1. Місце запису: смт Любашівка Любашівського району Одеської області;
2. Дата запису:  01.09.2020 року;
3. Хто записав:  Гоцуляк Любов Богданівна;
4. Респондент: Білоконь Ірина Йосипівна, 22 травня 1928 р.н., народилася в селі Ясенове Любашівського району Одеської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Ясенове Любашівського району Одеської області.

(при‌ ‌розшифровці‌ ‌матеріалу‌ ‌з‌ ‌диктофону,‌ ‌збережено‌ ‌мову‌ ‌респондента)‌ ‌

Представтесь, будь ласка, як вас звати. Прізвище, ім’я по батькові.

Білоконь Іріна Йосіфовна.

Якого року народження ви?

Двадцять восьмого.

А число і місяць?

Двадцять второго мая.

А де народилися?

В Ясенові.

Ясенів? А який це район?

Любашовський.

Одеської області?

Да, да.

А під час Голодомору 32-33, де проживали?

Там же ж, у Ясенові. А ми ходили на гору, там на горі проросша фасоля, а ми тако болота трохи відтрем — та й так їли. А насобирали хвостиків таких буряків, а мама наквасила у подвалі цих огірків, та й ото з огірком, ото печений, отой хвост, який там назбирали, цей кусок, чи як… Я колхозниця, я вєчна колхозниця, я труженіца, така, дурна трохи.

А скажіть будь ласка, як звали вашого тата?

Йосип.

А прізвище?

Васильович. Батько, як би сказати, дєд був мій Василь, а бабка полячка —  Домна.

А якого року народження тато був?

Мама… тато з п’ятого.

А скажіть будь ласка, як звали маму вашу?

Сєня.

А фамілія? 

Довганюк.

А скажіть будь ласка про, розкажіть про ваших братів і сестер, як звали їх, і якого року народження вони були?

Всі на два годи менше від мене, значить одна сестра тільки померла, а всі живі. Але та в Ніколаєві ходити так як я не може, тут у Любашовке живе сліпа. Таке життя було, шо пережили всьо на світі. Як брат на два годи від мене менший, а потом сестра, ця Маня, шо вмерла, а брат Вася звати.

А Маня сестра коли померла?

Вона померла у 33-тім годі…картошечка отака манюнька, мама зварила, а я вроді доглядаю її, да? Та їй одну пожую, а сама дві з’їм, ну такі манюнькі з’їм, ну короче говоря. На панське ходили 12 кілометрів на поле, носили снопи на носілках і там стіжкували, носили на носілках, знаєте, шо то «на носілках»? Носили снопи, я за жаткою в’язала, восємь снопів, я п’ять зв’язала, а восємь уже там снопів на цей. Я не вспівала, та дуже багато, дуже багато приходилося мені після того ше робити.

Це в 33-му ви в’язали снопи?

Нє, мені вже…во врємя войни.

А скажіть будь ласка в селі померло?

Ви знаєте, як умирали? Умирали так, шо просто отако в рядно — троє-четверо, і кидали в одну яму. Без ніякого нічого, оце було таке. Ну, як сказати, тяжко зараз вспоминати. Тяжко вспоминати своє життя, яке я прожила. Потом забрали мене, як би сказати, завербували. Ну таке, там в Ясенові був чоловік…ну там 40 градусів морозу в Москві і два метри снігу, відкидали ми сніг. Яка я була…

Це вже було після війни, да?

Да. А во врємя війни тут на станції отакі як оце кравать, отакі здорові снаряди і міни послі войни, я отут собирала по всій Любашовке, собірали ми міни. Шнур проведем —  і як гахне! А ми тікаємо аж ну-ну.

А скажіть будь ласка, а чи було у батьків господарство в 1932-33, а вас було корова, кінь?

Через время, уже ми мали корову, мали вівці, ну так, так, але дуже…і вовк був коло корови та ревала дуже, та я розбила шибку, кричала. Гвалт! Бачила як вовк звідти вибіг, вівцю розірвав — не міг витаскати, бо корова.

І це господарство було вже після Голодомору?

Да, та.

А в 1932-33 щось було?

У нас нічого не було. У нас нічого не було. От тільки діти, оце, а норму обробляли ми, троє нас: Маня, Вася і я. Це ми обробляли норму мамину, а мама дома по хазяйству, шо уже було, то наварила нам, то постірала, знаєте, як діти. А ми малі були, ой…

А батьки пішли до колгоспу?

Усі були в колгоспі, всі були, всі в колхозі були. А я ше й но нормовицька така, я ше й ланкуваласі адінадцять років — де ти хочеш мене носило!

А батьки добровільно пішли до колгоспу чи їх змушували?

А як, нє, добровільно, ну як сказали — так і пішли, шо ж такого? Ніхто не опирався. В мене дєд, мамин батько, мій дєд, значить, читав книгу божественну цю і ше сусід там, та забрали, та знаєте як іздєвались над ними? Шкуру здирали з них усю! От теперка в пісанії пише, шо опять буде таке саме, шо будут християнів катувати за ці, як ви скажете, молітви.

А скажіть будь ласка, чи ходили в 1933?

Дойшла, як тарахнула та тарілка, розбила, та мама мене догнала, черепків набрала та в спину мені, отут в мене є значки.

А скажіть будь ласка, а у вас у батьків, знову ж таки повертаючись до 1932-33-тього, золото-срібло було? 

Яке там! Там ніхто не знав, й фотографій ніхто не знав, і кіна ніхто не знав. Отакво приїдуть вроді, на стєнкє в когось там почеплять ту, шпалєру чи шо, і ото крутять. Та й вже я сюди в сорок дев’ятому годі вийшла заміж сюди, то туточки тоже отак нема-нема, а воно урвалося, кричать: «Полундра, полундра», ну бо урвалося, нема вже нічого тільки свєт. Ну, короче говоря, тяжко було дуже.

А скажіть будь ласка, в селі людей розкуркулювали?

Ше й як! Мама з батьком моїм десь вінчали когось з людей, і там рушники тако-сьо, а з Любашовки тут жид один, забула вже, як його звати, — прийшов та всьо позабирав! Ше й рушники, нашо вам рушники?! Це ж не хліб і не одежа якась, та яка там одежа була. Мама виміняла в жидів…жидів гнали, жидів. Та сказали, шо дуже вони б’ют,  так кидайте попереді, об’єщик приїхав, та й каже кидайте по дорозі кукурудзу, шо там є, та й там вони будут збирати, да. А мама шось кинула, і маму чуть прикладом не вбив, ну оці, які проважали їх, але я хочу сказати, шо наші, як наші, но були найняті оті всякі вузькоглазі, вони убивали людей. Во время войни кидали дітей в криницю живими і по двадцять два дні дихали ті діти пока повмирали!

А скажіть, будь ласка, чи приходили до вас додому, обшуки дома у вас проводили?

Приходили й забрали всьо, шо було на горіщі! Пшениці там трохи було, вже ми трошки розжилися, ну ми трудились дуже, дуже трудились! Ми так робили, шо ну! Я й умію в’язати, і ткачиха, і на верстаті, я всьо…і ше й була.

Це в 1932-33-му приходили? 

Ну да, до нас на жорна там та й ми їх, ну з ними общалися, давали нам по жмені, та й ота жменя, як би сказати — вижила та курка. 

Я маю на увазі, чи приходили якісь активісти, які робили у вас обшуки і забирали, не саме…

Воєнні якісь приходили! Воєнні прийшли. Тато зо мною копали на городі, отам пісок, та там легше, не так як в нас тут земля і всьо забрали, всьо забрали.

Це було в 32-му чи 46-му?

В 46-му.

А їжу ховали?

А їжу ховали знаєте як? Уже як розжились,  мали шось трохи, уже сало якесь там, ковбаску у кувшин клали і на колики, та вони не розбирали, а як румини прийшли, наче нємци прийшли, а ми ганяли кругом хати як діти. Сніг, а ми по снігу босі, не було ж нічого, ніякого взуття, ні вдіття. А вони яїчка забрали, посміялися, шо ми ж малі вони подивились.

А скажіть будь ласка, в 32-33-му їжу тоді забирали? В Голодовку?

Забирали всьо! Всьо…

А хто забирав, ці люди…

А забирали даже сусіди були такі актівісти, шо приходили і сняли із краваті… солома там, очерет, а там і найшли, зробили дирку у комині печі, а ми на печі троє, і ми вже задихалися, мама прийшла вроді на базарчик удень, ну провертала діло кругом, а каже до сусідки: «Ой, шо робити, вже піну попустили, вже вмирают». Там нагріли кипятку, та нам голови гріли водою тою, та вижила, бачиш, вижили і то. Ну, значить так треба було.

А вас в 32-му з хати не виганяли?

Ше й як! Нєсколько раз, ой!

А розкажіть, коли виганяли, куди ви ішли?

А ми йшли, бо в бабки, в бабки Явдохи, маминої мами, була хата, та ми туди пішли та й там трохи жили, а потом уже, уже батькова…дід Василь купив цю хату, вже документи зробили, вже ми жили в своїй хаті, там де, ну счас нема вже нічого, розваляне всьо.

Так виходить, шо вас вигнали з хати, ви пішли до бабушки, а потім вже після Голодомору ваш дідусь купив, в сільської ради викупив вашу же хату?

Нє, не нашу хату.

А іншу?

Іншу купив хату дід Василь, і ми там уже жили. А оце знаєте какіш? Знаєте, шо це? Не знаєте? Він такий, курям його рвуть, він всередині таке палка, обчистим, качаєм, качаєм, а він вже сладкий стає,  їли. Потом, калачики, знаєте? Оце ми їли, потом їли ше пасльони такі. От ми їли всьо таке, яке тепер треба їсти, а ми його не їмо, то полєзне всьо було. Ну канєшно атмосфєра була чиста, а тепер, понімаєте, самольот летит, трах-бах уже оце. Ой, уже почорніли помидори, уже нема нічого — листя чорне й помидори чорні, а я помидори так люблю!

А скажіть, будь ласка, мама з татом, коли ходили до колгоспу під час Голодомору…

І ми ходили, з котєлком я ходила, суп варили із гороху, ну…

Це під час Голодомору варили суп в колгоспі?

Та, ну всі вже ми пішли в колхоз, шо було в нас забрали у колгосп, а ми вже на пайок прийшли, ну було таке.

А приносили вони вам звідти ше шось їсти додому?

Ніколи, ніколи не було такого! Ми прийшли оте раз удень, раз у день отой суп із гороху, не зажарений, нічого-нічого! То я, знаєте, так любила сильно от вівці, вони ж отут кода, хвіст здоровий, на бантинах висить то сало, ну м’ясо. Піду вріжу кусок тої коди, посолю і ото я сильно любила, сало я люблю.

Так справжня ж українка!

Ну, настояща! 

А скажіть будь ласка, в селі церква була?

Була.

А як під час Голодомору, що було з нею? Не розвалили її?

Нє, не розвалили, а було там ще коло церкви, ну закрили були…нас, короче говоря, у нас даже були родичі якісь, у церкві робили, ну короче говоря. Тепер ремонтіровали, всьо нормально.

А зерносховища там не було в роки Голодомору? Зерно не ховали?

Ховали зерно у землю, кого закопували. Закопували, робили таку яму в хаті, та й там, і так закривали, бо стелили соломою, бо босі ходили, зіма, підмела мама віником, та й боса пішла, бо не було шо взувати, ну отак ми жили. А тепер цего дрантя, мама моя! Я віддаю всім, бо мені наносять і бояться, шоб я не замерзла, а у мене всяких світерів і всьо на світі! 

Це ви кажете, це ваші батьки ховали в землю, закопували зерно?

Да, да,да.

Це вони так його ховали від цих активістів, шо шукали?

Да, да. А було так, шо шпичками приходили такі, і шпигали кругом — хоть де найдут. Ну було, всяке було. Було таке, шо не поймеш нічого. А 25 носили по 16 кілограм на плечах, а я в галошах і строчені ці як, строчанки, ну валянки. Галоші випали — через річку перелазили, сніг кругом, прийшла додому, а ноги побабчилися від тої води, бо усьо мокре. Ну як вони не будуть боліти?! Вони ше й так у мене крепкі! Бо тепер молодьож, во-пєрвих, робити не хоче, а мені кажете так, шо я не плачу, не турбуюсь, шо Бог дав — спасіба. Молюся, Бога просю, йду на город — от як зараз, дивіться: прийду на город, перехрещу во імя Отца і Сина і Святого Духа. Амінь. Отче Наш сказала, а то ше й могла стати на коліна, і зроблю, а потом дивлюся — я стільки зробила.

А скажіть, будь ласка, чи були в селі сироти під час Голодомору?

Були! Ой у мене, у нас були під час оце от 30-го году наверно, були, шо мама своїх дітей поїла. Було таке. І так боялися туди йти, потому шо там були такі, шо ждали і кого зловлят —  цокали і з’їдали. Було таке.

А шо потім було з цими людьми, які їли дітей?

А хто їх знає, хто їх знає! Ше й послі того жила вона, ми знаємо, шо ми казали на нію людоєдка. Було шо й жили. Вєдьми були і шо ти тільки хочеш! Ой.

І цю жінку всі боялися, да?

Да, да. Ото таке було. Чародєї були всякі, вєдьми. Ідеш корову женеш — паличку не покидай, бо вєдьма найде ту паличку, на паличкє зробе — уже в неї сметана й молоко, а в тебе тіки сороватка. Було всяке.

А скажіть, будь ласка, чи були торги в селі? Були торги, проводили торги?

Торги які були? Торги? Базар був.

Ні, ні, дивіться, от під час Голодомору, ви не знаєте, були такі магазини? «Торгсин» був? Знаєте такі магазини?

Нє, такого не знаю. Такого шо я не знаю, то не знаю.

А чи не було такого, шо люди оці активісти, які забирали в інших людей, в своїх односельчан…

Брали, ой ше й як! Прийшли, я ж вам кажу, прийшли, зробили в комині цей і оце, а самі шо було в хаті — забирали.

А чому вони так робили?

Бо вони невірні були. Люди були не хароші.

Так їм може хтось владу таку дав, шоб вони так робили?

Ех владу? Яка там влада? Слухайте, яка там влада була? Влади ніякої не було — шо хто хтів, то й робив!

А хто такий Сталін?

Сталін? Я вам скажу, хто він — самий паскудний чіловєк. Опєрвих, хочу сказати, якшо він такий герой, шо він поставив, кажут: «А,  Сталін поставив нам место, та то»,— да-да. 300 літрів молока віддай, 400 цих, 4 сотні яєць віддай, м’ясо 50 кілограм — де в мене то м’ясо?! Де в нас було? Голод такий був. Поставив, каже нам место, який розумний! Понятно такі, не надо нам такі. Ленін такий, хоть з Крупською поділялися, своє жаловання одного віддавали дітям, а цей.

А як ви думаєте, для чого зробили цей Голодомор? Для чого забирали цю їжу? Шо вони хотіли цим показати?

Представте собі, шо не знаю. Це я не знаю, понімаєте? Бо потому шо я зараз трохи така люблю оцю, як би сказати, оце шоб там в капютєрі, то всьо, шо там — це я люблю, це допитуюся, о, а тоді я не сильна.

А ваш чоловік розповідав, його сім’я голодувала?

У нас хоть ступи робили та очеретом такво прикладали, та й прив’язували там мотузками та замастювали — ота хата така була, так, очеретом укрита. А він отут в Любашовкє пас скотину, не було шо взутись, в землянкє жили. Зима, не зима скотину пас і ноги обмотував тряпками якимись там, не знаю шо, та такво врубают кусок оцеї землі і так хату построїли.

Це він пас скотину в 32-33-му?

Ну оце вже послі канєно войни було, нє, до войни ше, та.

А скажіть будь ласка…

Дітей багато, я сама старша…ми на поле ходили, а не в школу, яка там школа, ради бога.

А скажіть будь ласка, Голодомор це природнє чи штучне явище?

Це штучне явище.

А чому?

А тому, шо троцькісти були і оце зробили. Я не помню тільки… канєшно я вже вчилась, потом я вже взнала.

А «це» робили, це шо робили? Ви кажете «це» робили, шо «це» робили?

Робили вони для себе, шоб їм було харашо, а нам…так як і зараз роблят тоже так. 

А ви розповідали взагалі своїм дітям, внукам про Голодомор?

Аякже ж. Діти всьо знают, я всьо їм розказую.

Розповідали, як ви не мали шо їсти, так?

Аякже, вони знают, всьо знают. І такі самі всі діти, такі труженіки — роблят гарно, дуже роблят, так як я, так і вони.

А можна було взагалі десь в 70-80-тих роках говорити про Голодомор, дозволялося? Шо був Голод?

Нєа, не дозволялося.

А чого?

Ну, не розпространяли оце всьо, бо це ж на їхню голову, як би сказати, доказаніє було, а вони, а тепер шо мало їх є? Порошенко лучший? Шоб він провалився. Зелінський тепер хоче шось робити, та йому ж не дают, бо вони ж вори, а цей не краде, і Порошенко обіщав, шо буде, шо буде нам, як би сказати, ну з каждого, чотиріста пятьдесят чіловєк було там у партії, да? Та якби нада було…він їм сказав, шо каждий, який тут є, чотиріста пятьдесят чіловєк, всі должні половину віддати народу, а ніхто не відказався.

А скажіть, будь ласка, чи були люди, які не голодували?

Ой, ви знаєте, голодували ше більше чим ми, знаєте чого? Ми там в лісі йдем — сливка, висока, ну дерево воно пнеться, шоб до сонця. А там цих, а я обізьяна — вилізу, натяну, а ті діти, які мої брат і сестра, пригнули, нарвали, а там терен. Пішли терен рвати — відти вовк як вибіг, нарвали терену, мама водою заляла у діжку і до мамалиги, а мамалига вже була, шо ми вже могли їсти  мамалигу. Та й купила, купляла мама таку білу, блискуча біла, малесенька така — ото ми так їли. Півлітра олії на тиждень восємь чєловєк. 

А скажіть, будь ласка, вашу бабусю, дідуся не розкуркулювали?

Розкуркулювали всіх! Ой, куркулили, бо в нас була всі, віялка була, комбайн був. Забрали всьо в колхоз, як пішли в колхоз, забрали всьо.

Це у вашого дідуся?

Да, і в одного, і в другого.

А земля була у них?

Земля, як сказати, була, но я не помню скільки там було в них гектарів, но знаю, шо…чи я читала, чи це так на яву було, не знаю я. 16 хлопців, 16 хлопців та скільки жінок…16, та й батько поділив всім по трошки, шось було, якась земля була. Давали якусь землю, не знаю, як сказати дальше. 

1. Місце запису: село Іванів Калинівського району Вінницької області;
2. Дата запису: 21.08.2020 року;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Безугла (Харчук) Олена Василівна, 28 травня 1929 р.н., народилася в селі Іванів Калинівського району Вінницької області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в село Іванів Калинівського району Вінницької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати.

Лєна.

А фамілія?

Безугла. Моя дівоча Харчук, а вже замужем то Безугла.

А по батькові як?

Василівна.

Коли Ви народилися?

Народилася? 1929-го.

А число, місяць?

Май, май як казати?

Травень.

Га?

А якого числа?

Двадцять восьмого.

А де народилися?

Тут, тут.

В цьому селі?

Тут, в цьому селі, да.

Як звали Ваших батьків?

Василь і Килина, мама Килина.

А чим вони займалися?

Чим вони займалися — в колгосп ходили. В колгосп ходили, всьо.

А до колгоспу?

А до колгоспу, що я знаю, до колгоспу.

Ну як вони Вам розказували, вони мали господарство, мали землю?

О да, мали землю раньше, мали землю, мали свої поля. Сіяли, косили, всьо вбирали так як треба було. Пока от, до замужества цього. А посля женилися, то вже так. Було коли свої поля, свої хати, коморі якісь були, коморі. А посля десь щось зробилося, розкуркулювали, шось таке воно не знаю шо це воно таке. Та й порозбирали коморі ці їхні ці всі, послали в колгосп. Та й пішли та вже почався колгосп. Називалося колгосп. От, та й робили в колгоспі.

А за роботу їм платили щось?

Трудодні платили, писали якісь трудодні. Щось там платили.

А голод Ви пам’ятаєте?

Голод? Паршиво пам’ятала, бо шо ж мені там. 1933-го голод, 1932-го мені там було штири роки чи скільки. То я мало шо помню. Ну вся сім’я, була велика сім’я. Пережили всі, ніхто не вмер нічо. Всьо, всьо було в порадку.

Було що їсти у Вас? Чи що Ви їли?

Було шо їсти (сміється). Їли, шо попало їли. Не валялася ця бараболя, як тепер валяється, а збирали бараболю і… Шось їли, я знаю, шось їли, всі вижили, хто був. На той час всі вижили, всі-всі вижили. Була сім’я велика у моєї мами, це я адінацата. От, ну той час як на голодомор канєшно тоді не було, тільки були половина чи менше були. Но всі вижили.

Були старші брати і сестри, да?

Да-да, а це я сама менша і двойня. Колись ходила жінка чи там щось таке, ходила по селі гадала. Ото й мама моя вийшла і каже: «Вже них цих девять дітей чи десять вже є.», а вона каже: «Будеш мати одинадцять», Боооже, ходять вони з цим десятим і  ше буде одинадцяте. Ну то полушилося, шо вона за цей рік двойню привела. Хлопець і дівчина, Кость був брат звався Кость, його вже нема і я, двойнята, це я получилося вже ція адінацата. Таке, така сім’я, таке життя було, було трудно дуже.

А чого був голод? Чого не було їжі?

Шо каже?

Чого голод був?

Як Вам батьки розказували?

