- Місце запису: місто Ніжин Ніжинського району Чернігівської області;
- Дата запису: 14.07.2020 року;
- Хто записав: науковий співробітник Національного музею Голодомору-геноциду, Артеменко Лариса Олегівна;
- Респондент: Крапив’янський Петро Андрійович, 24 квітня 1926 р.н., народився в місті Ніжин Ніжинського району Чернігівської області;
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;
Під час Голодомору респондент проживав в селі Володькова Дівиця (нині Червоні Партизани) Носівського району Чернігівської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка, як вас звати?
Мене – Кропив’янський Петро Андрійович.
Петро, Андрійович, а коли ви народилися?
24 квітня 1926-го року.
А де ви народилися?
Село Володькової Дівиці, там прожив, там закінчив вісім класів. Із села пішов в партизани і пішов я, як то кажуть, в люди.
Зрозуміло, Петро Андрійович, а як звали вашого батька?
Андрей Тихонович Кропив’янськй. Я должен вам сказати, що недавно я взнав точно, шо я син репресованого. Мій батько був арестований у 1938-му році за то, що він намірювався зробить на Україні національний рух. Звичайно, шо йому ж не доказали, но вибили два ребра і відпустили додому. Я думав, шо справу скасували. А оказується – призупинили. Я, як юрист, даю вам завереніє, шо це справа ще не закінчилася, но батька відпустили підлікуваться і хотіли продовжувать оцю муштру. Но отож війна і тому подобно і батька, значить, не продовжили його уже в тюрмі.
А батька один раз ото тоді арештовували в 37-му чи в 38-му чи до того його ще десь там викликали, можливо, на допит?
За ним було гонєніє. Він дійсно був протів кулачєства. А що таке кулак? Я вам скажу, це – заможний селянин.
Петро Андрійович, ви говорили про кулаків, от розкажіть нам, що ви нам хотіли сказати?
Так от кулак, кулак – це видумали більшовики, а кулак – це заможний селянин. Оказується, я внук тоже кулака. Ви попали якраз. А я скажу як, мій дід Григорій Ковальчук – заможний селянин, в нього було 50 га землі, часть він скупив, а як він скуплював, я вам щас скажу. Ви історію харашо знаєте. Знаєте, що в період НЕПу були декотрі такі оживлення і селяни, селяни получили деякі наділи землі. Там десь і мій батько полтора гектара получив, но селянин бідняк, він не привик до настоящого видення сільського господарства, часть землі начав продавать. А були і такі цікаві спеціалісти – скупали тую землю. І таким чином, у нас із 21-го по 28-ий рік образувались кулаки, в ковичках «кулаки». Це не кулаки, це люди заможниє, наше сталінське правітєльство. Ви знаєте, начала колективізація. У колективізацію в першу чергу вони хотіли заманить кулаків, в ковичках «кулаків». Кулаки не хотіли цього. Тоді на їх накладали налог. Один налог дід мій виконав, другий виконав, третій же вискребав там пшениця, шо його була, поїхав продавать у Ніжин, захватили його і коней, і по настояще врємя діда не стало. А стала бабушка – Ганна Романовна, очень мудрая женщіна, яка сказала: «Діти, записуйтесь в колгосп, тому що нас виселять в Сибір». Ви зрозуміли мене? Я розказав вам правду, потому шо, чого я правду, потому шо цього може бить і ви не знали. Я робив в следстві, коли я був в прокуратурі. До 61-го года був старий кодекс, по цьому старому Уголовному кодексу любий чоловік, який прислав і сказав совєцькій власті, йому давали 25 років. Само обозначеніє, шо такоє «агітація» не було, а хтось сказав зразу 25-ть років. І таких насобиралось тисячі, десятки тисяч людей. А послє 61-го года, як прийняли новий кодекс, там обозначили, шо такоє «агітація» і «пропаганда», це якщо, хто агітурує проти радянської влади, шляхом воружого повстання і повалення радянської влади, того можна посадить. І получилось так, шо в нас невинних людей сиділо сотні тисяч, невинних людей. Ви зрозуміли, я вам, як юрист, кажу. І начали їх реабілітіровать. А для того, шоб реабілітіровать должна прокуратура вести розслідування, дать свої заключенія. І я давав заключенія по одному чоловіку із села Вертіївка і це там точно така була арифметика, як я сказав. Чоловік скупив трохи землі, начав культурне вести сільське господарство, став заможним і його зробили кулаком, дали налог… його вислали і його не стало. І таких людей дуже багато. Вот вам формуліровка кулака і як було в дійсності. Я вам коротко розказав, ну правдіво, без всяких книжних фурмулюваній.
