1. Місце запису: місто Ніжин Ніжинського району Чернігівської області;
  2. Дата запису: 14.07.2020 року;
  3. Хто записав: Артеменко Лариса;
  4. Респондент: Чернета Петро Назарович, 1927 р.н. в селі Володькова Дівиця (колишні — Червоні Партизани) Носівського району Чернігівської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Базько Софія Миколаївна;

  Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в  селі Володькова Дівиця (колишні — Червоні Партизани) Носівського району Чернігівської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Мене звати Чернета Петро Назарович.

Петро Назарович, коли Ви народилися?

Я по документах, пишут, потому шо при немцах молодих брали в этот, а я там 1927 года, а пишут с 1929, шоб батьки записали, шоб мене в Германію, бо тоді ж молодєж брали на роботу. 

Ви кажіть, коли народилися.

Дак я 1929 року по документах, 27 числа 1929 року.

Ви 1927 року народилися?

  1. Ну то ж у мене документи, у мене паспорт 1929-го.

Угу, але Ви народилися у 1927 році?

Да, так же, у 1927-му народився. Народився 27 лютого 1927 року.

А де, в якому місці?

Гм?

А де Ви народилися, Петро Назаровичу?

Село тоді називалося Червоні Партізани. Колись вона була Володькова дівиця і зараз Володькова дівиця.

Ніжинського району, так?

Носовського.

Носівський це район?

Носовський.

Зрозуміла. А під час Голодомору 1932-33 роках Ви там же жили?

Там я був, там я був. У нас була сім’я велика. Ну батько в нас, ну як сказать, не багатий був, а кобилка була. Все в колгосп записав, так нас не знімали так, а хто отказувався, отказувався от колгоспу — так їх виселяли з хат і все. Даже, як сказать? Уже ж знали за це Голодомор. Так раньше горшки були глиняні, дак зерно туди насипали, так із тих горшків витрушували, ходили, витрушували комсомольці наші.

Буксирні ці бригади, да, активісти ходили?

Активісти. Вони з Росії приїжджали, а наші піддержували, водили, підводу запрягали і так…

Тобто серед тих активістів, які робили конфіскації були ще й з Росії, да, люди?

Да, з Росії. Ну і наші піддержували. Підводу запрягали і брали мішки, де яке зерно лишиться — забирали все, витрушували і ніхто не подчинявсь, так із хати виганяли і замикали хати, і всьо.

І до Вас вони приходили?

Приходили й до нас. Ну що: приходили, подивились, пошукали. Нас було шестеро дітей. Подивились, пошукали, а батько тіки об’явили — так заявлєніє у колгосп, щоб голоду не було одвів кобилку і воза віддав в колгосп зразу, бо що нам було терять. У нас всьо на всього 70 сотих землі. Це в котрих, як у мене допустім тесть, у нього було 10 гектарів, 10 десятин, так розкуркулили, з хати вигнали і моя жінка, це я узяв уже, їй  було тоді усього на всього год і два місяці, а з хати вигнали, нема де. Було по сусідах ходили, щоб переночувати де. А теща розказувала моя, у нас, де скот пасеться, так вона рядно розстеле, цю мою жінку Марію Петрівну посаде, а скот прийде, повалить її, оближе і всьо. І в сказкі не можна описать таке, як було. Отакі то справи.

Петро Назарович, а як звали Вашого батька?

Мій батько — Назар Трохимович.

А він значить вступив до колгоспу, правильно?

Зразу вступив. Тіки пішло — сходу одвів, запряг воза, коня і повів.

А маму Вашу як звали?

Євгенія Корніївна.

Вона теж до колгоспу вступила?

Всі, всі вступили до колгоспу. Ми ж після того, і я в колгоспі ше й актівістом був, як сказать. Був бригадіром садоводської бригади.

Ви?

У колгоспі мене записали. Я розводив садоводство, занімався, счепив дерева, сіяв зерна яке, там було таке. Ми, можна сказать, не бідували. Нас не обідили, потому шо ми підняли руки «Ми ваши!».

