицькому районі жили вже ж наші родичі там. Дак оце з Бобровицьким районом зв’язалися і оце поміняли так хати і так ми оце опинилися в колгоспі.

А ваших братів звинуватили в націоналізмі. То їх теж от сюди за СВУ, ви кажете?

Вони поверталися через чотири роки, і брат Іван – це студент універсітєта, а робив він у міліції у Ніжині. Дак він, як забрали його вже на війну, от, дак він прощаєцця зі мною і каже: «Якби ж я, сестричко, йшов на війну, да не врагом народа. Я ж і зараз враг народа». Ще не було знято. А тоді вже як брат пішов на фронт да загінув під Москвою, дак прийшла реабілітація його дітям, і п’ятдесят тисяч грошей, і на реабілітації написано: «Суд трійки вважати недійсним». От, такої організації, Єфрємов якійсь будто був, не було Єфрємова, не було такої організації. А брат Василь, якій вчителював оце, він тіки кончив тєхнікум і вчителював директором школи в Лосинівці, і його через місяць забрали, повчителював один тікі місяць. Дак він повернувся і оце забрав мене до себе вже з колгоспу ото, і я вже в його жила і в його училась, і якби не він, я б не вчилася я, можливості не було ніякої. А оце вже він забрав мене, і біднувати ми жили, в йОго ж була жінка й дитинка, і теща, вот, і жили в КобижчІ, і я кончила кобизьку школу, зразу пішла в шостий клас, не ходивши в п’ятий, дак мені це сказувалося на моєму навчанні, як трудно було, але… Так а брат тоді вже став учителювать, але ще його два рази арештовували, оце брата Василя, що вчителював. Таке було, шо сердита я на вас, даю записку, шо ви – Ларіса там, Галя – вона організувала отой, і забирають оце.

Наклепи такі, да? Доноси.

Да-да, стукачі називалися. І оце був один учитель-стукач, який тоді їх поставили на очную ставку, ну його вже не судили, бо брат мій одпросив, каже, шо він просто дурак був. А там двоє дітей і вчитель він, дак нехай уже, а так дак тоже заповторили б може, а мої брати по чотири годи одсиділи.

Тобто Івана звинуватили як члена СВУ, а Василя уже просто як доноси писали?

Да-да-да. Воно… Іван повинен був би продовжувать учицця. Но він настіки був обіжений на радянську владу, шо пішов робить у колгосп і в колгоспі ударник він там, стахановець, він не в шо це не вірив, медаль йому дали, отказався од медалі – настіки був обіжений на совєтську власть. Робив у колгоспі і все. І так часто іде з книгою, багато читав, ерудірованний був дуже, дак іде з книгою, от там кого-нібудь і каже, ну, це не для преси, звичайно, каже: «Да це шоб не слухать мені, як матюхаєцця там Федосій, дак я лучче буду читать». Понімаєтє? Настіки був обіжений, шо… і оце йому цеє ударництво його, він ударником… Оце прощався зі мною, так розплакався і каже: «Якби ж я йшов, да не враг». Тройко дітей осталося маленьких. І останній лист був такій, шо «Прощайте, мої горобенята розореного кубельця». І не повернувся з війни. А Василь – цей прожив девеносто шість років. Учителював у Бобровицькому районі, двадцять років був завучем, а двадцять років директором, от, і пропрацював оце багато років ше, цей остався живий. І тоже прийшла реабілітація, і написано: «Суд тройки вважать недійсним». І піісят тисяч, які тоді мало шо осталося, ну важно, шо вже ж реабілітували, і то, судімость уже знята. А то була довго не знята. Так, слухаю ваші питання.

Марія Карилівна, а ви не пам’ятаєте, от коли був голод, нічого було їсти, чи можна було виїхати з села?

Шо можна?

Виїхати з села, покинути село.

Не можна було виїхати.

А розкажіть.

Безпаспортне було село. Виїхати не можна було. Оце Павло оцей, БАбко, як я кажу, так він просто пішов, і його там вже «А де Павло, шо на роботу не ходить?», да він більш не вернувся, і так ми й не знаємо… Раз він приходив, я його бачила, я його бачила, бо його дочечка була менша од мене, подрУга Саша, вона померла тоже від голоду. Я кажу: «Дядю Павло, здрастуйте». Ну він так наче: «Здрастуй, Машуню», а наче не хоче, от, шоб я нікому чи не сказала, чи що. І тоді як пішов, більш не вертався. Паспортів же не було. Мені паспорт дали, як я поступила в тєхнікум аж, і то брат робив оцей, шо оце замучений гестапо в Кіїві, Коля, у Чернігові, Коля. Дак він поїхав і треба ж паспорт, бо я ж студєнтка тєхнікума вже прилуцького. А так дуже трудно. Ну в селі хто пробивався в науку, даки таки паспорта давали, а так – нікому не давали.

Зрозуміло.

Були такі, це сім’я була Ткаченків, дак там десять дітей – вісім хлопців, і п’ять з них загінуло на фронті. П’ять. Дак хочу сказати, шо оції люди, вот, (пауза) Федір, Степан і Михайло – вони виїхали на роботи якось там на Донбас чи що, шо виїхали з Алєксандровки. А так би ніколи паспортів би не було. А вже братіка одного Васю вони забрали, мого однокласника, дак паспорта не можна взять, і Вася повернувся додому.

А вони як виїхали? Ви кажете, вони виїхали, їм дали щось?

Оце виїхало три. Михайло, Степан, цей закінчив університет, відділ журналістікі, дак цей був у… (згадує) Я сьогодні згадувала, оце, шо там спалено було цеє, Корюківка, в Корюківці робив у редакції, дак цей тоже загинув на фронті Михайло виїхав якось, на якусь швейну фабрику, якось так зумів, от. Федір цей служив у морфлоті і там і остався мічманом, так і все життя пробув там. Дак оце так виїхали, а так ніхто не міг виїхать.

А жорна у вас були?

Жорна були. У погребі.

Ви ховали їх?

Ховали. Не можна було мати. Ховали у погребі, потому шо били жорна, шоб ниде не мололи муку.

А як ви думаєте, навіщо це робили?

Ну, шоб забрати хліб увесь, шоб, виходить, умертвить-таки Україну. Все равно, як не повертаєшся, які питання не задаєш, все рівно знов вертаєшся до того самого. Шоб умертвить Україну. (Гавкають пси). Це там, у сусіда. У нас жорна були і стояли, а тоді у нас тісно – дак перенесли до сусіда, і так усі оце все рівно мололи, в кого шо було молоть. Но не було вже чого молоть. Я знаю, шо квасолі, оце к слову якраз, бобу було, наприклад, там, пів мішка бобу. Ну а біб хто-нібудь з вас бачив, який? Не бачили? Так, як квасоля, тільки такий великий, да, такий великий. Він дуже добрий і корисний дуже. Дак нам його жарили, намочували, от, обчищали ції шкурки, от, і мололи шкурки й сушили і там у шось варили. А цеє жарили і їли. І ми їли цеє, така була лАкомина, шо куда. Квасолю…

Ви таємно мололи, правильно, на жорнах? Так, щоб відкрито, то ні.

На жорнах, на жорнах. 

Ви їх ховали і таємно…

Да, оце на жорнах, на жорнах, це все на жорнах.

А до вас приходили молоти на жорнах?

Люди?

Да. Дак я ж кажу, шо оце вони там декілько сусідів. А, ви разом. Шість дворів, бо у нас тоді у погребі так вже дуже трудно, от, і погреб малуватий, дак там у одногО клуня, в клуні так його діли, а те, чо вже не чуто, як мелють іще. Дак уночі там молють там десь сидять, а тоді перенесли. Там Михайло, дак то перенесли до йОго в двір, а тоді знов до другОго. Отак у погреб, там где-нібудь, і так, щоб не чутно. І ступи були, так у ступах, наприклад. Ступа знаєте що таке?

Знаємо, в нас в музеї є.

А, ну от. Така велика…

А ступи не забирали?

Да, велика така пень, тут дірка. І ту дірку оце ж, роблять так, шо оцей…

А ступи не забирали? Ступи?

Ступу не забирали. От жорна забирали, а ступу не забирали.

А в вас жорна не залишились з того часу?

Ну, у нас же спалили хату. Батька розстріляли і спалили хату, і мені не було, куди вертацця. Так шо в нас спалили, багато всього спалили. Але як горіла хата, дак як упала криша і закрила ікони, і ікони осталися цілі. Дак у Севастополі живе зараз мій племянник, внУчатий плємяннік, це мого брата вже внук, дак у його ікони ції зберігаюцця.

Ну так, це унікально.

Унікальна така річ, така реліквія, да.

Марія Кирилівна, а щось чули ви таке про “Торгсін”?

Шо-шо?

Торгсіни. Чули таке слово? Торгсіни.

Не поняла, шо таке.

Добре. А ваші батьки, наприклад, мама, вона не носила кудись золото, прикраси, щоб обміняти на продукти харчування?

В моєї мами був янтар. Знаєте янтар? Велика була тоді якби з янтаря дівка, дак це не дівка, це як ше моя мама була. Дак треба було оддають за хліб оцей янтар – кольце обручальне і сережки. А хрест золотий у матері остався, от. А такий там, якесь там колечко обручальне, же ж без обручального не можна було жінкам, дак обручальне якесь там серебряненьке, знаю, а це дали. і матері треба було носить янтар там, шось для її, голова боліла, дак оставили одну намистинку. І ця намистинка й хрестик в неї завжди було. Вона була і загі… померла з ним. А те все оддали.

А куди оддали, не пам’ятаєте?

Кого?

Куди оддали, однесли куди?

Ну навєрно, по-мойому, в Ніжин батько одвіз. В Ніжин, там, напевно, торгсіни були, я тоді мала була, дак не знаю. Бо в Ніжин, в Ніжин.  То це за один раз все зібрали, однесли.Да, оце… Чи за один, чи за один раз, чи за два рази, оце, но знаю, шо в торгсін здавали оце в Ніжин.

А скільки приносили вони? От принесли раз чи двічі, а скільки ж вони принесли?

По-мойому, не гроші, а привозив батько муку.

Просто муку насипали за оці прикраси.

Просто муку, так. І так багато людей, у кого були оце такі речі, дак здавали.

Зрозуміло. А пам’ятаєте щось про закон про п’ять колосків?

Який закон?

Про п’ять колосків. П’ять колосків.

Не розібрала, шо за закон.

Добре. На полях можна було збирати там колоски, на колгоспних полях?

А, о-о-ой, це ціла історія. Не можна було собирать. Можна було зібрати, наприклад, колоски, об’їжджчики дураки були. Я тільки, я тільки понімаю, шо це дураки були. Ну нашо тобі той мішок? Це ше ж ударіть, поб’є, тоді забере мішок і везе його туди у контору. Де ти не бачив би його, було таке, і мені таке було. А колоски все рівно собирали. І бувало так, шо, наприклад, як бачимо, шо десь аж там довгенько, забарилися, а вони ж на конях, об’їжджчики, дак уже тікаємо, і хто додому втік, дак уже ж не… не забирали. А хто… Отут у нас був Жмихов у Носівці, буквально в повному розумінні слова інвалідський син, старченя буквально. Але він дуже способен, він і став тоді льотчиком, механіком-льотчиком, от, дуже… письменником, необикновенно розумна дитина. Дак воно, бідне, зібрало це ж, мати-інвалід лежить, батька розстріляли, як ото в Червоних Партизанах розстрілювали, знаєте за собаку, чули ви, шо у Червоних Партизанах у наших за собаку убили сто піісят человєк, знаєте ви це, діти? Дак шоб знали. Шо це в Червоних Партизанах у нашому районі в сорок другому році убили сто піісят чоловік. А з Носовки – Жмихов нєкій Олександр, робив піч у когось там, і ого чоловіка тоже треба було розстрілять, і розстріляли того Жмихова. А тут осталися у розваленій хаті мати – паралізована жінка і трьох-, на той час п’ятилітній оцей Жмихов, цей, Вітя, покойний. Знаєш, Люда, шо він помер? Помер він уже, я знаю, я ж з його дружиною листуюся і з ним листувалася, і в мене книжки його є. Дак цього, дак сто піісят чоловік розстріляли і закрили того Жмихова. Дак оцей Жмихов розказував же сам, шо він тама собирав з матір’ю-інвалідом, і мішок насобирали, і приїхав, не називає, каже, не буду називать, бо був тоді начальником, дак ударив, каже, і забрав мішок із колосками. Не давали колоски собирать. Хай там пропадають!

