- Дата запису: 27 серпня 2020 року;
- Місце запису: село Криничувате Компаніївського району Кіровоградської області;
- Хто записав: Артеменко Лариса, науковий співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
- Респондент: Мороль Діна Миколаївна, 24 січня 1929 р.н, народилася в селі Криничувате Компаніївського району Кіровоградської області;
- Розшифровка запису: Софія Базько;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Криничувате Компаніївського району Кіровоградської області;
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Діно Миколаївно, чи пам’ятаєте батько Ваш працював у колгоспі?
Працював…працював…комбайнером працював, були колись МТСи, він був комбайнером МТСовця в колгоспі…
МТС, угу
…да-да, в колгоспі працював.
А як його звали, повне ім’я?
Бричка Микола Іванович.
А маму як звали?
Бричка…по по мам..по батьку, по її отчеству Пришляк Ганна Миколаївна (махає головою, переплутала) Тимофіївна, а вже на батькову перейшла була Бричка Ганна Михайлівна (махає головою, переплутала) Тимофіївна.
А мама теж в колгоспі працювала?
Да, працювала, теж в колгоспі.
А були у Вас брати, сестри?
У мене?
Да.
Чотири брати, я п’ята. А шостого мати народила і вмерла до родов. Да (шепотом).
А коли мама померла?
В 45 році в квітні, 5-го квітня.
Зрозуміло. А як Ви пам’ятаєте, батько, мати розповідали чи добровільно вони вступали в колгосп, чи не хотіли вони йти в колгосп?
Ні-ні, не хотіли.
Розкажіть.
Розкажу. Батьків дід, ну батьків батько був, як сказали, сердняком, в нього була кобила, плуг, корова. Оо, то батько жив непогано, але ж у діда як забрали це все, то дід сильно переживав і батькові все передав, що ти не вступай в колгосп. Та він таке вступив у колгосп, бо нізя було іначе, нізя було іначе, тільки треба вступать і робить…Отаке я знаю, таке.
А він здав щось у колгосп коли вступав у колгосп?
Дід?
Батько.
Батько, батьків батько все здав, все, не здав, а забрали плуга і корову, і коняку, все забрали.
Діда?
В діда, батькового батька.
А коли батько вступав у колгосп щось здавав?
Не було шо…
Уже нічого не було.
Не було нічого, нічого не було.
Зрозуміло. А чи пам’ятаєте до вас хтось додому приходив з обшуками, щось забирав?
А як же…
Розкажіть.
Пам’ятаю, пам’ятаю… Були такі називались активісти, вони в общим шукали де тільки хто шо заховав, а мій батько на комбайні робив і приніс, знаю, торбочку зерна, а активістка одна прийшла і сказала: «Будуть ваш обшукувати, шукайте шо у вас є». І ми з братом, маленький братик, я старша, він маленький і мати положила під нас торбинку ту і положила нас. Усе шукали, в пічі, під кроватями, геть обшукали, а нас не тронули і так та торбинка сохранилася, з пшеничкою. Помню, тоді мати нам натовкла теї пшениці і зварила кашу нам, ну я пам’ятаю, а братик маленький був.
Тобто станом там ближче до 32-го року були тільки Ви і Ваш менший брат, двоє?
Даа, даа, двоє.
А не пам’ятаєте, можливо, ім’я активістки, хто це була, вона вас фактично врятувала виходить, що попередила?
Це батькова рідна сестра, мого батька рідна сестра, Бричка Ніна Івановна. Знаю її добре, добре-добре знаю.
Тобто вона ходила і по інших хатах з обшуками виходить?
Ходила-ходила-ходила-ходила, не тіки вона, багато тоді ходило, багато. Такі були, помню ту тітку, підстрижена так під комсомолку, то так казали «Це комсомолці». І оце ходять по хатах, шукають, люди плачуть, отдають горох там якись, що там тільки було в кого. Не хотіли отдавать, так вони видерали їм, прямо видерали їм.
А було таке, що билися може чи хтось когось за те, що не давали арештовували чи в тюрму саджали?
Було таке, що до коморів ходили люди ночою, а коморя повна зерна, а сторож ходе. А людина ж хоче їсти, там десь щось підковирює, так били-били, ну не вбивали геть…
…ну били добре, що воно тікало бідне і не поїло того зерна, і не вкрало, а набили, тай пішло додому чи полізло вже, не пом…, там били так що ну. Таке я пам’ятаю.
От Ваша тітка була активісткою, вона добровільно захотіла стати активісткою?
Нє-нє, тоді ж організовували-організовували, заставляли їх, заставляли, комсомолці були комсомолці, їх організовували, якась там була така ну бригада шо вони заставляли, шоб ішли і шукали, от…Ну хто не хотів, той конєшно не пішов, а хто уже був согласний, той йшов
А як далі доля її склалася, після Голодомору?
Ну нормально, все нормально, вона багато виручала людей, родичів особино,родичів, вона йшла і казала: «Вас будуть сьогодні шукать, там чи завтра, чи післязавтра, бережіться, ховайте». Ну нормально, вийшла заміж, дітей народила, все-все нормально, чоловік, нормально, все було нормально.
Тобто вона попереджала не тільки вас, а й інших рідних, але за це ніхто на неї не доніс, її ніде потім не репресували?
Нє-нє, було все нормально, бо вона більше виручала, її не любили в колективі, в тім, що вона давала знать про других, що будуть там трусить, ходить. Не любили, але ж вона не обращала вніманіє, робила так.
Цікаво. А до вас приходили один раз чи кілька разів?
Декілька разів!
І завжди вона вас попереджала?
Ну конєшно-конєшно, бо батькова ж сестра.
Тобто вона така була, постійно діюча комісія, постійний склад, одні й ті ж самі люди? І хоч і по кілька разів приходили, але вона завжди вас попереджала і так ви вижили?
Да-да, так ми вижили. Да.
Цікаво. Зрозуміло. А от наприклад жорна у вас були?
А як же, були і я молола, і досі руки ось калікі в мене (сміється), мололи на жорна, було таке, це вже батько мій робив, такі баланси, може хто знає, коло комбайнів баланси такі круглі, насікали один, другий і тоді робили таку ручку коло нього і оце крутить і крутить… (показує).О як важно було, як важко.
А користуватися жорнами в 32-му, 33-му роках можна було вільно?
Нє, не можна було, ховалися-ховалися, мій батько такий був майстер, він зробив ішерид такий що просо, гречку і оце оці робив жорна, то ховали-ховали, бо приходили і казали, що треба давать податок якись, податок.
За жорна? Податок?
Да-да-да. «Ви ж» – каже – «людей принімаєте, мелять у вас люди, так давайте й нам трохи зерна».
А не забирали жорна?
Не забирали, я помню, шо у нас не забирали, може де забирали, ну у нас нє. До нас ходили люди отож дерли ту пшеницю, оо нуу а приходив як чи бригадір чи хто вони і кажуть: «Микола, треба давать трохи ж людям, ти ж мелиш, то тобі дають ту жменю, то треба давать і другім».
Мірчук да давали?
Мірчук-мірчук. Да-да мірчук, да (тихіше).
Зрозуміло. А не пам’ятаєте, взагалі, розкуркулення процес, може сусідів, може когось там знайомого?
Мого ж діда, мого діда, це ж так розкуркулили.
А ще когось може?
А так не пам’ятаю наче, в нас таких не було, щоб розкуркулити, оце тільки дід такий в нас був багатий, була в нього якась спадщина от діда чи батька його чи… Десятина чи скільки землі було і оце плуг був, корова була і коняка була, то він все здав у колгосп, заставили його здать. Дід так плакав, помню, як уже корову повели, в нього така була здоорова корова, ряба така, вім’я таке (показує руками), а дід стоїть і плаче на порозі і я плачу (змахує руками сльози з очей), бо молоко здавала, жили тим і діти і всі жили, діти наші і їхні діти жили цим. Оце таке пам’ятаю-пам’ятаю.
А в 32-му 33-му роках батьку, матері за трудодні щось давали? За роботи?
Нє, нічого не давали. Аж потом перегодя давали, 200 грам на трудодень, 100 грам на трудодень, я ж сама на трудодні робила, я ж сама на трудодні робила. Було шо заробиш і нема трудодня, а семдісят сотих трудодня або підесят сотих трудодня, о а тоді ще робиш-робиш і ну на другий день, на третій день, шоб було рубель таке, ну трудодень-трудодень…
…було таке, шо робиш цілий, день заробили сємсят сотих, сємсят сотих трудодня, а тоді вже на другий день робиш, тоді добавлять тобі, шоб був у тебе тру-до-день. Це таке бульо-бульо, я на трудодень робила-робила.
А в 32-му 33-му батькам нічого за роботу не давали, а в колгоспі їх годували?
Було таке, оце давали підесят кілограм за год, за год (показує вказівний палець) це батько заробив підесят кілограм пшениці, це по скільки виходило підесят грам на трудодень чи сто грам на трудодень. Оце підесят кілограм получив батько, змололи і оце ділим по жменькі, по жменькі на на, там на оладки чи на ту жатірку чи на шо. А потом уже стали трошки більше зароблять, ну я і брат наголодувалися, батько старався зу сеї сили але ж нічого не виходило. Я думала, шо я ніколи хліба не наїмся, я всігда плакала і казала:«Я хочу їсти, я хочу їсти!», а мати каже: «Ну як же, ну шо ж я тобі дам, нема нічого, нема нічого, треба братику віддать, бо він маненький, бо він маненький», о і тож мати бере мене йдем ми туто поле таке (показує руками) кукурудза чи та картопля була колгоспна посажена і ми ідем з мамкою, я така мала, вона мене тягне: «Будеш собирать картоплинку, будеш…», а картопля померзла і вже то така, нуу..(показує руками) як пісок і вона каже мені: «Ти ж не їж, Діна, не їж картопелька», а я їм, а я їм: «Буде животик боліти», як зоболів мене животик, забере мене, насобирали тако пригірш, прийшли, мама потом щось заколотила, щось доколотила і такі спекла чорні-чорні ті оладки чи шо воно таке і каже їж, а я: Ні не буде, а братикові отдайте», ну братик маленький, бо він 32-го году народився. Отаке, отаке бульо-бульо, Боже милий, Боже милий, я всігда думала коли я хліба наїмся, коли я хліба наїмся, коли буде в волю хліба, всігда мічтала, як уже підросла, думаю колись буде таке, шо я наїмся хліба, а січас люблю хліб, люблю хліб і кажу дочкі «Як я умру, давай людям хліба, купи цілу машину хліба і роздай, бубликами, булочками, чим хоч, бо я кажу натерпілася, натерпілася, наголодувалася. Розплакалася (витирає сльози платочком) , ну всігда плачу тіки згадаю. А ше я вам розкажу як вмирали от голода. Розказать?
Да-да.
О це батько мені розказував і я трохи помню, в мене тут була через дорогу, тут вулиця була полностю (показує рукою), була дівчинка, я з нею дружила, було піду, її Катя було звуть, а вона сидить така маленька, худенька-худенька, а в неї уже мама умерла з голоду, а батько остався. Я приходю, а вона сидить і каже: «Папа не встає, не встає, я кажу будю його, а він не встає, він уже вмер», я приходю додому і кажу мамі: «Катя каже, шо папа не встає», а мама так у долоні (звела долоні одна до одної): «Боже, це Омелько умер вже» , вже вона одна осталась, пішла мама, Омелько лежить уже всьо, вмер, з голоду з голоду (постукує рукою по грудям), всі з голоду вимерли, оце ціла сім’я їхня, всі і маненькі і більші, осталася Катя і та вмерла з голоду (витирає сльози платочком).
А як прізвище, не пам’ятаєте?
На їх казали Булюрки.
Булюрки?
Булюрки казали, казали Булюрки, це я помню Булюрки, то всі вимерли. А я розкажу ще вам як тато мені розказував, це ж у голодовку сильно мерли люди, сильно, я знаю де кладбіще, шо самі ті шо з голоду вмерли, отут у селі і там за селом (показує в сторону рукою), це тіки з голоду всі поховані.
А вони, що ховали їх, як одиничні, не було в яму?
Так, підожди, зараз розкажу. Був такий дід один у селі дід, такий здоровий дід, оце він копав ямку, шоб тільки покласти і це батько мій і ше один чоловік, вони якісь були трошки моцніші, бо в їх у сім’ях було шо їсти, було шо їсти і вони це така була, як сказать, грабарка, підвода така і оце вона заді так відкидалась, як положуть їх, а тоді до ями привозять, ту доску прийняли і вони випали. Та батько розказував мені і плакав, каже: «Шо я надивився, піду, підем же з Стьопкою з тим, лежать геть…
…ну просто трупи і отако слина…» простіть шо скажу «…з рота йде і каже «Я їсти хочу, їсти хочу!»» і брали ті тих хто вже не дихали, а ті шо дихали оставляли ше і оце на підводу везуть туди на, туда на кладбіще і оце той дід накопав ямок таких невеликих, невеликих, якбе тільки лягло і прикидали сразу і це все дід робив, оце він один був такий сильний, чо він такий і батько каже: «Заходим у хату, двоє уже готові, а одне ше каже, шо їсти хоче: «Їсти хочу, їсти хочу!» (витирає сльози платочком) і тут їх уже берем складаєм з Стьопкою і плачим і везем на кладбіще і дід уже накопав там дві, три ямки, невеличкі ямочки, поскладали» каже «дід попригортав і оце все». Оце кладбіще, оце коло, в общим я знаю, тут і там, я знаю, батько ж мені розказав, показав де ті кладбіща, каже, мені батько розказує і плаче, каже: «Шо я надивився, шо я надивився, маненькі діточки, геть пухле таке, зігнулося, скоцюрбилося і вже не живе, а ми кладем на підводу, бо прийде бригадір і буде дивитися чи ми позабирали, бо це ж буде, ну розкладатиметься людина, розкладатиметься, буде шо буде» (витирає сльози платочком). То отаке мені розказував батько і плакав тоже.
А хрести там встановили, на тих місцях?
Ось на цім кладбіщі встановили, на цім шо я знаю, а на тім я не знаю, шо за селом, не знаю чи там є.
Ну от, наприклад, могила, там людина, хрест зверху ставили?
Нєєє-нєє-нєє-нєє, це поставили, оце як Жучиха була, та поставили, головою сільсовєта, поставили на кладбіщі один (показує вказівний палець) хрест, один, а там не було хрестів, не було, просто могилки-могилки-могилки і все, ну таке величеньке кладбіще і батько каже: «Самі ті шо з голоду вмерли», ні одної людини там не було ніякої. Було таке шо на тій вулиці, оце через ставок, ходять люди і кричать, це був Лукашенко, ні не Лукашенко, Лукашук-Лукашук: «Лукашууук, ми їсти хочем, ми їсти хочем!». А Лукашук це був управляющий, бо тут була розправа, як називалась, січас кантора, а тоді розправа була і це він усим главним був, шо роздавав там, куди кого посилав і вони кричать і так на городі там і вмирають, там на тому де кричали, там і лягають і вмирають, бо їсти хочуть, пухли-пухли страшне люди пухли. Оце таке, шо я можу вам розказати.
А ще якісь може прізвища, імена померлих можете пригадати, може сусідів ще, от Ви кажете, ціла вулиця була, може ще якісь прізвища пам’ятаєте?
Оце тіки Булюрків я помню, бо я ж маленька ше була, то помню, а батько розказував, то він і фамілії називав і все, бо тоді ну він же знав усе село, бо він тут же родився, тут виріс, тут і сім’ю создав, тут він усіх знав, а я оце тіки Булюрків помню, ну казав батько, шо ціла вулєця повмирали з голоду, ціла вулєця.
А так, а так як Ви от кажете, що тоді батьки померли, одна дівчинка ця Катя залишилась да?
Да-да.
А що далі з нею було?
Вона тоже вмерла з голоду.
Тоже вмерла?
Да-да-да.
А якщо батьки помирали, а діти залишались сироти, що з тими дітьми було?
Тих дітей забирали, якось шо була така організація як сєльсовєт чи шо там, забирали, отправляли в дєтдома, там ну я не знаю уже в які города чи села, о то там виживали, є такі шо виживали, виживали.
А на колгоспному полі зерно, колоски можна було, колоски підбирати?
Нєєє-нєє-нєє-нєє.
А розкажіть.
Був такий обєжщик, оце об’їжав як людина собирає колоски, даже мене бив батогом по руках. Мати послала мене з дівчатями, пішли ми собирать отак за село, відерця в нас і ми ж ті колосочки в відерця кладем, а тут їде об’єжщик, конякою їде і бєтка в його і батіг і не тільки мене, усіх підряд батогом (показує), всі повтікали, нізя було, нізя, ні качана вкрасти, ні зерна замолотить. Помню, мати мене каже «Підем доцю…» отуто недалеко жито було такого «Підем…» каже «і ти присядеш і я тобі буду носить і ти будеш м’ять», я присіла мну-мну-мну, коли мати лягає коло мене «Сиди тихо, їде обєжщик, сиди тихо, іде обєжщик!» (посміхається), а я присіла і лежу, думаю який же він той обєжщик, коли дядько на бєткі їде і дивиться-дивиться де тільки зашелестіло і він туди. А ходили люди, ходили, молотили… не молотили, а м’яли в торбинку, м’яли, нізя було молотити, та Боже сохрани.
А після збору врожаю можна було підбирати колоски якісь де залишились?
Ну нєєє ж, ну нє, ну нє ж, нєє-нєє-нєє-нєє, нізя було, нізя, діти було як усиплять, бо дітей же багато було, оце ж покосили вже, зібрали, а обєжщик їде і гоне, гоне дітей і батогом б’є, повтікають усі, та ой Боже шо то було, шо то було (витирає сльози платочком).
А не пам’ятаєте чи було таке поняття «перукарі», коли ножницями зелене зрізали, не чули Ви таке?
Нє, такого не чула, не чула такого (шепотом).
А от Ви кажете, люди масово вимирали цілими сім’ями, а в пусті хати нікого не заселяли, не переселяли?
Нє-нє. Нє, переселенці в нас булє, булє переселенці, білоруси булє. О булє в нашім селі даже багатенько жило, в тіх пустіх хатах, да-да-да, це було.
А росіян, з Росії?
Не знаю, за Росію не знаю, а білоруси точно булє, булє, в нашому селі, в тому селі (показує рукою в сторону), багато було білорусів, в пустіх хатах жили-жили, це бульо-бульо.
А церква була у Вас, пам’ятаєте?
У Ничаєвкі була церква, у Ничаєвкі була церква, я вже помню як її розбирали, розкидали, да Наташа?
А розкажіть коли це було, ну може пам’ятаєте?
Не пам’ятаю точно году, но знаю, шо була церква, я туди ніколи не ходила, но знала, шо там церква є, а потом кажуть, шо її розібрали, розкидали.
А розібрали до Голодомору чи після, чи під час?
Нє, після, після по моєму, після-після (шепотом).
А про голод взагалі, про Голодомор, про те, що відбувається, люди між собою могли говорити чи можна було про це говорити? Сусіди з сусідом між собою?
Говорили між собою, говорили, бо ж страдали ж от голода, говорили-говорили-говорили, говорили, казали колє ж це кончиться, коли ми до йдем до того шо хоть на трудодень шось будуть давать, не давали, ну підесят кілограм за год заробить, шо можна з тим підясят кілограм робить, шо?!
А чи говорили про винуватців, хто винен в тому, що от так люди живуть, хто винен?
Ну власть була вина, а тіки ж як назвать кого імено (сміється), а власть була виновата, власть.
А те зерно, що Ви кажете от було зібране і люди хотіли там таємно його взяти, де те зерно дівалося з колгоспу.
Отут у нас були коморі такі великі.
З комор, да?
У коморях, у коморях, да.
А де потім воно дівалось те зерно?
А потом ж його, то сіяли, то вивозили-вивозили-вивозили, грузили, і машинами, і підводами, ну більше підводами, конями-конями, безтарки такі нагружають і везуть, кажуть «Хлібоздача-хлібоздача». Таке бульо-бульо, це я пам’ятаю.
А пам’ятаєте… мітла, було таке?
Нє, такого шось я не пам’ятаю (сміється).
А валки?
Валки да (сміється), валки да, поїхала валка (показує рукою в сторону), погрузили все зерно з комори і повезли , валка поїхала (сміється). Це я пам’ятаю.
А двадцятип’ятитисячники?
То таке я шось то чула, ну не дуже соображаю шо це.
Так і ще трошки Вас… А “Торгсін”? “Торгсіне”? Не чули таке слово?
Нє-нє, шось я такого не чула.
Добре. А може чули шо люди ходили десь вимінювали свої дорогоцінні якісь прикраси, хрестики?
Я сама ходила в Нечаєвку на буряк міняла, неврожай же і дома неврожай і ми зібрали, це вже мачуха в мене була, це вже мачуха в мене була, ми зібрали такі ряднинки, ну кращі трохи і пішли в Ничаєвку мінять на буряк, продали ці ряднинки і клумачок буряка принесли додому, це бульо да.
А в 32-му 33-му?
В 33-му навєрно, я не пам’ятаю, бо в нас нічого не було мінять, ми бідні булє як, як як не знаю, як кажуть «Бідні як сокол» (сміється).
Зрозуміло. А якусь можливо з того часу, з дитинства може пам’ятаєте пісню чи якісь та були, там не знаю?
Такі шо репресовані були да, шо нізя було да?
Ну тоді от да, на той час, от як ви може щось ви співали, може чи які там, не знаю, вірші чи щось таке того часу?
Та так наче такого не помню, ну співали конєшно, ну я так дуже не помню, я такі сучасні, не сучасні, а такі народні знаю, бо я співала. Наташа знає, да? Співала такі, такі всякі, ну такі жизняні, не такі як тепер «Дрібний дощ, дрібний дощ» і пісня кончилась (сміється).
Це Таїсія Повалій, цей дощ надовгода? Мабуть, там ця пісня, така я знаю є (сміється).
А я знаю такі жизняні, ой Боже-Боже-Боже, за душу бере, а це дрібний дощ і кончилась пісня (сміється).
А Ви не хочете заспівати може щось?
Співати не можу, розказати можу. А співати…
Ну розкажіть, ну розкажіть, що там.
Ну я знаю це такі дві душевні для мене, та даже три та більше, ну трошки вам розкажу, ну трошки успокоюсь (витирає сльози платочком).
Добре.
Бо я мабуть вам надоїла зі своїми розповідями (сміється).
Нє-нє-нє, Ви дуже гарно розказали. А ще останнє питання, а чужих Ви не бачили по вулиці, які б ходили, щось просили їсти, з інших сіл може, жебракували?
Ходиди-ходили люди, ходили, просили, казали, що вони з Степового, з Компанійовки, торбинки на плечах, я сама їсти давала тоді уже, бульо винесу якісь там коржики або там крашанку якусь одну чи бурячину, чи шо. Давала-давала, сама даже вже давала. Я така подільчива, можу все отдать шо у мене є (сміється), я нічого багато не хочу, в мене шо є хвате, і в коморі, і в сараї, і в подвір’ї хвате, я можу все отдать, дочка каже «Мамо, Ви шо собі думаєте?», кажу: «Думаю те що я прожила таку жизнь важку, таку жизнь важку і голод, і холод, і не доїдання, і боса, і гола». Я ж чотири класи кончила, чотири класи, пішла в п’ятий, загубила лапоть, у річку впав і я вернулася додому і більше не ходила, бо не бульо в чому, не бульо в чому, чотири брати, ні в одного нема в чому взуться, одні чоботи на всі, мати взуває як управляється, бо держали ж трошки хазяйство, а я в школу піду у її чоботях і вона мене виглядає, а я в річку впала, приходю мокра (сміється) ой Боже-Боже (витирає сльози платочком). Таки ж діти-діти є діти, чого не йти дорогою, пішли через річку, втопилася в річці оце доки (показує на ноги), приходю, а матері вправляться, а я мокра і нема більше, нема в шо взуться, нема. А брати сидять на печі, чотири брати, ні в одного нема в шо взуться, а лід осьо рядом, ставок, а которі діти там трошки заможні, то мали якісь черевики. На лід же ж біжать, діти! А вони шо босяка, як вибіжать і босяка, прибіжать, ноги красні, самі красні і на піч, на печі бульо наше спасеніє (сміється), отож із рядна ширма і нас чотори туди, ну мене вже трохи брали до роботи, бо я старша, а ті ж всі малі, самий менший 39-го году, а той шо народився… 41-го, ну вмерла мати, здали його в дєтдом, то не знаєм, шукали, не найшли, може десь, ну тоді война якраз началась, у че, вона в квітні вмерла, а в червні война, як же, окулірували той садік в общин, ну в общин не найшли, шукали і помогали нам, не найшли (витирає сльози платочком), може десь живий може вмер, Бог його знає. А шо я казала?
Ну ми за пісні забалакали. А після війни, голод 46-го 47-го був?
Був-був, тільки ми вже краще жили, уже можна було десь шось украсти, вже не так присікали, уже не так ганялись за нами, ми могли піти й вночі кукурудзки вломать, соняшничка трошки вмолотить оо, могли сніп додому принести, сніп. Ви знаєте що таке сніп?
Да-да, знаю.
Ой помню як як я ж, мені бульо уже п’ятнадцять год і мене послали в’язать, давали нам, такім як я, не я одна, по чотири снопи за жаткою, ми і ті не вспівали, жінки бідні, такі ноги побиті, красні, в крові. Такі сильні жінки булє в нас у селі, в нас! Ой ше трохи розкажу, ага і оце як підуть вони в’язать, то та куди там красні ноги побиті до крові, нема чим, нема чулок надіть, нема і послали нас, таких як я, по чотири снопи, жатка їде.. Ви знаєте як це, ви знаєте? Понімаєте? Жатка їде скида снопи, скида, скида і жінкам по п’ятнадцять-сімнадцять, а нам по чотири і ми й ті не вспівали в’язать і тоді прийшов бригадір і каже : «Йдіть додому, не додому, беріть граблі і загрібайте за жінками, вони пов’язали і понесли снопи, а ви гребіть, шоб було ж чисто». Оо, то це я помню, як я оце… А шо ж я ше казала, ану нагадай шо я казала (сміється)?
Ну ми за пісні заговорили.
Ага, за пісні.
Да.
Ага, щас пісню, щас я вам скажу, вже…
В общим пісню:
Ой за гір, за гір вилітав сокіл,
Вилітав сокіл, а за ним другий.
Один другого братом назива,
Тай пита: Братику мій, де ти літав,
Де ти бував, шо ти видав?
А я братику літав, де високе жито,
А в тому жито – козака убито.
Козака убито не теперечки,
Поросла трава крізь реберечки
А березонька кругом серденька.
Це така пісня жаліслива, а тіки в нас у селі такі співучі люди, такі співучі, як співають земля двигтить, і мужики й жінки. Тягли сильно красіву-красіву, бульо кажуть «Кричинтувата співає, на Трудолюбовку чуть, Ханівку чуть». Ханівка це Антоновка. Ну таке було, ше одну вам скажу…Душевна пісня? Не така дощ іде, дощ іде (сміється)? Ой, так, той тоже:
Ой високе жито, а у тому житі два козаки вбито.
Два козаки вбито, два молодіх сина.
Один син багатий, другий сиротина.
На багатім сину вишита сорочка,
А на сиротині нема не шнурочка.
На багатім сину висока могила,
А на сиротині червона калина.
За багатим сином плаче вся родина,
А за сиротою молода дівчина
Жизняна пісня? Жизняна! Не те що тепер (сміється). Ну отаке. Шо вам ше розказати?
Діна Миколаївна, може згадаєте про податки в 46-му 47-му?
А чо ж, я сама платила податок.
Розкажіть трошки.
Накладали: сорок кілограм м’яса, двісті яїчок і двісті літрів молока. Я сама здавала м’ясо в Компаніївку, вирощувала дома козу, кролів, курей. Так приїжджала підвода, не тільки я, становили клєтку, запихали туди кози, кури, кролі, хто шо міг, ну сорок кілограм нада бульо здать. Яїчки носила я в те село, там приймали, там дід приймав. Дома нема й крашанки, а я должна здать, я должна здать, а молока правда не здавала, в мене корови не бульо, не бульо корови, а потом як брат пішов в армію, це й же шо за мною, я, а тоді він. тоді добився, шоб я не платила ті податки, а то платила-платила, возила і козу, і цапа, і курей, і кролів, вирощувала дома спеціально, шоб віддать сорок кілограм м’яса. Це бульо, це да.
Тому певно і голодували, що все треба було ж віддать.
Да-да-да-да.
А податки на фруктове дерево, на кущ?
Да-дада, бульо-бульо, в нас бульо три яблуні, три яблуні там нижче (показує), це ще батько живий був же ж. Ну тоді батько каже: «Що ж робить? Будуть переписувать дерева, дерева» – і він каже: «Може не зайдуть туди на низ», та зайшли, всьо равно зайшли, ну тоді я не помню, шо вже платили, шо платили, ну таке пощитали нам три яблуні, три яблуні да. Я вже забула скілько то платили, но батько каже: «Чи їх спилять, бо ще ж прийдуть, ну не спиляли так вони й булє. Це шо да, то да, бульо таке, бульо.
Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб
Фотограф: Валентин Кузан