Петро Андрійович, а ще раз скажіть, як вашого дідуся звали?
Дідуся?
Так.
Так у мене було Трифор Ананьїв – один дідусь, у того було, у його було, це по батьку, було восьмеро дітей. А Григорій Хомович, которого забили, у цього було 5-ро дітей. Так Трифор Ананьйович він довго жив, народилось його восємь дітей, в том числі мій батько. Єсть в мене фотографія.
То це кулаком був Трифор Ананьйович?
Ні, Григорій. А Трифор Ананьйович тоже заможний був. Но той сорєнтіровався, того шо бачить, шо і його скоро відішлють і записав мого батька. Він три класа, було в нього образованіє і був грамотний, дуже харашо розбирався у політикі. І даже був, даже касіром, колгоспним касіром даже, замещав голову сільради і за те, що він давав побортні справки, щоб люди тікали од ареста, його переслідували і хотіли саме арестувать. І з 34-го по 40-ий рік батько переслідувався, а в 38-ом году його арестували. І прийшлось мені, у нашої сім’ї було четверо дітей, і прийшлось мені, як старшому, сестра старша була, я, младша сестра, і младший брат, допомагать мамі, тяжко їй було. Дуже ходив у школу, я вчився тільки на відмінно. Но вчився ходив в такому затрапезному віді, потому шо мати не могла хорошу одежу в Ніжині купити і покупала ізшито із рядна, ви знаєте, шо таке рядно. І в тим затрапезному віді я вчився, і вчися дуже добре вчився. Допомагав матері. І в школі даже в гурток ходив.
Петро Андрійович, скажіть, будь ласка, а коли в той період, ви кажете, що дідуся розкуркулили, так, от, вас, як от внуків куркуля, ніколи не називали там, не ображали, от чи спокійно потім?
Називали, матір називали – кулачкою, матір називали – кулачкою, а як батька арештували, вона їздила в колгосп на роботу 9 км. Так перевести. Ви знаєте, шо раніше в’язали снопи, так багато ми робили, в’язали перевесло і це перевесло везли, там де снопи будуть в’язать, так маму на горбу ніколи не лишали її їздить на, вона пішком ходила, потому шо вона була кулачка. Це було точно таке. Ну ми ж мали, ми ж бачим, шо мама плаче, ми ж бачимо, шо вона, ми помагали. З самого дєтства я і скот пас, і дрова рубив, і в школу бігав, і книжки читать, надо було і книжки читать, потому шо не можна було відставати від життя. Оце таке?
А з вас не знущалися у школі, з ваших, можливо, братів, сестер, не називали ніяк?
Так особливо, ну сторонилися, вроді я якогось іншого сорту. Я це замічав.
А вчителі нічого там до вас?
А вчителі, учителі – ні, вчителі були хароші вчителі. Учителі нас, я дуже їх любив, тому шо вони дуже багато мені дали, науки. І я сейчас, вже пройшло багато років, а я майже всіх вчителів по ім’я очєство пам’ятаю. І дуже цікаві були, дуже хвахові вчителі.
Петро Андрійович, а якщо згадати про вашого батька, от ви кажете, що він, як націоналіст був, як ворог народу, чи не пам’ятаєте, членом якої організації він був, або що йому, як вміняли який злочин, от що йому говорили?