А після збору врожаю можна було збирати щось? Після збору, після того, як зібрали.

Так після збору це й собирали, дорогенька! Це не… Тоді, як стояло жито, дак тоді це, може, й розстріляли би. А це вже собрали трактори чи там пишли там підводи, вже зібрали, да це іменно шо голе поле. І на голому полі собирали і оце так ставились. Оце такий був чи указ такий був, чи не знаю, чи самі такі були дурні, чи ну…

А чули ви, називали так людей – перукарі, з ножницями ходили, зрізали колосочки? Не чули таке?

Ну було таке, було таке. У нас дали п’ять год одній жіночці. Вона зрізала, ну, може, кілограм. Але вижила, і повернулася, і ше вийшла заміж, Галя, гарна така дівчина. Мала дітей, може ще зараз вона жива, а може нема, но вона була старша за мене года на два, вже якшо мені сотий рік іде, видно нема вже в селі. Так оце таке було. Боже сохрані, це зрізать, так це, а це собирали на голі землі. І чого вони, я зараз оце не розумію і запитати нема кого. Ну це так, як ви кажете, шо повне винищення ішло України.

А випадки канібалізму, коли людоїдство було, щось ви чули таке від когось?

Шо-шо таке?

Чи чули ви, коли людей їли, от людоїдство?

Я не чула. От цього, я говорю, шо це за цю Варочку, шо так люди кажуть між собою, кажуть, шо Бог його знає, як вона бідненька сама хоронила. І не знаєм, де хоронила, у чому хоронила, чи в ящиках коє-каких, Бог її знає. Так і сьогодні ніхто не знає. Може, но у нас такого не було. В Олександровці цього не було. А може де й було. Кажуть, шо було.

А якщо померла була там померла, наприклад, кінь чи корова, їли м’ясо вже померлої тварини?

Забирали м’ясо цеє забирали, із падалі, худоби забирали цеє м’ясо і їли. Дехто вимирав даже, дехто оставався живий. Було таке. Це Назаренко, сім’я там, ну вони зарізали корову просто, але вижили, з’їли корову і вижили, остались чотири – батько і мати, і двоє дітей. А так нікого оце не чула, а може де й було таке.

А можна було отак вільно брати м’ясо померлої тварини, не присипали там нічим, вапном?

Оце, як дохла худоба, да?

Так, так.

Ну можна було, можна було. Ну худоба в основному була така здорова, це хіба шо крали, так так оце ну, наприклад, вкрали корову, одвели кудись, забрали, м’ясо це забрали і кістки, а осталися тільки нутрощі. Так хто-небудь в селі мог приходити і нутрощами, дряпали чи чиї, кишки, ковбаси ті обмивають і використовують.

Ну вам так пам’ятається не було масової смертності, ну так, щоб люди падали мертві?

Ну це масово, я вважаю, це масова смертність. Оце в моїй Олександровці, в моєму районі, я вважаю, що це масова смертність була.

На дорогах ви бачили померлих?

На дорогах бувало, шо люди лежали. На дорогах забирали їх і без цих, і там вматували в якусь одежу і без гроба хоронили.

А була підвода, якою збирали?

Підводу давали, підводу давали.

І ці трупи, мабуть же, скидали в одне місце?

Ну характєрно, шо справку давали, шо помер од запалення легень, помер од того-то, но тільки не з голоду.

Тобто було заборонено вказувати причину смерті «голод»?

Да. Канєшно голод, явний голод. Тут у нас були деякі Хоменко, знаєш Людочко, так «Шо это, Марья Кириловна говорит какой голод?». Весь світ знає, а виходить я це, наче видумала. І мене в Дом піонерів, культури мене запросили, я розказувала, як оце вам розказую, у книжці написано, у бібліотеці єсть книжка, можете подивитися, там і моя розповідь є. Називається, десь ще є, «Голод у Носівці», є тоже у бібліотеці книжка є, в мене її немає. Так я розказую, а Хоменко, вони жили в лісі. Може в лісі не так голодували, може жолуді їли, може, а ми в степу нічого не було. На поле виходиш, так ото щавель, такий є, маленький такий, на полі ріс, знаєте. Тепер люцерна, так оце ми її обрвемо, сушимо і оце її і мелемо, і варимо, і вся. Ну як аби заповнить той желудок, шоб не вмерти. Я слухала професора Дронова, в кінофільмі «Все остается людям», так його слова отакі  тяжкі, з такою печалю він сказав, сказав, шо «чувство голода – это самое страшное чувство, оно почти равняется смерти». І правда, це, якшо так хочеш їсти, наприклад, ну так хочеться, та буде, там поїси, не встиг поїсти, а це ж днями, місяцями, місяцями.

Тобто виходить, якщо були трупи померлих, їх на підводу скидали з воза, мабуть в яму якусь скидали?

Да, на підводу складали і. Проня якась померла, от забула як її прізвище, Руднише наче, Проня, от оце знаю, цей. Дзюба, Олексієнко це, може якби мені було зв’язаться із своїм селом, із ким-небудь, я ж така вік, шо таких людей пошті немає, знаєте, нема в кого розпитати, немає в кого розпитать. Але в оціх книгах Скорботи … [про війну 4:51 – 5:18].

Марія Кирилівна, то ми можемо говорити, що в вашому рідному селі, от село Олександрівка, було місце масового поховання, якщо підводою звозили трупи?

Да, я зараз не знаю, де кладбіще було, по-моєму було у центрі, бо ми, це ж я мала, тоді переїхали, я вже чимала, як вже переїхали в 32-му році сюди переїхали вже. Це як замінялися в колгосп тоді, от.

В Олександрівку в 32-му році ви переїхали?

Да, це ж в колгосп оце ж ми.

То народилися ви все в Хуторі Вила?

В Хуторі Вила, да я народилася. І при чому я народилася. Не пишіть цього, бо я народилася 11 вересня, а по документах я 13 жовтня, чому, а потому шо не давали паспортів, а церкви попалили і наші метрики попалені, там в церкві попалені. Так брат: «та наче так, хай так буде 13-го», так я 13-го жовтня по документах, а так я відзначаю 11-те вересня, все одно шо не мені той. Так от, хочу сказать, шо, де масове поховання було я не знаю, десь у центрі було масове поховання, бо настояще кладбіще, яке зараз є, велике, красиве, убране на Могилі. Могила, Голопапина Могила, фамілія така Голопапода, так город там був, Могила така, ну високий. На цій Могилі почали ховати людей. Поховали першого, кажиться, голову міської ради, а тоді ще когось, тоді ще когось, тоже вже моя мати, наприклад, там похоронена високо, і невістка, братова жінка. А тоді вже стали нижче хоронить і зараз уже Могила вся вкрита могилами, гробами… Але оце кладбіще, ну я приблизно скажу, коли воно десь у тридцять отак п’ятому-шостому році одкрилося оце нове кладбіще на Могилі Голопапиній, оце в Олексадровці да. І тепер це кладбіще, а то там було, я й знаю тепер може там і переорали, десь там на одному місці, в другому місці. Бо тоже ж Олександровка з хуторів. Там з Лосинівки були це приїхала, з Кобищів були це приїхала, і з Вороньків були це приїхала, це купили землі, це хватали за землю. Земля, чому зараз воюють за землю, чому зараз іде така боротьба, бо земля, як каже Андрій Волик «тебе народила, вона тебе й поховає». З землі ми все, і носимо ми все з землі, і їмо з землі, і живимось землею, без землі немає життя. Столітня війна була за землі, Тридцятилітня була за землі, наша була Друга світова і Перша. Оце все за землю.

Тобто, можемо говорити, що місце масового поховання у центрі і там почали ховати нових людей?

Десь воно в центрі, це треба туди, ну не знаю, комусь їхать і може там хтось знає. Може там десь документи. Но между прочім. Там була панська усадьба, пана Срібрянського. В 1912-му році вона була побудована, цей замок, маєток, і обсажений був, красіво обсажений сокорами оцими, з Носівки поїде на горб, з стайні видно було ту Олександрівку. Но вона чогось, там контора була, бо школу построїв, Куровський оцей не так давно. І вона згоріла чогось і погоріла документація вся. Так це, як уже, наприклад, вам їхать там к кому-небудь, так це треба уже з ким зв’язуваться, може хтось і знає де то кладовище.

А в той період можна було в церкву ходити, от до 32-го року, от 30-ий рік, наприклад?

Церкви закривалися. Закривалися страшно. І так закривалися по-дурному. Не боюсь сказать цього слова. Ми вчителі це тут вже в Носівці, я вже вчителювала. Посилають увечері Страсть, знаєте на Страсть ідеть?

Страсний четвер?

Страсний четвер, посилають нас учителів до церкви дивиться, хто з учнів буде йти на Страсть. Це нормальне явище? Мій чоловік раз прийшов і каже: «Хто знає може й в тюрму мене посадять, но я не можу там цього робить, я не можу, хай що буде». «А шо ж ти, – кажу, – скажеш?». В мене дитина, так мене не послали, а його послали. «Не знаю». Коли на другий день так якось ніхто не питав, так воно й прийшло. А закривали церкви. Церква в Коломисівці, це нашого району була дерев’яна, така маєток, от. Так її спалили.

Це до Голодомору?

Да, спасили, да, спалила совєцька власть. Дзвони знімали, батюшок убивали, або засилали тоже на Сибір, на Соловки, на Калиму. Перехиляли палку, дуже перехиляли палку. І звичайно, нічого доброго з цього не було. Я не хочу сказати, що я настільки релігійна. Знаєте, багато таких, особливо французьких письмеників [розповідь про релігію 11:50-12:43].

А в мене є ще два питання – ті люди, які реквізиції робили, забирали їли чи об’їжчики, це все ж були місцеві, так?

Не розібрала я, повторіть будь ласка, ще раз.

Ті люди, які забирали їжу, або стерегли поля, об’їжчики – це все місцеві були?

Місцеві, канєшно, місцеві. 

А що вони отримували за це ті об’їжчики?

Ну оце ж об’їжчики, це ж наші, наші із колгоспу назначали. Там той був об’їжчиком. Може собі забрав колоски ті, собі може забрав, він не був багатим таким оце там, а просто дурак тай годі. Він не розумів. Я ж кажу, шо могли тягти квасольки забрать, шоб витягти юшечку квасоляну і висипать. Ну це ж явне винищення нашого народу. Оце так.

А були люди, які опиралися цьому?

Шо-шо?

Були люди, які опирались?

Не поняла.

Опір був якись, от люди опирались, якісь там чи бунти там знаєте, чи повстання?

