- Місце запису: село Цвітне Олександрівського району Кіровоградської області;
- Дата запису: 29.08.2020 року;
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
- Респондент: Вількановська Ольга Аврамівна, 16 жовтня 1926 р.н. народилася в Цвітне Олександрівського району Кіровоградської області;
- Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Цвітне Олександрівського району Кіровоградської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка. Як вас звати?
Ольга.
А по-батькові?
Аврамовна.
А прізвище?
Вількановська.
Ольга Аврамівна, а коли Ви народилися?
Я народилася тища девятсот…
Через те, що война була, то брат старший… щоб нас звільнили од налогів, бо вже не було чим платить тих налогів, та й через те, що в войну не взяли, в Германію.
А число, місяць коли народилися?
Га?
Число, місяць, коли ви народилися.
16 октября, жовтня.
Ольга Аврамівна, а як звали вашого батька, повне ім’я?
Повне ім’я — Аврам Тімофєєвич.
А прізвище?
Ну це ж батька Аврам Тімофєєвич.
А прізвище його?
А, прізвище. Вількановський.
А маму як звали?
А мама Василина Сазоновна, тоже 1884-го року народження, і батько 1884-го, і мама.
В мене чотири брати. Сестри не було.
А чотири брати яких приблизно років народження?
Один 1919-го, а менший, Алєксєй — 1921-го, а третій брат — 1923-го. Чисел я не знаю
Тобто три менших брати у вас є? А то старший.
А четвертий, самий менший мене, Афанасій Аврамович. Він родився після мене 1928-го року народження. Це я вам істіну розказую. Те, шо вменшили, то не дійсне.
Ольга Аврамівна, а ви нікуди не переїзжали? Так і жили в селі в тридцять другому, тридцять третьому роках? В тому, де народились.
Оооо, в цих роках я жила у своєму селі, дитинство та шкільні менші годи шкільні я жила в селі, не переїзжали нікуди.
Ольга Аврамівна, а ваш батько працював у колгоспі?
Мій батько працював у колгоспі бухгалтером, вів діла у колгоспі. І бухгалтер був, довольні ним були.
А мама працювала?
А мама працювала, вона безграмотна. Були лікнепи, вчили ото їх писать. Вони деякі букви знали, а тоді ми дома вчили їх. То вони якось розписувались, шо ми сміялись. Вінаконаконака, це вони було напишуть так. То мама безграмотна, а батько грамотний.
А ви не пам’ятаєте як батько йшов там, навіть, якщо на посаду бухгалтера, у колгосп щось сдавав він у колгосп? Коней чи реманент, щось сдавав?
От вони, мабуть, цього не сдавали. У їх не було.
Не було?
Да.
Зрозуміло. А ви пам’ятаєте таке слово, було у вас «куркулі», «розкуркулення»?
Обізатєльно! Я його чула не раз.
А розкажіть, що пам’ятаєте?
Розкулачення, куркулі — це я добре чула. Я пам’ятаю, коли можна зачепить наші условія у 1932-го року. У 32-му році, під осінь, нас п’ятеро і в нас чого-то піднялася хата, згоріла і ми остались під тином. А потім поїхала оця хрещена, що мого брата меншого, самого меншого, поїхала до дочок у Донєцк, а нас упустила в хату. Вона закрила ту, шо на дорогу хату, а нас упустила через сіни, так, як колись було. У цю хату, шо на город. І ми там проживали. Проживали, а через дорогу була пуста хата, там, де наша згоріла, а прямо рівно через дорогу була пуста хата. Вроді там розкулачена жінка і вислана із села. Я догадуюсь, що це не так. Я думаю, що вона в колгосп не схотіла йти і її вислали, бо не було ні сарайчика, не було ніякого більш приміщення для якоїсь ще птиці. Одним одна хата і в хаті вона, видно, держала свині, бо нічого не було, долівки ніякої, ні полу. А ми лазили через вікно, діти, бо купили ж, цю хату продавав сільсовєт, а мама, була в неї свиня і поросилася, і продала ці поросятка, і купила цю хату уже, там піч стояла, піч стояла.
А ця друга хата була, треба давать рук. А ми через вікно лазили, то було повно бліх, що покривали ноги блохи, на ногах були, як ми лазили через вікно у тій хаті. А цю хату мама наймала, там мазали, готовили для житла. А тоді потихеньку, потихеньку і налажувалося. І там ми проживали довге врем’я, зробили ремонт у цій, уже другій, хаті. Постелив батько пол у цій же ж другій хаті, а в цій хаті долівка, шо на шлях, де ми ще й жили до ремонту. І так ми проживали, проживали, а він… А це тре зачепить 1947-ий год.
Давайте.
1947-ий год був тоже страшний. Не давали колосочків збирать, били жорна, щоб не мололи люди у жорнах. У нас була ступа і ми товкли в ступі крупи, і мама варили борщ. Оце крупи, там картоплина, буряк і свекла. «Біжи, доцю, свеколки нарвеш». Розкажуть мені як свеколку рвать, осередочок молоденької. Я то їм посилали, то робила. А ми в школу ходили уже ж з цієї хати. Я кончила до войни, до войни я кончила шість класів, сьомого я не кончила. У скільки це я пішла, висчитайте. Шість класів откинуть.
В 1932-му ви пішли? А ви в скільки років пішли? Ви кажете, щоб ми вищитали, да?
Мабуть, з осени чи з весни пішла, бо шість класів я кончила. А після войни уже я кінчала через, кончилась війна, та братік менший мене пішов кончать дальше, ходить у школу, а я кончила сьомий після його, бо не було в чому ходить, не було в чому ходить і взуванок не було. І кончила сьомий клас я після його, уже він продовжив, він чотири кончив до войни, а я шість. І він пішов ранше за мене вже після войни, а я годом перестрочила та кончила сьомий. Я вже забула коли я його кончила.
Ну нехай. Ольга Аврамівна, а скажіть, от ви кажете в 1946-47 розбивали жорна. А в 1932-33 розбивали жорна?
От я не помню. Та, мабуть, били ж.
Ну у вас хата згоріла, а жорна залишились чи ні?
Жорен у нас не було.
Не було тоді ще.
У нас не було вобще, не було жорен. Це вже як мої брати почали робить оцю горщечки, оце ми виживали так. Вони вивчились, оцей старший брат, Алєксєй Аврамович, то він поступив у цю ж, у цей цех, шо був у нас гончарний. Знанія були такі, примітивні, а таки ж построїли цех новий. І я була на тій стройкє. Кончали цей цех і я там і поступила, і доробила до пєнсії. А брат цей Алєксєй, його забрали в армію з цього гончарного цеху і він служив в армії, а ми троє, а брат старший, оцей Мітя, дев’ятнадцятого году.
Голод був, коли наша хата згоріла, а нас людина впустила в хату, то оцей менший братік був пухлий уже. Це признак уже до смерті. Оце Панасій Аврамович. То він був пухлий. А старший брат, Мітя, каже: «Мамо, вони все равно ці менші помруть». А в нас була корова, в нас корова помогла вижить. А вони беруть глечичек маленький чи вже там баночку та візьмуть сховають. А я, кажуть, була сильно суха, худесенька, а він був пухлий, уже він передсмертний був. А вони ховали молока та вносили, та давали йому більшу дозу, та оживили його, оживили. Я була худісінька, казали. А він уже пухлий.
Ольга Аврамівна, а ви не пам’ятаєте, хоч уже хата і згоріла, і ви переселилися, ну все одно до вас приходили хтось з обшуками? Або до сусідів? Активісти, буксирні бригади, щось таке пам’ятаєте?
Це я вже тільки од мами чула.
Розкажіть, що мама розказувала.
Мама розказувала. Були штики загострені такі металічні, щупи називалися. І вони щупали по оселях чи не закопане де зерно, щоб забрать. І даже у горшках було поховане, у піч поставили люди в горшках, і затолка така була, затов’яли, то познаходили, повисипали, позабирали. Оставляли людей на голодну смерть.
