- Місце запису: місто Бобринець Бобринецького району Кіровоградської області;
- Дата запису: 26.08.2020 року;
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
- Респондент: Неклеса Дем’ян Дем’янович, 16 липня 1925 р.н. в селі Різаново Бобринецького району Кіровоградської області;
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала селі Різаново Бобринецького району Кіровоградської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка. Як вас звати?
Дем’ян Дем’янович, прізвище — Неклеса.
Дем’ян Дем’янович, а коли ви народилися?
16 липня 1925 року.
А де ви народилися?
В селі Різаново у сім’ї селянина.
В селі Різаново Бобринецького району?
Да, потім воно стало село це Пустопілля, а потім стало Полум’яне.
А зараз воно Полум’яне?
А зараз його немає вже, як такого села. Ну воно називається Полум’яне. Ну там хутір і в самому Полум’яному п’ять чоловік живе. Там по одному, три і одна… Оце і все з села, яке сало шісот чоловік жителів. Чотири бригади, по сто коней у каджій бригаді було. Все.
Дем’ян Дем’янович, а як звали Вашого батька? Повне ім’я.
Дем’ян Пилипович Неклеса.
А маму як звали?
Ярина Павлівна Бамбіс, дівоче.
А у вас були брати, сестри?
Були. Ще єсть брат один 1936-го року народження. Він лежить з інсультом, два інсульти переніс. Один брат працював міліціонером, помер у 72 роки від раку. Один менший за мене брат Саша помер, коли йому було два роки, а мені було чотири роки. І Дуся, а може Євдокія так називать 1931-го року померла, в Голодомор.
А той брат, якому було два роки, теж під час Голодомору помер?
Нє, мені було чотири роки, а йому два роки. Я пам’ятаю, як хоругви занесли і до мене ж жінка підійшла одна і каже: «Братик твій, Саша, помер!», а я кажу — «Як помер?». «Ну немає його», «То він же, — кажу, — у хаті ше ж». Не розумію я, шо воно таке, ну повна хата хоругвів, хрести і батьки плакали. Це я запам’ятав.
Дем’ян Дем’янович, а як звали вашу сестру, яка 1931-го року народження?
Євдокія
Євдокія Дем’янівна.
Да, Дем’янівна.
А можете пригадати той період. Як саме вона померла? Як ви виживали в роки Голодомору?
Як померла… Я знаю, шо померла уже, а знаю, шо батько й мати окремо плакали, ходили. Дуже вони чекали дівчинку, вот, і дуже… Вона така була потєшна, в два роки вона померла. Така розумна була дитина і потєшна. Вони дуже любили її і дуже плакали за нею. Оце я пам’ятаю. А як хоронили — нічого не пам’ятаю.
Дем’ян Дем’янович, а ви не пам’ятаєте, батько Ваш, мама — вони добровільно пішли в колгосп працювати, коли тільки ті перші колгоспи починалися?
Це було в 1929-го року, коли об’явили колективізацію в нашому селі стягали коней. Я знаю, сусід мій Григорій Сафронович, в нього конюшня велика була, своя. І туди зводили коней, а куди корів відводили — не знаю, бо мама дуже голосила, плакала, що оце ж таке твориться. А потім корів вернули, а коней оставили. І кажен господар своєї коняки… Ішов ранком і з сумом з таким чуть не плачучи, чистив свою коняку, цілував її. Це було страшно дивиться. Жалко було людей.
Ну а ваш батько як, добровільно пішов в колгосп?
Я майже повністю згоден з тим, шо добровільців не було, шоб у колгосп сходиться, от. Хотя були комітєти незаможних. Їх називали комнезамуж.
Комнезами, ага.
Комнезамож. А називали в селі, як сійчас, комнезамуж. Ну, вже…
Або ще комбєди..
Га?
Комбєди ще називали..
Да-да.
..комітети бідняків.
Батько мій був в Комнеза замуж. Секретарьом там був.
Зрозуміло, а щось батько віддавав із своїх теж, там, реманент чи коня? От саме з вашої родини, історія вашої родини.
Усе, усе було оддано. Я повинен сказать, що Лєнін був розумна людина. Він у свій НЕП, батько мій одержав 4,5 десятини, це майже 5 гектарів землі. І коли він прийшов з армії у 1926-му, пішов у 1924-му,я народився в 1925-му, а він прийшов 1926-го вже. Розказують, що хлопчик уже бігав. Батько дивиться, не при ньому родився — чужа дитина. Він спрягся з своїм кумом у якого хрестив дитину, кум Герасим звали. У того тоже було 4,5 десятини землі і вони вперше придбали плуга. Даже боріль іще не було — все позичали, але бистро, усе бистро скупили за декілька років. Ну не все: молотарки не було, сівалки не було. Були борони і плуг. Більше нічого не було. Ну вже у дворі появились поросята, кури, качки, була жеребна кобила і лошиця була. І вони уже впослі мали привести ще по лошаті, а я запам’ятав, як мама казала. Каже: «Дем’ян, оце ж у нас підростуть хлопці, — нас два ж було, два, я і Саша, менший два на роки, каже, — будемо сімьою жить, уже хлопці будуть працювать, помагать». От. Вже зерна пів хати, другої половини було в нас. Я було вилізу і літом туди. І так мені приємно, зерно холодне таке, а потім уже в скорості насипав уже батько, з налогами розраховувався, і насипав повну, по вікна, повна, оце повна була пшениці. Вже ми їздили, мануфактуру купляли батьки вже. Ну розполагали ж на краще життя, бо ж після революції погане життя, а потім уже в 1929-му році колективізація, все посунулось, як собака з скирки.