Ну оце ж, хто його знає. Так люди, звичайно, і не любили їх. Ну оцей шо віз машину фікус, так остався живий, жив у Мелітополі. А у Мелітополі там жив тоже один. Так розказував, шо він побачив так тікав, хто знає куди. Но тут, як приїхав він у Козари, в Степові Хутори, так козарчани прийшли, так до Києва уночі йшов пішком, шоб не забрали, все таки не поймали його. Якби поймали, так звичайно, пощиталися з ним би. 

Марія Кирилівна, а ви не пам’ятаєте, батьки не розповідали вам про голод 21-23-го рр.?

Про що?

Батьки не розповідали вам про голод 21-23-го рр.?

Розказували.

А що розказували?

Що був голод на Поволжі, вони казали, на Поволжі великий голод був і люди з Поволжя тікали, але Україна так не голодувала. На Україні саме, ну це ж зараз історія тоже ж вона знівечина, там була продрозверстка і продподаток, забирали все від селян тоже оддавали на промисловість, ну і 22-ий рік, це громадянська війна, от. Але уже пізніше стало НЕП – нова економічна політика, так там частину збіжжя оставляли селянам, наприклад, в селянина там 2 га, так йому там стільки-то жита, стільки-то там, скажімо, сіна, стільки-то фуражу оце остається, а то забирається.

А це ви не 46-47-ий?

В державу забиралося. Бо там же тоже, там, десь там були совхози, ще колгоспів не було, а ще совхози були. Це таке спільна обробка землі. А тоді походив уже час, так уже селяни могли, як з Поволжя, це ж де те Поволжя, по-моєму, стільки тисяч шість кілометрів, приблизно, чи лише чотири, так оце приходили сюди на Україну. І в Україні тут оставалися жить, дехто наймитував, дехто виходив заміж, дехто приставав у прийми, дехто, але виживали ці люди, уже українці їх, так сказать, рятували.

А звідси не вивозились туди продукти, з України, з Чернігівської області?

Шо б туди, хто його знає. Я цього не можу сказати.

А післявоєнний голод 46-47-ий був?

Післявоєнний?

Да.

Це окупація закінчилася в нас в 43-му році, у нашому районі, в Чернігівській області, але йшла війна. І тоже був голод. Трудно було так. Я вам розкажу, наприклад, таке. Тоже оце позика. Позика, селянка позичає. Осталася вдома з двоїми дітьми, чоловік загинув на фронті. Шаром покоти, вхожу в хату піч лускає, всі знаєте, коло печі полик, тоже знаєте, полик, там спали. А на полу отому немає ні одежинки, нічого, бо діти в школі, там вже якісь там одежі. А мати чоботи одні і в кухвайка на роботі, нема нічого. Це вони на нему і сплять, вони ними і вкриваються. І це приходиш з головою колгоспу, ми агітатори, вчителі. І така була тоже дурна тенденція, що поганий урожай «агітатори не працюють, середня школа не працюють, агітатори там погано працюють». Шо ми можем там зробить, приходиш, голодні, немає нічого в тих дітей. А казать, шо «Ви гроші оддасте на позику? Оце, шоб не було войни, оце ж ваш чоловік загинув, оце». Начинаєш плести таке, шо воно купи не держиться. Жінка соглашається «ну ладно хай». Це вона 50 крб за год заробить, так вони йдуть на позику, а тепер же ж, я розпався Союз, так тая позика 14 млрд пішла ж в Росію, а не на Україні вона осталась, її не дали ж людям. Розумієте, отака, отакий обман, отака обіда дана нашим людям. Було, я помню, шо я робила в школі №7, тоді 3 називалась, тепер немає, Шмиховська школа, так насобирали ми по одній кукурудзинні, центнер кукурудзи, шоб посіять колгоспу Енгельса, так нас ще й похвалили і в газету там, як казала одна жінка попечатали. В газету написали, шо школа №3 дала центнер зерна, це настільки, можете уявить настільки тоже. Тоже не картоплю. Порівняйте отаке, ми, наприклад, вчителі получали, ми вдвоїх з чоловіком, 300 крб получали, а пуд хліба стояв в той час – 1100 крб пуд хліба, а картопля стояла пуд – 700 крб. Уявляєте собі? Як ми могли вижить. Ну виживали. Ми тоже з чоловіком, ой як бідували, ой як бідували. На Зелену неділю так ми совершено в нас уже нема нічого, нема нічого. Тут сусідка жила, каже: «Марія Кириловна, в вас, мабуть, немає нічого». Кажу: «Нема вже нічого», ну я боліє легше переношу, а чоловік більш. Вона, корова в неї була, «Я вам дам ось літру молока і картоплю». Вони одкопали, так там трохи полила, трохи, десяток картоплі. Ну я їй вже трохи пізніше заплатила, а то така вже була рада, шо вже чоловіка свого врятувала. А це вже ж ждала, пока я, бо позичить грошей нема за що. Як я позичу, я получу, мені оддать гроші і знов не буде за що. І тому всяк уже перетерплювали. А правда, може смертей і не було, а може й були де нібудь. Ну так, у нас у Носівці голодували, вчителі, наприклад, бідували, але смертей наче не було. По суті я пережила три голода – перестройка оця тоже була, як голод. Шо в держави нашої, як розпалася держава, не було нічого, не було за що купить, скажімо, і не було, де купить, бо промисловість же не працювала.

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

1. Місце запису: смт Олександрівка Олександрівського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 29.08.2020 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент: Кротова Тетяна Іванівна, 30 жовтня 1928 р.н., народилася на хуторі Шевченко (нині — село Травневе), Компаніївський район Зіноєвського округа, теперішня Кіровоградщина.
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько.

 Під час Голодомору 1932-1933 років проживала на хуторі Шевченко (нині село Травневе) Компаніївський район Зіноєвського округа (нині Кіровоградська область). 

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Кротова Тетяна Іванівна. 

Тетяна Іванівна, а коли Ви народилися?

30 жовтня 1928 року. 

А де Ви народилися?

Народилася хутір Шевченко, Компаніївський район Зіноєвського округа, теперішня Кіровоградщина.

Ви там проживали і 1932-му, 1933-му роках? 

Там шість років я прожила. До 1935-го року.

Тетяна Іванівна, а скажіть, будь ласка, як звали Вашого батька? Повне ім’я.

Заєць Іван Захарович.

А маму?

Заєць Аграфина Карповна.

Тетяна Іванівна, а Ваш батько працював у колгоспі?

Працював.

А мама?

І мама Працювали. І дуже тяжко працювали, тому що сім’я була велика. В 1933-му було нас п’ятеро, а потім ще в 1934-му й сестра родилася шоста. Так шо годувать було кого.

А чи пам’ятаєте Ви батько добровільно пішов у колгосп, як тільки вони почали створюватись?

Це вже цього я, цього я не пам’ятаю. Там мені п’ять років було, то цього я не пам’ятаю.

А в колгосп він щось здав? Там коні, реманент, що-небудь.

Тоже, тоже не знаю. Ну та шось же було, бо це батько построївся, це ж радянська влада дала землю, вот, вони жили у Рівному, землі не мали, радянська влада дала землю, якраз оце в хутор Шевченко, і в 1924-му році батько там построїв хату. До колгоспів жили одноосібно, то, думаю, шо пара коней було. Так думаю, ну цього не…

Тетяна Іванівна, а Ви пам’ятаєте чи були у Вашому селі куркулі, розкуркулення. Щось таке пам’ятаєте? 

Ой. Та які вони куркулі були? Просто, просто були трудяги, робили, сім’ї великі були, робили все самі, своєю сім’єю. Ну там, хтось ше до того, шо держава дала, хтось ше прикупив якусь десятину землі. Ну розкуркулені були.

А що з ними робили? Як це відбувалось? 

Цього я не пам’ятаю.

Їх із села виганяли, Ви не пам’ятаєте? Висилали? Чи з хати виганяли?

Тоже цього не помню.

Зрозуміло. А якщо згадати отой період, в роки Голодомору 1932-33-й, батькам у колгоспі щось платили за роботу, за трудодні? 

За трудодні. Ну тоді ж платили натурою. Зерно давали, той. Зарплати ж грошової не було, а трудодні писали. І на трудодні натурою видавали.

Ну в 1932-33-му, в роки Голодомору, давали їм за роботу зерно, як Ви кажете?

Думаю, шо давали, а якже, ну за 1933-й тут немає і мови, а за 1932-й, то раз земля уже була колгоспна, то жить же повинні були люди за шось? Вже за 1933-й, то не знаю. Ну це як мала я була, ну це зараз в очах у мене Голодомор стоїть. У нашому селі от голоду не єдина людина не померла. Був головою колгоспу Романенко Никифор Нестерович, і негласно, як по закону, то він злочин чинив, але він добро зробив, шо ніхто не помер. Розкуркулювали, хліб звезли в одну хату. І він кожний вечір комірнику давав список, шо оце, ну залежно від сім’ї, членів скіки в сім’ї, значить оце скільки ти тому й тому, й тому видаси пшениці. І на другий день, другому, другому. Отак от етой. Ну це з села воно не вийшло. Якби дойшло до влади, то його б розстріляли, звичайно. Ну драчок тоді не було, за млин і балакать не можна, таку пшеницю молоть. Ступка тоже — будеш толкти, то чуть буде. Значить, варили пшеницю ціляком. Оцей зараз передо мною відерний казан, витягає мама з печі пшеницю ту, пшениця розварена така, розпукла. І вже за других не знаю, но в нас була корова, і уже отелилася, молоко було. То це ж не було, як тепер, каждому окрема тарілка, а глиняні великі миски, насипає мама ту пшениці у миску, наливає молока, і це в нас компанія. Ну то, етой, брат малий ше рік йому тіки було, ну а шість чоловік, пробачте за таке, ну таке воно було: до вітру ж піти треба, а пшениця у людському організмі і варена не переварюється, так ціляком як з’їв, так вона й виходе. Значить, якщо десь до вітру піти, значить хтось побаче, шо куча пшениці. То у кого сарай, у кого клуня, у нас клуня була. Я не знаю, ви знаєте шо таке клуня чи ні?

Знаєм.

Знаєте. Значить, клуня, велика клуня була. От, і це ходили ми у клуню. І, уже стіки — не помню: багато, мало, стіки курей було, цього я не пам’ятаю. А після нас кури підбирали, і ми жили, і кури — якесь яічко для сім’ї. Оце, і дякуючи цьому, у селі Шевченкове, ну він називався тоді хутір Шевченко, зараз — село Травневе, ні одна людина з голоду не померла. Так воно і вже пройшов Голодомор, і ніхто, із села ніхто не виказав, і так воно оце було. Оце я добре, добре пам’ятаю.

Дуже…

Нє, за це шо пшеницю, ну а вже потом од батьків я узнала, шо як це було, шо це, значить, Никифор Несторович — голова колгоспу — оце так керував. Так шо це Голодомор у великій … була, як, від того який був голова колгоспу. Від того залежали і… А ось у 1935-му році переїхали ми вже у Рівнянський район, тепер Новоукраїнський, а тоді був Рівнянський район. Тут була батькова вся рідня, а ми там одні були, і сільсовєт продава розкуркулені хати, і батько купив хату розкуркулену, ми переїхали сюди. То у колгоспі батько робив. Ну вже не такий, ну знаю, шо орали город у нас, тоді ж на зиму не орали, тракторів не було, а волами або кіньми весною город орали. І сусіди ше у цьому селі Гробуха, де ми переїхали, тут голод ше був, ше не смотря, шо вже почти, бо ми шостого січня 1935 року переїхали, несмотря, шо вже пройшов год після Голодомору, а ше був.. а ше ходили на, провулками мимо нашої хати сусіди на скотомогильник конину, етой, коні от сапу дохли, і вивозили їх на скотомогильник, люди розрубували і їли. І це город у нас орали, а сусіди лопух коріння збирали. Ой таке, таке добре, таке добре як картопля. Ну попробували і ми. Нє, не до картоплі, то ми не… з городу привезли, там коровка була, і так у нас етой. Голова колгоспу був такий, шо загнав більше половину села на той світ. Горба, чорні воли і наряд, там, два мужики сильніші каждий день об’їжджають село, в кажду хату. І приказав, шо не тіки вже мертвих, а вже живий, ну вже він не жилець на білому світі, і тіх кажуть, ето, ну це ж уже розказують люди, вже ж я підросла, і тіх вивозили на кладбище, ніякої ями, ніякого, у кучу скидали, аж у 1935-му році викопали яму, і граблями кості згорнули у ту могилу. Етой. Ну він і в активістах був Кривохижа Семен, і в активістах був, і потом уже, не пам’ятаю за шо і посадили його перед війною. Ну а після війни вернувся, ну вже старий, уже пен…, ну пенсії ж тоді не було ніякої, жив із жінкою і з дочкою. То коли умер, то вже яму викопали тракторісти. Колгосп труну зробили, і ето, не машиною на кладбіще везли,  а трактором, прицепом. І не захотіли хлопці вести його через село, а повезли десь кілометрів через п’ять, вопшем, за село, аж там лісосмуга, проходила дорога, і вони тою дорогою кілометрів п’ять навєрно круг зробили, на кладбіще заїхали, підняли прицеп, труну, труна полетіла. Як там вона: чи сторч, чи рівно чи як чи набік присипали. Оце так його поховали односельці за те шо він таке добро робив людям. Канєшно в кавичках добро. О. От вам два села, два голови колгоспу, один і другий. Ше це залежало від влади є залежало, ну більше всього залежало ось тут. І розказують отам, сусід тоже такий 1928-го году, як і я, розказував. Тоже п’ятеро дітей, баба, батько й мати. Ну баба і мати, вони занімалися, гарні майстрині були, ткали полотно, рядна ткали. Ну і це ж уже в Голодомор батько, там, чи рядно, чи ряднинку, чи скатерку, чи кусок полотна бере і іде по селах мінять. Ну, виміняв буряка сахарного, уже ж помили його, і не чистили, шоб лишнє ж не откидать, помили і, плит же тоді не було, тіки піч, у піч. Ось приходять активісти, ну без голови, активісти ж, провірять чи шо є, чи все ж вигребли до грама, а чують шо буряк пахне із печі. Каже: «Откривають засланку, витягають той казанок, ставлять на стіл, четверо чи п’ятеро їх зайшло, стали кружка, з’їли — каже — до кусочка, нам, дітям і по кусочку не оставили». Оце ті ледацюги, шо не хотіли робить, були злиднями, етой… 

….і так оце іздівалися над народом. 

А як звали Вашого оцього знайомого, який Вам це розповів?

Шо-шо?

Як звали Вашого знайомого, який Вам це розповів?

Громко Микола Филимонович.

А де він жив тоді?

А жив у Громусі, сусід, через річку.

Там само. 

Город до города. Оце це він розказував, шо оце таке було.

Тетяна Іванівна, от Ви кажете, голова колгоспу Вам допомагав, але все одно от до Вас активісти в хату приходили з обшуком?

У Травневому до нас не приходили.

Не приходили жодного разу?

Нє, не приходили з обшуком. А це уже в Громусі, де ми приїхали, отут ходили. 

Ходили навіть в 1935-му році?

Ходи, ходи, оце ж у тридцять, ну у нас вони не були, а оце ж сусід розказує шо, ну у нас етой, ну вони знали, шо, шо значить, ну як село ж, знали хто куди, знали шо ага Халимон ходив мінять на продукти, от вони туди й пішли. 

Тетяна Іванівна, а от Ви казали, що коли Ви готували їжу, ступою не користувались, бо буде чутно, що Ви там щось перебивали, то це ше ж у Вашому хутір Шевченков? Так?

Шевченко, Шевченко.

Ще там було?

Нє-нє оце там на, уже етой, 

У Громусі?

Нє, в Громусі, етой, у Громусі це ж ми вже в 1935-му році переїхали зимою, то вже ж получили там шо приготовили, шо приробили, то привезли із Шевченко. А уже получили на трудодні у 1935-му році уже в Громусі. 

А от на хуторі Шевченко. Якщо до Вас не приходили активісти, то значить інші люди все одно слідкували за Вами, за рештою сусідів? Хто це був, хто це робив? Ну якщо Ви боялись. От Ви кажете: «Ми боялися товкти, навіть у ступі». То хто ж це за Вами слідкував? З сільської ради? Голова сільради? Ну кого Ви боялися?

Ну кого боялися? Хтось почує, даже буде чужий проїжджать по селу, і почує. Свої, тут свої зрадників не було у хуторі Шевченко. Зрадників не було.

А звідки Ви тоді дізналися, що треба боятися когось? Звідки дізнались батьки?

О, ну як. Як це? Як це звідки дізналися? Із району ж начальство наїжджало, етой. І етой, і проїжджі були, і може там ето, із другого села хтось приходив, етой. Чи в гості, чи по ножі по які. От і цього боялись. А в селі таких зрадників-активістів, якби вони були, то вони б видали голову зразу, і його б за це розстріляли, по тодішніх законах. 

Тетяно Іванівно, а Ви чули таке слово «Торгсін»?

Як?

Торгсін. Не чули таке?

Нє. Села глухі, тоді радіо не було, газет не було.

А з села Громуха, от Ви казали ходили люди міняти там на їжу свої речі, а ходили вони міняти, наприклад, свої речі на якісь, наприклад, можливо, дорогоцінні речі?

Нє-нє-нє, по магазінах, по етой, у селян. 

У селян. В інші населені пункти не ходили.

Ні. В інші населені пункти, і за 10, і 15, і за 20 км ходили, ходили по селах, не було, нє-нє, шоб це там.

На гроші, такого не було десь, шоб вони цілеспрямовано йшли? Просто на продукти?

Просто йшли, і там питали, там хтось направив, хтось сказав, шо там можна шось помінять. Отак. 

Угу. Тетяно Іванівно, а Ви бачили голодних людей на вулицях з інших сіл, які приходили до Вас на хутір просити їсти?

Нє. Тоді не етой… Не ходили, бо знали, шо ніхто нічого не дасть.

Угу. Не бачили.

Не бачили. А тей, чоловік мій, та й він, тоді як була Одеська область, а зараз Нікол…Нікола… Миколаєвська область, тей, то, батько в 1932-му році помер, а мати з голоду вмерла у 1933-му році.

А як її звали?

Марфа Аврамовна Кротова. Тей, померла, то тий, то це ж, а їх троє дітей. Самі осталося. Самий старший — одинадцять год, моєму чоловіку дев’ять, і сестрі п’ять год. Ну і колгосп там, дітям видавали пайок. Ну, пайок там — якась затірка, вода, та там жменя-дві муки, муки, той, видавали. То це ж, каже, принесем, ну, ходив старший брат: принесе, а мати ж, нам же ж розділе, а собі ж не грама не оставляє, бо баче, що діти голодні. І мати умерла на лежанкє, а вони на печі усі троє. То днів скільки через мертву матір, він каже, ми переходили — думали, що вона, що вона спить, як діти. Шо вона спить. То він розказує — вже ж йому дев’ять год, уже він більше ж пам’ятає, як я. Тоже ж оце ж каже, що конину оце їли, ага, етей, а вони ж, желудок же ж, та і його не варили ж, бо не було ж чим і топить, та й спішили з’їсти, бо їсти хотілося. А той, желудки ж, уже ж організм слабий, желудки слабі, шо ту конину вони не перетравлювали. І каже: іде і оправився куском конини, другий іде і підбирає, і прополоснув у річки — і їсть. Оце він розказує, що в їх таке було. Ну в нас такого не було.

А як називалось село, де вони жили?

Градівка, Мостовський район. І це село, мій чоловік, так він, все життя він по-російськи говорив, тей, як сказать, українець російськомовний. Оце й після того, як Суворова… Суворов турок уже вигнав повністю, Катерина ІІ і Потьомкін заселяли ці дикі землі. Давали, давали землі, звичайно, офіцерам, не солдатам. Ну, умова така була: дали тобі там сіки — значить, за три годи ти повинен заселить: або своїх кріпаків привезти, або купить, заселить і обробить. Якшо три годи ти цю умову не виконав — у тебе землю забірають і передають другому. І оце їхнє село — кріпаки, переселені Потьомкіним із Орловської губернії. І так воно російське село в них було, російськомовне, до 1939-го року школа була російська повністю, тільки українська мова була, там години які. А уже в 1939-му році школа повністю перейшла на українську мову. То він, і це, там же у них ракушечняк, це ж дно моря. І кладбище було обгороджене — забор із ракушнячика складений. То це каже, гарба приїхали, під’їхала гарба до того забору, ну, вони говорили мур, до мур — перекинули через мур і поїхала за новою порцією гарба. Отаке було. Це на батьківщині чоловіка.

Тетяно Іванівно, а в селі Громуха, по розповідях ваших сусідів. Вони розповідали за 1932-33, можливо, випадки людоїдства?

Було одне людоїдство…

Це Громуха, а п’ять кілометрів — Ганівка там. Сільська рада, ця, почта отам, ну, як, центр. І був оце ж Голодомор у 1933-му році, дитячий садок — у Ганівки. І дітей уже чи водили, чи носили, чи возили — цього вже я не знаю, і хлопчик там, гарненький такий, повненький був. І не вгледіли няньки, а він пішов додому. І жінка — ганівська — його з’їла, того хлопчика. Оце один випадок, ось один. Оце Ромашки, там Шишкино, і Григорівка, і багато-багато сел — то оце на всі ці села оце один випадок був, що дитину з’їла жінка.

Угу. А у Вас на хуторі Шевченко була церква?

Не було на хуторі Шевченко церкви, і в нас і в Громусі церкви не було, ні до революції, ні при радянській владі, і до цих пор немає. Збирався фермер строїть, будувать, так знаю ж оце, оце теперешній стан, фермерства землі. Чи удержиться він, чи не удержиться.

Тетяно Іванівно, а як, на Вашу думку, після того почутого, що Вам чоловік розповідав, у Громусі розповідали, голод, Голодомор був штучний чи природні причини були Голодомору в 1932-33 роках?

Як… Я так думаю, що штучний. Урожай же ж був.

Був урожай?

Канєшно був урожай. Раз звозили хліб у хати, ось усі розказують у Громусі, звезли там у куркульську хату… 

Ніхто не… ніхто не той, ніхто ні кілограма зерна, ніхто не вивіз із села, шоб сказать там — вивезли зерно там у місто. Ніхто його не, отак ото — і курі, і корови на тіх кучах мочилися і оправлялися, поки воно те зерно перегнило.

Тобто в людей його забрали…

Забрали.

І воно зіпсувалося, а людям не дали.

А людям не дали. А уже який висновок тут — хто зна, який можна зробить.

А про голод тоді взагалі можна було говорити отак між собою чи Ви вже пізніше про це говорили з людьми?

А ніхто не згадував.

Тоді ніхто не згадував?

М-м. Так ото, пройшло, я ж кажу, шо ось у Громусі багато, сім’ї цілі повимирали. Ну, каже, ага, сестра каже, шо, ага, у брата, каже, троє дітей умерло. Отака каже, шо, той, ну у тітки у моєї тоже, у рідної тітки, у Громусі вона жила, тоді дівчинка померла. Ну, вони потом виїхали у Крим, у Ялту.

А як звали дівчинку?

Даже й не знаю.

А прізвище тітки?

Шинкевич.

Шинкевич.

А, тітку? Шинкевич Меланія Захарівна.

І це її донька померла з голоду в 1932-му?

Да. Це її донька з голоду померла. Це із нашої, із нашої рідні оце одна у тітки Меланки одна ця дівчинка померла.

А прізвище отієї сім’ї, що Ви кажете, в Громусі проживали, п’ятеро померли?

Цибуля.

Цибуля?

Цибуля Фома… Підожжи, як же по-батькові… Саша, Саша, це Полькин… А, Юхим, Юхим.

Цибуля Юхим?

Ні, Фома Юхимович.

Цибуля Фома Юхимович помер від…

Так, це його троє дітей померло.

Троє дітей та дружина.

Він, а потом і жінка померла. Він поїхав же ж у Запоріжжя, на роботу, думав же ж шо шось заробе, та поки вернувся, то вже ні жінки не було, не дітей.

А можна було вільно з села виїжджати?

Це вже я цього не знаю.

Не розповідали?

Та навєрно ж, навєрно ж вільно. Осьо тітка виїхала…

У 1932-33?

А в якому році, це вже я не знаю. Вони не розкуркулені були, а називалася продразвьорстка. Накладали, ага, скільки ти повинен здать пшениці, зерна. Ну а вже ж усе позабирали, що ж ти здаси. Ага. Ось іще добавляють, ше здать. То багато повиїжджало.

А дружину цього Юхима не пам’ятаєте як звали?

Нє.

А ще може пам’ятаєте прізвища, хто помер у Громусі?

Хто помер… Це… Марійки Чабанки батьки померли. Це вже ми як переїхали, то вона, то вона одна осталася, батьки її померли, от. Так, кого… Так… В общем… Уже ж воно давно було.

Нічого, може, згадається ще щось. Тетяно Іванівно, а коли Ви взагалі почули про те, що в Громусі відбувалось в 1932-33, коли вже Вам це все розповіли ваші сусіди? Одразу в 1935 році, чи пізніше?

Ні, пізніше.

А пізніше коли приблизно, може згадаєте, в яких роках? Приблизно?

Та вони згадували, поки й померли. Поки й померли.

Ну зразу не можна ж було про це говорити, Ви ж кажете, зразу про це не говорили. В тридцять…

Ну не то шо… 

не то шо була якась заборона, а просто люди раді, шо вижили, то й не згадували. Із-за того. Не з-за того, що заборона, забороняли. Такого слова Голодомор… Голод, голод і все. Слова Голодомор не було, а голод. Голод.

А вам не розповідали…

Це сусіди наші, хлопці. О, батьки ними опікалися — Іван і парубки. І Сашко, батьки, то батьки померли, то, не знаю, як їх звуть. Ми переїхали, то їх не було.

А прізвище може?

Кінша.

Кінша?

Кінша. Кінша. То їх оце два парубки були, то поки поженилися, то їх опікали. І в бані парили, і мама їм в хаті мазала. Хлопцям. Потом через дорогу тоже сусіди, Ленецький Ларіон, а бабу не знаю, як звуть — тоже 1925-го году хлопець сирота остався, но коло сестри, коло старшої він жив, тако, через вулицю од нас, через дорогу. Оце шо сусідів.

Тетяно Іванівно, а вот як Ви кажете, що батьки так масово помирали, а діти залишались сиротами. Не було там часом дитячого будинку, отут, в Громусі саме?

Він не називався дитячий будинок, а називався патронат. Було. І цих дітей, шо сільських, і даже із других сіл чи областей привозили, то були у нашому колгоспі. Шестеро чи восьмеро дітей, привезли їх до нас.

При патронаті?

При патронаті.

Тобто це як…

Ну це, патронат як — бабка, сама жила. І от вона цих дітей ухажувала. Получала на їх пайок, варила…

З колгоспу?

Варила їм їсти, пайок у коморі кожний день видавали.

А комора була при сільраді чи з колгоспу?

Нє-нє, в колгоспі. У колгоспі. Сільрада була за 5 кілометрів, а у нас тут наш колгосп був, у Громусі, то в колгоспі. То вони уже до совершеннолєтія ці діти були тут уже. Хлопці в армію пішли, а дівчата заміж повиходили, так і пооставалися. Ну, не обов’язково тут, в Громусі, а в сусідньому селі, у райцентрі, у Рівному там одна, туди вийшла заміж. То так вони ці вже діти із села нікуди на батьківщину вони не верталися. Там видно ж нікого не осталося з рідні, що ніхто їх не шукав, ніхто.

А Ви не пам’ятаєте, цей патронат, він був створений у роки Голодомору чи пізніше?

У роки Голодомору. Осьо ж і чоловік мій, поки мати була жива, то пайок получали вони на дітей, а на матір пайка не було. А уже як померли, померла мати, тоді вже їх забрали у патронат. То у патронаті були вони, а потом розказує: повезли їх в Одесу в дитячий будинок. Ну а там і директор, і вихователі — в общем, безправні були проти босоти тої, що була у дєтдомі. Каже ага, виставили їх там, цілу гарбу повезли в Одесу. Виставили в ряд — старші ці ж, дєтдомівці, хуліганьйо, в общем, команда. Виставили в ряд, і підходе: у пах ногою, а голову до стіни б’є. Ага, заплакав — всьо, не приймаємо. То і з цеї команди його ті ударили, а він здачі дав. О, кажуть — це наш. Прийняли. Ну, брат і сестра вертаються ж додому, то й він вернувся. То сестру потім забрала старша сестра в Одесу…а вони жили у своїй хаті. А пайок, пайок получали. Це брат старший, той кончив, не знаю, 5 класів… Пішов на роботу в колгосп, а мій чоловік із 7 класу пішов в ремісниче училище в Одесу, а потім училище евакуїрували на Урал, а в Дніпропетровську ешалон розбили німці, ну так і діти, у кого батьки були, поверталися. А їх два сироти, добралися і до Уралу, і до Казахстану, і потом верталися додому. Та так остановився у Саратовській області. І так говорять, що він і помер, то не признавав цього. У 15 років пішов добровольцем, у 16 років пішов. Він рослий, чоловік у мене рослий був — 196 см ріст його був. То йому можна було на вид дать на 3-4 роки більше. Ну каже, дві в радгоспі, в Саратовський області Балашовському районі працював він у радгоспі. Каже дві заяви: одну заяву написав на фронт. А це йому вже 18-й рік ішов, 17 років було. Другу заяву написав — визиває воєнком. Так на стіл ложе пістолєт, каже: «Ти шо, не хочеш на оборону працювать? Ще одну заяву напишеш і посадимо. Як дезєртіра». Першого серпня виповнилося 18 років, 8 серпня прийшла повєстка, і пішов в армію, пішов на войну. Оце таке було.

Зрозуміло. Тетяно Іванівно, а скажіть, будь ласка, якщо повернутся іще трошечки, село Громуха: а Ви не пам’ятаєте, у пусті хаті, коли люди ото масово помирали, не заселяли сім’ї там з Росії, чи звідкись?

Нє. А нє, нє, приїхали там, із Муромського района 4 чи 5 сімей. Навезли — картоплі гора, і гороху, і та подивилися, шо тут треба робить — чорнозьом, та й потікали всі. Одна тільки тут заміж вийшла за нашого односельця і осталася.

То це росіяни, да?

Росіяни.

З Владімірської області, да?

Ну, Муром це Владімірська? 

А коли це вони приїхали? Не пам’ятаєте?

Ух, та десь у 1935-му. Або в 1936 році.

У 1935 та 1936, так.

Отако.

І у них усе було — і картопля, да?

Все-все. І тоді картоплі кацапської, груши розвели. Кажуть: це кацапка, це кацапка. То усі вернулися, я ж кажу, одна вийшла заміж. Прожила тут до смерті, то вивчила два слова: пєвєнь і кошель. Ящик для інструмента, послєдній час то чоловіки на фермі там, ну як плотником. І то ж інструменти носить, ящик. Вона казала: кошель, кошель.

Зрозуміло. Тетяно Іванівно, а Ви не пам’ятаєте — після війни голод 1946-47 рік був голод? Голодували?

Голод був.

А розкажіть.

Ну смертей — не однеї смерті не було. Ну тут голод, конєшно, тут недород був, тут уже не штучний. Тут був недород — раз. А по-друге, ше ж не всі ж поля оброблялися. 

Усі ж трактора ж евакуїровали. Скот евакуїровали. Коней — коні ж тоже пішли. А уже у 1945 році, 1944-го — 17 березня Громуху звільнили — то нічого ж не було. Не вола, ні одного вола, ні одної корови, нічого. І то уже держава потрошку. То коней, то пригнали десь із-за Волги чи з-під Волги трохи корів, теличок пригнали. Стало цей. То я це вже у цей час училася в училищі в Кіровограді.

Окремо. Так, ми значить осьо… Там, де були коло жилєзної дороги, то там німці творили зло велике, а так як у нас село глухе, це Новоукраїнка — це 30 кілометрів до жилізної дороги, а доріг же ніякої не було, крім грунтової. Ну Новоукраїнка, Кіровоград була шосейна дорога, не асфальтована. Ну її ше розбили на початку війни, на початку війни розбили, то німці тоже скот, то це брали скот, а зерна вони не брали, не вивозили, бо не було змоги. І до німців ми ходили мінять масло, курей, само, сметану на мило і на сіль, ходили ми до німців мінять. А в Рівному стояла СС «Галичина» дивізія, і такі обормоти, як у казкі Пушкіна — «тридцять три богатиря, все равны как на подбор». До двох метрів висота, отакі у плечах, у тих чорних френчах, свастика черепата та кості, то ті грабили, по чом зря грабили, уже усе: і птицю стріляли, так же не злове, стріляли — забирали, і поросят стріляли, і свиня де там яка чи кабанчик, то усе забирали  і барахло яке, я не знаю. У вас у музеї должні буть висячі лампи.

Лампадки?

Ні, лампи.

Лампа?

Да. Такий пузирьок, скляний, там виїмка, а потом абажурчик робився, на цей пузирьок уставляється в абажур, зверху тут по боках дві проволочки, тут кружечок металевий, залізо просте тонке, посередині ж дирочка, щоб на лампу одівається скло і у дирочку дим, щоб виходив і знову проволочка сюди і тоді до стелі там гвоздь чи там кручок який, вішали лампу. А були такі лампи, шо стояли на столі, металеві на столі стояли, а то скляна лампа. І це ж заховати, ми заховали скло за зеркало, то вони все рівно найшли. Женщину молоду знесильничили, заразили сіфілісом та вона померла. Оце ці друзья В’ятровича.

Бабушка це їх трошечки цікавить. Ви 1947-й год.

Ну я ж його вже не застала, бо в училищі, в 1948-му році я училище кінчила та на Бессарабію послали по рознарядке. А в 1947-му там був голод настоящий, ото голод був. Ну він би й не був голод. Ну вони ж привикли там в районі, в основному болгари, Тарутинський район, де я 9 років прожила. Молдован і гагаузів мало, а в основному болгари. І оце ж колгосп, організували колгоспи, значить позабірали овець. Залишили невелику кількість, ну вже не так, щоб ни одного, але залишили. Ну а вони ж весь вік жили одноосібно,все ж копійку до копійки, копійку до копійки складали і над тим трусилися хазяйством. Шо дорослі, багато повмирало дорослих, а у їх  з овечок одежа з ніг до голови. На ногах лапті, шкура не виченина овеча, лапті зроблені. Замість халяв чобіт або валянок шерстяні, ну спеціально такі смужки завширшки, полотно таке вузеньке, і це як обмотка, обматують. Штани або ж з овечок шкури вовною всередину, або ткані шерсті овечої. І так же кожухи, і безрукавки це обізатільно у них — все це овече. І це умирає, гроші оце під обмотками цими. Не трате, а сам умірає. Багато там померло, шо в Тарутинському районі було два дитячі будинки і це нас направили в самий райцентр Тарутіно. Я була у дитячий будинок вихователями.

