- Місце запису: село Кобище Бобровецького району Чернігівської області;
- Дата запису: 13.07.2020 року;
- Хто записав: Артеменко Лариса;
- Респондент: Київська (Сень) Ольга Наумівна, 15 березня, 1926 р.н., народилася в селі Наумівка Крюківського району Чернігівської області;
- Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Наумівка Крюківського району Чернігівської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?
Київська, Київська Ольга Наумівна.
Ага, Київська Ольга Наумівна. А це дівоче Ваше?
Да, дівоче.
А потім, коли вже, яке у Вас прізвище стало після одруження, після заміжжя?
Яке, як я оце одружена?
Да, коли одружена.
Сень.
Сень?
Сень Ольга Наумівна.
Сень Ольга Наумівна. Ольга Наумівна, а коли Ви народились?
Двадцять шостого, двадцять шостого марта, 15 марта.
15 березня 1926 року?
Да.
Так, а де Ви народились?
Ну там же на тому посьолку, де я жила.
Наумівка?
Да.
Посьолку Наумівка Бобровицького цього ж району…
Новгородського району. Сюда ми були приєднані до Кобищі і так і жили там.
Ольга Наумівна, а як звали Вашого батька?
Київський Наум Савич.
А коли він приблизно народився Ви не пам’ятаєте?
Не пам’ятаю. 1929 году помер. Посьолок той построїв і помер.
Який посьолок ще раз? Наумівка? Посьолок Наумівка.
Да, посьолок Наумівка. Там я була, остановка близенько так.
А розкажіть, будь ласка, про Вашого батька! Як от так він цей посьолок, як Ви кажете, построїв? Розкажіть, що ви пам’ятаєте про батька Вашого. Як це відбувалось.
Хто його знає, як воно.
Де він працював? Де працював батько до Голодомору, до 30-х років? Ким він був батько Ваш?
Хто його знає. Ну він так робив, во власті був. Робив вже, я не знаю де він, а тоді война, дак він пішов на войну і всю войну пробув, а вже тоді прийшов додому і оце ж каже, що «Я ізроблю посьолочок.». Вони жили тут. Оце в нас школа, дак коло школи там батьки його жили і вони ж там були, а тоді він пішов на цей посьолочок уже, роздивився, мєсто там йому понравилось. Каже: «Я ізроблю оце, — каже, — посьолочок построю!». І ото построїв посьолок Наумівка. І там я жила, там було три улиці, а тепер уже п’ять. Кажуть принесли мені ось було б мені показать. Можна встать? Покажу книжечку.
Так, все?
Оце тільки одна рука дєйствує та палкою ото. Як його жить, ой Господі, як тільки трудно жить в одіночестві. Я ніколи, я в сем’ї жила, а на старость — одіночество. Поховала всіх: і онуків, дочка померла в 11 году, в 2011-му. Оце дев’ятий год уже, а два внуки остались у мене. Дак оце вони так до мене ото близенько, приїжджають, ой поможуть шо мені, привезуть да пенсію ж дають, Слава Богу, да так ото і живу. А так і пенсії тої було, Господі, півтори тисячі. Мені тая Тимошенчиха і пісьмо прислала. Ой, каже: «На таку пенсію я знаю, що трудно жить. Дак добавлю оце.». Кажу: «Да, перед смертю!». Тоді уже пожить би… і то хараша, на хліб і то харашо.
Ольга Наумівна, а у Вас були брати, сестри рідні?
Сестра старша Катя, 1924-го году була і я. Оце нас дві.
Двоє?
Оце Київських, батько наш, а тоді мати ж молодою осталася дак прийняла, пристав там із посьолку мужчина один і жив, бо раньше ж було ж хазяйство, було ж коняка, знаю, чорна така воронная. Дак мати вже як осталась сама, так боялась. І корову ж держали, і порося. Ну хазяйство, жили. Дак тоже двоє було. Це Альоша родився в 1933-му під голодовку, брат, а сестра з 1938-го. Оце померла на жіночий день, кажеться, в маю місяці, наче в маю місяці померла. Тоже в дом пристарілих була. В Києві жила і в домі престарілих померла.
Тобто, на момент Голодомору у Вас була іще сестра народжена в 1924-му році і брат народжений у 1933-му році під час Голодомору?
Да, а тоді була менша сестричка 1938-го, жила в Києві і була в дом пристарілих, бо дочка тоже вмерла і чоловік помер, дак вона сама осталась. Так її зять і здав у дом престарєлих десь за Києвом, далеко. Її сюди привезли, як хоронили. Вони там десь, кажуть, місце захопили собі, так вони там і Юру поховали. Карточка оно є, оно вони вдвох і внучка на руках, а то син мій другий: один у Києві, а один у Білорусії живе. Вони в мене близнюки.
Ольга Наумівна, а як звали Вашу маму?
Нашу маму було звать.. Осьо було Груня, Груня — Горпина. Померла вона в якому году ж, ше до, як увійшла оця Незалежна до нас…
В 90-х роках.
… дак чоловік мій помер тоже, залежної ще не було, і оце вчора його день смерті був. Оце як 29 год, кажеться, да, як Незалежна в нас і він помер, а мама померла… Кажеться, вона три годи у мене жила, я її забрала оттудова, їй 84 годи було. Вона каже: «Ой, я вже сама не могу жить!».
А звідки забрали? З Наумівки, да?
Га?
З Наумівки забрали, Ви кажете забрали її оттудова?
Так я забрала сюди.
Ага, в Кобижчу.
В мене доживала, три года доживала. І 87 год вона померла. Тут похоронена в тому, у Кобижчі.
А в роки Голодомору вона працювала мама ваша чи ні?
Аякже, працювала. Працювала, а тоді, як заболіла, знаю. Я ше ж була такою ой невеличкою, а уже все діло робила, шо могла. І брата того гляділа маленьким же. Ой, та було таким як виріс, дак такий вже був добрий, що ніколи ми не бились, не лаялись. Було як мати уже не послухаю чи шкоду, як якусь зроблю, ну діти ж, дак вона б’є, а він плаче тоді. «Не нада бить, не нада і всьо. Не нада!». Ніколи мати нас оце ніби, шо нільзя ні бить, ні… Так ми харашо жили, дружненько. І він женився, як женився, то в Носовкі жив, село Носовка туди за заводом, за Носовським.
А мама в колгоспі працювала?
В колгоспі, в колгоспі. В ланкі робила, тоді ж ото буряк пололи, ланки накидали в колгоспі.
І батько в колгоспі працював?
Га?
А батько в колгоспі не працював? Він ото посьолок той…
Ні, він якось, не знаю як, но не працював…
Не працював. А мама як от народила в 1933-му році Вашого братика, Ви не пам’ятаєте, вона могла дома посидіти з малою дитиною чи її зразу так от на роботу довелося?
Як він трошки під той, дак я була нянька. Я гляділа його, а мама на роботу ходила вже.
Ну Ви не пам’ятаєте з якого віку Вас залишили з малим братиком нянькою? Не пам’ятаєте, скільки дитині було років?
Як шо?
Як мама вийшла в колгосп після народження брата, а Вас залишили з братом, скільки йому років було хоть приблизно? Рік?
Та маленьким ше був.
До року, да?
Не знаю в якому году, а ходила вона, на роботу ходила.
А щось вона приносила з колгоспу додому: якісь гроші чи продукти харчування? Шось їй там платили за роботу у колгоспі?
Та яка там плата була, Господи. А як ше був голод в 1933-м, так вообше. Плакали, голодні були, а тільки, що корова в нас була.
Нічого не платили, да? Була корова, да?
Да. Дак от ми тим і вижили, шо ніхто не вмер. А жили тяжко, трудно жили. Знаю, шо Голодомор був тяжкий-тяжкий.
А до Вас хтось приходив, забирав щось із хати, з подвір’я чи продукти харчування, чи обшуки? Хтось приходив до Вас у хату?
Ну да знаю, помню було шось. Чи зерно в нас, чи шо забирали ж тоді. Забирали якось, а чого забирали — не знаю.
У Вас особисто вдома тільки зерно забирали, да? Чи і ще якісь продукти харчування там, картоплю чи що-небудь? Чи тільки зерно?
Ой Господі, не було тоді ні картоплі, ні хліба.
Нічого не було.
Так плакали ото голоднії, ото корова — дак молочко. Як щось таке, то знаю, оці сємєна бурякові дак мололи у жорнах і пекли такі малаї. Як їх їсти? Їли, ковтали.
А жорна у Вас були, да?
Да, не в нас, а в людей. Вже ж ходили і …
У людей були, у вас не було?
Не було в нас.
А це можна було вільно піти на жорнах перемолоти чи це все ж таки приховували, таємно ходили молоть туди на жорна десь до сусідів?
Хто його зна. Я не знаю, як воно було, но тоді на жорнах мололи. Аби було шо молоть, тоді нічого молоть було. Було забірають і пашню забирають, зерно. Тяжко жили.
А як у сусідів, Ви пам’ятаєте, що там у них забирали? От у Вас корову не забрали, а в сусідів там забирали? Не пам’ятаєте?
Не пам’ятаю. Я ж тоді була, скільки мені було — 8 год було в Голодомор. А так всі повиживали, трудно було, а повиживали. Да й живем, ну, але я сама найстрашніша, шо саме довше живу і саме тяжче мені на старость прийшлось, а я всіх кохала, всіх гляділа ловко. А тоді в мене дочечка була, два хлопчики було і тоді то дочка. Дак бачте як воно. І дочечка так ловко казала: «Мамо, будемо вдвох доживать, бо хлопці це чужі люди!» було все балакає. Оце вспоминаю її «хлопці — чужі люди» каже. «Ми будемо вдвох доживать!», аж бач як. Бог розпорядився чи хто його знає, як воно шо. Треба і рано так умерти. Така вона в мене була: і училась гарно, так вчилася.
Ольга Наумівна, а можна було піти на колгоспне поле там колочки нарвать чи що-небудь?
Да, колоски тоді збирали.
Збирали?
Збирали колоски.
Можна було на колгоспному полі?
Да, на колгоспному полі, як уберуть, то дак збирали.
Після збору врожаю Ви ходили, підбирали колоски?
Да, збірали колосочки й ото так уже люди підживали. В жорнах так ізмеле трошки.
Ніхто Вас не ганяв, ніхто не поганяв з колгоспного поля?
Шось, щось знаю я що побаювались, побаювались, ну все таки проходили десь там трошки назбираєш.
Ну але побоювались, да?
Да.
Ну не геть так все можна було брати?
Ой, трудненько жили, трудно. Думаю, Господі-Господі.
А чули «Закон про п’ять колосків» таке?
Як шо?
«Закон про п’ять колосків» чули ви таке поняття? «Закон про п’ять колосків» — не чули?
Хто його знає, як воно.
А об’їжчики, не було об’їжчиків на колгоспних полях?
Були.
Були?
Були! Були!
Так, охороняли вони, правильно?
Да, були. Всього боялись, но таки прокрадались десь шось назбираєш.
Тобто таємно проградалися, щоб десь щось назбирать, бо були об’їжчики?
Да, да, да. Люди ж голодні були.
А біля Вас, пам’ятаєте, хтось помер з голоду, з сусідів або може рідні Ваші? Хтось помер з голоду?
Хто його знає. Я наче й не помню. Бог його знає, ну трудно жили.
А голодних людей Ви бачили чужих, які там приходили в село Ваше просити…?
Як шо?
Голодних людей Ви бачили чужих, які…
Ой, бачили і пухли, так попухнуть.
Бачили, да?
Да. Попухнуть, ходять такі повнії. Ну а ми наче не пухлі.
А ті люди до Вас не заходили в двір просити шось, ті люди, оті?
Хто його знає, може й заходили, не помню.
А тих людей Ви пам’ятаєте голодних, пухлих — це дорослі були чи бачили й дітей може голодних, які от так ходили, жебракували?
Ну де працювали, в колгоспі працювали.
Ні, у дітей, які ходили, щось просили їсти, були пухлі, бачили Ви чи тільки дорослих Ви бачили?
Нє, так наче не бачила дітей, бо я ніде не ходила так во. Ото вишеньки рвемо, вишні такі гарні у нас. Було вишень нарвем да мати піде, ні грошей же нема, нічого, піде туди в совхоз, да продасть та копієчку яку вторгує та шось може купе.
Мати вишні продавала, да?
Да. Вишні, такі ловкі, не такі, як оце. Я прийшла в Кобищу так, де вони такі вишні взялися, шо отак росте вишня, а отам отходить і там таке кущі наче. А в нас там були із одної вишеньки, як зійшов той, то такий стовп, а вишні хороші. Ніколи ніяких ні червей не бачила, нічого. Красіві такі видні були, а тепер таке, одростки одходять і росте наче..
Ольга Наумівна, а Ви не пам’ятаєте, хтось колись Вам розповідав, можливо, там батьки про те, що там хтось когось там з’їв чи напали, чи щось таке на кого? Не було такого в селі?
Шо-шо?
В той період, в роки Голодомору Вами не розповідали, що хтось на когось напав або там когось там з’їли, або щось таке? Не розповідали такі випадки? Людоїдство, не казали нічого?
Хто його зна, нічого.
А вас дітей маленьких спокійно випускали з двору там кудись іти, кудись гуляти чи казали, щоб ви вдома були?
Дома, дома були. Нікуди не ходили.
Ну батьки Вам так казали чи Ви просто дома сиділи?
Да, хто його знає, коло дому ми були, нікуди не ходили. Тоді вже, як попідростали так тоді вже ходили, а тоді так тільки плакали, що їсти хочеться. Ой, хліба не було, не бачили хліба того. Ото тії семена мололи да їли, та і так добре, що молочко було. Ой, Господі-Господі, трудненько було жить.
Ольга Наумівна, а розкажіть хто це?
Ой, це у нас дід Супрун жив, такий заходив до нас.
Дід Супрун – це він якого року?
Хто його знає якого він.
Твердомет Прокофій Корнєєвіч, колхознік колхоза імені Петровського. Лучший трактовоз тракторной бригади. Ви не знаєте, це Ваш родич чи хто це?
Ні, якось так, наче, жили харашо да й вже.
А яких це років, можливо, фотографія, Ви не пам’ятаєте приблизно?
Не пам’ятаю.
А це хто? Якісь два…
Оце мій братік, а то його товариш.
Це ваш…
Це мій братік.
Це ваш брат, який народився під час Голодомору в 1933-му році?
В 1933-му році.
А як його звали?
Альоша.
Альоша Наумович виходить.
Льоня, Льоня, а так Альоша.
А це фото яких приблизно років?
Це його друг, я вже не бачу.
Десять років йому тут?
Погано бачу вже. Ой, хоч би не… Ото моя мама.
Оце?
Еге.
Це Ваша мама?
Ану, да, оце вже старенькою хвотографірував колись у хаті в нас.
А це?
Ой, десь очки, очки ото подай. Це очки такі дві парі в мене ціх очок. А, це якісь чи друззя хлопців чи не знаю, хто воно.
А це яких років фотографія може буде?
Га?
Яких років ця фотографія? Років? Приблизно. Які роки це?
Хто його знає. Ой, в очках мені наче мутніше, ніж так, ніби видніше.
Ольга Наумівна, а були у Вашому селі куркулі, от взагалі якийсь поділ на багатих, бідних? Щось про це пам’ятаєте?
Да так були трошки, так пам’ятаю, а які вони що — Бог його знає. То каже «куркуль, іде куркуль», а шо куркуль — не знаю.
Як казали куркуль, то це щось негативне? Щось таке погане, да, якщо куркуль?
Ну да.
Не пам’ятаєте, як були там..? Як розкуркулення, як забирали оце все?
Ой, Господи, уже як підросла, так уже правда, шо багато чого помню. І знаю, як у школу ходила, як вчительку звать. І в школу як ходила, то дороги не було. Дак повдіваємо бурки такі да чуні покуплять на базарі, та повдівают да й хожу в школу.
А в скільки ви років пішли в школу? В шість?
У вісім год.
У вісім років пішли?
Да.
У перший клас, да?
Угу. ДаК було йдемо на путя, не дороги немає, снігу отако… Боже, замети такі. Ідем на желєзну дорогу і на путя, путя ж там очищені, по путям ідем у завод ходили. В Носовський завод отуди. Так на путях ідем, так одну дівчинку зарізав поїзд. Да мати все було приказує: «Ідіть, оглядайтеся, озирайтеся, щоб поїзд не..».
Це Ви так в школу ходили?
Да, в школу ходили. Угу, у завод.
А в першому класі у Вас багато було однокласників, у Вашому класі?
Хто його знає, ну було чимало дітей.
Ну приблизно, 10-20?
Ну думаю може й більше, або хто його знає, не знаю. Ой, ходили в школу…
А в школі нічого Вам там однокласники, діти не розповідали про свої історії, хто як вижив в роки Голодомору?
Не чула. Так померла вже, нема. Ходили, так в школу ходили.
Ольга Наумівна, а як Ви виживали в роки Голодомору, окрім того, що корова у вас була і Ви кажете там насіння мололи на жорнах? Що ще можливо? Які ще ви там… Взимку, наприклад, як виживали? Якщо, наприклад, там в корови не цілий рік молоко є, правильно? Коли там молока не було і коли там холодно, що ви, як ви ще виживали? Які були ще способи виживання?
Ой, хто його знає, як воно, але вижили. Як не жили, а вижили і оце до сіх пор. Ой, Господи, як трудненько. Наче всіх гляділа, я наче саме більше. Сестра якось у мене сама старша, дак та якось в учобу йшла все, а тоді померла рано. А знаю батько, як помер, а ми ж так бігали кого хати, бігаєм, гуляєм, сміємося, батько ж лежить уже. Ну сказали нам начить, що як власть похоронить батька, дак будуть кажете пособія на діток получать, даватимуть щось уже ж.
А ще раз нагадайте, коли батько помер?
Як шо?
Коли батько помер, ще раз нагадайте, в якому році це Ви казали?
Ото я не знаю в якому году, а в 1929 году.
В 1929-му він помер і вам сказали, що будуть пособія платить?
Да.
Ага.
Дак мені, не знаю, пять було старшій, а мені — три, чи не знаю скільки мені год було. Ну знаю, бігали круг хати, гуляли, люди ж посходилися на похорони і теє, а нам безразлічно. Я тепер як думаю — Господи, як його обяснить було? А тоді, як стали батька забирать, приїхали отцюдова машиною із сельсовета із Кобищі, ми до Кобищі були приєднані, стали забирать, так ми тоді давай кричать — «Куди батька забираєте?». Оце знаю, як кричали, а тоді вже мати побрала, запрягла конячку да посажала на воза. Да й поїхали і тут привезли, коло РТС був похований, а тоді вже мати було водить нас сюди. Там швачка була та й було до кравчихи водить, так вона нам платтячка, кофточки то шиє. Так я знаю заходить до могилки туди, дак там уже таке понакидане. Якась клуня там близько була чи таке, дак туда і залізячча поскидають і все, а вона каже, що оце вже, як я заміж пішла вже, дак мій чоловік робив сім год головою сільради. Дак питає: «Попитай значить своїх там уже ж главніших людей, чи можна переховать?». Каже, що ж воно, залізяками закидали могилку ту та й все. Дак він там розпитав і каже: «Сказали, що можна!». Дак ми ж тоді вже ж собрали, зварили обід, нашли людей і його відкопали, і там труну зробили новеньку, забрали і на кладбіщє перевезли сюди ближче до нас. Тут мати похована і сестра похована там.
Ольга Наумівна, а Ви як батька поховали в 1929 році, Ви на цвинтар ходили туди до нього?
Як шо?
На кладовище ходили, як батька поховали в 1929 році? Ви ходили потім?
Ходили.
А Ви бачили, там ховали других людей? Багато людей тоді ховали от під час Голодомору, могилки їм робили?
Хто його знає, як воно. Так ми забрали туди на кладбіщє, там велике кладбіщє таке хароше. І там на кладбіщі ми його поховали і все так і живем. Ну мене вже ніхто не возив, ой бо я вже не годная. Це ж цей год карантін цей, так не розрішали і на кладбіщє. Хіба так одно чи двойко так пройдуть, а то й не ходили, не були. Ой Господі, ой Господі.
Якісь питання ще є? А в якому році з Наумівки в Кобищу переїхали?
А в якому ви році з Наумівки в Кобищу переїхали?
Сюди?
Да.
Ой, в якому ж году й знала. Забувать оце стала, а тоді все знала.
До Незалежності України, до 1991-го року?
Да.
До? Ага. А Вам тоді скільки приблизно було, коли Ви в Кобищу переїхали?
Дев’ятнадцятий год отак пішов, дев’ятнадцятий год.
Дев’ятнадцять років, да?
Після війни.
Після війни, да?
Да. І як же, уже забула.
А скільки людей у Наумівці жило?
Двадцять шостого у нас свадьба була, а якого року забула.
А в Наумівці багато, ну Ви кажете, небагато людей жило в Наумівці? Невеликий посьолочок, правильно, був?
Да.
А як ви їхали після війни після Голодомору, то ви не можете сказати, багато вимерло в цьому посьолочку Вашому чи так важко сказати да? Ну потім Ви все одно, коли старшою стали, росли по розповідях важко сказати, да, чи багато?
Хто його зна, уже забуваю. Трошки молодшою була, то й то так наче все знала, а це вже..
А про голод можна було говорити між собою?
Пухлі люди ходили?
Про шо?
Ну там про голод, що от голодуєте, що там пухлі люди ходять. Ну от між собою про голод можна було тоді говорити? ділитися?
Да, дак а шо ж поговориш там? Ой Господі-ой Господі тільки вздумаєш да…
Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб
Фотограф: Валентин Кузан