Я вам січас скажу, коли я робив слєдоватєльом, пам’ятаєте, я вам говорив, що ми розслідували справи для реабілітації і попався один документ Кропив’янського Юхима Григоровича, мого родича. Ну мені ж дали, потому шоб не було не дружи мені. А приїхав старший помощнік прокурора Циганєнко, чи шо, не помню, і показав мені справу Юхима. Це настоящих, грубєйших, як слєдоватєль, це сійчас даю, діти моїякі ж були грубєйші порушення закону. Із трох слов, із трох лісточків дали Юхиму 10-ть років. Один показаніє, два показаніє ложних, но той мені дав тіки одно показаніє дать. Вот я січас вам і розкажу, в який батько мог бить організації. Там написано, шо Кропив’янский Андрей Тихонович – член подпольной організациї націоналістічєской, не вказано якої, і разом із Кошмою ізданини Юхимом були связниє Кропив’янського Ніколая Григоровича, ото тамо, який в то время був в Москві [дзвонить телефон]. І связними, які повинні їздить у Москву, як вспихне повстання для повідомлення Миколі Кропив’янському, шо вже востаніє началось. Оце така було, таке було єтот заявлєніє, ну протокол допроса. Тоді мені ясно в чому справа, ну батько ж упирався, ну хто це ж, за те, що він не розказав правду два ребра йому вибили НКВДісти і його, як привезли, люди вже знали, прийшли і пів, лже свідєтєлі прийшли. І я помню, пам’ятаю був, така була розмова, ці, фамілія одного Дулик, а второй Чопенко. Я помню їх фамілії. Просили прощенія в батька «прости, шо ми набрехали, нас заставили». А батько скаазав: «Ви моїх дітей не жаліли, а я пожалію ваших дітей, шо не буду подавать жалобу, шо ви на мене таке говорили». Оце говорить, оце відношення, оце вдячність таку мого батька. Батько тоді мені назавжди сказав сину і матері: «Робіть людям добро». І все життя я робив людям добро. І був слєдовалєтєм 32-а роки, і я сказав: «Як тільки я взнаю, шо по моїй справі, шо нібудь поддєлку робите, я порушую кримінальну справу і будемо судити». За 32-а роки не одного не було в мене порушення і я став лучшим слєдоватєлєм України. Тому шо не допускав я порушення закону.
Петро Андрійович, а вам ніколи не говорили, що ви виходить син ворога народу щось такого?
Я це ощущав. Я це ощущав. Я розкажу чого ощущав. Тоді як я закінчив інстітут, на п’ятім курсі, приїхали нас у етой, направлять, направляють уже нас нас на роботу. І коли подивились, хто куди, я кажу: «Я в СБУ хочу», я думаю, поїду, я там буду розсматрівать. А вони: «Нє,нє. Вам нізя». Мені нізя. І не допустили. А оце совсєм недавно я взнав, в мене родичка, племіничка, робить у Києві, програмістом, дуже розумна дівчина. І вона найшла номер справи мого батька. І як буде якось, так я в Чернігові, в архіві ж в Чернігові там находиться. Так шо я тепер уже считають репресований, син репресованого і внук розкулаченого.
Кулак. Ви прямо цілий набір.
Так, хто ж я такий, да. Ну я все життя закон, ну як наша Конституція січас, вона не совсєм для мене совершенная, як для юріста, єсть протіворєчія, но вона наша. Треба її виконувать, вона наша, ми її принімали. А біда в том, шо я вам, як юріст говорю, шо у нас Кнституція не виконується.
Петро Андрійович, а якщо згадати, от ви говорили, це батько у вас піідробляв паспорти, документи для інших?
Да.
Да? А це часом не в роки Голодомору, щоб могли люди покинути там село? Це пізніше?
То це вона таке і було, наверно.
Да? А ну згадайте це.
Значить, начали розкулачувать. А батьк тоді був замєстітєль, ісполнял обязаності того, голови.
Голови сільради?
Сільради. І двох людей НКВД хотіли арестувать, я счас розкажу, як він подробив документи, конкретно. Хотіли арестувать двох людей за те, що вони взяли понятих, розкулачили одну женщіну, а як вони розкулачували. Уже і дом оддали, і отривали іще часть дома, ще надо було отривать. За то що, за долги треба ж платить. А вона двоє дітей було. І вона начала плакать. І ці понятиє цих НКВДистів прогнали. «шо ви дєлаєте, іздіваєтесь». Вони поїхали в НКВД, шоб їх арестувать. А вони до батька. А батько їм зразу документи, поддєланиє, які поддєльні. Це був мій дядько – Кропив’янський Хведот, а він там написав – Хведор. Хведор, і вони шукають, а такого нема і виїхали іх Чернігівської області. Оце ак він поддєлав документи.
Ага, тобто один із цих понятих був ваш родич?
Дядько мій.
Дядько ваш.
А Таня, двоюродна сестра каже: «Чого так?», я їй розказав, що він став Хведор, оце так батько був, канешно, дуже, три класи в той час, це було дуже харашо, дуже грамотний. І началась війна і сказав: «Війна буде довг, а треба помагать, потому шо вона тяжка війна це була».
Петро Андрійович, а от ваш батько, він був виконуючий обов’язків голови сільради, так?
Да, був, нє, временами він був.
А коли це? Періодично.
Періодично, потому шо або когось там, а тоді періодично.
А от якщо згадати там 30-тий, 31-ий рік, до Голодомору, чи був він в цей період періодично виконуючий обов’язки голови сільради?
Я вам точно не могу сказать.
А в Голодомор? В 32-33-ій?
Був, оце був?
Був?
Був. Оце, навєрно, в цей час і був.
Зрозуміло, а скажіть, будь ласка, до вас додому хтось приходив щось забирати, от якійсь активісти робити обшуки?
У нас знали, що у нас віка, ви знаєте, що таке віка – це такий рослина, яка сіється для того, щоб зелений корм, кормить скотину. А батько ж, батько ж хотів же ж хозяйство імєть і він посіяв багато віки. І в нас цілий засів було віки. Вони глянули, а віка їм не понравилась, тому шо його ж їсти не можна. І оцей віка нас спасла, віка. А дід Артемон, це сусід, уже ноги пухли і мати йому помагала і він вийшов, вийшов з цього, шоб він не вмер, оце дід. А коли ми були в партізанах уже, то дід матір защіщав, потому шо поліцейський матір хотів же убить. Ми з сестрой були в партізанах, а дід защетив матір.
Петро Андрійович, тобто, до вас ніхто ніколи не приходив, правильно?
Да-да.
А до сусідів приходили, щось забирали, конфісковували, обшуки там?
Та оце січас, може й було таке, но оце січас я вже ж точно. Да, навєрно, було, потому шо без того ж обійтись не можна було. Бо оце шо кулаків оце точно. Кулаків ето точно, потому шо це у нашей бабушки забрали всьо под чистую. А часть вона трохи припрятала у сосідов, а то б з голоду померли і бабушка моя, Анна Романівна в 33-му році вона вмерла, 33-го, в період голодовки вмерла. Баба – Ганна Романовна.
А ваш батько, якщо він виконував обов’язки голови сільради, то він же, напевно, мав виконувати накази вище, і тоді ж на той період була така політика, щоб організовували постійні оці конфіскації збіжжя, продподаток оцей і так далі, це вам батько нічого не розповідав? Він щось робив у цьому напрямку, організовував?
Це, я вам скажу так, батько мені розповідав, не розповідав, но мені розповідали другі люди. У нас же ж був організований, так називаємий. Комітет бідноти, чули про такий?
Чули.
А цей комітет бідноти должен заніматися розкулаченням. Шо таке, значить, забирали, забирали, то що по закону, не по закону, а по директиві забирали. І даже без директиви забирали то, шо не положено було,і пенсію, і всьо такоє прочьє. І пам’ятаєте в Сталіна було головокруженіє от успєхів, пам’ятаєте? Так Сталін вроді казав, шо не все треба конфісковувать, а вони не дивились на цей, на це, а всьо равно конфісковували, і даже були в них якісь плани, шоб проводить колективізацію по плану, отже нема, це мені розказував мой двоюродний брат – Іван Старжев. Їхня сім’я була, чимала сім’я, і нічого було розкулачувать, ну вони построїли хороший забор і ворота хароші. Ідуть ті члени комісії і бачать ворота хороші – розкулачують. І його розкулачили,забрали ворота. Так оце так арифметика.
Петро Андрійович, а от з ваших родичів, сусідів, хтось від голоду помер?
Ну це ж баба, бабушка. Ну а так вроді больше і не пам’ятаю. А бабушка, це я знаю точно. І Артемон був пухлий, дід.
А чужих голодних людей ви бачили на вулицях, от які там проходили, щось просили може?
Я вам скажу, я тоді ходив берегами, не дорогою, но я наблюдав в школі, шо на перемєнкі, люди, діти голодували, ето точно. Я помню, шо тільки одна учениця в нас була, дочка бригадіра, а нас діти, дуже-дуже такі слабо були і голодували, потому шо не хватало видно, не доїдали, носило вітром.
А вони щось розповідали ці діти, чи не можна було про це говорити?
Вони не розповідали тоді. Тоді ж я вам скажу, я ж учився харашо, за учобу я получив отрез ткані на рубашку. А мене, як лучшого ученіка, ізбрали старостой класу. А тоді, як начали провірять, а там Сталіна ж нема. Я должен, староста, Сталіна вставить туда, і тоді своїх ученіків. А Сталіна нема, чого це ви Сталіна не, а тоді вспомнили, шо батько…
Ворог народу.
… Мене викинули, я не став старостою, назначили другого. Я вже був не той чоловік, шо їм треба. Оце таке було.
А з однокласників ніхто не помер з голоду, не пам’ятаєте?
Не пам’ятаю. Ну тоді бачиш, якось воно було, шо я не був зацікавлений в чомусь, тому шо мені було потрібно допомагать мамі. Мама дуже в тяжком состоянії були, за батьком гонєнія, а больше ніхто не мог їй. Люди шарахаються, шарахались.
А ще якійсь знущання вона розповідала, окрім того, що її не садили, що вона не могла там десь проїхати, а пішки ходила, ще якісь були знущання, в колгоспі, чи десь з сусідами?
Ну в колгоспі, ну як пахать землю, то вже в послєдню очередь.
Як орати землю, то в останню чергу, це їй орали землю в останню чергу?
Да-да, в останню чергу. І бідній матері при большевіков було погано, і при німцях. Як ми ж були в партізанах, так усе поліція взнала, викопали картошку, на городі викопали картошку, де для німців. І корову забрали. А я ж був в партізанах.
Петро Андрійович, а жорна в вас були?
Були. Батько запрятав так, шо ніхто не мог найти.
А чому, чому ховали?
А потому шо, записали жорна.
А чому?
Считали шо це порушення закону. Жорна нізя іметь. Як то, ви знаєте, забирали – розбивали.
Для чого таке робили, як ви думаєте?
На мою думку, шоб це таке було неподобство, шо даже трудно об’яснить. І смалить кабанів не розрішалося. І оце ж як батько иог забить одного кабана, не смалив, а спеіальне таке відро, в відро був уголь і в сараї, шоб ніхто не бачив, смалили в сараї оцим відром і сєтка там. І оце смалили, а це було довго. Я був у діда, уже послє партізан, у діда Трихонова, ми закололи кабана, а ми ж прийшли з партізан, думали, шо ми шоь імєєм якесь пріімущество, оказується ні. Вони взнали, шо ми смалили, у міліцію, міліція нас шукать, наказать, но не вспіли, я поїхав вже в армію. А то я б якесь получив наказаніє, за те, шо я смалив у діда Трихона кабана. Оце таке було.
І в роки Голодомору так само не можна було?
Да, не можна було.
А не можна було, бо певно, податок, треба було віддать усе, да, державі?
Ну тоді ж було податок, це при мені знаю. Податок, і яйця, молоко, шерсть, кожа кабаняча, м’ясо.
Це в роки Голодомору, правильно, податки оці всі були?
Да.
Ну тому, мабуть, таємно і кололо, і смалили?
Да, і вони ж ото, для того, щоб якось викручуваться, так гуртом одного заб’ють і начинають там розчитуваться.
Петро Андрійович, а до вас там сусіди приходили, щоб таємно змолоть на ваших жорнах?
Да, приходили. А як. Батько і мати ніколи не одказували.
А щось залишали там за це? Мірчук так?
Ні, нічого. У нас, у батька, у Трихона забрали млин. І цей млин був у кінці города, як началась война, то голова колгоспу приніс ключ до баька і каже: «Це ваш млин, будеш колгоспникам молоть». І пошол. І батько молов для всіх людей, і партізан. І партізанов тоже снабжал і за це його, канєщно, обнаружили одно там, писала заяву, арестували і батька розтріляли у нас в Ніжині.
Партизани, це які проти радянської влади?
Да-да.
Для них молов?
Ні-ні, оце вже ці, у цей період, партізани.
Війна?
Шо ви сказали?
Під час війни?
Під час війни, да.
А чому це була провини, партизани – це ж свої були люди, чому їм не можна було молоти?
Ні, цей вітряк був колгоспний, а тоді як стало, тоді вже батько молов, і для людей, і для партізан.
А в роки Голодомору, на млині не можна було молоти, правильно?
У нас його не було.
Забрали. Ну а ним користувався хтось?
Колгосп.
Колгосп користувався. А звичайна людина могла прийти там щось змолоти?
Звичайна, ні, через колгосп все. Забрали все, у діда Григорія, я ше помню, було два сараї, великих, дві клуні, ви знаєте, шо таке клуня, дві клуні, дальше, кінна, молотарка кінна в діда. Ну і січкарня, шоб січку делать, потому шо скота було чимало в діда. В за несплату долга позабирали все.
Петро Андрійович, а на полях можна було збирали колоски, на колгоспних полях?
Мені розказував, мені розказував мой друг, як за то, шо собирали колоски арестували його матір і предали суду. А судья був знайомий цеї сім’ї, так він посовєтував, шо матері сказать. Вона сиділа в тюрмі вже і начали судить. І судья задає питання: «А як оце ви, для чого ж це ви колоски собирали?», «А я хотіла це однести в колгосп». Так судья так: «Так она ж не собі – оправдать». А шоб вона не сказала цього, то дали б года 4-5.
Тобто не можна було збирати. А після збору врожаю можна було підбирати ті колоски на полі вже?
Були такі, шо можна було і, шо не можна було. По-всякому.
А об’їжчики були?
Об’їжчики були. А як. Я знаю, шо я пас коров, подпасував, 4 чоловіки, 4 корови я пас. Їде об’їжчик. Я на дорогах, на дорогах хороша трава. І він їде, матюкає мене, виганяє з дороги, я на другу дорогу. Там же ж я ніякої шкоди не роблю. Так я помню, шо був об’їжчик. І дуже скрутно ми жили. Я ходив матері по полову на поле, кілометри два. Полова – це гречана, після комбайна і вона так бла зложена, як ніхто нею і не користувався. Я на поле ходив з мішком, ночью, і приносив мамі для кабана полову. Тоже бачив, шо об’їжчики, їздив там об’їжчик.
Ви виходить, цю полову, з колгоспу, ну якби крали?
А, канєшно, крав, а як.
А ви кажете, пасли 4 корови, в вас було 4 корови?
Сусідські.
А сусідські. В зігнали їх разом і така маленька…?
Ні, це були сусідські корови. Одна моя і три сусідські. А вони, вони ж в колгосп ходили на роботу. А я подробатував на кнички. А тоді, як я вже став больше, у колгосп за маму ходив на роботу, вожу носив косарям. А тоді як став побольше, научився пахать. У 12-ть год я вже пахав у колгоспі цілину. І отак я навчився хорошо управлять кіньми.
А коли ви в колгоспі були вам щось за це платили, чи давали?
Ні. Я за маму, писали за маму. Того шо для того, шоб мами виорали город, так треба 227 виходів записати за год.
Днів?
Днів. А вона не могла. Так, для того, шоб оце були ці виходи, я ходив за маму. Оце шо я казав, це все за маму я ходив.
А мамі щось платили чи давали за роботу?
Писали трудодень, а за роботу там 20-30-ть копійок, так що мама ще должна була.
Ну на руки їй давали гроші?
Нє-нє. Не давали, того шо в колгоспі нічого не було, грошей таких. І оце ми тіки жили за счот того, шо корова була, оце молоко, масло. І я ходив в Ніжин, 12 км, продавати молоко і масло, на станцію.
А в роки Голодомору ви теж, чи хтось ходив?
Ні, тоді я ходив, сестра вчилась в школі у Ніжин, так їй носив їсти.
Не продавали тоді молоко?
Ні-ні. Не продавали, тоді.
А маму в колгоспі годували виходить?
Шо-шо?
Годували маму в колгоспі? Платити, не платили, але годували в колгоспі маму?
Ні, не всігда годували, ні, це тоді годували під час сівби, або під час того, а то ні. Оце мами і пішла на роботу, кусок хліба, бутилку молока і маленький кусочок хліба, 9 км на роботу нада йти. Туда і назад. Дуже тяжко.
Це з дому вона брала для себе їжу?
Да. Для себе.
Тобто навіть не годували в колгоспі?
Нє-нє-нє.
Це в 32-33-му?
Да-да.
А ви чули таке поняття «Закон про 5 колосків»?
Нє, ну так не чув ше.
А слово «торгсін» чули?
Це шо здавали. А це було в нас.
А розкажіть.
Ну хто мав золотий вєс – здавали в торгсін. Було таке.
І торгсін був виходить, там де ви кажете народилися, у Володьковій Дівиці?
Да.
У селі був торгсін?
Був, по-моєму.
Чи в Ніжині?
У Ніжині, у Ніжині.
У Ніжин ходили. І це під час Голодомору люди ходили і здавали свої дорогоцінності?
Ну канєшно, у кого шо було. У матері були сережки золотиє, тоді, як робили обиск у батька, забрали сережки у матері. А у батька, послє войни, послє гражданской, у його був наган, у батька. І цей наган був за столом, гвоздіки бити і туда. І я сидів за столом, під столом і замітив цей наган. Начав дивиться на його, а батько: «Шо ти там робиш?». А я говрю: «Так ось наган я найшов», «положи на місто». Я положив на місто, а там патронов не було, патронов не було. І коли його арестовували, і пошли в комору, а батько мені шепнув: «Наган кинь у колодязь». Так, я ж бачив цей наган, кинув у колодязь. І як вони начали робить обиск в хаті, вже нагана не було.
То виходить під час обшуку забрали ці золоті сережки, а до того мама їх не обмінювала?
Нє.
А інші люди ви чули такі випадки, що виносили, міняли свої дорогоцінні речі на продукти харчування, и таке чули?
Чув. Да, чув.
А хто це був, ви не знаєте, ваші там може сусіди, чи хто це таке робив?
Ну просто я тоді, просто я не знав. Не вдавалось мені це знать.
Це загальна така інформація, яку ви чули?
Да. Чув, шо да.
А про це можна було говорити тоді, чи це ви пізніше дізнались?
Це пізніше. Тоді, якшо будеш, не понравиться, зразу арестовують і 25-ть лєт получи. До 25-ті лєт.
Тобто про Голодомор, про голод не можна було тоді говорити?
Да, не можна. Нє-нє.
Петро Андрійович, а от якщо говорити, про завершення Голодомору, чи пам’ятаєте ви, як це відбувалося? От завершення Голодомору, от коли вже люди краще почали жити, от після 33-го року, як це воно відбувалось? От спочатку, наприклад, виходить, що забирали там продукти харчування, не платили, не годували в колгоспах, правильно, ну в 32-33-му роках, люди голодували, а потім як далі в 34-му році, наприклад?
Ну тоді вже стали варить, для колгоспників, які роблять, тоді начали варить, етот, в котлах суп.
Зрозуміло, а так як це вплинуло, наприклад, на людей, на їх здоров’я, на те, як вони там відбудовували, можливо, свої господарства, чи там мали можливість потім, після Голодомору щось купити, ту ж саму корову, чи свиню, чи якось отак?
Я вам скажу так, шо була велика біднота. Того шо після Голодомора всі люди стали немощні і виживали так, як хто може. Оце я вам сказав так. І оце було, шо у кожної сім’ї було багато, велика сім’я і вони по-троху робили, працювали і друг другу допомагали. Дуже дружній був народ, помагали і друг другу, і позичали, от, і на свято приходили, і оці всі свята релігіозні, не зважаючи, на труднощі, а люди не забували нашу культуру. Ото я помню, колодку чую, в нас називалась колодка на Масляна, знаєте? Ну які вони гулянки, гулянки в селі, дуже харашо. А от розпітіє спіртних, оце ж я помню. Дід Григорій, як вбили, так він, я помню, шо вони сиділи за столом, якесь було свято і пол літра горілки учотирьох і вони її не випили, малюсінькими такими манзюрочками пили, оце я помню.
То ви виходить, в роки Голодомору самі іншим допомагали?
Да-да.
От ви кажете, там носили. А доноси якісь були в роки Голодомору, наприклад, хтось на когось там сказав, що хтось приховав там зерно, чи хтось там, ну доноси якійсь, про приховування збіжжя там?
Ну може й були, но я вам не можу сказати.
Петро Андрійович, то як на вашу думку, Голодомор був штучний чи природні причини були цього всього?
Я вам скажу, шо і то, і другоє, так можу сказать.
Тобто був неврожай?
Я вам скажу так, тоді на Україні час, дуже великі наводнєнія, а на другій часті України засуха, це воно способстувало, потому шо я ходив до діда, по полю, дивлюсь на полі, у долині карасі ловлять, на полі. А як вони попались, я не знаю. Так шо тоді, і та, і другая часть. І воно всьо, я так счітаю, шо воно всьо способствувало і та частина, і та.
