- Місце запису: місто Ніжин Ніжинського району Чернігівської області;
- Дата запису: 14.07.2020 року;
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
- Респондент: Тимошенко Марія Петрівна, 10 листопада 1927 р.н., народилася в селі Понори Талалаївський район Чернігівської області;
- Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;
- Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Понори Талалаївський район Чернігівської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?
Марія Петровна Тимошенко.
Марія Петрівно, а коли Ви народилися?
Я десятого, десятого ноября.
Якого року?
1927-го.
А де Ви народилися?
Народилася в Чернігівській області село Понори було таке, межуючи з Сумською областю. Одна сторона — Конотоп, друга сторона — Суми, а наше село там було. Це село построїно ще за часів кріпосного права. Це мій батько розказував, як воно построилось і які люди там люди з усього мира люди. І оцей Голодомор, іменно інтересує Голодомор, да? Хорошо, однажды…
Вони у Вас будуть запитувати, Марія Петрівна.
Того году була дуже велика спека, жара. Увечері ми повечеряли, діти, троє дітей в нас в батька, а було п’ятеро. Ну оці времена всякі перепали так в государстві, так багато дуже смертей дітей умірали. У моєї бабусі так аж п’ятеро дітей вмерло, а було всього чотирнадцятого дітей у бабусі, у материної матері. Рожала чотирнадцятеро дітей, представте собі! П’ятеро отака епідемія якась.. Я помню, шо умірали діти. У нас у сім’ї два хлопчики вмерло. У кажній сім’ї смерть вирує. Яка болєзнь — неізвєсно. Ні врачів не було, нікого. Десь на несколько сел один і тот с среднім образованієм, а ото шептухи та все таке. Люди вмірали і однажди собірали усіх із села дітей і взрослих, і у якийсь дом собірали. Там баня була, обмазували якимсь, мазутою і тоді в баню, бо якась ходила болєзнь. Мені часто в голову приходило як парили, а сійчас чума ще якась на нас напала. Мені ніяк із голови воно. Я помню, як діти такі ходили. Ну іменно.. Однажды було так того дня жарко. Ми вже на ніч собрались сім’я, а батько всігда ввечері виходив за калітку і подивиться на дорогу, бо од поля ми жили четверта хата. Дивиться движаться люди якісь дорогою, він вийшов дальше на дорогу, вони зрівнялися. Тюки мішків і всі, іде чотири взрослих жінки, двоє малих, а одне совсім мале дитя біжить ізверху. Збіжжя тягнуть, мішки з чимсь. Батько й пита: «Люди, куди ви йдете? Там села нема. Там уже поле. Нікуди йти, а у вас діти. Ви ж остановиться та покормить їх…», а вони остановились да й кажуть: «Ідемо куди Бог пошле. Нікуди нам іти. У нас уже померли батько й мати, дідусь і бабуся померли дорогою із голоду. Попухли і похоронили ми, а ми йдемо.». «А де ж ви будете, як діти голодні, грязні, он у пилі? Заходьте до мене! — він каже, — У мене єсть хата через сінці свободна, там пєчка єсть. Там повмиваєтесь, збіжжя положите, ніхто тут не возьме у вас, ніхто». Він їм розказав: «Як вам понравиться, переспите і підете колосочки позбираєте, буде де зварить». Він їм розказує оце: «Бо я, — каже, — сам був наймитом і я знаю цю жизнь» та каже: «Заходьте, а я ось і хазяйці скажу.» І гука: «Оришко, Оришко!», маму так звать. «Ось дивися оцих людей треба приютить, шоб їм жизнь спасти. Уже в їх дідусь із бабусею померли дорогою із голоду, а їх треба ізпасти якось». Мама каже: «Як скажеш!». Вони зайшли, поставили все. Давай умиваться і розказують: «Ми сами з Полтавської області, дєрєвня Глобіно». Кажуть: «У нас в прошлий год недород був, такий був недород, но був запас, — каже, — Ми видержали, а цей год, — каже, — полопалась земля і ми вже поїли все на світі живе: і птицю, і все. І всі покидали дома і пішли світ за очі хто-куди. Нема чого їсти, — каже, — і оце ходим, міняєм все дороге». Ну вони нам нічого більш не сказали, тільки розказали як вони страдали, шо нічого: ні рослинки, ні тваринки — все на світі погибло. І оце вони розказували часто і жили у нас, тут год жили і на другий год аж виїхали у Кримську область, бо в їх там ще два брати було. А брати ті заходили до моїх батьків подивитися чи сестри живі. С чемоданами, я помню, високі молоді такі хлопці. І куди вони поїхали? Двічі вони приїжджали і в нас жили, два года після оцього голодного года і ще один год пожили, обжилися і ще й батько удочерив меншу дівчинку. Вона в старші класи ходила і ще помагала моєму братові, він сам мєдик, помагала учиться. Галя була, батько її вдочерив. Вдочерив, вона була устроїлась, кончила агронома, кончила зоотехніка і іще кончала якісь курси і у банкі проробила у Кримській області аж до самого конця жизні. Вони дуже родичалися і дуже помагали моєму батькові. Так вони ходили збирали колоски, брали, така мельничка була, каждий вечір варили і опять ішли по селам і все своє дороге збіжжя міняли. Я помню і серги золоті, і намиста в них було, усе у мішочках зложено, і рушники, і все було. Так вони часто споминали та розказували, як було. І були люди сочуствували у то врем’я. Я хочу оце сказать, як сійчас є разні люди, а є й і не люди. Є по всякому відносяться. Так одна Наташа була, сама старша сестра, пішла збирать колосочки, а обєжчик напав і забрав колосочки ті і на неї покричав. Так вона аж на другі сутки аж найшли її. Не прийшла додому, пам’ять потіряла, злякалася, а батько потім того одругав добряче. Каже: «Ти не голодав, не знаєш, паразіт, я тебе кончю тільки займиш оцих людей!». Так такими гуртами ішли люди куди очі глядять: хто приютив, а хто — всякі були люди. Були такі, шо і не принімали. Вони ходили по сьолам, оце розказували. Страшно споминать, не то шо..
А ці люди мабуть в Росію може йшли? Ви ж там близько вже до Росії жили чи нє? Як Ви чули?
Оце плохо я. Тамара, скажи..
В Росію вони йшли ці люди?
Можна? Це за Бахмучем кілометрів п’ятдесят, не п’ятдесят, а кілометрів тридцять від Бахмача Понори. Це Дмитровка, раньше був Дмитровський район, за ним Красний колядин і Понори. Це недалеко. Це зовсім до Росії далеко.
А, це не Сумська область?
Це наша Чернігівська область. Просто там граніца Конотоп недалеко і конотопські оці села, ну не конотопські, а района Конотопського, поэтому це у Росію вони, Бог його знає куди йшли. Вони просто блукали по Україні.
Зрозуміло. … І п’ятеро померло?
Було 5 дочок і 4 сини на фронті. Один син ранітий вернувся, а то не вернулися. Два зяті вернулося, п’ять дочок і чотири сини у бабусі живих, а п’ятеро дітей померло і з якою болєзнью — неізвєсно тоді. Всякі болєзні були і ніхто його не лічив, шептали та й так люди вмірали тоді. Бо в нашому селі, я хочу подчеркнуть, ніхто з голоду не вмірав. Хто любив трудиться і хто держав щось, не було у нас такої засухи страшної іменно. Я це дуже харашо помню. Були недостатки, пекла мама хліб і не тільки мама, іще були пекли хліб — мука із макухою, іще якісь листочки туди мішали. Ну з голоду ніхто не пух.
А оце двоє дітей у Вас Ви кажете померли. Це Ваші брат і сестра?
Це братіки старші. У нас було дітей п’ятеро, а шосту оце дитину удочерив батько.
А ті двоє чому померли?
А ті двоє неізвєстно яка болезнь, от падали люди, от діти особенно.
Ну це в 1932-33-му померли?
Оце перед цим голодом мерли і після цього мерли, що я помню. А остачу я не совсім, потому шо дєтство, годи малі ще тоді були. Отак.
Марія Петрівна, а як звали Вашого батька?
Звали як? Петро. Петро звали.
А прізвище?
Він був.. Я хочу сказати, що у мого батька мати була кріпосною. Отут у Бахмачі було багато кріпосних у багатих людей. І помєщик вибрав мєжду кріпосними розумну жінку, поставив управляющей кріпосними, виділив кусочок землі недалеко від свого помєстія і поселив там, а у мами, маму Ганнуся звали, у мами та був чоловік Артьом. Вони поселилися там, прижели четверо дітей. Ну там помєщик цей часто кріпосних устрімляв, требували свободи. Їх катували, собак держали, а Ганнуся не все могла заступиться. Вона помагала їм по-трошку, но незамітно, а Артємка взяв щось та устроїв помєщику цьому, щось таке зробив, що ніхто і не знав, і так ніхто й не взнав, но помєщик обнаружив. Так мама, батькова мати побачила, що катувать будуть, якась крутілка була, кріпосние крутили і вони рвали на куски кріпосних оцих, собаками травили, так мати взяла миш’яку випила. І осталось четверо дітей, а помєщик взяв да викинув їх, із хатинки викинув, а Артємка утік і появився вже далеко. Стільки год не було, а я помню появився у млин. Він млином завідував і мололи людям муку, як вітер. Так мені мама було у мішочок, було іду, і ше каламарчик отакий горілки дідусеві, «неси дідусю Артьому у млин». Так ото я знаю дідусь був появився, утік, бо він щось помєщику зробив, не видержав, як він катував цих оставших. Оце я помню. А оця мати батькова була сама родом із Прибалтики і вєтка йде роду мого, батькового, із Прибалтики. Люди приїжджали, торгували бочками і бабуся жила з одним, і оце пішло поколєніє оце таке. Батько у мене був такий образований, один клас кончив тільки церковно-приходську, а потом наймитом позабирали дядьки двоюрідні. Це у розумних батьків так будуть розумні діти, а ці діти, як батько, клас один кончив, так він у нас дроби провіряв, він писав грамотно, він усе понімав, а він усіх бідних, усіх обдарованих і всі роботи робив своїми руками. Отака історія. Велика в нас історія. Батько всю жизнь помагав бідним. Золоті руки у нього були, так всім шо робив і дома строїв, і усе робив, і сиротою виріс. Осталось троє дітей. Одну дитину забрали от помєщика, як вони сиротами остались, аж у Сибір два годи було тоді. Оля звали. І ніхто більше не бачив. А троє взрослі вже, усі собірались часто я помню, до батька з’їжджалися, два брати й сестра. Тьотя Паша там коло, недалеко від Дніпропетровська, у Лохвичі жили, так я до них часто їздила, училася, до них у город їздила. Оце такак історія іде. Того батько оцих людей і забрав, і стільки і сочустував, оцих сиріт усих. Лутче не вспоминать. Я як вспоминаю, бак оце вночі усе плачу, усе плачу, усе вспоминаю, хто рідних, хто… Ну будем надєяться, таке більш не повториться, щоб ми жили спокойно, без всяких оце. Ну що Вам ще сказать…
Марія Петрівно, а Ваш батько працював у колгоспі?
Працював. Його, як оснувався колгосп, ізбрали як наймита, землею розпоряжаться. Так тоді давали по 70 соток, остальное 10 хто хоче соток, 20 соток у полі. Сіяли жито, просо, льон, а коло дому сємдисят соток, мені оці сємдисят соток попали у, коли окупація була і після окупації, коли я тягала плуга, і я робила на тракторі, і кіньми робила, і возила в Качановку в госпіталь подростком. Ну я поступала в медицинский, но не попало учиться, то вискочила, віддали мене тьоті, чотири тьоті ж було, як зійшлися — «Хоч пожевеш, а то будеш тут на тракторі, то кіньми, то.». Я кажу: «Вчиться мені треба, вчиться!». Як же ти будеш вчиться, коли в тебе спідниця із парашута і на тракторі як дощ іде, то трактор одкрита кабіна, а я начью пахаю землю, бо все для фронта, все для побєди. Ага, написано. І я оце приходжу додому після дощу, а спідниця дуба стоїть, бо не було в що. То з мішка кропивяного, то отак ми тоді робили. Так як хлєбнула, ага, і появився у нас оце фронтовик у село, а я косить за маму. Маму ж в комендатуру брали за батька, бо він робив же в колгоспі та там вона пам’ять потеряла і добре, що викинули за комендатуру, так вона полежала там, отямилась і пішла без пам’яті. Так її нашли, і село шукало, і у другому селі привели так, виходили маму, вона видужала і жила в окупації, і жила не дай Бог. Скільки я ховалася, і в мусор мене загрібали, як ходили по домам забірали в Германію. Так я хлєбнула тоді добряче, а потом після, як освободили я косила за маму, жито косила помню. Воєнний якийсь іде, іде воєнний, оружия, із наградами, приходе в поле. Я от косила зразу, а за мною жінки, так вони як батька, кажуть — «Це Петро!». Він питає: «А шо то за дівчина?». Я далеченько стою з косою. «А шо то за дівчина стоїть?» — воєнний пита. А вони й кажуть: «Та то в нас Петро», «А шо за Петро?», «То батькова, коса батькова і косе», а вони ж не косили ніколи, то отак стьоб-стьоб, не получається, а я кошу, я тут часто. Мужиків учила косить. Я кажу: «Нажимайте на п’ятку та рожок уверх держи так, щоб вокруг, а не ти стьобаєш» тут мужикам. Так вони сміються, «Це Петро кажуть!». Так він побачив да й каже: «А я прийду в гості до вас!» та кажемо «Приходь, аякже, ти ж із фронту». Іще війна ішла. Він за велике, ну виполнял задачу, командування, так йому дали оружия розрішили і на місяць отпуску, оцьому, моєму чоловікові. Він при оружиї стоїть: «А шо то за дівчина?», та, «А мені жениться треба, — каже, — пора жениться. Я прийду ввечері свататься!». Тут усі: «Та чого ж, канешно, іди подивися, яка дівчина!». Ідемо ми і він іде з нами, іде, а мама шось робе там, порається, гусям у дворі.. А він: «Яковна…»… А він приподавав, як фінську войну воював, а потом чотири місяці і війна застала, так він ці чотири місяці приподавав у школі. Він каже: «Я вечором прийду, отдаш, Яковна, мені дочку?», а мама й каже: «То ж не моє діло. То діло дочки, — каже, — то її питай, а я, — каже, — не причом тут. Я не протів. Ти ж воював, — каже, — за шо. Значить отказать нівчому не можна фронтовику!». Пошуткували, ввечері приходить свататься. Я кажу: «Та я не пойду! Яка з мене жінка? Господи, мені вчиться треба.». Я прийнята, мені прислали документи — «Вас прийняли без экзаменов.» Як нажали оці тьотки: «Як ти будеш учиться? У тебе спідниця із парашута! А їсти шо будеш? А платить за квартіру?». А в мене брат уже там учився у городі, і три курси медицинського кончив і я туди хочу, туди вчиться. Война помішала, нічого і вони мене утолкнули заміж. Так я і капіталістів знаю, я там жила, як у Румунії воєнні стояли і я там чоловік забрав і повіз. Каже: «Я тебе більше не дам у колгосп. Шо це таке? Треба учиться — будем учиться» і пообіщав будем учиться. Бо я кажу: «Я тільки вчиться буду. Я не піду нікуда і не буду, — кажу, — заміж виходить, поки не кончу медицинський». «Будем учиться і я буду учиться, — каже, — будем разом!». Він забрав у Руминію, я там куди не поткнусь, а його як почали швирять віздє, так я понюхала: і на границі із етими, де Хрущов не помирився з Мао, так там стояли. Я й там жила. І жила там сорок градусів жара, і жила, де 50 градусів морозу, і все видержувала, і оце все того. .. Все своїм жінкам кажу: «Трудіться. Не сидіть удома, бо підете. Нада, щоб жить довго — нада трудиться». Отак, кажу, Бог дав голова, шоб робила, голова, шоб думала, ноги, щоб ходили, а руки, щоб робили. Так вони часто мене та я й копала сама і садила. Падаю — встаю, а все равно я кажу: «Поки один палець буде живий — буду робить». Оце вже так я не по темі вам розказую, но я розсуждаю просто, вспоминаю. Я люблю, коли мене слухають отаке, шо таке полєзне для жизні. Бо жизнь — це борьба, нада кажу робить, трудиться по силі, трудиться і треба до людей добрими. Як будеш ти хароший душевно, тоді і тебе поймуть, бо мені везло в жизні на хороших людей. То врачі хороші, то віздє виручали мене і тут Кібека мені робив операцію. Він каже: «Та ти родилася в сорочкі». «Ага, у сорочкі, — кажу, — аякже. Родилася і трудилася!». Він так подружескі було сяде зі мною, подружескі балакав, потом помагала мені Любов Лаврентіївна Борошкевич. Було всігда каждий день, а він усе пита: «Хто вона тобі, родичка чи шо?» Я говорю та і махнула рукою. Вона всім така добра душою, так він мені і про свою печінь розказував, і про дачу. Чую, уже я дома, чую нема живого, умер у кабіні «а Боже мій праведний». Я аж плакала. Він же ж такий, шо спасав людей. Я уже не думала жить, така була в мене у кишечнику операція, це ж нада було удалять..
Марія Петрівна, а ваш батько хотів вступать в колгоспу? Добровільно пішов чи не хотів?
Хотів в колгоспі робить чи не хотів, да?
Да, хотів вступати?
Та він робив у колгоспі, але не дуже хотілося, бо він по людям більше робив, ніж у колгоспі. Він був бригадіром плотницької бригади, отакий він.
Ну а щоб вступити в колгосп він щось здавав туди? От як колективізація…
Га, нічого.. У нього не було нічого, бо він наймитом же був, так нічого в нього не було совершенно. І жить не було де. У одної вдови у хатинці… Вона й каже: «Петро, ти женився?» Женився, — каже, — вже навіть й дитя єсть.», «А де живеш?», «Де роблю, там і живу, там і дитя.» — каже, «Так приходь до мене, так я ось удова.». Так він там жив, а строїв глинобитну хатинку построїв, а там поступово і дерев’яну сам строїв, отак. У нього не було нічого. Він нічого не здавав, отак, бо нічого не було. І женився взяв оце у бабусі п’ять було дочок, так тоже бабуся була Сиротенко, по вуличному Сирота. Батько каже: «За мене ніхто не хотів іти, до мене жить за жінку, так я, — каже, — де багато дітей. Так прийшов до бабусі, а там кажуть — «Ага, он дивись оружия в нього, у кармані». А в батька там поліно вистугав, та кусок поліна покрасив та й виглядає. Оружия. «Так любу бери дочку, — бабуся каже, — да йди. Бери да йди!». Думали, шо він з оружиям, а в нього ні оружия, нічого не було. Отаке. Отакий батько.
Марія Петрівна, от виходить Ваші батьки обоє працювали в колгоспі, правильно?
Працювали.
А дома дітки були.. Що їм платили в колгоспі за роботу?
Ой, платили, наплатили вони. У мами було пенсії сім рублів, а в батька — сорок, а потім добавили, було 50. Я вже сюди його забрала, 50 рублів, а робив він, туди в Росію плотніки їздили бригадою, шоб скотраники робить. Так туди їздив.
Ну ми не за пенсію, не пізніше, а от тоді, в 1930-х роках батько і мати щось платили, давали, годували?
А, ні-ні, це я точно знаю. Махорку вони обробляли, бо я часто помагала, а там трудодні писали, трудодні. Дивися, я часто за маму робила, дак Боже. Не дай Бог, копійки. Там напишуть… Не давали нічого. Платили зерном чи там хлібом, а другий раз так нічого не давали.
А за один трудодень скільки давали? От Ви кажете платили зерном в 1932-му…
Зерном, давали по всякому. Який урожай був, смотря який урожай, смотря скільки трудоднів. Ну у батька було шо їсти, потому шо він усе робив сам. І на городі робота в нього була, сіяв. Вообщем отак. Платили не важно. Це точно.
А коли платили? Один раз у місяць чи за три місяці? Як платили, якщо Ви кажете, шо щось давали? От коли давали?
Платили в конець, починаючи зіма, от тоді платили.
Один раз в рік?
Да, у год. У год було батько привозе там усякої дивися: жито там мішочок, пшениці, гречки, по-трошку, по-трошку ото. Мололи в млині.
І скільки за рік оце йому могли дати? Йому або мамі за рік відробленої роботи? Скільки могли дати? Скільки давали?
Ага, а їсти.. Ну це вже в послє, це вже після войни так добряче годували і забивали скот, і вивозили в поле, а тоді самі, до войни самі кормилися, як хто зумів.
А в 1932-33-му щось давали в колгоспі?
Ні, тоді не помню. Не давали, по-моєму.
А годували? Годували в колгоспі батьків?
От не знаю. Оцього я не знаю точно.
Зрозуміло. Марія Петрівна, а Ви пам’ятаєте із Ваших, наприклад, сусідів чи родичів хтось помер з голоду?
А, не помню. По-моєму, я помню батько й мати розказують, шо в нас на селі із голоду ніхто не вмірав. Було недород такий. Ну не хватало, так пекли з добавками хліб. А шоб совсєм голодали — не було. І ходили збирали колосочки, бо знали, шо у людей не хватало, чогось так ходили збірали і колосочки там, і картоплю бувало збирали, а так шоб не було.
А в 1932-33-му роках збирали на колгоспному полі колосочки?
А, збірали!
Можна було?
Можна було, але то в нас, як жили в батька, так отняв об’єжчик і колосочки, і жінку напугав, шо та аж заболіла була, а більш случая такого не було. Тоді того об’єжчика батько добряче накричав на нього: «Паразіт, ти тільки… ти не голодав, ти не знаєш так більше не трогай!». Отак може збірали, збірали тоді колоски і спасалися часто. І мололи тоді на драчку, і мололи були ще такі умільці, де олію лили із льону, із рижію, із корзи, отак.
Марія Петрівна, а до Вас особисто додому хтось приходив якісь активісти щось забирали обшуки якісь робили?
А, ні. Не було. Бабуся жила в нас по сусідству, євангелісти, то вона як їх там у колетив заганяли, так хотіли, щоб ці люди пішли в колектив, так вона узяла та до батька одежу і попереносила. Думала — наймит, то у батька збережеться. Воно так і вийшло, а тоді як коли нємци вступили, дак бабуся ця ховала нас од, коли шукали, забирали у Германію, так вона нас і спасала. Богу помолиться і було батькові отак… Так батько помагав оце цим часто таким людям, хто не пішов у колгосп, так їм трудно жилося, потому шо ніде заробить. Дехто пішов у совхоз, чотири кілометри було, а дехто як хто зумів жив.
Марія Петрівна, а у Вас були жорна?
Дригие.. Шо молоть муку?
Да.
А було таке, крутили?
Було?
Було-було!
А Ви вільно ними користувалися чи ховали?
Вільно. У каждому дворі ці жорна були.
Не ховали їх?
Ні-ні, не ховали. Ніхто не забирав їх, ніхто не ховав, свободно. Ну то такі жорна, що на ті жорна у війну, і після війну, в окупацію так попало молоть.
Марія Петрівна, а Ви наче так казали, що щось люди золото міняли на їжу, таке щось наче ви так в своїй розмові згадвали. Було таке, що люди не було чого їсти і міняли якісь свої там прикраси на їжу, щось таке чули?
О, це я бачила, оце я бачила, бо оце збіжжя лежало в нас. Мама було каже: «Боже-боже, люди наживали. Ось, дивись, і в мене є..». І намисто міняли, і рушники вишиті. Ходили по сьолам і оце за стакан крупи якоїсь, а батько й каже: «А в мене он бочка квасолі стоїть, так ви беріть квасолю варіть. Не нада нам нічо давать, ми не їмо квасолі». А вони ходили крупи якоїсь, там ще щось, десь картоплі ото по сьолам підуть і все збіжжя міняли, яке з собою притягли — усе ото міняли. Так ото як в Криму вони ото жили, нам, батькам, посилали посилки. Дивись празник, а вони по п’ять кілограм муки. Батько каже: «Да в мене є шо їсти, не нада. Напиши їм, що хай не висилають», а вже я поїхала однажди у Сочі лічиться. Там в МВД, в МВД я робила, в МВД був там санаторія. Так я туди до їх поїхала, бо вони писали, адрес знала, так вони там добряче обжилися і мені зразу курицю зарізали, угостили, аякже, своя приїхала дитина. Вони спасли і батькові дякували всю жизнь, всю жизнь. Паски, так ото посилають такі маленькі пасочки, а я по вулиці рознесу. «Це, — кажу, — батькові оці люди, которие туда в голодовку попали в наше село так тепер благодорять!». І мілки присилали пять кілограм не раз, і сахар, і все благодорили. Уже пішли з жизні, нема нікого їх.
Марія Петрівна,виходить ті чужі люди голодуючі, ви казали, з Полтавської області, наприклад, да, ну ті, шо у вас, то вони свої дорогоцінні речі ходили по селу і вимірювали на їжу? Правильно?
Да-да, на стакан їжу вони давали саме дороге. І золото, то хрестики якісь, то серги, а знаю намиста так було, всяке всячина оце цілими торбинками тягли з собою Бог його зна откуда.
А Ви не пам’ятаєте, вони не розповідали, чи їх вільно випускали от, коли вони ходили? На них ніхто не нападав? Як їхня ця дорога?
А, ні. Цього не нападали. Ото об’єжчик однажди отняв колоски так більш ніхто і не було такого. І в нас тоді.. То врем’я таке — голодовка була, ну недород можна сказать, хоч не голодовка в нашому селі, но, а ніхто по хатам не лазив, закривались дома, хати. На роботі люди, або на полі, на своєму городі, а дома не закривалися ніхто нічого не брав. Тепер лазять, бачиш, хвата всього.
Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб
Фотограф: Валентин Кузан