- Місце запису: 26.08.2020 року;
- Дата запису: місто Бобринець Бобринецького району Кіровоградської області;
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
- Респондент: Войнаровська (Доброва) Любов Григорівна, 15 травня 1925 р.н., народилася в селі Миколо-Бабанка Бобринецького району Кіровоградської області;
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Миколо-Бабанка Бобринецького району Кіровоградської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь-ласка. Як вас звати?
Яку вам фамілію: дєвічу чи цю, що зараз?
І цю, і дівоче прізвище.
Дівоче ― Доброва Любов Григоровна. Сєйчас ― Войнаровська Любов Григоровна.
Любов Григорівна, а коли ви народилися?
Тисячу дєвятсот двацять п’ятий.
А число, місяць?
П’ятнадцятого мая.
А де ви народилися?
Село Миколо-Бабанка, тоді Витязівського району, Кіровоградської області. Ну, тоді не Кіровоградська була, по-мойму, Херсонська чи не знаю…
А ви там проживали і в 32-33-ому?
Да, там я проживала у 1932-ому і 1933-ому годі. Там, у Бабанці, все моє дєтство пройшло. Тоді у школу ходили з дев’яти год. У школу… Я в дев’ять год пішла в школу. В сорок пєрвому кончила сьомий клас. Шо вам ше казать?
Любов Григорівна, я як звали вашого батька, повне ім’я?
Добров Григорій Митрофанович.
А маму як звали?
Доброва Наталя Касьяновна.
А в вас були брати, сестри?
Була сестра Алєксандра і Федоня або Фєня, Фєня Григоровна, і я. І брат був Петро. Погиб бєз ізвєстія. Не… того… Служив він у Жмировкі, потом, як началася война, він був… Ну, мости оце, ці… Мости, переправа на мостах він був, як того… І він погиб, а де погиб не то… Ізвєстіє получили ― погиб без ізвєстія, ну, не ізвєсно де…
А дві сестри ваші?
Одна померла у тисячу восємсот… Тисячу девятсот восьмідєсятому, друга померла в тисячу дєвятсот дєвяносто четвертому. Я ще жива, а брат у сорок первому це ізвєстіє получили, шо в сорок первому.
Любов Григорівно, а ваш батько працював у колгоспі?
Да, батько здав цього корову і двоє лошат, зерно чи того… Ну, у колхозі працював. Потом його забрали, шоб вони… забрали у… Було на йому жакет і цей кожух. Він кожух у його забрали і він сидів у подвалІ, щоб отдав зерно, а в його нічого не було. Буксірна прийшла до нас додому… Я мала, не знаю скік, ну це ж мені сім год було. Я в рубашкі на печі. Вони шукали, і під пахвами шукали, чи було того якісь, чи золото поховали. А в нас нічого не було! Тоді його забрали і він був у колхозі чабаном. Там робили цей сир і оту шо, сироватка текла ― давали три літри тієї сироватки. І він приносив додому. Брат ходив забирав, мама кип’ятила її, і в неї була ще й сир, сир був, і ми цим спаслися. Ну… Не померли з голоду. А мій рідний дядько, материн брат… Пришли, буксірна прийшла із тим, із лампою такою, ну тоді… фонарі були. Того… Підняли у цей, до вікна, а жінка крикнула на його, шо хата горить, і він злякався й помішався. Його одвезли у Херсон, він у Херсоні, там, не вернувся вже тридцать… Це був двядцять девятий і трицятий, чи той трицятий-трицять другий і він не вернувся і відтіля жінка його вмерла… Була дєвочка Ніла та ця… Забрала рідна сестра матері, бо в нас же було четверо дітей, то вона забрала од нас її. Ніла, я не знаю, як сєчас. Де вона ― ми не знаємо. Потом дядько був того… Моєї матері рідна сестра ― Настуня. Він виїхав у Крим із двома дітьми і там був, а потом приїхав за жінкою, за Настунею, забрав і Настуню, а вона побачила, де вони брали хліб, вони пійшли на роботу, а вона встала, наїлася та тоже померла, ї його двоє дітей ― Машуня і Коля ― тоже померли, із голоду померли.
А як прізвище?
Гінкул.
Гінкул?
Гінкул. Це Карпо, а отчєство я не знаю. А діти Машуня Гінкул, Машуня Карповна і Ніколай тоже Карпович.
А ще можете пригадати, хто тоді помер з голоду, може, сусіди ваші?
П’ять сусідок того… Моя мама… Троє дівчат було, вона пряла ото, пряла і багато в неї було пряжі та вона у Бронзу в Ніколаєвській області ходили міняли буряки. Буряки міняли і вона приносила додому, і того… І ми пекли матержаники, ну, таке ― буряк стушений, а там… Моя сестра ходила в школу в Витізівку та було йде із школи та зайде в тій… Мишоловки були, мишоловки. Така велика куча землі, а там жменя чи дві ― миші, що собирали ото… Вона було ото там іде звідти, сім кілометрів додому, зайде на степ там десь, собере того, принесе, побьють оце цю… Це насіння, просіє мама того і то матержаники пекла. І я мала помню ― із мамою пішли до сусідів. Дядько Володя й баба Мотря. Як… Як же їх фамілія… Тоді Микола вже лежав мертвий, а баба Мотря лежала й просила їсти… Їсти, їсти… Мама їй положила той матержаник у руку, а вона все равно «їсти»… Приїхав бандюх, двоє коней і бандюх, ну, така-то, забирають їх того, на бандюх, хоронить будуть, в яму кидать. І вертаюся назад за цією бабой Мотею, беруть бабу Мотрю. Мама плаче: «Вона ж жива, вона ж їсти просе, куди ж ви її берете?». А вони кажуть: «А ми шо ж, іще будемо вертаться чи шо?» ― викинули її на той бандюх і повезли. Мама плакала і я коло неї плакала. І зараз мені… Той голос чую, як вона плаче, просе їсти, їсти, їсти ― таким голосом, ну, як сили не було. Повезли та й того, а потом у нас, у Бабанкі, там багато людей помирало. Дуже багато помирало людей. І того… І якось так, така поляна, я не знаю, де та поляна буда, но главноє, шо були гриби, гриби такі по їх пупиришки такі… Такі вони… Ну… І такі вони як рябіна чи такі того… І брали ті гриби, і того… Варили і воно пускало… Був жир якийсь… І то там то ботвиння, то шо-небудь… І то, і те… І ото вони варилися, і люди їли ― і спаслися. Потом не стало цих грибів і того… І ото началось, ну, уже… Ой… У колхозі начали… Цього… Мед начали… Цього… Молоть муку, пекти коржі і нас усіх, оце ж комусь уже там сєм-восєм год брали. Ходили ми на степ, різали колоски пшениці. Це пшениця, лан, і там, де єсть колоски із жита, ми зрізали із жита того, що не було ж такого. Того… Нам за це давали корж чи пів-коржа, мед та чашку молока. Це так багато дітей ходили з школи. Первий клас, другий, третій, четвертий, бо в нас, в Миколо-Бабанкі було тільки чотири класи, а то єлинацька школа була та туди ходили того… І різали осот. І ви знаєте, шо таке осот?
Да-да…
Осот… Того, листик був такий, така палка, і внизу палки того… Желізячка така прибита, гостра. І ото тим листиком зрізали ту той осот і шоб чисте ж було зерно. Отаке було.
То це вас годували в роки Голодомору чи вже пізніше? Оце ви ходили…
У тридцять третій. Тридцять третій це ж, як уже начався… В тридцять третьому началися цей… Різали колоски вже, оце все… Різали колоски, мололи, і оце давали дітям того…
Тобто виходить, що в селі Миколо-Бабанка було місце масового поховання?
Да, було, тільки я не скажу, бо я не знаю і не той… Не знаю, де воно. Яма була, куди людей туди зносили, не хоронили.
Ну, а це було на цвинтарі чи десь окремо?
На цвинтарі, на цвинтарі, да, а тіки де… Там дві ті… кладбища сєчас: старе кладбище і нове, то це на старому кладбищі.
На старому, мабуть, да. Зрозуміло. А от ви розказували, що до вас буксирні там бригади приходили з обшуком, то один раз приходили чи кілька разів?
Ми з батьком… Отож батька того… З батьком приходили сюди. А шо ж вони придуть? Шо ж вони будуть брать? Прийшли, подивились, той, а брать то нема шо. Тими шпичками у піч шуркали, чи нема там такої засади, шоб там лежали мішки з пшеницею… [3:51](нерозбірливе ім’я) була, Маша М’ятова і ще якась жінка приходили.
То це ви їх знаєте, виходить, да?
Вони послє жили, вони ж там жили послє.
А як потім їхнє життя склалося? Щасливими вони були після того?
Та, які там вони щасливі. Померли та похоронили їх, бо вони забирали там і ті… Тоді одіял не було, тоді були ряднинки, ряднинки бачили у їх дома, ті ряднинки…
Любов Григорівна, а ви чули таке слово колись «Торгсін»?
Це золото туди здавали?
Да, да.
Таке чули, але туди нічого не здавали, бо в нас не було.
А інші люди здавали?
У Бобанкі не було таких людей. Ні… Не знаю я, чи здавали, чи ні. Чули таке, шо було… Ті, шо хорошо жили, то ті ранше повтікали то на Донбас, то туди, а там осталися самі такі, шо не було нічого. Вмирали з голоду.
А люди от… цим жінкам… Виходить, три жінки робили ці обшуки, да? По хатах, ви назвали…
… вони ходили, я вам не скажу. Я ці, шо в нас були, то я кажу. А там шо вони ходили, були там і мужчини, і женщини…
Зрозуміло. А ви не чули таке: хтось їм опір чинив під час конфіскацій, обшуків? Щось…
А хто ж буде чинити-то, як усі єлє-єлє ходять? Там у церкві, у нас церква була, було зерно там у церкві, і другі були хати заполнені сємєчками ― не давали ж людям, не давали.
А жорна у вас були?
Ми ходили до сусідів. І жорна у нас були, і ті, шоб пшоно товкти.
Ступа? Ступи були.
І ступка була. Було. Та й, ці жорна вона виручали ще й в 46-ому годі, в 47-ому годі. Ці жорна виручали…
Ви ними могли користуватись вільно? Жорнами.
Користувалися. А шо ж молоть? Не було шо молоть на їх…
Не було такого, щоб таємно, якщо хтось десь щось заховав, то таємно…
Нє… Я не чула, не бачила, не чула, не того… Було… І ходили, і то, шо руками жорнували так, а то ще й були такі в діда жорна, шо крутили, шо легше було того і оці пшоно товкли. То як товкли пшоно, то собі і йому ж треба кружечку дать за те, шо в його є шо той… Стояли в очєреді та й того, у його крутили. В общєм, жизнь така була, шо прожили дуже хорошо.
Любов Григорівна, а ви не пам’ятаєте, розкуркулення ― як це було?
Було…
Шо це таке було? Як воно відбувалося? Хто там куркулями були?
Та які там ті куркулі були. Не багато тих куркулів було. Заможні люди мали корови та продавали цей, масло. Там возили в Кіровоград, возили в Бобринець, бо тут… Сюди возили та продавали, та трошки там мали. Ну то ж щитали, шо вони куркулі. Ну і їх заставили, вони посдавали та повтікали, бо в них були таки, видно, гроші і того, золото було та трошки в Торгсіні тому міняли та тікали: хто на Донбас, хто на друге… Того… А таких, крупних шо були того… Були зажиточні люди, бо в нас, в Бабанкі, геть усі хати були під желізом построєної, церква була, зробили церкву хорошу, потом того треба було переплавлювать оці дзвони, то я помню, як пару вони запрягли, не могли зірвати того главного дзвону. Та тоді четверо як за той та й той ― вся Бобанка задрихтіла як зірвали дзвона та не знаю, чи в Кіровоград, чи куди вони його повезли.
Це перед голодомором?
Да, це в 29-ому, навєрно, 30-ому це… Брали… Й повна церква була пшениці чи того, ячменю там, но не давали.
А священик куди? Як доля його склалася?
А хтозна…
Не знаєте?
Я не стану того… Вони повиїжджали. Не знаю, де того… Були ж священики і після. Я своїх дітей то хрестила в хаті, дома, бо незя ж було хрестить їх там, дома хрестила. Куму брала та так, шоб ніхто не бачив, шоб ніхто не знав. Та хрестили обох.
Любов Григорівна, а як ви пам’ятаєте, був гарний урожай перед Голодомором? Ці всі події і так далі… Як ви жили? Був урожай?
Був урожай, був того… У 29-ому, навєрно, в 30-ому, бо я помню, шо у нас дома люди були і розкидали снопи. І тоді ж коткували, такі котки були, коткували, потом мама їсти варила. То було, через те і того, і требували шо зерно, шо у батька зерно є, а у батька зерна не було. І батько ж у 19-ому годі на фронті був, война ж ото була. Він ранєний, у його бік геть вирвано, весь бік. Він у 36-ому годі помер, довго не прожив.
А він як в колгоспі працював і мама ж в колгоспі працювала?
І мама просить,того її і дівчата в колхозі працювали…
А от в роки Голодомору щось отримував він, приносив додому, щось йому платили за роботу?
Ні, я ж вам кажу, шо він цей батько був чабаном і ото давали такий глечик, зв’язані ті нитки того ото, шоб він держався той глечик, і три літри от сироватки, от бо робили ще ці бринзу, то бринзу забирали, а те давали це ж чабанам там та хто слідкував. Та ми ту бринз.. ту сироватку мама кипятила і в неї образовувалися такі — сирок. І ото ми пили гарячу ту сироватку і ми вижили, і не були пухлі.
А як часто давали:один раз в тиждень, чи в місяць один раз?
А ото я вам і не скажу, не скажу скільки. Я це помню, шо мама це кипятила, як робили вони ото цей сир, так тоді давали: була сироватка, а як не було,то не давали — шо ж вони дадуть…
А мамі щось давали?
А мамі нічого не давали. Мама була в колхозі тим поваром, варила їсти.. таки така походна кухня була і цей казан, один казан і другий, і в цьому казані мама часто варила затірку. Знаєте, шо таке затірка?
Знаєм, це борошно…
Із борошна терла ото, а ні картошки ж, нічого то…
То як вона готувала їжу, то мабуть не голодна була? Могла щось і вам принести їжу..
Та, шо вона принесе? Там скільки очєредь, на людей на степу стільки то… Казани помиє та й прийде додому..
Ну а там хоч сама могла вона поїсти?
Ну канєшно, канєшно. Там же вони всі їли. Кажен ішов із цією з мисочкою, і з ложкою, і то ж такий черпак великий і то півчерпака насипав в ту мисочку і то, бо всім же ж треба, всіх багато, та й ой..
Любов Григорівно, а от ви кажете, що багато помирало, а було таке, що були діти сироти? Наприклад, батьки померли і діти залишались без батьків. Чи був якийсь патронат?
Я не знаю, я мала була ж тоді. Я вам розказую за своїх, шо мати померла, маминого брата Ніла. Була у нас, приїхала її сестра та забрала, а потом у Криму дядько Карпо був оце шо забрав жінку, а там того двоє дітей його, він двоє забрав і жінку забрав, а двоє тут осталися — померли. Були та були…
А в Криму не було Голодомору, чому він у Крим забрав?
Я не скажу вам, не скажу, чи був. Я знаю, шо її він забрав, приїхали та да супом її наварили все: «Де хліб?»,- а вона побачила, де вони заховали, поїла та й померла.
А на вулицях ви бачили чужих з інших сіл, чужих голодних якихось?
Ви знаєте, тоді не дуже ходили по селі, тоді більше сиділи дома. Таке шо я оце.. рядом жив дід, оцей, дід Володя і баба Мотря. Вони до нас усігда приходили, ото я їх знаю, а так..
А чярез вікно на вулицю вам не видно було, що там робиться, да?
Ні, вони ми отако жили, а вони позад нас жили. Там дереза була, в дерезі. Та того, та я не бачила, я не скажу того. Я знаю, шо дуже багато людей померло, багато того. Ті повиїжджали, ті того померли, бо не було за шо їхать і не було… Не було куди їхать.
А ви в школу кажете пішли у вісім років?
У дев’ять.
У дев’ять років, це вже після Голодомору виходить ви пішли в школу? Це ж ви 1925-го..
У сорок первому я кончила сім класів. І от ні одного разу не була там у цьому. У первому класі, в другому ми ото ж ходили, отого ж рвали, жуків собирали і ці..
Любов Григорівно, а взагалі в той час можна було говорити про голод?
Та ні, хто там його.. А хто говорив, як усі голодні були. Хто тоді говорив про голод? На роботу ходили геть усі голодні, ото ходили тіки за те, шо там цю затірку ту дадуть та один раз поїси в день. Хто там ходив, хто там шо балакав, а хіба можна було шо балакать, чи шо небудь комусь Сказать? Та нікому! Я ше ж мала була, я такого, я оце знаю за діда і за того…
А чули, щось колись розповідали вам про ваше село, що от людоїдство, або хтось на когось нападав?
Ні. Такого я не чула. Чула, я багато чула, шо і дітей їли, і голодні були. Це я таке чула, а бачить — не бачила, шоб хто небудь їв свою дитину там або шо..
Ну щось таке орієнтовно чули?
Чула, було таке, було..
А вам не казали батьки, щоб ви сиділи вдома, не виходили на вулицю, бо можуть на вас напасти?
Ні, такого не казали, бо ми сиділи вдома, бо не було в шо взуться і вдіться. Сиділа, я ж кажу, сиділа на печі, одна рубашечка тоненька зімою на печі. Цей, топили цим курайом, натоплять трошки піч — тепла, ряднинкою застеляна, під ту ряднинку підлізеш та й лежиш, шоб ой-ой-йой… А то шо казали, шо балакали… Я кажу, скільки мертвих було! Вам приклад, це не то шо я там шось, це я своїми глазами, шо приїхали — діда забирають, мама плаче, шо ж ви берете, вона ше ж жива, вона ж їсти просе, а шо ми прийшли за нею, приїдемо. Викинули на бундюк і одвезли у яму — ніхто ні з чим не щитався..
Виходить, що, якщо ви не знаєте, де було те місце масового поховання, то, мабуть, і наступні вже покоління…
Та навєрно не знать..
….не знатимуть?
Не знаю, не знаю… Вилашкула знаєте Жору? Євгенія ж того. Він же тоже з Бабаньки, то він тоже не знає де. Ну якось так, шо не питали, де воно, де та яма, десь вона там на старому кладбищі, а де — ніхто не знає…
Ну я маю на увазі, шо навіть не вшановують пам’ять?
Нє,нє,нє..
Не знають місця, не знають де..
Не знають…
А так як ви пам’ятаєте, то десь половина села вимерло, так, чи більше навіть?
Та ні, пів половина не померло, багато ж ото репресірували в тридцять сьомому вже того…
А ви пам’ятаєте, не привозили сім’ї з Росії, не заселяли в пусті хати?
Нє-нє, не пам’ятаю. Тоді не дуже діти ходили. Тоді якось сиділи дома, в колхозі робили: і кукурудзу чистили, і буряк чистили, і маненьких в третій в четвертий клас, то це вже взрослі…
А ви в колхоз ходили працювати?
Аякже..
А зі скількох років ви пішли в колхоз працювати?
Ну в школі. В школі, як ото в другий-третій клас ходила, оце ж…
10-11 років? Якщо ви в дев’ять років пішли кажете в перший клас, то другий-третій — це десять..
Собирали ці жуки… різали цю осот, шоб чисто отого було, цей, жито різали, шоб не було жита того та собирали ці, тоді чогось миш було багато, багато було цих, мишоловок багато було, люди собирали і то спасалися тими, насіння жарили..
Зрозуміло, дякуємо вам Любов Григорівно, дуже змістовно розказали ви нам про той період таку інформацію, детально так..
Я вам сказала те, шо я знаю, шо я бачила, моя мама із братом ходили в Бронзову ці буряки брали та пекли матершеники, та..
Ну обмінювала ж мама ви казали..
Да, міняли. Вобщєм жили дуже харашо.
Любов Григорівно, а як на вашу думку, зараз потрібно говорити про Голодомор, про голод, що таке було, таке відбувалося?
Ну треба ж, діти треба шоб знали, вони ж не знають зараз же нічого, шо цей Голодомор був, як люди страдали, як як робили в колхозах. Поздавали коні, корови — геть усе поздавали, а потом того вони там того повиздихали. У колхозах нічого не було…Треба, обізатєльно треба казать цим дітям, шоб вони знали, що таке Голодомор, і як це, шоб кусочок хліба…трусилися…та, я й зараз не можу кусок хліба, шоб я його викинула, я його лучше доїм. Ще і в сорок сьомому тоже харашо було. Тоже ж голодовка була в сорок сьомому, ну не така, як тоді.
А розкажіть, що ви пам’ятаєте про голод в 1946-47?
Я тоді вже в сельссовєті робила секретарьом, то шо приходили пам’ятаю, шо, ага… а воєнний налог 295 — це треба було отдать,150 чи 300 крашанок треба було, молоко — треба було отдать, цього… город був — на городі считалося, считалося скільки. Цибуля дорога була. Усе считали скільки, міряли скільки. Воно там посажено потом на те все обложували, налог давали. Я помню була приїхали із района председатель исполкома, з фінотдєла, приїхали, той і визвали одну. Бідна, нема нічого в неї, Наташа Влашко, шоб вона заплатила ці, дєтскі ці, як воно називається…
Коли бездітний..?
Налог бездітний. Вона стоїть, плаче, стоїть і мовчить, і вийшла надвір, вийшла, цей, откриває двері й каже: «Йду шукать дітей». То вже настільки того.. Так усі переглянулися.. Ну хіба жінка винувата, шо в неї немає дітей, шо вона не замужем? І треба було заплатить того 300 рублів того холостяцького. Отака жизнь була. Уже наче нічого було — нате, война ця — нате. Кому вона нада? А шо розказувать оце за цей голодомор обізатєльно треба. Я слухаю радіо, розказують і пісні записують, і все — правильно, треба дітей, треба…
…обізатєльно розказувать, шоб діти знали, шо їхні батьки пережили.
Дякуємо Вам Любов Григорівна, дякуємо за розповідь.