А штучних причин, от ви кажете були погодні умови не дуже добрі, а із штучних причин Голодомору, щоб ви могли назвати? Чому от люди голодували?
Я вам кажу чого, основноє, на мой взгляд, це коли люди, у людей брати за розкулачування. Люди нєкоторі прятали хліб, збували його, а брати в основному ці, которі багатенькі, розкулачувані, їх розкулачували, хліб у тих брати доконца, забирали. А в основном земно, в основном було ж у багатих селян. А як вони забрали хліб у багатих, у кулаков до основанія, значить нехватка було продовольствія у селі, і на Україні. Оце одна з причин, я считаю.
А чому нехватка продовольствія, куди воно дівалось? От забирали, забирали, куди дівалось оце все, це збіжжя?
Я вам скажу так, шо наша промишлєность жила за счот села. У нас не було своїх хороших заводов, фарбрик. І для чого, шоб шось займить із іностраними державами треба золото або зерно. А зерна у нас не хватало. Того шо кулаки вони розбили, колгоспи мало давали. І получиллось шо нехватка, нехватка зерна і раз нехватка зерна, значить кругом голодовка, Голодомор.
Тобто, на вашу думку, на індустріалізацію та мілітаризацію?
Да-да-да.
А не чули ви такого, що знищували зерно, що воно там пріло, гнило?
Ні, цього я не чув, ну я тоді ще ж був малий.
Петро Андрійович. І останнє питання, що сучасникам важливо знати і розуміти про Голодомор?
Треба знать всьо об’єктивно. Я вам скажу так, шо надо об’єктівно, тіки шоб не придумувать там, а шоб об’єктівно. Потому шо у мене був доктор наук, в інституті і говорив: «Документи – це німиє свідєтєлі, не говорящі, но ізобрєтающі». Оце документи, а я нас, я вам хочу сказать, шо я не зовсім оправдую надумані оці хвакти, увєлєчєніє колічєство Голодомору. Я вам скажу так, це була дана команда нашим соціальній службі, шоб вони продавали, шоб вони нашим пенсіонерам заполняли вєдомость, це ж неправильно. Так тільки палочки поставили, а там вже все написано. Оце називається поддєлка документов, цього робить не надо, це на мой взгляд. Потому шо люди, український народ дуже мудрий і оце січас то шо не роботає наше правітєльство, люди ж понімають і нарушать закони, це не то шо нехарашо, а протівозаконно.
Петро Андрійович, а ще останнє таке, а в церкву ви ходили?
Канєшно, ходив. І мого сина хрестили. З попами і священиками я вобше дружив. Я вам скажу так, це дуже… священика ніжинського ограбили, я був слєдоватєльом. І коли мені сообщили, я зразу виїхав і начав детально вести розслєдованіє. А мені кажуть: «Так, це ж поп, зачєм?», кажу: «Ні, це гражданін і ми должні относиться добросовісно». Ми найшли, шо це студент. Я визвав проректор, ректора визвав ночью, слєдоватєльом був я. і продєлали велику роботу, шо оце я вам скажу, яка основна помилка нашого бившого Совєцкого Союзу, я вам счас скажу яка, це Голодомор, це ГУЛАГ і борьба з церквами. А люди, несмотря на то, шо вони вели борьбу, а люди ж усі, усі свята, от празнували, та й Любов Ніколаєвна празнує і я празную, і мого сина хрестили, і всіх хрестили. Нєльзя, от то шо вироботане народом, нєльзя йти протів народа. І коли я надаю бит народу. І я вам скажу, шо совсєм вроді не по темі, як я був слєдоватєлєм і украли у одного мотоцикл. А він сказав, шо я приїхав подивитись на розпісаніє, завтра должна поїхать моя дівчина і я розписуваться, должні ми їхать в свадєбне путішествіє і в мене нарушається. І я дав слово і через 20-ть мінут я найшов цього. А в мене був один студент, которий практіку проходив і по одному вопросу він не знав. І я йому должен був двойку поставить, а тоді я сказав: «А чо ти не був на занятії?», а він каже: «Я не був на занятії того, шо назначив свіданіє», а я кажу: «як будеш з цієї дівчиною, Свєтою, жить, тоді я тобі 5-ку поставлю». Надо подходить до каждого случая.
Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб
Фотограф: Валентин Кузан