- Місце запису: село Жигалівка Калинівського району Вінницької області;
- Дата запису: 20.08.2020 року;
- Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;
- Респондент: Чернега (Коломієць) Любов Яківна, 30 липня 1926 р.н., народилася в селі Жигалівка Калинівського району Вінницької області;
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Жигалівка Калинівського району Вінницької області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Скажіть, як вас звати?
Люба.
А прізвище, фамілія?
Чернега.
А по-батькові?
Коломієць уже, бо по чоловікові, то моя була Чернега. Яковна.
А коли ви народились? Якого року народились?
26-го.
А число, місяць?
30-го липня.
30-го.
А де народились?
Тут.
В селі?
Но не в цій хаті, тамо була на углу хата, це він вже поставив.
А розкажіть про свою родину, про батьків, як батьків звали, чим займались?
Батько мій був машиністом. Машиністом був в поїздах, а мама в ланці.
А як звали батька?
Яшка, Яків.
А по-батькові як казали?
Сакович. Сак – батька звали. Сак.
А матір?
А мама Євдокія Ігнатовна.
А брати, сестри в вас були?
Я чую, но хочу поняти шо.
Як звалися сестри, брати твої? Брат був один – помер маленьким, а сестри…
Сестри були, одна в 13-ть років померла. А одна недавно ось померла, стара вже була, це старша сама, а я вже друга, а третій хлопець був, брат, то в 1,5 року помер. А потім не було. Батька репресірували, то хтіли нас загубити, ходили через стріх лазили, шоб нас, шоб ми десь ділися. Отак було, считали шо ми, а батько наш не був цим репресірованим, він робив на поїзді, машиністом. Туто у Яневі був, була міська путь, то він на цьому путі, на цьому поїзді робив.
А чого батька репресували?
А казали, шоб він йшов в колгосп, а він не хтів, бо він же мав спеціальність. Тай нарізались, ви знаєте, не полюбилися. Тей сказали, шоб він цей. Були і шукали всьо, не їднеї книжечки не взяли, бо не найшли. Батько не завідував цим, він тільки був на поїзді, машиніст. Але забрали, тай по сей день не знаю, де його могила і де він.
А це в якому році було.
В 1938-му.
В 38-му.
А чого братик ваш помер?
Заслаб, маленький, півтора року було.
А в якому році?
В 29-му.
А що ви пам’ятаєте про Голодомор? 32-33-ій рік?
Ой, пам’ятаю. Голодовка була, забирали в колгосп деяких, розкуркулювали, тей зробили голодовку. Вигонили з хатів і забирали всьо до зернятки в обісті. Не тільки шо, навіть їдного зернинки не було. А которі ше багатіщі чоловіки, то висилали на Сибір. А ті вмирали голодними, бо нема шо їсти, ні грошей, ні сахару, тей вмирали.
Розкажи, як в вас в сім’ї, мамо, в вас було тоже голодували, але дєдушка получав пайки тоді, да?
Да.
І вони за рахунок того вижили. Тоже з листя пекли блінчики. Мамо, розказуй.
Да, жили, але листя рвали в садку, щавіль, ви понімаєте, шо це, і пекли млинці, а бараболі, в нас було, шо копали, а мама не копала, бо мама не любила це. А ці млинці пекли. Оце так жили. Ну давали пайок. Десь кіло цимом десіть душ.
Це дєдушці давали.
Це дідові, да, батькові. Оце таке.
А сусідські сім’ї, розкажи.
Га?
Розкажи, сусідські сім’ї, от Серафимину сім’ю, розкажи як вони вимирали всі.
Тамо, сім’я була, батько їхній, багато дітей було, батько їхній пішов в 33-му році… Ви вибачте, я так балакаю, бо зубів не маю …В Уладівку на проводи і там помер, то забрали його потом похоронили. А помер синок, померла дочка, знов синок і знов дочка. І несла мати, ця мати їхня, не мали з чого дубовини зробити, у радні на цвинтар, через наше подвір’я туди. Несла з старшою дочкою, тоді там викопали яму, тей закопали так. В рядні, б тей-го, така була жизнь, о.
А як їхня фамілія була?
Як Серафими фамілія була?
Бог її знає. Палатюк, то це Вєрка по чоловікові. Їдна дочка осталась. Нє, дві. Старша осталась дочка з голоду, якось так вийшло і манюня, три роки цій було, шо є, нема вже її, тоже померла. То три роки було. А то поносила радном мати, на цвинтар.
Які маленькі, то тоже не давали їсти, бо не було шо. То вона лежала на межі, розказуй, як було.
Вони тут цей-го, було на полі в нас, якийсь оінвальд, не знаю, шо це воно таке, ну поляки, чи хто вони там, жили, а люди ходили до них робити, наші жигалівські, то пішла сусіда до цеї жінки, де це я хочу сказати, шоб вона йшли на цей-го, а вона брала пляшку молока в когось там, то страшій ці давала і сама чуть пила, а манюній цій не давала, поклала на межі, «вона, – каже, – всеїдно помре». А ця жінка, шо за нею заходила, видерла це молоко в неї, тей тршки напоїла дитину, цю шо це, тей пішли. Так вона й вижила Вєрка ця, подружка моя. А отуто сусіди були…
Гандзюки.
Гандзюки, да. То вони всі до їдного вимерли. Но їдна осталась, а то всі вимерли з голоду. Ходили в ясла, в сей садік, там шось давали їм їсти, бо, трошки з’їдять, тей шо воно наїсться. Тей йде додому, тей впав, тей спух всенький, тей помер. Тей так тії всі діти вимерли. Отут хата була, тамо, ше є, і туто за хатою від мене, була хата, то їли черепахи, тягнули їм, таке, бараболю цю гнилу їли. А ми не їли, бо мама не хтіла їсти, гуть гидувалась. А листя, ми їли. Тей таке було життя, але вже дочекали бараболі, ну вже виросла, молоденька, тей мама, батько ж пішов в колгосп, робив дід оцей, а послє пішов на свою роботу, тей його заставляли, шоб він пішов робити у колгосп, а він не пішов, бо він мав спеціальність.
А ти казала, шо в вас картошка виросла молода.
Тей вже бабушка моя, нас гляділа, пішла, де там підштирхала її, тей бараболю, варить якусь юшку, тей сама навіть в рот не візьме, но мені витягне барабольку одну дасть. А я коло неї ходжу, отак було. Оце таке життя було, буття. А тоді вже дочекалися, вже пашня вродила у колгоспі, но не давали нам, колосся ми збирали, знаєте, шо це таке колосся? Це, як підеш, зловлять, об’єжчик зловить та забере торбу цю, чи кошика, тей йдем додому, плачучи. Оце таке життя було. Але Бог видержав, вернув людям життя, о.
А ви кажете, що ваш тато працював на залізниці, а мама в ланці. А в якому році мама в ланку пішла?
Як колгосп заснували, так вона зразу і пішла.
Як замуж вийшла, так пішла в ланку.
А коли замуж вийшла?
Я не знаю.
Тьотя в 24-му році родилася, значить, 23-ій рік.
Надька родилась, 24-ий рік. В 23-му, значить. Бо я то в 26-го, а вона 24-го року.
А батько, ви кажете, що не заставляли його йти в колгосп, нічого не забирали?
Нє-нє. Це його заставляли, через то його і репресірували, шо він то як враг народа, як він не сприймає радянської влади. Через то його так репресували.
А за дідуся свого, дідусь, де працював? Чим займався?
Я це думаю. Мамин батько строїв церкву цю, млина оно.
В пана робив.
То робив, на плечах посили камінці, на німець робив, церкву, то це так дідусь робив. Тей напала його якась іспанка, тей він помер.
А в 32-33-му році, де дід робив?
Він не дожив до цих років.
А ви кажете, що не голодували, бо зерно було, бо дідусю давали пайок?
Це батькові.
Це батькові давали. А тейго дід мав своє поле, ше в ті роки, а вже в 29-му начали розкуркулювати людей, висилали на Сибір, там попропадало багато, забирали хати, розвалювали хати де в кого, дітей вигонили з хати, така була жизнь. Але дав Бог, шо люди пережили це. Багато, дуже багато, я кажу, шо вмирали, труни не було з чого зробити, дубовини, а так закопували в ями, тако під тего робили, шоб землю не сипати. Таке закопували. Но в нашому, в мому роду ніхто не вмер з голоду, бо батько робив на станції, то там получав тего. А то цими лопухами їли, а тоді вже бараболі дочекатися, потрошки брали, тей так вижили. Ое таке було життя буття.
А пам’ятаєте, хто розкуркулював?
У вас в селі, хто був ці активісти, мам?
А чо ж не знаю.
Фамілії їхні, хто.
Ну Дашнівський був головою сільради.
Комсомольці, які були?
А комсомольці до нас через стріху влазили до хати, до нас, ми були малі, лежали, то це вже тоді не в голод, це вже як забрали батька в тюрму. То це тоді, прийдуть і стукають, шоб мама одчинила, а мама не одчиняє. А ми трьох спали на ліжку, а вона [не чути слово] бо тре жити, знаєте, то вна скоро поспорала всьо, тей допіру одчинила. І то нє, не одчинила, один вліз на гору через стріху, а в нас туто на горі, у сінях, сини розбираєтеся, шо це, то в сінях не було стелі, ну тако рівно, тей як їдин цибнув, тей каже «хай ти згорив з свею хатою».
Мамо, ти так не кажи, бо записує всьо.
Ой тяжко мені. Шо вам треба?
Комсомольці влізли через стріху, один впав, кажіть далі.
То були комсомольці, втрох були в сільраді, тай ходили, тей слідили, чи бабця моя горілки не жене, а вона наскору вигнала, тей сховала де нада, під голови нам труби, уходять, все одно одчинили двері, тей нічо, а мама каже, шо я горілки не жену, а чо ви мене мучите, чого ви з мене іздіваєтеся, над моїми дітьми. Вона там позаховували, тей пішли. І більше не приходили до нас. Отаке було. Тей мама так бідувала, жила, нагодувала до зросту.
А скажіть, в 32-33-му до вас не приходили, їсти не просили, шоб мама давала?
Тей шо дати, як нема. Тей хто просив, не просили, бо немав ніхто нічо.
Сусідський хлопчик, кажи, як ходив і блінчики в вас забирав.
Ааа, то він з лопухів, цих мама начепе млинців, тей під припічок, під піч поладе, ми через сіни були другі люди сиділи, та сім’я. Тай цего. Влізе, нема нас, тей підніме цю фіранку тей украде. Мама каже «Хай бере, бо воно ж бідне їсти хоче, то хай бере». Тей це таке було. А так тако, то не приходили просити, бо в нас самих не було, то хто ще мужніщий був, то, ті шо розкуркулювали людей, то ті заможні були.
А багато куркулів в селі було?
А Господь їх знає. Було, то їх повиселали на Сибір, там вони поздихали.
Ніхто не повернувся?
Нє. Ніхто. Там попропадали. Там од голоду і од холоду. Попропадали, тей таке. А в селі, то пів села повмирало людей з голоду. Ой, тяжко. Не дай Бог, нікому. Хай я вже цього голоду схватила і в Німеччині голодувала, тоже ж прислала карточку додому мамі, то мама б була кров залила, так кричала, плакала, тей ту карточку спалили, шоб не бачили мене. Ше було 16 год чи не було мені, забрали в Германію.
А скажіть, може мама ходила шось міняти в 32-33-му, якісь речі?
Куди? Ходила міняти, ходила у Вінницю солі купляти, карасіну купляти, а по селах ходила глину носила білу міняти в людей, сушину якусь такего, таке шоб шось з’їсти. То це таке було. Ой, було-було. А вже в 37-му був, той в 47-му році вже був знов голод малий, невеликий. Люди не вмирали, тако голодували там, шукали їжу собі, а не вмирали. А в третьому, я ж вам кажу, шо ховали не в тому, не в труні бо не мали з чого, за що зробити, а ховали в землі.
А розкажіть, а жорна в вас були?
Хто?
Жорна.
Були. Були, ми тримали в погребі, то як ми підемо, назбираєм колосся, це вже в жнива, то помнем, помолотим його…
Шоб ніхто не бачив?
Га?
Шоб ніхто не бачив?
Ну да, мав в погребі, тей зітрем чи на крупи, чи на якусь, якась палка спечеться, тай так. Були-були жорна. Но, як сільрада найде, то поб’є.
А сусіди до вас приходили, шоб ви їм мололи?
В кожного було.
І кожен ховав, да?
І кожний ховав. В кожних людей було. А десь там якась жінка сама живе, то не мала шо, то не знаю. Отаке.
А де ще ховали їжу?
Кого?
Їжу, де ховали.
Ми?
Ви.
В хаті, а ми шо варили. Як дочекали бараболі, то варили юшку якусь, чи там борщик з барака, а то шо ми, хліба не пекли, бо не було з чого. Нам же не давали, держава не давала нам, а робили, то робили ми, поки цей колгосп трошки підник.
А в яслах багато дітей було?
Кожного були дітей, бо на полі варили куліш, суп і давали пайок, тей в черпачок, в котілок, то батьки, ось наші, мої, тримали, додому несли для дітей. А самі не їли. Отаке було життя. Ну то це хіба, в Росії цего не було.
Нє-нє, це тільки Україна.
Це Україна тільки.
На Західній не було.
А школа працювала в голод?
Працювала.
Ходили діти в школу?
Я ходила в школу пока морози не начнуться, а пішла вже, тей вже не переводять у другий клас, бо я не йду до школи.
А чо ти не ходила, скажи.
Мороз, тей я вже в ноги змерзала, тей не йшла.
А церква була?
Була. Церква була, то не знаю,
То я вже в школу ходила.
Церква викидали з церкви, везли на яр, тамо Уладівка, то там яр такий був, цей голова палив ікони, хрести були на шляху, порубали їх, була фігура така, кирниця така, на поперечном путі, то була кирниця, то там хто їде, то зайде водички нап’ється, а то побили, розібрали, ікони попалили, хреста спалили, забрали і всьо. Отак.Не давали, шоб ходили діти до школи, молилися шоб. Таке було.
А люди пухли від голоду?
Ну а шо ж нє. Такого пухли, тей вмирали, пухли.
А в вас в сім’ї ніхто не пух?
Ми не пухли, бо тато нам підбирав трошки, тей так ми вижили, і ці млинці, бо бараболі, бабця, мама не копала, цеї, шо це торішня, не копала, бо гидувалася її. Із тих, в нас осьо, де тут в нас ворота, був рів, де це наше обістя це, то рів був, а то їхнє було, так як є зара, то повно черепахів цих, шкурупайок. Йдуть до млина, до річки, наловлять черепах посеред річки та з’їдять. А ми не брали, мама не брала, не хтіла, гидувалась. А цего зелень їли ми, щавіль, з черешень листя, шморгали і сушили, і терли, і так пекли млинці тай їли. Отаке було.
А цих людей, що помирали від голоду, ховали на цвинтарі чи десь в іншому місці?
На цвинтарі. Несли, викопали яму, тей поховали, і по двох в ямі, і по трох.
На цьому цвинтарі, що зараз?
Нє, не на цьому.
А на якому, мам, тамо біля школи десь?
На цьому другому.
Де коло школи?
Нє.
На тому старішому?
На старішому. Той другий, коло цього цвинтаря. То на тому цвинтарі ховали. А це вже цей то вже теперішній.
А є там якась на тому старому цвинтарі табличка, що там ховали людей, які померли від голоду?
Хто там їх писав? Комсомольці?
А пізніше теж ніхто нічого не встановлював?
Нєа. Була та церква, не церква, а як, каплиця, то їх там на цвинтарі, то зібралися, то люди як несуть, дають, то туди в каплицю там ховають це, послє роздають людям. А тего, а так то нє.
Тільки теї ж каплиці нема.
Вже де вона, там вже її давно нема.
А можна було про голод говорити, вже потім пізніше?
Не знаю. Не скажу.
Про голод то говорили, а про ту політику, то вони…
Що розкуркулювали розказували чи ні?
То люди самі бачили, нашо казати, шо розкуркулювали. Ось в мене дєдушка і бабушка розкуркулили, то вони в Калинівці найняли в їдного квартіру, тей там жили. Дід там сторожом, а бабушка пішла в колгосп в Калинівці ходила. А послє вже, война кончилась, нє, ше в войну, то вони построїли хатинку, тей там жили. А послє вже, як цейго, то синок єдин був, не знав ніхто, вони там десь жили в Росії. То поприходили, то помогли поставити їм хату. То вони жили. Отаке було. Тай вже й тепер доведуть до цього. Доведуть.
Зара вже може так не буде.
Цю Україну хтять унічтожити, я то не розбираю, але ж всі равно трошки розбираюсь.
А як до українців взагалі ставилися в Радянському Союзі?
Як до українців.
Комуністи як до українців ставилися?
А я знаю як, я в Росії не була, а ці рускі, хто по-рускі говорили, то як їдеш в автобусі, вже послє, то хахол кажуть на нас, вже й не хочеться говорити тако всенько говорити, тай всьо.
А що було з цими хатами, що людей розкуркулили, що їх виселили з хати?
Розбирали, розбирали хати, а то котра краща, то брали вони ці хадзяї, шо вже збираються унічтожити.
А сироти, як батьки від голоду помирали, то що з дітьми було?
Були в цему, як це казати, га? Ну в яслах, то як.
В садіку? Чи в інернаті?
Інтернаті, осьо в нас цяго хата, осьо, то це не ця вже хата, де в нас, коло нас осьо, це вже друга на цьому обісті постоїна, то була хата, то там садік цей дєтсадік був, діти всі «йдем в інтернат» щитали. То там жили і там їх обходили. Яке це обходження було.
Їсти давали там їм?
Так давали, шоб жили, шоб не померли.
А чого був голод? Хто його зробив?
Сталін, хто. Сталін зробив голод. А чо був голод, в Росії ж не був голод. А на Україні був. Стали згонити у колгосп, забирати всьо, городи і всьо, ну це їхнє всьо, шо мають. Тай тего, так було. А не хоч, то на Сибір гайда посилали, тай всьо.
А дивіться, от ці активісти, ви кажете, що вони з села були, а як до них потім люди ставились?
Ніяк, а люди, шо могли? Шо та людина, шо я можу сказати? Ну я, то я ше дитина була, але я то вопше кажу так, то шо скажеш, бити будеш чи шо. Вони були і остались тими. Активістами цими остались. Тай таке. А потім вже колгосп розробився, вже побагатів тей добре було. То война началась. Але ше всі равно в войну ходили. Люди на жнива, наші, то там німці це заставляли, то жали, але всі равно трошки вкраде в кошик собі рошки колосся, та й вдома потеребить, тей змеле, тей спече якогось півпалка. Отаке було.
А за 46-47-ий, голод, ви кажете теж був, після війни?
Я вже в 47-му році дома була.
То голод був в 47-му?
Такий, не дуже був, але був, ше й людям в голоді, то ше скучно було.
Як це скучно?
Ну ше не дохватало шо не-будь.
Скрутно.
Скрутно. Але небагато, не всі, хто хтів робити, той робив, тей мав. Робота була, пішов встроївся на роботу тей. І квартіру давали, і всьо давали. Зараз ж не дають квартір вже, чи дають?
Не дають.
Строй тей май.
Дивіться, а ви кажете, ці бабуся і дідусь, що виселили з хати і, що в Калинівку пішли, то це ваші родичі?
Родичі, да.
Це батькові батьки виходе, да?
Маминої тітка із чоловіком, дядьком. Дуже хароша була.
А як їхня фамілія?
Осадчук. Їх нема. Вже нікого нема, вже навіть дядьків нема, тітка була їдна, нема нікого, повмирали. Як вона, хтіли її зловити і на Сибір вивезти, а вона ровом тікала з Калинівки, де це йде той автобус. Вздовж ровом, ровом тікала, а той конякою догонив її.
А чого її хотіли вислати?
Куркульська дочка. Таке. Такі то були діла.
Може ще щось згадаєте за 32-33-ій?
А шо я вже можу згадати. В 29-му році начинали розкуркулювати, аж до 33-го вже. В 33-му році вже була голод. В 2-му начався. Це таке було.
А дивіться, як почали розкуркулювати, то люди не протестували?
А шо вони мають протестувати, їх ловили тай забирали на Сибір. Шось хоче, то шо скаже – виселять. Зловили, забрали тай всьо, арештували.
А куди зерно вивозили, це що в людей забирали?
На ті склади, де, тей в Росії чи куди, я знаю, не скажу вам, не знаю. Но склади в нас були, в Калинівці, там зара цего, шо приймають пашню.
А пам’ятаєте, як саме зерно вивозили?
Як, машинами везли, і хвурами. Я їздила на машині, то ше перекинулась машина і нас не побили, дівчат. Возили здавати в Калинівку. Машина молотить, молотарка, а ми збираєм це зерно в мішки, тей на машину, це і веземо в Калинівку. Це вже за совецької власті. Отакі то діла. Я прожила 94 роки, та нажилась, в Германії голосувала, без батька росла, як дітям без батька рости, нас три було і мамця нігде копійки не заробляла і в колгоспі робила, ходили копати землю в поле, лопатами, бо не було тоді ні машинів, ні. Як трактор їден появився, такий якись, казали на нього сухий, отой такий, як це він. Забула як. То ми бігли з дому, гналися, аж на дворисько туди, тамо-го на поле, шоб побачити його, який він. І баби бігли, всі бігли. А Микита наш, мого чоловіка брат, сів напереді на трактора на цього, тей їхав, а ми бігали дивитися. Таке було. А то ходили копати лопатами, землю. Пирій викидали, збирали, палили, бо ж ця земля в пирійові.
А в якому році цей трактор появився?
Я ше мала була, не знаю.
В 30-их десь чи пізніше? До війни чи після?
До війни. Вже колгосп начинався і вже дали трактора, десь їдного в село. І цей хлопець був, де мого чоловіка брат, він сам 14-го року був. Тей він цейго, посадили його, тей він вивчився тей робив на тракторі вже. Тей його в війну, не брали на війну, а оставляли, як сказати, ставляли, шоб робив, о. А позніше були ці, а зара то вже земля не зносить тих машиній цих. Такі трактори і машини, шо земля не тримати не може. От бабера набалакала, правда.
А дивіться, як, наприклад, корову забрали в колгосп, то люди не крали нічого в колгоспі назад?
Нє, не крали. І коні забирали, і бики, і ніхто не крав нічого.
А якщо в колгоспі худоба там помирала, то де її дівали?
Певно здавали, я не скажу, де.
Но люди їли це м’ясо, померлої худоби?
А Бог їх там знає, чи їли, чи нє. Я ніякого не їла, бо не було, ні такого, ні такого. А зара, то нема цих померлих тихго? Є. Завезуть – здадуть, тей, гроші візьмуть, тей всьо. Шо я брешу, не брешу я. Бо правда. Але їдять, бо тре їсти. Тре ж їсти і робити, но зара робити, от у нас у селі, село було багате, гарне, всьо, а зара баби доходять, вже мало. Сільрада вже зробили, шо то ви казали?
Старостат.
О, церква, оновили ми, здавали гроші, клуб є і це, і школа є, і це, де це врачі там сидять, як воно?
Лікарня, фельдшер?
Два аж фельдшерів, акушерка і фельдшер є, то фельдшер пиківський, а акушерка жигалівська. То хдоров’я її, аби людина заслабла, не розкаже, ночою, черед ночі прийде, дай її Боже здоров’я. Бо той в Пикові живе фельдшер. А раньше, то було в Пикові і хірургія, і, де це дітей родять, і всьо було, і вже зара всьо у Янів перевели. Бо Янів багатий, багате село. От я, уявіть, заслабла, куди везти?
В Янів.
Чим?
Там сімейний доктор, приїде до тебе. Визвуть скору.
Трохи перегнули оце з цею реформою ото. От остались такі старі люди, то добре, ми подбаєм про маму, а є такі одинокі.
Дякуємо вам велике, що розказали.
На здоров’я, дякую, шо прийшли, поговорили зо мною, а то я сиджу всьо время, вона робить шось на городі, а я сижу і не вийду нікуди, бо ноги не йдуть і голова ця дурна якась. Але ше я помню всьо.
То світла голова, чого ж дурна.
Всьо помню, і раньше, і теперішнє, всьо помню.
Молодці.