- Місце запису: місто Бобринець Бобринецького району Кіровоградської області;
- Дата запису: 26.08.2020 року;
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
- Респондент: Кривошея Соломія Арсеніївна, 15 серпня 1923 р.н., в селі Трушівці Чигиринського району черкаської області;
- Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Степівка Уманського району Черкаської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка, як вас звати?
Я не чую.
Як вас звати?
Кривошея Соломія Арсенівна.
А коли ви народилися?
Двадцять третього. Тисячу двадцять, тисячу двадцять третього року.
А коли саме? День, місяць?
П’ятнадцятого серпня.
Зрозуміло. А де ви народилися?
Га?
Де ви народилися?
Я в Київській родилася та й переїхалі відтілля. Село Трофівці.
В селі Трушівці Чигиринського району, да?
Да, да, Чигиринського району. А тоді то вже переїхали, коли мені годик був. Переїхали в Степівку. Село Степівка. Тепер її вже нема, кажуть. Вже переселенці були.
В село Степівку Бобринецького району ви переїхали, так?
Да, село Бериславський сельсовєт. Бериславка була, сельсовєт, село Степівка, жили там ми. Батьки там ще після війни жили, й в війну. А зараз, кажуть, шо й нема вже, того села. І нема людей, і нема й села.
Тобто, до війни ви там жили? В селі Степівка Бориславського району, ви кажете?
Сільрада Бориславка Бобринецького району.
Все, Бобринецького району.
Ага.
Зрозуміла. Так, Соломія Арсентіївна, а де працював ваш батько, коли ви були маленькою?
В колгоспі, колгосп Ворошилова. Колгосп Ворошилова.
А він туди добровільно вступив чи не хотів вступати в колгосп, коли тільки починались ось цей колгоспний рух?
Все время в колгоспі. Я, правда, не робила. Я ж в школу ходила, вчилася в Братському один год на вчителі, а тоді поїхала в Ніколаїв та й з Ніколаєва евакуїровались отож дітей та й в Росію евакуїровала, от. В Сталінград, в Сталінградський район. Нє, область. Сталінградська область. Та й туди ми дітей дєтдомівських везли. Та й їх забрали, а ми пішли в колгосп. Та й робили з подругою в колгоспі там. Доїла коров. Ото й таке. Всю жизнь проработала, а зараз лежу тіки й їм.
Соломія Арсентівна, а мама ваша працювала в колгоспі?
Да, да. Обоє там працювали, сапали, зглажку робили тоді. Робили.
А брати, сестри у вас були рідні?
Нема вже нікого в мене.
А тоді?
А тоді були брати. Були два брати, сестра. Не два, чотири брати! То два брати там, в Росії, і там і померли в Росії, а два тут померли. Була сім’я, не стало нікого, я одна. О, ото й таке.
Соломія Арсенівна, а якщо згадати отой період перед тридцятими роками, чи пам’ятаєте ви процес, може пам’ятаєте щось, колективізація, розкуркулення?
Ні, я тоді маленькою була. Ще й два братики були, то я й гляділа. Мені було п’ять год, а я вже була нянька.
А ви не пам’ятаєте, ви маленькою були 5 років, але все одно, не пам’ятаєте щоб до вас додому хтось приходив, щось забирав або обшуки робили?
Забирали пшеницю. Получили, от дали на трудодні пшеницю, о, а батьки ж получили, а тоді приїхали забирать на підводи, викидали мішки, забрали й поїхали і не спитали: «Може вам хоч мішок оставить…?». Не було. І голодували, їли що попало. Но вижили.
А розкажіть, розкажіть про це, як забирали? Як ви жили, як виживали? Чи всі вижили тоді?
Вижили в нас усі. Їли бур’ян, усяке їли. Отаке. Но вижили. Вижили й дожили вже. Було давали в колгоспі їсти, тоже варили обіди в колгоспі та на степ носили ми. Погано жили, а ще й досі живу. Оте й таке. Дві операції перенесла, о. Та тобі й таке. А ще живу.
А в роки Голодомору хтось з ваших сусідів чи рідних чи родичів помер?
В нас не померли. В нас був такий голова, Вдовенко фамілія, що доставав суду — соя і насіння соняшникове, і мололи на жорнах, і то виживали так.
Тобто у вас дуже хороший голова колгоспу, він допомагав людям?
Був, був. Прибіг, каже: «Ховайте де можете пшеницю, бо будуть забирать». Коли на другий день приїхали, викидали мішки, бо він пороздавав на трудодень, а в нас чотири душі робило: батько, мати, сестра і брат. Робили чотири душі в колгоспі, заробили повну підводу мішків пшениці. А він, голова, роздав, а тоді бігав й казав: «Ховайте куда можете, будуть забирать». Приїхали, викидали й не спитали «Чи тобі, може, мішок оставить?». Нічого. Викидали й поїхали. Оте й таке було. Було тоді.
А ваш батько не опирався ось це цьому як забирали?
