- Місце запису: місто Прилуки Прилуцького району Чернігівської області;
- Дата запису: 15.07.2020 року;
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
- Респондент: Кумейко Анна Отропійовна, 29 серпня 1926 р.н., народилася у селі Зубані Глобинського району Полтавської області;
- Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Зубані Глобинського району Полтавської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка. Як вас звати?
Анна Отропійовна Кумейко.
А дівоче прізвище ваше?
Що?
Дівоче прізвище? Це дівоче ваше?
Да, сьогодні.
Зрозуміло.
Дєвічя фамілія моя — Кривошапка.
Ага, Кривошапка. Коли Ви народилась, Ганна Отропійовна?
1926 года 29 августа.
А де ви народилися?
Полтавська область раніше був та й сійчас Полтавська, а район другий. Полтавська область Великокринківський район село Зубані. Там я жила, там кончила 7 класів, началась война і пішла жизнь моя перевертом.
Ганна Отропійовна, а як звали Вашого батька?
Отропій, а маму — Олена.
А ваш батько працював у колгоспі?
У колгоспі працював усе время. І мама в колгоспі, і тато, і брат у мене був, і сестра, дві сестри було і оце я.А як началася война, брата зразу забрали на фронт. Так і убитий, не вернувся з войни, а тато був уже видно пожилий, бо брали тоді до 60 год. Ну тата на войну не взяли. А я год пожила, а тоді тільки німці як увійшли і зразу же забрали нас у Германію. Всю молодьож вивезли в Германію.
Ганна Отропійовна, а Ви не пам’ятаєте, батьки добровільно вступили в колгосп?
Нііі.
А розкажіть.
О чьом ви рєчь вєдьотє? Та ніхто в колгосп не хотів! Ніхто в колгосп не хотів. Усі ж привикли самі хазяйнувать і самі хазяйнували, пахали, все, все було, понімаєте. А в колгосп як уступили, ой дуже трудно було! Може цього не можна..
Треба, нам саме оце треба. Розкажіть, будь ласка.
Дуже трудно було, як у колгоспі стали робить. Вірите, оце сійчас мольодьожі скажи, як ми тоді жили, що не було в що одіться, а сейчас повно у каждого цих тряпок, а от жизни як такої немає, бо друг друга ненавидят, такі жестокі всі поробилися. Ну, Господі, ну немає чуства, невоспринімають чужу боль, як свою. Ну страшно в такому возрасті, як оце я, ну страшно подумати, що вам треба. Ну ви ж і не голодні, і одіті, і обуті і немає жизні нормальної, немає жизні нормальної.
Ганна Отропійовна, от ви казали, що батьки не хотіли вступати до колгоспу…
Дак не тільки мої батьки не хотіли, не тільки мої батьки не хотіли. Всі люди не хотіли! Ну а тоді знаєте, як була мала, скільки год пожили при колгоспі я не знаю і начався Голодомор, начався Голодомор. Дуже страшно було! Люди на ходу падали. По дворах ходили, со спицами отако ходили, шукали, чи ніхто не заховав хліб, понімаєте. Дехто заховав там хоч трошечки там чи картоплю, чи може який клубочок зерна — все позабирали, все позабирали. Ну добре, що вже весна була, дак ото травою… Калачики, знаєте калачики такі зелененькі ростуть, а в їх отакі сердечка, як уже одцвіте і так, як коржик такі сердечка, понімаєте. Ото рвали ті калачики та їли. Ми коло річки жили. Рогозняк такий великий ріс і він дуже добрий. І вообше ми їли його всігда, дітвора їли. Рвали ото той рогізняк, варила мама таке вроді кашу з того рогізняка, вот, і ото тим питалися. Ну у кого корова була, коров не забирали, коров не забирали вот. Дак ото стакан молока тако ото тим і вижили. Помню один раз я уже вмірала, уже така була немочна. Мама прийшла з роботи і видно ж уже на роботі давали, принесла стакан муки, стакан їдіний. Оце клянуся перед Богом, не брешу. Вона каже: «На, Галя, заховай!», бо лазили тоді по хатах, у кого шо було, то забирали. «Заховай, а я прийду з роботи і зварю яку-небудь затірку.», а я взяла у стаканчик другий ложечку насипала ложечкою муки, водичкою розколотила і випила. О, добре. І я ту муку, поки мама прийшла з роботи, я її поїла. Ну оце не помню, клянуся не помню, чи била вона мене за це чи не била. Вот не знаю, но так було. Єлі-єлі повиживали, чудом. Сестра моя, вона як кончила, раніше 7 класів, і поїхала в Полтаву. Так вона в Полтаві була. Не знаю, що вона там робила. Я щитай мала, воно мені не надо було і брат до неї поїхав. Так вони жили ото там, а ми із сестрою, із 1922 году була сестра у мене, так ми осталися дома із мамою і татом. І ото так виживали, ото так ми виживали. Дуже тяжело було, ну нічого не зробиш. А хто в цьому винуват, що все оце у людей… Був і хліб, і все було, і картопля, все було. Подчисту все забрали. Так чи спеціально було зроблено, щоб оце, щоб людей поменшало чи ну Бог Святий знає. Ніхто нічо недокаже.
Ганна Отропійовна, а до вас особисто в хату приходили, обшуки робили, забирали?
Я за це не помню, я за це не помню. Лічно до нас, щоб приходили.. Да мені кажется, що нічого було брать, щоб так уже було дуже що. Ну не помню, не помню. Я чого не помню, так того не скажу. А забирали, забирали потом після цього голодомору, скільки було розговорів. Уже ж і побільшала я. Тоді як ото посіяли хліб, це ж було воно на весні, посіяли уже трошки вродило, картошечка трошечки вродила і тоді вже люди піднялись хоч трохи, хто остався живий. А вмірали, то так умірали — ніяких гробів ніхто не робив, потому що не було кому робить. Люди немочні були. Так оце під’їжджає підвода, хто хоч трошки ногами плутав, забрали людину. Як єсть у що ввернуть, ковдрина яка-небудь, ряднинка, увернули, на воза положили і собірают по селу. Собрали мертвих людей, на кладовище привезли, одну яму викопали і ото так і ложили у яму, у яму, а тоді загортали і той.
Зрозуміло. Ганна Отропіївна, а от тоді, коли ви були маленькою, то взагалі про Голодомор, про голод між собою люди говорили, можна було говорить?
Щоб говорили… Я, як пішла в школу? Нє,ви шо! Це було так запрещонно. Боже сохрани! Нє, ніхто нічого. Так, як ото кажуть «на кухні дома». Ну в селі ж кухні не було, одна хата. Так як соберутся де, так ото. У кажній сім’ї хто-то де-то вмер, у каждій сім’ї, а були такі сєм’ї… Ото у кого корови не було — ото й конєц.
А у вас корова була, да?
А в нас корова була.
А ви по прізвищах не можете хоч приблизно сказати, хто помер з голоду, може з сусідів, може….
Ні-ні, я не помню вже. Я ж малою була. Скільки мені, 5 чи 6 год. Вот, а як фамилії, якщо я не помню, а знаю, що чотири хати підряд, як я вже стала хоч трохи понімать, чотири хати підряд пусті були.
А в ті хати не заселяли росіян? Чужих людей не заселяли?
Нєа, росіян заселали мені кажеться, я тільки не знаю в якому году, ну мені кажется, я вже в школу ходила. Мені кажется, я ходила. Ну за це не помню я. Ой, як багато до нас приїхало було руських.
Приїхали?
Да, приїхали. Багато було. Не знаю, самі вони чи їх привозили, я не в курсі дєла. Багато руських було та такі красіві дівчата, да зімою в таких білих кожухах ходили, у лаптях.
А у вас не було такого, да?
Нє, ну у нас таке було, були які-небудь піджачки, голі ж таки не ходили, були.
Ну гарного такого не було?
Нє, о чьом ви рєчь вєдьотє? Ви шо? Нє.
А ви в скільки в школу пішли, в скільки років?
У сім год. Раньше брали у сім год.
І ото десь, як ви у сім років пішли в школу, ви пам’ятаєте, що привозили з Росії сім’ї заселяли в пусті хати?
Багато осталося, багато людей у селі у нас так і осталися. І так і жили все время, і до войни жили, а тоді вже як война началася — мене забрали в Германію. Я щитай дома уже й не була, бо приїхали у якому, у 1945, а в 1947-му другий голод був. Ну вже не такий страшний. Вже в людей картопля була там, буряки. Уже було хоч шото трошки поїсти.
А той голод чому був в 1946-47, післявоєнний чому був? Щось якісь податки були чи чому голод був?
Понятія не імєю, понятія не імєю чому голод був. Ну факт того, що хліба не було. Оце картопля, буряки — оце було, а зерна не було. Чи воно не вродило, чи я не в курсі дєла.
А батьки не здавали нічого, податки, щось таке?
Як, за все время?
Ну от, коли після війни голод от ви кажете, податки якісь вони не платили?
Як це, податки були. Я ж тільки, ну я не помню точно по скільки. Яйця були, помню, що картоплі треба було іздать 43 кілограми, м’яса тоже по-моєму кілограм сорок. Так дома годували і кролі, і ми коло річки жили, так гуси держали і було. Як оце вже поростуть вже і качки, і гуси, кролики, тато бере підводу на бригаді, становить ящик такий великий і грузять туди це все і везе за 18 кілометрів. І здавали, все здавали: і картоплю, і м’ясо, і молоко, і яйця. Все, все, все здавали.
Це після війни?
Да, після війни. І до війни було так, і після війни.
А в роки голодомору були такі податки?
Я не помню, я не помню. Та які ж податки? З чого ж податки? З чого ж брати ті податки? Які ж податки?
А після війни, то й на фруктові дерева, мабуть, податок був?
О, не після війни, по-моєму, до війни. По-моєму, до війни на дерева накладали налоги і люли повирубували в кого були, які яблуні, груші, люди повирубували. Оце я не помню, чи до війни чи після війни.
Ну було таке, да?
Да, навєрно до війни, бо я ж уже 7 класів кончила, як война началась.
І ви памятаєте, що таке було?
О, ну аякже таке, канєшно. Уже тепер, тепер уже Господі я…
Ганна Отропіївна, а можете згадати, батько щось здавав в колгосп, як оце колективізація началась, колгосп…?
Ой, у нас була красіва така бричка називалася, такі сані такі, знаєте, дві душі сідало і спереду вожчик, поняли? Так оце таке було, бо у нас церква в селі була така велика, така велика та красівенна. Всю розтягли, розбили, розбили-розорили. І лошадь в нас була, як я помню, лошадь була от до войни. Все позабірали, все-все позабирали, все звозили. Люди ж самі пахали, були плуги, плашки, ну все було, увесь інвентарь сільськохозяйственний був
Ганна Отропіївна, а ви пам’ятаєте розкуркулення? Як от такий процес був у селі?
Аякже.
А розкажіть.
Пам’ятаю. До нас лічно ніхто не приходив, бо щитай ми бєдно жили, а багаті люди у нас на Степу жили. Було шість хат, от шість людей, сім сімей було багатих. Вони поля свої мали, так ото вони на Степу були, а дітей їхніх позвозили в село, вот, і тоді називалося у селі, я не знаю як, треба було називать, називалося інтернат. Ото інтернат такий був, діток там усіх годували, батьків позабирали, казав той на Сибір поодправляли, а діток годували і в школу вони ходили, їх одівали, обували, годували і вони там спали. Така хата, попова хата, ну батюшкина хата була. Ну і ото там дітки спали. Багато дітей було. Навєрно, бо я з трьома хлопцями в школу ходила. Да може душ і десять було, понімаєте.
Тобто, батьків, сім’ї розкуркулили, батьків вислали в Сибір, дітей їхніх…
А діти всі жили у селі…
Залишили і вони виявились, як сиротами тоді без батьків…
Да.
І їх годували і вони ходили в школу?
Да-да-да, їх одівали, обували, вони ходили в школу, годували і все так, як треба. Одівали, всігда вони ходили… Вони ходили канєшно трошки лутчє, чим ми. Вони в латаному не ходили, а ми всі в латаному ходили.
А хто їх забезпечував? Звідки гроші були?
Я не в курсі дєла. Наверно ж государство.
А ви з цими дітьми ніколи не спілкувалися?
Ну як, ми ж у школу ходили всі вмісті.
Ви з ними в школу ходили?
Да, помню Альоша, Федоренко один був, тоді Мицик, вот. Ой, позабувала фамилії уже хлопців. Володя був один, Льоша був, Степан був, Маруся була. Більш уже й не помню.
А що вони, щось розповідали? Вони не висловлювали жаль…?
Що таке сотворилося? Нє, ніколи-ніколи. Ми з ними… Це було так строго запрещено, я ж кажу, що ніколи в жизні ніхто нікого не питав і вони не питали, де наші батьки. Може тихенько учителів і питали, я за це не знаю. Ну щоб оце нас розпитували, що то казали — нє, такого не було.
І ви їх не розпитували?
Нє, нічого.
Ганна Отропіївна, а вони наприклад жили в цьому інтернаті, там і спали, там і ночували…
Там і спали, там і їли, так і все, а як які мероприятія там у школі.. Знаєте, раньше в школі не було оце: кіно не було, свєту не було, а раньше, як оце кончали школу так всігда казали: «О, буде Огоньок!». Устраювали такий костьор великий, розводили у колгоспі люди, людей спеціально давали, привозили дрова і ото як розведуть було костьор у нас там біля клуба, місце було таке хароше. Хароше в нас село було: і зелене, і чисте таке, ловко було. Хоч і голодно, но ловко. Так собирались всі: і батьки, і діди, і всі бабусі, учні, всі. І ото там гармошка грала, і танці й співи, і вірші розказували ну дітки ж, понімаєте, самодєятєльность така була. І вони ж із нами, аякже, всі. Дітей неотрізняли і такого не було, як сійчас, шо «аа, ти ходиш у секенд-хенді одітий у школі». Діти ж одрізняються. Багатіїв дак куди їм з тіліхвонами, із золотом, із усим. Такого не було раньше. Ніхто ні на кого не казав, шо ти бєдний чи шо. Всі були одинакові.
А ви не пам’ятаєте, їм прізвища не давали російські? Якщо їх батьки виходить розкуркулені, як вороги виходить заслані, їм прізвища російські не змінювали на російський лад? Українське у них залишалися прізвища?
Щоб по російськи балакать чи як?
Ні, щоб прізвища їм не змінювали оцим дітям ворогів народу, так званих, ну тих дітей депортованих? Не змінювали їм прізвища, українські у них були прізвища?
Нєа, такого не було.
Не було?
Не було такого.
Зрозуміло. А згадайте, будь ласка ще отой час, коли батьки в колгосп ходили. Їм там платили за роботу?
Яка там плата була? Яка там плата була? Даже не те, що до войни, до войни я не помню, як уже, а вже перед войною, перед войною і після войни, перед войною года за три-чотири може оце так я помню робили в колгоспі за трудодні, тоді ж не за гроші. Гроші давали у конці года, собірали общє собраніє і ото казали, що ми вам начислили 5 копійок на трудодень, по 15 копійок, по 20 копійок ніхто ніколи не начисляли. Всігда оце така сума. Ну тоді получать чи сто рублів. Ну тоді великі гроші були, тоді великі. Тоді 100 рублів — це тоже гроші добрі були. Ну всьо равно вони для людей малі були, малі були, бо треба було яку-небудь тряпчину купить і налог заплатить, і налоги великі були, а тоді дуже людей мучали облігації. Облігації підписувалися, підписуйсь і все. І те, що нащитали за год — за облігацію вивернуть скільки-то грошей, хто на скільки підписував: на 50 рублів, на 30 рублів, на 40, отако, до 100 рублів підписували ото. Так шо получали мізер такий, мізер. Ну ті села, що жили до города ближче, так вони там, то яйце там яке-нібудь продадуть, так у їх гроші є, от, а ми 47 км від станції, сорок сім, а від Кременчуга, це на Полтавщині, а от Кременчуга по-моєму сємдисят пять, по-моєму сємдисят п’ять. Так ми, лічно наше село ніде не могло копієчку яку-небудь уторгувать.
Ганна Отропіївна, ви кажете облігації. Це і під час Голодомору таке було, чи до того, чи після?
Нє, ну це як я вже стала понімать. Як я вже стала понімать, то після. Це до войни!
До війни таке…
До війни, да.
А в роки Голодомору щось от ви кажете, наприкінці року платили. В роки Голодомору батькам платили от ви кажете в кінці року?
Ну уже , як народив новий хліб, так уже дали на трудодень по скільки там хліба. Уже легше було. Мало, но все рівно легше було. Хліба чистого ніколи мама не пекла. Ото трохи муки, тоді гарбуза на той, гарбуз закончился, буряка на треть чи картошину яку-небудь і ото таке.
Це після Голодомору після 1934 році?
Да-да, це після Голодомору. Всьо равно чистого хліба до войни у нас не було.
А під час Голодомору не платили?
Це під час Голодомору я не знаю.
А батьки щось додому приносили вам поїсти з колгоспу там якоїсь….?
Ні, ні, не приносили. Там ніхто не варив. Діткам оцим інтернатовським варили. Так другий раз посилали там щось ізробить там або у дворі, там тоже вони пахали город вот. Так ото було другий раз усипле та повариха шо-нібудь, діткам варили. Дітки з голоду не вмірали оці, репатруїрувані чи як їх назвать можна було. Дітки, ні, не вмірали. Це правда-істіна. А такі, як от це ми, то в нас одна жінка, у неї було четверо дітей. Видно чоловік умер, вона одного зарізала і з’їла. Ну потом її забрали. Я вже не знаю дальше судьбу.
А ще такі випадки були? Ви чули десь хтось таке робив? Їли ще хтось когось?
Я не поняла.
Людоїдство ще було, крім цього випадку? Ще розказували вам, що хтось на когось напав?
А, ні, такого не чула я. Такого не чула.
А один випадок був?
Такого не чула. Вот це такі діла, оце такий Голодомор. А тоді, як прийшов вже німець до нас.. Розказувать?
Ну, ми хочемо трошечки ще вас попитати, можна, ще трошки порозпитувати? А батьків в колгоспі хоч годували чи вони вимушені…?
Нє, ніхто не годував. Нє, на жнивах, як були жнива, во время жнив, тоді годували. Годували і варили галушки. Отакенні здоровенні по одній галушкі. Картошка вот і по такій галушкі давали. Це я помню добре, бо ми на жнивах носили воду, дітки, носили воду. Жарко ж, так ото у відрах носим воду. Тоді дітки робили не так, як сійчас гуляють. І снопи носили, складали у копи.
Це в роки Голодомору, да? В роки Голодомору годували?
Нє, ну після Голодомору уже.
А під час Голодомору батьків годували в колгоспі?
Це я не помню. По-моєму, ні. Ні, потому шо мама було ж в обід приходить та ото вип’є стакан молочка. По-моєму, ні.
Зрозуміла. А ви казали, що церкву розграбили, розбили…
Да, розграбили…
Це до Голодомору?
Розграбили, розбили. У мене мама якраз боліла, я помню, а ми ж із сестрою, оця сестра, що з 1922-го года вот була ж у селі, так вона каже: «Дівчата, підіть хоч може яку-небудь іконку можете ухватить, щоб непопалили!». Така краса була, все, а все ж палили, все палили. Вот так ми ото ходили, як розбірали, як розбірили церкву, все розкидали, розбивали. Вони ж хрести знімали. Зразу ж не розбірали, бо треба ж було знять хрести. Так ото, як хрести знімали були ми і все. І з церкви виносили ці, усе оце збіжжя, яке було у церкві, ікони і все таке — і все палили, костьор серед двора такий був. Вот, ну нічого не можна було взять. Нічого не можна, не давали, щоб узяти ікону чи що-нібудь. Люди зібрались, люди й кричали і все. Ну ніхто нічого вже не той. Міліція, міліція була, що ого, ви шо. А тоді розібрали і все розкидали.
Це до Голодомору?
Що?
До Голодомору таке було?
Як церкву розібрали?
Да.
Да я це вже й не скажу. По-моєму після Голодомору, по-моєму після Голодомору. Після Голодомору точно, потому шо я помню іще мене тато, бричка ж у нас така була, запріг коня зімою і возив до церкви приобщаться. Знаєте ж? Понімаєте?
Причастія оце?
Да, причастія прийнять, вот. Так мама мене закутала у такий великий платок і возив ото тато до церкви.
А можна тоді було вільно в церкву от ви кажете, коли вже потім, пізніше як ходить? Ви кажете, возили вас до церкви. Це коли вже таке було?
Ну поки ж вона работала.
А, я зрозуміла. До того.
Так люди ж ходили, а тоді ж все: батюшок позабирали, по десять лєт подавали.
Оце я не помню. По-моєму, у 1937-му забирали людей.
Було, репресії.
У 1937-му? Оооу, скільки у нас багато в селі забрали: і дітектора школи, і двох учителів, і моїх соучиніків забрали батьків чотирьох. Такі прості робочі були люди, прості. Тоді ж було єслі що-небудь сказав протів советской власті, балакать боялися сусід із сусідом, бо піде донесе і ніхто нічого не питаючи, чи ти правда це чи неправда. Приїхали, «Чорний ворон» приїхав і забрав, і всьо. Тоді страшне було.
А люди ось на початку хоча б опиралися оцьому що там, чи продукти вивозили, чи десь когось там, щоб не виселяли з хати..? Люди якийсь опір чинили хто-небудь що-небудь?
Нє, ніхто нічо. Ну що плакали женщіни, плакали, кричали, а ніхто нічого, а вони забірали да і всьо. А так нічого, щоб там ну боролися чи билися. Нє, такого не було, потому шо, як ходить із ними два міліціонера. Дак шо ти, як забирали? Хто що, видима смерть страшна.
Ганна Отропіївна, а ви не знаєте таке поняття, не чули тоді «Червона мітла»?
Ні, я такого не чула.
А ви кажете, що село ваше було далеко, то люди були такого, що брали свої якісь дорогоцінні речі, хрестики, сережки?
Моя оце, моя старша сестра, вона видно, як кончила сім класів і поїхала, і не було. І там у Полтаві вона жила, училася може де, я не знаю, но як, як оце було я не знаю, шо у мами був золотий хрестик і ті, карманні золоті часи. Так мені сестра моя розказувала, що питала колись.. Казать?
Казать-казать.
Ага, що питала колись мене, каже: «Галя, ти хоч знаєш, якого ти роду?». Я кажу: «Откуда я знаю якого я роду! Ну шо, я кажу, знаю. Що ти ото мелиш?», а вона: «А ти знаєш, що наша прапрабабушка була дворянка,поняли? І оце у моєї мами ото знаю откуда, ото хоч і мала була, ну вже ж понімала таки хоть трохи, що откуда золоті такі часи, такі здорові були золоті часи і золотий хрестик був, і серебрений, бо серебреним хрестиком вона мене благословила у Германію. Я таки вернулася з тим хрестиком з Германії. І ото тато узяв той хрестик, узяв ті часи і пішов куди там я не знаю. Тоді нічим було і приріс, я помню, приніс, прийшов… Оце тільки не помню, чи пізно осінню, чи коли він прийшов, шо ну отак може суки кукурудзяної приніс ото за те. Міняли в кого шо було, міняли, міняли і той.
Теж ішли кудись і відносили, і приносили хоч трошечки їжі, да? А слово Торгсін ви не чули? Торгсін не чули таке слово?
Торти?
Торгсін? Торгсін? Не чули слово таке?
Я не розібрала.
Ну, не важливо. А скажіть, будь ласка, а на колгоспному полі голодним людям, дітям можна було колоски підбирати?
Аааа, які колоски? Ніхто не давав, ніхто не давав збирати колоски. Був об’єщик і оце, як дітки собирають ці колоски, кули вони їх дівали, я не знаю, куди дівали. Мені кажеться, що отак вони й пропадали, а таки не давали людям. Діткам насобирають у торбу тих колосочків, тільки об’єжчик десь появився — повисипав і ще мішком може по спині, по спині отакочки потянуть тебе і все. Собірали колоски, собірали, а другий день було і собереш колосочків скільки, прийдеш додому, намняли-намняли, мама в ступі натовкла і якийсь кандьор зварила.
А після збору урожаю, коли вже зібраний урожай, можна було на колгоспному полі якісь там колосочки взяти, якщо вже зібрали врожай?
Оце ж, як зібрали врожай, тоді й собирали колоски. Оце ж як собрали, покрасили і тоді дітки збирали колоски.
Виходить не собирали, а крали? Да, виходить, а це заборонялось?
Да, заборонялось. Забороняли, що забороняли, то забороняли. Це істінна правда. Я оце з міста не встану, я вам істінну правду розказала. Що було, те й розказала.
А не чули ви таке слово, як «перукарі», коли ножицями колосочки зрізали? Не було такого у вас?
Як, яке слово?
Перукарі, коли ножицями колосочки зрізали ще зеленими. Таке не робили?
Ні, таке не робили. Таке ніхто в нас не робив, як зелені колосочки були. Нє, ніхто такого не робив.
А жорна у вас були?
Жорна?
Жорна!
Жорна?
Жорна!
Он у мене камені зразу лежить за сараєм, шо ото один камень, другий камень і тоді отак ручками, бо во время німців ми мололи на жорнах.
А як вони тут з’явилися? Ви ж із Полтавської області. Ви що сюди перевезли свої жорна ці?
Нє, це жорна із Рудовки, а в мене дочка, у неї чоловік рудовський, так вони як повмірали, так ото зять був привіз мені. Я одна живу, так зять був привіз, бо зять умер, він чернобилиць був і отак привіз і за сараєм десь валяються. Кажу: «Нашо вони?», «Ма, хай лежать, а вдруг іще понадобляться!».
Ну дай Бог, шоб не понадобилось.
Дай Бог, шоб не понадобилось, бо тоді у кого вони були, дак очередь була така шо, бо не в кожного були. Може на село штук троє або четверо не було.
А ними можна було вільно користуватися? Вільно ними користувалися, мололи чи ховалися?
Коли?
Коли молоть щось в роки Голодомору вільно було перемолоть чи ховалися, не можна було перемолоть шось.
А молоть?
Да.
Нє, так тихенько, тихенько. Ходили ж шукали і вдруг «а де ви взяли, що мелите?». Нє, тихенько. Так нівкого нічого не оставалося. Люди ж не знали.. Оце я знала, що ви до мене прийдете. Я вам казала, хоть би я переділася, а бачите як, так і то. Внезапно це все було. Люди ж не знали, що будуть забирать, люди ж не знали цього.
То не можна було, да, вільно на жорнах молоти, да?
Нє-нє-нє.
А до вас чужі люди, там сусіди, коли приходили перемолоти, то це вночі вони робили?
Да коли вночі, коли як.. Це ж село! Як немає міліціонера або ще що-небудь знаєте, якої-небудь комісії чи шо. Прийшли, змололи та й то. У селі ж як, сільське радіо бистро балакало.
А вони вам щось залишали за те, що перемололи?
Нє, такого не було. Це тепер люди попривикали до того, що прийшов. Я визвала врача, визвала врача дочка до мене. Прийшов врач сейчас, нівропвтолог. За те, що він тільки прийшов і мене послухав, виписав рецепт — 250 рублів. Я получила цю пенсію і я за лікарство те, що виписав, цілий листок лежить, заплатила тисячу восємсот шістдесят рублів.
Ого, нічого собі.
А тепер сміюся дочці да кажу: «Наташа, ну де б мені, аби це я молодча була, де б мені знайти спонсора, щоб мене місяць хто прогодував?». Все я отдала за лікарство.
Ну бачте..
Так шо ваша крупа.
Хоч ви й сміялися з нас, а воно вам пригодиться. Добре. У мене вже питання закінчились. Ганна Отропіївна, то як ви скажете, отакий більш, як висновок чи що. Голодомор був все ж таки природнім чи штучним?
Да який же він природній. У людей і хліб був, і картопля була, і все було. Який же він природній? Канєшно штучний, канєшно.
А ще таке питання, може згадаєте. Якщо хтось наприклад треба було зарізати там свиню чи щось таке, це теж таємно ховалися чи можна було відкрито там зарізати, поїсти?
Щоб у кого що було? Щоб зарізать?
Да-да.
Нє. Ну як, я за це во время Голодомору я не знаю, ну у нас лічно не було, корова то була, а поросяти там не було і кури там не помню були чи не були. Це я не помню во время Голодомора. Ну а потом, як стали люди трохи багатше жить, ну шо стали і картоплю, і все пахать, і в колгоспі, хоч не много, а давали зерна, шо стали порося держать, щоб заколоть же. Хоть на роботу йти, то хоч кусочок сала якого-небудь узять із собою. Кололи, різали порося, дак шкури знімали із поросят і отдавали. Ну куди-то принімав цей прийомщик такий був, шкури принімали і возили туди у район. Куди їх дівати я не знаю. А, щоб телятко зарізать, то це тільки розрішеніє, це ціла проблєма.
Ганна Отропіївна, а в роки Голодомору можна було село покинути і поїхати кудись там чи на роботу, чи щось таке?
Нє, не можна було. А як ви поїдете на роботу у яке-небудь друге село чи шо, де нема документів ніяких. Даже після войни не випускали нікого. Я з Германії приїхала — мені не давали. Я чудом узяла паспорт, чудом. А як узяла? Моя мама жила на хуторі, заміж вийшла тоді в оце село, так ті ж, як розоряли ото багатіїв, куркулів щитай, хлопці вони ж общалися і після войни приїхав якийсь, шо жив же на хуторі, багатий. Десь уцілів парень, потому шо тікало багато. Дак ото через його якось, в його був у паспортному столі якийсь там знакомий. Общим через нього мені взяли трьохмісячний паспорт. Ото так я узяла паспорт. Нє, не давали. Боже сохрани. Із села нікого не випускали. Не так, як сійчас, куди хачу, туди й лечу.
А як ви в роки Голодомору взагалі вижили? Може вам хтось допомагав іще?
Нє-нє, ніхто. Ото так і вижили. Їли і траву, і з липи лист я товкли та блинчики пекли, сушили листя, терли отакочки і воно такий блинчик. Ніхто нічо. Я ж кажу, шо то корова нас видержала. Уже ж молочка поп’єш.
А як ви скажите, що треба робити, щоб більше голод не повторився, голодомор от саме для людей?
Ой, що я скажу? Що я скажу? Я не можу нічого на людей скажу. Мені кажеться, наші люди і трудолюбиві, і вроді хазяйські, а шо розвелося ото скільки наркоманів, п’яндили, усе отаке, ізвініть за вираженіє, простітуція така. Дєвки не знають, шо їсти, шо пить і отаке безпардонство я б сказала, чесне слово. Так я не можу сказать, шо можна зробить. Люди вроді й трудяться і роблять, як у мене, у моєї дочки стажу 42 годи, 42 годи. Вона сама фєльшер, 42 годи і получає пенсії 2300. У мене 38 год стажу і пенсія у мене була, общем так добавили оце 500 рублів за 80 год, що оце добавляли, так у мене сейчас стала пенсія, перед Богом не брешу, три двєсті.
Ну да, це дуже мало.
Оце тако канєшно. Так це я ще й багата. Я всігда оце одну тисячу, як стала получать, так шо я тут получаю, два місяці чи три усього, так я отдаю дочки тисячу, а тут уже оплатить і все ж треба. Правда в мене льготи є, в мене льготи є.
А молоді щоб ви сказали, молоді, школярам, студентам та взагалі молодим людям, які це не знали, не переживали? Що їм треба знати про голодомор?
Ну що, треба знати, щоб вони канєшно таки були трошки душевніші, щоб принімали чужу боль, як і свою, щоб таки понімали, мали совість, що це людина старенька, як іде де-небудь. Помогти їй що-небудь, попитать як ти, шо. Я ж оце погано бачу, погано. Я оце вас бачу-бачу, бачу сілует, а які ви шо ви — я нічо не бачу. І пішла колись, чуть трошки лутчє бачила у аптєку по лікарства, узяла з аптєки і йшла, перечипилася і впала. І лежу, може, і п’ять минут лежала, а одна женщіна іде, женщіна іде та «о, чи вже зовсім повилазило, не бачить куди йти?», а там лужа була, а якийсь парень молодий ішов, не знаю скільки, ну молодий парень. Підійшов та «бабушка, вас помогти?», а я кажу: «Синок, поможи і єслі можеш, перевели мене через дорогу, бо я погано бачу до автобуса. Оце такі, хіба це шо, а до войни і вовремя войни люди зовсім не такі були. Понімали, що це горе в людини, як і в селі прийде, каже: «А що тобі помогти?». Грошима не помогли, бо не було нівкого їх. Помогти там щось зробить, чи пополоть, чи що-небудь, понімаєте, таку таку фізичну роботу. А сейчас ні, дуже-дуже розбещена молодєж. Дуже. Треба таки понімать і потом оце я враг того, що їдуть за гряницю. Як це так покинуть свою родіну у біді, у такому казав горі? А може ж треба таки прикласти сили і все таки шото зробить: построїть чи новий завод, чи це щоб не той, а то так проголосували за одну Україну, за одну Україну. Харашо. Хай одна Україна. Я согласна. Так бережіть же її, цю Україну. Плохо було — харашо, потому шо ми шось давали Росії, Росія — нам, бо ми були одно ціле, одно ціле, одно государство: і Грузія, і той казав, і Арсенія, і всі, і Білорусія, і все одно було. Тоді як був, було зємлєтрясєніє в Спіктаклі, ви не знаєте, бо ви ж молодьож, так увесь Советский союз помагав: і стройматєріали возили, і продукти возили, і все возили. І враз одстроїли город, а сейчас хто кому помага? Да впади ти тут на дорозі, ітимуть і даже не обратять вніманія. Оце така сійчас і молодьож. Дуже-дуже розпустили молодьож.
Ганна Отропіївна, а у вас є якісь старі фотографії, може, коли ви молодою були чи ваших батьків?
Нє, немає.
Ви ж переїхали, да, сюди.
Я же, щитай мене у 15 год забрали в Германію, а з Германії, як приїхала — я год, по-моєму, в колгоспі, 1947-й год, а тоді як поїхала і Комі республіка, знаєте?
Да-да.
Ото я там жила і замуж там вийшла, а тоді переїхала сюди і тут у Прилуках уже я живу шісдесят год.
Ганна Отропіївна, а можна вас сфотографувати біля отих жорен?
Біля кого?
Біля жорен. Ну так символічно, щоб було. Жорна далеко дуже?
А, он там ща тим, за сараєм.
А можна вас сфотографувати з тими жорнами? Ви ж про них розказували і оце так…
Так як поведете мене туди, бо я не дойду.
Давайте біля жорен?
А це ці жорна, що з цього самого села?
Ой, це з другого села, але все одно.
Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб
Фотограф: Валентин Кузан