А в роки Голодомору батьків там годували в колгоспі або платили їм гроші за роботу?

Хто ходив, то варили, був котьол спеціальний, бо ходили й годували, варили. Це тих, хто записався в колгосп, а хто не записався… Там же були такі, одноосібники називалися, 3 гектара землі було і вони у колгосп не хотіли йти, так їх даже повиселяли усіх на Сибір, повиселяли і не повернулися вони і сійчас, немає, де вони і шо вони. А все одно і тут не минулося. Все одно ж в колгосп всі пішли. Така жизнь була.

Петро Назарович, Ви кажете у вас було шестеро дітей.

Да.

Батьків лише годували в колгоспі, а чим же вони вас, дітей, годували тоді?

А ми ж сіяли дома жито. У нас було три гектара землі і колгосп у нас не забирали ні землі, нічого. У жнива було, я знаю, шо запомню, лиш мені було небагато, а запомню. Мати змололи, урожай зняли, жита намолотили, змололи, пекли хліб і мати виписку написала, понарізала. Саму старшу, у мене сестра була, сама старша з 1925 року — більший кусочок. Я 1927 року мені менший кусочок і так по кусочку. І я знаю, шо я з’їв, як сьогодні ж мені було 7 год, сім років. Кажу: «Мамо, дайте мені мій хліб. Я його доїм.». Так хотів їсти. Ну так шоб дуже голодували, то ні, ну було.

Ну Ви кажете, що до вас приїжджали оці..

Приїжджали, провіряли, усе провірали. Кругом, і на гору лазили, і кругом, де в мішках шо. Одної квасолі було у нас мішок, так квасолі не забрали, а в кого зерно було, то забирали. Прийшли молодії хлопці, мішок, підвода стоїть, з мішків повисипали, є що з мішком забирали.

Тобто батьки мабуть якось заховали це, бо якщо приходили до вас особисто,  обшуки робили, то батьки значить ховали?

Бували, ховали. Ховали.

А розкажіть, як вони ховали? Куди?

Було, як літо, так на городі десь, у бур’ян. Понесли, в мішку оставили, а вони ж дньом походили, а на ночь забирали, бо буває чи дощ та як намочить, і знов забирали в хату. Ну це неділю так потрусили, а потом уже перестали. Потом уже давай агітірувать нас, молодьож, котрі вже підросли, у комсомольці записуватися. Тоді вже веселіше: клуб одкрили у школі, вже були, виступали, розказували, агітірували, приїхали з сільсовєта, сільського совєта, з райкому партії і агітірували, що буде при колгоспах легше буде жить, ви не будете на пана робить, ви будете робить на себе, на себе будете робить. Ну і пішло так, і пішло-пішло, і привикли. Я б не протів, хай би й сійчас колгосп був би.

Петро Назарович, а от до сусідів ваших або може до родичів оці активісти забирали, то потім ці люди голодували? У них було гірше, ніж у вас ситуація?

Така ж ситуація. Перебивались так. Знаєте як? Кажен потроху заховув. Совсім не забирали, потому шо вони ж у хаті, допустім, де скриня була сільська і в скриню зазирали, і кругом лазили, і нагору зазирали, чи нема ніде зерна в мішках, а потім уже, коли вони… Вони ж не кожен день «трусили», а потім значить уже остановилось, колгосп уже начал робить. Ше мій батько безграмотний. У його не одного класу не бул. Поставили бригадіром у колгоспі і він пише… я зараз розкажу вам. Як побув, то зошити роздали і на одріз оставив один, а потім уже як появилась, як пішов я на пенсію, давай оформляти, так питають: «Де Ваш стаж?». У мене проізводствєний стаж — 35 років. 

 А де ви робили? 

В колгоспі. 

А дайте колгоспний стаж. 

Я приніс, а там написано стільки-то виходив, стільки-то трудоднів. 

 А яка зарплата? 

 Одиниця. 

