1. Місце запису: місто Ніжин Ніжинського району Чернігівської області;
2. Дата запису: 14.07.2020 року;
3. Хто записав: науковий співробітник Національного музею Голодомору-геноциду, Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент: Крапив’янський Петро Андрійович, 24 квітня 1926 р.н., народився в місті Ніжин Ніжинського району Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору респондент проживав в селі Володькова Дівиця (нині Червоні Партизани) Носівського району Чернігівської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Мене – Кропив’янський Петро Андрійович.

Петро, Андрійович, а коли ви народилися?

24 квітня 1926-го року.

А де ви народилися?

Село Володькової Дівиці, там прожив, там закінчив вісім класів. Із села пішов в партизани і пішов я, як то кажуть, в люди.

Зрозуміло, Петро Андрійович, а як звали вашого батька?

Андрей Тихонович Кропив’янськй. Я должен вам сказати, що недавно я взнав точно, шо я син репресованого. Мій батько був арестований у 1938-му році за то, що він намірювався зробить на Україні національний рух. Звичайно, шо йому ж не доказали, но вибили два ребра і відпустили додому. Я думав, шо справу скасували. А оказується – призупинили. Я, як юрист, даю вам завереніє, шо це справа ще не закінчилася, но батька відпустили підлікуваться і хотіли продовжувать оцю муштру. Но отож війна і тому подобно і батька, значить, не продовжили його уже в тюрмі.

А батька один раз ото тоді арештовували в 37-му чи в 38-му чи до того його ще десь там викликали, можливо, на допит?

За ним було гонєніє. Він дійсно був протів кулачєства. А що таке кулак? Я вам скажу, це – заможний селянин.

Петро Андрійович, ви говорили про кулаків, от розкажіть нам, що ви нам хотіли сказати?

Так от кулак, кулак – це видумали більшовики, а кулак – це заможний селянин. Оказується, я внук тоже кулака. Ви попали якраз. А я скажу як, мій дід Григорій Ковальчук – заможний селянин, в нього було 50 га землі, часть він скупив, а як він скуплював, я вам щас скажу. Ви історію харашо знаєте. Знаєте, що в період НЕПу були декотрі такі оживлення і селяни, селяни получили деякі наділи землі. Там десь і мій батько полтора гектара получив, но селянин бідняк, він не привик до настоящого видення сільського господарства, часть землі начав продавать. А були і такі цікаві спеціалісти – скупали тую землю. І таким чином, у нас із 21-го по 28-ий рік образувались кулаки, в ковичках «кулаки». Це не кулаки, це люди заможниє, наше сталінське правітєльство. Ви знаєте, начала колективізація. У колективізацію в першу чергу вони хотіли заманить кулаків, в ковичках «кулаків». Кулаки не хотіли цього. Тоді на їх накладали налог. Один налог дід мій виконав, другий виконав, третій же вискребав там пшениця, шо його була, поїхав продавать у Ніжин, захватили його і коней, і по настояще врємя діда не стало. А стала бабушка – Ганна Романовна, очень мудрая женщіна, яка сказала: «Діти, записуйтесь в колгосп, тому що нас виселять в Сибір». Ви зрозуміли мене? Я розказав вам правду, потому шо, чого я правду, потому шо цього може бить і ви не знали. Я робив в следстві, коли я був в прокуратурі. До 61-го года був старий кодекс, по цьому старому Уголовному кодексу любий чоловік, який прислав і сказав совєцькій власті, йому давали 25 років. Само обозначеніє, шо такоє «агітація» не було, а хтось сказав зразу 25-ть років. І таких насобиралось тисячі, десятки тисяч людей. А послє 61-го года, як прийняли новий кодекс, там обозначили, шо такоє «агітація» і «пропаганда», це якщо, хто агітурує проти радянської влади, шляхом воружого повстання і повалення радянської влади, того можна посадить. І получилось так, шо в нас невинних людей сиділо сотні тисяч, невинних людей. Ви зрозуміли, я вам, як юрист, кажу. І начали їх реабілітіровать. А для того, шоб реабілітіровать должна прокуратура вести розслідування, дать свої заключенія. І я давав заключенія по одному чоловіку із села Вертіївка і це там точно така була арифметика, як я сказав. Чоловік скупив трохи землі, начав культурне вести сільське господарство, став заможним і його зробили кулаком, дали налог… його вислали і його не стало. І таких людей дуже багато. Вот вам формуліровка кулака і як було в дійсності. Я вам коротко розказав, ну правдіво, без всяких книжних фурмулюваній.

Петро Андрійович, а ще раз скажіть, як вашого дідуся звали?

Дідуся?

Так.

Так у мене було Трифор Ананьїв – один дідусь, у того було, у його було, це по батьку, було восьмеро дітей. А Григорій Хомович, которого забили, у цього було 5-ро дітей. Так Трифор Ананьйович він довго жив, народилось його восємь дітей, в том числі мій батько. Єсть в мене фотографія.

То це кулаком був Трифор Ананьйович?

Ні, Григорій. А Трифор Ананьйович тоже заможний був. Но той сорєнтіровався, того шо бачить, шо і його скоро відішлють і записав мого батька. Він три класа, було в нього образованіє і був грамотний, дуже харашо розбирався у політикі. І даже був, даже касіром, колгоспним касіром даже, замещав голову сільради і за те, що він давав побортні справки, щоб люди тікали од ареста, його переслідували і хотіли саме арестувать. І з 34-го по 40-ий рік батько переслідувався, а в 38-ом году його арестували. І прийшлось мені, у нашої сім’ї було четверо дітей, і прийшлось мені, як старшому, сестра старша була, я, младша сестра, і младший брат, допомагать мамі, тяжко їй було. Дуже ходив у школу, я вчився тільки на відмінно. Но вчився ходив в такому затрапезному віді, потому шо мати не могла хорошу одежу в Ніжині купити і покупала ізшито із рядна, ви знаєте, шо таке рядно. І в тим затрапезному віді я вчився, і вчися дуже добре вчився. Допомагав матері. І в школі даже в гурток ходив.

Петро Андрійович, скажіть, будь ласка, а коли в той період, ви кажете, що дідуся розкуркулили, так, от, вас, як от внуків куркуля, ніколи не називали там, не ображали, от чи спокійно потім?

Називали, матір називали – кулачкою, матір називали – кулачкою, а як батька арештували, вона їздила в колгосп на роботу 9 км. Так перевести. Ви знаєте, шо раніше в’язали снопи, так багато ми робили, в’язали перевесло і це перевесло везли, там де снопи будуть в’язать, так маму на горбу ніколи не лишали її їздить на, вона пішком ходила, потому шо вона була кулачка. Це було точно таке. Ну ми ж мали, ми ж бачим, шо мама плаче, ми ж бачимо, шо вона, ми помагали. З самого дєтства я і скот пас, і дрова рубив, і в школу бігав, і книжки читать, надо було і книжки читать, потому шо не можна було відставати від життя. Оце таке?

А з вас не знущалися у школі, з ваших, можливо, братів, сестер, не називали ніяк?

Так особливо, ну сторонилися, вроді я якогось іншого сорту. Я це замічав.

А вчителі нічого там до вас?

А вчителі, учителі – ні, вчителі були хароші вчителі. Учителі нас, я дуже їх любив, тому шо вони дуже багато мені дали, науки. І я сейчас, вже пройшло багато років, а я майже всіх вчителів по ім’я очєство пам’ятаю. І дуже цікаві були, дуже хвахові вчителі.

Петро Андрійович, а якщо згадати про вашого батька, от ви кажете, що він, як націоналіст був, як ворог народу, чи не пам’ятаєте, членом якої організації він був, або що йому, як вміняли який злочин, от що йому говорили?

Я вам січас скажу, коли я робив слєдоватєльом, пам’ятаєте, я вам говорив, що ми розслідували справи для реабілітації і попався один документ Кропив’янського Юхима Григоровича, мого родича. Ну мені ж дали, потому шоб не було не дружи мені. А приїхав старший помощнік прокурора Циганєнко, чи шо, не помню, і показав мені справу Юхима. Це настоящих, грубєйших, як слєдоватєль, це сійчас даю, діти моїякі ж були грубєйші порушення закону. Із трох слов, із трох лісточків дали Юхиму 10-ть років. Один показаніє, два показаніє ложних, но той мені дав тіки одно показаніє дать. Вот я січас вам і розкажу, в який батько мог бить організації. Там написано, шо Кропив’янский Андрей Тихонович – член подпольной організациї націоналістічєской, не вказано якої, і разом із Кошмою ізданини Юхимом були связниє Кропив’янського Ніколая Григоровича, ото тамо, який в то время був в Москві [дзвонить телефон]. І связними, які повинні їздить у Москву, як вспихне повстання для повідомлення Миколі Кропив’янському, шо вже востаніє началось. Оце така було, таке було єтот заявлєніє, ну протокол допроса. Тоді мені ясно в чому справа, ну батько ж упирався, ну хто це ж, за те, що він не розказав правду два ребра йому вибили НКВДісти і його, як привезли, люди вже знали, прийшли і пів, лже свідєтєлі прийшли. І я помню, пам’ятаю був, така була розмова, ці, фамілія одного Дулик, а второй Чопенко. Я помню їх фамілії. Просили прощенія в батька «прости, шо ми набрехали, нас заставили». А батько скаазав: «Ви моїх дітей не жаліли, а я пожалію ваших дітей, шо не буду подавать жалобу, шо ви на мене таке говорили». Оце говорить, оце відношення, оце вдячність таку мого батька. Батько тоді мені назавжди сказав сину і матері: «Робіть людям добро». І все життя я робив людям добро. І був слєдовалєтєм 32-а роки, і я сказав: «Як тільки я взнаю, шо по моїй справі, шо нібудь поддєлку робите, я порушую кримінальну справу і будемо судити». За 32-а роки не одного не було в мене порушення і я став лучшим слєдоватєлєм України. Тому шо не допускав я порушення закону.

Петро Андрійович, а вам ніколи не говорили, що ви виходить син ворога народу щось такого?

Я це ощущав. Я це ощущав. Я розкажу чого ощущав. Тоді як я закінчив інстітут, на п’ятім курсі, приїхали нас у етой, направлять, направляють уже нас нас на роботу. І коли подивились, хто куди, я кажу: «Я в СБУ хочу», я думаю, поїду, я там буду розсматрівать. А вони: «Нє,нє. Вам нізя». Мені нізя. І не допустили. А оце совсєм недавно я взнав, в мене родичка, племіничка, робить у Києві, програмістом, дуже розумна дівчина. І вона найшла номер справи мого батька. І як буде якось, так я в Чернігові, в архіві ж в Чернігові там находиться. Так шо я тепер уже считають репресований, син репресованого і внук розкулаченого.

Кулак. Ви прямо цілий набір.

Так, хто ж я такий, да. Ну я все життя закон, ну як наша Конституція січас, вона не совсєм для мене совершенная, як для юріста, єсть протіворєчія, но вона наша. Треба її виконувать, вона наша, ми її принімали. А біда в том, шо я вам, як юріст говорю, шо у нас Кнституція не виконується.

Петро Андрійович, а якщо згадати, от ви говорили, це батько у вас піідробляв паспорти, документи для інших?

Да.

Да? А це часом не в роки Голодомору, щоб могли люди покинути там село? Це пізніше?

То це вона таке і було, наверно.

Да? А ну згадайте це.

Значить, начали розкулачувать. А батьк тоді був замєстітєль, ісполнял обязаності того, голови.

Голови сільради?

Сільради. І двох людей НКВД хотіли арестувать, я счас розкажу, як він подробив документи, конкретно. Хотіли арестувать двох людей за те, що вони взяли понятих, розкулачили одну женщіну, а як вони розкулачували. Уже і дом оддали, і отривали іще часть дома, ще надо було отривать. За то що, за долги треба ж платить. А вона двоє дітей було. І вона начала плакать. І ці понятиє цих НКВДистів прогнали. «шо ви дєлаєте, іздіваєтесь». Вони поїхали в НКВД, шоб їх арестувать. А вони до батька. А батько їм зразу документи, поддєланиє, які поддєльні. Це був мій дядько – Кропив’янський Хведот, а він там написав – Хведор. Хведор, і вони шукають, а такого нема і виїхали іх Чернігівської області. Оце ак він поддєлав документи.

Ага, тобто один із цих понятих був ваш родич?

Дядько мій.

Дядько ваш.

А Таня, двоюродна сестра каже: «Чого так?», я їй розказав, що він став Хведор, оце так батько був, канешно, дуже, три класи в той час, це було дуже харашо, дуже грамотний. І началась війна і сказав: «Війна буде довг, а треба помагать, потому шо вона тяжка війна це була».

Петро Андрійович, а от ваш батько, він був виконуючий обов’язків голови сільради, так?

Да, був, нє, временами він був.

А коли це? Періодично.

Періодично, потому шо або когось там, а тоді періодично.

А от якщо згадати там 30-тий, 31-ий рік, до Голодомору, чи був він в цей період періодично виконуючий обов’язки голови сільради?

Я вам точно не могу сказать.

А в Голодомор? В 32-33-ій?

Був, оце був?

Був?

Був. Оце, навєрно, в цей час і був.

Зрозуміло, а скажіть, будь ласка, до вас додому хтось приходив щось забирати, от якійсь активісти робити обшуки?

У нас знали, що у нас віка, ви знаєте, що таке віка – це такий рослина, яка сіється для того, щоб зелений корм, кормить скотину. А батько ж, батько ж хотів же ж хозяйство імєть і він посіяв багато віки. І в нас цілий засів було віки. Вони глянули, а віка їм не понравилась, тому шо його ж їсти не можна. І оцей віка нас спасла, віка. А дід Артемон, це сусід, уже ноги пухли і мати йому помагала і він вийшов, вийшов з цього, шоб він не вмер, оце дід. А коли ми були в партізанах уже, то дід матір защіщав, потому шо поліцейський матір хотів же убить. Ми з сестрой були в партізанах, а дід защетив матір.

Петро Андрійович, тобто, до вас ніхто ніколи не приходив, правильно?

Да-да.

А до сусідів приходили, щось забирали, конфісковували, обшуки там?

Та оце січас, може й було таке, но оце січас я вже ж точно. Да, навєрно, було, потому шо без того ж обійтись не можна було. Бо оце шо кулаків оце точно. Кулаків ето точно, потому шо це у нашей бабушки забрали всьо под чистую. А часть вона трохи припрятала у сосідов, а то б з голоду померли і бабушка моя, Анна Романівна в 33-му році вона вмерла, 33-го, в період голодовки вмерла. Баба – Ганна Романовна.

А ваш батько, якщо він виконував обов’язки голови сільради, то він же, напевно, мав виконувати накази вище, і тоді ж на той період була така політика, щоб організовували постійні оці конфіскації збіжжя, продподаток оцей і так далі, це вам батько нічого не розповідав? Він щось робив у цьому напрямку, організовував?

Це, я вам скажу так, батько мені розповідав, не розповідав, но мені розповідали другі люди. У нас же ж був організований, так називаємий. Комітет бідноти, чули про такий?

Чули.

А цей комітет бідноти должен заніматися розкулаченням. Шо таке, значить, забирали, забирали, то що по закону, не  по закону, а по директиві забирали. І даже без директиви забирали то, шо не положено було,і  пенсію, і всьо такоє прочьє. І пам’ятаєте в Сталіна було головокруженіє от успєхів, пам’ятаєте? Так Сталін вроді казав, шо не все треба конфісковувать, а вони не дивились на цей, на це, а всьо равно конфісковували, і даже були в них якісь плани, шоб проводить колективізацію по плану, отже нема, це мені розказував мой двоюродний брат – Іван Старжев. Їхня сім’я була, чимала сім’я, і нічого було розкулачувать, ну вони построїли хороший забор і ворота хароші. Ідуть ті члени комісії і бачать ворота хороші – розкулачують. І його розкулачили,забрали ворота. Так оце так арифметика.

Петро Андрійович, а от з ваших родичів, сусідів, хтось від голоду помер?

Ну це ж баба, бабушка. Ну а так вроді больше і не пам’ятаю. А бабушка, це я знаю точно. І Артемон був пухлий, дід.

А чужих голодних людей ви бачили на вулицях, от які там проходили, щось просили може?

Я вам скажу, я тоді ходив берегами, не дорогою, но я наблюдав в школі, шо на перемєнкі, люди, діти голодували, ето точно. Я помню, шо тільки одна учениця в нас була, дочка бригадіра, а нас діти, дуже-дуже такі слабо були і голодували, потому шо не хватало видно, не доїдали, носило вітром.

А вони щось розповідали ці діти, чи не можна було про це говорити?

Вони не розповідали тоді. Тоді ж я вам скажу, я ж учився харашо, за учобу я получив отрез ткані на рубашку. А мене, як лучшого ученіка, ізбрали старостой класу. А тоді, як начали провірять, а там Сталіна ж нема. Я должен, староста, Сталіна вставить туда, і тоді своїх ученіків. А Сталіна нема, чого це ви Сталіна не, а тоді вспомнили, шо батько…

Ворог народу.

… Мене викинули, я не став старостою, назначили другого. Я вже був не той чоловік, шо їм треба. Оце таке було.

А з однокласників ніхто не помер з голоду, не пам’ятаєте?

Не пам’ятаю. Ну тоді бачиш, якось воно було, шо я не був зацікавлений в чомусь, тому шо мені було потрібно допомагать мамі. Мама дуже в тяжком состоянії були, за батьком гонєнія, а больше ніхто не мог їй. Люди шарахаються, шарахались.

А ще якійсь знущання вона розповідала, окрім того, що її не садили, що вона не могла там десь проїхати, а пішки ходила, ще якісь були знущання, в колгоспі, чи десь з сусідами?

Ну в колгоспі, ну як пахать землю, то вже в послєдню очередь.

Як орати землю, то в останню чергу, це їй орали землю в останню чергу?

Да-да, в останню чергу. І бідній матері при большевіков було погано, і при німцях. Як ми ж були в партізанах, так усе поліція взнала, викопали картошку, на городі викопали картошку, де для німців. І корову забрали. А я ж був в партізанах.

Петро Андрійович, а жорна в вас були?

Були. Батько запрятав так, шо ніхто не мог найти.

А чому, чому ховали?

А потому шо, записали жорна.

А чому?

Считали шо це порушення закону. Жорна нізя іметь. Як то, ви знаєте, забирали – розбивали.

Для чого таке робили, як ви думаєте?

На мою думку, шоб це таке було неподобство, шо даже трудно об’яснить. І смалить кабанів не розрішалося. І оце ж як батько иог забить одного кабана, не смалив, а спеіальне таке відро, в відро був уголь і в сараї, шоб ніхто не бачив, смалили в сараї оцим відром і сєтка там. І оце смалили, а це було довго. Я був у діда, уже послє партізан, у діда Трихонова, ми закололи кабана, а ми ж прийшли з партізан, думали, шо ми шоь імєєм якесь пріімущество, оказується ні. Вони взнали, шо ми смалили, у міліцію, міліція нас шукать, наказать, но не вспіли, я поїхав вже в армію. А то я б якесь получив наказаніє, за те, шо я смалив у діда Трихона кабана. Оце таке було.

І в роки Голодомору так само не можна було?

Да, не можна було.

А не можна було, бо певно, податок, треба було віддать усе, да, державі?

Ну тоді ж було податок, це при мені знаю. Податок, і яйця, молоко, шерсть, кожа кабаняча, м’ясо.

Це в роки Голодомору, правильно, податки оці всі були?

Да.

Ну тому, мабуть, таємно і кололо, і смалили?

Да, і вони ж ото, для того, щоб якось викручуваться, так гуртом одного заб’ють і начинають там розчитуваться.

Петро Андрійович, а до вас там сусіди приходили, щоб таємно змолоть на ваших жорнах?

Да, приходили. А як. Батько і мати ніколи не одказували.

А щось залишали там за це? Мірчук так?

Ні, нічого. У нас, у батька, у Трихона забрали млин. І цей млин був у кінці города, як началась война, то голова колгоспу приніс ключ до баька і каже: «Це ваш млин, будеш колгоспникам  молоть». І пошол. І батько молов для всіх людей, і партізан. І партізанов тоже снабжал і за це його, канєщно, обнаружили одно там, писала заяву, арестували і батька розтріляли у нас в Ніжині.

Партизани, це які проти радянської влади?

Да-да.

Для них молов?      

Ні-ні, оце вже ці, у цей період, партізани.

Війна?

Шо ви сказали?

Під час війни?

Під час війни, да.

А чому це була провини, партизани – це ж свої були люди, чому їм не можна було молоти?

Ні, цей вітряк був колгоспний, а тоді як стало, тоді вже батько молов, і для людей, і для партізан.

А в роки Голодомору, на млині не можна було молоти, правильно?

У нас його не було.

Забрали. Ну а ним користувався хтось?

Колгосп.

Колгосп користувався. А звичайна людина могла прийти там щось змолоти?

Звичайна, ні, через колгосп все. Забрали все, у діда Григорія, я ше помню, було два сараї, великих, дві клуні, ви знаєте, шо таке клуня, дві клуні, дальше, кінна, молотарка кінна в діда. Ну і січкарня, шоб січку делать, потому шо скота було чимало в діда. В за несплату долга позабирали все.

Петро Андрійович, а на полях можна було збирали колоски, на колгоспних полях?

Мені розказував, мені розказував мой друг, як за то, шо собирали колоски арестували його матір і предали суду. А судья був знайомий цеї сім’ї, так він посовєтував, шо матері сказать. Вона сиділа в тюрмі вже і начали судить. І судья задає питання: «А як оце ви, для чого ж це ви колоски собирали?», «А я хотіла це однести в колгосп». Так судья так: «Так она ж не собі – оправдать». А шоб вона не сказала цього, то дали б года 4-5.

Тобто не можна було збирати. А після збору врожаю можна було підбирати ті колоски на полі вже?

Були такі, шо можна було і, шо не можна було. По-всякому.

А об’їжчики були?

Об’їжчики були. А як. Я знаю, шо я пас коров, подпасував, 4 чоловіки, 4 корови я пас. Їде об’їжчик. Я на дорогах, на дорогах хороша трава. І він їде, матюкає мене, виганяє з дороги, я на другу дорогу. Там же ж я ніякої шкоди не роблю. Так я помню, шо був об’їжчик. І дуже скрутно ми жили. Я ходив матері по полову на поле, кілометри два. Полова – це гречана, після комбайна і вона так бла зложена, як ніхто нею і не користувався. Я на поле ходив з мішком, ночью, і приносив мамі для кабана полову. Тоже бачив, шо об’їжчики, їздив там об’їжчик.

Ви виходить, цю полову, з колгоспу, ну якби крали?

А, канєшно, крав, а як.

А ви кажете, пасли 4 корови, в вас було 4 корови?

Сусідські.

А сусідські. В зігнали їх разом і така маленька…?

Ні, це були сусідські корови. Одна моя і три сусідські. А вони, вони ж в колгосп ходили на роботу. А я подробатував на кнички. А тоді, як я вже став больше, у колгосп за маму ходив на роботу, вожу носив косарям. А тоді як став побольше, научився пахать. У 12-ть год я вже пахав у колгоспі цілину. І отак я навчився хорошо управлять кіньми.

А коли ви в колгоспі були вам щось за це платили, чи давали?

Ні. Я за маму, писали за маму. Того шо для того, шоб мами виорали город, так треба 227 виходів записати за год.

Днів?

Днів. А вона не могла. Так, для того, шоб оце були ці виходи, я ходив за маму. Оце шо я казав, це все за маму я ходив.

А мамі щось платили чи давали за роботу?

Писали трудодень, а за роботу там 20-30-ть копійок, так що мама ще должна була.

Ну на руки їй давали гроші?

Нє-нє. Не давали, того шо в колгоспі нічого не було, грошей таких. І оце ми тіки жили за счот того, шо корова була, оце молоко, масло. І я ходив в Ніжин, 12 км, продавати молоко і масло, на станцію.

А в роки Голодомору ви теж, чи хтось ходив?

Ні, тоді я ходив, сестра вчилась в школі у Ніжин, так їй носив їсти.

Не продавали тоді молоко?

Ні-ні. Не продавали, тоді.

А маму в колгоспі годували виходить?

Шо-шо?

Годували маму в колгоспі? Платити, не платили, але годували в колгоспі маму?

Ні, не всігда годували, ні, це тоді годували під час сівби, або під час того, а то ні. Оце мами і пішла на роботу, кусок хліба, бутилку молока і маленький кусочок хліба, 9 км на роботу нада йти. Туда і назад. Дуже тяжко.

Це з дому вона брала для себе їжу?

Да. Для себе.

Тобто навіть не годували в колгоспі?

Нє-нє-нє.

Це в 32-33-му?

Да-да.

А ви чули таке поняття «Закон про 5 колосків»?

Нє, ну так не чув ше.

А слово «торгсін» чули?

Це шо здавали. А це було в нас.

А розкажіть.

Ну хто мав золотий вєс – здавали в торгсін. Було таке.

І торгсін був виходить, там де ви кажете народилися, у Володьковій Дівиці?

Да.

У селі був торгсін?

Був, по-моєму.

Чи в Ніжині?

У Ніжині, у Ніжині.

У Ніжин ходили. І це під час Голодомору люди ходили і здавали свої дорогоцінності?

Ну канєшно, у кого шо було. У матері були сережки золотиє, тоді, як робили обиск у батька, забрали сережки у матері. А у батька, послє войни, послє гражданской, у його був наган, у батька. І цей наган був за столом, гвоздіки бити і туда. І я сидів за столом, під столом і замітив цей наган. Начав дивиться на його, а батько: «Шо ти там робиш?». А я говрю: «Так ось наган я найшов», «положи на місто». Я положив на місто, а там патронов не було, патронов не було. І коли його арестовували, і пошли в комору, а батько мені шепнув: «Наган кинь у колодязь». Так, я ж бачив цей наган, кинув у колодязь. І як вони начали робить обиск в хаті, вже нагана не було.

То виходить під час обшуку забрали ці золоті сережки, а до того мама їх не обмінювала?

Нє.

А інші люди ви чули такі випадки, що виносили, міняли свої дорогоцінні речі  на продукти харчування, и таке чули?

Чув. Да, чув.

А хто це був, ви не знаєте, ваші там може сусіди, чи хто це таке робив?

Ну просто я тоді, просто я не знав. Не вдавалось мені це знать.

Це загальна така інформація, яку ви чули?

Да. Чув, шо да.

А про це можна було говорити тоді, чи це ви пізніше дізнались?

Це пізніше. Тоді, якшо будеш, не понравиться, зразу арестовують і 25-ть лєт получи. До 25-ті лєт.

Тобто про Голодомор, про голод не можна було тоді говорити?

Да, не можна. Нє-нє.

Петро Андрійович, а от якщо говорити, про завершення Голодомору, чи пам’ятаєте ви, як це відбувалося? От завершення Голодомору, от коли вже люди краще почали жити, от після 33-го року, як це воно відбувалось? От спочатку, наприклад, виходить, що забирали там продукти харчування, не платили, не годували в колгоспах, правильно, ну в 32-33-му роках, люди голодували, а потім як далі в 34-му році, наприклад?

Ну тоді вже стали варить, для колгоспників, які роблять, тоді начали варить, етот, в котлах суп.

Зрозуміло, а так як це вплинуло, наприклад, на людей, на їх здоров’я, на те, як вони там відбудовували, можливо, свої господарства, чи там мали можливість потім, після Голодомору щось купити, ту ж саму корову, чи свиню, чи якось отак?

Я вам скажу так, шо була велика біднота. Того шо після Голодомора всі люди стали немощні і виживали так, як хто може. Оце я вам сказав так. І оце було, шо у кожної сім’ї було багато, велика сім’я і вони по-троху робили, працювали і друг другу допомагали. Дуже дружній був народ, помагали і друг другу, і позичали, от, і на свято приходили, і оці всі свята релігіозні, не зважаючи, на труднощі, а люди не забували нашу культуру. Ото я помню, колодку чую, в нас називалась колодка на Масляна, знаєте? Ну які вони гулянки, гулянки в селі, дуже харашо. А от розпітіє спіртних, оце ж я помню. Дід Григорій, як вбили, так він, я помню, шо вони сиділи за столом, якесь було свято і пол літра горілки учотирьох і вони її не випили, малюсінькими такими манзюрочками пили, оце я помню.

То ви виходить, в роки Голодомору самі іншим допомагали?

Да-да.

От ви кажете, там носили. А доноси якісь були в роки Голодомору, наприклад, хтось на когось там сказав, що хтось приховав там зерно, чи хтось там, ну доноси якійсь, про приховування збіжжя там?

Ну може й були, но я вам не можу сказати.

Петро Андрійович, то як на вашу думку, Голодомор був штучний чи природні причини були цього всього?

Я вам скажу, шо і то, і другоє, так можу сказать.

Тобто був неврожай?

Я вам скажу так, тоді на Україні час, дуже великі наводнєнія, а на другій часті України засуха, це воно способстувало, потому шо я ходив до діда, по полю, дивлюсь на полі, у долині карасі ловлять, на полі. А як вони попались, я не знаю. Так шо тоді, і та, і другая часть. І воно всьо, я так счітаю, шо воно всьо способствувало і та частина, і та.

А штучних причин, от ви кажете були погодні умови не дуже добрі, а із штучних причин Голодомору, щоб ви могли назвати? Чому от люди голодували?

Я вам кажу чого, основноє, на мой взгляд, це коли люди, у людей брати за розкулачування. Люди нєкоторі прятали хліб, збували його, а брати в основному ці, которі багатенькі, розкулачувані, їх розкулачували, хліб у тих брати доконца, забирали. А в основном земно, в основном було ж у багатих селян. А як вони забрали хліб у багатих, у кулаков до основанія, значить нехватка було продовольствія у селі, і на Україні. Оце одна з причин, я считаю.

А чому нехватка продовольствія, куди воно дівалось? От забирали, забирали, куди дівалось оце все, це збіжжя?

Я вам скажу так, шо наша промишлєность жила за счот села. У нас не було своїх хороших заводов, фарбрик. І для чого, шоб шось займить із іностраними державами треба золото або зерно. А зерна у нас не хватало. Того шо кулаки вони розбили, колгоспи мало давали. І получиллось шо нехватка, нехватка зерна і раз нехватка зерна, значить кругом голодовка, Голодомор.

Тобто, на вашу думку, на індустріалізацію та мілітаризацію?

Да-да-да.

А не чули ви такого, що знищували зерно, що воно там пріло, гнило?

Ні, цього я не чув, ну я тоді ще ж був малий.

Петро Андрійович. І останнє питання, що сучасникам важливо знати і розуміти про Голодомор?

Треба знать всьо об’єктивно. Я вам скажу так, шо надо об’єктівно, тіки шоб не придумувать там, а шоб об’єктівно. Потому шо у мене був доктор наук, в інституті і говорив: «Документи – це німиє свідєтєлі, не говорящі, но ізобрєтающі». Оце документи, а я нас, я вам хочу сказать, шо я не зовсім оправдую надумані оці хвакти, увєлєчєніє колічєство Голодомору. Я вам скажу так, це була дана команда нашим соціальній службі, шоб вони продавали, шоб вони нашим пенсіонерам заполняли вєдомость, це ж неправильно. Так тільки палочки поставили, а там вже все написано. Оце називається поддєлка документов, цього робить не надо, це на мой взгляд. Потому шо люди, український народ дуже мудрий і оце січас то шо не роботає наше правітєльство, люди ж понімають і нарушать закони, це не то шо нехарашо, а протівозаконно.

Петро Андрійович, а ще останнє таке, а в церкву ви ходили?

Канєшно, ходив. І мого сина хрестили. З попами і священиками я вобше дружив. Я вам скажу так, це дуже… священика ніжинського ограбили, я був слєдоватєльом. І коли мені сообщили, я зразу виїхав і начав детально вести розслєдованіє. А мені кажуть: «Так, це ж поп, зачєм?», кажу: «Ні, це гражданін і ми должні относиться добросовісно». Ми найшли, шо це студент. Я визвав проректор, ректора визвав ночью, слєдоватєльом був я. і продєлали велику роботу, шо оце я вам скажу, яка основна помилка нашого бившого Совєцкого Союзу, я вам счас скажу яка, це Голодомор, це ГУЛАГ і борьба з церквами. А люди, несмотря на то, шо вони вели борьбу, а люди ж усі, усі свята, от празнували, та й Любов Ніколаєвна празнує і я празную, і мого сина хрестили, і всіх хрестили. Нєльзя, от то шо вироботане народом, нєльзя йти протів народа. І коли я надаю бит народу. І я вам скажу, шо совсєм вроді не по темі, як я був слєдоватєлєм і украли у одного мотоцикл. А він сказав, шо я приїхав подивитись на розпісаніє, завтра должна поїхать моя дівчина і я розписуваться, должні ми їхать в свадєбне путішествіє і в мене нарушається. І я дав слово і через 20-ть мінут я найшов цього. А в мене був один студент, которий практіку проходив і по одному вопросу він не знав. І я йому должен був двойку поставить, а тоді я сказав: «А чо ти не був на занятії?»,  а він каже: «Я не був на занятії того, шо назначив свіданіє», а я кажу: «як будеш з цієї дівчиною, Свєтою, жить, тоді я тобі 5-ку поставлю». Надо подходить до каждого случая.

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

1. Місце запису: село Глибоке Бориспільського району Київської області;
2. Дата запису:  10.09.2020 року;
3. Хто записав:  Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент: Бабич Оришка Олексіївна, 27 квітня 1927 р.н., народилася в селі Глибоке Бориспільського району Київської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Глибоке Бориспільського району Київської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Мене звати… Прізвище моє — Бабич Оришка Олексіївна, 1920 року народження.

Так, дату народження, число, місяць

28 квітня 1927 року. 1927 року 27 квітня

А де ви народилися?

Родилась я у селі Глибокому. Даже у четвер. У четвер даже родилася.

І проживали ту все життя?

Не все життя ми тут проживали. И проживали до цієї розрухи, шо була, розкулькулювали. Наш дід як… я начну казать, можна? Мій прадід був родом з Воронькова і він був кругла сирота. Їх було 3 хлопці. Ну він женився у нас у селі на Василенко Ірині. Ну і сюди перейшов жить. Тут він жив у нашому селі і був дуже розумний. Дак він давай трудився дуже, найшов… земля була в тієї Ірини, а він був вороньківський сирота. Була земля у Ірини і вони почали… вирішили зробить… а тоді пахали сохою дерев’яною. Не було плуга, залізного не було. Так вони… був участок землі, так той дід найшов якогось цигана і давай шукать всяке залізо, де могли найти, зробили маленьку кузню і построїли кузню, і почали робить плуги. Залізні. Зробили вони першого плуга, запрягли сусідськи воли, свої, в общем, вони там волами запрягли плуга того і проїхали, проорали борозну із краю, із початку села аж до краю. Через усе село. Всі люди виходили, селяни, і кланялися тому діду, знімали шапки, кланялись. Отака розумна голова, зробив першого плуга. Ну і тоді дальше вони почали продавать усі плуги ції, і люди скуповували, котрі були більш заможні. В їх було народилося 4 сини і 2 дочки. Ці сини… вже ж у батьків був достаток, сини виїхали освоювать нові землі. З одної сторони річка Лена, а з другої — Тайга. Завербувала 60 сімей із села. Поїхали вони туди і там построїли село Раївка. Назвали Раївка. Ну і там остались 2 сини жить.

Це в яких роках?

Це…

Приблизно.

Ну це ще до того, 18-19х, десь отако.

Добре.

А потім вони… дід уже цей із цими синами, шо осталися, трудився, робили плуги, борони, культиватори. В общем, шукали де яке залізо було і з тим циганом-кузнєцом вони робили. І з цим він збагачувався, а сини були дуже розумни і називали цього діда Одголовка. Головка, шо придумав таке, а сини були Головчуки. І так я на сьогоднішній день головчуківського роду. Ну вони трудилися, потім мій дід Сергій… забрали, уже ж дорослий був, забрали його в армію. Він служив 7 год у царській армії, був писаром. І після цієї армії приїхав він додому, женився на одний дівчині, Євдокії. А у її батьків не було хлопців, а тіки було дві дівчат і була в їх земля. То вони цюю.. Він женився на цій Євдокії, була в неї земля, но вони давай тоді строїть своє майно. Построїли… купили вони… збагачувались вони цім трудом, шо вони працювали ж і купили у центрі села хату вона єсть на фотографії даже. Іменно в центрі села, де зараз стоїть кантора колгоспна велика. Купили хату і там жили. І тут началася цяя ж розруха, революція. Дак дід був через те багатий, шо вони були дуже розумни і трудящи. І сини в його було… Чотири сини і дочка була, так ції, усі були дуже розумни. По тій… по тому врем’ю вони були кончали 2 класи приходської… церковно-приходської школи. Ну, а тоді вже ж діда… почалась революція, діда забрали на цей, в Архангельськ завезли. Забрали одного діда, а сім’я в його осталась у селі, а тоді згодом забрали бабу саму. Може я неправильно кажу, шо баба, бабушка, чи як там…

А чому діда забрали, ще раз скажіть, за що його забрали?

За те, шо він куркуль. Він куркуль, бо в його була земля, у його було зерно і була скирта, і купив він молотарку, і, в обшем, молотили вони зерно коло цієї скирти і тоді пошло оце ця революція, так молотилась… зерно молотили вдень, а на ніч мій батько, ше йому не було 20 років, молодий був, а вже був спеціаліст, так він не розкантував ту молотарку, остався… закантована, шо ну, в обшем, не можна було откотить, а хтось підпалив тую скирту і згоріла скирта, і згоріла молотарка. Дід був дуже сердитий, дуже обіжався на цього сина свого, Олексія, це мій батько. А потім усе забрали в його: і корову, і коня — усе позабирали у діда і його вислали за те, шо він куркуль, бо він багатий. Вислали його в Архангельск. А тоді згодом і бабушку забрали. А мій батько уже женився, так він був куркульський син, но факт тот, шо його не забрали разом із батьком, а меншого сина і дочку забрали самих, в одиночестві, без батьків, завезли ту…. А тоді прийшов такий указ, шо дітей повернуть, вони ничого не винни. Ну там други діти їхали і мати… а з’єднали з матір’ю, а з батьком вони вобше не бачились. Так вони приїхали, той хлопець, Іван і Вєра, приїхали в село, а жить немає де, ні хати, нічого немає. Ну вони скиталися по різних родичах. А тоді, згодом, прийшов час, шо реабілітіровали і бабу Євдокію, шо вона приїхала. Приїхала в село, да не було ж де жить. Оце таке було життя тодішнє. Ну, а як мій батько женився, так построїли хату для.. ну, в обшем, для батька, матері і я вже родилася. Построїли хату в другому краї села і це вона ше була ще і не обмазана на зовні зовсім, дак вигнали із тієї хати. Нас викидали. Прийшла бригада, був мені шостий рік, я ж була ше маленька зовсім, а прийшли активісти якись і викинули шо там якись шмутки були. Даже ступа, та, шо товкти пшоно, так витягли з хати ступу і викинули пусту скриню, бо майно, усе яке там було: рядна там, лижники там, рубашки, полотно — забрали. Активісти позабирали.

Це в 1933 році ви говорите. Якшо вам шостий рік, а ви 1927-го…

Да, я 1927-го.

То це 1933 виходить.

Це ше голоду не було, настоящого голоду не було.

Це в 1932-му значить

Ну тоді в 1932-му. Ше настоящого голоду не було. Ну нас викинули і це було перед Роздвом, в мене ще родилась і друга сестричка, нас було дві дівчаток. Дак двері засунули, ключ забрали, а ми на морозі остались коло порога. Плаче  мати, й ми плачем. А у скриню укинули заступ, сапи, шоб… інвентар. Бо не було там одежи ниякої. І куди йти. Ну прийшов сусід один, да каже: «Не плач, переходь до нас жить». А тиї люди теж вигнати із своєї хати.

А чому виганяли? Чому виганяли?

Того шо куркульські вони. Куркулі ми щиталися.

Ви все одно куркулями вважались?

Батька щитали куркульський син. Батько подав заяву в кологосп, ну заяви не прийняли, у колгосп його не прийняли. І моєму батьку не було ж де жить, не було нам де жить і роботи не було. Дак ми переселились до того сусіда, пожили там трохи, а тоді у селі жив дід і баба — мамині батьки. Дак тоже ж вони були розрушени, вони середняки були, не куркулі, а середняки звалися. Так їх тоже забрали… В обшем, у них була земля і вони обробляли і накладали великі налоги на цих… на землю, шоб платили налоги. Так як і зараз, наприклад, податки. І був неврожайний год, й вони не сплатили податку. Дак забрали корову… Нє, корову і коня забрали в колгосп. Уже колгосп організувався. Дак забрали в колгосп, а хату розібрали повністю розібрали і перевезли, десь у другому місці построїли. А їх виставили за… це за налог, за долги так забрали хату. Ну добрі люди підобрали, вони жили у сусідів який там період. А тоді вже давай трохи втихомирилося це все, дак город остався діду да бабі. Дак вони давай пилять там окацію, да вишню, да всяку-всячину і зробили коротеньку хатку, невеличку. А сіни, дід виплів із оцього хмизу, гілок. Виплів, а тоді замазали вони глиною і це получилися сіни. А нам не було де жить, дак у цюю хатку дід, да баба забрали нас. Це мене, мою сестричку і маму, а батько пошов у Борисполь, у МТС на роботу, ремонтувать трактори.

Там уже прийняли його?

Там… Там його прийняли. Це там не колгосп був, а машинно-тракторна станція — МТС. Ну він там працював, бо був він способний, розумієте, дуже способні вони всі були. Так він там працював. А з села Воронькова голова колгоспа був у Кучакові, так він заїзджав туди, у цей МТС і познайомився з моїм батьком. Ну це каже ми земляки, цей глибоцький, а той вороньківський. Дак той уже ж кучаковський голова колгоспу приглашає: «Переїжджай до мене у село і будеш працювать, бо куркульського майна всякого дуже багато, а спеціаліста нема і одного в селі. Нема абсолютно. Ми наймаєм спеціаліста з сусіднього села, шоб шось і зробив». Батько согласився, поїхав один. Ми забезпечим усім. Поїхав він один туди. Там він жив у однієї бабушки, там було 5 синів, а він 6 син був, спав на лавці. Ну куди притулили його. І він жив там сам зіму і цей… Усі його дуже вважали, так він трудився дуже. Дуже трудився. Було удень він коло молотарки на полі молотить зерно, бо понімав молотарку, уночі млин був куркульський, так молов муку, дерть молов для колгоспного хазяйства. Була олійниця там, олію били. Ну нихто нічого не вмів цього робить, а мій батько такий йому було тіки за 20 років і він настіки був способний. Дак він і олійницю відремонтував, і олію бив. Ми його бачили зовсім мало. Він день і ніч був на роботі. Ну нас тоді поселили до одного діда в хатинку таку. І нема в нас ничого. А це повертаюсь я. Дак він же ж вирішив забрать сім’ю. Сказали — «Забирай сім’ю, шо ж ти сам буде жить?». Дак він приїхав підводою у березні місяці, уже розтавало, но саньми приїхав. Забрав нас із сестричкою Надьою, і мати. І ничого в нас не було. Подушки, там таке, тряпічки вкрили нас на цьому, на санях. Ну я добре пам’ятаю, шо була бутилка велика солія квасу. Квас буряковий, для борщу. Ми поїхали ж туди у той Кучаков і там пожили в цього діда трошки, а тоді нам дали куркульську хату. Од нас куркулів забрали, шоб батько був куркульський син, а нам дали таку ж саму хату. Ми туди поселилися жить. А в тій хаті жили колись бандіти, да спали в печі. А тоді жив цей, кондуктор, шо на поїздах. Чи проводнік, чи як він там звався. Дак жив і болів на туберкульоз, і він умер на печі. Ну оце таки там люди жили. Ну ми там мати уже ж узялась за діло, причепурили ту хату і пошла ж мати на роботу. І батько працював постоянно. А ми ж маленькі і боялися дуже в тій хаті жить. Сидіть боялися в хаті, бо там же ж бандіти жили і той дядько на печі вмер. Дак мати наварить їсти, там картоплі м’якенької або ще шось таке, бо нам з колгоспу дали вже картоплю, з кучаківського колгоспу, і дали муки, шо мати вже могла спекти шо-нібудь. Так, в обшем, мати наварить там шось таке і замотає в макитерку, або горщок замотає в полотенце, виставить нам на двір у малину. А ми боялися в хаті сидіть. Ми сидимо у дворі. Як дощ іде, дак сидимо на порозі, хата соломою вкрита. Сидимо на порозі, шоб голову дощ на голову не лив. Або як тепло, дак сидимо на вулиці під воротами, а вітер шумить, улиця піскова і ці… тоді ж їздили тільки підводами. Долетить-летить пісок цей, вихор-вихор, то ми кажемо: «Це дачній поїзд поїхав, а це яготинський, а це скорий». І поснем, вдвох попритуляє… Ляємося одна до другої, оце таке було наше дитинство.

Це після Голодомору Ви розказуєте?

Так, це все після Голодомору. Я вернуся, як пройшов голодомор настоящий, так?

Так, да.

Вертаюсь я… В обшем, в нас не було де жить, дак ми вернулися до діда, да до баби. Дід Матвій і баба Варвара. І якраз під цей час такий тяжкий, бабі зробили операцію апендецит. І вона… Привезли її із лікарні, поклали її, в обшем, було зерно, шоб їх було, було в діда зерно, дак вони насипали туди зерна у мішковину і положили на полу і потім подушки, і бабушка… положили ж бабушку поверх. Нас заслали там рядном. Почала ходить бригада, вони були середняки щиталися. Прийшли два мужи такі хороши, скрізь шукали. І в печі зерно шукали, і на печі, і баба лежить, вони давай стягувати з неї ції шмотки всяки, а мати просить — «Не зимайте, її тіки із лікарні привезли, ви їй рану їй по цей. Там нема ниде нічого, одни тіки тряпки. Ви ж уже все позабірали, ну нема ж ниде ничого». Лазили, були таки активісти, комсомольці, були добрі люди у селі, дак піднімались на горище, провіряли шо там є. Так оказується там деякий поліз. «Та там нема ничого, тіки солома да збоїни, нема. Зерна нема ниякого» Ну так і проходило. Ну факт тот шо зерно все позабірали. Не було чого їсти. Картоплі там шо вродило трохи воно недород був і ше вимушений голод. Дак вже ж почалась весна, стало тепло, а нема з чого варить. Так було вже трохи втихомирилось, шо не ходили циї активісти, да вони витягнуть цього проса із-під баби трохи, всиплють, да в ступі стовчуть. Да був пух. Пух із цього ж проса, пужина. А в дворі зацвіла акація. Гарно зацвіла. Дак ми ж таки маленьки, а вже ж лазили на ту акацію, їли цвіт. Баба просить:  «Потерпіть, дітки, хай ше вона день поцвіте і зорвем ми її всі гуртом, да посушим, да того ж пуху, да я напечу вам лабадонів».

Лабадонів?

Еге, блінчиків. Дак тоді звали «лабадон», бо воно хтозна-шо. Блінчиків. Ну так потерпіли ми якийсь день, зорвали ж той цвіт окації. Баба в печі на жаровні сушила цеєй цвіт а тоді в ступі потовкли і товкли цеє пшоно, просо і пух був. Дак баба мішала і пекла ції ж блінчики. Спекла, ради ми такі, на воді ж вони, ну без ничого. А шоб зварить шось їсти, грам картоплі було, дак одрізали оції очка як чистили шкарупайки, дак де глазіки є, одрізали на посадку, бо була весна. Ідем ми над обніжком зривать кропиву. Вона така була сантіметрів 5-3. Ідем ми ж такі маленькі дівчатка, вони й не жалілися нам у руки. А дід іде з корзинкою маленькою, кидаєм туди. «Отую не рвіть, вона ше за сьодні підросте, завтра зорвете». Оце ми зривали так крапиву і кидали ж тоді вже ж у борщ, варили… в обшем, таку похльобку варили. Туди пуху добавляли, ну картоплин там якись 5 було. А варили великий горщок. Було як посядем їсти, дак кажуть… Надя ж була менша мене на 2 з половиною роки, а було як сяде їсти, дак так спішить, бо сипали в одну миску, так спішить, аж употіє, шоб наїстись ото туєї бовтянки. А тоді через якийсь тиждень почала рости лобода по городу. Лобода вже така, 5 сантіметров, 3 сантіметри. Ми бігаємо по всьому городу, зриваєм тую лободу, а там і кропива трошки підросте тим часом, дак мішали ото те і друге, і варила баба таку похльобку. Ну позабирали ж усяке, зерно забрали, всякі вещі тоже позабірали… Нема чого з нас брать, прийшлось знов тиї, шо грабилі ото ж хотіли бабу із постелі піднять та зерна шукали, а ми ж з своєю сестричкою сиділи на печі. Сиділи на печі і в нас не було так ничо, а було хустка, велика така хустка, в обшем, сантиметрів 80 на 80, допустім, із великими квітками, це в нас осталось. І та ж сестричка така маленька, під платтячко заховала і сидить там. Один залазить на піч до нас. Дак та сестричка, вискочила з печі, обминула його і бігом, бігом скільки духу на город. А він з печі і побіг за нею. Побіг, баба просить: «Не біжи, не лякайте дітей, вони й так уже поперелякувани». Дак а воно ж маленьке, а бігло скіки подужало.   Ну з тим він зупинився, вернувся. Нема вже ж ниде ничого, хустка та осталася. Тоді оце так ми проживали оцей тяжкий період. Прийшов час, уже втихомирилось, нихто не ходить зерна ниякого брать, бо вже все це у багатших всяких середнякив усе позабирали. То ж були і багати, і бідни, і середні, то це бідни працювали, помогали цим багатшим. І вони їм і їсти давали, і цей… і платили шо нібудь, якогось зерна давали, і ці виживали, і бідни люди виживали. А то вже ж у багати зовсім обанкротились. А це врем’я пройшло, уже нема ниде никого ничого брать, приходить один із цих двох парнєй, шо приходили до нас і на піч лазили. «Бабо, дайте попоїсти». Баба каже: «Шо ж у мене є, кроме лободянки нема ничого, ви ж вже ж все позабирали». «Дайте хоть лободянки, бо їсти дуже хочеться». І нихто ж ничого не дає. Бо нема ж де, колгосп не дає і живіть як хочте. Баба доброї душі людина, насипала йому миску тієї лободянки, він поїв і задоволений пошов. Ну тепер оце так уже ж урожай став… появлялась картопля дальше рости із тих шкарупайок, уже появлялось шо-нібудь. І трохи утихомирилось, уже ж не було чого грабить у цих людей. А батько наш жив один ше там, у Кучакові. Бо я поперед тай розказала, а тепер, в обшем, пробачте, це я повернулась назад. Дак їхали кучаковці, їхали у Вороньків по картоплю, бо цей воронкіський, цей голова колгоспу кучаковський, доїхали, дак завезли нам клумачок муки із Кучакова. Привезли, поставив дядько на тому, на лавці. Боже, який празник великий, баба зразу заколотила, заколотила, спекла лабадона якогось.

Це в голодні роки, так?

У голодні, це в під ту ше голодовку, вона ше зовсім не цей…там у колгоспах було, бо од нас позабирали. У колгоспі було, шо їсти. І активістам тим було їсти, і вони не голодни були, забезпечени всім, бо од нас позабірали. Так цей, наши дід, да мати, у нас і города ж не було, з хати вигнали і город забрали, так вони їхали у Вороньків та завезли муки, баба спекла того лабадона, а мати і дєдушка садили картоплю, лушпайки тиї садили у одної людини, ка:  «Садіть у нас половини, бо в мене немає чим посадить». Дак я в пелену, вкинули мені, бабушка вкинула у пелену тих лабадонив і я ж отака біжу через городи скіки духу, а тут одна женщина йде така трохи недорозвинена: «Шо ти несеш?». Як упротилася за мною, кричить: «Дай мені, дай мені». А я скіки духу тікаю, утекла, побігла до неї… од неї. Да принесла ж уже діду да мамі, вони їдять, плачуть горькими сльозами, шо хліба ж получили, а то не їли його хтозна-скільки. Довго. А тоді їхали із Воронькова, вже ж їздили… По картоплю ці Кучаковці, дак завезли корзину картоплі нам дали. Батька там чуть не на руках носили, він такий був дуже трудящий і способний, шо його дуже-дуже поважали. Ну оце так утихомирилось, уже стали тоді приспособляться до життя і жили, як хто міг. Одни на Сибіри, одни тут у селах і життя продовжувалося. Колгоспи строїли, все позабирали ж  у колгоспи все. Хазяйство позабірали, ну інвентар тоже ж позабирали в кого ж який, шо було. Ну жили. А ми ж проживали ж в тому Кучакові. Батьку дали у премію телицю. На загальних зборах постановили. Уже нас привели у тую ж хату, шо ми боялись її, привели нам тільну телицю.

А ви в Кучаково після Голодомору ж переїхали?

Після Голодомору ми переїхали вже під війну, при німцях переїхали. Так цей, а тоді згодом дали у премії поросятко, бо батько дуже потрібний був у селі, дуже-дуже. Ним усі так вважали — «Бабич, Бабич, Бабич» Такий був дуже почотний, бо один спеціаліст був. Трактор купив в колгосп, дак його й на трактор посадили. Одремонтував і вже він і в тракторі оре, кругом. Так ото там ми прожили 9 років. 9 років і началася війна. Я кончила 7 класів. Тільки получила табель, колись тіки табель давали, получила і через 5 днів началася війна. Пошли ми моркву полоть із такими дівчатками, сапали морку, посапали отих 5 днів і війна. Ну позабирали ж мужчин, всяке позабирали на фронт. Нашого батька на другий день війни забрали. Він… забрали… він десь служить одно-єдине письмо тіки прислав, воно храниться й сьогодні. І погиб він, получили ми похоронку, в 1944 році. Получили похоронку. А прийшов до нас додому бухгалтер без руки. Колгоспний бухгалтер. «Я хочу одну з дівчат у вас посватать».  «Да шо ж, вони ж мали»,  цей те там, мати одказує. Каже, пошли з кантори бухгалтери всі пошли на війну, а він остався без руки, дак хай іде мені у  помошники. А я кажу: «Та я ж не вмію на рахівниці щитать», отак ще й виразилась, як оце вам кажу. «Ничого, я тебе навчу, научишся».  «А коли ж мені приходить?».  «Снідай і йди». Я поснідала і пошла ж у ту ж кантору. Він написав мені на стовпчик там цифри всяки, підбив сто. Підбив, каже, оце розказав як накидать ції ж косточки. — «Оце вчися, я пошов». Поки він пришов, я все це уже навчилася, умію. Ну так я проробила ж недовго. І це вже появилися німці. Ага, уже настала осінь і зерно уже появилося, у церкву звозили колгоспне зерно. А я ж конторський работнік щистаюся, дак в мене списки є, я ж поскладала списки кому скільки, по 200 грам нараховували і в мене списки є. У цюю ж церкву прийшли ж ми видавать людям зерно. Вагар і я. У церкві лунко, шумно, дуже шумно. Коли появилися німці, появився бронєпоєзд наш, радянський, на станцію, а там станція була, у конці села. І їде, і зриває путі. Шпали зриває, рейси зриває, гримить усе — страх господній. Зриває, шоб німцям не попало, шоб вони не могли їхать. І поїхав той, туда десь от на цей, на схід той бронєпоєзд. А тут шум почули в церкві, уже як почали з автомата строчить по церкві, і уже ж люди полякалися, уже пулі там летять, дак усі хто який клумак ухватив, хто важив, хто не важив, бо боялися хоть би й так утекти. А я ж списки ухватила і побігла додому. Вибігли на вулицю, дак…. Од станції біжать уже люди сюди до нас під край села, до лісу. Страшне. Ну і тут ми вже перебували, ховалися од війни. І уже з того ж дня… Нє, на другий день ішло наше російське, чи тодішнє радянське військо од лісу і посьолок Артемівка за 4 кілометри од Кучакова, дак ішло сіра ну ціла полоса. Я своїми очима бачила, сіра полоса йде. У шинеліях, бо був вже вересень, ішли ці солдати держать оборону. І на цьому ж посьолку вони давай же ж захищать німців, бо німці мали їхать із Борисполя. А німецький снайпер заліз на млин, вітряк і строчив їх, косив, як солому. Прямо дуже багато їх там погибло. Ну і ці бої ішли 5 суток під Кучаковом. Казалось би шо, но там станція беспокоїла. Дак 5 суток ішли бої. В нас не було ж окопа, ничого. Ми отак під піл, тоді ж не дивани були, а дерев’яний піл був. Під піл полягали і там ховалися. Летить снаряд, свистить. Тут цей зірвався, тоді з другої сторони хати. Баби моляться, мати молиться Богу. А ми ж під страхом Божим. І вже в нас появилося ж 2 братіки. Іван і Микола, двоє малих дітей. Дак я того маленького, йому 2 роки було, отуди у панчурку підсунула далеко, а тоді Колю сюди блище і сама лягла, затуляю їх, щоб їх не поранило. І ми там ховалися ото так.

Я вибачаюсь, Оришко Олексіївна, а можна трошечки назад повернутися.

DSCF0754

Дак я ж вам зараз голодомор розкажу. 1947 рік.

Ага, добре?

Той голодомор уже пройшов. А 1947 рік появивсь. Це все таке. В общем, прожили, прийшли вже німці і давай хазяйнувать. А ранених дуже багато. Я ж таки розкажу за цих ранених, бо я не можу ж їх минуть. Можна розказать?

Ну коротенько.

Коротенько. Дак скрізь… я ше ж було мені тільки 14 років, запрягли воли з одним однокласником і поїхали на цей посьолок Артемівку, поїхали цих ранених забірать. Їдемо, дак їх на землі лежить прямо постіль цих погибших солдат. Стоїть машина грузова і на машині сидять 3 солдати постреляних. В обшем, погибши, а то лежать кругом. Дак і сестричка, чи санітарочка з нами була, дак вона скочила із воза, да за ноги, за руки поодтягувала дорогу, бо танки їдуть, німецьки машини їдуть і їдуть же по цих трупах. Дак вона дорогу прочистила і поїхали ми до цього, до сарая. Сарай був корівник. Великий-великий сарай. І дак ції були там лікарі, медсестри, із криши зорвали солому, послали в тому сараї по обидві сторони солому і зносили звідусіль ранених туди. І нам погрузили на підводу 4 ранених. А ці активісти, які остались, заложниками звались у селі, дак їх уже прислала німецька влада це вже там став голова колгоспу, чи шо там, дак прислали їх зносить оції трупи. Силосна яма була така велика, велика-велика і вони на носилках зносили і в штабелі складували цих погибших слодатив. Це я своїми очима бачила. Носили й складали, а тоді укривали їх шинелями і закидали землею. Ось така. А ми привезли тую, тих ранених у село, ранених. І ранених було в Кучакові 450 чоловік. Були у яслах, у сільській раді і трьох приміщеннях школи. І тут частина солдатів попали в окруженіє. 16 чоловік. І хотіли прораваться під цей, під бої. По ту сторону путів од Іванкова. Ну їх постріляли, один остався живий, ранений в голову і прийшов якраз сюди, як ми привезли ранених, прийшов сюди, до ціє ж, до школи. Ранений у голову, пов’язаний, і нам розказав каже, шо всі 15 погибло, а я це остався в живих. Ну фак тот, я закінчу вже цю війну, дак вони довго там були, і лічилися, і… велика історія. Бо ходили ж доглядать їх усі і пирожки мати пекла, носили ми із сестричкою, жарили буряки ції, сахарни буряки пекли у печі кружалками. А лежали отако у класі цілі полоси цих солдат. І каждому по кусочку давали. Гарбуза пекли, тоже роздавали. І в хаті в нас 4 солдати лежало ранених. І один помер, а то тяжко ранени були. А ми тільки все, усі період.

А тоді приїхали ми із Кучакова у село і тут шо, мені вже 14 років, батька немає, я никому не нужна, ніким не захищена. Мені бригадір уручив коней. Коні…Я запрягаю коні і їду культівіровать, бороновать, їду у поле. І цей… І орать їздила. Їхали ми з оранки, хлопці таки, як я тоже орали, дак цей, хали вже додому. Я їду перша, ше набік ножки на коні, пара коней у мене, а хлопці ззаду їдуть. А тоді із горба спускаться, дак вони нагнали моїх коней і коні як побігли, я впала між коней. Упала між коней, вони тоді скочили із своїх, зупинили моїх коней, мене витягли між коней, і мене Господь хранив, шо не затовкли мене коні. Посадили вони мене знов на коней і поїхали ми цей, ну уже ж на ферму коней повели. І тут получився голодомор. В обшем, воно був урожай, но паганий урожай. Був недород. 1947 рік, був недород. Дак тоже ж були і бідни, і багати. Були такі дівчата, нам зробили комсомольську ланку з нас, я ж ще ж дівчинка, дак комсомольську ланку зробили і були у цій ланці 3 дівчат, шо в одної батько голова колгоспу, а в одної комірник, а в одної… в двох батько бригадир. Батьки є, і достатки є. А в нас батька немає останніх дівчат, і батьків немає і їсти немає чого. А недород, не було чого їсти абсолютно, тоже, так як ото під ту голодовку… голодомор той. Дак уже в колгоспі почали варить юшку і там долина така була, цей Герасименко Сергій Олександрович, інвалід війни, варив того супа і як зварить — викидає прапор, білий прапор. Палку поставить і вже ми бачим, шо суп зварений. Ідем ми до того супу, дак ції дівчата, шо батьки в їх є, сідають обідать, у їх є і блінчики, є в їх і молоко, є в їх і чай, а в нас нема ничого. Дак а ми ж з котєлками. З котєлками йшли. Дак ця одна каже: «Забірай і мою порцію», другий дає свою порцію. І це, в обшем, був нам добавок, бо вони давали порції свої. Дак я поїм шось трохи, а тоді прийдуть мої братіки тиї на поле, дак я передаю ше у другому котєлку ж те, шо циї дівчата мені подарили. Дак я передаю додому, бо дома дід і баба. І ції ж братіки два, дак ще й тих треба погодовать. Так оце так виживали, доживали. Так шо були і бідни, й багати у різну пору життя. Оце така історія. Ну, а тоді ж воно згодом, це було ж літом, а тоді це ж сапали ми буряки, а врожай же ж сіяли, а тоді вже ж пошли дощі, уродили ж хліба. Дак ми трудилися дуже-предуже. Через те ще й зовсім молоди були, а на плечах скирдовали циї снопи, зносили до цього, до скирти, і в молотарку ходили. Оце наша молодіжна ланка була, дак нами дуже затикали всякі дірки. Ну а жили дуже складно, бо батька не було. Ну а все рівно, я вже закінчу цю розмову. Так все рівно, нас було четверо. Я була сама старша, мені вчиться не можна було. Я 7 класів кончила, бо тре допомагать мамі і шоб же ж і тих маленьких братіків, і сестричка. Ну сестричка тут у Глибокому, це ж ми вернулись у Глибоке, дак у Глибокому вона кінчала школу, а я у Кучакові кончила. Дак вона тут закінчила школу і пошла вчиться в технікум. Училась у технікуму, а ці хлопці тоже ж поросли, ходили в школу і трудилися, і всяк було. Ну, в обшем, усі, в обшем, повиучувались, ВУЗи покончали і всі… Братік самий менший інженером був, той середній тоже вивчений був…

Сестричка та кончила, мала аж 4 дипломи. І померла, була заслужена вчителька України. Оце так ми доживали своє життя. Ну Слава Богу, шо це й ж там мене Господь держить, дякуючи Богу. І моїй сім’ї, шо вони в мене дуже таки добрі діти, і онуки, і правнуки. Вони за мене заботяться, вони мене не обіжають, голосу нихто на мене не повишав. Я, мабуть, не заробляла. Ну і так всі ж вони поросли, і мають освіту, і живуть припіваючи. Маю я 2 дітей, 4 внуки, 7 правнуків і 1 праправнучка. Оце така в нас велика сім’я і дружна сім’я. І всі розумни, дак я й називаю, у нас сім’я розумного роду, бо були діди, батьки, це ж подумай, як батьку моєму у 20 років він уже женивсь, а який він був смекалистий. Він тіки 2 групи кончив церковної школи, а розумни були люди. Оце така історія нашого життя. А яке дитинство те було я вам розказала, це коротко, бо його довго сидіть розказувать, вам надоїсть слухать.

А кілька питань можна ще?

Давайте, я відповім, шо знаю.

Дивіться, от ви кажете, вас розкуркулили, там дідуся розкуркулили. А взагалі по селу люди зразу пішли в колгоспи, хотіли йти?

Ні, ні, не хотіли йти. Були одноосібники звалися, одноосібники. Не йшли. Ось мій чоловік, Іван покійний, 33 роки як він помер уже, бо він фронтовик був, пройшов, в обшем, 7 год і 8 місяців у армії був. У Кардові був, як війна почалась. Дак його батьки не пошли в колгосп і оце ж під ту голодовку давали у коморі макуху. Ну шо олію там били. Дак учителька водила учнів, він уже в школу ходив, водила учнів до комори, шоб одділили їм по скіки там, по сто грам макухи, а його в списку не було, бо батько не колгоспник, а одноосібник, дак  вчителька каже дуже просила: «Він так гарно учиться, дай йому хоч трошки, хоть кусочок» — це він, було розказує. Так шо не всі пошли, не хотілись, а то оце ціх, котрі багатши, дак вимушено забрали. Забрали. А тоді вже ж як воно налагодилось, то й люди і сами може ж здавали. Я вже того не дуже знаю. Оце таке життя прожите мною. Ну історія дуже велика, дак я ото розказую своїм дітям того трохи, того. Да мені син каже: «А ви напишуть історію свого життя». А тепер онучки мої приходять, вони всі в Києві живуть, дак приходять: «Бабусю, розкажіть нам про своє життя», да я розказую, розказую, ну незакінчена розмова, другий раз приїзджають:  «Бабусю, розкажіть нам про своє життя», «А на чому ми зупинилися?», — питаю. Вони мені підказують на чому ми зупинилися. Так шо запам’ятали. Ось і недавно були, дак хлопець і дівчинка. Дівчинка ходить у 5 клас, а хлопець у 3.  «Розкажіть нам про своє життя, бо воно було дуже-дуже складне». Дак я ото через те й написала історію і родовід, все.

Оришко Олексіївно, а от ви кажете, що були обшуки, забирали все. А навіщо забирали, кудись це вивозилось, чи навіщо це робилося?

Це Сталіну схотілося Україну роз… В обшем, унизить. Шоб українці померли, а сюди поселить росіян. Воно була така в обшем мета. І ото зробили штучний голод. Спеціально і дуже-дуже ж люди бідовали, бідовали. Багатих забрали, од багатих, а бідни — воно ж усе ушло, забрали в колгоспи, воно ж в колоспи вже були, дак забірали в колгоспи, а тоді вже ж вони ділили ж. Вони не бідовали тиї всяки активісти. А все рівно прийшов час, це коротко, як кажуть, не для зйомки, дак цей, ше ми маленькі були, жили в своїй хаті, їдуть підводою вже грабить у… на посьолок Городище. І сидить одна женщина на возі так, як я ноги спустила, да «Скажи, подруженько, перед яким вікном одежа закопана?». Ну, мати промовчала, а ми на вулиці були, це я своїми ушима чула, це не хтось розказував, і так у пам’яті воно все пооставалось, бо воно… Було дуже-дуже складне. А тоді прийшов час, шо вона так бідовала, і чуть не вмерла в матері на печі. Було приходить і на печі сидить, мати її погодує, і вдіне, і все. Бо те все минулося, а бєдна як була, вона не забагатіла нияким путьом.

Це вже після Голодомору?

Після всього, після голодомору, після всього, всякої… І після війни, вона ж доживала.

А тоді в ті часи можна було між собою говорити про голод, про його причини, люди між собою могли про це говорити?

Могли говорить, могли, бо спілкувалися шо ж таке шо голод і не було ж де за шо руки зачепить, як кажуть. У моєї родички був чоловік і двоє дітей, 2 хлопчики. І голодовали вони сильно, а тоді десь вещини якийсь узяв чоловік да поїхав, пошов у Дарницю пішком, да в Дарниці продав тую вещь, яка була і купив хліба. І приніс хліб, і вони поїли хліба, і померли.

А як їх імена, прізвища були?

Гарасименко Митрохван він був, Гарасименко Митрофан, а хлопців Андрій. Андрій, а як же другого звали? Забула. Це хлопчики, вони померли. А жінка осталася, не їла хліба. Настіки тощий був желудок, шо не можна було їсти хліба. І вона просила його: «Не їж, не їж хліба. Треба потрошку, потрошку. А воно ж їсти хотілось дуже. Дак ото од хліба так шо кажуть і од голоду, і од хліба можна померти.

А ви чули таке слово «торгсін»?

Чула таке слово. Ну то ж здавали туди шось таке торгсін той, здавали.

А хтось щось здавав от, ви пам’ятаєте щось?

Ні, цього я не пам’ятаю і в нас навряд, шоб хто здавав. Бо оце ці вещі які од нас забирали да уже ж хазяйова бачили у тих же, шо забрали вже вони користовалися. Да було обідно дивитися, шо це голий, а той убратий у моє майно. Оце така історія мого життя. Ну життя було дуже складне: і війна, і голода тиї, і революція. Було дуже складне. Можна сказать усьому народу українському, а вижили, вистояли. І після війни ми дуже-дуже працювали, дуже. Ну одбудували ж усе. А тоді розлушили, нашлись таки, шо все. Мого нема ничого, шо я трудилася. А трудилась, у мене 38 років стажу, так шо я заробила пенсію, дякую державі, шо хоть дають пенсію на хліб і на ліки. Ну я кажу: «Я їм свій хліб, шо я заробила». І на ліки.

Оришко Олексіївна, а от повертаючись до тих років, 1932-33. Ви бачили на вулицях померлих людей? Масовою була смерть по селу?

Смертність була масова і при чому на кладбищі викопали яму і не закидали, привозили і ще привозили, бо ходили і по хатах шукать, і по селах. Ішов дорогою, упав і вмер.

Це в селі Глибокому?

У селі Глибокому.

Була одна яма і туди звозили?

Одна яма і туди звозили, а тоді ж трохи смерть зупинилася. Померлі, котрі уже ж не їли лободи туєї, да крапиви.

Тобто в селі Глибоке було місце масового поховання?

Було, в центрі. Зараз воно ж там хрестив немає. Воно ж колись, да тоді й не ставили хрестив. А було… А багато могил таких, шо уже дуже ж низеньки і велике, і зробили ж могилу голодомора.

Місце якесь, пам’ятник поставили?

Пам’ятника немає, хрест, ограду зробили.

Хрест загальний?

Загальний хрест.

А ви не знаєте, це на місці масового поховання той хрест поставили, чи в іншому місці?

Ні, ні, ні. Його поставили сюди на просторі, а поховання було блище сюди, до села, ізліва.

А цвинтар той зараз існує де оце було місце масового поховання?

Той цвинтар існує. Як було, так і сьогодні єсть цей, теє кладбище. Не міняли. На цьому місці хоронили раніше і зараз хоронять. Тіснять усе.

А ви не пам’ятаєте ще можливо імена померлих з голоду людей? Може якість сусіди там, чи…

Ні, я не пам’ятаю. Не скажу, не пам’ятаю. Через те, шо я була зовсім мала. Зовсім мала була.

А щось ви чули таке про чорні дошки, коли от колгоспи заносились на чорну дошку, таке щось тоді було в ті роки?

Я і не знаю за це, не скажу.

Зрозуміло, а на колгоспному полі колоски можна було збирати?

Не можна було збирати. Не можна. Вони тоді так… В обшем, в’язали, пов’язали снопи і ходили ції, хто в’язав, ходили і збирали колоски, шоб і колоски не були. Не можна було, не дозволяли збирать колосків. Дуже було ну все було колгоспне щитай.

Зрозуміло, а ви бачили жебраків, голодних людей з інших сіл, які приходили, просили їсти?

Були, приходили. Особливо на кладбищі. І ходили і по хатах, просили. Було, кажуть, старці, старці приходять. Ну були ж у кого було шо, до ділилися. Давали їсти, шо там, із одежи давали. Ділилися в кого було чим поділиться.

А ви не знаєте звідки вони приходили? Із сусідніх сіл, чи десь далі, з областей, може з других.

Ні, з областей не знаю я ничого, не скажу. Бо в нас даже одна женщина їздила в западну у 1947 році. Їздила, якісь шмутки возила, да там міняла за кусок хліба, бо в неї було шестеро дітей. Дак ото так виживали, хто як міг виживав.

А з села можна було поїхати от в 1932-33-му?

Можна було поїхать, дак треба було ж чимсь їхать. І треба мать копійку якусь на поїзд. Ото таке.

 

1. Місце запису: село Сасівка Компаніївського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 28.08.2020 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент: Долініна Катерина Лук’янівна, 5 грудня 1926 р.н., народилася в селі Губівка Компаніївського району Кіровоградської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Губівка Компаніївського району Кіровоградської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як вас звати.

Долініна Катерина Лук’яновна.

Катерино Лук’янівно, а коли ви народилися?

5-го дєкабря 1926-го году.

А де ви народилися?

У селі Губівка. У селі Губівка, і я там прожила, я у Сасовкі тут з 65 году тіки, а то я там жила, там і дєцтво моє, і все там проходило.

Катерино Лук’янівно, а як звали вашого батька?

Лука, Лука Силович, він помер у тридцять другім годі. Він не в голодовку, а він простудився, переплів через річку, а лід був, а ми ж голодні, а уже голод начинався. А вони возили з мамою одежу продавать, міняли, хто шо виміняє там, село якесь Батизма було, називалося, там сестра його жила. І він простудився, та так як ліг, то уже його не було в 1933, ми вже самі були з мамою. А тоді оце ж у 1929 годі колєктивізація. У нас забрали все: корову-тьолку, коні були, жеребець був, землю…ну все забрали до зернини. Нас заперли, батька забрали у… сидів він, дві неділі, не випускали його, ми… мама думала, що його виселять. Ну не пощітали його за куркуля, а середняк, шо в нас коні були та, а землі було багатенько. Тоді ж на душу давали 3 десятини. А в його було дві сестри, оце батько, мати, він, брат і дві сестри. То ж маму і отдали, шо в його земля, за землю отдали. А тоді ото ж началися колгоспи, хух, колгоспи нічого не давали, нічого. Налогами давили. Даже в кого сади були, то за кажду деревину налог платили, і за город, за дерево, ой Господі. А це… а зерно, зерно вродило. У нас церква була у селі, повна церква пшениць, а люди голодні. А ми, уже мама больна вже лежить, каже: «Йдіть діти, посидіть, може хтось шось дасть, хоч ви виживете». А я вже як я пішла під ту церкву, думаю, мама каже: «Йди, може, там миша яка, зерничка». Я пішла, а тут сторож, за коси мене так, вигнав, я приходю, плачу, от нічого. А хліб вивозили десь, хтось да де воно. В нас колгосп був названий «Якір», а Якір оказався трачкіст, ото мабуть воно того і все так і шло. Багато врагів було цево, ой Господі, ну якось вижили. Оце лобода — це сама главна була їда, белебеники пекли з лободи, цей, як же ж його, молочак їли, борщик, калачики, ну шо хто де шо найдеш яку травичку, та й козельки, оце тим тільки вижили через ту траву. А тоді вже в 1934тім годі, ой Господі, мама хотіла мене в приюті здать, водила — не прийняли, осталася, осталася. А тоді хвороба ходила: дизентирія, тіх, іспанка, віспа, лихорадка. Ми як поболіли з мамою. Лежимо вже, всьо, вже чи подохнем чи як там. Ну вижили якось, якось вижили, Господі милостивий…

Уже у 1934 тім годі наче трошки стало легше, оце зняли того Якіра, колгосп перемінили ше на якогось, я вже не помню на якого. А ж як став Свердлова в нас, аж тоді стало лучче, Свердлов колгосп став, тоді стало лучче. Вже перед войною, то вже харашо було, не так харашо, ну бідно жили, ну колгосп шо — грошей не давали. Зерно давали правда, хліб уже був, а грошей і копійки не давали, чого тоді, не знаю чого. А тоді ж война началася, Господі тоже, все забрали, все. Керасіну нема, солі нема, мила нема. Отака біднота була… шо страшне. От мені… люди мерли, труни не було з чого зробити. Добре, шо в нас були лавки дубові, то мама лави ці оддала та зробили труну батькові. Люди мерли, поза нас хата, 5 чоловік взяли десь якогось борошна, а воно потровлене чи шось таке, зварили галушки і всі померли, 5 чоловік.

А прізвища не пам’ятаєте?

Я не пам’ятаю. Якось чи його Хвати, чи… мені тоді сім год було, що я тоді пам’ятаю. Знаю, що… А правітєльство жило, у нас у селі жив був Сторчеус, він брігадіром, тракторістом був, а тоді бригадір тракторної бригади, то я і до них зайшла в двір, а в них так пахне, а я думаю, боже, тут може мамі шо-небуть розберуся. Винесла вона мені: плюшка така спечена, дала, а я притулила це да думаю укусю, а мамі шо, а мама ж голодна тоже, понесу мамі. Та… Вони жили. Був комірник у нас, недалеко од нас жив, його жінка пекла хліб, куди вона його пекла, люди голодні, а вона хліб пече. То вона наобламує мені тих і махне рукою, я рівчаком отак, в вона кине мені у вузлик. То, шо то його посадили.

А як його звали, не помните?

Заїкин Тимохвій, Тимохвій. Трохим Величко, оце Трохима Величко, Заїкина, Іванов Трохим, оце їх забрали. Чорть його зна за шо забрали. Ковальов, Ковальов був сусіда коло нас тоже, хтозна як забрали і всьо.

А коли забрали? В Голодомор чи пізніше?

В Голодомор.

В Голодомор…

Оце ж в Голодомор. Чи вони може шо людям помагали….

А вони помагали, да, людям?

Да, хтозна, так вони і не вернулися звідти, а вже після Голодомору…У нас був директор у школі, Кушеньов, такий гарний чоловік був. Це було дивиться [03 :35] (не чути слова) тоді ж біднота така була, за руку, пішов у магізін, купе там то пальтишко, то..,  його забрали, забрали і по цей день ніхто не зна, де він. Отаке робилось, отаке робилось, не знаю шо воно, шо воно за,  а тоді наладилось, наладилось, вже по трошку, по трошку. Я кажу, якби тепер Сталіна хоч год на два, все б наладилось, все було б, на своє мєсто стало.

Катерино Лук’янівно, а от ви казали, що все… А в Колгосп він взагалі хотів іти чи не хотів? Як ото тільки починались колгоспи.

Він не хотів іти, а тоді пішов, бо заставили все равно, вони би вислали його, пішов. Робив, робив, а тіки ж [00:16] (не чути слова). Ото шо на городі придбаєм — ото тільки тим і  жили, ну ото риби там упійме чи там шо. А то нічого.. Сильно бідно люди жили, так бідно, шо ну не в кого нема ні хліба, нечого, оце трава, трава і всьо, трава.

А другі люди зразу хотіли йти в колгосп, коли вони ще тільки-тільки ці колгоспи появлялись чи зразу всі люди хотіли чи теж не хотіли йти спочатку?

Не дуже, не дуже всі. Деякі йшли, а деякі… Я, це мені тоді три годіка було, ну я помню. Так заперли нас на проволку, уже як повели все, забрали —  одперли. Мама мене за руку вивела, дивимось — пішла наша скотина. У коморі нечого: не зернинки не осталось, не цибулинки, все загребли, все забрали. Просто таке, не знаю, чи таке врєдітельство було, чи такі люди… Я, я не понімаю. Я ж, скіки мені туді було год, Господі милостивий.

Це перед Голодомором, так?

Оце, да, перед Голо…, в 1929 годі.

А, в 1929?

Це ж тоді колективізація була. А то вже ото люди бідно сильно жили, і.. видно хотіли, шоб люди подохли, а люди вижили. Ой Господі милостивий…як же трудно було жить, Господі, взуться нема в шо, ні вдягтися, ше й їсти нема чого… Господі милостивий.

А потім приходили до вас перед Голодомором, може, активісти, може, чи як їх називали, члени буксирних бригад з обшуками? Приходив хтось?

Приходили, тоді ж оце, не дай Бог ні ступи, ні млинка тоді ж камінці ото були ті…

Жорна, да?

Жорна. То ходили попід хатами, часові чи чорть їх зна, шо за люди ходили, і слідку… Оце тільки почули, шо товче хтось, заходять,  значить щось є, забірають, ступу поламають, оце поб’ють, потрощать, оце тобі й таке.

А як ви думаєте, чому вони таке робили?

Хто зна. Які хотіли совєцької влади, чи я не знаю, чи просто врєдітєльство було, бог його зна, як воно було. Ой, Господі милостивий… В церкві, боже, повна церква хліба, а люди мруть. Вивезли його, куди вони його вивезли той хліб, повивозили, церкву розваляли, клуб поставили в Компаніївці з нашої церкви. І все время там жила, а вже заміж вийшла, то з 1965 году оце я.

Катерино Лук’янівно, а ви от казали, що батьки міняли одяг на їжу. Це перед Голодомором чи в Голодомор?

Це в Голодомор.

Це щоб вижити якось, правильно?

Да-да. У мами, мама, ну, батько був учитель. В мами, ну харашо вони жили. І в неї було багато одежі. І вони оце ж наберуть одежі і ото їздять по селах, шоб шось вимінять. Міняли оце от, уже я помню послєднє пальто сестра понесла в город за буряк, за кормовий отдала, то мама так плакала. Уже не було, не було вже, шо мінять, уже все попромінювали.

А в Торгсін не ходили? В Торгсін?

Шо-шо?

В Торгсін неходили? Не чули ви таке слово — Торгсін?

Я не чую, не розберу.

Торгсін, не чули таке слово?

Не чула.

 Не чули.

Не чула, не чула такого слова.

А на них не нападали, коли вони вимінювали речі на їжу, коли з їжею повертались назад?

Нє, якось не приходилось, нічого, вони вертались харашо, без того. А тіки шо вже вони пішли раньше, а лід розтав, і ще крига пливла на це, а ми ж тут троє дітей, нас… то вони перепливли з мамою, та батько як заболів, да так… А мама всю жизнь ноги пухлі були, рєвматізм. Мама вижила, а батько, а батько вмер. А він ще ото турецька война була, а він у тюрецькій войні п’ять год у плєну був. А тоді як тікав та упав на це, на деревину, повісився, ото в його боліло в грудях. Та ж, отаке.

То братів/сестер не було у вас, ви одна була?

Нє, брат був і сестра, ага, нас троє було.

Троє було вас.

То брат поїхав у Кривий Ріг у шахті робив, а там його привалило, у шахті привалило.

А коли поїхав у Кривий Ріг?

Ше до, ше до Голодомору.

До Голодомору?

Да, до Голодомору, ми вже, ми в двох тіки тут остались з сестрою. Батько вмер, це нас двоє і мама, утрьох ми були. Оце тако. Шо вас ше інтєрісує?

А ви казали ото шось налоги  були за дерева і за все, може це в 1946-47 році були налоги за дерева ото, ви кажете?

Я не помню, я не помню.

Мабуть, не в 1932-33?

У 1933 не було негде не деревини, і оце пройшло, топить не було чим, дереза, оце дереза колюча нарубаємо. Усе люди повирубували. Це, мабуть, же ж тоді. А у 1947 годі тоже голод був, тоді не вродило. Тоді літо було сильно холодне таке. Ну серед літа сніг падав, випав, не вродило, нічого не вродило. Ой Господі. Ну і це 1946 ще ко-як, а 1947 — вже голод був. Тоді якось легше переносили, бо на степу варили і хоч раз у день люди їли, ой. Ото зварять, усі хто той поїдять це, ой. Тоді це ж після войни, тоді ж тоже ні трактора, нічого. Я заміж вийшла, чоловік на тракторі робе, а я копаю город лопатою. Йому дадуть на день півкіла хліба, він там похльобку якусь поїсть, а мені ж треба нести, бо кусочок хліба хоч. Тоже поганий год був. Якось тоді тоже давили налогами: молоко дай, крашанки дай, м’яса 20 кілограм дай, бездєтность — заплати, бо в сестри нема дітей, це…

300 рублів я чула.

Ну. Та страшне.

Катерино Лук’янівно, а ви казали мама хотіла вас одвести в приют. Да, було таке?

Да.

А скажіть, а от коли батьки помирали, і дітей-сиріт в роки Голодомору в приют здавали, да?

Хтозна чи здавали..

Чи потім вже той приют появився?

Взяли мене, то ніхто не прийняв.

Це вже після Голодомору чи в роки Голодомору?

У Голодомор.

То значить вона вас водила, це вже у вашому рідному селі значить був цей приют як ви кажете, чи десь в інше село?

Ні, в город, аж у Кіровоград.

У Кіровоград водила?

Да, у Кіровоград. Я там день просиділа, якийсь заб… такий вопщє двір обгорожений. Я пролежала, а тоді виходе якась ж жінка, каже: «Не приймають. Іди куди хочеш!». І я пішки прийшла додому.

Сама?

Сама. Мама плаче, мама зраділа. Каже: «Хай, помрем та всі в кучі, та всі дома».

А ви пам’ятаєте той приют? Один день ви там побули, але може пам’ятаєте, багато там дітей були?

Нікого не було.

Нікого?

Там не приют, а якийсь двір такий, то там здавали дітей.

А, прийомник такий?

Прийомник такий. Нікого я там не бачила, ніхто не виходив до мене. Ні їсти не давали, ніхто нічого.

Катерино Лук’янівно, а ви бачили на вулиці голодних ще людей, які з інших, може, сіл ходили, просили їсти ото так, жебракували?

Бачила.

Бачили?

Де який смітник там і сидить людина, шось шукає якусь лушпайку чи щось таке во…

І оце молочак, калачики, козельки оце рвем, шукаєм і їли оце, і оце оцим і виживали, борщик…

А ви бачили, щоб їздила підвода і на підводи трупи ну померлих людей скидали?

Ні. Ні, цього не бачила

Не було такого?

Не було такого.

А на дорогах померлих людей бачили ну, було таке?

Не було, не бачила, я скільки мені тоді було год…

Ну да-да…

…походю й там додому мама нікуди не пускає, бо мама лежить больна, я вже коло мами сидю.

 А чи чули… Було таке десь, чи чули ви таке, що люди людей нападали може?

Чула: у нас у селі була сім’я, якісь вони, якась секта чи бог його зна, то вони невістку десь із…, у неї троє дітей було, і кажуть невістки не стало, не стало. Балакали, а шо оце ж і з’їли, шо з’їли її з голоду.

А прізвище ви не пам’ятаєте тих людей?

Не пам’ятаю, не пам’ятаю я. Так о бачу, яка й вона знаю, пам’ятаю,  а фамілії не знаю, не знаю.

А взагалі пам’ятаєте прізвища людей: сусідів чи родичів, чи далеких рідних, хто помер з голоду тоді, в ті роки?

Ой, не пам’ятаю, вже не пам’ятаю.

А ви чули таке, що от колгоспи за невиконання плану на чорну дошку заносили ото, про чорну дошку не чули таке ?

Нічого я не чула. Тоді за як не виробиш трудодня, то висилали даже з села, висилали. Осьо уже в цім колгоспі, у цім колгоспі жінка не виробила, а в неї п’ятеро дітей, то її хотіли вислать. А вона як сказали то, вона як сиділа і так і помішалась. Ну шо ж, уже її тоді не тронули, нічого.  Це вже в цьому селі, у Сасовці. А в нас у селі 5 колгоспів було. То вже ой, це на Вигоді «Леніна», на «Свердлова», «Нове життя», «17 конференція» і «Марат», все, 5 колгоспів. А тоді вже соїдинили все от, це  тоді при Хрущові чи шось таке, о, шо кукурузою давили. І печеня з кукурузи, і… ой і надоїло, Господі. Привезли, всипали машину в дворі кукуркдзи, шо хоч те й роби. Ну шо, млина нема в селі. Ну в кого там дядьки, то отой, шо камінці.

Жорна?

Жорна. Ідемо, ця очередь, цілу ніч стоїмо, шоб змолоть відро. То мама пече, Господи милостивий.

А батьків у колгоспі годували під час Голодомору, годували батьків хоча б?

Батьків, ну давали шось потроху.

Шось давали, да хоча б?

Шось давали, бо жили, не, вже перестали мерти, і жили.

А під час Голодомору, в 1932-33 годували батьків?

Ааа, та ні, хто там давав, нічого не давали.

А шо, дома повинні були ше й десь поїсти, ну дома?

Та я ж вам кажу, те, шо на городі там посадиш, отим тіки і цево. А так, нічого.

Тобто, навіть не годували в колгоспі?

Ні-ні, нічого не давали. Уже, я ж кажу, це вже 1935 там, 1936, тоді вже трошки лучче стало. Вже перед войною, то вже колгосп у нас багатий став, коні, коров було багато, багато. А тоді плохо було.

Катерино Лук’янівно, а 1932-33 роках на колгоспному полі колоски можна було збирати?

Нє, ганяли, ганяли. Ми ходили було це о, іди, збирай, тіки назбираєш — то оддай. Як шось там жменьку якусь намнеш, у карманчик кудись, ото принесеш. А так, не це о.

А якщо там, наприклад, когось упіймають з тими колосками, що було?

Штрафували, бог його знає, я ж тоді мала була.

А ви не ходили?

Я ходила, збірала колоски, я ходила. Уже дожили, як  начала пшениця спіть, тоді вже люди ото залізуть, намняла, бігом наїлась тої пшенички, вже стало легше.

Но не можна було ж таке робить, да? Це таємно ви робили?

Таємно, да, таємно.

А після збору врожаю, якщо колоски якісь залишались на полі, можна було підбирати?

Не давали, ганяли. Іди, збирай, тільки у їхню торбу сип. Тобі нема.

Не можна було, да?

Не можна було. Ой Господі милостивий. Тоді так трудно було жить, я не знаю, як люди вижили…

 А оцю церкву розібрали потім, де зерносховище зробили з то церкви? Чи що далі? Яка подальша доля самої будівлі була, церкви?

Розібрали і в Компаніївці клуб зробили.

Млин?

Построїли.

Млин чи клуб? 

Клуб.

Ага.

Клуб, а тепер там уже це, у нас у селі жила, я не пам’ятаю, а мама розказувала. Була пані Куліковша, вона у царя робила у Ніколая цього врачіхою. Вона сильна врачіха була. В нас у мами хлопчик родився, це мама розказувала, і сильно заболів тоді дизентирія ходила сильно. А мама пішла, плаче, каже: «Що небуть». Вона не приймала вже, бо вона вже на пенсії була, і це каже шось, я вам одроблю, ви тіки це о. Вона шось дала мамі. Каже, чаю нагрійте й оцей хлопчик, бо він уже кров’ю ходив надвір. І він вижив, вижив. То мама три дні, каже, я три дні ходила сапала їй город. В неї хата, в нас село було не панське, в нас пана не було в селі. А було село государственне. І вона там якось то Кодерівка, Тарасівка, ото у Кодерівці Хрущов жив, да, пан. А радіо як почало, як…балакають Хрущов. А мама о, каже: «О, хрущик появився». А його син десь поїхав так і хтозна. Ото він мабуть і цево перемінив собі хвамілію і все чисто. А тут у селі, тут не було, тут село казьонне було. Такі то солдати, то цево. Ото Вигода, обшивна там стояла, обшивна часть. Ото ж казали обшивна, обшивна, а тоді з обшивної стала вошива, а тепер уже Вигода. Там колгосп такий хороший, село таке гарне, нема нічого, все пропало.

Катерино Лук’янівно, а можна було про голод взагалі говорити між собою, що ото ділитися, що голодують?

Ні, нічого. Забудь всьо, наче його й не було. Ніхто нічого. У 1947, 1947 легший був год. 1947 — це неврожай, правітельство, не винуватили це правітельство, бо тоді вродило, а це. 

А в 1932-33 винуватили?

Винуватили, бо ж зерна повно, на церква хліба звозять, цево підводи. Мама мішки носе, і ото шо насипеться в ботінки, вона прийде витрусе, зваре нам шось, ото тим тільки й цейво.

А тоді що з тим зерном було?

Вивезли його, десь вивезли чорть його зна куди вивезли. Вивезли і церкву розламали. Вивезли.

А чому не можна було говорити про голод?

Не знаю. Тоді ніхто нічого не цево не згадував і ніколи.

Люди просто боялися говорити, чи ні?

Навєрно боялися люди.

…помирали, то їх десь вивозили у яму загальну скидали тіла? Чи одиночні поховання кожен сам у себе?

Ні, рили каждий, рили люди цього. Тобто на цвинтарі у Губівці? Ховали людей у Губівці там на кладовищі, на кладбіщі? На кладбіщі ховали, на кладбіщі. Хто з труною, а хто без труни, бо де ти того дерева возьмеш.

Про куркулів. От були куркулі в селі, не було? Кого куркулями називали?

Нє, куркулів повиганяли, повиганяли, повиселяли. Вже колгосп як той, то вже не було куркулів. Оце ж батько мій, ну вони ще, ну він середняк був.

Середняком назвали.

Середняком назвали, бо були вислали, а так середняк. То його дві неділі подержали в управі, тоді управа ж була. Мама думала, шо й не пустять уже. Ні, пустили. Люди уступилися за нього, шо він непоганий. Ну у нас коні були, то він шо хто попросе, то він тому скосив, тому привіз, тому таке. Отакий був батько, добродушний був. Жеребця вони держали, то батько було коней приводили цево, то і плати не брав, такий.

А як прізвище батька було?

Яремин.

Яремин?

Яремин Лука Силович. А в ті хати, що куркулі були, що висилали, що з тими хатами сталося, кого туди поселяли?

Хати поваляли, та і все. Нікого туди не поселяли, нічого. Поваляли, а тоді тоже таке, село валялося. Люди якось не, не знаю.

А шо люди казали, чого це куркулів виселяють? Через то, що вони погані люди? Чи це влада?

Виселяли, шо не хотіли в колгоспі робить, і хух, то шо в коглоспі, а хто не виробив трудодні, писали палички. Хто палички не виробив, там назначають скільки, то виселяють, виселяють.

А ше там у вас такий Дем’ян Бєдний народився в селі.

Да, в нашім дворі, в моїм дворі, там ми жили в тій хаті. Це жив, я ше й помню ту хату, стара, тоді уже другу построїли. Там і цей був і музей його, я не знаю чи зараз чи ліквідірували його. Сестра, не сестра, дочка приїжджала сюди, оце вона і дорогу зробила пере оцево від Компаніївки. А тепер вже, мабуть, її немає, бо…

Був такий страшний голод, шо він нікому не помагав в селі? Шо він ніби з села вашого, а він нікому не допомагав?

Нічого, його й не було тут. Він Бог його зна де, я й не знаю де він жив. Ну в школі учили вірші його і музей там цево. Музей і книжки були, я була в тому музеї. Вже на пенсію йшла та заходила туди, оце тако.

То йому листи люди не писали, шоб він шось допоміг, бо там у газетах його друкували?

Та хто там, хто там допомагав, ніхто нічого. Оце я ж кажу, дочка його як приїхала, то оце дорогу зробила хоч, бо тут…

Це вже потім за Хрущова, так?

Да. Бо ж не було тут дороги, таке грязіще було, шо страшне, то вона якось побеспокоїлась і оце зробили трохи дорогу. Це насипали щебіня, то хоч трохи, то зараз яка вона є, не той, та оце тако.

Добре. Дякую вам, Катерино Лук’янівно! Дуже гарно ви нам розказали, дуже змістовно.

 

1. Місце запису: місто Бобринець Бобринецького району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 26.08.2020 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент: Кривошея Соломія Арсеніївна, 15 серпня 1923 р.н., в селі Трушівці Чигиринського району черкаської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;

 Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Степівка Уманського району Черкаської області. 

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

 Я не чую.

Як вас звати?

Кривошея Соломія Арсенівна.

А коли ви народилися?

Двадцять третього. Тисячу двадцять, тисячу двадцять третього року.

А коли саме? День, місяць?

П’ятнадцятого серпня.

Зрозуміло. А де ви народилися?

Га?

Де ви народилися?

Я в Київській родилася та й переїхалі відтілля.  Село Трофівці.

В селі Трушівці Чигиринського району, да?

Да, да, Чигиринського району. А тоді то вже переїхали, коли мені годик був. Переїхали в Степівку. Село Степівка. Тепер її вже нема, кажуть. Вже переселенці були.

В село Степівку Бобринецького району ви переїхали, так?

Да, село Бериславський сельсовєт. Бериславка була, сельсовєт, село Степівка, жили там ми. Батьки там ще після війни жили, й в війну. А зараз, кажуть, шо й нема вже, того села. І нема людей, і нема й села.

Тобто, до війни ви там жили? В селі Степівка Бориславського району, ви кажете?

Сільрада Бориславка Бобринецького району.

Все, Бобринецького району.

Ага.

Зрозуміла. Так, Соломія Арсентіївна, а де працював ваш батько, коли ви були маленькою?

В колгоспі, колгосп Ворошилова. Колгосп Ворошилова.

А він туди добровільно вступив чи не хотів вступати в колгосп, коли тільки починались ось цей колгоспний рух?

Все время в колгоспі. Я, правда, не робила. Я ж в школу ходила, вчилася в Братському один год на вчителі, а тоді поїхала в Ніколаїв та й з Ніколаєва евакуїровались отож дітей та й в Росію евакуїровала, от. В Сталінград, в Сталінградський район. Нє, область. Сталінградська область. Та й туди ми дітей дєтдомівських везли. Та й їх забрали, а ми пішли в колгосп. Та й робили з подругою в колгоспі там. Доїла коров. Ото й таке. Всю жизнь проработала, а зараз лежу тіки й їм.

Соломія Арсентівна, а мама ваша працювала в колгоспі?

Да, да. Обоє там працювали, сапали, зглажку робили тоді. Робили.

А брати, сестри у вас були рідні?

Нема вже нікого в мене.

А тоді?

А тоді були брати. Були два брати, сестра. Не два, чотири брати! То два брати там, в Росії, і  там і померли в Росії, а два тут померли. Була сім’я, не стало нікого, я одна. О, ото й таке.

Соломія Арсенівна, а якщо згадати отой період перед тридцятими роками, чи пам’ятаєте ви  процес, може пам’ятаєте щось, колективізація, розкуркулення?

Ні, я тоді маленькою була. Ще й два братики були, то я й гляділа. Мені було п’ять год, а я вже була нянька. 

А ви не пам’ятаєте, ви маленькою були 5 років, але все одно, не пам’ятаєте щоб до вас додому хтось приходив, щось забирав або обшуки робили?

Забирали пшеницю. Получили, от дали на трудодні пшеницю, о, а батьки ж получили, а тоді приїхали забирать на підводи, викидали мішки, забрали й поїхали і не спитали: «Може вам хоч мішок оставить…?». Не було. І голодували, їли що попало. Но вижили.

А розкажіть, розкажіть про це, як забирали? Як ви жили, як виживали? Чи всі вижили тоді?

Вижили в нас усі. Їли бур’ян, усяке їли. Отаке. Но вижили. Вижили й дожили вже. Було давали в колгоспі їсти, тоже варили обіди в колгоспі та на степ носили ми. Погано жили, а ще й досі живу. Оте й таке. Дві операції перенесла, о. Та тобі й таке. А ще живу.

А в роки Голодомору хтось з ваших сусідів чи рідних чи родичів помер?

В нас не померли. В нас був такий голова, Вдовенко фамілія, що доставав  суду — соя і насіння соняшникове, і мололи на жорнах, і то виживали так.

Тобто у вас дуже хороший голова колгоспу, він допомагав людям?

Був, був. Прибіг, каже: «Ховайте де можете пшеницю, бо будуть забирать». Коли на другий день приїхали, викидали мішки, бо він пороздавав на трудодень, а в нас чотири душі робило: батько, мати, сестра і брат. Робили чотири душі в колгоспі, заробили повну підводу мішків пшениці. А він, голова, роздав, а тоді бігав й казав: «Ховайте куда можете, будуть забирать». Приїхали, викидали й не спитали «Чи тобі, може, мішок оставить?». Нічого. Викидали й поїхали. Оте й таке було. Було тоді.

А ваш батько не опирався ось це цьому як забирали?

Плакав тільки стояв. Каже: «Беріть собачі душі й мою душу». Плакав тільки сильно. А мого ж батька бугай убив. Бугай убив і послі вже добре жили і те. Пас череду й бугай напав і вбив. Оце й таке.

Зрозуміло. А от ви кажете, що голова колгоспу попередив батька, що приїдуть все забирати. А він щось закопав, заховав?

Один мішок. Мати висипала, щоб ми сиділи на лежанці, вона один мішок висипала та й усе. А тоді от ж Голодомор, голодні. Ну в нас так, мати квасила й капусту, й огірки. Ото діжки прямо, діжками в погребі. Та ми переживали, а люди багато тоді, в нашому колгоспі ніхто тоді не помер,  голова діставав суду, то соя й насіння і на жорна намелемо, напечемо яких-небудь та й вижили. А в Бериславки то там багато молодьожі померло. Я не знаю їх фамілій, но отаке ж. Ходе-ходе, просить їсти, но що ж ти даси? Ну дасть мати огірок солоний, а шо ж той огірок , як дитина голодна. Страшне пережили.

Тобто, ви бачили із сусідніх сіл приходили голодні люди до вас у село?

Да, з Бериславки молоді тоже голодні просили їсточки. Ну дасть мати огірок солоний, но шо ж той огірок, як голодна. Таа. Пережили страшне.

А як оце забрали один раз приїхали, більше ніколи не приїжджали? Не робили подвірні обшуки оце, не трусили?

Нє, вже тоді ж не було шо брать. Не було шо брать, то вже й не забирали. Пшеницю забрали, а ми осталися голодні. То голова доставав суду, соя, знаєте ото соя, й насіння давали. То ми те намелемо на жорнах, та напечем якись з тих. Та таке. Так і виживали. Ну коровка була, то й молочко було. Так і ось це виживали. Та страшне було, страшне, хай Бог милує. А отам Бериславка то багато, я чула,  багато молодьожі померло з голоду. Ходе-ходе, просе, а шо? Як усі голодні, то шо ж дати. Ну дасть мати огірка, а шо ж той огірок як голодна дитина? То там багато, казали, померли. Не знаю. Оте таке. А в школу ми ходили далеко. З Степівки в Бериславку ходили. П’ять кілометрів ходили в школу. Я сім класів кончила, а тоді год училася на вчителів в Братському. Іти пішки із звідсіля, з Степівки, аж у Братське пішком. А тепер бояться пройти метр, а тоді пішком шагали студенти.

А ви не пам’ятаєте, тільки в Бериславці люди голодували чи ще, може, в якомусь селі?

Та всі села голодували!

А можете згадати назви?

Та й повимирали багато молодих дітей  померло з голоду. Но в нас наш голова сильно доставав ото суду, соя, насіння. Шо-небудь давав, шо їли то й їли. Всякий бур’ян, лободу, то й їли.

А крім, крім Бериславки, якесь село ще можете згадати, де люди голодували?

Та всі, вся Україна тоді голодувала. Я не знаю, вся Україна голодувала. Ото на Бериславке то там  багато померло з голоду молодих і дітей. Не було чого їсти, а в нас голова такий був, доставав суду, був Вдовенко.

А ви звідки знаєте, що вся Україна голодувала?

Ми то ж чули тоді, ну аякжеш. Чули. Може, я не знаю, западна яка, а тут оце ж було, голод був.

Це розказували, да? Розказували люди чи батьки, що всюди люди голодують?

Та я вже помню, як голодні були. Батько плакав стояв, отако плакав як забрали пшеницю. Каже: «Беріть, собачі душі, й мою душу». Отаке, бо осталися ж голодні. Шість душ в сім’ї, треба ж щось їсти, а вони все позабирали. Оте й таке було. А хто там винуватий не знаю. Ой.

Ну а як на вашу думку, тоді коли ось це все забирали, то це ж був цей Голодомор, то це штучний він був чи природній причини, чому це забирали?

Та було пшениця, тільки забирали й десь відправляли. Пшеницю в нас же ж…

Батько получив підводу повну мішків пшениці. Ми приїхали, а голова роздав. А тоді бігає, каже: «Сховайте де можете, бо будуть забирать». Приїхали, викидали мішки й повезли, а батько стоїть і тільки плаче, каже: «Беріть, собачі душі, й мою душу». Оте таке помню. А ми ж то сидимо, ше ж жовтороті були. Оте таке було. А хто винуватий, я ще не знаю.

А хто забирав, не пам’ятаєте? Це були з вашого села люди чи чужі люди?

Я не знаю, якісь казали комсомольці. Комсомольці якісь забирали, а чи правда, чи неправда — не знаю. Я тоді ще ж мала була, год сім чи скільки мені тоді було.  А помню, як батько плакав й казав: «Беріть, собачі душі, й мою душу». Оте таке, діточки. Було таке, було. А нашо його згадувать, хай не буде вам ніколи такого. Всігда щоб був хліб на столі. Дай Боже, щоб був хліб і до хліба. Сейчас, слава Богу, їсти є шо та воно не їсться. Приносять та й спасибі.

1. Місце запису: село Жигалівка Калинівського району Вінницької області;
2. Дата запису: 20.08.2020 року;
3.  Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;
4.  Респондент: Чернега (Коломієць) Любов Яківна, 30 липня 1926 р.н., народилася в селі Жигалівка Калинівського району Вінницької області;
5.  Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Жигалівка Калинівського району Вінницької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Скажіть, як вас звати?

Люба.

А прізвище, фамілія?

Чернега.

А по-батькові?

Коломієць уже, бо по чоловікові, то моя була Чернега. Яковна.

А коли ви народились? Якого року народились?

26-го.

А число, місяць?

30-го липня.

30-го.

А де народились?

Тут.

В селі?

Но не в цій хаті, тамо була на углу хата, це він вже поставив.

А розкажіть про свою родину, про батьків, як батьків звали, чим займались?

Батько мій був машиністом. Машиністом був в поїздах, а мама в ланці.

А як звали батька?

Яшка, Яків.

А по-батькові як казали?

Сакович. Сак – батька звали. Сак.

А матір?

А мама Євдокія Ігнатовна.

А брати, сестри в вас були?

Я чую, но хочу поняти шо.

Як звалися сестри, брати твої? Брат був один – помер маленьким, а сестри…

Сестри були, одна в 13-ть років померла. А одна недавно ось померла, стара вже була, це старша сама, а я вже друга, а третій хлопець був, брат, то в 1,5 року помер. А потім не було. Батька репресірували, то хтіли нас загубити, ходили через стріх лазили, шоб нас, шоб ми десь ділися. Отак було, считали шо ми, а батько наш не був цим репресірованим, він робив на поїзді, машиністом. Туто у Яневі був, була міська путь, то він на цьому путі, на цьому поїзді робив.

А чого батька репресували?

А казали, шоб він йшов в колгосп, а він не хтів, бо він же мав спеціальність. Тай нарізались, ви знаєте, не полюбилися. Тей сказали, шоб він цей. Були і шукали всьо, не їднеї книжечки не взяли, бо не найшли. Батько не завідував цим, він тільки був на поїзді, машиніст. Але забрали, тай по сей день не знаю, де його могила і де він.

А це в якому році було.

В 1938-му.

В 38-му.

А чого братик ваш помер?

Заслаб, маленький, півтора року було.

А в якому році?

В 29-му.

А що ви пам’ятаєте про Голодомор? 32-33-ій рік?

Ой, пам’ятаю. Голодовка була, забирали в колгосп деяких, розкуркулювали, тей зробили голодовку. Вигонили з хатів і забирали всьо до зернятки в обісті. Не тільки шо, навіть їдного зернинки не було. А которі ше багатіщі чоловіки, то висилали на Сибір. А ті вмирали голодними, бо нема шо їсти, ні грошей, ні сахару, тей вмирали.

Розкажи, як в вас в сім’ї, мамо, в вас було тоже голодували, але дєдушка получав пайки тоді, да?

Да.

І вони за рахунок того вижили. Тоже з листя пекли блінчики. Мамо, розказуй.

Да, жили, але листя рвали в садку, щавіль, ви понімаєте, шо це, і пекли млинці, а бараболі, в нас було, шо копали, а мама не копала, бо мама не любила це. А ці млинці пекли. Оце так жили. Ну давали пайок. Десь кіло цимом десіть душ.

Це дєдушці давали.

Це дідові, да, батькові. Оце таке.

А сусідські сім’ї, розкажи.

Га?

Розкажи, сусідські сім’ї, от Серафимину сім’ю, розкажи як вони вимирали всі.

Тамо, сім’я була, батько їхній, багато дітей було, батько їхній пішов в 33-му році… Ви вибачте, я так балакаю, бо зубів не маю …В Уладівку на проводи і там помер, то забрали його потом похоронили. А помер синок, померла дочка, знов синок і знов дочка. І несла мати, ця мати їхня, не мали з чого дубовини зробити, у радні на цвинтар, через наше подвір’я туди. Несла з старшою дочкою, тоді там викопали яму, тей закопали так. В рядні, б тей-го, така була жизнь, о.

А як їхня фамілія була?

Як Серафими фамілія була?

Бог її знає. Палатюк, то це Вєрка по чоловікові. Їдна дочка осталась. Нє, дві. Старша осталась дочка з голоду, якось так вийшло і манюня, три роки цій було, шо є, нема вже її, тоже померла. То три роки було. А то поносила радном мати, на цвинтар.

Які маленькі, то тоже не давали їсти, бо не було шо. То вона лежала на межі, розказуй, як було.

Вони тут цей-го, було на полі в нас, якийсь оінвальд, не знаю, шо це воно таке, ну поляки, чи хто вони там, жили, а люди ходили до них робити, наші жигалівські, то пішла сусіда до цеї жінки, де це я хочу сказати, шоб вона йшли на цей-го, а вона брала пляшку молока в когось там, то страшій ці давала і сама чуть пила, а манюній цій не давала, поклала на межі, «вона, – каже, – всеїдно помре». А ця жінка, шо за нею заходила, видерла це молоко в неї, тей тршки напоїла дитину, цю шо це, тей пішли. Так вона й вижила Вєрка ця, подружка моя. А отуто сусіди були…

Гандзюки.

Гандзюки, да. То вони всі до їдного вимерли. Но їдна осталась, а то всі вимерли з голоду. Ходили в ясла, в сей садік, там шось давали їм їсти, бо, трошки з’їдять, тей шо воно наїсться. Тей йде додому, тей впав, тей спух всенький, тей помер. Тей так тії всі діти вимерли. Отут хата була, тамо, ше є, і туто за хатою від мене, була хата, то їли черепахи, тягнули їм, таке, бараболю цю гнилу їли. А ми не їли, бо мама не хтіла їсти, гуть гидувалась. А листя, ми їли. Тей таке було життя, але вже дочекали бараболі, ну вже виросла, молоденька, тей мама, батько ж пішов в колгосп, робив дід оцей, а послє пішов на свою роботу, тей його заставляли, шоб він пішов робити у колгосп, а він не пішов, бо він мав спеціальність.

А ти казала, шо в вас картошка виросла молода.

Тей вже бабушка моя, нас гляділа, пішла, де там підштирхала її, тей бараболю, варить якусь юшку, тей сама навіть в рот не візьме, но мені витягне барабольку одну дасть. А я коло неї ходжу, отак було. Оце таке життя було, буття. А тоді вже дочекалися, вже пашня вродила у колгоспі, но не давали нам, колосся ми збирали, знаєте, шо це таке колосся? Це, як підеш, зловлять, об’єжчик зловить та забере торбу цю, чи кошика, тей йдем додому, плачучи. Оце таке життя було. Але Бог видержав, вернув людям життя, о.

А ви кажете, що ваш тато працював на залізниці, а мама в ланці. А в якому році мама в ланку пішла?

Як колгосп заснували, так вона зразу і пішла.

Як замуж вийшла, так пішла в ланку.

А коли замуж вийшла?

Я не знаю.

Тьотя в 24-му році родилася, значить, 23-ій рік.

Надька родилась, 24-ий рік. В 23-му, значить. Бо я то в 26-го, а вона 24-го року.

А батько, ви кажете, що не заставляли його йти в колгосп, нічого не забирали?

Нє-нє. Це його заставляли, через то його і репресірували, шо він то як враг народа, як він не сприймає радянської влади. Через то його так репресували.

А за дідуся свого, дідусь, де працював? Чим займався?

Я це думаю. Мамин батько строїв церкву цю, млина оно.

В пана робив.

То робив, на плечах посили камінці, на німець робив, церкву, то це так дідусь робив. Тей напала його якась іспанка, тей він помер.

А в 32-33-му році, де дід робив?

Він не дожив до цих років.

А ви кажете, що не голодували, бо зерно було, бо дідусю давали пайок?

Це батькові.

Це батькові давали. А тейго дід мав своє поле, ше в ті роки, а вже в 29-му начали розкуркулювати людей, висилали на Сибір, там попропадало багато, забирали хати, розвалювали хати де в кого, дітей вигонили з хати, така була жизнь. Але дав Бог, шо люди пережили це. Багато, дуже багато, я кажу, шо вмирали, труни не було з чого зробити, дубовини, а так закопували в ями, тако під тего робили, шоб землю не сипати. Таке закопували. Но в нашому, в мому роду ніхто не вмер з голоду, бо батько робив на станції, то там получав тего. А то цими лопухами їли, а тоді вже бараболі дочекатися, потрошки брали, тей так вижили. Ое таке було життя буття.

А пам’ятаєте, хто розкуркулював?

У вас в селі, хто був ці активісти, мам?

А чо ж не знаю.

Фамілії їхні, хто.

Ну Дашнівський був головою сільради.

Комсомольці, які були?

А комсомольці до нас через стріху влазили до хати, до нас, ми були малі, лежали, то це вже тоді не в голод, це вже як забрали батька в тюрму. То це тоді, прийдуть і стукають, шоб мама одчинила, а мама не одчиняє. А ми трьох спали на ліжку, а вона [не чути слово] бо тре жити, знаєте, то вна скоро поспорала всьо, тей допіру одчинила. І то нє, не одчинила, один вліз на гору через стріху, а в нас туто на горі, у сінях, сини розбираєтеся, шо це, то в сінях не було стелі, ну тако рівно, тей як їдин цибнув, тей каже «хай ти згорив з свею хатою».

Мамо, ти так не кажи, бо записує всьо.

Ой тяжко мені. Шо вам треба?

Комсомольці влізли через стріху, один впав, кажіть далі.

То були комсомольці, втрох були в сільраді, тай ходили, тей слідили, чи бабця моя горілки не жене, а вона наскору вигнала, тей сховала де нада, під голови нам труби, уходять, все одно одчинили двері, тей нічо, а мама каже, шо я горілки не жену, а чо ви мене мучите, чого ви з мене іздіваєтеся, над моїми дітьми. Вона там позаховували, тей пішли. І більше не приходили до нас. Отаке було. Тей мама так бідувала, жила, нагодувала до зросту.

А скажіть, в 32-33-му до вас не приходили, їсти не просили, шоб мама давала?

Тей шо дати, як нема. Тей хто просив, не просили, бо немав ніхто нічо.

Сусідський хлопчик, кажи, як ходив і блінчики в вас забирав.

Ааа, то він з лопухів, цих мама начепе млинців, тей під припічок, під піч поладе, ми через сіни були другі люди сиділи, та сім’я. Тай цего. Влізе, нема нас, тей підніме цю фіранку тей украде. Мама каже «Хай бере, бо воно ж бідне їсти хоче, то хай бере». Тей це таке було. А так тако, то не приходили просити, бо в нас самих не було, то хто ще мужніщий був, то, ті шо розкуркулювали людей, то ті заможні були.

А багато куркулів в селі було?

А Господь їх знає. Було, то їх повиселали на Сибір, там вони поздихали.

Ніхто не повернувся?

Нє. Ніхто. Там попропадали. Там од голоду і од холоду. Попропадали, тей таке. А в селі, то пів села повмирало людей з голоду. Ой, тяжко. Не дай Бог, нікому. Хай я вже цього голоду схватила і в Німеччині голодувала, тоже ж прислала карточку додому мамі, то мама б була кров залила, так кричала, плакала, тей ту карточку спалили, шоб не бачили мене. Ше було 16 год чи не було мені, забрали в Германію.

А скажіть, може мама ходила шось міняти в 32-33-му, якісь речі?

Куди? Ходила міняти, ходила у Вінницю солі купляти, карасіну купляти, а по селах ходила глину носила білу міняти в людей, сушину якусь такего, таке шоб шось з’їсти. То це таке було. Ой, було-було. А вже в 37-му був, той в 47-му році вже був знов голод малий, невеликий. Люди не вмирали, тако голодували там, шукали їжу собі, а не вмирали. А в третьому, я ж вам кажу, шо ховали не в тому, не в труні бо не мали з чого, за що зробити, а ховали в землі.

А розкажіть, а жорна в вас були?

Хто?

Жорна.

Були. Були, ми тримали в погребі, то як ми підемо, назбираєм колосся, це вже в жнива, то помнем, помолотим його…

Шоб ніхто не бачив?

Га?

Шоб ніхто не бачив?

Ну да, мав в погребі, тей зітрем чи на крупи, чи на якусь, якась палка спечеться, тай так. Були-були жорна. Но, як сільрада найде, то поб’є.

А сусіди до вас приходили, шоб ви їм мололи?

В кожного було.

І кожен ховав, да?

І кожний ховав. В кожних людей було. А десь там якась жінка сама живе, то не мала шо, то не знаю. Отаке.

А де ще ховали їжу?

Кого?

Їжу, де ховали.

Ми?

Ви.

В хаті, а ми шо варили. Як дочекали бараболі, то варили юшку якусь, чи там борщик з барака, а то шо ми, хліба не пекли, бо не було з чого. Нам же не давали, держава не давала нам, а робили, то робили ми, поки цей колгосп трошки підник.

А в яслах багато дітей було?

Кожного були дітей, бо на полі варили куліш, суп і давали пайок, тей в черпачок, в котілок, то батьки, ось наші, мої, тримали, додому несли для дітей. А самі не їли. Отаке було життя. Ну то це хіба, в Росії цего не було.

Нє-нє, це тільки Україна.

Це Україна тільки.

На Західній не було.

А школа працювала в голод?

Працювала.

Ходили діти в школу?

Я ходила в школу пока морози не начнуться, а пішла вже, тей вже не переводять у другий клас, бо я не йду до школи.

А чо ти не ходила, скажи.

Мороз, тей я вже в ноги змерзала, тей не йшла.

А церква була?

Була. Церква була, то не знаю,

То я вже в школу ходила.

Церква викидали з церкви, везли на яр, тамо Уладівка, то там яр такий був, цей голова палив ікони, хрести були на шляху, порубали їх, була фігура така, кирниця така, на поперечном путі, то була кирниця, то там хто їде, то зайде водички нап’ється, а то побили, розібрали, ікони попалили, хреста спалили, забрали і всьо. Отак.Не давали, шоб ходили діти до школи, молилися шоб. Таке було.

А люди пухли від голоду?

Ну а шо ж нє. Такого пухли, тей вмирали, пухли.

А в вас в сім’ї ніхто не пух?

Ми не пухли, бо тато нам підбирав трошки, тей так ми вижили, і ці млинці, бо бараболі, бабця, мама не копала, цеї, шо це торішня, не копала, бо гидувалася її. Із тих, в нас осьо, де тут в нас ворота, був рів, де це наше обістя це, то рів був, а то їхнє було, так як є зара, то повно черепахів цих, шкурупайок. Йдуть до млина, до річки, наловлять черепах посеред річки та з’їдять. А ми не брали, мама не брала, не хтіла, гидувалась. А цего зелень їли ми, щавіль, з черешень листя, шморгали і сушили, і терли, і так пекли млинці тай їли. Отаке було.

А цих людей, що помирали від голоду, ховали на цвинтарі чи десь в іншому місці?

На цвинтарі. Несли, викопали яму, тей поховали, і по двох в ямі, і по трох.

На цьому цвинтарі, що зараз?

Нє, не на цьому.

А на якому, мам, тамо біля школи десь?

На цьому другому.

Де коло школи?

Нє.

На тому старішому?

На старішому. Той другий, коло цього цвинтаря. То на тому цвинтарі ховали. А це вже цей то вже теперішній.

А є там якась на тому старому цвинтарі табличка, що там ховали людей, які померли від голоду?

Хто там їх писав? Комсомольці?

А пізніше теж ніхто нічого не встановлював?

Нєа. Була та церква, не церква, а як, каплиця, то їх там на цвинтарі, то зібралися, то люди як несуть, дають, то туди в каплицю там ховають це, послє роздають людям. А тего, а так то нє.

Тільки теї ж каплиці нема.

Вже де вона, там вже її давно нема.

А можна було про голод говорити, вже потім пізніше?

Не знаю. Не скажу.

Про голод то говорили, а про ту політику, то вони…

Що розкуркулювали розказували чи ні?

То люди самі бачили, нашо казати, шо розкуркулювали. Ось в мене дєдушка і бабушка розкуркулили, то вони в Калинівці найняли в їдного квартіру, тей там жили. Дід там сторожом, а бабушка пішла в колгосп в Калинівці ходила. А послє вже, война кончилась, нє, ше в войну, то вони построїли хатинку, тей там жили. А послє вже, як цейго, то синок єдин був, не знав ніхто, вони там десь жили в Росії. То поприходили, то помогли поставити їм хату. То вони жили. Отаке було. Тай вже й тепер доведуть до цього. Доведуть.

Зара вже може так не буде.

Цю Україну хтять унічтожити, я то не розбираю, але ж всі равно трошки розбираюсь.

А як до українців взагалі ставилися в Радянському Союзі?

Як до українців.

Комуністи як до українців ставилися?

А я знаю як, я в Росії не була, а ці рускі, хто по-рускі говорили, то як їдеш в автобусі, вже послє, то хахол кажуть на нас, вже й не хочеться говорити тако всенько говорити, тай всьо.

А що було з цими хатами, що людей розкуркулили, що їх виселили з хати?

Розбирали, розбирали хати, а то котра краща, то брали вони ці хадзяї, шо вже збираються унічтожити.

А сироти, як батьки від голоду помирали, то що з дітьми було?

Були в цему, як це казати, га? Ну в яслах, то як.

В садіку? Чи в інернаті?

Інтернаті, осьо в нас цяго хата, осьо, то це не ця вже хата, де в нас, коло нас осьо, це вже друга на цьому обісті постоїна, то була хата, то там садік цей дєтсадік був, діти всі «йдем в інтернат» щитали. То там жили і там їх обходили. Яке це обходження було.

Їсти давали там їм?

Так давали, шоб жили, шоб не померли.

А чого був голод? Хто його зробив?

Сталін, хто. Сталін зробив голод. А чо був голод, в Росії ж не був голод. А на Україні був. Стали згонити у колгосп, забирати всьо, городи і всьо, ну це їхнє всьо, шо мають. Тай тего, так було. А не хоч, то на Сибір гайда посилали, тай всьо.

А дивіться, от ці активісти, ви кажете, що вони з села були, а як до них потім люди ставились?

Ніяк, а люди, шо могли? Шо та людина, шо я можу сказати? Ну я, то я ше дитина була, але я то вопше кажу так, то шо скажеш, бити будеш чи шо. Вони були і остались тими. Активістами цими остались. Тай таке. А потім вже колгосп розробився, вже побагатів тей добре було. То война началась. Але ше всі равно в войну ходили. Люди на жнива, наші, то там німці це заставляли, то жали, але всі равно трошки вкраде в кошик собі рошки колосся, та й вдома потеребить, тей змеле, тей спече якогось півпалка. Отаке було.

А за 46-47-ий, голод, ви кажете теж був, після війни?

Я вже в 47-му році дома була.

То голод був в 47-му?

Такий, не дуже був, але був, ше й людям в голоді, то ше скучно було.

Як це скучно?

Ну ше не дохватало шо не-будь.

Скрутно.

Скрутно. Але небагато, не всі, хто хтів робити, той робив, тей мав. Робота була, пішов встроївся на роботу тей. І квартіру давали, і всьо давали. Зараз ж не дають квартір вже, чи дають?

Не дають.

Строй тей май.

Дивіться, а ви кажете, ці бабуся і дідусь, що виселили з хати і, що в Калинівку пішли, то це ваші родичі?

Родичі, да.

Це батькові батьки виходе, да?

Маминої тітка із чоловіком, дядьком. Дуже хароша була.

А як їхня фамілія?

Осадчук. Їх нема. Вже нікого нема, вже навіть дядьків нема, тітка була їдна, нема нікого, повмирали. Як вона, хтіли її зловити і на Сибір вивезти, а вона ровом тікала з Калинівки, де це йде той автобус. Вздовж ровом, ровом тікала, а той конякою догонив її.

А чого її хотіли вислати?

Куркульська дочка. Таке. Такі то були діла.

Може ще щось згадаєте за 32-33-ій?

А шо я вже можу згадати. В 29-му році начинали розкуркулювати, аж до 33-го вже. В 33-му році вже була голод. В 2-му начався. Це таке було.

А дивіться, як почали розкуркулювати, то люди не протестували?

А шо вони мають протестувати, їх ловили тай забирали на Сибір. Шось хоче, то шо скаже – виселять. Зловили, забрали тай всьо, арештували.

А куди зерно вивозили, це що в людей забирали?

На ті склади, де, тей в Росії чи куди, я знаю, не скажу вам, не знаю. Но склади в нас були, в Калинівці, там зара цего, шо приймають пашню.

А пам’ятаєте, як саме зерно вивозили?

Як, машинами везли, і хвурами. Я їздила на машині, то ше перекинулась машина і нас не побили, дівчат. Возили здавати в Калинівку. Машина молотить, молотарка, а ми збираєм це зерно в мішки, тей на машину, це і веземо в Калинівку. Це вже за совецької власті. Отакі то діла. Я прожила 94 роки, та нажилась, в Германії голосувала, без батька росла, як дітям без батька рости, нас три було і мамця нігде копійки не заробляла і в колгоспі робила, ходили копати землю в поле, лопатами, бо не було тоді ні машинів, ні. Як трактор їден появився, такий якись, казали на нього сухий, отой такий, як це він. Забула як. То ми бігли з дому, гналися, аж на дворисько туди, тамо-го на поле, шоб побачити його, який він. І баби бігли, всі бігли. А Микита наш, мого чоловіка брат, сів напереді на трактора на цього, тей їхав, а ми бігали дивитися. Таке було. А то ходили копати лопатами, землю. Пирій викидали, збирали, палили, бо ж ця земля в пирійові.

А в якому році цей трактор появився?

Я ше мала була, не знаю.

В 30-их десь чи пізніше? До війни чи після?

До війни. Вже колгосп начинався і вже дали трактора, десь їдного в село. І цей хлопець був, де мого чоловіка брат, він сам 14-го року був. Тей він цейго, посадили його, тей він вивчився тей робив на тракторі вже. Тей його в війну, не брали на війну, а оставляли, як сказати, ставляли, шоб робив, о. А позніше були ці, а зара то вже земля не зносить тих машиній цих. Такі трактори і машини, шо земля не тримати не може. От бабера набалакала, правда.

А дивіться, як, наприклад, корову забрали в колгосп, то люди не крали нічого в колгоспі назад?

Нє, не крали.  І коні забирали, і бики, і ніхто не крав нічого.

А якщо в колгоспі худоба там помирала, то де її дівали?

Певно здавали, я не скажу, де.

Но люди їли це м’ясо, померлої худоби?

А Бог їх там знає, чи їли, чи нє. Я ніякого не їла, бо не було, ні такого, ні такого. А зара, то нема цих померлих тихго? Є. Завезуть – здадуть, тей, гроші візьмуть, тей всьо. Шо я брешу, не брешу я. Бо правда. Але їдять, бо тре їсти. Тре ж їсти і робити, но зара робити, от у нас у селі, село було багате, гарне, всьо, а зара баби доходять, вже мало. Сільрада вже зробили, шо то ви казали?

Старостат.

О, церква, оновили ми, здавали гроші, клуб є і це, і школа є, і це, де це врачі там сидять, як воно?

Лікарня, фельдшер?

Два аж фельдшерів, акушерка і фельдшер є, то фельдшер пиківський, а акушерка жигалівська. То хдоров’я її, аби людина заслабла, не розкаже, ночою, черед ночі прийде, дай її Боже здоров’я. Бо той в Пикові живе фельдшер. А раньше, то було в Пикові і хірургія, і, де це дітей родять, і всьо було, і вже зара всьо у Янів перевели. Бо Янів багатий, багате село. От я, уявіть, заслабла, куди везти?

В Янів.

Чим?

Там сімейний доктор, приїде до тебе. Визвуть скору.

Трохи перегнули оце з цею реформою ото. От остались такі старі люди, то добре, ми подбаєм про маму, а є такі одинокі.

Дякуємо вам велике, що розказали.

На здоров’я, дякую, шо прийшли, поговорили зо мною, а то я сиджу всьо время, вона робить шось на городі, а я сижу і не вийду нікуди, бо ноги не йдуть і голова ця дурна якась. Але ше я помню всьо.

То світла голова, чого ж дурна.

Всьо помню, і раньше, і теперішнє, всьо помню.

Молодці.

 

1. Місце запису: місто Бобринець Бобринецького району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 26.08.2020 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент: Неклеса Дем’ян Дем’янович, 16 липня 1925 р.н. в селі Різаново Бобринецького району Кіровоградської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала селі Різаново Бобринецького району Кіровоградської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

 Представтесь, будь ласка. Як вас звати?

Дем’ян Дем’янович, прізвище — Неклеса.

Дем’ян Дем’янович, а коли ви народилися?

16 липня 1925 року.

А де ви народилися?

В селі Різаново у сім’ї селянина.

В селі Різаново Бобринецького району?

Да, потім воно стало село це Пустопілля, а потім стало Полум’яне.

А зараз воно Полум’яне?

А зараз його немає вже, як такого села. Ну воно називається Полум’яне. Ну там хутір і в самому Полум’яному п’ять чоловік живе. Там по одному, три і одна… Оце і все з села, яке сало шісот чоловік жителів. Чотири бригади, по сто коней у каджій бригаді було. Все.

Дем’ян Дем’янович, а як звали Вашого батька? Повне ім’я.

Дем’ян Пилипович Неклеса.

А маму як звали?

Ярина Павлівна Бамбіс, дівоче.

А у вас були брати, сестри?

Були. Ще єсть брат один 1936-го року народження. Він лежить з інсультом, два інсульти переніс. Один брат працював міліціонером, помер у 72 роки від раку. Один менший за мене брат Саша помер, коли йому було два роки, а мені було чотири роки. І Дуся, а може Євдокія так називать 1931-го року померла, в Голодомор.

А той брат, якому було два роки, теж під час Голодомору помер?

Нє, мені було чотири роки, а йому два роки. Я пам’ятаю, як хоругви занесли і до мене ж жінка підійшла одна і каже: «Братик твій, Саша, помер!», а я кажу — «Як помер?». «Ну немає його», «То він же, — кажу, — у хаті ше ж». Не розумію я, шо воно таке, ну повна хата хоругвів, хрести і батьки плакали. Це я запам’ятав.

Дем’ян Дем’янович, а як звали вашу сестру, яка 1931-го року народження?

Євдокія

Євдокія Дем’янівна.

Да, Дем’янівна. 

А можете пригадати той період. Як саме вона померла? Як ви виживали в роки Голодомору?

Як померла… Я знаю, шо померла уже, а знаю, шо батько й мати окремо плакали, ходили. Дуже вони чекали дівчинку, вот, і дуже… Вона така була потєшна, в два роки вона померла. Така розумна була дитина і потєшна. Вони дуже любили її і дуже плакали за нею. Оце я пам’ятаю. А як хоронили — нічого не пам’ятаю.

Дем’ян Дем’янович, а ви не пам’ятаєте, батько Ваш, мама — вони добровільно пішли в колгосп працювати, коли тільки ті перші колгоспи починалися?

Це було в 1929-го року, коли об’явили колективізацію в нашому селі стягали коней. Я знаю, сусід мій Григорій Сафронович, в нього конюшня велика була, своя. І туди зводили коней, а куди корів відводили — не знаю, бо мама дуже голосила, плакала, що оце ж таке твориться. А потім корів вернули, а коней оставили. І кажен господар своєї коняки… Ішов ранком і з сумом з таким чуть не плачучи, чистив свою коняку, цілував її. Це було страшно дивиться. Жалко було людей.

Ну а ваш батько як, добровільно пішов в колгосп?

Я майже повністю згоден з тим, шо добровільців не було, шоб у колгосп сходиться, от. Хотя були комітєти незаможних. Їх називали комнезамуж.

Комнезами, ага.

Комнезамож. А називали в селі, як сійчас, комнезамуж. Ну, вже…

Або ще комбєди..

Га?

Комбєди ще називали..

Да-да.

..комітети бідняків.

Батько мій був в Комнеза замуж. Секретарьом там був.

Зрозуміло, а щось батько віддавав із своїх теж, там, реманент чи коня? От саме з вашої родини, історія вашої родини.

Усе, усе було оддано. Я повинен сказать, що Лєнін був розумна людина. Він у свій НЕП, батько мій одержав 4,5 десятини, це майже 5 гектарів землі. І коли він прийшов з армії у 1926-му, пішов у 1924-му,я народився в 1925-му, а він прийшов 1926-го вже. Розказують, що хлопчик уже бігав. Батько дивиться, не при ньому родився — чужа дитина. Він спрягся з своїм кумом у якого хрестив дитину, кум Герасим звали. У того тоже було 4,5 десятини землі і вони вперше придбали плуга. Даже боріль іще не було — все позичали, але бистро, усе бистро скупили за декілька років. Ну не все: молотарки не було, сівалки не було. Були борони і плуг. Більше нічого не було. Ну вже у дворі появились поросята, кури, качки, була жеребна кобила і лошиця була. І вони уже впослі мали привести ще по лошаті, а я запам’ятав, як мама казала. Каже: «Дем’ян, оце ж у нас підростуть хлопці, — нас два ж було, два, я і Саша, менший два на роки, каже, — будемо сімьою жить, уже хлопці будуть працювать, помагать». От. Вже зерна пів хати, другої половини було в нас. Я було вилізу і літом туди. І так мені приємно, зерно холодне таке, а потім уже в скорості насипав уже батько, з налогами розраховувався, і насипав повну, по вікна, повна, оце повна була пшениці. Вже ми їздили, мануфактуру купляли батьки вже. Ну розполагали ж на краще життя, бо ж після революції погане життя, а потім уже в 1929-му році колективізація, все посунулось, як собака з скирки.

Батько ваш не був куркулем? Не називали його?

Нє, він же був секретарьом Комнезамуж.

Тобто те, що у вас податок було…

Тоді писали такі віршики народні: «Устань Ленін подивись, як в СОЗ-і розжились.», «Трактор раком, гарба — буком і кобила з одним оком, а на хаті один кут і то кажуть, що куркуль». Бо куркулили без розбору: і богатих, і у кого не було не підсобних працівників, ну просто сімьйою. Більша сім’я була — більше гектарів, було ж більше і здобутку. Так шо.. А хто тільки двоє, то всьо равно, якщо він трохи зажитий там, уже з реманентом у його більше, то вже його щитали куркуьом. І шо, головне, шо ми не вміємо будувать, а вміємо ламать. Як оце при Кучмі розвалили колгоспи і підприємства всі, так тоді хати, які оставалися… Дві, дві хати осталось. В одному була сільська рада, а в другому — колгосп, правління колгоспу, а остальні… кого розкуркулювали, усіх розламати вщент і в прах. Для чого?

Хати їхні?

Да, хати їхні, а їх садили, той, на підводи і вивозили в Бобренець. Батько побув з тиждень, як оце розкуркулювали. Він казав: «Я не можу дивиться! — каже. Що ж мені робити?». А він був, він переписував майно. Оце так, у день розкуркулюють, а ноччю розкрадають усе. Там на аукціон винесуть стіл чи там шкаф, чи шо, а того останнього немає вже. Нема. Ця комісія розкрадала. А мати каже, посиділа, я пам’ятаю, каже: «Ти знаєш шо, Дем’ян, давай я тебе намочу платок, та обв’яжу тобі голову, от, і будеш лежать, стогнать, шо ти буцімто хворий». Так і зробили. Прибігає Бдисяцький із сільської ради — «Дядько Дем’ян, ідіть! Уже вас комісія жде». Мати каже: «Він геть нікудишній». «Ну так я й скажу». На другий день те саме повторилось, на третій день так само, на четвертий приходе Десяцький й каже: «Дядько Дем’ян, ви вже там не секретарь! Мене послали сказать, щоб ви не турбувалися. Ви вже не секретарь.». І так відказався. Він казав: «Мені жалко. В чому люди були — в тому… Нічого, запасів». Вижили їх у Бобренець, а далі ми не знаєм куди їх відправляли. Оце куркулі. 

А він переписував майно і оцінював? Чи тільки переписував?

Переписував. Переписував, а потом його оцінювали на аукціон і продавали шо оставалось, а остальне все.

А що він ще говорив за це майно, яке він переписував? Такий висновок, ви кажете, він робив, що людей навіть, коли мало чогось було — все одно називали куркулями і розкуркулювали, правильно?

Да. В кого більше майна, в кого менше. Ну було шось цінне або вже інвентар був повністю. Ну, наприклад, їх двоє. Ще дітей нема, а в них сівалка єсть і привод. Ви не знаєте, що таке привод? Ви його не бачили ніколи. Це таке сооруженіє кругле, чугунне і туди вставляються дишла, і їх коні крутять, ганяють отак по кругу. Сидить один, ганяє по кругу і та цистерна крутиться і вал, вал до молотарочки. Така невеличка молотарочка і круте, молоте. Уже, якщо в когось і це є — це вже значить куркуль. Це вже він не за свої кошти купляв.

Дем’ян Дем’янович, а ви в школу коли пішли?

Я пішов тоді… З восьми років тоді приймали в школу.

У вісім років ви пішли?

Нє, я пішов у сім років.

У сім, то це ще…

Мати пішла просить. Каже: «Прийміть мого. Він так хоче!». А в тьотки через хату було п’ятеро дітей, то я піду, а вони старші і вже учаться, а я вже вивчив букви, писать, рахувать до сотні. Побачила мати вчителя, каже: «Ну як там мій?», «Та він лутше, ніж ті восьмирічні. Він уже той…». Я поки не кінчив семирічку — я був відмінником. Нас було чотири чоловіки на всю школу. Чотири відмінники, да. Я відмінником кончив школу. Це Григорій Бойко, Віра Неклеса, троюрідна моя сестра, і Руденко Валентина. Оце нас четверо… Канєшно важко було.

А це Ви виходить, що, якщо в 7 років пішли в школу…

Я 2 роки в Голодомор не ходив у школу.

А в якому ж Ви році пішли в школу, в тридцять першому тоді?

Я знаю, шо мені було 7 років. Рахуйте.

Просто Ви двадцять п’ятого року народження.

Да.

То в тридцятому це Вам, виходить, 5 років. В тридцять першому — шість, а 7 років саме в тридцять другому.

Оце ж я пішов; давали, давали ше знаєте шо? По стакану соняшникового насіння каждому учневі. Давали. Більше нічо.

Обід, да, такий був?

Ну такий оце ж. Шо хочеш: чи товчи його, чи лускай, чи шо. От. А може мені 6 було… По-моєму 7 було, бо просила той… То я 2 роки пропустив, а в сорок першому році закінчив семирічну неповну середню Пустопільську школу. От це таке.

А Ви можете згадати свій перший клас? Багато учнів було в першому класі?

Учнів було дуже багато в каждому класі. Більше тридцяти було. От, і строгість така була, ой в школі, не дай Бог. А в школі як я одного разу, ми ішли 4 кілометри нас, нам було іти до школи. Ми переїхали ж з Пустопілля на хутір Ленінське. Там 30 хат було. Із-за того, шо там городи великі, нам попалось… попавсь… хата продавалась 97 сотих, 97 сотих городу і гектар тринадцять берега сінокосу. То ми не страдали за сінокосом. А тільки важко було мені вже потім, бо батько як командир був свого ескадрона. Його кажде літо брали на 3 місяці, шоб він обучав новобранців, як рубать шашку, як на ходу піднімать платочок із землі, як, ну, короче говоря все ж практично вже от було. В мене єсть фотографія з його, він сидить там.

Покажете. Дем’ян Дем’янович, а після Голодомору, як Ви 2 роки не ходили до школи, було багато учнів у школі?

Багато. Багато. Село велике дуже було.

Тобто Ви не помітили, щоб менше дітей стало ходити після Голодомору?

Нє. Нє. Я не помітив такого.

А було таке поняття «діти куркулів»? Тобто в школі щось таке було?

Нє. Казали, шо куркулі — це наші вороги. Оце нас напічкували нас таким і ми вірили, шо це вороги наші, бо пропаганда сильна ще йшла. І ми вже… Ми ше жили в Пустопіллі, по-моєму. Да. І в нас вже були піонери, і нас повели на кладвище, якого куркулі вбили як він віз пшеницю на Кіровоград за Сусловою, за селом. Воно сєчас не Суслова, а Мар’ївка. Да, село Мар’ївка. А називалось Суслова. Його вбили і ми ходили всьою школою, от, дивиться на це видовище; виступали там, говорили, шо вороги радянської влади оце таке зробили, от, вбили його. Коні розпрягли і поставили, прив’язали до підводи. Це я запам’ятав таке.

Тобто він був куркуль, правильно?

Нє, він не був куркуль. Шо це його куркулі вбили.

А, шо куркулі на нього напали.

Да, шо він віс зерно на Бобринець, це шо здавали.

Здавав він, да значить?

Да, да.

Дем’ян Дем’янович, а Ви пам’ятаєте, щоб до Вас хтось приходив додому і обшуки робив от у Вас вдома?

Начить… Ми мали корову, потому половину продали. Стали вже два господарі до одної корови. Потом продали вже, бо надо було якось жить, продали — вже три стали. А потом продали, шо вже чотири доють корову. Водять сюди-туди, а потом продали зовсім корову. І батько поїхав в Кіровоград, взяв килим на стіні, такий величезний килим,і привіз. Виміняв там макушину і пуд ячменю. А це ж бригади ходили, щупали, такі щупи були, і валяли, і копали кругом. І валяли плити і той. І прийшли якось до нас: от подивились, обдивились, на горіщя полізли. Все. Вже виходить, а потом Меланія-Ірха, голова цьої комісії, шо здирали лишнє зерно із людей, вернулась назад. А мати засипала той ячмінь в одну халушу і в другу з батьком, в старі кальсони були такі, і заховала за сундук, і припідперли так, шоб, шоб та той, шоб не одсунулось, шоб як заглянуть та той. І вона вернулась і туди за сундук. «Аааа, ось де, —  каже, —  ховаєте зерно од робочого класу». І витягла, і стали тягнуть: мати до себе, а вона до себе. А ми кричимо двоє, ше менший — Микола, йому було років 2 чи 3, я вже не пам’ятаю. Кричимо, а мати ж кричить: «Шо ж ти, Меланко, робиш. В мене ж дітки осьо. Шо ж вони будуть їсти», а вона каже: «Робочому класу треба в першу чергу, а ви проживете, якось тут викрутитесь». Та розірвала. А вона тоді махнула рукою, зерно розсипалось і той, і зібрала мати. І ото такий і був ше случай.

А це один раз приходили з таким обшуком чи кілька разів?

Нє, нєсколько разів, нєсколько. Ходили вони, щупали вже в другому місці, от. Понад берегом ходили, бо єсть такі, шо муку ховали в кого була лишок. Лишуть та десь на березі річки, от, щоб вона зверху, хай вона замокне там, а всередині ж буде шось з’їсти, от. Ну в Голодомор вже ми ступу десь достали, товкли солому. Солому вибирали з кирців, мати приносила, от. І літом оце ж сіяли на сито ту… ту потовчену. Я товк, вилазив на ступу і такий ломок з отакою барабульою, і ото було гупаю туди, товчу. От. І не має в мене в дворі калачики, калачики такі, рослини такі, ото на їх такі бубки ростуть. І ото ми рвали без корінця і тоже товкли, і ото з мукою з тою — це вже в тридцять другому році, от. І пекли маторженики. Як співали: «Сою крадем та товчем, маторженики печем». Було ше й таке…

То виходить ті, хто до Вас приходили це були всі…

 Та це ж в одному селі всі, всі знайомі.

А вони приходили зі зброєю чи просто?

Нє, із списами, з молотками, з кельмами.

Але без зброї, да?

Без зброї, да.

А якісь документи вони показували?

Нічо, ніхто, ніякого документу не показував. У нас посеред села стояв, називали ми його, амбар, дерев’яний такий. І то повен, його насипали повно зерна. Він на таких, валуни отакі кам’яні здоровенні четирі чи шесть штук, шо під його могла дитина зайти і пройти той. І вартовий був. То обминали його як чортове пекло, бо він не давав підходить даже на 20 метрів — стріляв… Стріляв, то міг би вбить і все, то він не відповідав би за це. Отако. А ніхто не наважився полізти туди, прорізать дно і наточить собі пшениці, ніхто.

А люди якісь чинили опір оцим обшукам? Могли, наприклад, не віддавати своє майно чи, там, сперечатися з цими уповноваженими, чи там, можливо, битися з ними?

Сєчас би був полномочєнний із Бобринця і тут би заарештували і все. От, мерли. В нас викопали од села, так на бугорку яму таку величезну і туди звозили всіх мертвіх.

Місце масового поховання було?

Да. Була грабарка, називалася, одноконка така і два чоловіки. І вони приїхали до Волкова Ведер… вже забув як його по-батькові. Його дражнили «Раталь», бо голова СОЗу стріляв по ґавах та попав йому от-тут дробом, тут яма була в нього і його прозвали, як у селі — «Раталь». Ну шо рот — раталь. Приїхали забирать його, а він каже, а він єлі дише, єлі говоре, каже: «Хлопці, шо ж це ви мене, я ще живий». Він знав, ну знав оцю всю обстановку. «Я, — каже, — живий». А один матом як попре, каже: «Та шо ж за тобою ше ж завтра приїжать, бо ти, — каже, — вже мертвяк». От. І поїхали. А я ранком, це вже розказували як розкази той, а я ранком пішов в окацію, в його, його окація біла, і оті цвіт такий… їли його. А в нас не було окації. В нас дерева ніякого не було на усадьбі в нашім. Коли бачу тітка Явдоха, її дочка — Вєрка, на 2 роки старша за мене, вона двадцять третього року, вивозять тачку і в тачкє дядько Федька, ноги тянуться… Повезли, якраз коло їх не дуже далеко яма, скидали в яму. Ніхто не плаче, нічо там.

Це наприкінці села Пустопілля Ви жили?

Да.

Це не на цвинтарі, а просто в кінці села?

Да, в кінці села. Цвинтар далеко був.

Тобто цвинтар на одному боці села був офіційний, а ту яму викопали на другому боці села?

Спеціально оце для ціх, шо оце з голоду помирають. В нас сусіди Кузьма і Явдоха, і в їх хлопець і дівчина, вже забув як їх звуть, вони десь ходили по городах, а батько каже: «Ярино, піди, шось ні Кузьми, ні Явдохи не видно». Мати пішла, ну по-сусідськи. Пішла, приходе, каже: «Кузьма вже роздуло його, такий, — каже, — живіт лежит вже мертвий. А Явдоха ше охає. Ну, — каже, — вже нікудишня». То їх тоже ж приїхали, забрали.

А як їх прізвища були, не пам’ятаєте?

Не пам’ятаю. От що не пам’ятаю. Колись пам’ятав, а сєчас уже забувся.

А якісь прізвища можете згадати людей, які померли з голоду тоді?

Оце Волкова знаю.

Волков?

Да, Волков, оце Федір… А цих нікого не знаю. Даже в тьотки 2 хлопчики, в моєї, материної сестри, двоє хлопців померли з Голодомору. От, а я забувся вже як їх звуть.

А мамина сестра теж жила в цьому селі Пустопілля?

Да, да. В Пустопіллі. Тьотя Христя. Я, у неї осталося ще двоє, двоє дітей: один погиб у Аджи-Мушкай в Криму, а двадцять шостого року Андрей помер, не помер, а вбили, вбитий в Кенігсбергу. А дядько зо мною лежав в Великомихайловкє Одеської області в госпіталі, от, був поранений в дві ноги і в руку, а там везли і везли з-за Дністра. Я там вже ж лежав… Везли, шо не встигали операції робить, люди мерли і він там помер в Великомихайловкє, от. І там він і похоронений. Ми їздили вже після війни, от, пам’ятник. Він на пам’ятнику викарбуваний. Тільки шо викарбували не Барабан Архип Демидович, а Барабан Архип Денисович. Ну це, я знаю, шо це ошибка, бо він казав, каже: «Передаш тіткє Христі», а тітка Христя осталась сама, а потім заболіла і печінку, і на рак і 52 роки померла. від такого горя. Ті двоє в Голодомор…

А батько, коли вже не був секретарем оцього комітету незаможних селян, він просто в колгоспі працював?

Да.

А замість нього якусь іншу людину туди призначили?

Ну там була, була людина, но я не пам’ятаю, хто там був і доки воно там було, я цього нічо не пам’ятаю.

А Ви не пам’ятаєте, коли от діти, наприклад, були, а батьки померли? Чи були такі сироти, в яких батьки від голоду померли?

Ну оце ж були Явдоха і Кузьма, то діти остались: хлопець старший, а дівчина — менша. А де вони ділись — ніхто не знає.

Тобто такого приюта, сиротинця не було в селі для дітей?

Не було нічо, не було.

 А жорна у Вас були?

Жорна? Не було. Ступа була.

Ступа — да, Ви говорили. То Ви нею і користувалися вільно чи ходили десь на жорнах до сусідів молоти, чи Вам тої ступи вистачало?

Та не було шо молоть. Це вже після тридцять третього ми переїхали на хутор. Ну він належав до цього, до Пустопілля. От, то там до сусіда ходили на жорна дерти вже коєшо. Фактично Голодомор був до тридцять шостого року. Фактично. Батько наш, в Голодомор, брат материн з Маріуполя совхоз кольщик написав пісьмо: «Хай Дем’ян їде, я його встрою тут на роботу». Да. Батько пухлий, як він добрався до цього Маріуполя і він його встроїв до завсклада комірником. Завскладом був, а то комірник. От, а ми вже ж раді такі були, шо то, шо вже ж батько нас забере, розпродували все, шо де можна було, шо хто купляв. От, і ждемо батька. Мати якось прийшла, нема нічого, нема торжеників, нічого. Із жнив прийшла, принесла жменю пшениці і сіла, обняла нас, от, двох і плаче. Каже: «Шо я з вами буду, дітки, робить? Бо коли ж батько нас забере?». От. Каже: «Буду трошки красти, щоб ви, дітки, як мене посадять у тюрму, — бо за жменю пшениці давали 5 років, — бо, як посадять мене, то щоб не ремствували на мене, шо це ж ви останетесь самі». От. Ми з меншим братом, оце ж уже в жнива, варили гарбузики зелені, оце сарай розбирали, лати там, було чим топить. Зваримо казан гарбуза, поїмо, отакі животи і їсти хочеться. Опять начинаємо другий той казан варить, ті гарбузи. А потом мати приходе якось каже: «Радість велика». Кажу: «Шо ж?». «Я тебе договорила з бригадіром, — якраз жнива були, каже, — ти будеш за мною загрібать колоски і будеш получать затірку». Ви їли затірку? А я їв, даже варив сам.

Це з муки, да? З борошна?

Борошна, муку і яйце туди, якшо є ше, так. І такі шаріки, шаріки, шаріки. І то бистро, бистро пище. І то мені, я пішов, та я там побув усього три дня. Шо мені, хоч і дерев’яні граблі були. Ходили колесом отак, по кругу за трактором в’язали, а я оце той, загрібав за мамою колоски. І давали раз порцію затірки цьої в день.

Це скільки Вам років було?

Восім. Я вже той, геть нікуда, а тут мама каже: «Синок, підеш край межі кофта, бо переїжаємо на другу ланку. А я кажу: «Мамо, я вже ходить не можу. Не можу, я скоро втой». А вона каже: «Я тобі сказала…». В нас мати була жаліслива, но і строга, така як, шоб її, по її було і все. А я кажу: «Я не піду, бо я назад не дойду». А вона каже: «Я тобі сказала, йди!». А я пішов. Та не пішов за кофтою, а поплентав додому, бо недалеко до села, десь може з кілометр, не більше. От вечором вона прийшла, мене набила. Я потом чую, плаче. Плаче. Підійшла, взяла мене за руку, посадила до себе. Каже: «Синок, ну я тебе, прости мене, я тебе прощаю. Узавтра підеш, раз не можеш там, вівсюга начухраєш. Та насушимо, та будем товкти». Ви знаєте, шо таке вівсюг? Нє? Це таке як на овес похоже. Інакший вже колосок в овса, не такий. От, а це ше іначий. Ну його називали вівсюг. Йому було там сердечко таке, насінинка всередині. Я пішов взяв відро, мама пішла на роботу. Чухрав вівсюг та й не помню, коли я впав без пам’яті. А один чахоточний, тоді називали так туберкульозніх, парубок він був вже 33 года йому, а він хто за його може піти. А він ловив рибу там коло річки, а це коло річки я той. Та приніс мене додому. От. А тоді шо то мати вже каже: «Ну все, буду я красти пшеницю по трошку». І приносила, і спасала. А потому то ж один день такий, шо її не вдалося взять нічого і дома ну нема нічого. Не курки, ну нічого. Гарбузи тільки і все. Коли чуємо: «Стук-стук-стук» в вікно. Мати сидить з нами, з двома, а я до вікна. Кажу: «Мамо, тато приїхав за нами!». Заходе батько, привозе хлібину, сельді привозе, ше шось. Ми ой такі раді, це ж голодні всі. Ой, мати перехрестилась: «Слава Богу, шо вже нас забереш, нас із цього пекла». А батько нагнув голову: «Ярино, я приїхав навсігда сюди», а вона каже: «Як навсігда?! Ми вже попродали де-яка діжечка, де-яке відро, шо ж таке?». «Та, — каже, —  я поспорився з тим. Шось не догодив завскладом. Та сказав на його кацап, а він, — каже, — мене за воротнік та як потурлив, сказав: «Шоб я тебе не бачив хахол», такий сякий матом». Поганими словами, в обшєм, назвав, вигнав. «Та я оце, — каже, — розрахунок получив та шо купив оце все той…».

То вийшла міжнаціональна сварка, да? Той російською мовою говорив, мабуть, з Росії був?

Да, да. Ну каже: «Вже підеш у колгосп», а він каже: «Я в колгосп не піду». «А куди ж ти підеш?». Каже: «Найду роботу». Та найшов роботу, совхоз Компаніївського району. Восєм чи десять кілометрів до того совхозу пішки ходив. Зімою і літом там землянки було, не було, да був в конторкє ночував, а потом весною таки пішов до того, у колгосп поступив та став конюхом.

А вот Ви кажете в 1932-33 він ото пухлий, мабуть в 1932, да, він пухлий лежав?

Да.

Бо в 33 виходить, шо вже він поїхав і мама з вами залишилась і ото теж голод продовжувався.

Да, да.

То виходить, якщо він пухлий лежав, то значить йому за роботу нічого теж не давали у колгоспі? Грошей не платили?

Да, він вже, знаєте ким працював? Замісником бухгалтера колгоспного.

А гроші йому платили за роботу?

Та тоді ж гроші не давали. Тоді ж натурою. А де ж та натура була? А натури не було нічо. Все здавали, нічого не було. Те шо косили ото, молотили отам — все.

Тобто виходить, що вони безкоштовно працювали, їм ніхто нічого за трудодень не давав?

Нічого. Трудодні нараховувались. Казали палички.. Записали паличку. Чи дві палички, чи три там… Я не знаю як, от. А нічого не давали. Ото так жили.

А слово таке «Торгсін» Ви чули?

Турк.. турксіб?

Торгсін.

В нас була бутилочка і в бутилочкє Ісус Христос, на хресті. І мати здала його в Торгсін і получила гроші. І ми їх бистро проїли, бо скільки там. Скільки тої, така невеличка така бутилочка була.

А куди ходила, де був торгсін?

Бобринці.

Бобринці?

Да. Бобринці.

А ще щось носила здавати? Прикраси якісь?

Та не було ніякіх, нічо не було.

А про голод між собою тоді можна було говорити людям отак між собою чи Вам з друзями, чи дорослим між собою?

Можна, можна було.

Говорили?

Да.

А Ви не знаєте коли от люди помирали тоді масово чи можна було говорити або вказувати причину смерті, що голод, від голоду людина померла?

А кому ж казать?

Ну в книгах, в актах реєстрації смерті. Ну може не знаєте чи може знаєте, вказували причину смерті — голод чи щось інше?

Я не знаю, в нас такого не було. Ну дєвочка померла, сестричка моя померла. А я не знаю чи реєстрірували її смерть. Та не ну ніхто їх не реєстрірував, мабуть так: кинув в яму — ото вже і з кінцями.

Тобто Ви не пам’ятаєте, що Вам якийсь документ про її смерть?

Не пам’ятаю такого.

Дем’ян Дем’янович, а ви не пам’ятаєте, як ви ото у перший клас пішли в школу, українська мова була в школі викладання, вчителі українською говорили мовою?

Да. Російська була окремо, а все друкувалось українською мовою: історія, географія, алгебра.

А не пам’ятаєте, в село переселялись сім’ї з Росії? Росіян заселяли, таке щось було?

Не, не було, не було. Організував оце поселення — Різанов, козак якийсь він був, ранг якийсь і оце йому дали тут землі, місце. І оце тут поселилось і назвали — село Різанова.

Це біля Пустопілля?

Тут, де Пустопілля, після. Після перейменували його в Пустопілля, а потім перейменували його в Полум’яни. Дядько мій такий шутнік був, казав: «Начали пить водку, як уже появилось». Казав: «не Полум’яни, а Полуп’яни село».

Зрозуміло. Дем’ян Дем’янович, а після збору врожаю на колгоспному полі можна було підбирати в роки Голодомору колосочки якісь, недозбиране щось?

Грабки. Грабки післі того, була спеціальна одна коняка. Ще я вже при німцях грабкою тою згрібав, і то вона загрібає все чисто, там не останеться вже нічого. Там нема.

А ви-от, маленьким, наприклад, окрім того от, що ви вже назвали, які способи виживання, там ви товкли…

А ще ж був такий спосіб: оце ж коні начали боліть сапом і сибіркою. Приходе мати моя, каже: «Йосип, — це батькової сестри рідної чоловік, каже — поніжці ляшку, — каже, — із копитоп, з усім із скотомогильника. Каже: «Як він не боїться, це ж сап або сибірка». А я ж слухаю уважно. Мати десь отдихнула чи пішла, я вже не пам’ятаю. Я бігом, бігом, туди ж не далеко, це ж до тітки Бужці. Дядько Йосип такий хороший був дядько, каже: «Заходь-заходь, Дьомка. Заходь, сейчас м’ясо будем їсти». Такий казан здоровий, лужаний всередині, чугунний, всередині лужаний. Вариться м’ясо. Сім’я ж велика, п’ятеро дітей і їх двоє. Та я наївся того м’яса, наче народився на світ Божий. І нічого, живу до цих пор.

Слава Богу.

А дядько мій, якось ТСОЗ на початку ж. Та туди, такі ТСОЗ-и вже як були, не колгоспи були, а ТСОЗ-и. Спільна обробка землі називалось. Та клуня була, в каждого хазяїна була клуня. І туди вже, там нічого не було. Там остатки десь були і горобців збиралося туди хмарою. А в його такий на клуні у нас, вона ж без стелі, дірки. Він дірки три закутає туди шось, запхне. Була верша. А в четвертій, ото ж де світло, туди вершу ставе і тичку високу, була висока клуня. І ганяє горобців, горобці в ту вершу, всі в ту вершу наб’ються. Він тоді виймає звідтиля, розмотує, а бабушка Саня вже приготовила казан… Казан величезний такий кип’ятку. І ото в якусь посудину от. І ото прямо в казані. Він скуля туди витріпує їх. І бабушка сидіть, уже як ото курку обпатраєш, так вона горобців общупує і потом варе. Кишки викидає, а то все йде, все поїдалося. І кістки, і все ото я пройбував. Я раз приходжу до них, а вона каже: «Їжака будешь їсти жареного?» А я кажу: «Буду, бабюсю, а чого ж не буду».  Дала, а воно хороше таке, добре. А в 1936-му це ми вже переїхали. Заранее купили хату там, на хуторі, ну воно ж один колгосп, Пустопілля. А в нас же ж степу не було, а там — степ. І ховрахів! Ми з братом, тут вийшов на дорогу і тут же й толока, бо верхнього ряду не стало, там куркулі, які були збагачені люди, то потікали, хати покидали, там 2 хати осталось. А ми тут — тобі й толока. А він ллє воду, а я — над норою. Бо як кусе, так і палець откусе ховрах. Матрикую, щоб ухватить же його за шию і бистро об землю. І то вся хата обклеєна, не обклеєна, а так з акації такої колючої, такі великі ці-от окошки розпинаємо, а м’ясо поїдаємо. Вже до того наїлись, що ригать хотілося. А батько вже робив конюхом, там от коней принесе якоїсь дерці, мати галушки зваре. Галушку одну з’їси і кончаєшся, таке гірке, гірке, що невозможно. Хочеться ж, похоже ж на галушку, а їсти не можна.

А шкури от ховрахів не сдавали?

Оце ж шкурки сдавали і купляли то перо, то ручку, то ще щось, то чорнильницю. В школу ходили  за чотири кілометри. Я якось провалився отако, а вертаться ж нельзя, бо будуть і вчителі довбать, і батьки. Ну не так вчителі, як батьки: «Якого чорта поперся по льоду, чого бугром не йшов?». А ми ж по льоду, бо холодно. Морози до двадцяти градусів, а на тобі нічого: одні штанці і ботінкі якісь, там мати старого фартуха свого дасть. Онучі, каже, накутуйте, я поки дойшов туди-назад, а воно вже розлізло. Я йшов ото, і ото під грубою, а в класі холодіна така ж, там чорнильниці так і стояли, фарфорові такі, білі. Поднеш, поднеш, поднеш. Туди перо рондо чи восемьдесят шість так вмачуєш рази два, а потом той ото. І сидів так, під грубою, тільки на перерві трошки підсушувався.

А от ви кажете, була яма, куди трупи звозили, а чули ви таке про людоїдство щось?

Не-не, не було в нас, такого я не чув. Не чув такого.

А по вулицях, були якісь люди з чужих сіл, з інших сіл, які ходили в пошуках їжі, просили там оце, жебраки були такі?

Мати каже, ти ж, закривайся, бо й ці солом’яні маторженики хтось прийде та забере. А таки прийшов колись, ну це до того. А тут дівчина, така год тринадцять їй наверное той. «Одчіни, я шось скажу, одчіни, я шось…» Я їх не пустив, а вона так трошки далі, такий високий мур у дядька… під забором, під тим муром померла. Померла. Скорость. Чужа вона, не з нашого села.

 Можемо продовжувати.

А один раз, а один раз мати з мерзлої, то копали, там де картоплина. Та й спекла маторженики, положила аж на верх. Коли стукає у двері, я як, ну шо робить, в хаті сижу і закрився. «Я ж ваш дядько». Хто ви? «Я Мишка Неклеса». Я його пустив, він не жонатий, я його знав. Тоже ж Неклеса, батьків двоюрідний брат. У миснику рився-рився, по закомінках, дивиться. Подививсь полицю аж зверху, високо, я туди не достану. Він поліз і забрав ті маторженники. І остались ми ні при чому. Ото таке було вже.

А ви пам’ятаєте, в місті Бобринець був Голодомор? От у селі був у вас, а в місті? Голодували люди в місті?

Це я вам не скажу. Я знаю, що ми… Оце ж ламала мати сарай, вже ж оці лати скидувала. «Поїдем до батька, а надо ж якось жить.» От, і возили тачкою у пекарню, от. За те нам хлібинку давали і копійки там. А ми   на маслозавод та купляли банка, така полив’яна цьої… Як же ж, не сироватка, а як, ну назвем її як сироваткут і ото по-маленьку так тягнули, тоже був придаток. А потом кончилось. І сарай кончився, вже не було що возить. А не знаю я, чи там голодували, чи нє. Не в курсі діла.

То як на вашу думку, був штучний цей Голодомор, створений чи природні причини були Голодомору? Якщо так все згадати, проаналізувати, от що тоді відбувалося, оті всі події, це природні причини були Голодомору чи штучні? Чи організований він був, цей Голодомор?

Я думаю, що це суциїд був, самий настоящий.

Суїцид?

Да. Щоб виморить. Щоб українці притихли, не збунтувалися. Я так думаю. Ну це я малим тоді не думав, я думав наїстися. Одна думка була, де б не ходив. Було, спасалися ще, мати було йде з роботи десь, оце ж ці миші наносять такі підземелля своїх зерен. То вона набере із земльою, а ми вже дома перебираємо, кажду зернинку окремо, а земля ж остається, а ту зернинку той. То гриби десь після дощу принесе. Ну спасала дітей своїх, а сейчас не спасають. Сейчас жінки — своїх дітей у пакунок і в контейнер, або на сміттєзвалище, а тоді спасали — сама мати вмирала, а дітей спасала. От як перетворилось, світ перетворивсь.

А ви кажете Голодомор був організований штучно, щоб українці не сопротівлялись, як ви кажете. Вони сопротівлялись, кому сопротівлялись українці?

В нас не було такого.

Ну, а взагалі от ви кажете, проти українців, щоб їх виморити, щоб вони не сопротівлялись. Не сопротівлялись кому, чому?

Ну що б і примусить, більше я думав що це, щоб примусить швидше у колектив увійти.

В колгосп?

Да, в колгосп. Бо були такі, це ж дядько Йосип, який мене конятиною нагодував, він довго не хотів у той, уступать в колгосп. Його там і тягали, і все. Та він у Голодомор утік аж у Крим і боявся комуністів до самої смерті. Бо вже з сестрою ми побратались, якої я не знав, 36-го року народження. То вона вже мені розказувала, що він так боявся тої [0:18] не зрозуміла фраза огласки. В нього була скирта соломи, в нього було п’ятеро дітей. Був німенький один, Тимоша. То він прийшов, мати копала город, а ми оту мерзлу картоплинку найдемо і у тому багатті, отам, що на огороді печемо. Ну а що з неї, вона «Пщщщ». А вона каже: «Тепер уже картоплинку не на двох діліть, а на трьох». А він сів на порозі, а ноги пухлі такі, пухлі, страшно. І просе, що дай. А що ж ми дамо, оце ж тріскаються ноги і вода тече з їх. У нас були ноги пухлі, но не тріскались до такої степені вже. То він же ж в скорості й помер. То то дядько боявся комуністів, поки не помер. Та втік у Крим, та й туди забрав усю сім’ю зразу, з дочкою з одною поїхали, а потом забрав й останніх. І ще в 1936-му році ще в їх народилася у Криму дочка, а вони з нами не переписувались, ми не знали, де вони. Аж потом уже дочка, як той, як уже взнала, що у неї рід тут есть та уже ми з нею сейчас спілкуємося. Вона розказує, це розказала, як вони встраювались там, у Криму. Каже, що в Криму сестри старші кажуть, що такого в Криму не було, як у нас.

Не було Голодомору?

Да.

Зрозуміло. А хто не голодував під час Голодомору?

НЕНО-комісія та, що розкуркулювала людей.

Оці буксирні бригади?

Да, буксирні вони називалися, да. Оце ви мені нагадали, я ж знаю що.

А слово таке, червона мітла, ви чули колись?

Чув.

А що це значить?

Ну, щоб вимітати все зерно, щоб нічого. Я ж вам кажу, що було половина хати в нас, було налог за налогом до того… Якщо ми не той, то прийдуть, самі заберуть. І бистро — вимели все чисто. Все чисто вимели, що нічого, що останній килим батько проміняв на пуд ячменю і на макушину. І то в нас була поддержка, потрошечку.

А церква в селі була?

Не, в селі церкви не було. В церкву мене водила бабушка. Прекрасна моя бабуся. Бабуся Галя. З чотирьох років мене водила в оцю церкву. Не в ту, а в оцю. Водила. Вітряки стояли, я помню 5 вітряків, розказувала мені все, навчала мене, любила. В голодовку батьки вже жили окремо. Менший син вже, останній, оженився. В нього була дівчина, Рая. Ми сейчас з нею спілкуємося. Вона 29-го року. А я було піду, а він робив на тракторі, на фортзоні. І йому давали пайок. А вона знає, що ж ми голодні. До неї: «Ти шо, Рая?! Вже маторженик з’їла?» Ну не такий, не з соломи, а вже справжній маторженик. Та маторженик мені, та в карманчик мені засуне. «Ти що й другий з’їла?!» «Я вже, бабусю, буду йти». Мені ж швидше з’їсти його, бо я з’їсти хочу. «Ти й другий з’їла?». «Я вже бабусю буду йти!», бо мені ж швидше з’їсти його, бо я їсти… А вона і другий мені. Я через городи, та недалеко було до бабусі. Та не помирилася з невісткою, невістка була вредна до неї та в голодовку до дочки переїхала, кілометрів за 25, на хутор. Та там і померла. Та й не знаю я, де і могила.

Це під час Голодомору померла?

Да, під час Голодомору.

А як її звали?

Галя.

А прізвище?

Неклеса. Бо дед Пилип, деда Пилипа я не знаю. Батько був ще парубком, як батько його помер. Мій дедушка Пилип помер.

А ви не пам’ятаєте, коли вас бабуся перестала водити в церкву? Це перед Голодомором? Чи постійно водила в церкву бабуся? Церква діяла?

Постійно. Постійно, ще я, кажу, думаю, ну де ж вони співають, де? Первий раз причащали мене у церкві, от, то я взнав. Ну дітей же ж причащають. Десь, розкаювання, ідеш на розкаювання. А думаю, де ж вони оце кричать, а вони на кліросі. Там був клірос, і остався. А тут церква була ще одна, то її зірвали комсомольці.

Ну, а в роки Голодомору ви ходили в церкву?

Ходив. Ходив, тільки рідше вже. Бабушка несла свої сапожечки такі коротенькі, на шнурку. Коло церкви стане, витягне тряпку білу, витерла ноги, взулась і заходимо в церкву. А то пішки йде, туди й назад, щоб зберігти…

Взуття, сапожки.

Сапожки. А нас у школу, поки ми ходим у школу, сдають. А вже взуті, вже тільки сніг із землі — ми вже на толоці. Ще ноги красні, ще вода пробиватся крізь землю, уже земля так, а ми в гільки, в квача гуляємо. Зберегли, страшно, зберегли. А робить заставляли нас! Батька заберемо на три місяці, щоб навчав, а мені тринадцять год, пам’ятаю. А пирій више моєї голови, а це ж гектар тринадцять надо викосить, а дев’яносто сім соток городу. Оце мати було каже: «Будеш квочку годувать, ту що на яйцях сидить. Ту що з курчатами окремо, бо ці чорти поїдять, як нападуть на квочку, кури. Курам отдельно, те отдельно. Теля будешь напувать і перепинать, щоб воно не залилося. Свиню виведеш до жатки, до старої, прив’яжеш.» І це все, в п’ять годин вже йде на роботу, а тут спать хочеться. Ой, дитинство-дитинство. Його жалко, юності жалко. Да. Хух. 

Дякуємо вам, Демьян Демьянович. Дуже ви так, змістовно розказали все. Дуже цікаво.

1. Дата запису: 27 серпня 2020 року;
2. Місце запису: село Криничувате Компаніївського району Кіровоградської області;
3. Хто записав: Артеменко Лариса, науковий співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Мороль Діна Миколаївна, 24 січня 1929 р.н, народилася в селі Криничувате Компаніївського району Кіровоградської області;
5. Розшифровка запису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Криничувате Компаніївського району Кіровоградської області;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Діно Миколаївно, чи пам’ятаєте батько Ваш працював у колгоспі?

Працював…працював…комбайнером працював, були колись МТСи, він був комбайнером МТСовця в колгоспі…

МТС, угу

…да-да, в колгоспі працював.

А як його звали, повне ім’я?

Бричка Микола Іванович.

А маму як звали?

Бричка…по по мам..по батьку, по її отчеству Пришляк Ганна Миколаївна (махає головою, переплутала) Тимофіївна, а вже на батькову перейшла була Бричка Ганна Михайлівна (махає головою, переплутала) Тимофіївна.

А мама теж в колгоспі працювала?

Да, працювала, теж в колгоспі.

А були у Вас брати, сестри?

У мене?

Да.

Чотири брати, я п’ята. А шостого мати народила і вмерла до родов. Да (шепотом).

А коли мама померла?

В 45 році в квітні, 5-го квітня.

Зрозуміло. А як Ви пам’ятаєте, батько, мати розповідали чи добровільно вони вступали в колгосп, чи не хотіли вони йти в колгосп?

Ні-ні, не хотіли.

Розкажіть.

Розкажу. Батьків дід, ну батьків батько був, як сказали, сердняком, в нього була кобила, плуг, корова. Оо, то батько жив непогано, але ж у діда як забрали це все, то дід сильно переживав і батькові все передав, що ти не вступай в колгосп. Та він таке вступив у колгосп, бо нізя було іначе, нізя було іначе, тільки треба вступать і робить…Отаке я знаю, таке.

А він здав щось у колгосп коли вступав у колгосп?

Дід?

Батько. 

Батько, батьків батько все здав, все, не здав, а забрали плуга і корову, і коняку, все забрали.

Діда?

В діда, батькового батька.

А коли батько вступав у колгосп щось здавав?

Не було шо…

Уже нічого не було.

Не було нічого, нічого не було.

Зрозуміло. А чи пам’ятаєте до вас хтось додому приходив з обшуками, щось забирав?

А як же…

Розкажіть.

Пам’ятаю, пам’ятаю… Були такі називались активісти, вони в общим шукали де тільки хто шо заховав, а мій батько на комбайні робив і приніс, знаю, торбочку зерна, а активістка одна прийшла і сказала: «Будуть ваш обшукувати, шукайте шо у вас є». І ми з братом, маленький братик, я старша, він маленький і мати положила під нас торбинку ту і положила нас. Усе шукали, в пічі, під кроватями, геть обшукали, а нас не тронули і так та торбинка сохранилася, з пшеничкою. Помню, тоді мати нам натовкла теї пшениці і зварила кашу нам, ну я пам’ятаю, а братик маленький був.

Тобто станом там ближче до 32-го року були тільки Ви і Ваш менший брат, двоє?

Даа, даа, двоє.

А не пам’ятаєте, можливо, ім’я активістки, хто це була, вона вас фактично врятувала виходить, що попередила?

Це батькова рідна сестра, мого батька рідна сестра, Бричка Ніна Івановна. Знаю її добре, добре-добре знаю.

Тобто вона ходила і по інших хатах з обшуками виходить?

Ходила-ходила-ходила-ходила, не тіки вона, багато тоді ходило, багато. Такі були, помню ту тітку, підстрижена так під комсомолку, то так казали «Це комсомолці». І оце ходять по хатах, шукають, люди плачуть, отдають горох там якись, що там тільки було в кого. Не хотіли отдавать, так вони видерали їм, прямо видерали їм.

А було таке, що билися може чи хтось когось за те, що не давали арештовували чи в тюрму саджали?

Було таке, що до коморів ходили люди ночою, а коморя повна зерна, а сторож ходе. А людина ж хоче їсти, там десь щось підковирює, так били-били, ну не вбивали геть…

…ну били добре, що воно тікало бідне і не поїло того зерна, і не вкрало, а набили, тай пішло додому чи полізло вже, не пом…, там били так що ну. Таке я пам’ятаю.

От Ваша тітка була активісткою, вона добровільно захотіла стати активісткою?

Нє-нє, тоді ж організовували-організовували, заставляли їх, заставляли, комсомолці були комсомолці, їх організовували, якась там була така ну бригада шо вони заставляли, шоб ішли і шукали, от…Ну хто не хотів, той конєшно не пішов, а хто уже був согласний, той йшов

А як далі доля її склалася, після Голодомору?

Ну нормально, все нормально, вона багато виручала людей, родичів особино,родичів, вона йшла і казала: «Вас будуть сьогодні шукать, там чи завтра, чи післязавтра, бережіться, ховайте». Ну нормально, вийшла заміж, дітей народила, все-все нормально, чоловік, нормально, все було нормально.

Тобто вона попереджала не тільки вас, а й інших рідних, але за це ніхто на неї не доніс, її ніде потім не репресували? 

Нє-нє, було все нормально, бо вона більше виручала, її не любили в колективі, в тім, що вона давала знать про других, що будуть там трусить, ходить. Не любили, але ж вона не обращала вніманіє, робила так.

Цікаво. А до вас приходили один раз чи кілька разів?

Декілька разів!

І завжди вона вас попереджала?

Ну конєшно-конєшно, бо батькова ж сестра.

Тобто вона така була, постійно діюча комісія, постійний склад, одні й ті ж самі люди? І хоч і по кілька разів приходили, але вона завжди вас попереджала і так ви вижили?

Да-да, так ми вижили. Да.

Цікаво. Зрозуміло. А от наприклад жорна у вас були?

А як же, були і я молола, і досі руки ось калікі в мене (сміється), мололи на жорна, було таке, це вже батько мій робив, такі баланси, може хто знає, коло комбайнів баланси такі круглі, насікали один, другий і тоді робили таку ручку коло нього і оце крутить і крутить… (показує).О як важно було, як важко.

А користуватися жорнами в 32-му, 33-му роках можна було вільно?

Нє, не можна було, ховалися-ховалися, мій батько такий був майстер, він зробив ішерид такий що просо, гречку і оце оці робив жорна, то ховали-ховали, бо приходили і казали, що треба давать податок якись, податок.

За жорна? Податок?

Да-да-да. «Ви ж» – каже – «людей принімаєте, мелять у вас люди, так давайте й нам трохи зерна».

А не забирали жорна?

Не забирали, я помню, шо у нас не забирали, може де забирали, ну у нас нє. До нас ходили люди отож дерли ту пшеницю, оо нуу а приходив як чи бригадір чи хто вони і кажуть: «Микола, треба давать трохи ж людям, ти ж мелиш, то тобі дають ту жменю, то треба давать і другім».

Мірчук да давали?

Мірчук-мірчук. Да-да мірчук, да (тихіше).

Зрозуміло. А не пам’ятаєте, взагалі, розкуркулення процес, може сусідів, може когось там знайомого?

Мого ж діда, мого діда, це ж так розкуркулили.

А ще когось може?

А так не пам’ятаю наче, в нас таких не було, щоб розкуркулити, оце тільки дід такий в нас був багатий, була в нього якась спадщина от діда чи батька його чи… Десятина чи скільки землі було і оце плуг був, корова була і коняка була, то він все здав у колгосп, заставили його здать. Дід так плакав, помню, як уже корову повели, в нього така була здоорова корова, ряба така, вім’я таке (показує руками), а дід стоїть і плаче на порозі і я плачу (змахує руками сльози з очей), бо молоко здавала, жили тим і діти і всі жили, діти наші і їхні діти жили цим. Оце таке пам’ятаю-пам’ятаю.

А в 32-му 33-му роках батьку, матері за трудодні щось давали? За роботи?

Нє, нічого не давали. Аж потом перегодя давали, 200 грам на трудодень, 100 грам на трудодень, я ж сама на трудодні робила, я ж сама на трудодні робила. Було шо заробиш і нема трудодня, а семдісят сотих трудодня або підесят сотих трудодня, о а тоді ще робиш-робиш і ну на другий день, на третій день, шоб було рубель таке, ну трудодень-трудодень…

…було таке, шо робиш цілий, день заробили сємсят сотих, сємсят сотих трудодня, а тоді вже на другий день робиш, тоді добавлять тобі, шоб був у тебе тру-до-день. Це таке бульо-бульо, я на трудодень робила-робила.

А в 32-му 33-му батькам нічого за роботу не давали, а в колгоспі їх годували?

Було таке, оце давали підесят кілограм за год, за год (показує вказівний палець) це батько заробив підесят кілограм пшениці, це по скільки виходило підесят грам на трудодень чи сто грам на трудодень. Оце підесят кілограм получив батько, змололи і оце ділим по жменькі, по жменькі на на, там на оладки чи на ту жатірку чи на шо. А потом уже стали трошки більше зароблять, ну я і брат наголодувалися, батько старався зу сеї сили але ж нічого не виходило. Я думала, шо я ніколи хліба не наїмся, я всігда плакала і казала:«Я хочу їсти, я хочу їсти!», а мати каже: «Ну як же, ну шо ж я тобі дам, нема нічого, нема нічого, треба братику віддать, бо він маненький, бо він маненький», о і тож мати бере мене йдем ми туто поле таке (показує руками) кукурудза чи та картопля була колгоспна посажена і ми ідем з мамкою, я така мала, вона мене тягне: «Будеш собирать картоплинку, будеш…»,  а картопля померзла і вже то така, нуу..(показує руками) як пісок і вона каже мені: «Ти ж не їж, Діна, не їж картопелька», а я їм, а я їм: «Буде животик боліти», як зоболів мене животик, забере мене, насобирали тако пригірш, прийшли, мама потом щось заколотила, щось доколотила і такі спекла чорні-чорні ті оладки чи шо воно таке і каже їж, а я: Ні не буде, а братикові отдайте», ну братик маленький, бо він 32-го году народився. Отаке, отаке бульо-бульо, Боже милий, Боже милий, я всігда думала коли я хліба наїмся, коли я хліба наїмся, коли буде в волю хліба, всігда мічтала, як уже підросла, думаю колись буде таке, шо я наїмся хліба, а січас люблю хліб, люблю хліб і кажу дочкі «Як я умру, давай людям хліба, купи цілу машину хліба і роздай, бубликами, булочками, чим хоч, бо я кажу натерпілася, натерпілася, наголодувалася. Розплакалася (витирає сльози платочком) , ну всігда плачу тіки згадаю. А ше я вам розкажу як вмирали от голода. Розказать?

Да-да.

О це батько мені розказував і я трохи помню, в мене тут була через дорогу, тут вулиця була полностю (показує рукою), була дівчинка, я з нею дружила, було піду, її Катя було звуть, а вона сидить така маленька, худенька-худенька, а в неї уже мама умерла з голоду, а батько остався. Я приходю, а вона сидить і каже: «Папа не встає, не встає, я кажу будю його, а він не встає, він уже вмер», я приходю додому і кажу мамі: «Катя каже, шо папа не встає», а мама так у долоні (звела долоні одна до одної): «Боже, це Омелько умер вже» , вже вона одна осталась, пішла мама, Омелько лежить уже всьо, вмер, з голоду з голоду (постукує рукою по грудям), всі з голоду вимерли, оце ціла сім’я їхня, всі і маненькі і більші, осталася Катя і та вмерла з голоду (витирає сльози платочком).

А як прізвище, не пам’ятаєте?

На їх казали Булюрки.

Булюрки?

Булюрки казали, казали Булюрки, це я помню Булюрки, то всі вимерли. А я розкажу ще вам як тато мені розказував, це ж у голодовку сильно мерли люди, сильно, я знаю де кладбіще, шо самі ті шо з голоду вмерли, отут у селі і там за селом (показує в сторону рукою), це тіки з голоду всі поховані.

А вони, що ховали їх, як одиничні, не було в яму?

Так, підожди, зараз розкажу. Був такий дід один у селі дід, такий здоровий дід, оце він копав ямку, шоб тільки покласти і це батько мій і ше один чоловік, вони якісь були трошки моцніші, бо в їх у сім’ях було шо їсти, було шо їсти і вони це така була, як сказать, грабарка, підвода така і оце вона заді так відкидалась, як положуть їх, а тоді до ями привозять, ту доску прийняли і вони випали. Та батько розказував мені і плакав, каже: «Шо я надивився, піду, підем же з Стьопкою з тим, лежать геть… 

…ну просто трупи і отако слина…» простіть шо скажу «…з рота йде і каже «Я їсти хочу, їсти хочу!»» і брали ті тих хто вже не дихали, а ті шо дихали оставляли ше і оце на підводу везуть туди на, туда на кладбіще і оце той дід накопав ямок таких невеликих, невеликих, якбе тільки лягло і прикидали сразу і це все дід робив, оце він один був такий сильний, чо він такий і батько каже: «Заходим у хату, двоє уже готові, а одне ше каже, шо їсти хоче: «Їсти хочу, їсти хочу!» (витирає сльози платочком) і тут їх уже берем складаєм з Стьопкою і плачим і везем на кладбіще і дід уже накопав там дві, три ямки, невеличкі ямочки, поскладали» каже «дід попригортав і оце все». Оце кладбіще, оце коло, в общим я знаю, тут і там, я знаю, батько ж мені розказав, показав де ті кладбіща, каже, мені батько розказує і плаче, каже: «Шо я надивився, шо я надивився, маненькі діточки, геть пухле таке, зігнулося, скоцюрбилося і вже не живе, а ми кладем на підводу, бо прийде бригадір і буде дивитися чи ми позабирали, бо це ж буде, ну розкладатиметься людина, розкладатиметься, буде шо буде» (витирає сльози платочком). То отаке мені розказував батько і плакав тоже.

А хрести там встановили, на тих місцях?

Ось на цім кладбіщі встановили, на цім шо я знаю, а на тім я не знаю, шо за селом, не знаю чи там є.

Ну от, наприклад, могила, там людина, хрест зверху ставили?

Нєєє-нєє-нєє-нєє, це поставили, оце як Жучиха була, та поставили, головою сільсовєта, поставили на кладбіщі один (показує вказівний палець) хрест, один, а там не було хрестів, не було, просто могилки-могилки-могилки і все, ну таке величеньке кладбіще і батько каже: «Самі ті шо з голоду вмерли», ні одної людини там не було ніякої. Було таке шо на тій вулиці, оце через ставок, ходять люди і кричать, це був Лукашенко, ні не Лукашенко, Лукашук-Лукашук: «Лукашууук, ми їсти хочем, ми їсти хочем!». А Лукашук це був управляющий, бо тут була розправа, як називалась, січас кантора, а тоді розправа була і це він усим главним був, шо роздавав там, куди кого посилав і вони кричать і так на городі там і вмирають, там на тому де кричали, там і лягають і вмирають, бо їсти хочуть, пухли-пухли страшне люди пухли. Оце таке, шо я можу вам розказати.

А ще якісь може прізвища, імена померлих можете пригадати, може сусідів ще, от Ви кажете, ціла вулиця була, може ще якісь прізвища пам’ятаєте?

Оце тіки Булюрків я помню, бо я ж маленька ше була, то помню, а батько розказував, то він і фамілії називав і все, бо тоді ну він же знав усе село, бо він тут же родився, тут виріс, тут і сім’ю создав, тут він усіх знав, а я оце тіки Булюрків помню, ну казав батько, шо ціла вулєця повмирали з голоду, ціла вулєця.

А так, а так як Ви от кажете, що тоді батьки померли, одна дівчинка ця Катя залишилась да?

Да-да.

А що далі з нею було?

Вона тоже вмерла з голоду.

Тоже вмерла?

Да-да-да.

А якщо батьки помирали, а діти залишались сироти, що з тими дітьми було?

Тих дітей забирали, якось шо була така організація як сєльсовєт чи шо там, забирали, отправляли в дєтдома, там ну я не знаю уже в які города чи села, о то там виживали, є такі шо виживали, виживали.

А на колгоспному полі зерно, колоски можна було, колоски підбирати?

Нєєє-нєє-нєє-нєє.

А розкажіть.

Був такий обєжщик, оце об’їжав як людина собирає колоски, даже мене бив батогом по руках. Мати послала мене з дівчатями, пішли ми собирать отак за село, відерця в нас і ми ж ті колосочки в відерця кладем, а тут їде об’єжщик, конякою їде і бєтка в його і батіг і не тільки мене, усіх підряд батогом (показує), всі повтікали, нізя було, нізя, ні качана вкрасти, ні зерна замолотить. Помню, мати мене каже «Підем доцю…» отуто недалеко жито було такого «Підем…» каже  «і ти присядеш і я тобі буду носить і ти будеш м’ять», я присіла мну-мну-мну, коли мати лягає коло мене «Сиди тихо, їде обєжщик, сиди тихо, іде обєжщик!» (посміхається), а я присіла і лежу, думаю який же він той обєжщик, коли дядько на бєткі їде і дивиться-дивиться де тільки зашелестіло і він туди. А ходили люди, ходили, молотили… не молотили, а м’яли в торбинку, м’яли, нізя було молотити, та Боже сохрани.

А після збору врожаю можна було підбирати колоски якісь де залишились?

Ну нєєє ж, ну нє, ну нє ж, нєє-нєє-нєє-нєє, нізя було, нізя, діти було як усиплять, бо дітей же багато було, оце ж покосили вже, зібрали, а обєжщик їде і гоне, гоне дітей і батогом б’є, повтікають усі, та ой Боже шо то було, шо то було (витирає сльози платочком).

А не пам’ятаєте чи було таке поняття «перукарі», коли ножницями зелене зрізали, не чули Ви таке?

Нє, такого не чула, не чула такого (шепотом).

А от Ви кажете, люди масово вимирали цілими сім’ями, а в пусті хати нікого не заселяли, не переселяли?

 Нє-нє. Нє, переселенці в нас булє, булє переселенці, білоруси булє. О булє в нашім селі даже багатенько жило, в тіх пустіх хатах, да-да-да, це було.

А росіян, з Росії?

Не знаю, за Росію не знаю, а білоруси точно булє, булє, в нашому селі, в тому селі (показує рукою в сторону), багато було білорусів, в пустіх хатах жили-жили, це бульо-бульо.

А церква була у Вас, пам’ятаєте?

У Ничаєвкі була церква, у Ничаєвкі була церква, я вже помню як її розбирали, розкидали, да Наташа?

А розкажіть коли це було, ну може пам’ятаєте?

Не пам’ятаю точно году, но знаю, шо була церква, я туди ніколи не ходила, но знала, шо там церква є, а потом кажуть, шо її розібрали, розкидали.

А розібрали до Голодомору чи після, чи під час?

Нє, після, після по моєму, після-після (шепотом).

А про голод взагалі, про Голодомор, про те, що відбувається, люди між собою могли говорити чи можна було про це говорити? Сусіди з сусідом між собою?

Говорили між собою, говорили, бо ж страдали ж от голода, говорили-говорили-говорили, говорили, казали колє ж це кончиться, коли ми до йдем до того шо хоть на трудодень шось будуть давать, не давали, ну підесят кілограм за год заробить, шо можна з тим підясят кілограм робить, шо?!

А чи говорили про винуватців, хто винен в тому, що от так люди живуть, хто винен?

Ну власть була вина, а тіки ж як назвать кого імено (сміється), а власть була виновата, власть.

А те зерно, що Ви кажете от було зібране і люди хотіли там таємно його взяти, де те зерно дівалося з колгоспу.

Отут у нас були коморі такі великі.

З комор, да?

У коморях, у коморях, да.

А де потім воно дівалось те зерно?

А потом ж його, то сіяли, то вивозили-вивозили-вивозили, грузили, і машинами, і підводами, ну більше підводами, конями-конями, безтарки такі нагружають і везуть, кажуть «Хлібоздача-хлібоздача». Таке бульо-бульо, це я пам’ятаю.

А пам’ятаєте… мітла, було таке?

Нє, такого шось я не пам’ятаю (сміється).

А валки?

Валки да (сміється), валки да, поїхала валка (показує рукою в сторону), погрузили все зерно з комори і повезли , валка поїхала (сміється). Це я пам’ятаю.

А двадцятип’ятитисячники?

То таке я шось то чула, ну не дуже соображаю шо це.

Так і ще трошки Вас… А “Торгсін”? “Торгсіне”? Не чули таке слово?

Нє-нє, шось я такого не чула.

Добре. А може чули шо люди ходили десь вимінювали свої дорогоцінні якісь прикраси, хрестики?

Я сама ходила в Нечаєвку на буряк міняла, неврожай же і дома неврожай і ми зібрали, це вже мачуха в мене була, це вже мачуха в мене була, ми зібрали такі ряднинки, ну кращі трохи і пішли в Ничаєвку мінять на буряк, продали ці ряднинки і клумачок буряка принесли додому, це бульо да.

А в 32-му 33-му?

В 33-му навєрно, я не пам’ятаю, бо в нас нічого не було мінять, ми бідні булє як, як як не знаю, як кажуть «Бідні як сокол» (сміється).

Зрозуміло. А якусь можливо з того часу, з дитинства може пам’ятаєте пісню чи якісь та були, там не знаю?

Такі шо репресовані були да, шо нізя було да?

Ну тоді от да, на той час, от як ви може щось ви співали, може чи які там, не знаю, вірші чи щось таке того часу?

Та так наче такого не помню, ну співали конєшно, ну я так дуже не помню, я такі сучасні, не сучасні, а такі народні знаю, бо я співала. Наташа знає, да? Співала такі, такі всякі, ну такі жизняні, не такі як тепер «Дрібний дощ, дрібний дощ» і пісня кончилась (сміється).

Це Таїсія Повалій, цей дощ надовгода? Мабуть, там ця пісня, така я знаю є (сміється).

А я знаю такі жизняні, ой Боже-Боже-Боже, за душу бере, а це дрібний дощ і кончилась пісня (сміється).

А Ви не хочете заспівати може щось?

Співати не можу, розказати можу. А співати…

Ну розкажіть, ну розкажіть, що там.

Ну я знаю це такі дві душевні для мене, та даже три та більше, ну трошки вам розкажу, ну трошки успокоюсь (витирає сльози платочком).

Добре.

Бо я мабуть вам надоїла зі своїми розповідями (сміється).

Нє-нє-нє, Ви дуже гарно розказали. А ще останнє питання, а чужих Ви не бачили по вулиці, які б ходили, щось просили їсти, з інших сіл може, жебракували?

Ходиди-ходили люди, ходили, просили, казали, що вони з Степового, з Компанійовки, торбинки на плечах, я сама їсти давала тоді уже, бульо винесу якісь там коржики або там крашанку якусь одну чи бурячину, чи шо. Давала-давала, сама даже вже давала. Я така подільчива, можу все отдать шо у мене є (сміється),  я нічого багато не хочу, в мене шо є хвате, і в коморі, і в сараї, і в подвір’ї хвате, я можу все отдать, дочка каже «Мамо, Ви шо собі думаєте?», кажу: «Думаю те що я прожила таку жизнь важку, таку жизнь важку і голод, і холод, і не доїдання, і боса, і гола». Я ж чотири класи кончила, чотири класи, пішла в п’ятий, загубила лапоть, у річку впав і я вернулася додому і більше не ходила, бо не бульо в чому, не бульо в чому, чотири брати, ні в одного нема в чому взуться, одні чоботи на всі, мати взуває як управляється, бо держали ж трошки хазяйство, а я в школу піду у її чоботях і вона мене виглядає, а я в річку впала, приходю мокра (сміється) ой Боже-Боже (витирає сльози платочком). Таки ж діти-діти є діти, чого не йти дорогою, пішли через річку, втопилася в річці оце доки (показує на ноги), приходю, а матері вправляться, а я мокра і нема більше, нема в шо взуться, нема. А брати сидять на печі, чотири брати, ні в одного нема в шо взуться, а лід осьо рядом, ставок, а которі діти там трошки заможні, то мали якісь черевики. На лід же ж біжать, діти! А вони шо босяка, як вибіжать і босяка, прибіжать, ноги красні, самі красні і на піч, на печі бульо наше спасеніє (сміється), отож із рядна ширма і нас чотори туди, ну мене вже трохи брали до роботи, бо я старша, а ті ж всі малі, самий менший 39-го году, а той шо народився… 41-го, ну вмерла мати, здали його в дєтдом, то не знаєм, шукали, не найшли, може десь, ну тоді война якраз началась, у че, вона в квітні вмерла, а в червні война, як же, окулірували той садік в общин, ну в общин не найшли, шукали і помогали нам, не найшли (витирає сльози платочком), може десь живий може вмер, Бог його знає. А шо я казала?

Ну ми за пісні забалакали. А після війни, голод 46-го 47-го був?

Був-був, тільки ми вже краще жили, уже можна було десь шось украсти, вже не так присікали, уже не так ганялись за нами, ми могли піти й вночі кукурудзки вломать, соняшничка трошки вмолотить оо, могли сніп додому принести, сніп. Ви знаєте що таке сніп?

Да-да, знаю.

Ой помню як як я ж, мені бульо уже п’ятнадцять год і мене послали в’язать, давали нам, такім як я, не я одна, по чотири снопи за жаткою, ми і ті не вспівали, жінки бідні, такі ноги побиті, красні, в крові. Такі сильні жінки булє в нас у селі, в нас! Ой ше трохи розкажу, ага і оце як підуть вони в’язать, то та куди там красні ноги побиті до крові, нема чим, нема чулок надіть, нема і послали нас, таких як я, по чотири снопи, жатка їде.. Ви знаєте як це, ви знаєте? Понімаєте? Жатка їде скида снопи, скида, скида і жінкам по п’ятнадцять-сімнадцять, а нам по чотири і ми й ті не вспівали в’язать і тоді прийшов бригадір і каже : «Йдіть додому, не додому, беріть граблі і загрібайте за жінками, вони пов’язали і понесли снопи, а ви гребіть, шоб було ж чисто». Оо, то це я помню, як я оце… А шо ж я ше казала, ану нагадай шо я казала (сміється)?

Ну ми за пісні заговорили.

Ага, за пісні.

Да.

Ага, щас пісню, щас я вам скажу, вже…

В общим пісню:

Ой за гір, за гір вилітав сокіл,

Вилітав сокіл, а за ним другий.

Один другого братом назива,

Тай пита: Братику мій, де ти літав,

Де ти бував, шо ти видав?

А я братику літав, де високе жито,

А в тому жито – козака убито.

Козака убито не теперечки,

Поросла трава крізь реберечки

А березонька кругом серденька.

Це така пісня жаліслива, а тіки в нас у селі такі співучі люди, такі співучі, як співають земля двигтить, і мужики й жінки. Тягли сильно красіву-красіву, бульо кажуть «Кричинтувата співає, на Трудолюбовку чуть, Ханівку чуть». Ханівка це Антоновка. Ну таке було, ше одну вам скажу…Душевна пісня? Не така дощ іде, дощ іде (сміється)? Ой, так, той тоже:

Ой високе жито, а у тому житі два козаки вбито.

Два козаки вбито, два молодіх сина.

Один син багатий, другий сиротина.

На багатім сину вишита сорочка,

А на сиротині нема не шнурочка.

На багатім сину висока могила,

А на сиротині червона калина.

За багатим сином плаче вся родина,

А за сиротою молода дівчина

Жизняна пісня? Жизняна! Не те що тепер (сміється). Ну отаке. Шо вам ше розказати?

Діна Миколаївна, може згадаєте про податки в 46-му 47-му?

А чо ж, я сама платила податок.

Розкажіть трошки.

Накладали: сорок кілограм м’яса, двісті яїчок і двісті літрів молока. Я сама здавала м’ясо в Компаніївку, вирощувала дома козу, кролів, курей. Так приїжджала підвода, не тільки я, становили клєтку, запихали туди кози, кури, кролі, хто шо міг, ну сорок кілограм нада бульо здать. Яїчки носила я в те село, там приймали, там дід приймав. Дома нема й крашанки, а я должна здать, я должна здать, а молока правда не здавала, в мене корови не бульо, не бульо корови, а потом як брат пішов в армію, це й же шо за мною, я, а тоді він. тоді добився, шоб я не платила ті податки, а то платила-платила, возила і козу, і цапа, і курей, і кролів, вирощувала дома спеціально, шоб віддать сорок кілограм м’яса. Це бульо, це да.

Тому певно і голодували, що все треба було ж віддать.

Да-да-да-да.

А податки на фруктове дерево, на кущ?

Да-дада, бульо-бульо, в нас бульо три яблуні, три яблуні там нижче (показує), це ще батько живий був же ж. Ну тоді батько каже: «Що ж робить? Будуть переписувать дерева, дерева» – і він каже: «Може не зайдуть туди на низ», та зайшли, всьо равно зайшли, ну тоді я не помню, шо вже платили, шо платили, ну таке пощитали нам три яблуні, три яблуні да. Я вже забула скілько то платили, но батько каже: «Чи їх спилять, бо ще ж прийдуть, ну не спиляли так вони й булє. Це шо да, то да, бульо таке, бульо.

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

1. Місце запису: місто Черкаси Черкаська область;
2. Дата запису: 25.08.2020 року;
3. Хто записав: Костів Михайло Богданович;
4. Респондент: Білащенко Іван Корнійович, 20 травня 1926 р.н. в селі Дмитрівка Золотоніського району Черкаської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Дмитрівка Золотоніського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

 Представтеся, будь ласка, як вас звати?

Іван Корнійович.

А ваше прізвище?

Білащенко.

Білащенко. Коли ви народилися?

Тища девятсот двадцать шестого года, дев’ятого мая.

Дев’ятого мая… Де ви народилися, в якому селі?

Біля Золотоноши, село Дмитровка.

Це зараз Золотоніський район, так?

А?

Це Золотоніський район?

Ну Дмитровка — це Золотоношинський район.

Ви там проживали у 1932-33 році також?

Ну таак. 

А розкажіть про свою родину, от з якої ви були родини?

Ну там же і родина жила, в том селі, от. Ну були трудності в тридцять третій і за Голодомор. Очень трудно. Ми діти, от скільки мені було… Я двадцать шестого года, а в тридцять третьом…сім год, да? Мені було… Пам’ятаю великі трудності були, переживали , ну у кого шо було такоє, то їздили сюда в Черкаси. Я правда не знаю як називається, тургсіб, чи як, обмінювали, привозили сюда, золото сдавали. В кого кольце, в кого хрестик, давали там стакан манки ілі муки. Ну викачували тоді золото, бо голод — це страшне дєло, отдаси все, як їсти хочеться.

Я зрозумів. А розкажіть ще про ці двадцяті роки, шо ви пам’ятаєте до голоду? Як жила ваша родина?

Ну…до 1933-го году…Ну жили як обикновенні люді усі, того ж не було, шо тепер в усіх банани… Всьо було природнє, шо припахав, шо зробив, от, те твоє.

Як звали Вашого батька?

Корній.

Корній. А він працював у колгоспі? Коли він у колгосп уступив?

Він рано помер… Він зоотехніком був. Ну, ну…рано помер батько… Послє тридцять третього года… В тридцять четвертому якраз акація цвіла, бо я пацаном був, шо батько помер. Ну помер конєчно не от голодовки, бо в тридцять третьому якраз голодовка була, бо він у чотирнадцятому году тоже був на фронті і то був ранетий. Його получилося недостатки, недоїдання, всьо трудності і получився туберкульоз кості ноги. А тоді ніхто не дуже обращав вніманіє. Не то шо не обращав уваги, а не було возможності куда іхать, шоб десь лічиться тоже. І так воно… помер в тридцять четвертий год. Акація якраз цвіла в такє врємя.

А як маму вашу звали?

Ганна Івановна. Я могу показать фотограхфію.

Покажете, але не зараз, пізніше покажете. Вона також у колгоспі працювала, так?

Да, вона у колгоспі робила ламковою, в неї було дванадцять женщин, вона старшою була. Робила раді нас, четверо дітей було, надо було вигодувати і дньом і ночью. Дома треба робить було, і в колгоспі треба робить було. Коровку держала в селі. Жили в Дмитровке за Золотоношею отако.

А в якому році колгосп у цій Дмитровці створили? В якому році був колгосп?

Колгосп?

Так, так у Дмитровці, не пам’ятаєте в якому році? І як взагалі почали ваші батьки в колгоспі працювати? Вони добровільно туди пішли чи їх примусили?

Ну хто там  жив, то ішов, нікуда ж діться, а де ж працювать більше? Проізводства ж нема в селі. Тільки в колгосп надо було іти.

А до того мали ваші батьки свою землю? Так, як одноосібники, працювали на своїй землі, чи нє?

Нє, ну тоді ж давали по шійсят сотих землі. Як називалось, по шнурової книги, давали на двір шійсят сотих. Як нема огороду — десять давали шійсяток. Оце з цього й жили, шійсят сотих города. Пахали, от…

А до колгоспів як жили? Не розказував батько, мама, не розказували ще як не було колгоспів?

Так по розказу, шо при двадцять дев’ятом году це був НЕП, то люди би не прожили хорошо. По розказу. Мені було три года, то я…

Угу, а ви пам’ятаєте ось цей будинок, який у вас був, ну хата у Дмитровці? Яка вона була ось ця хата?

Хата?

Так.

Пам’ятаю, а як же, пам’ятаю і хату. Хата в нас була батьківська, стара. А батько ж помер, а мама осталася, а була у колгоспі стахановкою. Тоді робили і колгосп поміг, то построїли  нову хату. Там вже, на том дворищі. То просто прєдсєдатель тоді прєдложив і говорить: «Ганна Іванова, — мати, — як стохановка в колгоспі, четверо дітей, колгосп поможе!». Построїм вам, поможем, хату, бо ця вже у вас стара, а діти… Ну і построїли там хату.

А як от ішла колективізація, то забрали?

 Та нічього такого мені собствєнно говоря. То комусь якісь паї доставалися, но я ж рано виїхав оттуда, то мені ж там нема ніякого для мене…

Добре, а в 1932-33 році була голодовка, так? А в колгоспі шось давали їсти, годували якось у колгоспі? Харчі?

(киває головою ні) Та який же у колгоспі. У колгоспі хто шо мог урожиться. Я в 1933-му году пішли виміняли ми з матір’ю, нумо тряпків набрали, у сусіднє село, а там він, мужчина, і його як обірали колгосп… Як називався, я забув… Експерементальний там. І це він був як предсєдателєм і знав, шо в нього було шо поїсти. Так крупа там разна, висівки і всьо то було.

У предсєдатєля було шо їсти, а у простих людей не було, да?

Да, но він же як старший всьо такі, до нього йшли люди і помогав усім кому мог. Бо ми от з мамою ходили, він дав стакан чи два висівок. І мама прийшла, і давай у чагун та в піч варить.

То ви якісь тряпки поміняли ті, шо були дома, з дома взяли?

Ну да, шо є в когось то давали. Як їсти хочеш, то последнє отдаси. Воно не нужне в то врємя, коли людина голодна.

А як люди працювали в колгоспі, то най не знаю, на полі якусь баланду варили, ще шось таке?

Ні?

Навіть взагалі нічого?

У колгоспі не варили. Тільки давали тоді, писали трудодні і в конці года на трудодень розчитувалися, там по 200 грам зерна ілі по пів кілограма, смотря яка прібиль у колгоспі за год, от. То давали, ну як сказать, хто получив там мішок зерна, хто півмішка, а хто два…

Це за цілий рік роботи получали так півмішка зерна десь приблизно так?

(киває головою)

Я зрозумів. Ви казали, що у вас було четверо братів і сестер, так? Всього у родині було четверо дітей?

Да, у нас було четверо. Дві дівчат і брат старший, і я.

То дівчата молодші були?

Ні, сестра була сама старша, брат, я середній. За мною була ще сестра менша. Вєрка, померла тоже. От Гриша був, Марія сестра була сама старша двадцять второго года…двадцятого. А брат був двадцять второго года. Помер був, Мітя, той двадцять четвертого. А я двадцять шестого. І ще сестра була двадцять восьмого года. У нас всі були через два года.

І голод усі пережили чи? Усі з вашої родини пережили голод чи нє?

Да.

Всі вижили, ніхто не помер?

Ну мама моя була зажиточна у сім’ї, дак то коси, то хрестик, то сюда привозила і обмінювала. Давали там то манки стакан, то отдаси, дадуть стакан там манки. Тому таким.

І це ви жили в хаті, було ще дві сестри і брат, а дідуся, бабуся також з вами жили чи окремо вони жили?

Ні, баба жила отдєльно. Дід помер у тридцять четвертом году, а баба жила отдєльно. Ну там же в селі, тільки отдєльно живе. У нас була с матерью, з мамою нашею, отдєльна хата була. Ми жили самі.

А таке слово: куркулі, розкуркулення — чули, говорили тоді в тридцяті роки?

Ну чули, а як же, чули. По-сусідські у нас були, шо порозкуркулювали. Тоді так називалося. Десь вони повиселяли їх. А вже при нємцях вони всі поприїжджали. Вони жили то на Кубань, то ще десь там повиселялися були. Ну то куркуль був, хазяїн, то він і куркуль. То тільки при совєтской власті так воно їх… А так як не спав день і ніч, то в нього був хліб, а которе надіялося, шо воно само до нього прийде, то ті бідні були і ходили викачували хліб, зерно отбирали.

Добре ставилися до тих куркулів, то лишень пропаганда казала, шо вони погані…

Ні. Я, например, я не сказав би. Може кому і погані були. Всього ж не отдаси. Як у тебе є, то ти хоть, відро є в тебе, то ти хоть банку якусь літрову та оставиш для себе. Вот, то…то отако і було, шо отбирали і все було. 

А от їх з тих хатів виселяли от, тих куркулів так званих? Їх з тих хатів виселяли і кому ті хати доставалися? Хто в тих хатах жив?

Їх виселяли тоді ж десь, кудась. Потом вони при нємцях вони всі поприїжджали. Вони розселилися там десь то по Кубані, то десь повиїжджали десь недалеко, от. Куркуль, ця людина не спала. Робив добре, то воно шось було, а надіявся шо само прийде до нього… То спеціально ходили, тоді були такі молоді комуністи були такі.. Воно по сімнадцять, того шо було, ходили по цих куркулях, от, забирали последнє, от. Були такі случаї, шо…в мене товариш був, то його матері на груди ложили гирю двойну, два пуди, ложили на груди: «Признавайся, де закопано всьо, і зерно!», того шо… було таке, по всьому ходили  цей хліб викачувати. Він ходе, молоді ж пацани, він ходе і собі шось украде, додому принесе, родітєлям.

А хто тими молодими пацанами керував? Хто, так би мовити, це всьо огранізовував всі ті бригали, шо ходили по хатах, вилучали продукти?

Були старші над ними, тоже раді того, шоб шось узяти. Оці старші були, раді того, шо йому шось десь попаде. І оце бєдность їх заставляла, бо потом нєкоторие і каялися, шо цим займалися. Були такі, шо і наказані були, а були такі, шо і не наказували всіх. Всіх не накажеш.

А ці старші були місцеві чи нє?

А чиї ж? Хіба ти знаеш, як приїдеш до мене у село, де у мене шо є? А мєсний же знали друг друга. І знали шо, допустім, я живу зажиточніше, чим ти, от. То він же зна до кого йти. У того, шо нема він же не піде…

Але, наприклад, якісь приїжджали з міста тоже, чи нє? Чи ніхто? Чи всі відбирали суто місцеві чи хтось ще приїжджав з Черкас, наприклад, з Золотоноші?

Нє, всьо мєсні розходили.

А куда це зерно звозили? От шо у людей відібрали, куди його, де це зерно дівали?

Вони… то вже я того не знаю, куда вони вивозили то, кому отдавали. То вже дальше я того не знаю, куда воно поступало. Шо забрали в нас, то це я знаю, шо забрали, а куда вони одвезли, кому отдали.

А вашу сім’ю…

Ну я так бач соглашався, шо це було зерно, де? У селах, колхознику. Ну а я з тим соглашався на проізводстве, тоже люди хотять їсти, но он же хліб не виробатує. Забирали, то може розділяли тим людям, которие робили на заводах, на фабриках, того шо…от, от так от.

А вашу сім’ю називали куркулями чи не називали?

Ні, не називали. Ми не були куркулями. Жили ми непогано, конєчно. Дід мав свою кузню в селі, обковував три чи чотирі сьола, кругом обковував, заробляв. Ми за счьот родітелів жили…

А коні у вас були? От дід мав кузню, а коні мали ви чи нє?

Я не мав уже, а дід мав.

І шо потім, де ці коні, він їх продав, чого ви тоді перестали коней тримати?

Ну тоді їх забирали в колгосп, то так і коні називалися. Конів забрали добрі. Який конь? Циган конь. Або забрали там Петренка, а на коняку каже: «а Петренка!». Бо тоді забирали в колгосп коні, а в колгоспі тоді вже були конюшні, конюхи, которие ухаживают за ними. Їздили, робили, орали. Тоді ж не було тракторов, а плуги були і плугом коні запряжені. Бо я пацаном ходив за плугом орати. Коні поганяв пацаном.

А скільки дідо мав ваш коней, скільки він мав штук коней? Там одного, двох чи більше?

Та троє мав, четверо, коли як.

І всіх у колгосп забрали, так? Всі коні в колгосп?

Так. Ну у колгосп тоді позабирали. Так і коня називали, кого як прозивають ілі по улічному, ілі як так, і коняку називають. То не тільки в нас забрали. В усіх забирали.

То вас циганами прозивали, так виходить? Така була вулична кличка?

Так, ну ми ж цигани, бо ж такі цигани були, шо ми в осідло жили. Ми ж не їздили ніколи, ми ж шатрами жизні не знаєм, як жили в шатрат. А ми жили, родітєлі наші жили у селі. Ніде ні з ким не… 

То сім’я у вас давно осіла в цій Дмитровці, так?

Там родились, хрестились і ми не їздили. Ми не жили такими жизнью, як циганци. Нас даже не признавали за циган, тільки шо лиця чорні. А ми жили так як і всі. Діти в школу ходили у місті і всі ми дітьми жили так же само. У колгоспі мати працювала.

І українську мову з дитинства говорили всі в сім’ї, так?

Да, ми виростали так, шо на нас тіки шо, як сказать, похождєніє від циган, а так нічого даже і не обзивав циганом.

А ви кажете з 1926-ого року, то вас хрестили в церкві?

У 1926-ий год я родився.

І хрестили вас тоже? Всі хрещені були у вашій сім’ї? Всіх хрестили ну в церкві, ну хрестили?

Аякже. В нас церква була, такая церва тільки по Україні була…бооже мой, красавица, і кто то запалив. Уже не дуже давно. Це от нескілько згоріло. От…то там…в церкву ходили тоже з матерями. Раньше ж за руку підемо в церкву. То так як люди жили обикновенно, так і ми жили.

А у якому році церкву закрили? Чи в 1932-33-ому році працювала церква, був священик?

Церкву зберегли. Там зробили тоді, як зерно засипали, з колгоспу в церкву.

В церкві зерносховище зробили?

От там пол був, токо церква була в нас, о боже мой, красавица була. То її зберегли були. А то нескілько годов, та не дуже давно, хто то запалив — згоріла.

А в якому році це зерносховище зробили, десь приблизно в який рік, шо з церкви зерносховище зробили? Ну там в 1932-33 зерносховище зробили чи вже пізніше з церкви?

Та десь вже послє голодовки.

После голодовки зробили зерносховище?

Там бачив в неї поли були хороші, капітально здєлано. То там як зерно колгосп засипав, то хороше було, як склад. Церква була, ох, хороша була. Ну нашлися врагі якісь, я б іначє не назвав, шо спалить отаку реліквію…Згоріла…

А під час голодовки то там зерно ще не зсипали, так?

Ні, в голодовку не зсипали тоді.

Добре, а ці бригади до вас приходили, якісь продукти конфісковувати, зерно конфісковувати? Безпосередньо до вашої хати? Ви пам’ятаєте? Ось ці хлопці, пацани..

Вони знали до кого йти, ті шо ходили, то вони знали до кого йти.

До вас взагалі не ходили? Чи приходили до вас?

Ми жили, люди жили по колхозному тоді, як сказать. А ми жили, як сказать, на дєньги. В діда кузня була своя, от, заробляв дєньги і купували шо надо,купували і зерно, і всьо.

А до якого року в діда кузня була? Де тепер та кузня, шо з нею сталося?

До…до якого року… ну я пацаном був, то точно не скажу. Но помню було, шо я в кузню прибігаю до діда, а другий раз дід гаряче одрубав — кинув, бо шото мене було поганяє, а вона то до берега викопана, така називалася криниця неглибока з полметра. Там вода і шо робить, то гартує.

Це приміщення кузні, от воно збереглося? Кузня сама збереглася? Будинок, там де кузня була дідова?

Нє.

А де, а де воно?

Вже друге совсім, там поселились люді другі і всьо, там нічого не збереглося. Там, де наша була хата тоже вже друга хата построєна там, ну тоді такі хати були, а тепер по другому строють. А ми в центрі жили там якраз і так до берега, то було удобно. Там були канави такі покопані, вода стояла, було туди бочки завозять, кидали, шоб замокли, шоб не розсихались, от…

А ось ходили бригади, ви кажете, так людей катували, шо цю гирю ставили, і були такі люди, що якось помирали, шо вже не мали нічого їсти, шо в них все забрали? Помирали у вашому селі від голоду люди?

В 1933?

Так-так-так.

Були, були. Були такі, которі люди були такі, як сказать, ну брезгливі, тошо, шо во врем’я голодовки людина їжаки їли, а друге єсть брезгливе дуже, то ті скоріше померли, бо…

А може пам’ятаєте от сусіди ваші, наприклад, померли, от скільки по селі приблизно чоловік могло померти, чи по вашій вулиці?

Ну то ж то я  не скажу стільки, бо це ж воно давно було, ну смертники були.

А якісь такі..?

Вийде людина вже перед смертю, которий чуствовала вже большую слабость… на вулиці, шоб умерти не в хаті, завоняться, а вийде, сяде під заборчиком.

То ви таких людей пам’ятаєте?

І була підвода от совєта там. Тоді, ну то старостат тоді воно було чи як, от, которий смертників підбирали: їде, підбирає, йому пайок давали тоді хлєба там скільки 200 чи 300 грам оте й давали тому, хто одвозив на кладбіще їх от, тих покойних. А люди самі сознатільно виходили, сідали отак надворі під заборчиком і так і помре, шоб не в хаті. Бо хто піде провірять? Завоняється…

То людей так, переважно, хто в голодовку в 1933 рік помирав, то на кладбіще ось ці там підвозами там так звозили..?

Спеціально підвода була от старости тоді, от ну як сказать, от тепер сільрада чи як вона, которий їздив, одвозив на кладбіще мертвих.

І то та підвода раз на тиждень їздила, кожного дня? Як часто ця підвода їздила по селі?

Ну не каждого дня, ну часто, часто.

Часто.

Бо ми жили над дорогою в центрі села, над дорогою жили, то було бачиш везуть, скорбіє таке якось, аж страшно — везуть покойника. Ну було такоє время…

І цих всіх людей в одну яму скидували чи якісь… чи нє? От вже батюшки не було, шоб цих людей відспівував, так чи нє? Їх…

Було… батюшка був, но не всі могли… батюшки надо давать, платить. Якусь дань давать там чи з харчів чи з чого, а не в усіх було шо дать. У кого було шо там, чи курочки чи ше яїчки чи там шо там деякоє десятоє дать, то зовуть, а то большинство не звали, бо нема чого в людини дать, бо при бєдності.

А хто, хто ями копав, шоб тих людей поховати? От, чи в одну яму їх скидували, трупи, чи..?

Були спеціально такі от сільради чи як тоді, спеціально було три чи скільки чєловєк, їм платили, як платили — пайку хліба якусь виділяли там тошо…

І кожного в окрему яму чи в одну таку, спільну, братську могилу?

Нє, я не помню, шоб ото в обшу могилу, а так з досток яку-небудь і… То в кого двері єсть, тоді ранше клуні були, якшо ви знаєте, такі шо заїжджали машинами, такі високі от. Там достки були коло дверей великі, то у когось з оцього, знімали ці достки та й робили гробики, тошо…

А хрести там ставили на тих могилах чи нічого не ставили, просто такігорбики і всьо?

Ну да… Нє, хто ставив, у кого була возможность якесь там, то ставив, от. А не, хто посля… От мій батько тоже ж похоронений там от у селі, то я даже й не знаю і сєйчас, бо як на кладбіщу я був пацаном от… то сійчас не знаю, де його могилка. Так їжджу, могилка безпризорна, то так от до неї я преклонюся, як до батькової могилки та й всьо.

То людей ховали на тому кладбіщі що й зараз, так? Зараз там далі продовжується у  Дмитривці? А от люди, можливо, якийсь опір чинили, шоб у них продукти не забирали, я не знаю, ну якось били цих активістів, цих пацанів, ну не пускали до хати, шось таке було? Якісь бунти робили проти, щоб у них продукти не забирали? От самі селяни

Ну ходили тоді хліб забирали, зерно забирали. Люди ховали, закопували там десь… Ходили, шукали, забирали. Таке врем’я було, а куди це все дівалося, як це робилося, от. Люди, там у якогось мішечок та десь закопав в дворі, бо заберуть. Ходили штирями желізними шукали, було такоє врем’я.

А цих активістів ніхто… Там не було такого, шо десь убили активіста, шо ходив чи десь там побили в селі? Шоб активістів цих, які зерно забирали, шоб їх потім побили чи вбили?

Нє, смертників я не знаю, а на груди ложили гирю.

Ну а якось люди не мстились?

Да, признавайся де…

А люди не мстилися цим активістам? Ну мається на увазі, шо люди не йшли їх бити якось?

Ну то знаєте… В мене парень був на год старший, його в матері, це ж сам він розказував, як уже з армії ми поприходили, він же знав, хто ложив його матері гирю, тошо от. То так тіки розказує, такому як мені, як ми товариші були, а не хоче й даже розказать, шоб мстєнія не було ніякого. В їх діти, в тих діти, знаєте, і воно цей розговор, а тоді вийде вражда между, а воно село то, знаєш, неприятності. Та й так…

А чули такий закон про п’ять колосків, шо колоски не можна збирати по полях було?

Сідайте тут, коло мене, бо я не чую.

А збирати колоски, колоски в колгоспі можна було чи охороняли поля і не дозволяли ніяк?

Збирали, ходили, дозволяли. Скирта, солома… То ходили, мої сестри ходили, у тій скирті шукали колосочки у степу. Приходе додому, це лічно моя сестра це робила, приходе додому, ці колоски помняла, пішла до сусідів, в їх жорна такі були, шо мелють. Ну воно вже не така мука, ну все одно мука получається, не така м’ягка. Ці ліпьошки значить напече от було, ми і їмо і ше понесе на степ родні, бо той там оре, а може десь пацаном понесе, то може поїсти із колосків.

А ці об’їщики на полях, об’їщики на полях не били людей?

Та нє, ніхто не бив, бо як там ходять і скирта соломи, тошо, в скирті десь та колосок найдеться один так і по степу по зерні, де убрали — десь колосочок найдеться, от

А ви кажете їжаків їли, ховрахів, напевно, їли, от шо їли? За рахунок чого люди виживали?

Ну разниє трави всякі, которе сьедобно всьо і крапиву, всьо, поїли люди всьо. Щавель ходили, спеціально ходили на луг — мішок бере і рвали щавель оцей, шоб варити якусь уху там в виді борща, таку похльобку якусь тошо, крапиву, от. Всьо, шоб вижить — приспосаблювались до всього.

А жорен у вас не було, тільки в сусідів були жорна, так? Жорна, жорна?

Та де ж. В нас такого, шоб зерна такого не було, яке ж. Це тоді називали їх мов куркулями, шо там десь заховав тошо. А мій дід жив, то мав свою кузню, то жив на гроші, шо заробив — купив.

А ви кажете, предсідатєль не голодував, ше хто в селі не голодував. От хто не голодував ще у селі?

Ну були такі, це було…  29 год, я забув як воно називається, то були такі, шо в його їсти було шо, як воно було, він був…

Активістом може?

Нє, як експеримент комунізму.

Комуна була, та?

Да, да, комуни, як експеримент. Він руководив у цім, то в його було, то йшли до люди, то його ждали, шо в нього є. Тому стакан дасть, тому два, тому — нічого…

А шо там в тій комуні робили? Якесь вирощували, якісь продукти чи шо? От шо в тій комуні було, шо ви кажете?

Ну аякже ж. Дома сіяли, у каждого ж було, тоді ж давалося по 60 сотих землі. То каждий значить діляночку отділяв собі, посіяв картошечки, тут зерна посіяв латочку, того шо там. Так розприділяли так, шоб якось вижить людині, тих розкошів же сіх не було шо тепер усьо, всьо єсть аби…

А ось ця ділянка 60 соток, то ну можна… А ті продукти шо були з цієї ділянки де вони? Якось в 1932-33 році?

Ну так їх мати моя посадила, лушпайки садила з картоплі. Купила відро картоплі, то картопельку поїли, не купила — обміняла за тряпки, которі були в неї шо лучше. Отдала і виміняла відро картоплі, то картоплю ми поїли, а лушпайки ці чистили і ми їх тоді садили, оці лушпайки садили. Запаре, хлібає… Були трудності великі.

А от так, то скільки часу мама тратила аби, наприклад, піти в Черкаси в цей Торгсін? А за скільки часу вона верталася? Там за день, за два, за тиждень?

За день.

За день верталася?

За день було…

То вона так і казала, шо в Торгсін ішла і там були євреї за главних?

Там бистро, тут очереді не було. Бисто отпускали, бо людей мало…

А якось люди один одному допомагали, як такий важкий час був? Чи була якась помощ людей один одному?

Ні, виживали люди як хто мог.

А ось у місті можна було шось купити? Ви кажете ваш дідо мав дєньгі, міг шось купити за ті гроші?

Можна було тоди, не в каждого було за шо купить, грошей то в людей не було. За шо вони? Торгувать не було за шо, от. На базарі, як всігда… На базарі можна було… шось у когось осталось… Бувало ось такоє на базарі, дивись, були люди і зажиточні. Мій дядько хату купив у селі, сало у нього, він жив хорошо, сало було, діжечка сала була стара, вже жовте таке, да. І він на кусочки токой різав до базару у Золотоношу носив. За ці кусочки хату купив. 

Тоді в 1932-33, так? Такі дорогі продукти були?

Така…

А сироти були в селі ось, шо батьки їхні повмирали, ось сироти пам’ятаєте? Безпризорники, сироти в селі були?

Були, були. Сємь чєловєк даже було безпризорних. Їх тоді ловили і у колгоспи привозили, і на колгоспному обезпіченії вони жили. Убірали дом, де одна женщіна жила, хата здорова, і з сином вона жила, а хата здорова. Вони їх туда поселили цих безпризорників, рядом хата і моя була, де я жив, я з ними дружив, от. То їх кормив колгосп, за счот колгоспу вони питалися, їм продукти виписували, хазяйка ця варила їм… І я під’їдав в їх, за счот їх.

А що з їхніми батьками сталося, чого вони ті пезпризорники… Як вони стали безпризорниками?

Ну по вокзалах отак во, ізбєгали із дому, бо голод заставляв, а десь мєжду людьми шось десь…

Крали там шось, та?

Де людина заснула шось узяло десь, хто дав шось, отаково.

 То такі пацани були вашого віку, тоже 7-8 років, так?

Їх оце до нас тоді привезли человєк сєм навєрноє чи шість у село от. І вони за счот колгоспу жили, колгосп обіспєчивал пітанієм їх. Женщіна жила із сином, бідненька так.. І вони, хата здорова, туда помістили. Виписували їм продукти, вона варила і бідували цю бєдность безпризорні, а призорні які? В його є батьки десь тоже, ну вони тікали з дому, бо голод заставляв його десь між люди, от. На базарі бувало були такі пацани, ідуть п’ять отих пацанів, баба шось там продає, а той отвлікнув, той вирвав з рук, розсипали там на землі, попадали, пособірали, стоїть баба переплакала та й пішла.

То цих безпризорників з Золотоноші їх? У Золотоноші лапали і по колгоспах розприділяли, так?

Голод заставляє.

А ось чужі голодні люди з других сіл десь там проходили через ваше село? З других сіл, там з Золотоноші, з других сіл, шо чужі люди якісь по селі голодні ходили, бродили, таке бродяжництво?

Ходили, ходили. По селах, тікали із городов, тікали більше по селах, бо десь шось можна у когось розжиться таке. По селах люди трошки запас якийсь мали, а по районах уже ж було трудніше канєшно.

А ось може чули таке «чорна дошка», казали  шо от зле колгосп здає зерно, треба їх на «чорну дошку» поставити. Не казали такого? Чорна дошка, чорна дошка, шо колгосп зле погано мало зерна здав, шо треба їм якісь особливі такі умови дати, всьо зерно викачати, не казали таке?

Я не пойму, правильно постановки вопроса вашого не пойму.

Добре, а ось можливо таке людоїдство, канібалізм, шо хтось, шо якихось ну чи дитину свою вбив чи якихось прохожих, шоб від голоду, не було такого?

Я тільки розговори чув, а хвактічески не знаю, шо було. Мама каже шо доріжте мене, на мені ше є тіло, м’ясо. Заріжте мене, то хоть ви не поздихаєте.

То тільки такі розговори були, а шоб…

Да, а так лічно я не бачив цього, а розговори такі були.

А ось може імена пам’ятаєте тих людей, які померли, шо якісь ваші близькі, чи сусіди, чи родичі, шо померли? Імена їхні…

Ну та нє, фамілії чи як? 

Так-так, фамілії.

Ну такі фамілії, як Кириченки там, тошо такий, Ярмоленки, отаких фамилії були в нас у селі.

То вони умерли з тих фамілій тих? І як і ціла родина повимирала чи хтось там по одному, по два чоловіки? Оця фамілія Кириленків от, Кириченків, багато в них повмирало у родині було, так?

Канєчно, я не считав скільки: один, два, три, но умірали, умірали, були смертники.

А потім про голод уже не говорили? Ось скінчився… Голод коли скінчився взагалі? Коли ця голодовка закінчилась, як вона закінчилась?

Голодовка?

Так.

Я не знаю як, но вже 1934 год був, то можна сказать, шо не в усіх, ну уже було в когось, шо у людей поїсти так. То ділилися, бо большенство в селах як, большенство всьо родня друг другові. То в кого шо де було — ділилися послєднім і так виживали 1933 год. Бачать вже, шо людина от… Кажеш там: «Ганно, от, мої діти вже начали пухнуть ото, а в тебе ж є там он лушпайки викидаєш тошо, то я заберу, хочу зварить». А вона, та Ганна, тобі оті лушпайки там, карпотлину лише дві-три. Помагали друг другу.

А як ви думаєте, голод був штучний чи природній? От, наприклад, були якісь там фактори, чи посуха чи ше шось?

Штучний голод чи природній?

Бог його знає в тім? Це не мені судить, но мені кажеться ето було штучно сдєлано…

А люди потім говорили? Ну от взагалі можна було про голод говорити? Люди якось говорили, шо такі роки були, шо голодували, шо так багато людей помирало вже після війни, до війни чи боялись?

Ну воно может бить, понімаєте, воно як я ж кажу, шо не мені судить, воно может бить от того, шо голодовка ця стала… Неврожай був, ділиться нада було, а не було чим і воно одно по одному… так шо запас виходив от і були трудності, було такоє, як от чого воно такоє стало та голодовка от. Ну, їли люди, спасалися хто шо мог: разний щавель, крапиву, де-які  калачили,  де шо не було — люди з’їдали. Коли їсти хочеться — людина становиться звєрьом. Коли їжаків їли, то шось же заставляло людину, которі не брезгли..

Але в загальному так виглядає, шо то було організовано, шо в людей забрали ті продукти організовано, шо вони без нічого лишилися?

Нє, ну оставляли там якось буряк чи шо там, бували всякі: дитина їсть буряк варений, він приходить по руках б’є, вибива буряк, понімаєте. Ну це, це як називали їх тоді…

Комбіди може?

Комсомольці чи як тоді називали їх, шо вони тоді ходили по хатах — шукали, де шо найти в хазяїна, а як найде в хазяїна, то й він шось украде собі хоть у кармани, а набере.

Добре, дуже вам дякую, Іван Корнійович, дуже цікаве інтерв’ю. Дуже вам дякуєм, все ви дуже гарно розказали, все ви дуже гарно пам’ятаєте. Ще зараз сфотографуємося трохи, добре?

 

1. Місце запису: місто Прилуки Прилуцького району Чернігівської області;
2. Дата запису: 15.07.2020 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент: Кумейко Анна Отропійовна, 29 серпня 1926 р.н., народилася у селі Зубані Глобинського району Полтавської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;

 Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Зубані Глобинського району Полтавської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як вас звати?

Анна Отропійовна Кумейко.

А дівоче прізвище ваше?

Що? 

Дівоче прізвище? Це дівоче ваше? 

Да, сьогодні.

Зрозуміло.

Дєвічя фамілія моя — Кривошапка.

Ага, Кривошапка. Коли Ви народилась, Ганна Отропійовна?

1926 года 29 августа.

А де ви народилися?

Полтавська область раніше був та й сійчас Полтавська, а район другий. Полтавська область Великокринківський район село Зубані. Там я жила, там кончила 7 класів, началась война і пішла жизнь моя перевертом.

Ганна Отропійовна, а як звали Вашого батька?

Отропій, а маму — Олена.

А ваш батько працював у колгоспі?

У колгоспі працював усе время. І мама в колгоспі, і тато, і брат у мене був, і сестра, дві сестри було і оце я.А як началася война, брата зразу забрали на фронт. Так і убитий, не вернувся з войни, а тато був уже видно пожилий, бо брали тоді до 60 год. Ну тата на войну не взяли. А я год пожила, а тоді тільки німці як увійшли і зразу же забрали нас у Германію. Всю молодьож вивезли в Германію.

Ганна Отропійовна, а Ви не пам’ятаєте, батьки добровільно вступили в колгосп?

Нііі.

А розкажіть.

О чьом ви рєчь вєдьотє? Та ніхто в колгосп не хотів! Ніхто в колгосп не хотів. Усі ж привикли самі хазяйнувать і самі хазяйнували, пахали, все, все було, понімаєте. А в колгосп як уступили, ой дуже трудно було! Може цього не можна..

Треба, нам саме оце треба. Розкажіть, будь ласка.

Дуже трудно було, як у колгоспі стали робить. Вірите, оце сійчас мольодьожі скажи, як ми тоді жили, що не було в що одіться, а сейчас повно у каждого цих тряпок, а от жизни як такої немає, бо друг друга ненавидят, такі жестокі всі поробилися. Ну, Господі, ну немає чуства, невоспринімають чужу боль, як свою. Ну страшно в такому возрасті, як оце я, ну страшно подумати, що вам треба. Ну ви ж і не голодні, і одіті, і обуті і немає жизні нормальної, немає жизні нормальної.

Ганна Отропійовна, от ви казали, що батьки не хотіли вступати до колгоспу…

Дак не тільки мої батьки не хотіли, не тільки мої батьки не хотіли. Всі люди не хотіли! Ну а тоді знаєте, як була мала, скільки год пожили при колгоспі я не знаю і начався Голодомор, начався Голодомор. Дуже страшно було! Люди на ходу падали. По дворах ходили, со спицами отако ходили, шукали, чи ніхто не заховав хліб, понімаєте. Дехто заховав там хоч трошечки там чи картоплю, чи може який клубочок зерна — все позабирали, все позабирали. Ну добре, що вже весна була, дак ото травою… Калачики, знаєте калачики такі зелененькі ростуть, а в їх отакі сердечка, як уже одцвіте і так, як коржик такі сердечка, понімаєте. Ото рвали ті калачики та їли. Ми коло річки жили. Рогозняк такий великий ріс і він дуже добрий. І вообше ми їли його всігда, дітвора їли. Рвали ото той рогізняк, варила мама таке вроді кашу з того рогізняка, вот, і ото тим питалися. Ну у кого корова була, коров не забирали, коров не забирали вот. Дак ото стакан молока тако ото тим і вижили. Помню один раз  я уже вмірала, уже така була немочна. Мама прийшла з роботи і видно ж уже на роботі давали, принесла стакан муки, стакан їдіний. Оце клянуся перед Богом, не брешу. Вона каже: «На, Галя, заховай!», бо лазили тоді по хатах, у кого шо було, то забирали. «Заховай, а я прийду з роботи і зварю яку-небудь затірку.», а я взяла у стаканчик другий ложечку насипала ложечкою муки, водичкою розколотила і випила. О, добре. І я ту муку, поки мама прийшла з роботи, я її поїла. Ну оце не помню, клянуся не помню, чи била вона мене за це чи не била. Вот не знаю, но так було. Єлі-єлі повиживали, чудом. Сестра моя, вона як кончила, раніше 7 класів, і поїхала в Полтаву. Так вона в Полтаві була. Не знаю, що вона там робила. Я щитай мала, воно мені не надо було і брат до неї поїхав. Так вони жили ото там, а ми із сестрою, із 1922 году була сестра у мене, так ми осталися дома із мамою і татом. І ото так виживали, ото так ми виживали. Дуже тяжело було, ну нічого не зробиш. А хто в цьому винуват, що все оце у людей… Був і хліб, і все було, і картопля, все було. Подчисту все забрали. Так чи спеціально було зроблено, щоб оце, щоб людей поменшало чи ну Бог Святий знає. Ніхто нічо недокаже.

Ганна Отропійовна, а до вас особисто в хату приходили, обшуки робили, забирали?

Я за це не помню, я за це не помню. Лічно до нас, щоб приходили.. Да мені кажется, що нічого було брать, щоб так уже було дуже що. Ну не помню, не помню. Я чого не помню, так того не скажу. А забирали, забирали потом після цього голодомору, скільки було розговорів. Уже ж і побільшала я. Тоді як ото посіяли хліб, це ж було воно на весні, посіяли уже трошки вродило, картошечка трошечки вродила і тоді вже люди піднялись хоч трохи, хто остався живий. А вмірали, то так умірали — ніяких гробів ніхто не робив, потому що не було кому робить. Люди немочні були. Так оце під’їжджає підвода, хто хоч трошки ногами плутав, забрали людину. Як єсть у що ввернуть, ковдрина яка-небудь, ряднинка, увернули, на воза положили і собірают по селу. Собрали мертвих людей, на кладовище привезли, одну яму викопали і ото так і ложили у яму, у яму, а тоді загортали і той.

Зрозуміло. Ганна Отропіївна, а от тоді, коли ви були маленькою, то взагалі про Голодомор, про голод між собою люди говорили, можна було говорить?

Щоб говорили… Я, як пішла в школу? Нє,ви шо! Це було так запрещонно. Боже сохрани! Нє, ніхто нічого. Так, як ото кажуть «на кухні дома». Ну в селі ж кухні не було, одна хата. Так як соберутся де, так ото. У кажній сім’ї хто-то де-то вмер, у каждій сім’ї, а були такі сєм’ї… Ото у кого корови не було — ото й конєц. 

А у вас корова була, да?

А в нас корова була.

А ви по прізвищах не можете хоч приблизно сказати, хто помер з голоду, може з сусідів, може….

Ні-ні, я не помню вже. Я ж малою була. Скільки мені, 5 чи 6 год. Вот, а як фамилії, якщо я не помню, а знаю, що чотири хати підряд, як я вже стала хоч трохи понімать, чотири хати підряд пусті були.

А в ті хати не заселяли росіян? Чужих людей не заселяли?

Нєа, росіян заселали мені кажеться, я тільки не знаю в якому году, ну мені кажется, я вже в школу ходила. Мені кажется, я ходила. Ну за це не помню я. Ой, як багато до нас приїхало було руських.

Приїхали?

Да, приїхали. Багато було. Не знаю, самі вони чи їх привозили, я не в курсі дєла. Багато руських було та такі красіві дівчата, да зімою в таких білих кожухах ходили, у лаптях. 

А у вас не було такого, да?

Нє, ну у нас таке було, були які-небудь піджачки, голі ж таки не ходили, були. 

Ну гарного такого не було?

Нє, о чьом ви рєчь вєдьотє? Ви шо? Нє.

А ви в скільки в школу пішли, в скільки років?

У сім год. Раньше брали у сім год. 

І ото десь, як ви у сім років пішли в школу, ви пам’ятаєте, що привозили з Росії сім’ї заселяли в пусті хати?

Багато осталося, багато людей у селі у нас так і осталися. І так і жили все время, і до войни жили, а тоді вже як война началася — мене забрали в Германію. Я щитай дома уже й не була, бо приїхали у якому, у 1945, а в 1947-му другий голод був. Ну вже не такий страшний. Вже в людей картопля була там, буряки. Уже було хоч шото трошки поїсти. 

А той голод чому був в 1946-47,  післявоєнний чому був? Щось якісь податки були чи чому голод був?

Понятія не імєю, понятія не імєю чому голод був. Ну факт того, що хліба не було. Оце картопля, буряки — оце було, а зерна не було. Чи воно не вродило, чи я не в курсі дєла.

А батьки не здавали нічого, податки, щось таке? 

Як, за все время?

Ну от, коли після війни голод от ви кажете, податки якісь вони не платили?

Як це, податки були. Я ж тільки, ну я не помню точно по скільки. Яйця були, помню, що картоплі треба було іздать 43 кілограми, м’яса тоже по-моєму кілограм сорок. Так дома годували і кролі, і ми коло річки жили, так гуси держали і було. Як оце вже поростуть вже і качки, і гуси, кролики, тато бере підводу на бригаді, становить ящик такий великий і грузять туди це все і везе за 18 кілометрів. І здавали, все здавали: і картоплю, і м’ясо, і молоко, і яйця. Все, все, все здавали.

Це після війни?

Да, після війни. І до війни було так, і після війни. 

А в роки голодомору були такі податки?

Я не помню, я не помню. Та які ж податки? З чого ж податки? З чого ж брати ті податки? Які ж податки?

А після війни, то й на фруктові дерева, мабуть, податок був?

О, не після війни, по-моєму, до війни. По-моєму, до війни на дерева накладали налоги і люли повирубували в кого були, які яблуні, груші, люди повирубували. Оце я не помню, чи до війни чи після війни.

Ну було таке, да?

Да, навєрно до війни, бо я ж уже 7 класів кончила, як война началась. 

І ви памятаєте, що таке було?

О, ну аякже таке, канєшно.  Уже тепер, тепер уже Господі я…

Ганна Отропіївна, а можете згадати,  батько щось здавав в колгосп, як оце колективізація началась, колгосп…?

Ой, у нас була красіва така бричка називалася, такі сані такі, знаєте, дві душі сідало і спереду вожчик, поняли? Так оце таке було, бо у нас церква в селі була така велика, така велика та красівенна. Всю розтягли, розбили, розбили-розорили. І лошадь в нас була, як я помню, лошадь була от до войни. Все позабірали, все-все позабирали, все звозили. Люди ж самі пахали, були плуги, плашки, ну все було, увесь інвентарь сільськохозяйственний був

Ганна Отропіївна, а ви пам’ятаєте розкуркулення? Як от такий процес був у селі?

Аякже.

А розкажіть.

Пам’ятаю. До нас лічно ніхто не приходив, бо щитай ми бєдно жили, а багаті люди у нас на Степу жили. Було шість хат, от шість людей, сім сімей було багатих. Вони поля свої мали, так ото вони на Степу були, а дітей їхніх позвозили в село, вот, і тоді називалося у селі, я не знаю як, треба було називать, називалося інтернат. Ото інтернат такий був, діток там усіх годували, батьків позабирали, казав той на Сибір поодправляли, а діток годували і в школу вони ходили, їх одівали, обували, годували і вони там спали. Така хата, попова хата, ну батюшкина хата була. Ну і ото там дітки спали. Багато дітей було. Навєрно, бо я з трьома хлопцями в школу ходила. Да може душ і десять було, понімаєте.

Тобто, батьків, сім’ї розкуркулили, батьків вислали в Сибір, дітей їхніх…

А діти всі жили у селі…

Залишили і вони виявились, як сиротами тоді без батьків…

Да.

І їх годували і вони ходили в школу?

Да-да-да, їх одівали, обували, вони ходили в школу, годували і все так, як треба. Одівали, всігда вони ходили… Вони ходили канєшно трошки лутчє, чим ми. Вони в латаному не ходили, а ми всі в латаному ходили. 

А хто їх забезпечував? Звідки гроші були?

Я не в курсі дєла. Наверно ж государство.

А ви з цими дітьми ніколи не спілкувалися?

Ну як, ми ж у школу ходили всі вмісті.

Ви з ними в школу ходили?

Да, помню Альоша, Федоренко один був, тоді Мицик, вот. Ой, позабувала фамилії уже хлопців. Володя був один, Льоша був, Степан був, Маруся була. Більш уже й не помню.

А що вони, щось розповідали? Вони не висловлювали жаль…?

Що таке сотворилося? Нє, ніколи-ніколи. Ми з ними… Це було так строго запрещено, я ж кажу, що ніколи в жизні ніхто нікого не питав і вони не питали, де наші батьки. Може тихенько учителів і питали, я за це не знаю. Ну щоб оце нас розпитували, що то казали — нє, такого не було.

І ви їх не розпитували?

Нє, нічого.

Ганна Отропіївна, а вони наприклад жили в цьому інтернаті, там і спали, там і ночували…

Там і спали, там і їли, так і все, а як які мероприятія там у школі.. Знаєте, раньше в школі не було оце: кіно не було, свєту не було, а раньше, як оце кончали школу так всігда казали: «О, буде Огоньок!». Устраювали такий костьор великий, розводили у колгоспі люди, людей спеціально давали, привозили дрова і ото як розведуть було костьор у нас там біля клуба, місце було таке хароше. Хароше в нас село було: і зелене, і чисте таке, ловко було. Хоч і голодно, но ловко. Так собирались всі: і батьки, і діди, і всі бабусі, учні, всі. І ото там гармошка грала, і танці й співи, і вірші розказували ну дітки ж, понімаєте, самодєятєльность така була. І вони ж із нами, аякже, всі. Дітей неотрізняли і такого не було, як сійчас, шо «аа, ти ходиш у секенд-хенді одітий у школі». Діти ж одрізняються. Багатіїв дак куди їм з тіліхвонами, із золотом, із усим. Такого не було раньше. Ніхто ні на кого не казав, шо ти бєдний чи шо. Всі були одинакові.

А ви не пам’ятаєте, їм прізвища не давали російські? Якщо їх батьки  виходить розкуркулені, як вороги виходить заслані, їм прізвища російські не змінювали на російський лад? Українське у них залишалися прізвища?

Щоб по російськи балакать чи як?

Ні, щоб прізвища їм не змінювали оцим дітям ворогів народу, так званих, ну тих дітей депортованих? Не змінювали їм прізвища, українські у них були прізвища?

Нєа, такого не було.

Не було? 

Не було такого.

Зрозуміло. А згадайте, будь ласка ще отой час, коли батьки в колгосп ходили. Їм там платили за роботу? 

Яка там плата була? Яка там плата була? Даже не те, що до войни, до войни я не помню, як уже, а вже перед войною, перед войною і після войни, перед войною года за три-чотири може оце так я помню робили в колгоспі за трудодні, тоді ж не за гроші. Гроші давали у конці года, собірали общє собраніє і ото казали, що ми вам начислили 5 копійок на трудодень, по 15 копійок, по 20 копійок ніхто ніколи не начисляли. Всігда оце така сума. Ну тоді получать чи сто рублів. Ну тоді великі гроші були, тоді великі. Тоді 100 рублів — це тоже гроші добрі були. Ну всьо равно вони для людей малі були, малі були, бо треба було яку-небудь тряпчину купить і налог заплатить, і налоги великі були, а тоді дуже людей мучали облігації. Облігації підписувалися, підписуйсь і все. І те, що нащитали за год — за облігацію вивернуть скільки-то грошей, хто на скільки підписував: на 50 рублів, на 30 рублів, на 40, отако, до 100 рублів підписували ото. Так шо получали мізер такий, мізер. Ну ті села, що жили до города ближче, так вони там, то яйце там яке-нібудь продадуть, так у їх гроші є, от, а ми 47 км від станції, сорок сім, а від Кременчуга, це на Полтавщині, а от Кременчуга по-моєму сємдисят пять, по-моєму сємдисят п’ять. Так ми, лічно наше село ніде не могло копієчку яку-небудь уторгувать.

Ганна Отропіївна, ви кажете облігації. Це і під час Голодомору таке було, чи до того, чи після?

Нє, ну це як я вже стала понімать. Як я вже стала понімать, то після. Це до войни!

До війни таке…

До війни, да.

А в роки Голодомору щось от ви кажете, наприкінці року платили. В роки Голодомору батькам платили от ви кажете в кінці року?

Ну уже , як народив новий хліб, так уже дали на трудодень по скільки там хліба. Уже легше було. Мало, но все рівно легше було. Хліба чистого ніколи мама не пекла. Ото трохи муки, тоді гарбуза на той, гарбуз закончился, буряка на треть чи картошину яку-небудь і ото таке.

Це після Голодомору після 1934 році?

Да-да, це після Голодомору. Всьо равно чистого хліба до войни у нас не було.

А під час Голодомору не платили?

Це під час Голодомору я не знаю.

А батьки щось додому приносили вам поїсти з колгоспу там якоїсь….?

Ні, ні, не приносили. Там ніхто не варив. Діткам оцим інтернатовським варили. Так другий раз посилали там щось ізробить там або у дворі, там тоже вони пахали город вот. Так ото було другий раз усипле та повариха шо-нібудь, діткам варили. Дітки з голоду не вмірали оці, репатруїрувані чи як їх назвать можна було. Дітки, ні, не вмірали. Це правда-істіна. А такі, як от це ми, то в нас одна жінка, у неї було четверо дітей. Видно чоловік умер, вона одного зарізала і з’їла. Ну потом її забрали. Я вже не знаю дальше судьбу.

А ще такі випадки були? Ви чули десь хтось таке робив? Їли ще хтось когось?

Я не поняла.

Людоїдство ще було, крім цього випадку? Ще розказували вам, що хтось на когось напав?

А, ні, такого не чула я. Такого не чула.

А один випадок був?

Такого не чула. Вот це такі діла, оце такий Голодомор. А тоді, як прийшов вже німець до нас.. Розказувать?

Ну, ми хочемо трошечки ще вас попитати, можна, ще трошки порозпитувати? А батьків в колгоспі хоч годували чи вони вимушені…?

Нє, ніхто не годував. Нє, на жнивах, як були жнива, во время жнив, тоді годували. Годували і варили галушки. Отакенні здоровенні по одній галушкі. Картошка вот і по такій галушкі давали. Це я помню добре, бо ми на жнивах носили воду, дітки, носили воду. Жарко ж, так ото у відрах носим воду. Тоді дітки робили не так, як сійчас гуляють. І снопи носили, складали у копи.

Це в роки Голодомору, да? В роки Голодомору годували?

Нє, ну після Голодомору уже.

А під час Голодомору батьків годували в колгоспі?

Це я не помню. По-моєму, ні. Ні, потому шо мама було ж в обід приходить та ото вип’є стакан молочка. По-моєму, ні.

Зрозуміла. А ви казали, що церкву розграбили, розбили…

Да, розграбили…

Це до Голодомору?

Розграбили, розбили. У мене мама якраз боліла, я помню, а ми ж із сестрою, оця сестра, що з 1922-го года вот була ж у селі, так вона каже: «Дівчата, підіть хоч може яку-небудь іконку можете ухватить, щоб непопалили!». Така краса була, все, а все ж палили, все палили. Вот так ми ото ходили, як розбірали, як розбірили церкву, все розкидали, розбивали. Вони ж хрести знімали. Зразу ж не розбірали, бо треба ж було знять хрести. Так ото, як хрести знімали були ми і все. І з церкви виносили ці, усе оце збіжжя, яке було у церкві, ікони і все таке — і все палили, костьор серед двора такий був. Вот, ну нічого не можна було взять. Нічого не можна, не давали, щоб узяти ікону чи що-нібудь. Люди зібрались, люди й кричали і все. Ну ніхто нічого вже не той. Міліція, міліція була, що ого, ви шо. А тоді розібрали і все розкидали.

Це до Голодомору?

Що?

До Голодомору таке було?

Як церкву розібрали?

Да.

Да я це вже й не скажу. По-моєму після Голодомору, по-моєму після Голодомору. Після Голодомору точно, потому шо я помню іще мене тато, бричка ж у нас така була, запріг коня зімою і возив до церкви приобщаться. Знаєте ж? Понімаєте?

Причастія оце?

Да, причастія прийнять, вот. Так мама мене закутала у такий великий платок і возив ото тато до церкви. 

А можна тоді було вільно в церкву от ви кажете, коли вже потім, пізніше як ходить? Ви кажете, возили вас до церкви. Це коли вже таке було?

Ну поки ж вона работала.

А, я зрозуміла. До того.

Так люди ж ходили, а тоді ж все: батюшок позабирали, по десять лєт подавали. 

Оце я не помню. По-моєму, у 1937-му забирали людей.

Було, репресії.

У 1937-му? Оооу, скільки у нас багато в селі забрали: і дітектора школи, і двох учителів, і моїх соучиніків забрали батьків чотирьох. Такі прості робочі були люди, прості. Тоді ж було єслі що-небудь сказав протів советской власті, балакать боялися сусід із сусідом, бо піде донесе і ніхто нічого не питаючи, чи ти правда це чи неправда. Приїхали, «Чорний ворон» приїхав і забрав, і всьо. Тоді страшне було.

А люди ось на початку хоча б опиралися оцьому що там, чи продукти вивозили, чи десь когось там, щоб не виселяли з хати..? Люди якийсь опір чинили хто-небудь що-небудь?

Нє, ніхто нічо. Ну що плакали женщіни, плакали, кричали, а ніхто нічого, а вони забірали да і всьо. А так нічого, щоб там ну боролися чи билися. Нє, такого не було, потому шо, як ходить із ними два міліціонера. Дак шо ти, як забирали? Хто що, видима смерть страшна.

Ганна Отропіївна, а ви не знаєте таке поняття, не чули тоді «Червона мітла»?

Ні, я такого не чула.

А ви кажете, що село ваше було далеко, то люди були такого, що брали свої якісь дорогоцінні речі, хрестики, сережки?

Моя оце, моя старша сестра, вона видно, як кончила сім класів і поїхала, і не було. І там у Полтаві вона жила, училася може де, я не знаю, но як, як оце було я не знаю, шо у мами був золотий хрестик і ті, карманні золоті часи. Так мені сестра моя розказувала, що питала колись..  Казать?

Казать-казать.

Ага, що питала колись мене, каже: «Галя, ти хоч знаєш, якого ти роду?». Я кажу: «Откуда я знаю якого я роду! Ну шо, я кажу, знаю. Що ти ото мелиш?», а вона: «А ти знаєш, що наша прапрабабушка була дворянка,поняли? І оце у моєї мами ото знаю откуда, ото хоч і мала була, ну вже ж понімала таки хоть трохи, що откуда золоті такі часи, такі здорові були золоті  часи і золотий хрестик був, і серебрений, бо серебреним хрестиком вона мене благословила у Германію. Я таки вернулася з тим хрестиком з Германії. І ото тато узяв той хрестик, узяв ті часи і пішов куди там я не знаю. Тоді нічим було і приріс, я помню, приніс, прийшов… Оце тільки не помню, чи пізно осінню, чи коли він прийшов, шо ну отак може суки кукурудзяної приніс ото за те. Міняли в кого шо було, міняли, міняли і той.

Теж ішли кудись і відносили, і приносили хоч трошечки їжі, да? А слово Торгсін ви не чули? Торгсін не чули таке слово?

Торти?

Торгсін? Торгсін? Не чули слово таке?

Я не розібрала.

Ну, не важливо. А скажіть, будь ласка, а на колгоспному полі голодним людям, дітям можна було колоски підбирати?

Аааа, які колоски? Ніхто не давав, ніхто не давав збирати колоски. Був об’єщик і оце, як дітки собирають ці колоски, кули вони їх дівали, я не знаю, куди дівали. Мені кажеться, що отак вони й пропадали, а таки не давали людям. Діткам насобирають у торбу тих колосочків, тільки об’єжчик десь появився — повисипав і ще мішком може по спині, по спині отакочки потянуть тебе і все. Собірали колоски, собірали, а другий день було і собереш колосочків скільки, прийдеш додому, намняли-намняли, мама в ступі натовкла і якийсь кандьор зварила.

А після збору урожаю, коли вже зібраний урожай, можна було на колгоспному полі якісь там колосочки взяти, якщо вже зібрали врожай?

Оце ж, як зібрали врожай, тоді й собирали колоски. Оце ж як собрали, покрасили і тоді дітки збирали колоски.

Виходить не собирали, а крали? Да, виходить, а це заборонялось?

Да, заборонялось. Забороняли, що забороняли, то забороняли. Це істінна правда. Я оце з міста не встану, я вам істінну правду розказала. Що було, те й розказала.

А не чули ви таке слово, як «перукарі», коли ножицями колосочки зрізали? Не було такого у вас?

Як, яке слово?

Перукарі, коли ножицями колосочки зрізали ще зеленими. Таке не робили?

Ні, таке не робили. Таке ніхто в нас не робив, як зелені колосочки були. Нє, ніхто такого не робив.

А жорна у вас були?

Жорна?

Жорна!

Жорна?

Жорна!

Он у мене камені зразу лежить за сараєм, шо ото один камень, другий камень і тоді отак ручками, бо  во время німців ми мололи на жорнах.

А як вони тут з’явилися? Ви ж із Полтавської області. Ви що сюди перевезли свої жорна ці?

Нє, це жорна із Рудовки, а в мене дочка, у неї чоловік рудовський, так вони як повмірали, так ото зять був привіз мені. Я одна живу, так зять був привіз, бо зять умер, він чернобилиць був і отак привіз і за сараєм десь валяються. Кажу: «Нашо вони?», «Ма, хай лежать, а вдруг іще понадобляться!».

Ну дай Бог, шоб не понадобилось.

Дай Бог, шоб не понадобилось, бо тоді у кого вони були, дак очередь була така шо, бо не в кожного були. Може на село штук троє або четверо не було.

А ними можна було вільно користуватися? Вільно ними користувалися, мололи чи ховалися?

Коли?

Коли молоть щось в роки Голодомору вільно було перемолоть чи ховалися, не можна було перемолоть шось.

А молоть?

Да.

Нє, так тихенько, тихенько. Ходили ж шукали і вдруг «а де ви взяли, що мелите?». Нє, тихенько. Так нівкого нічого не оставалося. Люди ж не знали.. Оце я знала, що ви до мене прийдете. Я вам казала, хоть би я переділася, а бачите як, так і то. Внезапно це все було. Люди ж не знали, що будуть забирать, люди ж не знали цього.

То не можна було, да, вільно на жорнах молоти, да?

Нє-нє-нє.

А до вас чужі люди, там сусіди, коли приходили перемолоти, то це вночі вони робили?

Да коли вночі, коли як.. Це ж село! Як немає міліціонера або ще що-небудь знаєте, якої-небудь комісії чи шо. Прийшли, змололи та й то. У селі ж як, сільське радіо бистро балакало.

А вони вам щось залишали за те, що перемололи?

Нє, такого не було. Це тепер люди попривикали до того, що прийшов. Я визвала врача, визвала врача дочка до мене. Прийшов врач сейчас, нівропвтолог. За те, що він тільки прийшов і мене послухав, виписав рецепт — 250 рублів. Я получила цю пенсію і я за лікарство те, що виписав, цілий листок лежить, заплатила тисячу восємсот шістдесят рублів.

Ого, нічого собі. 

А тепер сміюся дочці да кажу: «Наташа, ну де б мені, аби це я молодча була, де б мені знайти спонсора, щоб мене місяць хто прогодував?». Все я отдала за лікарство. 

Ну бачте..

Так шо ваша крупа.

Хоч ви й сміялися з нас, а воно вам пригодиться. Добре. У мене вже питання закінчились. Ганна Отропіївна, то як ви скажете, отакий більш, як висновок чи що. Голодомор був все ж таки природнім чи штучним?

Да який же він природній. У людей і хліб був, і картопля була, і все було. Який же він природній? Канєшно штучний, канєшно.

А ще таке питання, може згадаєте. Якщо хтось наприклад треба було зарізати там свиню чи щось таке, це теж таємно ховалися чи можна було відкрито там зарізати, поїсти?

Щоб у кого що було? Щоб зарізать? 

Да-да.

Нє. Ну як, я за це во время Голодомору я  не знаю, ну у нас лічно не було, корова то була, а поросяти там не було і кури там не помню були чи не були. Це я не помню во время Голодомора. Ну а потом, як стали люди трохи багатше жить, ну шо стали і картоплю, і все пахать, і в колгоспі, хоч не много, а давали зерна, шо стали порося держать, щоб заколоть же. Хоть на роботу йти, то хоч кусочок сала якого-небудь узять із собою. Кололи, різали порося, дак шкури знімали із поросят і отдавали. Ну куди-то принімав цей прийомщик такий був, шкури принімали і возили туди у район. Куди їх дівати я не знаю. А, щоб телятко зарізать, то це тільки розрішеніє, це ціла проблєма.

Ганна Отропіївна, а в роки Голодомору можна було село покинути і поїхати кудись там чи на роботу, чи щось таке?

Нє, не можна було. А як ви поїдете на роботу у яке-небудь друге село чи шо, де нема документів ніяких. Даже після войни не випускали нікого. Я з Германії приїхала — мені не давали. Я чудом узяла паспорт, чудом.  А як узяла? Моя мама жила на хуторі, заміж вийшла тоді в оце село, так ті ж, як розоряли ото багатіїв, куркулів щитай, хлопці вони ж общалися і після войни приїхав якийсь, шо жив же на хуторі, багатий. Десь уцілів парень, потому шо тікало багато. Дак ото через його якось, в його був у паспортному столі якийсь там знакомий. Общим через нього мені взяли трьохмісячний паспорт. Ото так я узяла паспорт. Нє, не давали. Боже сохрани. Із села нікого не випускали. Не так, як сійчас, куди хачу, туди й лечу.

А як ви в роки Голодомору взагалі вижили? Може вам хтось допомагав іще?

Нє-нє, ніхто. Ото так і вижили. Їли і траву, і з липи лист я товкли та блинчики пекли, сушили листя, терли отакочки і воно такий блинчик. Ніхто нічо. Я ж кажу, шо то корова нас видержала. Уже ж молочка поп’єш.

А як ви скажите, що треба робити, щоб більше голод не повторився, голодомор от саме для людей?

Ой, що я скажу? Що я скажу? Я не можу нічого на людей скажу. Мені кажеться, наші люди і трудолюбиві, і вроді хазяйські, а шо розвелося ото скільки наркоманів, п’яндили, усе отаке, ізвініть за вираженіє, простітуція така. Дєвки не знають, шо їсти, шо пить і отаке безпардонство я б сказала, чесне слово. Так я не можу сказать, шо можна зробить. Люди вроді й трудяться і роблять, як у мене, у моєї дочки стажу 42 годи, 42 годи. Вона сама фєльшер, 42 годи і получає пенсії 2300. У мене 38 год стажу і пенсія у мене була, общем так добавили оце 500 рублів за 80 год, що оце добавляли, так у мене сейчас стала пенсія, перед Богом не брешу, три двєсті.

Ну да, це дуже мало. 

Оце тако канєшно. Так це я ще й багата. Я всігда оце одну тисячу, як стала получать, так шо я тут получаю, два місяці чи три усього, так я отдаю дочки тисячу, а тут уже оплатить і все ж треба. Правда в мене льготи є, в мене льготи є.

А молоді щоб ви сказали, молоді, школярам, студентам та взагалі молодим людям, які це не знали, не переживали? Що їм треба знати про голодомор?

Ну що, треба знати, щоб вони канєшно таки були трошки душевніші, щоб принімали чужу боль, як і свою, щоб таки понімали, мали совість, що це людина старенька, як іде де-небудь. Помогти їй що-небудь, попитать як ти, шо. Я ж оце погано бачу, погано. Я оце вас бачу-бачу, бачу сілует, а які ви шо ви — я нічо не бачу. І пішла колись, чуть трошки лутчє бачила у аптєку по лікарства, узяла з аптєки і йшла, перечипилася і впала. І лежу, може, і п’ять минут лежала, а одна женщіна іде, женщіна іде та «о, чи вже зовсім повилазило, не бачить куди йти?», а там лужа була, а якийсь парень молодий ішов, не знаю скільки, ну молодий парень. Підійшов та «бабушка, вас помогти?», а я кажу: «Синок, поможи і єслі можеш, перевели мене через дорогу, бо я погано бачу до автобуса. Оце такі, хіба це шо, а до войни і  вовремя войни люди зовсім не такі були. Понімали, що це горе в людини, як і в селі прийде, каже: «А що тобі помогти?». Грошима не помогли, бо не було нівкого їх. Помогти там щось зробить, чи пополоть, чи що-небудь, понімаєте, таку таку фізичну роботу. А сейчас ні, дуже-дуже розбещена молодєж. Дуже. Треба таки понімать і потом оце я враг того, що їдуть за гряницю. Як це так покинуть свою родіну у біді, у такому казав горі? А може ж треба таки прикласти сили і все таки шото зробить: построїть чи новий завод, чи це щоб не той, а то так проголосували за одну Україну, за одну Україну. Харашо. Хай одна Україна. Я согласна. Так бережіть же її, цю Україну. Плохо було — харашо, потому шо ми шось давали Росії, Росія — нам, бо ми були одно ціле, одно ціле, одно государство: і Грузія, і той казав, і Арсенія, і всі, і Білорусія, і все одно було. Тоді як був, було зємлєтрясєніє в Спіктаклі, ви не знаєте, бо ви ж молодьож, так увесь Советский союз помагав: і стройматєріали возили, і продукти возили, і все возили. І враз одстроїли город, а сейчас хто кому помага? Да впади ти тут на дорозі, ітимуть і даже не обратять вніманія. Оце така сійчас і молодьож. Дуже-дуже розпустили молодьож.

Ганна Отропіївна, а у вас є якісь старі фотографії, може, коли ви молодою були чи ваших батьків?

Нє, немає.

Ви ж переїхали, да, сюди.

Я же, щитай мене у 15 год забрали в Германію, а з Германії, як приїхала — я год, по-моєму, в колгоспі, 1947-й год, а тоді як поїхала і Комі республіка, знаєте?

Да-да.

Ото я там жила і замуж там вийшла, а тоді переїхала сюди і тут у Прилуках уже я живу шісдесят год.

Ганна Отропіївна, а можна вас сфотографувати біля отих жорен?

Біля кого?

Біля жорен. Ну так символічно, щоб було. Жорна далеко дуже?

А, он там ща тим, за сараєм.

А можна вас сфотографувати з тими жорнами? Ви ж про них розказували і оце так…

Так як поведете мене туди, бо я не дойду.

Давайте біля жорен?

А це ці жорна, що з цього самого села?

Ой, це з другого села, але все одно.

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

1. Місце запису: село Гнідин Бориспільського району Київської області;
2. Дата запису: 15.07.2020 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент: Галатенко Галина Андріївна, 21 січня 1925 р.н., народилася в селі Гнідин Бориспільського району Київської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Гнідин Бориспільського району Київської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Галатенко Галина Андріївна.

Галино Андріївно, а коли Ви народилися?

1925 году.

А число, місяць?

21 січня.

А де Ви народилися?

Отуто, у Гнідині. Ну не в цій же хаті, а рядом оно.

А Ви тут жили протягом усього життя, нікуди не їздили?

Ні.

Галино Андріївно, а як Вашого батька звали?

Андрій.

А він у колгоспі працював?

Канєшно працював, а хто ж не працював у колгоспі?

А прізвище батька як?

Андрій.

Ні, а прізвище, фамілія?

Батькового батька?

Ні, батька фалімія, прізвище?

Попенко.

Попенко. А мама Ваша, як її звали?

Параска.

А вона у колгоспі працювала?

Да.

А були у Вас брати, сестри?

Брати, були два брати. Старший мене і менший.

Галино Андріївно, а Ви не пам’ятаєте, батьки добровільно пішли в колгосп працювати?

(сміється) Ну таке ви питаєте. Добровільно пішли в колгосп працювати. Як позабірали: і корови, і все, і добровільно? Ну правильно, вони кажуть добровільно, а що ж так, за добровільне.

То у Вас виходить позабирали все, і навіть корову?

Ну а як? І корову. То здохла там у колгоспі тому. Мама це ж розказувала. Я ж бо не знаю, я ж мала була.

А ще що мама розказувала про той час?

Ну розказувала, шо поки не Сталін, Лєнін ше там, то ще так було коє-как. Ну а тоді, як вже, як ото стало таки, то вже горе було та й годі, і голодовка ж.

Кажіть.

А голодовка, то померли ж. Голодовку я чуть-чуть знаю, що ходили ж люди такі товсті і падали, і чогось же лежали. Навєрно ж, вони мертві лежали. Отак. Я ж не знаю. Ну мертві, а чого б вони лежали такі о.

Галино Андріївно, а було у Вас тоді в селі розкуркулення? Куркулі були?

(сміється) Куркулі. Я ж куркулів і не знаю. Те, що мені мама розказувала, ви понімаєте. Я не…

А мама що Вам розповідала?

Мама розказувала, що ото зайдуть в хату, постріляють-постріляють круговом, шоб уже ж нігде не осталося їжі якої-нібуть. І дітей викидали, і куди їх забирали, то вони ж не знають куди. Десь на Соловки казали.

Це перед Голодомором, так?

Перед, ну перед голодовкою перед тою ж.

Галино Андріївно, а Ви не пам’ятаєте до вас додому хтось приходив, робили обшук?

Цього я не пам’ятаю.

А мама і батько вони працювали в колгоспі…

Працювали.

… їм щось платили за роботу?

(сміється) Ну кажуть же, шо нічо не платили, шо оставались вони должними туди у колгосп, переїли. А там же варили якісь галушки. Ну варили на обід чи якось же людям, то ото переїли за те. Так ото ж іще позабирали, забирали картошку і тоді все.

Картоплю забирали за рахунок того, що батьки багато там…?

Переїли, ага.

Галино Андріївно, а батьки з колгоспу щось додому приносили? Може там не гроші, а може щось їм давали для Вас?

Та нічого не давали. Мама казала, що нічого не давали і все. Переїв ото, то тобі плати.

А як Ви виживали? Як виживали в ті роки, коли не було…?

Ну як виживали. Була земля ж, були ж як і сійчас у нас же є земля, так і тоді ж була ж земля у людей потрошку. Всеї ж землі не забрали, а потрошку пооставляли, то отак же і виживали. А мама ж розказувала, що як прийшлося, приходиться по весні садить картошку. Так не садили, як сійчас картошкою садять, а оцим лушпинням. Там же поодходили ції, то лушпайками садили, шоб хоч як-нібудь посадить.

А мама як Вам розповідала, ховали взагалі якісь продукти харчування? Щось ховали, закопували кудись у себе, у дворі там?

Не знаю цього, чи закопували. Та врядлі закопували. Вони не були куркулі ж.

Галино Андріївно, а жорна у Вас були?

Оце шо..

Да.

Не було. У нас не було. Це вже після того так були у сусіда. Так там отож драли на жорна на тії ж жито якесь, кукурудзу. А тоді були.. (сміється) Це я вас лиш задержу, хлопці.

Все дуже цікаво, розказуйте.

А тоді були такі, називались вони ступи. Ото товчуть на такому тому. Ото, шоб ободрать що-небудь трохі там ото кукурудзу, пшеницю, гречку і ото ж тоді теє варили, а на жорна, жорна уже були пізніше. Це вже я знаю. Дак на їх же мололи муку всяку-таку, щоб хліб спекти.

То у Вас була ножна ступа така, да?

Була ступа. У кожного була ступа.

А Ви її ховали чи не ховали? Можна було нею вільно користуватися у Голодомор?

Ні, не забирали ступи. Ступи оставляли, оставалися.

А зараз вона збереглася у Вас?

Та ні, де вона там збереглася (сміється).

Галино Андріївно, а Ви пам’ятаєте, було таке, що люди в роки Голодомору свої дорогоцінні речі, сережки там, прикраси якісь носили і міняли на їжу?

Так моя мама усе ж поміняла. Все. І десь же там були золоті сережки і золоті ж кольца. Ну було золото. Ну ото поміняли, голод же. Так воно те золото нужне?

А Ви не пам’ятаєте, що мама принесла за те, що виміняла оце золото? Що приносила?

Не знаю, не знаю. Я знаю тільки, що ото їсти весь час хотілося, а мама ж щоб не померли так ото давала ж там скільки принадлежить отак, ото так і виживали. А брат у мене менший, 1931-го году родився. Ну ще такий маленький був, так ото коза була ж у нас. Ото коза іще спасла.

Корову забрали, а була коза.

Коза, ага. Кози появилися і якось вже коза була, тільки й спасла. Так отож у мене брат з 1931-го году. Так він іще був маленький, то було ж мама мама розказує. Я ж не… Так як подоїть мама козу і молока поналиває, щоб по чашечці випили. Так він отож доп’є з свого стаканчика і тоді в стакан гуде “ууу”, плаче, щоб ще дали, а вже ж ніхто не дасть йому.

А братик Ваш вижив після Голодомору?

Вижив, вижив, повиживали ж ми всі. Ну в нас був кінь, кобила і вона ото родила лошадку. Так отож зарізали те лоша.

А можна було?

Ну та можна було. Так можна було, як при німцях чи при кому там. Та при німцях, наверно ж, можна було знімати из свиней кожи. Ото свинячі кирзові чоботи, а там свиняче було. Десь у сінцях його обсмалився, аби шерсть облізла.

Тобто, ховалися, да?

Ховали, усе ховали. Та я, я ще… Коли та голодовка була, а воно ж, наверно, от дитини, воно ж ну якось же чувствує. Та воно ж тоді не таке, не жили в розкошах, а так — навздогін. Так і сухарі сушила ще після того, щоб хоч дітям уже, цім своїм дітям та внукам дать.. Думаю: “Не дай Бог, дак, щоб хоча б по кусочку хліба дати дитині”.

Тобто, після Голодомору Ви ще довго сухарі сушили?

Ну да, сухарі ше сушила довго.

Галина Андріївна, а мама вас колись брала у Київ, коли голод був і коли вона обінювала? Чи взагалі може кудись десь мама не брала?

Ні, не брала нікуди.

А Ви пам’ятаєте хтось із ваших сусідів чи рідних помер з голоду?

Ну що ж я могла пам’ятати. Я не знаю.

А такі історії мама не розповідала, що хтось на когось нападав або людоїдства, або що-небудь?

То ж цього… Може мама і знала та дитині розказувати…

А на полі колгоспному колоски можна було збирати?

Ну колоски це вже і я знаю, що не можна!

Ну тоді в Голодомор можна було збирати?

Це не знаю, а це я знаю, що не давали колосків собирать вже при советскій власті, то не давали. Кажуть: “Колоски збираєте, а топчите що там під низом є!”. Там може який клєвєр був або щось таке.

В Голодомор це вже була советская власть, уже була, то в Голодомор…

То Голодомор пройшов, а советская власть була…

Ну да, вона залишилась. Я маю на увазі, під час Голодомору не можна було так само…

Не знаю, не знаю.

Не знаєте, зрозуміло. Галина Андріївна, а може Вам мама розповідала так само от… Як на Вашу думку, природні були причини от Голодомору чи штучні?

Мама казала, що врожай був такий, як всегда гарний і ото таке.

Тобто, це штучний Голодомор?

Ну канєшно.

Так, а що сталося з врожаєм? Де він подівся? Чому так сталось, що люди голодували?

Забрали ж.

Забирали, да?

Забирала ж його врожай той.

А хто забирав?

Ну комсомольці якісь були, забирали. Ну, наверно ж, в Росію, кацапов тих кормит тих треба було ж.

Галино Андріївно, а Ви не чули такі розповіді, що, наприклад, зібрали зерно, а воно псується, пріє там або ну щось таке?

А чого воно должно псуваться, пріть зерно, якщо брали…

Не чули ви таке. А слово “червона мітла” чули таке щось?

Такого слова не чула.

Зрозуміла. Кажіть.

Отож воно “мітла” й була, що усе забірали: де яка картоплина, де шо. Мама казала, і малих дітей викидали, що у колисках були.

Коли шукали, обшуки оці робили?

Угу.

А от.. Кажіть-кажіть..

Це ж я не знаю. Це ж мама, що розказувала та я вам кажу. А так шо ж я, я мала була ж. Я знаю, що черв’яків їли. Шо де лазило — те й їли. То страшне люди добрі. Це ж так ото умерти. Ну шо, умерла людина. Це ж тільки подумайте. Це ж голод! Всю дорогу їсти хочеться, і хочеться, і хочеться.

А скажіть, будь ласка, тих комсомольців били, якщо їжу забирали?

Кого?

Хтось чинив опір проти тих людей, які от комсомольці, коли вони забирали?

Я не знаю і мама нічого не казала. Та хто там чинив той опір? Ой..

Ну голодних людей Ви бачили? Да, ходили по вулиці, да?

Я їх не знаю, які вони: голодні вони чи не голодні. Ну я знаю, що товсті ходили. Наверно ж, пухлі.

Ну Ви бачили, да?

Ну, наверно, бачила.

А от, щоб хтось так упав, помер, бачили на дорозі?

Ні.

Галино Андріївно, а у Вас не залишилось якихось старих фотографій?

Ні…

…проти комсомольців…

Повстання?

Не було?

Не казала мама за те повстання. Яке б воно те повстання було?

Зі зброєю ходили. Після розкуркулення люди боялися, да?

Ну навєрно ж.

Після того, як повисилали…

Висилали ж, казали тоді Соловки. А де ті Соловки я не…

Галино Андріївно, а взагалі можна було говорити про голод? Між собою люди про це говорили? Можна було про це обговорювати?

Коли?

От коли там же той Голодомор. Може після голодомору. Можна було про це вільно…?

Я не знаю.

А в школі ви про це не говорили з однокласниками?

Та ні, чом же ми в школі. В школі ми нічого ж такого. Нам же не казали.  Ми ж хвалили совецьку власть.

Ага, а між собою, друзі, ви не обговорювали?

Ні-ні-ні, ніколи не… Даже й не вспоминали.

Щось може чули в той час, щоб дорослі між собою на цю тему? Що вони обговорювали?

Тоже я не чула.

Не знаєте. Ви не знаєте…?

І вчителі…

Не знаєте, як Ваші батьки, мама, де вони добували їжу? Де вони її брали? Як це робили?

Тоже ж не знаю, де вони її добували. Ну, навєрно ж, десь заховали та може осталося, невитрусили.

А Ви щось шукали маленкою десь-якусь зелень чи шось таке?

Та всякий бур’ян їли. Така лобода була. Січас вона така чорна, а тоді така салатова була, так ото знаю, що їли такий бур’ян.

Зрозуміла. Дякуємо Вам, Галино Андріївно. Дуже дякуємо!

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан