- Місце запису: село Сасівка Компаніївського району Кіровоградської області;
- Дата запису: 28.08.2020 року;
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
- Респондент: Долініна Катерина Лук’янівна, 5 грудня 1926 р.н., народилася в селі Губівка Компаніївського району Кіровоградської області;
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Губівка Компаніївського району Кіровоградської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка. Як вас звати.
Долініна Катерина Лук’яновна.
Катерино Лук’янівно, а коли ви народилися?
5-го дєкабря 1926-го году.
А де ви народилися?
У селі Губівка. У селі Губівка, і я там прожила, я у Сасовкі тут з 65 году тіки, а то я там жила, там і дєцтво моє, і все там проходило.
Катерино Лук’янівно, а як звали вашого батька?
Лука, Лука Силович, він помер у тридцять другім годі. Він не в голодовку, а він простудився, переплів через річку, а лід був, а ми ж голодні, а уже голод начинався. А вони возили з мамою одежу продавать, міняли, хто шо виміняє там, село якесь Батизма було, називалося, там сестра його жила. І він простудився, та так як ліг, то уже його не було в 1933, ми вже самі були з мамою. А тоді оце ж у 1929 годі колєктивізація. У нас забрали все: корову-тьолку, коні були, жеребець був, землю…ну все забрали до зернини. Нас заперли, батька забрали у… сидів він, дві неділі, не випускали його, ми… мама думала, що його виселять. Ну не пощітали його за куркуля, а середняк, шо в нас коні були та, а землі було багатенько. Тоді ж на душу давали 3 десятини. А в його було дві сестри, оце батько, мати, він, брат і дві сестри. То ж маму і отдали, шо в його земля, за землю отдали. А тоді ото ж началися колгоспи, хух, колгоспи нічого не давали, нічого. Налогами давили. Даже в кого сади були, то за кажду деревину налог платили, і за город, за дерево, ой Господі. А це… а зерно, зерно вродило. У нас церква була у селі, повна церква пшениць, а люди голодні. А ми, уже мама больна вже лежить, каже: «Йдіть діти, посидіть, може хтось шось дасть, хоч ви виживете». А я вже як я пішла під ту церкву, думаю, мама каже: «Йди, може, там миша яка, зерничка». Я пішла, а тут сторож, за коси мене так, вигнав, я приходю, плачу, от нічого. А хліб вивозили десь, хтось да де воно. В нас колгосп був названий «Якір», а Якір оказався трачкіст, ото мабуть воно того і все так і шло. Багато врагів було цево, ой Господі, ну якось вижили. Оце лобода — це сама главна була їда, белебеники пекли з лободи, цей, як же ж його, молочак їли, борщик, калачики, ну шо хто де шо найдеш яку травичку, та й козельки, оце тим тільки вижили через ту траву. А тоді вже в 1934тім годі, ой Господі, мама хотіла мене в приюті здать, водила — не прийняли, осталася, осталася. А тоді хвороба ходила: дизентирія, тіх, іспанка, віспа, лихорадка. Ми як поболіли з мамою. Лежимо вже, всьо, вже чи подохнем чи як там. Ну вижили якось, якось вижили, Господі милостивий…
Уже у 1934 тім годі наче трошки стало легше, оце зняли того Якіра, колгосп перемінили ше на якогось, я вже не помню на якого. А ж як став Свердлова в нас, аж тоді стало лучче, Свердлов колгосп став, тоді стало лучче. Вже перед войною, то вже харашо було, не так харашо, ну бідно жили, ну колгосп шо — грошей не давали. Зерно давали правда, хліб уже був, а грошей і копійки не давали, чого тоді, не знаю чого. А тоді ж война началася, Господі тоже, все забрали, все. Керасіну нема, солі нема, мила нема. Отака біднота була… шо страшне. От мені… люди мерли, труни не було з чого зробити. Добре, шо в нас були лавки дубові, то мама лави ці оддала та зробили труну батькові. Люди мерли, поза нас хата, 5 чоловік взяли десь якогось борошна, а воно потровлене чи шось таке, зварили галушки і всі померли, 5 чоловік.
А прізвища не пам’ятаєте?
Я не пам’ятаю. Якось чи його Хвати, чи… мені тоді сім год було, що я тоді пам’ятаю. Знаю, що… А правітєльство жило, у нас у селі жив був Сторчеус, він брігадіром, тракторістом був, а тоді бригадір тракторної бригади, то я і до них зайшла в двір, а в них так пахне, а я думаю, боже, тут може мамі шо-небуть розберуся. Винесла вона мені: плюшка така спечена, дала, а я притулила це да думаю укусю, а мамі шо, а мама ж голодна тоже, понесу мамі. Та… Вони жили. Був комірник у нас, недалеко од нас жив, його жінка пекла хліб, куди вона його пекла, люди голодні, а вона хліб пече. То вона наобламує мені тих і махне рукою, я рівчаком отак, в вона кине мені у вузлик. То, шо то його посадили.
А як його звали, не помните?
Заїкин Тимохвій, Тимохвій. Трохим Величко, оце Трохима Величко, Заїкина, Іванов Трохим, оце їх забрали. Чорть його зна за шо забрали. Ковальов, Ковальов був сусіда коло нас тоже, хтозна як забрали і всьо.
А коли забрали? В Голодомор чи пізніше?
В Голодомор.
В Голодомор…
Оце ж в Голодомор. Чи вони може шо людям помагали….
А вони помагали, да, людям?
Да, хтозна, так вони і не вернулися звідти, а вже після Голодомору…У нас був директор у школі, Кушеньов, такий гарний чоловік був. Це було дивиться [03 :35] (не чути слова) тоді ж біднота така була, за руку, пішов у магізін, купе там то пальтишко, то.., його забрали, забрали і по цей день ніхто не зна, де він. Отаке робилось, отаке робилось, не знаю шо воно, шо воно за, а тоді наладилось, наладилось, вже по трошку, по трошку. Я кажу, якби тепер Сталіна хоч год на два, все б наладилось, все було б, на своє мєсто стало.
Катерино Лук’янівно, а от ви казали, що все… А в Колгосп він взагалі хотів іти чи не хотів? Як ото тільки починались колгоспи.
Він не хотів іти, а тоді пішов, бо заставили все равно, вони би вислали його, пішов. Робив, робив, а тіки ж [00:16] (не чути слова). Ото шо на городі придбаєм — ото тільки тим і жили, ну ото риби там упійме чи там шо. А то нічого.. Сильно бідно люди жили, так бідно, шо ну не в кого нема ні хліба, нечого, оце трава, трава і всьо, трава.
А другі люди зразу хотіли йти в колгосп, коли вони ще тільки-тільки ці колгоспи появлялись чи зразу всі люди хотіли чи теж не хотіли йти спочатку?
Не дуже, не дуже всі. Деякі йшли, а деякі… Я, це мені тоді три годіка було, ну я помню. Так заперли нас на проволку, уже як повели все, забрали — одперли. Мама мене за руку вивела, дивимось — пішла наша скотина. У коморі нечого: не зернинки не осталось, не цибулинки, все загребли, все забрали. Просто таке, не знаю, чи таке врєдітельство було, чи такі люди… Я, я не понімаю. Я ж, скіки мені туді було год, Господі милостивий.
Це перед Голодомором, так?
Оце, да, перед Голо…, в 1929 годі.
А, в 1929?
Це ж тоді колективізація була. А то вже ото люди бідно сильно жили, і.. видно хотіли, шоб люди подохли, а люди вижили. Ой Господі милостивий…як же трудно було жить, Господі, взуться нема в шо, ні вдягтися, ше й їсти нема чого… Господі милостивий.
А потім приходили до вас перед Голодомором, може, активісти, може, чи як їх називали, члени буксирних бригад з обшуками? Приходив хтось?
Приходили, тоді ж оце, не дай Бог ні ступи, ні млинка тоді ж камінці ото були ті…
Жорна, да?
Жорна. То ходили попід хатами, часові чи чорть їх зна, шо за люди ходили, і слідку… Оце тільки почули, шо товче хтось, заходять, значить щось є, забірають, ступу поламають, оце поб’ють, потрощать, оце тобі й таке.
А як ви думаєте, чому вони таке робили?
Хто зна. Які хотіли совєцької влади, чи я не знаю, чи просто врєдітєльство було, бог його зна, як воно було. Ой, Господі милостивий… В церкві, боже, повна церква хліба, а люди мруть. Вивезли його, куди вони його вивезли той хліб, повивозили, церкву розваляли, клуб поставили в Компаніївці з нашої церкви. І все время там жила, а вже заміж вийшла, то з 1965 году оце я.
Катерино Лук’янівно, а ви от казали, що батьки міняли одяг на їжу. Це перед Голодомором чи в Голодомор?
Це в Голодомор.
Це щоб вижити якось, правильно?
Да-да. У мами, мама, ну, батько був учитель. В мами, ну харашо вони жили. І в неї було багато одежі. І вони оце ж наберуть одежі і ото їздять по селах, шоб шось вимінять. Міняли оце от, уже я помню послєднє пальто сестра понесла в город за буряк, за кормовий отдала, то мама так плакала. Уже не було, не було вже, шо мінять, уже все попромінювали.
А в Торгсін не ходили? В Торгсін?
Шо-шо?
В Торгсін неходили? Не чули ви таке слово — Торгсін?
Я не чую, не розберу.
Торгсін, не чули таке слово?
Не чула.
Не чули.
Не чула, не чула такого слова.
А на них не нападали, коли вони вимінювали речі на їжу, коли з їжею повертались назад?
Нє, якось не приходилось, нічого, вони вертались харашо, без того. А тіки шо вже вони пішли раньше, а лід розтав, і ще крига пливла на це, а ми ж тут троє дітей, нас… то вони перепливли з мамою, та батько як заболів, да так… А мама всю жизнь ноги пухлі були, рєвматізм. Мама вижила, а батько, а батько вмер. А він ще ото турецька война була, а він у тюрецькій войні п’ять год у плєну був. А тоді як тікав та упав на це, на деревину, повісився, ото в його боліло в грудях. Та ж, отаке.
То братів/сестер не було у вас, ви одна була?
Нє, брат був і сестра, ага, нас троє було.
Троє було вас.
То брат поїхав у Кривий Ріг у шахті робив, а там його привалило, у шахті привалило.
А коли поїхав у Кривий Ріг?
Ше до, ше до Голодомору.
До Голодомору?
Да, до Голодомору, ми вже, ми в двох тіки тут остались з сестрою. Батько вмер, це нас двоє і мама, утрьох ми були. Оце тако. Шо вас ше інтєрісує?
А ви казали ото шось налоги були за дерева і за все, може це в 1946-47 році були налоги за дерева ото, ви кажете?
Я не помню, я не помню.
Мабуть, не в 1932-33?
У 1933 не було негде не деревини, і оце пройшло, топить не було чим, дереза, оце дереза колюча нарубаємо. Усе люди повирубували. Це, мабуть, же ж тоді. А у 1947 годі тоже голод був, тоді не вродило. Тоді літо було сильно холодне таке. Ну серед літа сніг падав, випав, не вродило, нічого не вродило. Ой Господі. Ну і це 1946 ще ко-як, а 1947 — вже голод був. Тоді якось легше переносили, бо на степу варили і хоч раз у день люди їли, ой. Ото зварять, усі хто той поїдять це, ой. Тоді це ж після войни, тоді ж тоже ні трактора, нічого. Я заміж вийшла, чоловік на тракторі робе, а я копаю город лопатою. Йому дадуть на день півкіла хліба, він там похльобку якусь поїсть, а мені ж треба нести, бо кусочок хліба хоч. Тоже поганий год був. Якось тоді тоже давили налогами: молоко дай, крашанки дай, м’яса 20 кілограм дай, бездєтность — заплати, бо в сестри нема дітей, це…
300 рублів я чула.
Ну. Та страшне.
Катерино Лук’янівно, а ви казали мама хотіла вас одвести в приют. Да, було таке?
Да.
А скажіть, а от коли батьки помирали, і дітей-сиріт в роки Голодомору в приют здавали, да?
Хтозна чи здавали..
Чи потім вже той приют появився?
Взяли мене, то ніхто не прийняв.
Це вже після Голодомору чи в роки Голодомору?
У Голодомор.
То значить вона вас водила, це вже у вашому рідному селі значить був цей приют як ви кажете, чи десь в інше село?
Ні, в город, аж у Кіровоград.
У Кіровоград водила?
Да, у Кіровоград. Я там день просиділа, якийсь заб… такий вопщє двір обгорожений. Я пролежала, а тоді виходе якась ж жінка, каже: «Не приймають. Іди куди хочеш!». І я пішки прийшла додому.
Сама?
Сама. Мама плаче, мама зраділа. Каже: «Хай, помрем та всі в кучі, та всі дома».
А ви пам’ятаєте той приют? Один день ви там побули, але може пам’ятаєте, багато там дітей були?
Нікого не було.
Нікого?
Там не приют, а якийсь двір такий, то там здавали дітей.
А, прийомник такий?
Прийомник такий. Нікого я там не бачила, ніхто не виходив до мене. Ні їсти не давали, ніхто нічого.
Катерино Лук’янівно, а ви бачили на вулиці голодних ще людей, які з інших, може, сіл ходили, просили їсти ото так, жебракували?
Бачила.
Бачили?
Де який смітник там і сидить людина, шось шукає якусь лушпайку чи щось таке во…
І оце молочак, калачики, козельки оце рвем, шукаєм і їли оце, і оце оцим і виживали, борщик…
А ви бачили, щоб їздила підвода і на підводи трупи ну померлих людей скидали?
Ні. Ні, цього не бачила
Не було такого?
Не було такого.
А на дорогах померлих людей бачили ну, було таке?
Не було, не бачила, я скільки мені тоді було год…
Ну да-да…
…походю й там додому мама нікуди не пускає, бо мама лежить больна, я вже коло мами сидю.
А чи чули… Було таке десь, чи чули ви таке, що люди людей нападали може?
Чула: у нас у селі була сім’я, якісь вони, якась секта чи бог його зна, то вони невістку десь із…, у неї троє дітей було, і кажуть невістки не стало, не стало. Балакали, а шо оце ж і з’їли, шо з’їли її з голоду.
А прізвище ви не пам’ятаєте тих людей?
Не пам’ятаю, не пам’ятаю я. Так о бачу, яка й вона знаю, пам’ятаю, а фамілії не знаю, не знаю.
А взагалі пам’ятаєте прізвища людей: сусідів чи родичів, чи далеких рідних, хто помер з голоду тоді, в ті роки?
Ой, не пам’ятаю, вже не пам’ятаю.
А ви чули таке, що от колгоспи за невиконання плану на чорну дошку заносили ото, про чорну дошку не чули таке ?
Нічого я не чула. Тоді за як не виробиш трудодня, то висилали даже з села, висилали. Осьо уже в цім колгоспі, у цім колгоспі жінка не виробила, а в неї п’ятеро дітей, то її хотіли вислать. А вона як сказали то, вона як сиділа і так і помішалась. Ну шо ж, уже її тоді не тронули, нічого. Це вже в цьому селі, у Сасовці. А в нас у селі 5 колгоспів було. То вже ой, це на Вигоді «Леніна», на «Свердлова», «Нове життя», «17 конференція» і «Марат», все, 5 колгоспів. А тоді вже соїдинили все от, це тоді при Хрущові чи шось таке, о, шо кукурузою давили. І печеня з кукурузи, і… ой і надоїло, Господі. Привезли, всипали машину в дворі кукуркдзи, шо хоч те й роби. Ну шо, млина нема в селі. Ну в кого там дядьки, то отой, шо камінці.
Жорна?
Жорна. Ідемо, ця очередь, цілу ніч стоїмо, шоб змолоть відро. То мама пече, Господи милостивий.
А батьків у колгоспі годували під час Голодомору, годували батьків хоча б?
Батьків, ну давали шось потроху.
Шось давали, да хоча б?
Шось давали, бо жили, не, вже перестали мерти, і жили.
А під час Голодомору, в 1932-33 годували батьків?
Ааа, та ні, хто там давав, нічого не давали.
А шо, дома повинні були ше й десь поїсти, ну дома?
Та я ж вам кажу, те, шо на городі там посадиш, отим тіки і цево. А так, нічого.
Тобто, навіть не годували в колгоспі?
Ні-ні, нічого не давали. Уже, я ж кажу, це вже 1935 там, 1936, тоді вже трошки лучче стало. Вже перед войною, то вже колгосп у нас багатий став, коні, коров було багато, багато. А тоді плохо було.
Катерино Лук’янівно, а 1932-33 роках на колгоспному полі колоски можна було збирати?
Нє, ганяли, ганяли. Ми ходили було це о, іди, збирай, тіки назбираєш — то оддай. Як шось там жменьку якусь намнеш, у карманчик кудись, ото принесеш. А так, не це о.
А якщо там, наприклад, когось упіймають з тими колосками, що було?
Штрафували, бог його знає, я ж тоді мала була.
А ви не ходили?
Я ходила, збірала колоски, я ходила. Уже дожили, як начала пшениця спіть, тоді вже люди ото залізуть, намняла, бігом наїлась тої пшенички, вже стало легше.
Но не можна було ж таке робить, да? Це таємно ви робили?
Таємно, да, таємно.
А після збору врожаю, якщо колоски якісь залишались на полі, можна було підбирати?
Не давали, ганяли. Іди, збирай, тільки у їхню торбу сип. Тобі нема.
Не можна було, да?
Не можна було. Ой Господі милостивий. Тоді так трудно було жить, я не знаю, як люди вижили…
А оцю церкву розібрали потім, де зерносховище зробили з то церкви? Чи що далі? Яка подальша доля самої будівлі була, церкви?
Розібрали і в Компаніївці клуб зробили.
Млин?
Построїли.
Млин чи клуб?
Клуб.
Ага.
Клуб, а тепер там уже це, у нас у селі жила, я не пам’ятаю, а мама розказувала. Була пані Куліковша, вона у царя робила у Ніколая цього врачіхою. Вона сильна врачіха була. В нас у мами хлопчик родився, це мама розказувала, і сильно заболів тоді дизентирія ходила сильно. А мама пішла, плаче, каже: «Що небуть». Вона не приймала вже, бо вона вже на пенсії була, і це каже шось, я вам одроблю, ви тіки це о. Вона шось дала мамі. Каже, чаю нагрійте й оцей хлопчик, бо він уже кров’ю ходив надвір. І він вижив, вижив. То мама три дні, каже, я три дні ходила сапала їй город. В неї хата, в нас село було не панське, в нас пана не було в селі. А було село государственне. І вона там якось то Кодерівка, Тарасівка, ото у Кодерівці Хрущов жив, да, пан. А радіо як почало, як…балакають Хрущов. А мама о, каже: «О, хрущик появився». А його син десь поїхав так і хтозна. Ото він мабуть і цево перемінив собі хвамілію і все чисто. А тут у селі, тут не було, тут село казьонне було. Такі то солдати, то цево. Ото Вигода, обшивна там стояла, обшивна часть. Ото ж казали обшивна, обшивна, а тоді з обшивної стала вошива, а тепер уже Вигода. Там колгосп такий хороший, село таке гарне, нема нічого, все пропало.
Катерино Лук’янівно, а можна було про голод взагалі говорити між собою, що ото ділитися, що голодують?
Ні, нічого. Забудь всьо, наче його й не було. Ніхто нічого. У 1947, 1947 легший був год. 1947 — це неврожай, правітельство, не винуватили це правітельство, бо тоді вродило, а це.
А в 1932-33 винуватили?
Винуватили, бо ж зерна повно, на церква хліба звозять, цево підводи. Мама мішки носе, і ото шо насипеться в ботінки, вона прийде витрусе, зваре нам шось, ото тим тільки й цейво.
А тоді що з тим зерном було?
Вивезли його, десь вивезли чорть його зна куди вивезли. Вивезли і церкву розламали. Вивезли.
А чому не можна було говорити про голод?
Не знаю. Тоді ніхто нічого не цево не згадував і ніколи.
Люди просто боялися говорити, чи ні?
Навєрно боялися люди.
…помирали, то їх десь вивозили у яму загальну скидали тіла? Чи одиночні поховання кожен сам у себе?
Ні, рили каждий, рили люди цього. Тобто на цвинтарі у Губівці? Ховали людей у Губівці там на кладовищі, на кладбіщі? На кладбіщі ховали, на кладбіщі. Хто з труною, а хто без труни, бо де ти того дерева возьмеш.
Про куркулів. От були куркулі в селі, не було? Кого куркулями називали?
Нє, куркулів повиганяли, повиганяли, повиселяли. Вже колгосп як той, то вже не було куркулів. Оце ж батько мій, ну вони ще, ну він середняк був.
Середняком назвали.
Середняком назвали, бо були вислали, а так середняк. То його дві неділі подержали в управі, тоді управа ж була. Мама думала, шо й не пустять уже. Ні, пустили. Люди уступилися за нього, шо він непоганий. Ну у нас коні були, то він шо хто попросе, то він тому скосив, тому привіз, тому таке. Отакий був батько, добродушний був. Жеребця вони держали, то батько було коней приводили цево, то і плати не брав, такий.
А як прізвище батька було?
Яремин.
Яремин?
Яремин Лука Силович. А в ті хати, що куркулі були, що висилали, що з тими хатами сталося, кого туди поселяли?
Хати поваляли, та і все. Нікого туди не поселяли, нічого. Поваляли, а тоді тоже таке, село валялося. Люди якось не, не знаю.
А шо люди казали, чого це куркулів виселяють? Через то, що вони погані люди? Чи це влада?
Виселяли, шо не хотіли в колгоспі робить, і хух, то шо в коглоспі, а хто не виробив трудодні, писали палички. Хто палички не виробив, там назначають скільки, то виселяють, виселяють.
А ше там у вас такий Дем’ян Бєдний народився в селі.
Да, в нашім дворі, в моїм дворі, там ми жили в тій хаті. Це жив, я ше й помню ту хату, стара, тоді уже другу построїли. Там і цей був і музей його, я не знаю чи зараз чи ліквідірували його. Сестра, не сестра, дочка приїжджала сюди, оце вона і дорогу зробила пере оцево від Компаніївки. А тепер вже, мабуть, її немає, бо…
Був такий страшний голод, шо він нікому не помагав в селі? Шо він ніби з села вашого, а він нікому не допомагав?
Нічого, його й не було тут. Він Бог його зна де, я й не знаю де він жив. Ну в школі учили вірші його і музей там цево. Музей і книжки були, я була в тому музеї. Вже на пенсію йшла та заходила туди, оце тако.
То йому листи люди не писали, шоб він шось допоміг, бо там у газетах його друкували?
Та хто там, хто там допомагав, ніхто нічого. Оце я ж кажу, дочка його як приїхала, то оце дорогу зробила хоч, бо тут…
Це вже потім за Хрущова, так?
Да. Бо ж не було тут дороги, таке грязіще було, шо страшне, то вона якось побеспокоїлась і оце зробили трохи дорогу. Це насипали щебіня, то хоч трохи, то зараз яка вона є, не той, та оце тако.
Добре. Дякую вам, Катерино Лук’янівно! Дуже гарно ви нам розказали, дуже змістовно.