Оце тобі і всьо. Було, пробачте, до войни було робиш-робиш в колгоспі за ціле літо, пішов получать зерна — на плечах приніс за ціле літо. Цілий приніс клумак зерна — оце й весь зароботок був. Так вони кажуть: «А де ж ваша зарплата?», а оце зарплата — як вихід, то один, один, один, один. 

Так а шо вам ставить? 

 Як хочте ставте. У мене колгосп тридцять і проізводства тридцять.

А що Ваш батько розповідав, як він бригадиром колгоспу став? Це він в яких роках бригадиром  приблизно став у колгоспі?

Кого?

В яких роках батько став бригадиром у колгоспі?

Він був до войни.

До війни?

Да.

Але після Голодомору став бригадиром, да?

Во время Голодомору ві бригадиром був.

Під час Голодомору він був бригадиром?

Бригадіром.

А що він розповідав про інших людей? Чи були в них сили працювати? Як він їм ті палички ставив?

Ну я вам скажу, у мене батько ні одного класу не кончив, безграмотний він. Шоб сказать, балакать, то він і не вмів балакать, як треба. Язик у нього прив’язаний був, пришитий. Ви знаєте, я допустім на себе не обіжаюсь і на совєцьку власть не обіжаюсь, бо я так робив, як нада. Зразу тільки, то в комсомол поступив, як підріс уже, у колгосп секретар організації в колгоспі. Мене послали на курси, кончив курси тракторіста, кончив курси комбайнерів. Голова колгоспу у нас був, його прозивали свиня, ну він не свиня. Забув як точно фамилія його, а прозивали свиня. Послав мене садоводом. Я в колгоспі був: вирощував дички, висівав зерна, щипив культурні яблуні, груші і розсаджував по городі. Потом, знаєте, началась война, все те пропало. Пошли на войну, а я ж був дома. Прийшлося наше… Приїхали, одкрились партізани, партізанський отряд 13:57 (не зрозуміло) района. То наше село як палили, так ми з старшою сестрою… Ше мадяри палили наші. Хуже немцев — мадяри. Такі ненависні. Якби щас сказали мені вернути той день, то я б їх не стріляв, а різав би ножем. Як мій сусід випустив поросятко, шоб не згоріло, а вони його застрелили. Йому сказали: «До броніпоїзда ото неси!». Він приніс туди порося, кинув і каже: «Їжте, хай вас подавить!», а вони ж почули, по-рускі знали і отам убили, коло броніпоїзда.

Нічого собі.

Отаке от.

Петро Назарович, а Ви кажете, що батько був не балакучий, але все ж таки він хоч раз говорив, що хтось на роботу не вийшов або…?

Такого не було. Тоді всі ходили, ніхто не оставався.

Ну а може сили не було…

Ну сили, чи заболів, чи шо. Ну він до цього.. ходять, написав, пішов — доклав. Писать він не вмів нічого, а сказав: «Наряд виполнєний!». Всьо. Всі були на роботі, всі занімались.

Тобто він фактично міг якихось людей прикрити і не говорити, що їх не було на роботі, але сказав — «Наряд виконано»?

Да-да.

Ага, таким чином. Ну він можливо когось і врятував цим, правильно, бо якщо в когось буде не та кількість цих трудоднів, то тоді ж можуть не заплатити, правильно?

Да.

Зрозуміло. Петро Назарович, а були у Вас жорна?

Були.

Були?

Тоді чуть не в каждом дворі були жорна.

А Ви ними вільно користувалися?

Вільно.

Вільно?

Сип, крути рукою і мели.

Не ховали жорна?

Ні. Було таке, у кого найшли зерно, то жорна били, об камні поб’ють та й всьо, а наші жорна, то ще партізани забрали. У партізанах мололи і хліб пекли.

А в роки Голодомору 1932-33 не ховали Ви свої жорна?

Ховали.

Ховали?

Ховали-ховали!

А чому ховали? Ви ж кажете, що у вас нічого…

Потому шо це щитається, як хазяїн. Іди в колгосп, там є млин, меле, отам і меліть, а своє щоб не було.