А до вас особисто приходили? Мама розказувала? От до вас у хату особисто?
До нас не приходили, бо знали, шо в нас тільки корова. Нема нічого, погоріло все. Пожар був, нічого. Це ж протів тридцять третього, у нас згоріла хата в тридцять другом, перед осінню. Ой. Урожай був. Кажуть мама, урожай був, а не дали нічого людям на заробіток. Ще забирали з дому, отаке було. Викачка хліба була, сильна викачка хліба.
Тобто батьку, матері нічого не давали за трудодні? За зароблене нічого не давали в 1932-33?
Нічого не давали. Даже в 1947. А в 1947 я помню як мама клуночок у мішку принесли по 300 грам на … паличку поставили, трудодень, трудодень, палички ставили. І на той трудодень давали по 300 грамм. А шо ж там вона оте?
…може з сусідів?
Оце я помню. Ходили.
Розкажіть.
Ходили. Ходили люди. Було багато тих прохачів: «Хоть шо-небудь дайте, хоть шо-небудь дайте». От я не помню дітей, а такі пожилі люди дуже ходили. А дітей не знаю, чогось не помню. І даже в 1947-му я не помню, шоб так. По-дружескі ділилися. Щоб люди не здерли, не змололи. Ви знаєте як це жорна?
Знаєм-знаєм. У нас є в музеї жорна. А скажіть, будь ласка, до вас приходив хтось у двір щось просити, от особисто до вас у двір? Ви кажете пам’ятаєте. До вас у двір заходили люди?
Ну в хаті, помню я, аж у хату заходили оці прохачі.
А ви з ними не говорили? Може батьки з ними говорили? Звідки вони, з якого села?
От ні. Оцього я не можу вам сказать, бо не помню. Може вони десь розказували, а цього я не помню.
А ви пам’ятаєте, було таке, що люди помирали і їздила підвода й збирала от трупи померлих?
Оце мама розказували. Були такі пороблені гарби, ними возили снопи та скиртували в скирти ці снопи, ці гарби. Доски, доски, доски, отакого. І оце биками. Ви їх, биків, не помните, а я помню, бо в колгоспі робила.
Воли, може, воли?
Воли ж оці. Оці ж воли. І волами ці гарби їздили по селу і збирали, це мама розказували, і збирали мертвих людей з голоду, і везли на кладбище, і, кажуть, по п’ятнадцять душ кидали в яму, і вже були такі, що отак ворошило губами, ротом.
Тобто це було місце масового поховання, правильно? Коли в одну яму скидали тіла людей.
По п’ятнадцять, мама казали, чоловік цією гарбою везли і кидали в яму, і так і є на том кладбищі великі таки гроби.
Зрозуміло.
Оце шо я знаю.
А скажіть, не знаєте таких випадків, щоб люди ходили кудись і міняли свої дорогоцінні речі на їжу? Хрестики, там, чи щось таке, чи рушники? Не ходили люди із села? Кудись обмінювати на їжу?
Мама моя продала серги золоті. По сусідські вона з нею дружила, з цією жінкою. Продала вона, за стільки вона продала та купила пшенички, там, ми мололи ту пшеничку та ото споживали.
А чому в тої жінки було зерно і гроші були? Як це так? Чому у неї було, а у вас не було?
А я не знаю. Вони зажиточніші були.
Ну тоді ж усіх зажиточних розкуркулювали. Може вона там була сім’я активістів?
Вони були не розкуркулені. Оця сім’я була не розкуркулена.
Може вони активістами були? Або там в сільраді працювали?
Ну вони в колгосп пішли. А ото оця людина, що ми хату, що я розказувала, то видно не схотіла в колгосп і її вислали даже з села, а ці в колгоспі були.
Ольга Аврамівна, чи пам’ятаєте ви, можливо мама вам розповідала, чи були випадки людоїдства? Люди на людей нападали?
Люди на людей, батьки є поїли своїх дітей. Я вам розкажу одне, що я чула і знаю. Коли мені було 15 років і ми потягли горшки, татко, купили мама горшків і виживали як можна. Налоги ж оті, давили налогами, тре налоги оддавать. І поїхали ми, їздила я не раз у ту Кам’янку з мамою, продавали ці горшки. Купимо і тоді тре виторгувать, і оддать, і шоб ще й собі осталось. А підходить одна жінка. А мами вона знакома, Цвєтяльська, там, у Кам’янці, то це я лічно чула на свої вуха. Хоть мені й було 15 років, але я чула, як вона каже: «Я тобі, Василинко, завидую, дочечка є, а в мене ж нема». А мама тоді мені каже: «А вони померли, а вони їх поїли. Мертві, мертвих дітей поїли».
А ви не пам’ятаєте прізвище тої жінки? Не згадувала, хто це був.
Не знаю. А точно, я як бачу досі цю жінку, не хвали її, нічого я не знаю. А це биль, це биль.
Ольга Аврамівна, а можна було на колгоспному полі підбирати колоски? В 1932-му, 1933-му роках. Збирати після збору врожаю може?
Ну я ж у 1932-33-му, мені 6 років було, я не ходила ще по колоски. Це я не можу вам сказать, а в 1947 і 1946 році, то гонились за колоски. У 1947. 1947 тоже був трудний, но не так люди мерли. Декілька людей умерло. Я помню була церква в нас у центрі села і протів церкви, оце, вугол до школи і вуглова хата, а тоді друга хата. Тоже женщіна жила і в неї хлопець був, і він умер із голоду у 1947-мому. І вона вмерла. Жита молодого нам’яли, наїлися, а тоді ще й підсушили та якось там та … з’їли. І вони од цього умерли. Сильно багато нельзя було, потрішечку їсти.
А ви кажете церква була. В церкву ходили люди? Можна було ходити в церкву? В церкву на службу, там, священник щоб був. Ходили?
Ходили в церкву усе врем’я. Я не знаю доки ми, доки вона существувала. А тоді, а тоді її закрили і зробили оцей магазінний склад, усе на світі для магазіна скобл’яного.
А коли закрили не пам’ятаєте? Приблизно. Після Голодомору 1932-33-го років чи до Голодомору?
Ай, після Голодомору.
Після, да?
Да. Після Голодомору вже. Оце оці сорок шостий год, сорок сьомий год. Оце оці года були дуже трудні. Дуже.
То як на вашу думку, от ви кажете, був голод, Голодомор 1932-33 рік, так. То він був штучний чи природній, Голодомор 1932-33 років? Як на вашу думку?
Ні, він не природній, він штучний. Раз викачку робили зерна. В кого було зерно, то забрали. А людей позасуждали чи позагонили десь, не знаю, повиїжджали ж люди.
А хто винний у тому, що забиралось усе, оця викачка?
Я не кого тут можна обвинувачувать, но я обвинувачую владу. Влада довела до цього.
А зерно куди вивозили? Що мама може розказувала?
Мама цього, мабуть, не знала і нічого вона не розказувала. Де вони його дівали, що вони робили. Ось так трошки пробачте, переб’ю. Осьо були колгоспи, а роздержавлення, де ділось стільки скотини, де діли всьо на світі, шо було? Богатєющий був колгосп. А де воно все? Ніхто ж не знав.
А про голод тоді можна було між собою говорити, про Голодомор? У школі там, між дітьми чи сусіди з сусідами. Можна було про це говорити, обговорювати?
Не чула я ніколи, щоб обговорювали це. Не чула. Ні од учителів, ні од учнів, не знаю, так страдали люди мовчки, те й усе.
А не чули, щоб хтось опирався? От, наприклад, забирають там майно чи, як ви кажете, там, виселяють з хати. Щоб хтось там рух опору… Ну тобто опирався, бився з тими активістами чи якось отак, нічого не було?
Цього я не знаю. Я не знаю. Це мама. А вони ж всього ж не розказали. Якби ж вони живі були.
А ви не пам’ятаєте, якщо отак масово люди помирали, що було з дітьми-сиротами? Був у вас тут патронат чи ще що-небудь?
Да, дітей забирали. Патронати називалися.
У селі був патронат?
Да.
А ви нічого не пам’ятаєте про це місце? Чи багато там дітей було?
Не знаю.
Як вони там жили?
Не знаю. Я ходила в яслі і братік цей менший, то ми ще ж малі були. Ще, мабуть, дошкільнята були чи вже в школу ходили. Були в яслях оцих. Варили нам їсти там.
А як ви виживали в голодні роки? Що ви їли? Що пам’ятаєте? В 1932-33-му роках.
У 1932-33-му то я ж вам сказала, що їсти не було геть нічого, геть нічого. Корова нас спасала, то ми вижили. Тоді ще молока… А тоді влада обложила 700 літрів молока однеси у молочарню. Молочарня була. І там сепаратор і на сепаратор крутили, віяли це молоко, що люди зносили, у кого корова була. А так не знаю шо мама готовила. А в сорок сьомому знаю шо готовила. Буряк терли оцей о сахарний, сушили терен і кидали в той буряк смажений він, і кидали терен, і макухи, макухи, і сіяли макухи на сито і мішали, і ми їли як мед. І в сорок сьомому.
Зрозуміло. Дякуємо вам, Ольга Аврамівна.
Ну шо ж я вам ще можу розказать.
Дуже дякуємо, дуже змістовно було, так розказали все, що пам’ятаєте, от. І за сорок сьомий рік, це теж нас дуже цікавила ця тема, бо ми і це також..
Так, я запомнила сильно, а забула ж вам розказать. Ще наша хата не згоріла, а я дєвочка мала, вибігла, а хлопець з голоду вмер напротів, хата оця пуста, шо мама у сільсовєті її купила, там ми оборудували та жили. То хлопець ішов дорогою, сів під хатою і там мертвий уже. Я там його бачила. Мертвий, з голоду вмер. А чий він, хто воно такий, може мама й знала. А я ж бачила його. Дорогою йшов і сів, і нема. І хлопець уже такий величенький, мабуть, років 14 йому було.
Зрозуміло.
Може ще шо я пропустила. Ну щупи оці загонили, він гострий. Щупці ходили, штрикали, штрикали і де знаходили, забирали зерно.
А це місцеві були люди, які ходили зі щупами?
Місцеві. Просто бригада називалася «актівісти». Я добре знаю, називалася одна Сарахвина, активістка. І вона ходила, трусила оце зерно, даже з горшків висипало.
А шо це були за люди?
Ну вони сільські. Вони ж були сільські.
А яка їх подальша доля, не знаєте? Як вони потім жили? От вони так над людьми знущалися, активістами були, ходили труси ці трусили по хатах, а далі як?
Ну я, дитячі роки були, я нічого не помню. Ну по должностях вони були, вони були по должностях. А тепер хто погано шо робить, як не ці високі чини.
Вони були старі чи молоді?
Старі чи молоді?
Ну середнього возросту вони були, бо я цю Сарахвину наче трошки пам’ятаю чуточку. Яка ж я була мала.
А хто в селі не голодував?
Були такі, що й не голодували. Були. То комірник, то той, шо молов у млині, то такі, то по сусідській жила сім’я, в них один син, ми сусіди близькі через дорогу, навскоси. То в них хліб постоянно був, а де він робив — я не можу сказать. В них один синок і всьо. То вони жили наче так, як мали хліб. А в нас не було. А в сорок сьомому було, то сіяли в городі жито і пшеничку на Паску, щоб було що спекти. То це, у сорок сьомому пекли мама хліб, мололи на жорнах жито те, що в нас ціпами молотили. У вас є ціп той?
У музеї — є.
У музеї.
Є.
А ступа є?
Так, і ступи є, і жорна є, і прядки.
Бо я тут дівчатам з Кіровограда хотіла ступу оддать чи показать, а її видно вкрали. Тільки повела, воно… де лежало. Я за неї забула, коли це воно було, коли воно там поставилося. То її вже не було, тієї ступи, не показала я її.