- Місце запису: село Глибоке Бориспільського району Київської області;
- Дата запису: 10.09.2020 року;
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
- Респондент: Бабич Оришка Олексіївна, 27 квітня 1927 р.н., народилася в селі Глибоке Бориспільського району Київської області;
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Глибоке Бориспільського району Київської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка, як вас звати?
Мене звати… Прізвище моє — Бабич Оришка Олексіївна, 1920 року народження.
Так, дату народження, число, місяць
28 квітня 1927 року. 1927 року 27 квітня
А де ви народилися?
Родилась я у селі Глибокому. Даже у четвер. У четвер даже родилася.
І проживали ту все життя?
Не все життя ми тут проживали. И проживали до цієї розрухи, шо була, розкулькулювали. Наш дід як… я начну казать, можна? Мій прадід був родом з Воронькова і він був кругла сирота. Їх було 3 хлопці. Ну він женився у нас у селі на Василенко Ірині. Ну і сюди перейшов жить. Тут він жив у нашому селі і був дуже розумний. Дак він давай трудився дуже, найшов… земля була в тієї Ірини, а він був вороньківський сирота. Була земля у Ірини і вони почали… вирішили зробить… а тоді пахали сохою дерев’яною. Не було плуга, залізного не було. Так вони… був участок землі, так той дід найшов якогось цигана і давай шукать всяке залізо, де могли найти, зробили маленьку кузню і построїли кузню, і почали робить плуги. Залізні. Зробили вони першого плуга, запрягли сусідськи воли, свої, в общем, вони там волами запрягли плуга того і проїхали, проорали борозну із краю, із початку села аж до краю. Через усе село. Всі люди виходили, селяни, і кланялися тому діду, знімали шапки, кланялись. Отака розумна голова, зробив першого плуга. Ну і тоді дальше вони почали продавать усі плуги ції, і люди скуповували, котрі були більш заможні. В їх було народилося 4 сини і 2 дочки. Ці сини… вже ж у батьків був достаток, сини виїхали освоювать нові землі. З одної сторони річка Лена, а з другої — Тайга. Завербувала 60 сімей із села. Поїхали вони туди і там построїли село Раївка. Назвали Раївка. Ну і там остались 2 сини жить.
Це в яких роках?
Це…
Приблизно.
Ну це ще до того, 18-19х, десь отако.
Добре.
А потім вони… дід уже цей із цими синами, шо осталися, трудився, робили плуги, борони, культиватори. В общем, шукали де яке залізо було і з тим циганом-кузнєцом вони робили. І з цим він збагачувався, а сини були дуже розумни і називали цього діда Одголовка. Головка, шо придумав таке, а сини були Головчуки. І так я на сьогоднішній день головчуківського роду. Ну вони трудилися, потім мій дід Сергій… забрали, уже ж дорослий був, забрали його в армію. Він служив 7 год у царській армії, був писаром. І після цієї армії приїхав він додому, женився на одний дівчині, Євдокії. А у її батьків не було хлопців, а тіки було дві дівчат і була в їх земля. То вони цюю.. Він женився на цій Євдокії, була в неї земля, но вони давай тоді строїть своє майно. Построїли… купили вони… збагачувались вони цім трудом, шо вони працювали ж і купили у центрі села хату вона єсть на фотографії даже. Іменно в центрі села, де зараз стоїть кантора колгоспна велика. Купили хату і там жили. І тут началася цяя ж розруха, революція. Дак дід був через те багатий, шо вони були дуже розумни і трудящи. І сини в його було… Чотири сини і дочка була, так ції, усі були дуже розумни. По тій… по тому врем’ю вони були кончали 2 класи приходської… церковно-приходської школи. Ну, а тоді вже ж діда… почалась революція, діда забрали на цей, в Архангельськ завезли. Забрали одного діда, а сім’я в його осталась у селі, а тоді згодом забрали бабу саму. Може я неправильно кажу, шо баба, бабушка, чи як там…
А чому діда забрали, ще раз скажіть, за що його забрали?
За те, шо він куркуль. Він куркуль, бо в його була земля, у його було зерно і була скирта, і купив він молотарку, і, в обшем, молотили вони зерно коло цієї скирти і тоді пошло оце ця революція, так молотилась… зерно молотили вдень, а на ніч мій батько, ше йому не було 20 років, молодий був, а вже був спеціаліст, так він не розкантував ту молотарку, остався… закантована, шо ну, в обшем, не можна було откотить, а хтось підпалив тую скирту і згоріла скирта, і згоріла молотарка. Дід був дуже сердитий, дуже обіжався на цього сина свого, Олексія, це мій батько. А потім усе забрали в його: і корову, і коня — усе позабирали у діда і його вислали за те, шо він куркуль, бо він багатий. Вислали його в Архангельск. А тоді згодом і бабушку забрали. А мій батько уже женився, так він був куркульський син, но факт тот, шо його не забрали разом із батьком, а меншого сина і дочку забрали самих, в одиночестві, без батьків, завезли ту…. А тоді прийшов такий указ, шо дітей повернуть, вони ничого не винни. Ну там други діти їхали і мати… а з’єднали з матір’ю, а з батьком вони вобше не бачились. Так вони приїхали, той хлопець, Іван і Вєра, приїхали в село, а жить немає де, ні хати, нічого немає. Ну вони скиталися по різних родичах. А тоді, згодом, прийшов час, шо реабілітіровали і бабу Євдокію, шо вона приїхала. Приїхала в село, да не було ж де жить. Оце таке було життя тодішнє. Ну, а як мій батько женився, так построїли хату для.. ну, в обшем, для батька, матері і я вже родилася. Построїли хату в другому краї села і це вона ше була ще і не обмазана на зовні зовсім, дак вигнали із тієї хати. Нас викидали. Прийшла бригада, був мені шостий рік, я ж була ше маленька зовсім, а прийшли активісти якись і викинули шо там якись шмутки були. Даже ступа, та, шо товкти пшоно, так витягли з хати ступу і викинули пусту скриню, бо майно, усе яке там було: рядна там, лижники там, рубашки, полотно — забрали. Активісти позабирали.