Ага, тобто, щоб не були ви індивідуалістами, одноосібниками і тільки в колгосп.

Да. Вони у нас були заховані. У кого не було, так прийде, вечерком приходять десь у сарай і мели собі, а так відкрито не було.

Ховались, да?

Ховались.

Угу, зрозуміло. Петро Назарович, а Ви чули таке слово “Торгсін”?

А?

“Торгсін”, чули таке слово? Хтось свої золоті прикраси кудись відносили, міняли в роки Голодомору на їжу?

Ну тоді, як сказать, як були, то не показували. Здавали та обміняли на хліб, зерно.

А куди ходили? В Ніжин?

Ні, у нас в селі забирали, приїжджали й забирали. Тобі мішок зерна дадуть, чи золоті сережки чи ше шо отдав, забрали і на тобі жита мішечок, їжте.

Тобто, були такі люди, які приїжджали до Вас у село і в них Ви могли обміняти золото на їжу?

Да.

А Ваша мати чи батько ходили міняти таким чином?

У нас не було. Ми з бєдгого класа. Так шо в нас з золотого прикрас не знали, що воно таке і єсть.

А сусіди міняли чи якісь ваші…

Ті, хто заможніше жили і в кого були сережки золоті, ше щось, кольца — так ті міняли, а як у нас нічого не було…

А як Ви про це дізналися? Вони Вам про це розказували чи Ви пізніше вже про це дізналися, що вони міняли? Чи тоді можна було поговорити про це?

Ну тоді що, між собою побалакали. Каже: «Я сьогодні віддала сережки. Мені віддали мішок зерна.». 

Мішок зерна за одні сережки?

Ну це я так. Ходили агитировать: «Хочете жить — давайте золоті предмети: чи сережки, чи кольца, а ми вам дамо зерна!» і міняли, віддавали все.

А що ж це за люди були? Як Ви думаєте, звідки у них скільки зерна було, що вони так вільно могли іншим роздавати?

Комора була колгоспна щитається вона, туди звозили все. Вони, що хотіли, те й робили ці ж активісти. Прийшли і все в руках, ніхто їх не контролірував.

Тобто, виходить схема така: активіста спочатку забрали все зерно, а потім ходили по селу і за це ж зерно забране вчора вимірювали золото?

Да.

Так?

Да.

Зрозуміло. Петро Назарович, чи бачили Ви коли-небудь голодних людей на вулиці, чужих можливо, які проходили вулицею кудись, просили може щось?

Було-було, ходили по селах — просила кусок хліба поїсти. Було сяде під двором, на корочки присяде і плаче «дайте що поїсти». Ну кусок, вийде мати хліба дать йому. Ну шо, він з’їв та під другі двері. А даже боялась брати і не розрішили в хату, щоб переночувати. Т

ак бєдні під заборами спали ночью.

А чому не дозволяли переночувати, боялися?

Боялися. Вони ж активісти ці ж… Це ти считається, ну як би сказати, правильно виразитися, що вони не підчинилися советскій власті, значить вони як ізмєнніки считались. Значить, щоб ніхто не принімав, не годував, нічого не давав. Воно прийде трошки дньом щось поробить, поможе, хто був свободніше, під меншим надзором. Ну от вони начить нагодують його.

Тобто, офіційно і так щоб не таємно не можна було тих людей, які просять поїсти годувати або їм там допомогти не можна було, да?

Не можна було і нічим було попомогти. Ну чим поможеш?

Але не можна було, навіть якби могли?

Бо якщо узнають, що ти дав якогось зерна чи щось-небудь так прийдуть тебе «потрусять» і заберуть.

Ну але ж Ви кажете навіть переночувати не можна було таких людей пустити…

Ну це ж так, походять. Все одно ж брали. Я знаю до нас була прийде. У нас клуня така була, одноосібна, сарай такий здоровий. Там, де держали зерно, пшеницю чи жито і в снопах ложили в клуню, щоб там було, а потім брали молотили вручну ціпами. Так в оту клуню пустять, так вони полягають там на соломі і спали.

А з ними не говорили, що це за люди, з якої області?

Та яке, хто там питав? Хто там знав? У мене батько не знав сам. У нього питали: «Як твоя фамилія?», а він написав Черта Назад, Чернета Назар, а він — Черта Назад написав. Безграмотний, понімаєте.

Ага, зрозуміло. А Ви бачили, люди якісь ішли, наприклад, в Росію чи якось так хтось щось таке говорив?

Нічо не говорили такого.

А виїхати можна було з села? От, наприклад, людина голодує, розуміє, що в цьому колгоспі там мало годують чи ще щось.. Чи може багатодітна сім’я, щоб прогодувати родину, хтось міг виїхати з села?

Цього я не скажу. Не скажу, бо тому шо не знаю чи вони виїжджали, бо там не поймеш. Бродили, ходили з торбами, кусок хліба просили, а тут… І безграмотность була. Хто там знав, хто він, шо він, куда іде, зачєм іде.

А з Ваших рідних, знайомих, сусідів хтось помер взагалі з голоду?

У нас, допустім, ні, а було що й мерли. Пухли, мерли і вмірали. 

А Ви можете назвати імена приблизно, хто це був?

Ой, і не скажу точно. Вже позабував. Я вже позабував. Я в селі ж виріс, уже й не знаю, хто тут і шо жив. Як ми, допустім, до войни, ну скільки мені там було — 12 років. Ну шо я був, в школу в первий клас пішов, походив, тоді й война началася і всьо. Пройшло все. Тоді партизанщина.

Петро Назарович, а як на Вашу думку, як взагалі це стало таким можливим, що от все одно приходили до людей, забирали, конфісковували продукти харчування? Як на вашу думку, чому так робили?

Ну яка думка. Я не знаю як. То просто, як варварство можна назвать. Чоловік-сусід, сусід жив і у його семеро дітей було. Уже совєтська власть називала «тисячники» ми. Тисячу рублів дали їм, а батько не записався в колгосп, дак його і там другого, шо не записався як заслали Біломорканал копать і не повернулись. Де вони ділись — нічого ніхто не знає. І багато таких, що, як сказать, що думали, що воно вернеться усе. Вернеться, еге.

Тобто, такі були репресії проти людей?

Да-да.

Петро Назарович, а наскільки взагалі важко було в 1932-33 роках? Що Ви тоді  пам’ятаєте, можливо, як ви жили загалом?

Ну як сказать. Хліб був. Нас не розкуркулили, бо розкуркуль не було чого. Іще батько в колгоспі бригадіром поставили його, бо всі боялися ставать. Це як враг народа, що в колгосп записався. Не хотіли в колосп, а батько записався. Як ізмєннік родіни щитався.

Ті, хто не записався в колгосп — це вони вороги народу, да?

Да, і їх розсилали на Сибірь. Хто не записався у колгосп їх усіх збирали, Я знаю з нашої вулиці забирали 5 чоловік і не вернулися. Позабирали там і ні одного пісьма не було, не давали писать. І всі там вони померли, пооставались вони без батьків.

Петро Назарович, а Ви чули таке «Закон про п’ять колосків»?

Мм?

«Закон про п’ять колосків» чули таке?

Реряцькі?

«Про п’ять колосків» — чули таке?

Недочую.

Про п’ять, п’ять колосків? Закон. Чули?

Нє.

А на колгоспних полях можна було збирати колоски, ну ну красти чи як?

Називався об’їждчик. Ганяв, ганяв і забирав. Діти збирають в торбочки колоски тії, так доганяли, колоски ті розкидали по полю і батьків, чиї діти ходили, штрафували.

Штрафували? А били?

А пуги тоді були на конякі. І пугою. Пацан біжить з торбою колосків, він його по жопі, як махне — той за жопу, закричав, защиміло й побіг.

Били.

Били-били.

А якщо зібрали врожай, вже наче зібрали ті колоски і щось там залишилося,  можна було підібрати?

Ото ж собрали і раньше ж пожали люди, вручну жали, у копиці складали, а потім скиртували, а потім молотарка була, молотили, дак все равно колоски ж то валялись. Звезли снопи всі, а колоски ше було. І діти бігли збирати. Забірали торби з колосками і пугами дітей шмагали.

Тобто, виходить, що об’їжчики охороняли навіть полям, де навіть зібрали уже урожай?

Да-да.

І все одно охороняли і ганялися?

Да-да.

Петро Назарович, а до Вас, Ви кажете, приходили забирати щось і обшуки, а вони були зі зброєю ті люди?

Були, висів через шию пістолет чи шо воно було. Озброєні були.

Озброєні були.

Да.

А якісь документи вони показували? 

Ніхто їх не питав і вони нікому не показувала. Прийшли, крикнули, мата загнув. Хочеш, то ше получиш по шиї, а не то — на Сибір підеш. Та труситься і мовчить, і не розповідали нічого, не отвічали їм. Тоді були такі зажаті люди, що їм боялася щось і казать.

А хтось їм чинив опір? Там міг, наприклад, вигнати з хати або сказати «Не пущу!», «Не дам!»? Хтось таке міг робити? Хтось робив так?

Так хто сопротівлявся, так того забирали зразу і в пошол, нема. 

І не прийшли й додому. Забрали, руки позв’язували на Сибір.

А організованого опору не було тоді там оцим активістам?

Куди там, люди боялися. Який там вже опор? Каждий день оце балакають жінки особо — «Он вчора отого забрали, повели. Вчора того забрали!». Хто не подчинявся та його й туди.

Петро Назарович, а Ви пам’ятаєте, як завершився Голодомор? От, наприклад, ви зрозуміли, що вже якось краще все ж тепер. Як це відбувалось? Було спочатку дуже там, наприклад, не було чого їсти, а потім у 1934-му році, як от? Можливо, щось більше платити почали за роботу батькам у колгоспі?

Ну ви бачите, у 1947-му голод тоже був. Я ше з матір’ю своєю покойною у Заподну їздили на товарних поїздах і в Заподному по клумаку наберем та купим, і везли додому у Ніжин, в село.

Петро Назарович, а розкажіть про той голод у 1946-47 років. Що Ви пам’ятаєте? Чому так було? Податки були чи що там? Чи забирали знову ж таки у вас щось?

Короче говоря, з колгоспу шо було — все забрали і государству дали. В колгоспі нічим було, декотрі позичали на посівну, потому шо тоді колгосп не виконав конфронтації зерна, значить приїжджав все у коморі колгоспній забирали геть і вивозили.

І в посівний фонд вивозили?

Да. І така ж у 1947-ом така ж голодовка була.

Ну виходить штучна!

Штучна!

І Голодомор був штучний чи як?

Да, штучний, аякже штучний. Кажуть: «Дай серцю волю, заведе в неволю!».

А, наприклад, після того як голод вже закінчився, як Ви пам’ятаєте, яким було, наприклад, там у людей становище там, господарство там, здоров’я? Щось Ви про це можете сказати? Загальна така якась картина.

Ну загальна, шо сказать? Тільки собируться де люди, тільки й балакають, як його прожить, де шоб їсти було дітям.

Тільки й говір був про хліб. Не говорили там про сало чи шо. Кусок хліба з’їсти, сухаря.

Петро Назарович, а на Вашу думку, що важливо сучасникам знати про Голодомор?

Це просто іскуственна голодовка, іскуственна, спеціально зроблена так, шоб народ запугати так, шоб він боявся. Сказали — ти й роби. Отак воно було. Єслі ти не… Як ти не виполняєш шо, значить всьо — тебе нема. І воно іскуствєнно, все іскуствінно робиться.

Що треба знати й робити, щоби не повторилося такого?

А як Ви думаєте, що треба, щоб такого більше не повторилось, якщо знову прийде до влади режим тоталітарний, знову там будуть плани хлібозаготівельних компаній? Як на вашу думку, як уникнути повторення отого, що тоді відбувалося?

Бачте, щас по-другому робитися. Як сказать, счас за це не зсилають у тюрму чи не сажають, а так прижимають. Як дадуть тобі допустім.. Ну от у мене чотири сини, всі інститути покончали і це ж благодаря, що я інвалід войни первої групи, категорія А. Мені повишена пенсія. Врачом на пенсію пішов — тисячу триста, другий син був замначальніка строїтільной дороги — тисячу сімсот. Ну шо це за пенсія? Не треба й Голодомору, нічого і крутись, виживай, як то прожить нада. Нада ж якось робить так.

Ну мається на увазі не зарплатня й пенсія, а мається на увазі, коли так, як тоді приходили й фізично люди, як от ви казали, навіть з Росії приїжали, були членами тих бригад буксирних, коли обшуки до вас додому завтра прийдуть і скажуть: «От нам це треба віддати. Ми хочемо це взяти!» і так масово по Україні. Як Ви думаєте, як би можна було…? Чи можна якось запобігти такому злочину? Що для цього треба?

Ну ви бачити як, счас демонстрації робиться. Тоді ж демонстрації Боже збав, не було, а счас демонстрації, виступають перед президентом, презентація перед обком партії чи райком партії, а тоді сього не було. Тоді, як ти голос підняв вище, то вже тебе нема. А щас не забирають, не сажають, а тебе жмуть на другому.

Тобто, на Вашу думку людям треба все ж таки об’єднуватися і боротися проти несправедливості?

Да.

А тоді так не робили?

Тоді — ні. Тоді не так сказав, забрали і нема. І неізвєсно, де він дівався.

Петро Назарович, а Ви не пам’ятаєте, доноси тоді були? Хтось на сусідів доносив один на одного?

Було, но як узнали, шо одного забрали, то вже ніхто і рота нероз’явить. Уже тоді мовчали всі. Як тільки хто сказав і не так як треба — забрали. І пошло по людях — «Он того забрали, хто язиком тріпав!». Всьо.

А люди між собою там не влаштовували помсту тим людям, які або доносили, або активістами були? Ніхто там нічого не нападав на них людей?

Ні-ні, тоді такого не було. Я не припомню хто на кого нападали. Тоді боялися лишнього слова сказать.

Як після того люди могли любити радянську владу, після того всього, що Ви розповіли? Не можна ні слово сказати, приходили забирати їжу і так далі. Як Ви потом могла звикнути до цього?

Ви трошки дужче, бо я недочуваю уже.

Як після того всього, що Ви розповіли, люди любили радянську владу?

Ну ви знаєте, як сказать, при совєцкій власті уже молодьож може поступить, куди хоче, аби в тебе знанія було, потому шо при капіталізму тоді тільки багатіїв вчились, таких — ні. А вже при совєцкій власті — пожалуйста, іди вчись, поступай, учись в інституті, в технікумі чи куди. Свободніше було.

Тобто не було враження, що це та сама держава, яка постала на трупах людей?

Да.

І не було враження що це та сама держава, якось інакше сприймалась, да?

Хтозна як сказать. Не могу я на це сказать. Сійчас бачите тоді було одна метла і всьо, щас по-своєму метуть.

Ага, то ви знаєте така назва «червона мітла»?

А?

Да?

Да.

Знаєте? А що це таке було?

Червона мітла до грама зерно забирали. Оце називали «червона мітла». Тоді приїхали підводою, зайшли в хату, молодьож така зайшли, шукати пішли. Я ж вам казав, шо в горщику зерно було і то торбу висипали, на воза і поїхали. Оце тоді називалася «чорна метла», «красна метла».

То Ви мабуть знаєте і шо таке «червоні валки», да?

Да.

А «червоні валки» що це?

А цього я й не знаю. За «метлу» це я знаю.

Ага, а «валки» не чули таке?

І не чув даже. Знаю, що мітла вимітала усе від людей зерно, забіралося — оце мітла.

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду