- Місце запису: село Бакирівка Охтирського району Сумської області;
- Дата запису: 25.07.2020 року;
- Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, методист Інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
- Респондент: Горбушко Валентина Іванівна, 8 лютого 1928 р.н., народилася в селі Хухра Охтирського району Сумської області;
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Лутище Охтирського району Сумської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?
Горбушко Валентина Іванівна.
Якого року народження Ви?
1928 року народження. Родилася в селі Хухра Охтирського району у 1928 році. Шо ще?
А якого місяця, місяця й числа?
Лютого місяця, восьмого числа.
8 лютого 1928 року. Розкажіть, будь ласка, трішки про свою родину, про дитинство.
Ну моя родина зі сторони батька — бідняки, оце так сказать тоді ще, бо бідняки і рано батьки померли. Вже мій батько остався в 10 років без батька й без матері. У сім’ї було восьмеро дітей. І так взяв батька, по матері дядько, до себе в 10 год, взяв за домом ухажувать, по-украінскі, ухаживать скотину ну і жити. Ну по скільки дядина була дуже зла така, не любила дітей, не було своїх, він там поки кінчив школу, 4 класи — пожив, а тоді постаралась вигнать його. Пішов по наймах і робив у людей, по людях. Трудно було десятирічному хлопцю самому. Ну а тута революція: сьомого року революція, десятого, нє, дванадцятого на Ленських розкопках, де золото добували, там цілина — там заворушення, робітники повстали і скрізь пішло, по всій щитай Росії, і по всій Україні. Бистро передалось цей рух робітничий. Ну сирота, 11-12 год, ходив, тоді ж такий клас куркульський був, по куркулях заробляв на прожиток. До братів до старших вертався, но незадержувався: свої діти, свої сім’ї, своя робота, все. Дійшло до революції 1917 року, а у 1918 році у Охтирці набирали красних козаків, Приймаченко командир був. Ну ніде діваться, він, брат Погодка тоїсть, батько з 1899-го, а брат із девятсотого, 1900-го, і вступили туди в червоне козачество. Ну воювали на всіх фронтах: на Україні, і в Росії, і аж в Узбекистані. І дійшли.. Знову вернулись на Україну і в 1920-му році Будьонного, попали до Будьонного, після поранення з госпіталя до Будьонного. Ну поляків, з поляками воювали у 1920-му году, прогнали поляків до границі й вернулись додому.
А як звали батька?
Лещенко Іван Кирилович.
А маму як звали і якого року народження?
Мама із селянської сім’ї, четверо було дітей.
П’ятеро померло, а четверо осталося. Мама — Ткаченко Єфросінія Кузьмівна. Батько в неї був такий чоловік, що, якщо бики загрузли в грязюці і другі бики не витягнуть, то кого звали — Кузьму Григоровича. Він, каже, вивале. Тоїсть устромляв палку, якось воза увалював. Ну вмер рано. Була, що землю дали селянам після революції 1905-07 року. Ви щас по історії не вчили його, бо не було його. Не вчили ж?
Період НЕПу.
Га?
Період НЕПу.
Ні, це не НЕПу.
А, це ще до..
До НЕПу.
Ага.
До НЕПу. Після революції 1907 року, забула як його, Столипін, реформа була Столипінська — землю селянам роздавали. Ну де? Казали, де луччі угіддя, в поміщиків відбирали, де лутчі, а воно хужі попадали. Наділили й моєму дідові по матері. У неї, у їх було батько, дід, дядько жив, батьків брат, горбатий інвалід, і три хлопці. Мужиків було, шо їм попало аж сім десятин. Це стільки землі! Її нада обробити, а обробляти чим? Ну пара коней в них була, пара коней, волів не було. Ну щиталось середняками. Ото обровляли сівнею, а тут война 1914 рік, Германія ж напала на Росію. Старшого брата забирають на войну, через год вбили. Остались батька, а троє менших дітей, хлопців були чотири годи, восім год і оце матері було шістнадцять. Під цю землю обробляючи куди ж, ну шо ж каже батько — «Христинко, поїдемо орати, поїдемо волочити, поїдем сіяти». І ото мати розказує, як коні, кінь на ногу наступав та батько вмісто коня її батогом, куди ти ведеш коней не туди. А хлопці ж малі: восім год, чотири годи цим меншим. То таке життя було із землею. Кажуть: «Землю-землю!», ото була земля. Так шо заповнили, заповнили добре, як її обробляють. Батько був безземельний, сім’я така була в їх. Робили кирпич, цеглу.
Дідусь-дідусь?
Сирець.
Дідусь Ваш?
Батько.
А, Ваш батько?
Мій батько. Так от їхня сім’я займалася таким, заробляли гроші так. Брав батько у пана Лутощанського, брав, позабуваєш ті слова, в підряд. І вроді був підрядчиком ото ту цеглу, то викопували яму таку завбільшки, як оце хата і сипали туди глину, сім’я велика і восьмеро дітей, і батьки, і вони ногами місили ту глину і сирець робили. Були в них стелажі і вони ото викладали кирпич. Ну так то тоже щиталось інагородніми. Інагородні — це люди були бідняки, їх за людей не щитали. Ну це батьки..
А чим безпосередньо Ваші батьки займалися?
Мої?
Так, ваші тато з мамою?
Мої лічно попали, я ж сказала, у 20-му году, 1920-му году була гражданська война і на Україні, і в Росії, і вона тяглася три чи чотири годи, а тоді після того бандами, як уже совєцька власть була, банди-банди-банди. А батько по скільки в красній армії служив, вернувсь у село, начали обирать, кого, щоб селом керував…
Комуни-комуни.
То комуни були по селах, людей у комуни. Ще колгоспів не було, а комуни.
Кооперації?
Кооперації після НЕПу, кооперації ж начались, а тоді комуни, а тоді колхози вже. Де в кого в 1928 році були колгоспи, в деяких селах. Нерівномірно воно якось.. Нове, його ще не могли сформувати і назвати як. Люди тірялися: ті хотіли… ті не хотіли, і получалася між людьми міжусобиця. Один одного ненавидів, один одному зло робив, один одного хотів убити, а собі вижити. Ото так. Два класи ніяк не стикалися, селянство і куркульство, ніяк не було у них зговору. Чого то одні старались, направляли, як тільки колгоспи, в 1928 році начали колгоспи — начали шкодити. Оце колгосп там коней звели, і мої батьки як поженилися, то батька вибрали на сільському зборі як головою сєльсовєта сійчас кажемо, а тоді я забула як воно.
Так його, Ви кажете його вибрали, його вибрали хто? Селяни?
Селяни.
В селі вибрали?
Так, селяни вибрали. Селяни вибрали його.
Це в якому, в 1928 році? Чи пізніше уже?
1926-му чи 1925-му, отак.
А, ще до 1928-го?
Ще до 1928-го. Ще я не народилася, ще не планувалась, ще може батько не женатий був. Ну вообщєм це про батьків, дальші…
Банди, а що це були за банди?
Шо за банди?
Да, хто це ці банди?
Всі туди попадали: і бідняки, і середняки. В основному організовувало куркульство, багатші, а їх були такі організатори… Одні соглашалися, були такі куркулі, що землі багатенько, коней не двоє, як скажем у моїх дідів було, а штук по троє, по четверо, бики пара чи дві, коров штук три, ну поросят там держали. Як оце мої, матерені батьки — вони були середняки, їх називали, шоб бідні зовсім не були такі, щоб нічого немає, нічого не сіють, не садять, а так як і сійчас є такі, що не роблять, не хочуть шукать роботу, а десь шось аби вирвати. І тоді ж такі були. Або ходили по наймах, або крали, вбивали. Я сама лічно з тими бандітами не стикалася, но я була дитиною малою і чула про ці банди, от. Ну це до 1930-го году. В 1930 году уже у батьків у моїх була сім’я вже…
Можливо, Ви тут хотіли сказати, скільки дітей було, да?
Та дітей уже троє було.
А якого року народження?
1926-го сестра у мене була, 1928-го, брат з 1930-го.
Як її звали? Як сестру звали з 1926-го?
Катерина.
Катерина.
А то Володимир брат був.
Найменший?
Менший мене. Їх обох уже немає, ні меншого, ні старшої немає, Царство їм Небесне, померли, а я держусь, як учепилася за кожуха, то таке..
Про 30-й Ви розпочинали…
А тепер до 1930-го году дійшли, а в 1930-му году начали більш колгоспів, хотіли ж розводить скот, шоб ферми організовувать. Тоді ще начинали, а тільки після війни їх організували. Так батько мого із Хухри перевели у Охтирку на цей же самий, де закупівля телят по селах. Я називала і забула як, уполномоченный по заготівці скота. Ото він їздив по селах і закуповував телят у селян. В каждому дворі корова, у кого й дві, може в кого й три було, по разному. Тоді ще колгоспів так масово не було, а так — у тому селі вже колгосп, у тому селі комуна, а він ото їздив закуповував телят і звозили в Охтирку, був Заготскот. Я думала ви з Охтирки та знаєте, де вулиця Чапаєва, де переїзд через желізну дорогу так воно на бугорчик і з бугорчика, там був Заготскот. Там бики були племінні і корови такі, шо тоже отборні.
А не знаєте, можливо, тато розповідав, задорого купували скот? Не знаєте?
Як сказать, примірно… може 100 гривень, не гривень, бо тоді карбованці були. Ну дешевше, ніж сійчас. Ну підем дальші?
Да-да.
Бо в мене довга дорога за 93 годи. Тоді стрічалися він у лісі з бандітом настоящим, судили його, з банди ж вловили. Ото я казала, що сім’ю вирізали, золото забрали, всю сім’ю вирізали. То двоє осталося тільки тих, що на досвідки пішли, старший син і дочка пішли вдосвітки. Тоді збирались по хатах: сьогодні в мене, завтра — в другої баби, де збиралася молодьож, пряли, співали, танцювали і горілку пили. Вдосвітки називалися. Так з оцієї банди, шо оце уловили главаря, він і не з нашої області був, а аж з Полтавської області вже жив, і по професії людина прокурор був. Фамилію забулася. Так стрів у лісі ото як їхав, стрів у лісі, каже, зустрілися, батько ж конем їхав, а він каже: «Пру, стій», вийшов із-за сосни. Каже, подивилися один на одного, він мені нічого і я йому нічого, і роз’їхалися. Той туди пішов собі в ліс, а цей поїхав до села, батько мій поїхав. Оце така банда була, переховувався чоловік. Випустили і знову за ним полюють, шоб його вловити, як той казав, гусак, то з’явилися. Були цілі групи, я ж кажу, тут в Охтирці славилася банда Саєнка, а туди до Чернечини ще якісь там ліси скрізь, і так тут ліси. Ховалися хто в лісах, хто в яких хатах десь то в полі, то в лісі якась хатка, ховалися. Одбирали просто в людей. Вже знали, хто де багатше живе і вночі. Вікна отак були, а віконниці закривалися і прогоничі були жилізні товщі пальця, отакі жилізяки встромлялись з цього вікна, з цієї сторони, а тоді ті закривалися і сюди виходило, закручувалося. Ото так люди закривалися, боялися, що обберуть. Це в 1930-х годах було таке. Дальші-дальші до 1933-го… Оце 1931-32-й, і в 1932-му з половини батька послали в Стару Рябину головою оцього самого, це в 1932-му, це вже кооперації. Робив головою кооперації. Мені було 5 год, і я помню зиму, воно зимою, видно пізно осінню було, що сніг випав і мені прийшло в мою голову, що я йду до батька в магазін, придумала. Щитай з дому втекла, мене так тоді лаяли, і мати шльопала за те, що я пішла. Так я помню крик свиней, різали свині, різали масово, того що держати їх і різати. Ну різали, бо боялися, що можуть забрати.
Банда оця може прийти і забрати?
Та, і банда може вкрасти і конфіскувати в кого ж.
А хто конфісковував?
Ну хто конфісковував, власть конфісковувала. Поголів’я нада було збирати, а люди ж не хочуть так здавали ніхто ж і може того, а свині держали, каждый двір держав порося.
Що за село без свеней!
Село-село. Це кури, свині — це було. Це мені помниться таке. Уже літом 1933-го ми діти гралися, ну хвіртка, як заходити ото в двір, на хвіртці дітвора. Я ж пять год, брату було десь два з половиною чи два, чи три. По вулиці їдуть люди, літо, у кожухах, красных кожухах, довгих. Ну їдуть-їдуть, ну лякали москалями ж тоді. Так як і тепер москалі-москалі, москалями лякали. Підняла дівчинка одна голову, кричить: «Москалі їдуть!», а ми ж на хвіртці граємось там собі дітвора ж і все. Тоді тікати в двір, хвіртки не закрили і бігом до нас у хату. Мама в хаті була, їсти варила, а ми часів у 10 може, коли діти повстають. Ми біжимо в хату, кричимо: «Москалі їдуть!». Вона бистренько засунула сіни, нас в хату, кого на піч, кого під піч, підопхала, бо й чужі забігли до нас в хату, а вікно забула закрить, отак вікно открите, отворяється. Вона вікна не закрила, а стала в угол, там був у нас макогін, макогін такий гарний, пшоно мяли, то мак мяли. Вона стала, націлилася, шо щас битиму, як лізтиме, по голові, а він пошарив-пошарив, хата височенька, пошарив-пошарив по вікнах, чашки поперекидав, все, важкий дядько, не вліз у вікно. Так мати не обізвалась, промовчала, полазили і поїхали чотири підводи. Я ж кажу всі в красных кожухах. Видно тоді розкулачували, переселенці були. До нас, до нас сюди на Україну в 1933-му, де вимерли люди переселяли з Курської області, а вони якраз і ходили в красних кожухах. Із Курської області переселяли сюди. Тут я не знаю чи були в Бакирівці, а ми жили, то в нас там сімей більше восьми приїхали. Всі многодітні, по восьмеро дітей у їх, а то більше, і так і жили всю дорогу, і войну даже пережили там.
Це на них можливо казали «червона мітла»? Мама Вам розповідала за кого?
Ні, то були мєсні. Мєсні, недалекі не у кожухах красных, свої мєсні..
А чого їх так називали?
Ну хто зна. Я, і мама не знаю чого так називали. Тож казали більшовики-більшовики, тоді більшовики одне робити, а ті друге робили. Ті банди, я ж кажу ще жили в своєму селі, де я родилася, так зібрали, поле ж було, зібрали ячмінь… де висипать — нікуди, вони висипали серед кухні, отак якби в хаті висипали кучу ячменю насипали. Поки батько десь кудись відвернувся чи в город їздив, чи в район визивали, не знаю, шо приїхав, а ячменю немає, вибрали весь. Хто-хто, а братова жінка каже: «Красна мітла приходила!». «А що за красна мітла?», хто зна. Тоді трудно. Мама було мені розказує. Вона вже більш перед смертю отак лежала, як я, не ходила, а я було нароблюсь, мені спать хочеться, а вона мені розказує-розказує, а я й заснула, а вона каже: «Чого ти спиш? Ти мене не слухаєш!» і плаче. «Мені ні з ким побалакать», ото все розказує про життя. Ну про шо і колгосп, як начали… Здали вони добровольно коні, це вже мати із батьком, уже мої батьки, ті ж дідівські коні здали в колгосп і вступили добровольно. Мати каже: «Мені так надоїло те поле!», сім десятин удвох із батьком обробить, а того ж сина старшого вбито. Уже ж дома немає роботника, а ті малі діти, ті померли старші п’ятеро. Дійшло діло… ага, перевила батька в Стару Рябину…
А хто, хто його перевів?
Район.
З району?
Район переводив. Хто — район.
А де ви там жили в цій Рябоконі?
У Рябині?
Ой, у Рябині, да.
Де жили? Хата чиясь, когось видно ж розкулачили, були хати. Я ж кажу, то батюшку, у них дом був великий, погріб великий і в отой погріб кооператив, оце мій батько був головою кооперації, то це як убрали оці буряки — вони всипали в той погріб. Колгоспи, а тоді його на п’ять колгоспів розділили, двадцятитисячників висилали відкілясь до балтійських моряків, то десь з Росії видно. Ну він тим колгоспом не руководив ж цей балтієць, розділили на п’ять менших колгоспів і одним… колгоспом мого батька поставили. Був головою «Червона Україна», колгосп такий був. Ото був головою колгоспу..
А не відомо, де той батюшка подівся?
Я вам казала, балакали де, а чи дійствітєльно, пішов у артисти в Харкові в філармонії. Де він дівся — не знаю. Я й тут батюшку помню в Бакирівці. Такий був — куди? Вождь якийсь іде, здоровий і з ним чотири іще менших. Ото в нього два сини таких було, що вчились тоже на батюшку, а тоді ж, не знаю як, довчились чи ні. Тоже десь виїжджали в города великі.
Батюшки ці ж десь тікали, да?
Да, виїжджали більш у города.
А чого виїздили — не зрозуміло?
Га?
Чого виїздили — не зрозуміло!
Ну чого виїжджали? Церкву закрили і батюшка виїжджа.
А церкву коли закрили, почали закривати?
У Бакирівці я помню у 1934 году. Як ми сюди, сюди батька також перевели головою колгоспу, тут він робив головою колгоспу в колгоспі… За Рябину докажу, за той колгосп, що він робив. Там, у Старій Рябині, вона ось у Писарівському районі. Письменник… І мені ось, менша дочка приїжджала та й каже отак-отак за дєдушку читала я у книжці, письменник сам тоже з Старой Рябини, там Нова і Стара Рябина, так каже про дєдушку написано, як він помагав у голодовку селянам. Ферми ж зводили, биків, корів, де старе, де яке. Так старих було два бики. Бики ви знаєте, які це?
Да-да.
Що рими орають, ними возять. Так він ходив просити в райком партії, ходив просити, щоб дали дозвіл зарізати тих двох биків, шоб роздати селянам, шоб піддержати їх, шо селяни голодають. Так і в книжці, яка забулами, ось Вєра приїжджала і ми збалакались, і вона мені розказувала. Так шо помагав у голодовку людям: буряки оті роздавав, шо були в погребі.
Ті буряки, які з поля привезли до цього будинку, в цей погріб в якому ви почали жити?
Да-да, там були. І то каждий день чи через день, не знаю як вони їх видавали, я не помню — мала була. Так ото давав каждому дворові, стільки намітив — роздав усі. За те його і хотіли наказать.
Хотіли його наказати…
Ну роздав, государствене майно роздав..
І оце держава хотіла наказати його за те, що він роздавав?
Та чи держава чи люди, чи хто. Були ж тоді разні люди. Холили заявляли, заявляли. Йому два рази на жизні таке було. Після войни, як в 1947-му трудно було, так в Пологах жили, тоже він був колгоспником. Робив у куркулів, знає людські навички і підходи всякі, і з людьми, з колгоспниками скажем в нього він находив общий язик всігда.
Розумів їх.
Розумів, понімав. У 1947-му году в Пологах робив він головою колгоспу, там зерно ті дають по триста, рядом-рядом село, як на трасу сумську виїхати, колгосп був там «Шлях до комунізму». Вони ніколи план не виполняли, а він і план виполнив, і на трудодні остається по три кілограми, а там по триста грам. Тоже найшлись такі, шо заявили. Ото тобі..
Доноси тоді були, да?
Ага, тоді вже як об’єднали в один великий колгосп у 70-х годах, укрупняли. Я кажу: «То роздрібняли, то розкрупняли». Ну так ті люди хотіли, щоб його вибрали. Так нєт, найшлись такі, шо не нада. Хотіли за те посадить, шо пшеницю… Тоді заставляли здать за той колгосп, який не здав план, за другий колгосп, а вони рішили в бухгалтерії, що давайте краще людям роздамо. Трудний ше 1947-й год був, хліба ж не було, голодали, їздили на западну по хліб, то вони не согласилися. Ще й нащитали і бистро роздали, люди розполучали — осталось трохи. Що робить? Та давай змішаємо, добавим туди полови. Тоже набрали, прийшли такі, що заявили. Попотягали тоді батька.
А як, якщо повернутися знову до 1932-33, як взагалі тоді жили люди?
Та жили, не безпокойся. Жили і не погано жили, не погано жили — держали дома більше. Смотря, де який у якому селі рокуводітєль. Все от того залежало.
Від керівника?
Від керівника залежало. Тоді ж по одній корові, двір, 80 соток города, щоб оброблявся: в кого було, в кого й не було. Це шоб було… Де був керівник такий, що на це дивився крізь пальці — там люди жили лучше, а де «це закон такий» так, як і сійчас кажуть «закон такий».. Од людей все залежить!
Але все ж була частина якихось людей, які голодували в 1932-33?
Канєшно була.
А хто голодував? Які це були люди, які сім’ї? Які не хотіли робити чи які це були…?
Які в колгосп не схотіли вступати, які старалися нашкодити наоборот, тікали і в полі крали, і палили, і хверми палили, скотину. То що це харашо робили? То ж погано! Мій дядько, материн уже менший брат, у колгоспі Леніна, це Хухріш, там же він жив, робив тракторістом, в 1933 чи 1932 трактор дали. Тоді були такі трактори, колеса, ніде ніякого накриття. То шо зробили — насипали у трубу піску, то ж така труба вихлопна була. Хто — хто зна, шукали і не найшли. Розірвало…
Трактор цей..
Не весь, а де оце труба, мотор і це все. От для чого таке робить було?
Шкодники.
Казав же батюшка: «Кажда власть од Бога». Значить богові так було угодно таке зробити. Гражданська война та ж продовжувалася… Щитай у 1914 году німці напали, і война, й война, а тоді банди всякі, а тоді гражданська война, а тоді оця колективізація, оце все таке. Ну як началось спочатку… Я оце історію СРСР за восьмий клас дивилася, хоть дивлюсь, ось лежить, кажу — перечитаю. Таке, як оце в нас началося після колгоспів, після всього, таке й тоді робилося. Ота революція 1905 году, 1907 году — скільки людей погибло!
А хто тоді з тими, хто голодував — зрозуміло, а хто не голодував?
Були й такі. Крали. Наприклда, той десь у воїнській часті робив, якимсь якийсь там начмед, так тими продуктами вєдає. Крали і сійчас таке саме. І сійчас крадуть. Одні ті тушонки їдять, а солдати не знають. Таке й тоді було і сійчас щитай таке. Отак сиджу, другий раз думаю, дочка увійде і каже: «Куди ти очі втупила? Шо ти дивишся? На шо той тілівізор робе?». А я його включу, а дивиться — не дивлюся, а своє думаю. То шо вже я не піду ніде, куди мені нада піти, мені й нада десь піти, шось би зробити. Я привикла всю дорогу робить.
А скажіть, будь ласка, дивіться, Ви кажете також, що голодували ті, хто не захотів піти до колгоспу. Тобто були й ті, хто йшов до колгоспу?
І були й ті, канєшно.
І ті жили краще, да?
Ну як, одні пішли — комуна на Високому у нас була — пішли в комуну. В комуні годували, та й в колгоспі годували. Помню, як я начала тут ходити в первий клас, у 1935-му году — нам у школі варили безплатно. Варили ячмінь чи драний, чи не драний — не знаю, но факт той, шо ми їли і не були голодні. Не знаю, чи Паша Івановна про те згадала чи ні, вона тоже їла той суп. Варили безплатно, не так, як счас 20 рублів платити за той сніданок, як діти платять.
А скажіть, будь ласка, Ваша сім’я, родина відчували той 1932-33 роки?
Канєшно відчували, канєшно відчували, аякже.
А як?
Ну як? Канфети, печенья — ми цього ніколи не бачили і до 1933-го, в 1933-му і після 1933-го, бо мій батько голова колгоспу, так можуть сказать хто зна шо, шо твій батько. Одна мені, через два чи через три двори жила, Жикарява: «Ага, твій батько голова. Ви гречаною половою порося годуєте, а ми, — каже, — житньою чи пшеничною!». Шо намолотили, якщо його ще нада піти набрати, вкрасти, щоб ніхто не бачив. Ну а шо я? А я її штовхнула в калюжу. Кажу: «Оце твій батько голова», бо батько мій всігда старався, шоб люди нічо не сказали, а мама так привикла, вона все під той, піддержувала.
Підтримувала батька.
Бо вона ж тоже із бідного двора щитай, і так підтримала всю дорогу його.
А шо вона робила у колгоспі? Вона ж також пішла до колгоспу?
Там, де і всі робила. Ну послєднє врем’я ще двоє дітей родилося, їй операцію зробили, так вона ходила в овощну ланку: ну огірки, помідори, капусту вирощували, садили, воду возили на собі. Я четвертий клас як кончила, так помагала їм. Всі баби старі, вже возраст такий або больні. Там, Надь, біля Ярмака була копанка, може помниш, бочку на собі привезем дітвора ж, іще дівчатка ж тих, що там роблять. Наллєм повну, а тоді самі везем на огородню, привезем, то баби кажуть: «От молодці, дівчатка, привезли! Тепер хоть нам трохи легше, не їхать по воду!», а то нада їхати, або по коня іти, або самим нести, щоб коня, по коня не йти.
А що тоді ще їли в 1933-му?
Ну що ще їли? Їли все те, поросят держали, коров держали. В нас і дома була корова, порося, гуси держали і сусіди дві корови.
Це скільки їй приблизно років?
Ой, я не знаю.
Бабуся! Усі сто років, да?
Може! Це од бабуся осталось її чоловіка.
Залишилася.
Так від неї.
Добре, давайте тоді, будь ласка, ще раз. Народилися у Хухрі.
ХУхрі наголос.
Хухрі, перепрошую.
Об’їздила щитай три чи чотири села. Охтирка — районний центр, Стара Рябина, і ті ще за Хухрею, дай Бог пам’яті…
Бакирка, оце село Бакирка.
В Бакирівку ж тоді ж.
Після Лутища — Бакирівка Ви казали.
В Лутище, тоді в Бакирівку з Лутища, сюди в 1934 году, тут три годи прожили. Тоже село було, приїхали млини було, три млини, а молотили хліб тута, у Бакирівці в 1934 году. Уборку я помнила добре вже, як убирали хліб, де центр, де в’їжджали, де магазін, де медпункт — отам стояло колесо таке зроблено і такі два дрючки, як ото на санках діти каталися на льоду, і коня упрягали, і ото туди снопи кидали і молотили в 1934 году. Не було ще ні машини, віялка була, віяла була, а тоді вже при батькові купили молотарку. Це велике діло було — молотарку купили! Так що тоді молотарка стала своя, уже молотаркою молотили, а то прецеп, чи як його називали.
А скажіть, будь ласка, в 1932-33 мерли люди?
Ну я ж вам кажу, в мене дядько вмер з голоду, пухлий. Робив в Харкові на тракторному заводі. Прокрались, попались: або йди в тюрму, або іде геть із заводу. Пожаліли, в тюрму не посадили, кажуть — «В тюрмі дадуть їсти, а як підеш, будеш десь шукати їсти» — наказаніє таке.
Хто це його наказав так?
Ну керівництво тракторного заводу.
А взагалі по селах…
По городах, по городах хоть і в Харкові хліб продавали, туди їздили по хліб. Не в село їхали по хліб, а їхали в великі города.
Там він був?
Там якийсь чи по карточкам чи на людину, руки по скількись давали, робочим давали.
А скажіть, чого так сталось, що у городах, у містах був хліб, а в селах там, де його прибирають його не було?
Так а сійчас? Я сійчас рівняю й тоді. Сійчас 13-15 рублів хлібина осякенька, який хліб. 15 гривень! Ми хлібину берем на трьох, так її на два дня не хватає нам.
А тоді хлібини на скільки хватало?
По дві хлібини?
Ні-ні, кажу, тоді хлібини на скільки хватало?
Ну хто й зна на скільки хватало, дома пекли хліб. Ми пекли дома хліб.
Мама пекла?
Уже як колгосп, став колгосп — вона пекла, дитина мала була, так же ж не піде робити. Пекла хліб і на огородину отак ходила.
Так а чому?
Ну опять же ж, пекла хліб, хоть отаку пампушку оставиш і так воно скрізь було. Як сійчас, так і тоді воно. От керівництва все залежало, от керівників. Хто ще зверху там давив, Молотов чи Сталін, біс їх знає. Мій дитячий ум тоді не додумався питати, щоб розказували чи батьки, чи хтось старший, чи в школі в учителя спитати. Ще ума не хватало тоді. А чого воно так було?
А мертвих людей бачили, десь може як лежали? По селах? Не бачили?
Ні-ні, оце у скількох селах я була — я не бачила. У Лутище переїхали, там тоже варили оцей ячмінь, в яслах, ходили у ясла, ходили і в школу, то й в школі обіди такі робили більш ячменні, така і не суп, а як солдатська каша. Отаке в школі варили, отаке і в яслах в Лутищах варили, такий суп нам, густий куліш ячменний.
А Ви розповідали, що тут в Бакирівці жінка Вам одна розповідала про те, як заховала, під калиною, під кущом.
Ну не в Бакирівці розказувала, а розказувала в Охтирці.
А, в Охтирці.
Як викопали кущ, ну як їдете трасою з Бакирівки і виїжджаєте на трасу на сумську, так отам вона й живе третій чи четвертий двір. Казала, що викопали кущ калини, шоб заховати хліб, висипали туди, та казала багато, шось тон три під той кущ викопували ж. У вас щось упало чи то лежить? Я думала, що щось упало.
Тони три, чого, зерна?
Да.
Тони три зерна вони…?
Висипали у ту яму, шоб не забрали ж. По дворах конфіскували, доводили каждому норму, як було ж все врем’я. Яєць… ЯК ми вже після войни здавали так по 90 штук яєць, по скільки-то м’яса здати, скільки-то молока здати, 200 літрів виносить нада, як корова… План такий був, людям на двір накладали. Всю дорогу воно не легко було, ну тоді особенно ті два годи. Ще була погода, така весна, як оце ця була весна. Чого шо я збагнуть вообщє своїм умом дитячим тоді не могла цього. Бачу, що в сусідів тоже ж, піду там діти так, як і я, піду, а вони картоплю чистять, то ці обчистки не викидають, а в кучки складають, обчистки, то поїдять обчистки, а тоді заїдають картошкою з огірками солоними.
Це в 1932-му?
Да, 1932-33-й.
Сусіди, які жили поруч із вами?
Через дорогу жили.
І вони таке їли..
А отак через дорогу жила дочка з батьком. Це я дуже добре помню. Держали стадо гусей, шо як брат мій обпікся самоваром, як він вже там підмостився під його, що руку обпік, так до них бігали по гусячий жир мазать руку. Так у їх і корова була і гуси були, а в других нічого не було. А проходили оці, що збирали, були ж всігда назначали від кіль — власті, сільській власті. Де хароші люди — ті не забирали всього, а де, ізвініть за вираженія, «паразіти» і з тих людей попали — заберуть все, що є. Кажуть, що квасолю забирали, я не знаю, що й квасолю забирали.
Голодомор.
Голодомор. Якийсь мор і був, не хуже оцієї, що сійчас. Як її — пандемія.
Коронавірус.
Та чи його запомниш, коронавірус. Що за лихорадка Бог так поражає. Так і тоді шось було, якийсь мор тоже був. Це маму розпитувала: «Як воно могло буть так, шо отак було?», то вона каже — «Понять трудно, шо воно було. Якийсь мор був!».
Не могла вона тоді Вам пояснити, що таке творилося, да?
Якийсь мор був.
А Голодомор це геноцид? Світ визнав…
Хай більше визнав, а я лічно, я і ще знайдуться такі, як я. Я не визнаю його, що це спеціально було зроблено та ще й на націю.
Чому?
Чому я не визнаю? Ну не знаю. Я не визнаю, що це гонение на націю було. Як сійчас же послухаю, шо це геноцид. Не може бути, щоб спеціально українців так витравлювали. Щось у мене в голові не вміщається.
Ви думаєте, це природні явища чи штучне?
Канешно природнє, но не спеціально його робили, нє. Я, як подумаю, як мій батько старався, щоб людям було ще їсти. Надо було йти з тої сторони… Господи будь вона не ладна, і сама забула.
Із Рябини.
Із Рябини іти в Охтирку через поле, сім кілометрів, по тій стежечці. Подумайте, вночі йти, щоб банда тебе не зустріла. Іти нада до жилізної дороги, а тоді сідати на поїзд і їхати в Охтирку йти і договариваться, що роздам буряки, які є в мене і дайте отих двох биків, що такі нещасні, худі вже, старі зарізати, щоб дати людям, щоб їсти. Не один він такий був, ще були люди такі. А щоб спеціально робити, не дати людині, щоб вона щось і з’їла хоч щось — мені не віриться, що це геноцид, що це спеціально зроблено. Я ж кажу: там, де люди при владі були, по сільській владі, хороші — там менше людей вимерло, менше було. Чого так було понять трудно.
Ви кажете, що це, що Голодомор — він не штучний, а природній факт. Тобто, якщо природній..
Сама природа щось..
Це означає, що, якщо природній, то урожаю не було?
У 1933-му може й лутчий був, а в 1932-му був хужий протів 1933-го. Нада було шось і посіяти ж, а тоді ж, як по старому врем’ю, по царському казали, контрреволюція, те, шо налог той здавати і шось їсти оставить, і посіять нада було. Чимсь сіять нада було! Його ж посіяли! В 1933-му наріс хліб, значить у 1932-му його висіяли. Той висіяли, а той забрали. І де, в кого, скільки забирали — хто знає?
Але забирали?
Ну канєшно забирали. Я ж кажу, у всі года налоги платили, в усі года. Даже м’ясо і то, нада було або гусей різать, або порося здати, або шось таке, або теля. Шось нада ж було здати. Налоги були, є і будуть. Я геноцидом, наприклад, чото мені не віриться, що це був спеціально геноцид, щоб спеціально людей… І в 1947-й тоже ж таке!
А в якому році померла ваші батьки?
Батько помер у 73-му, 1973-го.
А він 1889 Ви казали?
Ні, 1899-го.
А мама?
А мама з 1904, а вмерла в 1999-му. Було 94 годи. І сиділа, як оце я, не ходила. Восім год лежала вона, я ухажувала за нею.
А Ваш чоловік..
А мій чоловік був вчителі, він і я, вчителі молодших класів. Чоловік у мене після операції вмер у 1968-му.
А народився якого?
Народився в 18-го, 1918-го.
А де народився?
В Пологах.
А він розповідав у них, яка ситуація у них була у 1932-33?
Та в них нічого була ситуація. Казав, телицю зарізали і так піч, ця ж піч, тульська піч, було туди підпіччя. Туди діжку посолили, засунули, замазали глиною, шоб ніхто не найшов. Ну трудно було. Ходили по людях заробляти: тому город скопай, тому по полі, тому ще щось. І так в селі було давно, і при колгоспах так було, і сійчас не найдеш. Он нікуди не годиться, уже в мене не ходять, а в неї тоже такі самі і нікого найняти пополоти. Гроші даєш, 100 рублів, 120 в день, а воно нема. І ходе, робить не хоче і ходе просе: «Дай Надю хоть пятьорку!». Я вже їй сказала, хай заробляє ту пятьорку.
А Ви розповідали, що Ваша мама ходила з Рябини..
З Лутища в Рябину.
В Рябину…
Город копать, бо ми там садили як жили ж там. Считай год там прожили. Посадили город. Ну я скажу, шо тоді ще… крали люди все, банди були які. Кажду ніч десь когось ограбили, десь стріляли, десь шось робилось. Банди були не з одного-двох чоловік.
А як Ви думаєте, банди.. Чому в той час?
Чого були банди?
Да, чому вони створювались? Да, чому вони створилися?
Я ж вам казала чого. Класове суспільство не стикалася. Тоїсть сейчас якась бабуся з 1936-го году, після голодовки три годи ще її не було, а вона такі небелиці розказує, що слухать не хочеться. Такі небилиці розказує, шо страшне. Шо й прийшли і все вигрибли, і все забрали і оте. Подивишся, виступають сільські хора, сорочки вишиті ті, шо тоді шилися, кожухи чи там ті платки оці здорові, цвітні, всі ті, шо були до 1933 году. Вони щас у них наряджаються. Чого ж вони їх не попроїдали? Хто голодав, той усе продав. Як у войну голодали, так остались голі й босі, все поміняли на харчі.
Так пра.. Да, дивіться!
А то з 1936-го року, з 1940-го… Що ти розказуєш, як тебе сім год до того не було?
Чули магазин Торгсин?
Чула.
Що це за магазин?
Та золото здавали.
Коли, в 1932-33?
Золото, може й які одежі хароші здавали туди.
А для чого здавали?
Я їх не була.. Щоб гроші дали, щоб їсти купити. А може, хто здавав, боявся…
Банда прийде…
Шо банда прийде або конфіскують, бо цей елемент, як той казав, не такий. Бідняк чи багач, щоб його не конфіскували, бо конфісковувать-конфісковували, а розкуркулювали. Помєщиків совсім, хто кого зайняли, кого не зайняли, а ті потікали за границю багато, потікало, а тепер там оці наші називають, о Господі…
Вигнанцями.. А, до Сибіру! До Сибіру тоді!
В Сибір, переселяли.
Переселяли? А чому?
Да.
А чому переселяли? За шо?
Ну розкуркулили і вислали, як ненадьожного елемента. Ото я недавно читала про Узбекистан, про Казахстан. Казахстан у чотири рази площа більша, чим України, а населення було до войни 19 мільйонів, а в українців площа у чотири з половиною рази менша, чим Узбекистан, не Казахстан, а Узбекистан і туди, ось у газеті було…
Дивіться…
…туди тоже висилали. Не всі в Казахстан, не всіх висилали, як той казав, насильно — їхали сами. Об’явлено це було перед войною: або в 1938-му, або в 1939-му году. Ну вообшем до войни, перед войною зразу, шо в Казахстані дають землі скільки хочеш, дають і квартіри ж і все. Нада туди їхать, там буде харашо жить! Це я добре помню. І в нас були такі люди, що поїхали, добровольно, їх ніхто не висилав, а їхали добровольно. А з західної, пишуть, що з західної дуже багато сімей вислали, переселили в Казахстан і там розказує…
Так і шо виходить, що зараз розповідають про Голодомор, то більшість із них просто складає небилиці?
Небилиці. Бабця помнить, шо її, шо вона була невелика і її розкуркулили батьків. Батьки власть лають, дітям розказують, а дитина сприймає зовсім інакше. Понятно? Так шо добавлено багато, дуже багато.
І власть тоді була хароша?
Та як сказати, хароша чи погана, я б не сказала, що…
Але ж накази, накази віддавали різні тоді?
Хто?
Накази, накази ж різні були!
Та різні. Я помню тут голову сєльсовєта. Тут голова сєльсовєта був Бондаренко, так я добре помню, а батько мій був головою колгоспу, то готова сєльсовєта — він сєльсовєтом керує, ну всім селом… а в колгоспі голова колгоспу должен керувать, він накази дає, що робить. То було голова сєльсовєта лізе, помню як даже вони з батьком не помирились, погризлись. Батько каже: «У тебе сєльсовєт, село все. Ти дбай про селян, а не лізь те, що я роблю!».
Це в якому році?
Га?
Це в якому році?
В 1934-му чи 1935-му. Як купили молотарку і голові сєльсовета не понравилось. Гроші, нада було брати колгоспні гроші, а на щот сєльсовєта кладуть, а він же начав казать, шо добавляйте, бо в нас не хватає. Шо ж ми будем молотить хліб…? Ото стоїть серед села, стоїть якраз у центрі села отим приводом коня водити і один буде кидати по снопу. Коли це воно помолотиться? Єсть нагода купити молотарку для колгоспу. В нас грошей стільки-то є, а в нас не хватає. Ну по скільки ми ж цього сєльсовєта добавте нам грошей. Село і люди ж сєльсовєтські, не чиїсь. А він тільки «ні». І вони до того полаялися, шо, мабуть же, і люди чули, як лаялися.
А скажіть, будь ласка, чи були якісь знову ж таки в 1932-33 роках, чи були повстання? Чи намагалися селяни у яких влада конфіскувала насильно, забирала це майно…
Протестувати?
Да. Чи вони протестували проти цього всього?
Ну як сказати, я ж кажу, що мій ум не посягав того у ті шість-сім год ще. Як той казав, їсти дали — поїла, а шоб в сім’ї це обговарювалося — ніколи.
Про Голодомор тоді говорили, можна було говорити? Що от є Голодомор!
Про те, щоб на зборах виступити і сказать?
Да, на зборах!
Може й казали. Ну я ще ж мала була.
А між собою люди говорили? Ну до прикладу так, як ми з вами зібралися. Чи можна було так збиратися?
Тоді не збиралась, мені кажеться, так.
Бо боялись?
Ну то збираються гуляти, як правило на празник який: і водка й закуска, а чи вони там балакали — не знаю. Ну я думаю що балакали, що балакали. Я ж казала, як у Старій Рябині мама поїхала копать город, бо посадили там, а тоді ж переїхали, перевели в друге село, так якась збиралась, як би сказати, таємні збори якісь були. Не прості люди — вчителі і ще там хтось. Жінка пустила її переночувати, а чоловік прийшов і чує, що сварить: «Навіщо ти впустила? Нам сьогодні людина чужа не нужна в хаті.», а вони вже рідна мала на увазі, що є в селі така організація, що наскочили, їх вночі забрали. Мама ти так боялася. Каже: «Не дай Бог ще й мене потягнуть, то буде діло!», але, каже, Бог минув.
То виходить це було таємне зібрання якоїсь інтелігенції?
Да-да-да.
Інтелігенції, яка намагалася виступити проти тодішньої влади?
Чи виступити, чи напасти на шо-нібудь.
Щоб робити якийсь спротив цій тодішній владі?
Спротив, щоб якийсь робити, да-да.
І виходить тоді влада, очільники влади і та влада хтось дізнався про це зібрання і їх розігнали?
В селі, мабуть, знали.
Хтось доніс, шо є таке. І шо тоді було з цими людьми? Куди їх посадили, вбили?
Забрали, де діли ми ж не знаєм. Ми виїхали відтіля.
Я зрозуміла.
Учителі.
Інтелігенція, яку хотіли вигнати…
А Ви не знаєте, шо взагалі було з такими людьми от кого забирали? Шо з ними ставалося?
А хто й зна!
Не знаєте! А про концтабори Ви щось чули?
Та про концтабори то у войну було. Не мішайте!
Праведне з грішним.
Помішали грішне з праведним. І концтабори, і те, що робилось при гестапо при німцях, і те, шо тоді воно одне до другого, як той казав, не дуже касається.
А німці були хорошими чи поганими?
А я при німцях не була. Я при німцях тут не була. Ми евакуїрувались, батько боявся за нас.
А куди виїхали?
У Роменську область, в Росію.
До Росії. І жили там в Росії, а потім уже після війни, в якому році?
Ну не жили, а животіли.
А в якому році повернулися назад?
В 1944-му, як тільки освободили Україну..
Як звільнили…
Зразу й вернулися. Трудно було. Я ж кажу, послідню ганчірку міняли, послідню, щоб…
Вижити.
Вижити.
А скажіть, будь ласка, голод 1946-47 року, люди так само ховали продукти, щоб вдома їх не забрали, як в 1933-32 чи нє? Нє?
Ні.
Нє? А чому тоді ховали люди в 1932-33 продукти під час голоду?
Щоб не забрали ховали. Я ж вам кажу, викопували ями, висипали і висипали не по малу, а воно там і осталося. Його уже назад мало хто вибрав, вночі може вибирав.
А чому вночі вибирали?
Ну щоб не бачив ніхто. Чому? Щоб ніхто не бачив!
Ага. А що було з тими у кого все ж забрали пшеницю?
Те, що й з усими, голодували.
Тобто голодували, бо позабирали в них пшеницю?
Вона ще в 1932, чи 1933, чи вже 1934 з Німеччиною заключили договір. Росія, скажемо чи СРСР заключили договір про ненапад, бо Росія, якоби, не могла ще укріпити так, щоб воювати вона годиться. Восім год чи більше провоювали. І цю заключили договір про ненапад Німеччини на Росію і взаємовигоду — пшеницю пообіщали їм. І ту пшеницю вони, шо відбирали, шо брали — Німеччині отдавали. Тут її ніде не дівали, а вони її як тільки привозили…. Тож і бачили в кіно, як підводами везуть і як їх убивали, перестрівали, і убивали, і хлібом напихали, тим зерном засипали, красноармійців, бачили ж чи нє?
Мабуть так, мабуть так.
А скажіть будь ласка…
Ото ж були такі банки що нападали. Під Києвом банда Орлика, у Броварах банда Орлика була. Ті вбивали і засипали зерном тих нещасних красноармійців, яких позвали той хліб вести, а вони вивозили його зразу на станцію і відправляли в Германію.
Власне від якого ми до вас завітали. Від семи до десяти мільйонів, від семи до десяти, а 24 це…
Так це за войну…
А це… Я думала, Ви маєте на увазі в 1932-33.
Це за войну показали скільки, а тепер 24 мільйони.
Зрозуміла, а скажіть, будь ласка…
За войну, в Пологах оце ж рядом жили ми і відтіль ми евакуїрувалися, то село — було хата коло хати, а приїхали, то хата, а через три-чотири або й п’ять хат хата, а то все вигоріло, вигоріло шо називається і в нас хата тоже згоріла. Поки виплатили її, поки виплатили її, а вона згоріла. Приїхали, а треба шукати, де жити.
Буквально останнє питання і більше не будемо Вас мучить.
Та нічого, питайте. Що знаю — скажу, що не знаю — не скажу.
Скажіть, будь ласка, чи були колись гоніння або якісь успіх переслідування за Вашою сім’єю, за Вашим батьком?
Ну так не було. Я ж кажу, мати селянка була, поле те обробляла. Тож батько рано вмер, під возом на полі й вмер, привезли люли підборами. Ото ж та земля й доробився. Матір послав додому, бо мати боліла. «Їдь Христино додому, бо хто його зна, шо мати з хлопцями робе, а я стану та доволочу!», а він і не встав. Сусіди по полю дивляться — віз стоїть головями вгору, коні прив’язані і не водив Кузьма не напувати їх, нічого. Шо ж там таке случилось? Так вони десь ще ж до обіду пішли ж дивиться, а Кузьма лежить під возом.
Але батько ніхто не переслідував? Ви не втікали десь від кудись, бо, можливо, були якісь гоніння?
Я ж кажу: двічі переслідували за те, що оддав хліб колгоспникам на трудодні. Показалось їм багато і чого це…? І чого це по три кіли дали, як усі дають по два та по 2,50, там чи по 1,5 кілограма, а цей, шо рядом колгосп тільки по 500 грам дав. Так ви виполніть план за нього. Кожному ж колгоспу доводили ж план. Оце вам план скільки ви должні здать, а остальне роздайте колгоспникам. Так чого це того колгоспу не дали, нічого колгоспникам, по 500 грам. Що це за хліб? А той же ж батько — три кілограми…
І Ваш батько завжди виконував…
Виконував…
Завжди виконував план, який давали, район давав, правильно?
І люди в нього робили, не протестували ніколи, ніхто не обіжайся. Може хто, всім гарний не будеш. Може комусь що коли і сказав. Я цього не знаю.
Ну да, таке життя.
Ну я не чула, щоб колись гризлись чи балакали в хаті той такий, а той такой. Ніколи я не чула, щоб вони когось в хаті обсуждали, ніколи не чула. Це ж уже прийшов батько щитай з войни. Він був білобілєтчик, бо в армії три операції робили, грижа постоянно, так шо він на трудових роботах аж там у Казахстані те-те-те із тими зеками жилізну дорогу строїв цю казахстанську, бо тоді ж туди ранених возять, туди зброю на фронт, ранених у тил.