Батьки розказували голод був. Не знаю цей-цей Сталін, чи хто таке зробив, що от не було що їсти і голод був, а я знаю, що то таке голод був. Не знаю той.

А в селі багато людей померло?

Багато. Багато.

А скільки приблизно?

А скільки я не можу сказати.

Сто, двісті?

Га?

Кажу сто, двісті чи більше? Як Вам казали?

Не скажу, а, а як казали. Померли, які були сєм’ї шо один другого їли, вибачай. І не було казали, шо не було кому їх вивозити і куди вивозити. Багато померло, більше сто, чи скільки я знаю. В селі значить це, це в селі, а ше десь, а ше десь. Ше така біда була, пережили.

В Вашій родині ніхто не помер, там дід, баба?

Ніхто не помер. А, тепер? Всі померли.

Ні, тоді, в 1933-му.

То я ж кажу — всі вижили, всі. Всі, сім’я велика, баби були, діди — всі вижили. От так, мої тато занімалися, тримали, держали корову, корову держали та втримали, а є такі, шо не втримали ції корови та й повмирали.

Одна корова у Вас була?

Одна. Та й таке.

А де ховали людей, тих, що від голоду померли?

В цвинтарі, та й де ховали.

Там є місце, Ви знаєте де, сьогодні?

Нє, де я знаю? Он осьо цвинтар ондо у нас є і ховали їх, а де ж їх ховали.

А може в колгоспі давали якусь їжу, годували батьків Ваших, нє?

Нє.

В колгоспі батьків не годували?

Нє.

Нічо не давали?

Нє.

А в селі церква була?

Була.

А ходили до церкви?

Да, ходили, аякже.

І Ви ходили?

Як могла, то ходила вже, коли тоді голодов не ходила. Тоді шо, були одні чоботи на оценьку сім’ю. Якісь кірзяки. Як було ходити?

А про голод батьки розказували Вам? Згадували?

Згадували, да.

Не боялися говорити, згадувати?

Та чого не боялися, вже пройшло та й не боялися.

А після війни голод був?

Після війни в якомусь 1947-му, чи в якому році чи був? Тоже після війни таке було, да.

А чого був голод після війни?

Війна, та шо тоже ж всьо загинуло, врожаїв не було. Війна, а шо війна, війна одне слово поняти в войні, війна, шо тоді залишилося, та й був голод. Вивели брата одного мого, загинув безвісті. Прийшов папір. Другий брат прийшов, був в пліну, сфотографірований з тею табличкою тако бідний на шиї був. Прийшов додому і зараз скоро вмер. Після війни, прийшов додому, визволили вже всьо і вмер. А єдин брат то загинув так  безвісті, самий старший Игнатий.

Так а в 1947-му році Ви голодували, Ваша сім’я?

Шо ти кажеш?

В 1947-му голодували Ви, сім’я Ваша?

Ну як голодували, то ж не так як тепер жиють. Шукали щось

Що шукали?

Як шукали? Я це так в слові це так сказала, не шукали, ну так тоже сам коров, корівчину тримали, садили город, щоб був город посадяний. От так. Так виживали. От так виживали мої діти милі, дорогі.

А податки були в 1947-му?

Шо?

Податки платили?

Платили всьо врем’я: і яйця якісь, і молоко треба було дати і мясо. Двісті штук яєць, двадцять чи сорок кіл м’яса треба було здати. Вобшем, вобшем паршиво.

А хліб де брали?

Хліб?

В місто не ходили за хлібом?

Хліб де брали? Пекли більше шось самі, коржі якісь, бліни, бараболянники, от таке. Хліб де брали, та й брали, а тоді вже в тих роках вже появилися ці машини, от це всьо, доставляли в магазіни.

А жорна були у Вас?

Хто?

Жорна.

Жорна були, ще й зараз є. Винесені тамво в халабуді. Жорна були, були. Ото мололи, дитино, на тих жорнах і ця Паска були, і Різдво і це вісівали на свята мєльчу і пекли з цеї муки паску. Були жорна, жорна і ступи були, ступа, ти не знаєш?

Знаю.

Знаєш, аа. Ступа, самі товкли це просо. От так мучилися, мучилися жили. Зара добре дітям, дуже-дуже зара добре. Я не знаю, зара добре. То зара і мені добре. Є шо їсти, є магазін, в мене й діти ще є, є синок у мене, є дочка помагають. Зара добре, та здоров’я нема. І всьо, і шо добре?

Ти питала там чи забирали продукти в голод?

Скажіть, а от коли був голод, то в людей же було зерно, його просто забирали?

Забирали, да-да.

А хто?

Хто забирав, я знаю хто забирав, начальнік якийсь був, начальнік був посилав та й то забирали. Було-було, таке було, правду він каже. Що зерно було ховали макітри не знати шо, і звідти находили і забирали. Забирали всьо. А це до, ну да, до голоду, а чо ж голод був, то це всьо знижтолили, в людей забирали, хто собі там сохронив. То й получився голод, не було чим сіяти нічо. Отаке.

А як батьки згадували до колгоспу жити було краще? Як змінилося життя?

До колгоспу?

До колгоспу і після. Батьки згадували часи до колгоспу, як було жити?

А, в них. Не знаю, мучилися. Колись згадували тако. На цих жнивах були ж у всіх поля. Це ж сіяли значить це зерно, сіяли. Тошо ці діти, є дітьми, йшли на це поле і жали ці пятнадцатки, ця пятнадцатка за пятнадцатку снопів. Пів копа була тридцядь, копа шістдесят і клали ці діти під під цєю копицею і так робили і так жали, і так косили. Вопшем тяжко було канєшно зара лудше, бо шо зара? Не знаю, коли вони ці началися жнива і коли вони кончились. Шо я знаю? А коли таке було да, дитинкою маленькою. Двома, трома. 

Шо були садіки і було куди цю дитину здати. Я сама ходила, чоловік ходив в колгосп і я ходила в колгосп, а діти дома були самі, не було цього садіка, не було нічого. А тепер красота. Колись була, як це казати, зара, троє дітей вже як це вона?

Багатодітна.

Багатодітна, а колись десять, одинадцять типіру було багатодітна. А зара троє дітей. І було дожити до цього, ей. Тузік, тузік.

Скажіть, а свята святкували Різдво, Великдень?

Да-да-да, святкували. Це святкували, як там святкували, що там було їсти, но це святкували. Така традіція.

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

1. Дата запису: 24 липня 2020 року;
2. Місце запису: село Люджа Тростянецького району Сумської області;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна, завідувач інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Черкашина Анна Прокопівна, 20 червня 1924 р.н, народилася в селі Люджа Тростянецького району Харківської губернії ;
5. Розшифровка запису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Люджа Тростянецького району Харківської губернії (нині Сумської області).

Представтеся, будь ласка. Як ваше прізвище, ім’я, по батькові. 

Ксения Прокох. А имя мое – Анна Прокофьевна. А у меня сестра старшая – тоже Анна.  Была. А батюшка давал раньше. И две Анны. Но потом меня зовут Оксана. А имя мое – Анна. 

Анна Прокопівна. А прізвище?

Девича? Чи сейчас? 

Сейчас.

Сейчас Черкашина. А девичья – Сотникова.

А коли Ви народилися?

Кали нарадилась? Двадцать четвертого июня. Двадцатого июня. 

А год?

День рождения. 

Год? Год рождения?

1924 года. 

А розкажіть про своїх батьків.

А чтоо я про своих батькив знаю. Отец служил у армий. Город Охтирка. Там робил на своим конячки. А семья была великая. Было восемь душ детей. Отец дважды женился. От первой бабы две дочки. А с родов она умерла. Женился на другей. А другая каждый год рожала.  А я правду вам кажу. Но сама сильная я в семье. Брат погиб на войне. 28-го года. 

А як його звали?

Мальчиком пошел добровольно. Он служил. И письмо мне брали в Германию. Сорок первом. Первые ехали добровольно. А тоди молодь брали. 24 и 5-й год. То нас катали по путях месяц. Привезли нас у Германию. Мы опухли. Нам давали полстакана только воды. А вагоны-пульманы оце это село, и другое село, те в тей стороне, а те в тей. А три неее… немца. То дуже трудно. Но як так вам сказать… Я попала до хозяина доброго и он рабил там, где выпускали танки и все. То он там начальном был. А ко мне относились добре. А как уступили… Уууступили на по…

А ви кажете. От про ваших батьків ви розказували. Вони в колгосп пішли.

Мои батьки. Отец робил у Ахтырке в воинской части на своей конячке. Заболел, обслуживал во всем. И попал в больницу. В Харьков отвезли его. Но не спасли. Его  привезли домой. Мамы не было. А нас трое: я, Миша (двадцать восьмо), а Ване было два годика. Мать бросила и уехала. Утекла. А отца привезли живым, но он уже не отзывался. А через хату соседями. Голод был. Скот дохла. Корова дохли. Кони дохли. И там было трое братов. Они падёж прибирали. А ночью ходили откапывали. Ту падёж. Варили то мясо и остались живим. А улица почти вся вымерла. Одни молодые деть живучки… Дак такой урожай был слив. У нас хата была больша, усадьба. По одну сторону черные слив, по другую – красные такий крупный. А видерушко вот так уже насыпалось. Так я видерушками братиков своих кормила и сама жувала. Так через хату две девушки. Одна такая, как я ростом. А так три годика, четвёртый. Полная девочка. Посидели, был же день та решти… Пришла та девочка, ее меньшую зарезал. Зарезал и стушыл. За столом сел. А те такого росту, такой крупный, кулачера такой. А больше я не знаю. Ее лопнул за столом.  Я не ходила глядеца, боялась. Да так уже ребята, соседи казали, что ели вытащили. Дуже, конечно, трудно. Старые почти все вымерли. А дети пооставались.  

Що таке бакша?

Що це за бакша? Но где растут кавуны, дыни. То называется бакша.

Баштан?

Бакша!

Ага. 

Я так раньше. 

Я зрозуміла.

Где была? На бакши. Ну вот так. Ну как вам сказать….

А всі ваші братики вижили?

Га?

Ваші брати і сестри вижили всі після Голодомору?

Нет. Браты, я ж вам кажу, у три… У сорок.. Ой… У 33-м году две сестры, Анна тоже, уже замуж готовили, и отец, и бабушка. Уси вымерли. А мать уехала. А мы встались утрех. Тех два мальчика и я. Но так Бог дал. И теми ведерушками, где только не была. Что только не делала.ю Но выжила. А потом уже мы з братом поправились. Брат подрос. Война ж началась.

Бабушка, а як звали ваших братів? Як їх звали?

Моих братів? То Митя, той что руки сложил, двадцать годов ему было. 

Це той, шо від Голодомору помер? 

Га?

Від Голодомору помер? Чи той, шо на війні? Той, що на війні помер?

Да. Сестра Анна и я Анна. Раньше батюшка имена давал, то бабушка меня назвала Оксаною. И так и, так и зовут меня Оксана.

А сестра Анна якого году рождения? 

Га?

Год рождение Анны. Сестри. 

Сястры? 

Сестри. Анна коли народилася? 

Ааа..

Какого года? 

Одна 16-го года сестра. А Ольга года на два чи на три моложе. Они остались без матери. Отец женился на другей. А другая мать, моя мать, каждый год рожала. 

А Анна померла, да?

Га?

Анна померла пiд час Голодомору?

Хто?

Анна!

Да, была малярия, была так вот на людей, молодь це ж… Митя брат, сестра Анна, сестра Ольга, бабушка, отца привезли с Харькова. Оце пять человек рядом на огороде. Суседи та ребята какие ото ходили, падеж закапывали, а ночь откапывали, варили, ели. И це мы через один двор…  двор жили, дак оте ребята помогли нам выжить ис Мишею.

Ви тільки з Мішею вижили?

Га?

Двоє вас вижило?

Да. Миша ж погиб на войне. Мальчиком пошел. Мать его кинула в детский дом. И он был у детском доме. А потом перед войною она его разыскала и привезла. А жить то нам негде, она ж хаточку подала. А поселила в пустую, кинутую. В окна такие, да печка заваленная и протяг зимой. И Миша был раздетый мальчик, из детского дома, про резиночки, порватый, маечка, тут белые пслашки, Сталин готовил войну. Детские дома были дуже обиженные. А Ваня, меньший. Так, как сказали, Миша у школу ходил. А Ваня шо мали детки. Да как шел из школы заходил, а та няня, что их ухаживала сказала, что ночью вывезли усих на север. Маленьких детей, какие у школу не ходили. Оказалось, дочка моя та что нема живых, она дуже грамотная была, уси точки описала, разыскивала ну так как бы сказать, что их высыпали,  на севера, где вечная мерзлота из тех детей нема нигде никого живого. Вот так. А я долговечная. Сто пережила. Два-три дня не ем. Капусты не ем и цыбули. Если на голод такой был, хряпочку от такую и вырыгаю. И до этих пор у рот не беру. Вот так выжила, дуже страшно.  Дуже больно выжила, и сейчас я не могу что б лечь. И ночью если первый сон засну, час полтора, но в редкости два часа. А тоди я и хожу. У меня хата большая. Три комнаты. Сижу, лежу, балакаю сама с собо. Рассказываю детство. А что мне. То ляжу уже там часа в три, так только приляжу да и все. Один тоже. Я не могу, что б лечи, часа два-три. Но два то от силы, как праздник. А то я шукаю все оце, стружу, то виметаю, то там у меня огород, там то картошка. Бач шу посадила, долго семена не всходили, взошла плетки такие длинные, цветки не вязались, покрутилось то он, видите, груши, покрутилися листья и все на городе покрутилось. 

Бабушка, а оцей дитя… дєцкий дом, про який ви розказували, з якого дітей вивезли на Сібір, де цей дєцкий дом був? Ден був децккий дом…

Аааа. Про детский дом?

Да. Где он был?

Где я была?

Где он был? Где дом этот детский был? Здесь? В Люджи? Детский дом в Люджи был?

Да.

Здесь был детский дом?

Да.

И отсюда вывезли на Сибирь детей?

Как я выжила? Чы… Я не пойму, детка. 

Детский дом!

Да.

Здесь был? В Люджы?

…был? Лебедин. Город Лебядин. Там мать моя там его взяла. А бросала она и Ваню, и Мишу, аж у Харьков возила. А меня отвезла сестра в Печинах. Матеря… Бросила, уехала, и больше не приезжала, много годов. 

А де вас вона бросила?Де вона вас кинула?

Где она меня кинула? Ото ж до сестры отвезла, а тоди приехала, забрала. Привезло в город Харьков, отоди… забыла.. Забыла как. Ну там, почти рядом. Может придет память, как той город. Я там сидела, сказала вот ларечек и тут сиди. Кусочки проси. А я пойду зароблять. А дядя, ее брат, был дуже богатый, и богатых выселяли на Полтаву. Помещиков полтавских вывезли, выслали отыль, а набирали, кулатчели, и мой дядя, мамин брат, выехали у Полтаву, а баба его не пережила, ручечки сложила. И он повез две девочки, дочки и так быля их прожил, ручечки сложил на 101-м году. 100 годов. Летом он ходил босым. И он не женился. Две дочки воспитал. Одна на вспевку ходила, короче не путняя. Адругая нагуляла девочку. А дядя был дуже обиженный, и дуже так долго жил. И просе ии: “Маруся, помый мне ноги и ногти пообрезывай”. Дедусь, а хверма так в конце города, близко. Я корову подою, приду, ноги помою и ногти пообрезываю. А девочке шесть чи семь годов, еевой дочки, бегала. А он сел на пороге от так, она добегла, дедуси, а он перекинулся, ручечки сложил и она ног не помыла. И ничего не сделала. Я вот и думаю, я дуже много прожила всего, хозяин мне оставил четверо детей. Лиде, старшей девочке, было 10 годов. Нине, той, что ручечки – 8 годов. Сыночку Васи – юыло 4 годика. Лене, четвертой, было 5 месяцов, у помиточку была. То пришла ее хресная, какая хрестила ее, там на тей улице, хозяин мой в Сумах умер, три дня кричал, воспалилась головная оболочка вперед года там за два чи за три, начальник большой был Сум и тоже так воспалилась как кайто ся отраснень, то делают операцию, а то главный кубик. Ему сделали. Сыны военные, служили обее в Москве, приехали только делая операцию на врача. А врач с моим хозяином в войну были в партизанах, и там познакомились, сдружились. И он, бедненький, ручечки свои сложил. А той что мой хазяин – дыхал. 

А той сын приехал, сказал “Делай укол, если помрет – тебе уничтожу”. И он, той урач усе меж усе районы Тростянецкай его дуже поважали, дуже он помочь больным давал. И оны его уничтожили. А мой хозяин прошел. Осколок вынули, такой вот, с под колена, ходил сюда й туда. Год клеили рану та й на работу шел. Ну, короче, дуже много прожила. А смерти шо… шо не знаю…

Она гусей пасет, еге. То хазяина на 15 годов она моложе хазяина. А той хазяин на 5 годов моложе меня. А ей только шо, сколько чи ва… Забила сколько. Но короче. Хозяин ее вмер. А сыны от нее отказались. А верхолек же, хатка старая, поганая, а в деда бабка руки сложила, то ему надо было шукать, она пришла. Ну и короче, живе, как Бог добал. А я нет. Я про замуж не дума. Мне везли внучат из Киева. Мне Нина привезла Руслана. 8 месяцев мальчику. Шо не ходил. Она шо кончала университет, ей екзамены, то училась на стационаре, а тоди прошла на заочное. 

Бабушка, а вас тут раскулачивали? Розкуркуркулювали тут людей? Розкуркулачували тут людей?

Не. Не. Мне ничего, ни помочи не давали, у то время, як я осталась с детьми – никакого внимания не было. 

Раскулачивали в коллективизацию?

Каго? Как? Раскулачивали кого? 

Людей. Людей раскулачивали?

А. Людей!

Да. В тридцатом. В тридцать третьем.

Раскулачивали людей, какие богато жили. А бедные, я ж вам казала, что валялись по дороге, падали с голоду. 33 год, скот выдох, и кони, и коровы, и люди, а дети маленькие оставались, ну выживали, как кто как умел.

А куди ці… Куди діти ці дівались? Де вони були, ці діти?

Га?

Де діти були?

Чиї дети?

Ну ви ж кажете “маленькие дети оставались”. Ті, шо оставалися.

Отже, я вам кажу, что те соседи какие то что они девочки дочку зарезал. А дальше, а дальше. Сколько мне годов было, я не знаю. Я не знаю. Что я никуда. Отец хресный был у меня, то он уже при немцах, уже немцы вступили, не во что ни обуцца. Мишу из детского дома привезла мать и ушла. Ее посадили у тюрьму за спекуляцию.

Вашу матір?

Да, матерю. А Мишу…Она хату продала, домик и поехала, меня кинула в своей сестры, а Мишу и Ваню на станции бросила, у Харьковь вазила. Дак ото ж Миша был на Донба… Забыла ж той городок, может прийде.

Чугуєв? Чугуїв?

А Йваню.. Йваню я ж вам кажу, маленьких детей вывезли всех, сказали, на север Но дочечка, та что ручечки сложила, уси точки ну как бы вияснилось их висепали на смерть и все. 

А чим мама спекулірувала?

Нашла себе хахоля. Хахаль бросил трех детей. Но не тут. А там на .. чи Глухов, чи там десь. То я знаю, собака себе найде кобеля. Такемоей мать. Я дуже боялася, как нарожала столько детей, дуже боялася, что б я детей не попустила. А ей было все равно. Но брали в Германию, 24 и 5 год. И я попала, я з 24-го. А тый, я приехала, она с тюрьмы пришла. И вот уже война кончилась, куда нам идти? Хаточку она продала. А где жить? Самые вдовы, самые дети, дуже мало пришло с войны. А такие все, каких брали в Германию, то те ребята и девочки все приехали, а какие пошли на войну, то молодежи так казали: ни было чем вооружится, их немцы огорнули, выложили и все.

А в 33-му можна було колоски збирати? На полы, колоски в 33-му можна було збирати?

На, на поли как? Робить чи нэ?…

Ко. Ко. Колоски збирати. Собирать.

Аааа, колоски. Уперед надо было плужок тягать на собе. Хоть копай, 5 соток ты должен, а хоть плужок. А нас трое, двое плужок тянет, а я за плугом, заплужаток. Картопля иль стола замерзла, ужо пора снять с ней, то я и плужок, и те картошке, сухие, что вже перегнили, высохли. То я у хвартух их собирала, а тоди вечером делили те картошки. Уже мать вернулась с тюрьмы. 

Ето после войны было?

Да, уже да. 

А в 33-м собирать колоски можно было?

В войну?

Нет, в 33-м. В голод. Можно было колоски собирать?

Строго было дуже. Одна приехала, дуже начитанная, вумная, из Ленинграда. Мужик наш, люд..  сосед привез, и он тоже стакарды из такей, дуже высокий начальник был и привез ее до родителей. А сам пошел по вызову и не вернулся. А мальчик его, сын рожденный, бросила жена. И он привез себе городскую. Ну, короче, она была дуже добрая, собирала детей в школу. Писать учила. Ее немцы побили, искалечяили она беднинькая мабуть его года два такая побитая что собирать, из такого города. А потом она бабушка мать того сына, ее дуже берегла в жеде…

Бабушка, а в 33-м вы колоски собирали на поле? В 33-м. Коли голод був собирали колоски на поле? Можна було?

Собирали. Только ни до ночи. Там и так страшно было. Страшно было, что жить негде было, хаточки не было. Такая курнявочка. Ну не знаю, как вам сказать. С моих подруг никого давно немае. Тут рядом, оце что сидел хозяин. Ааа, не. Ездили, оо. У западную, и Львов. Ну, короче, вообшем…

Так ето тоже уже после голода, да?

Да. 

А в голод?

А в голод никто никуда не ездил. Не знали, что поезд, не знали, кого как назвать. Мамина сестра была дуже добрая, и она ж бедненькая не знала нашего, ни была в городе, нигде. Мне туж я казала мать кину.

А мать кинула в каком году? В каком году мать вас бросила?

У каким году мать бросила? Ну годиков, годиков в 6, може 7. Сестра печина жила еева, а той сестры дочка аж у паляным. То она меня до сестры отвезла, сестра была дуже добра, хлеб делили. Дядя Микола был у магазине и ему давали  буханочку такую невеликую.  То тетя скаже – Варечка, ти гляди, отцу паечку бросай. Бо как за прилавком потеряет знание, то мы с голоду помрем. Ну и она уж подчинялась, мы так.. Ооой! Как ляжу, детка. Господи. Как надумаю детство. Так я не ем ничего, одну воду пью. Горит. То вже дочка прийде, кричить на мене. Ешь, что есть. А как я столько прожила. Сама не могу… А зятю тоже было 70 годов, из дочкою. А тут шо баба бессмертная. 

А раскулачивание не было в селе у вашем?

Как же не. У селе не было, бо бедность была великая. Раньше, шо й раньше. Тольки обеспечивали сами себе. Все вели коноплю. Потом мочили, две мельницы такие были. Вот. Канавка, а тут толкать. Пряли. Ткали. Из того полотна шили рубашки. Девочки, девки, те, что замуж готовились. Дак ходили в тех рубахах, у водних с рукавами и тут зашморга. А тем, какие из шерсти, поневы ткали. То тут жопу прикрые, а тут фартух с полотна, то что надо напрясть, вымочить, да делов. То то они, может по 15 годов те рубахи такие безсносные… Детка! Нимагу. Как ляжу, пересчитываю усе, все. Как то те люди, после того голода 33-го, пустые села были, розмножалися дети. Тут война. После войны самые вдовы с детьми. Дуже мало прийшло людей. Дуже. Дуже страшнем. 

А чому був голодомор? Як ви думаєте? Чого він случився? Чого стався голодомор?

Г?

Почему был Голодомор?

Голодомор, как вам сказать. Кх. Как наслатая болезнь. На людей малярия. Была в так. Людей. Узу. Я вам казала, мы маленькие были, то ничего. А две дочки и брат Митя – красивые, здоровые. Вот так во. Коровы, кони – такая пашеть была – падали с ног. В ужасе. В ужас. Нитые откапывали, ели.

А урожай тогда был в том году?

Га?

Урожай был тогда в том году?

Ой. Урожай, я вам скажу, тридцать третьем году я не помню за врожай. З 33-м. А вже.. О… Скольким, как мне вже було 10 годом.

Тридцать четвер… Тридцять четвертий.

Вот тоди главные вот сейчас скот вывезли увесь из села. А тогди подохли. И коровы, и кони. И люди теж то робить нада. Просто голодомор на все. О. Как бы сказать. Не знаю. Не знаю. Как наговоренные. И вот це вот сусед был на 5 годов. Да шо я. Нема. А в мене города куда та А бы только ручечки рабили.

В Голодомор продукти не забирали?

Нее. Да никуда. Голодомор. Я ж вам кажу. Малярия забивала. А тут голод. Никого никакие никому ни помочи. Не нем. Падали люди и все. 

Було шо їсти, крім слив тих, шо ви розказували?

Нэ Не. Нічого.

А куда воно всьо ділось?

Куда? От. Не знаю. Как вам сказать. Я не знаю, куда тади што дивалось. Государство забирало. За работу не платили ни копейки. Ничого. Робить иди. Вот твоя паек. Хоть копай, хоть и сдохни. А чтоб и сделала. Не сделаешь – значить будешь у тюрьме сидеть. Уряд посчитает, что ты враг народа. Вот и рабили. Я ж вам кажу, что плужок и та гнилая картошки. И с тей крохмали жарили в воде. Кипел той крохмаль черный. И приходилось его есть. Ити на другой день опять тягать плужок. Дуже страшне. Ночами бывает не засыпаю совсем. А хоть засыпаю, дак на час, на полт…

Буксирные бригады были в 33-м?

Даа.

Активисты. 

Да, да, бригады. А как же? Я ж вам казала. Вот це ж вот. Люджа. Я ис другого. Ну с верха Люджи. То как же не будет бригады, бригады были. А денег то долго не получали. 

Активисты были у вас? Активисты! Те, которые люди… Люди те, которые забирали зерно.

Были люди те, что за петельки брали. Аааа… если ты схоронила зерна там, видеречко, чи вузлечек… доставали, если там у тебе шо, ты поджился какойсь то мужик, ото ж саме тут кноп ткали, зипуны сшили, советчик волнутые, то низя описать, как тольки… И выжили. А как колхоз строили, то дуже люди пострадали. Дууже. Ничего не платили. Совсем ничего! Совсем! День отбыл. А если не пойдешь – уже бабушки, уже у них онуки. Тут вот на улице. Намеряли бурячки – хоть с носа кровь. А ты что прополола? Невестки, и дочки, и матери. Он такое…

Ну это уже… После Голодомора уже?

Да, да. После Голодомора. Дак что краще было? Тако я вам кажу. Обуться не у что. Ужо из города привозили ту резину, скаты. Клеили калоши. А за их надо заплатить хорошии деньги. За те ка… А ничего, ни копеечки. Ничего. 

Шо это было? Шо це було?

Много годов. Много годов. 

А шо це за люди були, які зерно забирали і брали за петлички, от ви казали?

Наши люди были, из села. Так как при немцах, дак шли за немцев. Полицаями. 

Ага. 

А когда етего… Дак тоже. Ну какие строили колхозы – они не обращали внимание, кто ты, что ты. И десь там вузлечек зерна схоронила – возьмут. Хай дети кричат, босые, раздетые на печках сидят.. А того не трогай… Дуже… Дуже…

А хто це був? Ви їх знали? 

Га?

Хто…

Да, да. Дума сельские. Сельские. Полицаями… При немцах полицаями были. Дак они потікалі всі в Германию. А с Германии еще кудась. 

А при колективізації? В 30-х ті, хто забирали…

А при коллективизации я, вы знаете, как вам сказать… что таким состоянии была, что я кинутая была просто на произвол судьбы и у голову… В головочку ничего….

Дякую.

1. Місце запису: 26.08.2020 року;
2. Дата запису: місто Бобринець Бобринецького району Кіровоградської області;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент: Войнаровська (Доброва) Любов Григорівна, 15 травня 1925 р.н., народилася в селі Миколо-Бабанка Бобринецького району Кіровоградської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Миколо-Бабанка Бобринецького району Кіровоградської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь-ласка. Як вас звати?

Яку вам фамілію: дєвічу чи цю, що зараз?

І цю, і дівоче прізвище.

Дівоче ― Доброва Любов Григоровна. Сєйчас ― Войнаровська Любов Григоровна.

Любов Григорівна, а коли ви народилися?

Тисячу дєвятсот двацять п’ятий.

А число, місяць?

П’ятнадцятого мая.

А де ви народилися?

Село Миколо-Бабанка, тоді Витязівського району, Кіровоградської області. Ну, тоді не Кіровоградська була, по-мойму, Херсонська чи не знаю…

А ви там проживали і в 32-33-ому?

Да, там я проживала у 1932-ому і 1933-ому годі. Там, у Бабанці, все моє дєтство пройшло. Тоді у школу ходили з дев’яти год. У школу… Я в дев’ять год пішла в школу. В сорок пєрвому кончила сьомий клас. Шо вам ше казать?

Любов Григорівна, я як звали вашого батька, повне ім’я?

Добров Григорій Митрофанович.

А маму як звали?

Доброва Наталя Касьяновна.

А в вас були брати, сестри?

Була сестра Алєксандра і Федоня або Фєня, Фєня Григоровна, і я. І брат був Петро. Погиб бєз ізвєстія. Не… того… Служив він у Жмировкі, потом, як началася война, він був… Ну, мости оце, ці… Мости, переправа на мостах він був, як того… І він погиб, а де погиб не то… Ізвєстіє получили ― погиб без ізвєстія, ну, не ізвєсно де…

А дві сестри ваші?

Одна померла у тисячу восємсот… Тисячу девятсот восьмідєсятому, друга померла в тисячу дєвятсот дєвяносто четвертому. Я ще жива, а брат у сорок первому це ізвєстіє получили, шо в сорок первому.

Любов Григорівно, а ваш батько працював у колгоспі?

Да, батько здав цього корову і двоє лошат, зерно чи того… Ну, у колхозі працював. Потом його забрали, шоб вони… забрали у… Було на йому жакет і цей кожух. Він кожух у його забрали і він сидів у подвалІ, щоб отдав зерно, а в його нічого не було. Буксірна прийшла до нас додому… Я мала, не знаю скік, ну це ж мені сім год було. Я в рубашкі на печі. Вони шукали, і під пахвами шукали, чи було того якісь, чи золото поховали. А в нас нічого не було! Тоді його забрали і він був у колхозі чабаном. Там робили цей сир і оту шо, сироватка текла ― давали три літри тієї сироватки. І він приносив додому. Брат ходив забирав, мама кип’ятила її, і в неї була ще й сир, сир був, і ми цим спаслися. Ну… Не померли з голоду. А мій рідний дядько, материн брат… Пришли, буксірна прийшла із тим, із лампою такою, ну тоді… фонарі були. Того… Підняли у цей, до вікна, а жінка крикнула на його, шо хата горить, і він злякався й помішався. Його одвезли у Херсон, він у Херсоні, там, не вернувся вже тридцать… Це був двядцять девятий і трицятий, чи той трицятий-трицять другий і він не вернувся і відтіля жінка його вмерла… Була дєвочка Ніла та ця… Забрала рідна сестра матері, бо в нас же було четверо дітей, то вона забрала од нас її. Ніла, я не знаю, як сєчас. Де вона ― ми не знаємо. Потом дядько був того… Моєї матері рідна сестра ― Настуня. Він виїхав у Крим із двома дітьми і там був, а потом приїхав за жінкою, за Настунею, забрав і Настуню, а вона побачила, де вони брали хліб, вони пійшли на роботу, а вона встала, наїлася та тоже померла, ї його двоє дітей ― Машуня і Коля ― тоже померли, із голоду померли.

А як прізвище?

Гінкул.

Гінкул?

Гінкул. Це Карпо, а отчєство я не знаю. А діти Машуня Гінкул, Машуня Карповна і Ніколай тоже Карпович.

А ще можете пригадати, хто тоді помер з голоду, може, сусіди ваші?

П’ять сусідок того… Моя мама… Троє дівчат було, вона пряла ото, пряла і багато в неї було пряжі та вона у Бронзу в Ніколаєвській області ходили міняли буряки. Буряки міняли і вона приносила додому, і того… І ми пекли матержаники, ну, таке ― буряк стушений, а там… Моя сестра ходила в школу в Витізівку та було йде із школи та зайде в тій… Мишоловки були, мишоловки. Така велика куча землі, а там жменя чи дві ― миші, що собирали ото… Вона було ото там іде звідти, сім кілометрів додому, зайде на степ там десь, собере того, принесе, побьють оце цю… Це насіння, просіє мама того і то матержаники пекла. І я мала помню ― із мамою пішли до сусідів. Дядько Володя й баба Мотря. Як… Як же їх фамілія… Тоді Микола вже лежав мертвий, а баба Мотря лежала й просила їсти… Їсти, їсти… Мама їй положила той матержаник у руку, а вона все равно «їсти»… Приїхав бандюх, двоє коней і бандюх, ну, така-то, забирають їх того, на бандюх, хоронить будуть, в яму кидать. І вертаюся назад за цією бабой Мотею, беруть бабу Мотрю. Мама плаче: «Вона ж жива, вона ж їсти просе, куди ж ви її берете?». А вони кажуть: «А ми шо ж, іще будемо вертаться чи шо?» ― викинули її на той бандюх і повезли. Мама плакала і я коло неї плакала. І зараз мені… Той голос чую, як вона плаче, просе їсти, їсти, їсти ― таким голосом, ну, як сили не було. Повезли та й того, а потом у нас, у Бабанкі, там багато людей помирало. Дуже багато помирало людей. І того… І якось так, така поляна, я не знаю, де та поляна буда, но главноє, шо були гриби, гриби такі по їх пупиришки такі… Такі вони… Ну… І такі вони як рябіна чи такі того… І брали ті гриби, і того… Варили і воно пускало… Був жир якийсь… І то там то ботвиння, то шо-небудь… І то, і те… І ото вони варилися, і люди їли ― і спаслися. Потом не стало цих грибів і того… І ото началось, ну, уже… Ой… У колхозі начали… Цього… Мед начали… Цього… Молоть муку, пекти коржі і нас усіх, оце ж комусь уже там сєм-восєм год брали. Ходили ми на степ, різали колоски пшениці. Це пшениця, лан, і там, де єсть колоски із жита, ми зрізали із жита того, що не було ж такого. Того… Нам за це давали корж чи пів-коржа, мед та чашку молока. Це так багато дітей ходили з школи. Первий клас, другий, третій, четвертий, бо в нас, в Миколо-Бабанкі було тільки чотири класи, а то єлинацька школа була та туди ходили того… І різали осот. І ви знаєте, шо таке осот?

Да-да…

Осот… Того, листик був такий, така палка, і внизу палки того… Желізячка така прибита, гостра. І ото тим листиком зрізали ту той осот і шоб чисте ж було зерно. Отаке було.

То це вас годували в роки Голодомору чи вже пізніше? Оце ви ходили…

У тридцять третій. Тридцять третій це ж, як уже начався… В тридцять третьому началися цей… Різали колоски вже, оце все… Різали колоски, мололи, і оце давали дітям того…

Тобто виходить, що в селі Миколо-Бабанка було місце масового поховання?

Да, було, тільки я не скажу, бо я не знаю і не той… Не знаю, де воно. Яма була, куди людей туди зносили, не хоронили.

Ну, а це було на цвинтарі чи десь окремо?

На цвинтарі, на цвинтарі, да, а тіки де… Там дві ті… кладбища сєчас: старе кладбище і нове,  то це на старому кладбищі.

На старому, мабуть, да. Зрозуміло. А от ви розказували, що до вас буксирні там бригади приходили з обшуком, то один раз приходили чи кілька разів?

Ми з батьком… Отож батька того… З батьком приходили сюди. А шо ж вони придуть? Шо ж вони будуть брать? Прийшли, подивились, той, а брать то нема шо. Тими шпичками у піч шуркали, чи нема там такої засади, шоб там лежали мішки з пшеницею… [3:51](нерозбірливе ім’я) була, Маша М’ятова і ще якась жінка приходили.

То це ви їх знаєте, виходить, да?

Вони послє жили, вони ж там жили послє.

А як потім їхнє життя склалося? Щасливими вони були після того?

Та, які там вони щасливі. Померли та похоронили їх, бо вони забирали там і ті… Тоді одіял не було, тоді були ряднинки, ряднинки бачили у їх дома, ті ряднинки…

Любов Григорівна, а ви чули таке слово колись «Торгсін»?

Це золото туди здавали?

Да, да.

Таке чули, але туди нічого не здавали, бо в нас не було.

А інші люди здавали?

У Бобанкі не було таких людей. Ні… Не знаю я, чи здавали, чи ні. Чули таке, шо було… Ті, шо хорошо жили, то ті ранше повтікали то на Донбас, то туди, а там осталися самі такі, шо не було нічого. Вмирали з голоду.

А люди от… цим жінкам… Виходить, три жінки робили ці обшуки, да? По хатах, ви назвали…

… вони ходили, я вам не скажу. Я ці, шо в нас були, то я кажу. А там шо вони ходили, були там і мужчини, і женщини…

Зрозуміло. А ви не чули таке: хтось їм опір чинив під час конфіскацій, обшуків? Щось…

А хто ж буде чинити-то, як усі єлє-єлє ходять? Там у церкві, у нас церква була, було зерно там у церкві, і другі були хати заполнені сємєчками ― не давали ж людям, не давали.

А жорна у вас були?

Ми ходили до сусідів. І жорна у нас були, і ті, шоб пшоно товкти.

Ступа? Ступи були.

І ступка була. Було. Та й, ці жорна вона виручали ще й в 46-ому годі, в 47-ому годі. Ці жорна виручали…

Ви ними могли користуватись вільно? Жорнами.

Користувалися. А шо ж молоть? Не було шо молоть на їх…

Не було такого, щоб таємно, якщо хтось десь щось заховав, то таємно…

Нє… Я не чула, не бачила, не чула, не того… Було… І ходили, і то, шо руками жорнували так, а то ще й були такі в діда жорна, шо крутили, шо легше було того і оці пшоно товкли. То як товкли пшоно, то собі і йому ж треба кружечку дать за те, шо в його є шо той… Стояли в очєреді та й того, у його крутили. В общєм, жизнь така була, шо прожили дуже хорошо.

Любов Григорівна, а ви не пам’ятаєте, розкуркулення ― як це було?

Було…

Шо це таке було? Як воно відбувалося? Хто там куркулями були?

Та які там ті куркулі були. Не багато тих куркулів було. Заможні люди мали корови та продавали цей, масло. Там возили в Кіровоград, возили в Бобринець, бо тут… Сюди возили та продавали, та трошки там мали. Ну то ж щитали, шо вони куркулі. Ну і їх заставили, вони посдавали та повтікали, бо в них були таки, видно, гроші і того, золото було та трошки в Торгсіні тому міняли та тікали: хто на Донбас, хто на друге… Того… А таких, крупних шо були того… Були зажиточні люди, бо в нас, в Бабанкі, геть усі хати були під желізом построєної, церква була, зробили церкву хорошу, потом того треба було переплавлювать оці дзвони, то я помню, як пару вони запрягли, не могли зірвати того главного дзвону. Та тоді четверо як за той та й той ― вся Бобанка задрихтіла як зірвали дзвона та не знаю, чи в Кіровоград, чи куди вони його повезли.

Це перед голодомором?

Да, це в 29-ому, навєрно, 30-ому це… Брали… Й повна церква була пшениці чи того, ячменю там, но не давали.

А священик куди? Як доля його склалася?

А хтозна…

Не знаєте?

Я не стану того… Вони повиїжджали. Не знаю, де того… Були ж священики і після. Я своїх дітей то хрестила в хаті, дома, бо незя ж було хрестить їх там, дома хрестила. Куму брала та так, шоб ніхто не бачив, шоб ніхто не знав. Та хрестили обох.

Любов Григорівна, а як ви пам’ятаєте, був гарний урожай перед Голодомором? Ці всі події  і так далі… Як ви жили? Був урожай?

Був урожай, був того… У 29-ому, навєрно, в 30-ому, бо я помню, шо у нас дома люди були і розкидали снопи. І тоді ж коткували, такі котки були, коткували, потом мама їсти варила. То було, через те і того, і требували шо зерно, шо у батька зерно є, а у батька зерна не було. І батько ж у 19-ому годі на фронті був, война ж ото була. Він ранєний, у його бік геть вирвано, весь бік. Він у 36-ому годі помер, довго не прожив.

А він як в колгоспі працював і мама ж в колгоспі працювала? 

І мама просить,того її і дівчата в колхозі працювали…

А от в роки Голодомору щось отримував він, приносив додому, щось йому платили за роботу?

Ні, я ж вам кажу, шо він цей батько був чабаном і ото давали такий глечик, зв’язані ті нитки того ото, шоб він держався той глечик, і три літри от сироватки, от бо робили ще ці бринзу, то бринзу забирали, а те давали це ж чабанам там та хто слідкував. Та ми ту бринз.. ту сироватку мама кипятила і в неї образовувалися такі — сирок. І ото ми пили гарячу ту сироватку і ми вижили, і не були пухлі.

А як часто давали:один раз в тиждень, чи в місяць один раз?

А ото я вам і не скажу, не скажу скільки. Я це помню, шо мама це кипятила, як робили вони ото цей сир, так тоді  давали: була сироватка, а як не було,то не давали — шо ж вони дадуть…

А мамі щось давали?

А мамі нічого не давали. Мама була в колхозі тим поваром, варила їсти.. таки така походна кухня була і цей казан, один казан і другий, і в цьому казані мама часто варила затірку. Знаєте, шо таке затірка?

Знаєм, це борошно…

Із борошна терла ото, а ні картошки ж, нічого то…

То як вона готувала їжу, то мабуть не голодна була? Могла щось і вам принести їжу..

Та, шо вона принесе? Там скільки очєредь, на людей на степу стільки то… Казани помиє та й прийде додому..

Ну а там хоч сама могла вона поїсти?

Ну канєшно, канєшно. Там же вони всі їли. Кажен ішов із цією  з мисочкою,  і з ложкою, і то ж такий черпак великий і то півчерпака насипав в ту мисочку і то, бо всім же ж треба, всіх багато, та й ой..

Любов Григорівно, а от ви кажете, що багато помирало, а було таке, що були діти сироти? Наприклад, батьки померли і діти залишались без батьків. Чи був якийсь патронат?

Я не знаю, я мала була ж тоді. Я вам розказую за своїх, шо мати померла, маминого брата Ніла. Була у нас, приїхала її сестра та забрала, а потом у Криму дядько Карпо був оце шо забрав жінку, а там того двоє дітей його, він двоє забрав і жінку забрав, а двоє тут осталися — померли. Були та були…

А в Криму не було Голодомору, чому він у Крим забрав?

Я не скажу вам, не скажу, чи був. Я знаю, шо її він забрав, приїхали та да супом її наварили все: «Де хліб?»,- а вона побачила, де вони заховали, поїла та й померла.

А на вулицях ви бачили чужих з інших сіл, чужих голодних якихось?

Ви знаєте, тоді не дуже ходили по селі, тоді більше сиділи дома. Таке шо я оце.. рядом жив дід, оцей, дід Володя і баба Мотря. Вони до нас усігда приходили, ото я їх знаю, а так..

А чярез вікно на вулицю вам не видно було, що там робиться, да?

Ні, вони ми отако жили, а вони позад нас жили. Там дереза була, в дерезі. Та того, та я не бачила, я не скажу того. Я знаю, шо дуже багато людей померло, багато того. Ті повиїжджали, ті того померли, бо не було за шо їхать і не було… Не було куди їхать.

А ви в школу кажете пішли у вісім років?

У дев’ять.

У дев’ять років, це вже після Голодомору виходить ви пішли в школу? Це ж ви 1925-го..

У сорок первому я кончила сім класів. І от ні одного разу не була там у цьому. У первому класі, в другому ми ото ж ходили,  отого ж рвали, жуків собирали і ці..

Любов Григорівно, а взагалі в той час можна було говорити про голод?

Та ні, хто там його.. А хто говорив, як усі голодні були. Хто тоді говорив про голод? На роботу ходили геть усі голодні, ото ходили тіки за те, шо там цю затірку ту дадуть та один раз поїси в день. Хто там ходив, хто там шо балакав, а хіба можна було шо балакать, чи шо небудь комусь Сказать? Та нікому! Я ше ж мала була, я такого, я оце знаю за діда і за того…

А чули, щось колись розповідали вам про ваше село, що от людоїдство, або хтось на когось нападав?

Ні. Такого я не чула. Чула, я багато чула, шо і дітей їли, і голодні були. Це я таке чула, а бачить — не бачила, шоб хто небудь їв свою дитину там або шо..

Ну щось таке орієнтовно чули?

Чула, було таке, було..

А вам не казали батьки, щоб ви сиділи вдома, не виходили на вулицю, бо можуть на вас напасти?

Ні, такого не казали, бо ми сиділи вдома, бо не було в шо взуться і вдіться. Сиділа, я ж кажу, сиділа на печі, одна рубашечка тоненька зімою на печі. Цей, топили цим курайом, натоплять трошки піч — тепла, ряднинкою застеляна, під ту ряднинку підлізеш та й лежиш, шоб ой-ой-йой… А то шо казали, шо балакали… Я кажу, скільки мертвих було! Вам приклад, це не то шо я там шось, це я своїми глазами, шо приїхали — діда забирають, мама плаче, шо ж ви берете, вона ше ж жива, вона ж їсти просе, а шо ми прийшли за нею, приїдемо. Викинули на бундюк і одвезли у яму — ніхто ні з чим не щитався..

Виходить, що, якщо ви не знаєте, де було те місце масового поховання, то, мабуть, і наступні вже покоління…

Та навєрно не знать..

….не знатимуть?

Не знаю, не знаю… Вилашкула знаєте Жору? Євгенія ж того. Він же тоже з Бабаньки, то він тоже не знає де. Ну якось так, шо не питали, де воно, де та яма, десь вона там на старому кладбищі, а де — ніхто не знає…

Ну я маю на увазі, шо навіть не вшановують пам’ять?

Нє,нє,нє..

Не знають місця, не знають де..

Не знають…

А так як ви пам’ятаєте, то десь половина села вимерло, так,  чи більше навіть?

Та ні, пів половина не померло, багато ж ото репресірували в тридцять сьомому вже того…

А ви пам’ятаєте, не привозили сім’ї з Росії, не заселяли в пусті хати?

Нє-нє, не пам’ятаю. Тоді не дуже діти ходили. Тоді якось сиділи дома, в колхозі робили: і кукурудзу чистили, і буряк чистили, і маненьких в третій в четвертий клас, то це вже взрослі…

А ви в колхоз ходили працювати?

Аякже..

А зі скількох років ви пішли в колхоз працювати?

Ну в школі. В школі, як ото в другий-третій клас ходила, оце ж…

10-11 років? Якщо ви в дев’ять років пішли кажете в перший клас, то другий-третій — це десять..

Собирали ці жуки… різали цю осот, шоб чисто отого було, цей, жито різали, шоб не було жита того та собирали ці, тоді чогось миш було багато, багато було цих, мишоловок багато було, люди собирали і то спасалися тими, насіння жарили..

Зрозуміло, дякуємо вам Любов Григорівно, дуже змістовно розказали ви нам про той період таку інформацію, детально так..

Я вам сказала те, шо я знаю, шо я бачила, моя мама із братом ходили в Бронзову ці  буряки брали та пекли матершеники, та..

Ну обмінювала ж мама ви казали..

Да, міняли. Вобщєм жили дуже харашо.

Любов Григорівно, а як на вашу думку, зараз потрібно говорити про Голодомор, про голод, що таке було, таке відбувалося?

Ну треба ж, діти треба шоб знали, вони ж не знають зараз же нічого, шо цей Голодомор був, як люди страдали, як як робили в колхозах. Поздавали коні, корови — геть усе поздавали, а потом того вони там того повиздихали. У колхозах нічого не було…Треба, обізатєльно треба казать цим дітям, шоб вони знали, що таке Голодомор, і як це, шоб кусочок хліба…трусилися…та, я й зараз не можу кусок хліба, шоб я його викинула, я його лучше доїм. Ще і в сорок сьомому тоже харашо було. Тоже ж голодовка була в сорок сьомому, ну не така, як тоді.

А розкажіть, що ви пам’ятаєте про голод в 1946-47?

Я тоді вже в сельссовєті робила секретарьом, то шо приходили пам’ятаю, шо, ага… а воєнний налог 295 — це треба було отдать,150 чи 300 крашанок треба було, молоко — треба було отдать, цього… город був — на городі считалося, считалося скільки. Цибуля дорога була. Усе считали скільки, міряли скільки. Воно там посажено потом на те все обложували, налог давали. Я помню була приїхали із района председатель исполкома, з фінотдєла, приїхали, той і визвали одну. Бідна, нема нічого в неї, Наташа Влашко, шоб вона заплатила ці, дєтскі ці, як воно називається…

Коли бездітний..?

Налог бездітний. Вона стоїть, плаче, стоїть і мовчить, і вийшла надвір, вийшла, цей, откриває двері й каже: «Йду шукать дітей». То вже настільки того.. Так усі переглянулися.. Ну хіба жінка винувата, шо в неї немає дітей, шо вона не замужем? І треба було заплатить того 300 рублів того холостяцького. Отака жизнь була. Уже  наче нічого було — нате, война ця — нате. Кому вона нада? А шо розказувать оце за цей голодомор обізатєльно треба. Я слухаю радіо, розказують і пісні записують, і все — правильно, треба дітей, треба…

…обізатєльно розказувать, шоб діти знали, шо їхні батьки пережили.

Дякуємо Вам Любов Григорівна, дякуємо за розповідь.

 

1. Дата запису: 17 серпня 2020 року;
2. Місце запису: село Кочерів Радомишльського району Житомирської області;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, заступник завідувача Екскурсійно-освітнього відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Нечипоренко Микола Сергійович, 7 жовтня 1929 р.н., народилася в селі Кочерів Радомишльського району Житомирської області;
5. Розшифровка запису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Кочерів Радомишльського району Житомирської області.

 (при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати? Прізвище, ім’я, по-батькові.

Мене звуть, і звали все моє життя Микола Сергійович Нечипоренко. От.

Коли ви народилися?

Я народився дві тисячі двадцять дев’ятого года, сьомого… жовтня.

Угу. Тисячу дев’ятсот двадцять дев’ятого року.

Тисячу дев’ятсот двадцять дев’ятого, сьомого жовтня.

А де ви народилися? Тут в селі?

Я народився на цьому місці, де ми живем.

А батько, як звали вашого батька? І він теж працював у колгоспі? Розкажіть про це.

Нє, він.. Ще колгосп тоді не трудився, мий батько був у сільській раді оцим, керуючим землями, от, і його звали Нечипоренко Сергій… Сергій… От уже й забувся, як по-батькові його називали… Але він ото цього кутка, який заре построєний на цьому кутку жителі.. От… Оце він тут наміряв цим жителям садиби, бо він як у рад участвував, у цій, скажем, організації, земльоміром і оце тут вин… нас… щитається.. На…строїв земльониї ці ділянки і тут він настроїв і собі ділянку, і тут він построїв був хату уже у тридцять… у тридцять… третьому році… Тридцять третьому році. От. І построїв тут хату. І в його була, щітається, дружина, Ганна, Ганна Глистюк. От. Бо вин із такого полу, шо їхня хвамілія була Глистюки. Вони не Нечипоренки, а Глистюки, от. І він прожив до тридцять третього року і нажив тут семнів і в його було хозяйство уже пристроєне у ти роки, яким вин ще тут був. Кінь…

..Корова, ну і все остальне дріб’язок там, кури, поросята. І він у тридцять третьому році помер, бо вже було времня таке, що й вже і їсти не було чого і він уже був не здоровий, а больной у ті роки. То він у тридцять третьому році помер і його захоронили у нас тут на кладбіщи і він помер, а ми осталися з матер’ю четверо, счітається дітей, уже у тридцять третьому році,

А він помер від хвороби чи від голоду? Ну, ваша сім’я голодувала?

От голоду, бо не було у магазінах ніякої продукції, шоб купить, а робить так, як ще тре було, бо земля ж була, ось, скажем, і заре вона ця земля біля нас, от, але тоді було неї, кажеця, аж 67 сотих, садиба така була…

Ваша?

Ну, да, наміряв.

Ну, а на тридцять третій рік була ця земля чи вже…?

На тридцять третьому році була ця земля, тики ми нею не могли обойти, бо тре було комусь роботать, а він був таким уже старим, шо вин даже не мог оце все обійти, шо держали у хозяйстві і потом найшлися такі охотніки, шо цю корову, цього коня украли. В обшем, забрали і це вже помещеніє осталося порожнім і осталось усе це, шо засновано було, ніким не обходилося, а нас було четверо у ті роки, от.

Так а хто це забрав, ви знаєте?

Як?

Хто забрав?

Забрали тут жив один роботяга Стеценко Володимир і оце тут де заре живе, на цьому місці, Сашка Калатенко, ось тут він недалеко, третє, ми будем перша, а там за нами осьо друга, а вин третій це там жив і оце вин неакурат видобрав це хозяйство, яке у нас було, то ми вже осталися… Ой, боже мій.. І голодні, і неодіти, бо не було, де купить і не було, за шо купить, от. Але все-таки… Я щітаюся, мєжду ними був середній , у мене була сестра сама старша така, звалася Нечипоренко Люба Сергійова, і потом цей же брат, який в армії служив, Василь Нечипоренко Сергійович, і вже я за ним став живущим Нечипоренко Микола Сергійович

А найменший хто?

А сама менша сестричка Нечипоренко Вєра Сергійова, вона кончила у Львові учитель…учиця.. і була у Білой Церкві работніком по газетам, опубліковувала всі міропріятія, які в то врємья проізводилися у описані.

То чим сім’я харчувалася після того, як батько помер? Що мати вам варила? Де вона брала їжу?

А мати… було посаджено тут картопля да садок, по всій садибі було аж вісімдесят п’ять деревин плодових, вся садиба була засаджена садком і ця садиба давала, скажем, нам таке пітаніє, ходили і яблука ті рвали на яблунях да їли. І було таке, що не було з чого зварить, бо зерна не було, до із ясенив листя обрували, а ясенИ були не великі, а такі, середні, і це їх обсушували і терли, і такі пекли із їх млинчики і це тими млинчиками ми піталися, а мати [03:15 незрозуміле слово] у ті роки була дояркою у колгоспі і принесе звідтиль макуха така була із соняшників зробляна і це теї макухі кусочками принесе, до ми із своїм, скажем, із сестричкою з цею, що звалася Люба і що звалася Вєра, оце понаїдаїмся цих кусочків із цієї макухи і напече мати із цього листя таких галєтиків, от, і це з цими галєтиками ми їли і виживали, ой.

А молока не приносили?

А молока не було, тоді вона як дояркою була, до тоді було, скажем, ну таке заведяне дісципліна, що видоїла, те й отдала, а додому не могла вона взять, бо воно…

Захвіксіровано, записане було уже в тому, у журналі, бо там був такий, цей, як сказать…

Бригадир якійсь?

Не бригадир, а завхворми, хвамілія його була.. Ой, як його, вже й забувся, як його хвамілія була…

Так, а за те, шо вона працювала, доїла цих корів, їй тільки цю макуху могла дістати, більше нічого не давали?

Як?

За роботу тільки макуху діставали і все? І то, мабуть…

Тоді не платили за роботу, люди ходили на роботу, а плати ніякої не було, аж у кінці року давали там зерна, десь по п’ятдесят кілограм, це за круглий год така плата була, от. І в нас була ступа зроблена, і ми в цій ступі це зерно товкли і робили з цього зерна крупу і вже цю крупу варила мати таку нам кашу і ми в цю кашу, щітається, піталися і виживали. І до цього року аж покиль війна не началася, виживали в такому смислі.

А у колгосп не забирали у вас худобу. 

А у нас украли, я ж казав, украли. Ото цей Стеценко Володимир, от. І коня украв і корову.

Так, а ви кажете, шо не було зерна, не було зерна, не було, що їсти. А, ну, городина у вас була, де городина ділася?

Ну, на городі були посажені яблуні, помиж яблунями посажена картошка і саме в літній період ще картошкі не було, от, до мати піде до кого-небудь помогти шо-небУдь, до вона принесе оттуда кусок хліба якогось чи картоплину цюю, да вже зварить, або у нас було в помєщенії груба зробляна, до в грубі споча цю картоплину, да винув оттуда да це так по пару картоплин на роботящих живущих і їмо, да й виживали, день да нич.

 А в селі помирали з голоду? Ви бачили пухлих людей?

Тоді у селі багато було таких іменно на цій улиці, що зараз зветься Зашкільна, а тоді була церква як у Рад построєна, і це на тей улиці були такі люди, шо даже одна женщіна свого хлопчика, він з голоду уже умірав, а вона його забила і варила з його їжу. І це виживала вона на тому, на тий їжі.

А її не засудили за це?

Тоді по селі не було, цього, суда, і не було керуючих таких уже особів, бо це був період тридцять третій і тридцять четвертий, от, і тоді люди усі голодували і багато людей померло з голоду і пішли вони усі на кладбищі.

На цвинтарі як їх ховали, там на кладбищі?

Як?

На кладбищі як ховали? В одній ямі чи на кожного…?

Ні, каждому копали яму і хоронили там, от.

А хто займався цим, ви знаєте? Хто ховав? Чи це кожен свого родича сам?

Там у кого була ще коняка, то конем завезуть цього помершого і там пару хлопців, чи скіки, найде та викопають яму і там його похоронять і там він остався і до цього часу, бо тоді була як у рад заснована оця площа, де хоронили померших, бо тоді не було такого дня, шоб це не померла людина, а було шо той ходить, а один другого чим-небудь вдарить да й помре, да й туда хоронили.

То це новий цвинтар відкрили чи це просто біля цвинтаря окреме місце було?

 Ой, тоді я ще був таким невеликим у ті роки… Роки, от. До я туди не ходив, а я ходив наполовину голий, не було в чому одіться, а тут вулиця була така, шо не було ж дороги, а просто на тій вулиці були такі місця, шо збіралася вода і по цій улиці не мона було пройти, от. І ми такі хлопчаки, як я, ходили без штанив, от, голи, у грязуці, у чому ходиш, у тому і прийдеш да ляжеш спать, а мати прийде да побачить, да в нас мати ще була така заснована, і шила, і ткала, верстат ще була, шо вона ткала у хаті і з того полотна [не чути слово 1:26] пошиє і штанці, і сорочку, і так і вночі і вдень в одним цьому вбранні ходили і по вулиці, і так доживали, із дня до ночі, а в ніч прийдеш, ляжеш, грязний, не обмитий, не ногі, нечого, так заснеш і так от спиш. Ой, Боже мій…

А де дівся тей ткацький верстат мамин?

Верстат?

Да

Попалили вже в період врємені, шо не було чим топить, до його порізали, тоді різали не бінзопилками, а такою…

Пилою ручною? Угу. Ну, це вже пізніше, да?

Ну, да.

А від мами якісь речі залишилися у вас?

Як?

Ну, якісь мамині речі залишилися вам як пам’ять? Від мами вашої.

Од мами? Ми неї тоже похоронили десь, як війна кончилася, от. До осталася ця хатина, де ми жили, у цій хатині, і потом уже ця сестричка, Вєра, вона жила аж Білой Церкві, бо вона там робила і тре було неї там построїть дачку такую, шоб це могла вона там жить, до вже після того взяли да розвалили цюю хатинку, котора ще осталася не розваляна після війни, бо война ж кончілася вже ж,  машиною вони приїхали, да й забрали цей матеріал аж у Білу Церкву.

А ви чули про “Закон про п’ять колосків”?

Про шо?

“Закон про п’ять колосків”, чули таке?

Про колоски?

Да

Я сам ходив по полі і збірав ці колоски, і витовкували їх у хаті, качалка така, і у хаті вимолочували. І ще й була у нас уже заснована жорна з каменю, круглий такий, ще й заре там під погребником тей круглий камінці лежать. До це ми на теї камінці терли те зерно і його варили і його таким путьом… їли

То це в які роки було? Під час Голодомору? Чи після?

У час Голодомору це не в тридцять третьому році, а уже як ті жорна появилися, до вже сорок шостий год був, кончілась війна і ще пока не могли люди тут основу робить, кому тре було ще прожить, от. Бо саме і ходили в на роботу, і заробляли, але тики не платили, безплатно все було, а у кінці року ото давали уже оплату пядісят кілограм жита, такого.

А у селі був один колгосп?

Тоді було два

Два? А як вони називалася?

Один називався… Ой, боже-боже… Один називався Шевченків, а другий називався Сліпченків.

Мати в якому працювала?

Мати працювала у Сліпченков у колгоспі.

А голова колгоспу де був кращий?

Ну, вони були обоє однаково.

Це були місцеві чи це когось прислали?

Вони… Один жив з циєй сторони (показує рукою направо), сюди до привороття, а другий жив отут, де заре живе, це на цьому місці, де жив голова сільської ради, чи колгоспу, Сліпченко Василь… Сліпченко Василь… Вже й батька забувся, як звать.

А ви не знаєте, по селу під час Голодомору, оце у тридцять другому році, перед голодом, не ходили по хатах, не обшукували людей, там, забирали, там, зерно та усе інше?

У нас лічно було засновано землю держиш – довжен держать і корову, довжен держать і свині і все це і носить за це платьожку у сільськую раду. До в нас було таке, шо уже курей, корови і цього вже не було, все полетіло, позабирали його у нас, а кури були у хлівІ, до один виконавець із сільської ради поліз, да ці забрав курей і заніс їх туди ж, у сільську раду, така була дисципліна, от. До ми уже осталися те, шо там жито було посіяне, тут на городі, до це тиї колоски [не чути слово 04:26] налляло, такими колосками зробилося і це візьмем нарвем тих колосків і огнику накладем, їх насмалим, то єсть, на огні нагрієм і це тиї бубочки брали і їли, тиї бубочки, от. А вже ще й получилося, кажеця, у сорок, сорок шостому році, уже война кончилася, всьо пройшло…

Косить і вбірать

 І тоді тоже голодували, да?

Ну й почАли ж голод, настоящий голод. І не було не в магазінах, не було неякого рубля, тоді рублі ж були у людей і люди ходили голодни і холодни, і хати по началу… По оконченії війни оті хати, які тут були на нашому кутку, де ми зараз живем, хати були построєні, попалили їх і осталися землянки, от, і у цих землянках виживали. Ой, Боже мій…

А ви згадували про церкву. А в селі церква була, так? Вона була відкрита діюча чи ні?

Вона була відкритою ця церква і ходили туди в ту церкву мий дід і баба, а мий батько був штундою такий у нас, такі були отдєли, до це у тих штундах він ходив і звідтиль прийшов і в хаті помер і ми його завезли, і я на підводі сидів, на цій невеликій, от, аж туди, де хоронили його. І після того організувався у нас колгосп і в цьому колгоспі набралася, скажем, така дружба людей, те робило на хмелю, те робило на хвермі, те робило на тракторі, те робило на машині.

Так а людей… Люди самі захотіли піти в колгосп чи їх змусили?

Ну, їх гукали і приглашали, іди і роби.

А куркулі? Розкуркулювали людей тут у вас в селі, знаєте?

Розкуркулювали людей до війни, ще війни не було, а землі ці, які були у людей, даже у мого діда була земля, у материного батька, була земля ось де заре находиться куток Комсомольский, це осьо, як їхать на Поташню, на Радомишль, до із лєвої сторони куточок зветься Комсомольский.

А ви чули про «Торгсини»?

Про шо?

«Торгсини». Знаєте, шо це?

Торшин?

Торгсин, да.

Торг?

Торгсин.

Ну, то я сам робив на “торгу”, сам робив [не чути слово 04:09] на торгу, от. І я проробив там два годи перед тим, як мався в армію уже йти служить, от. Але вже хлопці, такі як я, поотслужували і поприходили по домах і тоже ходили на той торг і копали ці кар’єри і робили цей торф і ходили за цим торхом люди для того, шоб привезти уже сушений ті торфини і шоб у хаті натопить, шоб тепло було.

Скажіть, а на цвинтарі встановлений пам’ятний знак жертвам Голодомору чи пам’ятник, шось стоїть?

Пам’ятник був тут построєний у нас…

Де заре будинок культури  находиться, там був парк і там був построєний цей, Тарас Григорович Шевченко, от.

Скажіть, а як ви думаєте, чому люди голодували, яка причина голоду?

Причина така…

У тридцять третьому.

У тридцять третьому?

Да, у тридцять третьому.

Не було людей таких, шоб робили роботу, а кажда находилась у своєму хозяйстві, не було примєрно призване чого ти стоїш, чого не на роботі, а кажде було у себе коло хати, і кажде у себе там посадить собі трошки картоплі, чи посіє шось-небудь, да таким путьом і виживали.

Ну, так якщо у кожного було господарство, там, город, так навпаки би, чого голодувать, якшо все є.

У нас було у ті роки аж шістдесят, ну, в общем, сємдесят сотих було, от, і тоді люди вобще держали по стільки землі, бо тоді розділяна була ця земля на людей, котора…

Ну, це до колгоспу?

До колгоспу, це ще колгоспу тоді не було.

А в якому році колгосп створили?

В якому році колгосп построївся?

Ну, до тридцять третього?

До тридцять третього це построївся.

Ну, якраз під час голоду вже всі в колгоспі працювали.

Уже у врем’я тридцять третього року, де я тільки пас корови колгоспни, а потім це все перейшло у колгосп, і вже почали там людей таких гукать, котори засновани були і даже тоді людей наказували, якшо на роботу не йдеш, то накажуть, от.

Але за роботу не платили?

Як?

Кажу, наказували, якщо не йшли на роботу, але за роботу не платили?

За роботу не платили, бо не було, чим платить, все зробиться, все, шо там наробиться, заберуть, завезуть його куди керуючі особи скажуть, от. А в селі порожньо все, як хочеш — так живи.

Зрозуміло.

Ой, Боже мій. В общем, період пройшов ужасний Голодомор, і я його [не чути слова 03:55] пережив. Мати пойде на дойку корів, нас замикне у хаті на колямку, а сусіди прийдуть тії сини їхні, котори у нас отживали саме в те врем’я, коли хати погоріли, прийдуть отмикнуть цю клямку і це ж зимою снігу повно кругом, а ми всі голі і боси кругом хати цеї по дворі ходили, і мати прийде [незрозуміле слово 04:44], да побачить, шо босі ножки по снігу кругом і це так ми виживали в Голодомор.

Зрозуміло, дуже Вас дякуємо за розповідь.

 

1. Місце запису: місто Ніжин Ніжинського району Чернігівської області;
2. Дата запису: 14.07.2020 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса;
4. Респондент: Чернета Петро Назарович, 1927 р.н. в селі Володькова Дівиця (колишні — Червоні Партизани) Носівського району Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Базько Софія Миколаївна;

  Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в  селі Володькова Дівиця (колишні — Червоні Партизани) Носівського району Чернігівської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Мене звати Чернета Петро Назарович.

Петро Назарович, коли Ви народилися?

Я по документах, пишут, потому шо при немцах молодих брали в этот, а я там 1927 года, а пишут с 1929, шоб батьки записали, шоб мене в Германію, бо тоді ж молодєж брали на роботу. 

Ви кажіть, коли народилися.

Дак я 1929 року по документах, 27 числа 1929 року.

Ви 1927 року народилися?

1927. Ну то ж у мене документи, у мене паспорт 1929-го.

Угу, але Ви народилися у 1927 році?

Да, так же, у 1927-му народився. Народився 27 лютого 1927 року.

А де, в якому місці?

Гм?

А де Ви народилися, Петро Назаровичу?

Село тоді називалося Червоні Партізани. Колись вона була Володькова дівиця і зараз Володькова дівиця.

Ніжинського району, так?

Носовського.

Носівський це район?

Носовський.

Зрозуміла. А під час Голодомору 1932-33 роках Ви там же жили?

Там я був, там я був. У нас була сім’я велика. Ну батько в нас, ну як сказать, не багатий був, а кобилка була. Все в колгосп записав, так нас не знімали так, а хто отказувався, отказувався от колгоспу — так їх виселяли з хат і все. Даже, як сказать? Уже ж знали за це Голодомор. Так раньше горшки були глиняні, дак зерно туди насипали, так із тих горшків витрушували, ходили, витрушували комсомольці наші.

Буксирні ці бригади, да, активісти ходили?

Активісти. Вони з Росії приїжджали, а наші піддержували, водили, підводу запрягали і так…

Тобто серед тих активістів, які робили конфіскації були ще й з Росії, да, люди?

Да, з Росії. Ну і наші піддержували. Підводу запрягали і брали мішки, де яке зерно лишиться — забирали все, витрушували і ніхто не подчинявсь, так із хати виганяли і замикали хати, і всьо.

І до Вас вони приходили?

Приходили й до нас. Ну що: приходили, подивились, пошукали. Нас було шестеро дітей. Подивились, пошукали, а батько тіки об’явили — так заявлєніє у колгосп, щоб голоду не було одвів кобилку і воза віддав в колгосп зразу, бо що нам було терять. У нас всьо на всього 70 сотих землі. Це в котрих, як у мене допустім тесть, у нього було 10 гектарів, 10 десятин, так розкуркулили, з хати вигнали і моя жінка, це я узяв уже, їй  було тоді усього на всього год і два місяці, а з хати вигнали, нема де. Було по сусідах ходили, щоб переночувати де. А теща розказувала моя, у нас, де скот пасеться, так вона рядно розстеле, цю мою жінку Марію Петрівну посаде, а скот прийде, повалить її, оближе і всьо. І в сказкі не можна описать таке, як було. Отакі то справи.

Петро Назарович, а як звали Вашого батька?

Мій батько — Назар Трохимович.

А він значить вступив до колгоспу, правильно?

Зразу вступив. Тіки пішло — сходу одвів, запряг воза, коня і повів.

А маму Вашу як звали?

Євгенія Корніївна.

Вона теж до колгоспу вступила?

Всі, всі вступили до колгоспу. Ми ж після того, і я в колгоспі ше й актівістом був, як сказать. Був бригадіром садоводської бригади.

Ви?

У колгоспі мене записали. Я розводив садоводство, занімався, счепив дерева, сіяв зерна яке, там було таке. Ми, можна сказать, не бідували. Нас не обідили, потому шо ми підняли руки «Ми ваши!».

А в роки Голодомору батьків там годували в колгоспі або платили їм гроші за роботу?

Хто ходив, то варили, був котьол спеціальний, бо ходили й годували, варили. Це тих, хто записався в колгосп, а хто не записався… Там же були такі, одноосібники називалися, 3 гектара землі було і вони у колгосп не хотіли йти, так їх даже повиселяли усіх на Сибір, повиселяли і не повернулися вони і сійчас, немає, де вони і шо вони. А все одно і тут не минулося. Все одно ж в колгосп всі пішли. Така жизнь була.

Петро Назарович, Ви кажете у вас було шестеро дітей.

Да.

Батьків лише годували в колгоспі, а чим же вони вас, дітей, годували тоді?

А ми ж сіяли дома жито. У нас було три гектара землі і колгосп у нас не забирали ні землі, нічого. У жнива було, я знаю, шо запомню, лиш мені було небагато, а запомню. Мати змололи, урожай зняли, жита намолотили, змололи, пекли хліб і мати виписку написала, понарізала. Саму старшу, у мене сестра була, сама старша з 1925 року — більший кусочок. Я 1927 року — мені менший кусочок і так по кусочку. І я знаю, шо я з’їв, як сьогодні ж мені було 7 год, сім років. Кажу: «Мамо, дайте мені мій хліб. Я його доїм.». Так хотів їсти. Ну так шоб дуже голодували, то ні, ну було.

Ну Ви кажете, що до вас приїжджали оці..

Приїжджали, провіряли, усе провірали. Кругом, і на гору лазили, і кругом, де в мішках шо. Одної квасолі було у нас мішок, так квасолі не забрали, а в кого зерно було, то забирали. Прийшли молодії хлопці, мішок, підвода стоїть, з мішків повисипали, є що з мішком забирали.

Тобто батьки мабуть якось заховали це, бо якщо приходили до вас особисто,  обшуки робили, то батьки значить ховали?

Бували, ховали. Ховали.

А розкажіть, як вони ховали? Куди?

Було, як літо, так на городі десь, у бур’ян. Понесли, в мішку оставили, а вони ж дньом походили, а на ночь забирали, бо буває чи дощ та як намочить, і знов забирали в хату. Ну це неділю так потрусили, а потом уже перестали. Потом уже давай агітірувать нас, молодьож, котрі вже підросли, у комсомольці записуватися. Тоді вже веселіше: клуб одкрили у школі, вже були, виступали, розказували, агітірували, приїхали з сільсовєта, сільського совєта, з райкому партії і агітірували, що буде при колгоспах легше буде жить, ви не будете на пана робить, ви будете робить на себе, на себе будете робить. Ну і пішло так, і пішло-пішло, і привикли. Я б не протів, хай би й сійчас колгосп був би.

Петро Назарович, а от до сусідів ваших або може до родичів оці активісти забирали, то потім ці люди голодували? У них було гірше, ніж у вас ситуація?

Така ж ситуація. Перебивались так. Знаєте як? Кажен потроху заховув. Совсім не забирали, потому шо вони ж у хаті, допустім, де скриня була сільська і в скриню зазирали, і кругом лазили, і нагору зазирали, чи нема ніде зерна в мішках, а потім уже, коли вони… Вони ж не кожен день «трусили», а потім значить уже остановилось, колгосп уже начал робить. Ше мій батько безграмотний. У його не одного класу не бул. Поставили бригадіром у колгоспі і він пише… я зараз розкажу вам. Як побув, то зошити роздали і на одріз оставив один, а потім уже як появилась, як пішов я на пенсію, давай оформляти, так питають: «Де Ваш стаж?». У мене проізводствєний стаж — 35 років. 

 А де ви робили? 

В колгоспі. 

А дайте колгоспний стаж. 

Я приніс, а там написано стільки-то виходив, стільки-то трудоднів. 

 А яка зарплата? 

 Одиниця. 

Оце тобі і всьо. Було, пробачте, до войни було робиш-робиш в колгоспі за ціле літо, пішов получать зерна — на плечах приніс за ціле літо. Цілий приніс клумак зерна — оце й весь зароботок був. Так вони кажуть: «А де ж ваша зарплата?», а оце зарплата — як вихід, то один, один, один, один. 

Так а шо вам ставить? 

 Як хочте ставте. У мене колгосп тридцять і проізводства тридцять.

А що Ваш батько розповідав, як він бригадиром колгоспу став? Це він в яких роках бригадиром  приблизно став у колгоспі?

Кого?

В яких роках батько став бригадиром у колгоспі?

Він був до войни.

До війни?

Да.

Але після Голодомору став бригадиром, да?

Во время Голодомору ві бригадиром був.

Під час Голодомору він був бригадиром?

Бригадіром.

А що він розповідав про інших людей? Чи були в них сили працювати? Як він їм ті палички ставив?

Ну я вам скажу, у мене батько ні одного класу не кончив, безграмотний він. Шоб сказать, балакать, то він і не вмів балакать, як треба. Язик у нього прив’язаний був, пришитий. Ви знаєте, я допустім на себе не обіжаюсь і на совєцьку власть не обіжаюсь, бо я так робив, як нада. Зразу тільки, то в комсомол поступив, як підріс уже, у колгосп секретар організації в колгоспі. Мене послали на курси, кончив курси тракторіста, кончив курси комбайнерів. Голова колгоспу у нас був, його прозивали свиня, ну він не свиня. Забув як точно фамилія його, а прозивали свиня. Послав мене садоводом. Я в колгоспі був: вирощував дички, висівав зерна, щипив культурні яблуні, груші і розсаджував по городі. Потом, знаєте, началась война, все те пропало. Пошли на войну, а я ж був дома. Прийшлося наше… Приїхали, одкрились партізани, партізанський отряд 13:57 (не зрозуміло) района. То наше село як палили, так ми з старшою сестрою… Ше мадяри палили наші. Хуже немцев — мадяри. Такі ненависні. Якби щас сказали мені вернути той день, то я б їх не стріляв, а різав би ножем. Як мій сусід випустив поросятко, шоб не згоріло, а вони його застрелили. Йому сказали: «До броніпоїзда ото неси!». Він приніс туди порося, кинув і каже: «Їжте, хай вас подавить!», а вони ж почули, по-рускі знали і отам убили, коло броніпоїзда.

Нічого собі.

Отаке от.

Петро Назарович, а Ви кажете, що батько був не балакучий, але все ж таки він хоч раз говорив, що хтось на роботу не вийшов або…?

Такого не було. Тоді всі ходили, ніхто не оставався.

Ну а може сили не було…

Ну сили, чи заболів, чи шо. Ну він до цього.. ходять, написав, пішов — доклав. Писать він не вмів нічого, а сказав: «Наряд виполнєний!». Всьо. Всі були на роботі, всі занімались.

Тобто він фактично міг якихось людей прикрити і не говорити, що їх не було на роботі, але сказав — «Наряд виконано»?

Да-да.

Ага, таким чином. Ну він можливо когось і врятував цим, правильно, бо якщо в когось буде не та кількість цих трудоднів, то тоді ж можуть не заплатити, правильно?

Да.

Зрозуміло. Петро Назарович, а були у Вас жорна?

Були.

Були?

Тоді чуть не в каждом дворі були жорна.

А Ви ними вільно користувалися?

Вільно.

Вільно?

Сип, крути рукою і мели.

Не ховали жорна?

Ні. Було таке, у кого найшли зерно, то жорна били, об камні поб’ють та й всьо, а наші жорна, то ще партізани забрали. У партізанах мололи і хліб пекли.

А в роки Голодомору 1932-33 не ховали Ви свої жорна?

Ховали.

Ховали?

Ховали-ховали!

А чому ховали? Ви ж кажете, що у вас нічого…

Потому шо це щитається, як хазяїн. Іди в колгосп, там є млин, меле, отам і меліть, а своє щоб не було.

Ага, тобто, щоб не були ви індивідуалістами, одноосібниками і тільки в колгосп.

Да. Вони у нас були заховані. У кого не було, так прийде, вечерком приходять десь у сарай і мели собі, а так відкрито не було.

Ховались, да?

Ховались.

Угу, зрозуміло. Петро Назарович, а Ви чули таке слово “Торгсін”?

А?

“Торгсін”, чули таке слово? Хтось свої золоті прикраси кудись відносили, міняли в роки Голодомору на їжу?

Ну тоді, як сказать, як були, то не показували. Здавали та обміняли на хліб, зерно.

А куди ходили? В Ніжин?

Ні, у нас в селі забирали, приїжджали й забирали. Тобі мішок зерна дадуть, чи золоті сережки чи ше шо отдав, забрали і на тобі жита мішечок, їжте.

Тобто, були такі люди, які приїжджали до Вас у село і в них Ви могли обміняти золото на їжу?

Да.

А Ваша мати чи батько ходили міняти таким чином?

У нас не було. Ми з бєдгого класа. Так шо в нас з золотого прикрас не знали, що воно таке і єсть.

А сусіди міняли чи якісь ваші…

Ті, хто заможніше жили і в кого були сережки золоті, ше щось, кольца — так ті міняли, а як у нас нічого не було…

А як Ви про це дізналися? Вони Вам про це розказували чи Ви пізніше вже про це дізналися, що вони міняли? Чи тоді можна було поговорити про це?

Ну тоді що, між собою побалакали. Каже: «Я сьогодні віддала сережки. Мені віддали мішок зерна.». 

Мішок зерна за одні сережки?

Ну це я так. Ходили агитировать: «Хочете жить — давайте золоті предмети: чи сережки, чи кольца, а ми вам дамо зерна!» і міняли, віддавали все.

А що ж це за люди були? Як Ви думаєте, звідки у них скільки зерна було, що вони так вільно могли іншим роздавати?

Комора була колгоспна щитається вона, туди звозили все. Вони, що хотіли, те й робили ці ж активісти. Прийшли і все в руках, ніхто їх не контролірував.

Тобто, виходить схема така: активіста спочатку забрали все зерно, а потім ходили по селу і за це ж зерно забране вчора вимірювали золото?

Да.

Так?

Да.

Зрозуміло. Петро Назарович, чи бачили Ви коли-небудь голодних людей на вулиці, чужих можливо, які проходили вулицею кудись, просили може щось?

Було-було, ходили по селах — просила кусок хліба поїсти. Було сяде під двором, на корочки присяде і плаче «дайте що поїсти». Ну кусок, вийде мати хліба дать йому. Ну шо, він з’їв та під другі двері. А даже боялась брати і не розрішили в хату, щоб переночувати. Т

ак бєдні під заборами спали ночью.

А чому не дозволяли переночувати, боялися?

Боялися. Вони ж активісти ці ж… Це ти считається, ну як би сказати, правильно виразитися, що вони не підчинилися советскій власті, значить вони як ізмєнніки считались. Значить, щоб ніхто не принімав, не годував, нічого не давав. Воно прийде трошки дньом щось поробить, поможе, хто був свободніше, під меншим надзором. Ну от вони начить нагодують його.

Тобто, офіційно і так щоб не таємно не можна було тих людей, які просять поїсти годувати або їм там допомогти не можна було, да?

Не можна було і нічим було попомогти. Ну чим поможеш?

Але не можна було, навіть якби могли?

Бо якщо узнають, що ти дав якогось зерна чи щось-небудь так прийдуть тебе «потрусять» і заберуть.

Ну але ж Ви кажете навіть переночувати не можна було таких людей пустити…

Ну це ж так, походять. Все одно ж брали. Я знаю до нас була прийде. У нас клуня така була, одноосібна, сарай такий здоровий. Там, де держали зерно, пшеницю чи жито і в снопах ложили в клуню, щоб там було, а потім брали молотили вручну ціпами. Так в оту клуню пустять, так вони полягають там на соломі і спали.

А з ними не говорили, що це за люди, з якої області?

Та яке, хто там питав? Хто там знав? У мене батько не знав сам. У нього питали: «Як твоя фамилія?», а він написав Черта Назад, Чернета Назар, а він — Черта Назад написав. Безграмотний, понімаєте.

Ага, зрозуміло. А Ви бачили, люди якісь ішли, наприклад, в Росію чи якось так хтось щось таке говорив?

Нічо не говорили такого.

А виїхати можна було з села? От, наприклад, людина голодує, розуміє, що в цьому колгоспі там мало годують чи ще щось.. Чи може багатодітна сім’я, щоб прогодувати родину, хтось міг виїхати з села?

Цього я не скажу. Не скажу, бо тому шо не знаю чи вони виїжджали, бо там не поймеш. Бродили, ходили з торбами, кусок хліба просили, а тут… І безграмотность була. Хто там знав, хто він, шо він, куда іде, зачєм іде.

А з Ваших рідних, знайомих, сусідів хтось помер взагалі з голоду?

У нас, допустім, ні, а було що й мерли. Пухли, мерли і вмірали. 

А Ви можете назвати імена приблизно, хто це був?

Ой, і не скажу точно. Вже позабував. Я вже позабував. Я в селі ж виріс, уже й не знаю, хто тут і шо жив. Як ми, допустім, до войни, ну скільки мені там було — 12 років. Ну шо я був, в школу в первий клас пішов, походив, тоді й война началася і всьо. Пройшло все. Тоді партизанщина.

Петро Назарович, а як на Вашу думку, як взагалі це стало таким можливим, що от все одно приходили до людей, забирали, конфісковували продукти харчування? Як на вашу думку, чому так робили?

Ну яка думка. Я не знаю як. То просто, як варварство можна назвать. Чоловік-сусід, сусід жив і у його семеро дітей було. Уже совєтська власть називала «тисячники» ми. Тисячу рублів дали їм, а батько не записався в колгосп, дак його і там другого, шо не записався як заслали Біломорканал копать і не повернулись. Де вони ділись — нічого ніхто не знає. І багато таких, що, як сказать, що думали, що воно вернеться усе. Вернеться, еге.

Тобто, такі були репресії проти людей?

Да-да.

Петро Назарович, а наскільки взагалі важко було в 1932-33 роках? Що Ви тоді  пам’ятаєте, можливо, як ви жили загалом?

Ну як сказать. Хліб був. Нас не розкуркулили, бо розкуркуль не було чого. Іще батько в колгоспі бригадіром поставили його, бо всі боялися ставать. Це як враг народа, що в колгосп записався. Не хотіли в колосп, а батько записався. Як ізмєннік родіни щитався.

Ті, хто не записався в колгосп — це вони вороги народу, да?

Да, і їх розсилали на Сибірь. Хто не записався у колгосп — їх усіх збирали, Я знаю з нашої вулиці забирали 5 чоловік і не вернулися. Позабирали там і ні одного пісьма не було, не давали писать. І всі там вони померли, пооставались вони без батьків.

Петро Назарович, а Ви чули таке «Закон про п’ять колосків»?

Мм?

«Закон про п’ять колосків» — чули таке?

Реряцькі?

«Про п’ять колосків» — чули таке?

Недочую.

Про п’ять, п’ять колосків? Закон. Чули?

Нє.

А на колгоспних полях можна було збирати колоски, ну ну красти чи як?

Називався об’їждчик. Ганяв, ганяв і забирав. Діти збирають в торбочки колоски тії, так доганяли, колоски ті розкидали по полю і батьків, чиї діти ходили, штрафували.

Штрафували? А били?

А пуги тоді були на конякі. І пугою. Пацан біжить з торбою колосків, він його по жопі, як махне — той за жопу, закричав, защиміло й побіг.

Били.

Били-били.

А якщо зібрали врожай, вже наче зібрали ті колоски і щось там залишилося,  можна було підібрати?

Ото ж собрали і раньше ж пожали люди, вручну жали, у копиці складали, а потім скиртували, а потім молотарка була, молотили, дак все равно колоски ж то валялись. Звезли снопи всі, а колоски ше було. І діти бігли збирати. Забірали торби з колосками і пугами дітей шмагали.

Тобто, виходить, що об’їжчики охороняли навіть полям, де навіть зібрали уже урожай?

Да-да.

І все одно охороняли і ганялися?

Да-да.

Петро Назарович, а до Вас, Ви кажете, приходили забирати щось і обшуки, а вони були зі зброєю ті люди?

Були, висів через шию пістолет чи шо воно було. Озброєні були.

Озброєні були.

Да.

А якісь документи вони показували? 

Ніхто їх не питав і вони нікому не показувала. Прийшли, крикнули, мата загнув. Хочеш, то ше получиш по шиї, а не то — на Сибір підеш. Та труситься і мовчить, і не розповідали нічого, не отвічали їм. Тоді були такі зажаті люди, що їм боялася щось і казать.

А хтось їм чинив опір? Там міг, наприклад, вигнати з хати або сказати «Не пущу!», «Не дам!»? Хтось таке міг робити? Хтось робив так?

Так хто сопротівлявся, так того забирали зразу і в пошол, нема. 

І не прийшли й додому. Забрали, руки позв’язували на Сибір.

А організованого опору не було тоді там оцим активістам?

Куди там, люди боялися. Який там вже опор? Каждий день оце балакають жінки особо — «Он вчора отого забрали, повели. Вчора того забрали!». Хто не подчинявся та його й туди.

Петро Назарович, а Ви пам’ятаєте, як завершився Голодомор? От, наприклад, ви зрозуміли, що вже якось краще все ж тепер. Як це відбувалось? Було спочатку дуже там, наприклад, не було чого їсти, а потім у 1934-му році, як от? Можливо, щось більше платити почали за роботу батькам у колгоспі?

Ну ви бачите, у 1947-му голод тоже був. Я ше з матір’ю своєю покойною у Заподну їздили на товарних поїздах і в Заподному по клумаку наберем та купим, і везли додому у Ніжин, в село.

Петро Назарович, а розкажіть про той голод у 1946-47 років. Що Ви пам’ятаєте? Чому так було? Податки були чи що там? Чи забирали знову ж таки у вас щось?

Короче говоря, з колгоспу шо було — все забрали і государству дали. В колгоспі нічим було, декотрі позичали на посівну, потому шо тоді колгосп не виконав конфронтації зерна, значить приїжджав все у коморі колгоспній забирали геть і вивозили.

І в посівний фонд вивозили?

Да. І така ж у 1947-ом така ж голодовка була.

Ну виходить штучна!

Штучна!

І Голодомор був штучний чи як?

Да, штучний, аякже штучний. Кажуть: «Дай серцю волю, заведе в неволю!».

А, наприклад, після того як голод вже закінчився, як Ви пам’ятаєте, яким було, наприклад, там у людей становище там, господарство там, здоров’я? Щось Ви про це можете сказати? Загальна така якась картина.

Ну загальна, шо сказать? Тільки собируться де люди, тільки й балакають, як його прожить, де шоб їсти було дітям.

Тільки й говір був про хліб. Не говорили там про сало чи шо. Кусок хліба з’їсти, сухаря.

Петро Назарович, а на Вашу думку, що важливо сучасникам знати про Голодомор?

Це просто іскуственна голодовка, іскуственна, спеціально зроблена так, шоб народ запугати так, шоб він боявся. Сказали — ти й роби. Отак воно було. Єслі ти не… Як ти не виполняєш шо, значить всьо — тебе нема. І воно іскуствєнно, все іскуствінно робиться.

Що треба знати й робити, щоби не повторилося такого?

А як Ви думаєте, що треба, щоб такого більше не повторилось, якщо знову прийде до влади режим тоталітарний, знову там будуть плани хлібозаготівельних компаній? Як на вашу думку, як уникнути повторення отого, що тоді відбувалося?

Бачте, щас по-другому робитися. Як сказать, счас за це не зсилають у тюрму чи не сажають, а так прижимають. Як дадуть тобі допустім.. Ну от у мене чотири сини, всі інститути покончали і це ж благодаря, що я інвалід войни первої групи, категорія А. Мені повишена пенсія. Врачом на пенсію пішов — тисячу триста, другий син був замначальніка строїтільной дороги — тисячу сімсот. Ну шо це за пенсія? Не треба й Голодомору, нічого і крутись, виживай, як то прожить нада. Нада ж якось робить так.

Ну мається на увазі не зарплатня й пенсія, а мається на увазі, коли так, як тоді приходили й фізично люди, як от ви казали, навіть з Росії приїжали, були членами тих бригад буксирних, коли обшуки до вас додому завтра прийдуть і скажуть: «От нам це треба віддати. Ми хочемо це взяти!» і так масово по Україні. Як Ви думаєте, як би можна було…? Чи можна якось запобігти такому злочину? Що для цього треба?

Ну ви бачити як, счас демонстрації робиться. Тоді ж демонстрації Боже збав, не було, а счас демонстрації, виступають перед президентом, презентація перед обком партії чи райком партії, а тоді сього не було. Тоді, як ти голос підняв вище, то вже тебе нема. А щас не забирають, не сажають, а тебе жмуть на другому.

Тобто, на Вашу думку людям треба все ж таки об’єднуватися і боротися проти несправедливості?

Да.

А тоді так не робили?

Тоді — ні. Тоді не так сказав, забрали і нема. І неізвєсно, де він дівався.

Петро Назарович, а Ви не пам’ятаєте, доноси тоді були? Хтось на сусідів доносив один на одного?

Було, но як узнали, шо одного забрали, то вже ніхто і рота нероз’явить. Уже тоді мовчали всі. Як тільки хто сказав і не так як треба — забрали. І пошло по людях — «Он того забрали, хто язиком тріпав!». Всьо.

А люди між собою там не влаштовували помсту тим людям, які або доносили, або активістами були? Ніхто там нічого не нападав на них людей?

Ні-ні, тоді такого не було. Я не припомню хто на кого нападали. Тоді боялися лишнього слова сказать.

Як після того люди могли любити радянську владу, після того всього, що Ви розповіли? Не можна ні слово сказати, приходили забирати їжу і так далі. Як Ви потом могла звикнути до цього?

Ви трошки дужче, бо я недочуваю уже.

Як після того всього, що Ви розповіли, люди любили радянську владу?

Ну ви знаєте, як сказать, при совєцкій власті уже молодьож може поступить, куди хоче, аби в тебе знанія було, потому шо при капіталізму тоді тільки багатіїв вчились, таких — ні. А вже при совєцкій власті — пожалуйста, іди вчись, поступай, учись в інституті, в технікумі чи куди. Свободніше було.

Тобто не було враження, що це та сама держава, яка постала на трупах людей?

Да.

І не було враження що це та сама держава, якось інакше сприймалась, да?

Хтозна як сказать. Не могу я на це сказать. Сійчас бачите тоді було одна метла і всьо, щас по-своєму метуть.

Ага, то ви знаєте така назва «червона мітла»?

А?

Да?

Да.

Знаєте? А що це таке було?

Червона мітла до грама зерно забирали. Оце називали «червона мітла». Тоді приїхали підводою, зайшли в хату, молодьож така зайшли, шукати пішли. Я ж вам казав, шо в горщику зерно було і то торбу висипали, на воза і поїхали. Оце тоді називалася «чорна метла», «красна метла».

То Ви мабуть знаєте і шо таке «червоні валки», да?

Да.

А «червоні валки» що це?

А цього я й не знаю. За «метлу» це я знаю.

Ага, а «валки» не чули таке?

І не чув даже. Знаю, що мітла вимітала усе від людей зерно, забіралося — оце мітла.

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

1. Місце запису: місто Ніжин Ніжинського району Чернігівської області;
2. Дата запису: 14.07.2020 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент: Тимошенко Марія Петрівна, 10 листопада 1927 р.н., народилася в селі Понори Талалаївський район Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;                                                                                                                                                                                                             
6. Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Понори Талалаївський район Чернігівської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Марія Петровна Тимошенко.

Марія Петрівно, а коли Ви народилися?

Я десятого, десятого ноября.

Якого року?

1927-го.

А де Ви народилися?

Народилася в Чернігівській області село Понори було таке, межуючи з Сумською областю. Одна сторона — Конотоп, друга сторона — Суми, а наше село там було. Це село построїно ще за часів кріпосного права. Це мій батько розказував, як воно построилось і які люди там люди з усього мира люди. І оцей Голодомор, іменно інтересує Голодомор, да? Хорошо, однажды…

Вони у Вас будуть запитувати, Марія Петрівна.

Того году була дуже велика спека, жара. Увечері ми повечеряли, діти, троє дітей в нас в батька, а було п’ятеро. Ну оці времена всякі перепали так в государстві, так багато дуже смертей дітей умірали. У моєї бабусі так аж п’ятеро дітей вмерло, а було всього чотирнадцятого дітей у бабусі, у материної матері. Рожала чотирнадцятеро дітей, представте собі! П’ятеро отака епідемія якась.. Я помню, шо умірали діти. У нас у сім’ї два хлопчики вмерло. У кажній сім’ї смерть вирує. Яка болєзнь — неізвєсно. Ні врачів не було, нікого. Десь на несколько сел один і тот с среднім образованієм, а ото шептухи та все таке. Люди вмірали і однажди собірали усіх із села дітей і взрослих, і у якийсь дом собірали. Там баня була, обмазували якимсь, мазутою і тоді в баню, бо якась ходила болєзнь. Мені часто в голову приходило як парили, а сійчас чума ще якась на нас напала. Мені ніяк із голови воно. Я помню, як діти такі ходили. Ну іменно.. Однажды було так того дня жарко. Ми вже на ніч собрались сім’я, а батько всігда ввечері виходив за калітку і подивиться на дорогу, бо од поля ми жили четверта хата. Дивиться движаться люди якісь дорогою, він вийшов дальше на дорогу, вони зрівнялися. Тюки мішків і всі, іде чотири взрослих жінки, двоє малих, а одне совсім мале дитя біжить ізверху. Збіжжя тягнуть, мішки з чимсь. Батько й пита: «Люди, куди ви йдете? Там села нема. Там уже поле. Нікуди йти, а у вас діти. Ви ж остановиться та покормить їх…», а вони остановились да й кажуть: «Ідемо куди Бог пошле. Нікуди нам іти. У нас уже померли батько й мати, дідусь і бабуся померли дорогою із голоду. Попухли і похоронили ми, а ми йдемо.». «А де ж ви будете, як діти голодні, грязні, он у пилі? Заходьте до мене! — він каже, — У мене єсть хата через сінці свободна, там пєчка єсть. Там повмиваєтесь, збіжжя положите, ніхто тут не возьме у вас, ніхто». Він їм розказав: «Як вам понравиться, переспите і підете колосочки позбираєте, буде де зварить». Він їм розказує оце: «Бо я, — каже, — сам був наймитом і я знаю цю жизнь» та каже: «Заходьте, а я ось і хазяйці скажу.» І гука: «Оришко, Оришко!», маму так звать. «Ось дивися оцих людей треба приютить, шоб їм жизнь спасти. Уже в їх дідусь із бабусею померли дорогою із голоду, а їх треба ізпасти якось». Мама каже: «Як скажеш!». Вони зайшли, поставили все. Давай умиваться і розказують: «Ми сами з Полтавської області, дєрєвня Глобіно». Кажуть: «У нас в прошлий год недород був, такий був недород, но був запас, — каже, — Ми видержали, а цей год, — каже, — полопалась земля і ми вже поїли все на світі живе: і птицю, і все. І всі покидали дома і пішли світ за очі хто-куди. Нема чого їсти, — каже, — і оце ходим, міняєм все дороге». Ну вони нам нічого більш не сказали, тільки розказали як вони страдали, шо нічого: ні рослинки, ні тваринки — все на світі погибло. І оце вони розказували часто і жили у нас, тут год жили і на другий год аж виїхали у Кримську область, бо в їх там ще два брати було. А брати ті заходили до моїх батьків подивитися чи сестри живі. С чемоданами, я помню, високі молоді такі хлопці. І куди вони поїхали? Двічі вони приїжджали і в нас жили, два года після оцього голодного года і ще один год пожили, обжилися і ще й батько удочерив меншу дівчинку. Вона в старші класи ходила і ще помагала моєму братові, він сам мєдик, помагала учиться. Галя була, батько її вдочерив. Вдочерив, вона була устроїлась, кончила агронома, кончила зоотехніка і іще кончала якісь курси і у банкі проробила у Кримській області аж до самого конця жизні. Вони дуже родичалися і дуже помагали моєму батькові. Так вони ходили збирали колоски, брали, така мельничка була, каждий вечір варили і опять ішли по селам і все своє дороге збіжжя міняли. Я помню і серги золоті, і намиста в них було, усе у мішочках зложено, і рушники, і все було. Так вони часто споминали та розказували, як було. І були люди сочуствували у то врем’я. Я хочу оце сказать, як сійчас є разні люди, а є й і не люди. Є по всякому відносяться. Так одна Наташа була, сама старша сестра, пішла збирать колосочки, а обєжчик напав і забрав колосочки ті і на неї покричав. Так вона аж на другі сутки аж найшли її. Не прийшла додому, пам’ять потіряла, злякалася, а батько потім того одругав добряче. Каже: «Ти не голодав, не знаєш, паразіт, я тебе кончю тільки займиш оцих людей!». Так такими гуртами ішли люди куди очі глядять: хто приютив, а хто — всякі були люди. Були такі, шо і не принімали. Вони ходили по сьолам, оце розказували. Страшно споминать, не то шо..

А ці люди мабуть в Росію може йшли? Ви ж там близько вже до Росії жили чи нє? Як Ви чули?

Оце плохо я. Тамара, скажи..

В Росію вони йшли ці люди?

Можна? Це за Бахмучем кілометрів п’ятдесят, не п’ятдесят, а кілометрів тридцять від Бахмача Понори. Це Дмитровка, раньше був Дмитровський район, за ним Красний колядин і Понори. Це недалеко. Це зовсім до Росії далеко.

А, це не Сумська область?

Це наша Чернігівська область. Просто там граніца Конотоп недалеко і конотопські оці села, ну не конотопські, а района Конотопського, поэтому це у Росію вони, Бог його знає куди йшли. Вони просто блукали по Україні.

Зрозуміло. … І п’ятеро померло?

Було 5 дочок і 4 сини на фронті. Один син ранітий вернувся, а то не вернулися. Два зяті вернулося, п’ять дочок і чотири сини у бабусі живих, а п’ятеро дітей померло і з якою болєзнью — неізвєсно тоді. Всякі болєзні були і ніхто його не лічив, шептали та й так люди вмірали тоді. Бо в нашому селі, я хочу подчеркнуть, ніхто з голоду не вмірав. Хто любив трудиться і хто держав щось, не було у нас такої засухи страшної іменно. Я це дуже харашо помню. Були недостатки, пекла мама хліб і не тільки мама, іще були пекли хліб — мука із макухою, іще якісь листочки туди мішали. Ну з голоду ніхто не пух.

А оце двоє дітей у Вас Ви кажете померли. Це Ваші брат і сестра?

Це братіки старші. У нас було дітей п’ятеро, а шосту оце дитину удочерив батько.

А ті двоє чому померли?

А ті двоє неізвєстно яка болезнь, от падали люди, от діти особенно.

Ну це в 1932-33-му померли?

Оце перед цим голодом мерли і після цього мерли, що я помню. А остачу я не совсім, потому шо дєтство, годи малі ще тоді були. Отак.

Марія Петрівна, а як звали Вашого батька?

Звали як? Петро. Петро звали.

А прізвище?

Він був.. Я хочу сказати, що у мого батька мати була кріпосною. Отут у Бахмачі було багато кріпосних у багатих людей. І помєщик вибрав мєжду кріпосними розумну жінку, поставив управляющей кріпосними, виділив кусочок землі недалеко від свого помєстія і поселив там, а у мами, маму Ганнуся звали, у мами та був чоловік Артьом. Вони поселилися там, прижели четверо дітей. Ну там помєщик цей часто кріпосних устрімляв, требували свободи. Їх катували, собак держали, а Ганнуся не все могла заступиться. Вона помагала їм по-трошку, но незамітно, а Артємка  взяв щось та устроїв помєщику цьому, щось таке зробив, що ніхто і не знав, і так ніхто й не взнав, но помєщик обнаружив. Так мама, батькова мати побачила, що катувать будуть, якась крутілка була, кріпосние крутили і вони рвали на куски кріпосних оцих, собаками травили, так мати взяла миш’яку випила. І осталось четверо дітей, а помєщик взяв да викинув їх, із хатинки викинув, а Артємка утік і появився вже далеко. Стільки год не було, а я помню появився у млин. Він  млином завідував і мололи людям муку, як вітер. Так мені мама було у мішочок, було іду, і ше каламарчик отакий горілки дідусеві, «неси дідусю Артьому у млин». Так ото я знаю дідусь був появився, утік, бо він щось помєщику зробив, не видержав, як він катував цих оставших. Оце я помню. А оця мати батькова була сама родом із Прибалтики і вєтка йде роду мого, батькового, із Прибалтики. Люди приїжджали, торгували бочками і бабуся жила з одним, і оце пішло поколєніє оце таке. Батько у мене був такий образований, один клас кончив тільки церковно-приходську, а потом наймитом позабирали дядьки двоюрідні. Це у розумних батьків так будуть розумні діти, а ці діти, як батько, клас один кончив, так він у нас дроби провіряв, він писав грамотно, він усе понімав, а він усіх бідних, усіх обдарованих і всі роботи робив своїми руками. Отака історія. Велика в нас історія. Батько всю жизнь помагав бідним. Золоті руки у нього були, так всім шо робив і дома строїв, і усе робив, і сиротою виріс. Осталось троє дітей. Одну дитину забрали от помєщика, як вони сиротами остались, аж у Сибір два годи було тоді. Оля звали. І ніхто більше не бачив. А троє взрослі вже, усі собірались часто я помню, до батька з’їжджалися, два брати й сестра. Тьотя Паша там коло, недалеко від Дніпропетровська, у Лохвичі жили, так я до них часто їздила, училася, до них у город їздила. Оце такак історія іде. Того батько оцих людей і забрав, і стільки і сочустував, оцих сиріт усих. Лутче не вспоминать. Я як вспоминаю, бак оце вночі усе плачу, усе плачу, усе вспоминаю, хто рідних, хто… Ну будем надєяться, таке більш не повториться, щоб ми жили спокойно, без всяких оце. Ну що Вам ще сказать…

Марія Петрівно, а Ваш батько працював у колгоспі?

Працював. Його, як оснувався колгосп, ізбрали як наймита, землею розпоряжаться. Так тоді давали по 70 соток, остальное 10 хто хоче соток, 20 соток у полі. Сіяли жито, просо, льон, а коло дому сємдисят соток, мені оці сємдисят соток попали у, коли окупація була і після окупації, коли я тягала плуга, і я робила на тракторі, і кіньми робила, і возила в Качановку в госпіталь подростком. Ну я поступала в медицинский, но не попало учиться, то вискочила, віддали мене тьоті, чотири тьоті ж було, як зійшлися — «Хоч пожевеш, а то будеш тут на тракторі, то кіньми, то.». Я кажу: «Вчиться мені треба, вчиться!». Як же ти будеш вчиться, коли в тебе спідниця із парашута і на тракторі як дощ іде, то трактор одкрита кабіна, а я начью пахаю землю, бо все для фронта, все для побєди. Ага, написано. І я оце приходжу додому після дощу, а спідниця дуба стоїть, бо не було в що. То з мішка кропивяного, то отак ми тоді робили. Так як хлєбнула, ага, і появився у нас оце фронтовик у село, а я косить за маму. Маму ж в комендатуру брали за батька, бо він робив же в колгоспі  та там вона пам’ять потеряла і добре, що викинули за комендатуру, так вона полежала там, отямилась і пішла без пам’яті. Так її нашли, і село шукало, і у другому селі привели так, виходили маму, вона видужала і жила в окупації, і жила не дай Бог.  Скільки я ховалася, і в мусор мене загрібали, як ходили по домам забірали в Германію. Так я хлєбнула тоді добряче, а потом після, як освободили я косила за маму, жито косила помню. Воєнний якийсь іде, іде воєнний, оружия, із наградами, приходе в поле. Я от косила зразу, а за мною жінки, так вони як батька, кажуть — «Це Петро!». Він питає: «А шо то за дівчина?». Я далеченько стою з косою. «А шо то за дівчина стоїть?» — воєнний пита. А вони й кажуть: «Та то в нас Петро», «А шо за Петро?», «То батькова, коса батькова і косе», а вони ж не косили ніколи, то отак стьоб-стьоб, не получається, а я кошу, я тут часто. Мужиків учила косить. Я кажу: «Нажимайте на п’ятку та рожок уверх держи так, щоб вокруг, а не ти стьобаєш» тут мужикам. Так вони сміються, «Це Петро кажуть!». Так він побачив да й каже: «А я прийду в гості до вас!» та кажемо «Приходь, аякже, ти ж із фронту». Іще війна ішла. Він за велике, ну виполнял задачу, командування, так йому дали оружия розрішили і на місяць отпуску, оцьому, моєму чоловікові. Він при оружиї стоїть: «А шо то за дівчина?», та, «А мені жениться треба, — каже, — пора жениться. Я прийду ввечері свататься!». Тут усі: «Та чого ж, канешно, іди подивися, яка дівчина!». Ідемо ми і він іде з нами, іде, а мама шось робе там, порається, гусям у дворі.. А він: «Яковна…»… А він приподавав, як фінську войну воював, а потом чотири місяці і війна застала, так він ці чотири місяці приподавав у школі. Він каже: «Я вечором прийду, отдаш, Яковна, мені дочку?», а мама й каже: «То ж не моє діло. То діло дочки, — каже, — то її питай, а я, — каже, — не причом тут. Я не протів. Ти ж воював, — каже, — за шо. Значить отказать нівчому не можна фронтовику!». Пошуткували, ввечері приходить свататься. Я кажу: «Та я не пойду! Яка з мене жінка? Господи, мені вчиться треба.». Я прийнята, мені прислали документи — «Вас прийняли без экзаменов.» Як нажали оці тьотки: «Як ти будеш учиться? У тебе спідниця із парашута! А їсти шо будеш? А платить за квартіру?». А в мене брат уже там учився у городі, і три курси медицинського кончив і я туди хочу, туди вчиться. Война помішала, нічого і вони мене утолкнули заміж. Так я і капіталістів знаю, я там жила, як у Румунії воєнні стояли і я там чоловік забрав і повіз. Каже: «Я тебе більше не дам у колгосп. Шо це таке? Треба учиться — будем учиться» і пообіщав будем учиться.  Бо я кажу: «Я тільки вчиться буду. Я не піду нікуда і не буду, — кажу, — заміж виходить, поки не кончу медицинський». «Будем учиться і я буду учиться, — каже, — будем разом!». Він забрав у Руминію, я там куди не поткнусь, а його як почали швирять віздє, так я понюхала: і на границі із етими, де Хрущов не помирився з Мао, так там стояли. Я й там жила. І жила там сорок градусів жара, і жила, де 50 градусів морозу, і все видержувала, і оце все того. .. Все своїм жінкам кажу: «Трудіться. Не сидіть удома, бо підете. Нада, щоб жить довго — нада трудиться». Отак, кажу, Бог дав голова, шоб робила, голова, шоб думала, ноги, щоб ходили, а руки, щоб робили. Так вони часто мене та я й копала сама і садила. Падаю — встаю, а все равно я кажу: «Поки один палець буде живий — буду робить». Оце вже так я не по темі вам розказую, но я розсуждаю просто, вспоминаю. Я люблю, коли мене слухають отаке, шо таке полєзне для жизні. Бо жизнь — це борьба, нада кажу робить, трудиться по силі, трудиться і треба до людей добрими. Як будеш ти хароший душевно, тоді і тебе поймуть, бо мені везло в жизні на хороших людей. То врачі хороші, то віздє виручали мене і тут Кібека мені робив операцію. Він каже: «Та ти родилася в сорочкі». «Ага, у сорочкі, — кажу, — аякже. Родилася і трудилася!». Він так подружескі було сяде зі мною, подружескі балакав, потом помагала мені Любов Лаврентіївна Борошкевич. Було всігда каждий день, а він усе пита: «Хто вона тобі, родичка чи шо?» Я говорю та і махнула рукою. Вона всім така добра душою, так він мені і про свою печінь розказував, і про дачу. Чую, уже я дома, чую нема живого, умер у кабіні «а Боже мій праведний». Я аж плакала. Він же ж такий, шо спасав людей. Я уже не думала жить, така була в мене у кишечнику операція, це ж нада було удалять.. 

Марія Петрівна, а ваш батько хотів вступать в колгоспу? Добровільно пішов чи не хотів?

Хотів в колгоспі робить чи не хотів, да?

Да, хотів вступати?

Та він робив у колгоспі, але не дуже хотілося, бо він по людям більше робив, ніж у колгоспі. Він був бригадіром плотницької бригади, отакий він.

Ну а щоб вступити в колгосп він щось здавав туди? От як колективізація…

Га, нічого.. У нього не було нічого, бо він наймитом же був, так нічого в нього не було совершенно. І жить не було де. У одної вдови у хатинці… Вона й каже: «Петро, ти женився?» Женився, — каже, — вже навіть й дитя єсть.», «А де живеш?», «Де роблю, там і живу, там і дитя.» — каже, «Так приходь до мене, так я ось удова.». Так він там жив, а строїв глинобитну хатинку построїв, а там поступово і дерев’яну сам строїв, отак. У нього не було нічого. Він нічого не здавав, отак, бо нічого не було. І женився взяв оце у бабусі п’ять було дочок, так тоже бабуся була Сиротенко, по вуличному Сирота. Батько каже: «За мене ніхто не хотів іти, до мене жить за жінку, так я, — каже, — де багато дітей. Так прийшов до бабусі, а там кажуть — «Ага, он дивись оружия в нього, у кармані». А в батька там поліно вистугав, та кусок поліна покрасив та й виглядає. Оружия. «Так любу бери дочку, — бабуся каже, — да йди. Бери да йди!». Думали, шо він з оружиям, а в нього ні оружия, нічого не було. Отаке. Отакий батько.

Марія Петрівна, от виходить Ваші батьки обоє працювали в колгоспі, правильно?

Працювали.

А дома дітки були.. Що їм платили в колгоспі за роботу?

Ой, платили, наплатили вони. У мами було пенсії сім рублів, а в батька — сорок, а потім добавили, було 50. Я вже сюди його забрала, 50 рублів, а робив він, туди в Росію плотніки їздили бригадою, шоб скотраники робить. Так туди їздив.

Ну ми не за пенсію, не пізніше, а от тоді, в 1930-х роках батько і мати щось платили, давали, годували?

А, ні-ні, це я точно знаю. Махорку вони обробляли, бо я часто помагала, а там трудодні писали, трудодні. Дивися, я часто за маму робила, дак Боже. Не дай Бог, копійки. Там напишуть… Не давали нічого. Платили зерном чи там хлібом, а другий раз так нічого не давали. 

А за один трудодень скільки давали? От Ви кажете платили зерном в 1932-му…

Зерном, давали по всякому. Який урожай був, смотря який урожай, смотря скільки трудоднів. Ну у батька було шо їсти, потому шо він усе робив сам. І на городі робота в нього була, сіяв. Вообщем отак. Платили не важно. Це точно.

А коли платили? Один раз у місяць чи за три місяці? Як платили, якщо Ви кажете, шо щось давали? От коли давали?

Платили в конець, починаючи зіма, от тоді платили. 

Один раз в рік?

Да, у год. У год було батько привозе там усякої дивися: жито там мішочок, пшениці, гречки, по-трошку, по-трошку ото. Мололи в млині.

І скільки за рік оце йому могли дати? Йому або мамі за рік відробленої роботи? Скільки могли дати? Скільки давали?

Ага, а їсти.. Ну це вже в послє, це вже після войни так добряче годували і забивали скот, і вивозили в поле, а тоді самі, до войни самі кормилися, як хто зумів.

А в 1932-33-му щось давали в колгоспі?

Ні, тоді не помню. Не давали, по-моєму.

А годували? Годували в колгоспі батьків?

От не знаю. Оцього я не знаю точно.

Зрозуміло. Марія Петрівна, а Ви пам’ятаєте із Ваших, наприклад, сусідів чи родичів хтось помер з голоду?

А, не помню. По-моєму, я помню батько й мати розказують, шо в нас на селі із голоду ніхто не вмірав. Було недород такий. Ну не хватало, так пекли з добавками хліб. А шоб совсєм голодали — не було. І ходили збирали колосочки, бо знали, шо у людей не хватало, чогось так ходили збірали і колосочки там, і картоплю бувало збирали, а так шоб не було.

А в 1932-33-му роках збирали на колгоспному полі колосочки?

А, збірали!

Можна було?

Можна було, але то в нас, як жили в батька, так отняв об’єжчик і колосочки, і жінку напугав, шо та аж заболіла була, а більш случая такого не було. Тоді того об’єжчика батько добряче накричав на нього: «Паразіт, ти тільки… ти не голодав, ти не знаєш так більше не трогай!». Отак може збірали, збірали тоді колоски і спасалися часто. І мололи тоді на драчку, і мололи були ще такі умільці, де олію лили із льону, із рижію, із корзи, отак.

Марія Петрівна, а до Вас особисто додому хтось приходив якісь активісти щось забирали обшуки якісь робили?

А, ні. Не було. Бабуся жила в нас по сусідству, євангелісти, то вона як їх там у колетив заганяли, так хотіли, щоб ці люди пішли в колектив, так вона узяла та до батька одежу і попереносила. Думала — наймит, то у батька збережеться. Воно так і вийшло, а тоді як коли нємци вступили, дак бабуся ця ховала нас од,  коли шукали, забирали у Германію, так вона нас і спасала. Богу помолиться і було батькові отак… Так батько помагав оце цим часто таким людям, хто не пішов у колгосп, так їм трудно жилося, потому шо ніде заробить. Дехто пішов у совхоз, чотири кілометри було, а дехто як хто зумів жив.

Марія Петрівна, а у Вас були жорна?

Дригие.. Шо молоть муку?

Да.

А було таке, крутили?

Було?

Було-було!

А Ви вільно ними користувалися чи ховали?

Вільно. У каждому дворі ці жорна були.

Не ховали їх?

Ні-ні, не ховали. Ніхто не забирав їх, ніхто не ховав, свободно. Ну то такі жорна, що на ті жорна у війну, і після війну, в окупацію так попало молоть.

Марія Петрівна, а Ви наче так казали, що щось люди золото міняли на їжу, таке щось наче ви так в своїй розмові згадвали. Було  таке, що люди не було чого їсти і міняли якісь свої там прикраси на їжу, щось таке чули?

О, це я бачила, оце я бачила, бо оце збіжжя лежало в нас. Мама було каже: «Боже-боже, люди наживали. Ось, дивись, і в мене є..». І намисто міняли, і рушники вишиті. Ходили по сьолам і оце за стакан крупи якоїсь, а батько й каже: «А в мене он бочка квасолі стоїть, так ви беріть квасолю варіть. Не нада нам нічо давать, ми не їмо квасолі». А вони ходили крупи якоїсь, там ще щось, десь картоплі ото по сьолам підуть і все збіжжя міняли, яке з собою притягли — усе ото міняли. Так ото як в Криму вони ото жили, нам, батькам, посилали посилки. Дивись празник, а вони по п’ять кілограм муки. Батько каже: «Да в мене є шо їсти, не нада. Напиши їм, що хай не висилають», а вже я поїхала однажди у Сочі лічиться. Там в МВД, в МВД я робила, в МВД був там санаторія. Так я туди до їх поїхала, бо вони писали, адрес знала, так вони там добряче обжилися і мені зразу курицю зарізали, угостили, аякже, своя приїхала дитина. Вони спасли і батькові дякували всю жизнь, всю жизнь. Паски, так ото посилають такі маленькі пасочки, а я по вулиці рознесу. «Це, — кажу, — батькові оці люди, которие туда в голодовку попали в наше село так тепер благодорять!». І мілки присилали пять кілограм не раз, і сахар, і все благодорили. Уже пішли з жизні, нема нікого їх.

Марія Петрівна,виходить ті чужі люди голодуючі, ви казали, з Полтавської області, наприклад, да, ну ті, шо у вас, то вони свої дорогоцінні речі ходили по селу і вимірювали на їжу? Правильно?

Да-да, на стакан їжу вони давали саме дороге. І золото, то хрестики якісь, то серги, а знаю намиста так було, всяке всячина оце цілими торбинками тягли з собою Бог його зна откуда.

А Ви не пам’ятаєте, вони не розповідали, чи їх вільно випускали от, коли вони ходили? На них ніхто не нападав? Як їхня ця дорога?

А, ні. Цього не нападали. Ото об’єжчик  однажди отняв колоски так більш ніхто і не було такого. І в нас тоді.. То врем’я таке — голодовка була, ну недород можна сказать, хоч не голодовка в нашому селі, но, а ніхто по хатам не лазив, закривались дома, хати. На роботі люди, або на полі, на своєму городі, а дома не закривалися ніхто нічого не брав. Тепер лазять, бачиш, хвата всього.

 

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

1. Місце запису: село Кобища Бобровицького району  Чернігівської області;
2. Дата запису: 13.07.2020 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент: Олешко Микола Антонович, 27 квітня 1927 р.н., народився в селі Буглаки Бобровицького район Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Буглаки Бобровицького району Чернігівської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати? Як вас звати?
Мене?

Вас, вас.
Микола.

А по-батькові?
Антонович.

Микола Антонович. А прізвище?
Не розумію.

Прізвище ваше? Фамілія?
Олешко.

Олешко Микола Антонович. Микола Антонович, а коли ви народилися? Дата народження?
Як я знаю?

Ну 27 квітня…
27-го …ну це ж

… квітня
уже я й позабував, це треба дивиться.

27-го квітня, 27-го року.
Да-да, 27-го року, 27-го квітня. Оце, шо він каже — це правий, я согласний.

Микола Антоновичу, а де ви народилися?
У…як..розкажу як воно…два брати…

Де ви… місце де  народилися?
Буглаки. Так же?

Ну да.
У Буглаках.

Буглаки?
Буглаки.

А це який район? Бобровицький теж?
Це да, да, це на полі…

Бобровицького району…
Ми жили на полі і мали землю, там..

А тоді перестроїли і…

Ну, десь  там на полі, за Татаринським хутором, де земля була. А тоді купили хату.
А тоді так було: багати охотники зайшли —  «Шо ти хату строїш? Купи в мене хату (оту що жили), купи да не тягай дерева». Ну воно..купить дак купить. Мати тоже. І купили хату на хуторях.

Серед поля, на хуторях.
А той чоловік уже молодий грамотний. Я в Києві в його був удома.

Продав хату і поїхав в Київ, бо знав, що заберуть ту хату. Бо хата була гарна і  розкуркулять. Отаким чином купили хату.
Да…ну оце би..
І там народилися на хуторях.

Це доГолодомору, да?
На хуторі.

Це да, до Голодомору.
Там і брат Пантелєй був. Той бідніший, батько багатший. Отак і жили.

А за рахунок чого дід Антон був..жив в достатку? Що він робив?
Плотник

Плотнік.
Плотник.

То ви ввжались заможньою родиною? Куркулями ви вважались чи середняками? От як вас вважали тоді?
Та нє, не було найманої праці, такі от..

Середняки?
Середняки.

Середняки.
Найманої праці не було. Дід заробляв тим, що вмів щось там плотнічать отаким чином.. Не транжирили: зібрали та й купили хату.
А ви оце,  уся компанія ваша, откуда?

З Києва.
З Києва, з музею Голодомору. Музей збирають усі такі спогади, документи за той період.

Микола Антонович, а розкажіть оце ж про коней, як от щойно ви говорили, про коней, що почалась колективізація і про коня… Був у вашого батька кінь, розкажіть.
Про коняку так: купили…

Ні, ні ще не купили, коли дід продав її, свою…
Ми купили, а тоді продали. А мати каже, чи батько: «Що ж ми будем іти у колгосп, у людей є, а нашого нема?». Бистро в Макеєвку  — купили коника. І віддали, він і до дому приходив сам, коник той.

Да, розкажіть ще раз, будь ласка.
Прибігав.

Був кінь. Колективізація. Дід рішив продати коня. Продав. А хтось із активістів приходить, таких розумних людей,Ті кажуть: «Антон, ти давай коня в колгосп веди, того, якого продав, бо поїдеш на Соловки». То дід поїхав у Макіївку, там село дальше Носівського району, купив уже другого коня і з усім цим реманентом в колгосп відвів.
Да-да.

Так, а кінь повернувся додому.
А тоді в колгосп забрали все, ну коняку. А сусід через дорогу забрав тоже. То розбирали, коли це було, шо, ну при нємцях?

Да, то вже коли німці прийшли, так люди позабирали своє собі.
Ага, да-да. Красуля забрав того коняку, шо здав. І вона здохла в його дома. Стара була, стара була. В колгоспі була, тоді у того діда була. Дід главний так був уже ж старий і все.

За вашу коняку зрозуміло, що відвели назад з усім реманентом, щоб не відправили на Соловки?
Да-да.

А когось відправили да, із сусідів, на Соловки?
Відправлено все.
На Соловки кого відправляли, ану розкажіть?
Я не помню.

Ну, ну згадайте, хто чоботи шив?
Красуля?

Ні, в день виборів не пішов на виб…
Ага… Те було так. Це я уже 100 раз переказувалось, так знаю. Прийшли два брати виходить… іти голосувать, а він чоботи пошив. Чо не пришов голосувать? Чоботи… так йому два годи дали чи щось отако.

В якому році це могло буть, приблизно?
В якому році це було?

33-тій?
Це я знаю, вже позабував.

Перша Сталінська конституція 36-тий рік, у тому часі вибори були.
А другі вибори — вже танцювали!

Зрозуміло.
А перві — той іде, той не йде. Чого не прийшов на вибори? Чоботи шив. Так два годи йому. А другі вибори вже організували дівчат, шоб танцювали, заставляли. Воно було близько — так і я ходив дивиться. А так… А тоді вже пошло і пошло харашо.
Харашо? Як харашо? Ну таке.

Микола Антонович, а ви щось чули Закон «Про п’ять колосків»?
Що?

Про закон такий…
Колоски. Як за колоски хто збирав на полі до тюрми відправляли?
Воно мене не касалось, так я й не помню.

Ну інших може: може ваші друзі може розказували, що, наприклад, ходили на поле, щоб щось там, якийсь колосочок зірвати? А чи можна було…?
Мати розказувала. Це вже баба Таня розказувала за…
Ну я цього не помню. Що ж я…

А от голодні люди були у селі, от що тоді голодали у 32-33-му році, пам’ятаєте?
За голодних людей, які в селі голодували в той час колективізації.

Ну трудно вспомнить оце все…
Е..от в том селі голодували і помирали, а вони на полі там виживали. Там була можливість вижити.

Ну я це знаю, що це родич же є, Тимох, не пошов, це ж  чоботи ці.. це я знаю, чого не був на виборах.Ну це на вибори він…
Да, не пішов.

А батько в колгосп пішов? Здав коня і …
Дід Антон в колгоспі працював?
Да…

Працював?
Мати, батько, це все.
Без варіантів.

А їм там щось платили,щось давали? Або гроші, або їсти за роботу в колгоспі щось давали?
Ну..давали по-трошку шось же давали потом, но мало. А тоді послє тих других виборів, так уже танцювали.  Заставили там, не заставили, а дівчата молоденькі так…

А де запас зерна ви держали так, на той случай?
Ну де я?

Ну згадайте, квасолю де держали?
На руках?
Квасолю у вуликах. Квасоля не портиться на відміну від зерна не заводяться жучки. Квасоля такий продукт з якого можна вижити.

То вони ховали?
Ховали в вуликах з бджіл.

Угу…
Згадайте!

Ну цього не могу придумать.
Квасолю. Не зерно, а квасолю.

Це приховували, щоб не забирали?
Карпо. Дід Карпо, дід-пальто. Карпо звати, так пальто…

Ну..дід Карпо,  це вже дід.
Ой горе, та й годі.

А у вас не залишилось часом якихось старих фотографій чи документів? Може 20-30-тих років?
Ну я переб’ю, нагрілися в мене в хаті?

Да, нагрілися.
Не залишилось. Така історія: кочували, там хата, потім там, потім переселилися і вони розгубилися. А під час…ну ще за хату розкажіть коли переселилися в Буглаки в село, в хату, то хто в хаті ще був, крім вас? Сільрада чи кантора колгоспу?
Трудно сказать.

Ну, друга хата, там була комната, ну вхід.
Ну не помню, що ж я..

Хата була велика, то в одній хаті вони жили, а другу хату якби розкуркулювать наче ж воно не виходить, так кантора…
Ага.

О, розкажіть.
Ага шось… чи хороша хата була, оцего  не помню, чи…

Да, хароша. Під бляхою. Перед війною це була дивина.Ну якби..
Хароша хата була, бо в погану ж хто піде? Це ж правда? — Правда.

Так кантора колгоспу чи сільрада, що там було?
Колгоспне.

Ну так колгоспу в одній хаті, а в хаті, кімнаті, вони жили.
Та це коли воно…

А цей…радіо,велосипед хто забрав під час війни?
Позабував.

Ну радіо було. Почалась війна…

Так то, шо ми подслухували, що робиться, так позабирали.

Хто?
Ну хтось же ж з власті забирав.

Від влади ще нинішньої, ще в вересні.
А самовольно ми вже підстроювали слухать по лінії ізвєстія шо робиться там. Ну того не інтересно що ж його, ховалися.

Забрали, зрозуміло, щоб не слухали…
Да, да.  А всьо равно слухали. Придумували там шось да трошки і чутно було.

А про село, Микола Антоновичу, в той період, щось пам’ятаєте? Можливо, люди ходили…

Цього я не помню…

Не розповідав він вам?
Малий вік, 6 років. Знов же, вони жили на полі.
Я помню оце…

Там ніхто не проходив біля них?
Там же ж, да, туди ж до них пройти це ж треба…

І про село він теж загально не пам’ятає?
Села не було як такого. В кожного була земля і вони жили одноосібно по полях. Їх зселили до села Буглаки перед війною у 38-му році. Такий хуторець невеликий з хат…Скільки в Буглаках хат було? Сто? П’ятдесят там?

Да пув сотні було.
Одноосібників зселили. А хто ходив просити їсти, зерна там хто де?
Трудно балакать про це.

1. Місце запису: село Гнідин Бориспільського  району Київської області;
2. Дата запису: 15 липня 2020 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса;
4. Респондент: Кошарна Марія Леонтіївна, 26 квітня 1919 р.н., народилася в селі Гнідин Бориспільського  району Київської області;
5. Розшифровка запису: Софія Базько. 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Гнідин Бориспільського району Київської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

 Марися, а хто Марія.

Марія, а по-батькові?

Леонтіївна.

А  прізвище?

Кошарна.

Маріє Леонтіївно, а коли Ви народилися?

26 квітня.

А якого року?

19-го.

1919-го. А де ви народилися?

У Гнідині.

А в Гнідині Ви жили все життя? Нікуди не переїжджали? 

На батьковському усьому.

Маріє Леонтіївно, а як звали Вашого батька?

Мого батька? Леонтій (незрозуміло)

А він у колгоспі працював?

Він умер рано.

 Помер, коли Ви ще були маленькою?

Я його й не знаю. Мені два годи було як мой батько помер.

А у Вас ще були брати, сестри?

Одна сестра, а братік був, так народився, у два года вмер тоже. А в нас тілько дві було – старша сестра, та й я. Так уже її нема, сестри.

А Ви жили тільки з мамою, чи були бабуся, дідусь?

Із мамою.

А Ви кажете, брат помер, у два роки. Це часом, не в 32-33-му, під час голоду, Голодомору?

Як?

Брат Ваш у два роки помер, це коли у 32-33-му, від голоду?

Нє, вон маленьким умер, у два годіка.

Це раніше було, так?

Я з 19-го, а мой братік у два годика умер.

Маріє Леонтіївно, а мама Ваша в колгоспі працювала?

Працювала, пошла й на пенсію.

А Ви не пам’ятаєте, вона хотіла туди йти працювати, чи якось примушували, можливо?

Сама. Ми в колгосп, як заснувався, й пошли. 

А в колгосп щось здавали? Мама здавала щось у колгосп, коли була колективізація?

Що було, здавали. Здавала, так.

А Ви пам’ятаєте розкуркулення? Куркулі були?

Знаю.

Розкажіть.

Які куркулі? (сміється) Не було з чого… Як подумать, ніяк куркулів і не було. Мали… або коні, або воли… і ото пахали… волами, кіньми поле обробляли.

 І їх називали куркулями, так?

Да.

А розкуркулення пам’ятаєте? Було таке?

Як?

Розкуркулення? Було таке?

А я не поняла це?

У цих у куркулів щось забирали?

Хати забірали. Забірали, на табор завозили. Колгосп строїли.

Виселяли цих людей?

А?

Ви кажете, вивозили цих людей, у Сибір? Кудись вивозили?

Нікуди їх не вивозили, а як когось десь забірали, а є, які й були вдома, і не забірали.

Зрозуміло. Маріє Леонтіівно, а Ви пам’ятаєте, мамі щось платили за роботу ?

На трудодні?

Да.

Були грамами. Було харашо. В послєднє время гарно було. Платили й хлібом. Що робили на хлібу, на картошці. Все получали, картошку додатково получали.

А в 32-33-му роках під час Голодомору?

А в 33-му, дуже тяжкий був. Люди з голоду мерли. По дорозі валялися, пухли як колоди.

Ви це бачили, так?

Бачила.

А Ви не бачили, людей забирали, трупи, підводою збирали? Мертвих людей?

Не бачила.

То в 32-33-му роках мама щось, наприклад, приносила з колгоспу поїсти Вам? Поїсти з колгоспу?

Галушки давали. Так було дають по три галушки, на спиці надівають, встромляють їх. Так годували в колгоспі. Мати поїсть, а по галушці принесе додому.

Це в 32-му?

У 33-му. А в другому не… не було голодовки. І не знаю. А 33-й був страшний. Дітей завозили. Кидали дітей. Повезуть, у  Києві посадять, а само наблюдає, чи підберуть їх. Так… І дітей заводили, страшне… вобшем голодовка була дуже велика.

Маріє Леонтіївно, а Ви пам’ятаєте, Ваша мама обмінювала свої дорогоцінності якісь, сережки, можливо, хрестик, на їжу? Було таке?

Міняли на муку. Де у кого сережки, було ше однесе в торгсіни. Поміняють шоб… дадуть скільки муки, не знаю.

І Ваша мама міняла?

Міняла.

Не пам’ятаєте, що міняла саме?

Не знаю.

А “Торгсін” був у Києві?

У Києві. Торгсін у Києві був.

А Ви пам’ятаєте таке слово-поняття «червона мітла»?

Як?

«Червона мітла». Чули?

Червона мітла? Не знаю.

Марія Леонтіївно, а до Вас додому хтось приходив, щось забирали? Обшуки були? Активісти там?

Було. Зерно забрали дак , ну воно на посів. Як уже німець… на посів брали, бо не було ж нічого… геть усе…за піччю мішок… ячмінь був, так вони й забрали. А так нічого.

А в 32-му році ніхто не приходив? У хаті ніщо, в дворі не забирали? 

Ні. У нас не забірали. Забірали як той, за позику. Як позика була, так і вночі йдуть, б’ють, щоб одкривали, позику платить. А за що ж платить, як нема в людей грошей.

А в сусідів щось забирали? Приїжджали підводами там?

Ні.

Не бачили?

Не бачила.

Марія Леонтіївно, а жорна у Вас були?

У людей були, у нас не було. А ми ходили. Де зерна добудеш, так в жорнах тоді змелем.

А це можна було відкрито робити чи ховались люди? 

Нє, жорна не ховалися.

Не ховали?

Ні.

Маріє Леонтіївно, а Ви чули таке «Закон про 5 колосків»?

Закон про 5 колосків. Як це про 5 колосків?

Добре. На полях колгоспних колоски можна було збирати?

Збірали. Колоски і я збірала.

Можна було?

Можна. Збірать давали колоски.

А об’їждчики були?

А?

А об’їжчики були? Об’їжчики?

Були.

А вони ганяли людей, чи ні?

Не ганяли. Як шкоду не роблять, а збірають, збірали. Не гонили.

Маріє Леонтіївно, а щось про торгсіни в Києві Ви знаєте, може вулицю, де був торгсін  у Києві?

“Торгсін”? Не знаю я.

Маріє Леонтіївно, а в Гнідині, наприклад, був патронат чи сиротинець для дітей, батьки яких померли від голоду?

Які були? Хто помер, та й помер. Хто остався жевой, той жеве. А так ніхто нічого ніякого. Шош давать, як нічого ніде нема. Всі люди було город не садить лушпайками картошку. Лушпайками картошку садили. А тоді стало хорошо, як пройшла голодовка. Все нормально і все харашо.

Маріє Леонтіївно, а Ви можете згадати від голоду хто помер, може сусіди, чи може якісь родичі, із Ваших знайомих, щоб Ви могли згадати ім’я, чи прізвище?

Ох, не знаю. Наче не знаю. Не мерли в нас.

А Ви в скільки років у школу пішли, у скільки?

У школу? У 8 років. Я тоді 4 класи кончила, ходила, бо треба вже було робить.

А у Вас у класі, коли Ви пішли в перший клас скільки приблизно дітей було, багато?

Коли як, коли і двадцятеро, а коли й тридцятеро.

А після Голодомору скільки дітей було  у класі? Чи Ви після Голодомору вже в школу не ходили?

Уже ні.

А у школі Вам давали їсти?

Ні, тоді не було. Їдальні не було.

А маму у колгоспі в 32-33-му роках годували?

Людей?

Да.

На полі варили, годували.

А 32-33-му ?

В 33-му годували.

Маріє Леонтіївно, а Ви не пам’ятаєте, якщо Ви кажете було багато мертвих людей, голодних людей, хтось на когось нападав? Було таке людоїдство, коли люди на людей нападали, чули Ви таке?

Ні, такого я не…. А до нас старики два було приходять. Та оце в матері. Мати на городі, а вони вже на порозі сидять, ждуть – прийде  хазяйка, так шось покормить: «Мотронушка, дай!». Та мати було горщок борщу усігда варить, а борщ який – пшоно да щавель – ото й борщ. Та вона їм ото понасипає, ждуть, їдять. Гарбуз сирий. Ой горе! Страшне!

А Ви не пам’ятаєте, ці люди вам щось розказували, звідки вони йдуть, звідки ті люди?

 Свої, сільські.

 Місцеві?

Містні люде. Один сусід, а другий ……. Приходять усігда, каждий день і мати їх кормить. Що є – дає.

 Маріє Леонтіївно, а Ви не чули, може Ваше село, може  сусіднє село не заносили на «чорну дошку». «Чорна дошка» – не чули таке?

Ні.

У 32-33-му році  Ви були у Києві?

Я ще…Я за кілами. Хліб давали  по кілу. Очередь така, шо…Двісті душ стоїть, поки кіло теє дождешся. А людина дождеться, з’їсть, на  мєсцє упала й нема. Видно голодна. Одразу з’їла хлібець. А кіло всього давали хліба. Та й ходили… Було мене й мати тягає, я ж невелика була,і мене бере, щоб кіло узять хліба.

У Києві?

Да, а в Києві й давали, хліб по кілу давали.

У 32-33-му?

Да, у 33 –му.

А як давали – це за що давали, за роботу, чи за що давали?

За гроші купували.

А, мама за гроші купувала?

Да.

А де мама брала гроші?

Ото всього було… Було наміняє у торгсіні,  тоді на стаканчики на базар, да я було продаю. Да щавель ірву, да продавали, да ото копійки були.

А на базарі продавали у Гнідині, чи так само у Києві?

У Вишеньках базар у нас був. У Гнідині не була. У Вишеньках базар був.

Маріє Леонтіївно, а в 32-33-му виїхати із села можна було? Поїхати десь на роботу,ну виїхати із села?

У нас ніхто нічого не виїздив нікуди. Вообщем не знаю. Ну не було запрету.

Маріє Леонтіївно, як на Вашу думку, Голодомор був штучним чи природні причини були?

Як?

Голодомор, як на Вашу думку, чому був? Були штучні якісь причини чи природні там, неврожай, як на Вашу думку?

Не дали нічого і всьо. Позабірали, все позабірали, оце і голодовка.

Усе позабирали? У Вас не забирали, у когось забирали, так?

Ой, в кого забирали, в кого ні. Считали куркулів.

А Ви бачили, з колгоспів вивозилось зерно, врожай, бачили таке? Вивозилось? Урожай колгоспний?

Я ще ж не була на полі, я не знаю. Як воно було не знаю.

Добре, Маріє Леонтіївно, дуже-дуже дякуємо Вам за розповідь, за те що Ви нам розказали за те, як було в той час. Дякуємо Вам.

Да… Голодовка була дуже тяжка. І не тошо, у всіх людей. Считали куркулів… коні да воли… так і на всіх. Так і моя мати коня держала поки в колгосп здала. Як засновувався колгосп, люди всі поздавали в колгосп, все туди. А тоді колгосп розстроївся і було дуже добре. Харашо тоді жили ми. Все було, хватало всього. Худоби було. Колгосп и були багаті. Ферми були такі большиє, і воли, й корови, і телята, й свиня, і птиці. Всяких тої ферми. Так було дуже харашо. На копійки все жили.

Бабушка, а Ви розказували, куди трупи дівали у яму.

Кого?

Трупи Ви розказували, що у яму кудись звозили. Розкажіть.

Так то у Бабин Яр.

Нє-нє, а в селі?

Так вон десь у Києві. Бабин той яр. Зганяли всіх ото єврейов і розстрелювали.

А в селі під час Голодомору 32-33 куди звозили трупи померлих?

Де попало, на кладбище возили. Возили й на кладбище. Як-як  та й закопували.

Їх скидали в одну яму? Тіла людей.

У одну.  Є братська могила, коло сільради тоже є воєнні братська могила. Так там у одній ямі всі.

А в роки Голодомору куди, десь на кладовище, так, яма була ця?

На кладовищі була яма. Коло сільради яму викопали, пам’ятник поставили.

Може чули, як люди опиралися, коли в них щось там забирали? Оці куркулі, коли розкуркулення, може хтось опір чинив?

Хіба я біля них була? А шо я? За то не знаю.

А про хлопчика Ви про сусідського розказували, що він щось там… його віддали, а потім він вернувся, показався тільки своїм батькам. Щось пам’ятаєте про це?

Ааа, так уже нема тих Шабай (нерозбірливо), нема. Так то було в Голодомору цьому, то в 32-му році. Так, його завели. Дітей багато було, а нема чем годувать. А його подобрали люде. Так він прийшов, і я бачила його. Так у воєнній формі, біла рубашка, ременем підперезаний, і приходив додому. Такий є гарний хлопчик. І пошов. Так просили «скажи», не сказав де находився. І побув дома, і знов пошов туда, де його забрали.

Тобто його десь покинули, щоб його…

…..подобрали люди.

Покинули у Києві, чи тут у Гнідині десь його покинули?

Оце я за це не скажу. А знаю, що його забрали, подобрали його, його довго не було. А тоді ото якось воно шо, чи яке було свято. Ото я вже не скажу. Шо багацько людей було, і армія була по вулицях. Не доберу що. Дак його… вон пришов додому, побачить же своїх братіков, сестричок. Ну вже жили, було сяк-так.  Було жить можна. Ну він не сказав, де він. І пошов. І як пішов. Вже не приходив больше. Десь його усиновили, і він досі там і жив. Хіба ж все я спомину. Усього позабувала. 

Маріє Леонтіївно, а згадайте будь ласка, може Вам хтось допомагав в роки Голодомору, може хтось щось давав, приносив, ділився, щоб Ви вижили з сім’єю?

Ніхто нам нічого не давав, а так мене мати така була, що нас поспитала двоє дітей – сестричка в мене і я. У Київ було то їздить по торгсінах, то купували… муку раз купувала…. на базарі…. Де вона…. Пісок, дорогий страшне. Муку, капшук. Дали, подивилася мука, а додому принесла, так, пригорщ муки, а так пісок. Так на ніхто нічого не давав. Мати сама моя поспитала нас. Ну ми пухлі не були. Не голодували, ну а сяк-так жили. В нас тобі було багато просо. Пшоно було. Ото пшоно. Кашу варили та борщ із щавлем.

А мама не ховала пшоно? Ховала пшоно? Ну оце, що Ви кажете.

Була дерійка у людей. Ходили і …та як ото жорна мелють, то просо, пшоно били.

Нє, а пшоно оце, що там було їсти, мама ховала?

Ні. Не ховала.

Все було у Вас просто стояло у хаті, у дворі?

Да.

Трупи померлих збирали, це була як наймана людина, це хтось окремо, це як робота була?

Нє, ніяких которих люди були ворушилися, так сами так. А так шоб нанять, ті ні. За шо, чим платить?

То це як, хто збирав трупи померлих? Сільрада, від сільради хтось?

Із сільради люди, самі люди, сусіди хтось чи шо, де по вулиці не будуть же лежать.

І звозили туди на цвинтар до вас, тут у вас у селі, сільський цвинтар, і в яму скидали?

То у яму тільки солдатов.

Нє, а Голодомор  32-33, трупи збирали по дорогах, по вулицях Ви казали?

 Збірали, ну а я знаю, хто їх збірав.

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

Місце запису: село Меделівка Радомишльського району Житомирської області;

Дата запису: 17.08.2020 року;

Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;

Респондент: Журавська Надія Олександрівна, 6 грудня 1943 р.н., народилася в селі Меделівка Радомишльського району Житомирської області;

Розшифровка аудіозапису: Базько Софія Миколаївна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

 

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати? Повне прізвище, ім’я, по-батькові.

Журавська Надія Олександрівна. Народилася 6 грудня 1943 року в селі Меделівка Радомишльського району Житомирської області. Прожила весь час в своєму селі до цього часу. Так, розкажу вам зі слів матері про Полтаву, бо вони виїжджали, наша сім’я: мій дід, моя бабуся, мати, материна сестра з хлопчиком маленьким, бо він народився в 1933-му, а це вони там були в 1934-му чи як. Ну вербували тоді, вербували. Чому вербували, Ви питали, да? Тому що в нас був голод і дуже вимерли люди, а там вимерли всі, розумієте? Приїхали, вона каже, в село і вже давали ж хати, кожному давали хати. Забирали звідси все: і корови, і хазяйство і все поїздами везли їх туди у Полтаву, така знаєте організована перевозка булалюдей туди і обіцяли, що там все буде добре, все і от каже приїхали ми туди. Це ви не уявляєте, по мені і зараз мороз ходить. Хати позаростали такими бур’янами, шо вище хат ці бур’яни. А люди у нас умирали, то ще якось один другого хоронили на могилках, да, а то каже так — ми прийшли, а хто де ішов, той там упав і там умер: той у погребі, той на стежці, той на городі. Отак люди лежали. Людей у селі взагалі не було, пустка. Ні одної людини в селі не було. Ви уявляєте, шо це було? Вона розказувала, то це був жах. Це я і зараз мені страшно мені думать. Ну уже вони там поселилися, спочатку, каже, вирубували бур’яни кругом хати, бо до хати приступити не можна було, а коли в них був цей голод, може раніше, ніж у нас я думаю, що так вимерли люди всі.. Мабуть-мабуть раніше, потому шо вони приїхали й уже вимерло село, нема нічого. Даже вони називали село, Боже, на букву «ч», може я згадаю, велике село казала, так от спочатку вирубали оці бур’яни, потім уже заходили в хату, шось якось облаштовували, шось там жили, якась їм навіть допомога навіть була, мабуть, бо це ж приїжджали щитайте з голоду да голод. Ну вони не думали, що там такий жах буде, розумієте. Чи їм не розказували, чи я не знаю. І потом, каже, ми там побули, перезимували і навесні посіяли… Ну там розказують, що люди, хазяйни запасалися на чотири роки, потому шо три роки могла буть посуха. Такі запаси люди тримали, бо тому шо дуже посушливі були роки. І от каже ми посіяли на другий рік уже ячмінь. Зарані ячмінь сіють, тільки сніг з землі і його сіють. І оцей ячмінь поріс під сантиметрів сім вона каже. І як опекла спека і так вони побули там до середини літа і той ячмінь був такий самий, він не ріс, потому шо була велика спека і це всі сім’ї зібралися і своїм транспортом як уже хто міг, слухайте, всі повернулися назад. Одна сім’я залишилася повністю, дві сестри і брат, отут вони жили, їхні батьки отут в оцій хаті, що я зараз живу, то вони там залишились, а то всі повернулись назад, то це вже був 1934-й рік, то казала мати, шо у 1934-му у нас уже був такий урожай, якого ще, мабуть, ніколи не було після 1933-го. А там так нічого і не було. Так той ячменик, як посіяли отакий, отак ми його й покинули. Цео страшні діла вона розказувала, що це в селі не було жодного селянина, жодної людини не було. Все вимерло! Оце зі слів моєї матері, вона мені розказувала всігда. Степ неісходімий каже. Шо в нас маленький, це мій двоюрідний брат був ще маленький, він був народився в 1933-му, і воно вийшло на вулицю і пішло десь у той степ, слухайте, маленький, то дуже довго його шукали, десь зловили вже його там. Неісходімий степ, кінця-краю немає, каже.

А маму як звали?

Петренко Ольга Трохимівна.

А за 1946-47-ий?

А за 1946-47-ий я вже знаю голод. Розумієте, я народилася в 1943-му, уже у мене батька не було. Це може був 1948-ий, бо я вже гарно пам’ятаю. Ну це вже був не такий страшний голод. Просто не було хліба і наші люди організовувано їздили в Київ по хліб. Оце баби Ганьки чоловік, моя мати, сусіди там кругом — усі разом збиралися… і всі їхали, ішли пішки на Іршу. Станція Ірша в нас тут є, тудою залізниця південно-західна залізниця, там уже сідали на той поїзд, не знаю як вони там сідали, їхали в той Київ і привозили мішок хліба. Ну цей мішок хліба на скількись там вистачало, як воно вже там було. Дуже багато розказують, шо в кого були які  цінності, то туди в західну Україну вивозили, там міняли на гроші і сюди приїжджали, купляли хліб. То я шо хочу вам сказати. Оце моя мати привезе… А я мала ще ж була, яка ж була, як народилася у 1943-му, а це був може 1948-й, ну 5 років мені було. Пам’ятаю, сиджу на печі, привезла, приїхала мати, привезла мішок хліба, повний мішок і обов’язково для мене одного батона київського, бо я ж мала, мені хочеться булочку. І мати привезла цього батона, так от слухайте, я цей запах батона, я його зараз пам’ятаю, а вже оці сусіди, що оце зараз тут живуть, вони самі києвляни, це вони побудувались тут на жінчиному місці, на бабиному хазяйстві, зять побудувався, то вони зараз… Такий дуже завзятий такий, хазяйновитий. Він ніколи, відколи одколи він будується, він ні одної суботи і неділі не побув у Києві. Один раз він побув у суботу і не видержали, і в неділю приїхали на один день. Такий він дуже трудяга такий. То він як їде, кожен раз мені везе мені буханку хліба і батона київського. То ви знаєте, іноді, цей батон, іноді, не завжди, пахне так, як пах той батон у 1948-році мені. Видно закваска така. Я його їм і я чую той запах з 1948-го року, як він пах цей київський батон. Ну це був не такий страшний голод, люди не вмирали, не вмирали. Просто було трудно дуже, не було грошей, не було за шо.. А шо було я вам розкажу, бо я вам розкажу чого це було. Чи це вже був, чи це посуха була, чи це був…, бо в 1933-му мені бабуся розказувала, шо дуже мокрий був рік. Оце каже ми посадимо на городі все, грядку посадимо, а потім копають такі ямки, межі вони називалися, поробимо ці межі, щоб вода туди сходила, щоб та рослинка хоч трошки на горбочку була. То це каже вечером як посадив, то на ранок устав, а уже хтось повитягав ці рослини, поніс на другий город. Або воно водою заляло, була моча, а що було в 1947-му я даже вам не скажу з чого це воно було. Чи це була суша, чи це була.. Чогось я не пам’ятаю, ну дуже було трудно людям, але не вмирали люди з голоду, нє. Було дуже тяжко. Це я пам’ятаю.

Добре, дякуємо Вам.

Дякуємо.

Оце таке. 

 

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан