- Місце запису: смт Олександрівка Олександрівського району Кіровоградської області;
- Дата запису: 29.08.2020 року;
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
- Респондент: Кротова Тетяна Іванівна, 30 жовтня 1928 р.н., народилася на хуторі Шевченко (нині — село Травневе), Компаніївський район Зіноєвського округа, теперішня Кіровоградщина.
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала на хуторі Шевченко (нині село Травневе) Компаніївський район Зіноєвського округа (нині Кіровоградська область).
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка, як Вас звати?
Кротова Тетяна Іванівна.
Тетяна Іванівна, а коли Ви народилися?
30 жовтня 1928 року.
А де Ви народилися?
Народилася хутір Шевченко, Компаніївський район Зіноєвського округа, теперішня Кіровоградщина.
Ви там проживали і 1932-му, 1933-му роках?
Там шість років я прожила. До 1935-го року.
Тетяна Іванівна, а скажіть, будь ласка, як звали Вашого батька? Повне ім’я.
Заєць Іван Захарович.
А маму?
Заєць Аграфина Карповна.
Тетяна Іванівна, а Ваш батько працював у колгоспі?
Працював.
А мама?
І мама Працювали. І дуже тяжко працювали, тому що сім’я була велика. В 1933-му було нас п’ятеро, а потім ще в 1934-му й сестра родилася шоста. Так шо годувать було кого.
А чи пам’ятаєте Ви батько добровільно пішов у колгосп, як тільки вони почали створюватись?
Це вже цього я, цього я не пам’ятаю. Там мені п’ять років було, то цього я не пам’ятаю.
А в колгосп він щось здав? Там коні, реманент, що-небудь.
Тоже, тоже не знаю. Ну та шось же було, бо це батько построївся, це ж радянська влада дала землю, вот, вони жили у Рівному, землі не мали, радянська влада дала землю, якраз оце в хутор Шевченко, і в 1924-му році батько там построїв хату. До колгоспів жили одноосібно, то, думаю, шо пара коней було. Так думаю, ну цього не…
Тетяна Іванівна, а Ви пам’ятаєте чи були у Вашому селі куркулі, розкуркулення. Щось таке пам’ятаєте?
Ой. Та які вони куркулі були? Просто, просто були трудяги, робили, сім’ї великі були, робили все самі, своєю сім’єю. Ну там, хтось ше до того, шо держава дала, хтось ше прикупив якусь десятину землі. Ну розкуркулені були.
А що з ними робили? Як це відбувалось?
Цього я не пам’ятаю.
Їх із села виганяли, Ви не пам’ятаєте? Висилали? Чи з хати виганяли?
Тоже цього не помню.
Зрозуміло. А якщо згадати отой період, в роки Голодомору 1932-33-й, батькам у колгоспі щось платили за роботу, за трудодні?
За трудодні. Ну тоді ж платили натурою. Зерно давали, той. Зарплати ж грошової не було, а трудодні писали. І на трудодні натурою видавали.
Ну в 1932-33-му, в роки Голодомору, давали їм за роботу зерно, як Ви кажете?
Думаю, шо давали, а якже, ну за 1933-й тут немає і мови, а за 1932-й, то раз земля уже була колгоспна, то жить же повинні були люди за шось? Вже за 1933-й, то не знаю. Ну це як мала я була, ну це зараз в очах у мене Голодомор стоїть. У нашому селі от голоду не єдина людина не померла. Був головою колгоспу Романенко Никифор Нестерович, і негласно, як по закону, то він злочин чинив, але він добро зробив, шо ніхто не помер. Розкуркулювали, хліб звезли в одну хату. І він кожний вечір комірнику давав список, шо оце, ну залежно від сім’ї, членів скіки в сім’ї, значить оце скільки ти тому й тому, й тому видаси пшениці. І на другий день, другому, другому. Отак от етой. Ну це з села воно не вийшло. Якби дойшло до влади, то його б розстріляли, звичайно. Ну драчок тоді не було, за млин і балакать не можна, таку пшеницю молоть. Ступка тоже — будеш толкти, то чуть буде. Значить, варили пшеницю ціляком. Оцей зараз передо мною відерний казан, витягає мама з печі пшеницю ту, пшениця розварена така, розпукла. І вже за других не знаю, но в нас була корова, і уже отелилася, молоко було. То це ж не було, як тепер, каждому окрема тарілка, а глиняні великі миски, насипає мама ту пшениці у миску, наливає молока, і це в нас компанія. Ну то, етой, брат малий ше рік йому тіки було, ну а шість чоловік, пробачте за таке, ну таке воно було: до вітру ж піти треба, а пшениця у людському організмі і варена не переварюється, так ціляком як з’їв, так вона й виходе. Значить, якщо десь до вітру піти, значить хтось побаче, шо куча пшениці. То у кого сарай, у кого клуня, у нас клуня була. Я не знаю, ви знаєте шо таке клуня чи ні?
Знаєм.
Знаєте. Значить, клуня, велика клуня була. От, і це ходили ми у клуню. І, уже стіки — не помню: багато, мало, стіки курей було, цього я не пам’ятаю. А після нас кури підбирали, і ми жили, і кури — якесь яічко для сім’ї. Оце, і дякуючи цьому, у селі Шевченкове, ну він називався тоді хутір Шевченко, зараз — село Травневе, ні одна людина з голоду не померла. Так воно і вже пройшов Голодомор, і ніхто, із села ніхто не виказав, і так воно оце було. Оце я добре, добре пам’ятаю.
Дуже…
Нє, за це шо пшеницю, ну а вже потом од батьків я узнала, шо як це було, шо це, значить, Никифор Несторович — голова колгоспу — оце так керував. Так шо це Голодомор у великій … була, як, від того який був голова колгоспу. Від того залежали і… А ось у 1935-му році переїхали ми вже у Рівнянський район, тепер Новоукраїнський, а тоді був Рівнянський район. Тут була батькова вся рідня, а ми там одні були, і сільсовєт продава розкуркулені хати, і батько купив хату розкуркулену, ми переїхали сюди. То у колгоспі батько робив. Ну вже не такий, ну знаю, шо орали город у нас, тоді ж на зиму не орали, тракторів не було, а волами або кіньми весною город орали. І сусіди ше у цьому селі Гробуха, де ми переїхали, тут голод ше був, ше не смотря, шо вже почти, бо ми шостого січня 1935 року переїхали, несмотря, шо вже пройшов год після Голодомору, а ше був.. а ше ходили на, провулками мимо нашої хати сусіди на скотомогильник конину, етой, коні от сапу дохли, і вивозили їх на скотомогильник, люди розрубували і їли. І це город у нас орали, а сусіди лопух коріння збирали. Ой таке, таке добре, таке добре як картопля. Ну попробували і ми. Нє, не до картоплі, то ми не… з городу привезли, там коровка була, і так у нас етой. Голова колгоспу був такий, шо загнав більше половину села на той світ. Горба, чорні воли і наряд, там, два мужики сильніші каждий день об’їжджають село, в кажду хату. І приказав, шо не тіки вже мертвих, а вже живий, ну вже він не жилець на білому світі, і тіх кажуть, ето, ну це ж уже розказують люди, вже ж я підросла, і тіх вивозили на кладбище, ніякої ями, ніякого, у кучу скидали, аж у 1935-му році викопали яму, і граблями кості згорнули у ту могилу. Етой. Ну він і в активістах був Кривохижа Семен, і в активістах був, і потом уже, не пам’ятаю за шо і посадили його перед війною. Ну а після війни вернувся, ну вже старий, уже пен…, ну пенсії ж тоді не було ніякої, жив із жінкою і з дочкою. То коли умер, то вже яму викопали тракторісти. Колгосп труну зробили, і ето, не машиною на кладбіще везли, а трактором, прицепом. І не захотіли хлопці вести його через село, а повезли десь кілометрів через п’ять, вопшем, за село, аж там лісосмуга, проходила дорога, і вони тою дорогою кілометрів п’ять навєрно круг зробили, на кладбіще заїхали, підняли прицеп, труну, труна полетіла. Як там вона: чи сторч, чи рівно чи як чи набік присипали. Оце так його поховали односельці за те шо він таке добро робив людям. Канєшно в кавичках добро. О. От вам два села, два голови колгоспу, один і другий. Ше це залежало від влади є залежало, ну більше всього залежало ось тут. І розказують отам, сусід тоже такий 1928-го году, як і я, розказував. Тоже п’ятеро дітей, баба, батько й мати. Ну баба і мати, вони занімалися, гарні майстрині були, ткали полотно, рядна ткали. Ну і це ж уже в Голодомор батько, там, чи рядно, чи ряднинку, чи скатерку, чи кусок полотна бере і іде по селах мінять. Ну, виміняв буряка сахарного, уже ж помили його, і не чистили, шоб лишнє ж не откидать, помили і, плит же тоді не було, тіки піч, у піч. Ось приходять активісти, ну без голови, активісти ж, провірять чи шо є, чи все ж вигребли до грама, а чують шо буряк пахне із печі. Каже: «Откривають засланку, витягають той казанок, ставлять на стіл, четверо чи п’ятеро їх зайшло, стали кружка, з’їли — каже — до кусочка, нам, дітям і по кусочку не оставили». Оце ті ледацюги, шо не хотіли робить, були злиднями, етой…
….і так оце іздівалися над народом.
А як звали Вашого оцього знайомого, який Вам це розповів?
Шо-шо?
Як звали Вашого знайомого, який Вам це розповів?
Громко Микола Филимонович.
А де він жив тоді?
А жив у Громусі, сусід, через річку.
Там само.
Город до города. Оце це він розказував, шо оце таке було.
Тетяна Іванівна, от Ви кажете, голова колгоспу Вам допомагав, але все одно от до Вас активісти в хату приходили з обшуком?
У Травневому до нас не приходили.
Не приходили жодного разу?
Нє, не приходили з обшуком. А це уже в Громусі, де ми приїхали, отут ходили.
Ходили навіть в 1935-му році?
Ходи, ходи, оце ж у тридцять, ну у нас вони не були, а оце ж сусід розказує шо, ну у нас етой, ну вони знали, шо, шо значить, ну як село ж, знали хто куди, знали шо ага Халимон ходив мінять на продукти, от вони туди й пішли.
Тетяна Іванівна, а от Ви казали, що коли Ви готували їжу, ступою не користувались, бо буде чутно, що Ви там щось перебивали, то це ше ж у Вашому хутір Шевченков? Так?
Шевченко, Шевченко.
Ще там було?
Нє-нє оце там на, уже етой,
У Громусі?
Нє, в Громусі, етой, у Громусі це ж ми вже в 1935-му році переїхали зимою, то вже ж получили там шо приготовили, шо приробили, то привезли із Шевченко. А уже получили на трудодні у 1935-му році уже в Громусі.
А от на хуторі Шевченко. Якщо до Вас не приходили активісти, то значить інші люди все одно слідкували за Вами, за рештою сусідів? Хто це був, хто це робив? Ну якщо Ви боялись. От Ви кажете: «Ми боялися товкти, навіть у ступі». То хто ж це за Вами слідкував? З сільської ради? Голова сільради? Ну кого Ви боялися?
Ну кого боялися? Хтось почує, даже буде чужий проїжджать по селу, і почує. Свої, тут свої зрадників не було у хуторі Шевченко. Зрадників не було.
А звідки Ви тоді дізналися, що треба боятися когось? Звідки дізнались батьки?
О, ну як. Як це? Як це звідки дізналися? Із району ж начальство наїжджало, етой. І етой, і проїжджі були, і може там ето, із другого села хтось приходив, етой. Чи в гості, чи по ножі по які. От і цього боялись. А в селі таких зрадників-активістів, якби вони були, то вони б видали голову зразу, і його б за це розстріляли, по тодішніх законах.
Тетяно Іванівно, а Ви чули таке слово «Торгсін»?
Як?
Торгсін. Не чули таке?
Нє. Села глухі, тоді радіо не було, газет не було.
А з села Громуха, от Ви казали ходили люди міняти там на їжу свої речі, а ходили вони міняти, наприклад, свої речі на якісь, наприклад, можливо, дорогоцінні речі?
Нє-нє-нє, по магазінах, по етой, у селян.
У селян. В інші населені пункти не ходили.
Ні. В інші населені пункти, і за 10, і 15, і за 20 км ходили, ходили по селах, не було, нє-нє, шоб це там.
На гроші, такого не було десь, шоб вони цілеспрямовано йшли? Просто на продукти?
Просто йшли, і там питали, там хтось направив, хтось сказав, шо там можна шось помінять. Отак.
Угу. Тетяно Іванівно, а Ви бачили голодних людей на вулицях з інших сіл, які приходили до Вас на хутір просити їсти?
Нє. Тоді не етой… Не ходили, бо знали, шо ніхто нічого не дасть.
Угу. Не бачили.
Не бачили. А тей, чоловік мій, та й він, тоді як була Одеська область, а зараз Нікол…Нікола… Миколаєвська область, тей, то, батько в 1932-му році помер, а мати з голоду вмерла у 1933-му році.
А як її звали?
Марфа Аврамовна Кротова. Тей, померла, то тий, то це ж, а їх троє дітей. Самі осталося. Самий старший — одинадцять год, моєму чоловіку дев’ять, і сестрі п’ять год. Ну і колгосп там, дітям видавали пайок. Ну, пайок там — якась затірка, вода, та там жменя-дві муки, муки, той, видавали. То це ж, каже, принесем, ну, ходив старший брат: принесе, а мати ж, нам же ж розділе, а собі ж не грама не оставляє, бо баче, що діти голодні. І мати умерла на лежанкє, а вони на печі усі троє. То днів скільки через мертву матір, він каже, ми переходили — думали, що вона, що вона спить, як діти. Шо вона спить. То він розказує — вже ж йому дев’ять год, уже він більше ж пам’ятає, як я. Тоже ж оце ж каже, що конину оце їли, ага, етей, а вони ж, желудок же ж, та і його не варили ж, бо не було ж чим і топить, та й спішили з’їсти, бо їсти хотілося. А той, желудки ж, уже ж організм слабий, желудки слабі, шо ту конину вони не перетравлювали. І каже: іде і оправився куском конини, другий іде і підбирає, і прополоснув у річки — і їсть. Оце він розказує, що в їх таке було. Ну в нас такого не було.
А як називалось село, де вони жили?
Градівка, Мостовський район. І це село, мій чоловік, так він, все життя він по-російськи говорив, тей, як сказать, українець російськомовний. Оце й після того, як Суворова… Суворов турок уже вигнав повністю, Катерина ІІ і Потьомкін заселяли ці дикі землі. Давали, давали землі, звичайно, офіцерам, не солдатам. Ну, умова така була: дали тобі там сіки — значить, за три годи ти повинен заселить: або своїх кріпаків привезти, або купить, заселить і обробить. Якшо три годи ти цю умову не виконав — у тебе землю забірають і передають другому. І оце їхнє село — кріпаки, переселені Потьомкіним із Орловської губернії. І так воно російське село в них було, російськомовне, до 1939-го року школа була російська повністю, тільки українська мова була, там години які. А уже в 1939-му році школа повністю перейшла на українську мову. То він, і це, там же у них ракушечняк, це ж дно моря. І кладбище було обгороджене — забор із ракушнячика складений. То це каже, гарба приїхали, під’їхала гарба до того забору, ну, вони говорили мур, до мур — перекинули через мур і поїхала за новою порцією гарба. Отаке було. Це на батьківщині чоловіка.
Тетяно Іванівно, а в селі Громуха, по розповідях ваших сусідів. Вони розповідали за 1932-33, можливо, випадки людоїдства?
Було одне людоїдство…
Це Громуха, а п’ять кілометрів — Ганівка там. Сільська рада, ця, почта отам, ну, як, центр. І був оце ж Голодомор у 1933-му році, дитячий садок — у Ганівки. І дітей уже чи водили, чи носили, чи возили — цього вже я не знаю, і хлопчик там, гарненький такий, повненький був. І не вгледіли няньки, а він пішов додому. І жінка — ганівська — його з’їла, того хлопчика. Оце один випадок, ось один. Оце Ромашки, там Шишкино, і Григорівка, і багато-багато сел — то оце на всі ці села оце один випадок був, що дитину з’їла жінка.
Угу. А у Вас на хуторі Шевченко була церква?
Не було на хуторі Шевченко церкви, і в нас і в Громусі церкви не було, ні до революції, ні при радянській владі, і до цих пор немає. Збирався фермер строїть, будувать, так знаю ж оце, оце теперешній стан, фермерства землі. Чи удержиться він, чи не удержиться.
Тетяно Іванівно, а як, на Вашу думку, після того почутого, що Вам чоловік розповідав, у Громусі розповідали, голод, Голодомор був штучний чи природні причини були Голодомору в 1932-33 роках?
Як… Я так думаю, що штучний. Урожай же ж був.
Був урожай?
Канєшно був урожай. Раз звозили хліб у хати, ось усі розказують у Громусі, звезли там у куркульську хату…
Ніхто не… ніхто не той, ніхто ні кілограма зерна, ніхто не вивіз із села, шоб сказать там — вивезли зерно там у місто. Ніхто його не, отак ото — і курі, і корови на тіх кучах мочилися і оправлялися, поки воно те зерно перегнило.
Тобто в людей його забрали…
Забрали.
І воно зіпсувалося, а людям не дали.
А людям не дали. А уже який висновок тут — хто зна, який можна зробить.
А про голод тоді взагалі можна було говорити отак між собою чи Ви вже пізніше про це говорили з людьми?
А ніхто не згадував.
Тоді ніхто не згадував?
М-м. Так ото, пройшло, я ж кажу, шо ось у Громусі багато, сім’ї цілі повимирали. Ну, каже, ага, сестра каже, шо, ага, у брата, каже, троє дітей умерло. Отака каже, шо, той, ну у тітки у моєї тоже, у рідної тітки, у Громусі вона жила, тоді дівчинка померла. Ну, вони потом виїхали у Крим, у Ялту.
А як звали дівчинку?
Даже й не знаю.
А прізвище тітки?
Шинкевич.
Шинкевич.
А, тітку? Шинкевич Меланія Захарівна.
І це її донька померла з голоду в 1932-му?
Да. Це її донька з голоду померла. Це із нашої, із нашої рідні оце одна у тітки Меланки одна ця дівчинка померла.
А прізвище отієї сім’ї, що Ви кажете, в Громусі проживали, п’ятеро померли?
Цибуля.
Цибуля?
Цибуля Фома… Підожжи, як же по-батькові… Саша, Саша, це Полькин… А, Юхим, Юхим.
Цибуля Юхим?
Ні, Фома Юхимович.
Цибуля Фома Юхимович помер від…
Так, це його троє дітей померло.
Троє дітей та дружина.
Він, а потом і жінка померла. Він поїхав же ж у Запоріжжя, на роботу, думав же ж шо шось заробе, та поки вернувся, то вже ні жінки не було, не дітей.
А можна було вільно з села виїжджати?
Це вже я цього не знаю.
Не розповідали?
Та навєрно ж, навєрно ж вільно. Осьо тітка виїхала…
У 1932-33?
А в якому році, це вже я не знаю. Вони не розкуркулені були, а називалася продразвьорстка. Накладали, ага, скільки ти повинен здать пшениці, зерна. Ну а вже ж усе позабирали, що ж ти здаси. Ага. Ось іще добавляють, ше здать. То багато повиїжджало.
А дружину цього Юхима не пам’ятаєте як звали?
Нє.
А ще може пам’ятаєте прізвища, хто помер у Громусі?
Хто помер… Це… Марійки Чабанки батьки померли. Це вже ми як переїхали, то вона, то вона одна осталася, батьки її померли, от. Так, кого… Так… В общем… Уже ж воно давно було.
Нічого, може, згадається ще щось. Тетяно Іванівно, а коли Ви взагалі почули про те, що в Громусі відбувалось в 1932-33, коли вже Вам це все розповіли ваші сусіди? Одразу в 1935 році, чи пізніше?
Ні, пізніше.
А пізніше коли приблизно, може згадаєте, в яких роках? Приблизно?
Та вони згадували, поки й померли. Поки й померли.
Ну зразу не можна ж було про це говорити, Ви ж кажете, зразу про це не говорили. В тридцять…
Ну не то шо…
не то шо була якась заборона, а просто люди раді, шо вижили, то й не згадували. Із-за того. Не з-за того, що заборона, забороняли. Такого слова Голодомор… Голод, голод і все. Слова Голодомор не було, а голод. Голод.
А вам не розповідали…
Це сусіди наші, хлопці. О, батьки ними опікалися — Іван і парубки. І Сашко, батьки, то батьки померли, то, не знаю, як їх звуть. Ми переїхали, то їх не було.
А прізвище може?
Кінша.
Кінша?
Кінша. Кінша. То їх оце два парубки були, то поки поженилися, то їх опікали. І в бані парили, і мама їм в хаті мазала. Хлопцям. Потом через дорогу тоже сусіди, Ленецький Ларіон, а бабу не знаю, як звуть — тоже 1925-го году хлопець сирота остався, но коло сестри, коло старшої він жив, тако, через вулицю од нас, через дорогу. Оце шо сусідів.
Тетяно Іванівно, а вот як Ви кажете, що батьки так масово помирали, а діти залишались сиротами. Не було там часом дитячого будинку, отут, в Громусі саме?
Він не називався дитячий будинок, а називався патронат. Було. І цих дітей, шо сільських, і даже із других сіл чи областей привозили, то були у нашому колгоспі. Шестеро чи восьмеро дітей, привезли їх до нас.
При патронаті?
При патронаті.
Тобто це як…
Ну це, патронат як — бабка, сама жила. І от вона цих дітей ухажувала. Получала на їх пайок, варила…
З колгоспу?
Варила їм їсти, пайок у коморі кожний день видавали.
А комора була при сільраді чи з колгоспу?
Нє-нє, в колгоспі. У колгоспі. Сільрада була за 5 кілометрів, а у нас тут наш колгосп був, у Громусі, то в колгоспі. То вони уже до совершеннолєтія ці діти були тут уже. Хлопці в армію пішли, а дівчата заміж повиходили, так і пооставалися. Ну, не обов’язково тут, в Громусі, а в сусідньому селі, у райцентрі, у Рівному там одна, туди вийшла заміж. То так вони ці вже діти із села нікуди на батьківщину вони не верталися. Там видно ж нікого не осталося з рідні, що ніхто їх не шукав, ніхто.
А Ви не пам’ятаєте, цей патронат, він був створений у роки Голодомору чи пізніше?
У роки Голодомору. Осьо ж і чоловік мій, поки мати була жива, то пайок получали вони на дітей, а на матір пайка не було. А уже як померли, померла мати, тоді вже їх забрали у патронат. То у патронаті були вони, а потом розказує: повезли їх в Одесу в дитячий будинок. Ну а там і директор, і вихователі — в общем, безправні були проти босоти тої, що була у дєтдомі. Каже ага, виставили їх там, цілу гарбу повезли в Одесу. Виставили в ряд — старші ці ж, дєтдомівці, хуліганьйо, в общем, команда. Виставили в ряд, і підходе: у пах ногою, а голову до стіни б’є. Ага, заплакав — всьо, не приймаємо. То і з цеї команди його ті ударили, а він здачі дав. О, кажуть — це наш. Прийняли. Ну, брат і сестра вертаються ж додому, то й він вернувся. То сестру потім забрала старша сестра в Одесу…а вони жили у своїй хаті. А пайок, пайок получали. Це брат старший, той кончив, не знаю, 5 класів… Пішов на роботу в колгосп, а мій чоловік із 7 класу пішов в ремісниче училище в Одесу, а потім училище евакуїрували на Урал, а в Дніпропетровську ешалон розбили німці, ну так і діти, у кого батьки були, поверталися. А їх два сироти, добралися і до Уралу, і до Казахстану, і потом верталися додому. Та так остановився у Саратовській області. І так говорять, що він і помер, то не признавав цього. У 15 років пішов добровольцем, у 16 років пішов. Він рослий, чоловік у мене рослий був — 196 см ріст його був. То йому можна було на вид дать на 3-4 роки більше. Ну каже, дві в радгоспі, в Саратовський області Балашовському районі працював він у радгоспі. Каже дві заяви: одну заяву написав на фронт. А це йому вже 18-й рік ішов, 17 років було. Другу заяву написав — визиває воєнком. Так на стіл ложе пістолєт, каже: «Ти шо, не хочеш на оборону працювать? Ще одну заяву напишеш і посадимо. Як дезєртіра». Першого серпня виповнилося 18 років, 8 серпня прийшла повєстка, і пішов в армію, пішов на войну. Оце таке було.
Зрозуміло. Тетяно Іванівно, а скажіть, будь ласка, якщо повернутся іще трошечки, село Громуха: а Ви не пам’ятаєте, у пусті хаті, коли люди ото масово помирали, не заселяли сім’ї там з Росії, чи звідкись?
Нє. А нє, нє, приїхали там, із Муромського района 4 чи 5 сімей. Навезли — картоплі гора, і гороху, і та подивилися, шо тут треба робить — чорнозьом, та й потікали всі. Одна тільки тут заміж вийшла за нашого односельця і осталася.
То це росіяни, да?
Росіяни.
З Владімірської області, да?
Ну, Муром це Владімірська?
А коли це вони приїхали? Не пам’ятаєте?
Ух, та десь у 1935-му. Або в 1936 році.
У 1935 та 1936, так.
Отако.
І у них усе було — і картопля, да?
Все-все. І тоді картоплі кацапської, груши розвели. Кажуть: це кацапка, це кацапка. То усі вернулися, я ж кажу, одна вийшла заміж. Прожила тут до смерті, то вивчила два слова: пєвєнь і кошель. Ящик для інструмента, послєдній час то чоловіки на фермі там, ну як плотником. І то ж інструменти носить, ящик. Вона казала: кошель, кошель.
Зрозуміло. Тетяно Іванівно, а Ви не пам’ятаєте — після війни голод 1946-47 рік був голод? Голодували?
Голод був.
А розкажіть.
Ну смертей — не однеї смерті не було. Ну тут голод, конєшно, тут недород був, тут уже не штучний. Тут був недород — раз. А по-друге, ше ж не всі ж поля оброблялися.
Усі ж трактора ж евакуїровали. Скот евакуїровали. Коней — коні ж тоже пішли. А уже у 1945 році, 1944-го — 17 березня Громуху звільнили — то нічого ж не було. Не вола, ні одного вола, ні одної корови, нічого. І то уже держава потрошку. То коней, то пригнали десь із-за Волги чи з-під Волги трохи корів, теличок пригнали. Стало цей. То я це вже у цей час училася в училищі в Кіровограді.
Окремо. Так, ми значить осьо… Там, де були коло жилєзної дороги, то там німці творили зло велике, а так як у нас село глухе, це Новоукраїнка — це 30 кілометрів до жилізної дороги, а доріг же ніякої не було, крім грунтової. Ну Новоукраїнка, Кіровоград була шосейна дорога, не асфальтована. Ну її ше розбили на початку війни, на початку війни розбили, то німці тоже скот, то це брали скот, а зерна вони не брали, не вивозили, бо не було змоги. І до німців ми ходили мінять масло, курей, само, сметану на мило і на сіль, ходили ми до німців мінять. А в Рівному стояла СС «Галичина» дивізія, і такі обормоти, як у казкі Пушкіна — «тридцять три богатиря, все равны как на подбор». До двох метрів висота, отакі у плечах, у тих чорних френчах, свастика черепата та кості, то ті грабили, по чом зря грабили, уже усе: і птицю стріляли, так же не злове, стріляли — забирали, і поросят стріляли, і свиня де там яка чи кабанчик, то усе забирали і барахло яке, я не знаю. У вас у музеї должні буть висячі лампи.
Лампадки?
Ні, лампи.
Лампа?
Да. Такий пузирьок, скляний, там виїмка, а потом абажурчик робився, на цей пузирьок уставляється в абажур, зверху тут по боках дві проволочки, тут кружечок металевий, залізо просте тонке, посередині ж дирочка, щоб на лампу одівається скло і у дирочку дим, щоб виходив і знову проволочка сюди і тоді до стелі там гвоздь чи там кручок який, вішали лампу. А були такі лампи, шо стояли на столі, металеві на столі стояли, а то скляна лампа. І це ж заховати, ми заховали скло за зеркало, то вони все рівно найшли. Женщину молоду знесильничили, заразили сіфілісом та вона померла. Оце ці друзья В’ятровича.
Бабушка це їх трошечки цікавить. Ви 1947-й год.
Ну я ж його вже не застала, бо в училищі, в 1948-му році я училище кінчила та на Бессарабію послали по рознарядке. А в 1947-му там був голод настоящий, ото голод був. Ну він би й не був голод. Ну вони ж привикли там в районі, в основному болгари, Тарутинський район, де я 9 років прожила. Молдован і гагаузів мало, а в основному болгари. І оце ж колгосп, організували колгоспи, значить позабірали овець. Залишили невелику кількість, ну вже не так, щоб ни одного, але залишили. Ну а вони ж весь вік жили одноосібно,все ж копійку до копійки, копійку до копійки складали і над тим трусилися хазяйством. Шо дорослі, багато повмирало дорослих, а у їх з овечок одежа з ніг до голови. На ногах лапті, шкура не виченина овеча, лапті зроблені. Замість халяв чобіт або валянок шерстяні, ну спеціально такі смужки завширшки, полотно таке вузеньке, і це як обмотка, обматують. Штани або ж з овечок шкури вовною всередину, або ткані шерсті овечої. І так же кожухи, і безрукавки це обізатільно у них — все це овече. І це умирає, гроші оце під обмотками цими. Не трате, а сам умірає. Багато там померло, шо в Тарутинському районі було два дитячі будинки і це нас направили в самий райцентр Тарутіно. Я була у дитячий будинок вихователями.
А, Ви були вихователем у дитячому будинку?
Да, но недовго, чотири з половиною місяці була я вихователем у дитячому будинку. Ну там шо, ше ж такої хімії не було, а як оце ж воші. Каждий день у баню водили дітей. І відповідаєш від носка до платка усе, но це ж як діти: там загубило, там хтозна де діло. Ну а тоді заміж вийшла та вже із нового навчального року, 1945-50-го, пішла в середню школу, початкові класи були, бо я закінчила училище, не інститут. І так сорок років відпрацювала, стаж у мене сорок років.
Ого, нічого собі.
Працювала як розумна, а пенсія, як у дурної. То забірали у дитячий будинок шіснадцяти-сімнадцятилетні, шо були як вихователі пошти на декілька років молодші. І це до 1950-го року дитячі будинки були. У 1950-му році їх розформували, дитячі будинки.
А про податки не пам’ятаєте у 1946-47-му? Якісь податки Ви платили до переїзду туда, в Бессарабію?
Ну як податки…
На молоко, на м’ясо…
А, так це, це ше у мене перший..…син родився в 1950-м. Царство Небесне, помер. Ну в 1950-му родився, то в райцентрі жили, но чоловік купив корову. Дитина ж мала, то ми три роки корову держали. То ше й ми здавали молоко, а як служащі, то по-моєму 150 літрів ми здавали, а в селі ось батьки жили в Горбусі, то молоко, яйця, м’ясо. М’ясо — це 40 кілограм на каждий двір.
Це в 1946-47-м було таке?
Та хіба в 1946-м?
Ну я маю на увазі, шо почалось під час війни і потім тривало.
Ні, це пізніше, пізніше началось.
Пізніше?
У 1946-47-му ше не було такого.
Ше не було такого?
Це вже пізніше. Може в 1947-му і началося. Та нє, навєрно, наче не було. Це вже началося, як я з дому поїхала, то оце началося. То це було.
Дякуємо Вам Тетяно Іванівно. Дуже-дуже…