- Місце запису: місто Носівка Чернігівської області;
- Дата запису: 13.07.2020 року;
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
- Респондент: Гурбіч (Шовкун) Марія Кирилівна, 13 жовтня 1920 р.н., народилася в селі Олександрівка Бобровицького району Чернігівської області;
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Олександрівка Бобровицького району Чернігівської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Як Вас звати? Представтесь, будь ласка.
Так, я Марія Кирилівна Шовкун. Учителька історії, пропрацювала 50 років, 9 місяців і 1 день учителем історії. Найбільше в Носівці, в цій середній школі. Уроженка Бобровицького району села Олександрівки, 13 жовтня 20-го року. Іде соте літо.
Марія Кирилівна, а як звали Вашого батька?
Мого батька звали Кирило Павлович Шовкун. Матір – Параска Василівна Шовкун. Батько розстріляний 1 січня 1943-го року разом з односельчанами. А мати попереду померла, за три місяці до того, як було закатовано в Чернігівській області брата старшого Колю. Мати не витримала цього і померла. А батько був розстріляний.
Мені було 12 років і я робила вже в колгоспі ланку. Шо таке ланка – це накидається на жінку п’ядесят сотих буряків, їх треба проулать, пошарувать, осипать і вибрать і відправить на завод. Це настільки кропітка робота, яку трудно уявити, як зараз вам, наприклад, так це зовсім не під силу. А нам було під силу. Я маленька була. На матір було 25-ть сотих цього буряків, на невістку – 50-ть. Так невістка ходила, в неї ше дитинка маленька, так мати могла моя справитися вже і вдома там з коровою, і з городом, а я ж дитина, так я один рядок полола і все.
А Вас примушували туди йти?
Звичайно, примушували. Я за матір полола і мати повина була йти, там 25-ть сотих, хоч поли, хоч не поли, все рівно тебе штрафуватимуть. Порядки, дисципліна була в колгоспі, тіки такіє. Я вам попереду сказала, шо було багато хорошого ну, наприклад, і безплатна освіта, і безплатно лікування, ми це відчували, але багато було страшного, страшного. Імено сатанінська була боротьба за виживання. Так от 1932-ий рік був дуже наводнений. І багато врожаїв пропало. А 33-ій рік, це вже настояща голодовка, яка пишеться в усіх документах, ця була ше страшніше. Шоб уявили ви собі, якшо бачите Носівку, або бачите Чернігов, так можна від Чернігова до самого Чемера, оце все стояла вода, від Носівки і до самої Бобровиці стояла вода. Хати були під водою, село було під водою, вулиці були під водою, але були такі горби, де не було води. Ну дехто виживав карасями, ловили карасі жменями, бо їх було стільки, в’юни, карасі там, пічкурі всякі, такі рибки. Так люди виживали. Були такі сім’ї, шо 10-ть душ в сім’ї і виживали цею рибою, буквально рибою, відро ціле наловлювали, варили там і жарили і їли, бо нічого не було. Чому не було? Зараз говорять так, шо десь висипали цей зерно у річки. Я цього не бачила і не можу сказати, але у кінофільмах я бачила. Ну як воно було, де хліб брали. От ми з вами селяни ось цей, Іван, Петров, Сідоров і так далі, один закопав де нібудь там на городі зерна трохи, другий десь там сховав, так приходили ті, хто робив ошук, обиск по-рускі, по-українські обшук, палками проколювали землю і викопували теє зерно, уже воно в деяки пророшувало, в деяки було мокре, ссипали його у підводи, у мішки і везли у район, а далі ми не знаємо, де вони його дівали, я не знаю. Я була такою малою, я пам’ятаю, шо ведуть 15-ть підвід ведуть із однієї вулиці і, отого, прілого ячменю, прілої пшениці, це вже ж повикопували, бо люди ж ховали собі. А воно шумує отак, а воно парує і прапорці на кожному. Червоний той прапорець. Червона балка, називалося. Оце таке допускалося, як воно допускалося, хто робив це – наші робили. Скажімо, ми живемо в Носівці, призначають вас в Носівку «ага, Марія Кирилівна, там Ларіса і Вася пішли трусить отам», ми ж могли трусить так, шоб не витягать із печі, а було таке, шо з печі витягали. Наприклад, у запічку, там маленький запічок, так отакі були квасольки – заберуть, ну словом, не знаю, чи це така безжальність, чи це дурні були такі, хай буде, вибачайте за грубість. Мені здається, що були люди дуже просто дурні, не розуміли, шо вони обіжаються так. Тут коло нас жив чоловік, тут у Носівці вже, так він зробив, і жили люди, в яких він робив довгий час. Так мені розказували, одна була вчителька Калина Григорівна Волощенко, як у них Назаренко, витягнули з печі супчик був із квасолькою і вилив у помої. Це настільки, як би сказать, до голодовки його настільки, людей готували, шо оце таке робили. Деякі виживали, а деякі ні. Скажу про одну людину, яка жила коло нас по-сусідські в моїй Олександровці, Бабко Варка, її фамілія – Бабко, а звать Варвара. В неї було четверо дітей, чоловік Павло. І вже голод почався десь із січня місяця, там картоплі немає, там хліба немає, може у кого корова, от у нас, наприклад, корова, то коє-як виживали. Там лободу їли і оцей, щирець їли, і ці коржу там мололи, сушили, в общем все. Макуха була, макуха, знаєте, шо таке?
Так, знаємо.
Так от, макуха, якшо була в кого, так їли і це щиталося гостинець цілий. А не дай був макуха з маку або із конопель, так це ми вже багатирі. Так от, веду до того, що в цієї Варки хата вся під водою. І чоловік, Павло, пішов пошукати десь хліба. Вона осталася голодна, холодна з чотирма дітьми. Ну носили там сусіди. І моя мати молочка їй не один раз, але це п’ять чоловік треба було прогодувати і своєї сім чоловік. Ну так похоронила вона за весну четверо дітей і сама осталась жива. Поговорювали, кругом хати вони, поговорювали, шо може вона займалась дітоубійство і шо своїх. Може, но я цього не скажу, і я не хочу цю думку, і я не хочу цього думати. Бо жінка вона була дуже гарна, високопорядна. І тоді я так, якось, ну. Знаю, один раз я до неї прийшла, вона молотить у хаті, лужить сніп пшениці, вона качалкою молотить отак пшениця і приголошує «Ой, позаростали ж стежечки-доріжоньки, де ходили ваші маленькі ніжечки». І це вже як дождали хліба, врожаю. І я тоже стала коло неї на коліна і кричу: «Тьотя Варко, тьотя Варко», я ж мала тоже, мені вже 12-ть років почті було, от, так я цілую її, а вона зридає. Я прийшла додому і розказую батькові і матері, батько тоже так наче ніколи не плакав, а то батько розплакався і каже: «Бідненька вона, бач Парасю, – матері, – ми не могли їй допомогти». А нема чим допомогти, все те, що зілля рвемо, зелень всю. Ну оце ж кажу, шо корова була, так вона нам помагала. Ше в невістки дитинка маленька, 3 місяці, така, шо треба годувать, так. Ну але остались живі. А Павло її чоловік при ходив один раз і приніс жменечку таку, може пів кілограма муки. І спекли вони там уже шось, він побув один день у неї і пішов, як пішов, уже більше не повернувся. А вона вижила. І вижила, і мала дитину, там од когось, од голови колгоспу, казали, красавіца Шура. І Шура ця вишла заміж і мала трьох синів. І коли померла ця тьотя Варка, так побудували їй чуть не золотий пам’ятник. Село Олександровка таке собі, степове село, тай годі. А пам’ятник такий, як поставлений десь дуже багатим, це вже поставили внуки їй пам’ятник. І така пам’ять про неї. Ну там сім’я Батраків тоже вимерла, от. Один чоловік по дорозі йшов і просить, уже вмирає. А я пасу корову, от. Я біжу до мами, до своєї: «Мамо, дід Опанасій умирає». Мати швиденько молочка йому несе, я несу, трусяться ж рученята, вот, а він вже вмер. Я не можу сказати, но очевидно була якась може правда, якшо зараз в сучасному життю дивитися на нашу державу, як дивиться на нас Росія, і, якшо оці лагері згадать, коли наших убивали і це не тільки там німців були колонія одна, на території Волги так там, євреї там, татар, так можна повірити, шо Україну, мабуть, так знищували, як багатьох людей. Питайте ще.
Ну от людина, от ви говорили, що ви несли йому молока, а він уже помер, то ще раз скажіть, хто це був?
Шо-шо? Він що?
Хто це? Як його звали?
А, як його звати – дід Офанасій.
Афанасій. А прізвище?
Литвин.
Афанасій Литвин.
Афанасій Литвин.
Значить він помер від голоду, правильно ми розуміємо?
Угу, угу. Не знаю, як його по батько. Афанасій точно. Литвин Афанасій. А оце бабка Варка – це точно знаю. Чоловік Павло в неї був.
Тобто у бабки Варки всі діти померли від голоду?
Угу, оце шо вона недалеко… На одній вулиці жила в нашій. А дєд цей, Литвин, він далеко жив. Але він, видно, десь шукав уже ж, промишляв, може, десь їсточки. Ну, оце швидко мати тут уже ж доїть, ну, корову, і швидко молочка я несу йому, а дать хліба ж – немає хліба собственно. Вот. Ну, борщ, такий борщ, наприклад: щавель сам, якщо в кого квасоля була або біб, дак могли, а то сам щавель, ну. Я донесла, а він уже мертвий.
А ще пам’ятаєте, хто помер від голоду? Поіменно, імена.
Так… (пауза) Знаєте, трудно зараз згадати… Зараз згадаю…
Родичі спочатку, може далекі, двоюрідні, дядьки.
Батрак, але не знаю, як звати. Олексієнко, от… Але не знаю, як звати. Олексієнко мужчина. Батрак женщина. Ану стойте, ще подумаю… (пауза)
А однокласники, може, ваші?
От за однокласників моїх нікого не пам’ятаю. Наче всі вижили однокласники. На війні загинули, там осталося три чоловіки, а у голодовку наче всі оста… Дзюба! Дзюба… ну, а як звати, тоже, мужчина. Дзюба.
А щось про них можете розповісти? От вони померли…
Шо-шо?
От вони померли з голоду, ці троє, ви прізвища згадали. Щось про їхнє життя можете згадати? Чому вони померли від голоду? Як саме?
Ну, цей. Дзюба, забула, як звати, молодий парєнь зовсім, молодий, вот… (пауза). І, тепер, сім’я померла, наче Горовий фамілія, сім’я, батько й мати і дочка-інвалід. Оце усі померли. Я не бачила, а це мені казали, шо сім’я Горових вимерла, отак. Так, подумаю ще…
То батьки ваші в колгоспі, правильно, працювали? І батько, і мама?
Батько й мати мої живі осталися. У нас рятувала корова. І у нас була овечка ще, ще було двоє овець, дак ше зарізали овечку, дак варили теє м’ясо, із лободою, із щавлем, і воно таке було похльобка. Но колгосп давав, варили якусь похльобку з горохом, і всі, хто ходив на роботу, дак давали тую, ми називали, баланду. Ну там трошки гороху і трошки жидкості, і кусок мяса, бо різали якесь там теля чи якусь корову для того, шоб люди робили в колгоспі, бо люди ж падають, от. Дак ми – я… на мене і на невістку давали такий чималий черпак оцього ж уже гороху. Ну отакий момент розкажу вам, шо несу я через… там жито й пшениця, стежечкой такою з колгоспа несу у відерці цеє, горох уже цей зварений – це ж на обід уже ж, на обід. Бо на обід приїжджали ми, це в селі там близько. Ми близько, не так, як, скажімо, Носів, чи шо – їхати далеко, і на обід не приходили, а ми на обід приходили. Несу, а за мною женеться парєнь. Ну, парубок такий, може, йому тоді чоловік тоді сімнадцять було, років сімнадцять було. Гукає мене й каже і ложка така велика: «Дай мені набрать гороху у тебе». Я так якось, значить, злякалася, на «ви» його називаю. Кажу: «Беріть! Беріть, скіки хочете». Він набрав повну гороху, швиденько проковтнув, набрав другу і каже: «Іди, не нада вже, неси вже додому». Ну я принесла додому, мати там насипає, і батько тоді каже: «Да, дитині давали, да, – каже, – саму воду давали». А я не кажу. А тоді кажу вже нишком матері, кажу, шо Микола Набок мене зустрів, дак попросив, дак я… «Ничого, дочечко, хай. У нас корова є, дак ми вже виживемо». Но той парєнь вижив. І ми тоді з ним зустрілися, ну я вже тоді була студенткою, а він уже був лейтенантом. І ми так плакали, згадали це обоє, шо (плаче) довгий час… Словом, дивимось одне на одного, я кажу: «Ви Микола Набок?» «А ти Маша?». Я кажу: «Да, Маша», і плачемо обоє. І тоді вже ж поговорили, розказали. Ну я рада, шо він остався живий, вот, і вся його сім’я – четверо їх дітей, вдова-мати, трудно, але вони вижили.
Ну да, якимось чином, може, ви йому і допомогли.
Як оце, Парменчук іще помер один. Але не знаю, як звати тоже оце. Я була малою тоді й мені можна було, там дехто записував, а я якось не… не придумувала цього.
А всі ці люди, це вони проживали в Носівці?
Оце ні, це я говорю за алєксандровських.
А, за алєксандровських.
Оце всі за свою Алєксандровку, а за Носівку я нікого не знаю.
Ага, значить в селі Алєксандровка, там де ви жили, ці всі люди померли.
Да, де я жила. Це моє мело рідне, де я, де оце й палили оце.
А вам Феніаминовна розказувала за носівських, да? Оце ви були в Феніаминовни.
Розповідала. Да.
Дак вона трошки розказала?
Вона да, вона свою історію. Я носівчан нікого не знаю, це мені треба було б готувацця, розпитать людей. А Феніаминовна, вона носівчанка, дак вона… Да, вона розповідала. Ну а я оце з Бобровицького району.
Ага. Марія Кирилівна, а батьки добровільно пішли в колгосп чи не хотіли йти?
У колгосп?
Батьки, да. Добровільно?
Боже вас сохрані! Ніякого добровольного не було. Не хотіли йти. Я вам розкажу, як, наприклад, мої батьки поступили. Ми жили в Лосинівському районі, хутір Вила. Зараз у хуторі Вилах немає і одної людини. Хати розвалені. Там двадцять три двори, так як оце наша вулиця. І ми жили там. Дак мої два брати попали за націоналізм у тюрму. Один – студент університету, а один – молоденький учитель, тіки кончив тєхнікум, у Мрії (?) був тєхнікум педагогічний – тепер частина його у Прилуках, а частина у Новгород-Сіверську. Я прилуцький кінчала тєхнікум. Так от… (пауза). Виходить записать?
Да, ви стільки всього розказуєте, кажіть-кажіть, да.
Так от, жили ми в Вилах. Ну, можна сказать, шо непогано жили. У нас було десять десятин землі, багато було скоту. Батьки робили робили як кати. Я ніколи не бачила, щоб вони лягали спать і вставали. Кажецця, шо вони взагалі не спали, бо багато ж скоту і багато землі. А брати оце сиділи в тюрмі на Соловках. Чули Соловєцкий монастир?
Чули.
І чули, що там помер останній не гетьман запорізької, а кошовий отаман Петро Калнишевський, ви це знаєте? Якшо не знаєте, дак шоб знали. У двадцять третьому номері «Сільських вістей», да в мене даже є, ну дак шоб прамо, то я вам покажу, є про йОго і портрет його. Так от, нас доводять до розкуркулювання. Батько їде на Соловки до синів, от, і каже: «Шо його робить?». Кажуть, шо спродуйте все, оддайте в колгосп і тікайте в колгосп, бо згниєте на Калимі, як многіє. На Калиму. Калима, шо таке Калима – заслання на Калимі, ріка Калима. Ну, і батько приїхав, зразу найшов чоловіка, який захотів із села Алєксандровки Борбровицького району поміняцця з нами. Він приїхав у наш же ш хутір не було колгоспу, а там колгосп був. Батько здає свою землю, дає сіялки, віялки, поступає в колгосп в Олєксандровку, і там ми живемО і оце вже там ми й голод пережили і оце й, оце там уже в колгоспи там і остались, я там оце робила в колгоспі ж мої родичі, пока я не стала вчицця, а тоді брати мої остались жИві. І з Харьковського університета мені сказав тут один письменник, шо шістдесят чоловік, ну а я знала, шо сорок чоловік заарештували і чотирнадцять їх розстріляли. Невинних совершенно дітей! Студентів, невинних, за націоналізм. Підшили, шо будто би була така група націоналістів, яка хотіла повалить совєтську власть і вбить Сталіна.
Це не СВУ, не Спілка визволення України?
Шо?
Не СВУ, не Спілка визволення України?
Да, називалася Спілка визвОлення України. Се-ве-у. і оце мені ще даже нашлись такі, там тоже доказували: «О!», – я гарно занімалася, – «Дак вона ж севеу!». Не понімаючи цього, не понімаючи севеу. А тоді виявилося, шо такої спілки не було і нехто нікого не, як би сказать, не собирався вбивать. А таке було це. Дак оце брати зразу (нерозбірливо) тату, поступай, у колгосп, бо згниєш на КалИмі. І ми поступили в колгосп і остались жИви і не розкуркулені.
І не розкуркулені? Самі все здали?
Не розкуркулили. Ми ж здали в колгосп. У нас була сіялка, різаки були, от, коні. Семеро коней було, уявляєте собі? Це троє коней, четверо коней таких, шо пахали, бо десять гектарів же землі, от, а три таких росло там молоденьких, там лошаки і кобили молоденькі. Три корови, сім’я велика – одинадцять чоловік – це три брати оце, сестра і я ж оце, і невістка, і діти невістчині, і батько, і мати, дак всі робили оце дуже. Але це до колгоспу ще. А багатьох оце, оце повмирали оце бабки оції, дак потому шо не поступили в колгосп. Якби поступили в колгосп, може, з ними б не так би поводилися. А то не по… дак вся сім’я вимерла од голоду.
Ага, тобто вони як одноосібники залишилися.
Да-да, це одноосібники, одноосібники.
А після вступу в колгосп до вас хоч раз приходили оці активісти, буксирні бригади, оці подвірні обшуки, щось таке хоч раз хтось приходив?
Оце тоді, тоді?
Після вступу батьків у колгосп, от, в тридцять другому там, от початок там, може, і в тридцять третьому хоч раз хтось приходив до вас обшуки робити в хаті?
(сміється) Ніхто не приходив, ніхто не приходив. Причому в колгоспі робили тридцять років – нічого не одержували в колгоспі, нічого. Трудодні писали. А тепер ше таке поняття маєте, як позика? От. Займ називався. Шо таке позика? Це держава позичає у людей, у колгоспників гроші. Де ж у колгоспників гроші, якшо на трудодень дають двісті грам хліба. Дак от, держава робить так: робимо в колгоспі дурно, совершенно дурно, живуть люди за рахунок города, от. Як там живуть, як виживають – це їхнє діло. І за год жінка-вдова, наприклад там, або сім’я проробить сто піісят карбованців, якшо по дві копійки платять у день, сто піісят карбованців вона проробить цих грошей. Ці гроші позичай державі, бо треба на оборону. Треба на підняття міста, бо в місті треба промисловість строїть, а нема ж нічо, промисловість же в нас дуже була слаба. Трудно даже уявити, як зараз ви… ну показать вам, яка була одежа або зовсІм не було одежі. Дак це зараз я дивлюся, як оце й мої діти, як і знайомі, і блИзькі – це страх, скікі одежі. А то одне теє як було, вот, у нас дід там Квач був, дак сорочка порвалася, тікі воротнік остався, оце тут порвалася, і корчогли (?) осталися. Він зняв тії чохли (?) і всі сміялися, шо так же жартували. І він сам жартував, бо не було за що і де купить. Шо промисловість така. Дак полотно ткали домашнє, конопляне і лляне, шили і так виживали оце. Ніхто добровільно… Дуже мало хто добровільно… Ну оце ж мій батько пішов добровільно в колгосп. Пішов добровільно, шоб не розкуркулили. І в друге село, і в другий район – це тк добровільно.
То ви народились фактично оце на хуторі Вила чи все-таки в селі Олександрівка?
Ні, село Олександрівка
Все-таки в Олександрівці народились.
Село, це село. А хутір Вила – це були Лосинівського району, за три кілометри.
То ви там не народились?
Але там не було колгоспа, але год прошов і колгосп там тоже став. Це Лосинівський район.
Ви просто там жили?
Там ми жили, ми там жили на хуторі. Батько мій з Рівчак-СтепанІвки, чули таке село нашого району? Носівського району Рівчак-СтепанІвка, дак мій батько рівчак-степанівський. Купив землю тут, гектар пустої землі, і сюди перейшов і построїв хутір, оце називався хутір – хата, от. І там іще з сіл. Бо столипінська реформа – давали землю. Столипін організував банк, це довга тема, банк, який давав, селянський банк, гроші позичали. І селяни могли купить землі там за десять кілОметрів, там за п’ять, за двадцять даже пусті землі і построїцця. Ну а це… Рівчак-СтепанІвка – це Калинівка три кілОметри, Вила три кілометри, і оце над три кілометри оце батько купив землі, а тоді почали другІ там куплять селяни і так організували хутір двадцять чотири хати. І це був хутір називався. Хутір Вила. А три кілометри – вже межа, там прилуцький шлях, і там уже Бобровицький район. А в Бобровицькому районі жили вже ж наші родичі там. Дак оце з Бобровицьким районом зв’язалися і оце поміняли так хати і так ми оце опинилися в колгоспі.
А ваших братів звинуватили в націоналізмі. То їх теж от сюди за СВУ, ви кажете?
Вони поверталися через чотири роки, і брат Іван – це студент універсітєта, а робив він у міліції у Ніжині. Дак він, як забрали його вже на війну, от, дак він прощаєцця зі мною і каже: «Якби ж я, сестричко, йшов на війну, да не врагом народа. Я ж і зараз враг народа». Ще не було знято. А тоді вже як брат пішов на фронт да загінув під Москвою, дак прийшла реабілітація його дітям, і п’ятдесят тисяч грошей, і на реабілітації написано: «Суд трійки вважати недійсним». От, такої організації, Єфрємов якійсь будто був, не було Єфрємова, не було такої організації. А брат Василь, якій вчителював оце, він тіки кончив тєхнікум і вчителював директором школи в Лосинівці, і його через місяць забрали, повчителював один тікі місяць. Дак він повернувся і оце забрав мене до себе вже з колгоспу ото, і я вже в його жила і в його училась, і якби не він, я б не вчилася я, можливості не було ніякої. А оце вже він забрав мене, і біднувати ми жили, в йОго ж була жінка й дитинка, і теща, вот, і жили в КобижчІ, і я кончила кобизьку школу, зразу пішла в шостий клас, не ходивши в п’ятий, дак мені це сказувалося на моєму навчанні, як трудно було, але… Так а брат тоді вже став учителювать, але ще його два рази арештовували, оце брата Василя, що вчителював. Таке було, шо сердита я на вас, даю записку, шо ви – Ларіса там, Галя – вона організувала отой, і забирають оце.
Наклепи такі, да? Доноси.
Да-да, стукачі називалися. І оце був один учитель-стукач, який тоді їх поставили на очную ставку, ну його вже не судили, бо брат мій одпросив, каже, шо він просто дурак був. А там двоє дітей і вчитель він, дак нехай уже, а так дак тоже заповторили б може, а мої брати по чотири годи одсиділи.
Тобто Івана звинуватили як члена СВУ, а Василя уже просто як доноси писали?
Да-да-да. Воно… Іван повинен був би продовжувать учицця. Но він настіки був обіжений на радянську владу, шо пішов робить у колгосп і в колгоспі ударник він там, стахановець, він не в шо це не вірив, медаль йому дали, отказався од медалі – настіки був обіжений на совєтську власть. Робив у колгоспі і все. І так часто іде з книгою, багато читав, ерудірованний був дуже, дак іде з книгою, от там кого-нібудь і каже, ну, це не для преси, звичайно, каже: «Да це шоб не слухать мені, як матюхаєцця там Федосій, дак я лучче буду читать». Понімаєтє? Настіки був обіжений, шо… і оце йому цеє ударництво його, він ударником… Оце прощався зі мною, так розплакався і каже: «Якби ж я йшов, да не враг». Тройко дітей осталося маленьких. І останній лист був такій, шо «Прощайте, мої горобенята розореного кубельця». І не повернувся з війни. А Василь – цей прожив девеносто шість років. Учителював у Бобровицькому районі, двадцять років був завучем, а двадцять років директором, от, і пропрацював оце багато років ше, цей остався живий. І тоже прийшла реабілітація, і написано: «Суд тройки вважать недійсним». І піісят тисяч, які тоді мало шо осталося, ну важно, шо вже ж реабілітували, і то, судімость уже знята. А то була довго не знята. Так, слухаю ваші питання.
Марія Карилівна, а ви не пам’ятаєте, от коли був голод, нічого було їсти, чи можна було виїхати з села?
Шо можна?
Виїхати з села, покинути село.
Не можна було виїхати.
А розкажіть.
Безпаспортне було село. Виїхати не можна було. Оце Павло оцей, БАбко, як я кажу, так він просто пішов, і його там вже «А де Павло, шо на роботу не ходить?», да він більш не вернувся, і так ми й не знаємо… Раз він приходив, я його бачила, я його бачила, бо його дочечка була менша од мене, подрУга Саша, вона померла тоже від голоду. Я кажу: «Дядю Павло, здрастуйте». Ну він так наче: «Здрастуй, Машуню», а наче не хоче, от, шоб я нікому чи не сказала, чи що. І тоді як пішов, більш не вертався. Паспортів же не було. Мені паспорт дали, як я поступила в тєхнікум аж, і то брат робив оцей, шо оце замучений гестапо в Кіїві, Коля, у Чернігові, Коля. Дак він поїхав і треба ж паспорт, бо я ж студєнтка тєхнікума вже прилуцького. А так дуже трудно. Ну в селі хто пробивався в науку, даки таки паспорта давали, а так – нікому не давали.
Зрозуміло.
Були такі, це сім’я була Ткаченків, дак там десять дітей – вісім хлопців, і п’ять з них загінуло на фронті. П’ять. Дак хочу сказати, шо оції люди, вот, (пауза) Федір, Степан і Михайло – вони виїхали на роботи якось там на Донбас чи що, шо виїхали з Алєксандровки. А так би ніколи паспортів би не було. А вже братіка одного Васю вони забрали, мого однокласника, дак паспорта не можна взять, і Вася повернувся додому.
А вони як виїхали? Ви кажете, вони виїхали, їм дали щось?
Оце виїхало три. Михайло, Степан, цей закінчив університет, відділ журналістікі, дак цей був у… (згадує) Я сьогодні згадувала, оце, шо там спалено було цеє, Корюківка, в Корюківці робив у редакції, дак цей тоже загинув на фронті Михайло виїхав якось, на якусь швейну фабрику, якось так зумів, от. Федір цей служив у морфлоті і там і остався мічманом, так і все життя пробув там. Дак оце так виїхали, а так ніхто не міг виїхать.
А жорна у вас були?
Жорна були. У погребі.
Ви ховали їх?
Ховали. Не можна було мати. Ховали у погребі, потому шо били жорна, шоб ниде не мололи муку.
А як ви думаєте, навіщо це робили?
Ну, шоб забрати хліб увесь, шоб, виходить, умертвить-таки Україну. Все равно, як не повертаєшся, які питання не задаєш, все рівно знов вертаєшся до того самого. Шоб умертвить Україну. (Гавкають пси). Це там, у сусіда. У нас жорна були і стояли, а тоді у нас тісно – дак перенесли до сусіда, і так усі оце все рівно мололи, в кого шо було молоть. Но не було вже чого молоть. Я знаю, шо квасолі, оце к слову якраз, бобу було, наприклад, там, пів мішка бобу. Ну а біб хто-нібудь з вас бачив, який? Не бачили? Так, як квасоля, тільки такий великий, да, такий великий. Він дуже добрий і корисний дуже. Дак нам його жарили, намочували, от, обчищали ції шкурки, от, і мололи шкурки й сушили і там у шось варили. А цеє жарили і їли. І ми їли цеє, така була лАкомина, шо куда. Квасолю…
Ви таємно мололи, правильно, на жорнах? Так, щоб відкрито, то ні.
На жорнах, на жорнах.
Ви їх ховали і таємно…
Да, оце на жорнах, на жорнах, це все на жорнах.
А до вас приходили молоти на жорнах?
Люди?
Да. Дак я ж кажу, шо оце вони там декілько сусідів. А, ви разом. Шість дворів, бо у нас тоді у погребі так вже дуже трудно, от, і погреб малуватий, дак там у одногО клуня, в клуні так його діли, а те, чо вже не чуто, як мелють іще. Дак уночі там молють там десь сидять, а тоді перенесли. Там Михайло, дак то перенесли до йОго в двір, а тоді знов до другОго. Отак у погреб, там где-нібудь, і так, щоб не чутно. І ступи були, так у ступах, наприклад. Ступа знаєте що таке?
Знаємо, в нас в музеї є.
А, ну от. Така велика…
А ступи не забирали?
Да, велика така пень, тут дірка. І ту дірку оце ж, роблять так, шо оцей…
А ступи не забирали? Ступи?
Ступу не забирали. От жорна забирали, а ступу не забирали.
А в вас жорна не залишились з того часу?
Ну, у нас же спалили хату. Батька розстріляли і спалили хату, і мені не було, куди вертацця. Так шо в нас спалили, багато всього спалили. Але як горіла хата, дак як упала криша і закрила ікони, і ікони осталися цілі. Дак у Севастополі живе зараз мій племянник, внУчатий плємяннік, це мого брата вже внук, дак у його ікони ції зберігаюцця.
Ну так, це унікально.
Унікальна така річ, така реліквія, да.
Марія Кирилівна, а щось чули ви таке про “Торгсін”?
Шо-шо?
Торгсіни. Чули таке слово? Торгсіни.
Не поняла, шо таке.
Добре. А ваші батьки, наприклад, мама, вона не носила кудись золото, прикраси, щоб обміняти на продукти харчування?
В моєї мами був янтар. Знаєте янтар? Велика була тоді якби з янтаря дівка, дак це не дівка, це як ше моя мама була. Дак треба було оддають за хліб оцей янтар – кольце обручальне і сережки. А хрест золотий у матері остався, от. А такий там, якесь там колечко обручальне, же ж без обручального не можна було жінкам, дак обручальне якесь там серебряненьке, знаю, а це дали. і матері треба було носить янтар там, шось для її, голова боліла, дак оставили одну намистинку. І ця намистинка й хрестик в неї завжди було. Вона була і загі… померла з ним. А те все оддали.
А куди оддали, не пам’ятаєте?
Кого?
Куди оддали, однесли куди?
Ну навєрно, по-мойому, в Ніжин батько одвіз. В Ніжин, там, напевно, торгсіни були, я тоді мала була, дак не знаю. Бо в Ніжин, в Ніжин. То це за один раз все зібрали, однесли.Да, оце… Чи за один, чи за один раз, чи за два рази, оце, но знаю, шо в торгсін здавали оце в Ніжин.
А скільки приносили вони? От принесли раз чи двічі, а скільки ж вони принесли?
По-мойому, не гроші, а привозив батько муку.
Просто муку насипали за оці прикраси.
Просто муку, так. І так багато людей, у кого були оце такі речі, дак здавали.
Зрозуміло. А пам’ятаєте щось про закон про п’ять колосків?
Який закон?
Про п’ять колосків. П’ять колосків.
Не розібрала, шо за закон.
Добре. На полях можна було збирати там колоски, на колгоспних полях?
А, о-о-ой, це ціла історія. Не можна було собирать. Можна було зібрати, наприклад, колоски, об’їжджчики дураки були. Я тільки, я тільки понімаю, шо це дураки були. Ну нашо тобі той мішок? Це ше ж ударіть, поб’є, тоді забере мішок і везе його туди у контору. Де ти не бачив би його, було таке, і мені таке було. А колоски все рівно собирали. І бувало так, шо, наприклад, як бачимо, шо десь аж там довгенько, забарилися, а вони ж на конях, об’їжджчики, дак уже тікаємо, і хто додому втік, дак уже ж не… не забирали. А хто… Отут у нас був Жмихов у Носівці, буквально в повному розумінні слова інвалідський син, старченя буквально. Але він дуже способен, він і став тоді льотчиком, механіком-льотчиком, от, дуже… письменником, необикновенно розумна дитина. Дак воно, бідне, зібрало це ж, мати-інвалід лежить, батька розстріляли, як ото в Червоних Партизанах розстрілювали, знаєте за собаку, чули ви, шо у Червоних Партизанах у наших за собаку убили сто піісят человєк, знаєте ви це, діти? Дак шоб знали. Шо це в Червоних Партизанах у нашому районі в сорок другому році убили сто піісят чоловік. А з Носовки – Жмихов нєкій Олександр, робив піч у когось там, і ого чоловіка тоже треба було розстрілять, і розстріляли того Жмихова. А тут осталися у розваленій хаті мати – паралізована жінка і трьох-, на той час п’ятилітній оцей Жмихов, цей, Вітя, покойний. Знаєш, Люда, шо він помер? Помер він уже, я знаю, я ж з його дружиною листуюся і з ним листувалася, і в мене книжки його є. Дак цього, дак сто піісят чоловік розстріляли і закрили того Жмихова. Дак оцей Жмихов розказував же сам, шо він тама собирав з матір’ю-інвалідом, і мішок насобирали, і приїхав, не називає, каже, не буду називать, бо був тоді начальником, дак ударив, каже, і забрав мішок із колосками. Не давали колоски собирать. Хай там пропадають!
А після збору врожаю можна було збирати щось? Після збору, після того, як зібрали.
Так після збору це й собирали, дорогенька! Це не… Тоді, як стояло жито, дак тоді це, може, й розстріляли би. А це вже собрали трактори чи там пишли там підводи, вже зібрали, да це іменно шо голе поле. І на голому полі собирали і оце так ставились. Оце такий був чи указ такий був, чи не знаю, чи самі такі були дурні, чи ну…
А чули ви, називали так людей – перукарі, з ножницями ходили, зрізали колосочки? Не чули таке?
Ну було таке, було таке. У нас дали п’ять год одній жіночці. Вона зрізала, ну, може, кілограм. Але вижила, і повернулася, і ше вийшла заміж, Галя, гарна така дівчина. Мала дітей, може ще зараз вона жива, а може нема, но вона була старша за мене года на два, вже якшо мені сотий рік іде, видно нема вже в селі. Так оце таке було. Боже сохрані, це зрізать, так це, а це собирали на голі землі. І чого вони, я зараз оце не розумію і запитати нема кого. Ну це так, як ви кажете, шо повне винищення ішло України.
А випадки канібалізму, коли людоїдство було, щось ви чули таке від когось?
Шо-шо таке?
Чи чули ви, коли людей їли, от людоїдство?
Я не чула. От цього, я говорю, шо це за цю Варочку, шо так люди кажуть між собою, кажуть, шо Бог його знає, як вона бідненька сама хоронила. І не знаєм, де хоронила, у чому хоронила, чи в ящиках коє-каких, Бог її знає. Так і сьогодні ніхто не знає. Може, но у нас такого не було. В Олександровці цього не було. А може де й було. Кажуть, шо було.
А якщо померла була там померла, наприклад, кінь чи корова, їли м’ясо вже померлої тварини?
Забирали м’ясо цеє забирали, із падалі, худоби забирали цеє м’ясо і їли. Дехто вимирав даже, дехто оставався живий. Було таке. Це Назаренко, сім’я там, ну вони зарізали корову просто, але вижили, з’їли корову і вижили, остались чотири – батько і мати, і двоє дітей. А так нікого оце не чула, а може де й було таке.
А можна було отак вільно брати м’ясо померлої тварини, не присипали там нічим, вапном?
Оце, як дохла худоба, да?
Так, так.
Ну можна було, можна було. Ну худоба в основному була така здорова, це хіба шо крали, так так оце ну, наприклад, вкрали корову, одвели кудись, забрали, м’ясо це забрали і кістки, а осталися тільки нутрощі. Так хто-небудь в селі мог приходити і нутрощами, дряпали чи чиї, кишки, ковбаси ті обмивають і використовують.
Ну вам так пам’ятається не було масової смертності, ну так, щоб люди падали мертві?
Ну це масово, я вважаю, це масова смертність. Оце в моїй Олександровці, в моєму районі, я вважаю, що це масова смертність була.
На дорогах ви бачили померлих?
На дорогах бувало, шо люди лежали. На дорогах забирали їх і без цих, і там вматували в якусь одежу і без гроба хоронили.
А була підвода, якою збирали?
Підводу давали, підводу давали.
І ці трупи, мабуть же, скидали в одне місце?
Ну характєрно, шо справку давали, шо помер од запалення легень, помер од того-то, но тільки не з голоду.
Тобто було заборонено вказувати причину смерті «голод»?
Да. Канєшно голод, явний голод. Тут у нас були деякі Хоменко, знаєш Людочко, так «Шо это, Марья Кириловна говорит какой голод?». Весь світ знає, а виходить я це, наче видумала. І мене в Дом піонерів, культури мене запросили, я розказувала, як оце вам розказую, у книжці написано, у бібліотеці єсть книжка, можете подивитися, там і моя розповідь є. Називається, десь ще є, «Голод у Носівці», є тоже у бібліотеці книжка є, в мене її немає. Так я розказую, а Хоменко, вони жили в лісі. Може в лісі не так голодували, може жолуді їли, може, а ми в степу нічого не було. На поле виходиш, так ото щавель, такий є, маленький такий, на полі ріс, знаєте. Тепер люцерна, так оце ми її обрвемо, сушимо і оце її і мелемо, і варимо, і вся. Ну як аби заповнить той желудок, шоб не вмерти. Я слухала професора Дронова, в кінофільмі «Все остается людям», так його слова отакі тяжкі, з такою печалю він сказав, сказав, шо «чувство голода – это самое страшное чувство, оно почти равняется смерти». І правда, це, якшо так хочеш їсти, наприклад, ну так хочеться, та буде, там поїси, не встиг поїсти, а це ж днями, місяцями, місяцями.
Тобто виходить, якщо були трупи померлих, їх на підводу скидали з воза, мабуть в яму якусь скидали?
Да, на підводу складали і. Проня якась померла, от забула як її прізвище, Руднише наче, Проня, от оце знаю, цей. Дзюба, Олексієнко це, може якби мені було зв’язаться із своїм селом, із ким-небудь, я ж така вік, шо таких людей пошті немає, знаєте, нема в кого розпитати, немає в кого розпитать. Але в оціх книгах Скорботи … [про війну 4:51 – 5:18].
Марія Кирилівна, то ми можемо говорити, що в вашому рідному селі, от село Олександрівка, було місце масового поховання, якщо підводою звозили трупи?
Да, я зараз не знаю, де кладбіще було, по-моєму було у центрі, бо ми, це ж я мала, тоді переїхали, я вже чимала, як вже переїхали в 32-му році сюди переїхали вже. Це як замінялися в колгосп тоді, от.
В Олександрівку в 32-му році ви переїхали?
Да, це ж в колгосп оце ж ми.
То народилися ви все в Хуторі Вила?
В Хуторі Вила, да я народилася. І при чому я народилася. Не пишіть цього, бо я народилася 11 вересня, а по документах я 13 жовтня, чому, а потому шо не давали паспортів, а церкви попалили і наші метрики попалені, там в церкві попалені. Так брат: «та наче так, хай так буде 13-го», так я 13-го жовтня по документах, а так я відзначаю 11-те вересня, все одно шо не мені той. Так от, хочу сказать, шо, де масове поховання було я не знаю, десь у центрі було масове поховання, бо настояще кладбіще, яке зараз є, велике, красиве, убране на Могилі. Могила, Голопапина Могила, фамілія така Голопапода, так город там був, Могила така, ну високий. На цій Могилі почали ховати людей. Поховали першого, кажиться, голову міської ради, а тоді ще когось, тоді ще когось, тоже вже моя мати, наприклад, там похоронена високо, і невістка, братова жінка. А тоді вже стали нижче хоронить і зараз уже Могила вся вкрита могилами, гробами… Але оце кладбіще, ну я приблизно скажу, коли воно десь у тридцять отак п’ятому-шостому році одкрилося оце нове кладбіще на Могилі Голопапиній, оце в Олексадровці да. І тепер це кладбіще, а то там було, я й знаю тепер може там і переорали, десь там на одному місці, в другому місці. Бо тоже ж Олександровка з хуторів. Там з Лосинівки були це приїхала, з Кобищів були це приїхала, і з Вороньків були це приїхала, це купили землі, це хватали за землю. Земля, чому зараз воюють за землю, чому зараз іде така боротьба, бо земля, як каже Андрій Волик «тебе народила, вона тебе й поховає». З землі ми все, і носимо ми все з землі, і їмо з землі, і живимось землею, без землі немає життя. Столітня війна була за землі, Тридцятилітня була за землі, наша була Друга світова і Перша. Оце все за землю.
Тобто, можемо говорити, що місце масового поховання у центрі і там почали ховати нових людей?
Десь воно в центрі, це треба туди, ну не знаю, комусь їхать і може там хтось знає. Може там десь документи. Но между прочім. Там була панська усадьба, пана Срібрянського. В 1912-му році вона була побудована, цей замок, маєток, і обсажений був, красіво обсажений сокорами оцими, з Носівки поїде на горб, з стайні видно було ту Олександрівку. Но вона чогось, там контора була, бо школу построїв, Куровський оцей не так давно. І вона згоріла чогось і погоріла документація вся. Так це, як уже, наприклад, вам їхать там к кому-небудь, так це треба уже з ким зв’язуваться, може хтось і знає де то кладовище.
А в той період можна було в церкву ходити, от до 32-го року, от 30-ий рік, наприклад?
Церкви закривалися. Закривалися страшно. І так закривалися по-дурному. Не боюсь сказать цього слова. Ми вчителі це тут вже в Носівці, я вже вчителювала. Посилають увечері Страсть, знаєте на Страсть ідеть?
Страсний четвер?
Страсний четвер, посилають нас учителів до церкви дивиться, хто з учнів буде йти на Страсть. Це нормальне явище? Мій чоловік раз прийшов і каже: «Хто знає може й в тюрму мене посадять, но я не можу там цього робить, я не можу, хай що буде». «А шо ж ти, – кажу, – скажеш?». В мене дитина, так мене не послали, а його послали. «Не знаю». Коли на другий день так якось ніхто не питав, так воно й прийшло. А закривали церкви. Церква в Коломисівці, це нашого району була дерев’яна, така маєток, от. Так її спалили.
Це до Голодомору?
Да, спасили, да, спалила совєцька власть. Дзвони знімали, батюшок убивали, або засилали тоже на Сибір, на Соловки, на Калиму. Перехиляли палку, дуже перехиляли палку. І звичайно, нічого доброго з цього не було. Я не хочу сказати, що я настільки релігійна. Знаєте, багато таких, особливо французьких письмеників [розповідь про релігію 11:50-12:43].
А в мене є ще два питання – ті люди, які реквізиції робили, забирали їли чи об’їжчики, це все ж були місцеві, так?
Не розібрала я, повторіть будь ласка, ще раз.
Ті люди, які забирали їжу, або стерегли поля, об’їжчики – це все місцеві були?
Місцеві, канєшно, місцеві.
А що вони отримували за це ті об’їжчики?
Ну оце ж об’їжчики, це ж наші, наші із колгоспу назначали. Там той був об’їжчиком. Може собі забрав колоски ті, собі може забрав, він не був багатим таким оце там, а просто дурак тай годі. Він не розумів. Я ж кажу, шо могли тягти квасольки забрать, шоб витягти юшечку квасоляну і висипать. Ну це ж явне винищення нашого народу. Оце так.
А були люди, які опиралися цьому?
Шо-шо?
Були люди, які опирались?
Не поняла.
Опір був якись, от люди опирались, якісь там чи бунти там знаєте, чи повстання?
Ну оце ж, хто його знає. Так люди, звичайно, і не любили їх. Ну оцей шо віз машину фікус, так остався живий, жив у Мелітополі. А у Мелітополі там жив тоже один. Так розказував, шо він побачив так тікав, хто знає куди. Но тут, як приїхав він у Козари, в Степові Хутори, так козарчани прийшли, так до Києва уночі йшов пішком, шоб не забрали, все таки не поймали його. Якби поймали, так звичайно, пощиталися з ним би.
Марія Кирилівна, а ви не пам’ятаєте, батьки не розповідали вам про голод 21-23-го рр.?
Про що?
Батьки не розповідали вам про голод 21-23-го рр.?
Розказували.
А що розказували?
Що був голод на Поволжі, вони казали, на Поволжі великий голод був і люди з Поволжя тікали, але Україна так не голодувала. На Україні саме, ну це ж зараз історія тоже ж вона знівечина, там була продрозверстка і продподаток, забирали все від селян тоже оддавали на промисловість, ну і 22-ий рік, це громадянська війна, от. Але уже пізніше стало НЕП – нова економічна політика, так там частину збіжжя оставляли селянам, наприклад, в селянина там 2 га, так йому там стільки-то жита, стільки-то там, скажімо, сіна, стільки-то фуражу оце остається, а то забирається.
А це ви не 46-47-ий?
В державу забиралося. Бо там же тоже, там, десь там були совхози, ще колгоспів не було, а ще совхози були. Це таке спільна обробка землі. А тоді походив уже час, так уже селяни могли, як з Поволжя, це ж де те Поволжя, по-моєму, стільки тисяч шість кілометрів, приблизно, чи лише чотири, так оце приходили сюди на Україну. І в Україні тут оставалися жить, дехто наймитував, дехто виходив заміж, дехто приставав у прийми, дехто, але виживали ці люди, уже українці їх, так сказать, рятували.
А звідси не вивозились туди продукти, з України, з Чернігівської області?
Шо б туди, хто його знає. Я цього не можу сказати.
А післявоєнний голод 46-47-ий був?
Післявоєнний?
Да.
Це окупація закінчилася в нас в 43-му році, у нашому районі, в Чернігівській області, але йшла війна. І тоже був голод. Трудно було так. Я вам розкажу, наприклад, таке. Тоже оце позика. Позика, селянка позичає. Осталася вдома з двоїми дітьми, чоловік загинув на фронті. Шаром покоти, вхожу в хату піч лускає, всі знаєте, коло печі полик, тоже знаєте, полик, там спали. А на полу отому немає ні одежинки, нічого, бо діти в школі, там вже якісь там одежі. А мати чоботи одні і в кухвайка на роботі, нема нічого. Це вони на нему і сплять, вони ними і вкриваються. І це приходиш з головою колгоспу, ми агітатори, вчителі. І така була тоже дурна тенденція, що поганий урожай «агітатори не працюють, середня школа не працюють, агітатори там погано працюють». Шо ми можем там зробить, приходиш, голодні, немає нічого в тих дітей. А казать, шо «Ви гроші оддасте на позику? Оце, шоб не було войни, оце ж ваш чоловік загинув, оце». Начинаєш плести таке, шо воно купи не держиться. Жінка соглашається «ну ладно хай». Це вона 50 крб за год заробить, так вони йдуть на позику, а тепер же ж, я розпався Союз, так тая позика 14 млрд пішла ж в Росію, а не на Україні вона осталась, її не дали ж людям. Розумієте, отака, отакий обман, отака обіда дана нашим людям. Було, я помню, шо я робила в школі №7, тоді 3 називалась, тепер немає, Шмиховська школа, так насобирали ми по одній кукурудзинні, центнер кукурудзи, шоб посіять колгоспу Енгельса, так нас ще й похвалили і в газету там, як казала одна жінка попечатали. В газету написали, шо школа №3 дала центнер зерна, це настільки, можете уявить настільки тоже. Тоже не картоплю. Порівняйте отаке, ми, наприклад, вчителі получали, ми вдвоїх з чоловіком, 300 крб получали, а пуд хліба стояв в той час – 1100 крб пуд хліба, а картопля стояла пуд – 700 крб. Уявляєте собі? Як ми могли вижить. Ну виживали. Ми тоже з чоловіком, ой як бідували, ой як бідували. На Зелену неділю так ми совершено в нас уже нема нічого, нема нічого. Тут сусідка жила, каже: «Марія Кириловна, в вас, мабуть, немає нічого». Кажу: «Нема вже нічого», ну я боліє легше переношу, а чоловік більш. Вона, корова в неї була, «Я вам дам ось літру молока і картоплю». Вони одкопали, так там трохи полила, трохи, десяток картоплі. Ну я їй вже трохи пізніше заплатила, а то така вже була рада, шо вже чоловіка свого врятувала. А це вже ж ждала, пока я, бо позичить грошей нема за що. Як я позичу, я получу, мені оддать гроші і знов не буде за що. І тому всяк уже перетерплювали. А правда, може смертей і не було, а може й були де нібудь. Ну так, у нас у Носівці голодували, вчителі, наприклад, бідували, але смертей наче не було. По суті я пережила три голода – перестройка оця тоже була, як голод. Шо в держави нашої, як розпалася держава, не було нічого, не було за що купить, скажімо, і не було, де купить, бо промисловість же не працювала.
Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб
Фотограф: Валентин Кузан