- Місце запису: село Криве Озеро Кривоозерського району Миколаївської області;
- Дата запису: 02.09.2020 року;
- Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
- Респондент: Євич Ірина Леонтіївна, 25 травня 1927 р.н., народилася в селі Червоний Орач Кривоозерського району Миколаївської області;
- Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Червоний Орач Кривоозерського району Миколаївської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтеся, будь ласка, як вас звати? Ваше прізвище, ім’я і по-батькові.
Ірина Леонтіївна.
А прізвище?
Ірина.
Фамілія?
Євич. Зараз уже Євич. Євич Ірина Леонтіївна.
А якого року ви народження?
27-го я записана. Ну я, ну я, мама, бо нас дев’ятеро було, то мама може помилилася. Але хай буде, хай буде 27-мий. Хай буде я з 27-го году я пишуся.
А коли коли саме народилися — місяць і число народження?
Перед Паскою, ну не знаю. Вони приїжджают, мене поздоровляют як я не знаю якого числа. Перед постом вони там шо привезуть хлопці й невістки. Ну а я не знаю яке число.
Перед постом?
Ну в маю, да. В маю десь перед Паскою, перед самою.
25-го травня, так?
Ну да.
А чого ви кажете шо 27-го? Мати пізніше вас записала, да? Шо не знаєте точно.
Раньше раньше.
Раньше записала?
Да. Ну в мене сестри були ще, вже осьо недавно єдна вмерла. Всі вже повмирали. Нас було дев’ятеро, ну те й вже всі повмирали. Оце я осталася, старшиха ще.
А як ваших батьків було звати?
Мама Єлєна, а батько Лєонтій.
А їхня фамілія як?
Сидоренко.
І в вашій сім’ї було дев’ятеро дітей?
Да-да.
А ви пам’ятаєте як відбувалася колективізація в селі?
Ну пам’ятаю, як ми сиділи на печі, а жінка приходила з району, свідєтєлі були, вона ганяла нас з печі, а мама, а батько болів та завіз у Любашовку пшеницю. В нас були, машина була, в нього було девять гектар землі. Машина була і стіжок був ше з пшеницею стояв в нас тут у подвір’ї. Та й мама, та й він з мелниками дивились шо, коли жінка прийде, шоб ви давали їй хоть шо-небуть, шоб вона дітей прокормила. Ну муки, шоб давали, а пшеницю завіз він наперед їм здав в млин. А вона приходила, ганяла нас з печі, тут сільська Карапузиха. І ще були там з нею район і вона зганяла муки, крупи. Колись там, шо вона з млина приносила. Розстеляла і садовила. А вона приходила, зганяла нас. Ми кричали і забирала ті торбинки. Вона забирає, кидає, а той шо уполномочений приходив каже: «Куди ти сьо кидаєш, в неї діти, шо ти всьо забираєш?» А вона ругалася і забирала всьо, каже: «В неї діти не голодні, в неї сало є, вона жарить, сусіди кажуть салом в неї пахне». Отаке, ну таке було, бестія. В печі горшки перевертала, шукала в горшках чи нема муки, чи нема крупів. Ну оце такий Голодомор був. Та й батько, та й мама так і жила. Сходила до желєзної дороги, приходила. Ми ж не на Горичі жили, а там хутір був під садом, два ряди було хатів. Хата була здорова, красіва. А батько ще йшов в больницю, заколов двоє свиней, мнясо мама посолила, а він в торби те сало, посолив і заховав у стріху. Позаховував у гочереті. Хата була і він позаховував сало й каже: «Хоч воно буде жовте, але ти підеш, улізеш і дітям зажариш». Ну оце таке, а сусіди чули. А вони були бідні, почули, шо мама прийде, бачить шо діти не пухли і пахне, не голод. Ну отак іздівалися, а тоді вже батько приїхав з Тірасполя, лежав у больниці, і привезла мама муку. Трошки привезла муки, дали і коні пара була ше й дві корови було. Батько лежав слабий та й каже до нього шо: «Сусіде, молися Богу, шоб я остався живий, а як нє — то ти з моїх рук не вийдеш. Як ти не лишиш дітям оцеї муки, то ти з моїх рук не вийдеш, я тебе кончу». Батько був красівий мій, здоровий дуже, всі завідували мені. Але ж він був дуже хазяйний. В нього було поле, батьки в нього були. Дав батько це десять гектар землі. Ну десять десятин, десять гектар. Так же, ви понімаєте шо таке? І він мав пшеницю сіяв, всьо було в нього.
Да, стіжки ше були на подвір’ї не змолочені. Приїхала бригада, збили. Ця ж таки заставила, шо витрусювала, сусід отуто вона жила недалеко, вона всіх витрусювала. І приїхали змолотили той стіжок з пшеницею, а бо вона каже: «Чим ти діти кормиш?». Мама каже: «Ну пшеницю молотять діти, то я варю пшеницю то й кормлю їх». А вона не вірила цьому. А тоді брали і забрали маму зимою у цей, сюди в штаб, у сільсовет. Садовили на плиту голу, плита горіла, шоб вона призналась таке. Де, де зерно, де зерно? А батько закопав пшеницю на кожному своїй десятині, у яму насипав ночую соломи і в мішки набирав і закладав туди, а тоді зверху пристеляв чимось там. І сказав мелникам: «Шо я, в мене є пшениця, як не я то жінка тоді вас розщитається». Ну і, а вони знають на кожному полі знак клав, шо де можна знайти. І вони садовили маму на плиту. Ну там є ж такі, шо були полномочені та й кажуть: «Шо ви робите, в неї ж діти, шо ви робите?». Ну якийсь там одстояв за неї, вона, випустив її. А приїхали забрали старшу дочку, саму старшу дочку і садовили знов на плиту її, печену всю, і вона ночію боса якось утікла. Се не єдну ніч вони там іздівались, били її. А тоді вона втікла ночію. І боса прийшла сюди шо тепер Гораж уже. Ви на ньому ще не були? І прийшла боса і ми всі на печі чуєм шо шось стукає. А шибки замерзли. Чуєм вона стукає. І кричить, шо — «Це я Манька, я Манька, я замерзаю, я боса». Ше єдна сестра вже була, з 1919 году чи з якого, не знаю, пішла відчинила їй. Ми її всі обсіли, обтерли ті ноги, в воду холодну клали, шоб вона відійшла хоть. Оце таке було. Ну іздівалися вони. Але всьо равно батько, діти всі вижили і тоді вже пішла розкулачка, забрали вже, батько помер. Я його, я даже не помню вже. А знаю оце, шо я понімала, шо ця баба зганяла нас з печі, забирала ті торбини, шо мама нам підстиляла, шоб ми сиділи, шоб не нашли, найшла вона всі равно. Оце таке було. Ну тей ні одно не вмерло з голоду, ні єдно не вмерло. Всі, всі робили, колхоз вже появився. Забрали коні, забрали, одну корову лишили. Якийсь із Кривого лишив сам, якийсь сам полномочений був. Царство йому небесне, як він вмер. Лишив ту корову єдну. «В неї ж діти, — каже, — шо ж ви робите?». Ну та й а коні забрали. Плуги, всьо забрали, сівалки були, всьо забрали бо він був дуже хазяїн. Його батько був хазяїн дуже в Кривому і наградив його земльою, він робив. Оце таке. Оце такий голодомор був. А на похороні, ні єдно не вмерло з голоду. Мама всіх виростила. [1:11] (не чути слів) вже мені, не знаю скільки я, мама сажалкою садила в бомбах, де ями — бомби парувались. Вона сажалкою садила, а я кидала їй в сажалку зерно. А тепер шо молодьож знає? Як воно іде в школу і цей, і несе вже тєлєфон в заді на плечах, це воно йде заніматися. То шо з нього здати? То вже кінець світу, діточки, буде. Вже Бог не видержав, подивіться шо робиться. Плуги йдут, орендатори на город, плуги ломляться, кузні нема, порозбирали всьо. Орендатори позабирали собі всьо. Орендатори отак наживаються живут. А цей, а жити йшли б уже. Чотирнадцять рублів принесли мені, а воно всередині, я поклала в холодильник, думаю, шоб, а воно всередині мокре. А врізати не можна. Шось, якусь резину пускають туди і не можна вже. А син мін єден робе у порту. На всьо, на біржі грузе, з вагонів. Вже 10 год робе там. І вже не можна, каже: «Не можу вже дивитися, таке шо, хліб такий дорогий, а ми всьо грузим». За банани, за те всьо, за це. Та шо ж ця молодьож зробили і ше й артіста вибрали. Там же Бойко був у депутатах. Чого ж його, мені вже ж 90 год, чого ж Бойка не вибрали в міністри? Чого йо. А вони артіста взяли, а він грає на гармошку. Господі милостивий, нема молодьож, тоже вся. Я до синів своїх кажу: «Це ви голосували за артіста?». І всьо і нема шо кому казати. Шоб така багата Україна, на весь світ Україна. Вона ж не голодна, була. Я бувало їду до сина. Він занимався в інститутах. Їду до сина, а діти граються у городі так в присєдці у футбола, а я кажу, і хлібом кірпичик, а я кажу: «Що це ви робите, хлібом кидаєте?». А він каже: «А шо ж воно всьо равно в трубах стоїт хліб даром». А він же сухий, засох і вивозять за Одес продают уже. За Одесом у селі ж свині кормили всьо, тримали всьо. А тепер 14 копійок отака хлібинка. Ну до чого це дойде воно, от до чого орендатори дойдут?
А скажіть, будь ласка, якщо ми повертаємося назад до Голодомору.
Так.
Ви оце розказували як розкуркулювали, все забирали.
Так.
Батьки ваші пішли тоді в колгосп, як утворився колгосп?
Аякже і зараз, да!
Ні, в 1932-му, 1929-му…
Да, да, да. Дівчата всі вже були підлітки. Вже робили всі, пішли в колхоз робити всі. Батько вже не був в колгоспі. Забрали всьо, тяжка…
А батько коли ваш помер?
В 1934.
1934?
Да.
То батько пішов у колгосп із матір’ю?
Ну аякже! Ну куди ж мама пішла. Як мамі стоїло вже хату другу врачі. Вже ті кати зносили, строїли хату і в колхоз вже діти пішли.
А оце ви кажете «кати зносили». Вони шо забрали хату у вас?
Нє. Ну строїли другу, звідси господарства строїли два. Три ряди чи чотири відміряли і строїли хати, другі вже, а ці вже будуть зносили.
Оту хату в якій ви жили, то шо її зносили, да?
Ну да, ну да. Всіх підряд, всі підряд.
Це було в якому, після Голодомору?
Ну да, а шо ж в Голодомор робили.
А до Голодомору, коли колгосп почали організовувати, коли ви кажете «коней забрали, зерно забрали» — тоді батьки зразу пішли в колгосп чи не пішли?
Пішли! Ну а куди вони підут? Як колхоз остановився, і строят колхоз строят, вже строят. З Кривого звідси виїжджали і строїли хату нам і всім, у кого зносили там.
А батьки добровільно, самі вступили в колгосп, чи їх заставили піти в колгосп?
Нє, нє, самі пішли, куди ж вони підут? Діти, дівчата вже такі були вже, шо робили, пішли на роботу вже, на поля сіяли там вже зерно дали їм, пшеницю сіяли всьо.
А оце ви розказували про бригади, про активістів, які приходили. Це були і місцеві і не місцеві?
Ну місцеві. Нє, звідти приїжджав. Отой шо викидав на піч. Вона забирає всьо, складає ті торбинки, а він бере і викидає — то з містечка був. Звідци, з району. «Куди ти, — каже, — забираєш усьо, а діти?» А вона каже: «Нічого, вони не пропадут у неї». Отак от. То він викидав на піч ще трошки, торбинки там чи з мукою чи з крукою, я не знаю. Оце так було. А батьки куди ж вони підут. Діти зразу пішли дівчата в колгосп, на роботу пішли. І заставляли їх. Там садік відкрили зараз. Хату якусь єдну. Оце так було.
А скільки років було вашим сестрам, коли вони пішли в колгосп робить?
Ну єдна була з 1919, а друга із 1922. Туня була з 1922.
Туня з 1922, а як було звати ту шо з 1919?
Меланка.
Меланка?
Да, це її змучили тут у сильсоветі. Садовили на плиту і отут мучили. Вона втікла боса. Це сама старша була. А то ті вже такі, Сєня ше була. Ганя була і син був, брат. Батько дуже зрадів, шо син був єдин, а то дівки були, а це були близнята — син і Ганя, сестра була.
А сина як звали?
Сімон.
Сімон.
Сімон, да. На фронті був, на войні був. І прийшов ше додому, раняний був. І став їздовим, молоко возив у Любашовці. І коні такі були як, як оцей ворота здорові вгодував і зірвалися з лісової з’їжджав і коні вбили його. Коні вбили.
А якого він року народження був?
Га?
Якого року народження він був?
Двадцять второго. Я ж вам кажу, шо близнята народились — син і дочка.
І обоє 1922 року. Ну да.
Да, обоє 1922.
А потім ще діти якісь були. Бо деветеро ж дітей. Як їх було звати? Яких років вони були народження?
Як я не знаю, я сама не грамотна. Як ми вже тут, я пішла ше лиш тут уже на Горачі у первий клас я ходила. Тут. А туди, там школи ж не було, далеко ж було ходити до саду, там сад був панський, то ми там це дві хати, два ряди було хатів построєно. Оцей шо заявляв усе врем’я ходив, шо «Діти не пухлі. В неї хліб є. Беріт її, вона признається».
Він доноси писав, да?
Га?
Він писав доноси, да, на вас?
Ну да, доносили, шо діти не голодні і зайдеш до хати в неї всьо пахне, зажарка. Як сало не жар, то його ж пахне. Воно ж пахне. Оце так було.
А того сала не знайшли?
Нє, вони ж не придумали, шо воно на горищі в парки. Ну як вам сказати. Хата вшита, так? Та й паркИ. І батько в торбинах сам заставляв і казав: «Йде в парках шукай та й зажарюй дітям. Хоть воно буде і жовте вже, але воно було посоляне». А мнясо, я не знаю чи забрали в мами. Було посоляне у таких макітрах такі були. Він посолив і казав: «Вари дітям». Та й це вони завідували, шо це ж. Ну бо було з чого, а як у нього землі не було, з чого він, де він візьме? Построїли хату, а не було. Там города було кусочок, 20 сотих. Та й шо. Та й оце так. Ну голод. Я голоду не знаю. Мама наша нас викормила. І млином тоді і та мама тоді. Ночою вже й цей хлопець підріс шо з 1922 году. І з мамою ночою і ця старша сестра запрагали коні ше і відвозили, видобували, землю видобували. А тоді вже, як оце вже колгоспи пішли, то тоді вже мама пішла мелникам сказала, де можна, де, де закопаний хліб. І вони добували і забирали.
А бельники це хто?
А?
Бельники це хто? А, мельникам, мельникам сказав.
Мелникам, мелникам да. Батько сказав, шо мама, жінка моя не обіде вас. Давайте, шоб діти не змерли, а вона віддасть вам всьо, усьо зерно віддасть вам. Оце так було.
То це те зерно, шо було закопано на полі, правильно?
Да, знаки були вже, земля ж розтала вже, всьо вже. Організовують колгосп же ж. Забрали всьо.
Землю забрали, да?
Ну а шо ж. Уже, ще не сіють бо воно всьо в бур’янах є. Ну да, але дали, кому дали. То воно ж не оброблене, не було чим. А в батька були коні, були плуги, всьо було в батька своє. Бо батько багато жив тут у Кривому. Та й дав йому, всьо дав. Ну купляли й давали. А шо як тепер усьо віддала та Галіна чи як вона. Усьо віддала. Одеса віддав завод такий ценний був. Всю жизнь, за старе врем’я завод той був. А вона продала його. А вони вибрали артіста, цей, орендатором.
Бабусю, а оце зерно шо ви кажете на полі поховане було то його ніхто, ні активісти, ні колгосп, ніхто його не знайшов те зерно?
Нє нє, мелники розбирали. Своїми робочими приїжджали і забирали.
І давали якусь муку за те, шо вони…
Ну да, то це давали мамі муку всьо врем’я.
А коли вони розбирали? Вдень, вночі?
Ну коли. Я знаю коли, я не сильно скажу коли. Ну забрали вони всьо. Батько ж поставив знаки які там. А поки той колхоз організувавсь, аж туди поля. Тут близько вдома на Горачі було поле, а туди вони не думали, шоб туди вони добрались.
Ну вони явно не могли ж вдень це забирати. Мабуть, же ж щоб ніхто не бачив?
А поля далеко були, може вони й вдень забрали. Якщо мама давала разрішеніє їм, те й вони й забрали й вдень.
А коли оці бригади приходили, ви розказували, шо вони там зерно, муку на печі забирали. А чи брали вони ще якісь речі? Одяг чи рушники?
Нє -нє-нє-нє. Нічого не брали. А батько покупив колись, це ж у Кишеньові не було може, то цей то батько покупив усі хромові чоботи і забив у ящик: «Шоб як я вмру шоб вони помнили мене». Такі з довгими халявками красіві, з довгими хвилявками. А особенно синові, да. І ті чоботи, а то повпихав, тоже під стріхи повпихав ті чоботи, ховав. Він усьо покупив, в нього були гроші і всьо дітям покупив, бо я каже вмру. І він вмер, лічився і вмер, бо в нього рак був тоже. І він помер, да. Ой ондо ж…
А чобіт не знайшли, ні?
Нє-нє, нєа-нєа.
А сорочки, рушники, таке не брали?
Нє-нє-нє ,Боже сохрани, нє. Нічого не брали. Може й брали, то шо я знаю, якшо мама не казала.
А ви ще казали, шо в батька була машина. Своя машина була?
Своя, да, молотарка. Ну я ж вам кажу, шо молотарка. Забрали. Сівалки були, плуги були — всьо забрали. Ну вже в колхоз забрали. Всьо забрали. Да.
А от, якшо загалом, яке в нього, можете розказати яке в нього було господарство, яка була в нього хата, які в нього були машини? Шоб охарактеризувать його господарство.
Нічого в нього не було. Красіва хата з лядами, як осьо в нас з лядами, понімаєте? Красіва дуже хата на всі ряди. Там два ряди було і в батька була сама лучша хата. Хлів був, коні стояли на дві половини, корови були. І оце всьо в нього було хазяйство. Більше яке в нього могло бути.
А землі скільки було?
Девять десятин. Дев’ять. Понімаєте? Ну тепер гектари, а тоді тоже 10 десятин, 9 гектарів було.
Який був реманент для обробітку землі?
Га?
Який в нього був реманент для обробітку землі?
Ну сівалки, плуги були свої. Сіяв сам собі, сіяв. Сівалкою…
Молотарка ще була, так?
Молотарка, все шо молоти зерно. То ж тоді молотарка, тепер вже комбайн зайшов, скосив та й всьо. І в нього солома була. Він мав чим коні, сіно він заготовляв коням. Солома була в нього. Осьо було. Осьо таке було. Всьо своє в нього було. Всьо своє. І це всьо вже забрали в колхоз тоді. От і всьо. Ой, ну всьо діточки.
А скажіть у колгосп, коли забрали, коли мати пішла в колгосп, заробітну плату там платили їй?
Аякже ж.
В 1930 роках.
Аякже. Ну копійки платили. Ну платили як. Я вже ж робила то нам давали по 15 копійок на трудодень. На трудодні робили тоді. Там же приїжджав предсєдатєль Денісов був. Покойний він, царство йому небесне. Він помер. Був. Ну та й шо. Ну це таке.
А оця жінка, яка проводила конфіскацію то вона була якась сусідка? Ви її добре знали, да?
Да як я її знала? Вона сусіда, вона тут жила в Кривому, а приїжджала туди до нас. Брала, якийсь полномочений був чи з Кривого був, чи звідки. І оце вона витрусювала, всіх витрусювала. Ну кого не було, вона витрусювала всьо.
А вашу родину не визнали куркулями? Не було такого клейма — куркуль?
Вони не могли. Сім’я, а батько слабий лежав усьо врем’я, в Тірасполі лічився. Так вони не могли, куди ж маму з дітьми виженут. Не могли, шо він був куркуль. Може його батька виганяли, висилали, а його нє, бо він дуже був багатий. Оце таке.
Ну не казали на вашу родину, шо куркулі, ні?
Нє нє, нє, нє, нє. Шоб батько був то може б його були вислали. Ну з дітьми його не вислали. Я ж вам кажу шо дев’ятеро дітей було.
А люди якось чинили опір тому, шо в них забирали там продукти, зерно забирали, якось опиралися цьому?
Ну мама не давала, а шо. А вона каже ця, вона ж бригаду пригнала звідси з Кривого туди на Гораш. Ну ви не знаєте Гораша, ви ж не були на ньому.
Це якийсь куток?
7 кілометрів звідси, отой, село це, шо пересилали вже маму. Колхоз вже там зробили і всьо звозили туди, хто шо мав. Ну те й вона пригнала бригаду і забрала. Той стіжок змолотили і забрали зерно, а мамі не дали, а мамі не лишили нічого. Вона каже, вони не здо… це мама її знала а я не знала. Це мама так розказувала.
А ви народилися і проживали під час Голодомору де?
Ну там, там.
То це село, як воно там.
Орач. Я на Горачі я там була, там отдєльно було в два ряди построєні. Та начали зносити їх вже на Горач знести колхоз, шоб зробити.
Це Червоний Орач, Кривоозерського району, Миколаївської області?
Да, да. Він був Одеської, а тоді шось перемінили Миколаївської.
Ну зараз Миколаївської, а тоді, в 1933 був Одеської.
Да-да.
А люди якось допомагали один одному під час Голодомору?
Та де ж допомагали. Осьо ж моїй мамі, я вам кажу, насилали, шо діти не пухлі в неї є, хліб у неї, всьо. Іздівалися над мамою.
А яка була ситуація у ваших сусідів? Сусіди вижили теж усі? Чи помирали люди?
Помирали. Ну а як же! Господи, як солома падали з голоду. Ну а шо ж? Ну це в кого була земля то той міг вижити, а так. Шо міг робити, то сіяв собі шоть трошки. Жати, жито жали сіяли собі кусочок, шоб жито змолотити, спекти шо-небудь. Ну мама не жала, бо батько був такий хазяїн. Він день і ніч не спав. Робив бо в нього сім’я.
А оце вже в 1932-33 батько ваш дуже хворів, і в основному опікувалась мати вами, так?
Мама, да. Мама вже сама воспитувала їх. Ну не грамотна була, нічого. Син з трьох занімався, а то всі були такі робочі. Я ж кажу, з малих літ пішли, у колхозі робили всі. А мама всю жизнь уже як построїли тут на Орачі хату, то вона, бригада прийде відци з Кривого, трактористи вже були всьо, мама хліб їм пекла, давала, їсти варила їм, уже вдома в себе тут. Та й так оце так. Ну страшний був голод, страше. Іздівалися над мамою і над сестрою цею звали її. На плиту садовили голою. А вона вирвалась якось і втікла, і прийшла боса. Ну страшне було, страшне. Ну я ще так усьо помню, як цей. Мама ше так заставляла нас Богу молитися. Ставила на коліна, шоб Бог простив нам. Стане, на рад посаде тако всіх на коліна: «Моліться Богу, шоб батько наш вижив». Мама була така велика, сильна, робоча була. А всі їй завідували, всі їй завідували, шо вона сім’ю таку воспитала. А то багато, Господи, по три душі за ніч вимирали. Тут уже, тут у Кривому, тут. А таке хто на селі там, то шось піде назбирає колосків там на хуторі, на поле вийде то якесь какишу нарве то того. Та й так виживали. Ну а мама не могла дати кому, бо вона ж бачит, шо забирают у неї всьо. У печі возьме рогачі і розгортає вьо, з печі чи нема горшків там із зерном або з чим. Отак.
А оце ви кажете «нарве какишу». Какіш — це шо таке?
Га?
Какіш. Ви кажете «назбирає колосків, нарве какишу». Шо це за рослина?
Ну така трава — какіш. Він молочний, як молодий та й наїсться він, ну луплять його. Козлики якісь були цей, ше й давали. Їли діти, рвали. Ну багато там. Там у нас не так. Хто вийшов туди там ще собі повиживали, а тут всі повимирали, в Кривому. Багато хто повмирав. Ну вам же казала ця Маруся, повимирали в Кривому?
Ну ми ще з нею не говорили.
Вона не казала шо вимирали?
Казала, казала.
Ой, де ви бачили, шоб не казала вона.
А де ховали людей? Померлих від Голодомору, де їх ховали? Тих хто помирав ви кажете…
А я не знаю де їх ховали. Чи їх везли на цвинтар чи там закопували їх. Хто їх буде ховать? Це треба яму копати. А хто буде, як і батьки пухли. Хто піде копать? Я знаю де їх дівали. Я не знаю де.
Ну ви не бачили там наприклад, шоб підводи збирали?
Нє-нє, я цього не бачила. Не бачила.
А ви казали «колоски назбирає в полі». А можна в 1933 було збирати колоски в полі?
Ну да, ну да, ходили. Ну от у батька мого була пшениця то він же ж молотаркою не зібрав так як зараз. А як я вже в’язала то посля Лаборейка ходила, а тоді, то цеє, а я за косаром в’язала. А тоді збирали громадили і збирали колоски у купу і молотили. А люди тоді збирали у кого була земля, ну например у батька, то була ж колоски збирали.
А в 1933 можна було збирать?
Аякже, ну да.
Коли вже колгосп організувався. На колгоспних полях можна було збирать?
Да.
Ніхто їх не охороняв?
Нє нє. Збирали, збирали граблями гребели, граблями і у снопи зв’язували. Називалися, як, ну в снопи зв’язували і тоді в молотарку кидали вже ті колоски, шо лишились, комбайн не скосив. Понімаєте?
А люди могли собі вкрасти зерна на полі?
Ну хіба, хто назбирає колосків у фартух там або в карман собі.
А так, шоб піти назбирать. Даже після збору урожаю. Таємно піти назбирать, ну наприклад, коли вже прибрали врожай там же колосочки лишились.
Да-да, збирали, збирали.
Можна було?
Да.
А об’єзчиків не було. Вони охороняли поля?
Нє-нє. Ночію, ночію охраняли. Кіньми, верхами їздили, шоб не молотили, ну шоб не молотили люди і голодні були. Понімаєте? Ну вже тоді давали, варили. Котьол був такий і варили вже людям такий суп, куліш варили, роздавали порцію, хто робив на полі. Та й роздавали вже, моїм сестрам давали, таке. Ну, суп там в котілках. Котьол такий здоровий був і варили. Повар там був і варили роздавали. У півдня, гобід такий був. Суп там чи галушки якісь у воді чи, ну таке роздавали.
А в людей ще була сила працювати у 1932-33?
Ну такі, которі могли ну я ж вам кажу, шо сестри мої, оці молоді, пішли зразу на поле бо заставляли. А хто ж буде робити? Як зараз вже йому, у 9 клас ходе або в первий іде вже осьо коло мене і несе мобілку, шо буде вже дзвонити. Та шо ж воно, корову вміє, а пасти мама заставляла корову нам пасти. Ще зарано спати хочеш, а корову мама заставляла шоб напасла, шоб дала молочка якого. Ой Боже мій, я вже не можу.
Бабусю, а чи були винагороди за донесення? Якісь були винагороди людям? Якщо хтось доносив на когось, що в нього там зерно є чи якісь там продукти осталися?
Да. Та вони всі повмирали з голоду.
Так а їм якісь винагороди були за це чи ні?
А я не знаю чи їм шо давали з району чи не давали, я не скажу. Хвате вже, ви заморилися зо мною. Хвате вже.
Бабусю а чи чули ви про Торгсін? Ще декілька питань. Торгсін, магазин Торгсін такий, чули?
Нє.
А можна було золото десь обміняти на продукти?
А я не скажу вам. Я цього не знаю. Шо я можу казати. Шо, в батька не було золота. Він старався, шоб в нього плуг був, сівалка була.
А жорна були в батька?
Нє.
Жорен не було?
Не було.
В млин їздив. А чи тікали люди з села? Хотіли виїхати кудись, шоб врятуватися від голоду. Можна було втекти?
Це я тоже не скажу, доцю. Доцю моя, я цього не скажу. Не знаю. Я знаю шо мама розказувала, я це бачила на свої очі, як вона гонила нас з печі і забирала. Вона жила тут осьо, в селі. Карапузиха на ньо казали. Альона ти знаєш? Га? Знаєш, оце сім’я їхня ще гонука залишилась. Оця Сєня, оце її гонуки, оце вона робила таке.
А як ви думаєте чого був Голодомор?
А я шо знаю хто, хто це зробив? Шо я знаю? Я ж не знаю хто зробив. Бачте Лєнін один ночував у курінях, ховався, шоб панів знечтожити, бо каже «повстаньте гнані і голодні робітники усіх країн, порвіт кайдани, кайдани порвіт кайдани і йдіть на волю і робіть землю». І вони порвали кайдани і пішли всі за ним. Кайдани, вони ж заковували в кайдани, пани. Пани заковували. І Лєнін зробив. І тепер ше його, це ж гріх їм буде і тепер ше його хотят викидали його, шо Китай хтів забрати, бо Китай же знає, шо він зробив людям добре. Він же зробив, розігнав колгоспи й жили люди. А зараз під Миколаєвом, моїй сестрі чоловік, бригадіром був оце в Орачі, поїхав туди і цей, їздив. Подивився свині, ферми, скотина, доярки, всьо на масі, землі нема, всьо роблять на гроші, та й канєшно. А зараз у нас сусіда, осьо прийшов, батько в нього помер недавно, Адік. І він прийшов з армії від Києва. Відпустили на дві неділі в отпуск його, це ше йому до нового году. З нього нема людини один такий як він прийшов до мене, бо він з моїми хлопцями дружив з синами. Одні кості. І це в нього. А я кажу: «Чого ж ти Валічок такий, Дєнісу чого ж ти такий худий?». А шо ви думаєте — суп, чай, а хліба думаєте? А ганяють як. Боже! В мене це гоко, я в Одесі лічили мені, шоб вставити. Я 24 года на фермі була, осліпла ж геть. З чотирьох рання коровники. Попробуйте в сечі цілу ніч побути. І очі в мене не стали бачити. Я, сини забрали в Одесу. Уклали мені в єдин глаз уклали, чуть ще було трошки видно. То там стіки молодьожи падают. Сьо ж, професор каже — сьо від тєлєвізоров, страдают діти.
Бабушка, а скажіть будь ласка, а хто такий Сталін?
Ну як?
Сталіна знаєте?
Ну як же Сталін, ну як же? Шо це Сталін зробив голод? Га?
А як ви думаєте?
Нє.
А хто тоді був при владі?
Ну я ж не знаю хто, я знаю, шо Сталін не зробив. І Лєнін не зробив. Лєнін лиш розігнав панів і всьо.
А колгоспи хто організував?
Лєнін. Лєнін. Повстаньте гнані й голодні робітники усіх країн.
А при Сталіну як було?
А я відки знаю як? Як колгоспи були ж уже. Колгоспи були.
Ну вже ж як Голодомор був то хто був при владі?
Ну а шо Лєнін був?
Ні, Сталін вже був.
Ну да. Сталін був.
То він не винен в цьому?
Нє, не винен. Не у всіх же ж був Голодомор. А на висилку скіки вислали? Там повмирали люди. Боже мій.
А чого висилали на висилку?
Ну хто був тут багатий? Я шо знаю. Шоб з голоду повмирали чи шо, шо я знаю.
А, так того висилали, щоб з голоду повмирали?
Ну да. Вони там погибали. Ішли пішки вже відти. Шо ж, осьо Колі Соколюк мама із своїми дітьми ішла пішки. Добивалася до своєї, до своєї землі.
Ішла з виселки пішки?
Да. Відти йшли пішки.
А чого їх виселили?
А я не знаю, я кажу, шо він був куркуль. Який він був куркуль? Ну оце батька мого не вислали бо він, може батька його й висилали, я не знаю, бо шо він був больний. І він не був дома, він у Кишеньові лежав.
А то, його не було получається шо він був у Молдовії, да? Його тут не було?
Нє-нє, його тут не було. Він приїжджав, оце мелникам відвезем їм пшеницю і всьо. Ночію добуде, з мамою поїде, відвезе ночію, ночію приїжджає і всьо. Оце так було.
А багато вислали з села людей? От ви кажете висилали, шоб вони там померли.
Доця, я ж вам кажу, шо тут я не жала. Ми жили 7 кілометрів, 2 ряди було хатів і ті вже, як зносили, знесли вже туди на Гораш. Чотири ради там робили, колхоз робили і строїли хати усім уже нові. А ці всі, тих два ряди де мама моя жила знесли, зносят уже, знесут. Забирали двері, вікна забирали вставляли там у тих хатах, що ж то строїли.
Бабусю, а як ви думаєте, Голодомор був того шо був неврожай в 1932-33?
Ну да, а хто ж?
Невродило у вас, не було врожаю у 1932 році?
В 1932, а я за це не знаю, я шо знаю доця? Шо мама не казала чи там був врожай. Я знаю шо оце в батька було оце в 1933. Оце було.
Зерно було у 1933? Те шо ховали, це ж в 1933 воно було?
Да, да.
То врожай був.
Да, був врожай. Да в 1933 і в нього стіжок стояв ще не змолотяний. Змолотили вже зимою змолотили. Приїхали звідси з Кривого й змолотили.
Ну так а як тоді виходить був Голодомор, а урожай був.
Да. Да.
Так а чого ж тоді був Голодомор?
А я знаю, хто не дав? Я ж не знаю чи Сталін не дав чи хто? Хвате вже покидайте діти, поморились. Вони голодні, вам ніхто не дав. Я варила суп, вам дати з галушками?
Дякуємо. Нам далі треба їхати працювати, ще їдем до одної бабушки.
Сьогодні, сюди їдете?
Ще одне питання. Чи не було у вас тут повстань якихось проти радянської влади?
Га?
Повстань не було, коли колективізація йшла, коли Голодомор був? Ніхто не чинив опору, повстань якихось не було?
Не знаю. Я знаю, шо співали лиш, шо «Повстаньте гнані і голодні робітники усіх країн. І поховайте мене серед поля на вкраїні милій. Ми її завоювали, шоб було чути, було чути як реве ревучий». Шоб його на середполя поховали.
Кого це?
Ну я знаю, якогось, шо він цю землю завоював, Україну цюю. «Як реве ревучий. Шоб було чути, було видно як реве ревучий. Серед поля на вкраїні милій». Так він…
Хто це написав? Вірші, хто написав ці?
Ну я знаю хто писав? Хтось писав.
Шевченко?
Шевченко да. «Поховайте мене серед поля на вкраїні милій, серед поля, як реве ревучий, — а, шоб, — реве ревучий». Ну це, оце таке. Вони воювали, вони й писали. А тепер шо, шо хто знає? Молодьож не знає голоду, молодьож не знає, одітися і всьо шоб батьки помогли і всьо дали. І всьо. Я своїм не давала. Мої своїми трудами добивались. Всьо.
У вас ніхто не помер в Голодомор, да? У вашій родині.
Нє-нє-нє.
А дідусь, бабуся?
Нє-нє-нє-нє-нє. Мамі всі завідували. Всі завідували. Шо вона виростила сім’ю таку робочу.
Все тоді, дякуємо Вам.