Гриценко Микола Кузьмович, 1927 р.н.

Гру 02 2020 Published by under

  1. Місце запису: місто Ніжин Ніжинського району Чернігівської області;
  2. Дата запису: 14.07.2020 року;
  3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
  4. Респондент: Гриценко Микола Кузьмович, 24 липня 1927 р.н., народився в селі Тиниця Бахмацького району Чернігівської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Тиниця Бахмацького району Чернігівської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Николай, Гриценко — фамилия. Николай Кузьмич.

Миколо Кузьмовичу, а коли Ви народилися?

24 июля 1927 года.

А де Ви народилися?

Значить Бахмачский район село Тиниця, семь километров от Бахмача. В этом селе я родился.

А потім Ви кудись переїжджали? В 1932-33 роках де Ви проживали?

На месте проживали, вот, и были в оккупации вот два года, в оккупации были. Вот. 

Микола Кузьмович, а як звали Вашого батька?

Кузьма, Гриценко Кузьма Григорович. Это мой батько, он погиб на фронте, нету. Мать разорвали можно считать немцы на куски. На допросах один врач Пресудский предал всех оцих начальников, которых всех расстреляли, потом долбали там шеи в 1942-м году расстреляли, понимаете, цих людей не за что и мы оставались з сестрою вдвоем, больше никого у нас не було. Мы разбежались: я в Конотопському районе был, сестра находилась старша од мене пока я немножко подрос, а когда в 1943-м году нас освободили, отут я вискочив, понимаете, и в село своє. Нашли мы з сестрою корову, забрали у нас, кабана закололи пани ж, староста или председатель, но староста назывался, значит забирали мы так мы это самое и наши войска вошли и мы значит это самое я показал, где были документы оформлены. Три було склада великих, узлова станция Бахмач, дак значить три скади було з медикаментами. Все были спрятаны моїм дядей, он главврач, он всем руководил. Йому Москва приказала все сделать, ну його в Бахмаче расстреляли. На себе копав две недели траншеи ломом в 1942-году и там их уничтожили всех по предательству. Значит Красуцькому дали немцы значить двухэтажный дом в селе, агрономичном тєхникум, парк, школа пчеловодов, садоводов и все в парку. Парк красивий, хороший парк. Колись велика барыня жила по рассказам, двести лєт тому назад. Все это: тротуары и гаражи кирпичные, цинком железом забори поделани — все це значит було дано цьому этому Красоцькому, врачу. Он предал всех, всех расстреляли людей, 120 семей расстреляли в один день. Там три чорних ворона, крана стоять поблагодаривши. Когда наши войска вошли, вот, я сразу вспомнив дяде слова. Он мне показал,что отут калушка забитий возле яблук Белого наливу, чотири метри дубовецький колушек такий. «Ты его береги и его сохрани, значить это самое так, щоб можна було сообщить или же партизан отдать, или же военкомат, если буде военкомат!». Я эти слова заповнив, ну а я ще подросток был. Кажу: «Не знаю, может вы останетесь в живых, значить, шоб вы знали — это твоя задача!» и побег он нагонять своих пешеходом. Вся медицина была эвакуирована, и медсестры, и врачи, и все и один врач Красуцкий оце сообразив таки чудеса сотворить. Пришел он в комендатуру немецкую, добрався из-за Конотопа и доложив. Йому дали оце цей дом двухэтажный, оце парк, оце значит господствовал два года, а мы страдали.

Де працював Ваш батько до війни?

Простой колгоспник на рядових работах, безпартийний. Мати — безпартийна, но з багатой семьи, по розказам. Це я запомнив.

То як це вона, з куркульської сім’ї була чи як?

Ну вона безграмотна во-первых була, абсолютно. Ничого…  Батько простой человек, а вже оце мого батька брат — це вже був главврач, вот, це з вищим образованием, хирург, почетный хороший человек. Ну його нема вже ж. Ну други братья были так же, вот,  ага, а двоюродные у мене ще єсть родственники, дак те были все офицеры, все офицеры до єдиного человека.

Микола Кузьмович, а Ви не пам’ятаєте батько і матір, вони хотіли йти в колгосп, вони добровільно пішли в колгосп працювати?

Ну хто його зна! Трудно було, бедно жили, дуже бедно. 

Бідна у Вас сім’я була, да?

Бедная, очень бедная. Совестливые, у нас в роду никто не судился, никто нигде и свидетелем даже не был. Она в почете у людей посторонних, вот это я знаю, вот-вот. Хвалили мать, хвалили и отца, а мать уничтожилы Немца за то, шо начить она все другие родственники, а не мои родители, а уже двоюродный, это было такое.

То ви ж кажете, шо мати була з багатої сім’ї?

Мать из богатой семьи была, я слышал по рассказам. Я самый меньший в семье, поэтому я это … Вот .. Ну один брат остался был в живых на фронте, вот, значит остался в живых из-за того, что как освобождали наш Бахмачский район, дак с фронта, а он был агрономом и в личном деле записано. С фронта он уже капитан был, вот, командовал батальоном, вот и он значит это досрочно на второй же день демобилизован и поставлен председателем колхоза в Бахмаче. И тот колхоз вырос так, вы знаете, коммунизма не надо было. И сады были, и все было понимаете. Люди жили припеваючи. Все во время уничтожено все на свете, вот, даже корни с яблони и те, топить нечем – выкорчевали, уничтожили, село забито, село никому не нужна, вот и мы никому не нужны.

Микола Кузьмович, а якщо згадати той час, чи приходив до вас хтось, забирав щось там, конфісковували у вас продукти харчування, обшуки були, приходив?

А значить, ви знаєте, були. Значит приносили мне и перловою крупу, приносили, є вона й сейчас, я даже покажу вам. Даже одна пачка сахару була, приносили.

Хтось до вас приходив додому, забирав?

Тогда даже … Это сейчас это с Болезни сей так мы значит дома сидим же так, так приносили понимаете мне и одну коробочку сахара … тогда ничего не было. Тогда было такой период, я помню, это же 5 часов, 5 часов мне уже исполнилось дак я уже понимал, соображал, что иметь клевер нас посылала. Клевер цветет дак те цветочки – они чуть-чуть сладенького, дак значит посылала, потому что пропадает мы с голода, от голода. 1943-й год – особенно, значит это самое. Люди у нас упорные к основанной были такие. Значит «В колхоз я не пойду», а раз не пойдешь, значит начали ковырять. Революция происходила в 1917 году и до 1933 года уговаривали, это я помню, уговаривали этих людей – «Идите в колхоз, идите, как люди остальные все, чтоб одинаково чтоб было». Они – «Не пойду!».

І шо з ними тоді було, ті, хто не пішов?

Ну мне уже было тогда уже больше это самое, а дальше больше я в 17 час меня получилось так, что я остался, остался можно считать без родителей, с сестрой. Уже даже сестры нет на свете, а я один еще болтает на свете.

Миколо Кузьмич, а шо можете розказати більше про голод 1932-33 років? Шось пам’ятаєте з того періоду?

Я помню из-за того, что у меня сосед такой хороший был, пчеловод, хороший столяр, специалист, чистоплотная человек, хороший человек, но упрямый в этот закон он не соглашался жить на свете. Дак я сомневаюсь из-за чего я помню хорошо … Кто сразу значит пошел в колхоз, вот, в нашем в селе, может в другом месте – это я не знаю, а за себя, за свое село скажу, шо кто пошел в колхоз сразу, ну что у кого была лошадка одна, веялка там, не дай волочит там, культиватор может был и то не в каждого, вот это такое хозяйство было, так как дали команду спиливать это все, сдать государству или в общество, так отец запряг это все на волах, вороны сбросил, культиватор прицепили, лошадку эту отвез, в колхоз сдал. Нас не трогали, так у нас была коровка. Нас спасало молочко, молочко спасало, а вторые упорные были, тех колопатилы, отих колопатилы людей.

А що з ними зробили?

Колопатилы – не так. Даже забирали зданиях, вот и причем тоже неразумно, сделали богатых людей взяли кладовые, богатство это все и сделали колхоз. Я считаю, что это не прав. Надо было согласовать с этими людьми, надо это понимаете это самое оплатит им тем людям. Один у нас значит был такой хороший специалист, что он сразу видит, что дела нет, так он село бросай, бросай дом свою в Киеве, в теплице сделался он директором теплицы, взял купил двухэтажный дом и пожил он понимаете. Я из-за чего знаю, что отец мой дом его старую покупал, старьё покупал, потому что не за что было прожить. Молочко то было коровка так дает, а другой ничего не было. Тот как-то жил дружно, хоть отец мой бедный, а тот богатый же был, так он агроном был. Больше получилось, что после войны отзывается отзыв моего брата, мой брат родной. Тут день фотография его есть. Председателем колхоза стал.

А скажіть будь ласка…

Люди, которые, значит, соглашались на уступки идти, то значит их трогали, эти люди, бедных людей они не трогали, а трогали только … Так это только в моем селе, а там дальше, то я этого уже не могу сказать. А за свое я могу сказать, шо значит, того, кто пошел в колхоз и сдал все, и он так остался рядовым же, рядовым, и ничего не получали, вот, ага. Сразу ничего, а потом правда после, после уже, после уже через три-четыре года уже зерно я помню привозили, зерно, а бедно жили, нигде ничего нельзя было, то я помню привезли труды уже родители моих. Дак безцарка называется, высыпали зерно на землю и поехали, потому что вторым надо привозит, а людям. Такое это я помню … Ну я вам скажу бедно было …

Ми досліджуємо період саме.

Знаете, делалось неправильно конечно. Правильно нельзя было. Надо же было общий язык находит с людьми, людям надо помочь, вот и надо было значит уже раз такое бедности стало, что люди пухнут от голода, дак здесь надо было поделится.

Я довоєнний человек все время, ну я военно-морской авиации служив, а моряки служать так —  « Один за всех, а все за одного!». 

А як робили? Як неправильно робили в той час?

Так отак нада було робить им, оцього не було. Нада було общий язык находить з людьми. 

А з чим саме ви не згодні, шо відбувалося в той час?

Ну им надо было найти общий язык такий щоб значить это самое дать и народу, тим людям, если они богаты люди були, вистроїни все под цинком, железом и всё такое. Он же покупав желізо, он же все робив, так нада з цим хазяїном було считаться и не робить на його дворищи колхоз. 

Ви вважаєте, що це несправедливо зробило?

Да, справедливо надо было подходить к этому. Я так понимаю. Може це я не прав, а я считаю, що це некрасиво. Некрасиво це робила совєцька власть.

Що відбувалося в той час?

Як?

Що ще можете згадати з того періоду?

Микола Кузьмович, от Ви казали, що вас рятувала корівка ваша, ну виживали ви за рахунок корівки. А чому вам довелось виживати? Де ж ваша, чому не хватало?

Не хватало три неделе до нового урожая, до нового урожая. Зерно ще не готове, а кушать вже нечого немає абсолютно людям.

А чому так сталося, що їсти немає людям?

Ну вы знаете ведь было наверно это же самое, отнимало по рассказам, что в других селах ходила комиссия направлена ​​руководством же, Москвой же ведать, потому шо значит забирали у этих людей богатство, вот. Нашли там примерно кукурузки, понимаешь это самое, 30 килограмм примерно – они ее забирали. Это по рассказам, в селе у нас этого не было, так я этого не знаю, а разговор я это помню. Забирали, вот, забирали понимаете зерно вот, забирали даже одежду, а они сказали: «Мы в колхоз не пройдет!». Вот это всё время вот орудовали, это я хорошо помню. Вот, ага, я знаю, что сосед такой хороший был, такой сарайчик красиво. Я у него и научился столяром делает. Я это столяр, сам все делаю, так представьте себе, я и сейчас его помню и он, и он что же он … Я пришел из армии уже, война кончилась, все, уже и отслужил, пенсионер, пошел уже, ну НЕ хватает мне до пенсии, дак в милиции дослуживал, ага, ну стаж работы, гражданский недействительны. Так вы представьте себе, услышал, что он таки пошел в колхоз, а если бы он с первых дней пошел в колхоз, то этого не было. Знаете, это самое … Не знаю вообще .. Люди конечно неподготовленны были к этой жизни, неподготовленны вот. Можно было по другому сделает, одна. Ленин и умна человек, и очень умна, и правильно делал, но тут у них недостатки есть, тут есть недостатки.

Коментарі Вимкнено до Гриценко Микола Кузьмович, 1927 р.н.

Петренко Ганна Данилівна, 1927 р.н.

Гру 02 2020 Published by under

  1. Дата запису: 17 серпня 2020 року;
  2. Місце запису: село Меделівка Радомишльського району Житомирської області;
  3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, заступник завідувача освітньо-екскурсійного відділу;
  4. Респондент: Петренко Ганна Данилівна, 25 березня 1927 р.н., народилася в село Меделівка  району Житомирської області;
  5. Розшифровка запису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Меделівка Радомишльського району Житомирської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Скажіть, як вас звати, в якому році ви народилися, де ви народилися і розкажіть про своїх батьків?

Двадцять сьомого я родилась. А батьки – я не знаю.

А звати як?

Знаю шо все: мати умерла в шість, а батька на войнє убитий. А це якого года – я не знаю.

Угум. Я зрозуміла

Це зараз дітей учать, а тоді ж не вчили ж

А ви якого року? Якого місяця?

Двадцять сьомого.

А як вас звати, скажіть прізвище, ім’я, по-батькові?

Двадцять п’ятого березня, двадцять сьомого.

А звати як, вас. Вас звати як? Як вас звати?

Петренко Анна Данилова.

Розкажіть нам про Голодомор, що ви пам’ятаєте. Чи сім’я голодувала? Як інші сусіди ваші інші жили під час Голодомору?

Ааа, я знаю. В тридцять третьому. Голод великий був! Їсти хотіли: люди попухли. Живим закопали в ями. На отут, де братська могила, на могилках у нас. Ну так те: в чим ходять – до в одну яму, а вони : «дайте їсти» –  їх закидують. А праніки пекли грецькою полову, грецьку полову – лушпайки. Картоплинку десь візмуть, того млинка зріжуть, щоб садить було чим, а лушпайку даси – мі пранік, мі казали пранік. Отака…Великий голод був! Великий голод: попухли! От.

Мама в колгоспі працювала?

У колгоспі! Із колгоспу – нікуда. І мати, і я, і сестра, і брат – усі.

Так а чого голодували? Чого не було їсти. Розкажіть нам про це.

Чого голодували? Дощі великі йшлі. Дощі. А тоді вже ми їхали, багато людей – у Полтаву, виїжджали в Полтаву. А тоді назад повертались. Тільки одна сім’я тего, осталАся. А теї – поверталися назад. А вже  у тжиджать четвертому сильно великій врожай був.

Скажіть, а по хатах ходили? Обшукували, може забирали зерно? Де що на городах було.

А я не… Уу колосся ходили по полях збирали, колосся. Скипу сенО закинеш – ходили да збирали колосся. Даже одне мале збира колосся! Абично, а горох, то дерли ночью, тому щоб не висипалося – горох. І люпин брали руками, щоб не висипався, до він лупається.

А скільки людей померло в селі?

О, не знаю!

Не знаєте?

Я не, я не знай. Сильно багато! А так через дорогу у на в селі, не тут, а там – наверх хата. Сестра така здоровая, до браття сина і посадив на воза, а де куди її діли, я не… Повезли , а куда її везли!

А ви бачили оцих пухлих людей, або трупи бачили, що в селі хтось помер чи ви не ходили, ну так, між хатами? Не знаєте? Не бачили?

Я не знаю (хитає головою). Тоді ж не пускали гуляті далеко – близенько, коло хати цеє. Це вже зара гуляють до і до, а тоді нє. А це розпалили, послє войни, то тут німка була, оцея, да її привезли з Германіє, то служив німецький хлопець – нємку привіз. А молодьож вся пішла в партізани наша, а вона німцям сказала це все – спалилі село. У нас осталОся одинадцать хатив, туалети, звиняйте, і хатив, хлівів – усього одинадцять. Всього. У кого розбомбякую, до вони наматували на онучи (показує, як щось наматують), десь в керасину чи бензин і под хату того (показує, як до гори, наче під стріху хати підносять щось). Але вже доброго здоров’я нема. І се я ще добре одмітила, як був голод, до в мене болів мій живіт, до привозилі доктора, до укола мені давав – ну це я добре знаю. А єла пранікі тії з грецькиє, мене пустило, звиняйте, надвір через цей – лазила рачки.

А у вас в сім’ї, в родині, хтось від голоду помер?

Нє. Материна сестра була в Хабаровському краї те в тридця… в тридцять третьому році приїхала сюда з житом, більше тону привезла: розділила потрошку. До мати колись стакан жита да у чавун заварили да їсти давали, до ніхто не вмирав з наших.

Хто в селі не голодував? Хто нормально жив? Хто? Голова колгоспу може?

А я й не знаю, не знаю. (3:30 – не розбірливо). Я все близеньке знаю, а хто тоді був то…

А ви не знаєте, по хатах ходили активісти, або оці «буксирники» на них казали, може забирали там продукти, зерно забирали, і тоді люди вже голодували?

Ну то забирали, а у кого забирали – й не знаєм. Їздили кіньми, а у кого –  не знаю.

А до вас до дому приходили?

Кого?

До вас приходи, обшукували вас?

А я не знаю. Може і шукали ,а може в мене… (посміхається, розводячи руки) Цього я не знаю, шо шукали, чи не шукали. Я знаю таке діло (3:44 – не розбірливо), що зранку приходилі – образив, щоб у хаті не було. А в нас мати така серйозна була, моя мати. А мати де, у печі топила, а вони приходять да кажуть : « Е, Тьотя, зара образи попалітє у це, у печі». А мати коло льожника лежа. Знаєте льожника коло печі? Да мати каже : «Ти, синок, не ставив їх туда – і ти їх не виймеш, а ні – очі повиколюю» До вони пошли і не було більш!

А до церкви ви ходили з батьками?

О, мальою була, як  була церква, то ходила, а зара не дойду туда (вказує вбік) Церква – є. А я люблю церкву і співала в церкві… А зара немає. Основувала хор, оце вже наші співали, чули по радіо?

Скажіть, а ви потім говорили про цей голод: згадували, розказували там комусь чи боялися про це говорить?

Та ми ніколи не балакал…

Коментарі Вимкнено до Петренко Ганна Данилівна, 1927 р.н.

Буглак Ольга Йосипівна, 1925 р.н.

Гру 02 2020 Published by under

  1. Місце запису: село Меделівка Радомишльського району Житомирської області;
  2. Дата запису: 17.08.2020 року;
  3. Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;
  4. Респондент: Буглак (Юрченко) Ольга Йосипівна,  29 жовтня 1925 р.н., народилася в селі Меделівка Радомишльського району Житомирської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;

 Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі  Меделівка Радомишльського району Житомирської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Буглак Ольга Йосипівна.

А скажіть, будь ласка, коли Ви народилися?

Скільки мені років, наверно 95, як не більше.

То це ви 1925-го року народження, да?

Да.

А розкажіть, будь ласка, як звали Ваших батьків?

Батька я свого не знаю. Він пішов копать канаву, канал і саме відкрився колгосп. Він покопав, застудив ноги да й умер. А мені було п’ять год.

А матір?

А мати вже вмерла, як їй уже було піїсят п`ять чи шість.

А як звали матір?

Ганна.

А прізвище?

Як хто?

Фамілія?

Фамілія… Ну це вже я вам… Юрченко.

А де мати працювала? Ходила в колгосп?

Ходила, да, поки не вмерла.

А що вона там робила?

Все робила, що загадували.

А коли мати в колгосп пішла, Ви пам’ятаєте?

Я не можу сказать вам. У мене вже нічого не держиться в голові. Не можу.

А скажіть, будь ласка, Ви пам’ятаєте голод 1932-33 рік, Голодомор?

Я то все пам’ятаю, діточки. Тільки ж воно спортилось уже.

Ну можливо у Вас залишилися моменти, які пам’ятаєте.

Ну я вже не можу здумать нічого.

Ваша сім’я голодувала? Ви, мама голодували? Пам’ятаєте, шо…

Понімаю, тільки шо я вже не можу розказать нічого. Не можу, в мене нічого не держиться в голові. Не можу.

А скільки Вас було в сім’ї? У вас були брати, сестри? А скільки осталося?

Осталась я одна уже.

А хто був ще?

А було багато, вам не можу… Дуже багато, але всі померли.

А коли померли?

Хто коли, хто раньше, а хто позьніше.

А під час Голодомору помирали діти?

Я не помню.

А від голоду діти помирали, бо не було шо їсти і дитина померла?

Я не помню, не можу сказать.

А пам’ятаєте, що їли в дитинстві? Коли маленькою були, що ви їли, що вам мати давала їсти?

Все давала, шо було, те й давала. Я помню тільки дві дівчини було і був хлопець чималий уже, уже год тринадцять-чотирнадцять, то він самий первий умер, самий первий. Голодовка тоді якась була чи шо то таке, я не знаю, шось було таке страшне. То я не помню. Ну дівчатка дружно жили, а тоді тії померли, а я осталась одна. Шось помню начебто. Чи 1925-й год… Нічого не помню, бачте, забуваюся.

А на полі Ви колоски збирали? На поле не ходили, не збирали десь їжу?

Ходили, чому не ходили.

Ходили?

Да.

З іншими дітьми, да?

Ходили скрізь, шукали, шоб як прожить.

А об’єжчики були на полях?

А можна було?

Я за це не знаю! Я не знаю.

А знаєте, що таке буксирна бригада?

Або активісти, активісти у селі були? Ходили по дворах, може приходили до хати, шось забирали?

Я уже його позабувалась усе. Воно уже у мене не держиться в голові нічого.

А в школу Ви коли пішли? Пам’ятаєте, як Ви і школу пішли?

Пам’ятаю, шо я пішла в школу, а як вам розказать – ну я не можу.

Багато було в класі дітей з ким Ви там сиділи?

Да, чимало було. Да.

А в школі Вас годували?

По-моєму, наче й годували, якщо я не забулася.

А церква в селі була?

Була.

Ви ходили до церкви?

Ходила-ходила. Дарма, шо були малії, ходили.

А можна було до церкви ходити? Ніхто не забороняв ходити до церкви?

Я не можу вам розказать нічого.

А після війни був голод? Після війни, 46-й, 47-й рік?

Після войни?

Да-да.

Було, чого не було. Я так співала гарно, щоб ви почули. Даже в церкві я співала, просили мене, дві гарні здорових таких довгих є пісні, а зара я вже – ніхто. Я була в почоті, дуже в почоті, а зараз всьо..

То Ви співали?

Конець мені пішов.

Та дивіться як у Вас гарно, доглядають, все у Вас добре. Чого Ви прибідняєтесь?

Ми до Вас приїхали, знімаємо.. А скажіть, оце 1932-33 рік вдома, у батьків була якась худоба?

Господарство.

Було якесь господарство своє, земля?

Та було, чого не було. Даже я помню, у моєї матері аж дві було корови.

У час, коли був голод?

А зараз вже нема й нікого. Нікого нема. Була і нема нікого. І я вже як міртвець. Я уже нічого не тямлю, не держиться нічого…  в голові. Ну шо робить?

Тут і молоді не пам’ятають.. Добре, дякуємо Вам.

Дякуємо!

Спасіба вам, шо прийшли. Маладци! Я дуже рада, шо ви прийшли, но розказать я вам не можу.

Ну нічого-нічого. Не переживайте.

Не переживайте.

Не хвилюйтеся. Ви й так розказали багато. Все добре.

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

Коментарі Вимкнено до Буглак Ольга Йосипівна, 1925 р.н.

Баришовець Іван Григорович, 1926 р.н.

Гру 02 2020 Published by under

  1. Місце запису: місто Носівка Носівського району Чернігівської області;
  2. Дата запису: 13.07.2020 року;
  3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
  4. Респондент: Баришовець Іван Григорович, 22 вересня 1926 р.н., народився в селі Лукашівка Носівського району Чернігівської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Лукашівка Носівського району Чернігівської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Баришовець Іван Григорович.

Іване Григоровичу, а коли Ви народились?

Тисяча дев’ятсот двадцать шестом году двадцять седьмого вересня.

Двадцять другого.

Двадцять другого.

А де Ви народились?

Село Лукашовка.

Село Лукашівка, а якого району?

Носовського.

Носівського району Чернігівської області.

Батька не бачив.

А в 1932-33 Ви так само проживали в селі Лукашівка?

Все врємя, все врємя, все врємя.

Зрозуміло. Так, Іване Григоровичу, Ви кажете, що батька не бачили?

Не бачив.

Ви жили з мамою і можливо бабуся, дідусь?

Не було таких. Був брат старший двадцять первого года і двадцять четвертого. Двадцять четвертого помер, а двадцять четве… второй, тоєсть пєрвий на войні погиб.

А той, що помер народився в двадцять четвертому році і помер, коли він помер?

На войні, неізвєстно.

На війні? Два брати?

Аааа, не поняв тут. Двадцять четвертого?

Угу.

Цей дома помер.

Після Голодомору?

До Голодомору.

До Голодомору?

До Голодомору.

Зрозуміло. Іване Григоровичу, Ваша мама працювала?

Всю дорогу.

В колгоспі?

Да.

Вона добровільно туди пішла чи не дуже хотіла в колгосп?

А більш нігде робить не було, вокруг же ж німа ніяких прєдпріятій не було, значить був колгосп «Червоний шлях».

А Ваша мама коли працювала в колгоспі щось отримувала? Щось могла принести додому, дітям, от Вам поїсти?

Де з чого ж принесеш? Так вєдь робила в колгоспі, значить і …ще ж в школу я ходив, а після школи я ходив до… молотила… єтого… ну як їх назвать…

На току?

Нє, в общєм зерно збирали так, косарі… один трактор на колгосп був. Колгосп був «Червоний шлях» Підгайне, Лукашівка, Лукашів… Підгайне був як центр. Там своя ферма і так в общєм центр Підгайне був. Ну, я як вже і в школу ходив — до школи свиней пас ходив, бо нас оце троє осталось, потом мати приймає приймака. Овечок семеро, корова, теличка, коняка, но слепий і сємдесят день, сот, десятини, та як їх там були, не знаю… землі було.

У нього, да?

Да. Ну він трохи пожив в общєм, у голодовку умер. 

Помер?

Помер. 

А як його звали? Ви не пам’ятаєте?

Шавулко Яков Степанович.

Шавулко?

Да.

Яків Степанович.

Да. 

Від голоду помер?

Да 

Шаулко.

Шаулко, ага, зрозуміло.

Ну ми оце з Павлом, ну із старшим братом… оце як літо, дак ходили… оце щавель єсть конский та шмаргали, а тоді мати товкачкою товкла і пампушки якісь пекла. Що це я ще здумаю… Ну це як тоді цей помер, оце нас осталося троє брата.

І хозяйство залишилося та худоба, да, з якою він прийшов, ну якби…?

Худобу постєпєнно різали да їли. Ну корова ж осталася, послє всього… шо я мав розказать…

Іване Григоровичу, а до вас колись приходив хтось з обшуками, щоб щось у Вас забирати, конфіскувати?

Було.

Розкажіть.

Ходили, у пліс (думаю малося на увазі «піч») заглядали, в горшки виймали. Де, в кого зерна там, в цих горшках заховають, так висипають. Це таке було.

А один раз приходили чи кілька разів?

Та на Підгайне вони жили, добровольці, каждий день счітай шо. 

Каждий день майже до вас приходили оце обшуки робили?

Ну не каждий день. Сьогодні до мене, завтра до того, післязавтра до того, так постєпєнно.

Ну а до Вас особисто, один раз приходили чи кілька разів?

Да раз я бачив, або другий раз. Ковтуни такі були.

То Ви їх знаєте, да?

Знаю. Знаю, шо Ковтуни фамілія була. Шо ще… Вопроси і Ви задавайте. 

Да-да. А ці Ковтуни от Ви кажете приходили, то це значить, якщо Ковтуни, то їх двоє чи троє — це родичі?

Троє, троє. 

Троє, це вони якісь рідні брати чи?

Ні, ну якась партія чи я й, не знаю шо в їх було. Ще й з Носівки були, тих не знаю, а цих знаю.

Із Носівки ще хтось був і приходив, у вас там обшуки робили, да?

Да. 

А вони у вас виходить, що обшуки робили до того як мама зійшлась з оцією людиною, ще до того як, оця з’явилась у вас худоба, овечки? До того робили обшуки? Чи вже після?

До того. 

До того. Потім уже не приходили?

Ні. 

А вони забирали виходить оці продукти харчування, ще щось, обшуки робили, а мамі вдавалось щось заховати, приховати від них?

Вдавалось. 

Вдавалось?

Вдавалось. Ходили в поля і там закопували.

А що ж вона там приблизно заховати змогла і скільки там? Якийсь мішок?

Ну одна корова осталася, то ми поїли все при живому Якову, постіпенно овечки і порося держали. Порося держали, значить драбини ото ж єсть на хату. Бо одні називались, така дерев’яна з липи, або і з осики, бо одні такі робилися — діжка, ну бочка і два вуха отак ось стирчало і дошка тут лежить і сюди засовувалось. І ключ у матері у кармані, то єсть от-туто коло пояска. Було як, колодця свого не було. Побіжить туда… по воду, а ми вдвох. Так один дивиться — наче побігла, а другий на хату. Другий раз вже поспішить та забуде, так ми кусок сала вкрадемо, удвох же і ділимося потрошку. Отаке було. 

Це під час Голодомору?

Да.

Це мамі вдалося приховати, да? Не знайшли цю діжку, да? Ті хто ошуки робили?

Да. На хату не лазили, а оце тільки по печах та деяке зерно з них висипали і розкидали його. Всякого такого було. 

Зрозуміло. Іване Григоровичу, а можна було на полях щось збирати? Колоски там, або там після збору урожаю щось може, якісь там недокопана картопля чи щось там? На колгоспних полях щось можна було збирати?

Що збирати? 

Колоски, ось росте пшениця, можна було…?

Значить трактор один був у колгоспі і косарі і женщіни серпами. І це звозили до одноєй кучі, а тоді зимою уже ж молотарка була — один подає і якась бочка така була, чимсь скопилася, не знаю, так мати ж ото ходила, оце ж снопа, ходив я з матір’ю сноп, розріжу ножем раз, розрізав, укинув туди, а матері оце отдаю увесь сніп і вона отак гойдає його і єто… змолочує цей сніп. 

Ну це Ви розповідаєте, що Ви мамі в колгоспі на роботі допомагали, правильно?

Допомагав. 

А я кажу про те, що це вважалося злочином, крадіжкою, ну коли, наприклад, на колгоспному полі голодні, наприклад, люди чи діти ото смикали оці колосочки. Чи можна було…?

Були об’їжчики і не давали цього. Різали торбинки, ось отаке було. 

А тих дітей чи дорослих людей, кого бачили об’їжчики вони били чи просто забирали торбинки?

Торбинки забирали. А що ж тут бить? 

Не били?

Отакі ходили. 

Іване Григоровичу, а Ви пам’ятаєте чи хтось помер від голоду з Ваших рідних або сусідів?

Померли. Даже сусід закопаний через межу. 

Як?

Через, ну межу, рядом, межа. 

А межа. А як його звали?

Фамілія я знаю Прокопець, а більш дальше не знаю. 

Помер від голоду, так?

Да.

А ще хтось? Може родичі якісь далекі там?

Ну далеких я не помню, потому шо ходив отаким же.

А голодних людей якихось, чужих людей, Ви бачили на вулиці, там по дорозі може шли, може просили щось?

Нє, там було невелике село, дак…ну корівку каждий держав, оце і спасєніє було. 

Чужих людей Ви не бачили, які б ходили і просили щось дати поїсти їм, не бачили?

Приходили, да шо ж даси як у себе немає?

Ага, тобто приходили голодні?

Приходили. З торбинкою на плечах.

І як вони виглядали Ви пам’ятаєте?

Ну як виглядали голодного чоловіка?

А дітей не бачили, які б ходили, там просили щось поїсти? Тільки дорослих? Дітей не пам’ятаєте?

Да я і сам ходив.

Зрозуміло. Іване Григоровичу, а Ви не пам’ятаєте жорна у вас були, вдома?

Були.

А Ви ними користувались спокійно, вільно?

Нє, не вільно.

А як?

Ховали в землю, а тоді як десь, десь шось знайшлося. Так витягували да ночью.

Не можна було ними користуватись?

Не можна.

А якщо знайдуть, то що зроблять?

Поб’ють, оце і все.

А як Ви думаєте, чому так робили?

Ну цього я не помню, чого так робили.

А до вас приходили сусіди, щоб щось змолоти на Ваших жорнах чи вони не знали, що у вас є жорна?

Приходили, потому шо це був секрет.

А щось Вам давали, мірчук, наприклад, за те що змелять на ваших жорнах?

Так а шо ж вона дасть, як у самого таке саме.

Зрозуміло. Іване Григоровичу, а Ваша мама не ходила кудись, не міняла там, можливо якісь.. золото чи хрестики?

Не ходила, бо нічого було мінять.

Не було нічого?

Голі, як соколи.

А виїхати, Ви не пам’ятаєте можна було з села, щоб кудись там на роботу чи кудись, взагалі покинути село?

Та куди виїдеш? В колгоспі усе, в колгоспі всі більш роботи немає ніякої. А куди поїдеш? На сахарний завод ще був. Так туди ходили ще. 

А так щоб поїхати там в Росію чи в Білорусь, за кордон?

Цього не помню. 

Зрозуміло. А взагалі Ви чули такі випадки, що, наприклад, люди людей їли, ну людоїдство, щось таке Ви чули? Розповідали Вам?

Не чув, не чув такого.

Не чули.

Закопували в одежі як без… ніякої труни. Яму викопав, під бока підгрібся, в одежі посунули туди і… конєць.

А на вулицях взагалі Ви бачили, щоб люди йшли і такі виснажені були і помирали отак прямо на вулиці?

Не бачив. Ну там невелике село було.

А в церкву можна було ходити?

Можна.

Ви ходили, ну з мамою?

Мати отаким водила раз.

Це в 1932-33 роках?

Не помню. Не в цих. Дві було у Носовці тут.

А післявоєнний голод 1946-47 роки, щось пам’ятаєте? Був голод взагалі, після війни?

Ну після війни я… в общєм так, сорок третьом году скот от Голодомору був, так. Щас вони отакі одна минута.

Води мо дать?

Ну дай.

Нагороди…

Із 1943 по пейсятий год я служив. Я на японській войні був.

На японській війні були? В Японії були?

Да. Ну тут якось бомбодили в Германії, тоді ж перейшли ж тоді, другий фронт відкрили і я там. Молодьож, в общєм правильно, начальство зробило, молодьож нас туди, в сорок третім году, а стариків сюди. А потом пізніше нас еще брали з хлопців, так сюди кинули, тут і осталися.

Іване Григоровичу, якщо от пригадати, наприклад, весь той період  той же 1932-33 ми розуміємо, що у Вас там мама можливо щось і приховала, але все ж таки, якщо згадати взимку, наприклад, коли дійсно ні листочка, ні травинки не було, як ви виживали, наприклад, коли холодно було?

По гектару було голода, оцими гектарами заманювали, щоб село розширить. Значать жука тоді не було, це все собиралося, хати обставляли [01:32] (не розбірливі слова), а потом цим і отоплялися. О таке о.

А рубати дерева можна було для того, щоб опалювати будинок свій?

Ні, ходив…а я не сказав вже, ще ж один отчим пристав, був. Нагуляє напив навчив дурака, так  дядько… все це після войни. Дак цього вже не нужно?

Того, що після війни було? Якийсь випадок хочете розповісти?

Ну оце ходили в ліс, да оце деревину розрубали, на плечах понесли, так мати уже кришить потрошку.

А під час Голодомору можна було рубати дерева, щоб опалювати свої будинки?

Можна. 

Зрозуміло. А ще які способи були виживання? От Ви, наприклад, окрім того, що на щось там на жорнах перемололи або заховали збіжжя, щось десь там… можливо в поле ходили? Я от чула там нірки мишачі там заливали водою, там мишей-полівок…

Ні, цього не було. А колоски ходили собирали, ну ходили ж. Травинки розсиплять да й усе. Тоді другий раз уже, як не місячно, дак підеш все собиреш. 

Зрозуміло, Іване Григоровичу, дякуємо Вам, розповіли нам трошки про той період. Щось можливо ще там пам’ятаєте чи згадали за 1932-33, за голод? Чи як Ви вважаєте, це був штучний Голодомор чи природні причини, що так люди помирали?

Ну як же воно природньо, як один держить мішок жита чи що-небудь, а другий приходить і висипає, да хіба ж це ж… Це ж по направлєнію.

А був якийсь опір?

Опір якийсь був?

Не було. Який ж опір? Против кого?

Проти активістів чи якось там органів місцевої влади.

Да куди там опираться?

Зі зброєю ходили, так?

Оці шо до Вас приходили, обшуки робити, вони зі зброєю були?

Ні.

Може якісь документи показували?

Ну вони ж свої. Свойо це Лукашівка і Підгайне, там невеликі два села десь. Сейчас десь по 60 дворів, а тоді ж мало совсєм по гектару голода було, землі давали.

Зрозуміло. 

Дуже дякуємо Вам.

Да, дякуємо.

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

Коментарі Вимкнено до Баришовець Іван Григорович, 1926 р.н.

Абраменко Катерина Михайлівна, 1925 р.н.

Гру 02 2020 Published by under

  1. Дата запису: 24 липня 2020 року;
  2. Місце запису: село Гребениківка Тростянецького району Сумської області;
  3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, методист Інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
  4. Респондент: Абраменко Катерина Михайлівна, 22 червня 1925 р.н., народилася в селі Гребениківка Тростянецького району Сумської області;
  5. Розшифровка запису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Гребениківка Тростянецького району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Курсивом – репліки доньки респондента, далі Д.

(Підкресленням) – репліки Коцур Юлії Олексіївни, далі Ю.К.

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

         Катерина Михайловна.

         А прізв… фамілія?

         Еее…

         Д. Ну почек…

         Ви ближче до мене сядьте. 

         Д. Неззя, мам.

         Фамілія Ваша, прізвище Ваше?

         Ю.К. Як Ваша фамилія?

         Д. Абраменко, кажи.

         Аб… а… ні (маше головою). Кате… Ірина.

         Якого року народження?

         20 апреля.

         А рік який? Рік?

         Д. Год який?

         Году якого?

         Ну апрель (сміються всі).

         А год, год. Тисяча дев’ятсот…

         Ой, ну кажіть я не…

         Ю.К. Який рік? Рік? Якого року Ви народилися?

         Валю, кажи.

         Д. Двадцять четвертого.

         Двадцять… чи двадцять четвертого чи два…

         Д. Двадцять четвертого.

         Чи двадцятого, я вже…

         Д. Двадцять четвертого, мам.

         Я вже те забула.

         Д. Мені ж нельзя підійти до неї?

         Де Ви народилися? Де народилися?

         На Миронівки, улиця.

         Але це місто Греб… км… село Гребениківка, в цьому селі?

         Валю, каже що вже воно…

В цьому селі народилися? Село Гребениківка?

Д. Да.

Я вже неприп…

Хорошо, добре.

Ти хоть би, Валю будь коло мене да росказуй.

Під час Голодомору вона тут проживала також?

Да-да-да.

Розкажіть, будь ласка, Голодомор пам’ятаєте?

Знаю як сьогоднішній день. Десять год мені було, но знаю як як у дзеркало Голодомор.

Д. Понімаєте?

Розкажіть що пам’ятаєте.

Шо я пам’ятаю. Жили ми: чотири брати було, і мати, батько. Батько прийшов і ще з тієї войни, кантужений. Він неее… і вмер у тридцять третьому. Батько вмер. Він не з голоду, не з голоду вмер, а кантужений він був. [01:46] (не чути слова) ну шо мати казала він трошки пожив як прийшов із то, зо тієї сімнадцять году войни. Прийшов, так він трошки пожив і вмер. А чотири брати ж. І сестра теж ще була. У нас корова була. Корогва і свиней держали іх і корова. У тридцять третьому держали корогва й свині, у люди, так. Тіко Сталін не давав сіять, еее, поля. Забірали, приїжали оце, узнали що у вас є хліб і [02:24] (не чути слова) приїждали під воза, коло двора стоїть. Витягали з печі хліб і витягали. Сталін приказав, шо шоб вибірали б ті продукти з харІ, так люди єсть такі шо коло кладбіща копали ями й закопували свій хліб оу той, ую, у ями. Ховали от Сталіна. Сталін дуже, ее, Україну так жав. Понімаєте? Ну нічого було. Чотири брати й мати, батько, дєті, баба й була, я й дєда знаю. Дєд садовником був. Такий красивий дєд був садовник. І бабу знаю. Всих знаю харашо. Ну, харашо все було.

А як батька було звати?

Кого?

Батька як було звати?

Михайло Семенович

Коли… якого року народження?

Ото я й не… А мати Меланія Івановна.

А батько пішов, батько пішов до колгоспу?

Шо, Валю?

Д. Чи пішов батько в колгосп?

Батько прийшов вже з тієї войни, він трохи пожив і умер. Він прийшов не ранутий, а кантужений мо ти казала, засипаний був землею. Він трошки пожив і вмер. Викопали яму, як ово оце помню казали, поки воском привезли до кладбіща, а тем вже два, до вже у ямі було. Дві людини. Воском оце привезли його, бабИ там в тому киші то й заховали батька.

А в голодовку до Вас приходили додому якісь люди?

Валю, що каже?

Ю.К. Чи забирали у Вас продукти? Під час Голодомору?

Я не пойму, Валю.

Ю.К. В Голодомор продукти забирали?

Кого?

Ю.К. В Голодомор продукти забирали?

Ну, то… ну є такі були значить ото був колгоспі і, і радгоспи. Ну є такі, що не входили в колгосп, чи… Так до тих так як забирали, приїждали і хліб витягали, ну…

…те, государство ото. Ну Сталін дуже бажав Україну.

А хто забирав? Кого присилали? Це були місцеві, свої люди?

Як, ну люди свої ж. Ну приїхали. Оце ж ви приїхали, вас прислали шоби до мене. Отак і то було. Люди такі наїжджали. Із Сум.

А помните що їли в Голодовку?

Помню. А в нас хорошо, корова була. Понімаєте? Мати була б. Знаю, в матері одежа була, платки там таке, а то курське, за Суми. В Курськ їздила. Забере ото тряпки, оте що було, то рядна, то рушники. Поїде в Курське, привезе то хліба то пшона, оце мати була. Ми не голодували. Корова була дуже хороша. Молоко було, харашо. Ніхто з голоду не умер.

Корову не забрали?

Ні-ні-ні. Корова, ні-ні-ні. Не забірали, ні-ні-ні, ні-ні.

А мати пішла до колгоспу?

Мати пішла. Мати була ще у колгоспі ще, як ен щось таке, що по. Ну, у семсі вона була тік, не знаю.

Що вона робила?

Га?

Що вона робила у колгоспі, мати?

Ну шо, вона буряки ходили ж. Буряки. Я знаю оце ж мати на буряки ходила. Принесе з буряків ото, проривали вже. Наварим, а корова ж хороша була. Молоком наллємо і зілля те їли. Ми не з голоду не здихували.

Ніхто з голоду у Вас не помер в родині?

Ні-ні-ні, в родині ні-ні-ні, ні-ні-ні. Молоко було, корова хороша була.

А в селі, в селі люди помирали від голоду?

Нє, дєд умер у 34 годі.

А в селі люди мерли в голодовку?

Та всяки були-були. І малі, і старі вмери. Всякі люди мерли. А в нас ні, харашо в сім’ї було. Корова хороша була і харошо. Я ж кажу, мати ото таке було. Поїде, привезе шо. З голоду не вмерували.

А зерно, зерно забирали в голодовку?

Як кажете?

Зерно? Зерно в голодовку забирали, хліб?

Забирали! Їх оце ж… Як не увійшли ви у колгосп чи той у рад, чи комуна була (притискає руку до голови, згадує), чи кой, ой-ой я вже забула… Тоді значить присилали і заїжджали у хату. І даже хліб печений був у печі витягали забирали такі. Ну присилали, забирали до людей. У тридцять третьому. Було таке.

А в матері було золото чи срібло?

Валю, що?

Ю.К. Може пустимо?

Може, ну типу ж да, це набагато краще буде.

Ю.К. Вас і Ви якщо знаєте що бабуся може розповісти.

Ю.К. Стоп.

Д. Подождіть, дайте я перевдінуся.

Вас не видно

Д. Людей їли в голодовку. На кУргані ж де баба Влита жила там їли…

Їли.

Д. Так Ви ж росказуйте. Ви ж… Вас же спрашують.

Що робити, ж, а?

Д. Слухайте, мам. Ви ж… Вас ж спрашують. Як, що у хатах забирали, до кого приїжали, в кого шо забирали, чи як люди, на вулиці багато в нас людей у голодовку померло?

Ну ііі, в нас на вулиці ніхто не вмерло.

Д. Чого ж ніхто? Ну а баба Влита де жила там же жила, як ту бабу звати… Тьоті Поліна хрещена-мати. Як вона поїла, загукувала і їла дітОк.

Так казали, ну так казали.

Д. Так Ви ж не казали.

Ну я… мені… (махає рукою)

Д. У баби Милки було золото чи серебро? Нічого цього в неї не було?

Кого?

Д. У баби Милки було шо-небудь: золото чи серебро?

Ааа, нііі. Не було нічого. Нічого не було.

Хай розкаже все, що помнить про голодовку.

Д. Ну роскажіть що Ви помните за голодовку, роскажіть їм. Вони ж приїхали, це з Києва приїхали спеціально, шоб узнать як було шо в голодовку.

Ну шо, десять год мені було. Понімаєте? Десять год було. Ну шо я знаю? Ну шо вже. Уже мати худо як вже, літо – тепло, мати на буряки ходила. Привезе, принесе, ото буряки ото принесе з поля. В нас корова гарна була. Зілля наварим ото, молока наллють, і то їли. Ми не здихали того-то.

Так на вулиці скільки людей померло?

В нас ніхто на вулиці.

На вулиці?

Нє.

А в баби? Баба ж Улита?

Так то ж. Я не знаю (маше рукою вдаль). Я ж в Миронівці жила, а баба тут. Я цих вже не знаю. На Миронівці я знаю. Я туди не знаю тутечки як ше.

Ну так по селу ж. По селу скільки людей?

Ну, коли привезли батька, казала мати, до ями, то у мати, ой ямі було вже два тих [02:07] (не чути слова). Ну тіх, хлопців чи дівчат. Ну діт.. двоє діте… не дітей, каже казали отко вони привезли, укинули, ууу ото, укинули отой у яму, загребли батька й усе. Ну батько прийшов із війни з тієї кантужений, ну він трохи пожив і вмер.

Що Ви ще про Голодомор знаєте? Шо Ви знаєте?

Ну шо.

У Колгосп тоді люди йшли чи як? Чи не йшли у колгосп люди?

Ну тоді ж був і сов, був…

Д. Комуна.

Комуна, і артілі ті. Й ход… Є люди не входили у ком… тую комуну. До тих заїжджали підводи, видирали. І стр.. ой. У сшо.

Д. І зерно.

Зерно, і хліб усе, видирали. Понімаєте. Ну у нас нічого. Хлопці чотири ж брати було. І це нас нічого. Дєд і баба були. Дєд був садовником.

Д. Братів, як братів звать.

Старший – Грицько (починає рахувати на пальцях, стискаючи один за одним), Іван, Василь він оце на войну, і Володька. Я і оте, і сестра Анюнька. І батько і мати. Дєд і баба.

Д. Якого року народження хлопці? Дядя Володька, хто самий старший був, Грицько?

Грицько.

Д. Якого года?

Я ж не знаю. Володька, я з двадцять четвертого, а він з двадцять первого, оце я зн…

Д. Іван?

Іван чи то шістнадцяті, чи вісімнадцяті. Ну ото такі.

А Василь? Василь?

Шо погіб на войні він. Не знаю він. (бормотить) Не знаю. Чи вой… ну не знаю які года.

Хто були ті люди, що проводили хлібозаготівлі?

Д. А хто шо це хліб одбирали? Хто у нас оце, хто був. Котляров чи хто був, їздили.

Я тих не знаю людей.

Д. Мам, ну оце Котляров казали, чи хто їздив забирали-одбірали в людей? Котляров, що на кУргані жив.

Ну був. Ну то був як начальник чи що у селі. Ну я за те не знаю.

Д. Ну так нада ж знать. Їм же ж нада щоб знать шо то. Щось же.

Ну Юхим Йосипович.

Д. Юхим Йосипович.

Юхим Йосипович Селєпенко.

Д. Він. А що хто з ним їздив?

Ну не знаю, дєточка, воно мені.

Це місцеві були, чи були приїжджі?

Місцевий, це місцевий.

А приїжджі були?

Д. А приїжджі були, приєжджі? Із ним їздили чужі люди?

Та хто-зна, дєточка. Не знаю, не знаю. Я його ж у нас у людей ж були коні свої, понімаєте.

Д. Забірали коней… коней.

Да. Їздили.

Колоски на полі можна було збирати?

Д. А колоски на полі можна було собірать?

Н-нє. Нель… ганяли.

Д. Не давали собірать.

Не давали. Я ходила по колоски. Принесу, натовче мати то, в того зерничка було.

Д. Так хто, об’єжчіки ганяли чи хто?

Ну об’єжчікі були. Ганяли. Ганяли, це правда. Ото до Товстобокогого вулиця пшениця були. Так здирали колосочки. Знаю. Ну, харашо було.

А були такі, що голодував в колгоспі… не голодував?

Д. А люди були такі що в колхозі що не голодували? Люди були такі, що багато жили, багато жили?

Ну хорошо…

Д. Ну люди були такі?

Ну не вмирали з голоду дуже-дуже ні.

Д. Ну наше село не дуже голодувало?

Ніі, це тридцять третій, еге?

Д. Да.

Ну нііі, ні-ні, не дуже. Не дуже щоб.

Д. А в сорок сьомому?

В сорок сьомому тоже погано було. Я вже не знаю за сорок сьомий.

А чи родичі допомагали один одному?

Д. А родичі допомагали один одному? Родичі. У тридцять третьому. Ну ділилися чим в кого шо було.

Ну, хто ж я ж те не знаю. Ну в нас своя сім’я. Харашо було. Мати в мене бідовати була. Їздила у Курський я кажу ж що. Поміняє шоб було харашо було. Не голодували.

Д. А хлопці тоді де були? Уже робили хто чи ні?

Самий старший уже трохи пожив і знаю чи в тім тридцять четвертому чи в якому поїхав він у… ее… знаю машини ж через силу ходили. У Чугуїв. І він тамочки остався шОфером робив. Оце він до скільки годів жив.

Д. А Василь?

А Василь на войні погиб.

Д. Так оце ж на войні, война ж була в сорок первому началася.

Нііі…

Д. А до войни де він робив?

У колгоспі. Грицько, тоді Іван. А Іван був уже трактористом був.

Д. У колхозі?

Да. Та й у ко… совхозі…

Д. А коли він пішов на роботу?

У совхозі робив він. Іван і дєд. То дєд садовником був. І Іван там намазов був коло дєда.

Д. Так в якому це году, мама?

В тридцять четвертому чи п’ятому.

Д. Вже після голодовки?

Таак. Харашо жили. Дєд пайок получав на нас, знаю. Мати казала.

Д. Кажіть-кажіть.

Таке, так що ми з голоду не-не…

Д. А сироти були діти сироти у селі?

Ну хто-зна. Хто-зна, дєточка. Я кажу, шо я ж казала. Шо ото батько як умер. Шо казала мати. Восковому одвезли. А там уже дві душі казала мати було у ямі. Оце вона мати так.

Д. А сусіди там на Миронівкі ніхто не повмирав?

Ні, не знаю. Та ні-ні. Ну з голоду так не було. З голоду в нас так у селі не дуже щоб вмерли люди.

Д. А люди з села виїжджали кудись на роботу?

Ну їздили може. Де, ну не знаю. Може їздили в той. Ото, ото все казали у Курське їздили.

Д. Ну людей ж у нас у селі ж їло. На тому, на…

Куколівці.

Д. На Куколівці там.

Мати із дочкою, Любка була, знаю. Ну они хотіли одну… її… цю дочку щоб її… А вона, казали, шо чи у вікно чи куди вискочила, шо була в дєтдомі вона. Галя тка. Утекла від метері і дочкий… оой, сестри.

Д. А оце ж де на нашій вулиці, ото шо баба де Влита жила подовка. Там же ж жила жінка шо дітей поїла і гукала ще.

Ну казали, та казали це.

Д. Ну розкажіть же.

Ну ото таке казали, казали це. Я до цього не дослуховувалася… Ну харашо, в селі, в селі не дуже щоб так люди вмерли в нас. Не буду казать.

Чи були в них жорна?

Жорна – шо це таке?

Д. А було жорна шо то тим зерно мололи?

У каждого мельничка було. Поробили мельнички, ступи були. Були. Ті, тоді… що значить просо дома сіяли, і гречку сіяли в сілі. Не давав він сіять…

Д. Ну а зерно, пшеницю. Були отаке чим було…

Не давав він сіять, шо на Україні оце я знаю посєлів, отой Сталін. Ото того голод й був. Понімаєте? Посєвів не було. Зерна не сіяли. А люди в нас… а люди тоді начали.

Д. А куди вивозили зерно?

А люди тоді, слухай, кажен на городі посіяли жито, просо, гречко. Люди дома тоді начали дома сіять. Поняли?

Д. А те шо було зерно куди його вивозили? Шо було в колхозах зерно, куди його вивозили?

А я що, дєточка, не знаю й за цього.

Д. А Ви з казали, шо Сталін вивіз в Росію. Ви ж росказували колись.

Та ну казали, що вивозив. Хто-зна.

А був урожай?

Д. А урожай у тридцять третьому був урожай хліба? Тридцять другий-тридцять третій?

Ну то точно, дєточка, й не скажу як є. Чи був. Ну був, був хліб. Кажу ж, у нас був.

Д. Ну Ви дома ж просо ви дома в ступі товкли, а пшеницю чим Ви мололи? Пшеницю чим Ви мололи на хліб?

А, мельнички були (показує рукою на низ, на рівні свого коліна). Поробили мельнички.

Д. Так жорнами, жорнами?

Ну така ж один той… к… с той… деревяний… а другий над його надіваєш. Сидиш, тут дірка така, насипаєш зерно, і то мелеш.

Д. Руками крутиш?

Да. Мололи. Я ще з сестрою в село. Ми вдома сіяли багато просо. Було багато того пшона, проса. Кожні ступи були, натовчем, каша була. Так шо я не голодували.

Д. Як оце обшукували по хатах ходили шукали, зерно забирали в людей?

А як же. Ви забирали. Що не входили у ту комор… у артіль… чи я забула як воно уже.

Д. У артіль.

Забірали ж.

Д. У Вас не забирали?

У нас ні. Ні-ні, у нас не забирали. У нас у мене мати бідова така була, нічого не забирали.

Д. Вона в коло… артілі була, да, в артілі?

Да-да, в артілі.

Д. А приходили до вас забірать чи не приходили?

Та я й ні-ні. Мати, мати в мене бідова була. До цього не косалася. Корова була хороша. Пічка хорошо. Не голодували ми.

Д. А можна було балакать на вулиці що голод люди голодують в те время можна було казать таке? Між собою балакали люди?

Та хто-зна, дєточка. Я ж цього не скажу, цього. Ото ж я ото ми те на Миронівці жили, крайня хата.

Д. Ну ви дітвора, бігали, балакали між собою що голод, голодуємо?

Та ну не дам ладУ цього, я, дєтка, не знаю.

Д. А пізніше ж балакали?

Як?

Д. Балакали ж пізніше що тридцять третій год був, такий важкий був?

Ну воно, тоді мені не доходило, що голод. Тридцять четвертий то ж не так то. Харашо кажу було.

Д. А Ви молока давали кому? У вас корова була, давали кому молока?

Та тоді у кажного коровка була. Так і порося… У каждого корова й свині було. Тіко він же не давав як порося держали, щоб здавали кожу, понімаєте? Так люди вже тоді прекратили поросят держать. Щоб поросяти зняті й кожу здавать, тоді вже стали люди поросят не дрежать. А хто держить, у погребі смалить тік. А шоб зарізать…

Д. В погребі різали й смалили.

Зарізали порося, а кожу здать шоб. А тоді вже люди перестали поросят держать, поняли? Хоть нишком хто продерже, нишком заколе, шоб і в погрібі посмале і все. Не давали шоб в ко… щоб в кожі здавать було. І свиней. Тоді перестали свиней держать. Тоді мам, в нас, поросят не держали. Теля було, корова.

А в тридцять третьому шо це у всіх були корови?

Д. А в тридцять третьому у всіх були корови?

В колгосп не позабирали?

Як?

Д. У тридцять третьому шо у сих у людей населення були?

Були в всіх.

Д. А у колхоз… ой, артіль не позабирали їх?

Були корови. Ну зас… а тоді я не знаю шо, щось позводили коров у артіль шо ходили. Молоко получали на кхфермі.

Ну у Вас не забирали ж Вашу корову в артіль?

Ні-ні. Корова в нас була.

Д. Ви не ходили туди по молоко?

Ні, в нас корова була. Сім’я сі мала, здорові ті, сім’я здорова ж була. Ну й дід і баба, здорові ж були… сім’я.

Дід і баба з ними жили?

Д. А дєд, дєд Семен, із Вами жив?

Як?

Д. Дєд з Вами жив? Дєд Семен?

Да-да, ото ж на Миронівці.

Д. А бабу як звали?

Горпина.

Д. З Вами жили?

Ага. Дєда я знаю в тридцять четвертому годі вмер. Дєд був хароший, садовником. На мазовні він був-робив. Дєд. Тридцять четвертому. А баба…

Д. А дєда не розкуркулили? Не розкуркулювали вас?

Ні-ні-ні-ні, ні-ні-ні-ні. А шо в нас розкуркулю…? В нас хазяйства такого здорового не було. Корова та й усе. Та діти. Четверо було.

Ю.К. Шестеро, де ж четверо, шестеро. Чотири хлопці та дві дівчини. Шестеро.

Да-да. І батько і мати. Тіко батько умер, мати…

Ю.К. І дід і баба.

Батько в тридцять третьому умер, я ж кажу прийшов…

Д. Шо ще їли? Шо ще? Шо ще як у Голодомор, голодовку шо ви їли? Казали ж собірали то шо, ходили якісь ті рвали, бур’яни рвали. 

Бур’яни рвали, картоху ту, стару на городі, де той, вибирали. Стара як де картоха. Ну не й…

Д. А бур’ян який рвали?

Лобода.

Д. Лободу? Варили?

Варили, да. Було оце, мати.

Д. Розказуйте-розказуйте.

Мати уже на буряки ходила, принесе буряків ото, проривали. Наваре чавун буряків оце [02:45] (не чути слова). Води в ту миці сціде, а корова ж хороша, молоком налливає і ми не голодували.

Д. А які ви казали я помню ви розказували якісь олад’ї пекли? З чого ви олад’ї пекли? З якихось семенов з якісь? Ану ви колись нам розказували я помню.

Шо олад’ї?

Д. Якісь із чогось ви пекли. З якогось бур’яну, я не помню.

Чи лобода там такий-який, і такі.

Д. З чогось Ви розказували нам, шо, кажете, ми в голодовку такі олад’ї мати пекла, да.

Та пекли. Ну як, якесь зілля, бур’ян зривали, лобода більше.

Д. Ну я лобода знаю, а ще щось Ви казали?

Ну так на огороді по тім, бур’ян якийсь старий. Ну забула я вже цього. Ну ми не дуже тако голодували. Корова була, хороша, так не дуже голодували. Мати поїде то як часто у Курське вона їздила. Поїде – привезе. Зерна, просо…

Д. Мам, а коли дєдові Семенові хто то дєдові Семенові подарив Євангелію?

Я не знаю хто її подарив її.

Д. Ну там же стоїть печать: садовнику Волику Семену…

Семен Федотович.

Д. Ну.

Є та Євангеліє.

Д. Ану розкажіть, я знаю що є.

Є та Євангеліє. Я не знаю я за це. Він був харош садовник, дєд.

Д. Ну розказуйте-розказуйте.

Дєд був дуже харош садовний, у совхозі робив. А до цього на маз… ой… той СумАх, у Сичовкє, отам вони жили, казали мати, у Сичковкой жили вони. Отак. Ну нічого.

Ю.К. А він розказував, дід, де він взяв цю Єванглію, хто йому подарував?

Д. Дєд Семен розказував хто йому подарив оцю Євангелію?

Дєточка, ж не знаю я з чого то.

Д. А на які сторінки там печать стоїть? На якій сторінкі?

(Повертається, дивиться в сторону) Саша!

Д. Я сама схажу. На якій сторінкі?

Тридц…тридцьт чи тридцять сьомий отам Волік, Воліку внизу.

Ю.К. Тридцять сьома сторінка, ану дивися.

Там ось-ось, піди.

Д. Щас. Ви розказуйте. Ви розказуйте.

Там напис, печатка така Волік.  

Садовнику?

Д. Садовнику?

Садовнику ного. Саш, дай я гляну. Ану йди одо мене сядь. Сядь коло мене. Сядь. (бере старе Євангеліє до рук від хлопця). Держи книжку. Отут тридцять четверта. Ану, сторінка. А тут що то? Шо то?

Ю.К. Це його… Його печать. Його лічна пєчать.

Як?

Д. Тоді ж не було. Оце воно й було. Оце воно є, є.

Шо це написано?

Д. Дивіться.

Ю.К. Садовнику…

Да-да, ото ж йому подарили.

Так не садовніку, а садовнік.

Ю.К. А ну да, по-руски ж.

Волик, садовнік С. Ф.

Семен Федотович.

Д. А там «Си».

Ну правильно, Семен Федотович. А Волик що це таке?

Це фамілія дєда, це ж її мамкіна дєвіч’я фамілія. Волик Катерина Михайлівна.

А садовнік? А, це він садовник…

Д. Садовником робив. В совхозі там садовником робив.

А до совхозу може він десь у СумАх робив садовником?

Д. А дєд Семен у Сумах не робив садовніком?

Ні-ні, він на Мазовій.

Д. Все время на Мазовій?

Да-да, я знаю шо у Сумах ні-ні. Ні-ні, вони ж як вони жили так у Стецьковки, ото ж тоді баба і дід, і мати там же ото же як вони же мати з Роднівки моя. Там вони… у Стецьковки, ну за Сумами вони жили. Він там був садовником Дєд. Ото у [01:55] (не чути слова) були раньше. Він був дєд. Дєд хароший.

Д. Значить він уже садовником приїхав на Мазові, тут у Гребениківкі жили, а Мазові робив садовником.

Да.

Д. Відтеля вже там у Стецьковки робив садовником.

Да-да-да.

А церква у селі була, тут?

Д. Не було. Церкви ж тоді не було? У Бобрику ж тіки церква була?

Церква в Бобрику, в Бобрику, у Бобрику була церква. У церкву ходили.

Д. Одинадцятого?

Ю.К. Десятого. Навєрноє в дєсятом єйо пастроілі.

Д. І у чотирнАдцятому по мойму колокола поставили на цю церкву на нашу, а то ходили в Бобрик.

А спитайтеся чи бабушка ходила тоді до школи і чи давали там їсти?

Д. А в школу Ви ходили ж у школу?

У школу?

Д. Да.

Ходила я.

Д. А їсти Вам у школі ж давали?

Перший клас, у другий чи…?

Та й забула я вже.

Д. Перший? Другий? Чи давали Вас, годували?

Я знаю… кгм… що я з дому нас пшоно було, кашу я брала круту у той платочок. І той…

Д. Ну а в школі не годували?

Ні-ні.

Д. Не годували нікого?

Ні-ні-ні. З дому брали люди.

Д. А в голодовку багато дітей у школу ходили?

Ну я то ж помню, шо, ну ходили. Ходили у школу.

Д. А вчителя? Хто Вас тоді вчив.

Олександр Петрович. Хароший. Олімпеада Василівна. Хароші були вчителя. Ну їх, оцех я як їздила в Сибір, до брата… Так мені племіниця казала: «Бабушка, Сібірь построєна на людських костях». Так він оцей Сталін, знаю, з України всіх мужчін вивіз у Сибір, усіх мужчін. Вона каже: «Бабушка, Сібірь построєний людських костях» – це мені Рая казала. А я ж була в Сибірі до брата їздила. Побула я там.

Д. А вчителя? Кого, кого забрали тоді…

Олександр Петрович був директор хароший, завідующі були… І вони всіх мужчін…

Д. Ще хто? Ще хто учителі був? Олександр Петрович, Олімпеада Василівна.

Олімпееада Василівна…

То що це, Олександра Петровича вивезли в Сибір?

Ну позабувала. Олександр Михайл… ой… німецьку викладав, Михайло Григорович. Молодий мужчіна хароший був. Учитель.

Д. Ма, а цього, того, Олімпеади Василівни, чоловіка, його у Сибір вислали чи ні?

Вислали. Йому… у нього… у нас у селі з Гребениківки мужчин вибряли, так і багато вивели.

Д. Розкажіть кого, розкажіть.

Ну кого…

Д. Ну оце Олександр Васильович. Ще кого?

На вулиці оце Тверденкових оце, оце Дашка, оце батько Гречко. Галенник ото внизу.

Д. А чоловік був, що врачом робив? Шоломій, чи це він, Шоломій, шо був у медпункті в нас? У больниці робив.

Михайло… ммм… забула, Григорович? Так шо?

Д. Його не вислали в Сібірь?

Ні-ні-ні-ні.

Д. Так скільки чоловік у нас вислали в Сибір оце?

Та ну багато повиїжджало до…

Д. А що на Мозговій, що ви як на Мозгоову ходили…

Остапович був.

Д. Тоже вислали його?

Ох, харош був той… Ви… ви.. забрали його. Бистро позабірали. Мужиків таких позабиралі. І в селі позабиралі мужиків, і то ви… ви…

DSCF7573

… отож, понімаєте?

Д. А в якому це году було?

У тридцять четвертому, п’ятому, тобто, оті.

Ю.К. Спитайтесь чи в селі патранат був?

Д. А в селі патранат був?

Хто?

Д. Патранат?

Та я даже забула патранат.

Д. Садочок, де дітки були, маленькі? Як інтернат, інтернат?

А, були-були. Той, дєтдом.

Д. Ну то дєтдом коли вже був?

Дєтдом же був вже. Отам то були. Були діти.

В тридцятих там в дєтдомі були діти?

Д. У тридцятих годах були діти у дєтдомі? У тридцятих?

Ну точно, дєтка, не скажу, точно не знаю.

Д. Ну це ж там де, хто там чиє було імєніє, там? Де дєтдом? Чиє то було імєніє там.  

Ну, тамочки отой вони ж там були ті…

Д. Так імєніє чиє то було, якого там кабешка було імєніє?

Як їх тут то ж. Наїжджали тут. Ну Остапович це був тут як директор, то він із грязного. Чий він… Остапович. Ну забула вже. Ну хароші були такі люди, не…

Д. Ну видатні такі. Харашо обращалися з людьми, да?

Да-да-да. Ну то ж я кажу…

Це поміщики були?

Д. Та не поміщики були.

Що не входили у колгосп, є люди значить, совхози, артіль була (перераховує на пальцях), не входили, до тіх приїжджали підвода до двора. І вибірали хліб, і все вивозили, що не входили в той, у колго… у комуну чи той, колгосп, я забула, ні (хапаєтсья за голову, намагається згадати). Совхоз, а то комуна, артіль, забула вже воно.

Коментарі Вимкнено до Абраменко Катерина Михайлівна, 1925 р.н.

Масло Ольга Василівна, 1922 р.н.

Гру 01 2020 Published by under

  1. Місце запису: місто Прилуки Чернігівської області;
  2. Дата запису: 15.07.2020 року;
  3. Хто записав: Артеменко Лариса;
  4. Респондент: Масло Ольга Василівна, 22 червня 1922 р.н., в селі Полова Прилуцький район Чернігівської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Базько Софія Миколаївна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в село Красляни Прилуцького району Чернігівської області. 

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Мене?

Да.

Ольга Василівна. Девичья фамилия Романенко, а теперішня — Масло.

Масло, так.

Масло.

Масло, Масло.

Ольга Василівна, а коли Ви народилися?

1922-го 22 числа.

Июня.

Да, оце мені пішов 99 год.

Зрозуміло. Ольга Василівна, а де Ви народилися?

Я народилася в селі Полова, 8 км от Прилук.

Зрозуміло. Ольга Василівна, а як звали Вашого батька?

Василь Павлович Романенко.

Ольга Василівна, а Ваш батько працював у колгоспі?

Да, працював.

А він вступив туди добровільно чи не хотів вступати?

Слухайте, у мене дід, батьків батько не хотів уступать і його розкуркулили: забрали хату, забрали коня, корову. Все забрали і їх — ідіть куди за хочте! У їх було дві дочки в городі. Вони пошли в город жить, а ми осталися в селі, бо наш дід одстроїв через одну хату від себе. У діда було шість десятин землі, 2 десятини лісу і як мій батько женився, а сім’я велика була. У діда було чотири дочки і два сини.  Один син умер, а один оце цей — мій батько. У нас одстроїли, а дід остався в старій хаті, поганенькій, що його діда батька. Ну як ми не просили: «Пишіть заявлєніє у колгосп. Буде харашо тут жить». Нє, нівяку. Поїду в город до дочки. Поїдете, ідіть, а ми осталися в селі. 

Ви поняли? Це про діда!

До нас приходять отакі хлопці три і кажуть: «Василь Павлович, ви підете у колгосп?», а батько каже: «Я больний. Ви знаєте, що у мене порок серця». У 1918 году якісь їздили, забула як вони звалися, якісь бандіти. По селу проїжджала дві… а дід і батько молотили жито. Вони забігли і хотіли батька забрать, і так побили, що батько чуть не вмер. Денікінці якісь.

Денікінці?

Да. Якісь денікінці... Брат був уже, а я пізніша. Я вже родилась у своїй хаті, яку дід одстроїв і оце таке я знаю по… Я в селі жила, в городі я не знаю, як було. Шо тут було, хто тут командував: чи Сталін, чи хтось другий — ми не знаєм. Як було мені 11 год оце під голодовку, дак мене віддали в село Красляни, 25 кілометрів, отдали туди. Я в четвертому класі була. Я покинула школу, мене отдали туди до актівіста, що розкуркулювали людей, такий грамотний дядько. Там була дівчинка 1929 году. Я ту дівчину гляділа і було моя мати приходить туди у село. Там і крупи дадуть, і муки дадуть, і всього дадуть. Вона набере і несе додому, бо дома ше брат у мене, сестра 1929 году і батько больний. І оце мати… І ми держали хорошу корову, що нас спасла, що ми не поболіли з голоду. А так було, що вечором їздить підвода по під двором і заходять у хату. Як є мертві діти, то беруть, але більше мертві батьки, а діти оставалися. А то і діти, то день, то два, то три і вмре. Їздять і собирають мертвих і одвозили на кладбіще, ховали.

Ольга Василівна, то це Ви бачили в тому селі оце, де доглядали дитину активіста? Оце Пташане, Пташине?

Нє. 

Чи де ви бачили?

Як село, мам? Як Ви казали? В яке село?

Половах.

У Половині вмерли?

У Половині може. Мерли у всіх селах, не тільки в нас.

Ну а от Ви бачили, от Ви кажете їздила підвода, збирала по хатах мертвих людей, то це в якому саме селі?

У Половині.

Ага. Ви потім, коли був безпосередньо Голодомор, повернулися додому, да і це бачили?

Хто?

Ви. Ну Ви казали, що Вас віддали…

Мені, як став 1934 год, я тоді пішла у своє село, до батьків.

Так, підождіть. Ви ж обьясніть, куди Вас були оддали, що ви казали?

В село Красляни.

Красляни. 

Красляни.

Да.

То оту підводу, яка збирала трупи Ви в селі Красляни бачили?

Нє, у своєму селі.

У своєму селі?

Да. 

Коли приходили додому, да, якось так? На вихідні чи як?

Пока що я не йшла, пока мене не забрали в Красляни, тоді я бачила. А тоді, як я пішла у те село, у Красляни, село маленьке було. Ми таке… Наше село велике було, Полова. А те маленьке, я нікуди не ходила. Так жили на горі, коло школи, шо я було все время вдома з дівчиною. У них хазяйство було, корова, свині. Оце вона йде на роботу, жінка, а мені каже: «Замети сіні, ножиком нащисєте. Я прийду в обід і дам їсти свиням.». А корови було ж пастухи приходять і займають на паствущи. Пригнали корову, я закрила і гуляю собі з тою дівчиною. Но їсти було отак усього. І меду.. Я було, як подивлюся в хатині все стоїть: мука всяка, все. Вони ловко жили.

А в цьому селі Красляни, там помирали люди з голоду? Ви бачили?

Ви знаєте, що я там не бачила. Я по центрі не ходила і людей не знала ж там.

Ольга Василівна, Ви кажете, батько був хворий, хворів, то він значить не вступив у колгосп чи вступив, але пізніше?

Вступив. Ті хлопці, що приходили: «Василь Павлович, Ви у колгосп ідите?», а він каже: «Хлопці…». У мене батько паріхмахером був. До нього ходили бриться, стригтись. Він каже: «Хлопці, як ви мені дасте роботу  — я с удовольствієм пойду. Оно у мене дівчата ростуть, син росте. Будуть ходить на роботу, й жінка, а мені…», а один каже: «Сторожем, Василь Павлович, сторожем до комори охранять!». Він каже: «Пишу заяву». Написав, віддав їм і ми осталися в колгоспі.

То виходить його примусили вступити в колгосп?

Да. 

Ну не дуже, щоб примушували. 

Ну ходили ж.

Сказали «Підеш?» попросили «Йди!». Да. Так шо не дуже примушували. Хочеш — іди, хочеш — сиди. Не хочеш, значить тебе розкуркулять і всьо. Як ото мій дід: ні молотілки не було, нічого такого. Корова, коняка і шість десятин землі, а шо це, коли у нас сім’я була трішки більше душ. Шість десятин землі — це нічого бачить. Це тільки для того дід держав, щоб устроїть дітей. Так цей менший батьків брат умер, а дівчата повиходили замуж у город і так остались, а дід уже в послєдствії вже і радий був, а вже позно. Треба було зразу писать заяву і йти в колгосп, а то не пішов.

Ольго Василівно, а от батько ходив все ж таки на роботу чи Ви малими дітьми замість нього ходили відробляти?

Ні, він ходив сторожувать.

Ага, сторожувати ходив.

Да, а як вечором, то йде сторожує. Іще була якась лопата, отака ляпачка дається йому і якщо пожар, то отою ляпачкою ляпає і біггає коло того, де близько хати, людей будить, як пожар. Так шо батько ходив.

Ольга Василівна, а батькам в роки Голодомору платили за роботу, за трудодні? Платили?

Аякже, платили. Платили. І оце мати було в тій ланці, де помідори і щось оце, гурки, а зімою ж було ходять, віють зерно віялками. А я було тютюн садимо. Тютюн привязую на фабрику махорочну. Тоді було платять грошей за тютюн і було наше село багацько тютюну садять, бо в каждого була клуня, у багатіших людей. У клуні зерно всігда, снопи пов’язані. Як дощ — туди. У кого такі тоді ж не були, а було коня запрягають, тоді такий довгий станок і коня отак водять кругом, а всередині молотять зерно. І в каждого був город, 25 чи більше було. І посіять, і картоплі, і все, а коли вже став колгосп  — отак стали люди жить ловко: і машини стали купувать, і було ідуть з роботи співають дівчата, картоплю повібірають. Всігда картопля  повибірають харошу. Ідуть додому, та собі взяла три картоплини, та — дві, щоб показать, яка картопля в колгоспі. А картопля була отака.

Ольга Васильєва, а в роки Голодомору, що батьки приносили додому з роботи, за роботу? Що додому приносили?

Нічого, тільки трудодні.

То не платили їм значить за роботу?

Аякже. Було получаєм хліб: жито, пшеницю і все.  пшоно оце було каждий посіє собі там дві сотки і ходять топчуть пшоно, на гарбуз уже осінню.

Ольга Василівна, а в роки Голодомору, що батьки приносили? От що Ви їли? Що приносили за роботу? От ви кажете щось давали.

Тільки те, що в колгоспі давали, а щоб кожний день, то ніхто нічого.

А давали десь раз у місяць щось трошки, да, за роботу чи як?

Ні-ні.

Нічого не давали?

Нічого, тільки трудодні і все.

Гроші, гроші…

І гроші, і зерно, і все.

А годували батьків у колгоспі?

Ви знаєте оце, як молодше зерно, варять кашу хальову, обідають, бо людей багацько ж. У багатих людей було чим молотить, то бідні було ходять, роблять день чи два, щоб оцю машинку, щоб помолоти зерно.

Ольга Василівна, а приходили хтось до Вас у хату з активістів забирати щось, обшуки робити? Забирали щось у Вас з двору, з хати?

Ні, нічого. У нас нічого. 

А в сусідів до когось ходили, забирали щось?

У нашого діда да баби усе позабирали і розкидали хату, в школу відвезли топить, бо хата була стара така, під соломою.

Ольга Василівна, а жорна у Вас були?

Були.

Були?

Були.

А можна було вільно ними користуватися в роки Голодомору? Вільно користувалися, вдень?

Ну не в каждого були. В кого були, в кого ні, бо тарілочку набіраєш зерна, оддаєш і змолимо так. Тоді було десь там змеле, десь там колгосп у себе меле, а люди: коли зроблять, коли ні.

Ну жорна ви ховали чи ні?

Ні.

Не ховали?

Ні.

Зрозуміло. А на полях можна було колоски збирати?

Було ганяють, об’їжчики ганяють, щоб не збірали. Було ганяють бозна-як. Ну але всіравно збірали. Бачте, як у тих я два годи жила у Краслявах, дая я менше чого знаю, бо я жила в людей таких, шо я не голодна була. А школу як покинула в четвертий клас і вже більше не ходила, бо вже в шостий клас не возьмуть, бо я з четвертого пошла. Так так і осталася, недовчилася. Ну а у школі дітям варили все: і суп, і борщ, і картоплю. Хто ходив у школу — всіх годували і грошей не брали.

Ольга Василівна, а скажіть будь ласка, а в ті роки, наприклад, чи пам’ятаєте Ви люди могли свої дорогоцінні речі чи прикраси, чи сережки міняти на їжу?

Хтозна. Ми жили бідно, так я не знаю. У нас не було, а в людей може й було. А ми жили бідно! Ми бідно жили через те, шо батько був больний. У кого батьки були здорові, так ті було і вкрадуть когось і шо хоч, а в мене батько такий був, шо Боже сохрани, шоб десь шось взять. Нє. 

Чесний чоловік був.

Не вчись красти і живіть так, як добрі люди.

Ольга Василівна, а скажіть будь ласка, ну Ви кажете, що багато людей помирало. Ви бачили, що забирали трупи і так далі. А чули Ви випадки людоїдства, коли там…

Шо-шо?

Людоїдства. Ви чули, коли там чи батьки своїх дітей їли, чи хтось на когось нападав, якщо Ви кажете була така масова смертність. Чули щось таке?

Понімаєте, як дитина хотіла їсти, так іде було, де посходить картопля, риється, вириє картоплину порізану і несе додому, щоб мати зварила якийсь борщ. Так було, як «попалить» таку дитину, наприклад хазяїн цього городу, так може і вбить, і нічого не буде. Оце так.

А люди нападали один на одного?

Нападали і крали один в одного. Оце ми жили отак від краю, наша крайня хата. Дак шо, корову було заводимо від сараю у хатину на ніч. Було не раз встаєм — одкрили хату. Хату не зачіпали нічого, нічого не чули. Відкрили —  отака дірка викопана попід… Не було кирпича да фундамент, без фундамента строїли, то отака дірку викопало, залізло, а корова замкнена у хатині. Воно покинуло і пішло. І оказалось, шо вдень недалекий сусід, то він помер і тоді призналися. Дак він продав хату і перейшов в таке село 27:16 (не зрозуміло), що таке у людей, так пішов у друге село — там купив. Тут продав у селі, а там купив.

Ольга Василівна а Ви не пам’ятаєте як звали того активіста в якого Ви працювали?

кого?

Як звали того активіста в якого ви працювали?

Фамилія Клименко, Іван звать.

А по батькові не пам’ятаєте?

Забула вже.

Ольга Василівна, а коли батьки помирали, от Ви кажете більше батьки помирали, залишалися діти сиротами чи був будинок тоді патронат?

Не було тоді. Може в яких селах і було, ну в нашому селі не було.

А що було з тими дітьми, бо батьки померли? Куди ті діти дівалися?

Ну так може хтось, хто бездітний який забирав. А може забирали, що робити, хто його знає.

Ольга Василівна, то як на Вашу думку голодомор був штучний чи природні причини були Голодомору?

По-моєму, сделаний.

Штучний, да?

Да. Ну тоді, понимаете, що тоді спека була, а на другий год взагалі голо  було, а на третій год все так вродило, що бозна-що за це був хороший врожай.

В 1933 був хороший урожай?

Нє, у 1934.

У 1934?

Да, а в 1932-33 був плохо.

Плохо було, погано?

Да. 

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

Коментарі Вимкнено до Масло Ольга Василівна, 1922 р.н.

Кононець Софія Іванівна, 1927 р.н.

Гру 01 2020 Published by under

  1. Місце запису: місто Ніжин Ніжинського району Чернігівської області;
  2. Дата запису: 14 липня 2020 року;
  3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
  4. Респондент: Кононець Софія Іванівна, 06 вересня 1927 р.н., народилася в смт Ямпіль Ямпільського району Сумської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;        

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в смт Ямпіль Ямпільського району Сумської області.

Представтесь, будь ласка. Як вас звати? Як вас звати? 

Софія Іванівна. 

А прізвище? 

Кононець. 

Це не дівоче ваше? 

Ні. 

А дівоче як? 

Дівоче – Савченко. 

Савченко. Софія Іванівна, а де Ви народились? 

Народилась я… Ямпіль Сумської області. 

А коли ви народились? 

Шостого вересня двадцять… Тисячу дев’ятсот двадцять другого року. 

Софія Іванівна, а як звали вашого батька? 

Іван Максимович. 

А маму? 

Марія Іванівна. 

А де працював ваш батько орієнтовно в тридцятих роках, до Голодомору? 

Він працював в дорвідділі райвіконкому техніком. Будівництво доріг, мостів – оце його робота була. 

Це до Голодомору, до тридцятого року? 

Да, да. Так він на цій роботі і закінчив своє життя. 

Це значить, що він в колгоспі не працював. Він в колгоспі не працював. 

Ні, ні. У колгоспі не були. 

А мама ваша де працювала? 

Мама майже не працювала. Вона так, потрошку – в дитячому садку поваром, потім на молокозаводі. Ну так, потрошку, бо в нас діти були. 

У вас були брати і сестри, так? 

Нас живих виросло шість. 

А ви кажете, живих шестеро. А інші що? Померли? Ще був хтось? 

З живих одна я. 

А раніше? Хтось іще був народжений? Іще були у вас брати-сестри, які померли, ви кажете? Ще хтось був? 

П’ятеро було померло маленькими, а шість виросли дорослими, повиучувались, роз’їхались по всій країні. 

Софія Іванівна, а чому вони померли, коли вони померли? Ті дітки, п’ятеро. Ви пам’ятаєте? 

Я пам’ятаю, як двійка була, дак і на вулицю виносили, і шось на землю клали, і лікар були з ними, і лікували, і… ну таке, повмирали. 

А коли це було приблизно? Це під час Голодомору вони померли? 

Оце двійка – під час Голодомору. В тридцять третьому році. 

Двійня народилася? 

Двійня були в мами. 

І померли від голоду. 

Аня й Валя. 

Аня і Валя від голоду померли? 

Да нє, вони маленькими померли. За тиждень. Одне вмерло, через тиждень – друге. Я ж кажу: і лікар, і тоді ще той… шептухи, і не могли спасти їх. 

А решта, троє ще чому померли?

Більшими, більшими померли. 

Більшими після Голодомору? 

Ну… ще мала я була. 

Ну це до Голодомору померли чи після ті троє? 

До Голодомору. 

До Голодомору. Зрозуміло. Софія Іванівна, а що ви пам’ятаєте, можливо, мама розповідала про роботу в дитячому садочку? Ви не пам’ятаєте, вона не говорила про те, що там, наприклад, дітям там, можливо, чи харчування намагалась якось для діток організовувати, можливо, розповідала, що недостатнє харчування в садочок надсилається? Щось мама вам говорила, ви пам’ятаєте? 

Цього не скажу. Не скажу. Вона вопше сама кухар опитний, у молодості працювала, десь вона там, в Ямпільськом районі. Так вона кухар. 

Ну вона вам не говорила про свою роботу в садочку? 

Ні, малі ще ми були. Це ще ми були. 

І про те, що там, наприклад, голодних діток приводять? Не розповідала?

Ні, нє, нє, не було. У Голодомор якраз вона була дома. 

А, дома вона якраз була, не працювала. 

Дома якраз. То це двойнятка родилися, вона якраз дома була в Голодомор. 

Софія Іванівна, а що ви про ті роки пам’ятаєте, про Голодомор? Як ви тоді виживали? 

Я пам’ятаю, як почали люди йти з України. У нас казали, ну, це Україна тоже, Ямпіль Сумськой області, це коло хутора Михайловського, може, чули таку станцію? 

Чули, чули. 

Шо ми з України, і йдуть, і їсти не просять: «А у вас є що-небудь поробить вам, допомогти?» Такі, скромниї такі люди, не то шо «дайте нам хліба» чи шось. І розказували, шо в їх Голодомор, шо страшне, і котів, і собак, оце вобщем, поїли, страшний Голодомор у їх. Ну, у нас, в самому Ямполі, канєшно, голОдно було, но не вмирали. А умиралі оці, шо приходили. Ми, помню, мама казала: «Ніколи не давайте кусок сухого хліба без нічого нікому із оцих людей, шо приходять, шо для їх це дуже врєдно». Шо вони ж голодні, жилудок пустий, а сухого хліба їм не можна. Ну шо, нц бідно було. У нас самі ямпольці не вмирали. Помню, нам один папин знакомий мішок пшениці дав, дак ступа рабо тала кожен день. Товкли і кашу варили. Ну, трудно було, но пережили. 

Софія Іванівна, а до вас ніколи ніхто не приходив, щоб щось забирати, обшуки робити у вас вдома? 

Нє, нє, такого не було ніколи. 

Нічого ваш батько нікуди не здавав в колгосп, там, нікуди нічого, так?

Ні, ні. 

Зрозуміло. А що у вас було? Корівка була? Щось хазяйство якесь було? 

Обов’язково. Корівка, поросята, кури, гусі держали. Мама ж більшість вдома була. Ну ми пасли. У нас річка в кінці городу, на річку гусей ганяли. Ну, працювали. Город сорок п’ять сотих, город. Так як папа женився, так йому город дали, він построїв хату. Ну, женився, построїв хату, а в войну ізнов пастроїлі. Уже і я допомагала. Бомба в наш двір. Папу кантужило. Він на войні не був. Вначалі в Конотопі строїв аеродром, строїв, а вже (незрозуміло) посадку вздовж самольоти німецькі. Тікали хто куди. Ну а так… 

Софія Іванівна, а ви памятаєте, жорна у вас були? 

Хто? 

Жорна були, на яких перемелювать, чи тільки ступка? Ступка тільки була? А жорна?

Ступка, ступка, жорнов не пам’ятаю. А ступу товкли усі. Усі товкли пшениці і варили кашу. 

Софія Іванівна, а в Ямполі був колгосп, колгоспи були? 

Аж два. 

Два? 

Два колгоспи були. 

А ніхто не ходив на колгоспні поля там якісь колоски рвати або щось таке? У всіх все було? Чи все ж таки у когось не вистачало продуктів харчування? 

Ой, колоски… Тоді було модно колоски собирать. Це даже, як я вже працювала вчителькою, война вже почалася, ще занять не було, поїхала ж я туди. Дак шо, учнів собрали на поле, колоски собирали, здавали в колгосп, канфєтки давали їм, дітям. Собирали колоски… (сміється). Тоді модно було, собирали, а сійчас не собирають по-моєму. 

Ну да. 

А тоді це модно було. 

А раніше, до того, до того, як учнів вивозили, от в роки Голодомору можна було після, там, збору урожаю колоски на полі збирати? Чи не можна? Чи ніхто таке не робив?

Такого не робили. 

Не робили, ага. А ви взагалі пам’ятаєте по розповідях, там, родичів, сусідів, до когось взагалі приходили, щось забирали, до когось? До інших людей. 

Ні, у нас ні. 

Ні до кого ніхто не приходив. 

У родичів – ні, ні, нікого. Ага, приїжджали. Заїхали до нас мамин знакомий: «Йвановна, я буду кричать, а ви мовчіть». І кричить: «Де ви поховали, і шо таке», і оце кричав, кричав. Потом поїхали тут одні, ізвініть за вираженіє, (незрозуміло), так і сказав, ну діти ж були. Приїхали. У нас нічого не взяли. Заїхали в сосєдній двір, там таке саме, стіки дітей, там кабана із стайні забрали, і на воза положили, і все. Ну то дальше до кого шо поїхали, а це харашо я помню, бо у нас покричав, бо маму знав. А в сасєда, не кричавши, кабана на воза положили, і будь здоров. 

А ви не пам’ятаєте, хтось у Росію ходив? Ви ж там уже в Сумській області жили, близько до Росії. Хтось у Росію ходив, з оцих українців, може? Або, може, повертався та розказував? Ходив хтось в Росію? 

Тоді ходили до хутора Михайловського, а дальше людей не пускали. 

Не пускали. 

Не пускали. Казали, до хутора Михайловського, а дальше вертайтесь назад. 

Тобто в Росію не можна було потрапити? 

Ні. 

А чому йшли в Росію? 

Га? 

А чому йшли в Росію? Як, на вашу думку? 

Шоб не бачили, шо українці голодують. 

Ну, голодні оці люди, вони йшли в Росію…

Вони ж ішли до хутора Михайловського, хотіли дальше йти, а дальше їх не пускали. 

Вони, мабуть, думали, що там краще буде їм в Росії, так? 

Ну да. Там краще й було. 

Там було краще, да? А звідки ви так знаєте? 

І з України все повивозили.

А вам, може, хтось щось розповідав? 

Да тоді ще казали…

Казали таке. 

Всі ж колгоспи є, все вродило, все повивозили. Ну, у нас в самих… Я помню як брат вже після школи працювать став в фінотділі. Приходе: «Мам, а я свій хліб із’їв». «Та нічого, я свого дам» (сміється). Тоді пайок же був. «А я свій хліб із’їв на роботі». Ну, хлопець, уже ж такий возраст, їсти ж то хочецця. Так шо такє. Зараз би такє це сказать, шо хліба немає (сміється)

То тоді урожай був, так? Вродило все?

Вродило було…

Але от, як ви кажете, все вивозилось? 

Да. Все вивозили передовики, да це ж нада на трудодень. 

В Росію, так? 

Ну ми в колгоспі не працювали. Ми поступілі, здали туди каня і збрую, общим, все, шо було, а тоді голова колгоспу каже: «Іван Максимович, заберіть свою жінку, хай вона з дітьми не мучаєцця». (сміється). Ну, папу знали, дороги, мости – це все його діло було. Його знали, просто уважали, знали його. «Заберіть свою жінку, хай не мучаєцця». (сміється).

Тобто ваш тато все ж таки в колгосп здав коня і збрую, так?

Да, здав. Поступив. І на етом точка. А працювати нема кому було. Мама з дітьми, а ми ще були. Це ж брат двадцятого року, в двадцять дев’ятому скільки йому було? 

Дев’ять. 

Дев’ять Діти. Діти були ще. Колгоспи ж двадцять дев’ятий – тридцятий роки організувалися. Діти були ще. 

Тобто батько все ж таки вступив до колгоспу, так? 

Да. 

Ага. Зрозуміло. А ви не пам’ятаєте таке, куркулі, можливо, хтось у вас когось так називав куркулями? 

Да, розкуркулювали. Забирали все. 

Було таке, да? 

Було, було. Розкуркулювали. 

А як це було, може, згадаєте? Може, щось пам’ятаєте? 

Налоги, налоги, налоги ж нічим платить, там уже забирали і скот, і… Одна сім’я даже… Висилали. 

Вислали одну сім’ю, так? 

Вислалию Висилали. Куркулі, куркулі, які куркулі? У колгосп не схотів іти – куркулі. 

А вислали кого: хто не хотів іти в колгосп чи розкуркулену сім’ю? Не пам’ятаєте? 

Шо вислали? 

Вислали кого? 

Він і в колгосп не хотів іти, і багатий був. Платив, платив, платив, пока совсім все забрали і вислали. 

А куди вислали? 

А кудись у Сибір. Кудись у Сибір. 

Зрозуміло. А в школу ви ходили? В скільки років ви пішли в школу?

Га? 

У скільки років ви пішли в школу? 

Мабуть, в вісім. 

У вісім? 

В сімнадцять років я вже була вчителька. В сімнадцять років. Іду, іде дєдушка: «Соня Іванівна, здраствуйте». Ой, як мені це було… Старі люди, а так кланяється. Приїхала додому – Соня. Ой, як рада знову була. (сміється). Два роки була вчителька. Я в сорок першому…в тридцять дев’ятому році – достроковий випуск педшкол і педінститутів. Чого так учителів забрали у тридцять дев’ятому році. Два курса медшколи – і учитель. А потім екзамени здавали – бєсєда за третій курс. Екзамен – бєсєда за третій курс. І учителька. Коли тут война. І приїхала я тоді, прийшла в гороно, і кажуть: «Треба їхать. В воєнний час будуть судить строго, треба їхать». А вже война почалась. Вже дітки собралися, (незрозуміло) собирать, коли мимо села – траса. Мотоцикли, машини. Я кажу: «Дітки, тихенько по домах». Нємци. 

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

Коментарі Вимкнено до Кононець Софія Іванівна, 1927 р.н.

Київська (Сень) Ольга Наумівна, 1926 р.н.

Гру 01 2020 Published by under

  1. Місце запису: село Кобище Бобровецького району Чернігівської області;
  2. Дата запису: 13.07.2020 року;
  3. Хто записав: Артеменко Лариса;
  4. Респондент: Київська (Сень) Ольга Наумівна, 15 березня, 1926 р.н., народилася в селі Наумівка Крюківського району Чернігівської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Наумівка Крюківського району Чернігівської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Київська, Київська Ольга Наумівна.

Ага, Київська Ольга Наумівна. А це дівоче Ваше?

Да, дівоче.

А потім, коли вже, яке у Вас прізвище стало після одруження, після заміжжя?

Яке, як я оце одружена?

Да, коли одружена.

Сень.

Сень?

Сень Ольга Наумівна.

Сень Ольга Наумівна. Ольга Наумівна, а коли Ви народились?

Двадцять шостого, двадцять шостого марта, 15 марта.

15 березня 1926 року?

Да.

Так, а де Ви народились?

Ну там же на тому посьолку, де я жила.

Наумівка?

Да.

Посьолку Наумівка Бобровицького цього ж району…

Новгородського району. Сюда ми були приєднані до Кобищі і так і жили там.

Ольга Наумівна, а як звали Вашого батька?

Київський Наум Савич.

А коли він приблизно народився Ви не пам’ятаєте?

Не пам’ятаю. 1929 году помер. Посьолок той построїв і помер.

Який посьолок ще раз? Наумівка? Посьолок Наумівка.

Да, посьолок Наумівка. Там я була, остановка близенько так.

А розкажіть, будь ласка, про Вашого батька! Як от так він цей посьолок, як Ви кажете, построїв? Розкажіть, що ви пам’ятаєте про батька Вашого. Як це відбувалось.

Хто його знає, як воно.

Де він працював? Де працював батько до Голодомору, до 30-х років? Ким він був батько Ваш?

Хто його знає. Ну він так робив, во власті був. Робив вже,  я не знаю де він, а тоді война, дак він пішов на войну і всю войну пробув, а вже тоді прийшов додому і оце ж каже, що «Я ізроблю посьолочок.». Вони жили тут. Оце в нас школа, дак коло школи там батьки його жили і вони ж там були, а тоді він пішов на цей посьолочок уже, роздивився, мєсто там йому понравилось. Каже: «Я ізроблю оце, — каже, посьолочок построю!». І ото построїв посьолок Наумівка. І там я жила, там було три улиці, а тепер уже п’ять. Кажуть принесли мені ось було б мені показать. Можна встать? Покажу книжечку.

Так, все?

Оце тільки одна рука дєйствує та палкою ото. Як його жить, ой Господі, як тільки трудно жить в одіночестві. Я ніколи, я в сем’ї жила, а на старость — одіночество. Поховала всіх: і онуків, дочка померла в 11 году, в 2011-му. Оце дев’ятий год уже, а два внуки остались у мене. Дак оце вони так до мене ото близенько, приїжджають, ой поможуть шо мені, привезуть да пенсію ж дають, Слава Богу, да так ото і живу. А так і пенсії тої було, Господі, півтори тисячі. Мені тая Тимошенчиха і пісьмо прислала. Ой, каже: «На таку пенсію я знаю, що трудно жить. Дак добавлю оце.». Кажу: «Да, перед смертю!». Тоді уже пожить би… і то хараша, на хліб і то харашо.

Ольга Наумівна, а у Вас були брати, сестри рідні?

Сестра старша Катя, 1924-го году була і я. Оце нас дві.

Двоє?

Оце Київських, батько наш, а тоді мати ж молодою осталася дак прийняла, пристав там із посьолку мужчина один і жив, бо раньше ж було ж хазяйство, було ж коняка, знаю, чорна така воронная. Дак мати вже як осталась сама, так боялась. І корову ж держали, і порося. Ну хазяйство, жили. Дак тоже двоє було. Це Альоша родився в 1933-му під голодовку, брат, а сестра з 1938-го. Оце померла на жіночий день, кажеться, в маю місяці, наче в маю місяці померла. Тоже в дом пристарілих була. В Києві жила і в домі престарілих померла.

Тобто, на момент Голодомору у Вас була іще сестра народжена в 1924-му році і брат народжений у 1933-му році під час Голодомору?

Да, а тоді була менша сестричка 1938-го, жила в Києві і була в дом пристарілих, бо дочка тоже вмерла і чоловік помер, дак вона сама осталась. Так її зять і здав у дом престарєлих десь за Києвом, далеко. Її сюди привезли, як хоронили. Вони там десь, кажуть, місце захопили собі, так вони там і Юру поховали. Карточка оно є, оно вони вдвох і внучка на руках, а то син мій другий: один у Києві, а один у Білорусії живе. Вони в мене близнюки.

Ольга Наумівна, а як звали Вашу маму?

Нашу маму було звать.. Осьо було Груня, Груня — Горпина. Померла вона в якому году ж, ше до, як увійшла оця Незалежна до нас…

В 90-х роках.

… дак чоловік мій помер тоже, залежної ще не було, і оце вчора його день смерті був. Оце як 29 год, кажеться, да, як Незалежна в нас і він помер, а мама померла… Кажеться, вона три годи у мене жила, я її забрала оттудова, їй 84 годи було. Вона каже: «Ой, я вже сама не могу жить!».

А звідки забрали? З Наумівки, да?

Га?

З Наумівки забрали, Ви кажете забрали її оттудова?

Так я забрала сюди.

Ага, в Кобижчу.

В мене доживала, три года доживала. І 87 год вона померла. Тут похоронена в тому, у Кобижчі.

А в роки Голодомору вона працювала мама ваша чи ні?

Аякже, працювала. Працювала, а тоді, як заболіла, знаю. Я ше ж була такою ой невеличкою, а уже все діло робила, шо могла. І брата того гляділа маленьким же. Ой, та було таким як виріс, дак такий вже був добрий, що ніколи ми не бились, не лаялись. Було як мати уже не послухаю чи шкоду, як якусь зроблю, ну діти ж, дак вона б’є, а він плаче тоді. «Не нада бить, не нада і всьо. Не нада!». Ніколи мати нас оце ніби, шо нільзя ні бить, ні… Так ми харашо жили, дружненько. І він женився, як женився, то в Носовкі жив, село Носовка туди за заводом, за Носовським.

А мама в колгоспі працювала?

В колгоспі, в колгоспі. В ланкі робила, тоді ж ото буряк пололи, ланки накидали в колгоспі.

І батько в колгоспі працював?

Га?

А батько в колгоспі не працював? Він ото посьолок той…

Ні, він якось, не знаю як, но не працював…

Не працював. А мама як от народила в 1933-му році Вашого братика, Ви не пам’ятаєте, вона могла дома посидіти з малою дитиною чи її зразу так от на роботу довелося?

Як він трошки під той, дак я була нянька. Я гляділа його, а мама на роботу ходила вже.

Ну Ви не пам’ятаєте з якого віку Вас залишили з малим братиком нянькою? Не пам’ятаєте, скільки дитині було років?

Як шо?

Як мама вийшла в колгосп після народження брата, а Вас залишили з братом, скільки йому років було хоть приблизно? Рік?

Та маленьким ше був.

До року, да?

Не знаю в якому году, а ходила вона, на роботу ходила.

А щось вона приносила з колгоспу додому: якісь гроші чи продукти харчування? Шось їй там платили за роботу у колгоспі?

Та яка там плата була, Господи. А як ше був голод в 1933-м, так вообше. Плакали, голодні були, а тільки, що корова в нас була.

Нічого не платили, да? Була корова, да?

Да. Дак от ми тим і вижили, шо ніхто не вмер. А жили тяжко, трудно жили. Знаю, шо Голодомор був тяжкий-тяжкий.

А до Вас хтось приходив, забирав щось із хати, з подвір’я чи продукти харчування, чи обшуки? Хтось приходив до Вас у хату?

Ну да знаю, помню було шось. Чи зерно в нас, чи шо забирали ж тоді. Забирали якось, а чого забирали — не знаю.

У Вас особисто вдома тільки зерно забирали, да? Чи і ще якісь продукти харчування там, картоплю чи що-небудь? Чи тільки зерно?

Ой Господі, не було тоді ні картоплі, ні хліба. 

Нічого не було. 

Так плакали ото голоднії, ото корова — дак молочко. Як щось таке, то знаю, оці сємєна бурякові дак мололи у жорнах і пекли такі малаї. Як їх їсти? Їли, ковтали.

А жорна у Вас були, да?

Да, не в нас, а в людей. Вже ж ходили і …

У людей були, у вас не було?

Не було в нас.

А це можна було вільно піти на жорнах перемолоти чи це все ж таки приховували, таємно ходили молоть туди на жорна десь до сусідів?

Хто його зна. Я не знаю, як воно було, но тоді на жорнах мололи. Аби було шо молоть, тоді нічого молоть було. Було забірають і пашню забирають, зерно. Тяжко жили.

А як у сусідів, Ви пам’ятаєте, що там у них забирали? От у Вас корову не забрали, а в сусідів там забирали? Не пам’ятаєте?

Не пам’ятаю. Я ж тоді була, скільки мені було — 8 год було в Голодомор. А так всі повиживали, трудно було, а повиживали. Да й живем, ну, але я сама найстрашніша, шо саме довше живу і саме тяжче мені на старость прийшлось, а я всіх кохала, всіх гляділа ловко. А тоді в мене дочечка була, два хлопчики було і тоді то дочка. Дак бачте як воно. І дочечка так ловко казала: «Мамо, будемо вдвох доживать, бо хлопці це чужі люди!» було все балакає. Оце вспоминаю її «хлопці — чужі люди» каже. «Ми будемо вдвох доживать!», аж бач як. Бог розпорядився чи хто його знає, як воно шо.  Треба і рано так умерти. Така вона в мене була: і училась гарно, так вчилася.

Ольга Наумівна, а можна було піти на колгоспне поле там колочки нарвать чи що-небудь?

Да, колоски тоді збирали.

Збирали?

Збирали колоски.

Можна було на колгоспному полі?

Да, на колгоспному полі, як уберуть, то дак збирали.

Після збору врожаю Ви ходили, підбирали колоски?

Да, збірали колосочки й ото так уже люди підживали. В жорнах так ізмеле трошки. 

Ніхто Вас не ганяв, ніхто не поганяв з колгоспного поля?

Шось, щось знаю я що побаювались, побаювались, ну все таки проходили десь там трошки назбираєш. 

Ну але побоювались, да?

Да.

Ну не геть так все можна було брати?

Ой, трудненько жили, трудно. Думаю, Господі-Господі.

А чули «Закон про п’ять колосків» таке?

Як шо?

«Закон про п’ять колосків» чули ви таке поняття? «Закон про п’ять колосків» — не чули?

Хто його знає, як воно.

А об’їжчики, не було об’їжчиків на колгоспних полях?

Були.

Були?

Були! Були!

Так, охороняли вони, правильно?

Да, були. Всього боялись, но таки прокрадались десь шось назбираєш.

Тобто таємно проградалися, щоб десь щось назбирать, бо були об’їжчики?

Да, да, да. Люди ж голодні були.

А біля Вас, пам’ятаєте, хтось помер з голоду, з сусідів або може рідні Ваші? Хтось помер з голоду?

Хто його знає. Я наче й не помню. Бог його знає, ну трудно жили.

А голодних людей Ви бачили чужих, які там приходили в село Ваше просити…?

Як шо?

Голодних людей Ви бачили чужих, які…

Ой, бачили і пухли, так попухнуть.

Бачили, да?

Да. Попухнуть, ходять такі повнії. Ну а ми наче не пухлі.

А ті люди до Вас не заходили в двір просити шось, ті люди, оті?

Хто його знає, може й заходили, не помню.

А тих людей Ви пам’ятаєте голодних, пухлих — це дорослі були чи бачили й дітей може голодних, які от так ходили, жебракували?

Ну де працювали, в колгоспі працювали.

Ні, у дітей, які ходили, щось просили їсти, були пухлі, бачили Ви чи тільки дорослих Ви бачили?

Нє, так наче не бачила дітей, бо я ніде не ходила так во. Ото вишеньки рвемо, вишні такі гарні у нас. Було вишень нарвем да мати піде, ні грошей же нема, нічого, піде туди в совхоз, да продасть та копієчку яку вторгує та шось може купе.

Мати вишні продавала, да?

Да. Вишні, такі ловкі, не такі, як оце. Я прийшла в Кобищу так, де вони такі вишні взялися, шо отак росте вишня, а отам отходить і там таке кущі наче. А в нас там були із одної вишеньки, як зійшов той, то такий стовп, а вишні хороші. Ніколи ніяких ні червей не бачила, нічого. Красіві такі видні були, а тепер таке, одростки одходять і росте наче..

Ольга Наумівна, а Ви не пам’ятаєте, хтось колись Вам розповідав, можливо, там батьки про те, що там хтось когось там з’їв чи напали, чи щось таке на кого? Не було такого в селі?

Шо-шо?

В той період, в роки Голодомору Вами  не розповідали, що хтось на когось напав або там когось там з’їли, або щось таке? Не розповідали такі випадки? Людоїдство, не казали нічого?

Хто його зна, нічого.

А вас дітей маленьких спокійно випускали з двору там кудись іти, кудись гуляти чи казали, щоб ви вдома були?

Дома, дома були. Нікуди не ходили.

Ну батьки Вам так казали чи Ви просто дома сиділи?

Да, хто його знає, коло дому ми були, нікуди не ходили. Тоді вже, як попідростали так тоді вже ходили, а тоді так тільки плакали, що їсти хочеться. Ой, хліба не було, не бачили хліба того. Ото тії семена мололи да їли, та і так добре, що молочко було. Ой, Господі-Господі, трудненько було жить.

Ольга Наумівна, а розкажіть хто це?

Ой, це у нас дід Супрун жив, такий заходив до нас. 

Дід Супрун – це він якого року?

Хто його знає якого він. 

Твердомет Прокофій Корнєєвіч, колхознік колхоза імені Петровського. Лучший трактовоз тракторной бригади. Ви не знаєте, це Ваш родич чи хто це?

Ні, якось так, наче, жили харашо да й вже.

А яких це років, можливо, фотографія, Ви не пам’ятаєте приблизно?

Не пам’ятаю.

А це хто? Якісь два…

Оце мій братік, а то його товариш.

Це ваш…

Це мій братік.

Це ваш брат, який народився під час Голодомору в 1933-му році?

В 1933-му році.

А як його звали?

Альоша.

Альоша Наумович виходить.

Льоня, Льоня, а так Альоша. 

А це фото яких приблизно років?

Це його друг, я вже не бачу.

Десять років йому тут?

Погано бачу вже. Ой, хоч би не… Ото моя мама.

Оце?

Еге.

Це Ваша мама?

Ану, да, оце вже старенькою хвотографірував колись у хаті в нас.

А це?

Ой, десь очки, очки ото подай. Це очки такі дві парі в мене ціх очок. А, це якісь чи друззя хлопців чи не знаю, хто воно. 

А це яких років фотографія може буде?

Га?

Яких років ця фотографія? Років? Приблизно. Які роки це? 

Хто його знає. Ой, в очках мені наче мутніше, ніж так, ніби видніше.

Ольга Наумівна, а були у Вашому селі куркулі, от взагалі якийсь поділ на багатих, бідних? Щось про це пам’ятаєте?

Да так були трошки, так пам’ятаю, а які вони що — Бог його знає. То каже «куркуль, іде куркуль», а шо куркуль — не знаю.

Як казали куркуль, то це щось негативне? Щось таке погане, да, якщо куркуль?

Ну да.

Не пам’ятаєте, як були там..? Як розкуркулення, як забирали оце все?

Ой, Господи, уже як підросла, так уже правда, шо багато чого помню. І знаю, як у школу ходила, як вчительку звать. І в школу як ходила, то дороги не було. Дак повдіваємо бурки такі да чуні покуплять на базарі, та повдівают да й хожу в школу.

А в скільки ви років пішли в школу? В шість?

У вісім год.

У вісім років пішли?

Да.

У перший клас, да?

Угу. ДаК було йдемо на путя, не дороги немає, снігу отако… Боже, замети такі. Ідем на желєзну дорогу і на путя, путя ж там очищені, по путям ідем у завод ходили. В Носовський завод отуди. Так на путях ідем, так одну дівчинку зарізав поїзд. Да мати все було приказує: «Ідіть, оглядайтеся, озирайтеся, щоб поїзд не..».

Це Ви так в школу ходили?

Да, в школу ходили. Угу, у завод.

А в першому класі у Вас багато було однокласників, у Вашому класі?

Хто його знає, ну було чимало дітей.

Ну приблизно, 10-20?

Ну думаю може й більше, або хто його знає, не знаю. Ой, ходили в школу…

А в школі нічого Вам там однокласники, діти не розповідали про свої історії, хто як вижив в роки Голодомору?

Не чула. Так померла вже, нема. Ходили, так в школу ходили.

Ольга Наумівна, а як Ви виживали в роки Голодомору, окрім того, що корова у вас була і Ви кажете там насіння мололи на жорнах? Що ще можливо? Які ще ви там… Взимку, наприклад, як виживали? Якщо, наприклад, там в корови не цілий рік молоко є, правильно? Коли там молока не було і коли там холодно, що ви, як ви ще виживали? Які були ще способи виживання?

Ой, хто його знає, як воно, але вижили. Як не жили, а вижили і оце до сіх пор. Ой, Господи, як трудненько. Наче всіх гляділа, я наче саме більше. Сестра якось у мене  сама старша, дак та якось в учобу йшла все, а тоді померла рано. А знаю батько, як помер, а ми ж так бігали кого хати, бігаєм, гуляєм, сміємося, батько ж лежить уже. Ну сказали нам начить, що як власть похоронить батька, дак будуть кажете пособія на діток получать, даватимуть щось уже ж.

А ще раз нагадайте, коли батько помер?

Як шо?

Коли батько помер, ще раз нагадайте, в якому році це Ви казали?

Ото я не знаю в якому году, а в 1929 году.

В 1929-му він помер і вам сказали, що будуть пособія платить?

Да.

Ага.

Дак мені, не знаю, пять було старшій, а мені — три, чи не знаю скільки мені год було. Ну знаю, бігали круг хати, гуляли, люди ж посходилися на похорони і теє, а нам безразлічно. Я тепер як думаю — Господи, як його обяснить було? А тоді, як стали батька забирать, приїхали отцюдова машиною із сельсовета із Кобищі, ми до Кобищі були приєднані, стали забирать, так ми тоді давай кричать — «Куди батька забираєте?». Оце знаю, як кричали, а тоді вже мати побрала, запрягла конячку да посажала на воза. Да й поїхали і тут привезли, коло РТС був похований, а тоді вже мати було водить нас сюди. Там швачка була та й було до кравчихи водить, так вона нам платтячка, кофточки то шиє.  Так я знаю заходить до могилки туди, дак там уже таке понакидане. Якась клуня там близько була чи таке, дак туда і залізячча поскидають і все, а вона каже, що оце вже, як я заміж пішла вже, дак мій чоловік робив сім год головою сільради. Дак питає: «Попитай значить своїх там уже ж главніших людей, чи можна переховать?». Каже, що ж воно, залізяками закидали могилку ту та й все. Дак він там розпитав і каже: «Сказали, що можна!». Дак ми ж тоді вже ж собрали, зварили обід, нашли людей і його відкопали, і там труну зробили новеньку, забрали і на кладбіщє перевезли сюди ближче до нас. Тут мати похована і сестра похована там.

Ольга Наумівна, а Ви як батька поховали в 1929 році, Ви на цвинтар ходили туди до нього?

Як шо?

На кладовище ходили, як батька поховали в 1929 році? Ви ходили потім?

Ходили.

А Ви бачили, там ховали других людей? Багато людей тоді ховали от під час Голодомору, могилки їм робили?

Хто його знає, як воно. Так ми забрали туди на кладбіщє, там велике кладбіщє таке хароше. І там на кладбіщі ми його поховали і все так і живем. Ну мене вже ніхто не возив, ой бо я вже не годная. Це ж цей год карантін цей, так не розрішали і на кладбіщє. Хіба так одно чи двойко так пройдуть, а то й не ходили, не були. Ой Господі, ой Господі.

Якісь питання ще є? А в якому році з Наумівки в Кобищу переїхали?

А в якому ви році з Наумівки в Кобищу переїхали?

Сюди?

Да.

Ой, в якому ж году й знала. Забувать оце стала, а тоді все знала.

До Незалежності України, до 1991-го року?

Да.

До? Ага. А Вам тоді скільки приблизно було, коли Ви в Кобищу переїхали?

Дев’ятнадцятий год отак пішов, дев’ятнадцятий год.

Дев’ятнадцять років, да?

Після війни.

Після війни, да?

Да. І як же, уже забула.

А скільки людей у Наумівці жило?

Двадцять шостого у нас свадьба була, а якого року забула.

А в Наумівці багато, ну Ви кажете, небагато людей жило в Наумівці? Невеликий посьолочок, правильно, був?

Да.

А як ви їхали після війни після Голодомору, то ви не можете сказати, багато вимерло в цьому посьолочку Вашому чи так важко сказати да? Ну потім Ви все одно, коли старшою стали, росли по розповідях важко сказати, да, чи багато?

Хто його зна, уже забуваю. Трошки молодшою була, то й то так наче все знала, а це вже..

А про голод можна було говорити між собою?

Пухлі люди ходили?

Про шо?

Ну там про голод, що от голодуєте, що там пухлі люди ходять. Ну от між собою про голод можна було тоді говорити? ділитися?

Да, дак а шо ж поговориш там? Ой Господі-ой Господі тільки вздумаєш да…

 

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

Коментарі Вимкнено до Київська (Сень) Ольга Наумівна, 1926 р.н.

Горбушко Валентина Іванівна, 1928 р.н.

Гру 01 2020 Published by under

  1. Місце запису: село Бакирівка Охтирського району Сумської області;
  2. Дата запису: 25.07.2020 року;
  3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, методист Інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
  4. Респондент: Горбушко Валентина Іванівна, 8 лютого 1928 р.н., народилася в селі Хухра Охтирського району Сумської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Лутище Охтирського району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Горбушко Валентина Іванівна.

Якого року народження Ви?

1928 року народження. Родилася в селі Хухра Охтирського району у 1928 році. Шо ще?

А якого місяця, місяця й числа?

Лютого місяця, восьмого числа.

8 лютого 1928 року. Розкажіть, будь ласка, трішки про свою родину, про дитинство.

Ну моя родина зі сторони батька — бідняки, оце так сказать тоді ще, бо бідняки і рано батьки померли. Вже мій батько остався в 10 років без батька й без матері. У сім’ї було восьмеро дітей. І так взяв батька, по матері дядько, до себе в 10 год, взяв за домом ухажувать, по-украінскі, ухаживать скотину ну і жити. Ну по скільки дядина була дуже зла така, не любила дітей, не було своїх, він там поки кінчив школу, 4 класи — пожив, а тоді постаралась вигнать його. Пішов по наймах і робив у людей, по людях. Трудно було десятирічному хлопцю самому. Ну а тута революція: сьомого року революція, десятого, нє, дванадцятого на Ленських розкопках, де золото добували, там цілина — там заворушення, робітники повстали і скрізь пішло, по всій щитай Росії, і по всій Україні. Бистро передалось цей рух робітничий. Ну сирота, 11-12 год, ходив, тоді ж такий клас куркульський був, по куркулях заробляв на прожиток. До братів до старших вертався, но незадержувався: свої діти, свої сім’ї, своя робота, все. Дійшло до революції 1917 року, а у 1918 році у Охтирці набирали красних козаків, Приймаченко командир був. Ну ніде діваться, він, брат Погодка тоїсть, батько з 1899-го, а брат із девятсотого, 1900-го, і вступили туди в червоне козачество. Ну воювали на всіх фронтах: на Україні, і в Росії, і аж в Узбекистані. І дійшли.. Знову вернулись на Україну і в 1920-му році Будьонного, попали до Будьонного, після поранення з госпіталя до Будьонного. Ну поляків, з поляками воювали у 1920-му году, прогнали поляків до границі й вернулись додому.

А як звали батька?

Лещенко Іван Кирилович.

А маму як звали і якого року народження?

Мама із селянської сім’ї, четверо було дітей. 

П’ятеро померло, а четверо осталося. Мама — Ткаченко Єфросінія Кузьмівна. Батько в неї був такий чоловік, що, якщо бики загрузли в грязюці і другі бики не витягнуть, то кого звали — Кузьму Григоровича. Він, каже, вивале. Тоїсть устромляв палку, якось воза увалював. Ну вмер рано. Була, що землю дали селянам після революції 1905-07 року. Ви щас по історії не вчили його, бо не було його. Не вчили ж?

Період НЕПу.

Га?

Період НЕПу.

Ні, це не НЕПу.

А, це ще до..

До НЕПу.

Ага.

До НЕПу. Після революції 1907 року, забула як його, Столипін, реформа була Столипінська — землю селянам роздавали. Ну де? Казали, де луччі угіддя, в поміщиків відбирали, де лутчі, а воно хужі попадали. Наділили й моєму дідові по матері. У неї, у їх було батько, дід, дядько жив, батьків брат, горбатий інвалід, і три хлопці. Мужиків було, шо їм попало аж сім десятин. Це стільки землі! Її нада обробити, а обробляти чим? Ну пара коней в них була, пара коней, волів не було. Ну щиталось середняками. Ото обровляли сівнею, а тут война 1914 рік, Германія ж напала на Росію. Старшого брата забирають на войну, через год вбили. Остались батька, а троє менших дітей, хлопців були чотири годи, восім год і оце матері було шістнадцять. Під цю землю обробляючи куди ж, ну шо ж каже батько — «Христинко, поїдемо орати, поїдемо волочити, поїдем сіяти». І ото мати розказує, як коні, кінь на ногу наступав та батько вмісто коня її батогом, куди ти ведеш коней не туди. А хлопці ж малі: восім год, чотири годи цим меншим. То таке життя було із землею. Кажуть: «Землю-землю!», ото була земля. Так шо заповнили, заповнили добре, як її обробляють. Батько був безземельний, сім’я така була в їх. Робили кирпич, цеглу.

Дідусь-дідусь?

Сирець.

Дідусь Ваш?

Батько.

А, Ваш батько?

Мій батько. Так от їхня сім’я займалася таким, заробляли гроші так. Брав батько у пана Лутощанського, брав, позабуваєш ті слова, в підряд. І вроді був підрядчиком ото ту цеглу, то викопували яму таку завбільшки, як оце хата і сипали туди глину, сім’я велика і восьмеро дітей, і батьки, і вони ногами місили ту глину і сирець робили. Були в них стелажі і вони ото викладали кирпич. Ну так то тоже щиталось інагородніми. Інагородні — це люди були бідняки, їх за людей не щитали. Ну це батьки..

А чим безпосередньо Ваші батьки займалися?

Мої?

Так, ваші тато з мамою?

Мої лічно попали, я ж сказала, у 20-му году, 1920-му году була гражданська война і на Україні, і в Росії, і вона тяглася три чи чотири годи, а тоді після того бандами, як уже совєцька власть була, банди-банди-банди. А батько по скільки в красній армії служив, вернувсь у село, начали обирать, кого, щоб селом керував…

Комуни-комуни.

То комуни були по селах, людей у комуни. Ще колгоспів не було, а комуни.

Кооперації?

Кооперації після НЕПу, кооперації ж начались, а тоді комуни, а тоді  колхози вже. Де в кого в 1928 році були колгоспи, в деяких селах. Нерівномірно воно якось.. Нове, його ще не могли сформувати і назвати  як. Люди тірялися: ті хотіли… ті не хотіли, і получалася між людьми міжусобиця. Один одного ненавидів, один одному зло робив, один одного хотів убити, а собі вижити. Ото так. Два класи ніяк не стикалися, селянство і куркульство, ніяк не було у них зговору. Чого то одні старались, направляли, як тільки колгоспи, в 1928 році начали колгоспи — начали шкодити. Оце колгосп там коней звели, і мої батьки як поженилися, то батька вибрали на сільському зборі як головою сєльсовєта сійчас кажемо, а тоді я забула як воно.

Так його, Ви кажете його вибрали, його вибрали хто? Селяни?

Селяни.

В селі вибрали?

Так, селяни вибрали. Селяни вибрали його. 

Це в якому, в 1928 році? Чи пізніше уже?

1926-му чи 1925-му, отак.

А, ще до 1928-го?

Ще до 1928-го. Ще я не народилася, ще не планувалась, ще може батько не женатий був. Ну вообщєм це про батьків, дальші…

Банди, а що це були за банди?

Шо за банди?

Да, хто це ці банди?

Всі туди попадали: і бідняки, і середняки. В основному організовувало куркульство, багатші, а їх були такі організатори… Одні соглашалися, були такі куркулі, що землі багатенько, коней не двоє, як скажем у моїх дідів було, а штук по троє, по четверо, бики пара чи дві, коров штук три, ну поросят там держали. Як оце мої, матерені батьки — вони були середняки, їх називали, шоб бідні зовсім не були такі, щоб нічого немає, нічого не сіють, не садять, а так як і сійчас є такі, що не роблять, не хочуть шукать роботу, а десь шось аби вирвати. І тоді ж такі були. Або ходили по наймах, або крали, вбивали. Я сама лічно з тими бандітами не стикалася, но я була дитиною малою і чула про ці банди, от. Ну це до 1930-го году. В 1930 году уже у батьків у моїх була сім’я вже…

Можливо, Ви тут хотіли сказати, скільки дітей було, да?

Та дітей уже троє було.

А якого року народження?

1926-го сестра у мене була, 1928-го, брат з 1930-го.

Як її звали? Як сестру звали з 1926-го?

Катерина.

Катерина.

А то Володимир брат був.

Найменший?

Менший мене. Їх обох уже немає, ні меншого, ні старшої немає, Царство їм Небесне, померли, а я держусь, як учепилася за кожуха, то таке..

Про 30-й Ви розпочинали…

А тепер до 1930-го году дійшли, а в 1930-му году начали більш колгоспів, хотіли ж розводить скот, шоб ферми організовувать. Тоді ще начинали, а тільки після війни їх організували. Так батько мого із Хухри перевели у Охтирку на цей же самий, де закупівля телят по селах. Я називала і забула як, уполномоченный по заготівці скота. Ото він їздив по селах і закуповував телят у селян. В каждому дворі корова, у кого й дві, може в кого й три було, по разному. Тоді ще колгоспів так масово не було, а так — у тому селі вже колгосп, у тому селі комуна, а він ото їздив закуповував телят і звозили в Охтирку, був Заготскот. Я думала ви з Охтирки та знаєте, де вулиця Чапаєва, де переїзд через желізну дорогу так воно на бугорчик і з бугорчика, там був Заготскот. Там бики були племінні і корови такі, шо тоже отборні.

А не знаєте, можливо, тато розповідав, задорого купували скот? Не знаєте?

Як сказать, примірно… може 100 гривень, не гривень, бо тоді карбованці були. Ну дешевше, ніж сійчас. Ну підем дальші?

Да-да.

Бо в мене довга дорога за 93 годи. Тоді стрічалися він у лісі з бандітом настоящим, судили його, з банди ж вловили. Ото я казала, що сім’ю вирізали, золото забрали, всю сім’ю вирізали. То двоє осталося тільки тих, що на досвідки пішли, старший син і дочка пішли вдосвітки. Тоді збирались по хатах: сьогодні в мене, завтра — в другої баби, де збиралася молодьож, пряли, співали, танцювали і горілку пили. Вдосвітки називалися. Так з оцієї банди, шо оце уловили главаря, він і не з нашої області був, а аж з Полтавської області вже жив, і по професії людина прокурор був. Фамилію забулася. Так стрів у лісі ото як їхав, стрів у лісі, каже, зустрілися, батько ж конем їхав, а він каже: «Пру, стій», вийшов із-за сосни. Каже, подивилися один на одного, він мені нічого і я йому нічого, і роз’їхалися. Той туди пішов собі в ліс, а цей поїхав до села, батько мій поїхав. Оце така банда була, переховувався чоловік. Випустили і знову за ним полюють, шоб його вловити, як той казав, гусак, то з’явилися. Були цілі групи, я ж кажу, тут в Охтирці славилася банда Саєнка, а туди до Чернечини ще якісь там ліси скрізь, і так тут ліси. Ховалися хто в лісах, хто в яких хатах десь то в полі, то в лісі якась хатка, ховалися. Одбирали просто в людей. Вже знали, хто де багатше живе і вночі. Вікна отак були, а віконниці закривалися і прогоничі були жилізні товщі пальця, отакі жилізяки встромлялись з цього вікна, з цієї сторони, а тоді ті закривалися і сюди виходило, закручувалося. Ото так люди закривалися, боялися, що обберуть. Це в 1930-х годах було таке. Дальші-дальші до 1933-го… Оце 1931-32-й, і в 1932-му з половини батька послали в Стару Рябину головою оцього самого, це в 1932-му, це вже кооперації. Робив головою кооперації. Мені було 5 год, і я помню зиму, воно зимою, видно пізно осінню було, що сніг випав і мені прийшло в мою голову, що я йду до батька в магазін, придумала. Щитай з дому втекла, мене так тоді лаяли, і мати шльопала за те, що я пішла. Так я помню крик свиней, різали свині, різали масово, того що держати їх і різати. Ну різали, бо боялися, що можуть забрати.

Банда оця може прийти і забрати?

Та, і банда може вкрасти і конфіскувати в кого ж.

А хто конфісковував?

Ну хто конфісковував, власть конфісковувала. Поголів’я нада було збирати, а люди ж не хочуть так здавали ніхто ж і може того, а свині держали, каждый двір держав порося.

Що за село без свеней!

Село-село. Це кури, свині — це було. Це мені помниться таке. Уже літом 1933-го ми діти гралися, ну хвіртка, як заходити ото в двір, на хвіртці дітвора. Я ж пять год, брату було десь два з половиною чи два, чи три. По вулиці їдуть люди, літо, у кожухах, красных кожухах, довгих. Ну їдуть-їдуть, ну лякали москалями ж тоді. Так як і тепер москалі-москалі, москалями лякали. Підняла дівчинка одна голову, кричить: «Москалі їдуть!», а ми ж на хвіртці граємось там собі дітвора ж і все. Тоді тікати в двір, хвіртки не закрили і бігом до нас у хату. Мама в хаті була, їсти варила, а ми часів у 10 може, коли діти повстають. Ми біжимо в хату, кричимо: «Москалі їдуть!». Вона бистренько засунула сіни, нас в хату, кого на піч, кого під піч, підопхала, бо й чужі забігли до нас в хату, а вікно забула закрить, отак вікно открите, отворяється. Вона вікна не закрила, а стала в угол, там був у нас макогін, макогін такий гарний, пшоно мяли, то мак мяли.  Вона стала, націлилася, шо щас битиму, як лізтиме, по голові, а він пошарив-пошарив, хата височенька, пошарив-пошарив по вікнах, чашки поперекидав, все, важкий дядько, не вліз у вікно.  Так мати не обізвалась, промовчала, полазили і поїхали чотири підводи. Я ж кажу всі в красных кожухах. Видно тоді розкулачували, переселенці були. До нас, до нас сюди на Україну в 1933-му, де вимерли люди переселяли з Курської області, а вони якраз і ходили в красних кожухах. Із Курської області переселяли сюди. Тут я не знаю чи були в Бакирівці, а ми жили, то в нас там сімей більше восьми приїхали. Всі многодітні, по восьмеро дітей у їх, а то більше, і так і жили всю дорогу, і войну даже пережили там.

Це на них можливо казали «червона мітла»? Мама Вам розповідала за кого?

Ні, то були мєсні. Мєсні, недалекі не у кожухах красных, свої мєсні..

А чого їх так називали?

Ну хто зна. Я, і мама не знаю чого так називали. Тож казали більшовики-більшовики, тоді більшовики одне робити, а ті друге робили. Ті банди, я ж кажу ще жили в своєму селі, де я родилася, так зібрали, поле ж було, зібрали ячмінь… де висипать — нікуди, вони висипали серед кухні, отак якби в хаті висипали кучу ячменю насипали. Поки батько десь кудись відвернувся чи в город їздив, чи в район визивали, не знаю, шо приїхав, а ячменю немає, вибрали весь. Хто-хто, а братова жінка каже: «Красна мітла приходила!». «А що за красна мітла?», хто зна. Тоді трудно. Мама було мені розказує. Вона вже більш перед смертю отак лежала, як я, не ходила, а я було нароблюсь, мені спать хочеться, а вона мені розказує-розказує, а я й заснула, а вона каже: «Чого ти спиш? Ти мене не слухаєш!» і плаче. «Мені ні з ким побалакать», ото все розказує про життя. Ну про шо і колгосп, як начали… Здали вони добровольно коні, це вже мати із батьком, уже мої батьки, ті ж дідівські коні здали в колгосп і вступили добровольно. Мати каже: «Мені так надоїло те поле!», сім десятин удвох із батьком обробить, а того ж сина старшого вбито. Уже ж дома немає роботника, а ті малі діти, ті померли старші п’ятеро. Дійшло діло… ага, перевила батька в Стару Рябину…

А хто, хто його перевів?

Район.

З району?

Район переводив. Хто — район.

А де ви там жили в цій Рябоконі?

У Рябині?

Ой, у Рябині, да.

Де жили? Хата чиясь, когось видно ж розкулачили, були хати. Я ж кажу, то батюшку,  у них дом був великий, погріб великий і в отой погріб кооператив, оце мій батько був головою кооперації, то це як убрали оці буряки — вони всипали в той погріб. Колгоспи, а тоді його на п’ять колгоспів розділили, двадцятитисячників висилали відкілясь до балтійських моряків, то десь з Росії видно. Ну він тим колгоспом не руководив ж цей балтієць, розділили на п’ять менших колгоспів і одним… колгоспом мого батька поставили. Був головою «Червона Україна», колгосп такий був. Ото був головою колгоспу..

А не відомо, де той батюшка подівся?

Я вам казала, балакали де, а чи дійствітєльно, пішов у артисти в Харкові в філармонії. Де він дівся — не знаю. Я й тут батюшку помню в Бакирівці. Такий був — куди? Вождь якийсь іде, здоровий і з ним чотири іще менших. Ото в нього два сини таких було, що вчились тоже на батюшку, а тоді ж, не знаю як, довчились чи ні. Тоже десь виїжджали в города великі.

Батюшки ці ж десь тікали, да?

Да, виїжджали більш у города.

А чого виїздили — не зрозуміло?

Га?

Чого виїздили — не зрозуміло!

Ну чого виїжджали? Церкву закрили і батюшка виїжджа.

А церкву коли закрили, почали закривати?

У Бакирівці я помню у 1934 году. Як ми сюди, сюди батька також перевели головою колгоспу, тут він робив головою колгоспу в колгоспі… За Рябину докажу, за той колгосп, що він робив. Там, у Старій Рябині, вона ось у Писарівському районі. Письменник… І мені ось, менша дочка приїжджала та й каже отак-отак за дєдушку читала я у книжці, письменник сам тоже з Старой Рябини, там Нова і Стара Рябина, так каже про дєдушку написано, як він помагав у голодовку селянам. Ферми ж зводили, биків, корів, де старе, де яке. Так старих було два бики. Бики ви знаєте, які це? 

Да-да.

Що рими орають, ними возять. Так він ходив просити в райком партії, ходив просити, щоб дали дозвіл зарізати тих двох биків, шоб роздати селянам, шоб піддержати їх, шо селяни голодають. Так і в книжці, яка забулами, ось Вєра приїжджала і ми збалакались, і вона мені розказувала.  Так шо помагав у голодовку людям: буряки оті роздавав, шо були в погребі.

Ті буряки, які з поля привезли до цього будинку, в цей погріб в якому ви почали жити?

Да-да, там були. І то каждий день чи через день, не знаю як вони їх видавали, я не помню — мала була. Так ото давав каждому дворові, стільки намітив — роздав усі. За те його і хотіли наказать.

Хотіли його наказати…

Ну роздав, государствене майно роздав..

І оце держава хотіла наказати його за те, що він роздавав?

Та чи держава чи люди, чи хто. Були ж тоді разні люди. Холили заявляли, заявляли. Йому два рази на жизні таке було. Після войни, як в 1947-му трудно було, так в Пологах жили, тоже він був колгоспником. Робив у куркулів, знає людські навички і підходи всякі, і з людьми, з колгоспниками скажем в нього він находив общий язик всігда.

Розумів їх.

Розумів, понімав. У 1947-му году в Пологах робив він головою колгоспу, там зерно ті дають по триста, рядом-рядом село, як на трасу сумську виїхати, колгосп був там «Шлях до комунізму». Вони ніколи план не виполняли, а він і план виполнив, і на трудодні остається по три кілограми, а там по триста грам. Тоже найшлись такі, шо заявили. Ото тобі..

Доноси тоді були, да?

Ага, тоді вже як об’єднали в один великий колгосп у 70-х годах, укрупняли. Я кажу: «То роздрібняли, то розкрупняли». Ну так ті люди хотіли, щоб його вибрали. Так нєт,  найшлись такі, шо не нада. Хотіли за те посадить, шо пшеницю… Тоді заставляли здать за той колгосп, який не здав план, за другий колгосп, а вони рішили в бухгалтерії, що давайте краще людям роздамо. Трудний ше 1947-й год був, хліба ж не було, голодали, їздили на западну по хліб, то вони не согласилися. Ще й нащитали і бистро роздали, люди розполучали — осталось трохи. Що робить? Та давай змішаємо, добавим туди полови. Тоже набрали, прийшли такі, що заявили. Попотягали тоді батька.

А як, якщо повернутися знову до 1932-33, як взагалі тоді жили люди?

Та жили, не безпокойся. Жили і не погано жили, не погано жили — держали дома більше. Смотря, де який у якому селі рокуводітєль. Все от того залежало.

Від керівника?

Від керівника залежало. Тоді ж по одній корові, двір, 80 соток города, щоб оброблявся: в кого було, в кого й не було. Це шоб було… Де був керівник такий, що на це дивився крізь пальці — там люди жили лучше, а де «це закон такий» так, як і сійчас кажуть «закон такий».. Од людей все залежить!

Але все ж була частина якихось людей, які голодували в 1932-33?

Канєшно була.

А хто голодував? Які це були люди, які сім’ї? Які не хотіли робити чи які це були…?

Які в колгосп не схотіли вступати, які старалися нашкодити наоборот, тікали і в полі крали, і палили, і хверми палили, скотину. То що це харашо робили? То ж погано! Мій дядько, материн уже менший брат, у колгоспі Леніна, це Хухріш, там же він жив, робив тракторістом, в 1933 чи 1932 трактор дали. Тоді були такі трактори, колеса, ніде ніякого накриття. То шо зробили — насипали у трубу піску, то ж така труба вихлопна була. Хто — хто зна, шукали і не найшли. Розірвало…

Трактор цей..

Не весь, а де оце труба, мотор і це все. От для чого таке робить було?

Шкодники.

Казав же батюшка: «Кажда власть од Бога». Значить богові так було угодно таке зробити. Гражданська война та ж продовжувалася… Щитай у 1914 году німці напали, і война, й война, а тоді банди всякі, а тоді гражданська война, а тоді оця колективізація, оце все таке. Ну як началось спочатку… Я оце історію СРСР за восьмий клас дивилася, хоть дивлюсь, ось лежить, кажу — перечитаю. Таке, як оце в нас началося після колгоспів, після всього, таке й тоді робилося. Ота революція 1905 году, 1907 году — скільки людей погибло!

А хто тоді з тими, хто голодував — зрозуміло, а хто не голодував?

Були й такі. Крали. Наприклда, той десь у воїнській часті робив, якимсь якийсь там начмед, так тими продуктами вєдає. Крали і сійчас таке саме. І сійчас крадуть. Одні ті тушонки їдять, а солдати не знають. Таке й тоді було і сійчас щитай таке. Отак сиджу, другий раз думаю, дочка увійде і каже: «Куди ти очі втупила? Шо ти дивишся? На шо той тілівізор робе?». А я його включу, а дивиться — не дивлюся, а своє думаю. То шо вже я не піду ніде, куди мені нада піти, мені й нада десь піти, шось би зробити. Я привикла всю дорогу робить.

А скажіть, будь ласка, дивіться, Ви кажете також, що голодували ті, хто не захотів піти до колгоспу. Тобто були й ті, хто йшов до колгоспу?

І були й ті, канєшно.

І ті жили краще, да?

Ну як, одні пішли — комуна на Високому у нас була — пішли в комуну. В комуні годували, та й в колгоспі годували. Помню, як я начала тут ходити в первий клас, у 1935-му году — нам у школі варили безплатно. Варили ячмінь чи драний, чи не драний — не знаю, но факт той, шо ми їли і не були голодні. Не знаю, чи Паша Івановна про те згадала чи ні, вона тоже їла той суп. Варили безплатно, не так, як счас 20 рублів платити за той сніданок, як діти платять.

А скажіть, будь ласка, Ваша сім’я, родина відчували той 1932-33 роки?

Канєшно відчували, канєшно відчували, аякже.

А як?

Ну як? Канфети, печенья — ми цього ніколи не бачили і до 1933-го, в 1933-му і після 1933-го, бо мій батько голова колгоспу, так можуть сказать хто зна шо, шо твій батько. Одна мені, через два чи через три двори жила, Жикарява: «Ага, твій батько голова. Ви гречаною половою порося годуєте, а ми, — каже, — житньою чи пшеничною!». Шо намолотили, якщо його ще нада піти набрати, вкрасти, щоб ніхто не бачив. Ну а шо я? А я її штовхнула в калюжу. Кажу: «Оце твій батько голова», бо батько мій всігда старався, шоб люди нічо не сказали, а мама так привикла, вона все під той, піддержувала.

Підтримувала батька.

Бо вона ж тоже із бідного двора щитай, і так підтримала всю дорогу його.

А шо вона робила у колгоспі? Вона ж також пішла до колгоспу?

Там, де і всі робила. Ну послєднє врем’я ще двоє дітей родилося, їй операцію зробили, так вона ходила в овощну ланку: ну огірки, помідори, капусту вирощували, садили, воду возили на собі. Я четвертий клас як кончила, так помагала їм. Всі баби старі, вже возраст такий або больні. Там, Надь, біля Ярмака була копанка, може помниш, бочку на собі привезем дітвора ж, іще дівчатка ж тих, що там роблять. Наллєм повну, а тоді самі везем на огородню, привезем, то баби кажуть: «От молодці, дівчатка, привезли! Тепер хоть нам трохи легше, не їхать по воду!», а то нада їхати, або по коня іти, або самим нести, щоб коня, по коня не йти.

А що тоді ще їли в 1933-му?

Ну що ще їли? Їли все те, поросят держали, коров держали. В нас і дома була корова, порося, гуси держали і сусіди дві корови.

Це скільки їй приблизно років?

Ой, я не знаю.

Бабуся! Усі сто років, да?

Може! Це од бабуся осталось її чоловіка.

Залишилася. 

Так від неї.

Добре, давайте тоді, будь ласка, ще раз. Народилися у Хухрі.

ХУхрі наголос.

Хухрі, перепрошую.

Об’їздила щитай три чи чотири села. Охтирка — районний центр, Стара Рябина, і ті ще за Хухрею, дай Бог пам’яті…

Бакирка, оце село Бакирка.

В Бакирівку ж тоді ж.

Після Лутища — Бакирівка Ви казали.

В Лутище, тоді в Бакирівку з Лутища, сюди в 1934 году, тут три годи прожили. Тоже село було, приїхали млини було, три млини, а молотили хліб тута, у Бакирівці в 1934 году. Уборку я помнила добре вже, як убирали хліб, де центр, де в’їжджали, де магазін, де медпункт — отам стояло колесо таке зроблено і такі два дрючки, як ото на санках діти каталися на льоду, і коня упрягали, і ото туди снопи кидали і молотили в 1934 году. Не було ще ні машини, віялка була, віяла була, а тоді вже при батькові купили молотарку. Це велике діло було — молотарку купили! Так що тоді молотарка стала своя, уже молотаркою молотили, а то прецеп, чи як його називали.

А скажіть, будь ласка, в 1932-33 мерли люди?

Ну я ж вам кажу, в мене дядько вмер з голоду, пухлий. Робив в Харкові на тракторному заводі. Прокрались, попались: або йди в тюрму, або іде геть із заводу. Пожаліли, в тюрму не посадили, кажуть — «В тюрмі дадуть їсти, а як підеш, будеш десь шукати їсти» — наказаніє таке.

Хто це його наказав так?

Ну керівництво тракторного заводу.

А взагалі по селах…

По городах, по городах хоть і в Харкові хліб продавали, туди їздили по хліб. Не в село їхали по хліб, а їхали в великі города.

Там він був?

Там якийсь чи по карточкам чи на людину, руки по скількись давали, робочим давали.

А скажіть, чого так сталось, що у городах, у містах був хліб, а в селах там, де його прибирають його не було?

Так а сійчас? Я сійчас рівняю й тоді. Сійчас 13-15 рублів хлібина осякенька, який хліб. 15 гривень! Ми хлібину берем на трьох, так її на два дня не хватає нам. 

А тоді хлібини на скільки хватало?

По дві хлібини?

Ні-ні, кажу, тоді хлібини на скільки хватало?

Ну хто й зна на скільки хватало, дома пекли хліб. Ми пекли дома хліб.

Мама пекла?

Уже як колгосп, став колгосп — вона пекла, дитина мала була, так же ж не піде робити. Пекла хліб і на огородину отак ходила.

Так а чому?

Ну опять же ж, пекла хліб, хоть отаку пампушку оставиш і так воно скрізь було. Як сійчас, так і тоді воно. От керівництва все залежало, от керівників. Хто ще зверху там давив, Молотов чи Сталін, біс їх знає. Мій дитячий ум тоді не додумався питати, щоб розказували чи батьки, чи хтось старший, чи в школі в учителя спитати. Ще ума не хватало тоді. А чого воно так було?

А мертвих людей бачили, десь може як лежали? По селах? Не бачили?

Ні-ні, оце у скількох селах я була — я не бачила. У Лутище переїхали, там тоже варили оцей ячмінь, в яслах, ходили у ясла, ходили і в школу, то й в школі обіди такі робили більш ячменні, така і не суп, а як солдатська каша. Отаке в школі варили, отаке і в яслах в Лутищах варили, такий суп нам, густий куліш ячменний.

А Ви розповідали, що тут в Бакирівці жінка Вам одна розповідала про те, як заховала, під калиною, під кущом.

Ну не в Бакирівці розказувала, а розказувала в Охтирці.

А, в Охтирці.

Як викопали кущ, ну як їдете трасою з Бакирівки і виїжджаєте на трасу на сумську, так отам вона й живе третій чи четвертий двір. Казала, що викопали кущ калини, шоб заховати хліб, висипали туди, та казала багато, шось тон три під той кущ викопували ж. У вас щось упало чи то лежить? Я думала, що щось упало.

Тони три, чого, зерна?

Да.

Тони три зерна вони…? 

Висипали у ту яму, шоб не забрали ж. По дворах конфіскували, доводили каждому норму, як було ж все врем’я. Яєць… ЯК ми вже після войни здавали так по 90 штук яєць, по скільки-то м’яса здати, скільки-то молока здати, 200 літрів виносить нада, як корова… План такий був, людям на двір накладали. Всю дорогу воно не легко було, ну тоді особенно ті два годи. Ще була погода, така весна, як оце ця була весна. Чого шо я збагнуть вообщє своїм умом дитячим тоді не могла цього. Бачу, що в сусідів тоже ж, піду там діти так, як і я, піду, а вони картоплю чистять, то ці обчистки не викидають, а в кучки складають, обчистки, то поїдять обчистки, а тоді заїдають картошкою з огірками солоними. 

Це в 1932-му?

Да, 1932-33-й.

Сусіди, які жили поруч із вами?

Через дорогу жили.

І вони таке їли..

А отак через дорогу жила дочка з батьком. Це я дуже добре помню. Держали стадо гусей, шо як брат мій обпікся самоваром, як він вже там підмостився під його, що руку обпік, так до них бігали по гусячий жир мазать руку. Так у їх і корова була і гуси були, а в других нічого не було. А проходили оці, що збирали, були ж всігда назначали від кіль — власті, сільській власті. Де хароші люди — ті не забирали всього, а де, ізвініть за вираженія, «паразіти» і з тих людей попали — заберуть все, що є. Кажуть, що квасолю забирали, я не знаю, що й квасолю забирали.

Голодомор.

Голодомор. Якийсь мор і був, не хуже оцієї, що сійчас. Як її — пандемія.

Коронавірус.

Та чи його запомниш, коронавірус. Що за лихорадка Бог так поражає. Так і тоді шось було, якийсь мор тоже був. Це маму розпитувала: «Як воно могло буть так, шо отак було?», то вона каже — «Понять трудно, шо воно було. Якийсь мор був!».

Не могла вона тоді Вам пояснити, що таке творилося, да?

Якийсь мор був.

А Голодомор це геноцид? Світ визнав… 

Хай більше визнав, а я лічно, я і ще знайдуться такі, як я. Я не визнаю його, що це спеціально було зроблено та ще й на націю.

Чому?

Чому я не визнаю? Ну не знаю. Я не визнаю, що це гонение на націю було. Як сійчас же послухаю, шо це геноцид. Не може бути, щоб спеціально українців так витравлювали. Щось у мене в голові не вміщається.

Ви думаєте, це природні явища чи штучне?

Канешно природнє, но не спеціально його робили, нє. Я, як подумаю, як мій батько старався, щоб людям було ще їсти. Надо було йти з тої сторони… Господи будь вона не ладна, і сама забула.

Із Рябини.

Із Рябини іти в Охтирку через поле, сім кілометрів, по тій стежечці. Подумайте, вночі йти, щоб банда тебе не зустріла. Іти нада до жилізної дороги, а тоді сідати на поїзд і їхати в Охтирку йти і договариваться, що роздам буряки, які є в мене і дайте отих двох биків, що такі нещасні, худі вже, старі зарізати, щоб дати людям, щоб їсти. Не один він такий був, ще були люди такі. А щоб спеціально робити, не дати людині, щоб вона щось і з’їла хоч щось — мені не віриться, що це геноцид, що це спеціально зроблено. Я ж кажу: там, де люди при владі були, по сільській владі, хороші — там менше людей вимерло, менше було. Чого так було понять трудно.

Ви кажете, що це, що Голодомор — він не штучний, а природній факт. Тобто, якщо природній..

Сама природа щось..

Це означає, що, якщо природній, то урожаю не було?

У 1933-му може й лутчий був, а в 1932-му був хужий протів 1933-го. Нада було шось і посіяти ж, а тоді ж, як по старому врем’ю, по царському казали, контрреволюція, те, шо налог той здавати і шось їсти оставить, і посіять нада було. Чимсь сіять нада було! Його ж посіяли! В 1933-му наріс хліб, значить у 1932-му його висіяли. Той висіяли, а той забрали. І де, в кого, скільки забирали — хто знає?

Але забирали?

Ну канєшно забирали. Я ж кажу, у всі года налоги платили, в усі года. Даже м’ясо і то, нада було або гусей різать, або порося здати, або шось таке, або теля. Шось нада ж було здати. Налоги були, є і будуть. Я геноцидом, наприклад, чото мені не віриться, що це був спеціально геноцид, щоб спеціально людей… І в 1947-й тоже ж таке!

А в якому році померла ваші батьки?

Батько помер у 73-му, 1973-го.

А він 1889 Ви казали?

Ні, 1899-го.

А мама?

А мама з 1904, а вмерла в 1999-му. Було 94 годи. І сиділа, як оце я, не ходила. Восім год лежала вона, я ухажувала за нею.

А Ваш чоловік..

А мій чоловік був вчителі, він і я, вчителі молодших класів. Чоловік у мене після операції вмер у 1968-му.

А народився якого?

Народився в 18-го, 1918-го.

А де народився?

В Пологах.

А він розповідав у них, яка ситуація у них була у 1932-33?

Та в них нічого була ситуація. Казав, телицю зарізали і так піч, ця ж піч, тульська піч, було туди підпіччя. Туди діжку посолили, засунули, замазали глиною, шоб ніхто не найшов. Ну трудно було. Ходили по людях заробляти: тому город скопай, тому по полі, тому ще щось. І так в селі було давно, і при колгоспах так було, і сійчас не найдеш. Он нікуди не годиться, уже в мене не ходять, а в неї тоже такі самі і нікого найняти пополоти. Гроші даєш, 100 рублів, 120 в день, а воно нема. І ходе, робить не хоче і ходе просе: «Дай Надю хоть пятьорку!». Я вже їй сказала, хай заробляє ту пятьорку.

А Ви розповідали, що Ваша мама ходила з Рябини..

З Лутища в Рябину.

В Рябину…

Город копать, бо ми там садили як жили ж там. Считай год там прожили. Посадили город. Ну я скажу, шо тоді ще… крали люди все, банди були які. Кажду ніч десь когось ограбили, десь стріляли, десь шось робилось. Банди були не з одного-двох чоловік.

А як Ви думаєте, банди.. Чому в той час?

Чого були банди?

Да, чому вони створювались? Да, чому вони створилися?

Я ж вам казала чого. Класове суспільство не стикалася. Тоїсть сейчас якась бабуся з 1936-го году, після голодовки  три годи ще її не було, а вона такі небелиці розказує, що слухать не хочеться. Такі небилиці розказує, шо страшне. Шо й прийшли і все вигрибли, і все забрали і оте. Подивишся, виступають сільські хора, сорочки вишиті ті, шо тоді шилися, кожухи чи там ті платки оці здорові, цвітні, всі ті, шо були до 1933 году. Вони щас у них наряджаються. Чого ж вони їх не попроїдали? Хто голодав, той усе продав. Як у войну голодали, так остались голі й босі, все поміняли на харчі.

Так пра.. Да, дивіться!

А то з 1936-го року, з 1940-го… Що ти розказуєш, як тебе сім год до того не було?

Чули магазин Торгсин?

Чула. 

Що це за магазин?

Та золото здавали.

Коли, в 1932-33?

Золото, може й які одежі хароші здавали туди.

А для чого здавали?

Я їх не була.. Щоб гроші дали, щоб їсти купити. А може, хто здавав, боявся…

Банда прийде…

Шо банда прийде або конфіскують, бо цей елемент, як той казав, не такий. Бідняк чи багач, щоб його не конфіскували, бо конфісковувать-конфісковували, а розкуркулювали. Помєщиків совсім, хто кого зайняли, кого не зайняли, а ті потікали за границю багато, потікало, а тепер там оці наші називають, о Господі…

Вигнанцями.. А, до Сибіру! До Сибіру тоді!

В Сибір, переселяли.

Переселяли? А чому?

Да.

А чому переселяли? За шо?

Ну розкуркулили і вислали, як ненадьожного елемента. Ото я недавно читала про Узбекистан, про Казахстан. Казахстан у чотири рази площа більша, чим України, а населення було до войни 19 мільйонів, а в українців площа у чотири з половиною рази менша, чим Узбекистан, не Казахстан, а Узбекистан і туди, ось у газеті було…

Дивіться…

…туди тоже висилали. Не всі в Казахстан, не всіх висилали, як той казав, насильно — їхали сами. Об’явлено це було перед войною: або в 1938-му, або в 1939-му году. Ну вообшем до войни, перед войною зразу, шо в Казахстані дають землі скільки хочеш, дають і квартіри ж і все. Нада туди їхать, там буде харашо жить! Це я добре помню. І в нас були такі люди, що поїхали, добровольно, їх ніхто не висилав, а їхали добровольно. А з західної, пишуть, що з західної дуже багато сімей вислали, переселили в Казахстан і там розказує…

Так і шо виходить, що зараз розповідають про Голодомор, то більшість із них просто складає небилиці?

Небилиці. Бабця помнить, шо її, шо вона була невелика і її розкуркулили батьків. Батьки власть лають, дітям розказують, а дитина сприймає зовсім інакше. Понятно? Так шо добавлено багато, дуже багато. 

І власть тоді була хароша?

Та як сказати, хароша чи погана, я б не сказала, що…

Але ж накази, накази віддавали різні тоді?

Хто?

Накази, накази ж різні були!

Та різні. Я помню тут голову сєльсовєта. Тут голова сєльсовєта був Бондаренко, так я добре помню, а батько мій був головою колгоспу, то готова сєльсовєта — він сєльсовєтом керує, ну всім селом… а в колгоспі голова колгоспу должен керувать, він накази дає, що робить. То було голова сєльсовєта лізе, помню як даже вони з батьком не помирились, погризлись. Батько каже: «У тебе сєльсовєт, село все. Ти дбай про селян, а не лізь те, що я роблю!».

Це в якому році?

Га?

Це в якому році?

В 1934-му чи 1935-му. Як купили молотарку і голові сєльсовета не понравилось. Гроші, нада було брати колгоспні гроші, а на щот сєльсовєта кладуть, а він же начав казать, шо добавляйте, бо в нас не хватає. Шо ж ми будем молотить хліб…? Ото стоїть серед села, стоїть якраз у центрі села отим приводом коня водити і один буде кидати по снопу. Коли це воно помолотиться? Єсть нагода купити молотарку для колгоспу. В нас грошей стільки-то є, а в нас не хватає. Ну по скільки ми ж цього сєльсовєта добавте нам грошей. Село і люди ж сєльсовєтські, не чиїсь. А він тільки «ні». І вони до того полаялися, шо, мабуть же, і люди чули, як лаялися.

А скажіть, будь ласка, чи були якісь знову ж таки в 1932-33 роках, чи були повстання? Чи намагалися селяни у яких влада конфіскувала насильно, забирала це майно…

Протестувати?

Да. Чи вони протестували проти цього всього?

Ну як сказати, я ж кажу, що мій ум не посягав того у ті шість-сім год ще. Як той казав, їсти дали — поїла, а шоб в сім’ї це обговарювалося — ніколи.

Про Голодомор тоді говорили, можна було говорити? Що от є Голодомор!

Про те, щоб на зборах виступити і сказать?

Да, на зборах!

Може й казали. Ну я ще ж мала була.

А між собою люди говорили? Ну до прикладу так, як ми з вами зібралися. Чи можна було так збиратися?

Тоді не збиралась, мені кажеться, так.

Бо боялись?

Ну то збираються гуляти, як правило на празник який: і водка й закуска, а чи вони там балакали — не знаю. Ну я думаю що балакали, що балакали. Я ж казала, як у Старій Рябині мама поїхала копать город, бо посадили там, а тоді ж переїхали, перевели в друге село, так якась збиралась, як би сказати, таємні збори якісь були. Не прості люди —  вчителі і ще там хтось. Жінка пустила її переночувати, а чоловік прийшов і чує, що сварить: «Навіщо ти впустила? Нам сьогодні людина чужа не нужна в хаті.», а вони вже рідна мала на увазі, що є в селі така організація, що наскочили, їх вночі забрали. Мама ти так боялася. Каже: «Не дай Бог ще й мене потягнуть, то буде діло!», але, каже, Бог минув.

То виходить це було таємне зібрання якоїсь інтелігенції?

Да-да-да.

Інтелігенції, яка намагалася виступити проти тодішньої влади?

Чи виступити, чи напасти на шо-нібудь.

Щоб робити якийсь спротив цій тодішній владі?

Спротив, щоб якийсь робити, да-да.

І виходить тоді влада, очільники влади і та влада хтось дізнався про це зібрання і їх розігнали?

В селі, мабуть, знали.

Хтось доніс, шо є таке. І шо тоді було з цими людьми? Куди їх посадили, вбили?

Забрали, де діли ми ж не знаєм. Ми виїхали відтіля.

Я зрозуміла.

Учителі.

Інтелігенція, яку хотіли вигнати…

А Ви не знаєте, шо взагалі було з такими людьми от кого забирали? Шо з ними ставалося?

А хто й зна!

Не знаєте! А про концтабори Ви щось чули?

Та про концтабори то у войну було. Не мішайте!

Праведне з грішним.

Помішали грішне з праведним. І концтабори, і те, що робилось при гестапо при німцях, і те, шо тоді воно одне до другого, як той казав, не дуже касається.

А німці були хорошими чи поганими?

А я при німцях не була. Я при німцях тут не була. Ми евакуїрувались, батько боявся за нас.

А куди виїхали?

У Роменську область, в Росію.

До Росії. І жили там в Росії, а потім уже після війни, в якому році?

Ну не жили, а животіли.

А в якому році повернулися назад?

В 1944-му, як тільки освободили Україну..

Як звільнили…

Зразу й вернулися. Трудно було. Я ж кажу, послідню ганчірку міняли, послідню, щоб…

Вижити.

Вижити.

А скажіть, будь ласка, голод 1946-47 року, люди так само ховали продукти, щоб вдома їх не забрали, як в 1933-32 чи нє? Нє?

Ні.

Нє? А чому тоді ховали люди в 1932-33 продукти під час голоду?

Щоб не забрали ховали. Я ж вам кажу, викопували ями, висипали і висипали не по малу, а воно там і осталося. Його уже назад мало хто вибрав, вночі може вибирав.

А чому вночі вибирали?

Ну щоб не бачив ніхто. Чому? Щоб ніхто не бачив!

Ага. А що було з тими у кого все ж забрали пшеницю?

Те, що й з усими, голодували.

Тобто голодували, бо позабирали в них пшеницю?

Вона ще в 1932, чи 1933, чи вже 1934 з Німеччиною заключили договір. Росія, скажемо чи СРСР заключили договір про ненапад, бо Росія, якоби, не могла ще укріпити так, щоб воювати вона годиться. Восім год чи більше провоювали. І цю заключили договір про ненапад Німеччини на Росію і взаємовигоду — пшеницю пообіщали їм. І ту пшеницю вони, шо відбирали, шо брали — Німеччині отдавали. Тут її ніде не дівали, а вони її як тільки привозили…. Тож і бачили в кіно, як підводами везуть і як їх убивали, перестрівали, і убивали, і хлібом напихали, тим зерном засипали, красноармійців, бачили ж чи нє?

Мабуть так, мабуть так.

А скажіть будь ласка…

Ото ж були такі банки що нападали. Під Києвом банда Орлика, у Броварах банда Орлика була. Ті вбивали і засипали зерном тих нещасних красноармійців, яких позвали той хліб вести, а вони вивозили його зразу на станцію і відправляли в Германію.

Власне від якого ми до вас завітали. Від семи до десяти мільйонів, від семи до десяти, а 24 це…

Так це за войну…

А це… Я думала, Ви маєте на увазі в 1932-33.

Це за войну показали скільки, а тепер 24 мільйони. 

Зрозуміла, а скажіть, будь ласка…

За войну, в Пологах оце ж рядом жили ми і відтіль ми евакуїрувалися, то село — було хата коло хати, а приїхали, то хата, а через три-чотири або й п’ять хат хата, а то все вигоріло, вигоріло шо називається і в нас хата тоже згоріла. Поки виплатили її, поки виплатили її, а вона згоріла. Приїхали, а треба шукати, де жити.

Буквально останнє питання і більше не будемо Вас мучить.

Та нічого, питайте. Що знаю — скажу, що не знаю — не скажу.

Скажіть, будь ласка, чи були колись гоніння або якісь успіх переслідування за Вашою сім’єю, за Вашим батьком?

Ну так не було. Я ж кажу, мати селянка була, поле те обробляла. Тож батько рано вмер, під возом на полі й вмер, привезли люли підборами. Ото ж та земля й доробився. Матір послав додому, бо мати боліла. «Їдь Христино додому, бо хто його зна, шо мати з хлопцями робе, а я стану та доволочу!», а він і не встав. Сусіди по полю дивляться — віз стоїть головями вгору, коні прив’язані і не водив Кузьма не напувати їх, нічого. Шо ж там таке случилось? Так вони десь ще ж до обіду пішли ж дивиться, а Кузьма лежить під возом.

Але батько ніхто не переслідував? Ви не втікали десь від кудись, бо, можливо, були якісь гоніння?

Я ж кажу: двічі переслідували за те, що оддав хліб колгоспникам на трудодні. Показалось їм багато і чого це…? І чого це по три кіли дали, як усі дають по два та по 2,50, там чи по 1,5 кілограма, а цей, шо рядом колгосп тільки по 500 грам дав. Так ви виполніть план за нього. Кожному ж колгоспу доводили ж план. Оце вам план скільки ви должні здать, а остальне роздайте колгоспникам. Так чого це того колгоспу не дали, нічого колгоспникам, по 500 грам. Що це за хліб? А той же ж батько — три кілограми…

І Ваш батько завжди виконував…

Виконував…

Завжди виконував план, який давали, район давав, правильно?

І люди в нього робили, не протестували ніколи, ніхто не обіжайся. Може хто, всім гарний не будеш. Може комусь що коли і сказав. Я цього не знаю.

Ну да, таке життя.

Ну я не чула, щоб колись гризлись чи балакали в хаті той такий, а той такой. Ніколи я не чула, щоб вони когось в хаті обсуждали, ніколи не чула. Це ж уже прийшов батько щитай з войни. Він був білобілєтчик, бо в армії три операції робили, грижа постоянно, так шо він на трудових роботах аж там у Казахстані те-те-те із тими зеками жилізну дорогу строїв цю казахстанську, бо тоді ж туди ранених возять, туди зброю на фронт, ранених у тил.

 

Коментарі Вимкнено до Горбушко Валентина Іванівна, 1928 р.н.

Гуменник Іван Сергійович, 1928 р.н.

Лис 03 2020 Published by under

  1. Місце запису: село Жигайлівка Тростянецького району Сумська область;
  2. Дата запису: 04.07.2020 року;
  3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
  4. Респондент: Гуменник Іван Сергійович, 22 березня 1928 р.н., народилася в селі Жигайлівка Тростянецького району Сумської облпсті;
  5. Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Жигайлівка Тростянецького району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка, як вас звати? Ваше прізвище, ім’я й по-батькові?

Я Гуменник Іван Сергійович.

Коли ви народилися?

1928 году, 22 марта, березень.

А де ви народилися?

Тут же.

В Жигайлівці народилися?

Да.

Голодомор ви пережили теж в Жигайлівці? Нікуди не виїжджала родина?

Ні, тут жив.

А ви можете розказати про господарство своїх батьків? До колективізації, яке у них було господарство?

Значить, шо у батьків. Батько десь вчився в те времє на механіка, а я з матір’ю жив, удвох жили ми, удвох. Жили так бєдно. До тєх пор мати ще ходила в совхоз зароблять. Сапала день там цілий давали стакан сахару, за стакан. Приходе ноччю, це аж в Мозгову ходила в совхоз, приходе ноччю, а з вечора хоч вона утром напхнула в чавун кропиви, і ото кропива там тушиться. А тоді приносе той стакан сахару, і витягуєм, отдавлюєм, і оцим ми жили. Ото жили до тєх пор, поки мати не заболіла. Тоді свєрєпствувала малярія дуже, і мати заболіла. І вже нема сахару, і нема чим жить. Лежимо вже на полу, тоді ж поли, тепер кровать, тоді не було. А той, що їзде і збіра кричить: «Ганна, ти там жива?» «Та ще жива» «Дивись, а то завтра ще мені їхать по тебе. А Йван?» «Та й Йван живий». А тоді… Лежимо, мати хвора, я, а мені 5 год було, а що ж там. А на городі отакі лопухи були, отакі лопухи. І я піду той лопух зпірну, зріжу і ото з тим жили. Жили, ага. А обратно їде питать чи жива ще «Та жива ще». А тоді доходився до того, що уже того лопуха не пірну, не зрізав і ножика загубив десь. Прийшов, лежимо, вміраємо вже. І вдруг батько приїхав, а батько вчився. Приїхав батько і привіз мукички трошки, і заварив нам колотюшки, і ми начали. А тоді там десь наділ був батьків, земля наділена була, і насіяне жито було. І ще, а воно ж зелене, а він поїхав, його нажав, натерли і начали. І оце ми живем поки. Там його як розказувать. Його не хвате ваше тєлєвідінія. Багато пережито, а тепер тоже вроді ж так нормально, що ж, усе дороге, а пенсії то у нас які, що ж у нас пенсії. Це хоч стало 3 тищі, а то було тищу восємсот, а це вже добавлено трохи.

А скажіть, як звали вашого батька?

Як звали? Сергій Іванович.

А прізвище таке як у вас? Фамілія така як у вас?

Така, Гуменник.

А коли він народився, якого року?

У 1905 году.

А матір як звали?

Анна Йвановна, Ганна Анна звали, Івановна.

А вона якого року?

Із шостого году, 1906.

А крім вас, у сім’ї діти ще були?

Як?

Кроми вас у сім’ї діти були іще?

Є й брат ще є, єсть 1939 году, він в Олешні, він голоду не застав, він в Олешні Охтирського району, там він живе.

Він пізніше народився. А ви пам’ятаєте як відбувалася колективізація в селі?

Ви знаєте, по розказу, а лічно я не знаю.

А розкажіть по розказу, що батьки розказували? Як це відбувалось?

Ну в нас нічого було розкуркулювать, я ну не могу розказать про колєктівізацію.

А як вони казали, в колгосп люди йшли охоче, добровільно вступали в колгосп?

В колгосп? А бог його знає як вступали, я знаю, що я в ньому проробив 42 годи. А що ж, даже в армії був, то давали 40 рублів і те на зайом підписували. І після армії приїхав сюди, нічого не дають, а на зайом ходе давай підписуйся. І то яке яйце курка знесла, однесла на базар мати і на зайом отдавали.

А от ваш батько пішов у колгосп сам?

А батько ні, батько робив в Тростянці в машинно-тракторній станції механіком був. А тоді война, забрали в войну, він простудився і приїхав, і вмер, туберкульоз льогкіх.

А коли він на цю машинно-тракторну станцію пішов працювати? Коли він пішов працювати?

Де?

В МТС коли пішов працювати?

В МТС? Ну бог його знає.

Це він учився, ви кажете, в 1933-му році він вчився?

Да, він учивсь. Ну не знаю, чи в Лєнінграді, чи десь не тут учився. Ну ото так.

Не тут, ви маєте на увазі, не в Тростянці він учився? Ні?

Ні-ні, десь-десь-десь. Ні-ні-ні.

А довго він учився? Скільки це було: рік, два він навчався?

Та він мабуть год учився, сільськохозяйственні машини ізучав.

І це якраз було в 1932-33, коли був Голодомор?

Да-да-да-да, якраз, бо він приїхав, нас ще застав живих.

Тоді ж батько пішов у колгосп робити, да? Ви сказали в МТС пішов робити.

Ага.

А там, в МТС-і, платили якусь зарплату?

Ну я не знаю. Мабуть платили йому шось. Шось, ну бог його знає. Це не в курсі дєла.

Ну з того часу, як він уже приїхав, ви вже не голодували?

Та а в 1947-м? Хо-хо, настоящий голод був тоже ж. В 1947 году я биками возив із станції борюмні горюче, а тоді ж дуже за тот… Там тракторістам варила їсти та кухарка і вона значить. Ну я ж голодний, нема нічого ж. Поїхав биками ж, назад приїхав, а ну вона сказала: «Я тобі налюю в мисочку, там у кущу поставлю», бо дуже слідили бригадір тракторної бригади, бо голод же. Нікому, щоб ніде не двинулось. Так вона туди поставила в кущі, я приїхав, його випив. А тоді ж в армію взяли в 1948-м. Там уже дають їсти. Після голодовки не страшно було.

А в 1933-му, як ви кажете, приїхав батько, привіз трохи мукички. Тоді вже в 1933-му, як батько вернувся, ви, ну, було легше вам жити?

Та, ну канєшно легше, трошки легше.

А мати пішла в колгосп працювати?

Ой, мама трудяга була. Перва була і з косою, косила ж. Тоді не було комбайну, косили жито вручну, клали, тоді в’язали. Вона й там ще таких три було бабки, що косили. Вона всьо врем’я, вона ходила постоянно. Та тоді ж єслі не підеш на роботу — ти симулянт, судитимуть. Тоді життя було тоже. 

А в колгоспі платили їй зарплату у 30-х, 33-му?

Нічого. Виходе день і нічого, ну нічого. Нічого. Там під кінець года може що там взяла, як пшона чи проса, і то вже пишуть — должна. Вже должна. Нічого не платили. Це вже оце вже перед… Оце платили, бо колхоз був у нас сильний. Тут тоді платили, а тоді ніхто даже…

А других людей в селі розкуркулювали? Чи чули ви про це?

Чув-чув, ну розкуркулювали тоже ж. Тепер, як би сказать, он пишуть у вашу машину ваших там чиновників та не розкуркулюють, а в нього коняка була одна і того розкуркулили. А тепер, як сім машин — це не куркуль. Його страшно дивиться. Ото вони передають, які зарплати іміют та які, які квартіри, по скільки квартір. Боже сохрани, це…

А як оце розкуркулення відбувалося? Ви чули, бачили, як воно відбувалося? Кого може із сусідів розкуркулили?

Ну я не бачив я цього, не бачив. Я цього не бачив. Не буду казать. Знаю, казали, що розкуркулювали, забірали конячку там, в кого плуг там забирали в колхоз усе ж. Усе, в кого коморя вкрита жилізом було, то куркуль тоже. Ну а як, це я чув, а я не…

А до вас приходили з якимись обшуками?

З обшуками… Та в 1933-му шукали ж все, може ж там шо є. Може ше є, а його немає нічого.

А хто це приходив?

Ну хто приходив? Були такі ударники, так називались — ударники. Наші ж і приходили, ну видно їм давали, вони здорові. Вони відать їли, а си ж голодні були. Кажуть, що і з печі витягували. У кого вже там квасоля, так виривали, щоб не їли. Ну в нас не було нічого, нічого-нічого.

Нічого не забрали, нічого не знайшли?

Так шо ж у нас найдеш, як нема нічого, ну нічого. Шо ж у нас?

А в селі людей голодувало багато?

У селі? Ооо, сплошнеє. Сплошне. Я не знаю, скільки їх померло та й їх ніхто не зна.  Їх і сьогодні ніхто не зна. Так же ніхто. Померло багато. Посело, та куди там.

А немає можливо якихось даних на вашому кутку, хто помер ви могли би там назвати? 

Не поняв.

На вашому кутку хтось помер?

Ой, багато. Ой, дуже багато. У нас, у нашій сім’ї, кроми батька ще три брати померло у голодовку, і його мати. Ні, батька його, а мати там у Грузькому вмерла. Її і батька його помер. Та померло…

А як їх звали, розкажіть, як звали батька, ну, вашого діда? Виходить, ваш дід помер в голодовку, правильно?

Іван.

Іван. Прізвище?

Наумович.

Іван Наумович, а прізвище?

Ага, це мої дєд.

Прізвище яке? Таке, як у вас?

Гуменник.

Це по батькові, правильно?

Ну да.

А якого року народження він був цей дід?

Ой, не знаю. Не знаю.

А брати, ваші батьки виходить теж померли в Голодомор?

А, ті, шо брати батька?

Так, брати батька.

Ну, ті ідесь солодші були. Нє, один старший був од батька, але не знаю за який год, а два молодших од батька. І ті померли.

А як їх було звати?

Одного Андрій, одного Яшко, а Йван — його на війні. Вбило, розірвав снаряд прямо в грудях розірвався.

В Голодомор померло два брати батькових?

Да

Андрій і Яшко?

Андрій і Яшко.

А якого року народження вони були, ви не знаєте?

Ой не знаю. Яшко цей старший батька, а Андрій молодший. Ну не знаю.

А чи на вулиці може хтось із сусідів помер і могли би ви їх назвати?

Ой багато. Там вулиця вся вимерла. Там у нас було двадцять з лишнім дворів, а осталось чотири тоді. Померли, усі померли, багато.

А ті, хто приходили забирати продукти, вони тільки продукти забирали, чи забирали, може, ще якісь інші речі?

Ні, продукти, а що речей не було. Мати ще й ходила мінять, зобрала свої речі там, такі, ну що там рядно, раньше вишиване було на полотні, знаєте? І там полотно і понесла туди мінять, в Росію поїхала мінять. А назад їхала, і там устала, станція Золотницька за Грядном.  А там вийшли два молодика, забрали в матері все і прийшла ні з чим, тоді ж ходили, а не їздили, ходили. Ото такіє дєла.

Так вона й помінять не успіла, чи поміняла?

Вона поміняла та назад їхала, забрали.

А люди оце, коли в них забирали продукти харчування, вони якось опирались, чинили опір?

Хоть шо?

Опиралися тому, що в них забирали продукти? Люди, якщо до них приходили забирать, чи вони якось опиралися, хотіли відстояти свої продукти, не отдавали чи якось?

Та ні, вони забірали все, чо.

Так люди нічого не говорили, не опирались цьому?

Ні.

А якихось заворушень чи повстань не було на фоні цього?

Не знаю я, по-моєму не було нічого, там все так було жостко настроєно. Яке, це щас демократія у нас, хто що хоче. А тоді нє.

А чи чули ви про такий «Закон про п’ять колосків»?

Який?

«Закон про п’ять колосків»?

Закон про кого?

Про п’ять колосків.

Не чув.

А чи можна було збирати колоски на полі?

Аааа, ні в коїм случаї, ні в яком случаї. Там об’єжчик ганяв, щоб ніхто не то. І судили кажуть за то. Я ще не ходив збирать, я не ходив.

А чи знаєте приклади, когось може засудили?

Не знаю.

За колоски?

Кажуть, що судили, ну не знаю.

А чи були такі люди в селі, які не голодували?

Ну дуже мало, ото ж такі що ходили трусили, називали «трусили» тоді. А то всі голодували, всі голодували, багато.

А чи помагали люди один одному? Якщо в когось щось було поділитись, то ділилися?

Я не знаю, тоді не помагали ще ніхто нікому. Кажен виживав, багато їли ще ті качани кукурудзяні, та в туалєт не сходять.

Це качани без зерна, ви кажете?

Без зерна, без зерна.

А що з ними робили? Як їх можна було їсти? Їх якось перемелювали?

Ну як, як їсти хочеш, то що-нєбуть, аби вкинуть, що є. А як ото своїх їли люди, один одного.

А були у вас такі випадки?

Я не чув, но… Я чув, але не бачив.

Тут у вашому селі, в Жигайлівці це, казали, що таке?

Казали, що десь діла свого сина, а де хтозна.

А що було з дітьми-сиротами?

А хто за них балакав, за дітей, то зараз тільки за дітей і є.

Не було ніякого в селі патронату?

Якийсь був патронат, отут де це, де ето Михайловна де живе. Якийсь був, но не знаю чиї там діти були. Но то вже після голодовки, по-моєму. А був патронат якийсь, був.

А чи чули ви таке поняття як Торгсін? Торгсін?

Не поняв.

Чи чули ви таке поняття «магазин Торгсін»? Торгсін?

Магазин торти?

Торгсін. А чи золото можна, якщо в когось там були сережки, хрестик, можна було його десь обміняти?

Та де тут мінять, хто там міняв нам, де. Ні, такого не було у нас тут понятія.

А чи були випадки, що ходили чужі голодні люди і просили, наприклад, там їсти, допомоги якоїсь селом? Не ходили чужі голодні?

Щоб допомогти?

Ні, щоб ходили просили їсти чужі люди чи, можливо, навіть свої.

Куди ж він. Ходили, так що ж воно прийде, як я сам, як ми всі голодні, нічого дать було.

А оце ви розказували, що дуже багато померло, що у вас майже вся вулиця померла, а де їх всіх ховали?

Отой же ж їздив питав: «Чи ти не вмерла?», і туда. Або каже: «Та давай я, щоб завтра мені не їхать, сідай та одвезу тебе».

А куди ж він відвозив?

Тут десь на кладбіще, чи куди, я не знаю куди точно. В нас там же є могила для…, ми ж там щас провідуєм той, де в 1933, мабуть, там яма, багато, то туди скидали.

А це тут на вашому кладовищі ця яма?

Ага.

Нам покажуть…?

Да, да. Хрест здоровий є, там.

І туди оце всіх він звозив, цей чоловік?

Хтозна-куда він возив.

А ви знали цього чоловіка?

Ні, не знав. Де ж, як мені п’ятий год, кого я знав.

А там, ви кажете, пам’ятний знак встановлений, да? На цьому місті встановлений пам’ятний знак якийсь?

Кому?

Жертвам Голодомору пам’ятний знак встановлений там, де ховали цих померлих?

Установлений хрест, хрест поставлений, здоровий хрест.

А знаєте, коли поставили?

Не так давно поставили, це не так давно.

А чи можна було людям виїхати із села кудись на роботу під час Голодомору?

Не знаю, дєткі. А куди? Може, хтось і виїхав, но не в курсі дєла, не знаю.

А чи чули ви таке, щоб село було занесено на «чорну дошку»?

Як?

«Чорну дошку», чули таке?

А що це таке?

Занесення села на «чорну дошку».

А?

Ну я вам пізніше розкажу. Чи зустрічались випадки, наприклад, коли пропавших тварин вживали в їж коней, корів?

Щоб їли? Ооо, то делікатес аби попався. Їли, конєшно їли, так не всім же попаде. Хто сильніший, той возьме.

А де вони брали його?

А я знаю де, в людей же де було. А так, ні.

Це про пропавше ви говорите? Якщо пропала тварина, померла тварина, то тоді брали його?

Да.

А чи були у вас жорна?

Та яке, ми його не бачили і не знаємо.

Жорна не було? Не ходили нікуди молоти в жорна?

Куди?

В жорна, нікуди не ходили?

По зерно?

Жорна.

Яке жорна?

Жорна, знаєте, що таке жорна?

А, жорна, було, як ми ж мололи уже після того на йому. Жорно було.

А під час Голодомору були жорна?

Як?

В 1933 жорна були у вас?

Ні, не було. І молоть нічого було. Жорно.

А можна було тоді говорити про Голодомор, розповідати про Голодомор?

Не знаю, я ще не созрів, чи можна чи ніззя було.

Батьки говорили між собою чи люди між собою?

Ну як, голодовка і всьо, голодовка, а чого голодовка, ніхто…

А як ви думаєте, чого вона була, ця голодовка?

Ну кажуть, я ж уже, по історії знаю, що кажуть же ж, спеціально зроблене, спеціально зроблене для українців. Сталін, за його плакали як помер, а його ж робота кажуть, а бог його знає.

А урожай в той рік був, у 1932-33?

Кажуть, що був тоді врожай хороший, я ж…

Куди ж він дівся цей врожай?

Бог його знає, не знаю де він.

А як ви думаєте, дітям треба про Голодомор розповідати?

Прімєрно мої знають прекрасно, і сочуствують, а не знаю як другим воно, як приймуть це дєло.

Коментарі Вимкнено до Гуменник Іван Сергійович, 1928 р.н.

« Prev - Next »