Це в 1933 році ви говорите. Якшо вам шостий рік, а ви 1927-го…
Да, я 1927-го.
То це 1933 виходить.
Це ше голоду не було, настоящого голоду не було.
Це в 1932-му значить
Ну тоді в 1932-му. Ше настоящого голоду не було. Ну нас викинули і це було перед Роздвом, в мене ще родилась і друга сестричка, нас було дві дівчаток. Дак двері засунули, ключ забрали, а ми на морозі остались коло порога. Плаче мати, й ми плачем. А у скриню укинули заступ, сапи, шоб… інвентар. Бо не було там одежи ниякої. І куди йти. Ну прийшов сусід один, да каже: «Не плач, переходь до нас жить». А тиї люди теж вигнати із своєї хати.
А чому виганяли? Чому виганяли?
Того шо куркульські вони. Куркулі ми щиталися.
Ви все одно куркулями вважались?
Батька щитали куркульський син. Батько подав заяву в кологосп, ну заяви не прийняли, у колгосп його не прийняли. І моєму батьку не було ж де жить, не було нам де жить і роботи не було. Дак ми переселились до того сусіда, пожили там трохи, а тоді у селі жив дід і баба — мамині батьки. Дак тоже ж вони були розрушени, вони середняки були, не куркулі, а середняки звалися. Так їх тоже забрали… В обшем, у них була земля і вони обробляли і накладали великі налоги на цих… на землю, шоб платили налоги. Так як і зараз, наприклад, податки. І був неврожайний год, й вони не сплатили податку. Дак забрали корову… Нє, корову і коня забрали в колгосп. Уже колгосп організувався. Дак забрали в колгосп, а хату розібрали повністю розібрали і перевезли, десь у другому місці построїли. А їх виставили за… це за налог, за долги так забрали хату. Ну добрі люди підобрали, вони жили у сусідів який там період. А тоді вже давай трохи втихомирилося це все, дак город остався діду да бабі. Дак вони давай пилять там окацію, да вишню, да всяку-всячину і зробили коротеньку хатку, невеличку. А сіни, дід виплів із оцього хмизу, гілок. Виплів, а тоді замазали вони глиною і це получилися сіни. А нам не було де жить, дак у цюю хатку дід, да баба забрали нас. Це мене, мою сестричку і маму, а батько пошов у Борисполь, у МТС на роботу, ремонтувать трактори.
Там уже прийняли його?
Там… Там його прийняли. Це там не колгосп був, а машинно-тракторна станція — МТС. Ну він там працював, бо був він способний, розумієте, дуже способні вони всі були. Так він там працював. А з села Воронькова голова колгоспа був у Кучакові, так він заїзджав туди, у цей МТС і познайомився з моїм батьком. Ну це каже ми земляки, цей глибоцький, а той вороньківський. Дак той уже ж кучаковський голова колгоспу приглашає: «Переїжджай до мене у село і будеш працювать, бо куркульського майна всякого дуже багато, а спеціаліста нема і одного в селі. Нема абсолютно. Ми наймаєм спеціаліста з сусіднього села, шоб шось і зробив». Батько согласився, поїхав один. Ми забезпечим усім. Поїхав він один туди. Там він жив у однієї бабушки, там було 5 синів, а він 6 син був, спав на лавці. Ну куди притулили його. І він жив там сам зіму і цей… Усі його дуже вважали, так він трудився дуже. Дуже трудився. Було удень він коло молотарки на полі молотить зерно, бо понімав молотарку, уночі млин був куркульський, так молов муку, дерть молов для колгоспного хазяйства. Була олійниця там, олію били. Ну нихто нічого не вмів цього робить, а мій батько такий йому було тіки за 20 років і він настіки був способний. Дак він і олійницю відремонтував, і олію бив. Ми його бачили зовсім мало. Він день і ніч був на роботі. Ну нас тоді поселили до одного діда в хатинку таку. І нема в нас ничого. А це повертаюсь я. Дак він же ж вирішив забрать сім’ю. Сказали — «Забирай сім’ю, шо ж ти сам буде жить?». Дак він приїхав підводою у березні місяці, уже розтавало, но саньми приїхав. Забрав нас із сестричкою Надьою, і мати. І ничого в нас не було. Подушки, там таке, тряпічки вкрили нас на цьому, на санях. Ну я добре пам’ятаю, шо була бутилка велика солія квасу. Квас буряковий, для борщу. Ми поїхали ж туди у той Кучаков і там пожили в цього діда трошки, а тоді нам дали куркульську хату. Од нас куркулів забрали, шоб батько був куркульський син, а нам дали таку ж саму хату. Ми туди поселилися жить. А в тій хаті жили колись бандіти, да спали в печі. А тоді жив цей, кондуктор, шо на поїздах. Чи проводнік, чи як він там звався. Дак жив і болів на туберкульоз, і він умер на печі. Ну оце таки там люди жили. Ну ми там мати уже ж узялась за діло, причепурили ту хату і пошла ж мати на роботу. І батько працював постоянно. А ми ж маленькі і боялися дуже в тій хаті жить. Сидіть боялися в хаті, бо там же ж бандіти жили і той дядько на печі вмер. Дак мати наварить їсти, там картоплі м’якенької або ще шось таке, бо нам з колгоспу дали вже картоплю, з кучаківського колгоспу, і дали муки, шо мати вже могла спекти шо-нібудь. Так, в обшем, мати наварить там шось таке і замотає в макитерку, або горщок замотає в полотенце, виставить нам на двір у малину. А ми боялися в хаті сидіть. Ми сидимо у дворі. Як дощ іде, дак сидимо на порозі, хата соломою вкрита. Сидимо на порозі, шоб голову дощ на голову не лив. Або як тепло, дак сидимо на вулиці під воротами, а вітер шумить, улиця піскова і ці… тоді ж їздили тільки підводами. Долетить-летить пісок цей, вихор-вихор, то ми кажемо: «Це дачній поїзд поїхав, а це яготинський, а це скорий». І поснем, вдвох попритуляє… Ляємося одна до другої, оце таке було наше дитинство.
Це після Голодомору Ви розказуєте?
Так, це все після Голодомору. Я вернуся, як пройшов голодомор настоящий, так?
Так, да.
Вертаюсь я… В обшем, в нас не було де жить, дак ми вернулися до діда, да до баби. Дід Матвій і баба Варвара. І якраз під цей час такий тяжкий, бабі зробили операцію апендецит. І вона… Привезли її із лікарні, поклали її, в обшем, було зерно, шоб їх було, було в діда зерно, дак вони насипали туди зерна у мішковину і положили на полу і потім подушки, і бабушка… положили ж бабушку поверх. Нас заслали там рядном. Почала ходить бригада, вони були середняки щиталися. Прийшли два мужи такі хороши, скрізь шукали. І в печі зерно шукали, і на печі, і баба лежить, вони давай стягувати з неї ції шмотки всяки, а мати просить — «Не зимайте, її тіки із лікарні привезли, ви їй рану їй по цей. Там нема ниде нічого, одни тіки тряпки. Ви ж уже все позабірали, ну нема ж ниде ничого». Лазили, були таки активісти, комсомольці, були добрі люди у селі, дак піднімались на горище, провіряли шо там є. Так оказується там деякий поліз. «Та там нема ничого, тіки солома да збоїни, нема. Зерна нема ниякого» Ну так і проходило. Ну факт тот шо зерно все позабірали. Не було чого їсти. Картоплі там шо вродило трохи воно недород був і ше вимушений голод. Дак вже ж почалась весна, стало тепло, а нема з чого варить. Так було вже трохи втихомирилось, шо не ходили циї активісти, да вони витягнуть цього проса із-під баби трохи, всиплють, да в ступі стовчуть. Да був пух. Пух із цього ж проса, пужина. А в дворі зацвіла акація. Гарно зацвіла. Дак ми ж таки маленьки, а вже ж лазили на ту акацію, їли цвіт. Баба просить: «Потерпіть, дітки, хай ше вона день поцвіте і зорвем ми її всі гуртом, да посушим, да того ж пуху, да я напечу вам лабадонів».
Лабадонів?
Еге, блінчиків. Дак тоді звали «лабадон», бо воно хтозна-шо. Блінчиків. Ну так потерпіли ми якийсь день, зорвали ж той цвіт окації. Баба в печі на жаровні сушила цеєй цвіт а тоді в ступі потовкли і товкли цеє пшоно, просо і пух був. Дак баба мішала і пекла ції ж блінчики. Спекла, ради ми такі, на воді ж вони, ну без ничого. А шоб зварить шось їсти, грам картоплі було, дак одрізали оції очка як чистили шкарупайки, дак де глазіки є, одрізали на посадку, бо була весна. Ідем ми над обніжком зривать кропиву. Вона така була сантіметрів 5-3. Ідем ми ж такі маленькі дівчатка, вони й не жалілися нам у руки. А дід іде з корзинкою маленькою, кидаєм туди. «Отую не рвіть, вона ше за сьодні підросте, завтра зорвете». Оце ми зривали так крапиву і кидали ж тоді вже ж у борщ, варили… в обшем, таку похльобку варили. Туди пуху добавляли, ну картоплин там якись 5 було. А варили великий горщок. Було як посядем їсти, дак кажуть… Надя ж була менша мене на 2 з половиною роки, а було як сяде їсти, дак так спішить, бо сипали в одну миску, так спішить, аж употіє, шоб наїстись ото туєї бовтянки. А тоді через якийсь тиждень почала рости лобода по городу. Лобода вже така, 5 сантіметров, 3 сантіметри. Ми бігаємо по всьому городу, зриваєм тую лободу, а там і кропива трошки підросте тим часом, дак мішали ото те і друге, і варила баба таку похльобку. Ну позабирали ж усяке, зерно забрали, всякі вещі тоже позабірали… Нема чого з нас брать, прийшлось знов тиї, шо грабилі ото ж хотіли бабу із постелі піднять та зерна шукали, а ми ж з своєю сестричкою сиділи на печі. Сиділи на печі і в нас не було так ничо, а було хустка, велика така хустка, в обшем, сантиметрів 80 на 80, допустім, із великими квітками, це в нас осталось. І та ж сестричка така маленька, під платтячко заховала і сидить там. Один залазить на піч до нас. Дак та сестричка, вискочила з печі, обминула його і бігом, бігом скільки духу на город. А він з печі і побіг за нею. Побіг, баба просить: «Не біжи, не лякайте дітей, вони й так уже поперелякувани». Дак а воно ж маленьке, а бігло скіки подужало. Ну з тим він зупинився, вернувся. Нема вже ж ниде ничого, хустка та осталася. Тоді оце так ми проживали оцей тяжкий період. Прийшов час, уже втихомирилось, нихто не ходить зерна ниякого брать, бо вже все це у багатших всяких середнякив усе позабирали. То ж були і багати, і бідни, і середні, то це бідни працювали, помогали цим багатшим. І вони їм і їсти давали, і цей… і платили шо нібудь, якогось зерна давали, і ці виживали, і бідни люди виживали. А то вже ж у багати зовсім обанкротились. А це врем’я пройшло, уже нема ниде никого ничого брать, приходить один із цих двох парнєй, шо приходили до нас і на піч лазили. «Бабо, дайте попоїсти». Баба каже: «Шо ж у мене є, кроме лободянки нема ничого, ви ж вже ж все позабирали». «Дайте хоть лободянки, бо їсти дуже хочеться». І нихто ж ничого не дає. Бо нема ж де, колгосп не дає і живіть як хочте. Баба доброї душі людина, насипала йому миску тієї лободянки, він поїв і задоволений пошов. Ну тепер оце так уже ж урожай став… появлялась картопля дальше рости із тих шкарупайок, уже появлялось шо-нібудь. І трохи утихомирилось, уже ж не було чого грабить у цих людей. А батько наш жив один ше там, у Кучакові. Бо я поперед тай розказала, а тепер, в обшем, пробачте, це я повернулась назад. Дак їхали кучаковці, їхали у Вороньків по картоплю, бо цей воронкіський, цей голова колгоспу кучаковський, доїхали, дак завезли нам клумачок муки із Кучакова. Привезли, поставив дядько на тому, на лавці. Боже, який празник великий, баба зразу заколотила, заколотила, спекла лабадона якогось.
Це в голодні роки, так?
У голодні, це в під ту ше голодовку, вона ше зовсім не цей…там у колгоспах було, бо од нас позабирали. У колгоспі було, шо їсти. І активістам тим було їсти, і вони не голодни були, забезпечени всім, бо од нас позабірали. Так цей, наши дід, да мати, у нас і города ж не було, з хати вигнали і город забрали, так вони їхали у Вороньків та завезли муки, баба спекла того лабадона, а мати і дєдушка садили картоплю, лушпайки тиї садили у одної людини, ка: «Садіть у нас половини, бо в мене немає чим посадить». Дак я в пелену, вкинули мені, бабушка вкинула у пелену тих лабадонив і я ж отака біжу через городи скіки духу, а тут одна женщина йде така трохи недорозвинена: «Шо ти несеш?». Як упротилася за мною, кричить: «Дай мені, дай мені». А я скіки духу тікаю, утекла, побігла до неї… од неї. Да принесла ж уже діду да мамі, вони їдять, плачуть горькими сльозами, шо хліба ж получили, а то не їли його хтозна-скільки. Довго. А тоді їхали із Воронькова, вже ж їздили… По картоплю ці Кучаковці, дак завезли корзину картоплі нам дали. Батька там чуть не на руках носили, він такий був дуже трудящий і способний, шо його дуже-дуже поважали. Ну оце так утихомирилось, уже стали тоді приспособляться до життя і жили, як хто міг. Одни на Сибіри, одни тут у селах і життя продовжувалося. Колгоспи строїли, все позабирали ж у колгоспи все. Хазяйство позабірали, ну інвентар тоже ж позабирали в кого ж який, шо було. Ну жили. А ми ж проживали ж в тому Кучакові. Батьку дали у премію телицю. На загальних зборах постановили. Уже нас привели у тую ж хату, шо ми боялись її, привели нам тільну телицю.
А ви в Кучаково після Голодомору ж переїхали?
Після Голодомору ми переїхали вже під війну, при німцях переїхали. Так цей, а тоді згодом дали у премії поросятко, бо батько дуже потрібний був у селі, дуже-дуже. Ним усі так вважали — «Бабич, Бабич, Бабич» Такий був дуже почотний, бо один спеціаліст був. Трактор купив в колгосп, дак його й на трактор посадили. Одремонтував і вже він і в тракторі оре, кругом. Так ото там ми прожили 9 років. 9 років і началася війна. Я кончила 7 класів. Тільки получила табель, колись тіки табель давали, получила і через 5 днів началася війна. Пошли ми моркву полоть із такими дівчатками, сапали морку, посапали отих 5 днів і війна. Ну позабирали ж мужчин, всяке позабирали на фронт. Нашого батька на другий день війни забрали. Він… забрали… він десь служить одно-єдине письмо тіки прислав, воно храниться й сьогодні. І погиб він, получили ми похоронку, в 1944 році. Получили похоронку. А прийшов до нас додому бухгалтер без руки. Колгоспний бухгалтер. «Я хочу одну з дівчат у вас посватать». «Да шо ж, вони ж мали», цей те там, мати одказує. Каже, пошли з кантори бухгалтери всі пошли на війну, а він остався без руки, дак хай іде мені у помошники. А я кажу: «Та я ж не вмію на рахівниці щитать», отак ще й виразилась, як оце вам кажу. «Ничого, я тебе навчу, научишся». «А коли ж мені приходить?». «Снідай і йди». Я поснідала і пошла ж у ту ж кантору. Він написав мені на стовпчик там цифри всяки, підбив сто. Підбив, каже, оце розказав як накидать ції ж косточки. — «Оце вчися, я пошов». Поки він пришов, я все це уже навчилася, умію. Ну так я проробила ж недовго. І це вже появилися німці. Ага, уже настала осінь і зерно уже появилося, у церкву звозили колгоспне зерно. А я ж конторський работнік щистаюся, дак в мене списки є, я ж поскладала списки кому скільки, по 200 грам нараховували і в мене списки є. У цюю ж церкву прийшли ж ми видавать людям зерно. Вагар і я. У церкві лунко, шумно, дуже шумно. Коли появилися німці, появився бронєпоєзд наш, радянський, на станцію, а там станція була, у конці села. І їде, і зриває путі. Шпали зриває, рейси зриває, гримить усе — страх господній. Зриває, шоб німцям не попало, шоб вони не могли їхать. І поїхав той, туда десь от на цей, на схід той бронєпоєзд. А тут шум почули в церкві, уже як почали з автомата строчить по церкві, і уже ж люди полякалися, уже пулі там летять, дак усі хто який клумак ухватив, хто важив, хто не важив, бо боялися хоть би й так утекти. А я ж списки ухватила і побігла додому. Вибігли на вулицю, дак…. Од станції біжать уже люди сюди до нас під край села, до лісу. Страшне. Ну і тут ми вже перебували, ховалися од війни. І уже з того ж дня… Нє, на другий день ішло наше російське, чи тодішнє радянське військо од лісу і посьолок Артемівка за 4 кілометри од Кучакова, дак ішло сіра ну ціла полоса. Я своїми очима бачила, сіра полоса йде. У шинеліях, бо був вже вересень, ішли ці солдати держать оборону. І на цьому ж посьолку вони давай же ж захищать німців, бо німці мали їхать із Борисполя. А німецький снайпер заліз на млин, вітряк і строчив їх, косив, як солому. Прямо дуже багато їх там погибло. Ну і ці бої ішли 5 суток під Кучаковом. Казалось би шо, но там станція беспокоїла. Дак 5 суток ішли бої. В нас не було ж окопа, ничого. Ми отак під піл, тоді ж не дивани були, а дерев’яний піл був. Під піл полягали і там ховалися. Летить снаряд, свистить. Тут цей зірвався, тоді з другої сторони хати. Баби моляться, мати молиться Богу. А ми ж під страхом Божим. І вже в нас появилося ж 2 братіки. Іван і Микола, двоє малих дітей. Дак я того маленького, йому 2 роки було, отуди у панчурку підсунула далеко, а тоді Колю сюди блище і сама лягла, затуляю їх, щоб їх не поранило. І ми там ховалися ото так.
Я вибачаюсь, Оришко Олексіївна, а можна трошечки назад повернутися.
DSCF0754
Дак я ж вам зараз голодомор розкажу. 1947 рік.
Ага, добре?
Той голодомор уже пройшов. А 1947 рік появивсь. Це все таке. В общем, прожили, прийшли вже німці і давай хазяйнувать. А ранених дуже багато. Я ж таки розкажу за цих ранених, бо я не можу ж їх минуть. Можна розказать?
Ну коротенько.
Коротенько. Дак скрізь… я ше ж було мені тільки 14 років, запрягли воли з одним однокласником і поїхали на цей посьолок Артемівку, поїхали цих ранених забірать. Їдемо, дак їх на землі лежить прямо постіль цих погибших солдат. Стоїть машина грузова і на машині сидять 3 солдати постреляних. В обшем, погибши, а то лежать кругом. Дак і сестричка, чи санітарочка з нами була, дак вона скочила із воза, да за ноги, за руки поодтягувала дорогу, бо танки їдуть, німецьки машини їдуть і їдуть же по цих трупах. Дак вона дорогу прочистила і поїхали ми до цього, до сарая. Сарай був корівник. Великий-великий сарай. І дак ції були там лікарі, медсестри, із криши зорвали солому, послали в тому сараї по обидві сторони солому і зносили звідусіль ранених туди. І нам погрузили на підводу 4 ранених. А ці активісти, які остались, заложниками звались у селі, дак їх уже прислала німецька влада це вже там став голова колгоспу, чи шо там, дак прислали їх зносить оції трупи. Силосна яма була така велика, велика-велика і вони на носилках зносили і в штабелі складували цих погибших слодатив. Це я своїми очима бачила. Носили й складали, а тоді укривали їх шинелями і закидали землею. Ось така. А ми привезли тую, тих ранених у село, ранених. І ранених було в Кучакові 450 чоловік. Були у яслах, у сільській раді і трьох приміщеннях школи. І тут частина солдатів попали в окруженіє. 16 чоловік. І хотіли прораваться під цей, під бої. По ту сторону путів од Іванкова. Ну їх постріляли, один остався живий, ранений в голову і прийшов якраз сюди, як ми привезли ранених, прийшов сюди, до ціє ж, до школи. Ранений у голову, пов’язаний, і нам розказав каже, шо всі 15 погибло, а я це остався в живих. Ну фак тот, я закінчу вже цю війну, дак вони довго там були, і лічилися, і… велика історія. Бо ходили ж доглядать їх усі і пирожки мати пекла, носили ми із сестричкою, жарили буряки ції, сахарни буряки пекли у печі кружалками. А лежали отако у класі цілі полоси цих солдат. І каждому по кусочку давали. Гарбуза пекли, тоже роздавали. І в хаті в нас 4 солдати лежало ранених. І один помер, а то тяжко ранени були. А ми тільки все, усі період.
А тоді приїхали ми із Кучакова у село і тут шо, мені вже 14 років, батька немає, я никому не нужна, ніким не захищена. Мені бригадір уручив коней. Коні…Я запрягаю коні і їду культівіровать, бороновать, їду у поле. І цей… І орать їздила. Їхали ми з оранки, хлопці таки, як я тоже орали, дак цей, хали вже додому. Я їду перша, ше набік ножки на коні, пара коней у мене, а хлопці ззаду їдуть. А тоді із горба спускаться, дак вони нагнали моїх коней і коні як побігли, я впала між коней. Упала між коней, вони тоді скочили із своїх, зупинили моїх коней, мене витягли між коней, і мене Господь хранив, шо не затовкли мене коні. Посадили вони мене знов на коней і поїхали ми цей, ну уже ж на ферму коней повели. І тут получився голодомор. В обшем, воно був урожай, но паганий урожай. Був недород. 1947 рік, був недород. Дак тоже ж були і бідни, і багати. Були такі дівчата, нам зробили комсомольську ланку з нас, я ж ще ж дівчинка, дак комсомольську ланку зробили і були у цій ланці 3 дівчат, шо в одної батько голова колгоспу, а в одної комірник, а в одної… в двох батько бригадир. Батьки є, і достатки є. А в нас батька немає останніх дівчат, і батьків немає і їсти немає чого. А недород, не було чого їсти абсолютно, тоже, так як ото під ту голодовку… голодомор той. Дак уже в колгоспі почали варить юшку і там долина така була, цей Герасименко Сергій Олександрович, інвалід війни, варив того супа і як зварить — викидає прапор, білий прапор. Палку поставить і вже ми бачим, шо суп зварений. Ідем ми до того супу, дак ції дівчата, шо батьки в їх є, сідають обідать, у їх є і блінчики, є в їх і молоко, є в їх і чай, а в нас нема ничого. Дак а ми ж з котєлками. З котєлками йшли. Дак ця одна каже: «Забірай і мою порцію», другий дає свою порцію. І це, в обшем, був нам добавок, бо вони давали порції свої. Дак я поїм шось трохи, а тоді прийдуть мої братіки тиї на поле, дак я передаю ше у другому котєлку ж те, шо циї дівчата мені подарили. Дак я передаю додому, бо дома дід і баба. І ції ж братіки два, дак ще й тих треба погодовать. Так оце так виживали, доживали. Так шо були і бідни, й багати у різну пору життя. Оце така історія. Ну, а тоді ж воно згодом, це було ж літом, а тоді це ж сапали ми буряки, а врожай же ж сіяли, а тоді вже ж пошли дощі, уродили ж хліба. Дак ми трудилися дуже-предуже. Через те ще й зовсім молоди були, а на плечах скирдовали циї снопи, зносили до цього, до скирти, і в молотарку ходили. Оце наша молодіжна ланка була, дак нами дуже затикали всякі дірки. Ну а жили дуже складно, бо батька не було. Ну а все рівно, я вже закінчу цю розмову. Так все рівно, нас було четверо. Я була сама старша, мені вчиться не можна було. Я 7 класів кончила, бо тре допомагать мамі і шоб же ж і тих маленьких братіків, і сестричка. Ну сестричка тут у Глибокому, це ж ми вернулись у Глибоке, дак у Глибокому вона кінчала школу, а я у Кучакові кончила. Дак вона тут закінчила школу і пошла вчиться в технікум. Училась у технікуму, а ці хлопці тоже ж поросли, ходили в школу і трудилися, і всяк було. Ну, в обшем, усі, в обшем, повиучувались, ВУЗи покончали і всі… Братік самий менший інженером був, той середній тоже вивчений був…
Сестричка та кончила, мала аж 4 дипломи. І померла, була заслужена вчителька України. Оце так ми доживали своє життя. Ну Слава Богу, шо це й ж там мене Господь держить, дякуючи Богу. І моїй сім’ї, шо вони в мене дуже таки добрі діти, і онуки, і правнуки. Вони за мене заботяться, вони мене не обіжають, голосу нихто на мене не повишав. Я, мабуть, не заробляла. Ну і так всі ж вони поросли, і мають освіту, і живуть припіваючи. Маю я 2 дітей, 4 внуки, 7 правнуків і 1 праправнучка. Оце така в нас велика сім’я і дружна сім’я. І всі розумни, дак я й називаю, у нас сім’я розумного роду, бо були діди, батьки, це ж подумай, як батьку моєму у 20 років він уже женивсь, а який він був смекалистий. Він тіки 2 групи кончив церковної школи, а розумни були люди. Оце така історія нашого життя. А яке дитинство те було я вам розказала, це коротко, бо його довго сидіть розказувать, вам надоїсть слухать.
А кілька питань можна ще?
Давайте, я відповім, шо знаю.
Дивіться, от ви кажете, вас розкуркулили, там дідуся розкуркулили. А взагалі по селу люди зразу пішли в колгоспи, хотіли йти?
Ні, ні, не хотіли йти. Були одноосібники звалися, одноосібники. Не йшли. Ось мій чоловік, Іван покійний, 33 роки як він помер уже, бо він фронтовик був, пройшов, в обшем, 7 год і 8 місяців у армії був. У Кардові був, як війна почалась. Дак його батьки не пошли в колгосп і оце ж під ту голодовку давали у коморі макуху. Ну шо олію там били. Дак учителька водила учнів, він уже в школу ходив, водила учнів до комори, шоб одділили їм по скіки там, по сто грам макухи, а його в списку не було, бо батько не колгоспник, а одноосібник, дак вчителька каже дуже просила: «Він так гарно учиться, дай йому хоч трошки, хоть кусочок» — це він, було розказує. Так шо не всі пошли, не хотілись, а то оце ціх, котрі багатши, дак вимушено забрали. Забрали. А тоді вже ж як воно налагодилось, то й люди і сами може ж здавали. Я вже того не дуже знаю. Оце таке життя прожите мною. Ну історія дуже велика, дак я ото розказую своїм дітям того трохи, того. Да мені син каже: «А ви напишуть історію свого життя». А тепер онучки мої приходять, вони всі в Києві живуть, дак приходять: «Бабусю, розкажіть нам про своє життя», да я розказую, розказую, ну незакінчена розмова, другий раз приїзджають: «Бабусю, розкажіть нам про своє життя», «А на чому ми зупинилися?», — питаю. Вони мені підказують на чому ми зупинилися. Так шо запам’ятали. Ось і недавно були, дак хлопець і дівчинка. Дівчинка ходить у 5 клас, а хлопець у 3. «Розкажіть нам про своє життя, бо воно було дуже-дуже складне». Дак я ото через те й написала історію і родовід, все.
Оришко Олексіївно, а от ви кажете, що були обшуки, забирали все. А навіщо забирали, кудись це вивозилось, чи навіщо це робилося?
Це Сталіну схотілося Україну роз… В обшем, унизить. Шоб українці померли, а сюди поселить росіян. Воно була така в обшем мета. І ото зробили штучний голод. Спеціально і дуже-дуже ж люди бідовали, бідовали. Багатих забрали, од багатих, а бідни — воно ж усе ушло, забрали в колгоспи, воно ж в колоспи вже були, дак забірали в колгоспи, а тоді вже ж вони ділили ж. Вони не бідовали тиї всяки активісти. А все рівно прийшов час, це коротко, як кажуть, не для зйомки, дак цей, ше ми маленькі були, жили в своїй хаті, їдуть підводою вже грабить у… на посьолок Городище. І сидить одна женщина на возі так, як я ноги спустила, да «Скажи, подруженько, перед яким вікном одежа закопана?». Ну, мати промовчала, а ми на вулиці були, це я своїми ушима чула, це не хтось розказував, і так у пам’яті воно все пооставалось, бо воно… Було дуже-дуже складне. А тоді прийшов час, шо вона так бідовала, і чуть не вмерла в матері на печі. Було приходить і на печі сидить, мати її погодує, і вдіне, і все. Бо те все минулося, а бєдна як була, вона не забагатіла нияким путьом.
Це вже після Голодомору?
Після всього, після голодомору, після всього, всякої… І після війни, вона ж доживала.
А тоді в ті часи можна було між собою говорити про голод, про його причини, люди між собою могли про це говорити?
Могли говорить, могли, бо спілкувалися шо ж таке шо голод і не було ж де за шо руки зачепить, як кажуть. У моєї родички був чоловік і двоє дітей, 2 хлопчики. І голодовали вони сильно, а тоді десь вещини якийсь узяв чоловік да поїхав, пошов у Дарницю пішком, да в Дарниці продав тую вещь, яка була і купив хліба. І приніс хліб, і вони поїли хліба, і померли.
А як їх імена, прізвища були?
Гарасименко Митрохван він був, Гарасименко Митрофан, а хлопців Андрій. Андрій, а як же другого звали? Забула. Це хлопчики, вони померли. А жінка осталася, не їла хліба. Настіки тощий був желудок, шо не можна було їсти хліба. І вона просила його: «Не їж, не їж хліба. Треба потрошку, потрошку. А воно ж їсти хотілось дуже. Дак ото од хліба так шо кажуть і од голоду, і од хліба можна померти.
А ви чули таке слово «торгсін»?
Чула таке слово. Ну то ж здавали туди шось таке торгсін той, здавали.
А хтось щось здавав от, ви пам’ятаєте щось?
Ні, цього я не пам’ятаю і в нас навряд, шоб хто здавав. Бо оце ці вещі які од нас забирали да уже ж хазяйова бачили у тих же, шо забрали вже вони користовалися. Да було обідно дивитися, шо це голий, а той убратий у моє майно. Оце така історія мого життя. Ну життя було дуже складне: і війна, і голода тиї, і революція. Було дуже складне. Можна сказать усьому народу українському, а вижили, вистояли. І після війни ми дуже-дуже працювали, дуже. Ну одбудували ж усе. А тоді розлушили, нашлись таки, шо все. Мого нема ничого, шо я трудилася. А трудилась, у мене 38 років стажу, так шо я заробила пенсію, дякую державі, шо хоть дають пенсію на хліб і на ліки. Ну я кажу: «Я їм свій хліб, шо я заробила». І на ліки.
Оришко Олексіївна, а от повертаючись до тих років, 1932-33. Ви бачили на вулицях померлих людей? Масовою була смерть по селу?
Смертність була масова і при чому на кладбищі викопали яму і не закидали, привозили і ще привозили, бо ходили і по хатах шукать, і по селах. Ішов дорогою, упав і вмер.
Це в селі Глибокому?
У селі Глибокому.
Була одна яма і туди звозили?
Одна яма і туди звозили, а тоді ж трохи смерть зупинилася. Померлі, котрі уже ж не їли лободи туєї, да крапиви.
Тобто в селі Глибоке було місце масового поховання?
Було, в центрі. Зараз воно ж там хрестив немає. Воно ж колись, да тоді й не ставили хрестив. А було… А багато могил таких, шо уже дуже ж низеньки і велике, і зробили ж могилу голодомора.
Місце якесь, пам’ятник поставили?
Пам’ятника немає, хрест, ограду зробили.
Хрест загальний?
Загальний хрест.
А ви не знаєте, це на місці масового поховання той хрест поставили, чи в іншому місці?
Ні, ні, ні. Його поставили сюди на просторі, а поховання було блище сюди, до села, ізліва.
А цвинтар той зараз існує де оце було місце масового поховання?
Той цвинтар існує. Як було, так і сьогодні єсть цей, теє кладбище. Не міняли. На цьому місці хоронили раніше і зараз хоронять. Тіснять усе.
А ви не пам’ятаєте ще можливо імена померлих з голоду людей? Може якість сусіди там, чи…
Ні, я не пам’ятаю. Не скажу, не пам’ятаю. Через те, шо я була зовсім мала. Зовсім мала була.
А щось ви чули таке про чорні дошки, коли от колгоспи заносились на чорну дошку, таке щось тоді було в ті роки?
Я і не знаю за це, не скажу.
Зрозуміло, а на колгоспному полі колоски можна було збирати?
Не можна було збирати. Не можна. Вони тоді так… В обшем, в’язали, пов’язали снопи і ходили ції, хто в’язав, ходили і збирали колоски, шоб і колоски не були. Не можна було, не дозволяли збирать колосків. Дуже було ну все було колгоспне щитай.
Зрозуміло, а ви бачили жебраків, голодних людей з інших сіл, які приходили, просили їсти?
Були, приходили. Особливо на кладбищі. І ходили і по хатах, просили. Було, кажуть, старці, старці приходять. Ну були ж у кого було шо, до ділилися. Давали їсти, шо там, із одежи давали. Ділилися в кого було чим поділиться.
А ви не знаєте звідки вони приходили? Із сусідніх сіл, чи десь далі, з областей, може з других.
Ні, з областей не знаю я ничого, не скажу. Бо в нас даже одна женщина їздила в западну у 1947 році. Їздила, якісь шмутки возила, да там міняла за кусок хліба, бо в неї було шестеро дітей. Дак ото так виживали, хто як міг виживав.
А з села можна було поїхати от в 1932-33-му?
Можна було поїхать, дак треба було ж чимсь їхать. І треба мать копійку якусь на поїзд. Ото таке.