- Місце запису: місто Ніжин Ніжинського району Чернігівської області;
- Дата запису: 14 липня 2020 року;
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
- Респондент: Кононець Софія Іванівна, 06 вересня 1927 р.н., народилася в смт Ямпіль Ямпільського району Сумської області;
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в смт Ямпіль Ямпільського району Сумської області.
Представтесь, будь ласка. Як вас звати? Як вас звати?
Софія Іванівна.
А прізвище?
Кононець.
Це не дівоче ваше?
Ні.
А дівоче як?
Дівоче – Савченко.
Савченко. Софія Іванівна, а де Ви народились?
Народилась я… Ямпіль Сумської області.
А коли ви народились?
Шостого вересня двадцять… Тисячу дев’ятсот двадцять другого року.
Софія Іванівна, а як звали вашого батька?
Іван Максимович.
А маму?
Марія Іванівна.
А де працював ваш батько орієнтовно в тридцятих роках, до Голодомору?
Він працював в дорвідділі райвіконкому техніком. Будівництво доріг, мостів – оце його робота була.
Це до Голодомору, до тридцятого року?
Да, да. Так він на цій роботі і закінчив своє життя.
Це значить, що він в колгоспі не працював. Він в колгоспі не працював.
Ні, ні. У колгоспі не були.
А мама ваша де працювала?
Мама майже не працювала. Вона так, потрошку – в дитячому садку поваром, потім на молокозаводі. Ну так, потрошку, бо в нас діти були.
У вас були брати і сестри, так?
Нас живих виросло шість.
А ви кажете, живих шестеро. А інші що? Померли? Ще був хтось?
З живих одна я.
А раніше? Хтось іще був народжений? Іще були у вас брати-сестри, які померли, ви кажете? Ще хтось був?
П’ятеро було померло маленькими, а шість виросли дорослими, повиучувались, роз’їхались по всій країні.
Софія Іванівна, а чому вони померли, коли вони померли? Ті дітки, п’ятеро. Ви пам’ятаєте?
Я пам’ятаю, як двійка була, дак і на вулицю виносили, і шось на землю клали, і лікар були з ними, і лікували, і… ну таке, повмирали.
А коли це було приблизно? Це під час Голодомору вони померли?
Оце двійка – під час Голодомору. В тридцять третьому році.
Двійня народилася?
Двійня були в мами.
І померли від голоду.
Аня й Валя.
Аня і Валя від голоду померли?
Да нє, вони маленькими померли. За тиждень. Одне вмерло, через тиждень – друге. Я ж кажу: і лікар, і тоді ще той… шептухи, і не могли спасти їх.
А решта, троє ще чому померли?
Більшими, більшими померли.
Більшими після Голодомору?
Ну… ще мала я була.
Ну це до Голодомору померли чи після ті троє?
До Голодомору.
До Голодомору. Зрозуміло. Софія Іванівна, а що ви пам’ятаєте, можливо, мама розповідала про роботу в дитячому садочку? Ви не пам’ятаєте, вона не говорила про те, що там, наприклад, дітям там, можливо, чи харчування намагалась якось для діток організовувати, можливо, розповідала, що недостатнє харчування в садочок надсилається? Щось мама вам говорила, ви пам’ятаєте?
Цього не скажу. Не скажу. Вона вопше сама кухар опитний, у молодості працювала, десь вона там, в Ямпільськом районі. Так вона кухар.
Ну вона вам не говорила про свою роботу в садочку?
Ні, малі ще ми були. Це ще ми були.
І про те, що там, наприклад, голодних діток приводять? Не розповідала?
Ні, нє, нє, не було. У Голодомор якраз вона була дома.
А, дома вона якраз була, не працювала.
Дома якраз. То це двойнятка родилися, вона якраз дома була в Голодомор.
Софія Іванівна, а що ви про ті роки пам’ятаєте, про Голодомор? Як ви тоді виживали?
Я пам’ятаю, як почали люди йти з України. У нас казали, ну, це Україна тоже, Ямпіль Сумськой області, це коло хутора Михайловського, може, чули таку станцію?
Чули, чули.
Шо ми з України, і йдуть, і їсти не просять: «А у вас є що-небудь поробить вам, допомогти?» Такі, скромниї такі люди, не то шо «дайте нам хліба» чи шось. І розказували, шо в їх Голодомор, шо страшне, і котів, і собак, оце вобщем, поїли, страшний Голодомор у їх. Ну, у нас, в самому Ямполі, канєшно, голОдно було, но не вмирали. А умиралі оці, шо приходили. Ми, помню, мама казала: «Ніколи не давайте кусок сухого хліба без нічого нікому із оцих людей, шо приходять, шо для їх це дуже врєдно». Шо вони ж голодні, жилудок пустий, а сухого хліба їм не можна. Ну шо, нц бідно було. У нас самі ямпольці не вмирали. Помню, нам один папин знакомий мішок пшениці дав, дак ступа рабо тала кожен день. Товкли і кашу варили. Ну, трудно було, но пережили.
Софія Іванівна, а до вас ніколи ніхто не приходив, щоб щось забирати, обшуки робити у вас вдома?
Нє, нє, такого не було ніколи.
Нічого ваш батько нікуди не здавав в колгосп, там, нікуди нічого, так?
Ні, ні.
Зрозуміло. А що у вас було? Корівка була? Щось хазяйство якесь було?
Обов’язково. Корівка, поросята, кури, гусі держали. Мама ж більшість вдома була. Ну ми пасли. У нас річка в кінці городу, на річку гусей ганяли. Ну, працювали. Город сорок п’ять сотих, город. Так як папа женився, так йому город дали, він построїв хату. Ну, женився, построїв хату, а в войну ізнов пастроїлі. Уже і я допомагала. Бомба в наш двір. Папу кантужило. Він на войні не був. Вначалі в Конотопі строїв аеродром, строїв, а вже (незрозуміло) посадку вздовж самольоти німецькі. Тікали хто куди. Ну а так…
Софія Іванівна, а ви памятаєте, жорна у вас були?
Хто?
Жорна були, на яких перемелювать, чи тільки ступка? Ступка тільки була? А жорна?
Ступка, ступка, жорнов не пам’ятаю. А ступу товкли усі. Усі товкли пшениці і варили кашу.
Софія Іванівна, а в Ямполі був колгосп, колгоспи були?
Аж два.
Два?
Два колгоспи були.
А ніхто не ходив на колгоспні поля там якісь колоски рвати або щось таке? У всіх все було? Чи все ж таки у когось не вистачало продуктів харчування?
Ой, колоски… Тоді було модно колоски собирать. Це даже, як я вже працювала вчителькою, война вже почалася, ще занять не було, поїхала ж я туди. Дак шо, учнів собрали на поле, колоски собирали, здавали в колгосп, канфєтки давали їм, дітям. Собирали колоски… (сміється). Тоді модно було, собирали, а сійчас не собирають по-моєму.
Ну да.
А тоді це модно було.
А раніше, до того, до того, як учнів вивозили, от в роки Голодомору можна було після, там, збору урожаю колоски на полі збирати? Чи не можна? Чи ніхто таке не робив?
Такого не робили.
Не робили, ага. А ви взагалі пам’ятаєте по розповідях, там, родичів, сусідів, до когось взагалі приходили, щось забирали, до когось? До інших людей.
Ні, у нас ні.
Ні до кого ніхто не приходив.
У родичів – ні, ні, нікого. Ага, приїжджали. Заїхали до нас мамин знакомий: «Йвановна, я буду кричать, а ви мовчіть». І кричить: «Де ви поховали, і шо таке», і оце кричав, кричав. Потом поїхали тут одні, ізвініть за вираженіє, (незрозуміло), так і сказав, ну діти ж були. Приїхали. У нас нічого не взяли. Заїхали в сосєдній двір, там таке саме, стіки дітей, там кабана із стайні забрали, і на воза положили, і все. Ну то дальше до кого шо поїхали, а це харашо я помню, бо у нас покричав, бо маму знав. А в сасєда, не кричавши, кабана на воза положили, і будь здоров.
А ви не пам’ятаєте, хтось у Росію ходив? Ви ж там уже в Сумській області жили, близько до Росії. Хтось у Росію ходив, з оцих українців, може? Або, може, повертався та розказував? Ходив хтось в Росію?
Тоді ходили до хутора Михайловського, а дальше людей не пускали.
Не пускали.
Не пускали. Казали, до хутора Михайловського, а дальше вертайтесь назад.
Тобто в Росію не можна було потрапити?
Ні.
А чому йшли в Росію?
Га?
А чому йшли в Росію? Як, на вашу думку?
Шоб не бачили, шо українці голодують.
Ну, голодні оці люди, вони йшли в Росію…
Вони ж ішли до хутора Михайловського, хотіли дальше йти, а дальше їх не пускали.
Вони, мабуть, думали, що там краще буде їм в Росії, так?
Ну да. Там краще й було.
Там було краще, да? А звідки ви так знаєте?
І з України все повивозили.
А вам, може, хтось щось розповідав?
Да тоді ще казали…
Казали таке.
Всі ж колгоспи є, все вродило, все повивозили. Ну, у нас в самих… Я помню як брат вже після школи працювать став в фінотділі. Приходе: «Мам, а я свій хліб із’їв». «Та нічого, я свого дам» (сміється). Тоді пайок же був. «А я свій хліб із’їв на роботі». Ну, хлопець, уже ж такий возраст, їсти ж то хочецця. Так шо такє. Зараз би такє це сказать, шо хліба немає (сміється).
То тоді урожай був, так? Вродило все?
Вродило було…
Але от, як ви кажете, все вивозилось?
Да. Все вивозили передовики, да це ж нада на трудодень.
В Росію, так?
Ну ми в колгоспі не працювали. Ми поступілі, здали туди каня і збрую, общим, все, шо було, а тоді голова колгоспу каже: «Іван Максимович, заберіть свою жінку, хай вона з дітьми не мучаєцця». (сміється). Ну, папу знали, дороги, мости – це все його діло було. Його знали, просто уважали, знали його. «Заберіть свою жінку, хай не мучаєцця». (сміється).
Тобто ваш тато все ж таки в колгосп здав коня і збрую, так?
Да, здав. Поступив. І на етом точка. А працювати нема кому було. Мама з дітьми, а ми ще були. Це ж брат двадцятого року, в двадцять дев’ятому скільки йому було?
Дев’ять.
Дев’ять Діти. Діти були ще. Колгоспи ж двадцять дев’ятий – тридцятий роки організувалися. Діти були ще.
Тобто батько все ж таки вступив до колгоспу, так?
Да.
Ага. Зрозуміло. А ви не пам’ятаєте таке, куркулі, можливо, хтось у вас когось так називав куркулями?
Да, розкуркулювали. Забирали все.
Було таке, да?
Було, було. Розкуркулювали.
А як це було, може, згадаєте? Може, щось пам’ятаєте?
Налоги, налоги, налоги ж нічим платить, там уже забирали і скот, і… Одна сім’я даже… Висилали.
Вислали одну сім’ю, так?
Вислалию Висилали. Куркулі, куркулі, які куркулі? У колгосп не схотів іти – куркулі.
А вислали кого: хто не хотів іти в колгосп чи розкуркулену сім’ю? Не пам’ятаєте?
Шо вислали?
Вислали кого?
Він і в колгосп не хотів іти, і багатий був. Платив, платив, платив, пока совсім все забрали і вислали.
А куди вислали?
А кудись у Сибір. Кудись у Сибір.
Зрозуміло. А в школу ви ходили? В скільки років ви пішли в школу?
Га?
У скільки років ви пішли в школу?
Мабуть, в вісім.
У вісім?
В сімнадцять років я вже була вчителька. В сімнадцять років. Іду, іде дєдушка: «Соня Іванівна, здраствуйте». Ой, як мені це було… Старі люди, а так кланяється. Приїхала додому – Соня. Ой, як рада знову була. (сміється). Два роки була вчителька. Я в сорок першому…в тридцять дев’ятому році – достроковий випуск педшкол і педінститутів. Чого так учителів забрали у тридцять дев’ятому році. Два курса медшколи – і учитель. А потім екзамени здавали – бєсєда за третій курс. Екзамен – бєсєда за третій курс. І учителька. Коли тут война. І приїхала я тоді, прийшла в гороно, і кажуть: «Треба їхать. В воєнний час будуть судить строго, треба їхать». А вже война почалась. Вже дітки собралися, (незрозуміло) собирать, коли мимо села – траса. Мотоцикли, машини. Я кажу: «Дітки, тихенько по домах». Нємци.
Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб
Фотограф: Валентин Кузан