А, Ви були вихователем у дитячому будинку?

Да, но недовго, чотири з половиною місяці була я вихователем у дитячому будинку. Ну там шо, ше ж такої хімії не було, а як оце ж воші. Каждий день у баню водили дітей. І відповідаєш від носка до платка усе, но це ж як діти: там загубило, там хтозна де діло. Ну а тоді заміж вийшла та вже із нового навчального року, 1945-50-го, пішла в середню школу, початкові класи були, бо я закінчила училище, не інститут. І так сорок років відпрацювала, стаж у мене сорок років.

Ого, нічого собі.

Працювала як розумна, а пенсія, як у дурної. То забірали у дитячий будинок шіснадцяти-сімнадцятилетні, шо були як вихователі пошти на декілька років молодші. І це до 1950-го року дитячі будинки були. У 1950-му році їх розформували, дитячі будинки.

А про податки не пам’ятаєте у 1946-47-му? Якісь податки Ви платили до переїзду туда, в Бессарабію?

Ну як податки…

На молоко, на м’ясо…

А, так це, це ше у мене перший..…син родився в 1950-м. Царство Небесне, помер. Ну в 1950-му родився, то в райцентрі жили, но чоловік купив корову. Дитина ж мала, то ми три роки корову держали. То ше й ми здавали молоко, а як служащі, то по-моєму 150 літрів ми здавали, а в селі ось батьки жили в Горбусі, то молоко, яйця, м’ясо. М’ясо — це 40 кілограм на каждий двір.

Це в 1946-47-м було таке?

Та хіба в 1946-м?

Ну я маю на увазі, шо почалось під час війни і потім тривало.

Ні, це пізніше, пізніше началось.

Пізніше?

У 1946-47-му ше не було такого.

Ше не було такого?

Це вже пізніше. Може в 1947-му і началося. Та нє, навєрно, наче не було. Це вже началося, як я з дому поїхала, то оце началося. То це було.

Дякуємо Вам Тетяно Іванівно. Дуже-дуже…

 

1. Дата запису: 24 липня 2020 року;
2. Місце запису: село Люджа Тростянецького району Сумської області;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, методист Інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Сотніков Михайло Іванович, 20 вересня 1929 р.н., народився в селі Люджа Тростянецького району Сумської області;
5. Розшифровка запису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Люджа Тростянецького району Сумської області

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати? Ваше ім’я і прізвище?

Михаїл Іванович Сотніков.

Якого року Ви народження?

1929-га 20-го сєнтября.

А де Ви народилися?

Село Люджа Тростянецький район Сумская область. В селі Костянтинів.

І так тут все життя і прожили?

Все життя прожив здєсь і проробив 

Розкажіть, будь ласка, про свою родину, про батьків

Батьки мої тоже крістьяни, жилі в етім же сілє. Здєсь померли, оооо. Атєц імел… їх було три брата. Я начну уже с етага. І началась колєктівізація. І оні своїми коньми, лошадьмі, уєхалі в Палтавскую область. Економії називалісь в то время. Ааа, как ані у нас уже у наше время називаліся еті – савхози. А такда економії билі. Там рабо талі своїмі лашидямі. Патікалі ат калєктівізациї. Била калєктівізация в нашем селє у 33-ім четвьортих гадах. Ну сваділі всех коней, хто пашол сразу паддался етой агітації, значить єго нетрогалі, і нє хаділі по дварах, і нє бралі што у єго асталась там прадукти для прожиття, для жизні із піщі… зерна там… Билі ударнікі називаліся у нас в сілє с наших месних людей. Три-чотири чєловєки і хаділі ані по дворах, вот ето нєгодних билі власті, люді каториє нєхатєлі подченятся і уєхалі с сєла с места свого житєльства. Сначить їх преслєдувалі. Пріхаділі еті люді ударнікі і што била, печкі у нас билі такіє крістьянскиє печкі і там варілі суп, што у каво била іс прадуктав. І тє гаршочкі билі, кастрюль нєбила, гаршочкі билі гліняниє самаробниє, знаєш как ганчар… ганчарниє такіє вираби гаршочкі. І той гаршочек витягує с печкі, разбілі, узлячок зєрна… ох ти гади (відволікся на індиків) зєрна паявілся, нашлі в домє ілі квартірє забралі его і ушлі. Через два-три дня абратна пріходят. Абратна то самоє, і до тех пор пака нєчего жить человєку і паміралі…

Як звали батька і братів та якого року народження вони були?

Ну адін бил с восьмага, а адін бил с дєсятага, а мой атєц бил с тисяча дев’ятсот второго года.

Як звали Вашого батька?

Іван.

Прізвище і по батькові?

Сотнікав Іван Фьодаравіч 

А братів?

Сотнікав Захар Фьодаравіч і Сотнікав Тіхан Фьодаравіч.

А як Ви кажете звали цих ударників, які приходили додому?

Віленський Кузьма, забил отчєства і Лучанінав, і Холадов.

А їх я було звати?

Га?

Лучані нова і Холодова як було звати?

Забил уже їх. Ударніками билі. Помню што еті, а прізвища не помню, а етага помню. 

А дідуся і бабусю Вашу розкуркулювали?

Слухаю про бабусю, отож как виїхалі мой атєц на скольню потєкалі… а це хата (показує на хату) била отута жил, баб ушка осталася, моя баб ушка в етай хаті. Пришлі ж еті ударнікі і гаварят «Бабушка вихаді с хати», а бил наябрь-дікабрь мєсяц (кашляє) «куда я пайду протів зіми?» «пайдьош» ані взялі палку павибівалі окна і пашлі…

На втарой дєнь приїжаєт коньми, хату сломалі – увезлі. У маго дєда бил ветряк – мельніца ветряная, нєвіділі на фота нікагда? Скрила такіє, отам стоял за трасою (показує в бік дороги) я шей помню його. Вітряк етот мельніцу прієхалі сломалі. Патом вже наші же атєц і брати пробилі там мєсяц два-три-чотири зіма падходіт… прієхалі. Паздавалі коні і ето всьо здалі, ну єслі б ето сразу так не такая б репресія била для нашей сємї. А то ж ані нєподчєнілісь власті в то врємя і їх і разкулачілі. 

Думали шо втечуть.

І сразу ж ета адін пішол брат на желєзну дорогу насип дєлалі, тогда ж все коньми вазами вазілі і тога пралажилі желєзну дорогу, той там работал. А еті два рабо талі в колгоспі. Мой атєц бил конюхам на бригаді, а той разнарабочим бил брат. 

Що сталося з бабушкою коли хату вашу розвалили?

Она прийшла до нас ми жилі отам на краю (показує рукою вбік десь) била хата іщо в нас, я жил і мой атєц жил там. Нашу хату нєтронулі. 

Як звали маму і чим займалася вона?

Мама работала в колгоспі займалася. Іщо ей суділі за нєвирабатку мінімум трададнєй, ілі вихадав. А дальше што іщо?

Це в 32-33-му?

32-ий і 33-ій я смутно помню, но оце я вам розказав про ударніков, а шо іщо? Могу толька добавіть сорак шостий і сьомий. 

Скажіть, будь ласка, а в 32-му і 33-му в селі багато людей померло?

(сміється) таке було. Єслі нє памьор іщо живой єзділа підвода слошадью, і той умьор, а другой дишет іщьо «кидай і того повезьом на кладбіще, он всеодно завтра умрьот шоб неєхать за ним». Так живого і кидали, шо ше дихав і везли прямо на кладбище в общю могилу кідали туда і заривалі. Ну по 10-15 чєловєк такі могили билі. 

А як рятувалася Ваша сім`я, шо ви їли?

(сміється) і лістья єлі асобєно липовоє сушилі тьорлі і єлі.

Крахмалку какуюсь где картошка осталась наполю і отута на городі подіймали крахмал той і аладікі пеклі, лістья добав лялі, оце так жилі.

Батько додому з колгоспу щось приносив, щось давали тоді?

Приносив як дадуть. А так не приносив нічого. 

А шо саме давали там?

Шо саме давалі? Ну пісалі трудадні, палачки вот такі (показує на пальцях) поставили палочку і це один трудодень і потім управлєніє в колгоспі рішало сколько дать на ету палочку. Далі сто грам на палочку, значіть підщитали стільки в тебе за год, нє за год, а за пол года і далі по сто грам ілі двесті. Паложил у сумочку приніс додому і куриці дать іли сібє. Жорнова била отакая (показує) насипал туда ручкой крутнул натьор дерті і ото всьо лєпілі оладки пеклі, і суп варилі, і хлеб пеклі єслі уже єсть возможнасть.

Люди в селі допомагали один одному?

Виживал, хто мог сам. Ніхто непомагав. А бувало і таке шо ворували друг у друга.

Можливо пам’ятаєте історію, хто в кого крав?

(сміється) єслі ви обявітє, а тє взнають скажуть шо ти говорив на мою сім`ю. так?

Але Ви ж знаєте

Нінащо ето говоріть.  

Добре. В поле ходили колоски збирати?

Обізатільно. Я вам уже упомінал отам

А повторіть, будь ласка, ще раз

Повторю. Билі ахраніки у нас єзділі на лашидях, без сідла без нічого. Охраняв там колоски щоб не збирали, ніваравалі нігде там, де снапи лежали. І єслі так… догнал каньом і лупіл шоб набило у полі нікакіх дітей, шоб не збірали колоски. Дальше. Второє. Било такоє шо єслі в’язочку соломи воровал у полі здєсь п’ять лєт давалі за ету в’язку соломи. І за неї давали п’ять лєт. Це вже при советській власті послє войни. А раньше я не помню суділі іли не суділі людей. Ну суділі, суділі за слово я вам говоріл.

Да, скажіть, будь ласка, ще раз цю історію про слово про Сталіна, шо не можна було говорити?

Даже власть нельзя було ругнуть. Щас от Зеленському в глаза кажуть ілі Порошенко, а тагда не дайм Бог отаким колективом собратися (показує на всіх нас) і поговоріть об Сталінє. Нільзя било. Іначе получиш п’ять іли сем лєт і туда на Сібір отвєзут ілі пойдьош прям пешком.

А в Сибірі, що там з ними робили коли вивозили?

А хіба ви не знаєте фільмів не смотрєлі?

Ні, не знаю, не знаю (обоє посміхаємося)

Знаєте ви только випитуєте у мене. Ну ладно. Шо наробили, строїли, шахти строїли, і строїли разні заводи в Сибірі, і золото добували в аркутє. Ви думаєте посадять і будуть кормить? Как на лаврах сиди і кушай і всього, нєєєє. Пахльобку нада заработать. 

А скажіть, будь ласка, ці люди, які вилучали зерно, де потім це зерно дівалося?

На підводи і везли в район, були загодзерни. Здали туда, а куди там дівали нам неізвесно. А людей спеціальна дєлалі голад сознатільна шоб більше умерло етіх людей, катових в то время било. 

А чи приїздили, окрім того, що були свої місцеві, які забирали, з району хтось приїздив?

Я вам говорив були уполномочені з району в каждому колгоспі. І еті сматрєлі сколько предсєдатєлей колхоза рішило дать на каждий трудодень зерна. По 100, 200, 500 грам, єслі согласний був район значить дадуть ету суму што назначілі, а єслі нет, то всьо полнамочений сказав «Вам ше нада 50 тон вивезти у вас іщо много зерна». Ц вже паслєдні времена були, машини появілісь. Прієхалі машини забралі. Це 46-47-ой год.

 А в 32-33-му коли давали, район давав план, який повинен був виконати село, колгосп його виконували цей план хлібозаготівель?

Со всєх сіл старалісь виконать план. А тога добавляли с нарастающим план етот.

А можливо пам’ятаєте імена, чи родину людей, які тоді померли і де у селі їх ховали?

Мой дєд памьор на моїх очах у сараї із голоду.

Ukrainer: Це 32-33 рік?

Дєд, мого отца отєц. Я це харашо помню свого дєда. 

А скажіть, будь ласка, як його звали, прізвище імя по батькові і рік народження?

Дєда я не знаю. Сотнікав Фьодар а отчество не помню. 

Ви казали Вас у сім ї було троє, назвіть, будь ласка, як звали хлопців?

Ага братов?

І якого року народження вони були?

Со старшого начинать? (показує на сбе і посміхається)

Ну звісно.

Я з 1929-го года раждєнія 20 сентября. Брат бил за мною с тридцять восьмого года раждєнія. Менший брат бил сорок второго года раждєнія. От ето мої брати.

Скажіть, буд ласка, а в сім`ї у Вас ніхто не пух з голоду?

Как?

Чи не пухли в родині там бабушка, чи дєдушка перед смертю, чи тато не пухли?

Ну це помню только дєдушка опух і умер це в 33-му году. А в сорак седьмим я бил кармілєц старший і я єзділ шесть раз у западную. Поєду в Харькав, наберу там… мати десь назбирає рублікав, за молочко, яйцо там на базарі наторгує. І я поїду наберу напільничків, платочков там і сажусь… ходив поїзд «п’ятсот вісьолих» називали його. Із Харкова до Львова. Товарні вагони і там набивалось людей как сельодка в банке. Разних возрастов і разних етіх… женщін і мущін. Такоє било. Но мне било п’ятнадцять шеснадцятий год в то время, ну парнішка… я так вілізу через люк по головам на станції спустився водички набрав, поєстєственому сходіл, а женщини в баночки передавали у люк шб вилили.

А скажіть, будь ласка, чи були в селі люди, які не голодували або мало голодували?

Ну хто бил во властє в то время, канєшно той не голодував. У нєйого й коморка там можна було взять, і то брат, то сват, то іщьо шото, ано ж друг друга поддєржовало. Отакі люди не голодували, а більшість голодувало. Я ж вам вже казав шо вазілі каждий день подвода ходіла з лошаддю. Лошадь вазіла возам накідаєт отвезлі в ямку вкідалі туда…

А можливо ходили по селу люди, діти, які просили їсти?

В кого? У кого просили? (сміється)

Ну може у тих, які були заможніші і мали щось їсти. 

Та да, дасть він тобі пинька, шо він дасть. Ані ж все були настроєні протів тех. Людей, хто не покорився їм. Ніхто не давав помощі нікакой.

А знаєте, що таке чорна дошка?

А шо це чорна дошка?

Села заносили на чорну дошку.

Я не знаю. 

Не було у Вас такого?

Нє.

А як Ви гадаєте, Голодомор був природнім чи штучним явищем?

Хммм, он бил здєлан спеціально властю, шоб люді памьорлі і не сопратєвлялісь їхньому времені колективізації. Не сопротівлялися і йшли добровільно в колективне господарство.

Добровільно принудітєльно. 

Да. Принудітєльно. Што іщо?

Здається усе що ми з Вами говорили я запитала усе. Можливо я ще щось не запитала? А Ви хотіли б сказати.

К. Ю. В мене є запитання.

Ну я вам скажу одно, хоч можна і не на камеру.

Ukrainer: Давайте не на камеру.

Ага?

Ukrainer: Мггг.

При советській власті я робив трактористом на Т150 робив. Ви такой трактор всі знаєте, він часто встрічається по селам в нас є і в другим селах. І думаю, пашу і думаю, сколько б я це одихав, якби в мене такой трактор і землі била гектора п’ятдесят хотя би в той час. Я б сьодня два дня попахав, задєлав і відпочивав. Сколько мне надо. Но прийшло только вот з Незалежністю України, но мені вже позно, время мало…

Скажіть, будь ласка, а у Вашого батька була земля? І стільки її було?

Ммммм, ну мабуть точно не скажу, два надєла. Ето гдето 1.40-1.50 гектара.

І землю не забрали, чи забрали?

Куда ні забралі? Кудааа? Це ж он далі нам землю при усадьбі, чи по двару по сорак адной сотой і всьоооо, ато всьо забралі і в колгосп. Всьо забралі, іземлі, всьо, всьо, всього.

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

1. Дата запису: 24 липня 2020 року;
2. Місце запису: село Кам’янка Тростянецького району Сумської області;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна, завідувач інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Соловйова Наталія Романівна, 17 березня 1927 р.н, народилася в селі Кам’янка Тростянецького району Сумської області;
5. Розшифровка запису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Кам’янка Тростянецького району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка, як вас звати, яке ваше прізвище

Звуть Наташка. Наталія. Хвамілію казать? Соловйова Наталія Романівна

А коли Ви народилися?

27-го году, 17 марта. 

А де ви народилися?

Де. У Кам’янці. Де ж? (сміється)

Тут у Кам’янці і народилися?

Да.

А Кам’янка тоді теж була Тростянецького району?

Да.

Тростянецького району. А якої області?

Тоже цієї ж.

Цієї області… 

Да. 

Ну мабуть тоді ше не було цієї області. Бо Сумська область у 39-му утворена. Харківської області?

Сумськооої.

А ви пам’ятаєте своїх батьків?

Пам’ятаю.

Як звали вашого батька?

Роман.

По-батькові і прізвище.

Федорович.

А прізвище?

Роман Федорович.

А фамілія його яка?

Дробіцька.

А коли він народився?

Народився? 20-го… году… Народився він.

20-го году? Так а ви ж 27-го року.

То я 27-го…

Чоловік може? Ви про чоловіка розказуєте?

Нє, не чоловік. Батько рідний. Роман Хведорович. З второго году.

З другого? 1902-го року? 

Еге. Еге.

А чим він займався? Яке було господарство в нього?

Господарство? Та коровка була. Хе. Та й поросятко було коли.

А була у вас тут колективізація? 

…

Колективізація. Колгоспи були?

… Ми в колгоспи не були.

Не були батьки в колгоспі?

Ні.

Не вступили? Батько не пішов в колгосп?

Батько робив на жалізній дорозі. Тут міст є в нас. Він на мосту робив сторожом. І там ми жили. І відтіль в школу ходили пішком. І там ото ми й були. І в школу ходили.

А мама в колгосп пішла працювати?

Мама боліла наша дуже. Вона в больніці все время була. Лежала. Не були в колхозі ми. Не було…

А ви чули, тут людей розкуркулювали?

Чули. Розкуркулювали.

А шо ви можете розказати про це? Може шось можете розказати?

Та шо розказати? Приходили і до нас. Трусили, де шо не отам.. А ми у чавунчики невеличкі, ну пригірсть пшениці насипемо, а наверх тряпочку положем і соллю засипем. І так от останеця. Не витрусять. А шо витрусять – заберуть. Заберуть! Нічо не оставлять.

А де ще ховали зерно? Де можна було заховать зерно?

Та де ж ви заховаєте? Вони скрізь знайдуть! Скрііізь знайдуть! Шукали так най Бог сохранить. Дітвора була мала тоже.. ще було два брати в мене. Нас троє було. А мати дуже боліла в больниці. Та й батько тоже. Він болів і робив на мосту сторожем там. 

А ви кажете було у вас два брати. Як їх звали і з якого року народження вони були?

Звать було Сашко. Я з 27-го году, а він був з 26-го. Сашко його звать було. Він пішов на войну, тоді його там і вбили.

А ще один брат?

Павло був. Той з 30-го був году.

А голодомор усі пережили…

Пережили. І пухлі були. І ото.. Да заховаємо хоч трошечки то, солькою ж присипали в чавунчиках. То останеться. А то скрізь вибірали. Скрізь. Скрізь. Ми заховаємо, оце викопаємо ямку. Туди покладем. А наверх сміттячка туди. То воно й останеця. Не найдуть. А то скрізь шукали. Ото вам і… А пережили все. І осталися живі. Були й пухлі. І… Шо там казать.. Не дай Бог нікому такого цього Голодомору. (сміється)

А хто був пухлий? Ви були пухлі? Чи брати?

Були пачті всі ми пухлі. Не тільки барти… а пережили…

І батьки були пухлі теж?

Мати то була канєшно пухла.. А батько ніі…

А йому на залізній дорозі якусь пайку давали? Пайок якийсь давали?

Пайок? Ні, не давали.

А заробітну плату якусь платили?

А як же! Платили. Платили. 

І за неї він міг шось купити? Якісь продукти. 

Та купував жеш… Піде купе пшениці там на базарі. Може з пригірсть. Та тоді на дежу підемо.. Тут були крупорузка у чоловіка по-сусідськи недалеко. Підемо, надеремо тут, зварем каші. Ходили і так же ш потрусять, заберуть усе. Ходили по рогіз у луг. Бабушка наборе нам локшини із того… із оцього розозу. Ото так і жили?

А що ще їли?

Їли? (сміється) Не дай Бог, шо їли. (махає рукою, сміється)

А розкажіть.

Кар.. Лушпиннячка накоржонників напечем. Бабушка нам..  накоржонників поїмо. Так є ж вони сутками самі вибірали все ж. Вибірали! Як найдуть де лушпиннячко заберуть. І все позабірають. Горе було велике канєшно. Ну, слава Богу осталися. Оце бачите січас ще жива. А була пухла.

А хто це ви кажете “знайдуть, заберуть”? Хто це такі були? Хто забірав?

Хе… (посміхається) Як їх так… Оце ж ці ходили.. Шо брали. Як їх називали.. Господи милостивий

Активісти?

Ректи.. Чи активісти.. чи альтісти.. чи хто з них і були…

Ударники?

Ага. Ударники. 

Ударники?

Сміється 

А це були місцеві? Чи приїжджі люди?

Отоді ми хіба ж ми їх знали. Чи вони є ті.. Той а.. Такі шось знали ходили. І ті ходили. І такі, шо й не знали – тоже ходили. Я ж кажу знайдуть лушпиннячко з картох отам, коржаників напечем.Так вони заберуть, падли!

А до вас додому приходили?

А як же! А як! Приходили. Приходили, брали… Ну, шо найдуть, те й заберуть. Я ж кажу…

А вони приходили один раз із обшуками? Чи декілька разів приходили?

Як?

Приходили один раз? 

Та куди там один раз?! Ви шо? Один раз! Багато разів прийдуть! То ті прийдуть, то другі… ходили. Ходили.

Вони забирали тільки продукти? Чи може ще щось забирали?

Як же вам сказать. Канєшно продукти. А шо вони возьмуть тоді? Воно вже було у нас лахмоття яке. Так ми його попромінювали. Отут Бокеровка село є. Так ми возьмемо. Був батьків кожух. Так ми взяли за два пироги й оддали. Два пироги нам дали. І батьків кожух оддали. Теей. Такого … Їм нічого вже було й взять.

А що ще обмінювали крім кожуха?

Га?

Що ще обмінювали крім кожуха?

Кожуха.

Крім кожуха.

І подушки. І далуть ці лахмоттячка. Де там матерії кусочок. От от таке.

А не було, наприклад, шо золото може якесь було, сережки чи натільний хрестик, шоб обмінять на хліб?

Та такого не було. Такого не було.

А кудись обмінювати ходили? Там тільки в це село? Чи можливо кудись там в Росію? Чи може ще кудись ходили? В більші міста обміняти.

Міняти? Так це вже в 47-му годі міняти їздили.

А в 33-му не ходили мінять?

А в 33-му, я ж кажу… нІчого вже й було.

Ото той одяг поміняли і більше нічого не було?

Такого не було. Я ж кажу, де кусочок матерій, де попромінювали вже. Усе. 

А колоски на полях дозволяли збирати?

Ходили. Так ганяли. Ганяли. І…

А хто ганяв?

А хто? Пер оці які ж були. Ці й ганяли.

Як їх називали? Не памятаєте?

Хе. Цього я вже й не скажу, як на їх казали. Такі вже зрослі, як оце хлопці. Такі здорові вже були. Ганяли.

Обїжчики називали їх? Чи ні?

Ні. Не знаю та й усе їх.

А колгоспні комори чи охороняли?

Як?

Зерно. Оце ви кажите: ходили, трусили, забирали, зерно собірали. Потом куди його дівали, те зерно?

А куди ж його діне. Вони забірали.

А куди тоді дівали? В комору складали?

Хто ж знає. Ми ж не знаємо куди. Забірали. 

А люди в селі дуже голодували? Багато людей глодувало? 

Багато. Багато голодувало. (сміється) Багато.

Багато. А померло від голоду багато людей?

Багато. Багато померло. Багато.

А де їх, бабусю, хоронили цих людей, які помирали?

Де їх хоронили? Та ось у нас по сусідськи вимерла вся сім’я. Отут і в садку сємь чоловік зразу закопано. Отак через один двір. Хто їх куди возив? Вмерло та й усе. Хто хоче за роги й приймали, шоб на дорозі не качалося.

А хто приймав?

Ну свої люди зберуться та й приберуть. А хто їх приймав? Кому вони нужні?

А оця сім’я, шо вимерла, ви розказуєте… Шо це була за сім‘я і хто там помер?

Батько, й мати, й дочки, й сини. Уся сім’я вимерла до одного чоловіка, отут через двір. 

А як їх звали? Ви памятаєте?

Не знаю вже я, як звали. 

А чи чули ви таку назву магазин «Торгсін»?

Як?

Торгсін.

Шось таке… 

Магазин «Торгсін», де можна на золото було… обміняти… золото на продукти обміняти.

Такого не було.

Не чули такого… 

А церква була в вашому селі?

Га?

Церква в вашому селі була?

Була. Так вона ж була тоді зерном, по моєму, насипана. Тоді не служилася. Не служилася.  

А закрили коли цю церкву?

Га?

Коли.. Коли закрили цю церкву?

Коли цю церкву закрили? Та мабуть вже у голодовку вже закрито було. 

І там було зерно? Да?

Да.

А вас хрестили? Ви хрещена?

Хрещена.

А де хрестили?

Тут.

У цій церкві хрестили?

Да.

І тоді вона ще працювала? Можна було хрестить, да?

Ну хрестили. Чи може й не в цій церкві вже… Не знаю, чи тут хрестили, чи ні. Не знаю.

Ну хрестили. Хрещені?

А як же? Хрестили. 

І ваші брати?…

Вс хрещені. Всі.

Всі хрещені. Маленькими ж вас хрестили?

Да.

Да. А от як ви пішли вже в школу, шо вам розказували про релігію?

Та шо вже розказували… Таке розказували, шо Бога немає. У церкові. Шоб не той, не вірили. Шо камсамольці шоб були. Це був таке у школі казали.

А дома батьки вірили? 

Батьки у нас усі хрещині. І вірили. Всі вірили.

А паску відзначали? Паски пекли?

Пекли.

А яйця красили?

Красили.

А в школі нічого про це не казали?

Та ніхто нічого не казав вроді. Може.. Так у школі те не признавали, шо церква є, шо там усе… яйця красить, паску пекти. Цего вони не признавали  нічого.

Угу. А чи були у вашому селі випадки такі, шоб, наприклад, дітей там питали, чим там батьки займаються? Де вони? Чи в них є зерно? Чи вони їдять? Шо вони їли, наприклад, там? Дітей це не розпитували?

Чужих дітей?

Ну в школу ви прийшли, наприклад, чи не запитували там дітей? Такі питання не задавали?

Тааа. Отак не прийшло, воно вже не у їх і сили нема ходити  у школу уже. 

А в 33-му ходили в школу? 

В 33-му?… От і не знаю, чи вже ходили, чи…

Ну ви то вже, мабуть, не ходили. Ви з 27-го году?

З 27-го…

Ага. А брат ваш міг ходити в школу. Чи не ходив?

Самий старший? А як же. Ми всі то ходили вроді в школу.

А в 33-му була школа? Було навчання?

В 33-му?.. Хлєб його знає. Не знаю. (сміється) Чи було, чи ні…

А як було з дітьми? З сиротами?

Ой, трудно ж було… Трудно ж було.

Де вони знаходились? Чи були якісь у вас патронати в селі?

Та де вони находились, кроми дома.

А якшо батьків немає, то де вони?

Я,.. я вам і не скажу, і не знаю, де вони були.

Угу. 

От то таке. 

А чи люди допомагали один одному?

Ооох, навряд-лі. Навряд-лі, шоб допомагали.

А чи були у вас жорна?

Хто?

Жорна!

Шо де оце? (показує рукою, крутить) А тут по сусідськи були у нас. Ягор Романович був тут через три двори. Так у його… було отак. Ми ходили до його. Ото надерем жменьку чи пригірсть там пшениці, каші зварим. 

А не платили за це якийсь там плату? Мірчук, наприклад.

Шо в жорнах? Та там даш хоч жменьку пшениці за те, шо помелемо. 

Була плата якась. А чи були випадки людоїдства? Не казали, що хтось там поїв людей? 

Такого не чула я. 

Не чули?

Ні. 

Дітям не забороняли там з дому виходити? Шоб не виходили на вулицю? 

Такого не було, шоб людей їли. Бог милував.

А після Голодомору, чи говорили про те, що був голод?

Балакали, шо був. 

А можна було про це говорити?

Бог його зна та й усе. Я цього й не знаю.

А як ви думаєте, це було через природні якісь катаклізми? Неврожай був тоді? Чи це було штучно створено?

Ой.. Урожай то врожай. А шо витрушувалі, забірали все. Оце було. А шо підуть же колосків назбірать, вони колоски одбіруть, ще й… штраф дадуть який небудь. Ото було так. Не дай Бог, та й усе.

Ну в вашій родині всі пережили голодомор? 

Всі.

І батьки, і дідусь, і бабуся?

Пережили.

Дідусь і бабуся з вами жили?

З нами.

Угу. І їх теж не розкуркулювали? Нє?

Та шо їх розкуркулювать… (сміється) НІчого ж було.

А корову? Коня? Не забрали? не було у вас корови, коня.

Коня не було, а коровка була. Коровка нас і здержала. А яби не коровка, так давно б отам були.

А коровку не забрали, да?

Як вам сказати… Прийдуть, а ми: “Та коровка же тільна, та не беріть”, та станем просить. То вона так і осталась коровка у нас. А якби не коровка. Так ооой. А підем оцього горошку, чорного ж ото у полі, у житові, чорний горошок дрібненький. Наберем, у колгось випросим, шоб хоч трохи дали нам. То ми цього горошку зварим отак з пригрісь, поїмо, як кашу і поси і зразу лягаєм спать. І спииимоооо, спимо довго. І від того горошку спали все. Ото та не дай Бог, я ж кажу, та й усе. Як побачуть десь лушпиння з картошкой, й те заберуть. Ой, шоб їх і на том світі забрало! Не то на цьому. 

А ви знаєте, хто це такі були, ото шо забирали? 

Та їх нема давно вже. Вони вже померли…

Ну Ви їх знали, хто це були? Шо це за люди були?

Приходили. Знали. А чо не знали?..

І потім вони жили тут у цьому селі?

Жили…

І нікуди не виїхали? Нє?

Та може куди й виїхали, хто ними нуждався.. Та й усе. Будь вони неладні. Та й усе. Ой було. 

А колгосп у селі був утворений? Чи не було колгоспу в селі? 

Як?

Колгосп був у селі у 33-му році?

Я вам і не докажу, чи він був чи ні.

Ну ні дід, ні баба – тоже не пішли в колгосп? Ніхто не був в колгоспі?

В нас..? Та не було! Хоч той… У колгоспі не були.

Не були… А коли оце ви…

На жалізній дорозі робили наші батьки.

І мати на жалізній дорозі робила?

Мати больна була все время, лежала в больниці. І в Харкові. І.. Вона зовсім. Вона була головою больна.

Уугу. Я зрозуміла. А оце коли ви кажете “ходили, забирали”, то люди не чинили якогось опору? Чи не опирались вони?

Як?

Опір чинили люди? Ну от повставали, наприклад, шоб там оддали їм те, шо забрали?

Таа..

Чи казали, я не оодам…

Хто його оддавав? Ви шо?! Хто його оддавав?!

Ну ніхто не противився? Не казав, шо не оддам?

Ой Боже мій милостивий, та хто їм.. Хоч проси, хоч падай на колінки, то не оддадуть…Ехх.. Було горе, та й більш нічого. Та ще й велике. 

А як ще ховали зерно? Могли ще десь зерно заховать?

(сміється) Ой. Викопали ямку туди, туди мішок укинули пшениці, заклали земелькою, там клійонкою заклали, а тоді землею. А тоді дітвора туди ходили на в туалєт. (сміється)

Так отак сказали, щоб туди ходили, щоб там не шукали?

І так остався.

Ага. А чого ви саме туди ходили? Вам батько сказав, шоб ви туди ходили?

Ну а як же. Шоб вже осталося у нас зерно жеш. 

Щоб не знайшли.

Не знайшли. Осталося.

Осталося.

Цілий мішок остався. Ото поблатались ми харашо. (сміється) 

А потом шо? Його одкопали і потихенько використовували…

Так подкопали, шо набере там літри три. Кілограм три. А тоді і пять так задєлаєм. Ото та й осталося. І ми осталися. А були й пухлі. Страшне було. Бог сохрани.

Це ж при тому, що батькові платили зарплату, да, на залізній дорозі?

Платили. Платили.

І скільки вас всього в сім’ї було? Батько, да?

Братів – Сашко, Павло, Володька.. Ну Володька вмер, то його можна не щитать…

А коли він вмер?

У тому ж… Отоді і вмер ж.

У 33-му помер?

Да.

Він помер у 33-му з голоду?

А з чого ж?

Як ви кажете його звали? Володька?

Володька…

Ага. І якого він року народження був?

А я не знаю.

Він старший за вас був чи ні?

Нііі.. Менший.

Менший.

Менший, менший. 

Ага. Ну оце ж ви нащитали троє братів. Ви четверта?

Ну да. 

Батько, мати. І дідусь і бабуся з вами …

Ага. 

Ви всі жили великою родиною?

З якого году, чи шо?

Ви всі великою родиною, всі разом жили?

А як же? Всі разом жили.

І помер оце тіки братик у вас, да?

Ну він був ще той… еге.. невеличкий.. і вмер.

Угу. В 33-му?

Та я не знаю. Та в 33-му ж. В 33-му. 

Угу.

Це був Володька. Так..

Все, бабусю, дуже вам дякуємо!

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан