- Місце запису: смт Носівка Носівського району Чернігівської області;
- Дата запису: 13 липня 2020 року;
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
- Респондент: Супрун Феодосія Минівна, 5 червня 1920 р. н., народилася в смт Носівка Носівського району Чернігівської області;
- Розшифровка запису: Софія Базько;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в смт Носівка Носівського району Чернігівської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).
Представтесь, будь ласка. Як вас звати?
Мене звать? Фєодосія звать. Миновна.
Супрун. Фамілія, імя, отчество треба.
Чи так вам треба, чи не так, я знаю.
Супрун Феодосія Минівна.
Да.
Це ваше… Коли вже ви заміжня чи дівоче прізвище?
Нє, це заміжня.
Це ж… Коли вже ви заміжня… А дівоче як ваше прізвище?
А дівоче прізвище – Третяк. Третяк.
Феодосія Минівна, а коли ви народились?
В тиша дев’ятсот двадцатом году п’ятого іюня.
А де ви народились?
В НосОвці.
В Носівці.
В Носовці.
Зрозуміло. А скажіть, будь ласка, а в тридцять другому – тридцять третьому роках ви так само тут проживали, нікуди не переїжджали?
Я жила на Ніжинськом шляху, а це я построїла сама хату. Сама одна. Построїла хату.
В Носівці жили.
В Носівці жили, так?
В Носівці жила. А через тридцять год, а уже в тридцять год я сюди перейшла. І це вже тута семісят год на одному місці.
Зрозуміло. Феодосія Минівна, а як звали вашого батька?
Мина Васильович. Із тищу восімсот шеісят першого года. Як отмінилось кріпосноє право, і він тоді родився.
У дві тисячі першому році згадували годовщину смерті батька.
Я покажу батька, у мене є фотографія, хоч отак побачите. І документи у мене є. Такі старі. Ну що батько купляв землю, да й документи. Да й буду берегти, хай будуть. У школу дала і ше кудись дала. Пороздавала.
Феодосіє Минівно, а де працював ваш батько в двадцятих роках?
Господар, чи як. Як ше правильно назвеш.
Господар.
Господарував.
Він як, був одноосібником?
Ну, одноосібник… Ну, батько в мене, як був в армії, він женивсь там на… На повинності ж там тоді, о. і в його було п’ятеро дітей. І жінка заболіла туберкульозом і вмерла. Осталось п’ятеро дітей. Батько женивсь на моїй мамі. І од моєї мами тоже було шестеро.
Представте, яка сім’я була.
Ага. Тобто окрім вас, ще п’ятеро, у вас п’ять братів і сестер?
У мене п’ять братів було, оце моїх рідних, і тих, тих два, перших. Дак сім братів було. І сестри були оце.
А коли почалась колективізація, він пішов у колгосп працювати?
Не хотів батько йти в колгосп.
Ага, тобто одноосібник.
Але і брат уже в армії був. У Нєжині служив у полку. Оце привезли нас розкуркулювать. Ми у Ніжин поїдем, там бумажку написали – і всьо, не можна розкуркулить. Ну, ми разів п’ять їздили, а розкуркулить не можна. П’ять братів! У нас же своє, ну, і корова, і коні, і овечки, і свині – все було своє. Батько господар був добрий. І людям помагав, вдома було візьме посіє і пожне, а тоді теє, зерно розмолотить і зерно рознесе.
Ага. Тобто до вас приходили розкуркулювати, ви кажете, але не розкуркулили.
Не розкуркулили. Тоді у нас був штаб, в нас штаб був, дак оце ж куркулів розкуркулюють, до нас звозять оці вєщи всі і штаб… як… уже ануліровали, а вєщи стояли, ніхто їх не забирав.
Цікаво, цікаво. А мама в вас, як звали?
А мама Павліна Хомовна.
А мама теж не йшла в колгосп працювати?
Не, да вона нікуди не шла, у її стіки дітей, нема ж куди йти. Дітей же стікі. Треба наварить, представляєте, тоді ж полотняне було білльо, дак ноч’ю таки на, як оцьо диван, дак повни ночви оцього билля перестірать, да перевішать, да… Це страшне було.
Ага. Тобто вас не розкуркулили власне господарство.
Не розкуркулили, не розкуркулили. Отам же був у нас, я ше знаю, Осьолов, каже: «Ми виженемо вас з хати». Кажу: «А я не пойду з хати, я буду в хаті». «Так ми розкидаєм хату». Кажу: «А я буду на печі». О. «Ну, дак ми тоді піч…». Ну а я: «З печі, кажу, ніхто мене не зжене». Дак тоді вже хтось сказав: «Шо ти, дитино, і ти», – мені ж було дванадцять год, – «шо ти, дитина, так теє ж, налякуєш».
А це приходили розкуркулювати односельці?
У нас штаб, у нас штаб, у нас і, цеє, і розкуркулюють. У нас штаб.
Ага. Тобто у вашому будинку зробили штаб.
У нас штаб був, теє.
Ага.
У нас штаб оце, і німці були, а штаби ці були, оцеє скіки.
Хата добра була.
Шо?
Хата добра була.
Хата, хата, кажуть, у вас.
Хата, стояла, понімаєте, так вона стоїть на горбку так високо і наче її теє… І велика хата була, і це всігда був штаб.
Це більшовики, да, от коли прийшли, ну, більшовики, от вони у вас штаб зробили, так? У вашому будинку.
Ну, прийшли і оце розкуркулять, і штаб у нас був.
Ага. Цікаво, цікаво. А цей будинок, це тут, в Носівці, ви ж тут жили?
Жили, жили. На Ніжинськом шляху.
І є цей будинок.
Ні, будинок уже нема. Перестроїли.
Перестроїли, да?
Перестроїли. Так же само на горбочку стоїть, перестроїли.
Ага, зрозуміло. Цікаво дуже. А от у вас, я так розумію, все було добре в сім’ї, тобто вас же не розкуркулили. А от, можливо, ви бачили, можливо, сусідів розкуркулили, можливо, хтось із ваших рідних голодував? От в роки Голодомору щось таке пам’ятаєте?
Ну дак а як же не пам’ятаю.
Розкажіть, будь ласка.
Моїх розкуркулили… мого брата. Вобшем, це як розказать, дак… Був у мене двоюрідній брат, прийшов, він служив у ранчо в Америці, же де служив, і коли він помер, на морі, теє, зорвавсь…
Міна?
Підкажіть. На морі.
Міна? Торпеда?
Да ні.
Торпеда?
Карабель чи… Карабель. І вони по всій… у океані. Дак вісімнадцять часов в океані він плавав, о, а тоді його німці підобрали. Американці підобрали. Ну й прислали додому, а він туберкульозний був. І він оце пожив там скікі год і позвав мого брата, каже: «Іди, у мене хазяйство, і роби хазяйство, все роби». І він умер, і брат остався там жить. А тепер їх розкуркулили. Вигнали з хати. Сестру мою вигнали з хати, п’ятеро дітей, і вигнали з хати.
О, бачите, ви кажете, хто б нас зачіпав, у нас шестеро дітей. А тут от п’ятеро дітей, і вигнали з хати.
Вигнали з хати. А шо ж, а вона… по людях.
Це їх вигнали.
Голодовка ж була з трицить другого года, уже ж позабирали все, повибирали, дак дуже трудно було. Ну ше люди коє-как жили. А як у тридцять третьому році, дак уже ж хуже стало. Дак колгоспи тоді були, ше ж колгоспи, ше ж роботи багато, дак де шо було закопала, не помню. Ну закопана була на полі картошка. о. Дак одкопали картошку ту і забрали картошку, і дома промивали крохмаль, оце робили днишки. Я пробувала.
Це ваша сім’я робила чи якісь сусіди?
Ні, сусіди.
Сусіди, так, в сусідів.
У мене п’ять братів, в мене каждий день мені такеньку пампушечку, шоб я не вмерла. А сусіди, оце ж… Оцю картоплю доставали, ну а мені пробувать давали. І я пойду оце лободу, лобода ж оце у нас, дак лободу стригли. Нема ж її, то всі зривають. А мені: «А нашо вона тобі здалася?» Вже мені нема, бо вони ж бідніші. Оце таке, це правда була, це істінна правда. І з дітьми, оце ж ми ж бігали. А тоді ж як… В колгоспі ці буряки сіяли, все, ми ходили на роботу, ну в мене там була… женщина. І бере два рядки, бере один мені, і собі. Кажу: «Я ж не теє…». Мені дванадцять год було. «Я ж кажу не теє, не вийде». «Так, становися». І це ми йдем і йдем, і ми самі перші вийдем. Давали, це істінна правда, істінна, суп варений, ну він такий рІдкий, там лобода, там було картоплина де одна, і хліб такий, отакі кирпичики, і він такий наче налитий. Не так як хліб оце, той, а наче він налитий, по куску, півкіла чи шо, по куску хліба давали. Це була так їжа. Ходили на роботу, і ходила на опитна. Я ж кажу, в школу ходила на опитна, там тії, грядки пололи. Там на шо вони висівали, дак тоже, дивимось, як флаг вже викинуть, дак ми вже флаг, то вже біжимо їсти. Тоже таке саме давали. Оцей той суп такий і кусочок хліба. Отак ми й прожили.
А ви добровільно пішли в колгосп, самі захотіли?
Да вже ж пішов брат, да вже каже: «Скільки ви будете мене мучить?». Брат сказав: «Ідіть у колгосп». Дак пошов в колгосп, ну й в колгоспі він, ну хто там, нікому робить.
А батько так і жив далі одноосібно?
Ні-ні, батько встався сам. Я була… у нас було дванадцять душ в сем’ї, велика сем’я була.
Так він і не пішов в колгосп, да?
Ну, в колгосп ходив батько. Батько ходив сторожувать.
Ага. Тобто потім він вступив.
Уже батько був уже… уже старий був.
Це вже після Голодомору він вступив?
Це послі Голодомору.
Після Голодомору. А ви не пам’ятаєте, якесь було до нього ставлення, там, що він от не хоче в колгосп, якесь там чи насміхання, чи якісь там… до нього не було ніяких дій з приводу, там, органів місцевої влади, що він от не хоче йти в колгосп? Нічого такого не пам’ятаєте?
Нє, я даже не брала.
Ну, я маю на увазі, що от він, наприклад, не вступав у колгосп, а потім після Голодомору вступив. Як, на вашу думку, може, ви пам’ятаєте, чому він потім все ж таки вступив до колгоспу? Пішов до колгоспу, як ви думаєте, чому він так передумав, ну, чи як це назвати?
Ну вначалі прошло… поступив в колгосп, пошов на роботу, на роботу прийняли його, так ніяких претензій не було.
(незрозуміло) …і вони пішли всі в колгосп.
В колгоспі, у колгосп пошов на роботу, знають, шо він робить добре, і свої коні, своє все, і коні здали, і корову здали, все поздавали.
Ага, тобто в колгосп здав.
У колгосп здав.
А що здав?
Все-все поздавали.
Коні, корову, да? А дома щось залишив?
Шо?
Щось дома залишив він?
Ну, овечки, може, залишились.
Овочі?
Овечки.
Овечки да свині, мале.
Овечки да свині.
А коні, в нас були добрі коні, дуже добрі коні.
Це після Голодомору він здав усе?
Після Голодомору. А мій брат був, оце був Голодомор в тридцять третьом годі, у Бобровиці в Ярославці. Була комуна там. Дак він завкомуной був. А тоді, а тоді приїхав до нас, а у нас же ж і хліб, хліб ми пекли, мама здала золото, дак дали муки, дак із полови і з гречаної. Полову ото насіють, а тоді вже там парили, і вже ж муки добавляли, дак хліб пекли. Дак він прийшов був, приїхав до нас, дак одріже отак хліба кусочок, в рота вкине, а хліба нема ж.
А ви кажете, мама здала золото. Це в торгсін?
Шо?
В торгсін здала мама золото, ви кажете, мама здала золото, там їй муки дали?
Куди здавали?
Куди давали?
А, в торгсін, в торгсін, в торгсін. Торгсіни були.
А в Носівці були тоді торг сіни, да?
Шо-шо?
В Носівці, в Носівці були торгсіни?
Да, в Носовці, в Носовці.
Був торгсін.
Були, торгували. Бо вже ж почули, шо люди здають золото, всі здавали золото. Привозять муку, привозять там продукти, і за продукти здавали золото. Це істінна правда, істінна правда.
Але люди фактично ж були вимушені здавати золото, це ж не було добровільно?
Ну вже вимушені. Ну оце ви голодні сиділи, ну як би сиділи голодні. А тоді брат мій шив, дак то картошку хто принесе за шиття, то те. Так ну ми… в голодовці ми ше так трохи ми вище були. А люди ж були зовсім голодні. Зразу повмирали отакі, нижчії, шо не було ничого, дак повмирали. А так людей мало, мало повимирали. А у тридцять третьом году, як нажали вже зерна, о, да напекли хліба, дак сем’ями, по сім чоловік повмирало. За день. Наїлися і всі померли. Це у нас одна тіки дєвочка осталася, а тиї всі повимирали.
А ви не чули випадків, кажете, було більш-менш так… Ну, село це тоді було Носівка?
Шо-шо?
Ну село ж було.
Село було. По Носівці, у вашому селі, не чули випадків, щоб хтось когось там з’їв чи нападав на когось?
Дак там на базар шось носили, але я на базар не ходила ж, брат ходив на базар. Ну, кажуть, шо було. Було, були на базарі, було.
Можете розказати, що ви пам’ятаєте?
Шо?
Що ви пам’ятаєте, можете розказати?
Я знаю, брат приходив, а шо там уже ж продають. Брат ходив олії куплять. Я ше мала була, не ходила. Дванадцять-тринадцять годов було, я ше мала, да голодовка. Ой, була голодовка, була голодовка. А саме главне, мені жалько тих людей, шо поїли хліба наїлись. Уже голодовку пережили, а хліба наїлись і погибли.
Ну це випадки окремі.
Ну а ви кажете, що от на базар ходив, і все ж таки да, було там. Це мається на увазі купити м’яса, да, а насправді це потім виявлялося чи як? Ну от ви кажете, що він ходив там на базар.
Ну видно… Ну там на базарі раньше… Там і супу давали, і все. Винесли, хтось купив і з’їв, і пошов.
А так що підкормлювали тоді ще?
Підкормлювали… Купляють, купляли ж люди.
А, тобто це ви не про той випадок, що колись там із людського м’яса там щось виносили?
Ні-ні, ні-ні, ні-ні. Мяса не було, ні. Не було. А так нікого…
Зрозуміло, зрозуміло.
М’яса ніхто не важив. Ну і в нас такого не було. Ну і в людей такого страшного не було, шо от дітей убивали да дітей їли – не було такого, не було.
Зрозуміло. А ви не чули таких випадків, що, наприклад, хтось опирався отим конфіскаціям, ото як ходили забирали активісти, там, подвірні обшуки, не чули, щоб хтось там з кимось там бився чи не оддавав, не віддавав своє майно, от, оцим активістам, чули такі випадки? Чи всі отак просто спокійно все було?
Ну понімаєте, оце за Рикуніча ж скажу. У нас був Рикуніч (?) і пошов на степи, там розкуркулювать, дак його убили, до брички прив’язали і коня пустили, і він до брички прив’язаний так нісся до самої Носовки, тако було.
Це він міліціонер був?
Ні, він був того, десь у сєльсовєті.
В сєльсовєті.
Ага. Тобто він оце ходив як активіст, оці подвірні обшуки робив, і його вбили?
Да, активіст, оце, убивали.
Ага. Як його звали, ще раз повторіть?
Рикуніч Павло, а по батькові забула вже.
Рикуніч Павло, так?
Ага. Як ховали його, вся Носовка, стіки народу було, шо ж не можна було… А його дочка зо мною в школу ходила. Стіки народа було!
А чому стільки народа: бо його поважали чи це людей змусили?
Поважали, ну а як же ж…
Поважали, не дивлячись на те, що ходив отам у людей забирав.
Ну в нього ж робота така була.
Не поняла.
Ну поважали, не дивлячись на те, що він ходив там і забирав?
Дак шо, ну а як же… Поважали, аякже. Не всі ж… Знаєте, єсть такі, шо протівні, як тії, шо й обдирає, й несе, а друге з ласкою, і забере, і визве, і ласкою, і йде з добром. Не всі одні люди були.
А ще когось знаєте, хто там так ходив, як член буксирної бригади?
Да багато там було, багато їх, багато було тоді ходили. І жінки ходили, і багато ходило.
А ви їх знали, да? Ну, знали, там, хто це, імена?
Ну, знали.
Тобто вони тоді ходили, виходить, і далі так…
Ходили, і ці жінки забирали барахло. Всяке було.
І спокійно далі жили собі, да?
Да, спокійно.
Тобто тут вони забирали, а тут вони собі…
Да.
А не було таких історій, це ж ви вже в школу ходили, правильно?
Да, я ше…
А от не було таких історій, от що, наприклад, діти цих активістів, які вчора щось от забирали, приходили у речах, в одязі конфіскованому, забраному?
Ні, такого не було.
Не було таких випадків?
Не було. Вони речі не брали, вони ото там діжки, діжки брали, самовари, отаке забирали. А так із одежи нічого не брали. А такі тики речі.
А в школі, от у вас у класі, до Голодомору скільки було людей? От ви в школу, це ви в скільки пішли років в школу, в шість?
У дев’ять років я пошла.
У дев’ять років ви пішли в школу?
Да. Я в двадцять дев’ятом году пошла в школу.
В двадцять дев’ятому. А скільки в першому класі було дітей з вами?
Да повен клас був, ну мо’ двадцять.
Двадцять? Тридцять?
Мо’ двадцять, аби ж я знала, дак я пощитала… (сміється).
Приблизно.
Повний клас, три ряди було.
А після Голодомору скільки дітей у вашому от особисто класі залишилось?
У нас тіки одна, це, з голови, померла. А то всі залишилися.
А з сусідніх класів так само? Там ще ж паралельні класи в вас, може, були, такі якісь менші, більші… Теж приблизно така сама кількість дітей залишилась? Чи померли дітки?
Таких не знаю. Не хочу брехать, нашо… аби ж я знала, якби ж я знала, дак я уже ж… Ходим в школу? Ходим в школу. Свій клас знаєм. Шо ми тоді… Ах! Був у нас перший учитель, у нас був, Прокоп Дем’янович. Дем’ян Прокопович. Він проучив нас три годи. А тоді комуністи його забрали, дак ми так уже жаліли, так жаліли за їм.
А чому забрали, як ви думаєте?
Шо?
Чому забрали комуністи його? Він шось…
Ну… як враг народа.
Шось не те сказав.
Як враг народа. Шось, да, шось на уроках сказав щось не те, да?
Ні! Він нічого не сказав. Він учив, а на другий день він вже не прийшов. Забрали, всьо. І другу вчительку поставили.
А він що викладав?
З першого до третього класу.
А, початкові класи, зрозуміло, зрозуміло. А в школі вам не давали от писати твори, там питання не задавали, як ви там вдома там Різдво святкуєте, не давали?
Та ні, етого не було. Цього не було. Ні. У нас свої святки були, ничого не казала.
Таких питань не задавали в школі, да?
Ні. Та сичас більш розвинені люди, а тоді ж ніяк…
Жили собі люди…
Газет не було. Да. Шо там.
А в школі українською мовою говорили?
Українською говорили.
Зрозуміло. І таких, щоб приїхали, російською говорили, приїжали вот викладачі?
Ні-ні-ні, не приїжали. Тоді не приїжджали.
Не приїжали.
Тоді ж…. ну і пісьма ж не так ішли, да як одно прийде. Це добре, шо в мене брат служив у армії, дак, у Нєжині, дак ми сіли да й поїхали. А так ні.
Зрозуміло. А от виходить, що ви в школі вчилися, а от, наприклад, якщо говорити про післявоєнний голод, от після війни, сорок шостий – сорок сьомий роки, ви щось пам’ятаєте?
У нас загалом голоду не було.
Не було теж.
Ну та як не було.
У нас не було. Ми всі робили, я за цєй голод вам не теє… Їздили по хліб то в западну, по зерно, ну ми не їздили. Хлопці робили гарно, і в мене… В мене один швед, кравець, один проводнік, той воєнний, той… Всі при роботі.
А якщо згадати от цей Голодмор тридцять другого – тридцять третього років, от по прізвищах ви можете назвати тих людей, які померли з голоду? От ви кажете, що все ж таки хтось помер, щоб ми, наприклад, зафіксували. Бо ми ще робимо списки померлих, продовжуємо їх наповнювати. От якісь імена ви пам’ятаєте людей, які померли з голоду?
Так то…
А однокласниця ваша, ви кажете, померла з голоду?
Ну так це вона ж уже ж наїлась хліба…
То хліба наїлася.
Ну то все одно, ну так все одно це вона, виходить, від голоду.
Дак це ж сім чоловік погибло, померло тоді.
А як її звали, цю однокласницю?
Оля її звали, а всіх не знаю, як звать.
А фамілія?
Прізвище?
А Маруся…
Новик, Новик.
Новик, так? Ага. Це вона наїлась хліба, виходить, уже коли був врожай, це в тридцять третьому?
Да. І всі померли.
Ну це і є від голоду.
Це їхня сім’я вся Новиків померла.
Шо?
Сімя вся Новиків померла.
Уся сем’я померла. Наїлись хліба і на утро не повставали, всьо. І заховали.
А на вулицях взагалі ви пам’ятаєте, щоб хтось ходив, там, щось просив, там, голодні люди, десь які там ходили, може, не з вашого села?
Ні, послі того не ходили. Не ходили.
Нє. Взагалі в тридцять другому – тридцять третьому роках, не пам’ятаєте, якісь люди, щоб ходили там, просили поїсти?
Ції, шо ходили да просили, – вони зразу померли. У перший рок. У тридцять другому, у перших тих, померлих. Да й тих поховали. Яма була на кладбіщі, викопали, укидали і всьо. Вони були бездомниї.
То це є як місце масового поховання. У яму скидали тіла померлих людей, да?
Шо?
Ну ви кажете, у яму тіла людей померлих, отих, що голодували, просили, складали?
Ну да. Оціх бездомних. А то своя ж родня ховала.
А ви не знаєте, де їх ховали, де закопували тоді отих, що померли?
Не знаю, то далекі… Давно було, сто год.
Тепер уже попробуй знайти.
Да, попробуй знайти.
Феодосія Минівна, а ви щось чули про таке, називається «закон про п’ять колосків»?
Шо-шо?
Чули таке поняття «закон про п’ять колосків»? Чули таке щось?
Не чула, шо то…
Не чули. А на полях можна було збирати ті колоски там?
Не можна було збирать колоски.
Штрафували чи шо робили?
А це ото ходили ж ми збирать колоски, дак торби наші позабирали. І в мене забрали торбу.
Об’їждчики, да?
Об’їждчики.
Не били вас?
Шо?
Не били вас? Тільки забирали?
Ні, не били, не били. Бить не били. А торби позабирали.
Об’їждчики жаліли дітей, навєрно.
Ходили… Шо?
Об’їждчики, кажу, жаліли дітей.
Да за шо вони будуть бить. Торбу забрали да й поїхали. Вони на конях, а ми…
Ви тікали од них.
Шо-шо?
Ви тікали од них. Як об’їждчик їхав, ви тікали.
Куди тікатимеш, як він на коні? Нагнав, да й усьо. За торбу і пішов. Ходила колоски збирала, все ходила робила.
Феодосія Минівна, а як, на вашу думку, Голодомор, він все ж таки був штучний чи природні були причини? Чому от так сталося?
Як сказать, хтозна як. Не природня. Було трохи врожаю, люди б вижили б, напримєр. А вони наложували ж… Ви заплатили, наложили вам, ви оддали вже, о вони тей оп’ять наложують. Оце наложують, поки… Забирають.
Забирали, шоб нічо не оставалось.
Шоб не оставалось.
Податки.
Даже і в мисках, і в горшках були зерно – і то повибирають. Як хто знає. І ка’ ями одкопували, люди ями копали. Каждий ховалось по-своєму. Не так, як сійчас. Вже ви не ровняйте то врем’я до цього.
Тобто люди ховали своє збіжжя, все ховали.
Ховали, да, ховали. Той, хто зумів заховать – той лучче жив, хто не зумів – дак той помер. А тепер шо ж, тепер уже. Тепер другий світ.
Ну, зараз такий світ, да.
Ну тильки правительство погане в нас. Я не боюсь, я кажу прамо (сміється).
Феодосіє Минівно, а жорна у вас були?
Були жорна, були жорна, жорнами мололи ми на хліб.
Кам’яні, да, такі?
Два камені. Таке, той, станочок, а тоді камні ложат. Оно в мене, оно в мене жорна у тому, у дворі.
Залишились?
Оно ото жорна, тільки електрикою син зробив.
А, ага, вже електрикою зробив.
А то так же само построїв, тільки електрикою крутяцця. А то вручну крутили ми.
І можна було?
А тоді давай жорна бить. Дак жорна… Ми тоді в сінях викопали тот, погреб, да туди жорна у погреб, там мололи. І поросята у погребі даже кололи. Ну воно вже нада шкуру здать із поросяти, дак ми у тому, у ямі там.
Тобто жорна розбивали, вишукували, і тому ви викопали яму і ховали жорна, правильно?
Ховали, ховали. Це цей, у нас же, говору, в сінях була яма, ну, оборудована, зверху закрита, і лазік заходити туди такий – залазиш, мелеш, виходиш.
Правильно. Значить, ви заховали їх.
Заховали.
Ага, зрозуміло.
А багато позаби… повикидали, вобшем, позбирали жорна, привезли, (незрозуміло), поскидали, і так ті жорна й валялися уже.
Могли тіки забрать.
А, тіки…
А як ви думаєте, навіщо таке робили – забирали в людей жорна?
Не знаю…
Ну, мабуть, щоб вони ж перемолоти не змогли нічого.
Я не знаю. К чому це, я не можу сказать. А брехать я не хочу.
Зрозуміло.
К чому, к чому це жорна. Шо їм мішали тиї жорна, шо люди мололи.
А до вас приходили сусіди, щоб таємно перемолоти на ваших жорнах що-небудь?
Приходили. Приходили, ми пускали. Жорна, ступа – все в нас, в нас все було.
І ступу ховали?
І були ступа була, в нас все було.
А ступу не ховали?
Ми не ховали. Ступа була.
І вам, мабуть, мірчук залишали, да?
Шо?
Мірчук залишали, коли-от помелять у вас на жорнах, мірчук залишали вам чи ні?
Щось оставляли?
Ні, нихто ничого, ні-ні-ні.
Не залишали.
Помололо й пошло.
Бо так ж самі люди, як і ви.
Ну, шо би… Людина пришла, шо мала змолола, дак і… Крупу грецьку робили жорна, крупу грецьку робили, теє ж, обдирали на жорнах. Всі приспособлялись своїми методами. Нехто нікуди не кодив. Того шо ти… Ну як… Мельниці були, дак у мельницях, а це ж не… В мельницях там легше ж крупу обдерти, чим в жорнах. Ну довше, ну люди приспособлювались.
Це вже після голоду було, да?
Да, мабуть в Голодомор…
Ні, це все було в тридцять третьому до четвертого. А тоді вже стало, колгоспи стали укрепляцця, укрепляцця, ну, я б сказала, уже гарно в колгоспах жили, уже люди заможніші, а тут война. Уже в людей, ті, збереженія в їх були, уже в їх машини були, вже вони на курорти можна їхати…
Ох, це ж уже коли було.
А тут война.
А взимку як ви виживали?
Га?
Чим топили?
Взимку як ви виживали, от коли, наприклад, теж, ну, не було ж так дуже щоб якихось запасів, не було ж можливості зробити, от коли вже холодно, зима, от ні зелені, нічого немає, от як ви тоді, ну, що їли? Сім’я ж велика.
Я це не поняла.
Взимку, от що ви їли взимку: приховали щось чи в вас було що їсти і взимку так само? Ну, у вас нічого не забирали, і ви спокійно і зимували, все було у вас.
Ну так а шо в нас… Хліб є? Сало в нас є. Корова є. у нас все своє, продукти, продукти всі свої в нас. Некуди не ходили, не в магазинах, не хімія купляли, як сейчас і хімія, і шо хочте. Як вже оліху ллють у сир. да ви їсте сир, да кажуть «добрий сир». Я не купляю. Я на базари ничого ниде не купляю. Всьо. Я вару півтора літра молока, у мене з молока і сир є, і масло є, і сироватка є. я до такого не хожу. Я сама все роблю.
Феодосіє Минівно, а тоді от були дитячі будинки, патронати, там де, от коли батьки помирали, дітей туди віддавали? Було таке щось?
Дітдоми були?
Мо’ дітдоми де й були, но так…
В Носівці не було.
Дружно такого не було, а так, мо’, де по одному. Мо’в городах, а в селах не було.
А як склалась доля отієї сестри, що, ви кажете, на вулицю її вигнали з п’ятьма дітьми, вона там по людях ходила? Не знаєте, як далі там склалась її доля?
Як-як?
Ну от ви кажете, що вашу сестру двоюрідну вигнали.
Ходила вона наймала хати і оце ж ходила, а ми їсти носили, а я малою, це ж мама наготує кошолку, а за кошолку, несу ж їм їсти.
Ага, ви їм допомагали.
Ну а як же, а як же ж ми, дітей оно ж п’ятеро.
І всі вижили там да, діти?
Усі. Одна дєвочка вмерла. А то всі живі.
Померла з голоду?
Уже всі померли. Одна тіки, із тих дітей одна осталась, шо вигнали з хати. Вона врачом була. А сій час на пенсії, восімісят год.
Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб
Фотограф: Валентин Кузан