Батько ваш не був куркулем? Не називали його?
Нє, він же був секретарьом Комнезамуж.
Тобто те, що у вас податок було…
Тоді писали такі віршики народні: «Устань Ленін подивись, як в СОЗ-і розжились.», «Трактор раком, гарба — буком і кобила з одним оком, а на хаті один кут і то кажуть, що куркуль». Бо куркулили без розбору: і богатих, і у кого не було не підсобних працівників, ну просто сімьйою. Більша сім’я була — більше гектарів, було ж більше і здобутку. Так шо.. А хто тільки двоє, то всьо равно, якщо він трохи зажитий там, уже з реманентом у його більше, то вже його щитали куркуьом. І шо, головне, шо ми не вміємо будувать, а вміємо ламать. Як оце при Кучмі розвалили колгоспи і підприємства всі, так тоді хати, які оставалися… Дві, дві хати осталось. В одному була сільська рада, а в другому — колгосп, правління колгоспу, а остальні… кого розкуркулювали, усіх розламати вщент і в прах. Для чого?
Хати їхні?
Да, хати їхні, а їх садили, той, на підводи і вивозили в Бобренець. Батько побув з тиждень, як оце розкуркулювали. Він казав: «Я не можу дивиться! — каже. Що ж мені робити?». А він був, він переписував майно. Оце так, у день розкуркулюють, а ноччю розкрадають усе. Там на аукціон винесуть стіл чи там шкаф, чи шо, а того останнього немає вже. Нема. Ця комісія розкрадала. А мати каже, посиділа, я пам’ятаю, каже: «Ти знаєш шо, Дем’ян, давай я тебе намочу платок, та обв’яжу тобі голову, от, і будеш лежать, стогнать, шо ти буцімто хворий». Так і зробили. Прибігає Бдисяцький із сільської ради — «Дядько Дем’ян, ідіть! Уже вас комісія жде». Мати каже: «Він геть нікудишній». «Ну так я й скажу». На другий день те саме повторилось, на третій день так само, на четвертий приходе Десяцький й каже: «Дядько Дем’ян, ви вже там не секретарь! Мене послали сказать, щоб ви не турбувалися. Ви вже не секретарь.». І так відказався. Він казав: «Мені жалко. В чому люди були — в тому… Нічого, запасів». Вижили їх у Бобренець, а далі ми не знаєм куди їх відправляли. Оце куркулі.
А він переписував майно і оцінював? Чи тільки переписував?
Переписував. Переписував, а потом його оцінювали на аукціон і продавали шо оставалось, а остальне все.
А що він ще говорив за це майно, яке він переписував? Такий висновок, ви кажете, він робив, що людей навіть, коли мало чогось було — все одно називали куркулями і розкуркулювали, правильно?
Да. В кого більше майна, в кого менше. Ну було шось цінне або вже інвентар був повністю. Ну, наприклад, їх двоє. Ще дітей нема, а в них сівалка єсть і привод. Ви не знаєте, що таке привод? Ви його не бачили ніколи. Це таке сооруженіє кругле, чугунне і туди вставляються дишла, і їх коні крутять, ганяють отак по кругу. Сидить один, ганяє по кругу і та цистерна крутиться і вал, вал до молотарочки. Така невеличка молотарочка і круте, молоте. Уже, якщо в когось і це є — це вже значить куркуль. Це вже він не за свої кошти купляв.
Дем’ян Дем’янович, а ви в школу коли пішли?
Я пішов тоді… З восьми років тоді приймали в школу.
У вісім років ви пішли?
Нє, я пішов у сім років.
У сім, то це ще…
Мати пішла просить. Каже: «Прийміть мого. Він так хоче!». А в тьотки через хату було п’ятеро дітей, то я піду, а вони старші і вже учаться, а я вже вивчив букви, писать, рахувать до сотні. Побачила мати вчителя, каже: «Ну як там мій?», «Та він лутше, ніж ті восьмирічні. Він уже той…». Я поки не кінчив семирічку — я був відмінником. Нас було чотири чоловіки на всю школу. Чотири відмінники, да. Я відмінником кончив школу. Це Григорій Бойко, Віра Неклеса, троюрідна моя сестра, і Руденко Валентина. Оце нас четверо… Канєшно важко було.
А це Ви виходить, що, якщо в 7 років пішли в школу…
Я 2 роки в Голодомор не ходив у школу.
А в якому ж Ви році пішли в школу, в тридцять першому тоді?
Я знаю, шо мені було 7 років. Рахуйте.
Просто Ви двадцять п’ятого року народження.
Да.
То в тридцятому це Вам, виходить, 5 років. В тридцять першому — шість, а 7 років саме в тридцять другому.
Оце ж я пішов; давали, давали ше знаєте шо? По стакану соняшникового насіння каждому учневі. Давали. Більше нічо.
Обід, да, такий був?
Ну такий оце ж. Шо хочеш: чи товчи його, чи лускай, чи шо. От. А може мені 6 було… По-моєму 7 було, бо просила той… То я 2 роки пропустив, а в сорок першому році закінчив семирічну неповну середню Пустопільську школу. От це таке.
А Ви можете згадати свій перший клас? Багато учнів було в першому класі?
Учнів було дуже багато в каждому класі. Більше тридцяти було. От, і строгість така була, ой в школі, не дай Бог. А в школі як я одного разу, ми ішли 4 кілометри нас, нам було іти до школи. Ми переїхали ж з Пустопілля на хутір Ленінське. Там 30 хат було. Із-за того, шо там городи великі, нам попалось… попавсь… хата продавалась 97 сотих, 97 сотих городу і гектар тринадцять берега сінокосу. То ми не страдали за сінокосом. А тільки важко було мені вже потім, бо батько як командир був свого ескадрона. Його кажде літо брали на 3 місяці, шоб він обучав новобранців, як рубать шашку, як на ходу піднімать платочок із землі, як, ну, короче говоря все ж практично вже от було. В мене єсть фотографія з його, він сидить там.
Покажете. Дем’ян Дем’янович, а після Голодомору, як Ви 2 роки не ходили до школи, було багато учнів у школі?
Багато. Багато. Село велике дуже було.
Тобто Ви не помітили, щоб менше дітей стало ходити після Голодомору?
Нє. Нє. Я не помітив такого.
А було таке поняття «діти куркулів»? Тобто в школі щось таке було?
Нє. Казали, шо куркулі — це наші вороги. Оце нас напічкували нас таким і ми вірили, шо це вороги наші, бо пропаганда сильна ще йшла. І ми вже… Ми ше жили в Пустопіллі, по-моєму. Да. І в нас вже були піонери, і нас повели на кладвище, якого куркулі вбили як він віз пшеницю на Кіровоград за Сусловою, за селом. Воно сєчас не Суслова, а Мар’ївка. Да, село Мар’ївка. А називалось Суслова. Його вбили і ми ходили всьою школою, от, дивиться на це видовище; виступали там, говорили, шо вороги радянської влади оце таке зробили, от, вбили його. Коні розпрягли і поставили, прив’язали до підводи. Це я запам’ятав таке.
Тобто він був куркуль, правильно?
Нє, він не був куркуль. Шо це його куркулі вбили.
А, шо куркулі на нього напали.
Да, шо він віс зерно на Бобринець, це шо здавали.
Здавав він, да значить?
Да, да.
Дем’ян Дем’янович, а Ви пам’ятаєте, щоб до Вас хтось приходив додому і обшуки робив от у Вас вдома?
Начить… Ми мали корову, потому половину продали. Стали вже два господарі до одної корови. Потом продали вже, бо надо було якось жить, продали — вже три стали. А потом продали, шо вже чотири доють корову. Водять сюди-туди, а потом продали зовсім корову. І батько поїхав в Кіровоград, взяв килим на стіні, такий величезний килим,і привіз. Виміняв там макушину і пуд ячменю. А це ж бригади ходили, щупали, такі щупи були, і валяли, і копали кругом. І валяли плити і той. І прийшли якось до нас: от подивились, обдивились, на горіщя полізли. Все. Вже виходить, а потом Меланія-Ірха, голова цьої комісії, шо здирали лишнє зерно із людей, вернулась назад. А мати засипала той ячмінь в одну халушу і в другу з батьком, в старі кальсони були такі, і заховала за сундук, і припідперли так, шоб, шоб та той, шоб не одсунулось, шоб як заглянуть та той. І вона вернулась і туди за сундук. «Аааа, ось де, — каже, — ховаєте зерно од робочого класу». І витягла, і стали тягнуть: мати до себе, а вона до себе. А ми кричимо двоє, ше менший — Микола, йому було років 2 чи 3, я вже не пам’ятаю. Кричимо, а мати ж кричить: «Шо ж ти, Меланко, робиш. В мене ж дітки осьо. Шо ж вони будуть їсти», а вона каже: «Робочому класу треба в першу чергу, а ви проживете, якось тут викрутитесь». Та розірвала. А вона тоді махнула рукою, зерно розсипалось і той, і зібрала мати. І ото такий і був ше случай.
А це один раз приходили з таким обшуком чи кілька разів?
Нє, нєсколько разів, нєсколько. Ходили вони, щупали вже в другому місці, от. Понад берегом ходили, бо єсть такі, шо муку ховали в кого була лишок. Лишуть та десь на березі річки, от, щоб вона зверху, хай вона замокне там, а всередині ж буде шось з’їсти, от. Ну в Голодомор вже ми ступу десь достали, товкли солому. Солому вибирали з кирців, мати приносила, от. І літом оце ж сіяли на сито ту… ту потовчену. Я товк, вилазив на ступу і такий ломок з отакою барабульою, і ото було гупаю туди, товчу. От. І не має в мене в дворі калачики, калачики такі, рослини такі, ото на їх такі бубки ростуть. І ото ми рвали без корінця і тоже товкли, і ото з мукою з тою — це вже в тридцять другому році, от. І пекли маторженики. Як співали: «Сою крадем та товчем, маторженики печем». Було ше й таке…
То виходить ті, хто до Вас приходили це були всі…
Та це ж в одному селі всі, всі знайомі.
А вони приходили зі зброєю чи просто?
Нє, із списами, з молотками, з кельмами.
Але без зброї, да?
Без зброї, да.
А якісь документи вони показували?
Нічо, ніхто, ніякого документу не показував. У нас посеред села стояв, називали ми його, амбар, дерев’яний такий. І то повен, його насипали повно зерна. Він на таких, валуни отакі кам’яні здоровенні четирі чи шесть штук, шо під його могла дитина зайти і пройти той. І вартовий був. То обминали його як чортове пекло, бо він не давав підходить даже на 20 метрів — стріляв… Стріляв, то міг би вбить і все, то він не відповідав би за це. Отако. А ніхто не наважився полізти туди, прорізать дно і наточить собі пшениці, ніхто.
А люди якісь чинили опір оцим обшукам? Могли, наприклад, не віддавати своє майно чи, там, сперечатися з цими уповноваженими, чи там, можливо, битися з ними?
Сєчас би був полномочєнний із Бобринця і тут би заарештували і все. От, мерли. В нас викопали од села, так на бугорку яму таку величезну і туди звозили всіх мертвіх.
Місце масового поховання було?
Да. Була грабарка, називалася, одноконка така і два чоловіки. І вони приїхали до Волкова Ведер… вже забув як його по-батькові. Його дражнили «Раталь», бо голова СОЗу стріляв по ґавах та попав йому от-тут дробом, тут яма була в нього і його прозвали, як у селі — «Раталь». Ну шо рот — раталь. Приїхали забирать його, а він каже, а він єлі дише, єлі говоре, каже: «Хлопці, шо ж це ви мене, я ще живий». Він знав, ну знав оцю всю обстановку. «Я, — каже, — живий». А один матом як попре, каже: «Та шо ж за тобою ше ж завтра приїжать, бо ти, — каже, — вже мертвяк». От. І поїхали. А я ранком, це вже розказували як розкази той, а я ранком пішов в окацію, в його, його окація біла, і оті цвіт такий… їли його. А в нас не було окації. В нас дерева ніякого не було на усадьбі в нашім. Коли бачу тітка Явдоха, її дочка — Вєрка, на 2 роки старша за мене, вона двадцять третього року, вивозять тачку і в тачкє дядько Федька, ноги тянуться… Повезли, якраз коло їх не дуже далеко яма, скидали в яму. Ніхто не плаче, нічо там.
Це наприкінці села Пустопілля Ви жили?
Да.
Це не на цвинтарі, а просто в кінці села?
Да, в кінці села. Цвинтар далеко був.
Тобто цвинтар на одному боці села був офіційний, а ту яму викопали на другому боці села?
Спеціально оце для ціх, шо оце з голоду помирають. В нас сусіди Кузьма і Явдоха, і в їх хлопець і дівчина, вже забув як їх звуть, вони десь ходили по городах, а батько каже: «Ярино, піди, шось ні Кузьми, ні Явдохи не видно». Мати пішла, ну по-сусідськи. Пішла, приходе, каже: «Кузьма вже роздуло його, такий, — каже, — живіт лежит вже мертвий. А Явдоха ше охає. Ну, — каже, — вже нікудишня». То їх тоже ж приїхали, забрали.
А як їх прізвища були, не пам’ятаєте?
Не пам’ятаю. От що не пам’ятаю. Колись пам’ятав, а сєчас уже забувся.
А якісь прізвища можете згадати людей, які померли з голоду тоді?
Оце Волкова знаю.
Волков?
Да, Волков, оце Федір… А цих нікого не знаю. Даже в тьотки 2 хлопчики, в моєї, материної сестри, двоє хлопців померли з Голодомору. От, а я забувся вже як їх звуть.
А мамина сестра теж жила в цьому селі Пустопілля?
Да, да. В Пустопіллі. Тьотя Христя. Я, у неї осталося ще двоє, двоє дітей: один погиб у Аджи-Мушкай в Криму, а двадцять шостого року Андрей помер, не помер, а вбили, вбитий в Кенігсбергу. А дядько зо мною лежав в Великомихайловкє Одеської області в госпіталі, от, був поранений в дві ноги і в руку, а там везли і везли з-за Дністра. Я там вже ж лежав… Везли, шо не встигали операції робить, люди мерли і він там помер в Великомихайловкє, от. І там він і похоронений. Ми їздили вже після війни, от, пам’ятник. Він на пам’ятнику викарбуваний. Тільки шо викарбували не Барабан Архип Демидович, а Барабан Архип Денисович. Ну це, я знаю, шо це ошибка, бо він казав, каже: «Передаш тіткє Христі», а тітка Христя осталась сама, а потім заболіла і печінку, і на рак і 52 роки померла. від такого горя. Ті двоє в Голодомор…
А батько, коли вже не був секретарем оцього комітету незаможних селян, він просто в колгоспі працював?
Да.
А замість нього якусь іншу людину туди призначили?
Ну там була, була людина, но я не пам’ятаю, хто там був і доки воно там було, я цього нічо не пам’ятаю.
А Ви не пам’ятаєте, коли от діти, наприклад, були, а батьки померли? Чи були такі сироти, в яких батьки від голоду померли?
Ну оце ж були Явдоха і Кузьма, то діти остались: хлопець старший, а дівчина — менша. А де вони ділись — ніхто не знає.
Тобто такого приюта, сиротинця не було в селі для дітей?
Не було нічо, не було.
А жорна у Вас були?
Жорна? Не було. Ступа була.
Ступа — да, Ви говорили. То Ви нею і користувалися вільно чи ходили десь на жорнах до сусідів молоти, чи Вам тої ступи вистачало?
Та не було шо молоть. Це вже після тридцять третього ми переїхали на хутор. Ну він належав до цього, до Пустопілля. От, то там до сусіда ходили на жорна дерти вже коєшо. Фактично Голодомор був до тридцять шостого року. Фактично. Батько наш, в Голодомор, брат материн з Маріуполя совхоз кольщик написав пісьмо: «Хай Дем’ян їде, я його встрою тут на роботу». Да. Батько пухлий, як він добрався до цього Маріуполя і він його встроїв до завсклада комірником. Завскладом був, а то комірник. От, а ми вже ж раді такі були, шо то, шо вже ж батько нас забере, розпродували все, шо де можна було, шо хто купляв. От, і ждемо батька. Мати якось прийшла, нема нічого, нема торжеників, нічого. Із жнив прийшла, принесла жменю пшениці і сіла, обняла нас, от, двох і плаче. Каже: «Шо я з вами буду, дітки, робить? Бо коли ж батько нас забере?». От. Каже: «Буду трошки красти, щоб ви, дітки, як мене посадять у тюрму, — бо за жменю пшениці давали 5 років, — бо, як посадять мене, то щоб не ремствували на мене, шо це ж ви останетесь самі». От. Ми з меншим братом, оце ж уже в жнива, варили гарбузики зелені, оце сарай розбирали, лати там, було чим топить. Зваримо казан гарбуза, поїмо, отакі животи і їсти хочеться. Опять начинаємо другий той казан варить, ті гарбузи. А потом мати приходе якось каже: «Радість велика». Кажу: «Шо ж?». «Я тебе договорила з бригадіром, — якраз жнива були, каже, — ти будеш за мною загрібать колоски і будеш получать затірку». Ви їли затірку? А я їв, даже варив сам.
Це з муки, да? З борошна?
Борошна, муку і яйце туди, якшо є ше, так. І такі шаріки, шаріки, шаріки. І то бистро, бистро пище. І то мені, я пішов, та я там побув усього три дня. Шо мені, хоч і дерев’яні граблі були. Ходили колесом отак, по кругу за трактором в’язали, а я оце той, загрібав за мамою колоски. І давали раз порцію затірки цьої в день.
Це скільки Вам років було?
Восім. Я вже той, геть нікуда, а тут мама каже: «Синок, підеш край межі кофта, бо переїжаємо на другу ланку. А я кажу: «Мамо, я вже ходить не можу. Не можу, я скоро втой». А вона каже: «Я тобі сказала…». В нас мати була жаліслива, но і строга, така як, шоб її, по її було і все. А я кажу: «Я не піду, бо я назад не дойду». А вона каже: «Я тобі сказала, йди!». А я пішов. Та не пішов за кофтою, а поплентав додому, бо недалеко до села, десь може з кілометр, не більше. От вечором вона прийшла, мене набила. Я потом чую, плаче. Плаче. Підійшла, взяла мене за руку, посадила до себе. Каже: «Синок, ну я тебе, прости мене, я тебе прощаю. Узавтра підеш, раз не можеш там, вівсюга начухраєш. Та насушимо, та будем товкти». Ви знаєте, шо таке вівсюг? Нє? Це таке як на овес похоже. Інакший вже колосок в овса, не такий. От, а це ше іначий. Ну його називали вівсюг. Йому було там сердечко таке, насінинка всередині. Я пішов взяв відро, мама пішла на роботу. Чухрав вівсюг та й не помню, коли я впав без пам’яті. А один чахоточний, тоді називали так туберкульозніх, парубок він був вже 33 года йому, а він хто за його може піти. А він ловив рибу там коло річки, а це коло річки я той. Та приніс мене додому. От. А тоді шо то мати вже каже: «Ну все, буду я красти пшеницю по трошку». І приносила, і спасала. А потому то ж один день такий, шо її не вдалося взять нічого і дома ну нема нічого. Не курки, ну нічого. Гарбузи тільки і все. Коли чуємо: «Стук-стук-стук» в вікно. Мати сидить з нами, з двома, а я до вікна. Кажу: «Мамо, тато приїхав за нами!». Заходе батько, привозе хлібину, сельді привозе, ше шось. Ми ой такі раді, це ж голодні всі. Ой, мати перехрестилась: «Слава Богу, шо вже нас забереш, нас із цього пекла». А батько нагнув голову: «Ярино, я приїхав навсігда сюди», а вона каже: «Як навсігда?! Ми вже попродали де-яка діжечка, де-яке відро, шо ж таке?». «Та, — каже, — я поспорився з тим. Шось не догодив завскладом. Та сказав на його кацап, а він, — каже, — мене за воротнік та як потурлив, сказав: «Шоб я тебе не бачив хахол», такий сякий матом». Поганими словами, в обшєм, назвав, вигнав. «Та я оце, — каже, — розрахунок получив та шо купив оце все той…».
То вийшла міжнаціональна сварка, да? Той російською мовою говорив, мабуть, з Росії був?
Да, да. Ну каже: «Вже підеш у колгосп», а він каже: «Я в колгосп не піду». «А куди ж ти підеш?». Каже: «Найду роботу». Та найшов роботу, совхоз Компаніївського району. Восєм чи десять кілометрів до того совхозу пішки ходив. Зімою і літом там землянки було, не було, да був в конторкє ночував, а потом весною таки пішов до того, у колгосп поступив та став конюхом.
А вот Ви кажете в 1932-33 він ото пухлий, мабуть в 1932, да, він пухлий лежав?
Да.
Бо в 33 виходить, шо вже він поїхав і мама з вами залишилась і ото теж голод продовжувався.
Да, да.
То виходить, якщо він пухлий лежав, то значить йому за роботу нічого теж не давали у колгоспі? Грошей не платили?
Да, він вже, знаєте ким працював? Замісником бухгалтера колгоспного.
А гроші йому платили за роботу?
Та тоді ж гроші не давали. Тоді ж натурою. А де ж та натура була? А натури не було нічо. Все здавали, нічого не було. Те шо косили ото, молотили отам — все.
Тобто виходить, що вони безкоштовно працювали, їм ніхто нічого за трудодень не давав?
Нічого. Трудодні нараховувались. Казали палички.. Записали паличку. Чи дві палички, чи три там… Я не знаю як, от. А нічого не давали. Ото так жили.
А слово таке «Торгсін» Ви чули?
Турк.. турксіб?
Торгсін.
В нас була бутилочка і в бутилочкє Ісус Христос, на хресті. І мати здала його в Торгсін і получила гроші. І ми їх бистро проїли, бо скільки там. Скільки тої, така невеличка така бутилочка була.
А куди ходила, де був торгсін?
Бобринці.
Бобринці?
Да. Бобринці.
А ще щось носила здавати? Прикраси якісь?
Та не було ніякіх, нічо не було.
А про голод між собою тоді можна було говорити людям отак між собою чи Вам з друзями, чи дорослим між собою?
Можна, можна було.
Говорили?
Да.
А Ви не знаєте коли от люди помирали тоді масово чи можна було говорити або вказувати причину смерті, що голод, від голоду людина померла?
А кому ж казать?
Ну в книгах, в актах реєстрації смерті. Ну може не знаєте чи може знаєте, вказували причину смерті — голод чи щось інше?
Я не знаю, в нас такого не було. Ну дєвочка померла, сестричка моя померла. А я не знаю чи реєстрірували її смерть. Та не ну ніхто їх не реєстрірував, мабуть так: кинув в яму — ото вже і з кінцями.
Тобто Ви не пам’ятаєте, що Вам якийсь документ про її смерть?
Не пам’ятаю такого.
Дем’ян Дем’янович, а ви не пам’ятаєте, як ви ото у перший клас пішли в школу, українська мова була в школі викладання, вчителі українською говорили мовою?
Да. Російська була окремо, а все друкувалось українською мовою: історія, географія, алгебра.
А не пам’ятаєте, в село переселялись сім’ї з Росії? Росіян заселяли, таке щось було?
Не, не було, не було. Організував оце поселення — Різанов, козак якийсь він був, ранг якийсь і оце йому дали тут землі, місце. І оце тут поселилось і назвали — село Різанова.
Це біля Пустопілля?
Тут, де Пустопілля, після. Після перейменували його в Пустопілля, а потім перейменували його в Полум’яни. Дядько мій такий шутнік був, казав: «Начали пить водку, як уже появилось». Казав: «не Полум’яни, а Полуп’яни село».
Зрозуміло. Дем’ян Дем’янович, а після збору врожаю на колгоспному полі можна було підбирати в роки Голодомору колосочки якісь, недозбиране щось?
Грабки. Грабки післі того, була спеціальна одна коняка. Ще я вже при німцях грабкою тою згрібав, і то вона загрібає все чисто, там не останеться вже нічого. Там нема.
А ви-от, маленьким, наприклад, окрім того от, що ви вже назвали, які способи виживання, там ви товкли…
А ще ж був такий спосіб: оце ж коні начали боліть сапом і сибіркою. Приходе мати моя, каже: «Йосип, — це батькової сестри рідної чоловік, каже — поніжці ляшку, — каже, — із копитоп, з усім із скотомогильника. Каже: «Як він не боїться, це ж сап або сибірка». А я ж слухаю уважно. Мати десь отдихнула чи пішла, я вже не пам’ятаю. Я бігом, бігом, туди ж не далеко, це ж до тітки Бужці. Дядько Йосип такий хороший був дядько, каже: «Заходь-заходь, Дьомка. Заходь, сейчас м’ясо будем їсти». Такий казан здоровий, лужаний всередині, чугунний, всередині лужаний. Вариться м’ясо. Сім’я ж велика, п’ятеро дітей і їх двоє. Та я наївся того м’яса, наче народився на світ Божий. І нічого, живу до цих пор.
Слава Богу.
А дядько мій, якось ТСОЗ на початку ж. Та туди, такі ТСОЗ-и вже як були, не колгоспи були, а ТСОЗ-и. Спільна обробка землі називалось. Та клуня була, в каждого хазяїна була клуня. І туди вже, там нічого не було. Там остатки десь були і горобців збиралося туди хмарою. А в його такий на клуні у нас, вона ж без стелі, дірки. Він дірки три закутає туди шось, запхне. Була верша. А в четвертій, ото ж де світло, туди вершу ставе і тичку високу, була висока клуня. І ганяє горобців, горобці в ту вершу, всі в ту вершу наб’ються. Він тоді виймає звідтиля, розмотує, а бабушка Саня вже приготовила казан… Казан величезний такий кип’ятку. І ото в якусь посудину от. І ото прямо в казані. Він скуля туди витріпує їх. І бабушка сидіть, уже як ото курку обпатраєш, так вона горобців общупує і потом варе. Кишки викидає, а то все йде, все поїдалося. І кістки, і все ото я пройбував. Я раз приходжу до них, а вона каже: «Їжака будешь їсти жареного?» А я кажу: «Буду, бабюсю, а чого ж не буду». Дала, а воно хороше таке, добре. А в 1936-му це ми вже переїхали. Заранее купили хату там, на хуторі, ну воно ж один колгосп, Пустопілля. А в нас же ж степу не було, а там — степ. І ховрахів! Ми з братом, тут вийшов на дорогу і тут же й толока, бо верхнього ряду не стало, там куркулі, які були збагачені люди, то потікали, хати покидали, там 2 хати осталось. А ми тут — тобі й толока. А він ллє воду, а я — над норою. Бо як кусе, так і палець откусе ховрах. Матрикую, щоб ухватить же його за шию і бистро об землю. І то вся хата обклеєна, не обклеєна, а так з акації такої колючої, такі великі ці-от окошки розпинаємо, а м’ясо поїдаємо. Вже до того наїлись, що ригать хотілося. А батько вже робив конюхом, там от коней принесе якоїсь дерці, мати галушки зваре. Галушку одну з’їси і кончаєшся, таке гірке, гірке, що невозможно. Хочеться ж, похоже ж на галушку, а їсти не можна.
А шкури от ховрахів не сдавали?
Оце ж шкурки сдавали і купляли то перо, то ручку, то ще щось, то чорнильницю. В школу ходили за чотири кілометри. Я якось провалився отако, а вертаться ж нельзя, бо будуть і вчителі довбать, і батьки. Ну не так вчителі, як батьки: «Якого чорта поперся по льоду, чого бугром не йшов?». А ми ж по льоду, бо холодно. Морози до двадцяти градусів, а на тобі нічого: одні штанці і ботінкі якісь, там мати старого фартуха свого дасть. Онучі, каже, накутуйте, я поки дойшов туди-назад, а воно вже розлізло. Я йшов ото, і ото під грубою, а в класі холодіна така ж, там чорнильниці так і стояли, фарфорові такі, білі. Поднеш, поднеш, поднеш. Туди перо рондо чи восемьдесят шість так вмачуєш рази два, а потом той ото. І сидів так, під грубою, тільки на перерві трошки підсушувався.
А от ви кажете, була яма, куди трупи звозили, а чули ви таке про людоїдство щось?
Не-не, не було в нас, такого я не чув. Не чув такого.
А по вулицях, були якісь люди з чужих сіл, з інших сіл, які ходили в пошуках їжі, просили там оце, жебраки були такі?
Мати каже, ти ж, закривайся, бо й ці солом’яні маторженики хтось прийде та забере. А таки прийшов колись, ну це до того. А тут дівчина, така год тринадцять їй наверное той. «Одчіни, я шось скажу, одчіни, я шось…» Я їх не пустив, а вона так трошки далі, такий високий мур у дядька… під забором, під тим муром померла. Померла. Скорость. Чужа вона, не з нашого села.
Можемо продовжувати.
А один раз, а один раз мати з мерзлої, то копали, там де картоплина. Та й спекла маторженики, положила аж на верх. Коли стукає у двері, я як, ну шо робить, в хаті сижу і закрився. «Я ж ваш дядько». Хто ви? «Я Мишка Неклеса». Я його пустив, він не жонатий, я його знав. Тоже ж Неклеса, батьків двоюрідний брат. У миснику рився-рився, по закомінках, дивиться. Подививсь полицю аж зверху, високо, я туди не достану. Він поліз і забрав ті маторженники. І остались ми ні при чому. Ото таке було вже.
А ви пам’ятаєте, в місті Бобринець був Голодомор? От у селі був у вас, а в місті? Голодували люди в місті?
Це я вам не скажу. Я знаю, що ми… Оце ж ламала мати сарай, вже ж оці лати скидувала. «Поїдем до батька, а надо ж якось жить.» От, і возили тачкою у пекарню, от. За те нам хлібинку давали і копійки там. А ми на маслозавод та купляли банка, така полив’яна цьої… Як же ж, не сироватка, а як, ну назвем її як сироваткут і ото по-маленьку так тягнули, тоже був придаток. А потом кончилось. І сарай кончився, вже не було що возить. А не знаю я, чи там голодували, чи нє. Не в курсі діла.
То як на вашу думку, був штучний цей Голодомор, створений чи природні причини були Голодомору? Якщо так все згадати, проаналізувати, от що тоді відбувалося, оті всі події, це природні причини були Голодомору чи штучні? Чи організований він був, цей Голодомор?
Я думаю, що це суциїд був, самий настоящий.
Суїцид?
Да. Щоб виморить. Щоб українці притихли, не збунтувалися. Я так думаю. Ну це я малим тоді не думав, я думав наїстися. Одна думка була, де б не ходив. Було, спасалися ще, мати було йде з роботи десь, оце ж ці миші наносять такі підземелля своїх зерен. То вона набере із земльою, а ми вже дома перебираємо, кажду зернинку окремо, а земля ж остається, а ту зернинку той. То гриби десь після дощу принесе. Ну спасала дітей своїх, а сейчас не спасають. Сейчас жінки — своїх дітей у пакунок і в контейнер, або на сміттєзвалище, а тоді спасали — сама мати вмирала, а дітей спасала. От як перетворилось, світ перетворивсь.
А ви кажете Голодомор був організований штучно, щоб українці не сопротівлялись, як ви кажете. Вони сопротівлялись, кому сопротівлялись українці?
В нас не було такого.
Ну, а взагалі от ви кажете, проти українців, щоб їх виморити, щоб вони не сопротівлялись. Не сопротівлялись кому, чому?
Ну що б і примусить, більше я думав що це, щоб примусить швидше у колектив увійти.
В колгосп?
Да, в колгосп. Бо були такі, це ж дядько Йосип, який мене конятиною нагодував, він довго не хотів у той, уступать в колгосп. Його там і тягали, і все. Та він у Голодомор утік аж у Крим і боявся комуністів до самої смерті. Бо вже з сестрою ми побратались, якої я не знав, 36-го року народження. То вона вже мені розказувала, що він так боявся тої [0:18] не зрозуміла фраза огласки. В нього була скирта соломи, в нього було п’ятеро дітей. Був німенький один, Тимоша. То він прийшов, мати копала город, а ми оту мерзлу картоплинку найдемо і у тому багатті, отам, що на огороді печемо. Ну а що з неї, вона «Пщщщ». А вона каже: «Тепер уже картоплинку не на двох діліть, а на трьох». А він сів на порозі, а ноги пухлі такі, пухлі, страшно. І просе, що дай. А що ж ми дамо, оце ж тріскаються ноги і вода тече з їх. У нас були ноги пухлі, но не тріскались до такої степені вже. То він же ж в скорості й помер. То то дядько боявся комуністів, поки не помер. Та втік у Крим, та й туди забрав усю сім’ю зразу, з дочкою з одною поїхали, а потом забрав й останніх. І ще в 1936-му році ще в їх народилася у Криму дочка, а вони з нами не переписувались, ми не знали, де вони. Аж потом уже дочка, як той, як уже взнала, що у неї рід тут есть та уже ми з нею сейчас спілкуємося. Вона розказує, це розказала, як вони встраювались там, у Криму. Каже, що в Криму сестри старші кажуть, що такого в Криму не було, як у нас.
Не було Голодомору?
Да.
Зрозуміло. А хто не голодував під час Голодомору?
НЕНО-комісія та, що розкуркулювала людей.
Оці буксирні бригади?
Да, буксирні вони називалися, да. Оце ви мені нагадали, я ж знаю що.
А слово таке, червона мітла, ви чули колись?
Чув.
А що це значить?
Ну, щоб вимітати все зерно, щоб нічого. Я ж вам кажу, що було половина хати в нас, було налог за налогом до того… Якщо ми не той, то прийдуть, самі заберуть. І бистро — вимели все чисто. Все чисто вимели, що нічого, що останній килим батько проміняв на пуд ячменю і на макушину. І то в нас була поддержка, потрошечку.
А церква в селі була?
Не, в селі церкви не було. В церкву мене водила бабушка. Прекрасна моя бабуся. Бабуся Галя. З чотирьох років мене водила в оцю церкву. Не в ту, а в оцю. Водила. Вітряки стояли, я помню 5 вітряків, розказувала мені все, навчала мене, любила. В голодовку батьки вже жили окремо. Менший син вже, останній, оженився. В нього була дівчина, Рая. Ми сейчас з нею спілкуємося. Вона 29-го року. А я було піду, а він робив на тракторі, на фортзоні. І йому давали пайок. А вона знає, що ж ми голодні. До неї: «Ти шо, Рая?! Вже маторженик з’їла?» Ну не такий, не з соломи, а вже справжній маторженик. Та маторженик мені, та в карманчик мені засуне. «Ти що й другий з’їла?!» «Я вже, бабусю, буду йти». Мені ж швидше з’їсти його, бо я з’їсти хочу. «Ти й другий з’їла?». «Я вже бабусю буду йти!», бо мені ж швидше з’їсти його, бо я їсти… А вона і другий мені. Я через городи, та недалеко було до бабусі. Та не помирилася з невісткою, невістка була вредна до неї та в голодовку до дочки переїхала, кілометрів за 25, на хутор. Та там і померла. Та й не знаю я, де і могила.
Це під час Голодомору померла?
Да, під час Голодомору.
А як її звали?
Галя.
А прізвище?
Неклеса. Бо дед Пилип, деда Пилипа я не знаю. Батько був ще парубком, як батько його помер. Мій дедушка Пилип помер.
А ви не пам’ятаєте, коли вас бабуся перестала водити в церкву? Це перед Голодомором? Чи постійно водила в церкву бабуся? Церква діяла?
Постійно. Постійно, ще я, кажу, думаю, ну де ж вони співають, де? Первий раз причащали мене у церкві, от, то я взнав. Ну дітей же ж причащають. Десь, розкаювання, ідеш на розкаювання. А думаю, де ж вони оце кричать, а вони на кліросі. Там був клірос, і остався. А тут церква була ще одна, то її зірвали комсомольці.
Ну, а в роки Голодомору ви ходили в церкву?
Ходив. Ходив, тільки рідше вже. Бабушка несла свої сапожечки такі коротенькі, на шнурку. Коло церкви стане, витягне тряпку білу, витерла ноги, взулась і заходимо в церкву. А то пішки йде, туди й назад, щоб зберігти…
Взуття, сапожки.
Сапожки. А нас у школу, поки ми ходим у школу, сдають. А вже взуті, вже тільки сніг із землі — ми вже на толоці. Ще ноги красні, ще вода пробиватся крізь землю, уже земля так, а ми в гільки, в квача гуляємо. Зберегли, страшно, зберегли. А робить заставляли нас! Батька заберемо на три місяці, щоб навчав, а мені тринадцять год, пам’ятаю. А пирій више моєї голови, а це ж гектар тринадцять надо викосить, а дев’яносто сім соток городу. Оце мати було каже: «Будеш квочку годувать, ту що на яйцях сидить. Ту що з курчатами окремо, бо ці чорти поїдять, як нападуть на квочку, кури. Курам отдельно, те отдельно. Теля будешь напувать і перепинать, щоб воно не залилося. Свиню виведеш до жатки, до старої, прив’яжеш.» І це все, в п’ять годин вже йде на роботу, а тут спать хочеться. Ой, дитинство-дитинство. Його жалко, юності жалко. Да. Хух.
Дякуємо вам, Демьян Демьянович. Дуже ви так, змістовно розказали все. Дуже цікаво.