Плакав тільки стояв. Каже: «Беріть собачі душі й мою душу». Плакав тільки сильно. А мого ж батька бугай убив. Бугай убив і послі вже добре жили і те. Пас череду й бугай напав і вбив. Оце й таке.
Зрозуміло. А от ви кажете, що голова колгоспу попередив батька, що приїдуть все забирати. А він щось закопав, заховав?
Один мішок. Мати висипала, щоб ми сиділи на лежанці, вона один мішок висипала та й усе. А тоді от ж Голодомор, голодні. Ну в нас так, мати квасила й капусту, й огірки. Ото діжки прямо, діжками в погребі. Та ми переживали, а люди багато тоді, в нашому колгоспі ніхто тоді не помер, голова діставав суду, то соя й насіння і на жорна намелемо, напечемо яких-небудь та й вижили. А в Бериславки то там багато молодьожі померло. Я не знаю їх фамілій, но отаке ж. Ходе-ходе, просить їсти, но що ж ти даси? Ну дасть мати огірок солоний, а шо ж той огірок , як дитина голодна. Страшне пережили.
Тобто, ви бачили із сусідніх сіл приходили голодні люди до вас у село?
Да, з Бериславки молоді тоже голодні просили їсточки. Ну дасть мати огірок солоний, но шо ж той огірок, як голодна. Таа. Пережили страшне.
А як оце забрали один раз приїхали, більше ніколи не приїжджали? Не робили подвірні обшуки оце, не трусили?
Нє, вже тоді ж не було шо брать. Не було шо брать, то вже й не забирали. Пшеницю забрали, а ми осталися голодні. То голова доставав суду, соя, знаєте ото соя, й насіння давали. То ми те намелемо на жорнах, та напечем якись з тих. Та таке. Так і виживали. Ну коровка була, то й молочко було. Так і ось це виживали. Та страшне було, страшне, хай Бог милує. А отам Бериславка то багато, я чула, багато молодьожі померло з голоду. Ходе-ходе, просе, а шо? Як усі голодні, то шо ж дати. Ну дасть мати огірка, а шо ж той огірок як голодна дитина? То там багато, казали, померли. Не знаю. Оте таке. А в школу ми ходили далеко. З Степівки в Бериславку ходили. П’ять кілометрів ходили в школу. Я сім класів кончила, а тоді год училася на вчителів в Братському. Іти пішки із звідсіля, з Степівки, аж у Братське пішком. А тепер бояться пройти метр, а тоді пішком шагали студенти.
А ви не пам’ятаєте, тільки в Бериславці люди голодували чи ще, може, в якомусь селі?
Та всі села голодували!
А можете згадати назви?
Та й повимирали багато молодих дітей померло з голоду. Но в нас наш голова сильно доставав ото суду, соя, насіння. Шо-небудь давав, шо їли то й їли. Всякий бур’ян, лободу, то й їли.
А крім, крім Бериславки, якесь село ще можете згадати, де люди голодували?
Та всі, вся Україна тоді голодувала. Я не знаю, вся Україна голодувала. Ото на Бериславке то там багато померло з голоду молодих і дітей. Не було чого їсти, а в нас голова такий був, доставав суду, був Вдовенко.
А ви звідки знаєте, що вся Україна голодувала?
Ми то ж чули тоді, ну аякжеш. Чули. Може, я не знаю, западна яка, а тут оце ж було, голод був.
Це розказували, да? Розказували люди чи батьки, що всюди люди голодують?
Та я вже помню, як голодні були. Батько плакав стояв, отако плакав як забрали пшеницю. Каже: «Беріть, собачі душі, й мою душу». Отаке, бо осталися ж голодні. Шість душ в сім’ї, треба ж щось їсти, а вони все позабирали. Оте й таке було. А хто там винуватий не знаю. Ой.
Ну а як на вашу думку, тоді коли ось це все забирали, то це ж був цей Голодомор, то це штучний він був чи природній причини, чому це забирали?
Та було пшениця, тільки забирали й десь відправляли. Пшеницю в нас же ж…
Батько получив підводу повну мішків пшениці. Ми приїхали, а голова роздав. А тоді бігає, каже: «Сховайте де можете, бо будуть забирать». Приїхали, викидали мішки й повезли, а батько стоїть і тільки плаче, каже: «Беріть, собачі душі, й мою душу». Оте таке помню. А ми ж то сидимо, ше ж жовтороті були. Оте таке було. А хто винуватий, я ще не знаю.
А хто забирав, не пам’ятаєте? Це були з вашого села люди чи чужі люди?
Я не знаю, якісь казали комсомольці. Комсомольці якісь забирали, а чи правда, чи неправда — не знаю. Я тоді ще ж мала була, год сім чи скільки мені тоді було. А помню, як батько плакав й казав: «Беріть, собачі душі, й мою душу». Оте таке, діточки. Було таке, було. А нашо його згадувать, хай не буде вам ніколи такого. Всігда щоб був хліб на столі. Дай Боже, щоб був хліб і до хліба. Сейчас, слава Богу, їсти є шо та воно не їсться. Приносять та й спасибі.